Після дискусій у профільних комітетах український парламент вирішив не виносити на голосування закон про мобілізацію. Уряд, як ініціатор законопроєкту, його відкликав і тепер повинен доопрацювати найбільш суперечливі норми з урахуванням депутатських пропозицій. Потім документ знову надійде у Верховну Раду. Парламент зможе повернутись до його розгляду не раніше початку лютого — тоді запланований черговий сесійний тиждень. Закон про мобілізацію викликав вал дискусій в українському суспільстві, головним чином через суворість деяких положень, які, за оцінками правників, призвели б до серйозних порушень прав громадян. Яким, зрештою, має бути закон про мобілізацію — Sestry зібрали думки військових, експертів і юристів.

‍Армії потрібні люди 

19 грудня Володимир Зеленський заявив, що Генштаб пропонує мобілізувати додатково півмільйона людей. Згодом головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний заперечив, що командування надавало запит на конкретну цифру мобілізованих, мовляв, для армії головне, щоб були люди, здатні виконувати визначені завдання.

«Система мобілізації досить складна. Як і будь яка система, яка базується на примусі, якщо називати речі своїми іменами», — каже молодший сержант ЗСУ у відставці Юрій Гудименко. На його переконання, закон про мобілізацію повинен містити не лише обов’язки, але й гарантувати права військовослужбовців:

— Наприклад, те, що держава зобов'язується навчати громадянина не менше, ніж якийсь певний термін. Те, що він як боєць Збройних сил України, вже після навчання буде підходити до фронту поступово. Це дуже важливо. Я знаю дуже багато історій, коли не вистачало людей — і цілі батальйони кидали одразу на першу лінію, коли вони раніше до фронту не наближалися навіть на сто кілометрів. І це призводило до дуже поганих наслідків і дуже великих втрат. Тобто мало би бути так, що новобранець за два тижні не наближається до лінії бойового зіткнення ближче, ніж на п'ятдесят кілометрів, потім на десять, потім на п'ять — і то тільки потім, вже зрозумівши, що літає, що не літає, що вибухає, як себе поводити, звикнувши до звуків війни, звикнувши до того, що його оточує, тільки потім він може виходити на першу лінію. Це набагато збільшує виживання солдат. І, звичайно, цей закон має виконувати свою головну задачу — зробити так, щоб до армії мобілізували більше мільйона людей. Зробити так, щоб ті люди, які воюють два, а то й більше років, якщо вони воювали ще за часів АТО, щоб вони могли перепочити або мобілізуватися. Це головна задача.

25 грудня Кабінет міністрів вніс до Верховної ради свій проєкт закону про мобілізацію — документ на 200 сторінок. Він викликав шквал критики і з боку влади, і з боку опозиції. А до того ж спровокував шалений резонанс у суспільстві. У парламенті після того зареєстрували ще чотири — альтернативні — законопроєкти.

«Суспільний опір виникає, коли люди відчувають брак прозорості і справедливості», — каже Віктор Ягун, заступник Голови СБУ (2014-2015 рр), генерал-майор запасу Служби безпеки України. Все починається з того, що немає прозорості, починають показувати якісь відеоролики, що когось там десь ловлять. Ягун наголошує: не треба ловити, треба системно підходити до цієї роботи:

— Мені здається, що всі ці законопроєкти — це така, знаєте, дуже хибна політика, тому що всі хочуть бути хорошими. А коли ти хочеш бути хорошим і коли ти не хочеш підбурювати, як вони говорять, суспільство, що залишається? Все це дуже погано. Тому що нам треба або чітко виконати ті вимоги, які поставили військові, і забезпечити їх мобілізаційним резервом, або ми будемо бавитися в хороших політиків, які дбають про певну категорію людей. Розумієте? Тобто я вважаю, якщо будуть компроміси, то вони будуть тільки на шкоду цьому законопроєкту. 

4 січня профільний комітет з питань безпеки і оборони почав розгляд урядових пропозицій в закритому режимі. На комітет приходили міністр оборони, начальник Генштабу і головком. Видання НВ, посилаючись на власні джерела в комітеті, повідомило, що Валерій Залужний, зокрема, виступав проти норми про мобілізацію ув'язнених і судимих і закликав депутатів якнайшвидше забезпечити армію новими людьми, а як ні, то, щоб самі ставали воювати.‍

Мобілізаційна лотерея і «бронь» для багатих

‍Поки в парламенті тривали обговорення законопроєкту про мобілізацію, в медіапросторі регулярно виникали різноманітні чутки стосовно положень, які можуть з’явитись в цьому документі. Приміром — «бронь» від мобілізації для чоловіків, які сплачують податків на 6 тисяч гривень і більше. Таке нібито пропонували в Офісі президента. Втім, згодом це спростував нардеп Ярослав Железняк, з його слів, від цієї ідеї в Офісі відмовились.

Екзотична ідея надійшла від колишнього міністра економіки, а нині позаштатного радника ОП Тимофія Милованова, який запропонував мобілізацію за лотереєю: випадковим чином визначати день та місяць і мобілізувати тих, хто народився в цю дату. Мовляв, такий спосіб і доволі успішно свого часу використовували в армії Сполучених Штатів. 

‍Мобілізація за кордоном

Наступного року Україна хоче призивати на військову службу чоловіків, які живуть за кордоном. Про це в інтерв’ю Welt TV, Bild і Politico заявив міністр оборони Рустем Умєров. З його слів, всі чоловіки призовного віку після отримання запрошення мають з’явитися до пунктів комплектування ЗСУ. Тим, хто відмовиться, пообіцяв санкції. Щоправда, не уточнив, які. Згодом пресслужбі міністерства оборони довелось уточнити, що міністр говорив в цілому про рекрутинг і необхідність донести до українців за кордоном важливість приєднання до лав ЗСУ, але механізми призову з-за кордону поки що не опрацьовують.

