Культура

Першого ж дня роботи ярмарку український стенд відвідали два німецьких політика: уповноважена федерального уряду по культурі та ЗМІ Клаудія Рот, а також федеральний президент Німеччини Франк-Вальтер Штайнмаєр.

Клаудія Рот відома тим, що захищала права вразливих верств суспільства і брала шефство над політичними ув’язненими в Білорусі. Тепер її увага прикута до України. Клаудія уважно вивчала представлені книжки, спілкувалася з видавцями, а на завершення привітала учасників словами «Слава Україні!».

«Під час геноцидальної війни Росії проти України надважливо розповідати про нас світові, зокрема про наші культуру і літературу», — впевнена Олександра Коваль, директорка Українського інституту книги, який організував наш стенд на ярмарку. Українські голоси мають лунати, оскільки на ярмарку збираються не тільки фахівці галузі, але й прості громадяни, які виявляють щирий інтерес до України.

Біля українського стенду зупиняється українка Каріна. Вона евакуювалася в Німеччину на початку повномасштабного вторгнення, зараз живе за сорок кілометрів від Лейпцигу і відчуває культурний голод. Звичайно, вона могла б придбати електронні версії книг, але їй хочеться погортати паперові примірники. Каже, що запах книги, фактура паперу, ілюстрації дають можливість повною мірою насолодитися читанням.

«Можна замовити книжки з України, але дуже дорога доставка. Інколи виручають знайомі та родичі, які бувають вдома, але багато книг привезти вони не можуть, — пояснює Каріна таку знайому переселенкам з України проблему.

Читання українською дуже бракує. Я придбала квиток на ярмарок за вісімнадцять євро, щоб накупити книжок хоча б на якийсь період

У нас є українське ком'юніті в місті, нам пастори передавали трохи літератури зі Львова, але вона здебільшого для школярів молодшого віку чи зовсім малих дітей. А от для дорослої аудиторії книжок немає. Я вже придбала тут твори Андруховича, класику, казки про котика Кексика. Зараз уважніше вивчу асортимент і придбаю щось іще».

Подружжя німців купує дві дитячі книжки українською мовою. У школі вони вчили російську і намагаються прочитати український текст на російський манер. Для чого їм ці українські книжки? Виявляється, для мами і її трирічної доньки, які втекли від війни з Донецької області й оселилися в будинку цієї родини. Проте ні мама, ні доня українською не розмовляють, отож, німці у такий спосіб вирішили допомогти їм вивчити рідну мову

А ось біля стенду видавництва «Час Змін Інформ» зупиняється чоловік і з помітним акцентом просить розповісти про книжки. Його звати Іваном і, на відміну від Каріни, він живе в Німеччині давно. Каже, що до 2000 року частенько бував у своїх рідних містах Стрию і Дрогобичі. На стенді він обирає собі двотомник Івана Багряного.

«Потрібно перекласти Багряного німецькою мовою і роздавати книжки безкоштовно, щоб німці знали більше про українців і їхній характер, — впевнений Іван. Далі гортає книжку Михайла Ващинця «Всупереч долі» й, виявляється, що доля головного героя твору дещо схожа на долю його бабусі. — Вона теж жила в кількох країнах. Бабуся мала німецьке прізвище, тому радянські вчителі називали її «фашисткою».  

Напрацювання національних наративів стало першочерговим завданням на тлі розв’язаної росіянами не лише збройної, але й культурної та інформаційної воєн. Але частина суспільства продовжує вірити ворожим пропагандистам. А ті досить вправно вигадують подразники для українського та світового суспільства.

Філософ і письменник, колумніст та музикант Тарас Лютий у своєму виступі нагадав, що сучасна війна почалася аж ніяк не в лютому 2022, а на вісім років раніше. А саме протистояння між Україною та Росією триває ще з часів імперських зазіхань Москви. Авдиторія, яку переважно складали громадяни Німеччини, слухала уважно, проте час від часу сумнівалася. Прозвучало питання про князів та Рюрика, на що український професор кафедри філософії Києво-Могилянської академії Тарас Лютий відповів, що він не Путін, аби понад годину мучити слухачів фантастичними та псевдоісторичними доводами.

То як нам зробити так, щоб європейці більше розуміли наш народ, його боротьбу за виживання, чим ми живемо та ким ми є? Одним з інструментів для розуміння став організований Українським інститутом воркшоп з перекладу фрагментів найновішої української літератури.

Одна з координаторок проєкту Неля Ваховська розповіла Sestry: «Ми зібрали групу з восьми перекладачів з української мови на німецьку плюс запропонували їм тандеми з кимось з України, зазвичай, це перекладачі з німецької на українську. Кожен тандем переклав умовні 10 сторінок тексту, щоб потенційний європейський видавець, отримавши пропозицію купити права на книжку, мав уявлення, про що вона. До того ж ми підготували рецензії, і з цим пакетом вже можна йти до німецьких видавництв з конкретною пропозицією.

Цей проєкт є спробою просувати українську літературу в західних видавництвах. Це один з інструментів культурної дипломатії. Ми перекладали різні тексти. Про «шістдесятників», про аварію на Чорнобильській АЕС, репортажі з Бахмуту. Ми маємо багато цікавих тем, чим можемо зацікавити німецького читача».

У центрі уваги дискусій українського стенду — сучасні тексти українських авторів, які були опубліковані німецькою мовою протягом останнього року. Серед них — твори письменниць Олени Стяжкіної та Олени Захарченко, літературної критикині Тетяни Трофименко, а також збірки віршів сучасних українських поетів.

Хочеться виокремити подію, яка прямо вказувала німецькому видавцеві, які книжки варті уваги, а без яких можна прожити. Про це йшлося на панельній дискусії «Це варто прочитати», яку провели вже згаданий Тарас Лютий, літературознавиця Тетяна Трофименко, голова Українського інституту в Німеччині Катерина Рітц-Ратул та славістка Каті Бруннер.

Тетяна Трофименко у своїй книзі «#Окололітературне», яка в німецькому перекладі вийшла під назвою «Гострим пером», дає рекомендації, що читати, а також критикує деякі літературні твори від «високих полиць» до масової поп-літератури. Так, німецьким читачам Тетяна рекомендує Катерину Бабкіну.

Зі свого боку Тарас Лютий рекомендує перекладати поезію фронтовиків, зокрема, збірку «Три медалі в шухляді» Валерія Пузіка, твори братів Прохаськів і велике дослідження Вахтанга Кіпіані «Справа Василя Стуса».

Також літературознавці висловили думку про те, що так звані «хардкорні» матеріали з описом жорстокостей російсько-української війни можуть шокувати і гнітити західного читача, тому варто починати з легших жанрів. Таким прикладом може бути роман військовослужбовця Збройних сил України Віталія Запеки «Цуцик».

Одна з найемоційнійших подій ярмарку — читання поезії Максима «Далі» Кривцова на заході «Я поверну своє життя. Обіцяю», присвяченому пам’яті воїна, поета та митця, який загинув на фронті на початку цього року. Люди аплодували і плакали. У заході взяла участь також сестра Максима Анастасія Худавердян.

Паркінг біля павільйонів ярмарку забитий приватним транспортом та автобусами. До входів вишиковуються довжелезні черги. Всередині людський потік розділяється за інтересами — хтось поспішає послухати виступи видавців, інші беруть в руки незліченні примірники коміксів манга, а ось вже виріс кількасотметровий «хвіст» з бажаючих підписати свій примірник книжки в популярного автора. Те, що Німеччина читає немало, видно одразу.

За даними Українського інституту книги, кількість читаючих українців щороку росте (тих, хто читає щодня, вже понад 17%). Книгарень теж стає більше (їх в Україні 400). Кількість нових творів і перекладів також збільшується. Але перед українцями стоїть ще безліч викликів — донести інформацію, популяризувати наші культурні наративи в інших країнах. І міжнародні книжкові ярмарки, а Україна щороку бере участь у шести з них, це один з ефективних інструментів такої культурної дипломатії.

У репортажі використано фотографії авторки та Українського інституту книги

Українська система кіновиробництва кардинально змінилася на початку 2010-х років, коли була започаткована продюсерська система і стало можливим знімати в копродукції з іншими країнами. Мажорітарієм (більшим учасником фінансування) могла виступати Україна, а мінорітарієм (меншим) — Польща, як у випадку з фільмом «Коли падають дерева». Чи, навпаки, як з «Ціною правди», де польські продюсери виступали ініціаторами і власниками більшої долі фінансування. Хоча і без копродукційних зносин, українські фільми незрідка з’являлися в конкурсі Варшавського кінофестивалю, прикметного для українських виробників ще й тим, що він є одним з 15 фестивалів класу «А». Подані нижче стрічки цікаві своєю неординарністю, більшу частину з них виокремлює саме мистецьких характер, немов лакмусовий папірчик визначальний у спрямуванні й меті творити кіно для польських і українських продюсерів.

1. <add-frame>Коли падають дерева<add-frame>
2. Черкаси
3. Ціна правди
4. Селяни
5. Номери
6. Іній
7. Ефір
8. Ми не згаснемо 
9. Спадок брехні
10. Звідки куди

Коли падають дерева (When the Trees Fall), 2018. Режисерка: Марися Нікітюк

На кінець 2010-х років це був фільм-відкриття. Багата на нюанси кримінальна драма містила ще й рідкісний за своїм якісним втіленням еротичний момент, майже відсутній в цнотливому українському кіно. Відкриттям, власне, було все: сам фільм, відібраний до конкурсної програми Берлінського кінофестивалю, його режисерка, Марися Нікітюк, яка дебютувала в повнометражному кіно, виконавиця головної ролі, Анастасія Пустовіт (потому цікава в серіалі «Перші ластівки» і фільмі «Між нами») і фантастична робота польського оператора Міхала Енглерта («Снігу більше не буде»). Експресія і свобода в рухах тіл і камери, прагнення говорити в іншій формі і з іншим сенсом, ніж раніше, загалом новий погляд на жанр, де «нове» протиставляється «старому». Де попереду іде життя, хоч воно й може обірватися смертю. Фільм «Коли падають дерева», будучи «живим» кіно, проростає з українського протестного ґрунту, коли люди голі терпіти ярмо минулого, і вони сміливо йдуть в майбутнє, навіть якщо навколо все падає. Дуже по-українськи. У цьому сенсі меседж є особливо актуальним.

Черкаси (U311 Cherkasy), 2020. Режисер: Тимур Ященко

Один з кращих українських військових фільмів, де, власне, війни не дуже і є. Але сама історія про те, як на тебе нападають, а тобі заборонено відбиватися, красномовна й ідеальна для показу слабкої, трагічної позиції України в минулому, що призвела до захоплення всього Криму. У березні 2014 року український тральщик «U311 Черкаси» зазнає нападу росіян з намаганням взяти його на абордаж. При цьому морякам заборонено відкривати вогонь по росіянам. Як чинити в цій абсурдній ситуації? Фільм про страх політиків та геройство звичайних людей, про внутрішню кухню моряків та, зрештою, про наслідки, які Україна і світ мають зараз. Цю повчальну історію зняв українець Тимур Ященко, мешканець Польщі з 2010-х років. І розказав формально і сенсовно дуже якісно, показуючи з середини побут моряків і їх самих, грубих і чесних, російськомовних і ласих до алкоголю, існуючих на перетині радянських традицій і тільки-но зароджених українських. Тут чудова операторська робота і чудовий меседж — вони разом утворюють варте уваги кіно.     

‍Ціна правди (Mr. Jones), 2019. Режисерка: Аґнєшка Голланд

Найбільший польсько-українсько-британський фільм за всі роки Незалежності України мав найбільші ставки й очікування. 10 мільйонів доларів бюджет, світового визнання режисерка («Повне затемнення»), голлівудські британські зірки в головних ролях (Ванесса Кірбі, Джеймс Нортон, Пітер Сарсґаард, Кеннет Кренем) і центральний жах в українській історії — Голодомор. Фільм знімали в трьох країнах, а представляли на Берлінському кінофестивалі. І попри доволі посередній результат у художньому та фінансовому планах, більшою мірою через «слабку руку» режисерки, «Ціна правди» показала можливість творення великих історичних стрічок в кооперації з різними країнами і культурами. Ідея геноциду українців, влаштованого росіянами, була показана для всього світу в європейських декораціях, переводячи її з околиць історії в Центральну Європу. Тут оптика більш придатна для детального розглядання російського тоталітаризму, нової (старої) чуми в Європі. Але, як показує сучасність, європейцям не вистачило ні часу, ні волі оцінити побачене належним чином.   

Селяни (Chłopi), 2023. Режисери: ДК Велчман, Г’ю Велчман

Створені у співпраці Польщі, Сербії та Литви, «Селяни» мали б отримати й українське фінансування, але на конкурсі Держкіно, несподівано для всіх, ними знехтували, хоча попередній фільм подружжя Велчман, «З любов’ю, Вінсент!», мав зрозумілі очікування та вражаючий результат. Втім, впіймавши облизня у вигляді державного фінансування України, творці здобули приватну підтримку українських художників, як і для «З любов’ю, Вінсент!». Київська компанія MoreFilm зорганізувала художників, 15 з яких працювали 22-го і 23-го років в Україні, незважаючи на війну і ракетні обстріли столиці, зі систематичним відключенням опалення та електроенергії. Фільм вийшов повністю в руслі очікувань — прекрасним і більшим за попередній в усіх сенсах. Зважаючи на використання тої ж техніки, як і раніше, відзнятий матеріал художники покадрово «розмальовували», — тепер 114 хвилин хронометражу отримали 80 тисяч окремих картин, зроблених в дусі польських митців XIX і XX сторіччя — Хелмонського, Рушиця і Вичолковського.       

Номери (Numbers), 2020. Режисер: Ахтем Сеітаблаєв

Цілковито новаторський для України фільм за всіма можливими аспектами. Він знімався за ідеями, ремарками і словами активіста та режисера Олега Сенцова, який це все виклав у своїх листах, пересланих з в’язниці суворого режиму після свого викрадення ФСБ з Криму і засудження в Росії. Знімався фільм стороннім режисером, оскільки сам Сенцов, зрозуміло, зняти його сам не міг. А концепція фільму, як антиутопія, виходила з дуже зрозумілих і для світу, і для колишніх республік союзу романів «1984» Джорджа Орвелла та «Ми» Євгена Замятіна. Концептуально смілива ідея, очевидно направлена на змалювання нового тоталітарного і абсурдного ладу диктатора Путіна, була сприйнята добре з політичної і соціальної точок зору, але доволі стримано, якщо не сказати прохолодно, через відчутно театральну форму фільму і відсутність цікавих ідей у візуалізації. Критика була обмежена, фактично мовчазна, як данина незаконно ув’язненому автору. Тим не менше, це не заперечує новаторство, зазначене вище, і допомогу Польського інституту кіно, без 30% фінансування якого фільму не було б. 

Іній (Frost), 2018. Режисер: Шарунас Бартас

Це ще один фільм доречний для перегляді саме зараз, в останні 2 роки від моменту повномасштабного вторгнення РФ в Україну — про те, що Європа не звертає стільки уваги на «нашу» війну, як слід було б. Литовський режисер звернув увагу, навіть залучив для цього французьку зірку Ванессу Параді, і фільм, врешті, показали в конкурсі «Двотижневик режисерів» Каннського кінофестивалю, зважаючи на довге «знайомство» Канн з Шаруносом. Похмуре кіно про похмуру подорож з гуманітарним вантажем з Литви до Донбасу десь в 2016-му році показує похмуру дійсність тогочасної і тої територіально України. В якомусь сенсі такий тон, така сірість показу — це уявлення європейців про воєнні події, не як про щось страшне, а як про незрозуміле і сумне. Не більше. Шарунасу не вдалося проникнути вглиб проблеми, а в деяких моментах ненавмисне зачепити проблему за живе, втім, ця невдача так само ненавмисно, випадково, проявила причину, дуже потрібну для усвідомлення саме зараз: погане минуле дуже легко забувається, коли до доброго починаєш звикати. Тепер цей урок треба вивчити.          

