Суспільство

Альдона Гартвіньська: Незалежно від того, чи це Бєбжанський національний парк, чи Донецька область, ти всюди ходиш босоніж. От і до нашої варшавської студії ти прийшла без взуття. Як довго ти вже є відьмою, яка ходить босоніж? 

Аґнєшка Зах: Як і для кожної відьми, час для мене є умовним. Не пам'ятаю, може, 10-15 років. А почалося все з комфорту. Я працюю гідом у Бєбжанському національному парку і, по суті, вожу людей по болоту. Неможливо ходити в гумових чоботях, повних багнюки. Тож я вирішила, що краще босоніж. І коли стала так ходити болотами, стала дійсно почуватися комфортніше. Взувала черевики — мені було гірше. Знімала — ставало краще. Так і пішло.

‍АГ: Так, але болото приємне для ніг, а околиці Донецька усіяні осколками, склом, сміттям і хтозна-чим ще.

— Навіть коли горіло, я ходила босоніж. І коли був мороз. І я жива — не опечена, не поранена.

‍Йоанна Мосєй: Розкажи трохи більше про своє внутрішнє «відьомське» я — як стати відьмою? 

— Якось я як гід водила людей парком, і хтось назвав мене так через трюк з лосем, який виліз з густих кущів перед камерою — як на замовлення. Таємниця мови лосів. Спочатку я обурювалась, що хтось з мене сміється, а потім вирішила, що можна зробити з цього свою сильну сторону. Дуже люблю перетворювати ворогів на друзів. А далі стали відбуватися різні дивні речі. До мене приїжджали люди на майстеркласи з виготовлення мотанок. Якось я взяла випадкову ляльку в руки і почала розповідати про людину, яка її зробила. І тут ця людина питає: «Звідки ти все це знаєш?». А я: «Так це ж видно». Отак все і почалося.

‍АГ: Тобто ти бачиш і знаєш певні речі. Бо ти сказала, що спочатку тобі не подобалося, що тебе називали відьмою, але ти сприйняла це як хорошу карту. Але ж є різниця між відьмою і чаклункою. Бо відьма відає, тобто має знання.

— Я їжджу в небезпечні місця, але жива. Коли відчуваю, що над головою занадто багато повітря, то розумію, що час забиратися.

‍АГ: Як ти відчуваєш?  

— Це було рік тому. Ми стояли за Оріхове (Луганської області — Ред.) на зупинці, бо в інших місцях не було зв'язку з хлопцями. Вони сказали мені по телефону, куди їдуть, але коли мали сказати, що там робитимуть, зв'язок обірвався. Мій співрозмовник не встиг сказати, що вони їдуть туди воювати, і ми з гуманітарною допомогою вже були готові їхати до них. І тут я кажу: «Занадто багато простору, збираємося».

‍АГ: Що означає «занадто багато простору»? Що це за відчуття? 

— Ніби немає хмар, немає атмосфери. Я відчуваю, ніби над головою занадто багато місця. Ми поїхали, і незабаром там почався обстріл. І я стала довіряти цьому відчуттю. 

АГ: Ти завжди це мала, чи це з'явилося тоді, коли ти почала ризикувати?  

— Колись траплялося, що я просто таке викидала. Наприклад, коли я була вагітна, під лавкою лежала наша сучка, теж вагітна. Хтось запитав: «Цікаво, скільки буде сучок, а скільки песиків?». Я заглянула під лавку, між свої коліна, де лежала собака, і сказала: «Тільки сучки». Ніхто не повірив, але народилися тільки сучки. Це дрібниця, але на війні я отримала можливість це перевірити. Іноді бувало так, що я казала бійцям, щоб вони сьогодні були обережнішими — і якби не це, все могло бути інакше.  

‍ЙМ: Що ти робила до вторгнення? Чим ти займалася тоді і чим займаєшся зараз? 

— До повномасштабної війни я жила казковим життям. Працювала гідом, заробляла достатньо. Організовувала великі заходи, Ніч на Купала, концерти з класними музикантами.  

Я дарувала радість, мені було приємно ділитися музикою, яку я люблю, з людьми, яких я також люблю

Життя-казка, екскурсії, майстеркласи з травництва, створення мотанок, дайвінг, четверо феноменальних дітей. І ось почалася війна в Україні... Мій знайомий, який з 2014 року їздив як волонтер, вивіз з України біженців. Я віддала їм весь свій будинок. У мене є два будинки, в другому я починала ремонт. Тож я переїхала в той, що ремонтувався, щоб їм було краще. Всього в цьому будинку за час війни вже мешкало близько двадцяти п'яти осіб. Були Маріуполь, Одеса, Харків, Київ. Була бабуся з деменцією. 

‍ЙМ: Чому ти почала їздити на фронт? 

— Бо цей мій знайомий [водій] одного дня приїхав такий змучений, що ледве тримався на ногах. І я сіла за кермо. Думала бути лише водієм на заміну, бо саме тоді мала трохи вільного часу. Це було десь після пандемії, у мене було менше клієнтів, бо люди все ще були налякані. 

Спочатку ми їздили до Львова, але в якийсь момент не було кому їхати на фронт, а там хлопці чекали. І нас відправили під Покровськ, який на той час обстрілювали. Ми отримали інструкції, куди їхати, куди не їхати, на що звертати увагу, чого не дозволено і так далі. І коли приїхали, то побачили повітряну битву над нашими головами. Винищувачі летіли так низько, що машину навіть відкинуло. Я маю дуже дивний тип психіки: мене ніщо не дивує, я маю здатність все зрозуміти. Іноді запитую: чи це нормально, чи це можна прийняти? Маю здатність дуже легко переходити до порядку денного. Навіть травматичні події я переживаю досить легко. 

AH: А як щодо страху? 

— Спочатку був, але я від початку їздила з Павлом, а Павел знав Донецьк з 2014 року. І він грав першу скрипку. Пізніше стала їздити сама. Чому? Бо я знаю, що роблю, можу відповідати і за себе, і за безпеку хлопців — щоб не сталося нічого неконтрольованого, щоб не виказати розташування. Я все це вмію робити. Але я не можу відповідати за іншу людину в машині. Навіть якщо це класна людина, я не знаю, на кого вона може працювати. 

‍АГ: Адже різниця між багатьма волонтерами та тобою полягає в тому, що ти дійсно потрапляєш у місця, недоступні навіть для українських волонтерів. Ти добираєшся до місць, куди бійці приїжджають прямо з окопів і відпочивають. Трапляється, хоча зараз, можливо, рідше, бо, на жаль, такі обставини, що ти потрапляєш на бойові позиції. Ти завоювала довіру серед солдатів. Це для нас складний момент, бо солдати іноді… зникають.

— Я відразу згадала одну ситуацію. Їхала до хлопців, яких обстріляли хімічною зброєю. Вони кричали мені по телефону, що їм потрібні протигази, бо їх там душать. Але коли я приїхала на місце, вже не було кому їх передати. Це дуже важко...

АГ: І це не єдина ситуація. Ти ж практично живеш там з цими людьми. 

— Я тим, хто, наприклад, зник безвісти, іноді пишу смс-ки. Раз на місяць, два, іноді раз на пів року. Пишу: «Як справи, як хлопці?».

АГ: Чому ти це робиш? 

— Бо, може, він повернеться. Може, він не загинув, а перебуває в полоні. А якщо ворог прочитає, нехай знає, що хтось про нього турбується. Що це не безіменні люди. Що за ними хтось стоїть, що хтось чекає.

‍АГ: Чи багато у тебе є таких людей, про яких ти пам'ятаєш і яким пишеш? 

— Ну, кільканадцять. Ті, до яких я іноді пишу і про яких пам'ятаю. Я уявляю, що це може статися з моїми дітьми, з нашими хлопцями в Польщі, що вони також зазнають цієї агресії, яка стає дедалі більш інтелектуальною, технологічною. І тому я там, щоб цього не було тут. 

‍Звичайно, мій вплив, невеликий, але мене мотивує, коли я читаю повідомлення, що «завдяки твоїй допомозі мій підрозділ живий». Я жартую, що я такий собі посол Польщі. Роблю те, про що мене не просили, але також показую українцям, що поляки — це нормальні люди

Що це не ті страшні люди, які з презирством до них звертаються, бо вони ж теж чують ці гасла. Показую, що Польща переймається їхньою долею, бо це наші сусіди, це люди, які дали нам час, це люди, які дають нам досвід. 

ЙМ: Ти говориш, що зараз є послом Польщі в Україні. Деякий час тому ти написала зворушливий пост у Фейсбуці про те, що відбувається з нами, з Польщею. Як швидко наші симпатії перетворилися на антипатії. Хоча я кажу, що це не ті самі люди, бо не вірю, що це ті самі, які відкривали свої серця і домівки в 2022 році. Чи ти також розмовляєш про це зі своїми знайомими? Чи коли ти говориш про Польщу, тобі доводиться пояснювати? Чому те, що сьогодні відбувається в Польщі, є дуже поганим для країни? 

— Коли хтось каже мені, що українці невдячні, я просто сміюся. Я запрошую всіх: «Поїдьте зі мною і подивіться на цю невдячність, подивіться, як вони роблять тобі душ з питної води, яку принесли на спинах». Приїжджаєш у село, кажеш, що з Польщі, і перед тобою відразу відчиняють двері. Нагодують тебе. Навіть якщо мають небагато, знайдуть банку консервів або макарони і зроблять тобі їх із салом. Каву, чай. Немає такого, щоб хтось випустив тебе в Україні, не нагодувавши. Я не бачу невдячності. І про кого вони говорять? Про тих, хто працює, чи про тих, хто влаштовує бійки? Якщо про других, то я кажу: «Перевір, чи він точно українець. А навіть якщо він робить ці бійки, то що? Ти переймаєшся тим, що зробив дезертир? Це показник всієї країни, нації?» Для мене українці — на фронті. Для мене українки плетуть сітки, годують хлопців, роблять все, що тільки можна. Українці захищають або допомагають тим, хто захищає.  

АГ: Чимало волонтерів переконалося, що якщо машина зламається, моментально знайдеться десятеро людей, які прийдуть на допомогу. Варто підкреслити, що українці, які перебувають на фронті і воюють, так само говорять про тих українських чоловіків за кордоном, які влаштовують бешкети: «Ми з вами потім розберемося». 

— Загалом настрої на фронті дуже пропольські. Часто чую, що якби не поляки, то на фронті було б важко.

Ми теж маємо свій фронт. Коли ми отримуємо якісь речі для передачі військовим від фонду, то зрозуміло, що потім потрібно зробити фото. Але ситуації бувають різні. Не всі дозволяють зробити фото, бо йдеться про їхнє життя. А благодійник, наприклад, хоче відео. Ви знаєте: великий палець вгору, вдячність. А хлопці приїжджають після двох тижнів перебування на позиціях, брудні, недоспані, бо постійний обстріл. Вони просто повзають від втоми. Десь там ще є поранені. І я маю сказати таким хлопцям: «Давайте зробимо відео і подякуйте за віфони (їжа швидкого приготування — Ред.)». Іноді просто соромно просити про таке. Для спокою я роблю фотки, на яких не видно обличчя, іноді видно нашивку. І є доказ, що це дійшло до війська. Бо волонтер — як медик: насамперед має не нашкодити. 

AГ: І трохи як психолог, бо вони ж не чекають тільки на ці віфони. Вони чекають тебе.

— Мене запитують іноді: «Навіщо ти там так довго залишаєшся? Чи не краще скинути те, що привезла, і відразу виїхати?» Але хлопці потребують спілкування. Коли я приїжджаю, ми спочатку мовчки гортаємо телефони. Краєм ока я бачу, що він дивиться фотографії своїх дітей. Сідаю поруч і теж починаю гортати галерею — зі світлинами своїх дітей. Нам не потрібно розмовляти. За хвилину помічаю, що він зиркає на мій телефон. Питаю: «Твої?» Він: «Мої». «Скільки ти їх вже не бачив?» «Ну, рік», — і чоловік починає плакати. Він сумує за домом. Ці хлопці — не кіборги, не машини. Вони — люди. 

АГ: Можна так пояснити цей часовий проміжок: якщо у когось народилася дитина на початку повномасштабної війни, то зараз вона вже ходить…

— Буває, що людина навіть не бачила це дитя. Він каже: «Я тримав на руках чотиримісячну дитину, а тепер ця дитина ходить, розмовляє і не знає мене. Вона не впізнає тата».

‍ЙМ: У них немає відпусток, вихідних? 

— Є, але в деяких підрозділах дуже рідко. А зараз дедалі рідше, бо немає ротації, немає кому замінити людей в окопах, а боротьба триває. Я сама іноді одягаю їх для боротьби, навіть у речі, які привожу. Я все це бачу. Бачу їхній психологічний стан після повернення, такий дивний погляд, це збудження, цей адреналін. Бо сам виїзд з позиції іноді небезпечніший, ніж перебування на позиції. Але це не означає, що в окопі можна розслабитися. Там бувають моменти, коли йде рубанина по всій лінії — без перерви. І ті, хто має найбільший бойовий досвід, постійно в стані готовності. І, покладаючись на досвід, вони знають, коли не виходити. Звичайно, зараз все сильно комп'ютеризовано. Кожен знає, де хто сидить, скільки людей де ховається, в якому бліндажі. Хлопець, який йде в штурм, знає, що в першому бліндажі є чотири людини, в другому — шість, а в третьому — двадцять. 

‍АГ: Ти кажеш, що вся війна зараз відбувається в комп'ютері. Ти вже не можеш сховатися в кущах, і ніхто не знатиме, що ти там. Але є одна річ, яка не є комп'ютером. Це людський мозок. Ти так близько до хлопців, які сходять з позицій, спостерігаєш за ними вже довгий час і бачиш, що з ними відбувається, що їхня поведінка змінюється... 

— Часом з'являються деструктивні, саморуйнівні пориви. Якось я вирвала зброю з рук одного хлопця. Була поруч, коли він дізнався, що його покинула дружина. Він довго не був удома, вона подзвонила і сказала, що все скінчено. Він почав кричати: «Я за тебе, сука, воював». Став стріляти в стіну, тож я просто підняла зброю вгору і обійняла його. І він вистріляв увесь магазин у стелю. 

У той момент він втратив все. Я переконалася, що іноді в таких ситуаціях рятує проста річ: код 4.5.0. Тобто: «Все гаразд, все спокійно». Бо вони чують цей код по радіо. Цей код повторюється в розмовах і є інформацією. Все нормально, добре, нічого страшного не відбувається. І якимось чином їхня нервова система реагує, коли ти кажеш: 4.5.0. Я думаю, що ми теж повинні поступово вводити у нас такі коди. 

АГ: Масштаби цієї проблеми в Україні вже зараз є нереальними. Ці люди повернуться додому після війни, і не буде так, що вони пристосуються до суспільства. Це суспільство буде змушене пристосовуватися до ветеранів. Чи розуміє це українське суспільство? 

— Є чимало тих, хто розуміє і йде назустріч, а є люди, які зовсім не намагаються зрозуміти... Знаєте, що найгірше, що можна зробити бійцю, який повертається додому? Запитати: «Ну, коли вже ця війна закінчиться? Скільки це ще триватиме?» Бо це гарантовано викликає гнів. Часто воїни відповідають, що війна триватиме до останнього українського бійця. Вони повертаються додому, як інші люди. Змінені. А вдома гнів: «Скільки це ще триватиме?». Летять ракети, стріляють, тут сусідку вбили. «А коли ти повернешся? Тут треба кран полагодити».

АГ: Тепер я згадала історію, яку розповів один солдат. Вони сиділи після навчання, почався розподіл по батальйонах. Одного з хлопців приписали до «штурмовиків», а оскільки це була десантно-штурмова бригада, можна було здогадатися, що буде важко, і він був у великому стресі. Він написав своїй дівчині: «Мене щойно відправили до штурмовиків і, ймовірно, за годину я вже маю їхати. Не знаю, коли знову зможу з тобою зв’язатися». А вона відповіла: «Тоді перед тим, як поїдеш, кинь мені трохи грошей на картку». І він просто зламався. 

— «Тебе немає, а я маю жити». Ці жінки теж мусять щось із собою робити. Чоловіка немає в хаті вже дуже довго. Ми не бачимо ситуації з усіх боків. Я знаю випадок, коли хлопець вийшов з полону через півтора року, і дружина приїхала повідомити йому, що все скінчено. Тільки для цього вона приїхала до лікарні. А він ще такий слабкий... 

ЙМ: Аґнєшко, оскільки ти є відьмою, я хотіла б запитати тебе про… майбутнє. Ти їздиш на фронт, бачиш все це. Ми не знаємо, як Україна впорається з величезною кількістю ПТСР у солдатів, коли ця війна закінчиться. Мабуть, до цього ще далеко, але сьогодні дрони вже долітають до Польщі. 

— Неважливо, що трапиться. Готуймося до найгіршого. Те, що ми підготуємо та організуємо, можна буде використати будь-яким іншим можливим способом. Знання, які ми отримаємо за цей час, є безцінними знаннями на все життя. Ми не знаємо, коли вони нам знадобляться. 

Давайте вчитися, готуватися. Давайте черпати з українського досвіду, поки вони живі, поки вони хочуть з нами розмовляти. Давайте вчитися у них

Знання — це влада. Якщо ти знаєш, тебе ніщо не здивує. Не шукаймо ворогів там, де їх немає. Зараз військова промисловість Європи, Росії та світу настільки розкручена, що із цим доведеться щось робити. Я бачила, як це виглядає. І не хотіла б, щоб це було в Польщі. 

АГ: Ти дійсно віриш, що якщо Україна не зупинить росіян, вони підуть далі?  

— Подивіться, як розгорілися війни в різних частинах світу. Зараз пів світу палає, а ми сидимо з головою в піску і нічого не робимо. Вибачте, може це звучить як слоган: «Хочеш миру, готуйся до війни». Краще бути надто підготовленим, ніж геть не підготовленим. 