А, втім, ідея з інформаційного простору не зникла. Радник голови Офісу президента Михайло Подоляк в інтерв’ю одному з українських телеканалів  розкритикував чоловіків, які ховаються від мобілізації за кордоном. На його думку, потрібно проводити консультації з іншими країнами, щоб українських чоловіків позбавляли посвідок на проживання та різних преференцій біженців.

Проблема з мобілізацією дійсно частково пов’язана з тим, що багато людей виїхали з України, каже депутат польського Сейму Павел Коваль:

— Зараз у вашій країні, за деякими даними, проживає вже менше 30 мільйонів. Потрібно задіяти механізми, щоб молоді українці, які можуть боротися, які хочуть воювати, повернулися в Україну. І, на мій погляд, на це також повинні бути скеровані дії країн, де перебуває багато українців. Тобто треба дбати про те, щоб під час отримання дозволів на роботу, продовження терміну перебування, на партнерських засадах відбувалася перевірка, чи люди, які перебувають на території інших країн ЄС, могли б бути мобілізованими в Україні. Це також спустило б пару тим, хто каже, що українці виїхали, замість того, щоб йти і боронити свою країну.

Читайте також: «Потрібно задіяти механізми, щоб молоді українці, які можуть боротися, повернулися в Україну», — Павел Коваль

«Якщо ви за кордоном, і ви мобілізаційного віку, і ви не на фронті, і не сплачуєте податки, і виїжджали поза законом, то є питання», — так на питання про можливість повернення українських чоловіків з-за кордону відповів Володимир Зеленський на пресконференції під час візиту в Естонію.

Адвокат Андрій Трембіч наголошує: мобілізувати чоловіків за кордоном, якщо вони самі цього не захочуть, неможливо:

— Якщо б це було реально, це вже давно б відбулось. Насправді правового механізму не існує. Ти ж не можеш прийти до консула і спитати, де тут пройти комісію. У нас же немає Варшавського чи Празького ТЦК (Територіального центру комплектування). Якщо через суд, і чоловік скаже, що повернення в Україну загрожує його життю, то жоден європейський суд не візьме на себе таку відповідальність. Можливо, штрафи якісь будуть, але це максимум — і це адміністративна, а не кримінальна відповідальність.

Що пропонував уряд в законопроєкті про мобілізацію

Ось ключові моменти: 

• Знизити вік мобілізації з 27 до 25 років.
• Скасувати поняття «обмежено придатний» і дозволити мобілізацію інвалідів 3-ї групи.
• Ввести поняття «електронного кабінету призовника». Пропонувалось, щоб усі потенційні призовники і в Україні, і за кордоном упродовж 30 днів особисто чи онлайн уточнили свої дані в ТЦК.
• Вручати повістки через електронний кабінет чи електронну пошту. Особисто повістку можуть вручити як представники ТЦК, так і поліцейські, в тому числі в будь-якому громадському місці. Усі громадяни віком від 18 до 60 років завжди повинні мати при собі військово-обліковий документ та документ що посвідчує особу. І пред’являти цей пакет на вимогу працівника військкомату або поліцейського. Порушників можна затримати для складення протоколу та для встановлення особи.
• Обмежити право на відстрочку від мобілізації для студентів, держслужбовців та тих, хто опікується недієздатними особами та людьми з інвалідністю.
• Заборонити українцям за кордоном отримувати деякі консульські послуги (наприклад, оформлювати нові закордонні паспорти) без військово-облікових документів.
• Запровадити санкції для ухилянтів, дозволити ТЦК вносити їх до Єдиного реєстру боржників, що передбачає заборону на виїзд за кордон, операції з рухомим і нерухомим майном, обмеження прав на керування транспортним засобом.
• Скасувати строкову службу і замість неї запровадити базову військову службу для громадян віком від 18 до 25 років.
• Право на демобілізацію для звільнених з полону і військових, які мають 1-шу і 2-гу групу інвалідності.
• Право на демобілізацію для тих, хто безперервно прослужив у війську під час воєнного стану протягом останніх 36 місяців.

Повістки через електронну пошту та скасування відстрочки по інвалідності — були серед  дискусійних пропозицій, від яких вирішили відмовитись на етапі обговорення в комітеті нацбезпеки і оборони. Про це в ефірі єдиного телемарафону повідомив заступник голови комітету Єгор Чернєв:

— Ми почистили законопроєкт. Наприклад, повістки через електронну пошту не мають надсилатися. Тобто це неможливо контролювати, чи отримала її людина. Точно не має бути такої норми. Або питання вилучення з відстрочки по інвалідності. Ми наполягаємо, щоб все ж таки інвалідам 1-3 груп надавалася відстрочка або вони не підлягали взагалі мобілізації.

Неконституційні обмеження

Та найбільше нарікань в цьому законопроєкті викликали положення, що стосуються обмежень і санкцій для ухилянтів. «Це схоже на ті експерименти в Китаї про соціальний рейтинг. Тобто, як вони вважають, ухилення від мобілізації та призову — це пониження соціального рейтингу», — каже адвокат Андрій Трембіч. За його оцінкою, більшість цих заходів незаконні:

—  Ці розпорядження — це фактично обмеження людини в дієздатності. Тобто це заборона розпоряджатися власним майном —  й навіть користуватися ним. Це заборона вільного пересування. Добре, наприклад, заборона, до якої ми звикли про виїзд за кордон чоловіків — і вона вже сприймається нормально суспільством, хоча це теж сумнівно з точки зору Конституції. Але у воєнний час всі промовчали і змирились. Далі — обмеження на право керування транспортним засобом та отримання посвідчення водія. Для мене звучить неадекватно, виходить, що ДАІ може просто зупиняти чоловіків за кермом і казати: «Ми тебе перевіряємо, чи маєш право керувати автомобілем. А якщо маєш, то це наш недогляд». Обмеження права на користування, розпорядження коштами та іншими цінностями — це натяк на блокування рахунків. Це все не відповідає Конституції.