Ефір (Ether), 2019. Режисер: Кшиштоф Зануссі

Польський інтелектуал Зануссі давно і наполегливо полемізував про існування Бога, протиставляючи Йому і створеній Ним душі людські совість та сумління. «Ефір» — саме про це. Для свого задуму режисер навмисно вдається до аналогії (чи запозичення) з Гете і його «Божественної комедії», де головний герой, лікар, нібито укладає угоду з подобою Мефістофеля, саме тому лікаря і не вішають за ненавмисне вбивство своєї пацієнтки, міняючи вирок на заслання. І він продовжує свої експерименти, вивчаючи вплив ефіру на людей. Ефір тут виступає аналогією релігії й самої ідеї Бога, а хворі пацієнти — віруючими. Той, хто має ефір, за ідеєю Зануссі, як і священики, має владу. Наївне і самовіддане намагання довести свою правоту, хоч і в такий сумнівний спосіб, робилася режисером в історичному жанрі для ширшої і глибшої візуалізації. Польща виступала мажорітарієм, Україна виділила третину бюджет з $2,5-мільйонного бюджету, а Італія та Угорщина в цьому допомагали.   

Ми не згаснемо (We Will Not Fade Away), 2017. Режисерка: Аліса Коваленко

Документальний фільм про підлітків на Донбасі почали знімати 2019 року під канонаду стрілянини, але увійшов фіналом в 2022-й з повномасштабними бойовими діями. І в цьому його максимальна сила, сила документу. Ми бачимо тотальну безвихідь для героїв, що з дня в день існують, нудьгуючи. «Станиця Луганська — це жопа світу», — каже одна дівчина своїй подрузі, мріючи виїхати до Лондона. Хлопець мріє поїхати до Києва, бо продавати кавуни не дуже його надихає. Один друг каже іншому, що мріє про чим швидше закінчення війни. А той відповідає: «Та скільки ж разів ми це вже загадували...». Втім, певна приреченість і нерозсудливість підлітків (знайшли нездетоновану ракету і обіймають її) переплітаються з надією, бо, якщо займаєшся фотографією, то треба ще помітити цікавий ракурс, а одній дівчині це добре вдається. А хлопець не просто мріє про Гімалаї — він вже готується до цього, забираючись на найближчий терикон. І врешті вони всі таки їдуть до Гімалаїв. Копродукція України, Польщі та Франції дала можливість зробити це пронизливе, чуттєве і сильне кіно. 

Спадок брехні (Legacy of Lies). Режисер: Адріан Бол

На захист «Спадок брехні» і її доволі посереднього рейтингу (5,1) можна відразу зазначити непретензійність і відверту та чесну орієнтацію на клас B-movies, фільми якого значно більш розповсюджені та вживані масовим глядачем, аніж фільми класу «А». Цей пригодницький екшн з елементами трилера, є копродукцією 6 країн. 25% з $4,5-мільйонного бюджету виділила Україна, трохи менше Польща, а решту — Нідерланди, Велика Британія та Грузія. Частина зйомок пройшла в Києві. І його можна чітко розпізнати не тільки за панорамою Дніпра, Дарницького моста та Хрещатика, а й за менш відомими у світі, але яскравими для киян бібліотекою ім. Вернадського, крематорієм на Байковому цвинтарі та Автобусним парком №7, через свою архітектурну особливість неодноразово використаний для зйомок знаменитих музичних кліпів. У київських, а також лондонських лаштунках розігрується сюжет про викрадення українкою російських файлів (хоча в епізодах це не файли, а ампули, можливо, з хімічною зброєю), і про намагання ФСБ повернути викрадене. Англійський агент МІ-6 все розрулює.

Skąd dokąd (Звідки куди), 2023. Режисер: Мачек Хамела

У перші дні повномасштабного вторгнення Мачек зайнявся тим, що почав возити біженців, туди-сюди, розказуючи на КПП, звідки і куди їде, додаючи, кого він везе. Вислухавши історії десятків людей, вже після котрої «ходки», він вирішив це знімати, а оскільки сам був за кермом, то оператором запросив, зокрема, й нашого Юрія Дуная («Черкаси»). Саме через це — і через це також — фільм знятий надзвичайно цікаво, а не просто життєво-болючо, як відбиток українського кошмару весни 2022-го року. «Skąd dokąd» — це немов «Дорога» Джона Гілкоута, немов пекельний шлях крізь руйнування і смерть, шлях бігу і втечі від руйнування і смерті. Тільки з тою принциповою різницею, що польський режисер, варшав’янин і випускник Сорбонни, їде в пекло і вертається, і так, звідти туди, багато-багато разів. Шаленство такого вчинку, поєднане з чистим геройством і кінематографічним завзяттям, дало результат у вигляді відкритого вікна: сприйняття баченого героями стає ніби баченим глядачем, стає реальним тут і зараз, через напружену документальність нівелюючи стіну екрану. 

20 березня в Києві відбулось нагородження премією «Сила жінок», яку ініціювало видання «Українська правда». Авторитетне журі обрало 100 жінок, які роблять вагомий внесок в суспільне життя України, служать в ЗСУ, є мистецьким та культурним обличчям України, стоять на чолі освітніх ініціатив та проєктів, рухають вперед українську науку. Захід став фінальним етапом проєкту «УП100. Сила жінок», який видання провело вперше, продовживши низку таких чудових ініціатив як «Портрети сестринства» Міжнародного порталу Sestry.eu

Дуже символічно, що саме в цей час в Українському домі експонувалась виставка «Алла Горська. Боривітер». Перша ретроспективна виставка художниці з покоління шістдесятників стала знаковою і дуже зрезонувала із подією «Сила жінок». «Українська жінка сильна, мужня і незламна. Так було і так є», — подумалось мені

Спочатку звернули на себе увагу символіка і кольори бренду. Зелений, фіолетовий та білий — як відомо це три символічні кольори руху суфражисток. Комбінація — це акронім Give Women the Vote, якому відповідає Green, White and Violet, а також символьне значення кольору: фіолетовий — шляхетність, білий — чистота, зелений — надія. Зі сцени Севгіль Мусаєва підтвердила мою здогадку. Так, ці кольори були обрані не випадково, аби підкреслити історичні паралелі та історію боротьби жінок за визнання своєї ролі у суспільстві. 

«Ми хочемо розказати про жінок, які приєдналися до війська або стали волонтерками, які попри все рухають науку та культуру, освіту та спорт у найважчий період української держави, які чекають на своїх дітей, коханих з полону, які втратили найдорожчих. Які, незважаючи на щоденний біль втрат, щодня вчаться жити заново, — так представляла проєкт головна редакторка УП Севгіль Мусаєва. — Сьогодні українські жінки відіграють важливу роль у нашому спротиві. Це і військові, і волонтерки, і правозахисниці, і мисткині, і спортсменки. Цим проєктом ми хочемо відзначити зусилля жінок, які рухають країну вперед у найважчий період її незалежності».

В залі було багато знайомих облич. Серед тих, кого оголошували переможницями: політикині, волонтерки, ветеранки ЗСУ, — ті жінки, чия діяльність є рушійною силою в суспільстві, на фронті, в громадському житті. Як  на міжнародній арені, так і у кожному з регіонів України. Дізнавалася нові для себе імена. Знайомилась із справжніми героїнями. Надзвичайно раділа нагороді Джамали, яка принесла Україні перемогу на Євробаченні та Альони Альони, яка разом із Jerry Heil представлятиме Україну цьогоріч  в Мальме. 

Спеціальною гостею церемонії нагородження лауреаток проєкту «УП 100. Сила жінок» стала міністерка оборони Нідерландів Кайса Оллонґрен та виконувачка обов'язків Директора місії USAID пані Кім Кім Ї. Шанована гостя із Нідерландів запевнила присутніх в подальшій допомозі Україні. Цього дня Нідерланди офіційно оголосили про підтримку в розмірі 350 мільйонів євро. За словами пані Кайси Оллогрен, Нідерланди закуплять боєприпаси для літаків F-16, які цього року має отримати Україна.

Високі гості та всі запрошені до виступу акцентували на особливій ролі українського жіноцтва. «У війни жіноче обличчя», — казали вони. Це обличчя жінок, які в перші дні повномасштабного вторгнення приєдналися до війська або стали волонтерками. Жінки, які рухають науку та освіту, культуру та бізнес у найважчий період існування української держави. Які чекають на своїх дітей, коханих з фронту або з полону. Які втратили найдорожчих. Які, незважаючи на щоденний біль втрат, вчаться жити наново. Українська жінка сьогодні — це про те, як, перемагаючи біль і страх, шукати сенси там, де їх інколи неможливо знайти, підніматися і йти далі. Для того щоб жіноче обличчя війни одного дня стало «жіночим обличчям» перемоги.

Так, у категорії «Суспільство» відзначили волонтерку та засновницю проєкту «Птахи» Тату Кеплер, керівницю Центру підтримки аеророзвідки Марію Берлінську, політувʼязнену Леніє Умерову, правозахисницю та голову організації «Центр громадянських свобод» Олександру Матвійчук, керівницю Superhumans Center Ольгу Руднєву, керівницю Асоціації родин захисників «Азовсталі» Катерину Прокопенко, засновницю благодійного центру «Місто Добра» Марту Левченко, виконавчу директорку громадської організації «Центр протидії корупції» Дарʼю Каленюк, співзасновницю освітньо-волонтерського центру «Халабуда» Людмилу Чичеру, бойову медикиню Марію Назарову.

Серед лауреаток — шестеро журналісток: керівниця «Голосу Америки» в Східній Європі Мирослава Гонгадзе, журналістка, блогерка, засновниця фонду «Варто жити» та проєкту «Я, Ніна» Яніна Соколова, головна редакторка The Kyiv Independent Ольга Руденко, журналістка, продюсерка, лауреатка Пулітцерівської премії (2023) та Національної премії України імені Тараса Шевченка Василіса Степаненко, раніше співробітниця Суспільного, а нині парамедикиня медичного добровольчого батальйону «Госпітальєри» Ірина Цибух

Окремо відзначили захисниць України: лідерку Жіночого ветеранського руху Андріану Арехту, керівницю медичної служби «УЛЬФ» Аліну Михайлову, парамедикиню та військовослужбовицю Юлію Паєвську («Тайру»), бойову медикиню Анну Федорчук («Пуму»), аеророзвідницю Юлію Микитенко, журналістку та військову Валерію Суботіну, кулеметницю Оксану Рубаняк, снайперку Анастасію Савку, військовослужбовицю «Азову» Аліну Мелешко-Габурич, бойову медикиню добровольчого батальйону «Госпітальєри» Ірину Цибух, командирку мінометного взводу Ольгу Бігарь, керівницю патронатної служби «Азову» Олену Толкачову, військовослужбовицю ЗСУ Ярину Чучман-Миньо, снайперку та засновницю БФ «Свої» Лесю Литвинову, віцепрезидентку Першого добровольчого мобільного шпиталю імені Пирогова Галину Алмазову.

З повним списком відзнак можна ознайомитись на сторінці проєкту: https://www.pravda.com.ua/cdn/graphics/2024/up100-women_power_leaders/ 

Наймолодшою лауреаткою стала школярка, учениця 11 класу Дарія Кучеренко. Дівчина волонтерить та опікується позашкільною освітою для дітей. Найстарша володарка відзнаки, 93-літня Ніна Опанасівна Вірченко — українська науковиця, математик, доктор фізико-математичних наук, професор, академік АН ВШ України. Член Австралійського, Американського, Бельгійського, Единбурзького, Лондонського математичних товариств.

Одну із панельних дискусій вів журналіст та політичний оглядач Роман Кравець. «Що ви перестали вміти робити з початком війни?», —  запитав він запрошених учасниць. І відповіді були такими справжніми і людяними. Ми перестали вміти засинати. Ми перестали переходити на мову ворога в переписках. Ми перестали планувати на довго. Ми перестали боятись, що війна може прийти, бо вона таки прийшла на нашу землю. 

«Ми стали тими ручками, які готові підставити, аби допомогти всім навколо, — сказала в своїй промові засновниця Superhumans Center Ольга Руднєва. — Ми навчились дуже тихо плакати, але дуже гучно захищати свою країну. Коли закінчиться ця клята війна, в мене назавжди буде гордість, що я мала честь бути українською жінкою під час війни і жити разом з усіма вами в один час. І докладатись до перемоги».

Це важливі слова. Безумовно, достойних жінок значно більше, аніж сто. Майже кожна українська жінка в наш час гідно витримує випробування, допомагає фронту, або служить в ЗСУ сама. Премія — це  нагода сказати дякую і лише початок. Країна має знати своїх героїв і героїнь. Має відчувати силу своїх жінок. 

‍

‍

Вистава у формі мюзиклу «Харків! Харків!» розповідає про долю авангардного театру «Березіль» і його творця — режисера-реформатора Леся Курбаса, який діяв у Харкові в 1925-1933 роках. Як зазначено на сайті театру, це вистава «про конфлікти між містом і театром, директором театру і режисером, режисером і глядачем, режисером і акторами... Доля Курбаса стає метафорою долі кожного творця — а може, кожного з нас. Кожного, хто бореться за свої ідеали».

Це історія про те, як театр Курбаса приїжджає з Києва до Харкова, і що з ним відбувається далі. Сергій Жадан відтворює історичні факти, але змінює фінал історії. «Не хотілося вбивати чергового нашого генія, а оскільки у своїй виставі ми самі собі творці, то можемо залишити Леся Курбаса живим, ще й вручити йому «Оскар», — зізнається Sestry режисерка Світлана Олешко. — Все це чудово збіглося з тим, що інша харківська команда отримала справжній «Оскар» за фільм «20 днів у Маріуполі».

Харків — колиска українського авангарду. У 1920-х роках тут жили і працювали видатні митці — не лише письменники, а й художники, скульптори, кінорежисери. Вони увійшли в історію як «Розстріляне відродження». Майже всі вони загинули під час сталінських репресій у 1930-х роках, а їхня творчість була на десятиліття викреслена з офіційної історії української культури.

Український режисер, драматург і актор Лесь Курбас створив експериментальний театр українського модернізму, поєднуючи національні театральні традиції з найновішими сучасними формами європейського театру. Він реформував українське театральне мистецтво, зламав існуюче сприйняття того, як має працювати актор і реалізував ідею створення театру європейського рівня з національним ядром. Лесь Курбас говорив, що театр має бути таким, яким суспільство буде завтра. Але радянська влада всього цього не оцінила, режисера було засуджено й вбито в урочищі Сандармох. Проте пам'ять про нього вбити не вдалося.