Комусь важливо, щоб ми почали вороже ставитися до України. Комусь важливо, щоб ми не любили Німеччину. Щоб ми залишилися самі, внутрішньо розділені. Щоб ми всюди бачили ворогів, бо тоді нас буде легше розірвати. Не піддавайтеся дезінформації. Не дозволяйте нацькувати народ на народ. Не вірте у всі ці фейкові новини, які зараз просто заливають нас. Російська Федерація геніально працює в інтернеті. Вона має для цього людей, гроші. Тільки разом ми — сила. Але навіть найбільшу силу, якщо її розібрати на частини, легше знешкодити. Розділяй і володарюй. І Росія зараз це робить. А ми, як овечки, бігаємо саме в тому напрямку, в якому вони нас ведуть.

Від ліхтаря до власної мініелектростанції

Наталія Жуковська: Чи реально зробити життя комфортним навіть під час тривалої відсутності електрики? Що потрібно мати під рукою?

Андрій Яворський: Енергетичне виживання починається з базових речей: надійного світла й стабільного зв’язку. Лише після забезпечення цього варто думати про серйозніші рішення — резервні джерела живлення для побутової техніки, системи обігріву чи навіть власні сонячні панелі. 

Найпростіший і водночас найважливіший інструмент у зимовий період — звичайний ліхтарик, який потрібно носити із собою. Короткий світловий день і ймовірність залишитися в темряві роблять його річчю must have. Не варто використовувати телефон як джерело світла: батарея швидко розрядиться, та й ризик пошкодження гаджета зростає. Ліхтар має бути міцним, витримувати падіння й працювати на стандартних батарейках АА, які легко знайти в будь-якому магазині. 

Я б радив звернути увагу на:

• Кемпінговий ліхтар. Зручний тим, що його можна поставити на стіл чи підвісити. Він забезпечує рівне світло для кімнати. Такі моделі часто працюють від акумулятора й можуть стояти на підзарядці постійно.
• Ліхтарі з датчиком руху. Добре підходять для коридорів, кухні чи ванної кімнати. Вмикаються лише тоді, коли ви проходите повз, і можуть працювати кілька місяців на одному заряді.

Другий атрибут — якісний павербанк. Шукайте модель, здатну кілька разів повністю зарядити ваш телефон та з кількома портами для різних пристроїв. Також варто придбати звичайне радіо, яке працює навіть тоді, коли мобільні мережі «лягають». 

— А як бути з інтернетом?

— Важливо зрозуміти: це питання не тільки інформаційної безпеки, а й просто можливості працювати й залишатися на зв’язку. Якщо ви працюєте дистанційно, подбайте про надійний інтернет-канал. Оптимальний варіант — провести оптоволоконний кабель. Технологія відома ще з 2000-х: до вас заходить оптоволокно, сигнал перетворюється спеціальним пристроєм і подається у домашню мережу. Сама лінія енергонезалежна — єдине, що треба зробити, це заживити пристрій і роутер від невеликого джерела безперебійного живлення. Так ви матимете зв’язок навіть тоді, коли мобільний інтернет «ляже».

— Чи можна сказати, що мешканцям багатоповерхівок забезпечити мінімальний комфорт складніше, ніж у приватних будинках?

— Саме так. Якщо пригадати зиму 2022, мешканці новобудов у Києві пережили справжній жах: не працювали ліфти, не качалася вода, теплопункти теж зупинялися, а готувати їжу було неможливо, бо немає газу — усе зав’язане на електриці. Тому зараз у багатьох ОСББ встановлюють системи резервного живлення, які бодай один ліфт підняти зможуть. 

Болюча тема — вода. На верхні поверхи вона подається через насоси підкачки в будинку чи будинкові насосні станції, які відразу зупиняються при зникненні електрики. 

Люди вище 5 поверху залишаються без води вже за кілька хвилин після вимкнення світла

І тут є два варіанта вирішення проблеми. По-перше, потрібно створювати її запас. Це нескладно. По-друге — подумати, як нею користуватися для гігієнічних цілей. Є прості рішення: портативні душі з невеликими насосами, що живляться від павербанка. Ви зарядили пристрій, опустили шланг у ємність з водою — і можете користуватися. При бажанні систему можна навіть трохи модернізувати під домашнє водопостачання.

— А як з приготуванням їжі без електроплити чи мікрохвильовки?

— В умовах міста найпростіший вихід для приготування їжі — туристичні плити з газовим балоном. Проте це рішення вимагає ретельного дотримання правил безпеки: де ними користуватися, як зберігати балони, як організувати вентиляцію. У багатоповерхівках люди іноді виходять на балкони й готують там, але це теж ризик — треба думати про протипожежні заходи й сусідів. 

Виживання у великому місті багато в чому залежить від об’єднання громади: хтось може допомогти сусіду з водою, хтось — з пальним або деревом для обігріву

У селі ситуація простіша — там і криниця, і свої запаси, і легше дістати дрова. 

— А що з опаленням? Адже саме взимку це стає критично важливо. Як забезпечити роботу опалювальних пристроїв, коли зникає електрика?

— Сучасні газові котли без електрики не працюють: усі вони потребують живлення для автоматики та насосів. І тут на допомогу приходять так звані зарядні станції. Це вже сучасне рішення, на відміну від старих схем типу «автомобільний акумулятор + інвертор».

Автоакумулятори взагалі непридатні для резервного живлення: вони швидко виходять з ладу, бо розраховані лише на короткий імпульсний запуск двигуна, а не на тривалу роботу. У кращому випадку такий акумулятор «проживе» 3 місяці.

— Тобто краще брати зарядну станцію?

— Так, але якісну. На ринку багато пропозицій, і є бренди, які вже добре себе зарекомендували й можуть живити газовий котел (наприклад, EcoFlow, Bluetti). Це, скажімо так, мінімум, який варто мати вдома. Далі вже все залежить від бюджету: можна розбудувати цілу систему резервного живлення.

— А якщо говорити про приватні будинки?

— Тут простіше. Є компанії, які пропонують повноцінні рішення «під ключ». Наприклад, виробляють гібридні інвертори (які перетворюють постійний струм від сонячних панелей на змінний струм для побутового споживання, а також керують накопиченням надлишкової енергії в акумуляторах, щоб використати її під час відключень електромережі — Ред.) й акумулятори різної потужності. Я живу біля Івано-Франківська, і в мене вдома така система: сонячні панелі на даху, у гаражі — гібридний інвертор з акумуляторами. 

Завдяки цьому я вже майже не відчуваю відключень: максимум — мигне світло, та й усе

Система дорога, але зараз ціни впали, і це стало доступніше як для приватних осіб, так і для бізнесу.

Не беріть найдешевше. Якість обладнання має стратегічне значення

— Якщо говорити про гроші, у скільки обійдеться базова система?

— Для квартири мінімальний варіант виглядає так:

• інвертор на 6 кіловат,
• акумуляторна батарея на 5 кіловат-годин.

Це близько 2500 доларів. Звичайно, якість обладнання має велике значення. Дешеві інвертори з AliExpress не рекомендую: в них низька надійність, вони погано охолоджуються і шумлять так, що спати неможливо. Тому краще брати перевірене обладнання з гарантією.

Мешканці багатоповерхівок часто ставлять ще й сонячні панелі на балконах. Це дозволяє підзаряджати акумулятори вдень та частково компенсувати споживання електроенергії. Гарантія на таке обладнання — від 5 до 10 років. А з огляду на те, що тарифи на електроенергію для населення теж ростимуть, інвестиція має сенс. Бізнес уже платить 10-12 гривень за кіловат-годину й більше, і населенню теж прогнозують суттєве підвищення.

— А чи є якісь більш бюджетні рішення?

— Звичайно. Якщо говоримо про мінімум, то це робота системи опалення, освітлення, водопостачання і холодильника. Це базові потреби. Решта — за бажанням і можливостями. 

Навіть маючи систему резервного живлення, слід відразу відкинути думку, що в умовах вимкнень можна користуватися індукційною плитою, духовкою чи пральною машиною. Це надто енерговитратно

Коли сонця немає, система майже нічого не генерує, і потрібно концентруватися лише на базових потребах. А от у сонячні дні частину енергії вже можна віддати на приготування їжі чи інші «побутові зручності».

Сьогодні  одним з найпопулярніших рішень досі залишаються генератори. Асортимент величезний — від невеликих моделей для дачі до потужних станцій для будинку. Вартість кіловат-години, звичайно, залежить від палива: якщо працювати на бензині, вийде дорого, але якщо під’єднати генератор до газової мережі, то витрати суттєво знижуються. Так, є питання безпеки, але рішення вже існують, і багато власників приватних будинків так роблять. У підсумку вартість кіловат-години може бути в рази нижчою, ніж на бензині.

— Якою має бути потужність генератора, щоб забезпечити мінімальний комфорт — наприклад, щоб працював холодильник і кілька побутових приладів?

— Початковий мінімум для «базового виживання» (холодильник + світло + роутер + насос) — 1-2 кВт (1000-2000 Вт). 

Комфортний варіант для квартири (щоб додатково живити ще кілька розеток, зарядок, невелику електроплитку/гриль в моменти генерації) — 2-3 кВт.

Для приватного будинку, або якщо плануєте живити котел, бойлер, кілька потужних споживачів — 3-5 кВт і більше, залежно від списку приладів.

— Який тип генератора обрати?

— Інверторний генератор — це сучасний варіант, який має низку відчутних переваг: він працює тихіше, видає «чистішу» електрику, що безпечно для чутливої електроніки, а також економніше споживає пальне при частковому навантаженні. Такий генератор особливо зручний у міських умовах або для тих, хто планує живити не лише лампи чи обігрівач, а й комп’ютери чи іншу техніку.

Є класичний генератор — традиційна модель, яка приваблює нижчою ціною за вищої потужності. Проте за це доведеться «заплатити» іншим: класичні генератори зазвичай більші за розміром, важчі та значно шумніші. Вони добре підходять для випадків, коли головне — отримати максимум енергії за мінімальні гроші, а рівень комфорту не є вирішальним.

Усе залежить від фінансів. Багато сучасних станцій дозволяють під’єднувати додаткові батареї, тобто ви самі масштабуєте систему. Є навіть балконні рішення — це коли до станції підключаються невеликі сонячні панелі на балконі. За таких умов вдень станція підживлюється від сонця, і вона у вас не «мертвий вантаж», а реально економить електроенергію.

‍— Де краще тримати генератор?

— Генератор має сенс там, де є місце для його розміщення і можливість безпечно зберігати пальне

Для міста з його балконами, сусідами й щільністю забудови більш реалістичний варіант — зарядні станції. Головне — безпека: де зберігати генератор, де зберігати пальне, хто відповідає за його технічне обслуговування. Я бачив лише один приклад, де це було зроблено правильно — біля однієї з лікарень Івано-Франківська: огороджена територія, генератор під навісом, захищений від дощу, труба для відпрацювання газів в атмосферу, система пожежогасіння, заземлення. Це ціла інфраструктура. А коли генератор просто стоїть у гаражі чи на подвір’ї без контролю — це небезпечно.

— Які найпоширеніші помилки люди роблять при підготовці до масових відключень?

— По-перше, намагатися «все вирішити дуже дешево»: свічки — це нетривке рішення і великий ризик пожежі, особливо в добре утеплених помешканнях з металопластиковими вікнами (приплив повітря обмежений). По-друге, використовують автомобільні акумулятори у якості резервних — це помилка: автоакумулятори розраховані на імпульсну роботу (стартер), а не на тривалий розряд/заряд у системі безперебійного живлення, у такому режимі вони швидко виходять з ладу. По-третє, люди часто зволікають з покупкою потрібного обладнання — під час вимкнень ціни різко зростають, і потім те, що можна було купити дешево заздалегідь, коштує значно дорожче.

— Як зміниться підхід до енергетичної безпеки у найближчі 5–10 років?

— Нещодавно я читав звіт Діксі Груп (аналітичний центр, який займається дослідженнями й консультуванням у сферах енергетики, безпеки, інформаційної політики, інвестицій — Авт.) щодо електроенергетики в Україні. Фіксується рекордний експорт електроенергії. Чому? Бо зруйновано багато підприємств, споживання впало, і в нас утворився надлишок. Енергосистема завжди має бути в балансі: скільки генерується, стільки й споживається. І добре, що ми тепер можемо продавати надлишки в Європу. Однак, ситуація змінюється. Теплова генерація сильно постраждала, гідроенергетика теж — особливо через маловоддя, що напряму пов’язано зі зміною клімату. Тому я бачу, що майбутнє — це ріст відновлюваних джерел енергії. Але цього замало. Потрібні системи накопичення енергії, які вирішуватимуть ключову проблему: куди дівати надлишки, коли генерація є, і що робити, коли є попит, але немає виробітку.

Зелений тариф закінчується у 2030 році. І постає питання: що буде з величезними масивами сонячних станцій? Відповідь така: бізнес уже зараз масово інвестує у СЕС під власне споживання. Енергія не йде «в нікуди», а використовується на підприємстві. Для населення ця тенденція теж актуальна. Загалом усе залежатиме від тарифів. Якщо вони зростатимуть, сонячна енергетика ставатиме привабливішою. 

— Чи є потенціал у відновлюваних джерелах енергії та домашніх мініелектростанціях для забезпечення автономності?

— Попит на автономні рішення прямо пропорційний кількості відключень. Щойно починаються блекаути — він стрімко зростає, а разом з ним і ціни. Проте, є ще один виклик — бракує спеціалістів. Щоб змінити ситуацію, ми у 2021 році створили навчальний центр з підготовки фахівців у сфері сонячної енергетики. Студенти проходять практику, займаються монтажем і налаштуванням станцій, а після цього гарантовано отримують роботу. Замовлень дуже багато — і це хороший сигнал, адже ринок розвивається, а можливостей для молодих професіоналів дедалі більше. 

Я б хотів дати людям просту пораду: не чекайте блекаутів чи кризових ситуацій. Починайте з найпростішого — ліхтаря й павербанка. Якщо придбати ці речі заздалегідь, можна навіть зекономити. Підприємці добре розуміють, що батареї мають обмежений термін служби, тому часто пропонують обладнання за вигідними цінами. З ліхтариком і потужним павербанком відключення світла вже не виглядатимуть такими страшними.

Час, змарнований на дороги замість мостів

Ольга Пакош: У світлі сьогоднішніх подій як ми можемо говорити про будування мостів?

Кшиштоф Чижевський: Насправді маємо чесно визнати, як мало таких мостів нам вдалося побудувати.

— Чому?

— Ми мали час, але значною мірою змарнували його. Тепер настав іспит того, що зроблено, і виявляється, що могло бути набагато більше. Зведено надто мало мостів  між поляками й українцями, але й між іншими спільнотами також. Усі вони пов’язані між собою. Страх перед іншим, чужим дуже швидко перетворюється на пошук цапа-відбувайла — людини іншої національності, культури чи кольору шкіри. Це доводить, що ми могли зробити значно більше. Не вистачило інвестицій у самоврядування, в освіту — від початкової школи до університетів — у культурні й мистецькі ініціативи. Якби ми доклали більше зусиль саме там, сьогодні були б у зовсім іншому місці.

Дуже важливою є праця над укоріненням — у місці, у собі, у власній ідентичності. Коли почалася повномасштабна війна в Україні, діти біженців приїхали до Красногруди. Один з перших проєктів, який ми зробили разом, був анімаційний фільм. Діти назвали його «Pokój». 

Діти відкрили, що в польській мові слово «pokój» має два значення: «відсутність війни, мир» і «кімната, мій простір для життя». Саме цей простір вони втратили — свою кімнату, свій дім — і за ним тужили. Водночас вони добре розуміли, що війну починає той, хто не має власного простору

Люди, позбавлені коріння й відчуття спільноти, легше піддаються ідеологіям, що ведуть до ненависті й насильства. Тому нам потрібен час, щоб відновити це коріння, якого в нашій частині Європи постійно бракує через війни й диктатури. Дарований нам час ми змарнували. Ми будували дороги, бо це легко, бо кожен політик хоче похвалитися таким досягненням. Але інвестиції в школи, будинки культури, громадські організації — у людей — ніколи не були пріоритетом. А саме вони могли б дати нам силу протистояти ненависті й війні.

— Що таке ненависть?

— Ніхто з нас не народжується з ненавистю. Вона завжди має своє джерело — зазвичай на ранніх етапах життя. Мало статися щось у нашому середовищі: в родині, школі, громаді. Щось, що зробило нас вразливими до цієї хвороби, якою є ненависть.

Щоб їй протистояти, треба дійти до її витоків. До тієї миті, коли дитина чи підліток опинилися в ситуації, де ніхто не захистив, не підтримав, не навчив радити собі з кривдою. Саме середовище формує людину — і якщо воно не ґрунтується на мирі, то відкриває простір для ненависті. Вона часто проростає з порожнечі, з образи, з відчуття втрати. Людина, яка зазнала болю від інших і не має засобів, щоб це зрозуміти, створює захисний механізм: починає вірити, що ненависть зробить її сильнішою.

Уявімо ситуацію, яка відбулася з молодим Чеславом Мілошем (польський поет, Нобелівський лауреат з літератури — Ред.). Він мріє про Західну Європу, про Париж — і під час подорожі з друзями доходить до мосту на кордоні між Швейцарією і Францією. Де бачить напис: «Слов’янам, циганам, євреям — вхід заборонено». Такий удар може викликати дві реакції. Перша — відповісти тим самим: повернутися додому й виставити табличку, спрямовану проти французів чи німців. Але можна зреагувати інакше: зробити все, аби не відповідати ворожістю на ворожість. Проте, щоб обрати цей шлях, людині потрібна опора — духовна, моральна, у постаті авторитету чи спільноти.

На такі «таблички» ми натрапляємо й сьогодні — у переносному сенсі — живучи в багатокультурних суспільствах. Часто ми несвідомо ранимо інших словом чи жестом. І це ті миті, коли можна піти шляхом Мілоша: присвятити життя й творчість тому, щоб протистояти філософії відчуження. Але цей вибір означає й самотність — так само, як у випадку Мілоша, якому в міжвоєнному Вільнюсі, де панували націоналісти, постійно повторювали, що він не належить до цієї історії.

