Суспільство

Прихований потенціал і зелені коридори 

Діана Балинська: Пані Антоніно, чому більшість жінок за кордоном працює нижче своєї кваліфікації? І що з цим робити на рівні держав?

Антоніна Курець: Це дійсно парадоксальна ситуація, коли країни, що приймають українців, отримують чудовий освітній і кадровий ресурс, але не користуються ним повною мірою. 

Статистика невтішна: за даними соціологів, близько 68% українських мігрантів у 2024 році працювали на позиціях, нижчих за їхню реальну кваліфікацію

Лише третина дипломованих біженців змогла знайти роботу, яка вимагає вищої освіти. Ми володіємо людським потенціалом, який може змінити Україну після війни.

Йдеться про комплекс бар'єрів, значно глибших, ніж просто питання мови. По-перше, ми маємо проблему регулювання професій і повільного визнання дипломів, так званої нострифікації. Особливо це стосується ліцензованих сфер, як-от медицина.

По-друге, критично важливий аспект — це турбота про дітей. Більшість мігрантів — це жінки з дітьми. А працедавці, особливо у кваліфікованих секторах, вимагають повну зайнятість. 

Питання, куди подіти дітей дошкільного чи молодшого шкільного віку, стає ключовим обмежуючим фактором для висококваліфікованих матерів

Для вирішення цієї ситуації потрібні спільні програми між країнами. Це означає, що крім інтенсивної професійної польської, нам потрібна швидка валідація кваліфікацій, а також оплачувані стажування у дефіцитних секторах, як-от охорона здоров’я, логістика чи енергетика. Також критично необхідні дитсадки від працедавців або державна допомога у догляді за дітьми. Лише так ми зможемо задіяти цей «прихований потенціал», і — що найголовніше — ці кадри повернуться в Україну вже з новою, цінною європейською експертизою.

— Ви згадали про нострифікацію дипломів. Враховуючи, що це досить довгий, виснажливий і коштовний процес, чи є якісь шляхи, щоб його спростити?

— Хороше питання. Я співпрацюю з університетами й знаю, що окремі угоди про взаємне академічне визнання дипломів між Польщею і Україною існують. Але є сфери, які вимагають додаткової верифікації.

Було б чудово, якби можна було на рівні уряду домовитися про якийсь fast track (прискорене проходження процедур — Ред.) для дефіцитних професій, знаєте, такі собі «зелені коридори». Або створити єдиний е-реєстр, де можна було б одразу верифікувати ці дипломи.

Світова практика вже використовує так звані Skill Bridges (мости навичок), які активно застосовують міжнародні компанії. Вони фокусуються не на загальних документах, а на тому, що людина знає і вміє. Подібні Skill Bridges вже успішно діють у ЄС і Канаді. 

Хороша практика — це оцінювальні центри (assessment centers), де перевіряють практичні навички, а не лише папірець. Що частіше ми так робитимемо, тим швидше будемо заповнювати робочі місця кваліфікованими працівниками.

Жінки в «чоловічих» професіях

— Чи може зростання соціальної напруги та конкуренції на польському ринку праці стати тим зовнішнім тиском, який спонукатиме українців повертатися додому?

— Я не вважаю, що лише цей фактор стане ключовим каталізатором для масового повернення. Так, настрій у суспільстві коливається, але більшість поляків все ж залишається прихильною до українців.

Рішення про повернення керується значно вагомішими причинами, ніж ситуація на польському ринку праці. Насамперед це безпека, закінчення війни. По-друге, це наявність чи відсутність житла в Україні. Ми не повинні забувати, що величезна частина людей просто не має куди повертатися, оскільки домівки людей знищені. Повернення для них — це фактично черговий початок з точки «нуль».

Щоб ці люди повернулися, Україна має запропонувати їм зрозумілу, чесну й мотивуючу стратегію повернення з відчутними полегшеннями, з програмами отримання житла й найголовніше — гарантованими робочими місцями. 

Впевненість у працевлаштуванні й забезпеченні сім'ї — це ключова умова повернення

Цей підхід відповідає практиці EBRD та World Bank щодо post-war recovery. 

Я особисто активно долучаюся до діалогу з міжнародними партнерами щодо моделей повернення кваліфікованих кадрів.

— Щодо українського ринку праці: які спеціалісти сьогодні найбільш затребувані? І де відчувається найбільший дефіцит кадрів, особливо з огляду на потреби відбудови?

— У самому слові «відбудова» вже закладене будівництво, де зараз і є найвищий попит і найбільший дефіцит кадрів в Україні. І це не тільки через міграцію, а ще й тому, що фахівці здебільшого воюють.

Критично затребуваними є також енергетика й мережі. Ворог постійно бомбардує нашу інфраструктуру, тому нам постійно потрібне відновлення. Так само гостро потрібні логісти, водії. Це такі галузі, які, знаєте, кричать, що бракує людей. Я сама бачила нещодавно молоду дівчину-кранівницю, і ми вже починаємо помалу звикати бачити жінок за кермом вантажівок. І що важливо — зарплати в цих напрямах теж суттєво виросли. Працедавці готові платити, щоб люди займали ці критично важливі посади. Це буде найбільша потреба на найближчі 5 років.

— В умовах мобілізації навантаження помітно змістилося на жінок. Як бізнес і держава мають стратегічно перебудувати підходи, щоб забезпечити жінкам реальні кар’єрні ліфти?

— Ви абсолютно точно підкреслюєте, що Україна має переосмислити, як ми будуємо кар’єрні можливості для жінок. Нам потрібна не просто рівна оплата, а глибока системна підтримка. Такою системною підтримкою займається спільнота Women Leaders for Ukraine, і як її членкиня я особисто брала участь у розробці програми для підготовки жінок-лідерок для роботи в енергетиці. Жінки навчалися, отримували технічні й лідерські навички, і майже всі учасниці проєкту були потім працевлаштовані.

Щодо соціальної підтримки, в Україні вже є велика кількість безкоштовних тренінгів і курсів для жінок, які були змушені взяти на себе бізнес, покинутий чоловіком, який пішов на війну. Це навчання фінансів, маркетингу, логістики. Працює також психологічна допомога. Проте системних соціальних підходів (як-от державні садочки чи допомога у догляді за дітьми) на рівні бізнесу й держави я, на жаль, поки не бачу. Це те, що ще потрібно впроваджувати.

— А як відбувається реінтеграція і працевлаштування ветеранів? Чи є вже якісь системні програми?

— Ця тема дуже актуальна. Вже у 2023 році були запущені масштабні програми (наприклад, від «Ветеран Хабу»), в межах яких безкоштовно надавались тренінги з адаптації ветеранів для працедавців. Мій досвід роботи в одній з компаній великої четвірки підтверджує, що такі програми досить дієві при інтеграції ветеранів назад у робочі середовища.

Попит на ветеранів великий, оскільки вони повертаються як чудові лідери. Мають цінні навички, набуті у війську: рішучість, критичне мислення, здатність оцінювати ризики

Чимало ветеранів після демобілізації відкривають власні бізнеси. Вони стали підприємцями, бо гостро відчувають ціну життя й не бояться ризикувати, бажають втілити свої мрії. Це дуже успішний тренд, і компанії мають великий інтерес до таких кадрів.

Як повернути людей в Україну? 

— Чи відчувається відтік молодих чоловіків віком 18-22 роки, які їдуть на навчання чи за кар’єрними перспективами за кордон? Які ризики це несе?

— Поки йде війна, складно оперувати точними даними щодо того, скільки молодих хлопців віком 18-22 роки справді виїхало. Нам потрібно орієнтуватися на статистику з кордонів, а вона не дає чіткого розуміння, хто з них покинув країну назавжди.

Однак, тенденція є, і ми її бачимо, наприклад, крізь високу частку українських студентів у Польщі. Приблизно 43% усіх іноземних студентів у 2023-2024 навчальному році в Польщі — українці. Це велика частка. 

Ризик від відтоку молоді для України є значним: ми втрачаємо цілу когорту, яка формує інновації

Зокрема, це ІТ-інженери, здобувачі вищої освіти. Звісно, можна сказати: нехай ці діти їдуть і навчаються, зберігають своє ментальне здоров’я у країнах, де панує мир, а з часом повернуться вже освіченими для відбудови України. Але щоб вони повернулися, потрібна платформа повернення. 

Я б точно запроваджувала цільові стипендії за принципом «навчайся і повертайся», або стипендії з гарантією працевлаштування у проєктах відбудови. Також критично необхідні пільгові іпотеки для молоді, адже багато хто з них з окупованих територій або втратив житло через війну. 

— Серед експертів звучить думка, що повернеться близько третини тих, хто виїхав. Чи погоджуєтеся ви з цим прогнозом? І що має стати найвагомішим мотиватором для повернення?

— Я не дуже вірю в те, що повернеться лише третина, але нехай ця теза залишається. Вона має спонукати нашу державу робити рішучі кроки, щоб цього не сталося.

По-перше, Україна має виступити з чітким і сильним меседжем, що країна змінилася. Це стосується і надання якісних адміністративних послуг, і прозорості. По-друге, це роль у великій відбудові. Для кваліфікованих фахівців це може бути пропозиція вищої посади, кар’єрного зросту та, що надзвичайно важливо, місійна складова — передати європейський досвід своїй країні.

І найважливіше:

Державна програма має бути однаковою для тих, хто був за кордоном, і для внутрішньо переміщених осіб. Не можна ділити громадян! 

Це має бути комбінація пропозицій роботи, житла й відчуття місії відбудови.

— Хочу донести чіткий меседж до українців за кордоном: ваш досвід у Польщі — це не згаяний ресурс. Це ядро післявоєнного злету України.

Повертаючись, ви принесете стандарти Євросоюзу, його цінності. Ви знаєте, як робити бізнес і державу сильнішими. Тому інвестуйте в ці знання і в цей досвід, не піддавайтеся впливу негативних наративів! Працюйте, навчайтеся, здобувайте освіту. Це ваша стратегічна інвестиція у ваше особисте майбутнє, а також у конкурентоспроможність нашої України в Європі.

Тут можна прожити на соціалку 

Христина Лєскакова була в Україні вчителькою англійської мови, а зараз викладає іноземцям фінську. До Фінляндії вона приїхала у 2022 році зі своєю маленькою донькою. Вибір країни став невипадковим — у фінському місті Тампере живе мати Христини.

— Нам було, де зупинитися, а розміщенням тих, кому не було, в 2022 займався Червоний Хрест, — розповідає Христина Sestry. — Нині за це відповідає вже інша організація. Новоприбулим українцям, як і раніше, зараз допомагають — більшість селять у великі квартири, перероблені під гуртожитки. У трикімнатній квартирі може жити кілька сімей, де кожна має свою кімнату. Якщо сім'я велика, можуть дати окрему квартиру, але тимчасово. Через рік після приїзду у людини з'являється право на муніципальну прописку, а разом з нею — нові можливості. 

До отримання прописки єдина доступна фінансова допомога — це біженська виплата близько трьохсот євро на місяць. З пропискою можна претендувати на базову соціальну допомогу, яка, якщо людина безробітна, становить близько 600 євро на місяць. Водночас можна отримати допомогу на оплату оренди квартири. До отримання прописки ця опція недоступна: тож ти або живеш у гуртожитку, або винаймаєш квартиру самостійно.

Тих, хто приїхав до Фінляндії, ставлять на облік на біржу праці, де для кожного українця працездатного віку розробляють інтеграційний план. Він включає вивчення фінської до рівня А2-В1 (іноді навіть В2), підтвердження або підвищення кваліфікації, працевлаштування. 

Зараз інтеграційний період скоротили з трьох до двох років, і за два роки вивчити фінську з нуля дуже складно. Я знаю небагато людей зі впевненим В1 навіть після трьох років у Фінляндії. Тому більшість іде працювати руками. 

Взагалі у Фінляндії для будь-якої роботи потрібна кваліфікація. У 2002 році чимало компаній закривали на це очі, бо хотіли допомогти українцям. Хоча навіть у клінінг потрібна кваліфікація, тобто навчання два з половиною роки. Чимало українців навчаються на молодший медичний персонал, щоб працювати, наприклад, у будинку для літніх людей. Чоловіки часто йдуть на будівництво або в слюсарі й електрики. Тут добре оплачується робота зварювальника, але все знову ж таки впирається в мову — без фінської ніяк.

Христина починала вивчати фінську ще в Україні.

— І хоча це було понад десять років тому, на стресі багато що згадалося, — каже вона. — У 2022 році мій рівень був десь між А1 та А2. Я відразу ж пішла на платні курси, де навчання було інтенсивнішим. Паралельно зайнялася підтвердженням свого диплома вчителя. Щоб мати право викладати, наприклад, у ліцеї, мені довелося довчитися — на щастя, безкоштовно — у вищій професійній школі. 

Моя професія у Фінляндії затребувана — тут більшість людей вивчає англійську. Але без знань фінської влаштуватися можна хіба що до міжнародної школи. Хоча фіни настільки люблять свою мову, що навіть фахівцю, який використовує у роботі лише англійську, працедавець радше запропонує оплатити курси фінської. Я закінчувала одні курси за іншими, а потім потрапила на трудову практику до коледжу, де фінську викладають іммігрантам. Після практики мені запропонували посаду інструктора, який допомагає студентам. Моя фінська на той час вже був на рівні В2, а зараз я вже сама її викладаю. Хоча спочатку планувала викладати англійську.

За словами Христини, навіть якщо працюєш, отримувати грошову допомогу на оплату оренди можливо — все залежить від рівня доходу. Якщо зарплати недостатньо, держава компенсує суму, якої бракує.

Українці, які не працюють, живуть на соціалку в 600 євро на місяць. Прожити на ці гроші у Фінляндії можна

— Бо якщо людина не працює, рахунки за електрику й воду теж покриватиме соцдопомога. Основною статтею витрат буде їжа, а одяг можна просто купувати в секонд-хендах. 

Звучання пари дозволяє забути всі печалі

У Фінляндії постійними клієнтами «секондів» можуть бути цілком забезпечені люди, які дивляться на такий досвід як на можливість жити екологічно, дарувати речам друге життя. Фіни досить економні, тут мало хто живе на широку ногу. Ми, українці, любимо дарувати дорогі подарунки, а тут можуть подарувати, наприклад, шкарпетки — бо головне не ціна подарунка, а увага.

Мені здається, фіни стриманіші й спокійніші за українців. Вони не поспішають, не напружуються. Роботу виконують, але без стресу. 

У більшості робочий день починається о сьомій ранку, але вже о 7:20 всі йдуть на кавабрейк. Через годинку — ще на один, потім ще, а об 11:00 вже час обіду. І якщо робочий день закінчується о 16:00, то о 15:58 за робочим столом вже нікого нема

Тому що для фіна робота — це лише робота, а життя насамперед для того, щоб бути із сім'єю, гуляти на природі, їздити на озера, насолоджуватися. 

Ще одна відома складова фінської філософії — сауна. Сауну фін відвідує щосереди, щоп'ятниці й у вихідні — і майже всі місцеві, кого знаю, не порушують цю традицію. Це спосіб розслабитися, зняти стрес. У сауні, куди тепер іноді ходжу і я, є напис, який у перекладі з фінської означає, що звучання пари змушує забути всі печалі. У сауні не прийнято багато розмовляти — суть у тому, щоб сидіти і насолоджуватися звуком, що виникає при попаданні води на розпечене каміння. На те, щоб зрозуміти цей дзен, у мене пішли три роки. Сауною я вже насолоджуватися вмію, а ось працювати зовсім без стресу поки що не виходить.

Принцип уникати стресу тут застосовують і до навчання. Моїй доньці вісім, і для неї школа — це задоволення. Тут до дітей ставляться як до особистостей, яких ніхто не намагається ламати чи заганяти під стандарти. Вчитель ніколи не стане критикувати учня під час уроку або в присутності інших людей. 

До речі, у школах тут вивчають дві іноземні мови: крім англійської — ще й шведську, яка у Фінляндії є другою державною. Дивлячись на те, як у доньки викладають англійську, я розумію, що програма тут набагато легша, ніж в Україні. При цьому більшість фінів добре володіє англійською. Можливо, саме ця легкість у викладанні і дає результат, бо діти не сприймають іноземну мову як щось чуже і складне. Щодо навчання дорослих, то головна відмінність від України в тому, що викладач дає тобі до двадцяти відсотків матеріалу. Решта — самостійне вивчення.

Лікарняний через депресію 

— Моя п'ятнадцятирічна донька також дуже задоволена фінською школою, — розповідає Sestry українка Інна Богач, яка в 2022 переїхала до фінського міста Еспоо. — Мене приємно здивувало те, що діти тут забезпечені всім: від зошитів і ручок до ноутбуків. І ти нічого не купуєш. У школах — найновіша техніка, а такої кількості музичних інструментів, як у доньки в музичному класі, я не бачила ще ніде. Якщо потрібні додаткові заняття з вчителем, вони будуть безкоштовними. Зараз у доньки починається профорієнтація, суть якої в тому, що діти йдуть на двотижневу практику в організації, яку самі обирають, щоб спробувати ту чи іншу професію.

На відміну від доньки, яка вже добре володіє фінською, мені мова дається нелегко. Але я працюю в магазині, де щодня розмовляю з людьми. Також займаюся розписом одягу (в Україні я мала свою артстудію). Я завжди кажу, що у Фінляндії маю дві роботи: ілюстрація — для душі (у мене вже навіть виставка тут була!), а магазин — щоб заробляти і не сидіти на шиї у держави. Це важка фізична робота з восьмигодинною зміною, але вона дозволяє заробити. Плюс я тут закінчила коледж за спеціальністю «косметологія», а такожі навчаю українських дітей малюванню в українському центрі в Гельсінкі. 

В планах — переходити на робочу візу, яка веде до постійного президентства. У Фінляндії це можливо, якщо є робочий контракт з певною кількістю годин. 

