Війна в Україні

США виділили Україні новий пакет допомоги на 300 мільйонів доларів у вигляді озброєння та обладнання для вирішення деяких нагальних потреб України, повідомив радник президента Джо Байдена з питань національної безпеки Джейк Салліван.

В ньому — снаряди для артилерії. Ракети для ППО та снаряди GMLRS до HIMARS.

У Білому домі розуміють, що цього пакету «абсолютно недостатньо», щоб дати Україні можливість бодай захищатися на полі бою. Салліван наголосив, що новий пакет дозволить «українській зброї стріляти ще якийсь час». І закликав Конгрес розблокувати пакет допомоги Україні на 61 мільярд доларів.

Це перший пакет військової допомоги від США у цьому році — востаннє таке оголошення було наприкінці грудня. Для виділення пакету Білий дім використав залишкові кошти, погоджені Конгресом раніше.

12 березня видання Politico повідомляло, що в новий пакет військової допомоги для України від США увійдуть АТАСМS, але Пентагон у своєму повідомленні ці ракети не згадує.

Проєкт бюджету США на 2025 рік передбачає також 482 млн доларів на підтримку України. Але більша частина цих коштів — 250 мільйонів — будуть cпрямовані на економічну допомогу та підтримку реформ.

Зі свого боку Данія також оголосила про 16-й пакет військової допомоги Україні на 336 мільйонів доларів, і це також здебільшого артилерійські снаряди. Міністр оборони Данії Трольс Лунд Польсен розповів, що техніка передається у співпраці з Францією, а боєприпаси — спільно з Естонією та Чехією.

Олена Толкачова майже 10 років очолює патронатну службу Азову. Її аналогів не має ані у державних структурах, ані в інших добровольчих формуваннях. Під керівництво Олени Толкачової патронатна служба займається лікуванням та реабілітацією хворих воїнів, похованням військових, підтримкою родин загиблих. 

‍Наталія Жуковська: Лише торік разом із командою ви поставили на ноги 4,5 тисячі поранених військових. Як виглядає ситуація з державною реабілітацією воїнів?

Олена Толкачова: Масштабних змін досі не відбулося. Щодо лікування питань немає, а от щодо реабілітації — проблема існує. Існують реабілітаційні центри, які відкриваються, розвиваються, але це не державні установи. На жаль, системного державного підходу до якості реабілітації досі не існує. Тому ми змушені використовувати той ресурс та потенціал, який є у приватному секторі медицини. А це коштує чималих грошей.

НЖ: Чому, на вашу думку, реабілітація військових в Україні доступна не всім?

ОТ: Я вважаю, що це велика прогалина Міністерства охорони здоров'я. Так, вони робили реформи, але більше уваги приділяли цивільному сектору. Враховуючи те, що ми у стані війни вже 10-й рік, за цей час точно можна було б подумати і про військових. Не навантажувати лише профільні шпиталі Міністерства оборони, а переводити на військові рейки всю медицину. Бо від цього напрямку залежить обороноздатність нашої держави. Але чомусь Міністерство охорони здоров'я взагалі про це не думає.

Немає системного підходу, нормального менеджменту, який міг би це все у державі систематизувати та почати розвивати. Що маємо зараз? Черги з поранених військових, які місяцями чекають на відновлення

НЖ: Що  передусім треба змінити у системі реабілітації військових державою?

ОТ: Хоча б тимчасово, але потрібно запровадити спеціальні реабілітаційні пакети для військових та ветеранів у Національній службі здоров'я України (НСЗУ). Це платні послуги, за які сплачує держава. На сьогодні ми маємо тільки два різновиди пакетів, які покриває НСЗУ. Це оплата за лікування або реабілітацію дорослих та дітей. Національна служба здоров'я категорично проти того, щоб виділяти окремі пакети для військових.

Справа у тому, що реабілітація для військовослужбовців потребує набагато більше часу, ніж це закладено для цивільних. Йдеться про 14-21 днів. Цього недостатньо. Реабілітація у військових має тривати 48-90 днів. Тому зазвичай виникає питання, де брати гроші на подальше відновлення? Так, правильно — у волонтерів, простих людей, іноземних донорів. Хоча держава може вибудувати цю систему. 

НЖ: Які є механізми двосторонньої співпраці між патронатною службою азовців та державою? Наприклад, щодо надання меддопомоги у державних лікарнях?

ОТ: З лікарнями нам простіше працювати. Особливо з військовими шпиталями.   З ними у нас ніколи немає проблем. Там завжди є необхідні ліки, крісла колісні, милиці, памперси та непогане харчування. А ось до деяких цивільних медзакладів маємо питання. Зокрема, до того ж таки харчування. Наприклад, на день передбачено всього 50 гривень, а у військовому шпиталі — сума втричі більша — 150 гривень на добу. Прикро, що керівництво цих цивільних медичних закладів нічого не робить, аби якось все це змінити.  

НЖ: А як щодо соціалізації та психологічної підтримки військових, зокрема й тих, хто повернувся з полону? З якими проблемами стикаєтеся? Чи вистачає спеціалістів?

ОТ: У нас є  проблема з відсутністю уніфікованих протоколів з лікуванню та реабілітації тих, хто повернувся з полону. Хоча Координаційний штаб з питань поводження з полоненими їх давно розробив і передав до Міністерства охорони здоров'я та Кабінету Міністрів. Ще одна проблема — у нас катастрофічно не вистачає психологів та психіатрів. Ці спеціалісти потрібні не тільки для тих, хто повернувся з полону. Їх потребують і поранені військові, і навіть ті, які йдуть у відпустку. Адже ми маємо дуже важку і страшну війну.

Я не зустрічала зі штурмовиків тих, у кого б не було контузії. У довгостроковій перспективі це дуже впливатиме на стан психічного здоров'я

Можливо, ви бачили в інтернеті відео, де на підлозі у столичній підземці лежить боєць, в якого було загострення контузії. Поруч стояли лікарі швидкої допомоги, які не знали, що з ним робити.  Вони викликали психіатричну бригаду і просто спостерігали осторонь. За ці два роки повномасштабної війни вони повинні були б навчитися допомагати таким людям. Ви взагалі розумієте, що нас всіх очікує? Що буде, коли приїде цілий потяг демобілізованих військових? А їх буде десятки тисяч. І хто їм надаватиме допомогу? Ця історія про військового у підземці якраз повністю описує стан нашої медицини зараз. Потрібно формувати  групи допомоги серед населення, постійно відправляти лікарів на підвищення кваліфікації. 

НЖ: У якому фізичному та психологічному стані, як правило перебувають хлопці та дівчата, які повертаються з полону?

ОТ: Крім важкого депресивного стану, є багато специфічних хвороб і травм. Наприклад, неправильно зрощені переломи, можуть бути наслідки від поранень під час бойових дій або ж катувань. У багатьох є проблеми з нирками. Дуже багато інфекційних хвороб, проблем з репродуктивною системою, особливо у дівчат. Через стреси, неправильне харчування і катування деякі жінки більше не зможуть мати дітей. Насправді цей перелік нескінченний. У нас був один хлопець, який після 4-річного полону повернувся з майже повністю втраченими зубами. Його катували, виривали зуби щипцями. Але ті знущання, які ворог здійснює над людьми зараз, викликає ще більший жах. Є стани, з якими ми не стикалися ніколи.

НЖ: Скільки часу йде на відновлення і який відсоток тих, кому допомогли, повертаються у стрій?

ОТ: Приблизно 80% повертаються назад у стрій. Турбота та хороша реабілітація не відбиває у військових бажання воювати знову. Це їх дуже мотивує. Є, звісно,  складні випадки, коли військові можуть лікуватися понад рік — особливо у випадках подвійної чи навіть потрійної ампутації. У нас є хлопці, які досі лікуються ще з часів оборони Києва. Але загалом від моменту поранення до повної реабілітації йде кілька  місяців. 

НЖ: Лікувати, відновлювати, ховати побратимів та підтримувати їхні родини — це витратно. Який щомісячний бюджет патронатної служби? Хто вам допомагає фінансово? 

ОТ: Спочатку повномасштабного вторгнення і до літа 2023-го основні наші доходи — це донати від простих українців. А потім декілька бізнесменів стали допомагати нам на постійній основі. Один взагалі щомісяця міг перерахувати від 5 до 10 мільйонів гривень. Поки що така можливість вичерпана. Трішки впали донати, і ми почали звертатися до державних структур.

Зараз нам й «Укрнафта» допомагає, й Міністерство енергетики. Це все в рамках державних субвенцій. Щодо вартості реабілітації, то у кожного вона індивідуальна. Це може бути 10 тисяч гривень, але були випадки, коли на одного пораненого йшло понад  мільйон. Ми його з того світу витягали. Щодо лікування, то неважкий поранений у середньому обходиться від 30 до 60 тисяч гривень за 21 день перебування у шпиталі. 

НЖ: Вам на сьогодні вистачає грошей?

ОТ: Цього місяця вистачає, а що буде у наступному — не відомо. Ми шукаємо спонсорів, гранти. До того ж ми хотіли б розширюватися. Хочемо допомагати не тільки 3-й Окремій штурмовій бригаді ЗСУ та 12-й бригаді спеціального призначення «Азов» Нацгвардії України. Ми б хотіли взяти під опіку ще якусь бригаду, яка стоїть на лінії фронту. Я знаю, що є такі, які два роки взагалі не виходять з передової. І, звичайно, їм для відновлення було б непогано мати патронатну службу, яка б повертала у стрій поранених.

Ми спілкуємося з Генеральним штабом і Міністерством оборони щодо того, щоб запровадити в усіх Збройних силах таку патронатну службу, яка б брала на себе саме питання опіки і вирішувала проблеми з реабілітацією

НЖ: Патронатна служба «Азову» — дуже масштабна організація, яка допомагає відновлюватися бійцям, підтримує родини загиблих. Олено, як з офіційним визнанням вас як військової структури, яка несе службу у ЗСУ? Чи є якісь зрушення у цьому напрямку?

ОТ: Зрушення є, але поки що документально це ніяк не оформлено. Але я знаю, що міністерство почало працювати в цьому напрямку. Ми, в свою чергу, вже розробили штатний розпис, положення про службу. Таке визнання дало б нам можливість залучати іноземних донорів. Вони б більше розуміли, на що і кому дають гроші. Коли вони бачать, що це не структурний підрозділ армії, у них можуть виникати сумніви. Тож, якби нас визнали військовою структурою ЗСУ, нам було б набагато легше працювати і вирішувати внутрішні питання у війську. 

