Health

«Лісова поляна» ― державний центр психологічної та психіатричної допомоги військовим. Близько 30 років він приймав на лікування учасників бойових дій та родини загиблих в Афганістані. Підхід до допомоги був застарілим. У 2018 році за реформування закладу взялася Ксенія Возніцина. За 5 років активної роботи вона перетворила «Лісову поляну» з пострадянського санаторію в Пущі-Водиці на сучасний хаб. Ксенія Возніцина ― лікарка-неврологиня, засновниця та директорка Центру психічного здоровʼя та реабілітації «Лісова поляна», авторка організаційної Моделі зі створення центрів відновлення психічного здоров’я для постраждалих від війни в Україні. Вона працює з людьми, які пройшли досвід війни з 2014 року і має унікальний досвід реабілітаційної роботи та психологічної підтримки ветеранок та ветеранів. В інтерв’ю  Sestry Ксенія Возніцина розповіла, яких зусиль їй довелося докласти для «переродження» центру, як відбувається реабілітація військових і, як суспільство має зустрічати тих, хто повертається з війни.

Оксана Щирба: Як вдалося зламати систему і реформувати центр?

Ксенія Возніцина: Про це можна писати книжку. Було складно і досі триває процес вдосконалення, адже довелось повністю змінювати принципи роботи команди, яка тут працює. Окрім лікарів, з нами працюють і соціальні працівники, менеджери. Це зовсім новий принцип для роботи закладу. Люди не розуміють, що ми вибрали одну спеціалізацію і хочемо бути в ній експертами. Але як і колись тут хочуть лікувати все: руки, ноги, серце, нирки. 

Спочатку ми зустріли колосальний спротив. Навіть у 2019 році, коли відкривались, голова Української Спілки ветеранів Афганістану зібрав за гроші людей, які протестували. Та, коли вони мене почули, ніхто не виступав проти нововведень. 

О.Щ: Чим сьогодні є «Лісова поляна», що вона робить для військових?

КВ: Ми є центром експертизи не тільки надання допомоги  при психотравмуючих станах, депресіях, тривожних станах, почуттях провини вцілілого, а й після контузії. Хоча останній  термін застарілий, і ми з цим боремося. Це власне струс головного мозку, коли  відбувається черепно-мозкова травма, яка залишає наслідки на поведінці, психіці, тілесних проявах. Окрема наша спеціалізація — це люди, які пережили полон і тортури. Це найвищий ступінь людської жорстокості, тому ми постійно вдосконалюємось і продовжуємо шукати такі методи, які би  працювали.

Через нас уже пройшло сотні колишніх військовополонених — і це без перебільшення. Зараз кількість таких людей зростає, тому наш досвід у наданні допомоги дуже важливий. Центр розрахований на 220 осіб, зараз постійно перебуває 230-240, яких ми розміщуємо, де тільки можемо. Є запит на більшу кількість пацієнтів, тому є ідея відкривати такі ж центри. Це пілотний проєкт, за нашою моделлю планується ще 5-6 філіалів по регіонах.

ОЩ: Який відсоток у Вас чоловіків та жінок?

КВ: Насправді у нас не так багато дівчат. На 220 осіб  припадає 5-7 жінок, інколи 10. Часто це парамедикині та військовослужбовиці. Також є така категорія людей як дружини загиблих, або дружини тих, хто зник безвісти чи перебував у полоні. Одного разу у нас була можливість взяти групу 15 дівчат-азовців. Ми організували їм програму на три тижні.

ОЩ: Я часто спілкуюся з військовими й неодноразово чула, що психологи в Україні не можуть надати їм кваліфіковану допомогу і радять їхати в Європу. Чи дійсно в Україні є проблеми з наданням психологічної реабілітації для військових?

КВ: Це просто велика дурість. Звісно, є проблема, що деякі психологи не готові працювати з військовими. Тому «Лісова поляна»  є не тільки лікувальним закладом, а й методичним ― у нас є тренінговий центр.  Ми вже п'ятий рік поспіль тренуємо велику кількість психологів ― проводимо для них  семінари, навчальні курси. Минулого року нам вдалося організувати 5 п’ятиденних тренінгів. Запит на такий тренінг колосальний. Ми в перший же день закриваємо реєстрацію, тому що на 25 місць є 50-70 зареєстрованих. 