У Фінляндії важливо жити ближче до великого міста, бо саме там є можливості. Українці, яких після приїзду селили у провінціях на півночі, згодом все одно вибиралися ближче до міст. У місті є робота, але й життя тут дорожче.

В Еспоо місяць оренди трикімнатної квартири коштує близько 1400 євро (у Гельсінкі дорожче)

Менша квартира буде близько 800 євро, але разом з комунальними — близько тисячі (при цьому мінімальна зарплата зараз близько 13 євро на годину). Ще потрібно враховувати, що квартира під оренду буде порожньою — може навіть не бути підключена електрика. Геть усе — від меблів до лампочок — купуєш сам. Єдине, що буде — кухня. 

Пральні машини є далеко не у всіх: у багатоповерхівці по черзі із сусідами можна прати та сушити речі у спеціально обладнаній пральні. А ще ти не маєш права клеїти шпалери або фарбувати стіни в колір, відмінний від білого, сірого чи блакитного. У Фінляндії, як і в інших скандинавських країнах, віддають перевагу мінімалістичному інтер'єру з білими стінами і меблями з IKEA. У фінському будинку не побачиш золотисті штори чи ліжко з балдахіном. До речі, будинки тут теплі, є централізоване опалення, що дуже важливо при суворому кліматі.

Наше місто Еспоо знаходиться на південному узбережжі, але навіть тут буває дуже холодно (якось було мінус тридцять і повітря буквально замерзало в носі), а сніг може йти навіть у травні. Найскладніший період тут настає у листопаді: довкола все сіре, постійно йде дощ, а світловий день дуже короткий. Йдеш на роботу в темряві, повертаєшся теж у темряві. Це гнітить, провокує депресію. Тому тут багато хто приймає не тільки вітамін Д, а й антидепресанти. 

Кажуть, Фінляндія — країна щасливих, разом з тим тут високий рівень самогубств.

‍Стрес чи депресивний настрій можуть бути причиною невиходу на роботу й видачі лікарняного

Я не сказала б, що тут багато п'ють. Алкоголь дуже дорогий, і люди, які справді це люблять, пливуть на поромі до Таллінна, звідки повертаються з цілими тачками з пляшками. Я якось пливла на такому поромі — і була єдиною пасажиркою без тачки. 

Попри специфічний клімат, Фінляндія мені подобається. І взагалі, не буває поганої погоди, буває лише неправильно підібраний одяг. Термобілизна, а також штани і куртки, що не промокають, — це тут речі першої необхідності. У Фінляндії немає гір, натомість багато красивих озер. Ми часто бачимо тут косуль, оленів, лисиць. 

Цим людям немає куди повертатись

— Ліси й озера придають Фінляндії особливого суворого шарму, — підтверджує Христина Лєскакова. — А є ще білі ночі, до яких також потрібно адаптуватися. Спека тут буває рідко, хоча цього літа цілих три тижні трималося близько 28 градусів. Для фінів це спекотно, особливо з огляду на те, що тут немає кондиціонерів. Пережити сюрпризи клімату фінам допомагає їхній принцип «не напружуватися», піші прогулянки, а взимку — лижі. 

А ще ж є Лапландія, де попадаєш у справжню зимову казку. Ми з донькою якось поїхали туди на один день. Перед Різдвом там неймовірна атмосфера, але навіть без ночівлі це дуже дороге задоволення.

За словами Христини й Інни, фіни досі активно допомагають українцям, обговорюючи потенційну загрозу і їхній країні з боку сусідньої Росії.

— В історії Фінляндії теж була війна з Росією, тому фіни нас розуміють і підтримують, — каже Христина. — Те, що Росія прагне поширити агресію на країни ЄС, тут також жваво обговорюється. Судячи з настроїв, фіни у разі необхідності підуть захищати свою землю. Хоча морально, звичайно, ніхто не готовий до війни. Завдяки соціальній захищеності фіни набагато більш розслаблені, ніж були ми до війни. ‍

У Фінляндії справді почуваєшся безпечно: розумієш, що якщо раптом втратиш роботу, держава тебе підтримає, якщо раптом захворієш, тобі не доведеться шукати гроші на дороге лікування‍

І це і є одна з причин, чому так багато українців думають залишитися у Фінляндії навіть після закінчення бойових дій. А друга причина — походження українців, які приїхали до країни.

«Є особливість, яка відрізняє Фінляндію від Польщі та інших західних європейських країн: сюди приїхало багато українців з окупованих територій або зі сходу України, — цитує соціолога, члена правління Товариства українців у Фінляндії Арсенія Свинаренко фінське медіа YLE . — Це був чи не єдиний шлях потрапити з окупованих територій через Росію до Західної Європи, насамперед до Фінляндії, Естонії чи Латвії. Цим людям нема куди повертатись. Вони втратили все, їхні міста і села зруйновані» .

Тому дедалі більше українців, які перебували в країні від тимчасовим захистом, зараз переходять на довгостроковий дозвіл на проживання типу А, що дає можливість після чотирьох років перебування і роботи у Фінляндії подаватися на отримання дозволу на постійне проживання. І хоча закон передбачає, що людина, яка перебуває в країні, може мати лише одну посвідку на проживання, для українців зробили виняток — їм дозволено мати і тимчасовий захист, і дозвіл на тривале проживання.

Фотографії з приватних архівів героїнь

На годиннику п'ята ранку. Двигун нашого буса, яким ми веземо допомогу для війська, щойно втретє заглох. Після короткої перерви він знову заведеться. Але я знаю, що удача не триватиме довго, а ми зараз, по суті, посеред невідомості. До найближчого великого міста, де ми можемо розраховувати на допомогу механіка, нам їхати півтори години. А ще сьогодні — субота. 

Волонтери з Польщі 

Востаннє наш бус «Доброволець» втрачає потужність одразу за селом Знаменка. Ромек відпускає зчеплення і дозволяє машині котитися з гірки, поки колеса крутяться. Раптом за поворотом перед нашими очима з'являється парковка, кафе і невелика майстерня для вантажівок. Ми паркуємось. На стенді висять кілька оголошень майстерень і компаній, що пропонують евакуатор. Але ми почекаємо, не будемо будити людей у суботу о п'ятій.

Коли стрілки годинника показують восьму, я беру телефон і набираю номер майстерні, біля якої наша машина остаточно зламалася. Відповідає сонний чоловічий голос. Я розповідаю українською, що сталося: мовляв, наш Vito зламався, ми не знаємо, що робити далі, стоїмо тут на вашій парковці. У відповідь чую, що це автосервіс для вантажівок, але він подумає і мені перетелефонує. Минають довгі хвилини, в моїй голові вирують думки: сьогодні ми маємо дістатися до Краматорська, а я навіть не знаю, чи нам взагалі вдасться звідси виїхати. Зрештою Ромек бере телефон і дзвонить на той самий номер, який я набирала пів години тому.  

— Доброго ранку! — хоча він говорить українською, відразу зрозуміло, що він іноземець. — Ми волонтери з Польщі. У нас зламалася машина. Так, Мерседес Віто.

І раптом все змінюється. За кілька хвилин біля автівки з'являються чоловіки. Вони помічають польські номерні знаки, заводять розмову, заглядають під капот, розпитують. Один пропонує каву, інший питає, чи веземо ми допомогу нашим хлопцям. Я здогадуюся, що це працівники або клієнти майстерні. Один з них бере телефон, і я чую, як він каже: «Олександр? Так, це поляки». 

— Через 10 хвилин приїде колега, — звертається він вже до нас. — Він відвезе вас до своєї майстерні.

І дійсно — незабаром з'являються двоє молодих хлопців. Одного з них я впізнаю по голосу, це з ним я розмовляла по телефону. Вони транспортують нас до своєї машини, після чого везуть по вибоїстій дорозі. Я встигаю розплакатися, що ми можемо не встигнути, а нас чекають на фронті. І у відповідь чую, що вони зроблять все, щоб допомогти нам якнайшвидше звідси виїхати. Один з них відразу ж вирушає за необхідними запчастинами до віддаленого Кропивницького, а інші механіки розбирають «Добровольця» на частини. 

— Ідіть прогуляйтеся, попийте кави, — радить власник майстерні. — Я подзвоню, коли все буде готово. 

Ми йдемо через це дивне і трохи забуте світом містечко. Воно оточене об'їздною дорогою, тому рух тут настільки незначний, що мешканці миттєво впізнають туристів. Вони з цікавістю спостерігають за нами, коли ми робимо покупки в місцевому магазині і влаштовуємо пікнік на лавці. 

Ми втомлені, але булочка із сиром і цибулею смакує так, як страва в найкращому ресторані. 

Через чотири або п'ять годин дзвонить власник майстерні: все готово. Ми можемо їхати. Механік пояснює, що сталося і на що потрібно звернути увагу. Але він запевняє, що ми виконаємо місію.

— Скільки я з нас? —  питаю я, дістаючи гаманець.

— Ти жартуєш? Це я повинен вам доплатити. Ви допомагаєте нашим захисникам. Я не зміг би дивитися на себе в дзеркало, якби взяв з вас гроші.

Зрештою ми все ж домовляємося, що заплатимо 450 гривень за куплені запчастини, і їдемо.

З початку великої в.

Січень 2023 року. Вова і Катя чекають на нас на залишках автобусної зупинки. Я бачу їх здалеку, бо місто на цьому боці річки ще мертве, і це єдині живі душі поблизу. Літня пані в синій куртці нервово переступає з ноги на ногу. Чоловік у чорному одязі зі спокійним обличчям вдивляється в нашу машину, що наближається. Йому може бути трохи за сорок, але втома на обличчі і зморшки додають серйозності. Вони знають про нас лише те, що ми — волонтери з Польщі. І вирішують прийняти нас на ніч, бо подорожувати після настання темряви в цьому районі небезпечно. Хоча Ізюм вже звільнений з-під російської окупації, тут все ще трапляються ракетні обстріли. Мене дивує, що хтось хоче прийняти у себе вдома шістьох геть незнайомих людей. І це в будинку, який виглядає невеликим і небагатим. Того вечора вони, здається, віддають нам все, що мають.

Кароліна Кузема, журналістка й волонтерка, перша полька, яка висвітлювала повномасштабну війну в Україні, часто першою добиралася до територій, звільнених з-під окупації, документуючи щойно виявлені російські злочини і неодноразово відчуваючи величезну вдячність за саму лише свою присутність.

— Це було восени 2022 року, в околицях Житомира, — згадує Кароліна. — Люда доглядала за купою дітей, онуками й племінниками, від дошкільнят до підлітків. Мене попросили про їжу й памперси. Вона пригостила мене домашнім обідом і не відпустила, поки я не погодилася взяти дві трилітрові банки домашніх солоних помідорів. Досі не знаю, як я провезла їх через кордон. З того часу регулярно допомагаю їм — до речі, вона щойно написала повідомлення з проханням про їжу. 

Більшу частину свого часу Кароліна проводить у Куп'янському районі, куди надходить значно менше гуманітарної допомоги й підтримки. Це пов'язано з віддаленістю, жахливими дорогами та підвищеною небезпекою: навесні 2023 року тривають потужні обстріли міста Куп'янськ, а російські війська наступають у напрямку стратегічної річки Оскіл, тому життя в прифронтових селах є важким. Дістатися до села Кругляківка відверто важко, оскільки єдиний міст, що з'єднує це місце з Сенкове, неодноразово бомбили. Триває його відновлення, перейти можна тільки пішки. Кароліна просить польських волонтерів про підтримку для мешканців, і ті, незважаючи на небезпеку, доїжджають до села з гуманітарною допомогою.

—  Кілька днів тому я поїхала в гості до місцевих жителів, — розповідає Кароліна. — Це не могло завершитися кавою. Віталій, мій сусід, який допомагає отцю Леоніду з місцевої церкви, по черзі мене з усіма познайомив. Я отримала горіхи в солодкому сиропі, квашений у бочці кавун, а Вова, місцевий художник, подарував мені книгу про Сенкове з автографом. На дорогу я отримала ще й бутерброд, хоча до машини на іншому березі річки мені 10 хвилин пішки, а потім ще 10 хвилин їзди до дома. Того ж дня Віталій приніс мені відро домашніх овочів і мед. Люди віддали чи не останнє, що мали.

Друзі Польщі 

Томаш Сікора, музикант, продюсер і волонтер, який підтримує українську армію, знає Україну ще з довоєнних часів. Ще до 2014 року він давав концерти в межах музичного проєкту Karbido разом з письменником Юрієм Андруховичем, спостерігаючи за формуванням нової ідентичності українців, які прагнули бути частиною Європи та відокремитися від усього російського. У лютому 2022 року він не розмірковував, а відразу почав діяти: збори, благодійні концерти, а зрештою і конвої з гуманітарною допомогою до України. Після визволення Ірпеня з-під окупації Томаш поїхав туди поїздом. Тоді місто ще було повністю зруйноване. Не було електрики, а він мав у сумці стільки павербанків, скільки міг донести.

— Я доїхав до Києва, а звідти ми поїхали на машині до Ірпеня, — розповідає Томек. — Я зустрів тих самих людей, яким раніше ми надсилали з Польщі конвої з гуманітарною допомогою, їжею, одягом, кормом для тварин. Пам'ятаю, там була літня жінка, яка жила в якійсь хатинці поруч зі своїм зруйнованим будинком. Було вже темно, починалася зима. Ми передали їй павербанки, сіли в кімнаті, вона приготувала нам чай. Коли ми вже збиралися виїжджати, вона без слова спакувала цілу сумку своїх домашніх консервів — солінь, грибів.

Вона сама збирала ці гриби в лісі поблизу, а тоді ліси навколо Ірпеня ще були заміновані, тож таке грибництво було смертельно небезпечним. І вона віддала всі ці запаси Томеку, не бажаючи чути відмови, хоча сама мала небагато. Музикант вирішив забрати консерви до Польщі і пригостити ними тих людей і друзів, які допомагали у зборах для Ірпеня і Бучі. Він їхав до України, навантажений тим, що дасть українцям енергію, а повертався з подарунками у вигляді банок з енергією для подальших дій.

— Тоді я відчув, як приємно допомагати. Це також дало мені мотивацію продовжувати. Пізніше все було трохи інакше, бо почалися поїздки на фронт, але це був перший імпульс, що незнайомі люди, які самі мали небагато, бо отримували допомогу від нас, ділилися зі мною тим, що мали. 

Я спеціально роблю помилки, щоб вони запитали, звідки я

Про те, що без нас, поляків, на фронті було б набагато важче, чує кожен волонтер, який потрапляє трохи далі на схід. Про це говорять насамперед військові, які отримують підтримку у вигляді генераторів, дронів чи автомобілів. Але для них також надзвичайно важливо, що їхні дружини, дочки й матері знайшли в Польщі безпечний притулок. Солдати можуть воювати і зосередитися на своїх військових завданнях, бо на голови їхніх жінок не падають ракети. Це має значення для їхнього психічного здоров'я, яке і так сильно страждає в окопних умовах.

Незвичайну теплоту неодноразово відчувала волонтерка Аґнєшка Зах, яку ще називають Відьмою. Аґнєшка доставляє допомогу солдатам на передову, проводячи з ними багато часу, коли вони повертаються з поля бою, часто виснажені та брудні, потребуючи розмови. Вони запитують її про те, що відбувається в Польщі, знаючи, що внутрішня політика нашої країни може мати реальний вплив на їхню долю в окопах. Вони також часто показують світлини своїх дітей, сімей. Іноді вони плачуть. У нашому подкасті Аґнєшка згадувала, як бійці зробили для неї душ з питної води, яку принесли на своїх спинах. 

Марися, ще одна волонтерка з Польщі, живе в Україні майже від початку вторгнення. Вона працює дистанційно, а після роботи волонтерить. Координує допомогу з Польщі, допомагає з документами, підтримує волонтерів з усього світу, які приїжджають на Донбас з гуманітаркою або підтримкою для української армії. Те, що вона є полькою, неодноразово допомагало їй у її волонтерській роботі.

— Що божевільніше те, що потрібно організувати, що важче переконати когось зробити для мене те, чого вони зовсім не зобов'язані робити, то частіше я намагаюся вплести в розмову якусь мовну помилку. Тільки для того, щоб сказати, що я іноземка і ще вчу мову. Тоді люди завжди питають, звідки я. І я знаю, що коли відповім, що з Польщі, то це спрацює, і в людях увімкнеться опція бути корисними та послужливими, — зізнається Марися. 

Марися в Україні постійно. Вона спостерігає за змінами в реальності, за черговими містами, що падають, за наближенням фронту і зникненням людей навколо. Єдине, що не змінилося від початку — пропольські настрої. 

‍В окопах немає великої політики, а для українського воїна поляк — це друг. Без винятків

Одного дня Марія зупинилася, щоб підвезти автостопника до вокзалу. Коли він виходив, вона побачила на його плечі два шеврони: один — з'єднані між собою прапори України й Польщі, а другий… орел, що нагадував про Вермахт. Початковий шок Марії перетворився на сміх:

— Я запитала його, чи він усвідомлює, що поруч з польським прапором носить символ, який ображає поляків. І він мені сказав, що цей орел для того, щоб тролити росіян, особливо їхніх пропагандистів. Він уявлення не мав, що поляки на це негативно реагують. Найважливішими для нього є прапори. Польський він отримав від польських медиків, які рятують військових на полі бою. 

Наостанок він сказав, що після війни на колінах попрямує в паломництво до Польщі, щоб подякувати тим, хто був добрим до його дочки, яка виїхала туди на початку повномасштабного вторгнення.

Час тролів

10 жовтня 2025 року Європол і Євроюст розгромили злочинну мережу в Латвії. За даними слідчих, злочинці створили ферму тролів, в якій було створено аж 49 мільйонів фальшивих акаунтів в мережі. Операція під кодовою назвою «Simcartel» призвела до арешту п'яти осіб, закриття п'яти серверів і вилучення 1200 SIM-боксів, 40 000 активних SIM-карт і сотень карт, які мали бути активовані. 