Творці 6-серійного серіалу не побоялись того, що дітей та тварин складно перевершити в органічному акторському існуванні та ризикнули поставити в осердя історії дівчинку Варю (7-річна Злата Кардаш) з її улюбленим песиком Фрідою, яких відважно вивозить з-під обстрілів тітка Анна (Оксана Черкашина). Зрештою, весь акторський склад є блискучим, адже польку Басю, яка, як можемо відразу відчути, стане близькою подругою Анни, її польською посестрою, зіграла Лена Ґура, яка минулоріч отримала «Золотого ангела» як багатообіцяюча європейська акторка на 21-му Міжнародному кінофестивалі «Tofifest» у Торуні та нагороду на Фестивалі польського художнього кіно в Ґдині за роль у фільмі «Імаґо», до якого також написала сценарій.

В роль її чоловіка втілився відомий з “M jak miłość” («К як кохання») Міколай Рознерський. Александра Конєчна, трьохразова лауреатка Орла (щорічної премії Польської кіноакадемії), за ролі у фільмах «Остання сім’я», «Кіт з собакою» та «Тіло Христове», зіграла чи не найцікавіший за емоційною палітрою образ матері Тадеуша, свекрухи Басі, яка звикла усе контролювати та має великі труднощі з сепарацією власного сина та прийняттям чужих у свій дім. Не хочеться спойлерити, але зрозуміло, що десь ця крига та й скресне, а тим часом глядачі мають змогу бачити пригоди, сльози радості та смутку українських вимушених міґранток на фоні актуальних проблем польського суспільства, зокрема, на прикладі родини серіальних Ліпіньських з мальовничих Мазур. 

Режисерський тандем Анни Малішевської і Тадеуша Лисяка інтриґує, адже знаємо, що короткометражна стрічка Тадеуша Лисяка «Sukienka» («Сукенка») номінувалась на Оскара, будучи при тому щойно дипломною роботою у Варшавській кіношколі, а повнометражний дебют Анни Малішевської «Тато» і серіал |"Infamia" («Ганьба») теж не могли не спонукати стежити далі за роботами режисерки. Можна сказати, що усі ці попередні фільми режисерів у свій спосіб говорять про інакшість та пошуки спільної мови з іншим. Та ще Артюр Рембо, французький поет-символіст, писав: «Я це хтось інший», і здається, що цій двійці режисерів важливим є побачити себе в іншому і vice versa.

Як на мене, «Тата» і «Будемо жити разом» взагалі можна було би об’єднати в якусь трилогію. Підозрюю і сподіваюсь, що Анна Малішевська вже має наступний задум. Ці дві роботи, наче перетікають одна в одну, і найважливішим для нас, дівчат з України, є те, що героїні-українки тут не є стереотипними прибиральницями чи Попелюшками

‍

В фільмі «Тато» Світлана (Євгенія Муц), мама української дівчинки Оленки (Поліна Громова), є активісткою феміністичного руху, її батьки взяли на себе виховання внучки, щоб донька продовжувала навчання у ВНЗ. Анна (Оксана Черкашина) в «Будемо жити разом» є архітекторкою та викладачкою, а її сестра Марія, мама Варі залишилась у Україні, бо є лікаркою та рятує життя людей на війні. Ще неможливо не згадати напрочуд сильну роль Марії Свіжінської (бабусі) в «Таті» та її колискову, яка блискавично пригадалась під час сцени в «Будемо жити разом», коли в центрі для біженців молода жінка, яка паралельно стала матусею та вдовою, пронизливо співає своїй новонародженій дитинці. 

«У самій ідеї серіалу для мене було найважливішим закласти та презентувати образ незнайомої до цього масовому польському глядачеві українки — не традиційної заробітчанки, а вимушеної біженки, яка насправді є селфмейдвумен, з успішною кар'єрою, гарною професією, знанням мов, гідним життям, яке забрала у неї війна. Щоб це зламало стереотипи. Щоб польська героїня і українська зрозуміли, що насправді вони схожі, як сестри, і рівні. І також, щоб це усвідомило старше покоління поляків, яке репрезентує свекруха Басі. 

‍

Тож головне сценарне завдання було — позбутися стереотипів і показати те, що поляків та українців об'єднує, а не те, що розділяє. Колись мені це вдалось у популярному в Польщі серіалі «Анна Герман», сподіваюся, і цього разу вийде 

‍

Ну, а в основу історії лягла наша з сестрою та дітьми  втеча з Бучі після 24-го лютого 2022 року», – розповіла виданню Sestry українська cценаристка серіалу «Будемо жити разом» Аліна Семерякова.

Дві кіноісторії є дуже теплими й будуючими з погляду взаємин наших двох країн, притому зі здоровим почуттям гумору. А ще в обидвох із них можна побачити Оксану Черкашину та захопитись дитячими акторськими роботами (Поліна Громова, Клаудія Курак в «Таті», Злата Кардаш в «Будемо жити разом»), а над саундтреком до двох трейлерів працювала Марія Пешек. Перші кадри «Будемо жити разом» просто підхоплюють нас й переносять на залізничний вокзал «Варшава центральна» наприкінці лютого 2022-го: налякані люди, хаос, який опановує людська сердечність, співчуття. Гострі емоції, які дещо розмились з плином часу. Та вже звучить критика, що авторам серіалу не вдалось досконало відтворити й пригадати цю атмосферу солідарності й підтримки, коли поляки відчинили свої домівки для українців. Чи може 6-серійний серіал реанімувати ці почуття? Перш за все, сподіваємося, що ситуація не є настільки критичною, й вони залишаються живими, та й фільм може бути лише однією із цеглинок в будівництві та укріпленні того, що ми вже маємо. 

Радимо самим дивитися по обидва боки кордону, спільно, там, де ми вже живемо і будемо жити разом, бо в цьому фільмі є усе, що хотіла Анна Малішевська, про що поділилася із виданням Sestry: 

«Мене цікавлять непривілейовані люди, які борються з труднощами через свою іншість. Цей мотив з'явився у фільмі «Тато» і серіалі «Ганьба». Я хотіла би, щоб світ став трохи толерантнішим і приязнішим. Для мене найважливішим у серіалі «Будемо жити разом» є роздуми про те, що спільне життя — чи то в одній країні, спільноті, сім’ї, стосунках — завжди породжує конфлікти та ворожнечу. Рідко буває, щоб одна сторона мала однозначну рацію. Компроміси тяжкі, а емоції часто переважають. Часом просто не вдається знайти спільної мови. Проте варто шукати те, що об’єднує, і поважати те, що роз'єднує.»

«Будемо жити разом» доступний на TVP VOD та щоп'ятниці о 20:35 транслюється на каналі TVP1.

Чому я займаюся витинанкою?

Я народилася в Києві. Тато у мене киянин, мама з Мінська, але українка. У якийсь момент, у 1980-х, вони вирішили переїхати з великого міста в село на Поділлі. Своєрідні хіпі. Батьки мої художники-скульптори. Займалися обробкою каменя, скульптурою, каменярством, витинанкарством і всіма можливими мистецтвами, які залишилися в тому селі. 

Я не хотіла йти шляхом батьків. Бо бачила, як їм важко виживати. Мистецтвом надто не прогодуєшся. Я хотіла бути вчителькою української мови. Але тато наполіг, щоб після 9-го класу я пішла навчатися прикладному мистецтву. Так я поступила на художнє ткацтво. Після 4 років навчання рушила далі — поступила у Львівську академію мистецтв на скульптуру. До 25 років я активно розвивалася в кар'єрі скульпторки. Хотіла досягти в цьому успіху. Була у мене така мрія.

Після академії я мала направлення в аспірантуру Академії мистецтв у Києві. Була щасливою, бо Львів мені не заходив. Складно мені було там: прізвище у мене трохи москальське, говорила я суржиком. У Києві мені було комфортніше. Якось подруга покликала мене взяти участь у виставці. Я погодилася і там познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Так Львів забрав мене до себе назад. І я його полюбила. Тепер це моє улюблене місто.

Ми одружилися, я народила трьох дітей. Поступово скульптура йшла з мого життя. Бо це нереально. Скульптура — це важко. Болгарка, холодні майстерні, пилюка, бруд. Треба бути сміливим і загартованим. А я вагітна, з животом, діти, соплі. Три дитини підряд кожні два роки. Десятирічний декрет. Моя кар'єра «пішла спати».

Материнство — це дуже класно. Все чудово. Але мені чогось бракувало. Хотілося реалізовуватися творчо. Щось хотіло з мене «вилазити». Я почала поступово повертатися у творчість.

Витинанкою я займалася і раніше. Час від часу, паралельно зі скульптурою. Коли, наприклад, робили виставки, я оформлювала стіни витинанками. Зазвичай скульптура стоїть, а стіна за нею гола. Мені так не подобалося. Тому я прикрашала і стіни за скульптурами саме витинанками.

Витинанка зручна. Матеріали є в кожному канцтоварному магазині. Це порівняно недорого. Спочатку я вирізала маленькі роботи та їх почали купувати. Взялась проводити майстер-класи і заповнювати цю нішу. Після цього з’явились величезні полотна розміром у 5 метрів. Все йшло досить непогано. Мене часто запрошували за кордон представляти Україну. 

На початку 2022 року я відкрила персональну виставку витинанок у Національному музеї Львова. Чим дуже тішилася 

Багато років мистецтво витинанки вважалося вимираючим в Україні й, коли я починала цим займатися, в Україні було десь 10 крутих художників, які працювали в цьому напрямку. Виходить, що я була однією з тих, хто починав це мистецтво відроджувати. Це один із пунктів, чому я цим займаюся.

Моя творчість і війна

Коли ми прокинулися 24 лютого вранці, ми не сприйняли ситуацію дуже серйозно. Думали, що це має скоро закінчитися. Мені здається, багато українців тоді так думали. Я — мати, яка панікує. Десь за тиждень до того я склала документи на всякий випадок. 23 лютого я вже відчула в повітрі небезпеку,  зайшла в супермаркет і накупила цілу торбу «Мівіни», соломки, якоїсь швидкої їжі. І подивилася, де найближчі до дому укриття. Коли у тебе троє дітей, ти не можеш про таке не думати.

Ми прокинулися з першою тривогою у Львові. Десь за 40 хвилин ми зібралися. Сіли в машину і поїхали 

Я не воджу авто, за кермом був чоловік. Ми поїхали на кордон. 6 чи 7 годин простояли там. І просто перед нами вийшов митник і сказав, що чоловіків не випускають. От тоді у мене почалася паніка. Коли вся сім'я разом, якось простіше. Це тримає. Ми цілу ніч сиділи в машині та думали, що робити. Серед ночі був прильот. Ми всі вибігли з автівки, сховалися на якомусь цвинтарі. Рятували дітей. Було страшно. По телефону попрощалися з батьками. На всякий випадок. Зранку чоловік посадив нас на рейсовий автобус і ми поїхали. Було надзвичайно складно розлучатися. Діти ревуть, я реву. Ми прощалися. Бо не знали, як буде далі. Паніка. Ми вирішили їхати в Краків, бо чоловік там мав друзів-музикантів, які могли б допомогти. Так ми тут і залишилися. 

Я поважаю рішення кожної мами, яка зробила в той день. Розумію і зрозумію кожну, яка несла відповідальність не тільки за своє життя

Мої діти в Кракові адаптувалися досить швидко. На початку березня вони вже пішли тут в школу. Хоча мені не хотілося їх відпускати. Здавалося, що і тут небезпечно. Хотілося бути поруч і оберігати. Ми в Україні багато переїжджали, тому для них це був черговий переїзд, але звісно зі складнощами. Найважче адаптація дається старшій доньці. Сподіваюся, це мине.

Перший тиждень після 24 лютого був шок. Але я бачила, як мої знайомі починали щось робити і собі почала. Спочатку я робила витинанки, продавала їх і гроші відправляла на потреби ЗСУ. Вже на початку березня я зібрала досить велику суму на рації. Душевний неспокій з тим, що я маю допомагати, втримав мене психологічно від депресивної ями. Витинанки відволікали мене. Ручна робота ― дуже хороша антистресова штука. Це тримало мене тоді. 

В той самий час я почала проводити в Кракові майстер-класи. Кожного тижня ми зустрічалися з українками, яким довелося виїхати через війну. Ми на тих майстер-класах вирізали, плакали, обіймалися. Це була терапія. Перші пів року я проводила ці заходи безкоштовно. Тоді я зрозуміла, що мистецтво зараз дуже важливе і його засобами я можу розповісти про те, що відбувається в Україні. І я робила це. З часом моя творчість повернулася на рівень, який був до війни. Я дуже багато працювала, мала замовників з усього світу, проводила виставки. Продовжую робити це і зараз. І завжди допомагаю ЗСУ. 

Зараз на рік я майже щомісяця маю десь одну виставку

На війні я втратила брата. З 2014 року він був в АТО. У 2022 році одразу пішов воювати. У червні 2023 року загинув, звільняючи село П'ятихатки. Це було важко. Але тоді я знову поринула у роботу. Можна сказати, що вона мене врятувала. Втрата брата мене і підкосила, і змусила рухатися далі. Не мають ці смерті бути даремними. Не мають! 

Чому треба відроджувати мистецтво витинанки?

Бо це наше, українське мистецтво, яке заслуговує уваги. Витинанка унікальна. Це оберіг, оздоблення і просто краса. Ніхто не знає, що буде з нашим народом, цінностями. Але нашу культурну спадщину ми маємо зберегти. Це моя місія. Моє мистецтво ― це частинка пазлу «Україна». Хочеться поширювати це, розповідати, пояснювати тут, за кордоном.

Зараз мої витинанки на багато різних тем. Є традиційні мотиви ― дерево життя, наприклад. Я дуже люблю звертатися до жіночих образів. Це різні жінки. Коли я втратила брата, я робила жінок, які тужать. Зазвичай моя творчість ― це передача емоційного стану, своєрідна терапія. Ти викидаєш свою тугу на той образ. Проживаєш свої переживання на папері. Мрієш.

Зараз важко мріяти. Дуже хочеться, але якось не виходить, не мріється. Є тільки мрія про перемогу. Знаю, що буде багато роботи. Але дуже хочеться, щоб все було недарма. Ми не маємо права зупинятися. Дуже багато героїв загинули, щоб ми могли існувати як нація. 

І хоч фізично я не в Україні, я живу нею, переживаю, намагаюся по максимуму бути корисною, використовую усі можливості аби допомагати. Зараз найважливіше для мене бути частиною України і продовжувати говорити своєю творчістю про неї.

Вагітна поранена жінка, яку виносили на ношах з розбомбленої лікарні, і яка, як ми тепер знаємо, померла через два дні. Лікарі, які схиляються над півторарічним хлопчиком, який бореться за життя. Батько, що плаче над тілом сина-підлітка в лікарняному коридорі. Ці кадри з Маріуполя були зняті в перші дні повномасштабної війни в Україні, коли війська Володимира Путіна оточили Маріуполь і почали бомбити цивільні об'єкти міста, в тому числі житлові будинки й лікарні. Фото та відео з міста, яке чи не найбільше постраждало під час війни в Україні, були зняті трьома людьми.

Режисер Мстислав Чернов, фотограф Євген Малолєтка та продюсерка Василіса Степаненко з агентства Associated Press були журналістами, яким вдалося зафіксувати масове вбивство, скоєне в Маріуполі військами Володимира Путіна. Вони поїхали до цього міста, коли ставало дедалі очевиднішим, що Росія зважиться на вторгнення. Коли це насправді сталося, вони залишилися у Маріуполі та змогли зафіксувати жахливі злочини російської армії. Відважні журналісти знімали та фотографували, вони були в епіцентрі подій, і їхнє життя щомиті було під загрозою. Матеріал, який їм вдалося створити й представити світовій спільноті у вигляді документального фільму "20 днів у Маріуполі", отримав першу в історії України нагороду "Оскар" у категорії "Найкращий документальний фільм".

