Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Марія і Бартош: «Це було кохання з першого погляду... але не в обох»
Марія Станіславська приїхала з Вінниці до Польщі 11 років тому на навчання нанотехнологіям у Лодзькій політехніці. Сьогодні вона — мешканка Лодзі, дружина й мати, а ще — авторка популярного блогу в Instagram «Teściowa i Synowa» з майже 40 тисячами підписників. Згадуючи, як все починалось, Марія розповідає:
«Через інтенсивність навчання і брак часу на знайомства на другому курсі я завантажила Tinder. Ім’я Марія — міжнародне, польську я вже знала, тож Бартош навіть не здогадувався, що листується з українкою. Згодом я сама йому про це сказала. Для мене це було кохання з першого погляду. Я його побачила і зрозуміла — ось чоловік моєї мрії. Він, правда, зізнається, що нічого такого відразу не відчув, бо на перших зустрічах навіть соромився на мене дивитись. Але каже, що йому було дуже комфортно й весело, бо я вмію тримати розмову».
Родина чоловіка прийняла Марію дуже добре, хоча перед знайомством Бартош жартома лякав її суворою бабусею, яка «точно не вийде зі своєї кімнати». «Це був другий день Різдва: ми разом снідали, говорили майже весь день, я відчула себе частиною родини. Пам’ятаю, я так активно жестикулювала під час розмови, що… пролила червоне вино просто на свіжопофарбовану білу стіну. Ніхто не насварив мене, всі сміялися. Це багато про що говорить».
Марія зізнається, що найбільше її вразили в польських традиціях тепло й душевність Різдва. Хоча у своєму домі вона зберегла й український Новий рік — гучний, з феєрверками й подарунками.
«Тепер у нас Різдво по-польськи, а Новий рік — по-українськи», — усміхається вона
У польських чоловіках Марія цінує партнерське ставлення до жінки: вони сприймають її як рівну — і в побуті, і в ухваленні рішень. А от у романтиці, вважає Марія, українські чоловіки дають фору: «Вони вміють залицятися — квіти без приводу, увага до дрібниць, романтичні жести. Іноді цього трохи бракує у світі польської прямолінійності».
Щодо розбіжностей у вихованні дітей, то їх поки немає, адже донечці подружжя немає й року. Але Марія усвідомлює, що вони з’являться — радше через сімейні звички, ніж через національність. «Взагалі, я вже звикла, що часами почуваюсь тут, як місток між двома культурами або навіть як вчитель: пояснюю батькам чи свекрам, чому в цій країні щось роблять саме так, що в моїй культурі це має інший сенс. Але коли є любов і повага, баланс знайти легко».
Водночас життя у двох культурах приносить не лише приємні відкриття, а й зіткнення зі стереотипами. «Ми з моєю свекрухою ведемо спільний блог, і негативні образливі коментарі я бачу регулярно. Особливо останнім часом. «Комусь просто не подобається, що я українка, хтось виливає втому чи злість. На жаль, це стало частиною мого щоденного досвіду як публічної українки».
Разом з тим блог «Teściowa i Synowa» набирає популярності й для багатьох жінок став місцем розуміння, гумору й підтримки. Марія впевнена: інтерес до теми пояснюється порушенням стійкого кліше «свекруха й невістка — вороги».
«Ми показуємо іншу реальність: можемо сміятися одна з одної, сперечатися — але з любов’ю. І ми не граємо ролі — ми справжні. Людей це чіпляє — хтось упізнає себе, комусь бракує такого тепла, а хтось бачить надію на інше ставлення».
Війна, зізнається Марія, не змінила її стосунків з чоловіком, але суттєво вплинула на зв’язок з рідними в Україні. «Він від початку підтримував мене й допоміг вивезти близьких у безпечне місце. Перші пів року ми жили разом з мамою і сестрою — було складно, але це дуже нас об’єднало».