Сьогодні ми маємо бути дуже уважними й обережними, не давати втягнути себе в маніпуляції, не піддаватися їм. Не давайте себе спровокувати інтернет-тролям, бо це може бути одна з тих 49 мільйонів фейкових сторінок. 

Під опублікованим мною відео з пункту стабілізації, де рятують життя українських бійців, я зіткнулася з неймовірною хвилею ненависті. Мені бажали найгіршого, зокрема смерті. Однак, вивчивши ситуацію, я зрозуміла, що більшість ненависних коментарів походила зі свіжих акаунтів або з акаунтів, ім'я яких було нещодавно змінено. Безумовно, більшість з них фальшива й створена лише для того, щоб розносити в інтернеті одне повідомлення: українці є нашими ворогами. 

З боку українців тим часом лилася лавина подяк, проявів сердечності та пожертв на збір. Мене вразив один з коментарів: «Як добре знати, що є ще хороші поляки, яким не все одно і які переймаються цією війною. Бо в Польщі про Україну можна почути тільки страшні речі».

44-річному Петру Н., який працює в інтернеті під псевдонімом Назар і який протягом останніх місяців транслював в інтернеті агресивні антиукраїнські матеріали, висунули відразу шість звинувачень: підбурювання до ненависті на підставі національності та віросповідання, пропаганда насильства, пропаганда символів, що підтримують російську агресію, незаконне розголошення особистих даних, погрози та публікація записів із використанням холодної зброї. Йому загрожує до п'яти років в'язниці. Суд застосував поліцейський нагляд.

«Назар» був відомою постаттю в Тримісті. Спочатку стример, потім вуличний провокатор, який поєднував агресію з видовищем. Спочатку це були чіпляння до людей, які розмовляли українською мовою, потім заклеювання антивоєнних муралів, а зрештою — погрози й напади. Механізм повторювався: провокація, камера, трансляція, зростання охоплення та пожертви від глядачів. У його матеріалах з'являлися антиукраїнські матеріали, символи російського імперіалізму, холодна зброя для залякування, а також публікації з іменами й даними тих, хто його критикував. 

Наприкінці жовтня він зняв відео, як заклеює стрічкою мурал «Солідарні з Україною» на зупинці, коментуючи це словами «Польща чиста». Останній прямий ефір, який закінчився затриманням, він провів 31 жовтня. На ньому видно, як він керує автомобілем і коментує «зрадників, які продали країну українцям». Поліція затримала його на вулиці Морській у Ґдині. Попередній тест виявив наявність ТГК (психоактивний елемент канабісу) й інших психотропних речовин, кров була передана на дослідження.

Це перший випадок, коли влада застосувала повний пакет положень щодо мови ненависті й пропаганди тоталітарних режимів до особи, яка діє проти українців у Польщі. Ключовими тут є стаття 256 (пункти 1 і 2) Кримінального кодексу, а також статті 255, 190, 160 Кримінального кодексу та стаття 107 Закону про захист персональних даних. Вперше знак «Z» та інші символи, що підтримують російську агресію, були розглянуті не в якості думки, висловлювати яку кожен має право, а як пропаганда тоталітарного режиму.

Це реальний прорив в інтерпретації та сигнал про те, що закон починає бачити зв'язок між інтернетом і насильством у реальності

За даними слідчих, Назар протягом місяців використовував соціальні мережі для розпалювання ворожнечі до біженців і українських активістів. Його матеріали поширювалися в проросійських групах, а деякі з них згодом з'являлися на каналах Telegram і TikTok, контрольованих колами, що поширюють наративи Кремля.

Затримання Назара вписується в ширший контекст антиукраїнських інцидентів, що посилилися в 2025 році. У квітні в Познані було побито молодого громадянина України просто за те, що він розмовляв по телефону своєю мовою. У Ґдині затримали чоловіка, підозрюваного в підпалі автівок з українськими номерами. У червні в Кракові хтось облив червоною фарбою табличку «Солідарні з Україною», а в серпні в Катовіце вандали знищили українські прапори перед школою, в якій навчалися діти біженців. У Варшаві, Вроцлаві та Лодзі дедалі частіше повідомляється про словесні напади, акти вандалізму щодо українських закладів та випадки образ у громадському транспорті.  За даними Асоціації громадянської інтервенції, кількість таких випадків у 2025 році зросла на понад 40 відсотків порівняно з попереднім роком.

На дії поліції відреагувала Наталія Панченко, лідерка української громади в Польщі, яку Назар неодноразово атакував в мережі. «Сьогодні поліція затримала одного з антиукраїнських блогерів, який протягом тривалого часу поширював антиукраїнську риторику в TikTok, зокрема атакував мене і поширював неправдиву інформацію про мене. Польща є правовою державою, і рано чи пізно кожен, хто порушує закон, несе відповідальність за свої дії. Тож друзі, вище голови. Продовжуймо робити свою справу: допомагаймо, будуймо мости, діймо на благо правди і справедливості. Крок за кроком, кожен, хто співпрацює з Росією, бере російські гроші і поширює російську пропаганду, буде притягнутий до відповідальності. Правда завжди переможе. Потрібно лише трохи терпіння».

Ця заява звучить як маніфест громадянської стійкості. Це голос жінки, яка протягом трьох років працює на стику війни й міграції, надаючи допомогу і водночас борючись з наростаючою хвилею агресії. Панченко давно закликала владу до реальних дій у відповідь на випадки ненависті до українців — у школах, магазинах, на вулицях і в інтернеті. Затримання Назара в цьому сенсі є також перемогою громадянської наполегливості та послідовності.

Назар не є агентом, радше корисним посібником, інструментом. Під гаслами нібито «захисту польськості» він повторював наративи Кремля: про «українізацію Польщі», «преференції для біженців», «денацифікацію». Кожен його стрім був частиною когнітивної війни, метою якої є розрив спільноти зсередини. Це лабораторія дезінформації: емоції, перехоплені і скеровані в бік ненависті. Росії не потрібні солдати в Європейському Союзі, якщо вона здатна створювати таких людей — переконаних, що ненависть є патріотизмом.

Ця справа має більше значення, ніж сам процес. Вперше прямі трансляції стали повноцінним доказовим матеріалом. Вперше пропаганда символів, що підтримують російську інвазію, прирівняна до пропаганди тоталітарного режиму. Вперше польська держава почала реально реагувати на символічне насильство й пропаганду агресора, використовуючи кримінальне право як інструмент захисту спільноти. Після років бездіяльності, після сотень повідомлень про напади на українців у публічному просторі та в інтернеті, держава зрештою перестає вдавати, що це лише «емоції суспільства».

<span style="display: block;  margin-top: 1rem;  margin-bottom: 1rem;  padding: 1rem;  background-color: rgb(234, 234, 234);">«Більше знань — менше страху» — це серія про досвід українців у формуванні стійкості: про вміння реагувати на кібератаки та відключення електроенергії, про організацію евакуації та надання допомоги, а також збереження психічної рівноваги під час війни. Поки армії світу аналізують тактику українських збройних сил, ми придивляємося до уроків, які дає суспільство. Адже це про побудову безпечного майбутнього. Серія створюється у співпраці зі стратегічним партнером — Фондом PZU

Війна вже тут. Чому її не бачать?

Наталія Жуковська: Аґнєшко, ви вірите, що в Європу може прийти війна?

Аґнєшка Ліхнерович: Війна вже є в Європі, адже вона точиться в Україні. Якщо ж говорити про Євросоюз, то Росія вже використовує різні ресурси, щоб його послабити, підривати віру у власні цінності, сіяти конфлікти, робити все, аби він розпався чи став максимально слабким. Якщо ж брати визначення війни у вузькому сенсі — як військовий напад, — я не експертка, але слухаю фахівців, які вважають, що європейські держави дійсно під загрозою.

— А як щодо Польщі? Чи готова країна до таких викликів?

— Польща завдяки своїм розмірам здається безпечнішою, ніж країни Балтії. Здається, саме вони зараз найбільш вразливі. Втім, я не виключаю у майбутньому можливості повномасштабного військового нападу РФ на Польщу. Путін застосовує військову агресію як останній крок.

Одна з проблем польського суспільства — ми мало готуємось, зміцнюємо нашу соціальну стійкість та інституції. Частково тому, що слово «війна» більшість розуміє як повномасштабний напад, подібний до того, що його Росія здійснила проти України в 2022 році. Люди бояться цього і не звертають уваги на менші загрози, які вже є тут і тепер. І замість того, щоб розмірковувати: «Що я зроблю у разі нападу — втечу до Іспанії чи ні», — варто працювати над власною безпекою тут і зараз. Адже Росія тестує не лише наші системи ППО чи антидронові технології, а й реакції політиків і суспільства. І от саме на цьому ми вже зараз «провалюємося». 

У нас зараз новий президент — від іншої політичної сили, ніж прем’єр. У випадку війни Конституція передбачає, що питання вибору головнокомандувача може стати проблемним, якщо президент і уряд перебувають у протистоянні. І таких прогалин у законах і в інституціях не бракує.

— Як це змінити?

— Наприклад, внести зміни до Конституції й створити інституції, здатні вести серйозну реальну боротьбу з російською дезінформацією. Українці теж, як пам’ятаю, пізно на це відреагували. Але вже сам факт прийняття Закону про захист населення та цивільну оборону подає сигнал — щось починає відбуватися. Особливо на рівні місцевого самоврядування, яке і в Польщі, і в Україні відіграє ключову роль. 

Бачу, що в Польщі організовуються усілякі навчання, а групи польських самоврядовців їдуть до Бучі й Ірпеня, аби вивчити, як там проходила евакуація населення. Тобто ми починаємо вчитися на українському досвіді. Навіть бачила нещодавно, що Варшава оголосила тендер на закупівлю нових автобусів. Вони мають бути пристосовані не тільки для користування в мирні часи, а й на випадок кризи. У технічних вимогах передбачено, що в разі війни чи катастрофи їх можна використовувати для транспортування поранених. Там легко кріпляться ноші. Також бачила оголошення від керівниці одного з міських відділів у Варшаві про захід, де будуть навчати, як складати евакуаційні «тривожні валізи». Це дрібниці, але бодай якісь конкретні кроки.

— А як щодо самих поляків? Суспільство готується до ймовірної війни?

— Найбільше роботи саме на цьому рівні. Не знаю, чи це вдала аналогія, але у мене таке відчуття, що польське суспільство зараз — як Львів чи Київ у 2018. Ми розуміємо, що війна десь є, але настільки її нормалізували, що можемо жити так, ніби вона нас не стосується. Частина людей справді допомагає — возить гуманітарку, займається підтримкою українців чи підготовкою інших до війни. Але це меншість. Люди бояться і не готові визнати, що світ довкола нас радикально змінився. 

Я чула від українців дуже важливу думку: війна — це не лише апокаліпсис. Так, вона може мати вигляд Бучі, Ірпеня чи зруйнованих вщент українських міст. Водночас війна може бути і тим, що відбувається сьогодні — впав дрон, у Львові чи Києві знову тривога за тривогою. 

Це означає, що треба навчитися жити з постійною загрозою. І це потрібно не лише для власного спокою, а й для збереження демократії. Бо страх паралізує суспільство і дає політикам можливість ним маніпулювати 

Я завжди кажу собі, що не дозволю Путіну диктувати, чим і як маю жити. Моє життя не може бути підпорядковане лише страху перед ним.

— Як особисто ви готуєтеся до війни? 

— Намагаюся розуміти загрози, навчитися керувати власними страхами й тривогою. Усвідомлювати небезпеку, але не боятися її надмірно. Щодо можливого повномасштабного нападу, то я радше дивлюся на приклад Фінляндії. Там немає війни, але там краще розуміють, що питання безпеки і потенційної війни треба інтегрувати в повсякденне життя. Це має стати чимось буденним, як то навчання дітей переходити дорогу: дивитися ліворуч і праворуч. Це не означає, що дитина боїться ходити вулицею, а просто має звичку, яка підвищує її безпеку. 

Так само я працюю над формуванням певних рефлексів. Наприклад, сиджу вдома й міркую: якщо прилетить ракета, де можу сховатися 

Це не означає, що я живу у страху перед ракетою. Це радше елемент практичного мислення, щоб бути готовою до таких подій.

Протриматися 7 днів: поради цивільним на випадок кризи

— Ви написали воєнний порадник для цивільних. Для кого і для чого ця книга?

— Я народилася у 1980 році. До університету вступила у 1999 — коли Польща входила до НАТО, а закінчувала навчання тоді, коли Польща приєднувалася до ЄС. Тобто я належу до так званого покоління «кінця історії». Покоління, яке у Польщі та частині Східної Європи жило з переконанням, що всі травми ХХ століття залишилися позаду, і далі будуть лише безпека й добробут, і можна займатися самореалізацією, родиною, кар’єрою тощо. 

Україною я почала займатися випадково. Мій перший журналістський виїзд за кордон стався у 2003 році на Помаранчеву революцію. Власне, геополітику я вивчала паралельно з розвитком української незалежності та модернізації. Переломним роком для мене став 2014. Я була як журналістка на Майдані, потім — у Криму, а далі — на Донбасі, коли відбувалася дестабілізація регіону. Мені тоді було 34 роки. І в мене стався психологічний переворот: мої ровесники беруть до рук зброю і йдуть на фронт, ризикують життям і гинуть за свою країну. 

Війна в Україні поклала край моїм думкам про гарантований мир. Я збагнула, що безпечний і стабільний світ, в якому я жила, зруйнований. Далі був 2022, і в перші дні російського вторгнення у Львові я бачила, як за добу люди миттєво самоорганізувалися: пункти збору, лікарні, евакуація родин. Мені досі цікаво — чому не було паніки? Ще на той момент нам потрібно було переймати уроки від українців. Зрештою, коли одне з видавництв запропонувало мені написати порадник для цивільних, я погодилася. 

Люди мають знати відповіді на запитання: «Що я можу зробити?», «Як розпізнавати гриби в лісі й вміти добути воду серед міста?», «Як зрозуміти, що Путін хоч і страшний, але не всемогутній, і що він просто маніпулює страхом». Дуже важливо вивчати цивільний досвід, який переживають українці. Можливо, звучить цинічно, але насправді це для мене вияв поваги: 

Україна сьогодні — це лабораторія інновацій. Не тільки технологічних, а й передусім соціальних

— Які найважливіші поради для цивільних ви б виокремили зі своєї книги?

— Варто починати з простих речей, наприклад, поговорити з родиною й домовитися про пункт зустрічі. Якщо станеться криза — не обов’язково війна, і мобільний зв’язок зникне або мережа буде перевантажена, що ми будемо робити? Важливо мати такий план. 

По-друге, подивитися на помешкання, в якому живеш: де можуть бути виходи, укриття... Обов'язково мати радіо, яке не потребує електрики. Це порада на випадок будь-якої кризи. У критичних ситуаціях влада буде передавати базову інформацію саме через радіо, особливо у перші години: чи треба евакуюватися, які дороги перекриті тощо.

У разі кризи, трагедії чи війни у перші години держава тобі не допоможе, бо буде рятувати тих, хто у найгіршому стані. Тому ти повинен самостійно протриматися від трьох до семи днів. Це означає, що вдома мають бути запаси води, їжі, ліків тощо. 

А далі — хто як хоче. Можна здобувати й військові компетенції — у територіальній обороні, на стрільбищах. Я мрію, щоб у Польщі були доступні навчання з медицини й цивільної оборони. У Фінляндії, наприклад, керівники житлових спільнот проходять подібні курси. 

У моїй книжці директор Гельсінського музею цивільної оборони ділиться, як разом з друзями-собачниками щотижня виходить на прогулянки, під час яких тренує чотирилапих знаходити людей під завалами. Так звичайні щоденні заняття перетворюються на практику корисних навичок

— Чи доводилося вам вже застосовувати якісь з порад у власному житті?

— У мене немає наплічника для евакуації, я не вчуся стріляти. Але у мене є подруги, які вже почали навчатися різним бойовим навичкам, щоб почуватися безпечніше. Як журналістка я вчуся орієнтуватися у світі дезінформації. 

Адже останні дослідження вражають: до 30% контенту в польському інтернеті зараз відповідає російським наративам. 

І просто необхідно сьогодні вміти розпізнавати маніпуляції та зберігати дистанцію, орієнтуватися на факти, а не на емоції.

Непорозуміння через брак знань: виклики і надія

— Ви працювали у різних країнах — від Грузії й України до Єгипту й М’янми. Чим відрізняється російсько-українська війна?

— Не така вже я й досвідчена в питанні воєн журналістка. Але основна різниця в тому, що російсько-українська війна — це найбільша війна в Європі після Другої світової. І безпека моєї країни тісно з нею пов’язана. 

— Якось ви сказали, що війна вже стала частиною ідентичності українців. Що ви мали на увазі?

— Цей вислів я почула від однієї української режисерки. Вона говорила, що російська агресія 2022 року є настільки важкою для усвідомлення трагедією, що назавжди змінить життя українок і українців, особливо тих, хто залишився в країні. 

Ніхто не знає, як довго триватиме ця війна. Існує сценарій, що вона може стати частиною життя теперішніх і прийдешніх поколінь. Це травматичний досвід, який змінює все, що було у мирні часи. Я це розумію, коли розмовляю зі знайомими з Харкова. Ще після 2014 року часто чула від них: «Можливо, мої діти ще захищатимуть країну від Росії». 

— Якими є загрози для відносин між Польщею і Україною, особливо на рівні суспільств?

— З моєї точки зору, головна проблема — дезінформація. Саме вона зараз найважливіша для нашої країни. 