НЖ: Проблеми з ВЛК — та тема, яку часто піднімають військові і волонтери. Як, на вашу думку, її вирішити, аби люди з інвалідністю не проходили усі кола пекла, щоб отримати статус та пільги?

ОТ: Коли ти лежиш у військовому шпиталі, там все зрозуміло. На якомусь етапі лікування до тебе прийде військово-лікарська комісія. І так повинно бути. ВЛК має сама приходити до військового. А ті, кому треба пройти військово-лікарську комісію після лікування, мають прийти, взяти талончик чи записатись заздалегідь — і без черг все це проходити. Так мало б бути в ідеалі. А насправді військовим, аби пройти комісію, доводиться бігати по різних медзакладах міста. Є випадки, коли ти прийшов до невропатолога, він хоче зробити додаткове обстеження, а потрібного обладнання немає, наприклад, МРТ. І людина повинна десь його шукати — так не повинно бути в армії.  

НЖ: Як змінилася ваша робота з початком повномасштабної війни? Які нові виклики постали перед вами?  

ОТ: Масштаби стали колосальними. У нас ніколи не було стільки загиблих та  поранених одночасно. Ми, наприклад, ніколи не стикалися з репатрійованими  тілами. Це було, коли зустрічали великі вантажівки з тілами із Маріуполя, з донецького напрямку. Нам доводилося разом з моргом організовувати прийом цих загиблих. Це потрібно було робити швидко. Уявіть, прийшла фура, там 152 тіла. Їх треба розвантажити, оглянути. Аби не доводити до генетичної експертизи, спробувати упізнати хоч когось. Ми шукали особисті речі, татуювання. До речі, ми склали свою базу татуювань. Дійшло до того, що у моргах просто не було місця для зберігання тіл. Ми знайшли дві великі фури-рефрижератори. Вони працювали на дизелі, холодили постійно. З часом ці машини почали ламатися. Ми шукали вагони для зберігання на залізниці. Це все було дуже не просто. 

НЖ: Ваша робота, зокрема, полягає в тому, щоб повідомляти родинам  про загибель військового. З чого взагалі починається розмова? Чи є правила, які варто враховувати іншим, хто стикається з подібним?

ОТ: Я розповім про наш досвід. Про загиблих ми системно сповіщали  з 2014-го року і допоки тривали військові дії на «Азовсталі». Далі ми підключили військкомати. Бо так має бути за законом. Сповіщати рідних про загибель військового має особисто воєнком. Разом з ним  обов’язково має їхати  бригада лікарів і капелан. Бо, звісно, що з людиною може статися що завгодно — і потрібно одразу надати першу медичну допомогу.

З чого починати розмову? Та ні з чого. Неможливо донести цю інформацію так, щоб людина не горювала. Немає такого набору слів. Ефект буде однаковий. Це страшне горе. Головне — дати одразу зрозуміти, що ви будете на зв'язку, що на вас можна розраховувати

Звісно, коли сповіщаю такі неприємні новини телефоном, то в  першу чергу завжди запитую прізвище, ім'я, по батькові загиблого. А ще — одразу озвучую новину. Бо це знущання, коли ти починаєш підбирати слова, відтягувати час.  Мені здається, що я пам'ятаю всіх, кому я дзвонила або з ким зустрічалася і повідомляла про загибель рідної людини. Такі речі я не можу забути. Складно, коли у морзі ти зустрічаєш батьків загиблого військового, ви йдете на впізнання. Важко емоційно, бо неможливо бути байдужим. 

НЖ: Спілкування з рідними загиблих, розшук тіл — дуже великий стрес. Як особисто ви справляєтеся з цим психологічним навантаженням?  

ОТ:  Така робота, звісно, — це важкий стрес, але з часом звикаєш. Якби я почала цим займатися у 2022 році, то моя психіка б не витримала. Але спершу була Революція Гідності, а потім у 2014 році війна, у мене був час адаптуватися. Я — людина, звісно, мені буває дуже важко, але я чітко знаю, заради кого і чого я все це роблю. У нас у службі працюють дівчата, чиї чоловіки загинули, чиї брати пройшли полон, чиї сини вже ветерани —  я не маю права бути слабкою чи давати волю емоціям, коли поруч такі сталеві люди.

У мене зять також працює у  нашій патронатній службі. Він на передовій, на точці евакуації тіл. Завжди старається зробити так, щоб всі хлопці поїхали додому обізнані, навіть якщо майже немає чого впізнавати. Бо знає, який це тривалий процес — від здачі ДНК-матеріалів родичів й до очікування результатів. Чи важко йому? Дуже. Але нам всім в Україні зараз дуже важко, бо ми воюємо. І така ціна нашого майбутнього та миру. 

НЖ: Скільки людей працює у патронатці? Хто вони?

ОТ: Зараз у нас працює майже 60 людей. Крім жінок загиблих військових, у команді також є поранені бійці, які не змогли повернутися у бойовий підрозділ. Працюють батьки загиблих, студенти. У нас всі ідейні, знають, чому вони тут.

НЖ: Як потрапили в «Азов»? Звідки взялося бажання створити саме  патронатну службу?

ОТ: В «Азов» я прийшла з Майдану. Це було навесні 14-го. Разом з друзями, з якими познайомилися під час Революції Гідності, приїхали у штаб «Азову» і запропонували свої послуги. У нас була машина, ми волонтерили.  Хлопці, які були зі мною, пішли у бойові підрозділи. А я почала займатися медичним направленням. І коли в нас з'явилися перші поранені, вся інформація стікалася до мене — і так само собою сталося, що я почала цим займатися. Перше, що я почала робити, розшукувала, де перебувають наші поранені, куди їх евакуювали, з’ясовувала, що їм потрібно. Знаходила волонтерів, які відвідували лікарні Харкова чи Дніпра. Отак почала займатися допомогою пораненим.

Потім у нас були перші загиблі, стало зрозуміло, що наш обов'язок — сповіщати, перевозити, організовувати поховання. Робити все, аби батьки не робили це самостійно. Це є нашим безпосереднім обов'язком. У нас в «Азові» так склалося, що соціальна складова на дуже високому рівні через ставлення командира до бійців. Ми досі на зв'язку з усіма батьками, в яких загинули сини та доньки з 2014-го року. Допомагаємо всім, чим потрібно. Лікуємо батьків, влаштовуємо дітей у садочки, допомагаємо знайти роботу. Не залишаємо наодинці.

 НЖ: Якою бачите перемогу?

ОТ: Я бачу, що після перемоги суспільство об'єднається, і всі почнуть працювати над відновленням країни. Будемо будувати, як би це банально не звучало, нове світле майбутнє для наших дітей.

Дуже сподіваюся, що люди зрозуміють, якою ціною нам дісталася свобода — і що цей іспит ми не провалимо

НЖ: Про яку Україну мрієте?

ОТ: Я бачу Україну житницею всієї Європи. Я думаю, що в нас буде доволі технологічна розвинена країна. Маю надію, що ми не проґавимо момент і залучатимемо інвестиції. Будуватимемо інноваційні, з сучасними технологіями підприємства та заводи. Впевнена, що ми все подолаємо. Українському народу — все під силу.

У Збройних силах станом на січень 2024 року перебуває більше 62 тисяч жінок, з них 45 — військовослужбовиці. Для жінок, які зараз у тилу, створили спеціальні курси, інструктори яких навчають базовим навичкам військової науки, поводженню зі зброєю, тактичній медицині.

На курси, організовані громадською організацією «Українська Валькірія», приходять жінки та дівчата різних віку і професій. У кожної своя ціль. Дехто із жінок готує себе так до армії.

«Жінки здатні битися на рівних із чоловіками та водночас залишатися жіночними. Стать воїна не має значення», — розповіла Дар'я Требух, засновниця «Української Валькірії».

На навчаннях жінок знайомлять з різними видами калібрів та набоїв, вчать стрільбі у різних позиціях та пересуванню зі зброєю, а також метанню гранат.

Навчання пройшли вже понад 200 жінок. П'ята частина з них вже пішли добровольцями на фронт.

Жінки в Україні виконують військовий обов'язок на рівних засадах із чоловіками. У ЗСУ скасовані всі обмеження щодо військових спеціальностей, які можуть мати українки. Тож жінки можуть як керувати танком, так і бути снайперками чи кулеметницями.

Автор усіх фото — Gian Marco Benedetto (Anadolu)

Його мрією було служити у полку «Азов». І у 2020 році Артему Гондюлу це вдалось. Він приєднався до елітного підрозділу.

На Азовсталі Артем отримав поранення, розповідає Анастасія: «Артем же мені не сказав, що він на Азовсталі, про поранення. Він такий: ніколи не скаржиться, жодних подробиць не розповідає. Каже: менше знаєш – міцніше спиш».

Артем разом із побратимами потрапив до російського полону в Оленівці. Коли там стався теракт, чоловік вижив, але отримав поранення. Зараз жінка практично нічого не знає про свого коханого: «Єдине, що мене тримає, – віра в порятунок. Чоловік – мій дім, без нього я загублена в цьому світі. Спокою у душі нема».

Від початку повномасштабної війни реабілітаційний центр «НЕЗЛАМНІ» став місцем, куди доправляють найважчих пацієнтів з усієї України. І тепер, окрім протезування, там допомагають повернути красу жінкам, які внаслідок осколкових, вогневих, мінно-вибухових поранень, мають шрами на своїх тілах та обличчях. Проєкт «Не До краси» — це про  комплексну допомогу, яка включає  в собі естетичну медицину, пластичну хірургію та психологічну допомогу. 63-річна Наталія Аполькова — одна з перших учасниць проєкту. Своєю історією вона поділилася з «Sestry». 

Ніколи не думала, що будинки можуть горіти, як сірники

Я — родом із Хмельниччини, але майже все життя прожила на Луганщині у Рубіжному. До повномасштабного вторгнення Росії там проживало майже 70 тисяч людей. У нас все було для комфортного життя. Я працювала інженером-конструктором на хімічному заводі «Барвник», а мій покійний чоловік — головним енергетиком підприємства. У Рубіжному у нас був приватний будинок і квартира. Маю двох дорослих синів. Один на момент вторгнення росіян був у Києві, інший — у Рівному. Моя старенька мама жила разом з сестрою неподалік від нас. Від самого початку ми трималися разом.