Тепер вони з чоловіком часто обговорюють, що буде, якщо війна дійде до Польщі. «Для нього це далека, майже абстрактна перспектива, а для мене — цілком реальна загроза. І ця різниця у відчуттях стала частиною нашого міжкультурного досвіду. Вона вчить нас уважніше слухати одне одного й цінувати те, що маємо сьогодні».
Марія часто чує історії жінок, які приїхали до Польщі не за власним бажанням, а через війну. «Це зовсім інший досвід. Я свідомо планувала свою еміграцію, мала час адаптуватися, будувати стосунки, а вони були вирвані з дому раптово й з болем. Тому поради на кшталт «оточіть себе поляками, інтегруйтесь, живіть, як вони» здаються мені недоречними. Їм цього вибору не дали. І я щиро бажаю кожній українці знайти відчуття дому — де б вона не була. Головне, щоб було безпечно. Бо саме з безпеки починається здатність жити далі».
Алла і Пшемислав: «Ми одружилися, коли це ще не було модним»
Алла Брожина, засновниця й керівниця фундації «Нечужий» у місті Жори, переїхала до Польщі десять років тому. Історія її кохання з Пшемиславом почалася на сайті знайомств, який, як з’ясувалося пізніше, об’єднав чимало українсько-польських пар. Вже через пів року вирішили побратися. У 2016 зареєстрували шлюб у Луцьку. «На церемонії була тільки моя мама», — згадує Алла.
Для її родини вибір чоловіка-поляка не став сюрпризом. Алла родом з Волині — регіону, тісно пов’язаного з Польщею. «Як-то кажуть, головне, щоб людина була хороша», — усміхається Алла. А от родина Пшемека на початку була не настільки відкрита.
«Десять років тому в Польщі були доволі негативні стереотипи щодо українок. Вважалося, що вони приїжджають з біднішої країни, щоб «пошлюбити» заможних поляків. Були випадки, коли жінки навіть цього не приховували. Це сьогодні поляки дивуються, якими дорогими машинами їздять українські біженки, як вони одягаються та відпочивають. А тоді Україна асоціювалася з бідністю, розбитими дорогами й злодіями, які крадуть машини з польськими номерами».
Певні культурні відмінності між поляками й українцями, зізнається Алла, на початку її дивували. Насамперед — сильний вплив релігії на суспільне життя. А ще звичка польських чоловіків першими подавати руку жінці при знайомстві та вітанні, а також специфічні форми звертання, як-от «пан» і «пані». «Хотілося сказати, що часи панщини в Україні давно минули. Зараз ставлюся до цього спокійно».
Разом з тим Алла не відчувала на собі упередженого ставлення через походження. Можливо, тому що вона спілкується практично без акценту, бере участь у заходах для поляків. Її 15-річний син Мирон, який переїхав до Польщі ще дошкільням, чудово володіє польською і вважає її своєю першою мовою.
«У нашій фундації «Нечужий», яку я створила і очолюю з 2022 року, ми теж інтегруємо мігрантів, тобто організовуємо заходи для всіх бажаючих, вчимося працювати з різними мовними й віковими групами населення. Разом з тим на питання, звідки я родом, відповідаю обережно — адже тема Волині, Волинської трагедії нині дуже розпалена в польському середовищі».
У родині тісно переплелися українські й польські традиції: на кухні мирно співіснують борщ і бігос, а свята святкують за двома календарями — залежно від того, де зустрічають. Чіткого розподілу обов’язків у сім’ї немає: «Ми допомагаємо одне одному в усьому», — каже Алла.
Під час повномасштабної війни Алла активно волонтерила, а чоловік її в цьому підтримував. Вони прихистили сестру Алли з маленькою дитиною, опікувалися біженцями, декотрі з них згодом стали постійними волонтерами фонду.
Для Алли дім — це її сім’я. Зараз її життя тут, у Польщі, але частинка серця назавжди залишиться в рідному містечку Рожище в Україні. «Людина повинна пам’ятати своє коріння, де б вона не була. Знати й шанувати рідну мову. Для мене це — українська. Це важливий елемент моєї національної ідентичності».