Польсько-українські відносини також часом інструменталізовані безвідповідальними політиками у їхніх вузькопартійних інтересах. Плюс у польському суспільстві існує чимало упереджень і стереотипів, а ще у зросла неприязнь до іноземців загалом. Безперечно, на відносини впливає і страх перед війною. Ймовірно, частина поляків якимось відчайдушним чином сподівається, що якщо Україна й українці зникнуть з їхнього поля зору, то для них зникне і війна. У будь-якому разі цей страх не виправдовує жодних агресивних дій.

Непорозуміння між поляками й українцями виникають насамперед через російську дезінформацію і пропаганду, а ще — через брак знань. По-перше, українці небагато знають про польську політику. Зараз, завдяки масовій міграції, вони стали краще розуміти нашу країну і процеси, які в ній відбуваються. По-друге, ми не завжди добре знаємо власну історію. На слуху зазвичай тільки ті історичні моменти, які нас розділяють.

— Які основні меседжі російської пропаганди, спрямовані проти Польщі й України? І як їм протидіяти?

— Російська дезінформація особливо ефективна там, де вже є проблема. Наприклад, якщо в Польщі інституції — особливо система освіти та охорони здоров’я — вже мають проблеми, ця система стає вразливою для дезінформації 

Так, один з головних фейків, який руйнує польсько-українські відносини, — це історії про нібито привілейовані черги до лікарів для українців. Але це було передбачувано: польська система охорони здоров’я, так само як і система освіти, вже раніше була джерелом розчарування поляків. Тепер же відповідальність за проблеми — якщо сказати спрощено — перекладено на мігрантів. 

Звісно, одна з тем — Волинь. Я пояснюю полякам, що ОУН, червоно-чорний прапор УПА — це символи боротьби проти Росії. Але це не змінює факту, що в нашій пам’яті вони можуть сприйматися інакше. Тобто це — реальна проблема, якою можна маніпулювати. 

Для мене також очевидно, що поляків і українців об’єднує набагато більше, і що поляки теж повинні підвести підсумки власних дій.  Знаєте, франко-німецьке примирення теж тривало роками. Очевидно, що зараз настав час боротьби зі спільним ворогом — вбивчою імперією.

Останні дослідження під час атаки російських дронів на Польщу показують, що російська дезінформація також прагне підірвати довіру поляків до союзників і власної держави. А ще — що Україна втягує нас у війну, тож немає сенсу підтримувати її військово.

Я ціную концепцію надії американської есеїстки Ребекки Солніт. Вона визначає надію не як оптимізм чи песимізм, бо вони передбачають визначене майбутнє, а як розуміння, що ми можемо діяти. Її ідея полягає в тому, що майбутнє не визначене остаточно, тож ми можемо вплинути на хід подій. 

Так, ми не можемо впливати на Трампа чи Путіна прямо зараз, але це не означає, що ми позбавлені здатності впливу взагалі. Українці щодня доводять свою здатність протистояти російській армії, працювати на захист не лише своєї країни, а й усієї Європи. І я вірю, що ми, поляки, також можемо впливати. 

Надія є, адже багато людей у Польщі й Україні розуміють, що нікому не вигідно сваритися. Підтримуймо одне одного. Це точно не на руку кремлівському диктатору. 

У 2022 році виникли неймовірні зв’язки між поляками та українцями, звичайними людьми. Актори підтримували акторів, захисники тварин співпрацювали між собою, місцеві органи влади, інтелектуали — перелік можна продовжувати довго. Це величезний соціальний капітал. Коли політики почнуть вести нас до кризи, суспільство має силу протистояти цьому та зберегти відносини.

<span style="display: block; margin-top: 1rem; margin-bottom: 1rem; padding: 1rem; border-style: solid; border-width: 2px; border-color: black;">Аґнєшка Ліхнерович — журналістка радіо ТОК FM, ведуча програм «Światopogląd» та «Wieczorem». Працювала у гарячих точках — від Росії, Грузії й Білорусі до України. Найбільший резонанс мали її репортажі з Північної Африки під час «Арабської весни» та з України на початку російського вторгнення 2022 року. У травні цього року побачила світ її книга «Іде війна? Сподівайся на краще, готуйся до гіршого». Це збірка 12 розмов з економістами, військовими, соціологами, які радять цивільним, як подбати про запаси води й грошей, як вистояти економічно, як готуватися психологічно.

Першим питанням психіатра було: «Чому пані не працює?»

Скерування до психіатра я отримала за кілька місяців до виходу нової редакції спецзакону про тимчасовий захист, але моя черга підійшла лише у жовтні. Після того, як тест на депресію показав втричі більшу за норму кількість балів, психолог, яка давно мені допомагає, порадила, що час мені звернутися до спеціаліста, який грамотно призначить антидепресанти. Першим питанням психіатра було: «Чому пані не працює?». Коли я відповіла, що можу працювати тільки на фрілансі, адже маю дитину з інвалідністю, і ця дитина потребує моєї уваги весь час, психіатр порадила: «Треба працювати — тоді і депресія мине. Скільки людей мають особливих дітей і нічого — працюють». Яким чином втілити цю ідею в життя, не маючи в Польщі рідних, які б могли підстрахувати з дитиною, лікарка не повідомила. Замінивши професійну допомогу психологічним тиском.

Після 30 вересня 2025 року, згідно зі спецзаконом про тимчасовий захист, якщо іноземець зі статусом UKR не має страхування NFZ (тобто якщо він не має офіційного працевлаштування, не приєднаний до працюючого члена родини або не сплачує страховий внесок добровільно), для нього недоступні такі послуги: 

• Реабілітація 
• Отримання безкоштовних ліків, доступних у межах державного страхування 
• Стоматологічне лікування 
• Трансплантація і новітні й експериментальні методи лікування онкозахворювань 
• Лікування катаракти 

Повний список недоступних послуг є на сайті NFZ.

‍Що залишається без змін? 

• Екстрена медична допомога (швидка й SOR)
• Медична допомога для дітей до 18 років та вагітних 
• Обов’язкова вакцинація 
• Лікування при загрозі життю й здоровʼю

Однак, на практиці виходить так, що українцям зі статусом UKR дедалі частіше відмовляють в медичних послугах, навіть якщо цих послуг немає у списку обмежених.

«Покажіть, де це написано»

Харківʼянка Марина Іванчук прийшла на скринінг вагітності в другому триместрі й отримала відмову провести процедуру. 

— Скринінг першого триместру я робила у шпиталі при пологовому Варшави, туди ж записалася і на другому триместрі, але коли прийшла, мені відмовили в обстеженні, — розповідає Sestry Марина. — Я зараз не працюю, тож мені сказали, що безробітним пренатальне дослідження не проводять. Мені можуть зробити лише звичайне УЗД, прослухати серцебиття плоду і сказати, чи все з ним гаразд, а ось скринінг — ні. 

Я відразу попросила пані на рецепції показати мені, де написано, що ця процедура мені не передбачена, адже вона є обов’язковою для вагітних. Але замість відповісти по суті мені прочитали лекцію про справедливість. Мовляв, ви тут три роки отримували все безкоштовно, а зараз знов вимагаєте обстеження та ліки — йдіть працюйте або робіть обстеження у приватній клініці. 

Але Марину це не зупинило. Вона зайшла на сайт NFZ і, не знайшовши там інформацію про те, що скринінг другого триместру входить до списку обмежених послуг, показала цю інформацію на рецепції шпиталю. 

‍— Я спокійно попросила пані показати мені, де написано, що заборонено. Бо я знаю, що не фінансується лише скринінг третього триместру, тоді як скринінг другого є обов’язковим. Мені сказали, що так написано у них в програмі в комп’ютері. Я попросила показати мені монітор

На це мені запропонували все зʼясовувати в NFZ, — продовжує Марина Іванчук. — Я погодилась, але попросила уточнити пані з рецепції її ім'я та посаду, щоб детально описати свою ситуацію і направити її в NFZ для зʼясування. А потім ще додала, що втратила роботу буквально відразу, коли завагітніла і про це повідомила. А цей скринінг — це друга безкоштовна процедура, за якою я звертаюся за три роки в Польщі. Бо всі аналізи та обстеження раніше я робила приватно. І чи справедливо зараз відмовляти мені і навіть не пояснити, де написано, що ця процедура заборонена. 

І тут сталося неочікуване: харківʼянці раптом запропонували пройти до кабінету УЗД на скринінг. Пані з рецепції різко стала мʼякою і навіть особисто провела Марину до кабінету. Обстеження зробили ретельно, спеціалістка з УЗД була ввічливою і все пояснила. 

Зараз Марина шукає бодай якусь роботу, бо боїться, що можуть бути подібні сюрпризи на пологах. Хоча, за новими умовами, пологи входять до списку обов’язкових медичних послуг для українок зі статусом UKR, навіть якщо вони не працюють. 

«Ставлення лікарів до нас сильно змінилося»

У незавидному становищі опинилися онкохворі: їм теж дедалі частіше відмовляють у лікуванні. Якщо лікування було розпочато ще до підписання нової редакції спецзакону, то — за законом — його мають завершити за старими умовами. А от новим пацієнтам стали відмовляти. Безкоштовно можуть зробити операцію та деякі процедури, а ось дорогі ліки для хіміотерапії доведеться сплачувати самостійно. 

— Мені, можна сказати, пощастило, що я встигаю завершити розпочате лікування, — ділиться своїм досвідом українка у Вроцлаві Тетяна Гордієнко. 

— Але ставлення лікарів до нас сильно змінилося. Зараз мене раз у раз запитують, чи я працюю, бо маю відносно легку стадію раку. Онкологія молочної залози без метастаз терапії піддається добре. І я сподіваюсь увійти в ремісію. На днях у лікарні зустріла жінку, вона плакала. На моє питання, що сталося, відповіла, що їй сказали, що можуть зробити операцію й видалити пухлину, тоді як хіміотерапію доведеться оплатити самостійно, а це дуже велика сума. 

‍У нещасної третя стадія онкології, є метастази. Щиро — я цим шокована. Бо для такої категорії населення не можна вводити обмеження

Українські інтернет-форуми рясніють історіями про те, що після 30 вересня хворі українці не можуть отримати процедури гемодіалізу. Як потрапляють в лікарню по швидкій, отримують екстрену допомогу, а ось з подальшим лікуванням виникають проблеми. Здебільшого у скрутному становищі опиняються пенсіонери й важкохворі люди. 

— Привезла маму-пенсіонерку з високим тиском на SOR, — ділиться Анна Вашкель, яка тимчасово мешкає в Німеччині і провідує маму в Щецині. — Нас прийняли, але це було просто зняття симптомів. Жодних обстежень призначено не було. Через декілька днів ситуація повторилася, і я вже сама вимагала обстежень, бо треба ж знати причину шаленого тиску. На мої вимоги нам відповіли порадою купити страховку.

Як боротися з відмовами в лікуванні? 

За порадою ми звернулися до фахівців з легалізації і страхових агентів.

«До нас зараз звертається дуже багато українців зі статусом UKR, щоб оформити медичне страхування, — каже страховий агент PZU Костянтин Попов. — Коштує це від 100 злотих на місяць за особу, але якщо у вас серйозні проблеми зі здоровʼям, хронічні хвороби, ви потребуєте дорогих обстежень чи ліків, то у такому разі найкращим виходом буде сплата добровільного внеску до NFZ (близько 802 злотих на місяць). Тоді ви отримаєте той самий доступ до медицини, як і ті, хто офіційно працює».

Якщо ви в принципі можете працювати, але поки не знайшли роботу, можна стати на облік по безробіттю в ужонді праці, і тоді деякий час за вас будуть не лише сплачувати внески, а й призначать виплату. Важливо реєструватися саме як безробітна особа, бо якщо ви зареєструєтесь як особа, яка шукає роботу, то доступ до NFZ не буде наданий. 

Добровільні внески до національного фонду здоров’я (NFZ) можуть сплатити люди, які не працюють і не підлягають обов'язковому медичному страхуванню в Польщі. Для оформлення такого виду страхування необхідно подати заяву в регіональний відділ NFZ. На сьогоднішній день це вихід для студентів, пенсіонерів і вагітних жінок, щоб мати доступ до медицини на тому самому рівні, що і громадяни Польщі. Для того, щоб подати заяву, ви маєте перебувати в Польщі на легальних підставах, надати Pesel і паспорт при укладенні угоди. 

Якщо ви маєте статус UKR і стикнулися з відмовою у лікуванні, на яке маєте право, у вас є можливість досягти справедливості.

— Спецзакон не бездоганний в тому сенсі, що дозволяє медичним працівникам використовувати його як формальний привід відмовити в обстеженні чи лікуванні, — вважає фахівець з легалізації IQ-груп Максим Колодій. — Послуги, що є в списку обмежених, можна трактувати по-різному. Разом з тим свої права треба вміти відстоювати. Якщо вам було відмовлено в послузі, на яку ви маєте право, ви можете направити скаргу до NFZ або звернутися до керівництва лікарні. 

Повірте, якщо вони дійсно не знайдуть цю послугу в списку заборонених, вам не відмовлять. Бо не будуть мати на це підстав. Але треба бути наполегливими, добре розмовляти польською, не соромитися запитувати посаду й прізвище працівника та чітко оголосити про свій намір скласти скаргу

Він підтверджує, що зараз чимало українців стикаються з медичною дискримінацією через незнання законів. Нерідко медпрацівники самі не знають або не хочуть правильно трактувати спецзакон. У базі NFZ людина зі статусом UKR просто позначена як та, яка має обмежений доступ до медпослуг або та, у якої цей доступ не обмежений. А трактують список обмежених послуг вже самі медпрацівники закладу. 

Скільки коштує приватне лікування в Польщі без страховки? 

Консультації лікарів та вузьких спеціалістів (Варшава):

• Терапевт/сімейний лікар — від 200 злотих 
• Психіатр — 350-650 злотих
• Професор медицини чи кандидат медичних наук — 500-1000 злотих.

 Госпіталізація:

• Перші 3 дні госпіталізації — близько 5000-5500 злотих 
• Кожен наступний день — 800-1000 злотих 
• Ліки й аналізи оплачуються окремо.

 Аналізи й обстеження:

• Основні аналізи (загальний аналіз крові, сечі, аналіз на цукор тощо) — від 30 до 60 злотих
• УЗД — від 200 злотих
• МРТ одного відділу — від 850 до 1050 злотих.

Йоанна Мосєй: Чому саме Мронгово?

Ірина Шатківська: У 90-х роках мій чоловік працював над реставрацією місцевої православної церкви. У Мронгово він познайомився з Ольгою і Яном Ющуками, сім'єю з українським корінням, нащадками переселенців у межах операції «Вісла». Ми швидко заприятелювали. У 1997 році я приїхала з дітьми на відпустку до Мронгова, а вони відвідували нас в Україні. Так ми підтримували зв'язок протягом багатьох років.

Коли почалося російське вторгнення, мені зателефонувала пані Ольга: «Приїжджайте, у нас для вас є квартира». Я не планувала поїздку — ми жили в Кременці на заході України. Але зять, який відразу зголосився до війська, попросив мене вивезти дочку й онука. Так ми потрапили до Мронгова.

— І ви відразу почали діяти?

— Перші два-три тижні були стресовими й хаотичними. Але я швидко зрозуміла, що мушу щось робити, щоб бути корисною. Я знайшла в Мронгові групу українок, і ми почали діяти разом. Коли приїжджали нові автобуси з біженцями, я ходила по готелях і пансіонатах, організовувала проживання. Для багатьох жінок і сімей я була чимось на зразок «мами на чужині»: шукала житло, допомагала з лікарями й документами тощо. Це була величезна робота, але я знала, що якщо нічого не робитиму, то просто збожеволію.

Так виник невеликий кризовий штаб, а згодом — фундація «Голос жінок з України».

— Ви знали польську?

— Дуже погано, але я знала, що мушу впоратися. Я просто йшла і вирішувала справи. Мені бракувало слів, але я завжди знаходила спосіб домовитися. Це було важко, але дія давала мені силу.

— Звідки в Мронгові стільки українців?

— Спочатку мешканці Мронгова самі їздили на кордон і привозили біженців. Потім біженці кликали інших — завжди легше поїхати туди, де вже є хтось. Я організовувала ночівлю, а потім ходила по місцевих компаніях — до Mlekpol, продовольчих банків чи виробничих підприємств — і привозила молоко, йогурти, макарони, хліб.

Знайомі жартували, що «Ірина забезпечує розкішні умови». Але це не я — це власники місцевих пансіонатів і готелів відчиняли свої двері. Я лише координувала. Згодом я підключила не тільки Мронгово, але й всю мережу вармінсько-мазурських установ і компаній.

Наприклад, за підтримки Карітасу ми відправили до України кілька вантажівок з їжею та одягом. Дуже допомагали місцеві активісти: Спілка українців в Ольштині, Ольга і Ян Ющуки, пан Якуб Дорачиньський — сьогодні він мер Мронгова, Вальдемар Цибуль — староста Мрогова тощо. Вони підказували, до кого ще звернутися, з ким поговорити, кого попросити про підтримку. А я ходила від компанії до компанії й збирала гроші.

Величезну підтримку я отримала також від багатьох місцевих компаній, зокрема Budextan і Wild і її директора Мирослава Міхновича, який передав нашій фундації автомобіль. Завдяки цьому я могла розвозити їжу та іншу допомогу потребуючим сім'ям. Підтримка надходила з багатьох боків, тож я навіть не можу всіх перелічити.

Це був важкий, але й прекрасний час — я бачила, як багато людей об'єднуються, як сильно вони хочуть нам допомогти

Величезну підтримку я отримала також від Катажини Кролік, підприємиці, а сьогодні — депутатки Сейму. Вона завжди була віддана українським справам, багато разів простягала мені руку допомоги.