Антикорупційний комітет Верховної Ради після аналізу урядового законопроєкту подав висновок, що документ містить корупційні ризики. Крім того, рекомендував відмовитись від норми, що органи місцевого самоврядування мають забезпечувати прибуття військовозобов'язаних до ТЦК. Мовляв, такі функції поза їхньою компетенцією і можуть породжувати свавілля.

Нова редакція закону

11 січня Верховна Рада відмовилась виносити законопроєкт на голосування. У міноборони того ж дня повідомили, що вже готова нова редакція закону про мобілізацію. «Готові виносити його на погодження уряду в найближчий час. Попередню редакцію законопроєкту відкликали. Цей закон потрібен обороні нашої держави і кожному воїну, який зараз на фронті. Потрібен якнайшвидше», — написав у фейсбуці міністр оборони Рустем Умєров.

Закон потрібен, але досі дуже багато часу витратили на обговорення непотрібних деталей, каже молодший сержант ЗСУ у відставці Юрій Гудименко:

— Конкретно мобілізація має бути для всіх. Жодна кількість грошей, скільки ти не заробляв би, не має грати жодної суттєвої ролі, тому що це призводить до соціальних напружень. Жеребкування може бути й не бути — залежно від того, як це буде реалізовано. Це не найгірша історія насправді, і світовий досвід це показує, але не зрозуміла її логіка. Тобто ми зараз будемо говорити про те, що нам треба мобілізувати мільйон людей. Мільйон людей чинною системою мобілізації, коли задіяні всі триста шістдесят п'ять днів на рік, ми добитися не можемо. Тому ми ще й запропонуємо систему жеребкування за американським принципом, коли сьогодні мобілізуються тільки люди, які народилися, наприклад, тринадцятого квітня, а це ще зменшує базу для мобілізації. Є якісь абсолютно дивні речі. І вони всі мене й моїх друзів, які зараз на війні, заганяють в абсолютний катарсис, тому що це ми проводимо зараз. Замість того, щоб проговорювати цілий автомобіль, ми поговоримо окрему деталь, навіть не знаючи, як вона пов'язана з усіма іншими. Але рано чи пізно закон про мобілізацію все одно буде ухвалений. Це питання виживання держави. Я сподіваюсь, що він буде цілісним. А зараз ми, на жаль, спостерігаємо тільки те, що цей закон непопулярний. Політики й інституції намагаються перекидати його одне одному, як гарячу картоплю з рук в руки. І виглядає це в якийсь момент просто, якщо чесно, огидно.

Ракетна атака на Київ 2 січня 2024 року стала наймасштабнішою за два роки війни — загальна площа пожежі у столиці після прильоту склала близько 10 000 м2. Найбільше постраждав багатоквартирний будинок у Солом’янському районі: посеред двору — величезна вирва від ракети, троє людей загинуло, десятки поранено, три під’їзди з дев’яти вигоріли й не є придатними до заселення, 160 людей було евакуйовано.

Що з цими людьми зараз і що буде далі? Як кияни позбуваються наслідків трагедії?

Вирішив поснідати не там, де завжди, і цим врятувався

Киянин Олег Гонтаренко того дня прокинувся рано й вирішив поснідати у спальні. Це, як тепер згадує чоловік, його врятувало. Бо від кухні та балкону, де він снідає зазвичай, майже нічого не залишилося. Олег страждає від природної ламкості кісток та має особливість — його зріст всього на п’ять сантиметрів більший за метр. 62-річний чоловік пересувається на милицях. Із задимленої квартири його, як дитину, винесли на руках рятувальники.

«Від повітряних тривог я давно не тікаю: бомбосховища у нас в будинку немає, а до найближчого я все одно швидко не дійду, — зізнається Олег Гонтаренко Sestry. — Загалом у нас у будинку багато старих, вони перечікують тривоги вдома. Ховаються у ванній, виходять у коридор. Дотримуються правила двох стін.

Я вже поснідав і збирався віднести посуд на кухню. Раптом мене підняло, вдарило об стіну і відкинуло на диван. Такої сили була ударна хвиля. Мене навіть накрило ковдрою, завдяки чому я не постраждав від уламків. Одразу навіть не зрозумів, що сталося. Хвилин п’ять у мене просто був шок. Потім до мене долинули звуки сирени, і я побачив, що перебуваю у зруйнованій квартирі, навколо все горить, а значить, мені треба якось звідси вибратись. На щастя, поряд зі мною був телефон, я зателефонував 112 і сказав, що мені терміново необхідна допомога. Накрився пледом і намагався глибоко не вдихати — довкола все горіло, дихати було складно», — згадує Олег.

Щоб дістатися Олега, рятувальникам знадобилося близько 40 хвилин. Його витягли через вікно і почали передавати ланцюжком іншим рятувальникам. Вже в машині швидкої допомоги стало зрозуміло, що чоловік надихався чадним газом. На нього надягли кисневу маску. 11 січня Олег Гонтаренко переїхав з лікарні до квартири, яку для чоловіка орендували й оплачують волонтери. Свого житла у чоловіка більше немає, але для нього найстрашніше, що ракета повністю знищила його машину, припарковану в дворі. Олег їздив на 11-річній Toyota Yaris, яка була спеціально обладнана для його особливих потреб. «Вона була моїми ногами, без неї я не можу пересуватися містом».

З одягу вціліло лише кілька светрів і футболок та пара взуття — через фізичні особливості чоловікові складно підібрати звичайний одяг, а ортопедичне взуття необхідно замовляти. Олег відкрив збір на спецавто та дуже вдячний людям, які його підтримують. Каже, без них би не впорався.

