Суспільство

Тут українці лікуються від самотності, спілкуються, вчаться, творять, підтримують одне одного й не дають своїм дітям забути рідну культуру. Тут підприємці сплачують податки в польський бюджет, а відвідувачі донатять на ЗСУ й плетуть на фронт сітки. UA HUB — простір, відомий серед багатьох українців у Польщі. 

Керівниця UA HUB Ольга Касьян понад десять років працювала з військовими, правозахисними організаціями й волонтерськими ініціативами, поєднуючи досвід громадських зв'язків, урядових відносин і міжнародних комунікацій. Нині її місія — створити середовище, де українці в Польщі не почуваються ізольованими, а стають частиною сильної, згуртованої спільноти. 

Діана Балинська: Як з’явилась і втілилась ідея створення UA HUB у Польщі?

Ольга Касьян: Ще до війни, після народження моєї доньки, я гостро відчула потребу у просторі, де мами могли б працювати чи навчатися, поки діти займаються з педагогами поруч. Так народилася задумка створити в Києві «Мама-хаб» — жіночо-дитячий простір. Тоді реалізувати ідею завадило повномасштабне вторгнення, але сама концепція залишилась і в думках, і на папері.

Коли ми з донькою опинились у Варшаві, я вже мала значний досвід організаційної роботи — волонтерські проєкти, допомога військовим, адвокаційні кампанії. Я бачила, що тут є українці з підприємницьким досвідом, є люди з навичками, які можуть бути корисними громаді. Але кожен робив щось окремо. Мені здалося важливим створити простір, де ми зможемо об’єднатися: бізнеси — щоб розвиватися, а громада — щоб мати місце зустрічей, навчання та взаємопідтримки.

Саме тоді відбулося знайомство з представниками великої міжнародної компанії Meest Group, створеної українською діаспорою в Канаді (засновник — Ростислав Кісіль). Вони купили у Варшаві будівлю під свої потреби, і оскільки радо підтримують діаспорні ініціативи, стали нашими стратегічними партнерами: надали приміщення і здають його резидентам UA HUB зі знижкою. Це ключовий момент, адже без такого кроку створити подібний центр у Варшаві було б практично неможливо.

Сьогодні ми вже розглядаємо можливість створення подібних просторів і в інших містах Польщі, адже часто отримуємо від української спільноти такі пропозиції.

— Хто сьогодні є резидентами UA HUB і які у них можливості?

— Наші резиденти дуже різні: це мовні школи, дитячі гуртки, танцювальні студії, творчі майстерні, спортивні секції, освітні й культурні ініціативи, а також професійні послуги — юристи, медики, майстри з краси тощо. Усього в хабі працює близько 40 резидентів, і вільних приміщень вже немає.

Послуги наших резидентів платні, але їхні ціни залишаються конкурентоспроможними. 

До того ж у нас є негласне правило: принаймні раз на тиждень у хабі відбувається якась безкоштовна подія чи ініціатива — майстерклас, воркшоп, лекція чи дитяче заняття 

Також до нас приходять жінки, які займаються плетінням маскувальних сіток для ЗСУ — для таких ініціатив оренда в хабі безкоштовна. Таким чином кожен може знайти щось для себе, навіть якщо поки не має можливості витрачати на це гроші.

Усі наші резиденти працюють легально — у них є зареєстрована одноособова господарська діяльність або спілка, вони сплачують податки. Тож вони без проблем користуються соціальними виплатами, наприклад 800+. 

Для нас офіційно оформлені документи є дуже важливим моментом, адже більшість резидентів — це жінки, мами, які поєднують роботу та сім’ю і можуть завдяки такій системі впевнено планувати своє життя за кордоном

Взагалі, для підприємців резидентство в UA HUB означає значно більше, ніж просто оренду кімнати. Це доступ до цілого середовища — підтримка, нетворкінг, обмін досвідом, коло потенційних клієнтів і партнерів. Важливо, що кожен резидент робить свій внесок у підтримку української спільноти за кордоном та допомогу тим, хто зараз стоїть на захисті нашої держави.

А для відвідувачів UA HUB це можливість «закрити всі потреби» у межах однієї локації: від занять для дітей та мовних курсів до відпочинку, зустрічей, консультацій юристів і медиків, культурних подій. 

Жартуємо, що в нас немає хіба що супермаркету

— У чому відмінність UA HUB від інших проєктів і фундацій для українців?

— По-перше, ми — незалежний проєкт, без грантів і дотацій. Кожен резидент робить свій внесок у розвиток простору. 

Це бізнес-модель, а не дотаційна історія

Так ми залишаємося самодостатніми й вільними від сторонніх впливів. 

По-друге, ми поєднуємо бізнес і соціальну місію. Тут можна заробляти й водночас допомагати — як у буденних речах, так і в критичних ситуаціях. Наприклад, коли один з наших співгромадян загинув, саме тут швидко зібрали ресурси й допомогу для його сім’ї. Це — про силу горизонтальних зв’язків.

— Ваш слоган — «Свій до свого по своє». Що він означає?

— Для нас це гасло не про відгородження від когось, а про взаємну підтримку. Коли людина опиняється в іншій країні, їй особливо важливо мати спільноту, яка допоможе відчути: ти не сам. У нашому випадку це спільнота українців, які зберігають свою ідентичність, мову, культуру, традиції — і водночас відкриті до співпраці й спілкування з поляками й іншими громадами.

Ми дбаємо про те, щоб українці могли залишатися українцями навіть за кордоном. Наприклад, у нас є курси з української мови для дітей, які тут народилися або приїхали зовсім маленькими. Для них це можливість не втратити коріння, не загубити зв’язок з власною культурою. Ми часто наголошуємо: наші діти — це майбутній генофонд, адже зростаючи в Польщі, вони зберігають українську ідентичність.

Інший аспект — взаємна підтримка бізнесів. Українці можуть купувати товари й послуги одне в одного. Таким чином ми тримаємо економічну ланку всередині спільноти й водночас допомагаємо кожному бізнесу розвиватися.

— Ви сказали, що UA HUB відкритий для поляків. Як ви працюєте з українцями в умовах наростаючого негативного ставлення частини польського суспільства?

— Дійсно, ми завжди відкриті для поляків. Ми співпрацюємо з фундаціями, лікарями, вчителями та іншими професійними спільнотами з Польщі. Важливо наголосити: UA HUB — це не «гетто», а простір, який приносить користь усім.

Тут можна знайти українські товари й послуги, відвідати культурні й освітні заходи, познайомитися з українською культурою. Це взаємне збагачення і спосіб будувати горизонтальні зв’язки між українцями й поляками.

Щодо негативного ставлення: ми розуміємо, що інколи воно проявляється через емоції, політичну риторику чи непорозуміння. Особисто я сприймаю це спокійно, бо маю багатий досвід роботи в стресових ситуаціях з військовими та волонтерськими організаціями. 

Наша стратегія — показувати цінність українців і створювати спільні проєкти. Наприклад, ми плануємо проводити курси першої допомоги польською мовою — зараз ця тема дуже актуальна

Ми живемо у світі, де існують загрози з боку Росії та Білорусі, і це питання безпеки для всієї Європи. Навіть якщо немає прямих зіткнень армій, загроза дронів чи ракет — це терор і це породжує страх, а люди, коли перебувають у страху, стають більш вразливими до маніпуляцій.

Саме тому нам важливо об’єднуватися, ділитися досвідом і підтримувати одне одного. Це стосується не лише культурних і соціальних проєктів, але й навчань, підготовки цивільного населення та, за потреби, навіть військових ініціатив. Польський народ історично вольовий і стійкий, він пережив багато гноблення й випробувань, і це дозволяє будувати партнерство на взаємоповазі й солідарності. Лише разом ми можемо захищати демократичні й гуманістичні цінності, які плекалися десятиліттями, і протистояти будь-яким зовнішнім загрозам.

— Зараз багато говорять про інтеграцію українців у польське суспільство. Як ви це розумієте і що робить UA HUB у цьому напрямку?

— Інтеграцію не варто сприймати як щось примусове, на кшталт «треба змусити людей адаптуватися». Це природний процес проживання в новому середовищі. Навіть якщо в межах однієї країни людина змінює місто — умовно з Донецька переїжджає в Ужгород, — то вона так чи інакше проходить інтеграцію в іншу локальну спільноту, зі своїми традиціями, мовними чи навіть релігійними відмінностями. Так само українці інтегруються у Польщі і, треба сказати, роблять це досить швидко.

Українці — нація, яка легко підхоплює традиції, швидко вчить мову, відкрито взаємодіє. Польща в цьому сенсі є особливо близькою через ментальність і схожість мов. Особисто я польську мову не вчила спеціально, але вже без проблем можу нею спілкуватися у повсякденному житті й по роботі. Це все побутова інтеграція, яка відбувається щодня.

Наші діти — це особлива тема. Вони або народилися тут, або приїхали зовсім маленькими. Вони ходять у польські садки й школи, вчаться польською, переймають традиції. Фактично вони виростають у двох культурах, і це величезний ресурс як для України, так і для Польщі. 

Поляки точно не повинні втратити цих дітей, адже навіть якщо вони колись поїдуть з Польщі, то назавжди збережуть мову й розуміння місцевої ментальності. Це майбутні «містки» між нашими країнами

Фотографії UA HUB

‍

‍Йоанна Мосєй: Дрони, потік дезінформації... Чому Польща так незграбно реагує на загрозу з боку Росії, а також на внутрішню, зростаючу ксенофобію?

Марта Лемпарт: Тому що ми — народ пориву. Необхідний привід для героїзму, необхідна війна — ми не вміємо діяти систематично. Зараз ми відклали свої гусарські крила, сховали їх до шафи. Але коли почнеться щось погане, ми підемо голими руками на танки.

— Мені важко в це повірити. Маю враження, що ми скоріше намагаємося заспокоїти себе, що війни у нас не буде.

— Я хотіла б помилятися, але вважаю, що вона буде. Тому ми маємо підготуватися вже зараз. Якщо знову настане час пориву, його треба координувати, підтримувати, використовувати його потенціал. Здатність до пориву не може бути перешкодою — вона має бути основою для створення системи, яка врятує життя багатьом з нас.

— Але як це зробити?

— Насамперед ми повинні вчитися в України. Жоден уряд не підготує нас до війни — ми повинні зробити це самі. Польща — це держава з картону. Я не вірю, що наш уряд, як естонський чи фінський, профінансує масові тренінги з першої допомоги чи цивільної оборони. Тому це буде самоорганізація: підприємці, які нададуть свої товари та транспорт, люди, які поділяться своїми знаннями й часом. Ми — не держава, ми — найбільша громадська організація у світі. І ми можемо розраховувати лише на себе й на країни, які знаходяться чи ризикують опинитись у подібній ситуації.

— А що конкретно ми можемо зробити вже зараз?

— Усі без винятку громадські організації в Польщі повинні пройти навчання з цивільної оборони й першої допомоги. Люди мають усвідомлювати, що може статися, мати готові евакуаційні рюкзаки, знати, як поводитися. Бо наш уряд абсолютно не готовий до війни. Ми не маємо власних дронних технологій, не виробляємо нічого в масовому масштабі, не інвестуємо в цифровізацію. Польща беззахисна в інформаційному плані — у нас не буде так, як в Україні, де війна війною, а виплати все одно здійснюються вчасно. У Польщі, якщо бомба впаде на ZUS, то нічого не залишиться.

— Звучить вельми песимістично. Сама я іноді почуваюсь, як розчарована дитина, якій обіцяли, що буде тільки краще, а стає дедалі гірше.

— Розумію. Але треба пристосовуватися до реальності й робити те, що можливо тут і зараз. Це приносить полегшення. Найближчі два роки будуть важкими, а потім… може бути ще гірше. Разом з тим пам’ятаймо — хороших людей більше. Тих, хто береться до роботи, присвячує свій час, енергію, гроші.

— Але ж чимало людей відступають, бо бояться, коли проросійські наративи так впевнено домінують у публічному просторі.

— Звичайно, може статися й так, що багато людей відступлять від своєї діяльності. І це нормально. Історія опозиції показує, що бувають моменти, коли залишається зовсім небагато людей. Так було в «Солідарності». Зараз у нас таке враження, що колись усі були в цій «Солідарності». Усі постійно билися з міліцією. А Владек Фрасинюк розповідав, що в якийсь момент їх було насправді, може, п'ятнадцять. А тим, хто сидів у в'язницях, іноді здавалося, що про них уже всі забули. Але життя продовжувалося. Богдан Кліх провів, мабуть, п'ять років у в'язниці. І це ж не було так, що протягом цих п'яти років усі щодня стояли під в'язницею і кричали «Випустіть Кліха!».

Тож будьмо готові до того, що будуть періоди тиші й нас залишиться «п'ятнадцять»

І це нормально, бо люди бояться, бо людям час від часу треба відновитися, а деякі взагалі зникають.

Але прийдуть нові, прийде нове покоління, бо так влаштований світ. Я взагалі думаю, що «Останнє покоління» буде тим, хто повалить наступний уряд. Але вони настільки радикальні, що всі їх ненавидять.

Так, їх ненавидять ще більше, ніж нас, що здавалося неможливим. Їм важче, бо вони борються з урядом, який є прийнятним. Їм важче, бо за нами йшли люди, які не любили уряд. 

Дії «Останнього покоління» дратують багатьох. Так, вони радикальні. І готові до жертв. І якщо ця група буде рости й нарощувати свій потенціал, вона змінить Польщу.

Всю розмову з Мартою Лемпарт ви можете переглянути як відеoподкаст на нашому каналі YouTube та прослухати на Spotify‍

Взятися за цей матеріал було непросто, адже це розмова про біль і страх. Але ця тема надто важлива, щоб мовчати.

Онкологія — це завжди випробування, а для українських біженок — подвійний удар. Війна, еміграція, нова країна, нестача грошей накладаються на діагноз, який і без того перевертає життя.

Зараз у Польщі українські біженки мають шанс отримувати безкоштовне лікування, яке рятує їм життя. Але через вето президента та зміну вимог до права на медопіку цю можливість можуть відібрати у тих, хто не працює тут офіційно. І тоді сотні пацієнток опиняться наодинці з хворобою, яку не вибирали, і рахунками, які не зможуть оплатити.

Планується скоротити перелік медпослуг, доступних для непрацюючих біженок. У списку того, що можуть зробити недоступним, зокрема — надання ліків за держпрограмами; реабілітація; процедури, пов’язані з трансплантацією; а також програми екстреного доступу до медичних технологій. Все це пряма загроза онкохворим. 

«Я можу боротися тільки тут»

Ще до повномасштабної війни лікарі в Україні виявили у 48-річної Яніни Грисенко меланому в оці. «Відмовилися братися за лікування, скерували в Одесу, в інститут Філатова. Але й там сказали, що це надто складно», — згадує вона. Єдиним виходом стала поїздка до Риги, де погодились оперувати. 23 лютого 2022 року вона повернулася з чоловіком до Києва. А вже наступного дня почалася війна.

Лікарі наполягали, що їй не можна сильно нервувати. Тому 4 березня чоловік посадив її з дітьми у вагон евакуаційного потяга. Так Яніна з дворічним та шістнадцятирічним синами опинилася в Польщі, де мала почати новий етап боротьби. «Мене взяв під опіку Краківський інститут онко-офтальмології. Два з половиною роки жила у стані ремісії», — каже вона.

Але дев’ять місяців тому сталося жахливе: старший син Яніни раптово помер у 19 років від невідомого вірусу. «Моя гордість, моя надія, моє сильне плече… Він був кращим студентом в університеті, працював у пекарні, викладав польську українцям, грав на кларнеті. Разом з другом Андрій грав у гурті, вони навіть встигли записати альбом», — згадує жінка. Стрес виявився занадто сильним: невдовзі лікарі діагностували метастази в печінці.

Спершу в реєстратурі клініки трансплантології печінки призначили консультацію аж на 2026 рік. «Я вийшла з лікарні й подумала: все, шансів немає». Але згодом вдалося оформити картку онкохворої й потрапити на прийом.

Яніна розповідає, що дорогою до клініки почула в транспорті голос сина, який ніби підбадьорював її: «Мамусю, давай їдь, я все владнаю». А вже в клініці зустріла молодого лікаря, схожого на сина. Сіла навпроти нього і розридалася. Він заспокоїв, підтримав, відвів на консультацію до професора — і все зрушило з місця: операцію зробили вже у серпні цього року. «Я знаю, що мене врятував син. Він мій янгол-охоронець. Мушу жити, щоб видати альбом Андрія. Це моя йому обіцянка», — каже Яніна. 

Зараз вона відновлюється і дуже переживає, що може втратити доступ до лікування, адже не має офіційної роботи в Польщі. «Я боюся навіть уявити, що буде, якщо можливість лікуватися перекриють онкохворим. Після всього, що я пережила, думати ще про те, де знайти такі гроші... До того ж для мого виду раку в Україні лікування просто немає. Я можу боротися тільки тут. І якщо заберуть цю можливість — що тоді? Ще однієї еміграції я точно не витримаю».

«Це — не пільга. Це — саме життя»

Крім послуг, пов’язаних з трансплантацією, в переліку — рідкісні ліки й методики. 

— Мені пощастило — у Польщі мені не тільки зробили операцію з видалення пухлини щитоподібної залози, але під час лікування застосували передові експериментальні методики, щоб я зберегла голос, — розповідає Валентина, науковиця в Центрі дослідження міграції Варшавського університету. — Навчальний заклад укладає зі мною контракти на кожні пів року. І я щоразу рахую: у мене ЗУС діє ще місяць після завершення контракту, чи встигну пройти обстеження? Це завжди сильний стрес. Жахливе відчуття — боротися за життя й паралельно думати, де взяти гроші.

Валентина впевнена, що безкоштовний доступ до медицини критично важливий саме для вразливих груп — людей похилого віку, хворих біженців, жінок після пологів. Це вона бачить і в своїх наукових дослідженнях. 

‍«Я доктор економічних наук і добре вмію рахувати. Тому знаю, що українці сплачують в Польщі достатньо податків, аби забезпечити лікування людям у складних життєвих обставинах»

Ще одна українка — молода мама Дарина Пайцун, яка дізналась про свій страшний діагноз, коли її донечці було всього 9 місяців. Даша народила вже у Польщі, годувала грудьми й випадково намацала пухлину в грудях. Але лікарі пояснили зміни грудним вигодовуванням. 

Випадковість привела Дарину до Інституту здоров’я жінки, де їй зробили УЗД і біопсію. Пролунав страшний діагноз: інвазивна карцинома третьої стадії. «Все затягнулося чи не на пів року. А треба було не чекати, а відразу йти на обстеження до приватної клініки», — каже Дарина.

У червні цього року розпочалася хіміотерапія. «Перші хімії були дуже агресивні. Сильна нудота, ломота кісток, слабкість — я не могла навіть встати. Всього призначили шістнадцять процедур. Якось я загуглила один з препаратів, який капають мені раз на три тижні. Він коштує три тисячі доларів… Один препарат!». Лікування триває, і вже 6 листопада на Дарину чекає операція. Поки завдяки статусу UKR вона лікується безкоштовно. Але чи дозволить цей статус зробити довгоочікувану операцію в листопаді?

«Багатьох з онкодіагнозом на роботу не беруть»

До хвороби Наталя Остапюк працювала у дитсадочку. Коли дізналася про рак грудей, змогла взяти лікарняний і далі отримувати страховку. Але коли проєкт у садочку закінчився, вона залишилася без роботи. І продовжувала лікування вже завдяки статусу UKR. Паралельно отримувала підтримку від громадських організацій.

У Польщі Наталії провели операцію, хіміотерапію і радіотерапію. Під час курсу хіміотерапії вона користувалася допомогою онкопсихолога, дієтолога, реабілітолога, який показував вправи від болю в руках і ногах. Польська система охорони здоров’я подарувала Наталі відчуття безпеки: контрольні обстеження раз на три чи шість місяців, КТ, мамографії — усе за графіком, без черг і безкінечного очікування. «Це знижує рівень стресу. У Польщі я відчуваю довіру — і це безцінно. Я не думаю, що мені можуть зробити щось не так. Тут лікарі уважні, професійні, пояснюють усе до деталей. А коли довіряєш лікарям — це половина успіху лікування».