ОЩ: Є міжнародні досвіди проживання і психологічного відновлення після воєнних дій. Є досвід США, балканських країн, Ізраїлю. Чи доречно застосовувати його в Україні? 

КВ: Це питання має свої плюси та мінуси.

Іноземний досвід треба використовувати. Але тут важливо  його  чітко імплантувати в український контекст. Взяти і використати всі підходи ― не дасть жодного результату.

Навіть  приклад з Ізраїлем, який постійно нам наводять, мовляв наш досвід схожий, ―  зараз недоречний. Тому що та резилентність, яка  опрацьована в Ізраїлі за 70 років, до нас ще не дійшла. Ми, наприклад, зовсім не проводимо профілактику. Іноземні терапевти часто говорять, що терапію потрібно проводити в спокійному місці. Але в Україні немає спокійних місць для терапії. У багатьох військовослужбовців родичі перебувають під ракетними обстрілами,  сам військовий постійно перебуває в небезпеці, отримує психологічну травму, переживає за своїх, які в тилу. Ми намагаємося застосовувати кілька методів. Навіть використовуємо спеціалізовану йогу для сну ― цьому, зокрема, навчилися в американському Інституті йоги. Хлопці охоче займаються, їхній сон налагоджується. Багато можна взяти від іноземних партнерів, але  результати залежать індивідуально від людини і від умов, в яких вона перебуває. 

ОЩ: Як відбувається реабілітація військовослужбовців?

КВ: Зазвичай це не можна назвати реабілітацією, тому що це лікувальний процес. Якщо є поранення, військові спочатку проходять хірургічне чи травматологічне лікування, після чого переходять у відділення, де  працюють з фізичними терапевтами, які навчають спеціальних вправ, розробляють кінцівки. Це класичний реабілітаційний підхід. У нашому центрі  лікувальний комплекс розрахований на 3-4 тижні і  включає комплекс медикаментозного та немедикаментозного лікування, соціальний супровід ― в цьому наш холістичний біопсихосоціальний підхід. Тобто, ми працюємо не лише з психікою і тілом, а й із соціальною складовою.  Помилково вважають, що психологічні травми треба лікувати лише роботою психологів, але насправді травма ― це не тільки про сферу психічного стану, це про все тіло, травма зачіпає нейроендокринні, гормональні механізми, тіло, м'язи.  Тому  в нас, крім лікарів-неврологів, великої команди спеціалістів з психічного здоров'я, перший поверх реабілітаційного крила займають зали для фізичної реабілітації. 

У пацієнта під час лікування розписана певна програма, яка займає практично цілий день. Тоді  це дає дуже хороші результати. Адже важливий комплексний підхід ― саме він і є ефективним.До речі, методи лікування  жінок-військових та чоловіків-військових ― майже однакові. Загалом великих відмінностей не спостерігається, тому що травматичний досвід достатньо складний і лише запити можуть відрізнятися. Але самі  підходи до лікування уніфіковані  та стандартні незалежно від статі.

‍ОЩ: Скажіть, будь ласка, яка загальна процедура, як військові потрапляють до вас? 

КВ: Ми беремо людей тільки з направленням і враховуючи, що це військовослужбовці, то це має зробити відповідна  військова частина.

ОЩ: Тобто, сам військовослужбовець не може звернутись?

КВ: Ні. Він, звісно, може звернутись, але ми відразу маємо зідзвонитися з військовою частиною та узгодити, що та чи інша особа перебуває у нас, що це не самозвільнення. Коли це була ветеранська спільнота  до 2022 року, то звичайні громадяни  приходили до нас по направленню від сімейного лікаря. Також могли cамостійно звернутися за умови, що це критичний стан ― наприклад,  суїцидальні думки.

ОЩ: У чому відмінність вашого Центру від інших? 