Я вдячний. Але напевно я буду перший режисером на цій сцені, який би хотів не робити цей фільм. Я хотів би мати змогу обміняти це на те, щоб Росія ніколи не нападала на Україну, ніколи не окуповувала наші міста, — сказав Чернов у своїй промові, приймаючи нагороду

Свою зворушливу промову після отримання статуетки, Мстислав Чернов завершив словами "Слава Україні!".

"Оскар" — не є першою престижною нагородою фільму "20 днів у Маріуполі". Фільм був нагороджений Гільдією режисерів США. Також стрічка перемогла на головній британській кінопремії BAFTA у категорії "Найкращий документальний фільм".

У відповідь на скандальну заяву Папи Римського про те, що Україні слід підняти "білий прапор" і вести переговори з агресором, оглядачі пропонують Франциску переглянути "20 днів в Маріуполі", щоб зрозуміти безглуздість подібних висловлювань.

Церемонія вручення премії "Оскар-2024”‍

У ніч з 10 на 11 березня 2024 року в театрі "Долбі" в Лос-Анджелесі відбулася 96-та церемонія вручення кінопремії "Оскар". Гала-церемонію вручення премії "Оскар" вчетверте провів комік Джиммі Кіммел.

Цього року за найпрестижнішу кінопремію змагалися найрізноманітніші стрічки, як комедійні, так і драматичні. ‍

"Оппенгаймер" отримав 7 нагород‍

Найбільше шансів на "Оскар" ще до початку гала-церемонії мала стрічка Крістофера Нолана "Оппенгеймер" — 13 номінацій. Фільм здобув 7 нагород цьогорічної церемонії. Виконавець головної ролі Кіліан Мерфі став “Найкращим актором”, а "Найкращим актором другого плану" визнано Роберта Дауні-молодшого. Режисер стрічки Крістофер Нолан також отримав „Оскар”.‍

"Бідолашні створіння" отримали 4 нагороди‍

На п'яти „Оппенгаймеру” наступали "Бідолашні створіння" Йоргоса Лантімоса з 11 номінаціями. Стрічка отримала 4 статуетки. Найкращою акторкою стала Емма Стоун у ролі Белли Бакстер. Також було відзначено костюми, продакшн-дизайн, макіяж та зачіски у фільмі. ‍

Оскар-2024 для Польщі‍

Чудовий фільм Джонатана Глейзера "Зона інтересів", створений у британсько-американсько-польській копродукції, мав великий успіх. Нагороджений статуеткою за найкращий іноземний фільм, картина розповідає про родину коменданта Аушвіца Рудольфа Гесса, який живе з сім'єю у своєму "раю" — у будинку, розташованому прямо біля стіни концтабору. Чудова картина про банальність зла. З польського боку продюсером стрічки є Ева Пущинська, співробітниця Павла Павліковського, серед інших. Оператором фільму був Лукаш Жал, за сценографію відповідали Йоанна Кусь і Катажина Сікора, а за костюми — Малгожата Карпюк.

У ніч з 10 на 11 березня в Лос-Анджелесі відбулась 96-та церемонія нагородження премії «Оскар» від Американської Кіноакадемії. Український фільм «20 днів у Маріуполі» переміг у категорії «Найкращий документальний фільм». Це фільм про перші дні оточення росіянами міста Маріуполь, про страхіття, які довелось пережити місцевим. Про бомбардування житлових будинків та пологового будинку, постійні обстріли та реакції простих маріупольчан. Це документ воєнних злочинів росіян, визнаний тепер на міжнародному рівні.

Мстислав Чернов, режисер фільму, український військовий кореспондент та письменник, сказав у своїй промові:

«Це перший Оскар в історії України. Для мене це честь. Але, напевно, я перший режисер на цій сцені, який скаже «Краще я б взагалі не зняв цей фільм. Я б краще проміняв цю нагороду на те, щоб Росія не напала на Україну, щоб Росія не окупувала наші міста.

Я б віддав усе визнання за те, щоб Росія не вбила десятки тисяч моїх співвітчизників українців. Я б хотів, щоб звільнили усіх заручників, усіх солдатів, які захищають свою землю, усіх цивільних, які зараз у їхніх тюрмах. Але я не можу змінити історію. Я не можу змінити минуле.

Але ви, ми, найталановитіші люди у світі, ми разом можемо зробите усе, щоб історію розповідали правильно, і щоб правда перемогла, і щоб людей Маріуполя і тих, хто віддав своє життя, ніколи не забули. Тому що кінематограф формує спогади, а спогади формують історію. Дякую вам, дякую Україні. Слава Україні!»

Раніше фільм також отримав премію BAFTA у категорії «Найкращий документальний фільм», виграв премію Гільдії режисерів Америки в категорії «Видатні режисерські досягнення в документалістиці». Загалом «20 днів у Маріуполі» здобув понад 20 нагород і 40 номінацій. Фільм показували перед засіданням Генеральної асамблеї ООН у вересні 2023 року. Автори фільму — Євген Малолєтка, Мстислав Чернов і Василиса Степаненко — отримали також Пулітцерівську премію 2023 року та Шевченківську премію 2024 у номінації «Публіцистика і журналістика». Стрічка стала найбільш касовим українським документальним фільмом.

Українці у соцмережах пишаются перемогою українського фільму, але зазначають, що це перемога «дорогою ціною». «Мабуть, це найдорожче кіно в історії «Оскару», — зауважує драматургиня Наталка Ворожбит. «Гіркі ці нинішні перемоги української культури. Гіркі й болючі. Але такі необхідні», — пише у себе на сторінці Facebook письменник Сергій Жадан.

«Ми робили основний монтаж близько пів року, а потім стільки ж займалися постпродакшеном, — розповідає про створення фільму Мстислав Чернов. — Тобто кожен кадр, який і так залишався в моєму серці й просто в’ївся в мій мозок ще в Маріуполі — ми знову все це бачили та знову переживали. Ми монтували й плакали. Це не те, що ти пережив один раз, а потім тобі стало легше. Ні, навпаки».

Читайте також «Інтерв'ю з продюсеркою фільму Василісою Степаненко»

На запитання, хто головний глядач «20 днів у Маріуполі», режисер відповів: «Я завжди думав про маріупольців. Для мене було важливо, щоб вони відчували — про їхню трагедію знають, пам’ятають і не забудуть. І коли маріупольці приходили на покази — і на міжнародних фестивалях, і в Києві, — то мені здавалося, що вони травмовані. Але навпаки, попри те, що їм було важко, для них було важливо, що події в Маріуполі вписані в історію України, і світ тепер це побачить.

Маріуполь став символом злочинів російських військових проти українців. Він став символом спротиву і повідомленням всьому світові, що українці боротимуться за кожний метр всієї землі. Крім того, фільм був зроблений для міжнародної аудиторії. Щоб ті, хто вже забув, що в Україні війна, і не цікавиться цими подіями, зрозуміли, — жахіття триває».

Статуетки в головних номінаціях премії «Оскар» цьогоріч отримали:

• Найкращий фільм року — «Оппенгеймер» (про створення атомної бомби)
• Режисер року — Крістофер Нолан за фільм «Оппенгеймер»
• Найкращий фільм іноземною мовою — «Зона інтересу» (про концтабір Аушвіц)
• Найкращий анімаційний фільм — «Хлопчик і чапля» Хаяо Міядзакі
• Найкращий актор — Кілліан Мерфі, «Оппенгеймер»
• Найкраща акторка — Емма Стоун, «Бідолашні створіння»

Польське кіно ніколи не мало перерви, як, на жаль, українське. І навіть у складні й для Польщі, й для України 90-ті польське кіно знімалось і породжувало нові форми і свої шедеври. Як, до прикладу, «Псів» Владислава Пасіковського, що став культовим і дав два сіквели — 1994-го і 2020-го років. З появою польських представництв стрімінгів HBO, Amazon і Netflix широко розвинута польська кінематографія полилась на весь світ швидше, ніж це раніше дозволяли фестивалі та прокатні компанії. Але закони ранку зі збільшенням можливостей знімати і показувати автоматично зменшили якість. Тому в розлогому доробку виробів з Польщі трапляється чимало непридатного для перегляду матеріалу. А стрімінги, як показує практика, не особливо прискіпливі до якості, в такий своєрідний спосіб демократично даючи глядачеві крутити носом. Польське кіно — не виняток, тому варто ретельно вибирати з пропозицій. Цікавою ознакою ледь не всього польського кіно, а може і загалом польського характеру є самокритичність. Вона — ценз всього польського кіно.    

1. Холодна війна

2. 1670

3. З любов'ю, Вінсент!

4. Тіло Христове

5. Як я став гангстером. Правдива історія

6. Зворотній зв'язок

7. Броуд Пік

8. Трясовина 

9. Фуріоза

10. Повні новачки

‍Холодна війна (Zimna wojna), 2018. Режисер: Певел Павліковський

«Холодна війна» перебуває на вищих щаблях левової кількості рейтингів найкращих ста фільмів всіх часів і народів. Бо такого мистецького таланту, образності і заразом такого потрапляння в конкретний час, немов постріл Вільяма Телля, ще треба пошукати. Через серце глядача фільм потрапляє у вічність. І цьому не заважає архаїчний чорно-білий колір плівки. Оповідаючи про 50-ті роки в Польщі, «Холодна війна» демонструє одночасно бідність і злість нової комуністичної і тоталітарної системи, а разом з цим багатство і внутрішню силу людей, які здатні боротися зі злом — але тоді, коли закохані.

Розумний і врівноважений музикознавець і піаніст Віктор (Томаш Кот) під час прослуховувань у хорі на потребу представити польсько-радянську культуру світові знаходить чудовий дівочий голос. А дівчина Зула (Джоанна Куліґ) сама по собі незвичайна — полум’яна і пристрасна. І так він і вона — ці дві протилежності — закохуються до нестями. Їхній танок почуття буде проходити по всій Європі протягом десятиліть — під народний спів у Берліні, з джазом в Парижі, через ГУЛАГ, Польщу і аж у потойбіччя. Абсолютно чарівне кіно, чуттєве, музичне, болюче, але надихаюче і очищаюче.

1670 (2023). Режисер: Мачей Бухвальд, Кордіан Кондзеля

Фігурант списку найбільш затребуваних серіалів на Netflix, з рідкісно-високим рейтингом — 8 з 10 — на найбільшому кіносервері планети. Це безсумнівний успіх польського жанрового кіно. Бо маємо оригінальне поєднання історичного і комедійного, поданих в дотепній псевдо-документальній формі «від першої особи». Мешканці села Адамчиха, звертаючись до глядача, розповідають про свої поневіряння в другій половині XVII сторіччя. Хазяїн половини села, Ян-Павел Адамчевський, нарікає на голод у сільських дітей... після чого йде собі добре попоїсти смаженої курочки; його брат-гусар хвалиться тим, що брав участь в усіх... поразках польської армії останнього десятиліття; його донька гримає на людей, щоб не спалювали пацюків, бо за 380 років це призведе до незворотних кліматичних змін, а ще ж царює сексизм і ксенофобія...

Словом, «1670» — це гримуча суміш історичної минувшини із сучасним сарказмом. Причому й відтворення минулого, і вкладений у вуста персонажів гумор-із-серйозним-обличчям — все на найвищому рівні постановки і тексту. А ще маємо чудовий переклад на українську!

З любов'ю, Вінсент! (Loving Vincent), 2017. Режисери: ДК Велчман, Г’ю Велчман

«Незвичайність» й «унікальність». Цими словами можна означити все у фільмі — від сюжету до форми і методів виробництва. Історія про творчість і біль існування геніального художника Вінсента Ван Гога розповідається великою мірою людьми, які його оточували. А вони, у свою чергу, є персонажами картин художника. Вся візуальна частина фільму сформована конкретно з більше, як 120 картин Ван Гога, які поєднані сюжетом про лист художника і намаганням його доставити одним чоловіком до родичів Вінсента. Сам же текст теж має конкретні, біографічні підстави — це понад 800 листів Ван Гога.

Усе це мереживо придумано і зв’язано польською художницею Доротою Кобелою (у дівоцтві) та її англійським чоловіком-режисером Г’ю Велчманом. Утім, унікальність фільму полягає в дещо іншому: всі 95 хвилин стрічки буквально намальовані, утворюючи перший у своєму роді анімаційний концепт, створений в єдиній техніці єдиного художника — Ван Гога. 125 художників з 20 країн (серед яких 12 України) протягом 7 років з любов’ю малювали цей омаж Вінсенту. І це варто побачити!

Тіло Христове (Boże Ciało), 2019. Режисер: Ян Комаса

Разом з «Холодною війною» це ще один центральний фільм для сучасної Польщі — як для загалом країни, так і для польської кінематографії. Ідеальне кіно, мистецьке і соціальне водночас, бо, виконуючи завдання мистецтва, фільм віддзеркалює насущні проблеми, чим наштовхує глядача на роздуми щодо них. Це моторне і вибухове кіно, яке розповідає про зека, що хитрим чином втік з колонії і став священиком, фактично крадучи місце іншого, справжнього клірика.

Втім, концепція «їх поміняли місцями» призводить до реформаторського дійства, коли людина, отримуючи владу, при цьому будучи налаштованою проти системи, починає її міняти. Хлопець веде службу в церкві поза каноном, вільно, і так само молиться. І він наполягає на цьому, пропонуючи молитися від серця, використовуючи власні думки. А паства починає його слухати. Режисер Ян Комаса зняв фільм-виклик, такий собі «Бійцівський клуб», тільки в іншій формі і на польському ґрунті, підриваючи основи. Не те, щоб будинки у фіналі падали, але «Тіло Христове» є черговим протестом, полемікою з традиціями. Лівий, але без зла американського лівого радикалізму.

Як я став гангстером. Правдива історія (Jak zostałem gangsterem. Historia prawdziwa), 2020. Режисер: Мачей Кавульський

Вже лишень пролог до фільму говорить, наскільки він оригінальний. «Усі знають, що польська мафія скривдила багатьох людей, — йдеться на початку, — але чи замислювалися ви, скільки людей скривдило польську мафію?». Це вправний, смішний, історично-ґрунтовний кримінальний бойови — і він є справжньою польською відповіддю Гаю Річі з його світом злодіїв, злочинів та цинічних дотепників. Тільки замість Лондону мова йде про Варшаву 80-х, 90-х і 2000-х років.

Головний польський компонент тут — критицизм до країни, ладу і законів. А право порівнювати його з фільмами англійського майстра ненормативної лексики і детективних схем пограбування надає наявність ще й фантастичного саундтреку, де тобі й Zaz, і Deep  Purple, і Skank Anansie. Злет і падіння головного героя на шляху його становлення кримінальним авторитетом складається з тріумвірату бійки, вбивства і адреналіну, а другий тріумвірат — sacks, drugs & rock’n’roll — замикають складові ідеального жанрового кіно. Фільм породив приквел — «Як я закохалася в гангстера».

Зворотний зв'язок (Informacja zwrotna), 2023. Режисер: Лешек Давид

Ще одна критична драма тільки вже не про наркотики, а про алкоголізм, біч поляків. Підсилюється це тим способом, що проводиться крізь призму стосунків батьки-діти, а ще більше — конкретною ситуацією: батько прокидається після пиятики і дізнається про зникнення сина. Його особистий кошмар в тому, що він нічого не пригадує про вчора, а саме він бачив сина останнім. Колись модний музикант в культовому гурті, він занапастив себе, спитий і розгублений. Здавалося б, все — кінець життю. Але ні. Є ще шанс повернути набуте.