Зараз Наталя перебуває у стані ремісії і знову працює в дитсадку — її взяли на роботу, знаючи діагноз. Вона вдячна керівництву за цю підтримку, бо розуміє: «Багатьох з онкодіагнозом на роботу не беруть. Бо будуть лікарняні, відсутності».

‍— Сьогодні є робота — завтра може не бути. Проєкт закриється, контракт не продовжать. І що тоді робити людині, яка посеред курсу терапії раптом дізнається, що втратила і роботу, і доступ до лікування?

«Я живу і працюю, бо мені дали цей шанс»

‍— Навіть якби я продала свою квартиру під Києвом, цих грошей вистачило б хіба на третину чи чверть вартості. Де брати решту? Я б просто склала руки й змирилася. А тут мені дали шанс — і я вирішила боротися

Світлана Фоміна, яка теж переїхала до Польщі на початку повномасштабної війни, спершу працювала кравчинею в ательє у польської дизайнерки, але швидко наважилася почати власну справу й зареєструвала господарську діяльність. Втім, вже на початку 2023 року помітила тривожні симптоми: «Я знаходила маленькі крапельки крові на білизні. Болю не було, могла б ігнорувати, але змусила себе піти до лікаря. І добре, що не відкладала».

В Інституті онкології у Варшаві поставили діагноз — рак лівої молочної залози й лімфовузлів. Потім були місяці виснажливих процедур: хіміотерапія, операція, опромінення, імунотерапія. Світлана переживала панічні атаки перед операцією, важкі побічні ефекти, але підтримка лікарів, медсестер і навіть волонтерок змінила її ставлення до лікування: «Мене заспокоювали, тримали за руку, терпіли мої істерики. Це було так по-людськи. Я вдячна безмежно».

Світлана назавжди запам’ятала момент, коли почула вирішальні слова: «Після операції хірург сказав: ваші результати чудові, сто зі ста. Я вийшла з лікарні й плакала від щастя». Світлана підкреслює, що без безкоштовної допомоги вона б не мала жодного шансу. Формально вона мала страховку НФЗ завдяки зареєстрованій господарській діяльності, але тоді сплачувала лише мінімальні внески. 

Особливо цінною вона називає реабілітацію (яку в новому законопроєкті пропонують виключити зі списку доступних для непрацюючих біженців послуг — Ред.). «Масажі, тілесні практики, психолог, групові заняття — це не лише лікування, а й відновлення якості життя».

Сьогодні Світлана повернулася до свого ремесла — шиє для клієнток, серед яких українки й польки. Паралельно регулярно проходить контрольні обстеження. «Я працюю, плачу податки до польського бюджету, виховую дітей і радію життю. Кажу всім знайомим: рак — не вирок. Вирок — це коли тебе залишають без допомоги. Але мені дали шанс — і я живу. І хочу, щоб таку можливість мав кожен з нас».

Фотографії з приватного архіву героїнь

З початку року Польщу примусово залишили 1100 іноземців, повідомляє МВС РП. Для порівняння — таку ж кількість осіб було депортовано впродовж останніх двох років. У реєстрі «небажаних осіб» зараз перебуває 31 тисяча іноземців, серед яких українців — майже 6 тисяч. Найпоширенішими причинами депортацій є правопорушення, вироки суду, організація незаконної міграції, порушення правил перебування тощо.

Останнім часом у Польщі почастішали випадки депортацій українців. Юристи пояснюють: це не лише наслідок порушень закону, а й результат політичних рішень «згори». Експерти наголошують, що депортація — один з найсуворіших адміністративних заходів, який повинен застосовуватися пропорційно й лише у серйозних випадках. 

Штраф чи депортація: де межа закону?

Наталія Жуковська: В останній час кількість депортацій серед українців зросла. Чому так відбувається?

Давід Дехнерт: Депортація — питання адміністративного права. За нашими неофіційними даними, дедалі частіше надходять звернення «згори» з вимогою зобов’язати іноземців повернутися додому. Прикладом був нещодавній концерт білоруського виконавця Макса Коржа у Варшаві, де було затримано чимало іноземців, зокрема українців. Політичні кола відразу відреагували, і відповідні рішення були ухвалені. Тобто це адміністративне рішення, яке йде від вищих інстанцій.

— Чи були законними депортації українців, яких затримали на концерті білоруського співака Макса Коржа у Варшаві? Зокрема, у пресі звучала історія 18-річної Ангеліни, якій польські правоохоронці — за її словами — навіть не дали зібрати речі й поспіхом відправили до України.

— Стосовно Ангеліни я не знаю всіх деталей. Але якщо взяти умовного учасника того концерту, який, наприклад, переліз через огорожу, то він дійсно порушив закон про масові заходи. Цей закон створений для захисту громадського порядку. Прикордонна служба трактувала це як загрозу цьому порядку й використала як підставу для депортації. Як юрист я вважаю це великою надінтерпретацією існуючого закону й відсутністю принципу пропорційності. Слід пам’ятати, що депортація — один з найсуворіших і найболючіших заходів, які можуть бути застосовані до іноземця. Тому вона повинна застосовуватися лише пропорційно й у випадках справді серйозних порушень, а не таких дрібних.

Звичайно, що поведінка затриманих була негативною, і ми не можемо схвалювати подібні вчинки. Втім, якщо йти цим шляхом, то, виходить, ми мали б і водіїв, які порушують правила дорожнього руху, теж депортувати. 

Бо, не будемо лукавити, від людини, яка перелізла через огорожу в натовпі, з точки зору суспільної небезпеки — мінімальна шкода. Це не злочин, а правопорушення

Щодо того, чи ці рішення були законними — мені здається, що вони порушували не стільки саме право, скільки конституційні принципи. Згідно зі статтею 7 Конституції, органи державної влади повинні діяти виключно на підставі та в межах закону. Тут, на мою думку, це було перекручено. У випадку Ангеліни — це справа за Кодексом про дрібні правопорушення: штраф і кінець історії. Вона має право на оскарження рішення. Спочатку — апеляція до вищого органу, потім — адміністративний суд. Вважаю, що якщо йдеться лише про одне єдине правопорушення в Польщі, таке рішення про депортацію має бути скасоване. Але це вже питання до незалежного суду.

— Тобто навіть людина, вже депортована з Польщі до України, може звернутися до польського суду щодо скасування рішення, ухваленого раніше? 

— Так. Ні що не заважає боротися далі. Можна подавати апеляції, мати свого адвоката чи представника, який діятиме від імені людини тут, у Польщі. Зазвичай такі справи, як-от типові «стадіонні» правопорушення, розглядають швидко. Це нормально: люди порушили закон — повинні понести відповідальність; є рішення, штраф — і на цьому все. Вважаю, це правильний механізм. 

Ці люди не становили такої загрози, щоб їх негайно депортувати. І до того ж виконання рішення було зроблено «тут і зараз», без очікування, без можливості використати всі юридичні інструменти. 

Це схоже радше на «полювання на відьом», ніж на зважене правозастосування

Тут нам намагаються показати, як ми «боремося», як ми «застосовуємо закон». Для мене це радше політичні, популістичні кроки. І, можливо, не те щоб незаконні, але точно не узгоджуються з принципами права. Якщо ці справи дійдуть до адміністративних судів, де судді реально зважать усі аргументи, такі рішення мають бути скасовані. І ці люди повинні отримати можливість спокійно повернутися.

— За які ще правопорушення останнім часом депортують українців?

— Серед найчастіших причин депортації: конфлікти із законом, особливо повторні порушення, несплата штрафів (наприклад, за крадіжку), нетверезе керування автомобілем; керування без прав; використання підроблених документів; порушення умов заборони керування.

Навіть незначні порушення можуть призвести до депортації, якщо вони повторюються. Соціальні мережі теж можуть стати її причиною. 

Нещодавній випадок показав, що відео на TikTok може спричинити депортацію впродовж 24 годин

Українець опублікував у соцмережі відео, в якому погрожував підпалами через скасування допомоги — зокрема, виплат 800+ для біженців. Унаслідок цього його було затримано польськими прикордонниками, а згодом депортовано.  

Також дуже часто це відбувається після відбуття покарання. Наприклад, іноземець щойно відсидів термін у в’язниці й навіть не встиг вийти за двері, як до нього підходить прикордонна служба: «День добрий, їдемо з нами». Перед ухваленням рішення іноземця повинні вислухати. Але зазвичай у нього немає адвоката чи представника. Він часто не знає, що сказати, які підстави можуть йому допомогти. Зрештою виноситься рішення про негайне повернення до своєї країни. Далі є два варіанти: або людину відразу везуть на кордон, або спершу направляють до центру для іноземців. І далі — депортація. Якщо немає нікого «ззовні», хто міг би допомогти, ситуація для такої людини стає дуже складною.

— А зараз у вас багато справ, пов’язаних з депортацією?

— Дуже. Найчастіше не через дрібні порушення, а через серйозніші справи. Наприклад, хтось вчинив серію крадіжок, когось неодноразово зловили за кермом без посвідчення водія чи під впливом алкоголю, або коли хтось щойно закінчив відбувати покарання у в’язниці. Тоді практично відразу запускається процедура депортації. Насправді, випадки депортацій лише за дрібні правопорушення — рідкість. Той концерт у Варшаві став винятком.

Ані кроку без перекладача: як захиститися від негайної депортації

— Який шанс уникнути депортації, якщо є адвокат, який представляє твої інтереси?

— Цей шанс є. Чимало людей зараз пишуть чи дзвонять до мене, питають, що робити. Я завжди кажу: приходьте до нас, оформимо довіреність і порозмовляємо — чому ви тут, що вас пов’язує з Польщею, чи є у вас сім’я, діти… Як правник я маю зібрати максимум інформації про підзахисного. 

Потім, якщо щось трапиться, ми вже знаємо, куди дзвонити і як реагувати. Наприклад, коли надходить дзвінок від прикордонної служби чи поліції, ми відправляємо адвоката. І дуже важливо: пояснюємо людині, щоб вона нічого не говорила без свого представника. Адвокат уже знає, які підстави використати. Ми можемо оперативно ініціювати процедуру додаткового захисту, яка зупиняє депортацію. Та й сама людина отримує впевненість, що її інтереси хтось представляє. Звісно, остаточне рішення ухвалює орган влади, але що раніше ми втручаємось, то більша ймовірність зупинити депортацію. Ми також можемо подати клопотання про зупинення негайного виконання рішення. 

Усе залежить від обставин: якщо є діти — додаємо свідоцтва про народження, якщо є шлюб з громадянином Польщі — це теж аргумент. Кожен випадок індивідуальний. Тому я завжди кажу: найкраще — прийти завчасно, обговорити ситуацію, залишити всі документи. Тоді в разі чого ми зможемо діяти швидко. 

Розумію, що в тих людей, яких депортували після концерту у Варшаві, не було можливості подати заяву чи оскаржити рішення, бо все відбулося надто швидко. Якби відразу втрутилася людина, яка знає ці процедури і розуміє, які існують «негативні підстави» для депортації (наприклад, можливість подати заяву на додатковий захист), тоді шанси зупинити процес були б значно вищі. Принаймні з’явилися б підстави для оскарження рішення.

— Чи багато рішень про депортацію вам вдалося скасувати?

— Є і успіхи, і поразки. Є люди, які неодноразово вчиняли злочини або поводилися вкрай погано — у таких випадках дуже складно щось змінити. А є люди, які просто опинилися не в тому місці й не у той час. 

Тут також багато залежить від органу, який розглядає справу. Формально ми кажемо: «Розглядає орган такий-то», але ж це конкретні люди. Тому подаючи документи, ми намагаємось додати щось людське — наприклад, фото з дітьми. Це справді працює, бо тоді розглядається не лише «справа №…», а й доля конкретної сім’ї. 

Якщо вже є ризик депортації, краще скласти план дій заздалегідь. Бо так, помилки бувають у кожного — це людське. Але коли є стратегія, то шансів на успіх більше

У моїй практиці були ситуації, коли рішення про депортацію вдавалося призупинити, і людина не була вивезена негайно. Це величезний успіх, бо завдяки цьому з’являється час, щоб подати апеляцію, написати заяви, почати правові дії. Але деталі конкретних справ я розповідати не можу. Є питання адвокатської таємниці.

— Які права має людина, щодо якої вже винесено рішення про депортацію і що повинна робити передусім?

— Насамперед — право мати свого представника. Далі все залежить від ситуації. Наприклад, є випадок, коли людина отримала рішення про зобов’язання повернутися на батьківщину і має 20 днів на виїзд.

Алгоритм дій у такому випадку такий: якщо людина діє самостійно і відчуває сили — треба подати апеляцію разом із заявою про призупинення виконання рішення та пояснити, чому це рішення має бути змінене чи скасоване. Це перший крок, який потрібно зробити. Додаткові дії можуть включати, наприклад, подання заяви про додатковий міжнародний захист. Усе це базується на тому, щоб в адміністративному процесі діяти своєчасно. Ситуація ускладнюється, коли раптом приходять офіцери і забирають людину до прикордонної установи, навіть після сплати штрафу. 

У такому випадку алгоритм дещо змінюється. Якщо людина перебуває вдома з родиною, то перший крок — викликати адвоката. Якщо поруч немає іншої особи, тоді сама людина може — за бажанням — скористатися допомогою адвоката. Також важливим моментом є наявність перекладача. Адже, якщо людина не володіє добре мовою, без перекладача вона може не зрозуміти, про що йдеться. Навіть поляки іноді не розуміють певних юридичних термінів.   

Якщо перекладача не було — це може стати підставою для подальшого оскарження, бо подані пояснення могли бути недосконалими, неправильно зрозумілими, а підписаний протокол може містити щось, чого людина не розуміє

Головне:

·  Переконатися, що є перекладач.

·  Подати заяву про призупинення рішення.

·  Подати апеляцію на рішення, якщо воно є негайним.

· Якщо апеляційна інстанція відмовила, подати скаргу до адміністративного суду.

·  Важливо дотримуватися всіх термінів, бо вони суворі.

Навіть якщо людину депортують, терміни все одно важливі. Наприклад, при депортації з Китаю чи інших країн не ЄС термін починає рахуватися лише після прибуття документів в Польщу. В адміністративному процесі повіреним може бути навіть не адвокат, а будь-яка довірена особа — наприклад, родич. І цю особу також потрібно уповноважити та забезпечити їй перекладача.

Якщо вас затримує поліція — без перекладача ні кроку. І загалом краще нічого не казати, і тим більше не підписувати протокол, якщо ми чогось не розуміємо. Адже навіть кома чи крапка може змінити суть. Це дуже важливо.

— А що трапляється з тими, хто ігнорує рішення про депортацію?

— Ті, хто ігнорує рішення, перебувають в Польщі нелегально. Якщо їх потім депортують, вони не зможуть скоротити термін заборони на в’їзд, бо самостійно не виїхали. Найчастіше іноземці отримують заборону на в’їзд до ЄС на 5 років. 

За закон проголосували 227 депутатів, 194 були проти, а сім утрималися.

Раніше депутати проголосували за пропозицію про перехід до третього читання проєкту без повторного направлення його до комісії та проголосували проти пропозиції депутатської групи Конфедерації Польської Корони про відхилення закону в цілому. Вони також відхилили поправки та пропозиції меншості, подані опозицією.

Не отримали підтримки пропозиції клубу PiS, що стосувалися, зокрема, посилення покарань для осіб, які незаконно перетинають кордон, введення покарання за пропаганду бандеризму, подовження з 3 до 10 років мінімального періоду безперервного проживання в Польщі, необхідного для визнання іноземця громадянином Польщі, та обмеження можливості отримання кредитів і позик Банком державного господарства на користь Фонду допомоги.

Депутати також відхилили пропозиції меншості, подані Клаудією Яхірою (KO), яка хотіла, зокрема, пов'язати виплату 800 плюс з професійною діяльністю не тільки іноземців, які проживають у Польщі, але й польських громадян.

Не отримала підтримки також поправка партії Разом, яка повертала умови виплат до стану попереднього проєкту закону.

Проєкт закону про внесення змін до деяких законів з метою перевірки права на виплати на користь сім'ї для іноземців та про умови надання допомоги громадянам України у зв'язку з збройним конфліктом на території цієї держави був розроблений після того, як наприкінці серпня президент Кароль Навроцький повідомив, що не підписав поправку до закону про допомогу громадянам України. Своє рішення він мотивував, зокрема, тим, що допомогу 800 плюс повинні отримувати тільки ті українці, які працюють у Польщі.

Регулювання ущільнює систему отримання виплат на користь сім'ї іноземцями. Право на ці виплати буде пов'язане з професійною діяльністю та навчанням дітей у польській школі, за винятком, наприклад, осіб з інвалідністю. Крім того, право на виплати буде пов'язане з отриманням іноземцями щонайменше 50 відсотків мінімальної заробітної плати, що означає, що в 2025 році це буде 2333 злотих брутто.

ЗУС щомісяця перевірятиме, чи іноземці були професійно активними. Якщо в даному місяці іноземець не був активним, виплата у наступному місяці буде призупинена, а переказ не буде здійснений

ЗУС також перевірятиме в реєстрі головного командира Прикордонної служби, чи даний іноземець не виїхав з Польщі.

Для кращої ідентифікації іноземців, які претендують на виплати, та їхніх дітей буде введено обов'язкове отримання номера PESEL. При присвоєнні PESEL також буде перевірятися перебування дітей на території Польщі.

Нові правила також передбачають інтеграцію баз даних різних установ, що дозволить ефективніше контролювати права іноземців та усунути спроби шахрайства з виплатами.

Також будуть введені обмеження щодо можливості користування послугами охорони здоров'я дорослими громадянами України. Йдеться, зокрема, про програми охорони здоров'я, лікувальну реабілітацію, стоматологічне лікування та програми медикаментозного лікування.

Відповідно до закону, діючі норми щодо легальності перебування громадян України, які втекли від війни, будуть продовжені до 4 березня 2026 року.

Тепер закон буде переданий до Сенату, після чого його має підписати президент.

опр. Dmytro Menok

Що зробити заздалегідь, поки ще нічого не почалось

1. Насамперед — навести лад у документах. Починайте саме з цього, навіть якщо не плануєте нікуди переїжджати. Зробіть свіжі закордонні паспорти собі й родині, перевірте страховки, зберіть разом всі посвідчення, свідоцтва про народження, шлюб, військовий білет, водійські права, документи на квартиру, про освіту тощо. Покладіть їх в той самий «тривожний наплічник». Докладіть туди заряджений павербанк і ліки — індивідуальні, знеболювальні та жарознижувальні, заспокійливі, сорбенти, антигістамінні, засоби від кишкових розладів, а також антисептики, бинти, пластирі й турнікет для зупинки кровотечі. Поставте цей рюкзак у безпечне місце, яке в разі повітряної тривоги стане вашим укриттям.

2. Наповнити по вінця бак автівки (або мати каністру про запас). Ті, хто знехтував цією порадою, 24.02.2022 в Україні змушені були витратити безцінні години на черги на заправках. 

3. Перевірити, де знаходиться найближче до вас укриття (бомбосховище, підвали, підземні паркінги). Якісних бомбосховищ у Польщі мало, у Варшаві є метро, станції якого можуть стати сховком, тоді як у багатьох містах бомбосховищ немає взагалі. Підготуйтеся — розпитайте свого бургомістра, облаштуйте підвал у своєму будинку, поставте там воду. Якщо доведеться йти в укриття, візьміть із собою тривожний наплічник.

4. Пройдіть курси первинної медичної допомоги. Вміння накладати турнікет дійсно рятує життя.

5. Щоб бути в курсі, які дрони/ракети і куди летять, можна підписатися на українські телеграм-канали monitor і ППО Радар — про дрони у повітряному просторі Польщі там теж є інформація.

Якщо ви чуєте сирену повітряної тривоги

1. Вікна — місця підвищеної небезпеки. Одна з головних причин поранень людей під час вибухів — осколки скла, які вибуховою хвилею, що рухається з надзвуковою швидкістю, розносить на 10-15 метрів. Ніколи не стійте біля вікна під час повітряної тривоги — навіть якщо дуже цікаво.