Мені щастить з людьми. Зараз я відчуваю, що є частиною великої місцевої спільноти. Скрізь — у Мронгові, Гіжицьку чи Ольштині, де активно діє Спілка українців, — мене прийняли як свою і підтримують у моїх ініціативах.

— Тоді й народилась ідея концерту «Відчуй Україну»?

— На хвилі ентузіазму я подумала, що потрібно зробити щось, що дасть людям — українцям і полякам — спільний досвід.

Я організувала в амфітеатрі Мронгова концерт «Відчуй Україну», під час якого виступили, зокрема, Kalush Orchestra, переможці Євробачення, а також Kazka і Jerry Heil. На глядацьких місцях зібралося понад три тисячі людей.

Пам'ятаю ту атмосферу: єдність, сльози, радість. Люди досі дякують мені за цей захід. Вони підкреслюють, що в той час це було для них надзвичайно важливо. Сама досі не вірю, що вдалося це реалізувати. Звичайно, я зробила це не сама — мені допомогла команда фонду і моя мережа підтримки. Без них це було б неможливо.

Однак, коли я вийшла на сцену і побачила всіх цих людей — одні плакали, інші веселилися — я відчула, що те, що я роблю, дійсно має сенс. Це була прекрасна, піднесена подія, яка дала силу і надію як біженцям, так і місцевій громаді.

‍— Наступного року ви організували канікули для тисячі українських дітей.

— Так, в Оструді я організувала табір «Dance Front» — тиждень канікул для тисячі дітей з України. Були заняття, танцювальні майстеркласи, фінал за участю відомих танцюристів, як-от Івона Павлович і Роберт Ровінський. Діти плакали від зворушення. Це був для них необідний перепочинок від війни. Вони поїхали у захваті.

— А ще ви є ініціаторкою Ради жінок при Маршальському управлінні в Ольштині.

— Я так довго займалася підтримкою українських жінок, що добре знала, з якими проблемами вони стикаються. Здебільшого вони є універсальними і стосуються не тільки українок — це також проблеми польок. Тому я вважала, що така рада є необхідною.

— Скільки українців зараз проживає у Мронгові?

— У 2022 році їх було близько двох тисяч, а зараз залишилося близько 600-700 осіб. Багато хто виїхав на роботу до Ольштина або Гданська, частина повернулася в Україну. Найбільше повернень було в перший рік війни.

Сьогодні, через три з половиною роки, ті, хто залишився, вже не планують виїжджати. Вони мають постійну роботу або ведуть власний бізнес. Вони орендують квартири, а їхні діти ходять до місцевих шкіл.

— А ви?

— Я люблю Мронгово. Тут я почуваюся як вдома. Навіть коли їду відвідати дочку в Україну, через тиждень сумую і хочу повернутися сюди. Можливо, це також через мої польські корені, від дідусів і бабусь.

— Чим ви займалися в Україні до 2022 року?

— За освітою я психолог і весь час проводжу онлайн-консультації. Крім того, у мене була фітнес-студія — клуб для жінок, що налічував 120 людей, де я проводила заняття з фітнесу й пілатесу, персональні тренування та організовувала поїздки для розвитку. Разом з тим протягом 15 років я також вела квітковий магазин. Я завжди любила квіти і ту творчу енергію, яка супроводжує складання букетів.

Коли зрозуміла, що, скоріше за все, вже не повернуся на постійне проживання в Україну, я продала квітковий магазин. Спакувала обладнання з фітнес-студії і привезла із собою до Польщі. Мені подобається закінчувати розділи, не застрягати.

Це вже втретє, коли я починаю все спочатку

— А чим ви зараз займаєтеся?

— П'ять разів на тиждень, вечорами, я проводжу заняття з пілатесу та кардіо для жінок. Я також продовжую консультувати клієнток онлайн.

Але для мене цього замало. Проєкти фонду закінчилися, життя повільно повертається до норми і вперше я мушу серйозно подумати про себе, що далі. Бо я вже знаю, що для інших я можу звернути гори. Тепер мушу знайти сенс і стабільність для себе.

Люди постійно підходять до мене і дякують: «Пам'ятаєш, як ти нам допомогла? Як ти підтримала тоді мою маму?». А я не завжди пам'ятаю; тоді відбувалося так багато. Я була страшенно втомлена, але також впевнена, що віддаю себе на сто відсотків. І якщо б я мала завтра померти, я знаю, що той час я прожила повноцінно і в гармонії із собою.

— Чи відчуваєте у Польщі антиукраїнські настрої?

— Ні, я цього не бачу. Всі люди, яких я зустріла, — розумні, підтримують і розуміють, що українці сьогодні є частиною суспільства, важливим ресурсом. Коли ще не було відомо, чи президент Навроцький підпише закон про продовження захисту українців, місцеві підприємці самі почали оформляти посвідки на проживання для своїх працівників. Адже тут у кожній компанії працюють українці. Що б сталося, якби раптом вони не могли працювати або мусили виїхати? Люди в Мронгові це розуміють. Ми підтримуємо і поважаємо одне одного.

<frame>Відеозапис, на якому чути, як хтось українською коментує вміст пакунка, отриманого від польського Caritas, з'явився на Facebook у групі під назвою «Nie dla banderyzmu». На записі, зокрема, можна почути фрази про «блювотне борошно» і скарги на відсутність італійських макаронів і креветок.<frame>

Раніше, у березні 2025, соцмережами вже ходив відеоролик, на якому хтось так само розпаковував гумдопомогу від благодійників. І там також озвучку було сфабриковано — вона супроводжувалась образливими коментарями на кшталт «У пакунку дешеве польське лайно. Я серйозно кажу, вони хочуть нас отруїти». Компанія Demagog знайшла оригінальний відеозапис, і на ньому чути геть інші слова: «Сьогодні ми отримали гуманітарну допомогу від фонду Caritas. Ми були здивовані кількістю всього, що тут є — тут просто все!».

Відео на Facebook отримало майже близько двох тисяч реакцій і 1,3 тисяч поширень. Серед понад тисячі коментарів — чимало ворожих висловлювань щодо українців. Один з користувачів пише (далі йде переклад з польської): «Нехай твій президент тобі дає. Яка підла баба, повертайся до себе». Ще один коментар такий: «Яка нахабна баба, креветок захотіла, пішла геть!».

Цю ж підробку опублікували різні проросійські акаунти у TikTok, Reddit, VKontakte, Telegram і X. Як і у березні, відео поширювали не окремі профілі, а ціла мережа антиукраїнських сторінок. Такі акаунти — свідомо чи ні — через публікацію фейкових матеріалів сприяють успіху російської дезінформації.

‍Використовуючи нові можливості штучного інтелекту, до якого більшість користувачів інтернету ще не призвичаїлась, російська пропаганда намагається переконати європейців і, зокрема, поляків, що українці — невдячні тим, хто їм допомагає

Спеціалісти з Demagog підкреслюють: голос, який чути у відео, доданий штучно. В оригіналі звучать зовсім інші слова — позитивні коментарі про допомогу від польського Caritas.

Катаржина Хаврило, головна спеціалістка Російського відділу Центру східних досліджень (OSW), у своїх роботах зазначає, що у країнах з великою кількістю українських мігрантів Росія намагається провокувати етнічну ворожнечу. Підґрунтям для цього часто стають звинувачення у «бандеризмі» та «привілейованості» українців.

Російську дезінформацію регулярно описує також East Stratcom Task Force (ESTF) — робоча група Європейської служби зовнішніх дій (EEAS). На своєму порталі EU vs Disinfo вона пояснює, що один з типових кремлівських фейкових наративів — нібито Україна є невдячною за надану їй допомогу. Щоб «довести» це, Росія поширює неправдиві матеріали.

Росія веде не лише військові дії проти України, але й координовані дезінформаційні кампанії у багатьох країнах світу. Їхня мета — створити викривлений образ України та українців, щоб посилити антиукраїнські настрої. 

‍Дослідження компанії DEMAGOG

Gremi Borsch Fest — найбільший благодійний фестиваль сучасної української культури в Європі, який вже четвертий рік поспіль проходить у різних містах Польщі, кожного разу збираючи мільйони гривень на потреби ЗСУ. 

За чотири роки — з 2022 до 2025 — тридцять фестивалів, проведених фондом Gremi Foundation, об’єднали сотні тисяч учасників і забезпечили понад чотири мільйони злотих допомоги (близько 46 мільйони гривень) — для підтримки 15 тисяч українських військових.

Як Gremi Borsch Fest виріс з локальної ініціативи у масштабну платформу культурного діалогу, руйнуючи стереотипи й ворожі наративи, Sestry розповідає засновниця Gremi Foundation Галина Кіріченко.

‍Діана Балинська: Як давно ви живете за кордоном і що для вас сьогодні означає Україна?

Галина Кіріченко: За кордоном я — зі студентських років. Закінчила університет у Бремені в Німеччині, довго там жила з родиною. Зараз моє життя — між трьома країнами: Німеччиною, Британією та Польщею. Разом з тим тільки Україна для мене — це дім. Навіть коли фізично ти далеко, вона постійно в серці. Це місце сили, яке дає сенс усьому, що я роблю.

— Як ви придумали фестиваль Borsch Fest?

— У перші ж дні повномасштабного вторгнення ми з чоловіком Євгеном вирішили, що не можемо стояти осторонь і маємо використати ресурси нашої компанії для допомоги армії. Спочатку все було просто: власні гроші, швидкі рішення, конкретні дії. Ми створили фонд і почали робити те, що реально могли, з території Польщі.

Одним з перших наших кроків була евакуація 200 жінок з дітьми — родин наших працівників — до міста Домброва-Гурнича неподалік Катовіце. Після кількох тижнів адаптації ми зрозуміли, наскільки складно людям дається розлука з домівкою. І організували маленьку зустріч для українців: зварили 50 літрів борщу, запросили гостей. І сталося несподіване: на подію прийшло майже втричі більше людей, ніж ми планували. Приєдналися українці з усього міста.

Гості проявили ініціативу й зібрали першу суму донатів на ЗСУ. На неї ми закупили 200 турнікетів. Уже наступного дня ми отримали запити з інших польських міст: «Чи можете влаштувати таке у нас?».

Цей досвід показав, що прості неформальні зустрічі можуть стати ефективним інструментом. Навіть якщо ти ще не маєш імені в благодійній сфері.

Через місяць ми повторили зустріч у Гданську. Цього разу зварили вже 200 літрів борщу. І знову — більше гостей, ніж очікували. Стало зрозуміло, що попит на такі ініціативи величезний. Після другого заходу ми вирішили перетворити спонтанні зустрічі на системну роботу й підготували серію заходів по всій Польщі на пів року вперед. Так почалася історія Gremi Borsch Fest і Gremi Foundation.

У 2023 ми провели дев’ять фестивалів у різних містах, але — попри підготовку — всюди стикалися з тим самим викликом: гостей було більше, ніж очікувалось, борщу не вистачало. У 2024 році ми наварили його вже понад 8,4 тисячі літрів

— Якою є головна ідея фестивалю? Що насамперед ви хотіли донести до польської публіки?

— Фестиваль започатковувався як платформа для волонтерства й збору донатів на допомогу армії, зокрема на закупівлю засобів захисту, дронів, РЕБ тощо. Але буквально з перших наших заходів ми поставили перед собою ще одну не менш важливу мету — використати мову культури, щоб об’єднати українців і поляків. Бо підтримати Україну означає підтримати безпеку всієї Європи.

— Чи не закидають вам, що фестиваль борщу може бути спробою «нав’язати» українську культуру?

— Нав’язування — це коли тиснуть, ми ж запрошуємо. І до нас приходить багато поляків — із цікавістю і відкритістю. Вони куштують борщ, слухають музику, розпитують про Україну. Це завжди про взаємність. І тому Gremi Borsch Fest — це не про «нав’язати», а про «поділитися».

— В чому сила культурних проєктів на противагу політичних у донесенні інформації про Україну?

— Політика чи новини — це логіка, цифри, аргументи. Культура ж торкається серця. Коли людина пробує смачний борщ чи слухає красиву українську пісню, вона проживає сильну приємну емоцію. І ось вже Україна перестає бути лише «країною війни». І стає країною людей, творчості, життя.

— Які українські наративи сьогодні найважливіше пояснювати польському суспільству?

— Найголовніший — ми боремося не тільки за себе. Це війна і за Польщу, і за Європу. Бо європейці «втомлюються»: час від часу війна в Україні відходить на другий план, люди поринають в ілюзії. І цього не можна допускати, треба нагадувати. Другий — Україна різна, але нас єднає прагнення жити у свободі та розвиватися. І третій — важливо показувати, що Україна не зводиться лише до війни. Є інша Україна — молода, креативна, сучасна. Вона і є запорукою нашої майбутньої перемоги.

— Чи змінилося ставлення поляків до України за роки проведення фестивалю?

— Дуже.

Якщо спочатку на фестивалі приходили здебільшого українці, то тепер велика частка гостей — поляки. Для них це можливість побачити Україну не через новини, а через музику, мистецтво, їжу, живе спілкування

— З якими стереотипами або міфами про Україну ви найчастіше стикаєтесь у Польщі? Як їх вдається спростовувати?

— Найпоширеніший стереотип — що українці приїхали до Польщі лише як «дешева робоча сила», що вони забирають робочі місця у поляків і не планують інтегруватися. Бо насправді наші співвітчизники відкривають тут бізнеси, працюють у високотехнологічних і креативних галузях, активно сплачують податки та забезпечують суттєвий внесок у місцеву економіку. 

Ще один поширений міф — що українці в Польщі користуються усіма соціальними пільгами і паразитують за рахунок держави. Хоча щонайменше 78% українців легально працюють.

Є й історичні болючі теми. Але саме культура руйнує ці стіни швидше за будь-які політичні заяви.

— Чи відчуваєте ви вплив російської пропаганди у Польщі? Як культурні проєкти можуть цьому протидіяти?

— Відчуваю, особливо під час виборів. Тоді в соцмережах з’являлися тисячі негативних постів про українців. До речі, це фіксують саме польські дослідження. І це типовий приклад пропаганди: мовчати про війну і замінити цю тему на інші страхи й стереотипи. Але тут знову спрацьовує культура. Бо якщо ти особисто зустрівся з українцями на фестивалі, поспілкувався, ти вже не будеш сприймати брехню. У тебе є власний досвід, сильніший за чужі фейки.

— Якою ви бачите роль Gremi Borsch Fest далі, зокрема після перемоги України?

— Gremi Borsh Fest уже є найбільшиим стріт-фестом сучасної української культури в Європі. Але його локація досі обмежена Польщею. Тож у майбутньому ми розглядаємо можливість масштабувати фестиваль на інші країни Європи. Хочемо, щоб Gremi Borsh Fest став для європейців символом того, що Україна вистояла і принесла в Європу свою силу, культуру й натхнення. Щоб ми вже говорили не тільки про біль і втрати, а й про відбудову і нове життя.

Пшениця з Коцюбіїва: перші поляки в XV столітті

‍Галина Халимоник: Як в Одесі з'явилися поляки? 

Світлана Зайцева-Великодна: Ще в 1415 році польський хроніст Януш Длугош пише про те, що з Коцюбіїва, тобто з території сучасної Одеси, було відправлено збіжжя до Європи. Наказ про відправку зерна надав польський король Владислав Ягайло. Його володіння на той час простяглися від Балтійського до Чорного морів. Далі на три століття владу на цих теренах перебирає Османська імперія, а за нею після російсько-турецької війни — Російська імперія.

1794 року Катерина ІІ видає наказ про заснування тут порту, керуючись вигідним розташуванням міста й виходом через Одеську затоку до Чорного моря. Розвиток порту й торгівлі приваблює сюди людей з різних країн, і от біля моря вже з'являються Польський узвіз і вулиця Польська, на якій заможні польські шляхтичі-торговці будують зерносховища і будинки. Тож перша причина розселення поляків в Одесі — економічна.

За торговцями до Одеси приїжджають польські лікарі, вчителі, юристи, ремісники, люди вільних професій. Доходить до того, що в Одесі з'являється своя Польська слобода  — квартал, заселений суто поляками. 

 — Але була і друга причина розселення — в Одесу й інші регіони приїжджали поляки, які повстали проти Російської імперії, у заслання… 

— Так, після Третього поділу між Російською імперією, Австрійською імперією і Пруссією Польща зникла на певний час як незалежна держава. Поляки не могли з цим змиритися. Найбільш знаним поляком, чий пам’ятник в Одесі стоїть на проспекті Українських Героїв, є Адам Міцкевич (у 1823 році за організацію та участь у підпільних товариствах його заарештували і вислали до Петербурга, звідки він втік до Одеси, де 9 місяців працював вчителем у ліцеї, вивчаючи паралельно місцеві культуру, фольклор і історію — Ред.). Міцкевич популяризував Одесу в світі. Тут він написав свої «Одеські сонети», а потім у Криму — «Кримські сонети». В Одесі почав свою поему «Конрад Валленрод», присвячену борцям за незалежність Польщі, яка, до речі, надихнула поляків на Листопадове повстання 1830 року. 

Після придушення польських повстань Одеса стала для багатьох поляків одним з можливих шляхів до еміграції, чимало людей залишилося тут (за даними Всеросійського перепису населення 1897, в Одесі на той час проживало 17-18 тисяч людей польського походження, а вже на початку XX століття — 24-26 тисяч — Ред.).

У 1906 році в Одесі навіть з'являється польський костел Святого Клеменса, збудований за гроші польської громади. В ньому могли поміститися чотири тисячі прихожан. У 1936 році він був підірваний радянською владою. Існує макет костелу роботи українського історика Олександра Чепіги. Якщо ви були колись у Львові й бачили неоготичний собор Святої Єлизавети неподалік вокзалу, то Одеський костел був ще гарнішим. Прикро, що його немає, бо він був свідченням того, якою великою тоді була польська громада Одеси. 