Для цього сумну драму вивірено переводять в режим захопливих кримінального детектива і напруженого трилера: батько вже давно і переконано був у «зав'язці», то чому ж він так беззастережно «розв'язався»? Його біганина Варшавою в пошуках сина поміж старих друзів і ворогів нагадує квест будинками злодіїв та зеленого змія, таємними місцями та втаємниченими людьми. І ми бачимо одразу і все минуле героя, і всю сучасну підкилимну Польщу, її явне і приховане. Блискучий серіал з прекрасним Аркадіушем Якубіком («Дім зла», «Дорожній патруль»), який є ще справжнім музикантом.

Броуд Пік (Broad Peak), 2022

Вражаючий приклад роботи польських кінематографістів у надзвичайно складних природних умовах — і рідкісна ситуація, коли художня натура фільму повністю (!) відповідали справжній історії. Мова про підкорення групою польських альпіністів одного з 8-тисячників — гори Броуд Пік в гірській системі Каракорум. Дія починається 1988 року, але тоді герой не зміг дійти лишень 17 метрів до вершини. Щоб завершити почате, він повертається, тільки через 24 роки потому.

Після «Евереста» Балтасара Кормакура «Броуд Пік» здається найбільшим «гірським» проєктом в кіно, представляючи глядачеві не комп’ютерні, а реальні гори, сніг і замерзання. Саме в Каракорумські гори 2018 року поїхала група з 21 людини, а 250 шерп тягли 3,5 тони апаратури на яках і власних спинах. І актори грали в тих самих умовах, в яких перебували альпіністи. Краса і жах, життя і смерть, а також те, що воно все поєднане, нерозривне і становить для людини одне ціле, просто як початок і кінець — про це фільм. А також про гори як наркотик для тих, хто пізнав їхнє пронизливе тяжіння, що пронизує людину і сам час.

Трясовина (Rojst), 2018-2024

6 років в 3 сезонах «Трясовина» затягує глядача на дно гидотного, але розлогого і дійсно існуючого світу проституції, торгівлі людьми і вбивств тих, хто не догодив злодіям в законі, на кшталт, голови поліції, керівника модного готелю чи мафіозі місцевого розливу. Цей серіал є суттєвим прикладом творення екранного світу, де мова йде про 80-ті, з переносом в 60-ті, а відтак мова про відтворення тогочасних духу і тіла епохи. Тоді ресторани були точками здибанок кримінальників, готелі — борделями, іноземні приїжджі — клієнтами, а жіночі спортивні команди — джерелом постачання повій.

Деякі поліцейські та журналісти могли не підкорятися своєму корумпованому керівництву і кидалися у вир подій, намагаючись викривати злочинців. Але хтось отримував кулю, когось зваблювали гроші. Серіал довго і винахідливо демонструє багатофігурну, багатонаціональну гру одних з іншими, зі страшними подробицями часу — від 1984-го до 2000-х років. Поляки, цигани, німці і навіть українці тут утворюють котел боротьби за виживання і за владу над тими, хто вижив. «Трясовина» — це епоха!

Фуріоза (Furioza), 2021. Режисер: Кіпріан Т. Оленецький

В обоймі фільмів про футбольних фанатів, де британські «Хулігани» та аргентинські «Банди Буенос-Айреса» є чемпіонами, «Фуріоза» про банду з Гдині кидає лідерам виклик. Тут внутрішньокадрова енергія стосунків героїв адекватно відповідає закладеній енергії сюжету, а екшн зграбно поєднується з драмою і мелодрамою, кримінальним і поліційним трилерами. Ми бачимо світ польських «тіфозі» із середини, і він формально досконалий — грубий, щирий, узгоджений.

Водночас нас занурюють в душі двох колишніх фанів — Єви на прізвисько Дика, яка 10 років тому через загибель її брата кинула банду і стала поліцейською, і Давида — тепер не менш радикального лікаря. Втім він погоджується на вмовляння Дикої «повернутися», тільки вже під прикриттям, щоб і врятувати свого брата, ватажка фанатів, і виявити канали наркотрафіку. Жорстке і динамічне кіно, зігране так, що віриш у побачене. Щирість і правда в ньому спаяні в одне ціле, життєво-достовірне буття, контркультурне і нонконформістське, маргінальне і небезпечне для оточуючих. Сильно!

Повні новачки (Absolutni debiutanci), 2023. Режисер: Каміла Тарабура, Катажина Вереча

6 серій складної композиції ситуацій з молодіжного життя, але, попри багатошаровість сюжетних ліній, все сприймається легко, бо зняте «живою», рухливою камерою з «живими» героями в кадрі. Тут навіть ситуації оригінальні і самі по собі цікаві. Дівчина з хлопцем, готуючись вступати до кіношколи, знімають на морі аматорський фільм, але хлопцеві важко втілити запланований за сценарієм секс. Паралельно розгортається історія про їхніх ще молодих батьків і друзів, які, відпочиваючи, встигають веселитися і сваритися. А ще з боку — історія про баскетбольну команду і її капітана, затиснутого між Сциллою ситуації і Харибдою свого слабкого характеру, капітулюючи перед поривом накласти на себе руки. І все це переплетено так органічно і щемко, що переживаєш за героїв увесь час — коли він вперше бачить жіночі груди і не розуміє свого ставлення до побаченого; коли вона відчуває не бажання до себе і не знає, що з цим робити; коли вони опиняються утрьох в одній хатинці-на-дереві і просто сплять, лише думками входячи в майбутнє доросле життя. Елегія!

Польська кураторка театральних проєктів і мистецтвознавиця Лєна Творковська сьогодні може багато розповісти про сучасний український театр, хоча до початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну ця тема не перебувала в фокусі її професійних інтересів. Але саме арт-резиденції, організовані Лєною як фахівцем Театрального інституту ім. Збіґнєва Рашевського у березні 2022 року у Варшаві, прийняли українських акторів та театральних діячів, які тікали від війни. До того ж тепер Лєна Творковська — членкиня міжнародного журі всеукраїнського театрального Фестивалю-Премії GRA.

Sestry поговорили з Лєною про український театр у Польщі, про те, як творчі люди асимілюються в країні, яка дала їм притулок, чому полякам цікаві вистави, що йдуть українською мовою, та які  міжнародні колаборації складаються між двома країнами.

«Театральний фестиваль в умовах війни — це геройство»

Оксана Гончарук: Нещодавно ви провели в Україні дев'ять днів. Не боялися їхати?

Лєна Творковська: Я не збиралася боятися, адже українці живуть у цій війні вже майже два роки. До того ж у Польщі ми теж цю війну проживаємо. Так, ми не маємо бомбардувань, але новини кожного дня починаються з війни. До того ж маю в Києві дуже близьку подругу, тому почуваюся залученою.

ОГ: Вас не дивує, що під час війни у країні влаштовують театральні конкурси?

ЛТ: Провести театральний фестиваль у таких умовах — це справжнє геройство. Я не розумію, як організаторам все вдалося довести до кінця. Думаю, що в Польщі в умовах війни ніхто б не наважився на таке  і ніхто не дав би на це грошей.  А тут не лише роздали премії, а й зробили це з розмахом.

ОГ: У вас як  у члена журі  була нелегка місія. Треба було під час війни подивитися 12 вистав у чотирьох містах України, виставити оцінки, визначити фаворитів.

ЛТ: Наші з колегами (фіналістів премії оцінювало журі з представників п’яти європейських країн, — Авт.) поїздки країною були вимушеним форматом. Але ж не можна було привезти всі вистави із шорт-листа до Києва, як це робилося до війни. Натомість  ми змогли побачити вистави у їхньому культурному середовищі: в Івано-Франківську, Рівному, Львові та Києві.

ОГ: Яке враження після поїздки на фестиваль «ГРА» склалося у вас від України та представників українського театру?

ЛТ: Для мене зустріч з українцями не стала сюрпризом,  адже сьогодні чимало українських акторів та режисерів живуть і працюють у Польщі. Сама я працюю в Театральному інституті Збігнєва Рашевського у Варшаві, і ще до початку вторгнення 24 лютого 2022 року у нас була програма резиденції для представників театральних професій. Після вторгнення  цю програму  розширили, і вже у березні 2022-го ми відкрили набір на резиденції для артистів з України. За весь час  прийняли близько 140 українців. Багато хто з тих, хто приїхав до нас у 2022 році, продовжують жити і працювати в Польщі дотепер.

Більшість акторів у нас на резиденціях каже, що коли Україна переможе, вони розвиватимуть театр на батьківщині, використовуючи нові ідеї та європейський досвід

ОГ: Яким є результат ваших резиденцій за два роки?

ЛТ: У перший рік повномасштабної війни  результатом резиденцій стала низка великих театральних проєктів. Минулоріч було більше читань та перформансів. До нас приїжджали драматурги, режисери та актори. Останнім без резиденції особливо непросто знайти місце в польських театрах. А резиденції дають змогу підключати польські театри, через які можна знайти режисерів. В результаті з'явилися цікаві змішані проєкти, переважно камерні.

ОГ: Вистави, які ставлять українці в Польщі, віддзеркалюють страшну воєнну дійсність?

ЛТ: В 2022 році всі проєкти були про війну. Відбувалося її перше переживання. Через рік це переживання вже стало переосмислюватись. Вже у листопаді 2023 року під час зустрічі резидентів з України їхні думки щодо війни як основної теми для вистав розійшлися. Одні були впевнені, що не говорити про війну неможливо, бо вона довкола нас. Деякі ж наголошували, що вони насамперед актори і вже потім актори українські, тому треба продовжувати грати, не фокусуючись на війні.

У пошуках атмосфери нормальності

ОГ: Вистави, створені українцями, знаходять у Польщі глядача?

ЛТ: Так. Адже українські актори та режисери здебільшого мають потребу розповісти про те, що відбувається, вони відчувають місію донести біль цієї війни до європейців.

Мені здається, що коли польські глядачі йдуть на виставу, створену українцями, то очікують саме на розповідь про війну в тій чи іншій формі

ОГ: Якою мовою йдуть у Польщі такі вистави?

ЛТ: Здебільшого українською із польськими субтитрами, тому поляків приходить чимало. Проте вистави ці насамперед адресовані українському глядачеві. Українців же у нас зараз багато, і їм хочеться час від часу подивитися виставу рідною мовою. Особливо така можливість важлива для дітей, тому є попит саме на дитячі вистави.

До речі, ось що я помітила: в Україні крім вистав, виділених організаторами премії «ГРА» в окрему категорію («За найкращу виставу-рефлексію на події російсько-української війни»), інші постановки не були пов'язані з війною. Мені здалося, що така «невоєнна» тематика обирається українськими театрами, щоб зберегти сьогодні атмосферу нормальності.

ОГ: А мені здається, що для п'єс про нашу війну, масштабних, з певними висновками, ще не настав час. Бо ніхто цю чортову війну поки що не прожив до кінця, не відрефлексував.

ЛТ: Військова тема — це наразі процес. Для неї потрібна нова мова. І поки авторам бракує засобів, щоб про все це розповісти.

Життя на випадок війни

ОГ: У польському Бидгощі минулого року відбулася прем'єра вистави «Життя на випадок війни» українською мовою, яка мала успіх на кількох польських фестивалях та була добре прийнятий публікою. Як вона з'явилася?

ЛТ: У цьому проєкті об'єднали свої сили драматургиня Лена Лягушонкова, польська режисерка Уля Кіяк та ще п'ять дуже різнопланових українських артисток. Усі вони опинилися після початку  вторгнення в Польщі — у Бидгощі та Остромецьку. Дівчатка зустрілися, і в них майже відразу з'явилася ідея постановки — розповісти взяті з соцмереж історії війни, що відбуваються в реальному часі, драматургічно поєднуючи їх з інструкціями і туторіалами, яких тоді з'явилося дуже багато, як офіційних так і неофіційних.

Ну, наприклад, як поводитись під час тривоги, що робити при хімічній та ядерній атаці, як вкрасти танк... Завдяки співпраці одразу трьох інституцій — Польського театру у Бидгощі, Театру ім. Вільяма Хожиці у Торуні та Міського центру культури у Бидгощі — цю ідею вдалося реалізувати.

Прем'єра вистави відбулася під час Міжнародного театрального фестивалю «Контакт» у Торуні, а пізніше вона була представлений на фестивалі Прапрем'єр у Бидгощі та на фестивалі «Божественна комедія« у Кракові.

«Було б чудово показати виставу «Зерносховище» в Європі — всі б побачили, що в Україні триває інтенсивний театральний процес»

ОГ: Повертаючись до української театральної премії GRA, яку організатори провели за результатами двох важких воєнниих років, яка з вистав вразила вас особисто?

ЛТ: Мене приголомшила  вистава «Зерносховище» у Рівненському музично-драматичному театрі, поставлена за відомою п'єсою Наталки Ворожбит.  Вона дуже видовищна. Було б чудово показати таку виставу в Європі — всі б тоді побачили, наскільки  інтенсивний театральний процес в Україні.

ОГ: «Зерносховище» — абсолютний лідер премії, який здобув перемогу в чотирьох основних номінаціях. Чим ця вистава так зачепила міжнародне журі?

ЛТ: Вона був визнана переможцем одноголосно, бо це дуже потужна вистава з цікавими ролями і з чудовою режисурою Максима Голенка. Виявилося, що Голенко — директор театру у Львові.  І ось ця міграція творчих людей в Україні цікава сама собою. У тому ж «Зерносховищі» головну роль грає актор Марк Дробот, який отримав за свого Книжника Мортка приз «За найкращу чоловічу роль». Марк — київський актор (працює в Київському Молодому театрі, —  Авт.), але зіграв таку знакову роль саме  в Рівному.

ОГ: Ще одним фаворитом  журі стала моновистава «Білка, яка прожила 100 років». Ця зворушлива та затишна жіноча драма отримала три статуетки GRA, і мені здається, що представники Театру «Золоті ворота» самі очманіли від цього тріумфу.

ЛТ: По-перше, там величезна жіноча роль. Актриса Віталіна Біблів грає блискуче. До того ж в основі  вистави чудовий текст Олега Михайлова, який отримав за свою п'єсу «Спеціальний приз журі».

ОГ: Що скажете про  рівень драматургії в Україні?

ЛТ: Досі мало знала  про українських драматургів. Знала Наталку Ворожбит та ще кількох топ-авторів, читала тексти молодих українських драматургів у перекладах. Я працюю також у Польському театрі в Бидгощі, де у 2021 році  заснували міжнародну премію в галузі сучасної драматургії «Аврора» і першого ж року ми мали фіналістку з України Лену Лягушонкову.

А потім ми відкрили набір для текстів українською мовою — їх зібралося понад сотня. Виявилося, що в Україні є  дуже сильні молоді автори. В результаті фіналістами премії «Аврора» стали дві українські драматургині Ніна Захоженко та Люда Тимошенко. До лонг-листа також увійшли українські тексти.

ОГ: Є щось, чого бракує українським драматургам, аби їхні п'єси радо брали європейські театри?

ЛТ: Їм всього вистачає.