Алла вважає, що польське суспільство нормально сприймає міжнаціональні шлюби, особливо якщо це людина зі слов’янських країн. «Одного разу на міському святі знайомий Пшемека сказав йому: “Ти одружився з українкою, коли це ще не було модним”. Отже, зараз це модно».
Ірина й Петрик: «Вразив тим, що хвалив мою криву польську»
До лютого 2022 Ірина Бондар з Кривого Рогу вважала себе щасливою людиною: мала улюблену роботу, друзів, подорожі й свободу після розлучення. Війна перекреслила цей спокій — Ірина опинилася в містечку Стараховіце, де влаштувалася працювати на завод. Було важко, але вона цінувала стабільність такого варіанту.
Незабаром у колі спільних друзів вона познайомилася з Петриком. Це була майже випадковість — ще тиждень, і вони б розминулися: він мав їхати працювати в Норвегію, а вона — гостювати до подруги в Щецин. Доля вирішила інакше.
«Він вразив мене тим, що поводився як джентльмен, умів смішити й хвалив за мою «криву» польську. З ним було цікаво й безпечно», — каже Ірина. А далі Петрик поїхав працювати до Норвегії, а Ірина залишилася в Польщі. Поки їхні стосунки нагадують «гостьовий шлюб», але незабаром Петрик повернеться, і вони нарешті будуть разом в усіх сенсах.
Родина чоловіка прийняла Ірину тепло. Особливо близькі стосунки склалися з його мамою, яка завжди мріяла про дочку. «Поляки, яких я зустріла, дуже мене підтримують. Ми схожі ментально, але, на мою думку, вони добріші й вихованіші, особливо чоловіки — навіть під дією алкоголю».
Ірина й Петрик майже не сваряться — бояться образити одне одного. Якщо й трапляються емоційні моменти, він завжди знаходить спосіб згладити гострі кути. «Найцінніше в ньому — що він завжди виконує обіцянки. Він господар свого слова — і саме за це я в нього закохалася. Для мене він ідеальний, найкращий чоловік у моєму житті».
Пара не має дітей і не планує їх, свідомо обравши шлях childfree. Традиції в сім’ї підтримує переважно мама Петрика, запрошуючи на Великдень і Різдво. Ірина ж з дитинства звикла святкувати лише Новий рік і дні народження.
Після втрати обох батьків в Україні її сім’я тепер тут, у Польщі. «Розумію, що ніколи не буду тут "своєю", але це мене не бентежить. Я аутентична, зі своїм акцентом і досвідом, і саме за це мене любить мій Петрик».
Ірина зізнається, що жодного разу не чула від поляків закидів на кшталт «забираєте наших чоловіків» чи «відбираєте робочі місця».
— Чоловіки ж не холодильники, щоб їх у когось «забирати», — жартує вона
— Я ні з ким не конкурувала й не збиралася цього робити. Польки теж гарні й працьовиті, як і наші жінки. Насамперед треба бути доброю людиною, а національність — справа десята. Мені здається, що всі ці розмови про якусь «конкуренцію» вигадують недалекі люди, які просто хочуть розпалювати міжнаціональну ворожнечу.
Мрії у неї прості: щоб закінчилася війна, щоб повернулося спокійне життя, щоб вони з Петриком мали власну оселю, працювали й подорожували. І саме в цій простоті — справжній сенс: мати можливість нарешті жити разом і планувати «завтра» без страху.
Оксана і Пшемек: «Вирішальним стало те, як він поставився до моєї дитини»
Коли Оксана Івасюк переїхала до Польщі, їй було 36 років. У Дніпрі вона працювала бухгалтером, розлучилася, виховувала доньку й навіть не замислювалась про другий шлюб. Війна перекреслила всі плани й змусила починати з нуля.