Філософія «таблички» завжди будує фортецю. Вона виходить із переконання, що треба замкнутися, відгородитися й показувати чужих у негативному світлі. Це уявлення, що сила народжується з ізоляції.

Я й сам у житті зустрічав людей, які будували такі фортеці. Сьогодні це добре видно в Україні. Після 24 лютого мої українські друзі писали мені: «Я ненавиджу. Це мій теперішній стан». Я це розумію. Перед лицем агресії людина зводить оборонні вали, захищає родину, громаду. Ймовірно, солдатові справді потрібна ненависть як зброя — вона дає йому рішучість і силу.

Та ключове питання — де проходить межа? Між людиною, яка здатна сприймати ненависть як щит, відкласти його після бою й повернутися до нормального життя, і тією, що стає її в’язнем. У першому випадку ненависть — це тимчасова зброя. У другому — вона бере над людиною гору. Тоді ненависть не закінчується разом з війною, а починає нищити життя, стосунки, увесь світ людини.

— Як у сучасному світі ми можемо захиститися від ненависті?

— Іноді людині доводиться будувати фортецю. Але фортеця не є природним середовищем для життя

Коли виростає нове покоління, наші діти — вони все одно мають цікавість і потребу вийти у відкритий світ. Адже фортеця, якщо визнати її домом назавжди, зрештою перетвориться на в’язницю. А з в’язниці кожен прагне втекти. Фортеця не дає простору для життя.

І тут постає питання: якщо я будую міст на інший берег, ризикуючи тим, що ворог може скористатися цим переходом, чи йду я проти життя? 

Може, краще залишитися на своєму боці — безпечніше, зручніше? Саме так мислять прихильники крайніх, ксенофобських ідеологій: що найліпше жити тільки серед «своїх». Але людська природа показує: такий сценарій ніколи не приносить життя. Рано чи пізно він веде до хвороб — ксенофобії, ненависті.

Тому тут завжди потрібна відвага. Щоб не піддатися ненависті, треба виховати в собі силу, здатність переламати власні емоції. А ми часто маємо схильність виправдовувати свою ворожість: роз’ятрюємо образи, повторюємо, що нас скривдили, зручно вмощуємось у ролі жертви. Бо тоді наче стоїмо по «добру» сторону. Але перебування в ролі жертви також веде в нікуди. Воно формує слабкість, страх перед відкритістю, перед зустріччю з іншим.

Що це означає на практиці? Якщо я, поляк, боюся визнати, що в Єдвабному під час Голокосту було скоєно злочин проти єврейських сусідів, і волію приховати цю правду, — то де ж тут мій патріотизм? Де моя відвага? У перекручуванні історії відваги немає. Вона народжується тоді, коли я можу подивитися в очі тим, хто був жертвою, коли здійснюю роботу над собою. Це важка, але необхідна, критична праця пам’яті.

Тож якщо справді хочемо будувати мости з іншими, почнімо із себе. Запитаймо: чи немає у нашій історії болісних місць, які ми повинні опрацювати — визнати, покаятися, віддати правду іншим або бодай спробувати вислухати їх? Усупереч уявленням, це не послаблює, а робить нас сильнішими.

Попкультурне пюре

— Як би ви пояснили зміну: від величезної відкритості до українців у лютому 2022 до сьогоднішньої ситуації, коли дехто вважає, що допомога була недооцінена або що приїжджі «нічого не дають навзамін»? Це втома, брак відваги чи щось глибше в людській природі?

— Бракує ще чогось. Дуже небезпечною є думка, яку нам нав’язують політики: що наша постава щодо українців має залежати від «інтересу».

Спонтанна, прекрасна реакція людей тоді була просто людською реакцією. Ніхто не питав: що ми з цього матимемо? Це було так, як казав Папа Франциск у Лампедузі про Церкву: вона повинна бути як польовий шпиталь. Неважливо, якої ти віри, національності чи кольору шкіри — просто допомагай людині, яка потребує. Це абсолютний людський обов’язок. 

Якщо ми спускаємося з цього рівня — а сьогодні багато хто намагається пояснювати допомогу українцям у категоріях бюджету, прибутків чи втрат, — ми зводимо польовий шпиталь до рівня базару

І саме це сьогодні видно у світі: раніше неможливо було собі уявити, щоб держави надавали зброю лише в обмін на сировину. Сьогодні таке мислення стало частиною політичного мейнстриму. Це моральний занепад.

Звісно, потрібні раціональність, логіка, здоровий глузд — особливо в політиці, у стратегічних рішеннях. Але водночас ми маємо діяти на людському рівні. Бо ми християни, поляки, українці — ми люди. І тут немає жодних обмежень — йдеться не про національність чи релігію, а про людину в потребі.

Перша хвиля біженців з України показала це виразно. Пам’ятаю, як Вікторія Амеліна в Красногруді говорила мені, що на кордоні почувалася прийнятою краще, ніж біженці з інших країн. Вона була привілейованою лише тому, що була українкою. Це дуже промовисто: поруч з кордоном білоруським, який став символом несолідарності, постала межа нашого чудового польсько-українського часу солідарності.

Коли в наших реакціях з’являється така селекція, ми бачимо симптом хвороби: наша допомога вже не є цілком щирою й природною. Йдеться не про те, щоб когось засуджувати — усі ми в одному човні, усі маємо свої слабкості й обмеження. Але це також частина величезного морального занепаду, деградації, яку ми спостерігаємо у світі. Вона показує, скільки в нас страху, тривоги, невпевненості, як мало миру, про який говорять діти. І як легко популістична політика може завести все на манівці.

— А чому ж ненависть так легко проростає? Це політика, ідеологія, індоктринація (нав'язування людині певних ідей і переконань — Ред.)?

— А може — попкультура? І культура теж. 

Як могло статися, що в демократичному суспільстві ми розділили попкультуру і культуру? 

Що попкультура нібито призначена для тих, хто «не зрозуміє» іншої, бо вона занадто складна, «не для них»?

Якщо погодимося з тим, що розмова про цінності, моральність і розуміння іншого належить лише людям цієї «іншої» культури, а не всім, тоді починається трагедія. Трагедія полягає в тому, що ми не довіряємо людям у демократії — не віримо, що вони здатні самостійно приймати складні рішення, визнавати цінності й брати за них відповідальність.

Ми постійно діємо, виходячи з переконання, що з людьми треба говорити у спрощеній формі, інакше вони «не зрозуміють». Політики й медіа часто йдуть цим шляхом — створюють «попкультурне пюре». І ми платимо за це високу ціну. Бо так виникли попкультурні політики й політика, побудована на занижених стандартах. Це наслідок нашого недооцінювання культури й нерозуміння того, що совість, тобто наша духовна культура, є для всіх без винятку однаковим зобов’язанням.

Той самий Шевченко чи Мілош — вони для кожного. Саме з ними можна говорити про цінності, вимагати від себе роздумів, дій і відповідальності. Так само, як з мудрими книгами Євангелія — вони не є привілеєм обраних. Ми втратили віру в те, що це має стосунок до повсякденного життя. Навіть ті, хто вважає себе християнами, часто складають власне «життєве Євангеліє», яке суперечить справжньому, тоді як політики пропонують дискурс, наповнений ксенофобією і ненавистю.

Тут маємо справу з серйозним занедбанням, за яке сьогодні розплачуємося. Зі всепроникною зарозумілістю, з патерналізмом, які отримали право голосу. У результаті ми втратили багатьох громадян — людей, які відчули себе цілковито відсунутими на узбіччя. І не лише в сенсі матеріального добробуту, а й довіри та співвідповідальності за справи світу. Відчужені, а нерідко навіть тавровані як ксенофоби.

Я ніколи не вживаю таких слів щодо когось. Бо коли людину назвеш шовіністом чи ксенофобом — ставиш її до стіни. Забираєш у неї можливість руху, а отже, й шанс на зміну. А культура, навпаки, має дарувати простір і час, щоб ми могли змінюватися, навчатися, дозрівати. І саме цього нам часто бракує — терпіння до процесу, розуміння, що зміна потребує часу. Історія, з якої ми вийшли, та нові трагічні обставини ставлять перед нами вимоги, які часто нас перевищують. Інколи ми надто слабкі, щоб їх витримати. Але чи означає це, що ми відразу приречені бути злими — і то назавжди?

Можливо, ми все ще можемо бути партнерами — для розмови, співпраці, спільного життя. Навіть якщо кожен по-своєму долає власні емоції.

А ми? Ми чудово вміємо ставити людей до стіни: «Ти такий — і крапка». Натомість нам потрібно вчитися розуміти себе й інших, виходити за власні обмеження, опановувати мистецтво діалогу. Бо тільки так можлива справжня зміна.

— Ви говорите про емпатію, яка була помітна на початку. Але чи не звернули ви уваги, що сьогодні в медіа майже зникло слово «сусіди», коли ми говоримо про українців?

— Сусідство — це добре слово, правда? Сусід уже є частиною нашого життя. І якщо ми його витісняємо, з’являється відчуття… ніби немає загрози, а отже, й потреби у зусиллі чи навіть у жертві, адже сусід вимагає від нас більшого. Сусід — це той, кому належить дати прихисток, з ким можна поділитися, з ким ми співіснуємо і за кого несемо співвідповідальність. 

Самим своїм існуванням сусід пробуджує в нас глибинні цінності й випробовує їхню силу

Коли піддаємося ідеології конфронтації та ненависті, ми витісняємо такі слова, як сусідство, братерство, спільне благо. Навіть залишаючи осторонь той факт, що політики намагаються нас переконати, ніби в наших інтересах — відгородитися від України. Це абсурд, адже саме Україна є запорукою нашої безпеки. Якби ми мислили раціонально й тверезо, усвідомлювали, що для нас насправді добре, то зробили б усе, аби сусідство було якомога глибшим і тіснішим.

А натомість дозволяємо, щоб нас захопило ірраціональне або те, що розраховане на швидкий ефект (а це, зрештою, одне й те саме), дозволяємо власній слабкості брати гору, бачимо загрозу там, де її насправді немає. Хочу також звернутися до українців: іноді не варто надавати надмірного значення тим короткочасним кризам — так само, як у житті окремої людини, так і в суспільному організмі часом нами оволодіває слабкість, а політики вміло витягають з нас найгірше. Не слід вірити, що це назавжди, і не варто одразу ставити поляків до стіни, мовляв: «Вони вже такі є».

Ми повинні ставити вимоги самим собі — я кажу про поляків, тепер у контексті ситуації в Україні. Але водночас потрібно залишати простір для змін: більше розуміти, проявляти емпатію, довіряти, що зміна можлива. Я теж не надаю надто великої ваги миттєвим вітрам у соціальних мережах — ці вітри дуже швидко змінюють напрям.

Я би радше робив ставку на органічне, довготривале, низове будівництво — на творення речей, які не принесуть плоду сьогодні, але через кілька років обернуться результатом. Бо довіра має в собі надзвичайну силу. Якщо я, пані Ольго, буду вірити, що навіть якщо ви відчуваєте до мене — умовно кажучи — упередження, образу чи ненависть, то це не назавжди; якщо я не замкнуся на нашому спілкуванні, а повірю, що наші стосунки можуть змінитися, то й ви не залишитеся байдужою: відчуєте з мого боку не ворога, а людину, відкриту до змін. 

Іноді це вимагає від нас більше, ніж ми могли б реально припустити — більшої жертовності, ніж диктують щоденні обставини життя. Та саме це й формує людину, надає їй надзвичайної сили. Для мене краса криється в українському слові перемога. Подорожуючи світом, я завжди підкреслюю: варто вивчати його не як переклад «звитяга», а саме українське значення. Перемогти, могти — це означає здатність діяти понад власні можливості. Навіть маючи обмеження, травми, слабкості, все одно існує те, що зветься перемогти — могти більше, ніж ми можемо. І саме це є справжньою перемогою.

Щоб досягти цього, ми маємо видати собі кредит довіри, створювати добрі енергії, які дозволять нам робити більше, ніж ми самі вважаємо можливим. Три роки тому наші кордони відкрилися, виникла солідарність, і раптом ми змогли показати кращий бік — кращий, ніж раніше, в контексті білоруського кордону. Навіть ті, хто раніше стояв на боці радикальної конфронтації та закриття кордонів перед біженцями, не змогли заглушити власного сумління перед обличчям потребуючих — дітей у Біловезькій пущі, яким була потрібна звичайна склянка води. Совість неможливо втихомирити ідеологічними аргументами.

І ось раптом з’явилися українці, з якими ми могли повестися зовсім інакше. Це був момент, коли ми стали кращими — кращими за самих себе, хоча такий стан ніколи не триває довго. Наша мудрість має полягати в тому, аби вміти звернутись до того, що є в нас найкраще, будувати на цьому майбутнє і не відмовлятися від роботи над плеканням цих цінностей.

«Нас більше, ніж здається — людей доброї волі»

— Після того, як Президент ветував закон про допомогу українським матерям і почала зростати хвиля ненависті, одна з моїх колег запитала: «Що мені тепер робити? Куди поїхати? Я залишилася в Польщі з власного вибору і не розумію, що повинна відчувати і як жити, якщо навіть боюся розмовляти з моєю дитиною українською на вулиці»…

— Я на мить подумав, що сьогодні дедалі складніше порадити, куди можна піти, щоб стало легше. Таких місць у світі стає все менше

Звісно, це не виправдання того, що відбувається у нашій країні. Але це один з тих болючих уроків, які дає нам сучасний світ. Я повертаюся до думки, що ми є частиною спільної системи. Те, що відбувається у нас, взаємопов’язане з іншими місцями у світі, і часто ми не в змозі з цим впоратися. Не варто тішити себе ілюзіями – ми живемо в епоху морального занепаду, деградації гуманізму.

Звісно, я хотів би, щоб такі люди, про яких ви говорите, залишалися в Польщі — бо вони нам потрібні.

Я не говорю тут про надходження до бюджету, хоч це очевидний факт. Вони потрібні, щоб ми могли дорости до тієї зрілості, якої вимагає від нас ситуація у світі, і щоб мати шанс змінити власні погляди. Ваша колега, відчуваючи нетерпимість у Польщі, але все ж таки долучаючись до побудови доброго сусідства, має шанс стати частиною процесу змін, які не здійсняться з дня на день, принесуть їй ще не одне страждання, але у довгостроковій перспективі дають надію.

Бо саме в цьому процесі є сила й потенціал — ми змінюємо світ там, де ми є, а не постійно тікаючи кудись далі

Моя філософія значною мірою ґрунтується на зміні світу зсередини. Все частіше виникає спокуса втекти з різних середовищ, інституцій, релігій чи країн, бо щось здається нестерпним або суперечить нашим переконанням. Але це втеча — і тоді ми стаємо вічними кочівниками.

Відповіддю є залишатися, знайти спокій, закорінитися і працювати, розуміючи всі обставини, які супроводжують цей процес. Таке закорінення не те саме, що повернення до втраченого місця — але, щоб таке повернення було можливе — саме це затримання  в новій ситуації і навчання в ній дає шанс на зрілість.

Друга думка така: нас більше, ніж здається — нас, людей доброї волі. Це світ, де наша присутність часто зводиться до мінімуму, бо в центрі уваги опиняються драматичні події, конфлікти, біль і несправедливість. До медіа доходить голос кривди, тоді як висловити добро — значно складніше. Як це зробити? 

Іноді це полягає в мудрому погляді: можливо, нас більше, ніж здається, можливо, політик, який переміг і здається огидним, не отримав усіх наших голосів. Де ця інша половина Польщі? Вона є, і є способи до неї дістатися. Це дає надію.

 — Я живу в Польщі десять років і чула від різних людей, що люди по своїй природі чудові — чого раніше ніколи не чула в Україні. Двоє поляків також казали мені, що навіть якщо люди роблять щось погане, вони згодом шкодують.

— Раніше я називав це іскрою добра в кожній людині — чимось, що важко віднайти. Я говорю про це, бо мені це передали люди, які пережили справжнє пекло. Від Мілоша, який пережив дві світові війни, від тих, хто вижив у Голокості, від боснійських мусульман, чиї рідні поховані в Сребрениці. Вони могли б сказати, що світ поганий, що наші дії нічого не значать перед руйнівними силами, що будування мостів слабке перед військовою та ідеологічною агресією диктаторських режимів. Але саме вони навчали мене не втрачати віру в добро — у те світло, що є в кожній людині.

Вони вчили, що варто працювати над тим, щоб звільнити добро в нас, знаходити слова й час, щоб наша совість могла бути висловлена, а не придушена. І всупереч «тверезим» скептикам, голос яких я поважаю, а також спираючись на досвід воєн, що відкрили переді мною ядро темряви, я стаю на бік своїх вчителів, які не дозволяли собі ні нігілізму, ні згоди на те, що добро в цьому світі приречене на поразку. Бо якби не було правди на їхньому боці, чи могли б ми так розмовляти одне з одним, пані Ольго?

 Від графіті до вибухівки: механізми вербування у Telegram

В Україні новини про те, що завербовані росіянами підлітки вчинили диверсію, хуліганство чи терор — вже не новини, а буденність. Спочатку ворог фокусувався на дітях із соціально вразливих родин, але останні резонансні випадки свідчать, що в пастку потрапляють навіть підлітки з благополучних сімей, включно з родинами військових, які боронять країну.

Одним з найбільш шокуючих випадків стала трагедія в Івано-Франківську в 2023 році. Двоє хлопців віком 15 та 17 років отримали завдання через телеграм-канал від російського куратора. Їм наказали зібрати саморобний вибуховий пристрій й доставити його за вказаною адресою. Коли хлопці вийшли на вулицю, щоб виконати завдання, пристрій дистанційно привели в дію. Це призвело до трагічних наслідків: старший хлопець загинув на місці, а молодшому довелось ампутувати обидві ноги. Також він отримав важкі каліцтва статевих органів. 

