Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Пшениця з Коцюбіїва: перші поляки в XV столітті
Галина Халимоник: Як в Одесі з'явилися поляки?
Світлана Зайцева-Великодна: Ще в 1415 році польський хроніст Януш Длугош пише про те, що з Коцюбіїва, тобто з території сучасної Одеси, було відправлено збіжжя до Європи. Наказ про відправку зерна надав польський король Владислав Ягайло. Його володіння на той час простяглися від Балтійського до Чорного морів. Далі на три століття владу на цих теренах перебирає Османська імперія, а за нею після російсько-турецької війни — Російська імперія.
1794 року Катерина ІІ видає наказ про заснування тут порту, керуючись вигідним розташуванням міста й виходом через Одеську затоку до Чорного моря. Розвиток порту й торгівлі приваблює сюди людей з різних країн, і от біля моря вже з'являються Польський узвіз і вулиця Польська, на якій заможні польські шляхтичі-торговці будують зерносховища і будинки. Тож перша причина розселення поляків в Одесі — економічна.
За торговцями до Одеси приїжджають польські лікарі, вчителі, юристи, ремісники, люди вільних професій. Доходить до того, що в Одесі з'являється своя Польська слобода — квартал, заселений суто поляками.
— Але була і друга причина розселення — в Одесу й інші регіони приїжджали поляки, які повстали проти Російської імперії, у заслання…
— Так, після Третього поділу між Російською імперією, Австрійською імперією і Пруссією Польща зникла на певний час як незалежна держава. Поляки не могли з цим змиритися. Найбільш знаним поляком, чий пам’ятник в Одесі стоїть на проспекті Українських Героїв, є Адам Міцкевич (у 1823 році за організацію та участь у підпільних товариствах його заарештували і вислали до Петербурга, звідки він втік до Одеси, де 9 місяців працював вчителем у ліцеї, вивчаючи паралельно місцеві культуру, фольклор і історію — Ред.). Міцкевич популяризував Одесу в світі. Тут він написав свої «Одеські сонети», а потім у Криму — «Кримські сонети». В Одесі почав свою поему «Конрад Валленрод», присвячену борцям за незалежність Польщі, яка, до речі, надихнула поляків на Листопадове повстання 1830 року.
Після придушення польських повстань Одеса стала для багатьох поляків одним з можливих шляхів до еміграції, чимало людей залишилося тут (за даними Всеросійського перепису населення 1897, в Одесі на той час проживало 17-18 тисяч людей польського походження, а вже на початку XX століття — 24-26 тисяч — Ред.).
У 1906 році в Одесі навіть з'являється польський костел Святого Клеменса, збудований за гроші польської громади. В ньому могли поміститися чотири тисячі прихожан. У 1936 році він був підірваний радянською владою. Існує макет костелу роботи українського історика Олександра Чепіги. Якщо ви були колись у Львові й бачили неоготичний собор Святої Єлизавети неподалік вокзалу, то Одеський костел був ще гарнішим. Прикро, що його немає, бо він був свідченням того, якою великою тоді була польська громада Одеси.
«Хочемо вбити вашого Бога»
— Ця боротьба із символами нагадує нинішню російсько-українську війну.
— Наша організація від початку війни опікується двома польськими селами на півдні України — Киселівкою Миколаївської області та Правдино у Херсонській області. Як з такими назвами зрозуміти, що це села, засновані й обжиті поляками? По костелам. У Правдино він є, був і в Киселівці. Але 2 травня 2022 року російські військові розстріляли цей костел з танку. Як розповідали місцеві свідки, росіяни намагалися поцілити в хрест і говорили: «Хочемо вбити вашого Бога».
Костел був збудований у 1822 році, тобто у 2022 міг би відзначити 200 років. Він пережив громадянські війни, Першу і Другу світові, радянську владу, яка зробила там склад і механізований тракторний цех. У 90-х роках минулого століття костел повернувся у власність польської громади, був відремонтований, перебував у чудовому стані, але… не пережив прихід росіян.
До речі, Киселівка — це село, засноване тими, хто перебував у засланні за участь у повстанні Тадеуша Костюшка проти росіян. Оскільки земля в тих місцях родюча, благодатна, люди так і залишилися там жити й працювати. Це були переважно мешканці Варшави, які привезли зі столиці Хресну дорогу й 12 образів, виготовлених зі скла.
У 20-х роках XX століття, розуміючи, для чого призведе радянська влада, поляки заховали святиню. Костел і його громада зберігали таємницю аж до 2000 року. Тоді відкрили, реставрували, показали. Це була унікальна річ на півдні України, що свідчила про спадок польської громади. Але цю війну вона також не пережила.
Модні архітектори і закоханий Сенкевич
— Повертаючись до Одеси, нещодавно я говорила з Дмитром Шаматажі, істориком, дослідником Одеси, який сказав, що без польських архітекторів місто було би блідим і буденним.
