Human stories

Анна Паленчук — засновниця «435 FILMS», української кінокомпанії з рекордною кількістю копродукцій з країнами світу, продюсерка фільмів, презентованих на Берлінале — «Номери» за п’єсою Олега Сенцова та «Маріуполіс» режисера Мантаса Кведаравічюса, вбитого росіянами у Маріуполі 2022 року. У 2023 році найдорожчий індійський блокбастер і глобальний хіт Netflix «RRR», зйомки якого організувала Анна в Україні, отримав Оскар. 

Анна розповіла «Сестрам», як війна змінила її життя та попри все, зробила сильнішою. 

Дім у Бучі й початок війни

— Все? — говорить мій чоловік, чекаючи мене поряд з автівкою.

Я стою біля дверей, підношу ключі до отвору і на мить завмираю, адже маю замкнути наш дім у Бучі і частину життя. Дім, у який ми принесли півтора року тому новонароджену другу дочку, дім із дитячими малюнками та улюбленим килимом з косівського базару. Я з любов’ю розглядаю щілини, думаю про те, що кілька місяців до того встигли зробити ремонт, а двері так і не поміняли. Я ще не знаю, що не скоро повернусь додому.

Попереду довга дорога до Туреччини. На панелі автівки світиться: 15 лютого 2022 року.

Для мене війна почалася в 2015 році, коли ми знімали документальний фільм «Маріуполіс» у постійно обстрілюваному Маріуполі та Сартані. Режисером фільму був Мантас Кведаравичюс, якого у квітні 2022 року росіяни вбили у Маріуполі, куди він поїхав рятувати людей.

Я завжди знала, що війна буде більшою. Але ніколи не уявляла наскільки, поки не настало 24 лютого.

Побувавши в містах, позначених війною, відчувала її наближення шкірою — і тому не вагаючись вивезла дітей, коли про вторгнення почали говорити з кожної праски, хоча мене всі заспокоювали і не вірили, що це станеться.

Повномасштабне вторгнення застало нас в Анталії, де перший місяць я робила все, що могла: акції і протести, контролювала численні зйомки для іноземних каналів в Україні, з’єднувала людей та вивозила маму з-під обстрілів з Бучі, свекруху з бомбосховища на Печерську, шукала друзів, які опинились в окупації, купувала підгузки та дитяче харчування для гуманітарних вантажів, жила очікуванням новин, що «домовились і все закінчилось», писала тисячі дописів під постами росіян «ми вас ніколи не пробачимо».

‍

Російські варвари не помітили в будинку шедевр живопису

— Аню, я всередині, що дивитись? — каже у слухавку сусідка, яка пережила окупацію і заходить в наш пограбований будинок. До війни вона працювала у відділі кулінарії одного з супермаркетів. Звичайна добра українська жінка.

Сусідка вмикає відеозвязок, у зображенні з пікселями, яке долітає до мене з понівеченої Бучі, я бачу перевернуті догори ногами речі, розбите скло, порожні банки з-під консерв на обідньому столі.

Вона показує на кров і припускає, що тут жив підбитий росіянин. Але мене все це вже не хвилює: порівняно з тим, що росіяни скоїли в цьому затишному підкиївському містечку, мій пограбований і вцілілий будинок виглядає як подарунок долі.Раптом я бачу те, що змушує моє серце радісно битися. Не можу повірити, що вона ціла!

— Картина, покажіть ближче картину, — кричу у телефон.

— Що? Яку картину? — перепитує сусідка, і зв’язок обривається.

Та я вже знаю, вона ціла і вдома, висить на стіні, як завжди: картина великої української художниці Тетяни Яблонської, яку подарував мені мій покійний батько. На картині зображена ваза із квітами у м’яких барвах. Для мене це найдорожче, що є в будинку.

Російські варвари винесли з мого дому все, на їхню думку, цінне: старі речі, білизну, біжутерію, якісь побутові дрібниці. Картину вони просто не помітили. Не зауважили шедевр українського живопису.

Через тиждень після деокупації Бучі, коли виявили вбитих моїх сусідів, коли туди почали повертатись люди і відновився зв’язок, а з ним життя, я дізналась, що вагітна.

Нове життя, переїзд, пологи

Третя дитина прийшла до мене несподівано і невчасно. З самого початку розумію, що це хлопчик. На війні вже гинуть найкращі, скоро загине відомий київський активіст Роман Ратушний і візьмуть в полон Макса Буткевича, правозахисника, який боровся за звільнення в’язнів Кремля.

У свої тридцять вісім я приймаю, що скоро втретє стану матір’ю.

До цієї вагітності я думала, що найгірше у моєму житті вже трапилось: втрата батька у підлітковому віці, кризовий момент в бізнесі, зрада партнера, початок великої війни — все це я пережила гідно. Та найгіршим і найскладнішим виявилось бути вагітною під час війни.

Вижити в інформаційній війні. Пережити новини з дому. Не можеш не плакати, не читати соцмережі, не вити від несправедливості і не сумувати за домом, а твій живіт поступово, незалежно від тебе, росте. Я днями апатично лежу під кондиціонером, провалюючись у сон першого триместру.