Популярна на початку війни порада «відчинити вікна на провітрювання», щоб зменшити тиск і убезпечитись від руйнівної сили ударної хвилі, не працює. Пляшки, розставлені на підвіконні, теж не стримують ударну хвилю. Не витрачайте на це час. А що тоді працює? 

Найефективніший спосіб захиститись від осколків — заклеїти вікна удароміцною бронеплівкою. З плівкою вікна виглядають естетично. Бюджетний варіант захисту вікон — заклеїти скло скотчем хрест-нахрест, але щоб було ефективно, треба клеїти суцільно, не залишаючи голих місць. «Краси в цьому мало, від скотчу вікна стають непрозорими, потім залишаються сліди клею, але коли нещодавно дрон влучив у сусідній будинок, і в нашому ударною хвилею винесло всі вікна, моє було єдиним, яке потріскалось, але не розсипалось. Я сплю під вікном, і якби його отак не заклеїла, могла б сильно постраждати», — розповідає подруга.

Щільні штори певною мірою допомагають стримати осколки. Як кажуть в Україні, це краще, ніж нічого. А ще людей іноді рятують товсті ковдри, в які вони загортаються під час сну. 

2. Люди з досвідом кажуть: «Мінімум дві стіни між тобою і вулицею». Це означає — не сидіти у кімнатах з вікнами під час тривоги. Найбезпечніші: внутрішні ванні кімнати, коридори, підсобки.

Досвід українців показує, що відоме «правило двох стін» підвищує безпеку у більшості випадків (прильоти дронів, падіння уламків, вибухові хвилі), але, на жаль, не може гарантувати захист при прямому влучанні важкого снаряда

І ще — коли ховаєтесь у коридорі чи ванні між двома стінами, подбайте про те, щоб там не було великих дзеркал, які можуть поранити осколками.

Порада від військових: якщо ви з якихось причин можете бути тільки в приміщенні з вікном, сідайте на підлогу, схиливши голову до колін, і відсуньтесь бодай на пів метра від зовнішньої стіни. Закрийте вуха і відкрийте рота — це допоможе врятувати легені і слух від впливу ударної хвилі.  

3. Шафа — це не сховище. Поширена помилка — ховатися в шафу. Це смертельна пастка. Вас може завалити, ви не зможете вибратися, вас не знайдуть рятувальники. Укриття — не під шафою чи всередині неї, а біля її дальньої стінки ззовні.

4. Автомобіль — теж не укриття. Якщо ви за кермом під час дронової атаки — вимкніть фари й зупиніться. Не намагайтеся швидко кудись доїхати. Зупиніться на узбіччі, вийдіть з авто і прямуйте в укриття. Якщо укриття немає — лягайте на землю — бажано за парапетом, бетонною стіною або в будь-яке заглиблення (яму, виїмку). І подалі від машини (бо може загорітися). Світло і рух — орієнтир для дронів.

Люди, які мешкають у приватних будинках, радять не залишати авто на ніч просто під вікнами. Натомість обирати найтемніші кути подвір'я, місця під навісами, ідеально — під маскувальними сітками.

Що робити, коли ви почули вибух, а потім все затихло? 

1. Перші 5-10 хвилин — не рухайтесь і мовчіть. Чекайте. Адже дуже часто за першим вибухом йде другий. Не виходьте «просто поглянути»: можуть бути пошкоджені конструкції будівлі, звалитися дах, арматура, звисати дроти під напругою. Дочекайтесь офіційного відбою тривоги.

2. Якщо у ваш будинок сталося влучання — перекрийте по можливості газ і воду. Це запобігає пожежам та затопленням.

3. У випадку влучання дзвоніть спочатку близьким, а не екстреним службам. Екстрені лінії будуть перевантажені. Ваші рідні — перші, хто має знати, що ви живі. Вони ж можуть швидше організувати допомогу.

Здається, з вами цього ніколи не станеться? Дай Бог, щоб так і було. Але ваша безпека більше, ніж ви думаєте, залежить від того, наскільки ви підготовлені. Це не параноя, це рутина виживання, і це вже врятувало тисячі життів.

Впродовж трьох років організація Demagog разом з Інститутом моніторингу медіа (IMM) досліджує поширення антиукраїнської пропаганди в польськомовному інтернеті. У 8 аналітичних звітах — приклади пропагандистського контенту та його ключові поширювачі. Тобто ті, хто атакує Україну й ображає її громадян. Хто саме і як поширює антиукраїнську пропаганду, які наративи використовує і чи можна цьому протистояти Sestry, які є партнером проєкту, розпитали в експерта Demagog Марціна Фіца.

Що годує хвилю ненависті

Наталія Жуковська: Вже ввосьме спільно з Інститутом  моніторингу медіа ви проводите дослідження щодо антиукраїнської пропаганди у польськомовному інтернеті. Що сьогодні становить основу цієї пропаганди в Польщі?

Марцін Фіц: У нашому звіті ми взяли до уваги період з квітня по липень 2025 року, і за цей час відбулися три події, які вплинули на посилення антиукраїнських наративів. По-перше, президентські вибори у Польщі в травні та червні. По-друге, річниця «кривавої неділі» 1943 року на Волині. І по-третє, підписання Володимиром Зеленським закону, який обмежував незалежність антикорупційних органів в Україні. Саме під час цих подій ми зафіксували зростання кількості антиукраїнських публікацій у Польщі. Вони були спрямовані проти українців, мали негативне забарвлення, базувалися на неправдивих тезах, апелювали до страхів і стереотипів. 

Основний меседж — Росія нібито бореться з «нацистським» чи «бандерівським» режимом в Україні, а українські біженці становлять загрозу для поляків. Ці тези поширюються через дезінформацію, використання стереотипів і створення хибних дилем. Наприклад: якщо ти підтримуєш Україну, то нібито автоматично не дбаєш про Польщу.

— Як змінюються наративи у порівнянні з попередніми дослідженнями? Які типові стереотипи чи фейки найчастіше зустрічаються в антиукраїнських описах?

— Один з прикрих висновків нашого звіту такий — кількість антиукраїнських публікацій зросла. Якщо порівняти ідентифіковані нами матеріали за цей рік з тим самим періодом торік, то їх стало більше на 177%, а охоплення зросло на понад 154%. 

Є постійні, сталі меседжі. Наприклад, уподібнення сучасних українців, які сьогодні борються за свою країну проти Росії, з нацистами та бандерівцями. А президента України називають «бандерівським диктатором». Так було торік, і так є цьогоріч. Ще одна повторювана стратегія — використання складної українсько-польської історії, насамперед теми Волинської трагедії. Дослідницькі центри, як-от Польський інститут міжнародних справ чи Фонд імені Януша Куртики, вже давно звернули увагу на те, що Росія використовує ці історичні травми, щоб послабити польсько-українські відносини. Очевидно, що злочини на Волині були. Це питання, яке досі остаточно не осмислене обома державами. Не відбулося справжнього порозуміння, яке зняло б чутливість цієї теми. Саме тому це активно використовується кремлівською пропагандою. І, як показує практика, знаходить відгук у польському суспільстві, адже такі матеріали потім активно поширюються.

Окрім того, часто використовується тема вступу України до НАТО. Зокрема, з’являлися дописи-реакції на заяви політиків. Так, коли Рафал Тшасковський сказав, що підтримав би вступ України до НАТО, відразу полилася інформація, що це те саме, що офіційно підтримати війну з Росією. Інші повторювали, що членство України в НАТО «не в інтересах Польщі», бо це нібито призведе до провокацій. Або що Польща захищає «бандерівську, невдячну Україну».

В антиукраїнській пропаганді також згадується мовне питання — що українська стане офіційною другою мовою Польщі. 

Ці дезінформаційні наративи звучать правдоподібно, але не мають жодного фактичного підтвердження

Один з них — що українська мова нібито стане другою обов’язковою іноземною мовою в польських школах. Цю вигадку поширив, зокрема, профіль партії «Ruch Narodowy». Хоча міністерство освіти Польщі пояснило, що рішення про вибір іноземної мови ухвалює директор кожної окремої школи, і жодних робіт над тим, щоб зробити українську мовою «за замовчуванням», не ведеться.

X (Twitter) — головний плацдарм пропаганди

— Які платформи є найпоширенішими для розповсюдження антиукраїнських матеріалів?

— Насамперед — платформа X (колишній Twitter). Там ми зафіксували понад 90% усіх виявлених публікацій. Далі йде Facebook, але це вже близько 1,2–10%. Решта — майже 7% — припадає на інші соціальні мережі. Важливо й те, що публікації на X генерують найбільші охоплення. Також ми ідентифікували акаунти, які поширюють антиукраїнську пропаганду з найбільшим охопленням. Що цікаво: значна частина цих профілів була активна ще торік. Зокрема, 5 з 10 найактивніших акаунтів ми вже фіксували у звіті за попередній рік. Якщо говорити про X, то 7 із 10 найактивніших профілів у 2025 році були також у рейтингу за 2024. Це свідчить про сталість та повторюваність одних і тих самих «акторів», які систематично поширюють антиукраїнські меседжі.

— Хто є основними поширювачами антиукраїнських наративів у польському інтернеті, чим вони відрізняються один від одного? Як це доведено?

— Головних поширювачів антиукраїнських наративів ми можемо визначити насамперед на основі їхніх охоплень, тобто хто згенерував найбільший потенційний вплив. Тут варто пояснити методологію: під «контактами» ми розуміємо, що статистично особа старше 15 років могла бодай один раз натрапити на ці матеріали. У досліджуваному нами чотиримісячному періоді кількість таких контактів становила 32,5 мільйона. Найбільше охоплення отримав акаунт Мартина Демірова. Це профіль, який уже з’являвся в попередніх наших звітах. Цей користувач представляє себе як словака з околиць Бистриці, який цікавиться Польщею. Його акаунт у минулому вже блокували за порушення правил платформи. Проте він продовжує роками систематично поширювати пропаганду, прирівнюючи українців до «нацистів» і «бандерівців». І водночас транслює інформацію про дії російської армії, вихваляє її «успіхи на фронті» та «відбудову міст», зруйнованих, за його словами, «бандерівськими нацистами». У своїх повідомленнях він відкрито спирається на російські ЗМІ та офіційні джерела з Москви. А ще повторює класичний кремлівський наратив — мовляв, війна почалася для «захисту російськомовного населення від нацистів з Києва». Також він писав про Бучу.  Заперечував відповідальність Росії за воєнні злочини. У своїх дописах стверджував, що різанина у Бучі — маніпуляція та вигадка. І це попри те, що масові страти у Бучі підтверджені багатьма міжнародними організаціями.

Ми відбирали публікації за допомогою моніторингу медіа, шукаючи записи з використанням 18 ключових слів, які були визначені експертами на основі аналізу дебатів у перші місяці після повномасштабного вторгнення Росії. Це були саме ті терміни, якими зазвичай користувалися автори дезінформації. Серед них, наприклад, ukropol, українізація, «укри», «stop ukrainizacji Polski», «stop banderyzacji Polski», Poliniak, а також кальки з російської мови. Як бачимо, всі ці слова мають виразне негативне забарвлення й використовуються виключно для того, щоб вдарити по іміджу українців і України.

— Чи вважаєте ви діяльність Мартіна Демірова та Гжегожа Брауна особливо небезпечною?

— Так. Браун теж потрапив до нашої класифікації, і це цікавий приклад того, як виборча кампанія вплинула на антиукраїнську пропаганду. Цей політик у своїх передвиборчих меседжах активно використовував антиукраїнські наративи. Поляків, які підтримують Україну, він називав «укрополяками», звинувачував їх у «державній зраді». 

Це класична маніпуляція: створення фальшивої дилеми — або ти «справжній поляк», або ти допомагаєш Україні. Так він підживлює поділ і нав’язує думку, що не можна водночас бути польським патріотом і союзником України

Крім того, він стимулює антиєвропейські настрої та поширює страх перед потенційною війною. Наприклад, у своїх виступах він стверджував, ніби польська армія готується до інтервенції в Україну. Були й показові дії, як-от зняття українського прапора з будівлі в Білій Підлясці, бо «тут Польща, і такою залишиться», ніби присутність української символіки — це «окупація». Це не перший випадок, коли він так поводився щодо української символіки. Усе це створює дедалі більше суспільних поділів, формує ворожість і підживлює російські наративи. І звісно, що така антиукраїнська пропаганда впливає на громадську думку. Це підтверджують соціологічні дослідження CBOS. 

Так, внаслідок всіх цих дій лише 30% опитаних нині заявляють про симпатію до українців — це на 10 відсоткових пунктів менше, ніж торік. Разом з цим зріс відсоток тих, хто висловлює антипатію — 38%. Тобто наслідок поширення таких меседжів — зростання напруги й розколів у суспільстві. Мета ж зрозуміла, особливо у виборчому контексті: мобілізувати й згуртувати електорат, який відчуває втому від війни й страх перед її можливим поширенням. 

Як працює механізм дискредитації

— Які методи використовуються для створення фальшивих наративів про Україну й українців? Що працює найефективніше?

— Ми не можемо однозначно оцінити ефективність кожного з методів. Але можемо звернути увагу на наративи, події та дезінформаційні прийоми пропагандистів. У випадку політиків — це використання маніпуляцій у кампаніях, побудованих на страхах і протиставленнях. Важливо додати: об’єктами атак стають і ті, хто підтримує Україну. 

У звіті ми описуємо, що тих польських політиків, які виступали на боці України, у польськомовному інтернеті стали систематично ображати й звинувачувати. Їх стали називати, наприклад, «слугами України». А це ще одна лінія поділу — атаки на саму довіру до політичного класу

— Як окремі випадки поведінки українців у Польщі використовуються для формування негативного образу всієї громади?

— Приміром, був випадок, коли у ЗМІ з’явилася інформація про українця, який допомагав мігрантам, що нелегально перебували в Польщі, дістатися до Німеччини. На основі цього матеріалу у коментарях відразу почали писати, що це «черговий доказ того, що мігранти плодять мігрантів». Подібний механізм працює і в інших ситуаціях: якщо громадянин України скоює злочин, це одразу використовується для поширення меседжу, що українці становлять загрозу для безпеки поляків, держави чи суспільного порядку. Це створює підґрунтя для міжетнічних конфліктів і, зрозуміло, безпосередньо грає на користь Росії.

— Як цьому протидіяти?

— Через освіту та роз’яснення. Ми сподіваємося, що демонстрація конкретних наративів, які використовуються в антиукраїнській пропаганді та які збігаються з кремлівськими цілями, допоможе підвищити усвідомлення серед аудиторії. І зменшить рівень небезпечної напруги між поляками й українцями в Польщі.

— Яку роль відіграють боти, тролі й чат-боти в поширенні дезінформації? Зокрема,  чат-бот GROK?

— Це справді цікавий аспект. Ми придивилися насамперед до одного чат-бота — Chatbot Grok, інтегрованого із сервісом X. Він опублікував близько 260 постів, що містили наші ключові слова. Цей бот відповідав на питання користувачів платформи, наслідуючи їхній стиль та манеру спілкування. Цікаво, що у липні змінився його алгоритм: після оновлення він перестав уникати «політично некоректних» тверджень — за умови, що вони нібито добре аргументовані. Спочатку він, наприклад, не підтверджував тези про «українізацію Польщі» чи пояснював, що тема УПА та Степана Бандери є складною і чутливою. Але після оновлення бот почав схвалювати дії Гжегожа Брауна, його «опір українізації» та навіть критику ЄС. Водночас в інших відповідях той самий бот зазначав, що Браун просуває кремлівські наративи. Тобто ми бачимо суперечливість і нестабільність у його відповідях. Це яскравий приклад того, як штучний інтелект і подібні інструменти можуть використовуватися в різний спосіб — і чому потрібно бути дуже обережними, взаємодіючи з ними.

Як зменшити вразливість до фейків

— Які саме кроки роблять Demagog та Інститут моніторингу медіа для підвищення інформаційної стійкості населення?

— У співпраці з Інститутом моніторингу медіа ми регулярно публікуємо звіти, а також самостійно або разом з іншими організаціями перевіряємо неправдиву чи непідтверджену інформацію, зокрема ту, що стосується України та польсько-українських відносин. Невдовзі вийде практичний посібник — українською та польською мовами, де ми пояснимо, як розпізнавати неправдиві повідомлення, як перевіряти джерела й уникати пасток дезінформації, особливо у соцмережах. Бо наше головне завдання — будувати інформаційну стійкість, яка має зменшувати вплив пропаганди й знижувати суспільну напругу.

— А як розпізнати неправдиву інформацію і ненадійні джерела? На що потрібно звертати увагу?

— Потрібно звертати увагу, з яких джерел ви отримуєте інформацію. Перевіряти відомості в кількох різних джерелах, звіряти. Слід звертати увагу й на контекст, бо трапляється, що певні факти навмисно замовчують, і таким чином окремі особи чи медіа намагаються просувати вигідний їм наратив.

— А чи існують приклади ефективних стратегій протидії антиукраїнській пропаганді в Польщі або за кордоном?

— Так. Йдеться про аналіз висловлювань політиків чи викриття фейків, які публікуються в інтернеті. Це впливає на суспільство, адже забезпечує людей перевіреною та достовірною інформацією. Саме цим займаються фактчекінгові організації. Ми постійно відстежуємо подібні матеріали й намагаємося донести їх до максимально широкої аудиторії. Хочемо охоплювати ще більше людей, тому співпрацюємо з медіа. Наш метод у тому, щоб показати: 

Перевірені факти можуть бути не менш цікавими й важливими, ніж емоційні, маніпулятивні оцінки

— Існує думка, що фактчекінг і боротьба з пропагандою способом донесення правди не працює на тих, хто свято вірить цій пропаганді. Як переконувати тих, хто керується емоціями і закликами в соцмережах?

— Це дуже складне питання, справжня дилема для кожного фактчекера. Адже дійсно дуже важко переконати людей, які щиро вірять у дезінформацію, що це неправда. Наші аналітичні роботи й звіти мають ще один характер — превентивний. Це стратегія на випередження. Коли хтось ознайомиться з таким звітом, дізнається про різні наративи, зрозуміє, чому вони фальшиві і як вони маніпулюють аудиторією, то, сподіваємося, при наступній зустрічі з цими наративами ця людина буде більш стійкою до маніпуляцій. 

— Які наслідки для польського суспільства та міжнаціональних відносин може мати така антиукраїнська пропаганда?

— Ці наративи часто спираються на кремлівську пропаганду. Вони підривають довіру до польської держави і спричиняють зростання напруги між людьми, які тут живуть, — поляками та українцями. Тому, як і будь-яка інша дезінформація, антиукраїнська пропаганда робить нас більш вразливими до прийняття рішень на основі фейкових даних. 

— Чи можна повністю викорінити пропаганду з інформаційного простору?

— Відповідальність за зростання кількості дезінформації лежить на великих технологічних компаніях, які керують платформами. В інтернеті багато ботів, і ми не завжди знаємо, скільки з виявленого контенту поширюють боти, а скільки — користувачі, які щиро вірять у нього, але не знають джерела. Тому повністю викорінити пропаганду практично неможливо. Але вразливість до фейків можна зменшити. Важливими є критичне мислення і дії кожної людини. 

Образ «заможного біженця» шокував

‍Ольга Пакош: Як сталося, що ви зацікавились темою польсько-українських відносин?

Матеуш Каміонка: У 17 років я вперше відвідав Україну — це був 2005 рік, рівно рік після Помаранчевої революції. Мене дуже зацікавило те, що, перебуваючи у Львові, зовсім недалеко від Кракова, все виглядає настільки інакше. Тоді я вирішив обрати політологічні студії й науково займатися Сходом. Відтоді було два бакалаврати, дві магістерські роботи, докторська — все на тему України. Минуло вже 20 років, відколи я займаюся цим науково.

‍— Наскільки поляки та українці схожі між собою?

— Дуже. Як казав Лех Валенса, це може бути і «позитивним плюсом», і «негативним плюсом». Ми настільки схожі, що часто через це сперечаємося, як у родині.

‍— В якому сенсі? Що нас так зближує?

— Передусім ментальність. Хоча, звичайно, впливають і регіональні відмінності, але іноді я маю враження, що ми нарікаємо на одне й те саме і на те саме ображаємось.