Ще одна резонансна подія — вбивство української громадської діячки, мовної активістки, народної депутатки VІІ скликання зі Львова Ірини Фаріон. В її вбивстві підозрюють юного сина військовослужбовця ЗСУ з Дніпра Вячеслава Зінченка. Українські спецслужби перевіряють причетність затриманого до неонацистського руху, осередок якого знаходиться в Росії.

Ще одна ситуація сталася у місті Тернопіль. 14-річна школярка, спілкуючись в одній з телеграм-груп, шукала роботу. Зловмисники обманом отримали доступ до її персональних даних, зламали телефон і скачали її світлини інтимного характеру. Ними шантажували дівчину, змусивши її в рюкзаку пронести вибуховий пристрій і підкласти під машину, яка стояла неподалік від поліцейського відділку. Правоохоронці дивом встигли попередити вибух. 

У 2024 році, в період масових атак на енергетичні об'єкти України, країною прокотилася хвиля випадків, коли підлітків вербували для підриву електростанцій. За нею пішла хвиля мінування підлітками машин військовослужбовців. 

Як російські вербувальники знаходять тих, з ким працюють? Найчастіше — через телеграм-групи з пошуку роботи. Яким чином вербують? Заохочують грошима — наприклад, просять для початку зробити щось легке й незначне, приміром, намалювати графіті на конкретній будівлі, щедро за це платять (місцевою чи криптовалютою), після чого йдуть далі, кажуть вже піти на злочин — заради більшої суми, яку насправді ніхто виплачувати не збирається. Або шантажують, залякують. Для чого це злочинцям? Така схема допомагає вбити відразу кількох зайців: нанести удар ворогу руками самих українців, підставити або знищити підлітків, які своїми діями можуть зруйнувати собі життя, а значить, випадуть з активного спротиву росіянам.

З чого все почалося в Україні

В Україні все почалося з анонімних телеграм-каналів з образливими коментарями на спільних знайомих. Спочатку в обласних центрах, потім навіть у маленьких містечках одна за одною звідкілясь виникали групи з назвою «Сущность (і назва міста)». Інформація про них розносилася через «сарафанне радіо». Пропонувалося надсилати фото й відео тих, про кого підлітки хотіли б висловити думку анонімно. Звісно, знаходилися ті, хто був на когось ображений, заздрив, мав якісь конфлікти. Часто мішенню ставали «ботани», яскраві дівчата й ті, хто не вписався у загальні норми. 

Поширювалися світлини з максимально принизливим, цинічним описом, лайливими словами, які часто містили прямі заклики до насильства, як-от: «побачите — плюньте в неї», «вона хвора на СНІД», «я його матір у неприродний спосіб зґвалтував», «у неї гниди», «поставте її на коліна та принизьте»

Якщо батьки чи рідні вступалися за дитину, адміністратори каналу могли створити на них «досьє», влаштовуючи цькування всієї родини. 

Українські розслідувальні центри, зокрема NLG.Media, довели: ці ресурси були частиною гібридної війни проти України, їхні адміністратори знаходилися в Росії. Вся інформація в цих каналах подавалася російською мовою, профілі були прив'язані до російських номерів. 

«Вони знайшли мій профіль на Facebook і почали брати звідти фотографії, виставляючи їх в максимально образливому контексті, роздавали мої контакти: телефон, місце роботи, — розповідає Ірина з Одещини. — Я хотіла захистити свою племінницю. Її, спортсменку й відмінницю, красуню, змалювали як дівчину, що продає себе для інтимних забав. У неї почалася депресія, вона не хотіла йти до школи. Адмін каналу пропонував зняти цей пост за гроші, але коли я погодилася, він просто зник».

Це доводить: інтерес був не в грошах, а в цілеспрямованому цькуванні, створенні додаткового психологічного навантаження на українських підлітків, які й так переживають через війну, розлуку з батьками, втрату дому й нормального безпечного життя. 

За словами дослідниці булінгу Насті Мельниченко, у деструктивній схемі цькування в інтернеті страждають зрештою всі сторони. Найбільшої шкоди зазнають діти, які були в позиції жертви. Однак, градус тривожності підвищується також у тих, хто просто скролив стрічку й став свідком цькування. Булінг має сильний вплив на розвиток комплексного посттравматичного стресового розладу (КПТСР). Дослідження показують, що 27,6% хлопців і 40,5% дівчат, які зазнавали цькувань, отримали бали в межах клінічного діапазону ПТСР.

Травматизація підлітків від булінгу може бути вищою, ніж навіть у дорослих учасників війни, працівників пошти, які потрапили під скорочення, а також пар, що пережили розлучення

Окрім того, подібні Telegram-канали могли бути використані для збору бази даних підлітків, які потенційно готові стати мішенями для маніпуляцій, вербування для виконання протизаконних завдань. 

Tellonym, Szon Patrol як інструменти впливу на підлітків у Польщі

Хоча в Польщі діє жорсткіший контроль щодо використання чужих фото й відео, почерк контактів, в яких останнім часом задіяні підлітки, неможливо не впізнати. 

Замість Telegram використовується Tellonym — мобільний застосунок та веб-сервіс для обміну анонімними повідомленнями. Спочатку він в невинний спосіб згуртовував спільноту ліцеїв і початкових шкіл — там публікувалися оголошення про продаж книг, обговорювалися вчителі — які з них суворі, а які ні. Але згодом у багатьох закладах освіти Tellonym став перетворюватися на інструмент для цілеспрямованого цькування. «Я й не знала про цей додаток, доки не почула, як за моєю спиною перешіптуються, бо в Tellonym написали: “Карина П. з 2-В — шльондра”», — розповіла мені  Карина, донька моєї подруги. 

А з недавнього часу польські підлітки знайшли собі нову розвагу — вони влаштовують «патрулі», перевіряючи, чи доречно одягнені дівчата, і викладають в соцмережі критичні відео, через що дівчата отримують багато хейту. Кількість акаунтів у соцмережах, що використовують назву «Szon Patrol (назва міста)», стрімко зростає. 

Слово «Szon (шон) — це молодіжний сленг, що означає жінку, яка надає сексуальні послуги. 

Це не випадковість, а навмисна калька моделі психологічної дестабілізації: те, що випробували в Україні, тепер запускають у Польщі — з урахуванням національного менталітету й правових реалій щодо фото й відео. З єдиною метою — сіяти хаос і розколювати суспільство.

Тест на піддатливість: як вербувальники зондують ґрунт

Тільки у моєму невеликому місті на Одещині за останній місяць на батьків трьох дітей було складено адміністративні протоколи. Це прямий наслідок нової хвилі — в анонімних телеграм-групах дітей і підлітків спонукають до порушення громадського порядку чи протиправних дій за невелику винагороду. Пропонують, приміром, робити небезпечні трюки на велосипедах чи мопеді, залазити на пам’ятники, купатися у міському фонтані, підривати петарди (від яких мешканці району сильно лякаються, тому під час війни петарди під забороною), знімати все це, викладати фото й відео — і отримувати нагороду по 100-200 гривень (до 20 злотих).

«Цінується» контент з безхатьками, людьми в стані алкогольного сп’яніння й однолітками у принизливих ситуаціях

Як наголошує польський репортер Павло Єндраль, Росія системно застосовує ті ж гібридні інструменти — дезінформацію, кібератаки та втягування вразливих груп у фізичний вандалізм — також у Молдові. Ця на перший погляд дивна тактика є ефективним інструментом гібридної війни. 

І найважливіше — завдяки таким нібито «невинним» вчинкам відбувається відбір потенційних кандидатів для подальшої, більш серйозної співпраці. 

«Легкі гроші» й «важлива місія»: на які гачки чіпляють дітей

Далі податливих і слухняних дітей вербують для виконання більш серйозних правопорушень. Кінцева мета — використати молодь для виконання диверсій, підпалів, підривів тощо. За кордоном такі випадки мають викликати негатив до українців, зменшити підтримку й солідарність з Україною. 

Аналіз,  проведений українським благодійним фондом «Голоси дітей», показує, що росіяни цілеспрямовано шукають підлітків з так званої «зони ризику», пропонуючи їм заробіток на деструктивному контенті або виконання протиправних замовлень. До цієї категорії входять діти, які відчувають соціальну ізоляцію, мають низьку самооцінку або фінансові проблеми.

Ця вразливість особливо посилюється у середовищі дітей-біженців. Кількість потенційних мішеней тут може бути вищою через комплекс системних факторів: соціальна ізоляція в середовищах іноземних однолітків, розділеність сімей, фінансові проблеми. 

Зі свого боку місцеві підлітки, які наслухалися ксенофобічних висловлювань від батьків, часто  легко піддаються зовнішнім впливам. Вербувальники знають, на які больові точки натиснути. Як наголошують у БФ «Голоси дітей», коли ми відчуваємо безсилля й тривогу, раптом з'являється хтось, хто здатен переконати нас у значущості певних дій. 

Нещодавній випадок у польському Вроцлаві яскраво ілюструє, як ці механізми працюють. Підозрювані — група українських підлітків — виманили 23-річного українця на фальшиве «побачення із 16-річною дівчиною». Коли чоловік прийшов, його жорстоко побили, поголили голову та намалювали на обличчі нацистську символіку, фільмуючи все на камеру.

А ось польська поліція затримує двох 17-річних громадян України, які, за версією слідства, залишали «бандерівські гасла» та червоно-чорні символи на будівлях і пам’ятниках жертв Волинської трагедії на замовлення іноземних спецслужб. Польські спецслужби підкреслюють, що такі дії мали характер провокації та спрямовувались на розпалювання ворожнечі між українцями й поляками.

Про системність таких випадків (а значить і проблеми) свідчать події в різних країнах ЄС, де живуть українські біженці. Нещодавно у Нідерландах поліція заарештувала двох 17-річних підлітків за підозрою у шпигунстві на користь Росії. За словами батька одного з хлопців, його сина завербував через Telegram проросійський хакер. У серпні підліток з Wi-Fi sniffer (спеціальний апарат для перехоплення даних — Ред.) ходив повз офіси Європолу, Євроюсту та посольства Канади в Гаазі, шпигуючи за роботою цих установ. 

Довіра проти маніпуляцій: що робити, щоб протидіяти

Міністерство освіти України зробило роз'яснення: довіра між батьками й дитиною є основним запобіжником. Вона здатна зламати всі схеми з вербування. 

Цей захисний механізм, що вибудовується з раннього віку, довів свою ефективність. Показовим є випадок в Тернополі: восьмикласник однієї з місцевих шкіл не погодився на пропозицію «заробітку» в месенджері — здійснити теракт проти держслужбовців. Це спілкування він почав заради жарту, однак згодом його почали шантажувати й погрожувати. Він розповів про все батькам. Кіберпереслідування вдалося зупинити. 

Підлітковий вік — це період бурхливих змін в організмі, і це робить молодь особливо вразливою для радикальних ідей. Лімбічна система (емоції) вже добре розвинена, а префронтальна кора (самоконтроль, оцінка ризиків) — ще ні. Ось чому емоції часто беруть гору над розсудливістю. Маніпулятори користуються цим, пропонуючи прості відповіді на складні питання. І те, що юні хлопці й дівчата піддаються такому впливу, говорить не про їхній поганий характер, а про майстерність ворога. 

Що можуть зробити батьки?

1. Поговорити з дитиною про ризики, які можуть виникнути, попередити про можливості шантажу й залякування. Навести приклади, зокрема такі, де все почалося з пропозиції «легких грошей» або «виконання особливої місії». Пояснити, як відбувається вербування. І як треба діяти в разі попадання в подібну ситуацію.

2. Не читати моралі щодо переконань чи інтересів підлітка. Бути опорою, а не контролером. Не засуджувати, а слухати й ставити багато питань. Пошук відповідей вчить критичному мисленню. 

3. Дати альтернативу тому, що шукають маніпулятори. Спрямувати енергію в конструктивне русло. Якщо дитину турбує несправедливість — разом зайнятися благодійністю. Якщо бракує грошей — разом пошукати спосіб заробити.

Необхідно чітко усвідомлювати, на які больові точки натискає ворог. У Польщі це — розбурхування національної ворожнечі: спроби зіштовхнути українців з поляками, посіяти розбрат між біженцями та місцевим населенням. 

Замовники цих злочинів, цинічно використовуючи вразливість молоді, завжди грають на розколі. Наша відповідальність — не засуджувати тих, хто став жертвою, а створювати систему, де кожна дитина знає: вона може звернутися за допомогою, не боячись покарання.

‍Фотографії: Shutterstock

Марія і Бартош: «Це було кохання з першого погляду... але не в обох»

Марія Станіславська приїхала з Вінниці до Польщі 11 років тому на навчання нанотехнологіям у Лодзькій політехніці. Сьогодні вона — мешканка Лодзі, дружина й мати, а ще — авторка популярного блогу в Instagram «Teściowa i Synowa» з майже 40 тисячами підписників. Згадуючи, як все починалось, Марія розповідає:

«Через інтенсивність навчання і брак часу на знайомства на другому курсі я завантажила Tinder. Ім’я Марія — міжнародне, польську я вже знала, тож Бартош навіть не здогадувався, що листується з українкою. Згодом я сама йому про це сказала. Для мене це було кохання з першого погляду. Я його побачила і зрозуміла — ось чоловік моєї мрії. Він, правда, зізнається, що нічого такого відразу не відчув, бо на перших зустрічах навіть соромився на мене дивитись. Але каже, що йому було дуже комфортно й весело, бо я вмію тримати розмову».

Родина чоловіка прийняла Марію дуже добре, хоча перед знайомством Бартош жартома лякав її суворою бабусею, яка «точно не вийде зі своєї кімнати». «Це був другий день Різдва: ми разом снідали, говорили майже весь день, я відчула себе частиною родини. Пам’ятаю, я так активно жестикулювала під час розмови, що… пролила червоне вино просто на свіжопофарбовану білу стіну. Ніхто не насварив мене, всі сміялися. Це багато про що говорить».

Марія зізнається, що найбільше її вразили в польських традиціях тепло й душевність Різдва. Хоча у своєму домі вона зберегла й український Новий рік — гучний, з феєрверками й подарунками.

«Тепер у нас Різдво по-польськи, а Новий рік — по-українськи», — усміхається вона

У польських чоловіках Марія цінує партнерське ставлення до жінки: вони сприймають її як рівну — і в побуті, і в ухваленні рішень. А от у романтиці, вважає Марія, українські чоловіки дають фору: «Вони вміють залицятися — квіти без приводу, увага до дрібниць, романтичні жести. Іноді цього трохи бракує у світі польської прямолінійності».

Щодо розбіжностей у вихованні дітей, то їх поки немає, адже донечці подружжя немає й року. Але Марія усвідомлює, що вони з’являться — радше через сімейні звички, ніж через національність. «Взагалі, я вже звикла, що часами почуваюсь тут, як місток між двома культурами або навіть як вчитель: пояснюю батькам чи свекрам, чому в цій країні щось роблять саме так, що в моїй культурі це має інший сенс. Але коли є любов і повага, баланс знайти легко».

Водночас життя у двох культурах приносить не лише приємні відкриття, а й зіткнення зі стереотипами. «Ми з моєю свекрухою ведемо спільний блог, і негативні образливі коментарі я бачу регулярно. Особливо останнім часом. «Комусь просто не подобається, що я українка, хтось виливає втому чи злість. На жаль, це стало частиною мого щоденного досвіду як публічної українки».

Разом з тим блог «Teściowa i Synowa» набирає популярності й для багатьох жінок став місцем розуміння, гумору й підтримки. Марія впевнена: інтерес до теми пояснюється порушенням стійкого кліше «свекруха й невістка — вороги». 

«Ми показуємо іншу реальність: можемо сміятися одна з одної, сперечатися — але з любов’ю. І ми не граємо ролі — ми справжні. Людей це чіпляє — хтось упізнає себе, комусь бракує такого тепла, а хтось бачить надію на інше ставлення».

Війна, зізнається Марія, не змінила її стосунків з чоловіком, але суттєво вплинула на зв’язок з рідними в Україні. «Він від початку підтримував мене й допоміг вивезти близьких у безпечне місце. Перші пів року ми жили разом з мамою і сестрою — було складно, але це дуже нас об’єднало».

Тепер вони з чоловіком часто обговорюють, що буде, якщо війна дійде до Польщі. «Для нього це далека, майже абстрактна перспектива, а для мене — цілком реальна загроза. І ця різниця у відчуттях стала частиною нашого міжкультурного досвіду. Вона вчить нас уважніше слухати одне одного й цінувати те, що маємо сьогодні».

Марія часто чує історії жінок, які приїхали до Польщі не за власним бажанням, а через війну. «Це зовсім інший досвід. Я свідомо планувала свою еміграцію, мала час адаптуватися, будувати стосунки, а вони були вирвані з дому раптово й з болем. Тому поради на кшталт «оточіть себе поляками, інтегруйтесь, живіть, як вони» здаються мені недоречними. Їм цього вибору не дали. І я щиро бажаю кожній українці знайти відчуття дому — де б вона не була. Головне, щоб було безпечно. Бо саме з безпеки починається здатність жити далі».

Алла і Пшемислав: «Ми одружилися, коли це ще не було модним»

Алла Брожина, засновниця й керівниця фундації «Нечужий» у місті Жори, переїхала до Польщі десять років тому. Історія її кохання з Пшемиславом почалася на сайті знайомств, який, як з’ясувалося пізніше, об’єднав чимало українсько-польських пар. Вже через пів року вирішили побратися. У 2016 зареєстрували шлюб у Луцьку. «На церемонії була тільки моя мама», — згадує Алла.

Для її родини вибір чоловіка-поляка не став сюрпризом. Алла родом з Волині — регіону, тісно пов’язаного з Польщею. «Як-то кажуть, головне, щоб людина була хороша», — усміхається Алла. А от родина Пшемека на початку була не настільки відкрита.