Оборона Рубіжного була страшною. Українські військові билися за кожний будинок. Росія перла, як саранча. Події розвивалися дуже швидко. Нас обстрілювали і вдень, і вночі. Військові рахували, що у годину було до 470 снарядів.  Це був шквальний вогонь. Працювало все – гради, міномети. Я ніколи не думала, що будинки можуть горіти, як сірники, — і це при великому морозі і вологості. 8-го березня у місті не стало світла та води. Уявіть, на вулиці мінус 12. Ми гріли великі каструлі з водою і розставляли по хаті. Таким чином хоч якось підтримували температуру. Коли не стало води, збирали сніг. Тепер я знаю, щоб  отримати відро технічної води потрібно назбирати п'ять відер снігу. 

Захлиналась у власній крові

Наші військові стояли неподалік, ми вірили, що вони проженуть ворога з міста. Тому і не втікали. 24 березня плани змінилися. На той момент ми вже жили у сусідів — нашого будинку не було. Його розбили російські снаряди. Ми щойно встали із-за столу, як у кімнату прилетіла міна. Я її добре роздивилася. Вона була сірого кольору, форми буряка із нібито чотирма «рогами», начинена різнокаліберними осколками, які розкручувалися по спіралі і летіли  у різні боки.  Ані болю, ані ударної хвилі я не відчула. Єдине  — зрозуміла, що з рукою щось не так. Навколо потемніло, я почала захлинатися у власній крові. Сестру відкинуло в іншу частину кімнати.

Я вже з усіма прощалася. Казала: «Біжіть до наших хлопців, якщо вони допоможуть, то буде шанс на життя». І вони допомогли. Мене посадили у старі Жигулі без задніх сидінь. Дорога була всіяна вказівниками «Міни». Ми молили бога, аби доїхати до лікарні на іншому кінці міста. До нас вийшов хірург. Антисептиком обробив  руки, поставив крапельницю, сказав: «Жінка обпечена. З рукою геть зовсім нічого не зроблю. Якщо хочете, щоб залишилася живою — тікайте  у напрямку Старобільська, але і там не затримуйтеся».  І  тут виникло інше питання — на чому  ж тікати?  

‍Я виглядала немов із фільму жахів

Машина кума моєї сестри стояла на сусідній вулиці. Сам він напередодні поїхав до Польщі до сина. Мікроавтобус був заправлений, одне бокове скло було вибито через обстріли, але машина повністю була на ходу. Сусід був за водія. Так і дісталися до Старобільська. Коли мене побачив головний хірург лікарні, він злякався. Я вже потім зрозуміла його реакцію. Я виглядала немов із  фільму жахів. Обличчя не було зовсім. Права рука теліпалася. Який вигляд у людини, в якої нема щелепи? Є очі і вуха. Решта все знесено на правий бік. І, до того ж, все попечене.

З мене зрізали всю одежу. Мене одразу забрали у перев’язочну, як могли діставали осколки. Один із них — з руки — був розміром у 3,5 сантиметри. Хірург сказав, що мені потрібна серйозна операція, яку вони не в змозі зробити — це була звичайна районна лікарня. Мене поклали у палату. За деякий час у лікарні з’явилися російські військові та їхні лікарі. Вони робили обхід разом з нашими медиками.  Коли підійшли до мене, російський лікар не повірив, що я можу ходити при таких травмах. Каже: «Встаньте і пройдіть». І я це зробила. А близько 4-ї ранку росіяни пригнали машини швидкої допомоги і на ношах викидали людей з лікарні. Їх вивозили у табори Луганська. Я тікала звідти, в чому була. Мені пощастило, що на той момент ще був зв'язок, я змогла зателефонувати сестрі. Ми сіли в той же мікроавтобус сусіда і почали тікати. 

Порятунок з пекла

Ми втікали через дачі та об’їзні вулички. Коли звернули в одну з посадок —   нарвалися на  блокпост кадирівців. У машинію, крім водія, була моя сестра, старенька мама і молода жінка з дитиною, яких ми підібрали по дорозі. Кадирівці довго вирішували, що з нами робити. Нам пощастило — проїзд дозволили. А вже після нас вони розстрілювали машини цивільних.  

Відчуття, коли  ти з  пекла потрапляєш на вільні від ворога території, не забуду ніколи. Українські військові, побачивши мій стан, буквально мене врятували. Вони зв’язувались по рації з іншими  блокпостами — і нам всюди давали «зелене світло». Так ми доїхали до Дніпра, де мене забрав син і повіз у Рівне. Дорога, якою зазвичай їдеш години п’ять, розтягнулася на всі дванадцять. У лікарні на мене чекали, зробили першу операцію. Це  була 7-ма доба після поранення. Не треба бути лікарем, аби розуміти, які вже почались процеси на місці поранення. Але, дякувати богу і лікарям, руку мені врятували. Працювали зі мною і хірурги щелепно-лицевої хірургії.  Перші два тижні  мене  щодня брали в операційну і під наркозом робили необхідні процедури. Я навіть не скажу скільки разів це було.  

Не хотіла лякати онуків своїм обличчям

Одного вечора по телевізору я почула інформацію про те, що  у реабілітаційному центрі «НЕЗЛАМНІ» з’явився соціальний проєкт допомоги жінкам, які постраждали від війни. Мене запросили на консультацію до Львова. Лікарі мені сказали: «Ваш вік є критичним. І якщо ви зараз відмовитеся від операції, то потім навряд чи хтось візьметься вам допомагати». І я вирішила ризикнути. Весь цей період від моменту поранення я уникала людних місць,  фотографувань, просила, щоб онуки не приходили і не налякалися мого вигляду.

Знаєте, навіть у свої 63 роки мені хочеться бути гарною, як і будь-якій жінці. Щоправда у моєму випадку йдеться не лише про естетичний вигляд, а насамперед про функціональність. Мені виправлятимуть ніс, аби він добре дихав. У мене не до кінця  відновилася губа, вона перекошена. Хірургам є над цим працювати. Однак я  вірю, що вони мені допоможуть. 

Ірина Заславець, керівниця проєкту «НЕЗЛАМНІ»: «Попри війну, зараз до краси»

У людей є стереотип: вижила, ну і слава Богу. Про красу навіть не йдеться. Насправді ми говоримо не про те, щоби ти просто собі подобалася у дзеркалі, а про можливість впевнено себе почувати, вийти на вулицю, не ховати обличчя, погляд, проводити шкільний урок із увімкненою камерою, а не так, як робить одна із наших пацієнток, яка соромиться себе показати. Це про можливість повернутися до максимально повноцінного життя. Шрами на обличчі та рубці  часто є перепоною до цього. 

Ми  говоримо про те, що попри війну, зараз до краси. Зовнішність — важлива. І кожна жінка, яка постраждала від війни, може розраховувати на допомогу у межах цього проекту «Не До краси».На сьогодні у терапії перебуває 15 пацієнтів. Опрацьовано понад 70 заявок. До нас звертаються люди з різними дефектами. Переважно ті, які мають мінно вибухові травми, осколкові та вогнепальні поранення. В однієї жінки пошматоване обличчя, її покусав пес під час ракетної атаки. Тварина так злякалася, що накинулася на господарку. Ніби опосередкований вплив війни, але тут він абсолютно простежується. Тому такі заявки ми теж схвалюємо.

Також є жінка, яка потрапила під обстріл, коли росіяни підірвали Каховське водосховище. Вона отримала поранення у праву ногу, втратила око, має деформовану частину обличчя. Їй надали допомогу у Дніпрі, але у нас вона  проходитиме лікування у декілька етапів.  Цей проєкт тільки розпочався — і ми не можемо сказати, що у когось він вже закінчився. У нас немає пацієнтів, які  пролікувалися два тижні і пішли. Майже у всіх є цикли й етапи лікування. Є пацієнти, які тимчасово живуть у Львові і приходять тільки на шліфування рубців. Є складніші випадки, людям потрібні реконструктивні операції. Це довготривала історія.  

На даному етапі компанія L’Oréal Україна виділила на проєкт два  мільйони гривень, у межах цієї суми ми і допомагаємо пацієнтам. Учасницею цього проєкту може стати кожна жінка, яка постраждала внаслідок війни і має на своєму тілі дефекти чи рубці. Для цього потрібно заповнити заявку. Вся допомога у межах проєкту є безоплатною, включаючи проїзд і проживання. З кожною жінкою, окрім пластичних та опікових хірургів, косметологів, обов'язково працюватимуть  фахівці із ментального здоров'я.

Наразі відомо про дев’ять постраждалих і дванадцять загиблих, серед яких п'ятеро дітей: Марко готувався святкувати сьогодні свій третій день народження, Тимофію тільки-но виповнилося чотири місяці, Лізі було сім місяців, її сестрі Златі вісім років, а її брату Сергію було дев'ять років.

Двічі з-під завалів рятувальники діставали тіла матерів і їхніх немовлят. Обидві жінки намагалися закрити собою своїх дітей, обнімаючи їх.

Анна Гайдаржи була донькою пастора Одеської Пересипської церкви Миколая Сидака. Вона вела сторінку в Instagram, де ділилася з людьми моментами свого сімейного щастя і вчила цінувати кожен день життя.

На місці трагедії працювали рятувальники, поліцейські, комунальники, волонтери. Загалом залучено 215 людей. Шукати людей рятувальникам допомагали собаки. Одна з них, Тара, знайшла тіло загиблої дитини, після чого лягла і заплакала.    

Серед жертв російської атаки також — ціла родина військових Олега і Тетяни Кравець. У родині було четверо дітей, троє з яких загинули. Старший хлопчик, за словами друзів сім'ї, поїхав до бабусі з дідусем і завдяки цьому залишився живий.

«У цьому районі міста житлові будинки розташовані дуже щільно,  — наголосив речник Української добровольчої армії «Південь» Сергій Братчук. — Окупанти склали маршрути дронам завчасно, і вони кружляли між будинками, шукаючи ціль». Російські загарбники запускають свої дрони-камікадзе з моря. Це «приглушує» своєчасну появу повітряних цілей у наших системах. Ворог намагається зменшити час підготовки сил ППО для того, щоб збити дрони.

Вбивство мирного населення й особливо дітей — це не тільки страшні трагедії родин, але й потужний акт деморалізації інших українців.

Військова служба, яка стала початком великого кохання. Мар'яна Мамонова — військова медикиня. На службу до Маріуполя потрапила ще до повномасштабної війни. Саме там познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком Василем, військовослужбовцем Нацгвардії.

Про свою вагітність жінка дізналася уже під час війни. Напочатку весни 2022 року потрапила у полон — в Оленівку. Обміняли жінку лише 22 вересня 2022 року, коли вона перебувала на 9 місяці вагітності. Мар'яна Мамонова народила свою донечку на четвертий день після обміну.