‍— Які асоціації виникають у пересічного поляка, коли він чує слово «мігрант»? Хто ця людина?

— Передусім треба відрізняти образ мігранта від образу біженця. В уяві поляків постать біженця багато в чому сформували воєнні фільми. Потім додалася європейська міграційна криза — і тоді біженець почав сприйматися як хтось чужий, з іншої культури, незнайомий. 

‍У 2022 році завдяки медіа поляки побачили на телеекранах брудну дитину з пакетом з АТБ у руках. Ось так мав виглядати «справжній» біженець

Кажу це як людина, яка в Олькуші під Краковом працювала перекладачем при так званих евакуаційних потягах, що прибували з України. Я чув тоді реакції поляків: якщо хтось виходив у брендовому одязі чи з iPhone у руці, то не вписувався у створений медіа образ біженця.

‍Коли ж почали приїжджати люди середнього й вищого класу, які втікали не від злиднів, а від війни, для багатьох поляків це стало шоком. Вони просто не були до цього готові

До 2022 року українські мігранти працювали переважно у великих містах, де рівень толерантності був значно вищим. У менших містечках вони зазвичай жили в гуртожитках при роботі й майже не впадали в очі. Видимими вони стали лише з початком повномасштабної війни, коли до працівників почали приїжджати їхні родини.

Треба пам’ятати, що Польща від Другої світової була фактично однонаціональною країною. Особливо малі міста, які я вважаю серцем Польщі, не мали жодного досвіду співжиття з іншими культурами. У моєму рідному Олькуші до 2013 року українців можна було перерахувати на пальцях однієї-двох рук. А сьогодні їх тут від 1 до 8% населення — хоча точних даних немає.

Якби це була Шостка, Глухів чи яке-небудь Шевченкове, будь-яке українське містечко, і раптом 8% мешканців стали б становити представники іншої національності, навіть культурно близької, як-от молдовани (я вже навіть не кажу про сирійців чи інші, більш культурно віддалені групи) — це теж був би шок. Природно, що кожне суспільство має свої стереотипи й напруження. Але важливо, щоб напруження було контрольованим. У тому сенсі, щоб не переросло в ненависть, а радше у цікавість, відкритість і зрештою — інтеграцію.

Проблема в тому, що зіткнення з образом «заможного біженця» польське суспільство так і не прийняло. Поляки цього не зрозуміли. 

Я часто пояснюю: українці, які сьогодні літають на Кіпр чи до Греції, роблять це не з розкоші, а щоб перепочити. Перепочити від страшної війни 

З іншого боку, не будемо себе обманювати: біженці живуть у Польщі дуже по-різному. Я не хочу повертатися до історій на кшталт «батальйону Монако», але вважаю, що українці за кордоном повинні бодай частково усвідомлювати: полякам складно зрозуміти їхню ситуацію. Бо з одного боку на поляках лежить моральний обов’язок допомагати: купувати дрони, збирати гуманітарку, підтримувати — адже Київ бомблять, війна триває. А з іншого боку, вони бачать світлини українців, які живуть у Польщі так, ніби війни й не існує. Таких прикладів також вистачає. Тому потрібні взаємна освіта з обох боків і продумана державна політика.

«Вас будуть оцінювати не так, як мене»

‍— Якщо говоримо про освіту, то з чого варто почати? Зі школи?

— Якщо йдеться про школу, я маю навіть конкретні дослідження. Частково мої, частково моєї студентки, яка нещодавно захистила магістерську роботу на тему: «Сприйняття змін у ставленні до українців у Польщі у зв’язку з війною». І тепер увага: це дані лише з одного міста, а дослідження проводили серед випускників шкіл, тобто молоді 18-19 років. Їм поставили питання: «Як, на твою думку, російсько-українська війна вплинула на образ українців у Польщі?». Відповіді розподілилися так:

● «Однозначно покращила» — менше ніж 1%,

● «Радше покращила» — 9%,

● «Не змінила» — 9,3%,

● «Радше погіршила» — 51,8%,

● «Однозначно погіршила» — близько 30%.

Що це показує? Що негативна нарація кардинально посилилася, і особливо постраждали ті українці, які вже встигли інтегруватися в польське суспільство.

‍— Що це насправді означає?

— Польська молодь — як, до речі, й частина української — часто не усвідомлює, що таке війна насправді. Це трохи схоже на ситуацію, коли в Києві хтось слухає на вулиці російську музику, або — що вже зовсім трагічно — доходить до побиття військовослужбовця. 

Молодь у Польщі просто не розуміє цієї війни, не знає її жорстокості

Часто ж проблема криється в пропаганді, особливо в інтернеті. Я маю різні дані на цю тему, зокрема з досліджень, проведених ще роком раніше. Вони вже тоді показували тривожні тенденції. В одному місті випускників спитали: «Чи траплялися тобі антиукраїнські коментарі? Якщо так, то де?» І майже половина відповіла: «В інтернеті».

Сьогодні ця проблема лише загострилася. Більшість хвиль хейту спрямована до молодих людей саме через мережу. І на жаль, інтернет дійсно ефективно використовується проти українців. А з іншого боку — бракує позитивної нарації.

‍— У чому мала б полягати ця позитивна нарація і хто мав би її розповідати?

— Я завжди пояснюю це студентам, коли веду заняття з польсько-українських відносин. Кажу їм: «Коли я сяду за кермо п’яним, у заголовках напишуть: “п’яний мешканець Олькуша”. Але якщо це буде українець, навіть той, котрий багато років живе в Польщі, то все одно напишуть: “п’яний українець”». Тому я повторюю українським студентам: 

— Зараз ви почуваєтеся комфортно, але пам’ятайте про те, що я казав на початку: вас будуть оцінювати інакше, ніж мене. Бо я тут удома, а ви — ні

Як би погано це не звучало.

‍— На жаль, справді звучить погано.

— Знаю, але це жорстока правда. Такий самий механізм діє у випадку стереотипів про поляків у Німеччині.

‍— Я сама відчуваю це вже 11 років.

— Я щиро хотів би, щоб люди на кшталт вас, моєї дружини чи інші іноземці в Польщі почувалися тут як вдома. Цей комфорт має бути нормою.

Скажу відверто, що б я робив на місці українця, якому доводиться жити в Польщі. І це кажу я, людина, щиро прихильна до України. Часто бачу, що українці в Польщі не відчувають себе «за кордоном». З одного боку, це прекрасно і природно, але з іншого — може стати джерелом непорозумінь.

Зверніть увагу: українська молодь нерідко вигукує на вулицях лайку чи вульгарні слова, не усвідомлюючи, що поляки навколо все чують. І це не ті випадки, коли людина зовсім не знає мов. Не треба бути великим знавцем російської, щоб розуміти значення цих слів.

Я ж, коли опиняюся за кордоном, автоматично намагаюся бути обережнішим, поводжуся стримано, не впадаю у вічі. Коли їду кудись, то роблю все, щоб не привертати уваги — двічі подумаю, перш ніж щось сказати. 

‍Тож щиро не розумію, як можна голосно лаятися на вулиці чужої країни

‍— Але чому це проблема? Адже на пляжах у Греції чи Іспанії чути гучний сміх англійців, німців чи поляків, часто під впливом алкоголю.

— І це має бути приводом для гордості? Насправді саме так формуються стереотипи. Крім того, варто пам’ятати: відпустка — це відпустка, люди, які заробляють на туристичному бізнесі, певною мірою змушені це терпіти. Я сам із передмістя Кракова і знаю, як поводяться іноземці на краківському ринку. Але зовсім інша справа, коли люди живуть тут постійно.

Також варто пам’ятати, що ви говорите про специфічні місця, наприклад туристичні, а ми тут розмовляємо насамперед про польську провінцію — Польщу, де до 2022 року іноземців у таких кількостях на вулицях не бачили. 

Ще мене турбує, що українці значно частіше використовують російську мову, ніж українську. Нещодавно був у Варшаві і, щиро кажучи, був шокований: у центрі міста майже не чути української. На вулицях і в магазинах домінувала російська. Адже можна розрізнити білорусів, росіян, українців за акцентом — тим більше, що східноукраїнська мова або суржик мають свої особливості. Тут же — лише російська.

Знаєте, що мене тоді пройняло? Страх. Бо пригадалися слова Путіна: «Кордони Росії проходять там, де є російська мова і російська культура». 

‍Чи маю я як поляк тепер боятися? 

Для мене українські мова й культура історично близькі — з очевидних причин. Маємо спільну спадщину Речі Посполитої, яка була нашим спільним домом. А російська мова — особливо зараз, у контексті агресії Росії проти України — не має місця в Польщі.

Напруга зростає з обох боків

‍— Повертаючись до позитивних історій про українців, що саме можна робити?

— Нам потрібні розумні кампанії, які показують, ким є українці в суспільстві, чим вони займаються.

Треба демонструвати обличчя конкретних людей. Наприклад: це Свєта, яка допомагає вашому дідусю; це Тетяна, яка працює у лікарні; це Вова — архітектор, Настя — менеджерка в банку. Показувати, що ці люди — частина нашої реальності. І нехай вони говорять польською. Поляки повинні побачити, що це добре й позитивно.

На жаль, з боку українців теж трапляються тривожні сигнали. Наприклад, меседжі: «Якщо нас, українців, не буде, все розвалиться», або: «Якщо не буде дітей з України, школи не отримають фінансування», чи: «Якщо ми не будемо боротися, наступними будете ви».

І що мені про це думати? Людина відчуває себе морально шантажованою. Замість позитивного посилу — тиск і залякування.

‍— Чи існує в Польщі державна політика щодо біженців і мігрантів?

— Схоже, Польща на початку обрала стратегію, виходячи з припущення, що все швидко закінчиться. Це було особливо помітно на старті війни. Польща тоді справді не знала, що робити далі. 

Був переломний момент — контрнаступ, повернення територій — і багато хто думав, що війна скоро закінчиться, і люди повернуться додому. Але люди не почали повертатися. Ба більше, й досі приїжджають нові люди з різних регіонів України — і стають мігрантами

Лише недавно ухвалили швидкі юридичні рішення, наприклад, що діти з України, які хочуть навчатися в Польщі, мають скласти іспит з польської на рівні B2. На мою думку, такі правила мали діяти від самого початку.

‍— Це мав би бути сертифікат після державного іспиту?

— Я є членом приймальної комісії для іноземців і пам’ятаю, що раніше була так звана «співбесіда» — розмова, де оцінювали знання мови. Тепер формально вимагають сертифікат, і для багатьох українських батьків це стало шоком.

Усе це потрібно було запровадити раніше, як у Німеччині. Там все чітко: вчишся — залишаєшся, не вчишся — повертаєшся. Багато хто не хотів повертатися в Україну, тому поверталися до Польщі й розповідали, що в Німеччині все добре, лише треба вчитися. У Польщі ж інакше: важче, менше підтримки у вигляді соціальних виплат, але й не потрібно вчитися.

У будь-якому разі реакція була запізнілою. І це правда, що величезна частина українців залишилася трохи на самоті.

‍— Українці в Польщі — це не однорідна група…

— Саме так. Є ті, хто приїхав раніше й хотів інтегруватися. Є ті, хто приїхав після 2022 року і теж інтегрується. А є такі, хто приїхав, але не має наміру інтегруватися.

‍— Чому? Можливо, вони сподіваються швидко повернутися додому?

— У 2023 році, коли я проводив дослідження серед біженців, ще відчувалася ця готовність повернутися. Але сьогодні велика частина закрилася у власних «гетто» й не хоче інтегруватися. Це схоже на те, як раніше в Україні з навчанням української було: «какая разница, поляки панімають» — навіщо напружуватися, краще жити у своїй зоні комфорту й скаржитися на важке життя за кордоном, навіть не думаючи про повернення. 

До того ж існують внутрішньоукраїнські відмінності (про що писав Микола Рябчук): схід і захід України, а тепер ще й поділ на тих, хто виїхав, і тих, хто залишився. Це теж ускладнює ситуацію. На мою скромну думку, після трьох років перебування за кордоном українцям знадобиться мінімум рік, щоб адаптуватися до життя в Україні після повернення. Для багатьох, особливо чоловіків, це буде важкий досвід.

Не можна очікувати від пересічного поляка, що він стане експертом з української міграції, політики чи регіональних відмінностей. 

Іноді чуєш: «Я тут вже 10 років, я не мігрант». Добре, але поруч людина, яка приїхала рік чи два тому з Верховини, де ніколи не було ракет. Це не біженець, це мігрант.

Саме тому потрібна реальна міграційна політика, так само як і сенсовні рішення в освіті. Але тут теж є проблема: сьогодні будь-яка тема, пов’язана з Україною, викликає негативні емоції. Це видно з коментарів — і не лише польських.

Не хочу бути однобоким. Бачу також, що пишуть у Telegram, в українських каналах. Коли йдеться про Польщу — ситуація така ж сама. Ворожість зростає з обох боків, і це, на жаль, не сприяє розвитку взаємних відносин.

Слова, які не доходять до поляків

‍— Як, на ваш погляд, проявляється неприязнь українців до поляків?

— Здебільшого вона ґрунтується на моральному шантажі й часто виникає через непорозуміння. Наведу кілька прикладів. Польща врятувала Європу від комунізму у 1920 році — хтось про це пам’ятає? Хтось взагалі розуміє, про що йдеться? Бо українці мають свій 1920, і вже зараз помітно, яка сильна нарація про те, що вони врятували Європу від Росії. Але насправді більшість європейських країн ставиться до цього щонайменше нейтрально, бо не відчуває себе потенційною жертвою Росії.

Ця війна показала, що друга армія світу не зайняла жодного обласного міста в Україні. Тож виглядала б досить дивно нинішня нарація про «марш на захід».

Ще один приклад — думка, що якби не було українців, економіка Польщі завмерла б. Це ще один міф. Звісно, приємно, що це наші близькокультурні сусіди, але якби не вони, то були б інші нації, і це, між іншим, мало б свої плюси: міграція не була б такою монолітною, і неприязнь до мігрантів не концентрувалася б лише на одній національності.

І нарешті, питання історії: з обох сторін воно часто ґрунтується на півправдах із інтернету. Тему не буду продовжувати. Чи ця взаємна неприязнь — результат російської пропаганди?

Звісно. Це має стати для нас сигналом тривоги. Там вкладаються справді великі гроші, щоб у кожній країні з’являлися подібні коментарі й нагніталося напруження.

‍— У крайніх ситуаціях ця неприязнь до українців не обов’язково переростає в ненависть. Я маю знайомих, чиї діти стикалися з булінгом у школі. Достатньо правильної реакції директора — і конфлікт відразу гаситься. Але якщо реакції немає, справа доходить до управління освіти…

— Багато українських дітей було відірвано від власного середовища — класу, групи, де вони вже мали стосунки. Через це виникають напруження між учнями. А вчителі? Зарплати низькі, перевантажені, часто емоційно виснажені. Тому, коли вони чують про конфлікт, особливо пов’язаний з мігрантами, не завжди мають сили втрутитися. Ті, хто хоче і може щось зробити, намагаються, але багато хто просто не справляється.

Часто українські діти приходять у польську школу з нульовим знанням мови. Як учитель має допомогти? До того ж інколи діти приїжджають без батьків, лише з опікунами, які існують лише на папері. Це величезний виклик для польської системи освіти.

‍— Якщо правильно реагувати на базовому, шкільному рівні, можна запобігти ескалації проблем і не допустити ситуацій, у яких виникає неприязнь чи ворожість, що пізніше може перерости, наприклад, у антимігрантські марші.

— Ультраправі в Польщі завжди існували — більшою чи меншою мірою. Мігранти для них зараз у «топі», бо сконцентруватися на чомусь іншому складніше.

Але, щиро кажучи, більшості поляків зараз живеться цілком добре. Мені 37 років і я пам’ятаю, що раніше поляки не подорожували так, як зараз. Зараз половина моїх знайомих регулярно їздить за кордон — і це не лише заможні люди, а звичайні із середнього класу. Тож загалом полякам живеться добре.

‍А на чому ґрунтується діяльність ультраправих? На невдоволенні. Тому якщо реальних проблем немає, їх потрібно створити. Раніше цільовими групами були гомосексуали, потім — прихильники абортів, зараз — мігранти

Завжди знайдеться «ворог». Це відомий механізм створення синдрому обложеної фортеці: ворог об’єднує й мобілізує, що деякі політичні партії вправно використовують. Це вигідно: нагнітання емоцій допомагає мобілізувати електорат.

На попередніх парламентських виборах виникло референдумне питання про міграцію. Тема була актуальна давно, але тепер з’явився український аспект. Частина людей почала це поєднувати, а російська пропаганда ще підживлює. І раптом маємо готовий набір для використання: хейт, пошуки «могил на Волині» тощо.

Уявімо людину з маленького польського містечка: все життя купувала овочі у пані Барбари, всі знали одне одного. І раптом, після 2022 року, стоїть у тій же черзі в овочевому магазині, але обслуговує її вже пані Лариса, а клієнти навколо розмовляють українською.

Ці люди дивляться й не розуміють, що відбувається. Мій знайомий з України, який повернувся в Польщу після трьох років як запрошений професор, помітив подібне в «Бедронці»: старші поляки виглядають розгубленими. Хочуть запитати про м’ясо, уточнити, як завжди, чи свіже, чи можна інакше запакувати — а тут обслуговують з акцентом, нечітко, не все зрозуміло.

Ці люди почуваються некомфортно, але це не означає, що вони расисти чи антиукраїнці. Вони просто хочуть відчувати себе безпечно й знайомо у щоденному житті. Є люди, яких змінити не вдасться. Але з ними можна працювати, розмовляти, поступово адаптувати до нової реальності — але ніхто цього не робить.

‍— Українці в Польщі повинні вчити польську, щоб спокійно спілкуватися в школі, магазинах, на вулиці?

— Будь-хто, хто хоче пов’язати своє життя з країною на постійно, має знати державну мову. Я вважаю, що кожен, хто хоче жити в Польщі на підставі карти перебування, має мати документальне підтвердження знання мови на рівні щонайменше B2.

‍— Чи не боїтеся ви, що через відсутність реальних дій і постійне зростання числа мігрантів, не лише з України, може статися трагедія?

— Ми ж знаємо, як легко керувати натовпом. Достатньо, щоб під час маршу хтось вигукнув: «Б’ємо темношкірих» або «Б’ємо українців» — і кількість жертв можна буде рахувати сотнями. 

Звісно, ви маєте рацію. Це може закінчитися дуже погано. Але я все ж сподіваюся, що — попри всю цю політичну боротьбу — існує своєрідне «гальмо безпеки». І в якийсь момент хтось, навіть якщо зробить це заради власного зиску чи влади, скаже: «Стоп».

Вже помітна певна зміна нарації: тепер говорять скоріше про нелегальну імміграцію, а не про мігрантів загалом. Це сигнал, що навіть ті, хто підігріває настрої, розуміють — надто радикальна риторика може погано закінчитися. Але все одно ви праві: ситуація може радикалізуватися.

Тому потрібні дії на багатьох рівнях: освіта, участь держави, робота НУО — як польських, так і українських. І обов’язково — самих українців. 

Бо з поляками ситуація така: коли я намагаюся пояснити певні речі, часто чую: «Але ми тут удома». І важко заперечити — це ж правда. Українці, принаймні зараз, є гостями. Якщо ми хочемо змінювати суспільне ставлення, треба працювати з обома сторонами, хоч головним чином з мігрантами.

Проблема ще й у тому, що з одного боку є польські ультраправі, які кажуть: «Досить українців», а з іншого — деякі українці у медіа в стилі, який я вже згадував: «Без нас польська економіка впала б» або «Якби не ми, тут уже були б росіяни». Такі вислови не доходять до поляків. Навпаки, сприймаються як претензійність і прояв зверхності.

‍— Як ви як політолог і експерт оцінюєте польських ультраправих політиків? Чого вони насправді прагнуть? Чи справді борються за «Польщу для поляків», чи радше збирають політичний капітал перед виборами 2027 року?

— Польські ультраправі партії — не однорідна політична сила. Це не один табір, а збір різних людей. Є глибоко віруючі, а є ті, хто їздить на відпочинок до Єгипту чи Туреччини і водночас протестує проти мігрантів. Одні бояться «пані Лариси в овочевому магазині», бо почуваються чужими. Інші вважають, що через українців втратили роботу — були директорами, а тепер не можуть знайти себе. Кожен має власну мотивацію.

Але хтось ці страхи та фрустрації збирає, формує з них нарацію й використовує політично.

«І це християнський релігійний край», — з гіркою іронією пише моя польська подруга, дізнавшись результати свіжого опитування: майже 60% поляків підтримують вето президента Навроцького, яке позбавить офіційно непрацевлаштованих українських біженців допомоги на дітей 800+ та безкоштовного доступу до лікарів. Деякі польські та російські коментатори у соцмережах навіть називають за це президента «чоловіком з яйцями». Але проти кого насправді спрямована ця сила?

Нещодавно дві тисячі польських жінок підписали лист-протест до Прем'єр-міністра, Сейму, Сенату та Президента Республіки Польща щодо вето. До протесту приєдналася Рада підприємництва, яка наголосила, що вето «суперечить здоровому глузду» й ризикує «спровокувати хаос». Десятки публікацій польської інтелектуальної еліти апелюють до логіки й наводять як аргумент факти: українці принесли Польщі понад 75 мільярдів євро — це у 8 разів більше, ніж вся допомога Україні; 78% українців працевлаштовані (серед українських біженців працюють близько 70%), вони не забрали роботу у поляків, а закривають потреби ринку й часто взагалі створюють нові робочі місця. 

Безперечно, є й такі українські біженці, чия реальність не вписується в цю статистику. Це люди літнього віку, опікуни хворих і дітей з інвалідністю. І податків працюючих у Польщі українців вистачило б, щоб їх підтримати. Разом з тим через скасування допомоги їхні історії можуть незабаром перетворитися на трагедію.

«Відчуваю себе подвійно зрадженою» 

Щоб повністю усвідомити катастрофічні наслідки цих нововведень, я звернулася до спільноти «Особливий світ. Польща», яка об'єднує матерів, що виховують дітей з найважчими формами інвалідності. Ці жінки та їхні діти опиняться на межі або за межею виживання, якщо соцвиплати 800+ та безкоштовний доступ до медичних послуг їм скасують. 

‍Наталія Єрастова виховує трьох неповнолітніх дітей, один із синів має важку форму інвалідності. До Польщі родина виїхала із Херсона ще в повному складі. Але два роки тому, у 40-річному віці, раптово помер чоловік Наталі, батько дітей і годувальник родини. Він працював далекобійником на польську фірму, у Чехії на паркінгу з ним стався серцевий напад. Відтоді сім'я — виживає.

— Весь дохід нашої родини зараз — це 800+ на трьох дітей, плюс 1300 злотих — допомога через втрату годувальника, а також допомога з України на догляд за дитиною з інвалідністю. У Польщі я тривалий час не оформлювала таку виплату, бо спочатку забезпечував чоловік, потім були сумніви, чи продовжать статус. Чотири місяці тому, коли я зрештою усвідомила, що не витягую утримання родини, син пройшов процедуру визнання інвалідності. Але жодної виплати ще не було, триває розгляд справи, — розповідає Наталія. 

Дохід родини на 4 людей складає близько 4000 злотих, разом з тим оренда житла обходиться Наталії в 3700-3800 злотих. Роботи, яку можна було б поєднувати з доглядом за дитиною з інвалідністю, садочком та школою інших дітей, Наталія знайти не може. І для цієї родини втрата соцдопомоги 800+ означає одне — повернення в Україну під обстріли, або ж переїзд в іншу країну, де доведеться все починати з чистого аркуша, не маючи жодних гарантій. 

Польщу родина Наталії — як і багато інших українців — обрала для тимчасового захисту через те, що країна здалася їм ментально близькою, так само християнською, зі схожим укладом життя. Тепер новий виклик — вирвати дітей, які за три роки інтегрувалися в польську систему освіти, вивчили мову, знайшли друзів — і перевезти кудись далі. 

— Відчуваю себе подвійно зрадженою, бо Польща обіцяла бути солідарною з Європою, стояти з нами разом до стійкого миру, — каже Анастасія, мама 15-річного Данила, який має важку форму ДЦП. — Натомість зараз, по суті, відмовляє у підтримці, і це в той час, коли інші країни, більш соціально орієнтовані, вже не приймають тих, хто мав тимчасовий захист в інших країнах. Відчуваю, що підвела себе та сина, коли довірилася Польщі. Тут є багато хороших людей, яких я відокремлюю від політиків обох таборів, від ксенофобів, але ситуацію це зараз не рятує. 

«Дуже страшно тепер за майбутнє» 

— Відколи дізналася про ймовірність скасування допомоги, я у повному розпачі, — ділиться  Катерина Кісенко, мама 4 дітей, один з яких має важку форму аутизму. — Ми приїхали до Польщі з окупованої частини Запорізької області. Колишній чоловік воює, мама — в окупації, виїхати не може через стан здоров'я. І я — єдина доросла, яка може опікуватися дітьми. 

Вона розповідає, як живе в Польщі. Загальний дохід родини — 7200 злотих. За програмою 800+ вони отримують 3200 злотих, виплати з догляду за дитиною з інвалідністю — 3415,84 злотих. Батько дітей платить аліменти — 6000 гривень (близько 525 злотих). Водночас видатки на оренду й утримання будинку, а також витрати на лікування дитини з інвалідністю такі, що часом не залишається грошей на одяг чи побутові речі.

— Візит до психіатра — 400 злотих. Ліки купую регулярно, без них ніяк. Що робити, якщо нові умови ухвалять, не маю уявлення. Наш будинок в окупації, повертатися немає куди, а працювати не маю можливості, бо син потребує постійного нагляду. Дуже страшно за майбутнє... 

— Я тут з донькою і сином з 1 групою інвалідності, який потребує догляду цілодобово й довічно, — ділиться Лілія Торжок-Марусецька. — З 2022 по 2023 ми жили в хостелі, а разом з нами — інші мами з особливими дітьми. А потім нам сказали виїжджати, бо осередки для українців закривають. З того часу житло ми винаймаємо самі — а це понад дві тисячі злотих за невелику квартиру без ванни, що дуже незручно, адже купати немобільну дитину — складна процедура. Всю соцдопомогу, яку отримуємо в Польщі, ми витрачаємо тільки тут. В Україну за три роки жодного разу не їздили. 

Аналогічні історії розповідають сотні українських матерів, які хотіли б, але не можуть влаштуватися працювати. Саме по них б’є скасування соцвиплат 800+. Вони опинилися в групі тих, хто не зможе легалізувати своє перебування в Польщі через працевлаштування, адже їхні діти вимагають постійного догляду й опіки. 

Лише частина таких жінок виїхала разом з чоловіками, які працюють у Польщі. Багато чоловіків залишаються в Україні — воюють, працюють на оборонних підприємствах. Є чимало сімей, де чоловіки загинули. Є такі, де чоловіки мають право на виїзд (за кількістю дітей), але обрали захищати східний фронт Європи, довіривши європейцям опіку своїх родин. 

Без права на продовження життя 

Рішення про скасування доступу до державної медицини для непрацюючих людей зачіпає й тих, хто не може працювати за станом здоров'я. У 26-річної Тетяни Рожди інвалідність першої групи, вона має спінальну м'язову атрофію (СМА) — генетичне захворювання, через яке людина втрачає здатність керувати своїми м'язами. І пересувається на візку. 

У момент покращення стану жінка спробувала влаштуватися логопедом в одній з польських фундацій. Однак, за станом здоров'я змушена була незабаром відмовитися від роботи.  

— У Польщі я отримую лікування препаратом Spinraza — це перший в історії препарат, що уповільнює прогресування хвороби (я вже бачу невелике покращення). Але справа в тому, що його треба приймати все життя без перерв. Припинення прийому ліків призве до незворотного погіршення стану, — каже Тетяна.

 Протягом двох років молода жінка шукає віддалену роботу, однак через її діагноз їй відмовляють у працевлаштуванні. Коли доступ до медичної системи прив’яжуть до обов’язкового офіційного працевлаштування, Тетяна не зможе більше отримувати своє необхідне лікування. Невідомо також, що буде з її мамою, яка зараз опікується донькою, яка потребує допомоги в звичайних буденних справах, що їх не може виконати самостійно.

Польща, безперечно, має право визначати, чи може вона підтримувати таких людей, кажуть українки. 

Однак, для багатьох, як-от для Тетяни, доступ до NFZ — це питання життя і смерті

Невидимі люди, яких вето прирікає на смерть 

Паліативні хворі — категорія людей, що може опинитися в критичному становищі через законодавчі обмеження. Засновниця фонду Pallium for Ukraine Ганна Поляк наголошує, що це — діти й молоді дорослі, евакуйовані з України, які перебувають у польських хоспісах або на домашньому підтримуючому догляді.

Для цих пацієнтів, які дихають через трахеостоми (хірургічно створені отвори в передній стінці трахеї, які дозволяють повітрю надходити безпосередньо в легені, оминаючи ніс, рот і гортань), а харчуються через спеціальні помпи, що дозовано, крапля за краплею подають їм їжу, — втрата доступу до медицини буквально означає смерть.

— У частини таких пацієнтів є батьки, які йдуть на роботу, щоб легалізуватися, але є й такі, де батьки зараз виконують важливу місію в Україні, — розповідає Ганна. — Одна з них — Вероніка, дівчина з важкою формою СМА. Її тато в Україні працює сапером, тож вони з мамою тут удвох, і жодна з них не може піти працювати.

Зараз всі ці родини у відчаї і із завмиранням серця чекають на рішення польських урядовців і політиків. Дещо схоже українські паліативні хворі переживали, коли уряд скасував компенсацію за проживання будь-де, крім спеціальних центрів. Адже такі пацієнти — найвразливіші. Не лише через свою вразливість до бактерій, а й через сам спосіб життя. Коли поруч з людиною водночас працюють помпа, кисневий апарат і інші прилади, потрібне особливе, пристосоване житло, знайти яке надзвичайно складно.

— У нас була ситуація, коли родина змушена була переїхати в нове помешкання, яке могла собі дозволити фінансово після скасування програми 40+ (компенсації вартості оренди житла — Ред.), — тобто у віддалене село. А туди не могли за необхідності швидко доїжджати лікарі, — розповідає Ганна Поляк. 

Вона наголошує: заклики «зекономити для бюджету» звучать занадто невідповідально, коли йдеться про людські життя. Це не лише фінансове, а й морально-етичне питання

У самих закладах, де перебувають паліативні діти й молоді люди, пояснює Ганна, не знають, що буде після 1 жовтня, і як сказати родинам, що через політичне рішення доведеться відімкнути їхніх дітей від апаратів життєзабезпечення. І як ці родини, які ледве зводять кінці з кінцями, мають раптом шукати гроші, щоб оплачувати лікування своїх дітей. 

Повернення в Україну, поки тривають обстріли, не є варіантом, адже апарати потребують безперебійного живлення. Залишається надія, що законодавці зрештою помітять цих невидимих людей і передбачать їхню підтримку, відмова від якої означає смертельний вирок.

Фотографії з приватних архівів

Це друга спроба Міністерства внутрішніх справ і адміністрації (МВСіА) оновити закон про допомогу громадянам України після того, як попередня версія була ветована президентом Каролем Навроцьким. Перший законопроєкт продовжував право на медичне обслуговування в Польщі для біженців з України на колишніх умовах.

Якщо перший закнопроєкт передбачав, що лікування громадян України в Польщі фінансується з державного бюджету, то новий зоконопроєкт — що воно буде фінансуватися з внесків Національного фонду здоров'я (NFZ).

Витрати на медичні послуги виставляються постачальникам медичних послуг та аптекам NFZ і фінансуються з фонду допомоги, створеного Банком Крайового Господарства (BGK). Зараз, до прийняття і вступу в силу нового закону, громадяни України, які легально прибули до Польщі після 24 лютого 2022 року, мають право на безкоштовну медичну допомогу та відшкодування вартості ліків на тих самих підставах, що й громадяни Польщі, відповідно до оновленого спеціального закону. Доступ до пільг, таких як візити до лікаря, обстеження, лікування, а також відшкодування вартості ліків, можливий після підтвердження легального статусу перебування, наприклад, за допомогою номера PESEL, електронного документа.

На думку президента Польщі, розширення такого доступу до медичних послуг є порушенням конституційного принципу рівності

У власному проєкті поправок до закону, направленому до Сейму, він запропонував, щоб доступ до медицини мали лише застраховані особи, які сплачують обов'язковий або добровільний внесок на охорону здоров'я. У п'ятницю спікер Сейму Шимон Головня оголосив, що повернув проєкт до Бюро президента на доопрацювання «через формальні недоліки».

Проєкт МВСіА також передбачає зміни у цій сфері — у бік обмеження доступу до медичних послуг для громадян України. Міністерство запропонувало обмежити перелік пільг, якими зможуть скористатися незастраховані громадяни України.

Це стосуватиметься 11 видів медичних послуг: лікування у курортних закладах та курортної реабілітації, надання лікарських засобів, які видаються пацієнтам у рамках програм політики здоров’я міністра здоров’я, програм здоров’я, лікувальної реабілітації, стоматологічного лікування, медикаментів, спеціалізованих харчових продуктів для медичного застосування та медичних виробів, доступних у аптеках за рецептом і що підлягають відшкодуванню, програм лікарських засобів, екстреного доступу до медичних технологій, забезпечення медичними виробами, медичних послуг, пов’язаних з трансплантацією або застосуванням у людей клітин, зокрема кровотворних клітин кісткового мозку, периферичної крові та пуповинної крові, тканин і органів, отриманих від живого донора або посмертно, а також процедур ендопротезування і видалення катаракти.

«Пропоноване обмеження каталогу медичних послуг, що фінансуються з Фонду допомоги, якими можуть скористатися громадяни України, пов'язане з необхідністю мінімізації негативних наслідків, які створює допомога громадянам України з погляду доступності медичних послуг для польських застрахованих осіб, а також з необхідністю обмеження витрат на цю допомогу. Крім того, воно має на меті протидіяти ризику зловживання правом на охорону здоров'я на території Республіки Польща з боку громадян України, які іноді приїжджають до нашої країни переважно або виключно з наміром скористатися певними медичними послугами, такими як лікування в межах наркологічних програм, планові ортопедичні процедури або стоматологічне лікування», — пише Міністерство здоров’я у пояснювальній записці.

Водночас міністерство уточнило, що у зв'язку з необхідністю особливого захисту дітей, обмеження не поширюватимуться на громадян України, які не досягли 18-річного віку, а також на тих, хто підлягає обов'язковому або добровільному медичному страхуванню

Міністерство здоров’я у своїх зауваженнях, надісланих до МВСіА, запропонувало, щоб особи, які досягнуть повноліття під час лікування, мали право продовжити терапію до її завершення. Відомство також наполягло на включенні положення, за яким особам, що зазнали поранень внаслідок воєнних дій на території України й не мають права на медичні послуги, що фінансуються з державного бюджету, такі послуги також мають надаватися.

У Міністерстві здоров’я також представили фінансовий бік запропонованих змін.

— Орієнтовна економія коштів із Фонду допомоги, яка очікується внаслідок запланованого обмеження доступу громадян України до медичних послуг, має становити: за 2025 рік (жовтень — грудень 2025 року) — 10,76 мільйонів злотих, за 2026 рік (січень — 4 березня 2026 року) — 18,55 мільйонів злотих, — зазначило польське Міністерство охорони здоров’я. У підсумку, за розрахунками відомства, загальні фінансові витрати на забезпечення медичної допомоги громадянам України в період з 1 жовтня 2025 року по 4 березня 2026 року становитимуть: 102,2 мільйони злотих у 2025 році та 176,2 мільйонів злотих у 2026 році. 

Опр. Roman Havryshchak

Читайте також про ефективність українців для економіки Польщі

Ми з Одещини — а це далеко від західного кордону. Мій досвід спілкування з поляками до 2022 року був невеликим, але завжди позитивним. Саме на нього я орієнтувала дітей перед їхнім першим днем у новій школі. Сьогодні бачу іншу реальність: сотні українських батьків, відправляючи дітей до польських ліцеїв чи технікумів, у локальних чатах насамперед запитують: «Чи не ображають в цій школі українських дітей?». Під впливом інтернет-історій і розповідей знайомих багато хто ще на старті налаштовує дітей на можливий негатив і оборону.

Булінг — це страх перед чужими 

Розмову про булінг у польських школах варто починати з важливої ремарки: ця проблема не обмежується лише польсько-українськими відносинами. Вона є системною та глобальною, адже об'єктами цькування стають і самі польські діти.

Останній звіт Університету SWPS, Фонду UNIQA та команди RESQL показує: 

Близько 62% учнів польських шкіл бодай раз стикалися з булінгом

Дослідження, проведене серед 18 950 школярів у 96 навчальних закладах, засвідчило: найпоширенішою формою цькування, якого зазнають польські діти, є образливі жарти (про це сказали 4371 учень). За ними йдуть поширення пліток або неправди (3627) та соціальна ізоляція — виключення з групи (3340).

— Булінг виростає з глибинних людських інстинктів — страху перед тим, що здається незрозумілим, відмінним чи загрозливим, — говорить психологиня Ірина Овчар. 

— До мене на консультації приходять діти з Канади, США, Великобританії, Німеччини — країн, які вважаються толерантними до емігрантів. Проте й вони стикаються з булінгом. Коли перед тобою чужинець, це вже створює потенційний конфлікт. Польщі особливо важко, адже вона десятиліттями була моноетнічною країною. І раптом — мільйон людей з іншою мовою, ментальністю та звичками. Це складно навіть для дорослих, що вже казати про дітей.

Ізоляція — теж форма булінгу 

Для багатьох українських дітей найбільш болючим виявляється не відкрите приниження, цькування, образи, а саме соціальна ізоляція. 

— Ми потрапили в клас, де всі знали одне одного вже сім років, — згадує 16-річна Кароліна. 

— Учителі навіть ділили нас на «своїх українців», які жили тут ще до війни, і «нових», що з’явилися посеред року

Я почувалася загубленою, бо погано розуміла мову: іноді приходила з книжками, коли клас кудись їхав на екскурсію без рюкзаків. Це потім довго згадували й сміялися з мене. В Україні ми користувалися телеграмом чи інстаграмом, а тут усі сиділи у Snapchat, про який я тоді навіть не чула.

Подібні ситуації здаються дрібницями, та саме з них виростає почуття ізоляції. Часто батьки, вислуховуючи скарги дітей, не розпізнають в цьому булінг — адже не було ані відвертих образ, ані фізичної агресії. Проте фахівці наголошують: соціальне виключення — це теж насильство, лише замасковане, «у білих рукавичках», тоді як біль від нього може бути не менш відчутним.

Доктор Пйотр Рицельський, психолог Університету SWPS та співавтор системи RESQL, додає: 

— У дослідженнях учні часто зізнаються, що вони воліли б краще зазнати фізичного удару, ніж бути виключеними з групи чи класу

Самотність — це завжди сигнал тривоги 

Дан Ольвеус, який у 1978 році ввів у науковий обіг поняття «булінг», спочатку вважав, що роль жертви чи агресора визначається індивідуальними особливостями дитини. Однак реальність довела, що на динаміку в класі впливають і зовнішні фактори. Наприклад, у класі моїх дітей швидко утворилися окремі групи: польські діти, українці, які приїхали до війни, та українці, що прибули після 24 лютого. Перші дві — «успішно» булили третю. 

Цей поділ свідчить про те, що булінг — це не лише індивідуальна проблема, але й наслідок групових явищ, які можуть виникати через різницю в культурі, досвіді чи навіть через необережні висловлювання дорослих. Дехто з учнів навіть скаржився, що вчителі ділили їх на «хлопчиків, дівчаток і українців», що лише підкреслює проблему стигматизації та ізоляції, яка веде до булінгу.

Батьки у цей час були зосереджені на вирішенні побутових проблем і адаптації в новій країні. Душевних сил, аби підтримати дітей у школі, бракувало.