Рівень багатьох українських текстів є дійсно високим, абсолютно європейським. Просто п'єси раніше не перекладалися, тож ми про них нічого не знали. Зараз ситуація з перекладами трохи краща, і світ починає пізнавати український театр

British Council має проєкт з перекладу, Український інститут публікує переклади п'єс англійською мовою. У Театральному інституті в 2022 році у співпраці з видавництвом Warsztaty kultury з Любліна та Українським інститутом було видано антологію з текстами шести українських авторів. Обкладинка антології «Інсект» — за однойменним текстом Олени Кудаєвої. В результаті п'єси, що входять до антології, почали брати польські режисери, і вже було кілька прем'єр.

Зараз у Європі велика увага до української культури, що має велике значення для її розвитку. Українські артисти сьогодні працюють у багатьох країнах — народжуються нові творчі колективи, співпраці, проєкти. А ті, хто залишився вдома, працюють для того, щоб театр продовжував розвиватися всупереч війні і в Україні.

ОГ: Польські актори не бунтують, як фермери, через те що до їхніх лав вливаються українські колеги?

ЛТ: Все відбувається природно, хоча кажуть, що театр — це дуже закрита територія, куди важко потрапити. Але представники українського театру добре адаптуються.

ОГ: У 2024 році Театральний інститут Збігнєва Рашевського планує проводити нову театральну резиденцію для українців?

ЛТ: Ми дуже сподіваємося, що це станеться, але зараз  маємо перехідний період. Після нещодавніх виборів у Польщі змінився склад уряду, відповідно, у нас новий міністр культури. Минулоріч програму резидентури затверджував попередній міністр, і наразі не зрозуміло, як ця ініціатива  розвиватиметься. Звичайно, дуже хотілося б отримати дотацію, оскільки у нас багато проєктів, реалізація яких можлива тільки завдяки цим резиденціям.

Чимало польських театрів також на неї сподіваються, тому що ця резиденція має двоетапний формат. Перший етап — це прийом заявок від театрів, які готові взяти українських артистів. Другий етап — набір акторів. Актори можуть обирати собі театр. Це такий собі матчмейкінг, завдяки якому ми поєднуємо актора та театр. Якщо це група акторів, яка має певні вимоги, ми знаходимо їм театр, який цим вимогам відповідає. Це складний процес, але цікавий.

Цього року резиденти, які раніше були абсолютно розрізненими, стали інтегрованішими. Тобто вони об'єднуються, створюють проєкти і далі пропонують їх театрам. І всі ці колаборації обіцяють багато цікавих театральних вистав.

«За рівнем театру Україна і Польща знаходяться поряд»

ОГ: Хотілося б від вас як від театрального практика почути, чим відрізняються український та польський театри.

ЛТ: У нас дійсно дуже різні театри. Хоч і в  Україні у різних регіонах він різний. Мені дуже важко дати визначення  українського театра.

ОГ: Можливо, варто оцінити підходи до глядача?

ЛТ: У межах тієї самої премії GRA ми віддали перемогу в номінації «За найкращу виставу на перетині театральних жанрів, художнього синтезу та перформативних форм» виставі «146 зірок, видимих неозброєним оком».  Дивилися його у Львівському драмтеатрі ім. Лесі Українки, — Авт.).

І коли завіса впала, я зрозуміла, що ми взагалі нічого не знаємо про український театр

Це вистава базується на інтерактиві з глядачем, що дуже ризиковано навіть для Польщі. У нас глядачі звикли до інтеракції, перформативних дій, коли їх залучають до вистави, але здивувати їх дуже важко. А «146 зірок» захопили глядача максимально. Там дуже багато залученості та хитрих ходів. Взяти той самий відкритий мікрофон, коли слова глядача повертають розвиток вистави зовсім у інший бік. Ця вистава – високий європейський рівень. Україна та Польща за рівнем театру знаходяться поряд.

А от таких вистав, як «Зерносховище», де збережено традиційну форму великої видовищної вистави, у нас дуже мало. Таке у Польщі рідкість. Припускаю, що це пов'язано з фінансуванням театрів.

І ще одна різниця: в Україні є театральні вистави-вертепи (у нас у конкурсі було одразу дві), а у Польщі такого формату у театральному просторі не існує. Для мене це стало відкриттям.

Лютий — особливий місяць для українців. Початок повномасштабного вторгнення розділив життя всіх на дві частини. Хтось пішов боронити Україну зі зброєю в руках, хтось записався в ТРО, багато жінок, рятуючи своїх дітей, виїхали у безпечніші місця. І все більшають лави Небесної сотні. «Герої не вмирають», — кажемо ми. Але вони вмирають, захищаючи рідну землю. І життя наше ніколи вже не буде таким як раніше.

До дня початку повномасштабного вторгнення українські артисти представили декілька знакових прем’єр.

1. Відповідь. Океан Ельзи

З початку війни «Океан Ельзи», як і низка інших виконавців, весь час проводив благодійні концерти. Святослав Вакарчук багато разів їздив до бійців на фронт, співав просто під супровід гітари. Від нього чекали нових пісень, бо є не так багато артистів, чиє слово є настільки вагомим і значимим. Пісня «Відповідь» ОЕ — саме така. І ці слова відгукнулись у серці дуже багатьом. 

Моя відповідь виткана

Зморшками на чолі,

Вартими тисячі слів.

Вона вишита в пам‘яті 

Білими мальвами,

Кована із сліз матерів.

2. Донченко. Ми пройдемо це все з тобою

До 24 лютого свою пісню представила Юлія Донченко. Ми знаємо її за ім'ям Мaxima. Юлія розпочала свою музичну кар'єру у Львові — гітаристкою-вокалісткою жіночого рок-гурту «Леді». Згодом перейшла до легендарних «Братів Гадюкіних». Разом із гітаристом Андрієм Партикою створили гурт «Гавайські гітари». 

Творчість Юлії важко віднести до якогось одного жанру. Її пісні — це поєднання рок-н-ролу, блюзу, кантрі та сучасної поп-рок-музики. Одне можна стверджувати точно: сучасні українські пісні цієї співачки унікальні, не схожі на музику інших, запам’ятовуються і дарують особливе світле і тепле відчуття. Їх хочеться слухати знову і знову. 

Протягом 2023 року Юля Донченко випустила кілька синглів — «Солдате» , «Трохи вина». Її сольний концерт у Львові мав назву «Ворожка» за назвою народної пісні, яка стала однією із візитівок Юлії.  

І ось прем’єра. «Чуєш, ми пройдемо це все з тобою…»

— Слова пісні «Ми пройдемо це все з тобою» написані спеціально людиною, яка пішла добровільно захищати Україну. Це дуже талановитий джазовий піаніст, поет, шалений креативщик і психоаналітик Максим Лан з нашої львівської пісочниці «Ляльки» (Дзиґа). Я хочу допомогти нам всім тримати віру в те, що найменша кількість світла перемагає темряву, що ми на світлій стороні — і підтримка одне одного допоможе нам пройти всі виклики, — розповідає Юлія. 

‍3. Юркеш Тільки не сьогодні 

Юркеш презентував пісню «Тільки не сьогодні». У своємі релізі музикант написав так: «Зараз відбувається фінальна, найдраматичніша фаза визвольної війни українського народу за свою Незалежність та, врешті, як тепер зрозуміло остаточно, за торжество визначальних цінностей Людства. Багато хто з українців вже давно не займається своєю звичною цивільною професією, а воює. Кожен по-своєму, хтось — на самому реальному фронті, хтось — волонтерить, хтось адаптує свої професійні здібності задля досягнення загальної мети. При цьому всі свідомі не тільки спраги до Волі та Перемоги, а й розуміння цінності кожного людського життя. Щодня ми втрачаємо найцінніші життя і  долі у цій жорстокій битві».

Юрій Юрченко (Юркеш) від самого початку повномасштабного вторгнення став добровольцем, приєднався до 49 окремого стрілецького батальйону «Карпатська січ» імені Олега Куцина, який функціонує у складі ЗСУ з 2014 року. Не відмовившись зовсім від своєї артистичної діяльності, він, навпаки, спрямував її на досягнення загальної мети — Юра і часто на «передку», де підносить дух побратимів своєю музикою, і займається волонтерською діяльністю, збираючи донати, а також доставляючи потрібні вантажі своєму підрозділу. Власне, це у наш час не рідкість, багато українських артистів так само включені в такі процеси.

Нова пісня «Тільки не сьогодні» про ці два роки, розповідає співак: 

— Це переповнена чаша моїх внутрішніх емоцій і переживань, які накопичувались упродовж цієї повномасштабної війни. Ти — «мужчина», батько, воїн — і, наче, маєш бути сильним. Але втрачати своїх побратимів, котрі для тебе стали рідніші за рідних, — непомірний тягар. Та ти не можеш нічого вдіяти… Бо це — війна. І ти мусиш робити свою справу. Тоді ти благаєш Бога: спаси і збережи їх…».

4. КOLA. Міліметр  

KOLA — одна із найпопулярніших українських сучасних  співачок. Найвідоміші пісні — «Біля серця», «Чи разом», «Порічка» (дует із музикантом YakTak). Співачка на великій сцені всього декілька років, та її пісні вже підкорили серця мільйонів слухачів своєю щирістю. Її творчість надихає та підтримує багатьох українців.

Багато хто пам'ятає артистку Настю Прудіус за участю в «Голосі країни». Тисячі глядачів спостерігали за нею протягом шоу і цінують дотепер за те, що та щирість, яку вони бачили, — нікуди не зникла. 

Першою прем’єрою у 2024 році стала зворушлива пісня «Міліметр». Це історія про сильне кохання. «Не відходь від мене ні на міліметр», — в наших реаліях ледь не кожна жінка тримає в голові подібну фразу. Вона звернена до коханого. Це бажання — постійно відчувати людину поруч із собою — йде від серця. Аби кожен слухач міг побачити в пісні свою історію.

У період шаленої закоханості здається, що без близької людини поруч бракує повітря і захоплює почуття розгубленості. Саме про такі щирі й сильні почуття йдеться у новій пісні KOLA:

— Очікування на близьку людину навіть протягом дня може здаватися нестерпним відчуттям, а якщо це очікування є вимушеним, бо близька людина не може бути поруч через обставини — кожна жінка відчуває безпомічність. І все, що їй залишається, — це чекати.

5 YakTak. Вона була нижче зростом 

Однією із найпопулярніших пісень 2023 року стала композиція «Порічка», записана KOLA разом із молодим артистом, що називає себе YakTak. На його рахунку багато пісень, що вже стали дуже популярними. Я сама півроку тому була на концерті і чула, як весь зал співав «Уночі», «Порічку» та «Я дожену останнього вагона». Це дуже сильно для артиста, який лише на початку 2022 розпочав свою музичну кар'єру. 

Ярослав Карпук два роки тому придумав собі псевдонім, записав кілька пісень, виклав їх в Youtube — і вони знайшли своїх слухачів. Взагалі артист виступає давно, ви його могли бачити та чути на Чорноморських іграх і в «Голосі Країни». Майже кожна його пісня ставала хітом. Власне, ці вони й увійшли в дебютний альбом, який вийшов днями. Якийсь час тому я запитувала в Ярослава, де він знаходить час і як йому вдається видавати нові пісні. YakTak якраз тоді був у турі і мав 60 концертів. 

— Скрізь, — відповів він. — Найчастіше — на задньому сидінні машини у переїздах між концертами.

Пісня «Dance», з якою співак боровся на Національному відборі за голоси слухачів, не викликала аж такого захоплення глядачів. Хоч своє місце в концертах композиція знайде. Новий альбом — це якраз і є та концертна програма, з якою артист виступає. І в неї поступово додаються нові пісні. Остання пісня — «Вона була нижче зростом» — одна з них. 

6. Антитіла. Ти саме та 

«Антитіла» після досить тривалої паузи повернулися з прем’єрою «Ти саме та». Це, за словами Тараса Тополі, звернення і до коханої жінки, і до рідної землі: 

— Це можна сприймати на особистому рівні — і тоді це присвята коханій. Можна на загальноукраїнському рівні — і тоді це присвята Батьківщині. Вона ж фактично є тією самою коханою.

Пісня була написана рік тому і довго чекала релізу.

— Гармонія пісні була створена Максимом Сиволапом досить давно. Рік тому ми повернулись до неї — і я почав створювати мелодію та текст, — розповідає Тарас Тополя. — Все це відбувалося в непростий період життя. Гурт «Антитіла» вже вийшов з передової — і ми продовжували здійснювати нашу діяльність як волонтери і музиканти, роблячи на своєму місці максимум заради перемоги. Водночас ми були далеко від наших родин, дітей і коханих, за якими сумували, саме тому ця лірика, гармонія та мелодія вийшли такими драматичними.

У пресрелізі до пісні гурт навернув трохи філософії: 

— Метафоричний, образний відеоряд про те, як маленька людина у безмежності холодного простору і Всесвіту здатна своєю любовʼю запалювати вогонь і давати тепло мільярдам інших. 

Але так хочеться вірити в те, що Любов дійсно перемагає.

7. O.Torvald Червоні колготки 

Далі теж прем’єра, але неочікувана. Легендарну пісню «Червоні колготки» гурту  «Скрябін» і Кузьми, що стала саундтреком фільму «Я, “Побєда” і Берлін», переспівав Євген Галич і гурт O.Torvald. Продюсери фільму «Я, “Побєда” і Берлін» вирішили залучити до запису саундтреку фільму виконавців, які були особисто знайомі зі Скрябіним і захоплювалися його творчістю ще з 90-х. Вибір впав на гурт O.Torvald.

У музикантів є вже три кавери на пісні Кузьми, зокрема «Червоні колготки», який став справжньою прикрасою стрічки та зробив її особливою.

«Я, “Побєда” і Берлін» — фільм за автобіографічною книгою Андрія Кузьменка. Це історія звичайного хлопця, музиканта-початківця. За три дні до запланованого концерту він вирушає зі своїм другом Бардом ( в житті — Віталієм Бардецьким) до Берліна на старому автомобілі «Побєда». Хлопці почули, що десь там в Німеччині є колекціонер, готовий обміняти жовту «бестію» на шестисотий «Мерседес». Кузьма обіцяє своїй дівчині Барбарі повернутися додому на новій тачці, а хлопцям з гурту — встигнути на виступ. Уже з перших хвилин подорожі все, звісно, йде не за планом. Проте точно відомо одне: пригода допоможе героям знайти справжнє призначення.

Фільм вийде на екрани 9 березня, чекаю на нього з нетерпінням. Книга вийшла вже давно, дуже раджу вам прочитати! Ну, і, звісно, слухайте саундтрек «Червоні колготки».

‍8. Геля Зозуля Весела пісня 

Нову пісню представляє рудоволоса красуня Геля Зозуля. Та, яка «наробила лиха і сьогодні тиха». Геля випускає пісню за піснею — і, що цікаво, вони є помітними, співачці вдається уникнути самоповторів. Цю музику хочеться слухати і їй підспівувати, особливо якщо ви — жінка. «Ти любиш тікати, а я підкрадатись». Тепер це стане мемом. 

Трек називається «Весела пісня». Але, як каже Геля, «пісня-то весела, але весело буде далеко не всім, бо це сатирична казка про те, як дівчина взяла ситуацію в свої руки. Історія розгортається дуже неочікувано, адже все в житті буває».

Разом з піснею виконавиця випустила кліп. Головну роль виконав популярний блогер Тарас Нестеренко. Зйомки відбувалися в самому центрі Києва. Геля Зозуля сподівається, що гумористичний трек та кліп відволічуть слухачів від буденності та стануть приводом посміхнутися. 