«Хочемо вбити вашого Бога»

‍— Ця боротьба із символами нагадує нинішню російсько-українську війну. 

— Наша організація від початку війни опікується двома польськими селами на півдні України — Киселівкою Миколаївської області та Правдино у Херсонській області. Як з такими назвами зрозуміти, що це села, засновані й обжиті поляками? По костелам. У Правдино він є, був і в Киселівці. Але 2 травня 2022 року російські військові розстріляли цей костел з танку. Як розповідали місцеві свідки, росіяни намагалися поцілити в хрест і говорили: «Хочемо вбити вашого Бога».

Костел був збудований у 1822 році, тобто у 2022 міг би відзначити 200 років. Він пережив громадянські війни, Першу і Другу світові, радянську владу, яка зробила там склад і механізований тракторний цех. У 90-х роках минулого століття костел повернувся у власність польської громади, був відремонтований, перебував у чудовому стані, але… не пережив прихід росіян. 

До речі, Киселівка — це село, засноване тими, хто перебував у засланні за участь у повстанні Тадеуша Костюшка проти росіян. Оскільки земля в тих місцях родюча, благодатна, люди так і залишилися там жити й працювати. Це були переважно мешканці Варшави, які привезли зі столиці Хресну дорогу й 12 образів, виготовлених зі скла. 

У 20-х роках XX століття, розуміючи, для чого призведе радянська влада, поляки заховали святиню. Костел і його громада зберігали таємницю аж до 2000 року. Тоді відкрили, реставрували, показали. Це була унікальна річ на півдні України, що свідчила про спадок польської громади. Але цю війну вона також не пережила.  

Модні архітектори і закоханий Сенкевич

‍— Повертаючись до Одеси, нещодавно я говорила з Дмитром Шаматажі, істориком, дослідником Одеси, який сказав, що без польських архітекторів місто було би блідим і буденним. 

‍— Часами напівжартома ми говоримо, що кожна третя історична будівля Одеси зведена або польськими архітекторами, або для мешканців польського походження

Один з найбільш знаних маєтків — палац, збудований Станіславом Потоцьким для своєї доньки Ольги (до  речі, на її честь в Одесі названа вулиця Ольгіївська, а на честь його дружини — вулиця Софіївська). 

Фелікс Гонсіоровський, Лев Влодек, Владислав Домбровський та багато інших польських архітекторів залишили спадок в архітектурному ансамблі міста, який сьогодні є обличчям Одеси. 

Одесу не оминали увагою також видатні композитори, письменники й люди інших творчих професій. Звідси походить друга дружина письменника Генрика Сенкевича, знаного завдяки роману «Вогнем і мечем». Сенкевич приїжджав до Одеси знайомитися з батьками нареченої. Гостював тут у родичів також Юліуш Словацький, видатний поет-романтик, похований на Вавелі. Він належав до роду Белінських, які зробили статки, продаючи зерно в різні країни світу. 

Композитор Кароль Шимановський, який у майбутньому стане ректором музичної академії в Катовіцах, почав тут одну з найвеличніших польських опер «Король Рогер». Вона мала неабиякий вплив на історію музики в Польщі на початку XX століття. 

Книжки польською як доказ злочину: Польський дім в Одесі 

‍— Як складалися відносини між поляками й українцями? 

— В Одесі відкривалися організації для зустрічей поляків, створювалися можливості, щоб перебувати всередині своєї спільноти, розмовляти своєю мовою, плекати свою культуру, підтримувати польську ідентичність. У 1906 році було засновано організації «Ліра» й «Огніско», які співпрацювали з українською «Просвітою», і коли останню забороняла російська влада, поляки запрошували українців до себе, щоб вони могли проводити свою діяльність у них. 

‍— До речі, писала нещодавно про Український Дім у Перемишлі, з якого радянська влада свого часу зробила комунальні квартири й навіть громадський туалет. Чи не спіткала Польський дім в Одесі схожа доля? 

‍— Так. Дім належав громаді до 1923 року, після чого радянська влада безсердечно його забрала, вигнавши звідти всіх поляків. Там були театральна зала, бібліотека, зали для зустрічей. На той час, за переписами, близько 10 відсотків одеситів мали польське походження. Деякі намагалися врятувати звідти якісь речі, несли їх додому, це були переважно книжки, і зрештою в 1930-х роках це обернулося для цих людей трагедією. 

11 серпня 1937 року радянською владою підписується наказ №00485, спрямований на знищення людей польського походження на території Радянського Союзу. Після чого нас почали переслідувати. Багатьох людей, пов'язаних з Домом Польським в Одесі, розстріляли, а їхні родини виселили до Казахстану чи до Сибіру. Маркером для репресивного органу НКВС (Народний комісаріат внутрішніх справ — Авт.) були саме книжки польською мовою з народного Польського Дому в Одесі.

Сьогодні, якщо ми говоримо про цю історію, важливим місцем для нас є територія під Одесою, 6-й кілометр Овідіопольського шосе, де випадково, під час комерційного будівництва, знайшли місце масового захоронення розстріляних мешканців Одеси, серед яких були поляки. Ми рахуємо, що радянською владою там було вбито близько 2000 людей польського походження.

У 2021 році нам вдалося переконати одеську владу провести там пошукові роботи. Ми знайшли 35 братських могил, але наразі невідома точна кількість вбитих. Велику допомогу у встановленні історичної справедливості в цьому питанні та належному похованні тіл за католицьким обрядом нам надає Одеське відділення Українського інституту національної пам’яті, зокрема його керівник Сергій Гуцалюк. Він дуже багато зробив для цього. 

У 2022 ексгумаційні роботи зупинилися через війну. Зараз там у полі стоїть хрест, і своєю життєвою місією я вважаю доведення цієї справи до кінця, щоб кожен нащадок тих, хто там знаходиться, зміг гідно попрощатися зі своєю рідною людиною, щоб було створено місце пам'яті про наших предків. Адже серед одеситів польського походження є нащадки тих, хто там був розстріляний.  

‍— Як на осередок поляків в Одесі вплинула війна? 

— Багато представників польської спільноти пішли на фронт. До війни ми займалися більше культурно-просвітницькою місією, театром, хором тощо. Після повномасштабного вторгнення додалася гуманітарна місія, ми стали хабом з надання допомоги. Передавали обладнання до лікарень. Приймали внутрішньо переміщених осіб, зокрема й польського походження, з окупованих територій, або територій, де тривають бойові дії. Організовуємо різні психологічні заходи, підтримуємо ЗСУ.

«Жодного упередження до себе не відчуваю»

‍— Чи легко бути громадянином України польського походження? Чи маєте ви можливість вільно виявляти свою ідентичність? 

— Одеса завжди була мультикультурним містом, тут завжди проживали люди багатьох національностей. Вона толерантна до кожного. Рішення влади в радянські часи знищити певну групу людей, зокрема поляків, йшло не від місцевих мешканців, не від громади Одеси, а було наказом з Москви. 

‍Для нас бути поляками в Одесі — це бути мешканцями цього міста, як всі інші. Ми розмовляємо своєю мовою, зокрема в костелі, маємо свої служби, відзначаємо свої свята, маємо право на свою символіку. Наші діти можуть вивчати польську мову в школах як другу іноземну

Є закон про національні спільноти й меншини України, в якому дуже багато прописано й гарантовано, є Закон про освіту. 

Ми розмовляємо з українською владою, можемо доносити до її представників речі, які б хотіли змінити. Найважливіше, що є діалог. Ми можемо висловити своє ставлення щодо того чи іншого питання. Це дуже важливо, бо з історії ми добре пам'ятаємо, що буває, коли не чують ту чи іншу меншину — наступні кроки можуть бути на її знищення. Зі свого боку ми як польське товариство робимо все можливе, щоб підтримати українську державу в її боротьбі у ці важкі часи.

‍— Чи зменшилася польська громада Одеси через війну, адже напевно чимало людей виїхали до Польщі? 

— На початку війни дійсно багато хто виїхав. Пам'ять історична говорила, що нічого доброго від Росії нам не буде. Виїжджали не тільки з Одеси, але чимало з Херсона, Миколаєва. Росіяни не дуже люблять нас, поляків, і на окупованих територіях вони брали місцевих у заручники, катували. У багатьох з нас в Польщі є родини, зокрема родини дідів-прадідів.

 Водночас я не можу сказати, що нас стало значно менше в Одесі, що «всі поїхали, і останній вимкнув світло». Ні. До нас додалися, наприклад, мешканці окупованих територій Херсонської області. Хоча коли Херсон було звільнено, багато хто почав повертатися. 

І з Польщі — теж. У багатьох в Україні залишилися батьки, літні люди, якими треба було опікуватися, будинки, квартири, робота — тобто з різних причин. Але основна — і це частина нашої культури, яку мають розуміти інші — ми дуже прив'язані до своїх предків, до їхніх могил. Для нас дуже важливо, що ми можемо прийти на могилу наших батьків, рідних, помолитися, запалити свічку. Це одна з національних рис поляків. 

‍— Як вам живеться в одній громаді з українцями? 

— Можу говорити про ті громади, де буваю особисто, тобто про Південну Україну. Немає різниці, якого ти походження, головне, що ти громадянин своєї країни. Жодного упередження до себе не відчуваю. 

Чимало українців виїхали до Польщі через війну, хтось — уперше. Вони побачили нас з іншого боку, почали розуміти, чим ми дихаємо, якими ми є, що можна у нас запозичити, наскільки краще розбудовувати свою країну, спираючись на західні цінності. Польща є добрим прикладом для України. 

‍— Якщо підсумувати, що поляки привнесли в ідентичність Одеси? 

—  Західну культуру. Недаремно, про неї кажуть — малий Париж чи Відень. Одесу можна порівнювати з різними містами Європи, але це точно не східне місто. Польська мова мала великий вплив на одеську говірку, в ній буквально є перекладені польські фрази, які не властиві українській чи російській. Наприклад, «Где идем\Де йдемо?» — типова калька з польської «Gdzie idziemy». А ще ми додали трохи свого і в мішану одеську кухню. 

‍— Ви ще казали про гонор…

— Ми привнесли гонор, але це поняття часто трактують в хибному значенні. «Гонор» означає гордість, честь. Мешканець Одеси завжди з гордістю каже, що він одесит. У Польщі це одна з ключових засад національної самосвідомості: «Бог, гордість/честь і Вітчизна».

А взагалі хотілося б сказати: коли прогулюєтеся вулицями Одеси, милуєтеся її чудовими архітектурними шедеврами, створеними поляками, пам’ятайте — все це було збудовано для нас усіх, щоб жити разом у злагоді. 

‍Ярина Матвіїв: Павел, чому ви вирішили саме так реагувати на образливі коментарі в соцмережах і захищати українців? З чого все почалося?

‍Павел Жолондек: Мої перші знайомі українці — це були колеги, які приїхали до Польщі в 2018 році після запровадження безвізу з Україною. Ми тоді разом працювали в польсько-українській фірмі. З цими людьми ми дружимо до сьогодні. З тих пір я познайомився ще з чималою кількістю українців, і все завжди добре між нами складалося, не було жодних конфліктів. 

А далі настав 2022 рік, на Україну напала Росія. Звичайно, я став на бік українців, пішов за голосом серця. Хоча навіть якби не моя щира дружба з українцями, я б все одно допомагав Україні, бо правда на її боці.

І от зараз бачу, що відбувається, і розумію, що ми маємо справу з роботою кількох механізмів. Насамперед це польський націоналізм, який дрімав і до цієї пори був проблемою маргінальною. Кілька відсотків поляків, які мали праворадикальні, націоналістичні погляди, зазвичай висміювалися іншими в тому ж самому фейсбуці й завжди були меншістю. Але зараз під впливом російської пропаганди й за підтримки Гжегожа Брауна крайнє праве мислення стає популярним. Не знаю, чи Браун свідомо це робить чи ні, але надто часто він співає в унісон з російською пропагандою. І його прихильники на інтернет-форумах роблять те саме. І вони так послідовно і систематично ведуть свою роботу в соцмедіа, що інші поляки від них ніби «заразилися» тією ненавистю. Ефект сніжної кулі. 

Здебільшого ці коментатори порушують закони Польщі, і в цьому я бачу шанс протистояти явищу загальної ненависті. Поки я один, це зробити складніше. І моя боротьбі є радше символічною. 

‍Варто було б запустити загальнопольську кампанію боротьби з «мовою ненависті», тоді б це мало реальний ефект

‍— Але великий вогонь завжди розпалює мала іскра. Може ви і є тією іскрою?

— Можливо. Вже знаю людей, які долучаються до цієї роботи за моїм прикладом, і я їх консультую, пояснюю, як правильно скласти заяву в поліцію. Українці також можуть подавати заяви, я їм про це теж розповідаю.

Українці, яких я знаю, — це люди, в яких я впевнений, на яких можу розраховувати в разі потреби, які завжди радо мені допомагають. І це реальність. А потім я заходжу в фейсбук і читаю, які українці небезпечні, що хочуть повторити поляками Волинь, забирають соціалку, місця до родинних лікарів, крадуть тощо. І понад 90 відсотків таких коментарів висмоктані з пальця й написані без жодної реальної підстави. 

Наприклад, в ситуації, коли на Польщу летіли дрони й українців звинуватили в провокації проти Польщі, що дрони начебто були українські. Я читав версії, буцімто українці спеціально підкладають дрони на території Польщі, щоб звинуватити росіян, або що Україна спеціально перехопила в небі російські дрони і спрямувала їх на Польщу. Тобто це геть абсурдні конспірологічні теорії, тільки б звалити все на українців. 

А якщо трапляється якась масштабна пожежа в Польщі, то її ще навіть не встигнуть загасити, прокурор ще не з’ясує причин пожежі, а коментатори вже пишуть, що це точно підпалили українці. Це шокує. Як можна звинувачувати людей без жодних підстав? І важко таких коментаторів переконати навіть аргументами, що вони таким чином просто підтримують хвилю ненависті, спровоковану російськими спецслужбами. Ці люди не чують аргументів. Ось чому доводиться йти на радикальніші кроки. 

‍— Поясніть, як саме ви дієте? І як мова ненависті в соцмережах може бути покарана в Польщі?

— У польському законодавстві маємо 256 статтю Карного кодексу, яка передбачає, між іншим, покарання за пропаганду ненависті на національному ґрунті. Тобто якщо ми бачимо коментар, який, наприклад, порівнює «українців з сараною» або закликає до будь-якої агресії, містить вульгарні слова на адресу українців — цього достатньо для заяви в поліцію. 

Це можна зробити традиційно, тобто піти до відділку. Тоді треба мати із собою скрін екрану, де видно написаний коментар, лінк до посту, під яким був такий коментар написаний, і лінк до профілю автора цього коментаря. 

А можна трохи спростити собі роботу й написати електронний лист до начальника обласного управління поліції (do dyżurnego Komendy Wojewódzkiej). Тоді в мейлі інформуємо, в котрій годині все сталося, описуємо коротко ситуацію, наприклад: «Я читав коментарі під постом такого-то видання і зауважив допис пана Х, який вважаю порушенням закону РП». Треба цей коментар зацитувати і додати важливе речення: «Клопочу про притягнення до відповідальності автора цього коментаря за порушення статті 256 Карного кодексу Польщі». До цього додати два лінки: один до поста і другий до профілю автора, а також скрін екрану. Потім треба підписатися, вказати номер Pesel і свою адресу для зворотнього зв'язку. Поліція надішле вам відповідь про дату виклику в найближчий відділок поліції (комісаріат), де треба буде особисто підтвердити особу й те, що це справді ви вислали цей мейл, а також підписати свідчення в паперовому варіанті. Після цього прокуратура почне з'ясовувати деталі й притягувати цю особу до відповідальності. Зрештою коментатору може загрожувати до 5 років позбавлення волі. 

‍У польському законодавстві є наступні статті Карного кодексу, за якими можна притягнути до відповідальності за коментар в інтернеті: 

— Стаття 256 (пропаганда ненависті на національному ґрунті/propagowanie nienawiści na tle narodowościowym);

— Стаття 255, пов'язана з 256 (схиляння до злочину на національному ґрунті/nawoływanie do przestępstw na tle narodowościowym);

— Стаття 136 (образа глави іншої держави/znieważenie głowy obcego państwa);

— Стаття 117 (вихваляння і схиляння до загарбницької війни/pochwalanie i nawoływanie do wojny napastniczej) 

— Стаття 126 (вихваляння і схиляння до військових злочинів/pochwalanie I nawolywanie do zbrodni wojеnnych). 

Вірю, що таким чином авторів коментарів, які сіють ненависть до українців, можна нейтралізувати.

‍— Скільки таких скарг ви вже подали до поліції?

— Та вже не менш ніж 218 заяв. Я почав цю роботу в середині літа, коли зауважив першу хвилю агресивних, сповнених ненависті коментарів. Потім була нещасна справа на варшавському стадіоні й інцидент з пам’ятником жертвам Волинської трагедії в селі Домостава. Ці події спровокували великий вибух ненависті в крайньому правому крилі польського суспільства, і дійшло, з одного боку, до радикалізації цих кіл, а з іншого — до їхньої мобілізації в соціальних медіа. І після цього вже будь-який привід є для цієї аудиторії «доречним», щоб звинувачувати українців, щоб пропагувати ненависть на їхню адресу. Що б не відбувалося в Польщі, тепер винні українці.

‍— А як поліція реагує на ці скарги? І чи є вже перші рішення щодо покарання за ксенофобію у соцмережах?

— З моєї практики — ще десь місяць-два будуть тривати слідчі дії. І маю надію, що коли підуть вироки, то підуть плітки по Польщі, що можна бути покараним за коментарі, які сіють мову ненависті, і тоді такі особи бодай трохи охолонуть. 