«Десять років тому в Польщі були доволі негативні стереотипи щодо українок. Вважалося, що вони приїжджають з біднішої країни, щоб «пошлюбити» заможних поляків. Були випадки, коли жінки навіть цього не приховували. Це сьогодні поляки дивуються, якими дорогими машинами їздять українські біженки, як вони одягаються та відпочивають. А тоді Україна асоціювалася з бідністю, розбитими дорогами й злодіями, які крадуть машини з польськими номерами».

Певні культурні відмінності між поляками й українцями, зізнається Алла, на початку її дивували. Насамперед — сильний вплив релігії на суспільне життя. А ще звичка польських чоловіків першими подавати руку жінці при знайомстві та вітанні, а також специфічні форми звертання, як-от «пан» і «пані». «Хотілося сказати, що часи панщини в Україні давно минули. Зараз ставлюся до цього спокійно».

Разом з тим Алла не відчувала на собі упередженого ставлення через походження. Можливо, тому що вона спілкується практично без акценту, бере участь у заходах для поляків. Її 15-річний син Мирон, який переїхав до Польщі ще дошкільням, чудово володіє польською і вважає її своєю першою мовою.

«У нашій фундації «Нечужий», яку я створила і очолюю з 2022 року, ми теж інтегруємо мігрантів, тобто організовуємо заходи для всіх бажаючих, вчимося працювати з різними мовними й віковими групами населення. Разом з тим на питання, звідки я родом, відповідаю обережно — адже тема Волині, Волинської трагедії нині дуже розпалена в польському середовищі».

У родині тісно переплелися українські й польські традиції: на кухні мирно співіснують борщ і бігос, а свята святкують за двома календарями — залежно від того, де зустрічають. Чіткого розподілу обов’язків у сім’ї немає: «Ми допомагаємо одне одному в усьому», — каже Алла. 

Під час повномасштабної війни Алла активно волонтерила, а чоловік її в цьому підтримував. Вони прихистили сестру Алли з маленькою дитиною, опікувалися біженцями, декотрі з них згодом стали постійними волонтерами фонду. 

Для Алли дім — це її сім’я. Зараз її життя тут, у Польщі, але частинка серця назавжди залишиться в рідному містечку Рожище в Україні. «Людина повинна пам’ятати своє коріння, де б вона не була. Знати й шанувати рідну мову. Для мене це — українська. Це важливий елемент моєї національної ідентичності».

Алла вважає, що польське суспільство нормально сприймає міжнаціональні шлюби, особливо якщо це людина зі слов’янських країн. «Одного разу на міському святі знайомий Пшемека сказав йому: “Ти одружився з українкою, коли це ще не було модним”. Отже, зараз це модно».

Ірина й Петрик: «Вразив тим, що хвалив мою криву польську»

До лютого 2022 Ірина Бондар з Кривого Рогу вважала себе щасливою людиною: мала улюблену роботу, друзів, подорожі й свободу після розлучення. Війна перекреслила цей спокій — Ірина опинилася в містечку Стараховіце, де влаштувалася працювати на завод. Було важко, але вона цінувала стабільність такого варіанту.

Незабаром у колі спільних друзів вона познайомилася з Петриком. Це була майже випадковість — ще тиждень, і вони б розминулися: він мав їхати працювати в Норвегію, а вона — гостювати до подруги в Щецин. Доля вирішила інакше.

«Він вразив мене тим, що поводився як джентльмен, умів смішити й хвалив за мою «криву» польську. З ним було цікаво й безпечно», — каже Ірина. А далі Петрик поїхав працювати до Норвегії, а Ірина залишилася в Польщі. Поки їхні стосунки нагадують «гостьовий шлюб», але незабаром Петрик повернеться, і вони нарешті будуть разом в усіх сенсах.

Родина чоловіка прийняла Ірину тепло. Особливо близькі стосунки склалися з його мамою, яка завжди мріяла про дочку. «Поляки, яких я зустріла, дуже мене підтримують. Ми схожі ментально, але, на мою думку, вони добріші й вихованіші, особливо чоловіки — навіть під дією алкоголю».

Ірина й Петрик майже не сваряться — бояться образити одне одного. Якщо й трапляються емоційні моменти, він завжди знаходить спосіб згладити гострі кути. «Найцінніше в ньому — що він завжди виконує обіцянки. Він господар свого слова — і саме за це я в нього закохалася. Для мене він ідеальний, найкращий чоловік у моєму житті».

Пара не має дітей і не планує їх, свідомо обравши шлях childfree. Традиції в сім’ї підтримує переважно мама Петрика, запрошуючи на Великдень і Різдво. Ірина ж з дитинства звикла святкувати лише Новий рік і дні народження.

Після втрати обох батьків в Україні її сім’я тепер тут, у Польщі. «Розумію, що ніколи не буду тут "своєю", але це мене не бентежить. Я аутентична, зі своїм акцентом і досвідом, і саме за це мене любить мій Петрик».

Ірина зізнається, що жодного разу не чула від поляків закидів на кшталт «забираєте наших чоловіків» чи «відбираєте робочі місця».

— Чоловіки ж не холодильники, щоб їх у когось «забирати», — жартує вона

— Я ні з ким не конкурувала й не збиралася цього робити. Польки теж гарні й працьовиті, як і наші жінки. Насамперед треба бути доброю людиною, а національність — справа десята. Мені здається, що всі ці розмови про якусь «конкуренцію» вигадують недалекі люди, які просто хочуть розпалювати міжнаціональну ворожнечу.

Мрії у неї прості: щоб закінчилася війна, щоб повернулося спокійне життя, щоб вони з Петриком мали власну оселю, працювали й подорожували. І саме в цій простоті — справжній сенс: мати можливість нарешті жити разом і планувати «завтра» без страху.

Оксана і Пшемек: «Вирішальним стало те, як він поставився до моєї дитини»

Коли Оксана Івасюк переїхала до Польщі, їй було 36 років. У Дніпрі вона працювала бухгалтером, розлучилася, виховувала доньку й навіть не замислювалась про другий шлюб. Війна перекреслила всі плани й змусила починати з нуля.

Минуло близько дев’яти місяців, перш ніж Оксана зрозуміла, що повернення додому відкладається на невизначений час. Тоді вона заповнила анкету на сайті знайомств. Листування із Пшемиславом тривало недовго — швидко вирішили зустрітися.

Шлюб не був спробою знайти «стабільність у складні часи». Він став природним продовженням стосунків людей, які знайшли одне в одному саме тих партнерів, яких потребували. Пшемислав відразу поставився до ситуації Оксани з розумінням: допомагав з побутом, перекладами, документами. І найважливіше — знайшов спільну мову з її донькою: гуляв з нею, робив подарунки, організовував розваги.

З часом у родині сформувалася власна суміш традицій. На Різдво, наприклад, Пшемек замовляє польські страви, а Оксана замість яєчного салату готує класичне олів’є. Обов’язки в сім’ї теж розподіляються без чітких меж: «Зазвичай я готую, але якщо немає настрою чи сил — чоловік робить канапки або ми замовляємо щось готове. Прибирання також робимо разом».

Що Оксану вразило, так це більша залученість польських чоловіків у виховання дітей і ведення побуту. «Для них нормально допомагати жінці, проводити багато часу з дітьми, брати на себе справи, які в Україні досі часто вважають виключно «жіночими». Хоча й у нас поступово це змінюється, що дуже тішить».

Пшемислав поважає бажання дружини професійно розвиватися. «Він не вимагає, щоб я працювала, але мій вибір працювати й навчатися повністю підтримує. Я це ціную».

Друзі чоловіка завжди раді бачити Оксану, упередженості вона не відчуває. «Ніколи не стикалася з негативом. Прагну бути культурною, поважати країну, яка нас прийняла, але й не забувати про власну гідність. Дотримуюсь законів, плачу податки й намагаюсь жити так, щоб не шкодити іншим».

Психотерапевтка Оксана Вознюк: 

— Міжнаціональні стосунки — завжди зустріч двох світів. Це не лише інша мова чи кухня, а щоденне переплетіння уявлень про «нормальне»: від того, як святкувати Різдво, до того, як вирішувати конфлікти. Багато залежить від моделі сім’ї, у якій людина виросла: ролі, традиції, ставлення до релігії, грошей і свят. На початку, в період закоханості, ми можемо не помічати різниці, але вона стає особливо помітною, коли в стосунки входить побут чи з’являються діти. Саме тоді потрібна психологічна пластичність — уміння чути інше й не боятися змінюватися.

Як її впізнати? Є кілька ознак:

Цікавість до світу партнера без осуду;

Повага до іншої культури, без іронії чи зверхності;

Готовність спробувати нове — від страви до традиції;

Відвертість визнати, що потрібен час, аби щось прийняти; 

Бажання будувати спільне, а не доводити «правильність» свого.

Поширена пастка — ідеалізація партнера. Українки часто бачать в поляках стабільність, «європейські» цінності, поляки в них — образ «зручної» жінки з традиційним баченням сім’ї. Але за цими уявленнями легко не помітити живу людину з власними звичками й труднощами. Тому ключ — у щирому діалозі про буденне: побут, гроші, дітей, віру, старість.

Найміцніші пари створюють «третю територію»: не польську і не українську, а власну. Де є місце і вареникам, і бігусу, і різним святам; де гумор і повага важливіші за «я так звик»

Саме в такій спільній культурі народжується справжня близькість і родина, що витримує все.

‍Фотографії з приватних архівів

Відмінність від інших діаспор

Повсякденне життя українців за межами батьківщини стало уроком космополітизму. У великих містах Європи й Північної Америки вони функціонують у багатомовних та багатокультурних середовищах. Це не тільки необхідність для українців, але й ресурс, який вчить гнучкості, відкриває нові культурні коди, дає можливість будувати мережі контактів, що виходять за межі національних кордонів.

Як писав Колін Флінт у «Вступі до геополітики», глобалізація і міграція людей несуть ризик «розмивання значення місця й нації». Космополітизм як стиль життя може бути визвольним, але якщо він стає самоціллю без коренів, це легко призводить до зникнення спільного «ми». Українська діаспора стоїть перед дилемою — як скористатися глобальними можливостями і водночас зберегти національні корені?

Тут, однак, вимальовується істотна відмінність від інших діаспор. Після 1991 року Україна вже мала кордони, гімн, прапор, але все ще не мала власної ідентичності. Протягом трьох десятиліть українська мова функціонувала переважно в західних регіонах, а решта країни частково дрейфувала в «напівколоніальному» стані невизначеності, як теля, яке вигодовують дві матері. Ідентичність була нестабільною, а держава розірвана між впливами Сходу і Заходу.

2022 рік став поворотним моментом. Повномасштабне вторгнення змусило українців боротися не тільки за територію, але й насамперед за свою ідентичність. Сьогодні Україна вже точно знає, чим вона є.

Потрібно розуміти внутрішню природу України, тобто її людей. Саме вони є ідентичністю. Саме вони вибороли свободу на Майданах і на фронті, вони будують повсякденне життя в країні та за кордоном. І саме вони є гарантією того, що Україна більше не повернеться до ролі «периферії імперій».

Безпека починається з ідентичності

Війна дала українцям усвідомлення, що ідентичність — це не лише індивідуальний вибір, але також стратегічний ресурс — як економіка чи армія. Нація виживе лише тоді, коли її індивіди відчують спільну відповідальність.

От чому діаспора не є пасивною юрбою переселенців. Вона є активним гравцем у сфері безпеки. Вона організовує збори коштів на дрони, проводить інформаційні кампанії в соцмережах, тисне на уряди країн, що приймають біженців, щоб вони не втрачали уваги до війни. Ця активність була б неможливою, якби не стійке почуття приналежності. За Україну відповідають не тільки президент чи уряд. Відповідають всі ті, хто воює на фронті, хто підтримує повсякденне життя в країні, і ті, хто живе в діаспорі. 

Почуття співучасті в долі своєї країни є одним з найважливіших елементів національної безпеки. Майдани, які стали символами громадянської мобілізації, сформували в українців переконання, що народ повинен сам боротися за своє майбутнє. Ця пам'ять не зникає в еміграції — навпаки, ще більше мобілізує. Як зазначає згаданий вище Флінт, геополітика — це також «дії звичайних людей», які вирішують, чи виживе спільнота. 

Космополітизм як компетенція

Космополітизм українців у діаспорі слід розуміти як набір навичок. Це здатність адаптуватися, будувати відносини, орієнтуватися в чужих правових і соціальних системах. Це також можливість брати участь у глобальних дебатах з позиції інсайдера, а не просто гостя. Глобальні потоки можуть зміцнювати або послаблювати народи залежно від того, як вони використовуються. 

Якщо космополітизм є інструментом, то він може зміцнювати спільноту, а якщо порожньою ідентичністю, то послаблювати вкоріненість.

Українці знають, що не можуть собі дозволити втратити коріння. Їхня історія — голод, репресії, боротьба за мову, окупації, анексія, повстання, революції і війна — не дозволяє розчинитися у світі

Демократичний порядок, за який вони боролися на Майдані, зобов'язує бути собою, де б вони не були. Тому космополітизм для них є компетенцією, але не новою ідентичністю.

Нові арени геополітики

Традиційно ми думаємо про безпеку в категоріях кордонів і держінститутів. Але сучасність змінює цю перспективу. Українська діаспора створює розсіяну інфраструктуру безпеки без танків і адміністрації, але з мережами підтримки, фінансами й політичним впливом.

У Канаді, Німеччині, США, а також у Польщі українці створюють політичне лобі, яке впливає на рішення урядів. Громадські організації, фонди й групи волонтерів діють як альтернативні міністерства закордонних справ і оборони, тобто залучають допомогу, висвітлюють справи України, протидіють російським наративам.

Це саме те, що Флінт називає «новими аренами геополітики», тобто місцями, де політичне значення створюють актори, не задіяні напряму в управлінні державою.

Діаспора стає таким чином чимось більшим, ніж спільнота емігрантів. Вона є живою частиною української системи безпеки й мережею, яка в кризових ситуаціях може підтримувати державу ззовні.

Україна показує всьому світу, що нація — це не тільки апарат влади. Це багатомільйонна спільнота, яка здатна взяти на себе відповідальність за свою державу. Емігранти, волонтери, активісти, підприємці й інтелектуали разом захищають так само реально, як і солдати.

Минуле, яке не дозволяє бути ніким

Соціальна стійкість — це здатність спільноти вижити попри кризи. Українці, розкидані по всьому світу, створюють цю стійкість, зберігаючи свою ідентичність.

Йдеться не тільки про прапори й символи, а про щоденне використання мови, підтримку зв'язків, громадянську активність. Завдяки цьому діаспора не є «розсіяною масою», а транснаціональним організмом. Флінт вказує, що глобалізація не стерла націю з карти світу, а радше змусила її переосмислити себе. Україна в діаспорі — приклад нації, яка може існувати водночас у багатьох місцях і при цьому зберігати єдність.

Разом з тим українська ідентичність має унікальний фундамент: минуле, яке не дозволяє бути ніким

Шлях нації зміцнив її у переконанні, що її існування — це щоденне завдання, навіть у далекій країні. Тому космополітизм українців є не загрозою, а інструментом.

Британська соціальна географ Дорін Мессі, авторка книг «Простір, місце та гендер» і «Для простору», писала, що місця — це не лише точки на карті, але також мережі відносин і значень. Вона критикувала традиційний підхід, який розглядав місце як щось стабільне і відокремлене. На її думку, саме потоки людей, ідей і символів будують простір. У цьому сенсі Україна існує скрізь, де є українці — у мові, традиціях, жестах, діях — і в берлінському класі, де хтось розмовляє українською, і у варшавському офісі, де проєкт має печатку «українська фундація», і в лондонській дискусії, де голос українця звучить рішуче.

Значення нації випливає не тільки з її армії та кордонів, але й з того, як вона вміє існувати у свідомості світу. Діаспора є одночасно символічною спільнотою та політичним інструментом.

Нас немає вдома, але дім є в нас

Варто боротися за свою «мікрогеографію ідентичності» і плекати свою мову, культуру й історію. Йдеться не про великі жести, а про щоденну практику, таку як розмова українською мовою, пам'ять про літературу й музику, підтримка свят і символів. Бути активним від імені спільноти. Волонтерство, соціальна діяльність, підтримка нових біженців — все це є побудовою національної присутності в країнах, що приймають. Можна бути космополітом і водночас націоналістом. Мости — це не інтеграція та асиміляція, а поєднання світів, в яких діаспора стає послом України.

Космополітизм став повсякденністю українців, які опинилися за межами батьківщини. Але це не означає, що вони є бездержавними кочівниками. Діаспора виробила власну модель ідентичності — космополітичні з необхідності, національні за вибором.

Геополітика — це не тільки танки й договори, але й те, як народи присутні у світовому просторі.

Українська діаспора не тільки шукає безпеки — вона її створює. З Майданів українці вийшли з кров'ю на обличчях, з фронту виходять зі шрамами, але це дає силу

Демократія — це вибір, який українці захищають на вулицях і в окопах. Тому вони не розчиняться в жодному космополітизмі. Українці можуть бути глобальними, але ніколи анонімними. Україна — це не тільки влада в Києві. Україна — це люди — ті, хто в країні, і ті, хто за її межами. І кожен відповідає за її майбутнє. Без цієї колективної відповідальності немає ні держави, ні безпеки.

«Навіть без коріння ми б допомагали»

Якось я їхала в Україну з польськими волонтерами, які везли автобусами гуманітарну допомогу на фронт. Водії автобусів, почувши, що я розмовляю з українським акцентом, і собі перейшли на українську. Виявилось, їхніх пращурів у 1947 в межах операції «Вісла» разом з іншими 56 тисячами українців радянська влада примусово переселила з етнічних земель до Вармінсько-Мазурського воєводства. Тоді українців, які за задумом мали розчинитися серед місцевого населення, було заборонено називати українцями, але ті, хто не асимілювався, змогли об’єднатися, щоб відчувати підтримку своїх. Зерна любові до України, які ці люди сіяли в серцях своїх дітей і онуків, проростають досі. Ось чому так багато допомоги везуть на фронт саме з цього регіону Польщі — це нащадки депортованих у 1947 році українців.