Зі збільшенням мого живота ми із чоловіком все частіше говоримо, що треба їхати з Туреччини. Ми не маємо права на роботу в цій країні, всюди повно росіян, медицина турецькою мовою і без обов’язкових аналізів та чекапів вагітності. Їхати далі, але куди?

— Боже, дай мені сили, — повторюю як мантру, штовхаючи візок з Діаною по брудній бруківці Франкфурта.

Ми біля вокзалу, який бачив тисячі таких сімей, як ми. У валізах все, що маємо, прямуємо у дешевий готель без сніданку, щоб переночувати, а зранку сісти в літак і полетіти в Торонто.

П’ятниця, місто гуляє останній місяць літа, жінки з відкритими декольте і короткими спідницями, хлопці із сигаретами та посмішками. Мене не помічають.

Позаду довга дорога через Болгарію, Сербію, Угорщину, Словаччину, Чехію, Австрію — і от ми в Німеччині. Позаду ковід і пропущений літак, і наша залишена на парковці автоцентру у Празі автівка, бо її протаранила якась чеська пенсіонерка.

Сили покидають мене. Я готова здатись і сказати, що більше не можу. По щоках течуть сльози, я хочу додому, просто додому. Приходить повідомлення, я дивлюсь на телефон: це мама, пише, що знову обстріли. 

Перші місяці в Торонто минають як в тумані. Нам допомагає влаштуватись наш друг Макс: приймає у себе, знаходить помешкання, привозить меблі зі свого складу. Я влаштовую старшу дочку Аврору до школи, Діану до дитячого садка, сама бігаю по лікарях, які перевіряють мене на все, адже під час вагітності я не перебувала на повноцінному медичному обліку.

Альберт народжується 4 грудня в госпіталі біля озера Онтаріо. Я посміхаюсь синові, пригортаю до себе і знаю, що він, якщо доведеться, теж боротиметься за вільну і незалежну Україну.

Весь час війни, кожен день, попри апатію, втому, вагітність, невизначеність, я працювала. Моя команда випустила подкаст про крадіжку росіянами українських культурних цінностей, ми зняли кілька документальних фільмів для Discovery Channel, багато разів показали у світі наші фільми, зняли ігровий фільм про Казимира Малевича, а індійський блокбастер «RRR», який ми знімали в Києві біля Маріїнського палацу за пів року до повномасштабного вторгнення, отримав Оскар.

Ми розробили проєкт документального фільму про ядерне роззброєння України, я долучилась до організації кінофестивалю українських фільмів у Торонто і запустила свій освітній онлайн продукт.

Торонто виявилося містом із фантастичною підтримкою, де українських прапорів більше, ніж канадських. Тут є цілі українські райони з українським бізнесом, церквами, школами та банківськими установами. Десятки тисяч таких новоприбулих, як я, знайшли тут прихисток. Я вдячна Канаді за відчуття, що тут можна бути своїм серед інших.

Дивлюся на наш новий будинок, який поступово наповнюється речами. Багато нам віддали, адже всі зазвичай допомагають новоприбулим. В мене є дім, який я до кінця не можу назвати своїм. Я опинилась у вимушеній міграції, до якої нас ніхто не готував, але яку ми змушені переживати.

Канни - премʼєра фільму про українців, які тікають від війни

У травні я прилетіла у Канни, де наш документальний фільм польського режисера Мацєка Гамелі «Звідки куди» (Maciej Hamela «Skąd dokąd») мав світову прем’єру на найпрестижнішому кінофестивалі світу. Це колективний портрет українців, які тікають від війни.

Сиджу на панельній дискусії, присвяченій фільмам із зон воєнних конфліктів, і дивлюсь у зал, де сидять мої колеги з різних куточків світу. За вікном пляж, де граються діти. Офіціант розливає у бокали розе, адже скоро івент закінчиться і буде неофіційний нетворкінг. Переді мною красивий мирний світ, який обов’язково настане в Україні.

Ловлю себе на думці, що могла б бути не продюсеркою, а героїнею нашого документального фільму, якби не передчуття війни, з яким я жила до повномасштабного вторгнення.

Дивлюся на режисера фільму, який героїчно вивозив моїх співгромадян з небезпечних районів, і хоч відчуваю, що маю пишатися нашою роботою, адже ми у Каннах — ледь стримую сльози, бо війна триває, евакуація триває, і від цього стає ще більш нестерпно.

‍

Де я беру сили? Так, було дуже важко перевести родину у Канаду, дистанційно керувати бізнесом в Україні, починати робити перші професійні кроки у новій країні, знайти дім, облаштувати його для дітей та народити дитину. Але все це я робила паралельно із мільйонами українських сімей, спокійне життя яких назавжди зупинила війна. За ці місяці я усвідомила: що страшніші випробування ми проходимо, то сильнішими стаємо. Тепер, через півтора року, я знаю, що кожна із нас сильніша.

Я знаю і вірю, що ми переможемо. Не знаю, коли це станеться, але знаю, що кожного дня своєю працею у сфері культурної дипломатії я наближаю перемогу. І що обов’язково відкрию двері будинку у Бучі, знаючи: я змінилась, люди змінились, країна змінилась, а любов до свого дому і землі не зміниться ніколи.