КВ: Суть в тому, що ми займаємося невидимими пораненнями, бо багато пацієнтів потрапляють з такими скаргами  в психіатричні стаціонари, де немає біопсихосоціальної моделі. Наша особливість ― це величезна команда досвідчених психологів, психотерапевтів. Це цілий організм, де є керівниця Тетяна Сіренко, яка проводить з ними супервізії, інтервізії, підтримує їхнє психічне здоров'я, тому що вони працюють з  важкою травмою. Найголовнішою нашою родзинкою став пілотний проєкт ― ми запровадили у команду клінічних кейс-менеджерів. Нині ― це п’ятеро дівчат, наші унікальні помічниці. Зараз не уявляю, як можна без них працювати, адже наші пацієнти потребують значно більшої уваги, супроводу і якогось роз'яснення, що і де знаходиться Тому важливе менеджерство цієї величезної програми, щоб не загубитися в ній.

Менеджери можуть зайти в палату і нагадати, що о 10:00 сьогодні заняття. У лікаря і психолога немає на це часу, вони виконують свою високоспеціалізовану роботу лікування або сеанси психотерапії, а між цим  всім пацієнт сам переміщається у нашому просторі, і має знати, о котрій годині і яке заняття в нього. Люди з контузією мають певні когнітивні порушення, люди, які пережили полон, тортури, ― певну втрату в часі, особливо, коли довгий період перебували в полоні,  тому часто можуть запізнюватися, або прийти раніше. Тому таким складним пацієнтам потрібний супровід. І це дійсно фантастичний досвід, правда міжнародний, тому що всі військові шпиталі Америки мають клінічних кейс-менеджерів. Також ці менеджери додатково організовують  дотерапевтичне дозвілля: якщо є вільний час, то пацієнти грають в когнітивні ігри, ігри для пам'яті та уваги; малюють,  беруть участь у змаганнях на вулиці. Ми навіть презентували наших кейс-менеджерів і хочемо на наступний рік прописати посадову інструкцію для них. Тому що всі тепер хочуть таких менеджерів у лікарні, але ж їх потрібно якось працевлаштувати. 

ОЩ: Чи достатнє фінансування Центру?

КВ: Ми державний заклад і належимо МОЗ. Міністерство нас дуже підтримує. У 2021 році ми отримали дуже велику суму вперше за багато років. Тоді ми зробили частину ремонту в реабілітаційному крилі та придбали майже все необхідне обладнання. Ще залишаються ремонти  пострадянських приміщень. Наш заклад включений у програму Світового банку відновлення. Є програма, яка дає саме фінансування на ремонт і відновлення інфраструктури у таких закладах. Тому ми зараз у процесі ремонтних робіт. Отримали ґрант від Посольства Бельгії 250 тисяч євро і від Посольства CША на 350 тис. євро. Переробляємо  стару бібліотеку ― це наш простір і для коворкінгу, і для арт-майстер-класів; поруч буде кав'ярня з лаунж-зоною. Все це робимо за кошти від американського посольства, за рахунок бельгійців  закінчуємо ремонти великих реабілітаційних залів, тому що пацієнтів багато і  ми проводимо чимало групових робіт, де треба зібрати 20-40 осіб одночасно. На щастя, ми постійно щось отримуємо з різних джерел.

ОЩ: Зараз психологи дуже люблять вживати термін ПТСР, мовляв, чи не всі військовослужбовці, та й цивільне населення, зіткнулися з цим. В одному з інтерв'ю Ви сказали, що діагноз ПТСР ставите досить рідко і що цей розлад формується значно довше і в невеликої кількості людей. Чому так?

КВ: Своєї статистики ще не так багато, а  світові статистичні дані чітко прописують, що ПТСР може розвинутись у 10-20 % людей. Це особи, які  пережили війну, втрату близьких, загрозу власному життю, ракетні обстріли. ПТСР не розвивається від розлучення, втрати роботи. Загалом, завдяки хорошій підтримці, людина може досить швидко відновитись після ПТСР.

Звісно, ми всі переживаємо  травматичні події, емоційне виснаження, розлади сну, але це не ПТСР. Тому говорити, що всі будуть з ПТСР ― це дуже не професійно і не коректно.