Кожна наша відеоісторія є двома мовами — українською та польською. Відтепер не потрібно шукати окремий файл і надсилати окреме посилання, щоб поділитися з друзями. Достатньо лише ввімкнути польські субтитри безпосередньо на YouTube. Діліться історією Мар'яни Мамонової зі своїми польськими друзями, а також з тими, хто знає польську мову.

Буквально по крихтах рідним доводиться збирати інформацію про своїх близьких, яких утримують в ув’язненні. Доступу до російських в’язниць не мають ані представники України, ані міжнародні правозахисні організації. Держава теж не має  єдиного механізму щодо звільнення цивільних полонених. Росія, у свою чергу, заперечує факт утримання мирних громадян у полоні. Про боротьбу за своїх рідних, який незаконно утримує країна-агресор, — Sestry поспілкувалися із близькими цивільних бранців. 

Ізабелла Пєх: «Моїй мамі — 52 роки, майже шість з яких вона є заручницею у росіян»

Моя мама, Олена Пєх, працювала у художньому музеї старшим науковим співробітником у Горлівці на Донеччині. Проводила екскурсії, відкривала виставки, брала участь у конференціях, писала наукові статті. Ми жили добре, поки 10 років тому на наші землі не прийшла Росія. Під час окупації ми з мамою одразу ухвалили рішення — їхати жити на підконтрольну Україні територію. І вже у червні 2014-го оселилися в Одесі. 

Однак інші наші родичі, у тому числі бабуся, залишилися на окупованій території. У 2016 році вона пережила інсульт. Мама повністю взяла на себе оплату лікування та реабілітації. Час від часу їздила на окуповану частину Донеччини, аби допомогти своїй матері. Дорогою проходила блокпости окупантів. 

Поїздка у серпні 2018-го стала фатальною. Маму затримали у Горлівці. Під час обшуків у квартирі знайшли антиросійську літературу, зокрема і книги про Бандеру. Сказали: «Все, у тебе проблеми». Одягли  мішок на голову,  заштовхали у машину і вивезли у Донецьк — на територію однієї з військових частин. 

Її одразу посадили в одиночну камеру, де протримали понад два з половиною місяці. Життя мами перетворилося на справжнє пекло. З неї вибивали покази і зізнання.

Допити тривали кожні три дні впродовж двох з половиною місяців. Катували щонайменше по 5-7 годин 

Бувало таке, що в кімнаті для допитів перебувало до 15 кремезних чоловіків. Вони були у балаклавах і зі зброєю. Частина з них — місцеві, так звані ДНРівці. А керував процесом росіянин. Ці люди садисти, які отримували  від тортур насолоду. Вони чітко знали, коли зупинитися. Не раз говорили тому, хто катував: «Зупинись, бо здохне». 

Тортури кожного разу були іншими. Маму душили, били, тягали по підлозі, спускали зі сходів. Їй вкручували шурупи у коліна. Як наслідок — вона майже не може ходити.  Про медичну допомогу не йшлося. Неодноразово маму ґвалтували. Як наслідок — у неї часто відкривалася сильна кровотеча. Подробиць не розповідала, але не раз наголошувала, що їй дуже потрібний гінеколог.

Жінки, які виходили із полону розповідали про садистські методи зґвалтувань. Серед іншого — бойовики часто користувалися кийками

З мами довго знущалися, змушуючи підписати зізнання у шпигунстві на користь України. Погрожували вбити. Довели до спроби самогубства. Для того, щоб просто припинити свої муки, вона знайшла у камері іржавий, тупий предмет і ним буквально рвала собі вени на зап'ястку. Її знайшли у калюжі крові. Викликали «швидку», але на територію військової частини медиків пе пустили. Обмотали руки ганчірками руки — і все. Їй дивом вдалося вижити. 

Після спроби самогубства маму деякий час не чіпали. Та одного дня її вивезли у поле і вкотре змушували підписати зізнання. Погрожували вбити. Під тиском мама зробила це. Так звані слідчі дії тривали 8 місяців. Жодної доказової бази так і не було. Її звинуватили у зраді батьківщині. Маму засудили до 13 років позбавлення волі з відбуванням покарання у жіночій виправній колонії №127 у місті Сніжному на Донеччині. Вона досі там перебуває. Відсиділа майже 6 років. Зв'язку з нею немає. 

Мені про неї розповідали ті, хто сидів у тій самій колонії. Всі говорили: «Яка у тебе сильна мама. Вона так мріє з тобою побачитися і возз'єднатися. Тримається лише заради тебе». Її стан здоров'я жахливий. Має епілепсію, при цьому не отримує жодних медикаментів.

Від нестерпного болю мама спить по 2-3 години на добу

Щоб ви ви розуміли, я єдина людина з усієї нашої родини, яка не відвернулася від неї. Вони всі підтримують Росію. Я понад 5 років борюся за звільнення мами. На жаль, різноманітні публічні акції, зустрічі із представниками влади, публікації у ЗМІ, розмови з дипломатами досі не дали результату. Я у відчаї. Розумієте, для мене моя мама — мій всесвіт, а для когось — це просто номер у списку. Куди ще звертатися, аби її врятувати? Не знаю. Я дуже боюся її втратити.

Тетяна Матюшенко: «Мого чоловіка засудили  до 10 років позбавлення волі» 

Ми родом із невеличкого містечка Кальміуське на Донеччині (колишній Комсомольськ. — Авт.). Росіяни окупували його одним з перших. Тоді, у  2014-му, облаштували закрите військове поселення. Туди не було доступу ані Червоному Хресту, ані жодній іншій міжнародній правозахисній організації. І досі ситуація не змінна. Від початку російської окупації ми не приховували, що підтримуємо Україну. Не соромилися і не боялися висловлюватися. Через це і постраждали. 

15 липня 2017 року мого чоловіка, Валерія Матюшенка, посеред білого дня схопили співробітники так званого міністерства державної безпеки ДНР. Одягли на голову мішок, заштовхали у машину. Через 3 дні після його арешту до нас додому  прийшли з обшуком. Вилучили техніку. Показали мені постанову, в якій йшлось, що він затриманий і нібито зізнався у співпраці з СБУ. Тобто його звинуватили у шпигунстві на користь України.

Лише через кілька днів я дізналася, що він перебуває в «Ізоляції» (це російська катівня, яка була утворена у 2014 році у Донецьку, відома своїми тортурами до полонених. — Авт.). Там Валерій 10 місяців.

За цей час його постійно піддавали тортурам. Він пройшов усі можливі знущання 

Хлопці, які вийшли на волю  розповідали, що його навіть саджали в «стакан». І це не про посуд. Це такий різновид тортур. Це кімната, розміром метр на метр, де все просякнуте кров'ю. У ній — пляшка з рідиною. Люди намагаються її не пити, бо наслідки для організму жахливі. У таких умовах тримають кілька днів. Ти взагалі не розумієш, де ти і скільки пройшло часу. Там ти і в туалет ходиш.

Його били, зламали ребра. Катували струмом, «спалили» всі нутрощі йому. Він майже не дихав 

Для всіх тортури ідентичні. Єдине — декого ще й ґвалтували. Мій чоловік дивом вижив. Був весь переламаний, майже не дихав. Через 10 місяців його засудили до 10 років позбавлення волі. Шість з них він перебуває у 32-й Макіївській колонії. Після його арешту, мене попередили: «Ну що, тепер твоя черга. Готуйся». 

Я знала, що за мною стежать, боялася виходити з дому. Одного дня одягла чоловічий одяг і завдяки знайомим змогла виїхати на підконтрольну Україні територію. Відтоді у Кальміуське я не поверталася. Боротьбу за чоловіка продовжую на відстані.

Ми сподівалися, що його віддадуть ще у грудні 2017-го (тоді Україна передала так званим ЛНР/ДНР 233 затриманих в обмін на звільнення 73 людей. — Авт.). Тоді нам навіть дзвонили з СБУ — запитували, хто зустрічатиме чоловіка, де він збирається проживати. А напередодні обміну сказали, що його не заберуть, але включать до другого етапу, який планується на 2018 рік. 

Але чоловіка знову не забрали. Його не виявилося у списках. Він відноситься до категорії — цивільний заручник. Нам багато років говорять, що питання звільнення піднімається, але результату немає досі. Нашим питанням займається ГУР, СБУ та уповноважений з прав людини. Ми навіть до президента зверталися. Нас постійно заспокоюють і кажуть: «Почекайте».

Знаю, що чоловік вже у важкому стані. У свої 59 років він важить 50 кг, має проблеми зі щитовидною залозою, випадає грижа, є підозра онкологію. А ще має синдром Туретта — генетично зумовлений розлад нервової системи.

Що робити далі — ми не знаємо. Будемо ходити на акції, аби про цивільних заручників не забували 

Тетяна Катриченко, виконавча директорка Медійної ініціативи за права людини: «Досі нема механізму повернення цивільних полонених»

Якщо говорити про тих осіб, яких ми, Медійна ініціатива за права людини, обліковуємо після 24 лютого 2022 року, то у нас зараз 1332 цивільних полонених. Але це не точна цифра. Це ті, про яких ми знаємо або маємо свідчення звільнених. За нашими підрахунками, цифра може бути у 3-4 рази більшою. 

На жаль, у держави немає навіть дуже орієнтовного списку цих людей. Бо досі по багатьох з них відсутня інформація, де вони, що з ними? Якщо говорити про Київську область, де окупація тривала місяць, то зниклі люди були розділені на такі умовні категорії: заручники; вивезені на територію РФ; зниклі безвісти і  загиблі. Також, попри те, що деякі території деокуповані давно, вони досі не всі обстежені. Тому є випадки, коли зниклих знаходять загиблими. А що говорити про області, в яких досі триває окупація? До того ж, затримання там продовжуються постійно. 

Щодо тих, хто потрапив у полон після 2014-го, то на момент повномасштабного вторгнення їх було орієнтовно 300. Це громадяни України, які були затримані на території Донецької і Луганської областей. Є певна кількість людей, яких за ці два роки повномасштабної війни відпустили. Деяких  під підписку про невиїзд, а комусь  просто змінили міру запобіжного заходу. 

До 24 лютого 2022-го були спроби обмінів цивільного населення, зокрема у 2017 і 2019 роках. Знаєте, з військовополоненими все зрозуміло. Є Женевська конвенція, координаційний штаб, облік.