Пісню Геля написала вночі, як і всі свої попередні пісні:

— Із самого дитинства я перед сном, замість того, щоб лягати спати, складала вірші та пісні, чи голосно грала якісь імпровізації на фортепіано. Відтоді багато треків народжувались саме вночі. 

Ось як вона сама представила пісню: «У цій композиції закладена сатирична історія дівчини, яка в якийсь момент захотіла взяти все в свої руки і зробила це характерними для себе способом». 

Глядачі кліпу на ютубі — у захваті: «Нарешті творчість, де жінка проявляє свою мʼяку силу. А не ридає, не жертва. Впевнена, жіночна, пʼянка️». Артистка, до речі, анонсує свій перший сольний концерт в креативному центрі «Уява» у Києві. 

‍9. Klavdia Petrivna Я тобі брехала 

Вихід нового треку «Я тобі брехала» збігся у часі із гучною нібито розвіртуалізацією Klavdia Petrivna. Українська співачка, яка ховає обличчя, опинилася в центрі уваги, коли її нагороду у категорії «Дебют року» видання «Лірум» прийшла отримувати артистка Маша Кондратенко (її кліп «Ванька встанька що таке, приготуй собі пакет» в Youtube переглянули вже більше 30-ти мільйонів глядачів).

Спочатку всі повірили, але потім, хоч голоси артисток справді подібні, вірити перестали. Тож інтрига залишається.  Klavdia Petrivna використовує іронічний заклик «твоїм фейсом об тейбл» саме для того, щоб висловити бажання звільнитися від нав'язливих стосунків, які здаються ідеальними. Пісня «Я тобі брехала» показує Klavdia Petrivna сильною та незалежною жінкою, яка сміливо підіймає провокативну тему.

10 Джамала. Мій Брате  

Співачка Джамала представила нову пісню «Мій брате», яку присвятила загиблому на війні другу. Артистка зізналася, що у композиції втілила світлі спогади про нього, водночас присвячує її всім загиблим захисникам та захисницям.

— Чи може автор плакати над своїм твором, сидячи перед клавішними та комп’ютером, якщо він це переживає? Може! Так сталося зі мною знову. Рік тому, у січні, я втратила дуже близького друга, брата, але спогади про нього були настільки світлими, що якось я не могла плакати доти, поки не написала цю пісню, — розповіла співачка. 

— Найменше, що ми можемо зробити по відношенню до людей яких ми любили, які захищаючи нас і яких ми втратили, — памʼятати, згадувати, не боятися їх любити, любити спогади про них, згадувати їхні жарти, музичні смаки, цитувати їх. Мені це допомогло. Може, допоможе і вам? Напишіть їм листа, — додала Джамала.

Нову пісню вона заспівала у фіналі Національного відбору на Євробачення. І всі побачили, що Джамала, як кажуть у нас, «при надії». Вона чекає на третю дитину. І це було так зворушливо. Бачити, що життя перемагає. Слухайте пісню Джамали Мій брате. Нехай всі брати, батьки, сини, сестри повернуться живими з цієї війни.

Києво-Печерська лавра ― одна з головних святинь православних Східної Європи. Приблизно тисячу років тому її історія почалася з однієї печери, а зараз це вже понад 140 будівель та майже 27 гектарів землі. Протягом майже п'ятисот років Лавру намагалися захопити росіяни. І врешті більшовики вигнали звідти монахів, перетворивши монастир на пошту, адмінприміщення та… комунальні квартири. 1941 року при відступі радянських військ з Києва Успенський собор підірвали.

В 90-х територія Лаври стала заповідником, увійшла до списку Світової спадщини ЮНЕСКО, але аж до 2023 року залишалась місцем хазяйнування проросійських священників. Президент Володимир Зеленський оголосив про санкції для керуючої верхівки Лаври. А в січні 2023 року богослужіння у храмі Верхньої Лаври вперше провела вже Православна Церква України (ПЦУ). На сьогоднійшній день всі 79 об'єктів Нижньої Лаври повернулися на баланс держави. Але в тих будівлях, які встигли набудувати представники УПЦ Московського патріархату (МП) за роки свого хазяйнування і які не включені до списку держмайна, досі перебувають приблизно 60 монахів МП, очікуючи рішення суду.

Про те, що зараз відбувається у Лаврі та що планується зробити на її території, Sestry поговорили з директоркою Департаменту культурної спадщини Міністерства культури та інформаційної політики України Мар'яною Томин.

Вона була поруч з представниками правоохоронних органів, коли рік тому розпочався процес повернення Києво-Печерської Лаври від Московського патріархату. Ті, хто знають пані Томин, розуміють: найкращої кандидатури, яка вижене московських попів з Лаври, годі й шукати. Для неї історична спадщина — не просто слова.

Закрита зона монахів Нижньої Лаври

Ірина Твердовська: Вже рік, як Успенський собор та Трапезну церкву Києво-Печерської Лаври повернули державі з користування Української Православної Церкви так званого Московського патріархату. З чого все почалося і які плани у держави щодо Лаври? Коли може закінчитись остаточне повернення Києво-Печерської Лаври до Української православної церкви?

Мар’яна Томин: Починалося все, звичайно, з Успенського собору. Рік тому там пройшла перша знакова служба українською мовою. Вперше за більше ніж три століття.

Але процес повернення Лаври (а саме нижньої її частини) державі почався ще в березні 2023. Мало хто усвідомлює, що перед тим як цей процес (виселення релігійної організації певного спрямування з території заповідника) запустився, йому передував величезний юридичний пласт роботи. Зокрема, взаємодія Міністерства культури, Міністерства юстиції, Міністерства внутрішніх справ і Служби безпеки України. Була задіяна величезна кількість професіоналів. Розроблено декілька стратегій розвитку подій, одна з яких і була реалізована. Те, що потрапляє у публічний простір, це зазвичай тільки зовнішня сторона масштабного процесу.

Ще одна комісія паралельно займалася звіркою культурних цінностей. Я маю на увазі 800 предметів, які становлять музейний фонд України. Ікони, раки — місця, де знаходяться рештки святих. Була розпочата робота майнової комісії з приймання-передачі майна нижньої частини Києво-Печерської Лаври. Нижня Лавра — це 79 об'єктів культурної спадщини, що мають особливе архітектурне та історичне значення.

ІТ: Як юридично вирішувалося питання припинення діяльності московського патріархату на території Лаври?

МТ: Верхню Лавру переважно займав заповідник, а Нижню Лавру — монастир. Причому розподіл був дуже жорсткий.

Нижня Лавра мала свою систему відеоспостереження, свою пропускну систему, свою систему охорони. Це була закрита контрольована територія, до якої не мали доступу навіть працівники заповідника. Ви розумієте весь цей сюрреалізм?

Рік тому Кабінет Міністрів України скасував рішення, яке передбачало передачу Нижньої Лаври у безстрокове користування монастирю. Паралельно так само був заявлений позов про усунення перешкод у користуванні майном. Це був процес приймання-передачі майна, без якого повноцінне відновлення користування Києво-Печерською Лаврою неможливе.

8 лютого 2024 року Київрада ухвалила доленосне рішення про передачу землі в користування Національному заповіднику «Києво-Печерська Лавра». Понад тридцять років земля, на якій розташовані пам’ятки національного та світового значення, не була законодавчо оформлена. Передача землі дозволить заповіднику взяти під охорону і контроль пам’ятки зі списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Приміщення Лаври займають 71 644 квадратних метрів.

ІТ: Проведіть аналогії зі світовими пам’ятками культури…

МТ: Лувр — це приблизно 72 гектари за площею території. Площа території Букінгемського палацу — 20 гектарів. А нашої Лаври — 26,9 га. Якщо порівняти площі приміщень, то Букінгемський палац і Лувр трохи більші.

За часів гетьмана Івана Мазепи територія пам’ятки розбудовувалась як автономне місто в місті. Таким план території і залишився до наших днів. Коли ми консультувалися з архітекторами, вони підтвердили, що Лавра є невід'ємною складовою так званої «Золотої київської милі», яка йде по Печерських пагорбах.

Монахи з проукраїнською позицією продовжать свою справу

ІТ: Поговоримо про монахів, які живуть на території Нижньої Лаври. Чому російська пропаганда використовує і розігрує цю карту — тему монахів Лаври?

МТ: Росіяни на всіх можливих майданчиках — в ООН та інших міжнародних інституціях — постійно повторюють, що процес передачі майна Києво-Печерської Лаври — це не повернення української національної святині українцям, а знищення монашого життя в Лаврі. Що є абсолютною неправдою і підміною понять. Про зникнення, знищення монашого життя ніколи не йшлося. Це дуже важливий аспект і ми маємо це усвідомлювати.

У контексті позиціонування Лаври як національної святині важливими є три аспекти: науковий, культурний і духовний. Ми чудово розуміємо, що без збереження сакрального статусу цього місця історичні наслідки будуть непоправними.

У Нижній Лаврі, навколо сімнадцятого корпусу зароджується вже інше монаше життя. Монахи будуть мати вибір, яким чином здійснювати свої обряди та адаптуватися до служіння Богу й Україні в спосіб, що відповідає нинішнім реаліям та не передбачає поширення антиукраїнських настроїв.

ІТ: Доводилось читати і чути припущення, що Києво-Печерська Лавра з ПЦУ не матиме достатньо вірян. Між тим я вперше зайшла в Успенський собор лише в грудні минулого року, вже після того, як «русскій мір» був звідти вигнаний. І таких людей чимало. Що тепер буде в українській Лаврі?

МТ: Коли ми взялися переосмислювати контекст Лаври, то подумали: як правильно розставити акценти, щоби привернути увагу не тільки всієї України, але й світу? І після багатьох дискусій — наукових, історичних, ідеологічних, культурологічних і консультацій з великою кількістю людей, вийшли на прості істини, що Лавра це і є одвічно український культурний, науковий і духовний центр. Це означає, що це є триєдина історія, яка матиме приваблюючий фактор саме в балансі цих трьох складових. Я вважаю, що це місце може дати багато цінного кожному українцю, бо це є його національна святиня.

Києво-Печерська Лавра — особливий об'єкт, який має релігійну та музейну складові, тут знаходяться унікальні наукові історичні знахідки, які підтверджують нашу прадавню історію.

Чого Росія так зловживає в інформаційному полі фактором захисту монахів? Тому що це єдине, чим можна маніпулювати через складність юридичних нюансів процесу повернення державного майна. Тому що все одно їм доведеться визнати, що ми є та прадавня частина Київської Русі, з якої вже походять інші гілки, які вони активно заплутують на свій лад

Ми вирішили, що Лавра має бути місцем, яке дивиться з майбутнього в минуле. Це дуже важливо. Ми завжди говоримо, що ми маємо дивитися з минулого в майбутнє. Як на мене, основна деструкція полягає в тому, що ми настільки драматично витягуємо всі фактори минулого, що в нас не вистачає зусиль, щоб прогнозувати майбутнє.

Зараз ідеальні умови для того, аби це місце стало відкритим для світу і показувало світові Україну, якою вона є, справжню і прадавню. Якщо ми говоримо про те, які ми є, то основна історія — це наша справжня відвертість перед собою. Не все було добре в минулому. Саме тут Мазепу піддавали анафемі. І рік тому, вперше за триста років у Києво-Печерській Лаврі була проведена молитва за спасіння його душі.

Я вважаю, що такі переосмислення історії — основна задача Лаври.

Новий храм Марії Магдалини та Лабіринт пам'яті

З грудня минулого року в лаврській дзвіниці почав бити дзвін. В 2023 році це було дев'ять ударів Великої Лаврської дзвіниці. Цього року це вже десять ударів. Кожен удар — це рік війни, починаючи з 2014 року.

Цей дзвін буде лунати до повернення останньої людини, яка є в полоні. Це дзвін за загиблими, за тими, кого ми втратили. Як нагадування того, що ми зобов'язані назавжди тим людям, які віддали життя за всіх нас. Це дзвін пам’яті та надії.

До Лаври приходять капелани, військові, і коли вони бачать цю історичну спадщину, вони говорять: ми воюємо також за нашу історичну ідентичність, що підтверджується чисельними артефактами на території Лаври, історією Лаври, величчю філософської спадщини, що є невід’ємною частиною світової культури, за все це. І головне — за правду і справедливість, бо саме Московія намагалася віками все це у нас вкрасти.

ІТ: Розкажіть про Храм Марії та Лабіринт Пам'яті...

МТ: Один з наших планів — створити Храм Марії в пам'ять про загиблих у Маріуполі. За зовнішнім муром Лаври, але на території заповідника, знаходиться занедбаний 101-й корпус. Колись це був підземний пороховий льох. Ми його відновимо, відбудуємо, і в його межах відкриємо храм. Тобто всередині це буде сучасний храм. Але за суттю це буде не новобудова, а відновлення пам'ятки національного значення.

Місце буде мати назву Храм Марії — зокрема на честь церкви Марії Магдалини в Маріуполі. Він був зруйнований більшовиками в 1930-х роках, і пізніше на його місці з'явився Драмтеатр. Той самий, де було написано ДІТИ. Той самий, на який скинули бомбу росіяни. В майбутньому храмі буде унікальне оздоблення — ікони, намальовані на дошках з-під ящиків від набоїв. Це буде місцем пам’яті загиблих у Маріуполі та тих, хто пройшов крізь морок тортур полону і повернувся звідти до життя. Ця лінія буде наповнена реальними історіями загиблих, тих, хто повернувся з полону і тих, чий розшук триває.

Марія Магдалина була першою з людей, кому явився воскреслий Ісус. Цікаво, що матір Івана Мазепи у чернецтві прийняла ім’я Марії Магдалини. Цей факт є також історичним ракурсом відновлення пам’яті матері Мазепи, ігумені Києво-Печерського Вознесенського і Глухівського Успенського дівочих монастирів, бабусі Андрія Войнаровського (який брав участь у складанні Конституції Пилипа Орлика).

А Лабіринт Пам'яті — це буде місце вшанування видатних особистостей, від лаврських святих до сьогоднішніх діячів у чотирьох напрямах (духовний, інтелектуальний, творчий та державницький).

Місце для спільного для всіх конфесій молитовного вшанування воїнів

Також наша філософська група запропонувала зробити так зване Молитовне Коло пам'яті або Молитовне Коло діалогу. Поки є два можливих варіанти назви проекту: «Спочатку було Слово» або ж «Ковчег Заповіту».

Які б не вирували міжконфесійні пристрасті в мирному житті, на війні всі капелани звертаються до Бога як до першоджерела. Мусульмани, іудеї, християни не думають про конфесійні відмінності

Війна вчить розуміти і думати про найголовніше. Тому виникла ідея створити місце для спільного молитовного вшанування воїнів та загиблих у російсько-українській війні ХХІ століття, які є вірянами різних релігій та конфесій, а також проведення міжрелігійного і міжконфесійного діалогу. Воно буде розташоване за зовнішньою огорожею Лаври, біля церкви Спаса на Берестові. В перспективі це місце може стати локацією для проведення зібрань Всеукраїнської Ради Церков і Релігійних Організацій  (ВРЦіРО).

ІТ: Відновлення Лаври передбачає доволі масштабні та амбітні плани аж до 2051 року. Наскільки своєчасно зараз про це думати?

МФ: У мене зустрічне запитання — а коли на часі? Києво-Печерська Лавра, Софія, Чернігів, Почаїв і Святогірська Лавра (зруйнована й окупована) —  це сакральні місця, національні святині, духовні центри України, які незабаром будуть винесені на інший законодавчий рівень з іншою системою управління. Це унікальні місця релігійного поклоніння та паломництва.