— Часами напівжартома ми говоримо, що кожна третя історична будівля Одеси зведена або польськими архітекторами, або для мешканців польського походження
Один з найбільш знаних маєтків — палац, збудований Станіславом Потоцьким для своєї доньки Ольги (до речі, на її честь в Одесі названа вулиця Ольгіївська, а на честь його дружини — вулиця Софіївська).
Фелікс Гонсіоровський, Лев Влодек, Владислав Домбровський та багато інших польських архітекторів залишили спадок в архітектурному ансамблі міста, який сьогодні є обличчям Одеси.
Одесу не оминали увагою також видатні композитори, письменники й люди інших творчих професій. Звідси походить друга дружина письменника Генрика Сенкевича, знаного завдяки роману «Вогнем і мечем». Сенкевич приїжджав до Одеси знайомитися з батьками нареченої. Гостював тут у родичів також Юліуш Словацький, видатний поет-романтик, похований на Вавелі. Він належав до роду Белінських, які зробили статки, продаючи зерно в різні країни світу.
Композитор Кароль Шимановський, який у майбутньому стане ректором музичної академії в Катовіцах, почав тут одну з найвеличніших польських опер «Король Рогер». Вона мала неабиякий вплив на історію музики в Польщі на початку XX століття.
Книжки польською як доказ злочину: Польський дім в Одесі
— Як складалися відносини між поляками й українцями?
— В Одесі відкривалися організації для зустрічей поляків, створювалися можливості, щоб перебувати всередині своєї спільноти, розмовляти своєю мовою, плекати свою культуру, підтримувати польську ідентичність. У 1906 році було засновано організації «Ліра» й «Огніско», які співпрацювали з українською «Просвітою», і коли останню забороняла російська влада, поляки запрошували українців до себе, щоб вони могли проводити свою діяльність у них.
— До речі, писала нещодавно про Український Дім у Перемишлі, з якого радянська влада свого часу зробила комунальні квартири й навіть громадський туалет. Чи не спіткала Польський дім в Одесі схожа доля?
— Так. Дім належав громаді до 1923 року, після чого радянська влада безсердечно його забрала, вигнавши звідти всіх поляків. Там були театральна зала, бібліотека, зали для зустрічей. На той час, за переписами, близько 10 відсотків одеситів мали польське походження. Деякі намагалися врятувати звідти якісь речі, несли їх додому, це були переважно книжки, і зрештою в 1930-х роках це обернулося для цих людей трагедією.
11 серпня 1937 року радянською владою підписується наказ №00485, спрямований на знищення людей польського походження на території Радянського Союзу. Після чого нас почали переслідувати. Багатьох людей, пов'язаних з Домом Польським в Одесі, розстріляли, а їхні родини виселили до Казахстану чи до Сибіру. Маркером для репресивного органу НКВС (Народний комісаріат внутрішніх справ — Авт.) були саме книжки польською мовою з народного Польського Дому в Одесі.
Сьогодні, якщо ми говоримо про цю історію, важливим місцем для нас є територія під Одесою, 6-й кілометр Овідіопольського шосе, де випадково, під час комерційного будівництва, знайшли місце масового захоронення розстріляних мешканців Одеси, серед яких були поляки. Ми рахуємо, що радянською владою там було вбито близько 2000 людей польського походження.
У 2021 році нам вдалося переконати одеську владу провести там пошукові роботи. Ми знайшли 35 братських могил, але наразі невідома точна кількість вбитих. Велику допомогу у встановленні історичної справедливості в цьому питанні та належному похованні тіл за католицьким обрядом нам надає Одеське відділення Українського інституту національної пам’яті, зокрема його керівник Сергій Гуцалюк. Він дуже багато зробив для цього.
У 2022 ексгумаційні роботи зупинилися через війну. Зараз там у полі стоїть хрест, і своєю життєвою місією я вважаю доведення цієї справи до кінця, щоб кожен нащадок тих, хто там знаходиться, зміг гідно попрощатися зі своєю рідною людиною, щоб було створено місце пам'яті про наших предків. Адже серед одеситів польського походження є нащадки тих, хто там був розстріляний.
— Як на осередок поляків в Одесі вплинула війна?
— Багато представників польської спільноти пішли на фронт. До війни ми займалися більше культурно-просвітницькою місією, театром, хором тощо. Після повномасштабного вторгнення додалася гуманітарна місія, ми стали хабом з надання допомоги. Передавали обладнання до лікарень. Приймали внутрішньо переміщених осіб, зокрема й польського походження, з окупованих територій, або територій, де тривають бойові дії. Організовуємо різні психологічні заходи, підтримуємо ЗСУ.
«Жодного упередження до себе не відчуваю»
— Чи легко бути громадянином України польського походження? Чи маєте ви можливість вільно виявляти свою ідентичність?