А ось з цивільними — проблема. Ними ніхто не займався. Немає  єдиної інстанції, яка б ними переймалася

Досі у держави немає єдиного механізму щодо звільнення цивільних бранців. Женевська конвенція передбачає, що під час збройного конфлікту сторони мають право брати у полон лише військовослужбовців. І Росія, і Україна можуть тримати військових полонених хоч до кінця війни, а потім міняти всіх на всіх. Але має бути допуск  Міжнародного Червоного Хреста до бранців. Насамперед для того, щоб всі військовослужбовці, які є у полоні, були обліковані. 

Але в компетенцію цих структур не входять цивільні. Та і затримувати їх жодна зі сторін не може. Хіба що вони скоїли якісь кримінальні злочини. Наприклад, крадіжку чи вбивство.

Що робить Російська Федерація? Вона продовжує практику затримання цивільного населення. Цим самим скоює воєнний злочин 

Думаю, що на початку повномасштабного вторгнення Росія побоювалася, що їй не вистачатиме обмінного фонду і тому затримували і військових, і цивільних. А на кого і як їх міняти? У нас немає цивільних росіян у полоні. Ми беремо лише військових.

У нас немає механізму, як їх повертати. Тільки зараз починають працювати над тим, щоб якимось чином впорядкувати інформацію і мати хоча б якісь списки

У мене часто запитують що робити тим, чиї рідні у полоні? Я б радила  насамперед одразу звертатися до правоохоронних органів. Давати покази, отримувати статус потерпілого. І тоді буде легше довести  факт полону. Бо реєстр потерпілих все ж таки невдовзі сформують  — і тим самим не потрібно буде доводити у майбутньому факт перебування у полоні рідної людини. 

І звісно — не мовчати. Однак треба діяти конструктивно, без образ та істерик. Бо іноді це може навіть нашкодити.  А ще — не ділити на тих, хто був затриманий раніше, а хто пізніше. Це неправильно мірятися термінами. Потрібно всіх повертати додому.

Марчін Банасяк є волонтером польського фонду «Be a Hero». Про харківський Інститут загальної та невідкладної хірургії знає не з чуток. Чоловік вже майже рік живе у місті, як оператор та режисер фільмує російські злочини, з’ясовує потреби військових і цивільних та доставляє необхідне.

«Цього разу ми хочемо допомогти лікарні, яка працювала і працює безперервно. Я мав можливість поспілкуватися з головним анестезіологом інституту Олексієм Ткачуком. Переді мною сидів не просто лікар у білому халаті, а справжній герой. Людина, яка опинившись у дуже складній ситуації, дивовижно з нею впоралася», — розповідає Марчін.

До війни навантаження на медзаклад також було чималим, пригадує завідувач відділення анестезіології з палатами інтенсивної терапії Олексій Ткачук. Хірургічні бригади були сформовані у повному складі, медикаментів та обладнання вистачало. А потім настало 24 лютого 2022-го року.

«Ми приїхали в Інститут вранці і залишились там на три місяці. На жаль, не всі члени нашої команди змогли того дня доїхати до роботи. На початок великої війни частина з них опинилися в окупації і змушені були шукати шляхи аби виїхати звідти. Деяким довелося подолати важку дорогу через Росію, Білорусь, Балтійські країни, Польщу. Люди не залишилися за кордоном, а повернулися назад, в Харків, аби далі рятувати пацієнтів. І це неабияк мотивує. Ми пишаємось тим, що маємо таких працівників», — розповідає Олексій Ткачук. 

Незважаючи на постійні обстріли, лікарня працювала цілодобово. До закладу привозили як цивільних, так і військових поранених: 

«Одного разу авіаційна бомба поцілила у школу поруч. Воронка була метрів 15. У нас повибивало двері і вікна. Загалом через активні бойові дії у нас вибито майже 40% вікон. Ми їх забивали дошками та поліетиленом. Це були лютий-березень, було достатньо холодно. А у нас були хворі, тож ми робили так, щоб люди були у теплі. Зараз ми працюємо на 90%  від того обсягу роботи, який був у нас до початку повномасштабної війни», — розповідає лікар-анестезіолог. 

Аби заклад знову запрацював на повну лабораторія відділу мікробіології потребує фінансування. Насамперед, необхідно придбати спеціалізоване обладнання у вигляді автоматичного аналізатора для мікробіології. Завдяки такому аналізу матеріалу можна уникнути інфекційних післяопераційних ускладнень. Також необхідно відновити весь харчоблок, зруйнований у результаті обстрілів.

Допомогти Інституту вирішили волонтери польського фонду «Be a Hero». Вони  допомагають Україні від перших днів повномасштабного вторгнення Росії.    Лише торік відправили 108 конвоїв  з допомогою. А в 2024-му вже зробили 9 поїздок до України і передали автомобіль швидкої, причіп, квадроцикл, машини для військових та дрони. Але окрім допомоги бійцям фонд активно підтримує цивільне населення та лікарні.

«Ми вирішили, що друга річниця початку повномасштабної війни в Україні  — момент, коли ми повинні ще раз нагадати собі, що ця страшна і кривава війна не закінчилася. Нагадати про те, що в Україні є люди, які вирішили залишитися і боронити не лише свій край, але й безпеку Польщі. І ми маємо допомогти Україні.  Коли ми думали про те, яку лікарню ми хотіли б підтримати і чому, ми на 100% покладалися на рекомендації нашого волонтера Марчіна. Тож, з 22 лютого ми відкриваємо великий збір, який триватиме впродовж місяця. У нас є завдання, яке ми повинні виконати», — наголошує Марта Малецька, засновниця фонду.

Завдання мінімум — зібрати 100 тисяч злотих. Але волонтери вірять, що сума не буде меншою ніж торік, коли був збір на електрогенератори і зарядні станції   для   дитячих будинків та переселенців. Тоді вдалося зібрати 350 тисяч злотих. 

«Війна триває, і вона триватиме, на жаль, ще довго. Я завжди кажу, що героєм може стати кожний. Навіть якщо ви скинете 5 злотих, це теж допомога. Ви долучитеся до команди цих людей. І вже через  півтора місяці ця лікарня отримає необхідне обладнання. І це реально», — наголошує волонтерка.

Читайте також: Польська волонтерка Марта Малецька: «Не кожний має бути героєм, але кожен може ним стати»

Тим часом лікар-анестезіолог Олексій Ткачук вже дякує всім небайдужим за допомогу і підтримку. Він переконаний, що лише об’єднавшись можна здолати такого потужного ворога, як Росія:

«Те що роблять росіяни — фашизм. Люди гинуть цілими родинами, з маленькими дітьми.  Я можу тільки подякувати Польщі і всім, хто з початку війни допомагав, допомагає і не втрачає оптимізму. Слів не вистачає для того, щоб сказати, наскільки ми вам вдячні. Разом до перемоги».

Крим став першим об'єктом російської агресії проти України. 20 лютого 2014 року вперше зафіксували так званих «зелених чоловічків» на півострові, а також перетин державного кордону України збройними силами РФ через Керченську протоку. Уже за місяць, у березні, Росія провела невизнаний демократичним світом референдум у Криму. А у квітні 2014 року розпочалось вторгнення у Донецькій та Луганській областях. Sestry зібрали фотографії, які ілюструють 10 років російської війни.

26 лютого 2014 року Меджліс кримськотатарського народу закликав жителів півострову прийти до стін кримського парламенту на мітинг проти сепаратизму. Тоді під Верховною Радою АРК Крим зібрались тисячі кримських татар. Разом із тим прийшли симпатики руського міру. Обидві сторони тримали у руках прапори, різні плакати та транспаранти. Поруч із синьо-жовтими та кримськотатарськими прапорами буяли російські триколори. На фото сутичка між міліціонером та кримськими татарами. Сімферополь, 26 лютого 2014 року.

20 лютого 2014 року став найкривавішим днем Революції Гідності. Того дня на Майдані загинуло 47 осіб, 157 отримали тілесні ушкодження. За даними Генпрокуратури, всього під час Революції Гідності постраждали 2,5 тисячі людей, 104 — загинули. Згодом загиблих учасників акцій протесту почали називати Небесною сотнею.

На цьому фото — тіло загиблої Тетяни Медвєдєвої, накрите курткою. Автобус, в якому їхала жінка, росіяни обстріляли 16 вересня 2014 року у Донецьку.

Цю жінку звати Олена Курило. Фото її закривавленого обличчя з’явилося на обкладинках світових ЗМІ. Жінка отримала поранення у перший день повномасштабного вторгнення, коли росіяни влучили ракетою за 30 метрів від її будинку у Чугуєві. Це фото зробив американський фотограф-документаліст Вольфганг Шван, за яке отримав перемогу у категорії «Пресфотограф року» на міжнародної премії The International Photography Awards. Олена Курило, яка після початку великої війни за кордон, повернулась в Україну. Жінка перенесла кілька операцій на очах. Після лікування праве око бачить на 30%, ліве — на 80%.

9 березня 2022 року російська армія вкотре обстріляла Маріуполь. Росіяни завдали авіаудару на пологовий будинок та дитячу лікарню. Того дня поранення зазнали 17 людей, у тому числі, діти, троє жителів Маріуполя загинули. Фоторепортер Євген Малолєтка, автор цього фото, став лауреатом премії імені Георгія Гонгадзе 2022 року, отримав головний приз World Press Photo, став найкращим фотографом 2022 року за версією The Guardian. А у травні 2023 року американське інформаційне агентство Associated Press отримало Пулітцерівську премію за роботу українських фотокореспондентів Мстислава Чернова, Євгена Малолєтки та Василіси Степаненко в Маріуполі.

На цьому фото український військовий та його пес в Ірпені. На вулиці 29 березня 2022 року. День тому, 28 березня, українські захисники звільнили Ірпінь на Київщині. Російські загарбники перебували у місті 23 дні. Унаслідок запеклих боїв було зруйновано 70% соціальної та житлової інфраструктури міста.

2 квітня 2022 року Міноборони України повідомило про звільнення всієї Київської області від російських військ. Після відступу військ РФ стали відомі численні свідчення про масові факти загибелі мирних жителів, зокрема, у Бучі. На цьому фото чоловік із дитиною їдуть містом на велосипеді, а обабіч дороги лежить тіло загиблого бучанця.