Минуло близько дев’яти місяців, перш ніж Оксана зрозуміла, що повернення додому відкладається на невизначений час. Тоді вона заповнила анкету на сайті знайомств. Листування із Пшемиславом тривало недовго — швидко вирішили зустрітися.
Шлюб не був спробою знайти «стабільність у складні часи». Він став природним продовженням стосунків людей, які знайшли одне в одному саме тих партнерів, яких потребували. Пшемислав відразу поставився до ситуації Оксани з розумінням: допомагав з побутом, перекладами, документами. І найважливіше — знайшов спільну мову з її донькою: гуляв з нею, робив подарунки, організовував розваги.
З часом у родині сформувалася власна суміш традицій. На Різдво, наприклад, Пшемек замовляє польські страви, а Оксана замість яєчного салату готує класичне олів’є. Обов’язки в сім’ї теж розподіляються без чітких меж: «Зазвичай я готую, але якщо немає настрою чи сил — чоловік робить канапки або ми замовляємо щось готове. Прибирання також робимо разом».
Що Оксану вразило, так це більша залученість польських чоловіків у виховання дітей і ведення побуту. «Для них нормально допомагати жінці, проводити багато часу з дітьми, брати на себе справи, які в Україні досі часто вважають виключно «жіночими». Хоча й у нас поступово це змінюється, що дуже тішить».
Пшемислав поважає бажання дружини професійно розвиватися. «Він не вимагає, щоб я працювала, але мій вибір працювати й навчатися повністю підтримує. Я це ціную».
Друзі чоловіка завжди раді бачити Оксану, упередженості вона не відчуває. «Ніколи не стикалася з негативом. Прагну бути культурною, поважати країну, яка нас прийняла, але й не забувати про власну гідність. Дотримуюсь законів, плачу податки й намагаюсь жити так, щоб не шкодити іншим».
.jpg)
Психотерапевтка Оксана Вознюк:
— Міжнаціональні стосунки — завжди зустріч двох світів. Це не лише інша мова чи кухня, а щоденне переплетіння уявлень про «нормальне»: від того, як святкувати Різдво, до того, як вирішувати конфлікти. Багато залежить від моделі сім’ї, у якій людина виросла: ролі, традиції, ставлення до релігії, грошей і свят. На початку, в період закоханості, ми можемо не помічати різниці, але вона стає особливо помітною, коли в стосунки входить побут чи з’являються діти. Саме тоді потрібна психологічна пластичність — уміння чути інше й не боятися змінюватися.
Як її впізнати? Є кілька ознак:
Цікавість до світу партнера без осуду;
Повага до іншої культури, без іронії чи зверхності;
Готовність спробувати нове — від страви до традиції;
Відвертість визнати, що потрібен час, аби щось прийняти;
Бажання будувати спільне, а не доводити «правильність» свого.
Поширена пастка — ідеалізація партнера. Українки часто бачать в поляках стабільність, «європейські» цінності, поляки в них — образ «зручної» жінки з традиційним баченням сім’ї. Але за цими уявленнями легко не помітити живу людину з власними звичками й труднощами. Тому ключ — у щирому діалозі про буденне: побут, гроші, дітей, віру, старість.
Найміцніші пари створюють «третю територію»: не польську і не українську, а власну. Де є місце і вареникам, і бігусу, і різним святам; де гумор і повага важливіші за «я так звик»
Саме в такій спільній культурі народжується справжня близькість і родина, що витримує все.
Фотографії з приватних архівів
Українська журналістка, редакторка й сценаристка. Працювала головною редакторкою журналів Ліза та Enjoying Club, а також редакторкою провідного українського порталу NV. У творчому доробку — велика кількість глибоких текстів, надихаючих історій і сміливих експериментів. Любить життя, людей, тонкий гумор і щиро вірить у силу слова. Її життєве кредо — «Ніколи не кажи «ніколи»
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
.jpeg)