«Тато виніс із палаючого будинку військову форму й берци, бо захотів помститися»

Про трагедію у своїй родині Поліна Мельникова дізналась із сімейного чату. Дівчина проживає у Варшаві і згадує, що за кілька днів до російської атаки у всіх членів сім'ї було якесь погане передчуття, ніби трапиться щось жахливе. 2 січня 2024 року Поліна прокинулась і побачила повідомлення: «Наш дім горить. Бабуся загинула»…

— У нас дуже дружна сім'я, ми постійно спілкуємось, ділимося новинами та тим, що у нас сталося за день. Кілька днів у нас усіх була якась незрозуміла внутрішня тривога, і я навіть стала вмовляти рідних приїхати до Варшави. Але вони відмовилися, — розповідає Sestry Поліна Мельникова, онука загиблої професорки Києво-Могилянської Академії Людмили Шевцової.

Коли оголосили повітряну тривогу, тато за кілька хвилин до вибуху перекрив газ і відключив щиток з електрикою у своїй та бабусиній квартирі. Квартири моїх батьків та бабусі суміжні, у них два різні входи та один загальний невеликий коридор. Вікна виходять на різні боки. Того ранку тато хотів забрати бабусю до нас, але коли відчинив двері до її кімнати, вона буквально виштовхнула його за двері зі словами «Не заходь сюди!». Це було вперше в житті, щоб бабуся когось з нас не пустила. І тільки-но тато зачинив двері, пролунав вибух…

Тієї ночі Людмила Василівна спала саме з того боку, куди прийшовся удар. Вибухова хвиля була настільки сильною, що у квартирі зірвало паркет. З речей майже нічого не вціліло. Першою на допомогу рідним приїхала сестра Поліни Даша. Вона мешкає на Подолі й забрала батьків жити до себе.

«Даші бабуся встигла сказати, що вона всіх нас любить. Але до лікарні її не довезли, бабуся померла в дорозі… У заключенні лікарів так і написано: «смерть внаслідок військової агресії, множинні осколкові рани». Після цієї трагедії мої батьки досі перебувають у стані шоку.

Похороном займалися ми з сестрою. Мама досі не може прийти до тями, адже втратила свою матір. А тато має інвалідність, у нього була операція на серці, а зараз ще й сильно порушився слух. І навіть за таких даних у свої 65 років він був добровольцем у батальйоні, що захищає критичну інфраструктуру столиці.

Коли після вибуху рятувальники вивели батьків з дому, тато раптом побіг назад через палаючі завали й знову пробрався до квартири, аби забрати свої берці та військову форму. Він захотів помститися за все, що з нами сталося»…

Сім'я Шевцових — корінні кияни, які дуже люблять своє місто. Незважаючи на те, що вся родина мала шанс залишитися за кордоном, було прийняте рішення жити вдома, в Україні. У перший рік війни кілька місяців всі Шевцови мешкали в Польщі, але повернулися й дуже цьому раділи. Любили повторювати, що Варшава — як курорт, де спокійно, добрі люди, але серце все одно хоче додому.

«Бабуся часто говорила, що пережила Другу світову війну, отже, переживе й цю, — згадує Поліна зі сльозами на очах. — У неї було відмінне здоров’я, вона бігала, викладала в університеті. Навіть коли була в Польщі, то працювала онлайн. Додому повернулася, бо душею їй було спокійніше на рідній землі. У будинку на Солом'янці моя сім'я прожила понад сорок років.

Найцінніше, що вдалося врятувати — це скринька, де бабуся зберігала наші листівки, сімейні фотографії. Вона дуже любила, коли ми дарували їй листівки з побажаннями, для неї це було найкращим подарунком».

Допомогти постраждалим прийшли сотні людей і за кілька днів прибрали величезні двір і будинок

Понівечений будинок потроху повертається до життя — в деяких під’їздах відновлено водопостачання, опалення, світло. Все це результат титанічної праці волонтерів і громади, яка за декілька днів зробила майже неможливе, відновивши життя там, де було згарище. Працювали всі: судді та візажистки, в сніг, дощ, просто неба, в пилюці та бруді...

— Це не перший обстріл нашого району, але таких руйнувань ще не було. Ми прибули на місце подій одні з перших і, коли побачили масштаби трагедії, були шоковані. Навколо вирви від ракети, яка впала у дворі, були пошкоджені кілька будинків, а також школа, — розповідає Sestry Альона Нікітіна, мешканка Солом’янського району, волонтерка і голова громадської організації Los Solomas (це найбільша районна спільнота Києва). Саме Альона організувала групу «Мурашник» для допомоги постраждалим, в якому взяли участь майже три тисячі людей.  

Ми завжди координуємо свої дії з рятувальними службами, пожежниками, тому спочатку, щоб не заважати їхній рятівній роботі, ми стали допомагати мешканцям сусіднього будинку — вибуховою хвилею там винесло вікна, тож потрібно було їх закрити, щоб не виходило тепло з будинку. Коли людей було евакуйовано, ми перейшли до наступного кроку — очищення двору від наслідків атаки. Адже він був завалений повністю: згорілі машини й речі, уламки скла й стін. А вже потім ми стали допомагати людям з прибиранням квартир.

Мені дуже вразило те, що тільки-но ми оголосили про наш «Мурашник» і створили окремий телеграм-чат допомоги, туди відразу почали масово додаватися люди й пропонувати допомогу. У перші дні я прийняла кілька сотень дзвінків, люди надсилали гроші постраждалим, приїжджали з різних районів Києва, аби допомогти чимось власноруч. Загалом за ці дні ми закрили 1624 вибитих вікна. Це дуже великий обсяг роботи. Зараз майже все зроблено, територія очищена, щоб могли працювати комісія і будівельники. Але до нас продовжують надходити точкові запити на прибирання, адже мешканці квартир просто не в змозі зробити це самотужки», — каже Альона.