У Львові встановили меморіальну стіну у пам'ять загиблих внаслідок повномасштабного вторгнення. Від початку великої війни загинули 10 233 цивільних, ще 19 289 отримали поранення. Про це 10 січня заявила заступниця генерального секретаря Організації Об'єднаних Націй (ООН) Розмарі Ді Карло.‍‍

На деокупованих територіях Харківської області правоохоронці виявили 10 катівень, шість із них — в місті Ізюм. На цьому фото два матраци, які лежать на підлозі. Тут, у поліцейському відділку, росіяни утримували місцевих жителів. Вони влаштували в’язницю та кімнату тортур. Правоохоронці знайшли журнали зі списком затриманих, які вели росіяни, а також інструменти катувань. Після деокупації Ізюма у лісі знайшли масові могили. Там виявили більше 450 тіл. Серед загиблих багато жінок та дітей.

7-річна Вероніка Ткаченко тримає уламок ракети «Град», яка влучила в будинок її родини в Ізюмі на Харківщині у вересні 2022 року.

Вид зруйнованого Бахмута із пташиного польоту. До повномасштабного вторгнення Бахмут був маленьким, мальовничим містом з гарними вуличками та старовинною архітектурою. Тут проживало понад 70 тисяч людей.

2 січня 2024 року Росія здійснила масований удар по Україні, випустивши по українських містах 99 ракет різного типу та 35 БПЛА Shahed. Того дня у Києві постраждали 49 людей, ще троє загинули внаслідок ракетної атаки. У столиці постраждала цивільна інфраструктура в Оболонському, Печерському, Подільському, Солом'янському, Святошинському та Деснянському районах.

Текст Наталії Рябої, добірка фото Beata Łyżwa-Sokół

Головне фото: Evgeniy Maloletka / AP /East News

8 лютого президент України оголосив про рішення змінити Головнокомандувача ЗСУ. Валерій Залужний пішов з цієї посади, яку обіймав понад два роки. Того ж дня Зеленський присвоїв генералу звання Героя України і заявив, що, попри звільнення, пропонує йому залишитись в команді. Новим українським головкомом призначено генерала Олександра Сирського. Як зміни військового керівництва вплинуть на хід війни, чи змінить відставка Залужного політичний контекст в Україні та що думають про це перезавантаження західні партнери — Sestry зібрали думки експертів.

‍Очікувана відставка  

Чутки про відставку Залужного не припинялись останні кілька місяців, про конфлікт між президентом та головкомом говорили й українські, й західні експерти. 

Ідея звільнення «залізного генерала» Залужного, щойно таки чутки з’явились, була вкрай непопулярна в українському суспільстві, каже британський експерт, співробітник Atlantic Council Пітер Дікінсон:

— Популярність Залужного серед української громадськості, включно з військовими, схоже, була головною проблемою для президента Зеленського, який розглядав її як потенційну загрозу власній посаді. Останніми місяцями розкол між цими двома чоловіками ставав дедалі більш публічним, що зробило його врегулювання неможливим.

Торік у листопаді британський журнал The Economist опублікував інтерв’ю українського головкома, де він вперше публічно визнав, що український контрнаступ не виправдав очікувань. Ця публікація спричинила значний резонанс в Україні і додала олії у вогонь дискусій про неминучість зміни військового керівництва. Команда президента всіляко заперечувала існування конфлікту, сам Залужний публічно жодного разу не коментував це питання.

Суперечності військового і цивільного керівництва для демократичного суспільства скоріше норма, ніж виключення, каже український політолог, керуючий партнер «Національної антикризової групи» Тарас Загородній:

— Знаєте, якщо почитати спогади Черчилля під час Другої світової війни, там Маннергейма, ситуацію в Америці, то це нормально. Проблема в тому, що тоді не існувало соціальних мереж і не було цих сплесків назовні. Це право Зеленського змінити військове керівництво. Та чи створює це додаткові переваги для нього? Скоріш ні, ніж так. Чому? Тому що армія користується великою довірою серед народу. І Залужний вже фактично є частиною національного міфу, навіть фольклору. Подивіться, скільки пісень про нього складено, йому вірші присвячують. Він, мабуть, і не хотів цього, але так сталося. А тепер, коли він не є частиною команди чинної влади, може так статися, що будь-які проблеми, які виникатимуть на фронті чи в економіці, тепер безпосередньо будуть пов'язувати з Зеленським. А якщо буде щось добре траплятися, народ більше схилятиметься до того, що це спадок Залужного, бо  так побудована масова свідомість.

Чергове загострення між Офісом президента та головнокомандувачем сталось на тлі обговорення закону про мобілізацію. Залужний заявив, що це політичне питання, мовляв, армії потрібні люди, а в який спосіб їх мобілізувати, вирішувати не військовим. Втім команда президента не захотіла взяти на себе відповідальність за це непопулярне рішення. Закон, зрештою, віддали на розгляд парламенту. Він пройшов перше читання, втім коли буде ухвалений досі невідомо.

Читайте також: «Потрібно задіяти механізми, щоб молоді українці, які можуть боротися, повернулися в Україну», — Павел Коваль

8 лютого відбулась зустріч Зеленського з Залужним. Обидва за підсумками розмови виклали одне й те саме спільне фото — усміхнені, тиснуть одне одному руки.

Зеленський після зустрічі заявив, що подякував генералу за два роки захисту України:

— Обговорили, якого оновлення потребують Збройні Сили. Обговорили також, хто може бути в оновленому керівництві Збройних Сил України. Час для такого оновлення — саме зараз.

Прокоментував зустріч і Валерій Залужний. За його словами, відбулась важлива та серйозна розмова і ухвалене рішення про необхідність зміни підходів та стратегії:

— В перші найскладніші дні великої війни ми вистояли проти підлого та сильного ворога. Вистояли разом. Наша битва триває і щодня змінюється. Завдання 2022 року відрізняються від завдань 2024 року. Тому усі повинні змінитись та адаптуватись до нових реалій також.

Не варто шукати у відставці Залужного жодних прихованих підтекстів, каже голова Українського центру безпеки та співпраці Сергій Кузан. Причину заміни головкома у своїх заявах чітко обґрунтували і Зеленський, і сам Залужний:

—  Кожний етап війни потребує своєї стратегії. І, відповідно, під цю стратегію має бути відповідний виконавець. Це абсолютно нормальний процес ротації у військовому керівництві країни.

‍У чому полягає нова стратегія?

‍Говорячи про перезавантаження військового керівництва, Зеленський дав чітко зрозуміти, яких саме змін чекає від сил оборони. Насамперед — реалістичний, детальний план дій ЗСУ на 2024 рік. Має відбутись справедливий перерозподіл західної зброї на користь першої лінії фронту та вирішені проблеми з логістикою, головно, на Донецькому напрямі і, зокрема, в Авдіївці, про яку президент окремо згадав у своєму зверненні. Необхідно виправити надмірну чисельність військових у штабах, в ЗСУ, побудувати дієву систему ротацій та підвищити якість навчання військовослужбовців. Треба призначити першого командувача новостворених Сил безпілотних систем.

Головне завдання на найближчі місяці — втримати фронт, каже голова Українського центру безпеки та співпраці Сергій Кузан:

— Росіяни зараз на піку своїх можливостей. Лютий-березень — це їхній такий наступальний потенціал, коли вони тиснуть по всьому сходу від Куп'янська і аж углиб — до Вугледара. Наше завдання — виснажити сили противника. Вони є великими, вони потребують великих ресурсів. І от саме знищення їхніх ресурсів, техніки, живої сили це стане основним нашим завданням і основним завданням для головнокомандувача.

‍Новий головком‍

Новим Головнокомандувачем ЗСУ Зеленський призначив генерала Олександра Сирського, досі він командував Сухопутними військами. Йому 58 років. Народився в Російській РСФСР — в селі Новинки Володимирської області. Його батько також військовий. Одразу після призначення в російських медіа пішла хвиля публікацій, що родина Сирського досі живе в Росії.

Військовий закінчив Московське вище загальновійськове командне училище. Серед випускників цього вишу один з російських командувачів так званої спецоперації в Україні Олександр Дворніков та командувач Об'єднаних Сил Сергій Наєв. Згодом Сирський продовжив свою освіту в київській національній академії оборони. В українській армії він з 1986 року і пройшов усі кар'єрні сходи від командувача взводом до генерала.

У 2013 Олександр Сирський відповідав за співпрацю з НАТО в головному командному центрі ЗСУ. У лютому 2015 група «Барс» під його керівництвом прикривала вихід українських військових з Дебальцевого. Тоді близько 4,5 тисяч українських військових під його командуванням протистояли майже 20 тисячам росіян. За цю операцію Сирського нагородили орденом Богдана Хмельницького.

Це людина, яка звикла приймати виклик, каже голова Українського центру безпеки та співпраці Сергій Кузан:

— Сирський — це жорсткий хлопець для важких часів Він взяв на себе відповідальність бути керівником оборони Києва. Тоді мало хто хотів бути на його місці, тому що це було дуже ризиковано, не було ніякої певності, чи столиця взагалі вистоїть. Він провів успішну оборонну операцію, провів успішну наступальну харківську операцію, весь час перебував на найскладніших ділянках фронту. 

На порядку денному стоять нові завдання. Насамперед це чітке та детальне планування дій усіх органів військового управління — таку заяву зробив Олександр Сирський наступного дня після призначення. З його слів, пріоритет для штабів усіх рівнів — знання всіх потреб фронту, а також володіння ситуацією на кожній його ділянці. Серед векторів побудови перемоги Сирський називає запровадження нових технічних рішень, як приклад — застосування безпілотних систем та сучасних засобів радіоелектронної боротьби. Головна цінність української армії, за визначенням головкома ЗСУ, — це життя і здоров’я  військовослужбовців. Відтак, дотримання балансу між виконанням бойових завдань та відновленням частин і підрозділів залишається як ніколи актуальним.

Ці питання новий головком обговорив під час першої робочої наради з міністром оборони. «Ми очікуємо на нові рішення, узагальнення досвіду. І головне —  технічні завдання для розробки нових зразків. Тих, які створять нам стратегічну перевагу завтра», — заявив за підсумками зустрічі Рустем Умєров.

‍Реакція Заходу 

‍Зміни у військовому керівництві — внутрішня справа України. Зеленський є верховним головнокомандувачем. І він може вирішувати, хто керуватиме армією. Таку заяву зробив координатор Ради національної безпеки Білого дому Джон Кірбі. Водночас він заперечив, що заміна головкома свідчить про нестабільність ситуації в Україні.

Генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберг теж назвав звільнення Залужного суто українським рішенням. З його слів, в Альянсі не повинні це коментувати:

— Але я вітаю дуже чітку заяву міністра закордонних справ Дмитра Кулеби, що жодні зміни не торкнуться відносин України з партнерами та з НАТО. Тож ми продовжуємо разом працювати і підтримувати Україну.