Поліція реагує з розумінням і приймає мої заяви з повагою. Разом з тим структура нашої поліції така, що притягати таких осіб до відповідальності може лиш один відділ у воєвудстві, що означає, що можливості поліції через кадровий брак є обмеженими. Тому поліціянти інколи натякають мені, що не дають ради все обробити. То намагаюся нормувати, шукати золоту середину між ефективною боротьбою і не переобтяжуванням поліції. 

‍— На яких сторінках у польському інтернет-просторі ви найчастіше читаєте образливі коментарі проти українців? Є якісь ресурси, які особливо рясно сіють мову ненависті?

— Щиро кажучи, я не шукаю спеціально, тільки віддаюся алгоритмам фейсбука. Найбільшу кількість антиукраїнських коментарів завжди знаходжу під постами польських політиків, особливо другорядних, пов'язаних з «Конфедерацією польської корони» Гжегожа Брауна і «Конфедерацією» Славоміра Менцена. 

Перша з цих партій очевидно проросійська, друга великою мірою теж іде курсом Росії. І тому я трохи боюся результатів майбутніх виборів в Польщі, тим паче, що міністр юстиції більше зайнятий боротьбою з ПІС, ніж боротьбою з російською пропагандою і дезінформацією в Польщі.

Між тим нам би сильно полегшило боротьбу з антиукраїнськими коментарями впровадження додаткової статті за поширення дезінформації і наклеп. Бо такої статті у нас немає

Через це коли пишуть, що «Україна атакувала Польщу дронами», ми не можемо притягнути поширювача до відповідальності. Також нам потрібні структурні зміни, бо зараз, наприклад, слідчі, які працюють над крадіжками авто чи зникненням людей, ведуть ще й справи про розпалювання ненависті на національному ґрунті. На мою думку, має бути створений окремий відділ, відповідальний за дезінформацію й інші подібні злочини в інтернеті. 

До того ж потрібна соціальна реклама, яка буде інформувати суспільство, що воно може стати жертвою російської дезінформації і пропаганди, щоб поляки навіть випадково не грали на руку Росії. Мені здається, що для осіб крайньо правих поглядів наші прем'єр і міністр закордонних справ не є авторитетами, тож їхні слова, на жаль, радикально налаштовані люди будуть тільки висміювати, мовляв, все вони брешуть, адже є маріонетками на службі Заходу і діють проти інтересів Польщі. Саме тому більш ефективною була б суха комунікація, яка буде повторюватися в медіа як соціальна реклама, без прив'язки до конкретного політика. Треба, щоб цим займалися незалежні фахові служби й професіонали. 

‍— Польща програє Росії інформаційну війну?

— Абсолютно. І уряд до цієї війни наразі не готовий. Тільки починає думати, як розв'язати цю проблему. Ми знаємо, що Україна провела й продовжує проводити дійсно ефективну кіберроботу проти російських ресурсів і акаунтів. Можливо, армія російських ботів з українських сторінок перейшла на польські... 

‍— Як відрізнити коментарі бота, щоб притягнути до відповідальності саме реальну людину, а не гаяти час на тролів?

— Я пишу заяви, а поліція вже встановлює особу і чи реальна вона, чи можна її притягнути до відповідальності. Сторінка бота часто напівпорожня, має малу кількість друзів, фото, згенероване штучним інтелектом, і часто дивний нікнейм. Але мушу визнати, що багато огидних коментарів пишуть саме реальні люди.

‍— За які образливі коментарі можна скласти заяву в поліцію?

— Зараз маємо кампанію ненависті проти Кіри Сухобойченко, яку висунули на премію «Варшав’янка року». Коментарі, якими хейтять Кіру, підпадають під кілька статей (приміром, стаття 256). Її ображають за те, що вона українка, пишуть, що вона має «забиратися додому», що «не гідна бути варшав’янкою». 

Також часто поляки ображають українського президента Володимира Зеленського. За це теж є стаття 136 Карного кодексу за зневагу до глави іншої держави на території Польщі, і за це передбачено три роки ув'язнення.

Які коментарі передбачають покарання аж до позбавлення волі? Ну, наприклад такий: «Українці — це шкідливий бандерівський народ. Женіть їх». Цього вистачить, щоб написати заяву в поліцію. По-перше, ОУН–УПА вже не існує, по-друге, ми не можемо всіх українців називати бандерівцями, прирівнювати до організації сорокових років минулого століття й уявляти сучасних українців з вилами в руках. Це розпалює ненависть до цілого народу. Це злочин.

На жаль, додається ще й брак компромісу між владами Польщі й України в справі злочинів, зроблених у ті часи. Завжди вважав, що російське вторгнення — це не найкращий час, аби витрачати енергію на з'ясування історичних кривд. Але зараз бачу, що атмосфера така, що все ж треба цим питанням займатися і знайти порозуміння. Бо, на жаль, будь-які тертя в цьому питанні будуть провокувати нову і нову ненависть.

NIĆ: українські книжки й хаб допомоги  

Книгарня-кав’ярня NIĆ — це український осередок у Кракові, що був створений у 2020 році, під час ковідної пандемії, трьома українцями і поляком. 

— У пандемію всі засіли вдома, — згадує для Sestry Надія Мороз-Ольшанська. — Це стало каталізатором. Наша знайома у Кракові саме займалася розписом одного приміщення, ми з чоловіком навідалися до неї в гості, а коли поверталися, стали фантазувати, що б робили, якби самі мали подібне приміщення. Згадали, що в будинку, де живемо, пустує місце. Зателефонували адміністраторці, яка відповіла, що ним вже хтось зацікавився, але ми маємо пріоритет, бо вже давно її орендарі. І приміщення нам сподобалося. Почалися розмови з друзями, які мали великий досвід у кулінарії, щодо відкриття там кав'ярні. Зрештою ми його зарезервували. 

Кажуть, «справи люблять тишу» або «якщо хочеш, щоб щось вийшло, не розповідай про це». Ми ж навпаки стали розповідати про нашу ідею всім знайомим. І вони підказали, що наш проєкт чудово вписується у формат «соціального підприємництва». За кілька тижнів до кінця прийому заявок на фінансування соцпідприємств ми написали бізнес-план на майже 100 сторінок. І паралельно почали робити ремонт у приміщенні, ще не маючи погодження від уряду міста. Ремонт робили власними силами, бо без нього було ніяк. З ранку — до ночі. 

Зрештою нам погодили нашу заявку й дали фінансування на купівлю техніки — за умови працевлаштування п’яти людей. Так наша кав'ярня отримала перших працівників. Від ідеї до відкриття минуло 5 місяців. 

День нашого відкриття збігся з першим днем гастролокдауна. Це коли закладам харчування заборонили продавати будь-що всередині. Нашим плюсом було те, що ми — книгарня, а книгарням працювати було можна. В день відкриття чого тільки не трапилось — наприклад, стали відмовляти касовий апарат, термінали. Але на відкриття приїхала Ірена Карпа. Тож вийшло добре. 

‍Наша ставка на книжку спрацювала. В пандемію ніхто не міг їздити в Україну за книжками, тож люди були щасливі купити у нас і почитати щось рідною мовою

У 2022 році, після повномасштабного вторгнення, до нашої діяльності додалися волонтерство й допомога українській армії. Цей рік був важким, але нашу діяльність він зміцнив, збільшив і поширив. Ми стали хабом, посередником між людьми, які потребували допомоги, і організаціями, які цю допомогу надавали. 

Наша кав'ярня була центром першого контакту. До нас стали приходити люди із запитаннями, запитами. Більшості треба було з кимось поговорити. Тож ми знайшли кілька психологів. Поляки приносили речі, які ми передавали в Україну. 

З часом усі ці процеси ми налагодили. Звичайно, вдавалося не все, але ми старалися максимально. Разом з іншими організаціями у Кракові поділили напрями діяльності. Ми в кав'ярні відповідали за збір речей для військових і медицину. Стало простіше. Коли почалися блокування польсько-українського кордону, ми возили українським водіям їжу, воду. Багато всього робилося — і робиться до сьогодні. 

Тепер у нас працює 12 людей. Майже всі — українці. Ми загалом підтримуємо українські бізнеси й виробників. Пиво, наприклад, у нас харківське. Чай — із Запоріжжя. Нам подобається мати український простір, де люди можуть почуватися вільно, де смачно й безпечно. 

Разом з тим прагнемо взаємодіяти з польською культурою, тож часто проводимо події польською. 

‍Зрештою нам дякують не тільки українці, а й поляки. А ми раді мати друзів з обох наших країн

Зараз ми залишаємось книгарнею, напряму працюємо з понад 40 українськими видавництвами, розвиваємо співпрацю з урядом Кракова, різними громадськими організаціями. Ми — не тільки книгарня-кав'ярня, ми український осередок у Кракові. Тут ми робимо заходи в різних форматах: майстеркласи, зустрічі, концерти. Від початку ми передбачали цей вид діяльності як інтегральну складову. Бо це дуже важливо — зберігати своє, ділитися ним і приймати, пізнавати інше. Тільки так можемо будувати свідоме суспільство і взаємодію з країною, де проживаємо. 

Ciepło: український смак з польським акцентом 

Ресторан української кухні Ciepło («Тепло») з'явився на початку січня 2023 року як волонтерська ініціатива. Фонд допомоги біженцям заснували двоє українців і поляк, який активно волонтерив після повномасштабного вторгнення: забирав українців з вокзалів, розселяв їх у Кракові, допомагав гуманітаркою. 

Мая, адміністраторка Ciepło, розповідає, що протягом 1,5 року заклад займався волонтерством і адаптацією українців: організовували дитячі табори, інтеграційні майстеркласи тощо. Також фонд опікувався двома хостелами, де жили українці. Серед усього цього був створений і ресторан Ciepło. 

Тут українці могли знайти роботу. До того ж весь прибуток ресторану використовувався для допомоги українським сім'ям, які опинилися в біді. Згодом хостели закрили, а ресторан залишився. 

— Останній рік ми прагнемо перевести наш ресторан в бізнес-зону, — розповідає адміністраторка ресторану Мая. — Намагаємось адаптуватися до вимог польського ринку — додаємо польські страви до українського меню. Щоправда, ці страви ми трохи адаптуємо під свої смакові вподобання. 

‍Поляки, які до нас приходять, кажуть: «Ви так вдало зберегли нашу рецептуру і додали свого»

Кухня, культура, інтер'єр, обслуговування — показники, які дають нам можливість мати хороший рівень і високий рейтинг у Google. У нашому меню люди завжди знаходять бодай одну страву з їхнього регіону. Приходять святкувати важливі свята: весілля, хрестини, дні народження.

Найбільшим надбанням вважаю нашу команду. Всі українці. Коли ми починали, це було нашою позицією — брати на роботу виключно українців. Аби їх підтримати. У наших робочих чатах ми часто пишемо одне одному: «Дорога родино!». Нас всього 12, і всі ми дружні. Разом святкуємо дні народження й інші свята. 

У нас, приміром, працює хлопець, який колись переїхав з Донеччини до Запоріжжя. А потім мама його відправила до США. Він там довго вчився. Зараз йому 20, він — студент Ягеллонського університету. «Хворіє» історією і культурою України. Нам важливо мати в команді саме таких людей. 

А Вікторія із Сум працює у нас кухаркою. Вона не професійний кухар — 23 роки пропрацювала в міністерстві надзвичайних ситуацій (тобто з категорії людей, яких важко чимось здивувати). Вона спокійна, врівноважена, має чудове почуття гумору, чим часто розряджає напружені ситуації. 

Наша Оксана з Вінниччини — це криниця народної мудрості. Пісні, співи, танці. Вона за фахом — викладачка української мови. Тому тут, у нас, вона вчить мові наших хлопців і дівчат, які раніше говорили українською погано. 

Соломія втекла до Польщі від війни, коли їй було 16 років. Ані слова польською не знала! Зараз вступила до Ягеллонського університету. Паралельно працює з нами. 

«Що у вас найсмачніше?» — питаю в Соломії.

— Звичайно, борщ. А знаєте чому? Бо сало маємо з України. 

Усі хочуть борщ, зварений на ребрах і поданий із салом. Це наша візитна картка

Наші гості — це 60-70% українців. Решта — поляки й туристи. Будь-хто з наших гостей може залишити на нашій стіні напис або щось намалювати. Цей теплий жест дозволяє відчути єднання з гостями. 

Мая додає:

‍— Перший рік іноземці на нас дивилися із жалем в очах. Зараз ми вже — повноцінні гравці

За ці роки бували й випадки, коли в наш бік висловлювалися не дуже коректно. На кшталт «Давайте, їдьте додому вже». Також нам навмисно писали негативні відгуки. Неприємно. Але нічого. Я розумію, що європейці вже трохи втомилися від нас. Чи мають вони на це право? Звісно, мають. Чи можемо ми при цьому тихенько робити свою справу? Звичайно, можемо. 

Вважаю, що ми обов'язково маємо налагоджувати мости між нашими двома країнами. Це необхідно. Мусимо вивчати польські історію й культуру, а також розповідати про нас. Не можна забувати, хто ти і звідки, але й інтеграція — обов'язковий процес. Заходьте до нас на борщ і тепло!

Dwa Kolory: українська матча на банановому молоці

— Дослідивши Краків у 2023 році, ми побачили й здивувалися, що тут немає місця, де продаються товари ручної роботи від українців, — розповідає Яна Хмельницька, співвласниця магазину сувенірів українських виробників і кав’ярні Dwa Kolory. — Разом з тим таких майстрів і майстринь у місті й країні чимало. Дивно, подумали ми, що їхні товари досі ніхто не зібрав для зручності під одним дахом. І вирішили це зробити. 

Хотілося підтримати тих, хто втратив роботу через війну, і показати Європі, що ми — талановиті, креативні, вміємо робити класні, сучасні та якісні речі (не шароварщину й пластикові віночки). 

Але відкрити свою справу в чужій країні, не знаючи мови, виявилося непросто.

Почали ми з того, що створили гугл-форму з оголошенням про те, що відкриваємо простір (хоча на той момент ніякого простору ще не було). Поширили посилання в чатах і каналах в Україні — щоб зрозуміти, наскільки ця тема цікава українським майстрам. Буквально за добу нам надіслали понад 30 відповідей. Траплялися навіть цілі історії, які пронизували до кісток. Одна дівчина написала, що коли побачила наше оголошення, відчула бажання повернутися до свого хобі робити свічки, якими займалася до війни. Бо коли сталося вторгнення, у неї почалася депресія, і бажання творити зникло. 

Так ми зрозуміли, що наша ідея хороша. Адже це не просто магазин. Для українців, які за кордоном, це куточок дому. А для іноземців — спосіб більше дізнатися про Україну. 

— Від ідеї до відкриття минув місяць, — приєднується до розмови співвласник Олександр Глущенко. — У нас продаются унікальні одяг, аксесуари, кераміка, сувеніри тощо.

До нас заходять іноземці й питають, наприклад: «А це правда, що у вас війна і бомби з Росії прилітають?». Ми пояснюємо. Ще питають, що означає наш герб, чи не є часом петриківський розпис елементом російської культури. Все розповідаємо. До нас один японець 4 рази повертався. Прилітав до Кракова, щоб придбати у нас сувеніри. Американці — постійні наші клієнти. А якось зайшли до нас п’ятеро: «Ми спеціально до вас з Чехії приїхали». Я кажу: «Та ми могли б вам доставку організувати». А вони: «А ми хотіли поспілкуватися, роздивитися все особисто. Нам розповідали, що у вас тут класно». 

‍Яна: Але були історії і не дуже приємні. Ми ніколи не хотіли нікого тут образити. Разом з тим доводиться дуже обережно й прискіпливо обирати товар, якщо він містить певні символи. Зараз ми навіть чорно-червоне не виставляємо.

Ми горимо нашою справою. Думали, попрацюємо самі спочатку, а потім візьмемо працівників на заміну. Але так не сталося — вже понад 2 роки нам не набридає. Ми постійно тут з кимось спілкуємось. Це заряджає. Дуже рідко від нас йдуть відразу після покупки. Частіше залишаються поговорити. 

Працівників ми стали шукати, тільки коли вирішили відкрити ще й кав'ярню. 

А кав'ярня — це, як виявилося, не просто кава-машина. Це вентиляція, два туалети, три раковини за барною стійкою з правильним розташуванням одна від одної. А ще ціла купа дозволів, ремонт. 

‍Олександр: Ми не очікували, що кав'ярня може стільки коштувати. Перед тим, як взятися за кав'ярню, пройшли навчання у Володимира Ярославського. Він сказав, що відкрити кав'ярню в Європі на 50 квадратних метрів коштує 100 тисяч доларів. Наш досвід підказує, що десь так воно і є. Тож тепер ми у процесі повернення боргів. 

‍Яна: Окрема історія з кавою. Було принципово, щоб вона у нас була дуже смачна. 

У мене є подруга, яка коментує кав'ярні двома способами: «Ммм, як смачно» і «Щось не так». І хотілося, щоб наші відвідувачі про нашу каву казали тільки першу фразу

Мета нашої кав'ярні така сама, як у магазина — підтримувати українського виробника. Кава у нас від українського постачальника, працюють у нас українці, меблі в кав'ярню замовляли з України, десерти для нас печуть українські кондитери. 

‍Олександр: На відкритті нашої кав’ярні весь день стояла черга на вулиці. Для нас це був приємний шок. Не очікували. Були люди, які стояли у черзі по дві години. А я 6 годин підряд мив посуд. Тільки голову встигав повернути й побачити кількість людей. 

‍Яна: Перед відкриттям я додалася до Threads. Спитала, на якому молоці люди люблять матча. І більшість коментарів була про те, що люди люблять матча на банановому молоці. Ми подумали, що було б добре нам таке зробити. Але бананового молока у магазинах Кракова не знайшли. Виявилося, що в Польщі бананове молоко не продається, бо не прижилося.