— Одеса завжди була мультикультурним містом, тут завжди проживали люди багатьох національностей. Вона толерантна до кожного. Рішення влади в радянські часи знищити певну групу людей, зокрема поляків, йшло не від місцевих мешканців, не від громади Одеси, а було наказом з Москви.
Для нас бути поляками в Одесі — це бути мешканцями цього міста, як всі інші. Ми розмовляємо своєю мовою, зокрема в костелі, маємо свої служби, відзначаємо свої свята, маємо право на свою символіку. Наші діти можуть вивчати польську мову в школах як другу іноземну
Є закон про національні спільноти й меншини України, в якому дуже багато прописано й гарантовано, є Закон про освіту.
Ми розмовляємо з українською владою, можемо доносити до її представників речі, які б хотіли змінити. Найважливіше, що є діалог. Ми можемо висловити своє ставлення щодо того чи іншого питання. Це дуже важливо, бо з історії ми добре пам'ятаємо, що буває, коли не чують ту чи іншу меншину — наступні кроки можуть бути на її знищення. Зі свого боку ми як польське товариство робимо все можливе, щоб підтримати українську державу в її боротьбі у ці важкі часи.
— Чи зменшилася польська громада Одеси через війну, адже напевно чимало людей виїхали до Польщі?
— На початку війни дійсно багато хто виїхав. Пам'ять історична говорила, що нічого доброго від Росії нам не буде. Виїжджали не тільки з Одеси, але чимало з Херсона, Миколаєва. Росіяни не дуже люблять нас, поляків, і на окупованих територіях вони брали місцевих у заручники, катували. У багатьох з нас в Польщі є родини, зокрема родини дідів-прадідів.
Водночас я не можу сказати, що нас стало значно менше в Одесі, що «всі поїхали, і останній вимкнув світло». Ні. До нас додалися, наприклад, мешканці окупованих територій Херсонської області. Хоча коли Херсон було звільнено, багато хто почав повертатися.
І з Польщі — теж. У багатьох в Україні залишилися батьки, літні люди, якими треба було опікуватися, будинки, квартири, робота — тобто з різних причин. Але основна — і це частина нашої культури, яку мають розуміти інші — ми дуже прив'язані до своїх предків, до їхніх могил. Для нас дуже важливо, що ми можемо прийти на могилу наших батьків, рідних, помолитися, запалити свічку. Це одна з національних рис поляків.
— Як вам живеться в одній громаді з українцями?
— Можу говорити про ті громади, де буваю особисто, тобто про Південну Україну. Немає різниці, якого ти походження, головне, що ти громадянин своєї країни. Жодного упередження до себе не відчуваю.
Чимало українців виїхали до Польщі через війну, хтось — уперше. Вони побачили нас з іншого боку, почали розуміти, чим ми дихаємо, якими ми є, що можна у нас запозичити, наскільки краще розбудовувати свою країну, спираючись на західні цінності. Польща є добрим прикладом для України.
— Якщо підсумувати, що поляки привнесли в ідентичність Одеси?
— Західну культуру. Недаремно, про неї кажуть — малий Париж чи Відень. Одесу можна порівнювати з різними містами Європи, але це точно не східне місто. Польська мова мала великий вплив на одеську говірку, в ній буквально є перекладені польські фрази, які не властиві українській чи російській. Наприклад, «Где идем\Де йдемо?» — типова калька з польської «Gdzie idziemy». А ще ми додали трохи свого і в мішану одеську кухню.
— Ви ще казали про гонор…
— Ми привнесли гонор, але це поняття часто трактують в хибному значенні. «Гонор» означає гордість, честь. Мешканець Одеси завжди з гордістю каже, що він одесит. У Польщі це одна з ключових засад національної самосвідомості: «Бог, гордість/честь і Вітчизна».
А взагалі хотілося б сказати: коли прогулюєтеся вулицями Одеси, милуєтеся її чудовими архітектурними шедеврами, створеними поляками, пам’ятайте — все це було збудовано для нас усіх, щоб жити разом у злагоді.
Редакторка та журналістка, авторка текстів про місцеве самоврядування, екологію, людські історії, амбасадорка журналістики рішення, пояснювальної журналістики та соціальних кампаній у ЗМІ. У 2006 році створила міську комунальну газету «Вісті Біляївки». Видання успішно пройшло роздержавлення у 2017 році, перетворившись у інформаційну агенцію з двома сайтами Біляївка.City та Open.Дністер, великою кількістю офлайнових проєктів та соціальних кампаній. Сайт Біляївка.City пише про громаду у 20 тисяч мешканців, але має мільйонні перегляди та близько 200 тисяч щомісячних читачів. Працювала в проєктах ЮНІСЕФ, НСЖУ, Internews Ukraine, Internews.Network, Волинського пресклубу, Українського кризового медіацентру, Media Development Foundation, Deutsche Welle Akademie, була тренеркою з медіаменеджменту для проєктів Львівського медіафоруму. Від початку повномасштабної війни живе і працює у Катовіцах, у виданні Gazeta Wyborcza.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