‍— Це одна з найбільших помилок, коли батьки віддають дітей у нове середовище й розраховують, що школа з усім впорається, — каже психологиня Ірина Овчар

— Мама, батько чи опікуючий дорослий мають активно включатися в шкільне життя: знайомитися з іншими батьками, налагоджувати контакт з учителями, підтримувати комунікацію. Це сигнал: я дружелюбна, привітна, не створюю загрози, відповідно мої діти вашим — теж.

Чимало українських мам визнають: часто вони замовчували проблеми, аби не здаватися невдячними «отримувачами прихистку». Але мовчання лише погіршує ситуацію.

Моя донька й досі вважає навчання у польській початковій школі найгіршим досвідом у своєму 16-річному житті:  «Найгірше — сподіватися, що булінг зникне сам, — каже вона. — Я пробувала все: не реагувати, агресувала у відповідь, плакала, але проблема почала вирішуватися, тільки коли втрутилася мама, і вчителька змушена була поговорити з кривдником і його батьками».

— Учитель, особливо класний керівник, має підтримувати учнів і знаходити час не лише для викладання, — нагадує професор Малгожата Войчик у дослідженні «Розірвемо коло насилля». — Тоді його вплив на класний клімат стає значним і позитивним.

Але від поведінки дитини теж дещо залежить 

Щоб вийти з ізоляції, покінчити із самотністю потрібна не лише підтримка оточення, а й проактивна позиція самої дитини, каже психологиня Ірина Овчар. 

Є діти, які з меншою долею вірогідності страждатимуть від булінгу. Переважно це діти-екстраверти, комунікабельні, відкриті, які мають внутрішні опори й не реагують емоційно на чужі коментарі та зауваження. Найскладніше дітям закритим, інтровертним, емпатичним, чутливим, які мають труднощі з комунікацією та побудовою стосунків. 

Ангеліна, 14 років, розповідає:  «Діти підходили до мене, здається, їх про це просила вчителька, але через слабке знання мови я соромилась відповідати. Водночас бачила іншу українку, яка володіла мовою ще гірше, ніж я, але мала багато друзів».

Важливо спробувати знайти бодай одну-дві людини, з якими справді цікаво, і будувати дружбу з ними. Це вже суттєво зменшує ризик стати «зручною мішенню» для булінгу.

Варто наголосити, що попри домінування в публічному просторі розмов про випадки булінгу українських дітей, існує безліч інших, менш помітних, але не менш важливих історій. 

Є випадки, коли польські однолітки беруть під свою опіку українських школярів: допомагають адаптуватися в новому середовищі, підтримують у навчанні та налагоджують справжні дружні стосунки

«Їдьте додому»

Часто батьки, чиїх дітей ігнорують або ображають, обирають зміну школи чи навіть перехід виключно на українське навчання онлайн. Іноді це дійсно спрацьовує: адже саме дорослі відповідальні за атмосферу в колективі, і у різних середовищах одна й та сама дитина може переживати зовсім інший досвід. 

Разом з тим український прапор на аватарці чи синьо-жовта стрічка на грудях учителя не завжди гарантують, що в школі не буде цькування. Відомі випадки, коли українських дітей ображали словами з мовчазної згоди чи невтручання вчителів. 16-річний Миколай розповідає, що в його класі польські діти неодноразово говорили українським: «Путін вас усіх знищить», «Ви тут живете на наші гроші», повторюючі, ймовірно, батьківські фрази. Загострення теми спостерігалося й під час виборчих кампаній, коли навіть нейтральні діти починали повторювати політичні меседжі й транслювати антиукраїнські настрої. Вчитель при цьому мовчав.

Інколи самі вчителі стають причиною булінгу дітей. 15-річна Юля розповідає: 

— Ми майже рік вчили Волинську трагедію, і кожного разу, коли вчитель згадував про звірства українців, він дивився на мене — і весь клас разом з ним

Потім після уроку мене називали «бандерівкою», залишали лайливі написи на дошці. Я відчувала ненависть лише через те, що я українка». 

Така позиція вчителя чи відсутність реакції з боку педагогів призводить до того, що словесні образи переходять у наступну фазу — фізичні дії: штовхання, удари, приниження. І в цьому випадку лише негайна письмова скарга з боку батьків може змусити школу втрутитися в ситуацію і розрулити її. 

Як реагувати на тригерні теми

Минулого року я брала участь у форматі «живої бібліотеки», де була «книгою», яку могли «читати» 13-15-річні польські підлітки. Діти ставили мені прямі, часом незручні запитання — і їхня відвертість підтверджувала мої спостереження щодо причин булінгу на національному підґрунті. «Українці здаються нам дивними», «Вони не йшли на контакт», «Вони трималися осторонь», — казали вони. А далі сипалися питання:

«Чому українці в Польщі, а не захищають свій край?», «Чи правда, що українці не працюють, а живуть лише на соціальні виплати?», «Чи дійсно українські жінки хочуть відбирати чоловіків у польок?», «Чому в Україні героїзують сили, які нищили поляків на Волині?», «Навіщо війна, якщо українці та росіяни — “один народ”, бо вони говорять однією мовою?», «Чи знаєте ви особисто тих, хто загинув на війні?», «А може, Путін справді хотів “врятувати Україну” від Європи, яка диктує Польщі свої вимоги?»…

Часто діти просто не володіють необхідною інформацією. Ірина Овчар радить орієнтуватися на контекст: якщо є шанс на діалог — варто спробувати пояснити, але без емоцій. Власне, що я і зробила, оскільки такий формат передбачала наша зустріч. 

Якщо ж співрозмовник налаштований агресивно, використовує ці фрази для систематичного булінгу, краще уникати конфлікту і звертатися по допомогу до вчителів і батьків. 

Дуже важливо не дати агресору бажаного — сліз, страху чи гніву

Ірина Овчар наводить приклад з англійської школи, в якій зараз працює. Там  українську дівчинку цькували саме через війну аналогічними фразами. Мама дитини запропонувала зняти фільм, у якому українські школярі розповіли свої історії — з довоєнними фотографіями та відео, спогадами про евакуацію, бомбардування, втрати та адаптацію в новій країні. 

Перегляд цього фільму став моментом переосмислення для всієї школи. Після нього не було жодного випадку булінгу на національному підґрунті. 

Психологиня Тася Осадча радить:

— Треба оцінити власний стан, чи є аргументи, сили, бажання щось пояснювати. Якщо їх немає, то треба уникати таких розмов. Якщо сили й бажання є, то треба заздалегідь підготувати аргументи на поширені образливі фрази. Політкоректні, але з правильними меседжами на поширені питання, які розповсюджує проросійська пропаганда.

Важливо, що образливі фрази будуються таким чином, щоб розвести людину на емоції. 

Багато хто, почувши ці несправедливі фрази, починає злитися, нервуватися, агресувати у відповідь. Саме цього й добивається пропаганда  — показати українців як дикунів, неадекватів, емоційно нестабільних, агресивних

Тому, вступаючи в діалоги, найголовніше тримати себе в руках. Якщо дитина не бачить такої можливості для себе, краще уникати цієї розмови взагалі. 

Пропаганда формує переконання, які важко зруйнувати аргументами розуму. Але коли людина сама стикається з реальністю, яка суперечить нав’язаним стереотипам, з’являється шанс спростувати ці стереотипи й змінити її думку.

Механізм булінгу всюди однаковий 

Булінг — це не стільки про причину, скільки про механізм приниження та підпорядкування іншої людини. Причини можуть бути будь-які: зовнішність, акцент, соціальний статус, стать, національність, успішність чи навіть просто небажання «бути як усі». Але по суті булінг завжди базується на бажанні створити ієрархію (сильніший — слабший), зробити з жертви «іншого», відмінного від групи, задовольнити потребу агресора в домінуванні або вирішити власні проблеми.

— І тут не важливо, за що дитина піддається булінгу,  — каже Тася Осадча.  — Чи за те, що вона з України, чи через криві зуби, чи через дешевий чи нечистий одяг, зайву\недостатню вагу, різницю у зрості.

Реагувати на такі випадки у шкільному середовищі мають відповідно до розроблених протоколів з протидії булінгу без огляду на причину. Для того, щоб школа могла їх запустити, батьки чи діти мають повідомити про епізоди булінгу, а не замовчувати їх. 

‍За протоколами, працювати необхідно з усіма учасниками процесу — нападником, жертвою, свідками

Адже булінг руйнує людяність, посилює агресію в спільноті, а це може вдарити зрештою і по решті дітей — як українських, так і польських.

 Тому польська школа теж має бути зацікавлена у подоланні проблеми. Говорити про булінг треба не з позиції національного чи політичного питання, а як про факт цькування однієї дитини іншою (іншими). 

— Єдине, що варто врахувати, антибулінгові протоколи запускають люди, — наголошує Осадча, — і тут часто вступає в гру людський фактор. Чи хоче директор цим займатися, чи хочуть включатися педагоги. І тут є як кейси успішні, так і ні, зокрема й тому, що педагог теж може піддаватися впливу пропаганди й тиску суспільства.

У таких випадках потрібно залучати кураторів школи, поліцію та інші органи, які можуть вплинути на ситуацію. 

Що реально допомагає вийти із ситуації булінгу? 

— Початкову школу я ледь «дожила», — згадує моя донька те, як в її випадку все зрештою закінчилося. — Після розмови з вчителькою кривдник перестав активно мене ображати, однак, соціальну ізоляцію я так і не змогла подолати.

І тільки вже у старшій школі нарешті пощастило: з перших днів донька, яка вже добре оволоділа польською мовою, подружилася з кількома дівчатами-польками, які не мали упереджень щодо українців. З першого дня нового року донька намагалась бути з усіма привітною, брала участь у спільних заходах, волонтерських проєктах, соціальних кампаніях, спортивних змаганнях. 

Подібні поради дають й інші підлітки: не чекати, поки перший крок зроблять «господарі середовища». Спільні точки дотику варто шукати у спорті, музиці, волонтерстві чи хобі. Знайти собі одного-двох друзів, які зроблять перебування в школі приємним та емоційно безпечним. 

Фотографії: Shutterstock

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у межах програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

25 серпня Президент Республіки Польща наклав вето на урядовий законопроєкт, спрямований впорядкувати захист і підтримку сімей, які тікають від війни. Це рішення та супроводжуюча його риторика — оголошення про те, що допомога дитині залежатиме від працевлаштування її батьків, подовження шляху до громадянства, розпалювання конфліктів щодо пам'яті — не є питанням настроїв, а холодним політичним розрахунком. Вони шкодять українським жінкам-біженкам, їхнім дітям, людям похилого віку і хворим; вони також шкодять нашим школам, лікарям і місцевим органам влади. Замість впевненості вони приносять страх, замість спокою — загрозу розлучення сімей, вторинної міграції та ерозії довіри до польської держави.

Уявіть, що ви воюєте, захищаючи свою Батьківщину, а сусідня країна ставиться до ваших дружин, матерів і дочок, як до заручниць політики.

Після рішення Президента в тисячах будинків по всій Польщі запанували шок, розчарування і почуття зради. Матері, які з дітьми і хворими батьками втекли з міст і сіл, перетворених на пил, сьогодні задаються питанням, куди їм тікати далі. Жінки, які обрали Польщу з любові й довіри, відчувають, що ця любов не була взаємною.

Дитина — це не літери у законі, а допомога, що надається на неї, не може бути важелем тиску на її матір. Солідарність не сезонна, це не примха і не мода. Якщо це правда в березні, то це має бути правдою і в серпні. Пам'ять — не палиця. Держава, яка замість того, щоб лікувати рани історії, використовує примітивні символи, не будує спільноти. Держава не може бути вуличним театром. Серйозна держава обирає відповідальність, а не політичне шоу: процедури, чітку комунікацію, захист найвразливіших.

Ми, польські жінки — матері, дружини, дочки, сестри й бабусі — говоримо прямо: ніхто від нашого імені не має права ставити умови жінкам, які тікають від війни. Ми не згодні, щоб біль і страждання людей, які потребують нашої підтримки, перетворювалися на паливо для суперечок. Ми не дозволимо руйнувати довіру, на якій базується спільнота. Це рація держави і наша совість. Саме мости, а не стіни, роблять сусідів союзниками, а передбачуване і справедливе право й мова поваги зміцнюють безпеку Польщі більше, ніж популістські вигуки з трибуни.

Європа, а отже і ми, висловилася за безперервність захисту цивільних осіб, які втекли від агресії. Наш обов'язок — дотриматися свого слова. Це означає одне: публічно, чітко і без двозначності підтвердити, що сім'ї, які довірилися Польщі, не прокинуться завтра в правовому вакуумі; що дитина не буде покарана за те, що один з її батьків працює; що мова влади не буде ділити людей на «своїх» і «чужих». Для дитини та її самотньої матері закон має бути щитом, а не інструментом примусу до лояльності й покори. Політика має бути службою, а не видовищем.

Ми закликаємо вас, хто створює закони та представляє Республіку, відновити впевненість у захисті та відкинути слова, які стигматизують, а не захищають. Нехай закони служать людям, а не політичним іграм. Нехай Польща залишається домівкою, в якій мати не мусить питати: «Куди тепер?», бо відповідь завжди буде такою: «Залишайся в країні, яка тримає слово».

Це не суперечка про юридичні технічні деталі. Це питання про обличчя Республіки. Чи буде вона державою слова, яке дотримується, чи державою слів, кинутих на вітер. Чи ми станемо на бік матерів і дітей, чи на бік страху.

‍

Лист можуть підписати тільки польки. Перешліть його знайомим польським жінкам. Щоб підписати лист, достатньо заповнити форму

‍‍____________________________________

Підписано:

польські жінки – матері, дружини, дочки, сестри, бабусі.

‍

Данута Валенса, перша леді РП в 1990-1995

Йоланта Кваснєвська, перша леді Республіки Польща в 1995-2005 роках,

Анна Коморовська, перша леді Республіки Польща в 2010-2015 роках,

Аґнєшка Голланд, кінорежисерка,

Кристина Янда, акторка

Ганна Мачинська, доктор юридичних наук, колишня заступниця Уповноваженого з прав громадян

Яніна Охойська, громадська діячка, астронавтка

Майя Коморовська, акторка

Домініка Кульчик, меценатка

Ольга Токарчук, письменниця і лауреатка Нобелівської премії

‍

Абрамович Марта

Абрамович Марта, письменниця

Алексовська Дорота

Андрейс Сусанна

Апалков Анна

Арашкевич Агата, доктор літературознавства, Париж, Брюссель

Арнольд-Качановська Агнешка, режисерка, документалістка

Августинек Катажина, активістка

Бадовець Богна, лікарка-психіатр

Байда Агнешка, кураторка

Банасіак Дорота  - психологиня

Баранович Беата

Барановська Божена - акторка, педагогиня, режисерка

Баранська Наталія

Баранська-Морзи Дагмара

Барчик Анна  адвокатка

Баррі Ізабела Йоанна, бібліотекарка, журналістка

Барчак Агата

Бартковіак Агнешка

Бартниковська Ева, журналістка

Бастек-Бальцерек Кася

Батко-Толуць Катажина, член правління Фонду для Польщі, при якому діє Громадянський фонд імені Людвіки та Генріка Вуйців

Батор Ева, Гданськ

Батор Евеліна, літературознавець, Варшавський університет

Баторчак Анна

Бауман Беата

Бауман Катажина, вчителька

Бауман Магдалена

Бауміллер Анна  - сценограф

Бауміллер Йоанна - мати, бабуся

Бауміллер Катажина, архітектор

Баумріттер Анна, психотерапевт

Бачинська Анна  мати, вчителька, полька, європейка, жінка

Беднарчик-Кшижовська Домініка, актриса Театру ім. Юліуша Словацького в Кракові

Беднарек Міхаліна - журналістка Gazeta Wyborcza

Біла Аліція, художниця

Біласевич Рената, дочка, мати, вдова

Білас Катажина, журналістка

Білська Магдалена, громадська діячка

Біронська-Лах Беата, директорка «Україна! Кінофестиваль»

Білік Юстина, сценаристка

Біньчак Галина, журналістка

Бінька Анна, Асоціація «Етнографічна майстерня»

Блащак-Банасіак Анна  - юристка з прав людини.

Блащик-Вархол Ева, громадська діячка, правозахисниця

Блонська Агнешка, режисерка

Бохінська Антоніна, підприємниця

Богачик Мартина, громадська діячка, Фонд «Освіта для демократії»

Богдан Ева

Богданович Мілена  юрисконсульт

Богобович Анна

Богуцька Юлія

Богуцька Літинська Ельжбета, вдова Яна Літинського

Богуцька Тереза

Богуцька-Саковіч Йоанна, магістр філології, логопед

Богуславська Юлія, президент Фонду «Українка в Польщі»

Боркевич Агнешка, германістка, культурна аніматорка, психологиня

Боровець Магдалена, психологиня, мати трьох дітей.

Боровська Беата

Босацька Катажина, тележурналістка

Брунти Агата

Брзістовська Анна

Брзозовська Лідія, пенсіонерка

Будзинська Наталія, письменниця

Буян-Жмуда Ельжбета, вчителька

Бунлер Анна, Варшавський університет

Бурнат Каліна, мама, нейробіолог

Бютнер-Завадзька  Маłgorzata

Бутримович Юстина  - активістка

Билов Катажина

Капінська Ева

Чаменя Катажина  вчителька та активістка

Хенчке Наталія

Хенч Анна - Фонд «Світ у наших руках»

Хіміак Юлія, мама, педагог, перекладачка

Хмілевська Богна, педагог, Варшава

Хмілевська Гражина, історик

Хмілевська-Шлайфер Гелена

Магдалена Хрщонович, головна редакторка OKO.press

Сильвія Хутник, письменниця

Сильвія Хведорчук, письменниця

Анна Хилак

Марія Хилінська

Уршула Хирович

Йоанна Цеплуха

Марта Кобел-Токарська

Ельжбета Коломбєр

Марта Коннор

Люцина Цвях

Циран-Юрашек Кароліна  мати, громадська діячка, тренерка та консультантка неурядових організацій

Чарнацька Агата, філософка політики

Чарнковська-Лістось  Рената, кінопродюсерка, громадська діячка, лідерка Ініціативи «Жінки кіно»

Чехмановська Данута

Чердерцька Агнешка, Загальнопольський страйк жінок

Черська-Томас Йоанна, членкиня міської ради Бідгоща

Ченстік Анна

Чуба Беата (викладачка, мати, громадянка)

Чудець Йоанна, перекладачка

Чварногог Каліна, членкиня правління Фонду «Окалення»

Чиж Магдалена, президентка Фонду «Демократія»

Дагмара Сядлак Кінга, віцепрезидентка Фонду «Активна демократія»

Дарська Бернадетта, літературознавець, літературний критик

Домбровська Юстина, психотерапевт, письменниця, багаторічна головна редакторка щомісячного журналу «Дитя»

Домбровська Кристіна, поетеса

Домбровська Паула

Домбровська-Кухна Моніка

Дея Агнешка, соціологиня, волонтерка, лауреатка I редакції премії «Портрети сестринства»

Дембінська Рожа

Демська-Пєрзхала Зофія

Демська-Ольбрихська Кристіна

Дереньовська Кінга, журналістка

Дембська Кінга, кінорежисерка, сценаристка

Дембська Ольбрихська Кристина

Дячук Тереза  вчителька

Дідушко-Зиглевська Агата

Дімітрова Цвета, психотерапевтка

Добровольська Ізабела  - редакторка, графік

Анна Додзюк, антикомуністична опозиціонерка

Юстина Домагала

Юлія Доманська, студентка Академії музики і театру в Лодзі

Данута Дов'ят, перекладачка

Івона Дучмаль, художниця

Едита Дуда-Олеховська, сценаристка

Анна Дудек, журналістка

Агнешка Дудзінська, Варшавський університет

Анна Дунієвич, активістка, ініціатива «Наш речник», громадянська ініціатива «Ми хочемо повного життя!»