І от я була у справах в Україні, зайшла в «Сільпо» і побачила там те саме бананове молоко. Зняла відеоролик про те, що, мовляв, ви просили бананове молоко, і от ми приїхали за ним в Україну. Це був жарт. Але як він феноменально спрацював! Люди почали коментувати мій пост. А потім виявилося, що більшість з тих, хто стояв у черзі на відкритті кав’ярні, хотіла саме бананового молока! Тоді матча на цьому молоці розійшлася за перші пів години. А тепер це наша фішка. Ми анонсуємо, наприклад, «завтра буде це молоко, приходьте, бо його мало». І люди приходять.

Фотографії Ксенії Мінчук і з приватного архіву

Щороку у Варшаві відзначають жінок, які зробили значний внесок у розвиток життя польської столиці. Серед дев’яти фіналісток конкурсу «Варшав’янка року-2025» — 19-річна українка Кіра Сухобойченко. Польський Forbes Woman двічі поспіль вносив українку до переліку провідних блогерок мережі LinkedIn, на яких варто підписатися. Цього разу Кіру номінували як варшав’янку, яка робить свій внесок у розвиток міста, підтримуючи молодь. Переможницю конкурсу оголосять 18 листопада.

Від важкого рюкзака до «літаючого» фонду

—   За тиждень до окупації Криму, в 2014 році, ми з батьками виїхали до Варшави. Тоді мені було 8 років, — розповідає Кіра Сухобойченко свою історію Sestry. — У польській школі мене дуже добре прийняли, від початку я мала велику підтримку своєї вчительки, пані Маріоли, яка допомагала мені вчити польську мову й завжди підтримувала. Займалася зі мною під час вільних годин, ніколи не оцінювала суворо. Вона була однією з перших, хто показав мені, які чудові люди живуть у Польщі. Тоді тільки одна ситуація була неприємною — коли один з учителів змусив мене писати диктант, хоча я ще не могла цього зробити. Але весь клас тоді став на мій захист — це стало для мене великою підтримкою.

Сьогодні я навчаюсь на психолога на другому курсі в одному з університетів Варшави, розвиваюсь, знайомлюся з новими людьми й створюю спільні українсько-польські ініціативи. Поєдную у своїй діяльності обидві культури й допомагаю людям інтегруватися.

Коли мені було 10 років, я взяла участь у конкурсі дитячих стартапів. Саме тоді народилась ідея мого «літаючого рюкзака». Сталося це зовсім випадково. Я їхала у метро до подруги, яка мала допомогти мені записати відео для конкурсу. На плечах був важкий шкільний наплічник, і раптом я побачила дівчинку з повітряною кулькою з гелієм. Подумала, що якщо наповнити гелієм наплічник, у якому носяться шкільні речі, він стане легшим. Звісно, ідея може здатися дивною, але це був задум дитини, яка вже тоді хотіла щось змінювати у світі й зіткнулася з проблемою надто важких шкільних рюкзаків. Тоді ж у конкурсі стартапів я виграла приз глядацьких симпатій, і нагородою став річний абонемент на відвідування варшавського центру науки «Коперник». 

З абонементом я почала проводити екскурсії до центру для знайомих, потім — для знайомих знайомих. Зрештою ми вирішили створити групу у Facebook, і треба було швидко вигадати назву — так з’явився «Літаючий наплічник». Ця назва супроводжує нас до сьогодні. Впродовж року вдалося провести безкоштовні екскурсії для понад 150 осіб. Завдяки підтримці тих людей, яким я організувала вхід до «Коперника», я почала організовувати конкурси, а згодом — конференції.

У свої 11 я виступала, допомагала в підготовці й брала участь у всіх етапах проведення конференцій

З кожним роком набувала дедалі більше досвіду й контактів і зрештою почала організовувати такі заходи самостійно. Усього відбулося 11 конференцій у таких місцях, як Варшавський хмарочос в офісі Samsung, у кампусі компанії Google, Meta, Офісі Європейського парламенту у Польщі, Сеймі РП тощо. Ми обговорювали теми освіти, проблеми молоді й мотивацію. 

Після першої конференції створили громадську організацію «Flying Bag» («Літаючий наплічник»), бо дедалі більше людей хотіли нас підтримати фінансово, а для цього потрібна була юридична особа. Тоді я думала, що «фундація» — це просто гарна назва, але швидко з’ясувалося, що за цим стоїть купа документів і формальностей (сміється). Та ми з усім впоралися — і тепер Flying Bag є справжнім міжнародним об’єднуючим рухом.

— Яка мета цього руху?

— Допомагати людям, підтримувати їх. Я завжди була відкритою, щирою, і природно, що мені хотілося робити щось для інших, бути поруч, ділитися теплом. Тоді я навіть не усвідомлювала, що це називається «громадська діяльність» (усміхається). 

З дитинства бачила приклади такої поведінки у своїй родині. Мої батьки — емпатичні люди. Вони завжди поруч — з порадою та добрим словом. Зараз тато допомагає мені з усією документацією фонду, бо, щиро кажучи, для мене це «чорна магія». Я можу придумувати ідеї, координувати проєкти, робити презентації, але папери, договори й офіційні справи — точно не моє.

— Над якими проєктами зараз працює «Flying Bag»?

— Наша головна місія — підтримувати молодь у будь-який можливий спосіб. Ми реалізуємо її через два основні напрями. Перший — допомога польській молоді, зокрема через різні освітні ініціативи. Одним з найважливіших для мене проєктів є конкурс «Co dodaje mi skrzydeł? Moje pasje» («Що дає мені крила? Мої захоплення»), який ми організовуємо спільно з BIC Polska. Ідея конкурсу проста — кожна школа самостійно проводить у себе творчий захід, де учні можуть показати свої захоплення будь-яким способом: намалювати, заспівати, розповісти, презентувати — головне, щоб це було від серця. Кожна школа сама обирає переможців, але нагороду отримує кожен учасник. Ми надсилаємо подарунки — різноманітні шкільні набори, олівці, фломастери, а часто й унікальні речі, яких немає у продажу у Польщі. Цей конкурс має особливе значення, бо часто до нас звертаються школи, де навчаються діти з інвалідністю. Для їхніх учнів це щось особливе — адже вони рідко стають переможцями через свої фізичні чи інтелектуальні обмеження. А тут усі рівні, всі отримують однакові подарунки. Ми надсилали нагороди не лише по всій Польщі, а навіть до України й Африки — через волонтерів, які допомагали передати пакунки. Це було справжнім дивом. Бо навіть якщо конкурс формально загальнопольський, ми ніколи не відмовляємо тим, хто хоче долучитися — у цьому й полягає сенс нашої діяльності. 

Ще один проєкт — «Міжнародний день наплічника» 15 жовтня — подія, покликана нагадати, як важливо підтримувати учнів, цікавитися їхніми захопленнями, бути поруч. Щиро переконана, що шкільна підтримка — це основа. Якби свого часу я, переїхавши до Польщі, не відчула допомогу з боку вчителів, не знаю, де була б сьогодні. Бо дім домом, але якщо дитина не почувається прийнятою у школі, це може залишити глибоку рану на все життя.

— Яким є другий напрям діяльності фонду?

— Допомога Україні. Ми завжди підтримували українців, але офіційно й масштабно почали робити це з початком повномасштабного вторгнення. Я заснувала інтеграційно-адаптаційний центр для українців у Варшаві — і зробила це всього за два тижні. Ми зуміли скоординувати роботу, зібрати команду й знайти 200 молодих польських волонтерів, які хотіли допомагати. 

Окрема історія — пошук приміщення. Я просто написала пост у LinkedIn. Вже за кілька годин відгукнулося 15 людей, які запропонували свої простори безкоштовно: від невеликих кімнат до приміщень у 420 квадратних метрів. Вже три роки ми базуємося в приміщенні компанії одного з найбільших польських мобільних операторів. За цей час вдалося відправити понад 100 тонн гуманітарної допомоги в Україну — наприклад, два потужні генератори по 100 кВт для онколікарні та міської лікарні міста Кропивницького, щоб забезпечити безперебійну роботу медичних закладів. Ми також передаємо одяг, а ще — допомогу котикам і песикам у Польщі (наприклад, притулку «На Палюху» у Варшаві). Також ми провели тисячі безкоштовних занять і воркшопів — з англійської, польської, плюс для людей з вадами слуху. Організовуємо поїздки, даруємо квитки на спортивні події.  

Але найбільше, чим я пишаюся — це адресна допомога. Наприклад, приходить студент і каже, що мусить пройти практику, але не знає де — і ми допомагаємо. Хтось приходить і каже, що зламався телефон — знаходимо новий. Комусь бракує одягу — передаємо речі з гуманітарної допомоги. Нещодавно навіть трапилася ситуація: до нас потрапила делегація молоді, яка поверталася до України із США. Їм ніде було перечекати на потяг вдень, тож вони просто залишилися в нас, спали на диванах. Така наша філософія — допомагати завжди і всім, хто цього потребує.

— Які основні послуги й програми ви пропонуєте для українських переселенців?

— У нашому центрі вже пропонувалося чимало різних послуг: оформлення віз до Канади, заняття з йоги, англійської, польської, музичні класи. Близько пів року в нас була домівка скаутської організації «ПЛАСТ». Ми проводили проєкти з професійними митцями, де можна було малювати картини різними способами. Хтось розфарбовував картини за номерами або викладав їх стразами. Сьогодні ж ми між іншим проводимо театральні заняття, де люди можуть разом ставити вистави. 

Запрошуємо всіх, хто хоче щось робити у кооперації з нами — це можуть бути майстеркласи чи різноманітні воркшопи. Насамперед наш центр — це місце, куди можна прийти, щоб відпочити, пограти у настільний футбол або пінг-понг, провести онлайн-зустріч чи просто поспілкуватися. Ми працюємо як з молоддю, так і з людьми старшого віку.

— Така робота напевно надихає...

— Якось до нас прийшла дівчина, яка чудово малює олівцем — настільки, що її роботи виглядали, ніби хтось їх надрукував. Ми допомогли організувати для неї виставку у кав’ярні й знайшли людей, які могли б з нею співпрацювати на комерційній основі. Ще один приклад: українські волонтери, захоплені історією, проводили уроки історії Польщі українською мовою для дітей і молоді. А один хлопець, який дуже любив дискутувати й слухати інших, отримав жартівливу пропозицію відкрити філософський клуб. Відтоді відбулися десятки зустрічей, у яких я із задоволенням брала участь.

— У вас велика команда?

— Хоч у нас немає чітко структурованої постійної команди, натомість є велика спільнота людей, які долучаються, коли потрібна допомога. Неофіційно задіяні сотні людей. Наприклад, у нас є викладачка англійської мови, роботу якої раніше оплачувала партнерська організація. Зараз фінансування завершилось, але вона й надалі приходить, допомагає, підтримує нас — від щирого серця. Маємо кількох чоловіків, які допомагають з гуманітарною допомогою — перевозять вантажі, сортують. Є жінки, які перевіряють стан речей, відбирають те, що можна передати. Є ті, хто підтримує під час різноманітних заходів. Разом ми — велика команда однодумців.

— А хто вас підтримує фінансово?

— Ми співпрацюємо переважно з бізнесом. Хоча зараз у нас дещо непростий період, і ми шукаємо нові джерела фінансування. Нам потрібні гроші для покриття базових витрат — бухгалтерії, юридичного супроводу та щоденної роботи центру. Іноді доводиться платити з власної кишені, але ми не зупиняємося — продовжуємо шукати можливості, партнерів і рішення.

«Намагаюсь не звертати увагу на негативні коментарі»

— Як фундація Flying Bag впливає на інтеграцію українців у польське суспільство?

— Для нас завжди було важливо не лише допомагати українцям, а й інтегрувати польську й українську молодь. Ми створюємо атмосферу, в якій людям хочеться спілкуватися й дружити. Прагнемо, щоб інтеграція відбувалася природно. Найкраще про наш вплив розповіли б самі учасники, втім, досвід показує: люди знають, що можуть звернутися до нас з будь-яким питанням, і ми завжди щось придумаємо. Ми не ділимо людей за національністю, а дивимося на наміри допомагати іншим, на погляди. У нас були волонтери з різних країн світу.

— Активність поляків у допомозі зараз така ж, як рік чи два тому?

— Звісно, активність зменшилася. Хотілося б, щоб усі продовжували допомагати, але розумію, чому цього не відбувається: за цей час сталося багато подій — вибори, інші війни, катастрофи. Люди втомилися. Та й сьогодні тут сильно активізувалася російська пропаганда. Боляче читати історії, де погані дії однієї людини з України трактують як типову поведінку всіх українців у Польщі. Не можна судити всіх людей за вчинками однієї, двох чи навіть кількох десятків осіб.

— Як польська громада реагує на ваші проєкти?

— Чимало людей підтримують нас. Був випадок з чоловіком, який має власну компанію та шиє одяг. Він запропонував безкоштовно зробити нам 200 футболок для конференції. І вже тричі нас так радував. Коли нам потрібно було утеплити холодну підлогу спеціальними матеріалами, він теж допоміг — шукав, купував і все організовував. Фінансова підтримка від польських партнерів свідчить про довіру до нас. Фактично ми ніколи не стикалися з відвертим хейтом. Власне, зараз уперше за вісім років моєї громадської діяльності в Польщі я зіткнулася з хейтом — під постом міста Варшави, де опублікували новину про мою номінацію на Варшав'янку Року (пишуть, наприклад, що «іноземка не може бути Варшав’янкою року», до того ж у грубій формі — Ред.).

— Як ви реагуєте?

— Я не читаю негативні коментарі. Знаю, що вони з’являються, але намагаюся не звертати на них уваги. Є багато добрих слів і людей, які мене підтримують. Хтось написав особисте повідомлення, хтось відреагував у коментарях — і я всім їм щиро вдячна.

Хейт на світі був і, на жаль, завжди буде. Але я ніколи не була людиною, яка поширює ненависть. Від самого дитинства мене вчили емпатії. І, мабуть, тому я не розумію, навіщо люди це роблять. Я не відповідатиму злістю на злість. Так, хейт  — це неприємно, але я зосереджуся на важливіших справах, зокрема, із вдячності до Польщі, бо саме вона дала мені можливість розвиватися.

Моя позиція така: я роблю добро для Польщі, чому це має бути проблемою? 

Багато хто думає, що я сама зголосилася до конкурсу. Але це не так працює, на початку мене номінували до нагороди інші. Потім — обрала капітула премії, а зараз триває етап голосування. Дуже приємно було побачити, що під постом з номінацією з’явилися коментарі підтримки й від поляків. Один з них, ставши на мій захист, написав, що чимало видатних поляків також народилися за межами сучасної Польщі — наприклад, польський письменник Адам Міцкевич, який насправді родом з території сучасної Білорусі.

— Чи змінилася ваша думка про Польщу після цієї ситуації?

— Я живу тут з восьми років. Тут пройшло моє дитинство, навчання, зрілий етап життя — гімназія, старша школа, університет. І хоча я всім серцем люблю Україну, саме тут я створила свій світ. Тому для мене дивно чути, коли хтось каже, що я не «варшав’янка». Варшав’янка — це не лише та, хто народилася тут, а й та, хто живе, працює й розвиває це місто.

І навіть якщо з’являються образливі коментарі, вони не змінять мого ставлення. Я люблю Варшаву, люблю Польщу й хочу далі допомагати їй розвиватися, підтримувати дітей і молодь по всій країні.

«Завжди є ті, хто допомагає»

— Як ви сприйняли новину про номінацію на звання «Варшав’янка року-2025»? Очікували?

— Ні, але це дуже приємно. Для мене щастя бути навіть серед номінанток. Особливо приємно бачити, скільки чудових жінок навколо і скільки добра вони роблять. Дякую всім, хто за мене голосує. Моя присутність серед номінантів свідчить, що мою працю помічають. Нагорода — це дуже приємний бонус, але найбільше тішать щирі коментарі від людей, яким ми реально допомогли. Наприклад, їду якось у метро, і раптом підходить жінка: «Я мама хлопчика, ти йому дуже допомогла, дякую тобі».

Це неймовірно — я навіть не очікувала, що хтось отак підійде на вулиці. Думала, таке трапляється лише з відомими інфлюенсерами

— Які свої досягнення вважаєте найважливішими? За що саме вас номінували?

— Це не про одне конкретне досягнення, а про мою цілісну діяльність. Я вже вісім років займаюся допомогою. За цей час у моєму житті відбулося дуже багато змін, я виросла з дитини, разом зі мною виросла громадська організація. Тож, думаю, номінація — це визнання за всю цю роботу: підтримку українців і допомогу полякам, які цього потребують, а також за те, що в молодому віці я маю силу й бажання це робити.

— Як вдається поєднувати волонтерську, управлінську діяльність, навчання і особисте життя?

— А ще ж я працюю спеціалісткою з персонального брендингу у маркетинговому агентстві. У мене майже 20 тисяч підписників, і я допомагаю керівникам різних компаній будувати їхні профілі на LinkedIn. Це дозволяє оплачувати навчання й життя у Варшаві. Як це поєднати? Намагаюся знаходити час на відпочинок і дотримуюсь принципу work-life balance. Наприклад, якщо знаю, що понеділок буде важким — можу попрацювати трішки у неділю. 

— Що варто порадити молодим українцям, які хочуть розвивати суспільні ініціативи за кордоном?

— Насамперед — спробувати. Більшість людей стримує страх перед невідомим, і я це розумію: переїзд до іншої країни, особливо під час війни, — це страшно. Але якщо відчуваєте сили — варто пробувати. Я завжди готова допомогти: підкажу, куди звернутися, порекомендую організації або знайомих. Завжди є ті, хто допоможе, не звертайте уваги на тих, хто каже на вашу адресу неприємні речі без підстав. Головне — пам’ятати, що ви не самотні.

‍Фотографії з приватного архіву