Про те, що у генерала Залужного хороша репутація на Заході, в інтерв'ю виданню Sestry заявив голова комітету закордонних справ польського Сейму Павел Коваль. Він підкреслив: Залужний був орієнтиром для партнерів у військових питаннях. Однак звільняти чи ні — це виключно українське рішення:

— Насправді справжня проблема сьогодні не в Залужному. Якщо ми шукаємо хороші сценарії для України, то питання в тому, чи зможе українська влада провести ефективну мобілізацію. І про це багато говорять зараз на Заході. Я чую це не лише в Польщі, експерти приділяють цьому питанню значну увагу.

— Підтримка Євросоюзом України непохитна. Ми зобов’язались підтримувати Україну так довго як буде необхідно і забезпечувати усім, незалежно від того, хто очолює збройні сили України, — заявила речниця зовнішньополітичної служби ЄС Набіла Массралі.

Британський експерт, співробітник Atlantic Council Пітер Дікінсон підкреслив, що західні партнери не будуть надмірно занепокоєні змінами у ЗСУ: — Замість Залужного призначено одного з його найближчих колег, генерала Сирського, тому навряд чи відбудеться якась радикальна зміна у військовій стратегії України. На фундаментальному рівні західна підтримка ґрунтується на інтересах власної безпеки Заходу — Захід знає, що повинен запобігти консолідації агресивної, експансіоністської Росії на своїх кордонах. Це ключова мотивація, що рухає західною підтримкою, і вона не залежить від того, хто командує українською армією.

‍Політичний контекст‍

Відставка Залужного буквально виштовхне його в політику — цю тезу в різних варіаціях упродовж тижнів обговорювали різні міжнародні медіа. Генерал — уже частина української політики, незалежно від того, вирішив він, що робитиме далі, чи ні. Так вважає український політолог, керуючий партнер «Національної антикризової групи» Тарас Загородній:

— Навіть якщо зараз Залужний буде просто мовчати, він однаково через свій вплив вже є, по суті, арбітром в нашій країні. Та чи піде він в політику? Це поки що відкрите питання. Армія вже давно перетворилася на окремий політичний інститут, і вихідці з армії будуть наповнювати державні органи. Небезпека Росії не зникне найближчі двадцять років — навіть після нашої перемоги. Я не вірю у розпад Російської Федерації. І тому це буде такий центр впливу через свій авторитет. Якщо ви спостерігали за Залужним, він достатньо відкрита і щира людина. І це приваблює багато людей — як військових, так і цивільних. Тому тут можуть бути різні варіанти.

З 2014 року Тетяна Грубенюк допомагає українській армії, сім'ям військовослужбовців, ветеранам та жертвам війни. З першого дня російського вторгнення разом з іншими волонтерами збирали і відправляли на фронт все необхідне: від одягу до безпілотників. Як директорка благодійного фонду «Відродження Захисників України» докладає максимум зусиль, щоб якнайбільше українських військових отримали якісне безоплатне протезування у США чи реабілітацію в реабілітаційному центрі NextStep Ukraine. Тетяна Грубенюк стала номінанткою першої премії «Портрети сестринства», заснованої редакцією міжнародного журналу Sestry. Цією нагородою ми хочемо відзначити жінок, які з початком великої війни зробили неоціненний внесок у підтримку України проти російської агресії.   

Оксана Щирба: Які конкретні напрямки роботи благодійного фонду «Відродження Захисників України»?

Тетяна Грубенюк: Основний напрямок діяльності фонду — це допомога військовим із важкими випадками поранень й ампутаціями. Керівник фонду Ірина Ващук почала забирати в Америку хлопців на реабілітацію і на протезування. Згодом зросли запити, везти до США на лікування було дуже дорого. Тому в 2018-му році в Ірпені ми відкрили центр медичної реабілітації для важкопоранених військовослужбовців. Обладнання підібрали в Сполучених Штатах, привезли в Україну, почали роботу. У нашому центрі ми абсолютно безкоштовно реабілітуємо хлопців та дівчат. Для них є повний комплекс: проживання, харчування, одяг. Від наших захисників та захисниць потрібне лише бажання реабілітуватися. Ми абсолютно відійшли від бюрократичних питань, нам потрібно лише подивитися заключення лікаря, мати довідку, що  особа отримала поранення внаслідок захисту батьківщини і військовий квиток.

Ми не просто реабілітаційний центр, ми відкритий простір для наших захисників

Паралельно ми  досі забираємо в Сполучені Штати Америки хлопців з надто важкими випадками ампутації. Державна програма з протезування в Україні працює, але є дуже страшні випадки, з якими я до 2022 року не стикалася. Тому ми кожен випадок і запит розглядаємо окремо, консультуємося спочатку з українськими лікарями. У дійсно складних випадках забираємо хлопців до США. 

‍ОЩ: Скільки військових уже пройшли реабілітацію в центрі? 

ТГ: За 2023 рік повну реабілітацію пройшов 151 військовослужбовець. 

ОЩ: Це переважно хлопці? Чи дівчата також є?

ТГ: Переважно хлопці, хоча в нас також були дівчата. Однак 99% — це чоловіки різного статусу та віку.

ОЩ: Чи плануєте розширювати свою діяльність?

ТГ: Наприкінці року ми відкрили центр у Львові. Це пілотний запуск. Ми закупили найновіше обладнання, яке є на даний момент. Центр працює, 10 військовослужбовців уже проходять реабілітацію. Але є ще певні нюанси, які потрібно доопрацювати.  Офіційне відкриття плануємо зробити трохи пізніше. 

‍ОЩ: Ви займаєтесь волонтерством з 2014 року, коли Росія почала війну.  Наскільки були готовими до того, що буде повномасштабне вторгнення? Чи готувались до нападу Росії?  

ТГ: У кінці 2021 року до мене приїхала мама. У січні 2022 року ми зібрали тривожну валізку і я повела маму на курси першої домедичної допомоги. Мама весь час мене запитувала: «Невже все так погано?». У нас не було сумнівів, що щось відбудеться. Я відповідала мамі: «Немає значення, яких це буде масштабів, але ти повинна вміти допомогти як не собі, то комусь іншому».  

З січня у нас в коридорі стояла сигнальна валізка, де було лише найнеобхідніше. Я забрала свої нагороди, документи та аптечку. Коли почалася повномасштабка, я дуже хотіла відправити маму додому на Західну Україну, але вона відмовлялася. На той момент мій 21-річний брат воював. І коли почалася повномасштабна війна, ми вже знали, що біля нього був прорив і що вони відступають на Маріуполь. Мама говорила: «Я буду з тобою і буду допомагати, чим зможу. Я хоча би матиму якусь інформацію, що там відбувається». Ми переїхали жити з лівого берега на правий, чотири родини поселилися у приватному будинку, де раніше проживала жінка-консул з канадського посольства, яка з дітьми і родиною виїхала. Вдень ми звозили всю допомогу у наше помешкання, а вночі все пакували, підписували, на яку бригаду відправляти. Вісім років волонтерства дали великий плацдарм: ми мали всі контакти, до кого можна було звернутися.  

Ми точно знали, де можемо отримати допомогу. Мені особисто дуже допомогло те, що я байкерша. А в нас, байкерів, є багато закритих груп. Першими, хто відгукнувся, були байкери з Кувейту. Мені написав президент клубу: «Виїжджайте, ми готові вас підтримати в будь-якій країні, куди ви зможете виїхати». Я відповіла, що не можу виїхати, бо повинна допомагати нашим захисникам. Згодом на зв'язок вийшли байкери з Польщі та Америки. 

Люди, які змогли виїхати, підтримували всі збори. Скажімо, збір на пікап ціною п'ятнадцять тисяч доларів можна було закрити за чотири години. По телефону мені порадили одного чоловіка, який погодився привезти сто п'ятдесят комплектів ізраїльських шоломів та бронежилетів. При цьому він не бачив мене раніше, не знав, хто я. Ми зустрілися, коли приїхав бус, запакований цими комплектами на десятки тисяч доларів. Це неймовірно, коли абсолютно незнайомі люди допомагали закривати такі важливі для наших хлопців та дівчат потреби. Пізніше він ще передавав дуже дорогі прилади нічного бачення. Один прилад коштував  приблизно 3,5-4 тисячі доларів.

Дуже багато допомоги надходило із-за кордону. Мені здається, що світ такого точно ніколи не бачив.

Один іноземний журналіст торік сказав мені: «А ви взагалі розумієте, що ви унікальні? У світі такого ніколи не було»

‍ОЩ: Ви стільки років займаєтеся волонтерством. Що ця справа означає для вас особисто?

ТГ: Це і не робота, і не хобі. Це нормальне бажання кожного свідомого українця зробити все для того, щоби вибороти нашу незалежність. Ми прекрасно розуміємо, що ця війна почалася не в 2014 році. Нас століттями хочуть знищити. І попри все, ми живемо, стаємо на ноги, відроджуємо все. Мені дуже прикро, що досі є люди, яким байдуже до всього: мовляв, не прилетіло в моє місто, то й добре. 

Коли ви вперше потрапляєте у військовий шпиталь або їдете на передову, все змінюється всередині. Добре пам'ятаю, коли вперше потрапила в госпіталь. Ми з байкерами вирішили зробити байкерський пікнік. Звернулися до керівництва шпиталю, щоб отримати дозвіл. Коли почали привозити хлопців на візках колісних, з травмами, мені стало не по собі. Хлопцям було по 19-20 років. Мені було тоді так соромно, що я весь пікнік простояла біля столу, нарізаючи  огірки, помідори, хліб. Мені було соромно дивитися їм в очі. Після пікніка я сиділа в друга і плакала, тому що це страшно. З того моменту все перевернулося. Від мене тоді дуже багато друзів повідписувалися, мовляв, нащо тобі те волонтерство?

Я привозила допомогу до госпіталю, але сама не заходила, передавала дівчатам. Поки одного разу боєць, який був на пікніку, не впізнав мене і не запитав, чому я не заходжу в палати до хлопців. 

ОЩ: А чому ви не заходили в палати?

ТГ: Я не знала, про що говорити з хлопцями… Але після цієї ситуації я пішла до них. Це була травматологія, другий поверх, п'ята палата. Коли я зайшла, вони якраз обідали. Я мовчки стала і почала мити посуд в палаті. Потім мене попросили зробити канапки, чай, а згодом і розговорилися. 

ОЩ: Про що розповідають хлопці?