— Але навіть якби ми не мали українського коріння, все одно допомагали б Україні чинити опір злу, бо терор не має кордонів, — впевнений волонтер Павел Ґерчак. — Ця війна в Європі перетворилася на страшну буденність, цього не повинно бути. Тож ми возимо й будемо возити допомогу на фронт — аж до перемоги.

Вармінсько-Мазурське воєводство межує з Калінінградською областю Росії. Це сухопутний кордон довжиною понад 200 кілометрів. «Українська громада в регіоні налічує 70 тисяч людей і є найбільшою в Польщі. Але не всі декларують, що мають українське походження», — розповідає почесний голова Ольштинського відділу об’єднання українців у Польщі Степан Мігус.

«Ми співпрацюємо з громадськими організаціями Фінляндії, Канади, Італії, Нідерландів і Німеччини. А також з приватними донорами із США», — каже він. І додає, що якби санкції ЄС були більш рішучими й військова техніка надходила до українських військових швидше і в більшій кількості, війна вже була б у минулому, а злочинці бодай частково постали б перед судом.

Регулярно на схід України з польського містечка Гіжицько (Giżycko) вирушає гуманітарний конвой команди «Волонтерського руху Польща — Україна «Ukrainian Bikers».

«Це один з небагатьох міжнародних конвоїв, що їздить на передову. Ми возимо автівки, дрони, продукти, засоби гігієни, газові плити, постільну білизну, ліки, хірургічні фартухи, крісла колісні для поранених солдатів, лікарняні ліжка», — каже Христофор Патра.

Великий польський українець Мирон Сич

Саме з Вармінсько-Мазурського воєводства надійшла перша допомога з Польщі для Євромайдану в Києві в 2013 році. Як і тоді, коли вибухнула російсько-українська війна в 2014 році, а також коли почалось повномасштабне вторгнення 24 лютого 2022 року. Це відбулося завдяки діяльності Мирона Сича (03.01.1960 — 04.04.2024) — єдиного етнічного українця, якого поляки двічі обирали послом (депутатом) Сейму Республіки Польща. Його називали лідером української громади, маршалком українців Вармії і Мазур. 

Багато етнічних українців у Польщі приховують свою ідентичність. Мирон Сич навпаки — завжди демонстрував, що має українське походження. Він працював учителем, головою сеймику Вармінсько-Мазурського воєводства в 1998-2007 роках. Після двох каденцій у Сеймі його обрали депутатом Вармінсько-Мазурського сеймику, де став віце-маршалком. Мирон Сич був засновником і багаторічним директором Комплексу шкіл з українською мовою навчання в Ґурово-Ілавецькому. 14 червня 2025 року школам присвоєно його ім’я. 

Допомога — це не лише речі

В Ольштині пункт допомоги Україні й воєнним біженцям відкрили у світлиці Кафедрального собору Покрови Пресвятої Богородиці вже 24 лютого 2022 року. Подібні пункти з'явилися також в Гіжицьку, Ельблонгу, Пасленку, Пєнєнжно та інших греко-католицьких парафіях.

«Наші предки відкривали тут школи й церкви, щоб навчити дітей розмовляти, співати й молитися рідною мовою. Завдяки цьому виховали нові покоління, для яких Україна є духовною батьківщиною. Такі люди вважають своїм обов’язком допомагати українцям у час війни», — пояснює отець Іван Лайкіш.

Воєнні біженці неохоче їхали до Вармінсько-Мазурського воєводства, бо регіон межує з Калінінградською областю РФ. Координаторка Stowarzyszeniа Sala Parafialna w Olsztynie Анна Фаранчук розповіла, що відколи відкрили пункт допомоги, щодня впродовж року за підтримкою зверталися близько 50 людей. Біженці потребували насамперед їжі й одягу. Волонтери допомагали знайти житло чи роботу, записатися на візит до лікаря чи заповнити документи. Пізніше стали надавати консультації юристів й психологів, проводити курси польської мови, майстеркласи з вишивання, писанкарства, музичні зустрічі, а також плести маскувальні сітки. 

Голова Ольштинського відділу Польського психологічного товариства Анджей Кендзерський наголошує, що підтримку, яку надають біженцям представники діаспори, важливо оцінювати не лише з матеріального боку. Адже в кризових ситуаціях важливо відчувати, що ти не сам на сам зі своїми проблемами. Що є ті, хто тебе дійсно розуміє.

Один з елементів боротьби з російським впливом — культура

— У 1970-х роках як студент-україніст я захоплювався столичними театрами Варшави й водночас ставив собі питання: «Чому в Польщі нічого не відомо про українське театральне мистецтво?», — каже Степан Мігус, ініціатор та співорганізатор Загальнопольських днів українського театру в Ольштині. На початку 1990-х він відвідав у Львові театр Марії Заньковецької і запросив місцеву трупу до Ольштина. Її приїзд дав початок Загальнопольським дням українського театру, бо знайшлося багато людей, які були готові підтримати цю ідею.

Відтоді що два роки тут проходить театральний фестиваль. Завдяки якому за минулі 30 років польські глядачі побачили вистави за мотивами творів Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, Івана Котляревського, Василя Стефаника, Ольги Кобилянської тощо. До Ольштина вже приїжджали театральні колективи з різних міст України. 

За словами Степана Мігуса, плекання кожної галузі рідної культури — театральної, релігійної, фольклорної, літературної, освітньої, дитячої творчості сприяє збереженню української ідентичності. «Після злочинної акції “Вісла” пророкували, що українці, яких примусово виселили до Польщі, протримаються до 20 років. На щастя, завдяки впертому плеканню багатогранної рідної культури й мови ми тримаємося тут вже майже 80 років», — каже пан Мігус.

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у межах програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

Богуцький наголосив: «Попередніми вето президент Республіки Польща змусив уряд, прем'єр-міністра Дональда Туска, працювати та представляти рішення, які не були ідеальними, але однозначно кращими. У випадку з українським законопроєктом він змусив обмежити пільги для громадян України, особливо тих, хто не працює в Республіці Польща».

Він оцінив, що рішення, включені до цього закону, «фактично є кінцем туризму з України за рахунок польських платників податків».

– У законі перелічено конкретні пільги, які не будуть доступні громадянам України, що не працюють у Польщі, наприклад, коли йдеться про реабілітацію, програми лікування наркотиків, програми охорони здоров’я, питання, пов’язані з придбанням рецептурних ліків, та багато-багато інших пільг, зокрема катаракта та стоматологічні послуги, – перерахував Богуцький.

Він зазначив, що «закон не ідеальний», а в президентському проєкті пропонуються кращі рішення, які «ще більше посилять систему».

Керівник президентського офісу оголосив, що в понеділок голові Сейму буде подано дві законодавчі пропозиції. Одна з них стосується «продовження терміну, після якого іноземці, зокрема громадяни України, зможуть подавати заяви на отримання польського громадянства, що є абсолютним винятком».

Другий проєкт стосуватиметься «внесення змін до Кримінального кодексу та Закону про Інститут національної пам’яті, щоб переслідувати всіх, хто намагається або хоче поширювати бандеризм на території Республіки Польща, або хто хоче увічнити брехню про Волинь», – сказав Богуцький.

Він також оголосив, що президент відкличе свій законопроєкт, який був поданий до Сейму після серпневого вето. 

У п'ятницю президент Кароль Навроцький востаннє підписав закон про надання соціальної допомоги громадянам України; він не підписуватиме жодних інших законопроектів, сказав Богуцький. Він наголосив, що наразі немає підстав для продовження таких дій.

«Це останній законопроект, підписаний президентом у цій формулі допомоги, спеціальної допомоги (...), тому що сьогодні немає жодної основи та жодної причини для продовження такого роду дій», – заявив Богуцький під час конференції. «Президент не підпише жодного іншого законопроекту (з цього питання – PAP). Ми повинні перейти до нормальних умов, тобто ставитися до громадян України, які проживають на території Республіки Польща, так само, як і до всіх інших іноземців», – наголосив він.

Як він наголосив, «Президент Республіки Польща не дозволить шантажувати себе і не дозволить шантажувати поляків». 

Закон про допомогу громадянам України, який посилює систему отримання сімейних допомог іноземцями, пов’язує право на отримання допомоги з професійною діяльністю батьків та навчанням дітей у польській школі, за винятком, наприклад, осіб з інвалідністю. Крім того, право на отримання допомоги буде пов’язане з іноземцями, які заробляють щонайменше 50% мінімальної заробітної плати, що означає, що у 2025 році ця сума становитиме 2333 злотих брутто. (PAP)

‍

У червні на профілі бойової медички Юлії Кобринович з'явився допис, який викликав бурю коментарів. Варто навести його повністю:

«Я думаю про жінок в армії, мобілізацію жінок,... Ну і, звісно, про себе. І зловила себе на тому, що є речі, які я нікому не розповідала. Бо це соромно. Бо це ніяково. ...ну а ще — бо це погане про покійників. Але ж я жива, так?

Є три здоровенні аспекти чому в армії жінці бути важко:

1) бо тебе за замовчуванням зневажають. (Єдине досі виключення — підрозділ, де я зараз, в усіх інших я завжди була «другий сорт». І треба було доводити, доводити, доводити...

2) бо доводити свою фізичну спроможність реально важко. Камон, я маю 55 кг і зріст 1.55см. Важко. Ти це робиш, і в тебе зрештою залишається менше ресурсу, ніж у чоловіків (це я не про тилові посади, як ви зрозуміли). У мене є багато прикладів першого та другого, але то потім. Про це легко говорити. Хто не любить жалітися?

3) тебе домагаються (Р.А. у вашому підрозділі такого не було, не хвилюйтеся). І це перетворює — може перетворити — твоє життя (моє перетворювало періодично) на війну на два фронти.

Що було і про що я ніколи нікому-нікому не розказувала?

— Мені довелося дати одному солдату. Бо я боялася, що інакше б він мене зґвалтував. Може, так би й було. У той час я була у повній його владі. Чи мені так здавалось.

(Потім мій тодішній командир дізнався — бо цей хлопець щє й усім розповідав — і спробував його вбити. Коли не вдалося — перетворив на парію).

— Мені довелося заспокоювати по телефону мати одного солдата, коли їй повідомили, що він загинув. За тиждень до цього він намагався мене зґвалтувати. Командир (вже інший) його переселив (таке собі покарання).

— Найгірше — бо найдовше — мене домагався мій командир (ще інший). Протягом довго часу. Заборонив видавати мені зброю. Я почала носити сльозоточивий балончик, електрошокер і ніж — та тікати від будь-яких компаній. Де він розповідав про мене бруд, а потім ще й погрожував вбити на бойових за те, що я йому не даю. І я багато місяців жила у стані глибокої відрази: до армії загалом й до себе конкретно. Бо у цьому випадку нікого «вище», кому б я могла поскаржитися, не було. А коли його відсторонили, ця людина багато попсувала мені крові й настрою, цілеспрямовано знищуючи мою професійну репутацію.

...це те, що мені згадується насамперед. Просто спогади. Вони неприємні й відразливі, але нічого такого, що ламало б мені життя.

Я думаю, у кожної жінки є свій ларець з брудом. Але ці спогади — мій досвід, який стоїть за ними, — є основою моєї громадянської позиції:

а) жіноча мобілізація потрібна. У нас з чоловіками рівні права й рівні обов'язки. А пульт від дрона значно легший, ніж АК;

б) жіночі підрозділи мають бути окремими.

Доки ми є такими, якими є. Щє не цивілізація. Вже не дикуни».

Чи можна мовчати?

Великий резонанс викликав матеріал на Slidstvo.info — історія Оксани, яку військовий колега вивіз на озеро, з'явилася потім в багатьох ЗМІ. І не дивно. Суспільство досі шоковане, коли хтось вголос розповідає про домагання.

Перед тим, як їхати у зону бойових дій, Оксана разом з іншим військовими свого полку вирушила на бойове злагодження на один з полігонів Львівщини. Коли злагодження завершувалось, Оксана забирала зі Львова медикаменти, а її колега — військовий водій — віз Оксану назад на полігон. По дорозі Сергій наполіг на тому, щоб вони з Оксаною заїхали на озеро. 

«Після того, як він поплавав, ми стояли на мосту. Я дивилася на воду, а він каже, що хоче сфотографуватися зі мною. Став поруч зі мною і почав тертися. Я зрозуміла, що у нього ерекція. Навколо нікого не було. На щастя, на цьому все закінчилося, і вони сіли в машину». 

«Ми їдемо з Сергієм у машині, він починає мені говорити нісенітниці про те, що я маю бути його жінкою, що він давно без сексу». Після ситуації на озері Оксана увімкнула в автівці відеозапис. Трохи зі страху, а трохи для того, щоб мати доказ. Вона вже тоді знала, що у таких ситуаціях найчастіше не буває справедливих наслідків. На записі чути їхню розмову.

— У чому моя вина? — запитує Оксана чоловіка, який сидить поруч з нею і веде машину.

— У тому, що ти дівчина, ми дуже близько одне до одного, а ти не хочеш кохатися зі мною, — відповідає їй Сергій. У машині вони самі.

— Я поважаю тебе як друга.

— Мені не потрібна повага, я не твій друг. На такому етапі вже відбувається секс, незалежно від того, хочеш ти цього чи ні. Я правий?

Оксана працює медикинею ще з часів АТО і війни на Донбасі. З початком повномасштабної війни вона пішла доброволицею і продовжувала рятувати життя солдатів у боях під Лиманом, Вовчанським і Бахмутом. За свою самовідданість на полі бою в 2023 році вона отримала нагороду «Сталевий хрест».

«Я не була готова до того, що на службі хтось може дозволити собі таке. Я ніколи раніше не стикалася з сексуальним домаганням, — розповіла Оксана. — Я не була готова до того, що хтось може обмацувати, принижувати, пояснювати, що ти маєш стати його жінкою, бо ти просто тут».

Оксана повідомила про сексуальне домагання командиру своєї частини. Вона не хотіла, щоб ситуація вийшла за межі батальйону, і не хотіла, щоб її перевели в іншу частину. Розуміла, що зазвичай діє саме така схема: позбутися проблеми, тобто жінки. Вона хотіла вибачень і гарантій безпеки. Однак, після двох місяців очікування (у процесі її також звинуватили в тому, що вона сама спровокувала) вона не витримала і звернулася до ЗМІ. Лише після публікації розпочалося розслідування. Яке триває досі.

Захист прав

— Про це не тільки потрібно говорити, але й протидіяти, — каже Ганна Демиденко з організації «Ветеранка» (Veteranka).

Рух «Ветеранка» — організація, яка захищає права жінок в армії та допомагає ветеранкам повернутися до цивільного життя. Заснована в 2019 році з ініціативи жінок з бойовим досвідом, які повернулись після війни, організація має на меті підтримку жінок-військових, захист прав жінок у силах безпеки й оборони, допомогу повернутися до цивільного життя. 

З початком війни в 2014 році жінки, які зголосилися до армії, стикалися з багатьма перешкодами — як на правовому, так і на ментальному рівні. Все почалось з того, що для жінок були закриті бойові посади. Фактично захисниці брали участь в бойових діях, а в документах їх зазначали як швачки, кухарки тощо. Від початку свого існування «Ветеранка» намагалася вирівняти шанси. Хотілося, щоб голос жінок був почутий і зрозумілий. У 2022 році, з початком повномасштабної війни, найважливішим завданням стало допомогти протистояти вторгненню. Організація зосередилася на підтримці армії, поставках обладнання, автомобілів, дронів і маскувальних сіток на фронт. Сьогодні команда продовжує допомагати армії, але також зосередилась на проблемах, що існували до повномасштабної війни і — нікуди не зникли. До руху «Ветеранка» надходили повідомлення з проханнями про поміч і підтримку — з інформацією про те, що хтось зазнав сексуального насильства або дискримінації в армії.

— Надзвичайно важливо зрозуміти, що якщо людина (адже проблема стосується не завжди тільки жінок) йде до армії, вона наражається на величезний ризик втратити життя і здоров'я, — каже Демиденко. — Така людина повинна відчувати себе в безпеці на своєму боці фронту. Коли вона йде виконувати бойове завдання або повертається з нього, ніхто і ніщо не повинно їй загрожувати. Точно — не побратими.

Скарги й повідомлення про проблеми надходять до нас регулярно, але масштаб проблеми може бути ще набагато більшим, оскільки частина потерпілих — з остраху — може не шукати підтримки і не вірити, що ситуацію можна виправити

Не існує навіть інструкції, що робити в такій ситуації. На думку активістки, найбільшою проблемою є відсутність правового механізму, який би захищав жертву. Як у випадку Оксани, якщо справа про домагання дійде до командира, він може вирішити, що краще перевести жінку в іншу частину, ніж втратити досвідченого в боях солдата. І так — досвідчений солдат залишиться на місці, а справу вирішать зам'яти, перевівши військову в інше місце. Швидкий і зручний вихід із ситуації «водночас» підсилює спіраль страху й поглиблює проблему.

— Якщо жертва дзвонить на гарячу лінію Міністерства оборони, її справа, відповідно до українського законодавства, може буде розглянута протягом 30 днів, — пояснює Демиденко. — Це дуже довгий час, і жертва може побоюватися, що за цей час її заява дійде до командира, який захоче приховати справу і вберегти досвідченого солдата від покарання. Ще гірше, якщо кривдником є сам командир. Потерпіла особа може мати різні уявлення про те, що буде далі. «А раптом мене відправлять в окопи, звідки я не повернуся, щоб справа нікуди не дійшла?»

Найбільшим викликом є думка всередині підрозділів, що «у нас такої проблеми немає». Може, немає заяв, тому такі статистичні дані навіть не збираються. І дуже легко піддатися такому мисленню. 

Демиденко підозрює, що якби такі статистичні дані з'явилися, кількість випадків відразу б злетіла вгору. Звідки таке переконання? Тому що сексуальне домагання трапляються в кожній армії світу, і найкращим запобіжним засобом проти такої поведінки є покарання, відповідальність і протидія

Показати, що навіть високопоставлений солдат з погонами буде звільнений за сексуальні злочини. Захисний механізм повинен діяти насамперед швидше, але також захищати анонімність потерпілої особи від можливої помсти з боку кривдника. Жертва в момент звернення за допомогою повинна бути захищена.

Розуміючи ці механізми, Veteranka стала оновлювати й розвивати проєкт, який проводився ще до початку повномасштабної війни. Нещодавно членкині провели низку консультацій, зустрічей з партнерськими організаціями, а також з міністерством. «Правового механізму, що захищає жертву, просто не існує», — пояснює Ганна Демиденко.

— Коли ми побачили, що в різних місцях натрапляємо на глуху стіну і ніхто не реагує на наші прохання, ми написали петицію до президента України і зібрали 25 тисяч підписів. Без попередньої великої інформаційної кампанії це — величезна кількість. І це означає, що людям не все одно. Петиція допомогла нам повернутися до тіснішої співпраці з Міністерством оборони.

30 грудня 2024 року президент України підписав указ про призначення Ольги Решетилової (Кобилинської) уповноваженою президента України з питань захисту прав військовослужбовців та членів їхніх сімей. Це початок змін, хоча, на думку членкинь «Ветеранки», до вирішення проблеми ще далеко. Хоча б тому, що немає нормативних актів, які надавали б уповноваженій інституційні повноваження для дій. Але з’явилося поле для діалогу, яке розвивається. Вже прийнято в першому читанні закон, в розробці якого брала участь експертка з «Ветеранки», щодо змін до дисциплінарного статуту. Він містить параграф про протидію сексуальному насильству та гендерній нерівності. Далі, після прийняття проєкту в другому читанні, можна буде доопрацювати інструкцію щодо дій для жертви, яка буде базуватися на цьому законі, завдяки якому жертва буде захищена, а винні будуть покарані і понесуть відповідальність.

Домагання на світовому рівні

Проблема сексуального насильства стосується не тільки «пострадянських армій». У статті «Сексуальне домагання та насильство у збройних силах» Метт Фоссі та Лотті Герріотт аналізують звіт дослідницької групи, створеної в межах Науково-технічної організації НАТО, яка прагне відповісти на питання: чи існує у збройних силах НАТО культура сексуального насильства? До складу групи увійшли експерти з семи країн (Канади, Великої Британії, Німеччини, Швеції, США, Хорватії та Румунії), які провели широкий аналіз міжнародного законодавства, політик, процедур і методів звітування, а також частоти випадків сексуальних домагань і насильства. 

Було визнано, що сексуальне насильство або домагання, яких зазнали під час військової служби, стосуються від 20% до 45% військовослужбовців

Особливо вразливими до такої травми є жінки, оскільки дослідження показують, що 33% американських (2021), 36,7% французьких (2021) та 44,6% канадських (2022) військовослужбовиць зазнали якоїсь форми домагань протягом 12 місяців, що передували дослідженню. Масштаб проблеми є приголомшливим і не заохочує жінок вступати до армії. А в непевні часи, в яких ми живемо, цивільне населення хотіло б мати сучасну і здатну захистити країну армію, в лавах якої служитимуть навчені дроністки, розвідниці й снайперки.

Зенобія Жачек (Zenobia Żaczek) — членкиня Комітету захисту прав орендарів. Відома своєю активною громадянською позицією, вона неодноразово захищала тих, хто ставав жертвою насильства чи дискримінації. А на днях заступилася за літню українку, яку ображав агресивний пасажир автобуса — бо почув, що вона розмовляє українською. Завдяки сміливості Зенобії та її подруги Анни Кій, які зупинили нападника, інцидент привернув увагу суспільства, а поліція вже розпочала розслідування.

— Коли ми з подругою зайшли в автобус №190, то відразу почули галас одного з чоловіків, який у ньому їхав, — розповідає Sestry Зенобія Жачек. — Спочатку було нерозбірливо. Але коли ми підійшли ближче, його слова стало легко розібрати. Він безупинно кричав одне й те саме до літньої жінки — про бандерівців, УПА, Волинь, про те, що українці повинні забиратися геть з Польщі і багато інших ганебних речей.

Сама жінка — віком десь до 60 років — сиділа спокійно, нічого не відповідала. Єдине, що вона зробила, — розмовляла українською з якоюсь дівчиною, і саме до цього він причепився.

Щось всередині мене не витримало. Я встала, підійшла до нього. Спробувала зупинити словами. Сказала йому,  що він не представляє усіх поляків. Запитала, хто він узагалі такий, аби вирішувати, кому бути у Польщі, а кому — ні. Сказала також, аби замовкнув, бо говорити таке неприйнятно. Для мене важливо було показати, що не всі поляки так думають і тим паче поводяться. Тієї ж миті він накинувся вже на мене. 

Став ображати, чіплятися до мого одягу. Я була в квітчастих штанях, і йому це не сподобалось (сам він при цьому був виключно в шортах, топлес — Ред.). Я відійшла, а моя партнерка дістала телефон і почала знімати. Коли він це побачив, то кинувся до нас, намагався вирвати телефон. Я встала між ним і нею, щоб він не міг цього зробити. І тоді він наблизився і вдарив мене головою у ніс. Одразу ж потекла кров.

Далі була зупинка, відчинилися двері, і моя подруга просто виштовхнула його з автобуса. Він захитався, і в цей момент водій зачинив двері — далі ми поїхали вже без нього

— Чому вирішили втрутитися? Що спонукало вас заступитися за українку?

— Я не погоджуюся з тим, аби наша країна так виглядала. Не згодна, щоб людей принижували, ділили на поляків, українців чи ще за якоюсь ознакою. Я пишаюся тим, що у районі, де проживаю, люди розмовляють різними мовами. Хочу, щоб так залишалось і не приймаю того, щоб когось переслідували лише через те, що він говорить іншою мовою.

— Не було страшно?

— Звісно, щось подібне я відчувала, але навіть про це не думала. Все відбувалося швидко й автоматично. Я просто діяла.

— Як реагували інші пасажири? Чи вас хтось підтримав?

— Ніхто мене не підтримав і не втрутився у конфлікт. Всі дивились у телефони й вдавали, ніби нічого не відбувається. Хоча автобус був повний. Якийсь чоловік взагалі стояв прямо між нами з нападником. Це видно на відео — він тримався за поручень. Якби він просто перегородив йому шлях, нападу на мене могло б не статися.

— Чому, на вашу думку, люди мовчали і не втручалися?

— Люди бояться. Це паралізуючий страх. Це перше. А друге — я не можу знати напевно, що саме у них у голові. Чимало людей є байдужими до чужої проблеми, їм нецікаво. А мали б цікавитися, бо це наша спільна справа і відповідальність. Ми маємо робити все, щоб наша країна була відкритою і привітною до людей.

— Водій автобуса теж не втрутився у конфлікт?

— Ні, але він швидко зачинив двері на зупинці — і це, власне, допомогло. Втім, нічого більшого не зробив.

— Чи звернулися ви після цього по медичну допомогу? Які травми отримали?

— У мене була розсічена шкіра на носі, звідти текла кров. Це були поверхневі ушкодження. Я пройшла обстеження, але на щастя, нічого серйозного не виявили — лише незначні забої. Сьогодні ще трохи болить голова, залишилися невеликі сліди від травми.

— Не шкодуєте, що втрутилися?

— Ні, в жодному разі. Навпаки — після інциденту отримую дуже багато коментарів на підтримку, сотні позитивних слів. Це мене підбадьорює.

— Чи вдалося передати відео поліції і чи затримали правоохоронці агресора?

— Я дала свідчення, ми передали відеозапис. Поліція також отримала записи з камер відеоспостереження, встановлених безпосередньо в автобусі. Вони мають усі докази його вини. (Агресора вже затримано - Ред.)

Мені пишуть, що цього чоловіка бачили також в інших місцях Варшави, де він теж поводився агресивно. Тобто це не перший подібний випадок за його участю. 

— Чи можна говорити, що агресія на адресу українців вже стає тенденцією?

— Мені здається, що з кожним днем я дедалі частіше чую про таке. Навіть у поліклініці, де була на обстеженні після нападу, від пацієнтів можна було почути висловлювання на кшталт «треба забрати допомогу в українців, бо “вони не працюють”, “їздять на дорогих машинах”…» Хоча це повна нісенітниця. Я особисто знайома з українками, які до нас приходять у Комітет захисту прав орендарів. Це жінки, які мають проблеми з житлом, яких виселяють, які пережили примусові виселення. І всі вони працюють. Бачу, що такі висловлювання особливо посилилися впродовж останніх місяців. Тому вважаю, що наш обов’язок щось із цим робити. Не мовчати.

— Чому саме останнім часом відбувається посилення негативного інфопотоку в бік українців?

— З одного боку, безумовно, Росія це підсилює у соцмережах — вони мають свої техніки психоманіпуляції, і це точно використовується. Але це не пояснює всього. Є й польські політики, які на цьому роблять кар’єру — особливо під час виборчих кампаній. 

На щастя, не всі так думають — це радше меншість, яка маніпулює й намагається вселити в людей думку, що хтось краще, а українці — гірші. І замість того, щоб боротися за те, щоб усім жилося ліпше, пропонують зробити іншим гірше 

Це погано, бо зрештою від такої поведінки втрачають усі.

— Нещодавно в США хворий чоловік вбив українку, і у вагоні ніхто не заступився. Як можна змінити суспільну реакцію, щоб у подібних випадках люди не залишалися осторонь? Що можуть зробити прості люди й політики?

— Якщо порівнювати із США, то тут ситуація і рівень насильства інший, тут ми маємо справу з побиттям, але це не змінює суті проблеми. Ми повинні реагувати! 

Якщо б усі пасажири сказали бодай по одному слову нападнику, цей чоловік би відступив

Колективна реакція діє: коли багато людей втручаються, ризик для кожного індивідуально знижується. Тож треба бути активними: бачите несправедливість чи зло — робіть щось. Інакше ми всі програємо. Це питання стосується не лише українців. Це загальна загроза. Якщо не протидіяти цькуванням орендарів, вчителів, ЛГБТ-спільноти тощо, це продовжуватиметься знову й знову.

Ми повинні бути солідарними й підтримувати тих, хто слабший або стає жертвою насильства чи утисків. Наше суспільство буде кращим, якщо ми діятимемо разом. І неважливо, чи це поляки, українці, білоруси чи будь-хто інший — усі ми є частиною одного суспільства. Воно повинно бути людяним і справедливим. Лише так можна протистояти злу.

Ми розмовляємо про те, як працює машина ненависті, хто на ній заробляє і що робити, щоб їй протидіяти.

Слова, яких ніколи не було

Єжи Вуйчик: Почнемо з найважливішого. Чи почуваєтеся ви сьогодні в Польщі в безпеці?

Наталія Панченко: На жаль, не почуваюся настільки безпечно, як раніше. Після кожної хвилі дезінформації я бачу, як дедалі більше людей починають вірити у фальшиві повідомлення й переносять це у повсякденне життя. Спочатку були коментарі в інтернеті, потім дзвінки, а з часом — вже неприємні ситуації на вулиці. У таких умовах почуття безпеки зникає.

Найважче те, що загрози почали торкатися також моєї родини. Це показує, що пропаганда не закінчується в мережі — вона має дуже реальні, болючі наслідки в житті реальному. Ось чому я вирішила говорити про це голосно. 

Це вже не проблема однієї людини, а сигнал, що дезінформація вражає всю нашу спільноту

— Що в цій ситуації можуть зробити звичайні люди? Як не піддатися маніпуляціям і не підзаправляти цю машину ненависті?

— Кожен з нас має великий вплив на публічний простір. Від наших щоденних рішень — чи перевіряємо ми джерела, чи поширюємо неперевірені матеріали під впливом емоцій — залежить, чи буде поширюватися дезінформація. І саме ми, дорослі, відповідальні за передачу цих знань дітям.

Тому як мама я сьогодні звертаюся до польських батьків, до матерів і тат. Всім нам важливо, щоб наші діти могли жити в безпеці. Від вас залежить, якими будуть ваші діти. Будь ласка, не піддавайтеся маніпуляціям. Перевіряйте джерела, звертайтеся до першоджерел і повних матеріалів (бо фрази, вирвані з контексту, часто несуть протилежний сенс до того, що дійсно було сказано — Ред.), не поширюйте інсинуацій і не додавайте злих, агресивних коментарів.

Якщо ви натрапите на контент, який раптово «підсилює» емоції — гнів, страх, обурення — у 99% випадків це сигнал, що хтось навмисно його підготував — саме для того, щоб вас зачепити, посварити з кимось

Зупиніться на хвилину, перевірте, звідки походить інформація, хто є її автором, чи є незалежні підтвердження. Не дайте собою керувати.

Давайте разом дбати про безпеку — нашу і наших дітей. Навчаймо їх розпізнавати маніпуляції, розмовляймо про дезінформацію, навчаймо критичного мислення. Тільки разом — спокійно, уважно й солідарно — ми можемо захистити наші родини від брехні й ненависті.

— Пояснімо на вашому прикладі, як працює дезінформація. Того ж дня, коли російські дрони порушили повітряний простір Польщі, в мережі розпочалася скоординована кампанія дезінформації. Її елементом став сфабрикований діпфейк з вашою участю, в якому ви нібито ображаєте поляків. Як виглядала ця маніпуляція і чому вона виглядала для багатьох правдоподібною?

— Це було зроблено простим способом: використано фрагмент старого інтерв'ю, яке я давала українською мовою, а потім накладено на нього голос, згенерований штучним інтелектом, — але вже польською мовою. 

Цей голос вимовляв слова, яких я ніколи ніде не говорила

Для людей, які мене знають, фейк є очевидним — інтонація не моя, а рухи губ не завжди збігаються з текстом. Однак, для когось, хто ніколи раніше мене не бачив і не чув, це виглядало досить правдоподібно. Хтось, хто підробив цей фейк, найімовірніше, також налаштував рекламу цього відео, завдяки чому за кілька годин ролик вже мав понад 100 тисяч переглядів.

Ці записи були проаналізовані організаціями Demagog і NASK. Обидві установи однозначно підтвердили, що ми маємо справу з підробкою, фальшивкою, дипфейком. Але якщо експерти й журналісти можуть розпізнати маніпуляцію, то звичайні глядачі — особливо ті, хто ніколи раніше не стикався зі мною — не можуть відрізнити такий фейк від справжнього висловлювання.

Тому сьогодні особливо важливо навчати суспільство критично ставитися до контенту в інтернеті. В епоху штучного інтелекту ми повинні вміти перевіряти джерела і не давати себе обдурити сфабрикованими матеріалами.

— Остання хвиля антиукраїнських атак була надзвичайно жорстокою. Як працює цей механізм? Чим він відрізняється від того, що ми бачили в 2015-2016 роках?

— Російська пропаганда діє в Польщі вже багато років — подібні кампанії ми спостерігали вже в 2015-2016 роках. Однак сьогодні їх відрізняє масштаб і інтенсивність. Кількість дипфейків, сфабрикованих матеріалів і маніпуляцій в мережі є величезною, і щодня десятки тисяч тролів працюють над тим, щоб роз'єднати поляків і українців. На жаль, до цієї нарації приєднуються не тільки випадкові користувачі інтернету, але й політики, які, повторюючи російські меседжі, стають учасниками цієї дезінформаційної боротьби. А якщо подібний контент висловлює політик, для багатьох людей це звучить як правда, що ще більше підсилює ефективність пропаганди.

Вся дезінформаційна машина працює, як єдиний механізм — саме це робить її такою ефективною. Одні створюють графіку, інші готують дипфейки й маніпулятивні записи, треті поширюють їх в інтернеті й засипають сотнями тисяч коментарів і лайків. В результаті виникає ефект «сніжної кулі»: контенту настільки багато, що звичайний споживач втрачає пильність і починає вірити, адже якщо так багато людей про це говорять, то це може бути правдою.

— Критики закидають, що ваші гострі висловлювання самі стають паливом для пропаганди. 

— В цьому і полягає мистецтво дезінформації — щоб стати її жертвою, навіть не потрібно нічого говорити

Якщо хтось вибере вас за ціль, кожною вашою заявою можна маніпулювати, а якщо бракує матеріалу — завжди можна створити дипфейк.

Нещодавно я стала жертвою кампанії, в якій мені приписали цитати, яких я не виголошувала. Моє попередження про те, що нацьковування поляків на українців може вийти з-під контролю, було порізане, перекручене й представлене як погроза полякам. Підкреслю, що я говорила про це українською мовою, на українському телебаченні, до українських глядачів — тому саме твердження, нібито я погрожувала полякам на українському телебаченні, є абсурдом.

Виявилося, що перші публікації на цю тему з'явилися 5 лютого на російських вебсайтах, а вже наступного дня — польською мовою в соціальних мережах, і цю тему відразу підхопили польські політики, зокрема Гжегож Браун і колишній прем'єр-міністр Лешек Міллер. Це показує, що від самого початку в цю кампанію були залучені політики, які своєю участю надали їй розголосу й авторитетності.

Хочу чітко підкреслити: я ніколи не погрожувала полякам

Приписування мені таких слів є елементом свідомої маніпуляції та прикладом класичної дезінформації.

Згодом ця дезінформаційна нарація проникла також до частини традиційних ЗМІ. На щастя, редакції основних ЗМІ, такі як Onet, Wyborcza чи найбільші телеканали, відразу перевірили інформацію і повідомили, що це маніпуляція. Однак, у соцмережах та на анонімних порталах наратив пішов жити своїм життям, досягаючи аудиторії в тисячі людей.

Сьогодні ми бачимо, що це не зупинилося — з кожним новим інцидентом у Польщі з’являються тисячі тролів, які поширюють фальшивий контент, вставляють мої фотографії з доданими цитатами і звинувачують всю українську громаду. Це класичний механізм пропаганди: створюється штучний ворог і використовується для залякування людей. На жаль, за армією тролів йдуть і звичайні користувачі інтернету, які повірили в ці наративи і починають погрожувати, ображати або навіть атакувати українців — як дорослих, так і дітей.

Розбити дезінформаційну машину

— Наскільки польське суспільство є стійким до цієї машини? І чому ці, часто прості, гасла так легко сприймаються?

— Цільовою аудиторією таких атак є насамперед польське суспільство. Йдеться про те, щоб якомога більше людей повірили, що Україна і українці є злими, що вони шкодять Польщі — щоб посіяти ворожнечу між нашими народами.

Українці мають справу з російською пропагандою вже багато років, тому, на мою думку, вони набагато стійкіші до фейків

Вони вміють розпізнавати маніпуляції, називати їх по імені й викривати. Натомість польське суспільство до цього менш підготовлене, а тому значно більш вразливе до неправдивої або фальшивої інформації, поширюваної в межах скоординованих дезінформаційних кампаній.

Проблема також полягає в тому, що для частини польської політичної сцени це ідеологічна боротьба. У польському парламенті діють відкрито антиукраїнські партії, і саме вони використовують хвилі дезінформації для своїх цілей. Замість того, щоб викривати їх, вони підсилюють їх і будують на них свою політичну нарацію.

Меседжі російської пропаганди дуже прості, але, на жаль, надзвичайно ефективні. Повторювані знову й знову, вони проникають у свідомість багатьох людей, які часто навіть не усвідомлюють, що це елемент дезінформації. Наведу найпопулярніші гасла:

«Це не наша війна» — ключовий наратив Кремля, покликаний переконати поляків, що підтримка України не має сенсу. Його мета — відвернути увагу від реальної загрози з боку Росії та знехтувати солідарністю з українцями.

«Українці живуть у Польщі на соцдопомозі» — міф, повністю відірваний від фактів. Абсолютна більшість українців у Польщі важко працюють і самостійно себе забезпечують.

«Українці їздять на дорогих автомобілях» — наратив, який апелює до емоцій і заздрості. Так, існує невелика група заможних людей, які мають дорогі автомобілі, але це явна меншість. Більшість українців у Польщі важко працює, щоб забезпечити собі та своїм сім’ям існування.

«Невдячні українці» та «Українці забирають роботу у поляків» — повідомлення, що мають викликати почуття образи й ворожості. Вони натякають, що українці не виявляють вдячності за надану допомогу, а крім того, забирають у поляків робочі місця. Насправді більшість українців займаються професіями, на які в Польщі бракує робочої сили, заповнюючи прогалини на ринку праці.

— Оскільки про це дискутують вже роками, що ще можна зробити? Як реально з цим боротися?

— По-перше, уряд повинен почати ставитися до загрози дезінформації набагато серйозніше. Я думаю, що тільки тоді, коли на Польщу впали російські дрони й паралельно розпочалася величезна кампанія дезінформації — про що говорили прем'єр-міністр і міністри, закликаючи людей не вірити пропаганді — влада вперше чітко усвідомила, наскільки потужним інструментом може бути дезінформація і наскільки ефективно вона може керувати громадською думкою.

По-друге, держава повинна створити власні команди для боротьби з кампаніями дезінформації. Звичайно, в Польщі існують установи, які займаються цією темою, наприклад NASK або неурядові організації. Вони вміють виявляти маніпуляції, аналізувати їх і проводити перевірку фактів, тобто показувати, де ми маємо справу з фальшивим контентом. Проблема, однак, полягає в тому, що бракує інституцій, які могли б реально розбити всю дезінформаційну машину: нейтралізувати ботоферми, спростовувати їхні наративи й ефективно протидіяти їм. Сьогодні ці дії є занадто слабкими, щоб протистояти масштабам загрози.

І нарешті — ключовим є підхід до контенту. Що довше я досліджую явище дезінформації, то більше переконуюся, що єдиний спосіб її подолати — це виробляти в кілька разів більше правдивого, достовірного контенту, ніж фейків і маніпуляцій. Наразі в цій сфері ми програємо.

Уряд повинен підійти до цього виклику системно: створити нові інституції, які будуть здатні ефективно боротися з ботофермами, дипфейками й іншими інструментами маніпуляцій. І водночас будувати й послідовно посилювати власні наративи — такі, що будуть досягати суспільства і робити його стійким до впливу пропаганди.

Тут українці лікуються від самотності, спілкуються, вчаться, творять, підтримують одне одного й не дають своїм дітям забути рідну культуру. Тут підприємці сплачують податки в польський бюджет, а відвідувачі донатять на ЗСУ й плетуть на фронт сітки. UA HUB — простір, відомий серед багатьох українців у Польщі. 

Керівниця UA HUB Ольга Касьян понад десять років працювала з військовими, правозахисними організаціями й волонтерськими ініціативами, поєднуючи досвід громадських зв'язків, урядових відносин і міжнародних комунікацій. Нині її місія — створити середовище, де українці в Польщі не почуваються ізольованими, а стають частиною сильної, згуртованої спільноти. 

Діана Балинська: Як з’явилась і втілилась ідея створення UA HUB у Польщі?

Ольга Касьян: Ще до війни, після народження моєї доньки, я гостро відчула потребу у просторі, де мами могли б працювати чи навчатися, поки діти займаються з педагогами поруч. Так народилася задумка створити в Києві «Мама-хаб» — жіночо-дитячий простір. Тоді реалізувати ідею завадило повномасштабне вторгнення, але сама концепція залишилась і в думках, і на папері.

Коли ми з донькою опинились у Варшаві, я вже мала значний досвід організаційної роботи — волонтерські проєкти, допомога військовим, адвокаційні кампанії. Я бачила, що тут є українці з підприємницьким досвідом, є люди з навичками, які можуть бути корисними громаді. Але кожен робив щось окремо. Мені здалося важливим створити простір, де ми зможемо об’єднатися: бізнеси — щоб розвиватися, а громада — щоб мати місце зустрічей, навчання та взаємопідтримки.

Саме тоді відбулося знайомство з представниками великої міжнародної компанії Meest Group, створеної українською діаспорою в Канаді (засновник — Ростислав Кісіль). Вони купили у Варшаві будівлю під свої потреби, і оскільки радо підтримують діаспорні ініціативи, стали нашими стратегічними партнерами: надали приміщення і здають його резидентам UA HUB зі знижкою. Це ключовий момент, адже без такого кроку створити подібний центр у Варшаві було б практично неможливо.

Сьогодні ми вже розглядаємо можливість створення подібних просторів і в інших містах Польщі, адже часто отримуємо від української спільноти такі пропозиції.

— Хто сьогодні є резидентами UA HUB і які у них можливості?

— Наші резиденти дуже різні: це мовні школи, дитячі гуртки, танцювальні студії, творчі майстерні, спортивні секції, освітні й культурні ініціативи, а також професійні послуги — юристи, медики, майстри з краси тощо. Усього в хабі працює близько 40 резидентів, і вільних приміщень вже немає.

Послуги наших резидентів платні, але їхні ціни залишаються конкурентоспроможними. 

До того ж у нас є негласне правило: принаймні раз на тиждень у хабі відбувається якась безкоштовна подія чи ініціатива — майстерклас, воркшоп, лекція чи дитяче заняття 

Також до нас приходять жінки, які займаються плетінням маскувальних сіток для ЗСУ — для таких ініціатив оренда в хабі безкоштовна. Таким чином кожен може знайти щось для себе, навіть якщо поки не має можливості витрачати на це гроші.

Усі наші резиденти працюють легально — у них є зареєстрована одноособова господарська діяльність або спілка, вони сплачують податки. Тож вони без проблем користуються соціальними виплатами, наприклад 800+. 

Для нас офіційно оформлені документи є дуже важливим моментом, адже більшість резидентів — це жінки, мами, які поєднують роботу та сім’ю і можуть завдяки такій системі впевнено планувати своє життя за кордоном

Взагалі, для підприємців резидентство в UA HUB означає значно більше, ніж просто оренду кімнати. Це доступ до цілого середовища — підтримка, нетворкінг, обмін досвідом, коло потенційних клієнтів і партнерів. Важливо, що кожен резидент робить свій внесок у підтримку української спільноти за кордоном та допомогу тим, хто зараз стоїть на захисті нашої держави.

А для відвідувачів UA HUB це можливість «закрити всі потреби» у межах однієї локації: від занять для дітей та мовних курсів до відпочинку, зустрічей, консультацій юристів і медиків, культурних подій. 

Жартуємо, що в нас немає хіба що супермаркету

— У чому відмінність UA HUB від інших проєктів і фундацій для українців?

— По-перше, ми — незалежний проєкт, без грантів і дотацій. Кожен резидент робить свій внесок у розвиток простору. 

Це бізнес-модель, а не дотаційна історія

Так ми залишаємося самодостатніми й вільними від сторонніх впливів. 

По-друге, ми поєднуємо бізнес і соціальну місію. Тут можна заробляти й водночас допомагати — як у буденних речах, так і в критичних ситуаціях. Наприклад, коли один з наших співгромадян загинув, саме тут швидко зібрали ресурси й допомогу для його сім’ї. Це — про силу горизонтальних зв’язків.

— Ваш слоган — «Свій до свого по своє». Що він означає?

— Для нас це гасло не про відгородження від когось, а про взаємну підтримку. Коли людина опиняється в іншій країні, їй особливо важливо мати спільноту, яка допоможе відчути: ти не сам. У нашому випадку це спільнота українців, які зберігають свою ідентичність, мову, культуру, традиції — і водночас відкриті до співпраці й спілкування з поляками й іншими громадами.

Ми дбаємо про те, щоб українці могли залишатися українцями навіть за кордоном. Наприклад, у нас є курси з української мови для дітей, які тут народилися або приїхали зовсім маленькими. Для них це можливість не втратити коріння, не загубити зв’язок з власною культурою. Ми часто наголошуємо: наші діти — це майбутній генофонд, адже зростаючи в Польщі, вони зберігають українську ідентичність.

Інший аспект — взаємна підтримка бізнесів. Українці можуть купувати товари й послуги одне в одного. Таким чином ми тримаємо економічну ланку всередині спільноти й водночас допомагаємо кожному бізнесу розвиватися.

— Ви сказали, що UA HUB відкритий для поляків. Як ви працюєте з українцями в умовах наростаючого негативного ставлення частини польського суспільства?

— Дійсно, ми завжди відкриті для поляків. Ми співпрацюємо з фундаціями, лікарями, вчителями та іншими професійними спільнотами з Польщі. Важливо наголосити: UA HUB — це не «гетто», а простір, який приносить користь усім.

Тут можна знайти українські товари й послуги, відвідати культурні й освітні заходи, познайомитися з українською культурою. Це взаємне збагачення і спосіб будувати горизонтальні зв’язки між українцями й поляками.

Щодо негативного ставлення: ми розуміємо, що інколи воно проявляється через емоції, політичну риторику чи непорозуміння. Особисто я сприймаю це спокійно, бо маю багатий досвід роботи в стресових ситуаціях з військовими та волонтерськими організаціями. 

Наша стратегія — показувати цінність українців і створювати спільні проєкти. Наприклад, ми плануємо проводити курси першої допомоги польською мовою — зараз ця тема дуже актуальна

Ми живемо у світі, де існують загрози з боку Росії та Білорусі, і це питання безпеки для всієї Європи. Навіть якщо немає прямих зіткнень армій, загроза дронів чи ракет — це терор і це породжує страх, а люди, коли перебувають у страху, стають більш вразливими до маніпуляцій.

Саме тому нам важливо об’єднуватися, ділитися досвідом і підтримувати одне одного. Це стосується не лише культурних і соціальних проєктів, але й навчань, підготовки цивільного населення та, за потреби, навіть військових ініціатив. Польський народ історично вольовий і стійкий, він пережив багато гноблення й випробувань, і це дозволяє будувати партнерство на взаємоповазі й солідарності. Лише разом ми можемо захищати демократичні й гуманістичні цінності, які плекалися десятиліттями, і протистояти будь-яким зовнішнім загрозам.

— Зараз багато говорять про інтеграцію українців у польське суспільство. Як ви це розумієте і що робить UA HUB у цьому напрямку?

— Інтеграцію не варто сприймати як щось примусове, на кшталт «треба змусити людей адаптуватися». Це природний процес проживання в новому середовищі. Навіть якщо в межах однієї країни людина змінює місто — умовно з Донецька переїжджає в Ужгород, — то вона так чи інакше проходить інтеграцію в іншу локальну спільноту, зі своїми традиціями, мовними чи навіть релігійними відмінностями. Так само українці інтегруються у Польщі і, треба сказати, роблять це досить швидко.

Українці — нація, яка легко підхоплює традиції, швидко вчить мову, відкрито взаємодіє. Польща в цьому сенсі є особливо близькою через ментальність і схожість мов. Особисто я польську мову не вчила спеціально, але вже без проблем можу нею спілкуватися у повсякденному житті й по роботі. Це все побутова інтеграція, яка відбувається щодня.

Наші діти — це особлива тема. Вони або народилися тут, або приїхали зовсім маленькими. Вони ходять у польські садки й школи, вчаться польською, переймають традиції. Фактично вони виростають у двох культурах, і це величезний ресурс як для України, так і для Польщі. 

Поляки точно не повинні втратити цих дітей, адже навіть якщо вони колись поїдуть з Польщі, то назавжди збережуть мову й розуміння місцевої ментальності. Це майбутні «містки» між нашими країнами

Фотографії UA HUB

‍

‍Йоанна Мосєй: Дрони, потік дезінформації... Чому Польща так незграбно реагує на загрозу з боку Росії, а також на внутрішню, зростаючу ксенофобію?

Марта Лемпарт: Тому що ми — народ пориву. Необхідний привід для героїзму, необхідна війна — ми не вміємо діяти систематично. Зараз ми відклали свої гусарські крила, сховали їх до шафи. Але коли почнеться щось погане, ми підемо голими руками на танки.

— Мені важко в це повірити. Маю враження, що ми скоріше намагаємося заспокоїти себе, що війни у нас не буде.

— Я хотіла б помилятися, але вважаю, що вона буде. Тому ми маємо підготуватися вже зараз. Якщо знову настане час пориву, його треба координувати, підтримувати, використовувати його потенціал. Здатність до пориву не може бути перешкодою — вона має бути основою для створення системи, яка врятує життя багатьом з нас.

— Але як це зробити?

— Насамперед ми повинні вчитися в України. Жоден уряд не підготує нас до війни — ми повинні зробити це самі. Польща — це держава з картону. Я не вірю, що наш уряд, як естонський чи фінський, профінансує масові тренінги з першої допомоги чи цивільної оборони. Тому це буде самоорганізація: підприємці, які нададуть свої товари та транспорт, люди, які поділяться своїми знаннями й часом. Ми — не держава, ми — найбільша громадська організація у світі. І ми можемо розраховувати лише на себе й на країни, які знаходяться чи ризикують опинитись у подібній ситуації.

— А що конкретно ми можемо зробити вже зараз?

— Усі без винятку громадські організації в Польщі повинні пройти навчання з цивільної оборони й першої допомоги. Люди мають усвідомлювати, що може статися, мати готові евакуаційні рюкзаки, знати, як поводитися. Бо наш уряд абсолютно не готовий до війни. Ми не маємо власних дронних технологій, не виробляємо нічого в масовому масштабі, не інвестуємо в цифровізацію. Польща беззахисна в інформаційному плані — у нас не буде так, як в Україні, де війна війною, а виплати все одно здійснюються вчасно. У Польщі, якщо бомба впаде на ZUS, то нічого не залишиться.

— Звучить вельми песимістично. Сама я іноді почуваюсь, як розчарована дитина, якій обіцяли, що буде тільки краще, а стає дедалі гірше.

— Розумію. Але треба пристосовуватися до реальності й робити те, що можливо тут і зараз. Це приносить полегшення. Найближчі два роки будуть важкими, а потім… може бути ще гірше. Разом з тим пам’ятаймо — хороших людей більше. Тих, хто береться до роботи, присвячує свій час, енергію, гроші.

— Але ж чимало людей відступають, бо бояться, коли проросійські наративи так впевнено домінують у публічному просторі.

— Звичайно, може статися й так, що багато людей відступлять від своєї діяльності. І це нормально. Історія опозиції показує, що бувають моменти, коли залишається зовсім небагато людей. Так було в «Солідарності». Зараз у нас таке враження, що колись усі були в цій «Солідарності». Усі постійно билися з міліцією. А Владек Фрасинюк розповідав, що в якийсь момент їх було насправді, може, п'ятнадцять. А тим, хто сидів у в'язницях, іноді здавалося, що про них уже всі забули. Але життя продовжувалося. Богдан Кліх провів, мабуть, п'ять років у в'язниці. І це ж не було так, що протягом цих п'яти років усі щодня стояли під в'язницею і кричали «Випустіть Кліха!».

Тож будьмо готові до того, що будуть періоди тиші й нас залишиться «п'ятнадцять»

І це нормально, бо люди бояться, бо людям час від часу треба відновитися, а деякі взагалі зникають.

Але прийдуть нові, прийде нове покоління, бо так влаштований світ. Я взагалі думаю, що «Останнє покоління» буде тим, хто повалить наступний уряд. Але вони настільки радикальні, що всі їх ненавидять.

Так, їх ненавидять ще більше, ніж нас, що здавалося неможливим. Їм важче, бо вони борються з урядом, який є прийнятним. Їм важче, бо за нами йшли люди, які не любили уряд. 

Дії «Останнього покоління» дратують багатьох. Так, вони радикальні. І готові до жертв. І якщо ця група буде рости й нарощувати свій потенціал, вона змінить Польщу.

Всю розмову з Мартою Лемпарт ви можете переглянути як відеoподкаст на нашому каналі YouTube та прослухати на Spotify‍