ОЩ: Ви сказали, що суспільство травмоване, але чи вміє суспільство справлятися зі стресом?

КВ: Точно вміє, в протилежному випадку було би більше розладів. Так, ми отримуємо травму, але в більшості випадків ми  вміємо  її «перетравлювати». Загалом досвід переживання травматичних подій в українців достатньо великий ― багато чого відбулося за нашу історію. Якщо ми вже живемо в цьому жахітті, то  не вийде просто переживати, треба подивитись, чи гарно ми спимо, тому що під час сну відбувається багато відновних процесів. Зараз багато людей намагаються ходити в спортзал, бігати, щоб фізично себе підтримати, спілкуватися з друзями та однодумцями. Дуже важливо, коли є люди, з якими можна про все поговорити,  адже через травматичні події ми  часто закриваємося в собі. Нині все більше втомлених людей, адже пройшло два роки від початку повномасштабної війни. Я спостерігаю цю втому і в колег, тому ми намагаємось по п’ятницях кудись ходити, наприклад, в театр, невеликою групою 10-15 людей. Проводимо супервізії ― для того, щоб підтримати  психічне здоров'я тих, хто працює з травмою. Дуже важливо не боятися дбати про себе. Не відкладати своє життя на потім. Невідомо, коли той час буде і чи взагалі буде. Треба брати з життя максимально. Усе це допомагає боротися зі стресом.

Якщо ти прийшов з роботи і лягаєш на диван дивитися телевізор ― це не допоможе. Прогуляйся пішки, сходи з друзями на виставку, зміни домашню обстановку.  Це прості речі, але вони дуже добре працюють з психічним станом. 

ОЩ: Нині багато пишуть про те, що суспільство абсолютно не готове зустрічати тих, хто повернеться з війни ― травмованих хлопців і дівчат. Уже сьогодні наше суспільство не вміє розмовляти з військовими. Тому в першу чергу цивільне населення потрібно готувати психологічно до здорової комунікації з тими, хто воює. Чи це дійсно так?

КВ: Про те, що необхідна психологічна реабілітація і слід  лікувати всіх ― це груба помилка, тому що не всі будуть її потребувати і не всі повернуться в такому стані, щоб вимагати цієї допомоги. Буде певна кількість людей, якій дійсно буде необхідна професійна допомога. Провідну роль в їхньому оновленні та в розвитку більш складних психічних станів відіграватиме підтримка соціуму. Взагалі вважається загальноприйнятним, що від того, як тебе зустрінуть, залежить те, чи розвинеться складний стан. Люди повертаються з фронту з іншим досвідом і ставлення до них повинно бути  з повагою та вдячністю. Це   буде своєрідною базою всього відновлення. Краще уникати будь-яких сварок, конфліктів. Не боятися людей, дивитись в очі, питати, якщо чогось не знаєте. Запитайте: чи  можу я чимось допомогти? Навіть, якщо це особа  з інвалідністю, не кидайтеся одразу допомагати, а запитайте спочатку.  Це звичайні людські відносини, але  вони мають помножуватись на те, що ви постійно маєте пам'ятати, яку ексклюзивну послугу ці люди для нас зробили, що переживали в страшному холоді, з обмороженнями, під постійним страхом обстрілів,  в полоні тощо. Просто пам'ятайте про кожного, кого ви зустрічаєте, що він/вона зробив/ла для вас, будучи на фронті. 

ОЩ: Як Ви сама відновлюєтесь?

КВ:  Надважливим є сон. Я дуже стежу за тим, щоб спати 7-8 годин. Лягаю о 21-22 годині разом з дитиною. Якщо я сплю 3-4 години, то відразу відчуваю вплив на працездатність, емоційність. Я дуже соціальна людина і  постійно шукаю, аби з кимось зустрітись на вихідних, кудись сходити, випити келих просекко. Це  моя підтримка і це допомагає відновлюватися.  Також допомагає робота, бо та кількість вдячності, яку  я чую на ній, одразу заряджає. Коли наші хлопці виписуються і говорять, що вони ніколи такого ніде не отримували і дякують, то від цього весь негатив розчиняється в повітрі.

‍