ТГ: Хтось взагалі не хоче розмовляти, а хтось без упину розповідає про свою чудову родину. Хтось розповідає про те, що в нього там два гектара городу не засаджено, а він тут лежить і йому ногу відрізали. Всі дуже різні. Вже потім, коли регулярно приходиш, хлопці дуже відкриваються і ставляться як до своєї. Буває, розповідають дуже страшні речі: і власні переживання, і катування, і тортури під час полону. Один боєць казав: «Дружині і синам розповісти не можу, бо не хочу їх травмувати, а ти, наче, і не бойовий побратим, але така рідна, хоча і не по крові». Мені здається, що бійці найбільше відкриваються одне одному і волонтерам. Бо ми, волонтери, за їхніми словами, дуже особливі.

Дуже багато тих, хто цієї війни не помічає, поводить себе так, наче у нас все добре. Одна жінка якось мені сказала: «Скільки можна збирати кошти на мавіки?». На що я відповіла: «Вони потрібні, бо це розхідний матеріал». Їх зараз треба сотнями, особливо в умовах війни. Коли люди починають скаржитися, що не мають з чого донатити, я вірю в це. Я не кажу, що не треба влаштовувати собі свята, але ж не забувайте допомагати тим, хто тримає небо над нами.

Якось під час інтерв’ю мене запитали про те, як інтегрувати і адаптувати наших хлопців до повернення в соціум після закінчення війни. Я проти такої інтеграції. Спершу потрібно адаптувати цивільне населення, підготувати до того, як розмовляти з військовими, коли вони повернуться. Мене взагалі вражає поведінка деяких українців.

Я дуже емоційна людина, завжди стою на боці справедливості. Цивільні продовжують жити так, ніби все добре, а військові повернуться після перемоги і буде хвиля бійок, насилля

У нас дуже багато людей з інвалідністю. Дуже багато хлопців залишаються каліками. Куди б я не приїхала в Києві, я бачу, що всі місця для осіб з інвалідністю зайняті. Коли  я роблю зауваження, мені часто грубіянять, мовляв: «Тобі що місця мало?» 

ОЩ: Що ми можемо зробити вже сьогодні для зміни свідомості? 

ТГ: Мій брат перебував в полоні чотирнадцять місяців. Коли він повернувся, одразу була хвиля ейфорії, а потім його все почало дратувати. Інколи він телефонував  і просив забрати його автівкою, бо не міг їхати в  громадському транспорті, не міг бачити людей. Якось він зі своєю дівчиною вигулювали собаку, підійшли п’яні чоловіки. Вони почали лізти до пса. Брат спокійно попросив хлопців не чіпати вівчарку, на що йому агресивно відповіли:  «Ей ти, мажор, що ти тут сидиш, а не на Бахмуті?!». Потім брат розповідав: «Я стиснув кулаки настільки, що якби у мене були нігті, я би проштрикнув собі шкіру». Він розуміє, що йому з цим треба вчитися працювати, бо таких людей чимало. Але цивільне населення мусить бути готовим до того, що хлопцям буде важко себе контролювати, тому що на війні все зрозуміло: де твій, де чужий. А коли вони повертаються у мирне життя, то шоковані від того, що відбувається. Мені  дуже хочеться, аби кожен свідомий українець поставив собі питання: «Що я можу зробити?» — і почав діяти.

Якось випадково зустріла військового. Підійшла до нього і сказала, що хотіла б допомогти, можливо, його підрозділ на щось збирає. Він, не піднімаючи очей, відповів: «Мені від вас нічого не треба». Я почала пояснювати, що я волонтерка, яка допомагає військовим. Хлопець промовив: «Тоді ви знаєте, куди це скерувати. Нам від вас, цивільних, нічого не треба». Мені стало дуже прикро. Я розумію, чому він так сказав.

Уявляю, як їм болить, коли вони приїжджають з фронту і стикаються з суцільною несправедливістю, дивляться на збагачення чиновників, на гучні святкування цивільних. Я все це розумію…

‍ОЩ: Наскільки волонтери, люди, які донатять, втомились?

ТГ: Багато людей втомилися, багато хто все втратив. А з іншого боку, після масованих обстрілів я спостерігаю, наскільки люди знову згуртовуються. Однак дуже прикро, що має трапитися велика біда, щоб люди знову почали триматися разом. А треба, щоб так весь час було. У моїй волонтерській бульбашці всі дівчата та хлопці далі працюють, гуртуються. Єдине: стало складніше збирати збори. 

ОЩ: Вас часто називають Руденькою або сестричкою. Чому? 

ТГ: Військові звикли, що у кожного є свій позивний. Пам’ятаю серпень 2014 року, коли я прийшла в госпіталь. Тоді в мене був дуже яскравий рудий колір волосся. Спочатку мене почали кликати Рижая, а потім вже Руденька. Я маю подяки та грамоти, де так і записували — Тетяна Руденька, бо думали, що це моє прізвище.  

‍ОЩ: Крім того, що ви волонтерка, ви ще й байкерша. Звідки ця любов до мотоциклів?  

ТГ: Я росла без батька, дуже багато часу проводила з дідусем, який мав мотоцикл. У Києві я їздила на автодром «Чайка» на перегони. В одній компанії познайомилася з хлопцями, які  виробляли всілякі викрутаси на мотоциклах. Коли подивилася, то дуже захопилася. Мої подруги говорили мені: «Боже, яка ти дурна, купи собі за ті гроші автівку, а не мотоцикл». Але я придбала мотоцикл. Правда торік я його продала. Мотоцикл був дуже гучний, мені було соромно їздити. Я розумію, що навколо мене може бути багато людей з окупованих територій, яких постійно обстрілювали, які сиділи в підвалах. І вони дуже чутливо реагують на гучні звуки. 

‍ОЩ: Що для вас означає перемога?

ТГ: Для мене перемога не буде вже такою, як я хочу. Я би хотіла, щоби після перемоги всі ті, кого я знала, повернулися додому. Але, на жаль, в моїй телефонній книжці дуже багато номерів, які ніколи вже не подзвонять, але я їх ніколи не видалю. Для мене це будуть сльози і біль. Бо занадто багато моїх близьких людей загинуло, багато кого з них навіть не похоронено. Я би хотіла, щоб всіх тих, хто поліг, було знайдено і поховано їх рештки з почестями. Після перемоги у мене не буде бажання робити гучного застілля, але я точно знаю, куди я поїду в Києві на кладовище і кому покладу квіти. 

ОЩ: Де ви особисто берете сили та мотивацію?

ТГ: Це моя робота, я кожен день спілкуюся з хлопцями. У мене прекрасна, чудова команда. Ми як родина підтримуємо одне одного і точно знаємо, що ми робимо, для кого ми це робимо. І коли бачиш результат роботи, це надихає ще більше працювати та рухатися вперед. Наші захисники та захисниці — дуже унікальні.

Для мене люди, які свідомо пішли воювати, є надлюдьми. Вони дуже мотивують та надихають

Валерій Залужний має беззаперечний авторитет у військових колах, його поважають українці та представники інших держав. Американське видання Politico назвало Залужного «залізним генералом» та охарактеризувало як легендарну фігуру в історії України. Після призначення Головнокомандувачем Залужний назвав своєю метою трансформацію ЗСУ відповідно до стандартів НАТО. Йому вдалося домогтися певної децентралізації ЗСУ, коли командири на місцях можуть приймати рішення, виходячи з бойової ситуації, не чекаючи на накази згори. Це зміцнило оборону.

За час каденції на посаді Головнокомандувача він відповідав за план відбиття російського повномасштабного вторгнення і безпосередньо керував ЗСУ в найважчі моменти. Саме під його керівництвом захисники змогли відстояти Київ, Чернігів, Суми та чимало інших міст, на які зазіхнули росіяни. Рішення Залужного допомогли витіснити ворога з півночі України, провести харківський контрнаступ та відвоювати Херсон. Він керував українським військом з перших днів найбільшої війни у Європі з часів Другої світової до 8 лютого 2024 року.

Валерій Залужний не втручався у політику й неодноразово наголошував, що його цікавить тільки військова служба. Але це не врятувало його від політичних інтриг навіть під час війни. Сьогодні соцмережі рясніють сумними постами від українців та іноземців, люди дякують Головнокомандувачу ЗСУ та шкодують, що відбулася заміна. Цитують слова Валерія Залужного, які стали популярними: «Як би важко нам не було, але точно не буде соромно».

Новим Головнокомандувачем ЗСУ став Олександр Сирський. За час повномасштабної війни генерал-полковник Сирський став одним з найбільш упізнаваних облич українського військового командування. Він народився в селі Новинки Владимирської області Росії, в 1986 році закінчив Московське вище загальновійськове командне училище, і цю деталь його біографії видання Spiegel вже назвало «однією з гірких іроній нинішньої війни».

Після проголошення незалежності України Сирський став служити у Нацгвардії, а пізніше в ЗСУ. Він брав активну участь у боротьбі з окупантами з 2014 року на Донбасі, очолював штаб сил АТО. Командував обороною Дебальцевого в 2015 році. Очолював Сухопутні війська Збройних Сил України. Був нагороджений орденом Богдана Хмельницького II ступеня. Здійснював безпосередню оборону Києва і за це 5 квітня 2022 року удостоєний звання Герой України. Командував Оперативно-стратегічним угрупованням військ «Хортиця», яке відповідає за східну ділянку лінії бойового зіткнення. Був одним із командувачів контрнаступом ЗСУ на Харківщині. Восени 2022 — навесні 2023 керував обороною Соледара й Бахмута. Видання The Economist стверджує, що Олександр Сирський «має репутацію людини, яка готова вступити в бій з ворогом, навіть якщо це коштуватиме великих людських і технічних втрат».

У США вже відреагували на відставку Залужного, запевнивши, що будуть співпрацювати з Україною й далі попри будь-які зміни військового керівництва країни.

«Президент Зеленський — головнокомандувач своїх збройних сил, він вирішує, яким буде керівництво армії. Це і є цивільний контроль. Ми це знаємо. І ми будемо працювати з будь-ким, хто стоїть на чолі військ», — заявив координатор стратегічної комунікації ради з нацбезпеки США Джон Кірбі.

Генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберг на спільній пресконференції з радником президента США з нацбезпеки Джейкобом Салліваном також запевнив, що відставка Залужного не вплине на відносини між парнерами. «Ми продовжимо підтримку — ось що має значення — і ми продовжимо це робити», — сказав Столтенберг. Втім, це офіційна позиція, а що західні партнери України думають насправді, покаже час.