«Вкрай важко осягнути те, що нещодавно в цих помешканнях вирувало життя, люди снідали на кухні, а зараз все, що залишилось у квартирі після вибуху, вміщується в п’ять великих пакетів сміття… У деяких оселях люди знаходили цінні речі та документи, а деякі настільки вигоріли, що серед обвугленої чорної маси неможливо було впізнати, що це за річ», — каже Альона Нікітіна.

До багатьох квартир перші дні не було доступу через зруйновані перекриття та сходи, тож волонтерам і комунальникам довелося спочатку розчистити собі шлях до помешкань. Всі працювали практично цілодобово.

За словами Альони, доля будинку зараз вирішується місцевою владою та комісією. Це не швидкий процес, тому що пошкодження дуже великі, в двух під’їздах зруйновані перекриття, потрібен час, щоб оцінити всі наслідки. Деякі люди, чиї квартири вціліли, вже повертаються до себе додому. Вікон, в яких ввечері горить світло, стає дедалі більше. Зараз в будинку частково відновлено світло й опалення, але немає газу — мешканцям доводиться готувати їсти на маленькій електроплиті.

Ті, чиї квартири знищено повністю, поки живуть у родичів, друзів, а також в орендованих помешканнях. За допомогою громади та небайдужих людей вдалося зібрати їм гроші на оплату житла.

До 15 січня в сусідній школі працював штаб допомоги: люди отримали консультацію фахівців управління соціального захисту населення, психологів, одяг та їжу. Ті, хто не мав, куди піти, могли тут заночувати. Волонтери приходили сюди зігрітися та поїсти.

Щоб обійти всі квартири та оцінити збитки повністю, комісії знадобиться кілька тижнів. Але вже сьогодні є інформація, що всім постраждалим виплатять по 10 тисяч гривень (1000 злотих).

Нещодавні масовані ракетні удари Росії по українських лікарнях, житлових масивах і школах, на думку відомої американської письменниці та публіцистки Енн Епплбом, є доказом того, що Путін зовсім не думає про переговори, а тим більше — про мир. Кремлівський господар добре розуміє, що йому не перемогти Україну на полі бою. Однак він розраховує на те, що союзники втомляться, а виснажені війною українці підуть проти своєї влади.

Послання Кремля світові — головним чином Заходу та Україні, а також власній громадській думці — просте: ми готові до будь-яких людських жертв і втрат техніки, зруйнуємо українську інфраструктуру, самі виживемо, а гроші на продовження війни знайдемо.

Системи, інституції, закони

На думку Епплбом, цей наратив є чистою пропагандою, адже насправді росіяни набагато слабші у військовому плані, ніж вони заявляють, санкції працюють, а російське суспільство, яке біднішає з кожним днем, також вже дуже втомилося від війни. Однак московська пропаганда — дієва. Американські республіканці використовують її наративи, описуючи Україну як корумповану, політично розділену країну, яка сумнівається в перемозі — і блокують підтримку США для країни, що захищається. У Європі аналогом республіканців у цьому питанні є Віктор Орбан, який, використовуючи подібну риторику, паралізує підтримку ЄС.

Епплбом вважає, що того, чого було достатньо для того, аби відкинути російське вторгнення і завоювати симпатії вільного світу: народна мобілізація на захист країни, масове волонтерство, сміливість і відданість простих людей, палкий патріотизм і енергія — тепер вже недостатньо. Час швидкої мобілізації та імпровізації минув.

Сьогодні необхідні «системи, інституції та закони». Настав час підкріпити ентузіазм солдатів — суперпрофесійним командуванням, а винахідливість інженерів, які конструюють безпілотники — створенням «найсучаснішої оборонної промисловості в Європі, якщо не у світі». І, звісно, завдання для уряду: «викорінити будь-які прояви корупції». Епплбом підкреслює, що останнє твердження вигадала не вона особисто, а лише процитувала Рустема Умєрова, нового міністра оборони України.

Гра з відкритими картами

Умєров, кримський татарин за походженням, має репутацію однозначно проєвропейського, компетентного, скромного і далекоглядного політика. Окрім того, хоча б з огляду на своє походження та особистий досвід — він, як мало хто інший, усвідомлює потенційні трагічні наслідки перебування України в російській сфері впливу.

Міністр також добре розуміє масштаби викликів, які сьогодні постають перед українською армією. Це не лише боротьба з марнотратством, яке сьогодні є в кожній армії, навіть американській, а й — необхідність забезпечення регулярного, ретельно продуманого постачання боєприпасів і сучасного обладнання, довгострокового планування та безперервної співпраці із західними збройовими компаніями.

І що, мабуть, ще важливіше — потреба в кращому управлінні людськими ресурсами, яких у росіян набагато більше. Україні потрібно підготувати більше солдатів, а тим, хто вже на фронті — дати можливість відпочити й відновитися. На думку Епплбом, Умєров добре знає, що питання мобілізації, випадки примусового призову солдатів до армії або втечі чоловіків за кордон — це реальна проблема. Як її розв’язати? Грою з відкритими картами та створенням прозорих правил. Як каже сам міністр: «Люди повинні розуміти, як їх будуть навчати, як будуть годувати, як про них турбуватимуться під час служби».

Складна «декомпресія»

Відкритим залишається питання внутрішньополітичних суперечок в Україні. Президент Володимир Зеленський і головнокомандувач Збройних сил України Валерій Залужний не в усьому між собою погоджуються, — визнає Умєров. Однак роздмухування цих суперечок, зокрема й українськими ЗМІ, до рівня суперництва, — токсичне і контрпродуктивне. Українські дискусії потребують — за словами самого міністра — «декомпресії», тобто зосередження на стратегічних (військово-політичних) цілях, які, зрештою, є спільними для всіх.

Така «декомпресія» буде нелегким завданням. В американських політичних дискусіях навколо українського питання для неї немає місця, — зазначає Епплбом. Замість аполітичних і «сфокусованих на цілях» обговорень — par excellence [фр. переважно. — Ред.] політичні суперечки, в яких українське питання є заручником гри республіканців з демократами: якщо допомога Україні зміцнить Джо Байдена, то тим гірше буде для України.

«Але ми маємо справу з різними ставками», — пише лауреатка Пулітцерівської премії. — Боротьба України з Росією завжди була зіткненням цивілізацій, протистоянням відкритого та закритого суспільства, правової держави та диктатури. Українці досі вважають, що їхня версія демократії не лише привабливіша за російську автократію, але й більш ефективна».

«Саме тому необхідно вірити в них і допомагати їм», — резюмує Енн Епплбом.

‍

Читайте оригінал статті Енн Епплбом для The Atlantic «Як має змінитися Україна, якщо вона хоче перемогти?»

Мар'яна Мамонова — військова медикиня. На службу до Маріуполя потрапила ще до повномасштабної війни. І там познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком Василем, військовослужбовцем Нацгвардії.

Про свою вагітність жінка дізналася уже під час війни. Напочатку весни 2022 року потрапила у полон — в Оленівку. Російські наглядачі, згадує жінка, не мали жодного поблажливого ставлення до неї. Попри вагітність.

22 вересня 2022 року Мар’яну Мамонову, яка перебувала на 9 місяці вагітності, обміняли. Це той самий обмін, коли Росії віддали Віктора Медведчука та інших російських військових. Натомість додому повернулись понад 200 українських бійців, які боронили Маріуполь.

Семеро загиблих, 30 поранених — такі наслідки російської атаки 29 грудня по Дніпру. Армія РФ влучила в торговельний центр та пологовий будинок. Крім того, пошкоджено 14 багатоповерхівок, понівечено сім приватних будинків, 35 автомобілів, 12 адмінбудівель. Як місто оговтується від атаки — у матеріалі Sestry.  

‍Моє місто і мої люди під звуки вибухів

Ранок 29 грудня. Того дня українці читали у чатах тривожні повідомлення: «Зафіксовано зліт стратегічних бомбардувальників 11 бортів ТУ-95МС з Оленьї». Наступне повідомлення не забарилось: «Вхід ракет у повітряний простір України о 6:00».

На годиннику 6:35. Дніпро. Вибух. Важкі глухі удари. Здається, лунають звідусіль. Їх кілька.  Канонада. 3-5-7. Рахувати не виходить. Гучно. Моторошно. І, ніби, ципенієш. Липкий страх стає комом десь в районі діафрагми. Це все? Чи буде ще? Збили чи «приліт»? Як рідні? Питання пульсують у голові.  

У чатах перша інформація: 

— На вулиці Тітова повилітали вікна. 

Пишу рідним з того району. 

— Ми норм. 

Нині цієї фрази цілком достатньо для видиху.

Але за кілька секунд подруга надсилає відео і фото. Вона опинилась в епіцентрі вибуху. Наталя бігла на роботу в аптеку. Торговельний центр вже палав, кілька людей лежали на асфальті в крові. Аптека без скла. Наталя сказала, що сидить на підлозі в аптеці, чекає на поліцію. Голос тремтить, плаче. Чую в слухавку вий сирен швидких. 

Десь о 7:35 було зрозуміло, що основний удар прийшовся на торговельний центр, там були поранені і загиблі. Але вже біля 8:00 з'явилася інформація  про влучання у пологовий будинок… І перші його кадри у вогні. Кров гупала у скронях. Уява вимальовувала страшні картинки…

Цілий житловий квартал, як кадри з кіна про війну. Втім, у реальність повертає хрускіт скла під ногами. Будинки без вікон. Люди, як мурахи, розгрібають гори сміття та скла. Вікна закривають ДСП-панелями. Будинки без очей. 

‍Мої хлопці народились у сорочці

Павло та Оля Щури прибирають квартиру від скла та пилу. Вона чистить віником улюблену іграшку сина Макарчика — сортер-розвивалку. Їхня квартира на четвертому поверсі будинку, який навпроти пологового. 

— Я рано-вранці пішла на роботу. Залишила своїх хлопців досипати, — розповідає молода мама.

Павло з сином були на дивані. Півторарічний Макар не любить спати в ліжечку біля вікна. Сирена вже провила. Павло моніторив чати:

— Ймовірно, спрацював інстинкт. За кілька секунд до вибуху я схопив сина і вибіг в коридор. 

Вибуховою хвилею вибило вхідні двері, посипалось скло. Павло накрив собою сина. Щось ударило в лоба. Макарчик злякався вибухів і плакав. З голови Павла текла кров. Затуливши однією рукою дитину, іншою чоловік сумкою-шоппером витирав кров на лобі. 

У квартирі стояв пил. Було враження, ніби все у тумані. Забігли сусіди. Допомогли  вийти на вулицю. Павло помітив, що й в Макарка розсічена голова. Побіг з малим на руках до лікарні, яка поруч. Там надали першу допомогу. Обробили та перевязали голови. І Павлові, і сину. Вже потім з Олею поїхали у дитячу лікарню, аби там обстежили сина. Найменший постраждалий того дня у Дніпрі, півторарічний Макарчик, не мав серйозних поранень. Хоча на рану на голові все ж таки наклали шви. Хлопчика у той же день відпустили додому.

— Мої хлопці народились у сорочці, — каже Оля. 

‍Куріння справді може вбити

Так тепер каже 25-річний Олександр Діденко. Того дня, 29 грудня, молодик йшов на ранкову зміну. Купив хліб і завернув за цигарками. Вирішив скоротити шлях до крамниці. Говорив з мамою телефоном. Вона просила набрати її, як він дійде до роботи, бо все ж таки тривога і летять ракети. Олександра поклав слухавку і у ту саму мить почув свист над головою. А потім удар. Один, другий, третій. Саша був біля пологового — ворожа ракета розірвалась поруч:

— Я відчув біль в нозі. А потім стало важко дихати. Побачив якогось хлопця. Пошкандибав до нього. Я просто кричав: «Допоможи, брате, я хочу жити».

Перехожий виявився військовим. У нього було 4 турнікети, які він наклав Сашкові, аби зупинити кровотечу. Далі була швидка. Вже на ношах хлопець встиг відповісти мамі по телефону: 

— Я зробив титанічне зусилля над собою і, піднявши слухавку, сказав мамі, що зі мною все ок, я вже на роботі. Коли натиснув на кнопку «відбій», втратив свідомість. 

Олександр отримав надважкі поранення, його оперували три бригади лікарів  —  нейрохірурги, хірургі та травматологи.  

— Розбита голова, черепно-мозкова гематома, вирвані куски тіла, величезний предмет в животі, якій розірвав кишківник, перелом гомілки та безліч інших поранень, — так коментує стан молодого чоловіка Олександр Толубаєв, заступник медичного директора з надання екстреної медичної допомоги  Дніпровської обласної олінічної лікарні ім. І.І. Мечнікова.   

Хлопець вижив, попереду ще кілька операцій та реабілітація. Дівчина Сашка вже зустрілась з випадковим рятівником свого хлопця —  військовим Богданом. Бо, власне, ці 4 турнікети і те, що військовослужбовець наклав їх правильно й врятували Сашкові життя. 

А сам молодик каже, що кине палити, бо он як дорого коштувала йому ця шкідлива звичка. 

‍Будинок щастя: коли тут знову будуть пологи?

Біля розрощеного пологового зустрічає завідувачка акушерського відділення Ірина Кульбач. Ця жінка, без пафосного перебільшення, героїня, бо врятувала 12 породіль, 4 немовляти й увесь колектив пологового. 

— Так, у нас є інструкція: як тільки звучить сигнал повітряної тривоги, усі мають спуститись в укриття. Але ж ви знаєте, як ми на другому році війни реагуємо на сигнали повітряної тривоги. Я читала чати, я бачила і розуміла рівень загрози та ймовірні наслідки, тому наполегливо, можливо, досить категорично пояснювала жінкам необхідність походу в укриття. І, слава Богу, за кілька хвилин до першого удару усі наші мамочки та діти були у сховищі. 

Ірина хоче показати згарище, але телефонує Катя Лисенко. За три дні до ракетної атаки їй зробили кесарів розтин. 

— Катю, як груди? Як шов? Приїхали на БЦЖ? 

З машини виходить молоде подружжя. Оглядати малюка в пологовому немає змоги. Щеплення зробили у лікарні поруч. До пологового Катя з чоловіком заїхали, аби ще раз подякувати лікарці за свого сина Віктора, який побачив світ завдяки Ірині, а також за врятоване своє життя. 

— Ми спочатку дійсно не дуже хотіли йти в укриття. Це була третя доба після кесаревого розтину, мені ще важко було ходити. Але медперсонал наполягав. І як тільки ми спустились в укриття, пролунав перший вибух, — каже Катя Лисенко. 

Жінка народжувала разом із чоловіком. Він три дні був у палаті з дружиною. В укриття пішли втрьох —  він, вона і малюк. 

— Я накрив дружину та сина собою. Другий та третій вибухи були дуже сильними. Ми чули, як розбивається скло, як щось гупає та валиться. В якийсь момент я втратив слух на одне вухо, — згадує В’ячеслав. 

Після серії вибухів в укритті почалась паніка. Тоді Ірина Кульбач взяла все у свої руки і гучно роздавала команди. 

Пологовий вже почав горіти, лікарка організувала евакуацію: персонал почав виводити породіль з укриття, аби вивезти подалі від епіцентру небезпеки. Лікарі, медсестри, санітарки, за вказівкою завідувачки, кинулись на дорогу. Зупиняли всі автівки, що їхали повз пологовий. Вмовляли водіїв вивезти вагітних жінок та мам з немовлятами. 

— Я дуже вдячна нашим людям за те, що ніхто не відмовив. Абсолютно незнайомі люди саджали в машини наших вагітних та породіль з діточками і вивозили подалі від палаючого пологового, — розповідає Ірина Кульбач.

Ми заходимо у будівлю пологового. Вікна без скла, шахти ліфтів порожні: троси не витримали — кабіни впали. Рухаємось за пані Іриною, підсвічуємо дорогу телефонами, під ногами — чорне сміття, шматки кахлів, над головою обвуглені квадратики стелі звисають розірваним шматтям. Доходимо до груди металу —  це шматки ракети. Лікарка сміливо йде, вона, ніби, не відчуває небезпеки. Тут було дитяче відділення. Видно уламки кювезів для немовлят, але удар був такої сили, що рухнула підлога. Тож під ногами — прірва. Запрошує Ірина Кульбач і до свого кабінету. Вона вправно балансує на дверях, якими проклали прохід до кабінетів, бо підлоги у цій частині будівлі також немає.

Далі палати. Колись комфортабельні з великими двоспальними ліжками, телевізорами та шведськими стінками. Ось білосніжне джакузі і вибиті шибки та потріскані стіни, всюди попіл та пил. А у кутку букет червоних троянд — подяка за сина чи доньку. Пелюстки квітів  почорніли…

— Біль, я відчуваю великий біль, через те, що ці жахіття трапились у нашому пологовому. Але ще у серці є надія. Наш колектив згуртувався. Ми ось вже кілька днів розгрібаємо ці завали. І у кожного питання: коли тут знову будуть пологи? Наші солдати нині в окопах, їм потрібна зброя і дрони, але я знаю, що кожен з них після перемоги мріє прийти у пологовий, аби разом з коханою народити сина чи дочку. Бо немає більшого щастя. Тому я благаю всіх допомогти  —  руками чи копійчиною — відродити наш пологовий, — звертається Ірина Кульбач. 

Під кінець «екскурсії» пані Ірина ділиться таємницею. Вона піднімає светр і показує спину. На спині великі фіолетові синці. 

— Я не знаю, коли мене так поранило і чим. Поки я бігала, на мене щось летіло. Тоді не відчувала ні болю, ні страху. А зараз вся спина болить. 

Хочеться обійняти цю жінку. Кажу:

— Дякую за племінницю. Моя сестричка у вас народжувала у 2021-му. У неї ще татуювання під груддю дивне — ім'я бабусі, яка її виховала сама.

— Анічка? 

— Так, Аня! 

Лікарка Ірина обіймає мене сама. А я боюсь торкатись її пораненої спини. І дивуюсь, як вона добре пам'ятає своїх породіль.   

У залі урочистої виписки стоїть прикрашена ялинка, деякі кульки цілі. З ікони споглядає Богородиця…

Негайно надати необхідну зброю Україні та припинити російський терор сьогодні закликали українці західний світ у центрі Варшави біля представництва Єврокомісії. Громадська ініціатива була організована Euromaidan-Warszawa у відповідь на посилення обстрілів українських міст і зібрала понад дві тисячі учасників. Незважаючи на лютий мороз, чимало людей прийшли разом з дітьми. Деякі учасники мітингу втратили рідних у результаті російських атак.

Серед основних вимог: зброя для захисту цивільного населення, літаки F-16, системи протиповітряної оборони, безпілотники та ракети з великим радіусом дії. А ще — ізоляція російських дипломатів, заборона їм доступу до міжнародних майданчиків, размороження заморожених російських активів та використання їх на допомогу Україні.

Вже майже десять років Україна переживає постійну агресію з боку Росії. Останнім часом росіяни посилили масовані обстріли українських територій і винищують цивільне населення.

«Україна не може знову чекати на допомогу, Путін кожного дня бомбить мирні міста та вбиває цивільних, — звернулася до світу лідерка громадської організації Euromaidan-Warszawa Наталка Панченко. — Ми просимо про конкретні речі, бо не маємо часу чекати. Немає часу в тих, хто зараз на фронті под обстрілами. Європейські політики повинні це усвідомити. Європа вважає, що в нас є десятиліття, щоб перемогти Росію. Але в нас нема десятиліть. І в Європи, до речі, теж. Україні потрібна протиповітряна оборона тут і зараз».

Кілька днів тому Україна відбила найбільшу комбіновану ракетну атаку в світі. ППО знищили за одну ніч 72 цілі, серед яких десять з десяти аеробалістичних ракет «Кинджал», 62 крилаті ракети «Калібр» та 35 ударних безпілотних літальних апаратів «Шахед». В результаті атак вже загинуло 92 людини, чимало осіб перебувають у лікарні на межі життя й смерті.

На акції була присутня Поліна Мельникова, яка 2 січня 2024 року втратила бабусю, професорку Києво-Могилянської Академії Людмилу Василівну Шевцову. В будинок Людмили на Солом'янці в Києві прилетіла ракета.

«Мої батьки та бабуся жили в сусідніх квартирах. Квартира батьків зруйнована, а від квартири бабусі фактично нічого не залишилося. Вона померла в машині швидкої допомоги, але встигла сказати моїй сестрі, яка зараз в Україні, що її любить. У будинку на Солом'янці моя сім'я прожила 40 років. Рідні не залишилися за кордоном, тому що хотіли жити тільки в Україні, а зараз батьки досі не можуть прийти до тями. Дехто втомився від війни, дехто опустив руки, але війна продовжується, гинуть люди, і я хочу, чтоб світ про це знав. Знав, що ми втрачаємо рідних, втрачаємо кращих. І пам‘ятав, що у війни немає кордонів, вона може дуже швидко поширюватися», — поділилася з Sestry Поліна.

Через майже два роки війни чи не кожен учасник акції має свою історію, яка змусила його прийти. І кожна з цих історій болить.

«Ми планували весілля, я чекала на дитину. Я була на третьому місяці вагітності, коли дізналася, що мій коханий загинув під Бахмутом. Минуло 8 місяців, а в мене болить так, ніби це було вчора. Рідні відправили мене до Варшави почати нове життя, а мені здається, що я божеволію. Росіяни відібрали в мене сенс і бажання жити. Не знаю, що буде далі. Сюди прийшла ще й для того, аби побути серед своїх. І щоб якнайменше дівчат повторили мою долю», — поділилась киянка Анна, яка плакала протягом майже всієї акції. Коли я підійшла до неї, щоб підтримати, жінка деякий час дивилася повз мене і тільки потім зі мною заговорила.

На мітинг також прийшла Олеся Кущ з Ірпеня, яка втратила будинок і тепер мешкає у Варшаві з родиною. Каже, що пережила справжній жах, коли до голови її 16-річної доньки вороги приставили автомат. «Наш будинок був знищений. Я боюся повертатися назад, поки йде війна. Я тут, на акції, бо вважаю, що ми всі повинні зробити все, що від нас залежить, щоб війна закінчилася. Донатити, допомагати, адже ніхто не знає, яке місто чи країна будуть наступними», — впевнена Олеся.

Підтримати Україну прийшли польські громадські діячі та політики. Зокрема, колишній мер Варшави, економіст Марцін Свенцицький, а також один з лідерів легендарного руху «Солідарність» Збігнєв Буяк.

На акції Stop Russian Terror також було зібрано донати на підтримку України. Сума незабаром буде озвучена організаторами.

На подвір’ї у середмісті Харкова стоїть прикрашена новорічна ялинка. А навколо ялинки — двір і будинки, потрощені уламками російської ракети. Вікна забиті дошками. Людей у квартирах немає. 30 грудня сюди прилетіла одна з російських ракет.

Поряд з пустою п’ятиповерхівкою 84-річний Юрій разом з товаришем розбирають завали поблизу свого гаража. Це, каже, єдина будівля, яка тут вціліла після удару. