«З цікавістю вивчайте життя людей, серед яких опинились». Історія біженки від окупації до власного видавництва в Польщі

Від української викладачки до активістки у Вашингтоні

Наталія Жуковська: Марічко, як ви опинились у США і чим займалися раніше?

Марічка Глитень: Ще до війни я вступила до Києво-Могилянської академії в Києві й паралельно на першому курсі стала працювати викладачкою української мови й літератури — на курсах підготовки до ЗНО. Перші два місяці повномасштабного вторгнення провела в Україні. Подавалася на різні міжнародні програми й виграла семестровий грант на навчання в Німеччині. А пізніше — ще й грант на навчання у коледжі США. Це була програма на рік із повним покриттям проживання й харчування на суму близько 70 тисяч доларів. Ніколи особливо не прагнула в Америку, але тоді подумала: «Треба їхати».

Провчилася рік, набралася досвіду, зрозуміла, як працює американська система. Багато подорожувала, відкривала для себе нові місця й людей. Коли термін візи наближався до закінчення, зрозуміла, що хочу мати практичний досвід стажування в Америці. Так я опинилась у Вашингтоні.

У вересні 2022 року я вперше потрапила до Конгресу США. Наша Верховна Рада інша — туди не зайдеш просто з вулиці. А тут хочеш — заходиш, хочеш — розмовляєш навіть із самим конгресменом. Питання тільки в тому, що ти йому скажеш.  

І я подумала: якщо тут така відкрита система, то варто використати її на користь України. Я стала шукати місцевих активістів, українські організації. І потрапила на свій перший Ukraine Action Summit від американської коаліції за Україну. З цього моменту понеслося… 

— Що стало поштовхом для громадської діяльності за кордоном?

— Війна. Не можу сказати, що раніше була особливо свідомою. Майдан бачила по телевізору — батьки не пускали, бо замала. Але коли почалася повномасштабна війна, у мені щось перемкнулося. Я дуже гостро відчуваю несправедливість. І я зрозуміла, що маю бажання, сили, зв’язки — тож можу діяти. Це стало до мене сенсом. 

Чатування на конгресменів

— Як збирали команду? Чи є в ній громадяни США?  

‍— Команди як такої у мене немає. Вирішила, що краще бути незалежною. Але якщо мені відгукується проєкт певної організації — я долучаюся.

Наприклад, співпрацюю з Ukrainian Action Summit — це подія, на яку двічі на рік з’їжджаються делегати з усієї Америки, щоб адвокувати підтримку України в Конгресі. Я мала певний досвід у цій сфері, тож приєдналася до їхньої команди на волонтерських засадах. Кожні пів року ми разом працюємо над кампаніями, проводимо зустрічі, готуємо делегації. 

Часто хтось з активістів каже, мовляв, плануємо протест. Я відповідаю: «Окей, давайте робити разом». З цього виростають колаборації. 

Я вже була в 45 штатах, і це дуже важливо — бо до деяких людей в Америці просто неможливо донести інформацію, якщо не приїдеш до них особисто

У різних штатах різний доступ до технологій. Є регіони, де люди отримують інформацію лише з газет чи радіо — і саме там адвокація потрібна найбільше.

— Де саме?

— Це можуть бути центральні штати, Середній Захід. Там люди мало користуються Instagram чи Facebook, особливо старше покоління — хоча їм може бути 50-70 років. У них такий спосіб життя. 

Америка — різноманітна, і те, що працює на Східному узбережжі, зовсім не працює у Центральній частині чи на Заході. 

Так, наприклад, цього й минулого літа ми з колегою організували адвокаційну поїздку — проїхали 35 штатів на машині. Відвідували різні українсько-американські громади, дивились, як вони живуть. Проводили лекції й семінари — розповідали, як можна долучатися до адвокаційної роботи, запрошували приїжджати на Ukrainian Action Summit. Пояснювали людям, як діяти на місцях: бути активними, взаємодіяти з місцевими політиками, показувати, що українці — частина американського суспільства. Що підтримка України вигідна самій Америці. Робота була комплексна: лекції, мітинги, створення контенту — статті, публікації. 

Онлайн цього не зробиш. А коли бачиш людей наживо — це зовсім інший рівень ефекту

У Вашингтоні є група активістів, які виходять на протест щодня — від початку повномасштабної війни. Організував акцію американець Роберт Гарві. Він стоїть по кілька годин з плакатом «Я американець, я підтримую Україну» — сам або з іншими американцями. Коли він їздив на два тижні до родини, ми щодня домовлялися, хто його підмінить. За три з половиною роки — жодного пропуску.

Коли Конгрес у сесії, конгресмени постійно ходять між будівлями, можуть зупинитися, поговорити. Нас часто запитують про реальний стан справ — що відбувається на фронті, як живуть наші родини. Ми розповідаємо те, чого не показують по телевізору. 

А ще там безліч журналістів: вони знімають, беруть інтерв’ю. Усе це означає присутність України в інформпросторі. Головне — бути в правильному місці в правильний час. 

Коли ми дізнаємося, що президент Зеленський зустрічатиметься з Трампом — миттю збираємо мітинг під Білим домом. Туди приходять американці, українці — з плакатами, музикою, українськими прапорами. Такі події завжди привертають увагу сотень журналістів — і це шанс донести меседж про криваві злочини Росії в Україні.

Коли ми адвокували за пакет допомоги Україні — той, що ухвалили близько року тому, — ми виходили під Конгрес щодня. Стояли по шість-вісім годин за будь-якої погоди: у сніг, дощ, спеку. Це тривало пів року. Паралельно я навчалася онлайн в Києво-Могилянській академії. Після американського коледжу треба було довчитись ще два роки, навчання проходило ночами. Це був дуже складний період — я буквально розвалювалася, але все одно йшла, робила, давала інтерв’ю, говорила з людьми. Друзі приносили мені каву, їжу — і якось трималася. 

Один з перших проєктів, який я привезла з Києва до Вашингтона, — «Невидані дипломи» (Unissued Diplomas). Ми створили його спільно зі студентами Могилянки. Його мета — вшанування пам’яті студентів українських університетів, які загинули у війні. Ми надрукували їхні дипломи, які вони ніколи вже не отримають. На кожному — фото, коротка біографія двома мовами. Серед них і зовсім юні студенти, і ті, хто вже мав дітей. 

«Невидані дипломи» ми показуємо вже три роки поспіль. Проєкт побачили чи не на всіх континентах — цьогоріч навіть у посольстві України на Балі. Я домовилася також про показ в ООН, а зараз ми намагаємось організувати експозицію в Конгресі США. Це складно, бо всі занурені у внутрішню американську політику. Але ми не зупиняємось.

Покарання провокаторки

— Хто допомагає вам фінансово?

— Поїздка американськими штатами, наприклад, була повністю за власний кошт. Ми думали зробити збір, але потім вирішили, що збирати гроші треба насамперед на допомогу військовим. До того ж подорож вийшла не надто дорогою — нас всюди приймали, давали прихисток, годували. Фактично ми витратилися лише на бензин. Як кажуть в Америці, перемагає той, хто крутиться (сміється).

— Ви організували не одну акцію на підтримку України. Зокрема, брали участь у перериванні ходи «Безсмертний полк» у Вашингтоні. Що ви робили, щоб учасники української спільноти могли безпечно й ефективно виступити проти пропагандистського наративу?

— Ми побачили оголошення про їхню акцію й одразу зреагували. Є організація Ukrainian Cultural Front DC, з якою я співпрацюю саме у таких питаннях. Вони мають чіткий фокус: протидія російській пропаганді та культурі у Вашингтоні. 

Разом ми зробили анонс, запросили журналістів. А перед цим подали заявку на дозвіл для нашої контракції. У США це звична процедура: якщо демонстрація менша, ніж 20 людей, — дозвіл не потрібен. Якщо більша, ще й контрпротест — потрібно забезпечити охорону, присутність поліції. 

Зазвичай на контракції приходить набагато менше людей, ніж на мирні протести. Не всі можуть витримати емоційно. Не кожен здатен спокійно дивитися, як хтось у центрі Вашингтона розгортає радянський прапор чи портрети Путіна й Сталіна. 

Ми маємо тримати обличчя, не показувати агресію, навіть якщо всередині кипить. Бо будь-яку негативну емоцію росіяни знімуть, перекрутять і використають у своїх сюжетах

— Як вдається стримуватись?

— Я завжди пам’ятаю, що соціальні мережі — це надзвичайно сильний, але й злий інструмент. І якщо втримався у потрібний момент — потім можеш зробити набагато більше. 

От нещодавно відбувся  щорічний російський базар у Вашингтоні. Церква, яка організовує базар, формально належить до структури ROCOR (Russian Orthodox Church Outside Russia), а фактично підпорядковується Московському патріархату. Ми бачили їхні буклети, знаємо, що вони живуть у полоні російських наративів, підтримують війну. 

Але, звісно, не всі там такі. Деякі люди виходили до нас, плакали. Тоді ми казали: «Якщо ви не підтримуєте війну — просто вийдіть. Перейдіть до іншої громади, зробіть бодай цей крок». 

Іноді навіть одна розмова — це вже перемога. Бо хтось після неї замислюється, змінюється

У той день наші плакати були жорсткими — із зображеннями крові, загиблих, бо йшлося про війну. Одна ж росіянка з того осередку під’їхала до нас на своїй Tesla з номерним знаком «Z Crimea», увімкнула російський гімн на повну й почала танцювати просто перед нами. На переднє сидіння посадила свою маленьку дитину в кепці з написом «Russia». З точки зору американського законодавства це — порушення, адже дитині не можна сидіти спереду, ще й без дитячого крісла. Вона бачила, що я її знімаю — і пишалася цим. 

Я знімала мовчки. Хоча всередині все кипіло — хотілося кричати, сваритися. Але знала: поруч поліція, ми маємо право бути тут, і вона — теж. Пізніше це моє відео подивилося понад мільйон людей. І мовчання в кадрі зробило більше за будь-які слова. 

На жінку, яка провокувала, посипалися скарги — і вже за два дні її звільнили з роботи. Вона була рієлторкою, а в США у цій сфері суворі правила етики. Вона, ймовірно, втратить і ліцензію. Також близько ста людей подали заяви до транспортного департаменту, аби зняти з її машини ці провокаційні номери із Z-символікою — бо в Америці не можна публічно демонструвати символи, пов’язані з тероризмом або війною. 

— Чи відчуваєте ви тиск, погрози або інформаційні атаки? 

— Звичайно. Російські боти пишуть у коментарях в соцмережах, бажають смерті. Це залишається на рівні інтернет-погроз, і це мене мало цікавить. У США будь-яке фізичне насильство чи залякування розглядає поліція. Тож хай краще не пробують.

— Чи помічали ви, що після проведених акцій американські політики або ЗМІ починали реагувати інакше?

— Так, результати є. 

Щоб наші акції були ефективними, ми їх ретельно продумуємо. Робимо великі демонстрації на День незалежності або річницю початку війни у Вашингтоні, коли біля Лінкольн-меморіалу збираються 2-3 тисячі людей. Таким чином досягаємо кількох цілей: привертаємо увагу конгресменів, міжнародних медіа, демонструємо настрої і меседжі українців, нашу єдність

Навіть якщо конгресмен не був на демонстрації особисто, через медіа він бачить, що відбувається. Приміром, рік тому на саміті НАТО я стояла з прапором України й меседжем про вступ до НАТО. За кілька днів заходжу до офісу конгресмена — а на першій шпальті газети моє фото з плакатом і інтерв’ю. Він не був на акції, але його помічник його інформує: «Україна зараз на порядку денному». 

Зараз ми будемо просувати законопроєкт про визнання Росії країною-терористом, якщо вона не поверне понад 20 тисяч викрадених українських дітей. Часто конгресмени навіть не знають про існування якогось законопроєкту. Тож ми приходимо й інформуємо: «Є новий законопроєкт про Україну, він класний і ось чому. Чи не хочете підтримати?» І вони підтримують його прямо на місці. Також конгресмени просять тримати їх у курсі, що робить громада, запрошувати на офіційні івенти, надсилати статті. Тож результати є, хоча мені завжди хочеться більшого. 

Друзі жартують, що мені потрібен хтось, хто спланує таку ж роботу ще в 29 штатах, бо самостійно я можу осягнути лише три-чотири

— З ким з активних лобістів України спілкуєтеся і співпрацюєте?

— Є конгресмени, які підтримують Україну й українців, вони добре знають активних лідерів у громаді. Можна написати офіційний лист, вони відповідають. Наприклад, конгресмени-республіканці Джо Вілсон з Південної Кароліни та Дон Бейкон з Небраски завжди готові прийняти делегації, військових, колишніх полонених чи активістів. 

— Як залучаєте американську спільноту до підтримки України? 

— Є три категорії аудиторії: лояльні до України, яким бракує інформації; «плаваючі» — їх потрібно переконувати; і переконані в протилежному — з ними ми не працюємо.

Дуже непросто з «плаваючими». Необхідно пояснювати через американський контекст, наводити актуальні приклади, говорити англійською, бажано американською англійською. Соціальні мережі допомагають охоплювати різні покоління: Інстаграм, Фейсбук, Твіттер, X, TikTok. Це щоденна комунікація.

— Наскільки активна українська громада сьогодні порівняно з початком повномасштабної війни?

— На початку вторгнення тисячі людей виходили на вулиці щодня. Люди були на емоціях, всі хотіли діяти. З часом кількість демонстрантів зменшилася: хтось втратив надію, хтось не розуміє мету. 

Зараз люди здебільшого виходять тоді, коли подія актуальна, має резонанс. 

Проте дуже багато роботи відбувається «за кадром»: дзвінки конгресменам, листи, локальні ініціативи, участь у громадському житті. Це теж частина адвокації. І хоча це менш помітно, зараз така робота набагато важливіша

Російські наративи досі звучать навіть у Конгресі

— Чи стикалися ви з дезінформацією про Україну серед американських партнерів? Які пропагандистські наративи Росії популярні в США?  

— Навіть від конгресменів та їхніх стаферів можна почути пропаганду. Часто розповідають про «братні народи», «велику російську культуру», мовляв, культура не стосується війни чи політики. Намагаються просувати російські книги, вистави, оперних співаків, спортсменів. Наприклад, хокеїста Овечкіна, якого тут всі обожнюють як спортсмена і який підтримує політику Путіна й має у соцмережах фотографію, де тисне йому руку. 

Також пропаганда активно експлуатує релігію. Деякі американці вірять, що нібито українці переслідують християн і вбивають священиків, хоча насправді це робить Росія. Ми щороку надаємо конгресменам інформаційні матеріали й фільми, наприклад, Стівена Мура «Faith under Siege», де пояснюється реальна ситуація. 

Існують й інші дезінформаційні наративи: що війна почалася через НАТО, що українці винні у війні. Росія вкладає величезні гроші, щоб ця пропаганда була всюди — у медіа, університетах, культурних проєктах. Наприклад, у багатьох університетах існують курси російської літератури й кінематографа, профінансовані Росією. Проблема комплексна й запущена, а наші контраргументи й антифейки лише починають поширюватися.

— Що потрібно робити, щоб інтерес до України у США не згасав?

— Нам потрібно більше грошей для того, щоб робити вдалий піар для України і презентувати її з позиції сили.

Потрібно повторювати правду з усіх можливих боків — через медіа, мережі, людей, кампанії, бізнеси. Продовжувати будувати партнерства. Ті угоди, які зараз підписують президент Зеленський і Дональд Трамп — це чудово. 

Потрібно змінювати наратив: Україна не просто жертва війни — ми сильні

І щоб це донести, нам потрібна професійна піар-команда й кошти. Команда має працювати не лише у Нью-Йорку й Вашингтоні, а й у віддалених штатах, навіть у маленьких селах, де формуються думки людей. Бо поки що чимало людей боїться, що Росія може програти — так само, як американці боялися розпаду Радянського Союзу. І ми повинні просувати наратив, що все у них буде добре, що стане безпечніше, якщо Росія програє. І що перемога має бути за Україною.

‍Фотографії з приватного архіву героїні

Марта Роте, відома у соцмережах як Хельга, 20 років прожила в еміграції. Вона виїхала з Польщі до Німеччини 19-річною дівчиною, не знаючи мови й не маючи жодного уявлення, що на неї чекає. А чекали на неї проблеми з житлом і роботою, дискримінація і навіть насильство. Попри все Марта встала на ноги, закохалася, народила сина і… зрештою повернулась до Польщі. Тепер вона активно підтримує українських біженок, які — як і вона колись — опинилися за кордоном і стикнулися з невиправданою ненавистю.

«Кожен день в еміграції — це боротьба»

Наталія Жуковська: Що спонукало вас свого часу залишити Польщу і переїхати до Німеччини? 

Марта Роте: Я виїхала до Німеччини в 1999 році, коли Польща ще не входила до Євросоюзу. Безробіття, обмежені можливості. А я щойно закінчила школу й стою на порозі дорослого життя. І тут моя подруга, яка вже якийсь час жила у Німеччині, приїхала на канікули до Польщі. І запропонувала мені поїхати з нею на літо — підзаробити. Казала, що знає місце, де шукають продавчиню у кіоск, і може допомогти мені туди влаштуватися. Я була молода, смілива й довірлива. Німецької мови не знала, але повірила на слово, що все вийде. Звичайно, все виявилося зовсім не таким, як вона розповідала. 

Спочатку виявилось, що мені навіть нема де жити. Подруга сказала, що залишитися у неї мені не можна, бо її хлопець проти. Тобто я опинилась в чужій країні без грошей, роботи й навіть місця, де можна було б переночувати. Це був болісний початок. По суті, в той момент почалося моє справжнє доросле життя. Повернутися до Польщі я не могла — грошей на дорогу не було. А ще не хотіла розчаровувати батьків. Та й дорога тоді була непроста, не те, що зараз: прикордонні пункти, довгі перевірки, купа формальностей. Тож я вирішила залишитися й боротися.

— Де ж ви ночували ту першу ніч після приїзду?

— Розгублено блукала містом з валізою, намагаючись зрозуміти, що робити далі. А потім подруга таки домовилася для мене про ночівлю у її сусіда — літнього німця, який жив сам.

Було страшно й соромно, але що я могла зробити? Вибору не було. Спала кілька ночей на матраці на підлозі, тривожно прислухаючись до кожного звуку

Потім мене прихистила полька. Виявилося, вона навіть родом з мого рідного міста — Зеленої Гури. Мені здавалося, що це знак долі, і нарешті починається щось добре. Але за кілька днів ця жінка втекла, забравши з квартири всі мої речі. Я залишилася ні з чим. Плюсом у цій історії було те, що після її втечі звільнилося її робоче місце. І я змогла його отримати. 

Так поступово почала ставати на ноги. З часом познайомилася з багатьма людьми, здебільшого з поляками. Однак, не всі вони були добрими. Дехто приїхав до Німеччини не у пошуках кращого життя, а тікаючи від правосуддя. На жаль, я потрапила у погане товариство. 

На той момент я працювала доглядальницею дітей і жила у працедавиці вдома, де часто бували гості. Серед них був хлопець, в якого я закохалася. Ми почали спілкуватися, згодом — жити разом. Здавалося, він мене розуміє й підтримує. Але згодом виявилося, що його розшукують у Польщі за вбивство…

Пам’ятаю той день, коли все полетіло шкереберть: він прийшов додому разом із приятелем п’яний. Раніше ніколи не вживав алкоголю, але того вечора все було інакше. Вони дуріли, сміялись, а потім раптом напали на мене. Він схопив ніж… Це дуже важко згадувати навіть зараз, стільки років потому. Він хотів перерізати мені горло й тримав ніж біля шиї. Потім передумав і порізав мені шкіру на зап’ястях. 

Взагалі, в той період еміграції я пережила дуже багато зла. Мене принижували, домагалися, били. Навіть поліція одного разу безпідставно заарештувала. Тоді у Німеччині до польок ставилися, як до нелегальних повій. Якось ми з подругою та двома хлопцями їхали на дискотеку, і нас зупинила поліція. Забрали у відділок, провели особистий огляд, допитували всю ніч. Перевіряли телефони, сумки, навіть контакти у записниках. Звинувачували, що я тут заради легких грошей, що працюю нелегально, що перетнула кордон по-чорному. Звичайно, це було неправдою — у мене навіть був зворотний квиток до Польщі на дату через три місяці, бо саме стільки тоді можна було перебувати у Німеччині легально. Зрештою відпустили, але той випадок залишив глибокий слід. 

— Що було найважчим у перші роки на чужині?

— Мабуть, те, що я зовсім не знала німецької мови. Попри це мене чи не відразу поставили за касу в кіоску, який слугував баром. Там продавали пиво, стояли ігрові автомати. Мене просто кинули у воду, і я мусила плисти. Тоді ж не було ні інтернету, ні перекладачів у телефоні. Тому я ходила всюди із блокнотом, записувала кожне слово, яке чула від шефа чи клієнтів, а ввечері, повертаючись додому, перекладала. Так вивчала мову — слово за словом, день за днем, і за рік вже могла вільно розмовляти німецькою. 

Важко, однак, було не лише через мову. Гнітила постійна відсутність відчуття безпеки. Я щодня жила у страху. 

Моє життя залежало від інших — від їхньої волі, настрою, примх. Кожен день був боротьбою — за роботу, безпеку, власну гідність

— Ваші батьки у Польщі знали, що вам доводиться переживати?  

— Контакту з рідними практично не було. Тоді ж не було месенджерів. Щоб подзвонити додому, потрібно було купити спеціальну телефонну картку. Добре пам’ятаю: вона коштувала 12 німецьких марок, і не завжди я могла собі дозволити таку «розкіш». Дзвонила рідним з телефонної будки раз на кілька тижнів. Звісно, я не розповідала всі ті жахливі речі, які переживала. Не хотіла засмучувати батьків. Вони, мабуть, одразу приїхали б мене забрати, якби знали, що все настільки погано. 

Знаєте, можливо, це звучить дивно, але попри все, що мені довелося пройти, я почувалась у Німеччині вільною. І все ж зрештою, після чотирьох років виживання, вирішила повернутися до Польщі. Повернувшись, влаштувалася на офіційну роботу, отримала водійські права й почала нове життя.

— Але потім знову поїхали до Німеччини?

— Так. Здавалося, життя нарешті увійшло в спокійне русло. У Польщі я мала роботу, хлопця, з яким жила. Але після нашого розриву все знову перевернулося. Розгублена, я повернулась до батьків. І тоді в моєму житті знову з’явилася подруга, й історія майже повторилася. Вона казала: «Їдь до мене! У мене у Дрездені все налагоджено, знайдемо тобі роботу». Спочатку я відмовилася. Проте, чим довше залишалася вдома, тим сильнішим було відчуття, що життя проходить повз. Подруга продовжувала вмовляти. А я ж уже знала німецьку мову, мала досвід. До того ж Дрезден знаходиться в кількох годинах від Зеленої Гури. Вірилося, що цього разу буде інакше. 

Завжди щось нагадувало: «Ти тут чужа»

— І як вас зустріла Німеччина цього разу?

— У 2008 році в Дрездені я вже не мала великих очікувань. Просто хотіла стати на ноги. Жила спочатку у подруги і її хлопця. Разом ми працювали у фірмі з логістики. Керівник — елегантний, вихований, завжди усміхнений. Проте з часом я стала помічати, що він дивно поводиться: постійно збуджений, спітнілий. Одного дня ми були в офісі, аж раптом грюкнули двері — у приміщення увірвалась кримінальна поліція із собаками. Виявилося, вона отримала інформацію, що наш шеф торгує наркотиками. Мене кілька разів викликали на допити для надання свідчень. Подруга втекла. У мене ж була причина залишитися — я мала отримати офіційний дозвіл на роботу у Німеччині, а для цього треба було відпрацювати рік в одній компанії. Мені бракувало ще трьох місяців. Тому я приходила до офісу і просто сиділа там сама. Зарплату, звичайно, не отримувала. 

А потім ще бюро праці припустилося помилки й не нарахувало мені допомогу з безробіття. Хаос повернувся у моє життя. 

— А було щось, що приносило радість, давало сили?  

— Саме тоді я познайомилася з дуже хорошим другом. Він — гей, у нього була невелика компанія близьких друзів, і це були неймовірно щирі люди. Саме вони стали для мене справжньою опорою, моєю «маленькою родиною» в чужій країні. 

До найрадісніших моментів я б віднесла знайомство у 2010 році зі своїм чоловіком. Він — німець. Ми разом працювали у великій міжнародній транспортній компанії. Я завжди жартую, що це було, як у трудовому таборі: не можна було сміятися, не дозволяли навіть зробити собі каву. Ми працювали по 12 годин, без перепочинку, під постійним контролем. Він на складі, а я — в офісі. Саме там зародилося наше почуття.

А потім настали події, які змінили моє життя. Я захворіла на професійне вигорання, а згодом несподівано завагітніла. Наш син народився здоровим, але лікарі припустилися помилок. І мені довелося перенести 11 операцій. Після чого я впала у глибоку депресію. 

Мене перевели до психосоматичної клініки для матерів з дітьми, де я провела три місяці. Там я вперше за багато років змогла виговоритися — розповісти про все, що так довго носила у собі. Про дискримінацію, мобінг, ксенофобію, страх і самотність. І тільки тоді почалося зцілення.

— Ви згадали про дискримінацію. Як саме і де вона проявлялася? 

— Дрезден — це східна Німеччина. І там зовсім не така атмосфера, ніж на заході країни. Набагато більше ксенофобії. Можна сказати, що саме східна частина є колискою націоналістичних рухів. Коли я приїхала туди у 2008 році, іноземців у місті було мало. Я почувалася білою вороною. Зовні, можливо, не було зрозуміло, що я полька, але мій акцент мене видавав. 

Найчастіше мене ображали, називаючи «росіянкою». Вони навіть не розрізняли, звідки я. Іноді, особливо коли бачили мої польські номери на машині, кричали: «Забирайся до себе додому!». Навіть на роботі хтось міг кинути жарт про «поляків, які крадуть машини», засміятися, коли я щось не так вимовляла. А коли всі ці нібито дрібні речі відбуваються з дня у день, то зрештою накопичуються і перетворюються на отруту. 

Окремою темою була моя зовнішність. Чимало місцевих жінок взагалі не приділяли уваги своєму вигляду, і будь-яка моя «доглянутість» викликала осуд. Якщо я фарбувала губи — могли сказати, що це «занадто». Якщо приходила на підборах — косо дивилися. Тож я перестала носити підбори. Це страшенно виснажувало. 

Постійно доводилося себе обмежувати — не сміятися голосно, не говорити польською по телефону. Я ніби весь час намагалася втиснути себе в одяг, який мені не підходив

І водночас — робила все, щоб інтегруватися. Я вже досконало володіла німецькою, слухала німецьку музику, читала їхні книжки, дивилася місцеві новини. Мені іноді навіть здавалося, що я вже наполовину німкеня. Але ні — завжди знаходилося щось, що нагадувало мені, що я чужа. Іноді думаю: за всі ті роки, які я там прожила, я мала б отримати компенсацію — бодай моральну. Бо те, що я пережила, — це був справжній іспит на витривалість.

Життя зціпивши зуби

— Складним моментом була також місцева бюрократія. У мене навіть була власна фірма — «Polak w Niemczech» («Поляк у Німеччині»), де я допомагала людям розбиратися з бюрократичними справами.

У Німеччині адміністративна система набагато складніша, ніж у Польщі. Суцільна паперова тяганина. У нас у Польщі принаймні існують терміни — наприклад, що установа має 14 днів на відповідь. У Німеччині такого немає. Ти подаєш заяву, наприклад, на Kindergeld (аналог польської допомоги на дитину), і чекаєш невідомо скільки. Ми, приміром, досі не отримали свої виплати після переїзду. 

— Чи були моменти, коли вам хотілося все залишити й повернутися?

— Дуже часто. Особливо у найважчі періоди, коли почувалася геть самотньою. Прокидаючись вранці, не мала сил навіть встати. Це було життя зціпивши зуби. Плач майже щодня, відчуття безсилля. Але щось мене постійно тримало.

— Що саме?

— Моя психологиня теж мене про це питала. І ми дійшли висновку, що це моя внутрішня сила. Я маю сильний характер, і це бажання не здаватися, пройти через усе, зрештою очиститися від проблем — оце мене тримало.

— Чого вам особисто бракувало найбільше під час життя у Німеччині?

— Батьків і друзів — того теплого кола, яке створює відчуття дому. До речі, страшенно не вистачало не тільки людей, а й польської їжі. Тож я влаштовувала собі «польські дні». Купувала пляшку вина, вмикала улюблену польську музику й могла всю ніч танцювати у квартирі. Це був мій спосіб не зійти з глузду від туги. 

Самотність — ось що з’їдало найбільше. Це, мабуть, найгірше відчуття в еміграції: ти наче живеш, але частина тебе все одно десь там, вдома

— Що ж тоді стало причиною повернення до Польщі?

— Ми не планували повернення, мій син навіть не знав польської мови. Але якось трапився неприємний випадок у дитячому садку: старша вихователька била дітей, зокрема мого сина, і через це я пішла сваритися. І мою дитину… вигнали з садочка! Це остаточно переконало мене, що досить. До того ж орендодавець заборонив нам тримати собаку. І це не було для мене дрібницею. Тоді мій чоловік почав шукати будинок — не у Німеччині, а в Зеленій Гурі. 

І от минуло вже два роки з моменту мого повернення, а я досі ніяк не відчую себе… частиною польського суспільства. Чимало речей для мене неприйнятні — ненависть до іноземців, застаріле мислення співвітчизників, ксенофобія. Це все бентежить і дратує. 

«Страх — найгірший ворог інтеграції»

— З вашого досвіду, хто зазвичай повертається з еміграції, а хто обирає залишитися — і чому?

— Часто за кордоном залишаються ті, хто живе там уже багато років і має дорослих дітей. У мене в Instagram є чимало польок, які пишуть, що не збираються повертатися з Німеччини до Польщі, бо там виросли їхні діти, і вже важко виривати їх із середовища, в якому вони народилися — від друзів, школи, звичного способу життя. Є й інша група — люди, які цінують у Німеччині спокій і стабільність. Там життя дійсно більш передбачуване, можна планувати витрати, відчувати певну впевненість у завтрашньому дні. А коли такі люди приїжджають до Польщі, то часто швидко починають відчувати стрес: через різницю в менталітеті, негативні настрої, ту ж ксенофобію. 

Мені ж у цьому сенсі пощастило. Мій чоловік завжди любив Польщу, йому тут комфортно. Завдяки цьому нам легше адаптуватися — ми робимо це разом. Він уже навіть говорить польською, хоч і не досконало. Наш син спілкується польською вже майже ідеально. Я цим дуже пишаюся. 

Щодо українок, то у них гірша ситуація, бо для більшості еміграція пов’язана з війною, тобто вони виїхали не з власної волі. Прагнути повернутися в такій ситуації — природно.

— Які виклики й можливості можуть чекати українців після повернення додому?

— Мені важко уявити себе на місці українок, бо війна руйнує не лише міста, а й людські долі, стосунки, спогади. 

Після такого потрібно буде відбудовувати не тільки дім, а й себе

Але впевнена — повернення додому принесе велику радість. Це, мабуть, найглибше відчуття, яке може пережити людина: повернутися туди, де все починалося. 

Однак, якщо комфортніше там, де ви зараз, — теж добре. Ми всі живемо у своїх маленьких «бульбашках». Я ось у Польщі: мене часом дратують люди, менталітет, але поруч мій чоловік, дитина, батьки — це і є моє життя. 

Не обов’язково бути прив’язаним до країни. Важливіше знайти місце, де тобі спокійно, де ти почуваєшся вдома

— Чи бачите ви відмінності між тим, як ставилися до польських мігрантів у Німеччині під час вашої еміграції, і тим, як нині приймають українців. Наприклад, у Польщі?

— Так, я бачу різницю і, на жаль, не на користь Польщі. Так, у Німеччині я теж стикалася з расизмом і дискримінацією, але це не було явищем, і це з часом зникло. Німці загалом більш толерантні, спокійніше ставляться до різних національностей. А от у Польщі я бачу страшну ненависть до інших. Мені навіть соромно.

У Німеччині люди здебільшого більш дистанційовані від політики. Чимало інтелігентних сімей не мають телевізорів, дітей виховують без нього. А в Польщі — навпаки: телевізор і політика всюди — вдома, в церкві, на роботі, на вулиці. Від цього буквально нудить. Політики говорять, що українці забирають у поляків місця в лікарнях, отримують допомогу, мають переваги. І саме ці слова сіють ненависть і страх серед людей. Страшно бачити, як пропаганда позбавляє людяності.

— Чи доводилося вам пояснювати або переконувати своїх друзів у протилежному?

— Завжди намагаюся втрутитися у такі розмови. 

Наприклад, кажу: «Знаєш, хто мене у Німеччині на початку обікрав, побив, зґвалтував?». І коли я додаю: «Поляки!», — люди зазвичай ніяковіють

І тоді я пояснюю: справа не в національності. Якщо мене обікрав поляк, то що — всі поляки такі? Звісно, ні. Запитую: «Що поганого зробив особисто тобі бодай якийсь українець?». І у відповідь чую: «Нічого, але мене дратує те чи інше». Переважно те, про що чули по телевізору. 

— Як реагувати на хейт, переслідування, булінг?

— Найголовніше — реагувати. Якщо ваша дитина почула навіть дрібну образу, наприклад, у школі хтось каже: «Дурні українці», — не можна це ігнорувати. Дитина має знати, що може звернутися до батьків, які будуть діяти. Мовчання тільки посилить проблему. 

Після пережитого я можу сказати, що почуття власної гідності — це те, що мене врятувало

Якби не вірила в себе, не витримала б принижень. Я завжди повторювала собі: «Я знаю, хто я. Я не дозволю принижувати себе». Якби можна було навчити цьому інших — не боятися, говорити, стояти за себе. 

— Ви підтримуєте українців у своєму Instagram. Про що вони вам пишуть?

— Українки часто пишуть. Кажуть, що не хочуть бути за кордоном, хотіли б жити у себе в країні, але, на жаль, не можуть. Діляться своїми переживаннями, власними історіями. Як виїжджали, як їхні рідні не можуть тут себе знайти, як їхніх дітей цькують за українську. 

Найбільше моїх підписників вражає те, що я їх підтримую. Дуже часто пишуть, що їм це дає надію, що не всі люди погані. Українці щирі, вдячні, але деякі з нас, на жаль, просто цього не помічають.

— Яку пораду ви б дали тим, хто лише починає життя в еміграції?

— Вивчити мову країни, в якій живеш. Мова — це ключ до всього: до роботи, розуміння людей, почуття безпеки. Друге — важливо не закриватися у своєму середовищі. Я знаю, що легше триматися тільки серед своїх, але варто шукати також контактів з місцевими: записатися на спорт, курси, гуртки, спільні заходи. Третє — уникати політичних тем. Говорити про життя, сім’ю, побутові речі. Саме це допомагає знайти спільну мову. І головне — не боятися нового життя. Так, це нелегко, але страх — найгірший ворог інтеграції.

— Ви колись шкодували про те, що виїхали до Німеччини?

— Часом думаю, що, можливо, і не варто було цього робити. Моє життя було б простішим. А потім я зупиняюсь і розумію: так мало статися. Без того, через що я пройшла, я навряд чи стала б тією, ким є. Зараз ми з рідними людьми разом і щасливі, не живемо у постійному стресі. І для мене це найвища форма спокою й вдячності.

‍Фотографії з приватного архіву героїні