Ганна Дуральська

Юстина Дуряш-Булхак – співробітниця неурядової організації

Катажина Двілінська. Програмістка, клієнтка та сусідка Ukrainek в Польщі

Моніка Дзекан

Дзенніак-Пуліна Даніела, викладачка, соціологиня

Дзержговська Анна Наталія, вчителька, перекладачка

Дзік-Макара Катажина

Дзюбандовська Олександра

Дзвігонь Агнешка – звичайна Полка

Джон-Озімек Беата, журналістка

Ейме Агнешка

Ельберт Рената

Емілія Голос

Енгелькінг Анна, професорка Інституту славістики ПАН

Ева Ева, журналістка, режисерка документальних фільмів

Фальковська Малгожата, приватна підприємницька діяльність (консультантка)

Фариновська Малгожата, Громадяни Республіки Польща

Федас Анна  - координаторка міжнародних проектів у громадських організаціях

Федерowicz Ганна

Фялковська Каміла, Варшавський університет

Фідлер Міленіа, ректорка  Кіношколи в Лодзі

Фіют-Дудек Агата, медіазнавець

Філіпковська Моніка , юристка, активістка

Філіппович Марія, пенсіонерка, Світська школа

Флоріанчик Зофія

Фоміна Йоанна, соціологиня, професорка Інституту філософії та соціології Польської академії наук

Форись Агнешка, практик культурної освіти, авторка книги «Близько до тексту»

Френкель Моніка

Фричковська Анна, письменниця

Фус Лена

Габала Дорота

Габриль Ева

Гах Катажина

Гайвончик-Прушинська Катажина, адвокат, доктор

Галазка Аліна

Галчинська Аліція

Ганович Йоанна

Ганович Марія, філолог, страховий агент

Ганович Марія, філолог, страховий агент

Ганьчарчик Іга, драматург, викладачка АСТ

Ганьчарчик Мая, перекладачка, популяризаторка літератури

Гандек Анна, візуальна художниця, театральна майстриня

Гепперт Беата, перекладачка

Гейштовт-Ржевуська  Олександра

Гєрак-Оношко Йоанна, письменниця

Гєрат-Бірон Божена

Гінтовт Катажина, художниця, мати і бабуся

Глосовіц Моніка, Університет Сьомьог, дослідниця, активістка, мама

Гловцька Анна, суддя Окружного суду в Кракові у відставці.

Глуська-Дюренкамп Моніка, журналістка

Гмітерек Віслава, бібліотекарка на пенсії

Гмітерек-Заблоцька Анна, журналістка

Гнациковська Віолетта

Гоерке Наташа, письменниця

Анна Гольчинська

Агнешка Гондас, професорка Університету Лодзь

Габріела Марія Голуб

Моніка Голебівка

Майгожа Голota, журналістка, репортерка

Майгожа Горчинська, Університет Вроцлава

Горєцька Малгожата

Гурєцька-Гранат Катажина

Гурняк-Дзіоба Дарія, юрисконсульт

Грачик Аліція  вулична опозиція

Град-Мізгала Анна, активістка, громадська діячка, депутатка міської ради Przemyśla

Гралак Міхаліна

Грегорчик-Абрам Сильвія, адвокат, захисниця прав людини

Грен Олександра

Грудзька Беата

Гроховська Ева, музикантка, педагогиня, докторка гуманітарних наук

Гродська Йоанна

Грунвальд Барбара, пенсіонерка

Григієр-Коłodziejczyk Стефанія - пенсіонерка, філологиня-поляністка

Гrzegrzółka-Jóźwiak  Беата

Гржелак-Сарнович Галина

Гутowska-Іббс Марія

Гутры-Булик Дорта - мати, вчителька

Гузек Анна, людина, як жінка, мати (прийомна), а також як президент Фонду підтримки та розвитку сім'ї «Zielone Wzgórze»

Гузик Дорота

Гузінська Кароліна

Гвізда-Куліг Данута

Халфар-Барц Анна

Галіцька Катажина, Фонд «Милі люди»,

Гартвінська Альдона, журналістка, волонтерка,

Хеммерлінг Катажина, соціологиня, підприємниця

Герета Ядвіга, журналістка тижневика «Tygodnik Zamojski», волонтерка

Герун Вікторія, Міська рада Любліна

Гірна-Будка Магдалена, лінгвістка, активістка, викладачка Варшавського університету

Гіршфельд Олександра, Ентузіастки World

Hoffman Ела

Holland Агнешка, кінорежисерка

Hołoweńko Ельжбета, художниця, викладачка груп для літніх людей в MSN

Homel-Ficenes Ксенія, соціологиня, Варшавський університет

Горди Мірослава

Гринишин Богна, директорка Бюро наукової досконалості ПАН

Хулі Марина, журналістка

Ільська Агата

Яблонська Ела

Якевич Йоланта, Асоціація «Сілезькі перлини»

Ягодінська Ева

Яклевич Кароліна, художниця, викладачка Вроцлавського політехнічного університету

Кароліна Яклевич, художниця, викладачка Вроцлавського політехнічного університету

Ірена Якобік - пенсіонерка

Йованка Якубек-Лалік, Варшавський університет

Якубович-Маунт Танна  психотерапевт

Янава-Фида Малгожата

Янц Ренета

Янчевська Марія Данута, пенсіонерка, вчителька

Янда Кристина, актриса

Яніак Дорота

Яніак Дорота

Яніцька Катажина

Яніковська Інгеборга, експертка з питань підтримки громадських організацій

Янін Зузанна, художниця візуальних мистецтв

Янішек Ева

Янкевич Зофія

Янковська Рената

Янович-Урбаняк Ганна (психологиня)

Яновська Рената

Яроць Данута

Яросік Ванда

Ярошинська Барбара  - вчителька

Ясіновська Ола, графік

Яворська-Рóg Інгеборга, редакторка

Єсіс-Полевська Йоанна, голова правління

Йоанна Геландер, письменниця, фотографка, перекладачка

Юнг Леокадія, активістка

Юраш Евеліна – директорка Бюро художніх виставок у Кросні, мама

Юраш Ізабела

Юста Олександра, акторка

Кабара-Дзядош Марта

Кацпрак Кароліна, редакторка

Кацпрак Анна, психологиня

Качковська Катажина, службовець

Качмарк Моніка, фармацевт

Качмарк-Слівінська Моніка, професорка Варшавського університету, науковиця

Качинська Діана, підприємниця, активістка, наставниця

Каларус Кінга, вчителька

Каліна Охедзан Юстина

Калмус Божена

Камінська Анета, поетеса, перекладачка української поезії

Камінська Анна, активістка

Камінська-Мауругеон Магдалена, перекладачка

Канторська Олександра

Карніол Йоанна, адвокатка

Каронь Олександра: художниця

Карван-Макош Патриція, психотерапевтка

Касіца Катажина, режисерка.

Касіца Патриція, адвокатка, активістка за покращення гендерної рівності

Касперська Йоанна, акторка, громадська діячка

Кава Йоланта, президентка Фонду Геремка

Кадзела Катажина феміністка, мати, бабуся, пенсіонерка

Каколь Марія

Келлер-Хамела Марія

Кеннеді Агнешка, промоутерка культури та менеджерка артистів

Кертичак Наталія, членкиня правління Фонду «Освіта для демократії»

Кіцінська Магдалена, журналістка

Кєтлінська Кася

Кяк Тереза

Кяк Ула, режисерка

Кійовська Олена

Кім Рената, журналістка

Кіндлер Марта, соціологиня, Варшавський університет

Кіршке Марина, інженер

Кіша Соня, письменниця

Клечевська Мая

Клечковська Ева

Кліх Олександра, редакторка, письменниця

Кліх-Ключевська Барбара, історикиня, Янгвінський університет

Клімашєвська Ада , активістка, «Рожева скринька»

Клімкевич Йоланта

Клочковська Мілена, юристка, членкиня правління Асоціації «Homo Faber»

Ключевська Агата, активістка з прав людини

Коберська-Дембець Дорота  - пенсіонерка, викладачка польської мови

Коцейко Магдалена, соціологиня та соціальна політик

Кохнович-Канн Анна, письменниця, публіцистка, документалістка

Коцанович Дорота , ГОЛОВА РАДИ ДИСЦИПЛІНИ Факультет історичних та педагогічних наук

Колвас Кристина

Коłodziej Joanna, вчителька

Коłodziejczyk Kaya - художниця-хореограф

Колтунович Анна, Фонд Агори

Коморовська Анна, перша леді Республіки Польща в 2010-2015 роках

Коморовська Мая, актриса

Кондратович Марзанна, рестораторка

Копець-Кубіт Магдалена, редакторка, мати двох дочок

Копка-П'ятка Малгожата, президентка асоціації FemGlobal. Жінки в міжнародній політиці

Копицінська Гелена Комітет захисту демократії

Кордеуш-Зегадлович Ельжбета, психологиня, Краків

Корольчук Ельжбета, професорка Варшавського університету

Косецька Кароліна, драматерапевтка, активістка протестного руху «2119»

Косецька Катажина

Косік Віслава

Косінська Божена

Косінська Івона

Коссовська Барбара, мати, бабуся

Ковальче-Павлік Анна, викладачка, літературознавиця, перекладачка, мати трьох дітей

Ковальчик Анна

Ковальчик Дорота, лікарка

Ковальчик Еліза, жінка, мати чотирьох дітей, психотравматологиня та рятувальниця

Ковальська Беата, професорка Янгівського університету

Ковальська Сильвія, громадська діячка, Фонд Autism Team, Ініціатива «Ми хочемо ціле життя»

Козьол Йоланта

Козловська Магдалена, викладачка ВУ

Кознєвська Ева, професорка, науковиця

Країнська Агнешка  освітянка, лідерка діалогу

Крайчинська Мірослава

Краківська Катажина, докторантка, Докторська школа соціальних наук Лодзького університету

Красовська Модлінгер Ельжбета, комп'ютерна графік, громадська діячка

Кравченко Олена

Кравчик Йоанна, директорка CORRECTIVE.Europe

Кравчик Марія, психотерапевтка, редакторка

Кравчик Моніка

Кручинська Марта

Крич Мая

Крич Меланія, режисерка та активістка

Криницька Кристина

Криницька Наталія

Кринська Катажина

Кжемпек Корнелія

Кубіак Катажина, перекладачка

Кубицька Агата

Куціль-Фридришак Йоанна

Кучинська Ірена журналістка, блогерка, пенсіонерка-вчителька

Куфель Моніка, президент Фонду Десяти Талантів на користь Театру BARAKAH, акторка, сценографка

Куїк Кама  художниця та педагог

Кулаковська-Мроз Магда, опозиціонерка, художниця, мама та бабуся

Кульчик Домініка

Куліговська Данута, Газета Виборча

Кулаковська Олександра -  сценаристка та кінорежисерка

Кунце Пауліна, гуманітарна працівниця

Куронь Данута

Куровська Корнелія, Фонд BORUSSIA

Кусінська  Барбара

Кусінська-Зребець  Александра

Кустра Ганна, Фонд Загальнопольський страйк жінок, голова Рисницької ради жінок

Кушнір Богна, громадянська активістка

Кузька Юлія

Кваснєвська Йоланта, перша леді Республіки Польща в 1995-2005 роках

Квятковська Анна, редакторка «Gazeta Wyborcza»

Квятковська Марта, юристка

Квятковська-Яблонська Кристіна, голова правління Фонду імені Ірени Квятковської

Квятковська-Ратайчак Марія,  філолог, Академія Мартіна Адама в Познані

Квєцінська Ельжбєта, доцент, Інститут славістики ПАН

Квіцінська Марія, мати трьох дітей і бабуся восьми онуків

Лах Диба, документалістка

Лалак-Шавіель Лідія

Ландсберг Ева

Ларента Анна - вчителька

Ласковська Йоланта - педагог

Ласковська Маржена

Ласота-Сіргі  Олександра

Лех Кася, доцент, Амстердамський університет

Лех-Кравчик Малгожата

Легчиліна Ольга

Лемпарт Марта, Загальнопольський страйк жінок

Лесяк Магда, активістка, Комітет захисту демократії

Лесіак Зузанна, активістка

Лещинська Катажина, перекладачка, голова Асоціації на підтримку діалогу Tropinka

Лещинська Магдалена

Левандович Анна

Левандовська Агата, викладачка Амстердамського університету

Левандовська Катажина, академік, кураторка, активістка

Левандовська-Ягелло Анна

Левіцька Ева

Левко Гражина, психолог

Лінде-Усікнєвич Ядвіга,  Варшавський університет.

Ліпчак Олександра, репортерка, письменниця

Ліпманн Малгожата, акторка, викладачка.

Ліпська Ельжбета - лікарка, рятувальниця, письменниця

Ліпська Ізабель

Ліс Рената - письменниця

Ліс-Овчарек Анна

Літвінович Малгожата, професорка Варшавського університету

Луберадзька-Груца Йоанна, Фонд «Польські жінки можуть все»

Катажина Любінецька-Рожило, членкиня Семінарського ради Нижньосільського воєводства

Анна Любовська Менорка Лідерків

Агнешка Лутостанська

Емі Лах – художниця

Юстина Лаговська – сценографка, режисерка

Дарія Лавринов

Анна Лазар

Магдалена Лазаркевич, режисерка

Барбара Лазовська

Дорота Лазовська

Ева Лєнтковська, професор, колишня омбудсменка

Ева Лojkowska, академік Гданьського університету

Агнешка Лозінська

Кінга Лозінська, Комітет захисту демократії

Ева Лучинська, голова, Варшава

Онората Лукашевська

Кристіна Личаковська, архітекторка

Беата Лижва-Соколь, фоторедакторка Sestry.eu, керівниця відділу виставок DSH

Ганна Мачинська, докторка юридичних наук, колишня заступниця омбудсмена

Кароліна Мацієшек – режисерка, викладачка Академії театральних мистецтв у Кракові, філії у Вроцлаві

Ева Мацієвська-Мрочек, антропологиня, дослідниця дитинства

Івка Маціошек, активістка

Вікторія Магнушевська,

LexQ

Май-Стахира Ельжбета

Майхжак Ядвіга

Майчик Йоанна, академік, ВР

Маєвська Бетті, іберистка, вчителька в середній школі

Маєвська-Цесля Ельжбета, мама і бабуся, вчителька і активістка

Макаревич Ірена

Маковіцька-Пастусяк Агнешка, психоаналітик

Маліновська Красич Марія, громада

Маліновська Марія

Малішевська-Мазек Йоанна

Малой Пауліна - керівниця Спільного секретаріату Interreg Польща-Саксонія

Малашук Моніка

Малецька Уршула

Магожата Коморковська

Маньковська Ева

Марчевська Маржена, викладачка Університету Яна Кохановського в Кельце

Маркель Малгожата

Маркевич  Дорота

Марковська Сильвія

Матерська-Сосновська Анна, Варшавський університет, Фонд Баторего

Мазіарська Анна, активістка, членкиня Ради Асоціації Конгресу жінок, співголова Варшавської Ради жінок

Мазюк Анна, письменниця, репортерка

Мазур Ельжбєта

Мазур Марія, ректорка Вищої школи підприємництва та адміністрації в Любліні

Мазур-Вєжанська Ельжбєта

Мазусь Марта, репортерка

Мехелевська-Гриз Йоланта

Медведська Марія

Мендик Агата, вчителька

Менцфаль  Сильвія

Менкарська Анна

Менкарська Ева

Міхалік  Моніка

Міхаловська Йоанна

Міхаловська Катажина

Мєдзінська Анна, активістка руху «Громадяни Республіки Польща», підприємниця

Мєржинська Анна, аналітик, OKO.press

Мієсціцька-Ліддердейл Анна, перекладачка

Мілчевська Анна

Мілчевська Анна

Міркес-Радзівон Анна, редакторка, голова асоціації «Меморіал Польща»

Міронович Ізабела, урбаністка

Міровська Вероніка  - голова Фонду Grand Press

Міскурка-Шоенех Данута

Модржеєвська Ядвіга (Ягода)

Моленда Аліція Магдалена, активістка загальнопольського Страйку жінок

Моленда-Здєх Малгожата, професорка СGH

Моледа-Здєх Малгожата, соціологиня та політологиня

Моравська Катажина, мама, активістка, сестра

Мосей Йоанна, головна редакторка Sestry.eu

Мосінгевич Ельжбета, пенсіонерка

Москаль Анна, актриса, викладачка

Мошчинська Уршула

Мроз Ева

Мрук Кристіна, пенсіонерка

Муха Романа, президент Фонду «Місце на Землі»

Мулярчик Анна

Мурк Вероніка, письменниця

Мусял Магдалена

Мусял Магдалена

Мусіелак Марія – пенсіонерка-вчителька

Мускала Габріела - актриса, драматург, сценарист і режисер

Мускала Моніка, письменниця

Наганська-Пілак Малгожата

Налепка Дорота, біолог, емерит

Наркевич Ева, реставратор творів мистецтва

Навроцька-Олійнічак Пауліна, журналістка

Наврот Анна

Ніденталь Кароліна, перекладачка

Нідзведзь Анна - етнографка/культурна антропологиня

Невядомська Магдалена, академічна бібліотекарка, перекладачка

Невєра Ельвіра, кінорежисерка та волонтерка

Ніжегородцев Анна, ем. проф. ЮЖ, англістка

Ноцюнь Агата

Ноцюнь Агата

Новацька Агнешка

Новак Аліція, професорка Янгрейського університету

Новак Дорота, редакторка

Новак Ядвіга

Новак Марта, журналістка

Новіцька-Даніель Тереза

Новороль Марія, архітекторка

Нюгрен Дорота, журналістка, редакторка

Оброцька-Ратайчак Івона

Охойська Яніна

Охойська Яніна

Охіа-Новак Маргарет

Олех Йоанна  - письменниця

Омаковська Івона

Опонович Кароліна, головна редакторка видавництва «Агора для дітей»

Орловська Ага - вчителька математики, ювелір

Орловська Ага, вчителька математики, ювелір

Орловська Габріела

Осінська Пауліна, перекладачка аудіовізуальних засобів

Осіпіак Беата, фармацевт, пенсіонерка

Осмюльська Ельжбета

Осмюльська-Метрак Анна, перекладачка

Островська Алісія  соціолог, пенсіонерка, мама

Островська Ева

Островська Йоанна  Інститут культурології Університету імені Адама Міцкевича в Познані

Острожанська Дорра  - бізнес-тренерка, наставниця, феміністка та історикиня

Осух Кінга акушерка

Овчарек Олександра

Овчарек Ганна

Овчарек-Стаськевич Катажина, Рівновага

Пацевич Аліція, експертка з освіти, мережа SOS для освіти

Палінська Беата, вчителька

Палінська Міхаліна, психологиня

Папірська Барбара

Папрота Малгожата

Пасірська Агнешка, графічна дизайнерка

Пасіковська Анна  вчителька

Павліковська Анна, декан Окружної ради адвокатів

Павлукевич Томецька Анна

Павловська Катажина, журналістка, редакторка

Пекуль-Кудельська Магдалена, хімік, Громадяни РП

Петеленц Барбара, хімік, пенсіонерка, волонтерка

Петрайтіс-О'Ніл Ельжбета, Асоціація «Відкрита Республіка», перекладачка

Марта Петрусевич

Александра Петриковська, юрисконсульт, докторантка та засновниця фонду «Від кордону до житла»

"

Пентікевич Моніка режисерка

Пенкальська Марта, бібліотекарка,

Пенкала Йоланта - громадська діячка, прийомна сім'я, радниця

Пясецька Ева

Пясецька-Нець Ольга, Фонд «Я люблю Дембники»

Пятка Марія - візуальна художниця та викладачка університету

Агнешка Пєхоцінська, психолог

Моніка Пєцюл

Агнешка Пєкарська

Ванда Пєрса

Агнешка Пєрзак, громадянка, менеджер у фінансовому секторі.

Марта Пєтрашун, терапевт

Бася Пєтрущак, педагог і автор

Ева Пілавська – директорка Театру Повсzechny в Лодзі, художня директорка Міжнародного фестивалю приємних і неприємних мистецтв

Беата Пілецька-Рожицька

Аніта Піотровська, кінокритикиня, «Tygodnik Powszechny»

Пьотровська Йоанна, президентка фонду Feminoteka

Пьотровська-Марчева Моніка, Історичний інститут Вроцлавського університету

Пірогowska Ева, викладачка Амстердамського університету, мати чотирьох дітей

Плага-Гловцька Віола, художниця, активістка

Плавго Малгожата, психологиня, редакторка

Плутецька Малгожата

Пахтій Памела  - сценаристка

Подчервінська Марта, мама трьох дітей

Подгурна Катажина

Подлесна Ельжбета, психологиня, активістка

Агнешка Подоловська

Ірина Полець-Герус, кафедра польсько-українських студій, Ягеллонський університет

Марта Полтович-Бобак, археолог IA UR, учасниця руху «Громадяни Республіки Польща», член правління Асоціації «Фольківіско»

Джоанна Попко, активістка, мати

Порада-Лабуда Малгожата, колишня журналістка

Пошепчинська Агнешка, вчителька образотворчого мистецтва в Початковій школі № 11 у Варшаві

Потепа Анна

Потоцька Маша

Прайс Олександра, пенсіонерка

Прашалович Дорота - Інститут американістики та польських студій - Факультет міжнародних та політичних студій

Прейзнер Йоанна, викладачка

Прохвіч Марта

Прокеш Катажина,  мама

Прот-Клінгер Катажина, психіатр, психотерапевт

Агата Прухнєвська, актриса, письменниця

Магдалена Прусіновська

Агнешка Прушинська

Майгожа Пржегалінська-Горачуковська, пенсіонерка, викладачка

Данута Пшепьорковська, перекладачка, соціологиня

Агнешка Пшепьорська, актриса

Катажина Пшиборська

Марія Пшиходняк

Домініка Пшиходень, активістка

Марцеліна Пшилуцька

Данута Пшивара, Гельсінська фундація

Александра Пуач

Івона Пугацевич-Ковальська

Ганна Пустула-Левіцька

Кая Путо, головна редакторка krytykapolityczna.pl

Питєль Евеліна, активістка

Квоос Марія – диригентка

Рачкевич Анна

Рачинська Ева – в.о. головної редакторки Onet Lifestyle

Радецька Аніела

Радек Патриція

Радомінська Юстина

Радзівілль Катажина, видавчиня

Ракіель-Чарнецька Валентина

Ранцев-Сікора Дорота, соціологиня, науковиця та викладачка

Ратайчак Магдалена

Ратайчак Маріка

Райхардт Івона, заступниця головного редактора New Eastern Europe

Райтер Пауліна, редакторка Wysokie Obcasy

Рейняк-Маєвська Агнешка, дослідниця, перекладачка

Рембацька Катажина, історик та педагог

Рембіалковська Агнешка, викладачка, перекладачка

Рей-Радлінська Марта

Роховська Катажина

Рочняк Дорота

Родак Юстина, викладачка

Родович Агнешка, репортерка

Родович Ізабелла

Рогальська Кароліна, журналістка

Рогуцька Ягода – пенсіонерка

Катажина Роман-Равська, дослідниця, письменниця

Майгожа Романська, активістка, спеціалістка з соціальних інновацій

Надія Романишин, пенсіонерка

Майгожа Ромер,  громадянка Республіки Польща

Майгожа Роса, вчителька

Аліція Розенау, перекладачка

Росновська Малгожата

Роспек Беата

Ростафінська-Хагемейєр  Анна

Роттенберг Анда

Ру-Бєят Ева

Ровіцька Лена - Газета «Дziennik Płocki»

Розлучення Кароліна

Рубін Тамара

Руднянська Йоанна, письменниця.

Рудзіш Божена, Варшава

Рудзька Зитя, письменниця

Рушковська Марта, ілюстраторка

Рушпель Мая, спеціалістка з психотерапії залежностей

Рут-Ратайчак Марта - мати

Руттмар Соня

Рибка Кох Дарія - терапевт пар і сімей, вчителька

Рилл Марія, доула

Рилов Анна  судовий чиновник

Рзачинська Йоанна, актриса, мама

Рзеплінська Рожа

Ржешевська Агата

Резнік Кристина

Резніковська Анна

Рзонка Агнешка, редакторка

Саха Магдалена, викладачка та перекладачка

Садовська Агнешка, фоторепортерка

Садовська Лілла, головна редакторка порталу LCA.PL

Садовська Магожата, художня директорка фестивалю «Нові горизонти».

Садурська  Барбара

Сайкевич-Крент Малгожата – мати трьох дітей

Салах Агнешка

Салак Йоанна

Салонек Беата, директорка офісу в Інституті розвитку соціальних справ

Самсель Анна

Самсель-Чернявська Ельжбета, журналістка.

Самсоновська Катажина

Санкарі Ніна, віце-президентка Фонду імені Казімєжа Лищинського

Санковська-Борман Марія, адвокатка, активістка

Сарапата Марта

Сарнецька Ельжбета, пенсіонерка

Сарнецька Йоанна, Фонд на користь культури «Walizka» та Група Granica

Сасналь Анна, режисерка

Сатора Патриція, Інститут публічних фінансів

Савіцька Паула, Асоціація «Відкрита Республіка»

Савка Наталія, журналістка OKO.press

Шмідт Магдалена

Серединська Марта , мама, адвокат

Северин Марія  - актриса, режисер

Сігень Пауліна, журналістка, редактор

Сємашко Беата, президент Асоціації «No To Ci Pomogę»

Сенкевич Ганна

Сєрканська Анна, логопед, економіст, мама.

Сікора-Масаль Йоланта, мати і вчителька

Сікорська Гражина, титулярний посол

Сікорська Магда

Сікорська-Сюдек Катажина, лікарка, активістка «Громадяни РП»

Барбара Сіньчу – демократка з Варшави

Марія Сітарська, психотерапевтка, сестра

Кама Сівєк, активістка за клімат

Марта Сівєк

Анна Сівко, спеціалістка з управління нерухомістю та розвитку

Ска Олександра, доктор наук, професор Академії мистецтв у Щецині, художниця візуальних мистецтв

Скібінська Беата

Скіендзіель Анна, Асоціація «Шляхом жінок»

Скерковська Марта, психологиня

Сколанкевич Люція

Сколімовська Катажина, акторка

Сковронська Анна, видавниця

Скридло Юстина

Скрипчак Малгожата, психологиня

Скшишовська Йоанна

Слюпкас-Дирда Електра, біологиня, мати дитини з ASD

Славек Марія

Славська Агнешка

Слубчик Катажина  ПРЕЗИДЕНТ ПРАВЛІННЯ

Смаржевська Тереза

Смелка-Лещинська Зофія, культуролог, радниця столичного міста Варшави, мама

Смочинська Магдалена, психологиня, ем. проф. Університету Ягеллонського

Смолак Малгожата, юристка

Смоляр Анна, театральна режисерка

Смолен Марія, вчителька

Смоліха Барбара  - психологиня

Смулевська Ева

Смулевська-Дзядош Марія

Сноховська-Гонсалес Клаудія, Інститут славістики ПАН

Собчак  Анна

Собчак Юстина  Лодзь координаторка допомоги Україні в Лодзі

Собчинська Олександра, мама трьох дітей, власниця агротуристичного господарства

Соблеwska Юстина, Політика

Сочацька Марта, кіноекспертка

Соколовська Моніка  адвокат

Сокур-Воровська Надія, вчителька

Солярчик-Конік Ева

Солтан Тереза, художниця

Солтисяк-Перз Олександра (експерт з комунікацій, дочка, сестра, подруга, дружина - насамперед людина)

Совінська Агнешка, перекладачка

Спрингер Домініка, Фонд HumanDoc

Сребрна Аліція, психотерапевтка

Срока Магдалена - менеджерка культури

Стадницьенко Ізабела

Сталінська Дорота

Становська Барбара  Люблін

Станьчак-Вісліч Катажина, історикиня, ПАН

Станьчак-Вісліч Катажина, ІБЛ ПАН

Станьчук Катажина

Барбара Стець, пенсіонерка з Варшави

Марія Стецько

Майгорита Штейн

Данута Столецька, антикомуністична опозиціонерка

Анна Страшевська, Інститут мистецтв ПАН

Мілена Штрелау

Дорота Строїнська, перекладачка літератури

Магдалена Стрихальська, реабілітолог

Анна Стшалковська

Стшалковська Анна, викладачка

Суфін-Жакмар Ева, Фонд «Зелена зона»

Сулей Кароліна – репортерка, оглядачка журналу «Політика», активістка Фонду «Країна»

Сулек Домініка

Сулек Емілія

Сурміак Доманська Катажина, журналістка, письменниця

Сушкевич Катажина, педагог

Шафранець Моніка, комітет захисту демократії

Шафранецька Катажина, філософ і культуролог

Шалянська Лорета  активістка «Громадяни РП»

Шалкоуська Барбара

Шанявська Кача, редакторка

Анна Шапіль

Іва Шатковська

Каміла Щepanianak

Джоанна Щęsna, письменниця

Майгожа Щurek, видавниця, видавництво Karakter

Агата Щczygielska-Jakubowska, Gazeta Wyborcza Bydgoszcz

Шчирек Олександра, студентка режисури Кіношколи імені Кшиштофа Кієсловського в Катовіце

Шеліговська Йоанна

Шептицька Аліція, активістка

Шевчик Моніка, мама, сестра, дочка, підприємниця

Шклярж Тереза

Шляхтич  Малвіна

Шлязак Ева

Шмель Анна

Шмель Анна, Громадяни Республіки Польща

Шмит Юлія

Шнайдерман Моніка, видавчиня, письменниця

Шнайдерман Моніка, Видавництво Czarne

Шока Івона

Шпехт Магда, режисерка та активістка

Шредзінська Рената, соціологиня, Фонд «Даємо дітям силу»

Штуро-Овер Марія

Шумовська Малгожата, президент Фонду Центр освіти «Невидима»

Шумовська-Ясковська Роксана

Шват-Гилибова Гражина, професор Інституту славістики ПАН

Швед Олександра

Шимчик Беата - Галас. Я лікар, педіатр

Шимквіак Анна Марія, Фонд «Акцептація»

Шинішевська Катажина, спеціалістка з дослідницьких проектів

Сніжинська-Столот Ева

Співак Рута, мама дочок, соціолог села

Святковська Богна

Свєрч Дорота активістка

Свєцька Дорота — голова асоціації «Польські жінки солідарні» Зупинка Фрайбург

Талевич Йоанна, президентка Фонду «На шляху до діалогу»

Тарас Кася, професорка ПВШФТВіТ

Тарасевич Марія, музикантка, освітянка, викладачка міжнародних університетів

Тарчинська Ельжбета

Татарчук Адріана, вчителька

Татешвілі Белла (доктор теологічних наук), присяжна перекладачка грузинської мови  

Тесс Голенбіовська Анна, активістка, журналістка

Тіме Анна Моніка — активістка, працівниця НУО

Тільзер Магдалена, викладачка ВУ

Тимофєєв-Орфінгер Магдалена

Ткач-Янік Малгожата, сьлезська феміністична активістка, членкиня правління Асоціації Конгрес жінок

Ткач-Савіцька Олександра, мама

Токарчук Ольга

Токарська Каріна

Томашевич Агнешка, науковиця, Політехнічний університет Вроцлава

Томашевська Анна, Акція Демократія

Томкевич-Янушевська Марта, адвокатка

Торуньчик Барбара, антикомуністична опозиціонерка, головна редакторка «Літературних зошитів»

Трач Магдалена, мати двох дітей, фермерка

Тредер Моніка

Трояновська Ева, Громадяни Республіки Польща

Трудновська Ева

Трибус Ізабела  - психотерапевтка

Тубилевич Катажина

Тутак-Голл Моніка, головна редакторка «Wysokie Obcasy»

Тилевська-Новак Беата

Урбанська Моніка  Психотерапевтка, продюсерка

Урлік Моніка

Уршула Новінська Агнешка

Ута Малгожата

Ута Малгожата

Воелькель Крокович Ева  - Фундація Воелькель, Concordia Design

Ваховська Юдита, академічка, Академія Маріана Адама Монюшка в Познані.

Ваховська-Кухарська Анна міська активістка, громадська діячка Познань

Вагнер Ванда, пенсіонерка-вчителька

Валь Йоланта

Валечек Мірелла, авторка «Сім жінок. Сілезькі оповіді»

Ванцерз-Глуза Аліція, керівниця освітніх та інноваційних програм

Ваньок Катажина, професорка Університету в Лодзі

Вархульська Агнешка, акторка, мати, дружина, сестра, дочка

Варецька Олександра, журналістка

Васілевська Кароліна, власниця компанії Girls Gone Tech

Вашчак Йоанна

Вавровська Данута

Ваврущак Галина  - президент UTW Tęcza в Тжебниці, пенсіонерка, мати і бабуся.

Вдовчик Агнешка  пенсіонерка

Вейберт-Васієвіч Евеліна

Вейхерт Домініка

Верніо Ельжбета ASP Вроцлав

Вестерманн Барбара, перекладачка

Відцька-Бісага Агнешка, історик мистецтва

Вєкієра Катажина

Вєлгуш Юстина - режисерка

Вєрцінська-Казімєрчук Ельжбєта

Вєрбєцька Ізабела, редакторка

Вєцковська Марія, історик, мама

Вільчек Агата, доцент Сьольського університету, волонтерка в Польщі та за кордоном протягом 20 років

Вєленговська Йоанна, журналістка, письменниця

Вєніарська Катажина

Вєнська Агата

Віро-Кіро Марія  -президент правління «Друзі Жолібора та Бєляна»

Вішневська Альдона, вчителька

Вітеська Малгожата

Вітеська-Млинарчик Анна

Вітовська Ізабела - антикомуністична опозиціонерка, активістка «Громадяни Республіки Польща»

Влодарчик Маліна Юлія

Влодек Людвіка, соціолог, письменниця

Водецька Дорота, журналістка «Газети Виборчої»,

Войцешак Ірена

Войдило Осіянська Ева

Войтачка Анна

Войтко Йоанна

Войтковська Беата

Войтулевська Беата - пенсіонерка

Вольфрам Уршула  Президент POPH. Підляська добровільна гуманітарна допомога

Волінська Анна, юрисконсульт

Волнієвич-Врабець Юстина, активістка, мати, підприємниця

Войке-Полець Дорота, графік, багаторічна художня директорка видавництва Granna

Возняк Іга, Акція Демократія

Вуйчак Ева  - Театр Восьмого Дня

Вуйчик Йоанна, культуролог

Вуйтович Ольга, бібліотекарка

Вронішевська Магда, архітекторка

Врублевська Корнелія

Врублевська Малгожата

Врзасковська Агнешка  психологиня

Врзосек Ева, прокурорка

Видра Амелія

Видрих Аська, активістка за права тварин,

Вйлон Люцина

Вишгородська Івона, журналістка, активістка

Заблоцька Йоанна

Захаряш Дорота

Захватowicz-Вайда Кристіна

Загаєвська Мая

Загурська Моніка, Громадський фонд імені Людвіки та Генріка Вуйців

Якінь Małgorzata, дослідниця та музейниця

Замойська Ева, педагогиня, Академічний університет в Познані

Запала Йоанна, психотерапевтка, викладачка

Зареба-Пьотрович Луїза

Зарян Ага  джазова співачка

Зажицька Магда

Заторська Маржена

Магдалена Зазула – мати та бабуся 6 онучок

Кристіна Здєховська, лікар-анестезіолог

Агнешка Зіатек, психологиня

Боженна Зєлінська

Сильвія Зієнтек, письменниця

Агата Зієтек

Магдалена Зієткевич, вчителька, перекладачка, активістка

Зінчук Олександра, видавництво «Warsztaty Kultury»

Зюлковська Івона

Змарж Коцанович Марія режисерка, професорка кіношколи в Лодзі/

Знаміровська Магдалена

Зовчак Агнешка

Зовчак-Ястжембська Кристіна, активістка, опозиціонерка, мати і бабуся

Жмиєвська Ева  міжкультурна педагогиня, викладачка

Жмуда Юлія, студентка

Жмуда Маям – студентка

Журавель Анна, вчителька

Жиговська Йоанна, кураторка та дослідниця мистецтва для молоді

Житковіч Анна

‍

.....

У Польщі загострюється суперечка щодо майбутнього громадян України. Усе почалося з рішення президента Кароля Навроцького, який наклав вето на закон, що регулює правила перебування, праці та соціальних виплат для українських біженців.

Того ж дня в публічному просторі з’явилося «Звернення польок» — лист, підписаний понад двома тисячами жінок зі світу науки, культури, бізнесу та громадських організацій. Серед підписанток — письменниці, режисерки, професорки, активістки. Це сильний голос протесту проти політики влади.

«Ми не можемо погодитися з тим, щоб Польща — країна, яка з 2022 року стала домом для мільйонів біженок і біженців з України, — сьогодні відверталася від них. Це руйнує солідарність, наші цінності та безпеку всієї спільноти», — написали польки у зверненні, яке широко цитують польські й українські ЗМІ.

Тепер до суспільного протесту приєднується і голос бізнесу — Рада підприємництва.

Що таке Рада підприємництва?

Це форум співпраці дев’яти найбільших організацій, які представляють підприємців і працедавців у Польщі. Створена 17 листопада 2003 року, а в березні 2020 року вона була відновлена, щоб рятувати польську економіку, якій загрожували пандемія і рецесія. Сьогодні Рада представляє близько 330 тисяч роботодавців, у яких працює понад 8 мільйонів працівників.

До її членів належать:

● Асоціація лідерів бізнес-послуг (ABSL),
● Business Centre Club,
● Федерація польських підприємців,
● Конфедерація Левіатан,
● Національна торгова палата,
● Польська рада бізнесу,
● Роботодавці Республіки Польща,
● Асоціація польських банків,
● Асоціація польських ремісників.

Головування в Раді є ротаційним — наразі її очолює ABSL. 

Іншими словами: це голос усього польського бізнесу, від великих міжнародних компаній до ремісників і банків

Економіка б'є на сполох

За даними Ради, понад 1 мільйон українців сьогодні легально працює в Польщі, що становить близько 6% усього ринку праці. У будівництві, сільському господарстві, транспорті та сфері послуг їхня частка ще більша.

Праця українців щорічно приносить понад 15 мільярдів злотих до бюджету й додатково збільшує ВВП на понад 2%

«Іноді політика стає гучнішою за здоровий глузд. Рішення про вето на поправки до закону, що регулює статус громадян України, — це не лише тема для ЗМІ, а й реальна проблема для сотень тисяч людей та нашої економіки», — наголошує Томаш Місяк, відомий польський підприємець, засновник Mizyak Fund і член Ради роботодавців Республіки Польща.

І додає:

«Відсутність чітких правил після 30 вересня — це ризик хаосу: паралічу установ, втрати працівників компаніями та зменшення надходжень до бюджету. Це початок проблем, які можуть торкнутися кожного — від підприємця до споживача»

Три сфери суперечки

Рада підприємництва вказує на три ключові сфери, які вимагають термінового вирішення:

● Перебування. Чіткі та стабільні правила для сотень тисяч українців — інакше адміністрація потоне в індивідуальних справах.

● Праця. Збереження доступу до ринку праці, без якого польські компанії втратять працівників, а держава — мільярдні надходження.

● Соціальні виплати. Системні регуляції щодо освіти, охорони здоров’я і сімейної підтримки — без них загрожує хаос у школах, лікарнях і соціальна напруга.

Солідарність на роздоріжжі

Від початку повномасштабної війни Польща була символом солідарності з Україною. Рішення президента Навроцького та політична суперечка щодо закону ставлять під сумнів це досягнення.

«Це звернення Ради — не політичний маніфест. Це голос здорового глузду. Як підприємці ми говоримо одним голосом: нам потрібні рішення, які слугуватимуть як громадянам України, так і польським компаніям і суспільству», — зазначає Місяк.

Наразі невідомо, чи знайдуть уряд і парламент порозуміння щодо нових правил. Одне можна сказати напевно — суперечка про статус українців у Польщі стала однією з найгарячіших політичних і соціальних тем цього літа.

«Йдеться не про те, щоб виграти політичну суперечку. Йдеться про те, щоб Польща залишалася стабільною, відповідальною та передбачуваною державою — для своїх громадян, для партнерів в Європейському Союзі та для наших сусідів в Україні. Створюймо разом, а не руйнуймо», — таким є фінальне звернення Ради підприємництва.