Так що це значить, не на часі? Що тоді на часі?

Чимало іноземних колег шоковані від культурних втрат та руйнацій об’єктів культурної спадщини, викрадень культурних цінностей в Україні під час війни. Але я їм у відповідь пропоную: давайте я вам покажу, що ми маємо зберегти

Що є підтвердженням нашої ідентичності? Чому ми частина європейської спільноти? Чому ми є частиною світової спільноти? Ми унікальні нашими фантастичними об'єктами, дійсно унікальними історичними й археологічними знахідками, особливими артефактами.

І якщо ми раніше цього не робили, якщо нас війна змусила нечуваною у XXI столітті жорстокістю, геноцидом та вандалізмом мобілізувати всі можливі ресурси для боротьби, то, може, вона стимулювала людей також по-іншому подивитись на наше культурне надбання. Коли як не зараз?

Лавра може стати частиною національного маршруту єднання «Діадема української Слави», його наріжним каменем. До складу такого історико-культурного маршруту, концепція якого ще в розробці,  можуть входити Парк Вічної Слави, Національний музей Голодомору, Церква Спаса на Берестові, Мистецький Арсенал, Національний заповідник «Києво-Печерська лавра», Національний центр народної культури «Музей Івана Гончара», Музей Другої світової війни, монумент Батьківщина-Мати, Видубицький монастир.

ІТ: Добре. А гроші? Всі ці плани потребують фінансів.

МФ: І не тільки грошей, але також знань і людських ресурсів. Багато європейських країн готові допомагати. Плюс країни Саудівської Аравії, Далекого Сходу.

Навіщо їм це треба? Україна — частина світової, європейської культури, яка була обкрадена й постійно піддавалась нищенню у всіх сенсах — історично, матеріально, духовно, культурно.

Але зараз ці цінності, що ми повертаємо на законних підставах, є неоціненним світовим скарбом. Україна — земля Пекторалі, Скіфського золота, унікальних реліквій і національних святинь, які належать Україні і доступні для світу. Ми з нашою культурною спадщиною є цивілізаційною опорою для демократичного світу. Ця спадщина транслює: «Ми були, є і будемо».

До 2022 року Україна на Netflix лише згадувалася, до прикладу, в американських фільмі «За межею» (Outside the Wire) та документальних серіалах «Шпигунське ремесло» (Spycraft) і «Диявол по сусідству» (The Devil Next Door). Вперше стрімінг вклався у створення професійного звуку до українського документального фільму «Зима у вогні». Потім профінансував зйомки в Києві французького фільму «Останній найманець» (Le Dernier Mercenaire). А 2021 року виділив 820 тисяч доларів на конкурс для українських кінематографістів. Та все змінилось після початку повномасштабного вторгнення і неочікуваної ніким у світі відсічі України ворогу.

За останні 2 роки Netflix купив десятки українських фільмів та серіалів, які протягом половини 2023 року дали суму в 4 мільйони годин переглядів, — і таким чином увійшли в топ переглядів за рейтингами країн світу.   

1. Памфір  
2. Люксембург, Люксембург
3. Зима у вогні
4. Клондайк
5. Секс, інста і ЗНО
6. Снайпер. Білий ворон
7. Мої думки тихі
8. Носоріг
9. Я працюю на цвинтарі
10. Свінгери

Памфір (2022). Режисер: Дмитро Сухолиткий-Собчук

Якщо й представляти Україну, то, ймовірно, саме цим фільмом. Це рідкісний для українського кінематографу і достойний для світу зразок жанрового кіно — ревізіоністська кримінальна драма про наше сьогодення, яка викриває корупцію на митниці, кришування владою контрабанди цигарок і зв’язок поліції з бандами. Разом з цим фільм поєднує соціальне з мистецьким — і саме це робить «Памфір» таким винятковим. Бідне і напружене життя прикордонних сіл, де люди змушені переступати закон, щоб вижити, не заважає запаморочливо любитися, бути пристрасно сміливими і святкувати свої свята з містичною красою та всезагальним розмахом.

Аби це вариво глядач в повній мірі відчув, спожив і отримав від нього задоволення, режисер придумав оригінальний спосіб подачі. Камера весь час стежить за головний героєм, власне Памфіром, невідривно тримаючи його в кадрі, крутиться навколо нього, біжить за ним лісом. І цей рух є своєрідним образом існування героя. Це чесність життя, бо тільки добігти, завершити почате, є правильним, і може врятувати. І врешті рятує.

Люксембург, Люксембург (2022). Режисер: Антоніо Лукіч

Продовження «задоволення від Антоніо Лукіча», коли комедія — розумна. А якщо вона розумна, то обов’язково чорна, адже неможливо сміятися розумно без вживання сарказму, іронії та інших форм тропів. А в «Люксембургу...» весь цей арсенал сміху Лукіч використовує для утворення драматичної комедії і дуже потрібної нам самокритики, на чому наші сусіди, поляки, вже давно і до утворення м’язів набили руку. Рідкісна в цьому сенсі українська драмедія рідкісна в усьому.

І в дотепності жартів, де обігрується суржик головних героїв, і їхня недорікуватість та недолугість. І в унікальності акторів головних ролей, братів-близнюків Раміла і Аміла Насірових, які ні разу не актори, а музиканти, але режисер зміг їх вимуштрувати до унікальної органічності в кадрі. І в самій історії, глибокій в часі і розлогій в просторі, що починається в 1990-х роках, перестрибує в 2010-ті, а потім рухається з України до заявленої в титрах країни. Винахідливий, гомерично смішний, дуже милий і щемкий, «Люксембург...» заслужено є одним з кращих українських фільмів часів Незалежності.

Зима у вогні (2015). Режисер монтажу: Євген Афінеєвський

Перший український документальний фільм, номінований на премію «Оскар». І один з перших, який змагався в «оскарівських» перегонах від стрімінгу Netflix. Фактично Netflix допоміг тоді Україні якісніше і гучніше промовити історію про наш Майдан, про спротив українського народу свавіллю президента-самодура на ланцюжку Росії. Зняті багатьма операторами сюжети цього спротиву були змонтовані, а потім, коли виявилася можливість залучити Netflix, їх перемонтували за всіма зразками ефектного, професійного кіно.

Тому зразкова «Зима...» настільки потужно запалює, вражаюче показуючи правду, силу і гордість, з якими відбувався Майдан, унікальна й етапна для світової історії революція, промовисто названа «революцією гідності». Відчуваючи, що Україна вислизає з його гнилих рук, президент РФ, Путін, відразу після виграшу українського народу на Майдані, розпочав проти Україну війну, анексувавши Крим і окупувавши частину сходу. «Зима у вогні» — про перший етап цієї війни, про програш зла, яке тоді, в 2014-му році, почало піднімати голову, нагадуючи 1939-й.

Клондайк (2022). Режисер: Марина Ер-Горбач

Не дивно, що і цей фільм про війну. Точніше він біля війни. Сюжет, спровокований злочинним і трагічним збиттям Боїнгу-737 малайзійських авіаліній, оповідає про клаптик донбаського села, повз яке проїжджає та сама зброя для збиття — російський зенітно-ракетний комплекс «Бук». У тому селі чоловік всіма правдами намагається уникнути залучення до війська сепаратистів. Його брат не зміг цього зробити. А його дружина – ось-ось народить. Кошмар ситуації між Сциллою і Харибдою є болем і так само, болючо, передається глядачеві, який, з талановитої руки режисерки, спостерігає за всім в нестандартній для кіно манері «тут і зараз».

Вся драма розігрується майже в театральних декорація: камера не часто рухається, і кожна сцена — це події, розіграні в одному кадрі. Похмурість і певна приреченість відчуваються від початку до фіналу, і врешті стають (або мусять стати) катарсисом для глядача, закінчуючись видихом і надією. Український «Клондайк» наситив світ тезами, що в Україні таки справді йде війна. І на ній помирають люди. Хоча, поки що, ще й народжуються.

Секс, інста і ЗНО (2020). Режисер: Антоніо Лукіч

Один з небагатьох українських серіалів загалом притомних для перегляду. І, переважно, бо його запропонували саме Лукічу, автору ще не знятого «Люксембург, Люксембург», але вже знятих «Мої думки тихі». Специфічний гумор, сміливість працювати у порожній ніші кінематографу і добрий результат. 12-серійний «Секс, інста і ЗНО» завдячує своїй якості ще одному українському унікуму, Павлу Острікову, відомому за двома винятковими короткометражками — «Випуск’97» і «Mia Donna». Саме він написав сценарій до серіалу, причому українською мовою, що було революційною справою в зросійщеному серіальному світі України.

А сам сценарій Острікова, репліки його героїв — є другим і головним «вау-ефектом». Оповідаючи про сучасну школу, серіал вдається до раніше забороненої на екрані обсценної лексики, вкрай потрібної для адекватності передачі заданої теми. Учні старших красів заговорили більш-менш правдоподібно, використовуючи поміж української мови жаргонні слова з легкими матюками, тобто так, як і відбувається насправді. Певно, «дозвіл» на це дав сам формат показу — серіал виходив на vod-платформі «1+1 Video». Тепер він щасливо отримав краще місце для життя.

Снайпер. Білий ворон (2022). Режисер: Мар’ян Бушан

Попри доволі спустошливу і часом доречну критику, фільм все ж є добрим прикладом для віддзеркалення і розвитку українського кіно, і, власне, триваючої війни. Випущений через півроку після початку повномасштабного вторгнення, «Снайпер...», знятий до вторгнення, потрапив у складну ситуацію, коли Україну масово покинули біженці, відтак глядачі, а ті, хто залишився, не надто були готові до перегляду фільму про війну, яку, взагалі-то, варто спочатку відрефлексувати.

Втім, творці зробили правильну ставку, розділивши свій фільм на драматичну і героїчну частини, при цьому мінімально збагачуючи й ту, й іншу пафосом, в принципі, обґрунтованим, зважаючи на тему, час і місце показу. Бо українцям під час війни, як і будь-якому народу в ситуації, коли на нього напав агресор, потрібна підтримка, вливання позитиву і запевнення в перемозі та відплаті ворогові. Таким і є «Снайпер», де герой, звичайний вчитель на початку, змушений взяти в руки зброю, аби помститися за вбиту сепаратистами дружину, і почати процес відвоювання батьківщини. І цей процес вправно показаний, що й робить фільм вартим для визначення «один з кращих українських фільмів на Netflix». 

Мої думки тихі (2019). Режисер: Антоніо Лукіч

Почалась «українська розумна комедія» саме з «Моїх думок тихих». Ще до фільму «Люксембург, Люксембург», Лукіч зняв тиху артхаусну комедію з гучним розголосом глядацької уваги, за рахунок чого вона потрапила до пулу найкасовіших фільмів року, зібравши 10 мільйонів гривень. Авторське драматично-комедійне роудмуві про хлопця, який записує звуки пташок, його маму, яка спілкується з ним, мов з дитиною, і їхня поїздка на захід України — це соціальний і жанровий розрив шаблонів.

І справа не так в драматичній складовій життя здоровенного парубка зростом 2,07 м зі своєю матір’ю, а в манері їхнього спілкування, де комедійність має нотки абсурду. Дует Андрія Лігадовського і Ірми Вітовської-Ванца смішний і сумний водночас, і він сформував новий тих екранних героїв, продовжений саме «Люксембургом...». Гумор-без-сміху, акторські звитяги, чудовий саундтрек, операторські знахідки і фантастична робота з кольором в кадрі художника-постановника — все це зробило фільм топовим в українському кіно, прикладом для наслідування і професійної гордості, зазначеної й показами в багатьох країнах, і купівлею фільму для HBO Europe.  

Носоріг (2022). Режисер: Олег Сенцов

Знакове кіно і для всіх українців, і для самого режисера, аматора, який до цього зняв лише один фільм — «Гамер» — втім, доволі помітний і цікавий, попри свою непрофесійність. Придуманий і запущений ще на початку 2010-х років, другий фільм, «Носоріг», трохи відклався — почалася російсько-українська війна 2014-го. А потім відклався ще більше, коли Олега Сенцова затримало в Криму ФСБ, його засудили в Росії і перемістили до колонії суворого режиму. Його випустили тільки за 5 років, обмінявши на російських злочинців.

І Сенцов встиг відновитися, написати і зняти «Носорога», жорсткий і відвертий фільм про буремні 1980-1990-ті роки, про розквіт криміналу, серед якого герой виживає, зростає і стає босом. Один з головних успіхів фільму — у детальному відтворенні матеріального світу тих часів, особливо добре відчутного тими, хто тоді жив і сам виживав. А ще успіхом став виконавець головної ролі — Сергій Філімонов, як і Сенцов, аматор. Вжитися в роль йому допомогло особисте бойове минуле активіста і ветерана АТО. Прем’єра фільму відбулася 17 лютого 2022 року, а вже 24 лютого, коли розпочалося повномасштабне вторгнення, обидва, Сенцов і Філімонов, пішли на війну, і воюють досі.

Я працюю на цвинтарі (2022). Режисер: Олексій Тараненко

Ще одна кримінальна драма, але вона, знята за однойменною, частково автобіографічною і шалено популярною книжкою Павла Белянського, має приємні жанрові вкраплення — містичні й комедійні. Головний герой, працівник кладовища Олександр (Віталій Салій), починає бачити мертвих. І його робота заробляти, накручуючи ціни за надгробки і місця на цвинтарі, поступово стає жахливим, а не вигідним місцем. До всього додається проблема з його нав’язливою донькою, яка слугує не розрадою, навпаки — нагадуванням про давню трагедію, нездоланну для героя.

А ще дух сина... Не надто новаторський за сюжетом — про духів у світі знімають вже сотню років — фільм виявився актуальним і оригінальним для нашого кінематографу, з купою дотепів, запозичених з першоджерела, додаючи формальних і сенсовних кольорів до похмурого репертуару. Гра в містику тут тісно і захопливо переплетена з сучасним українським життям, де корупційні схеми знаходяться навіть на його межі, вимагаючи живих не просто платити, а переплачувати за свою смерть.

Свінгери (2018). Режисер: Анрейс Екіс

Звісно, пропонувати цей фільм як візитівку українського кіно не наважилися би навіть самі виробники, таким він є приземленим і далеким від добре зробленого кіно. Але ця стрічка прикметна, яка урізноманітнює сукупність психологічно і драматично складних фільмів. На основі дуже невибагливого сюжету про те, як дві родини вирішують обмінятися партнерами, ми отримуємо просту, але гомеричну комедію положень. І в ній українці, чи не найбільші святенники Європи, показують усі свої комплекси, проявляючи, так би мовити, те, що болить, тобто те, що хочеться, але чого не має.

Смішні до сліз «Свінгери» стали важливим творчим і бізнесовим проєктом. Фільм показав, як може продюсерська ідея вигідно спрацювати, створивши прецедент для ринку. Поєднання вже випробуваного в інших країнах сюжету (в Латвії) з гарними акторами (Олексій Вертинський, Михайло Кукуюк, В’ячеслав Довженко) і зірками шоу-бізнесу (Даша Астаф’єва, Ольга Полякова), при мінімальному бюджеті і простоті зйомок, дали в результаті приголомшуючий результат — фільм не просто зібрав на той момент фантастичну суму, а й вдруге за час Незалежності окупився, вперше дав прибуток та й ще породив сіквел.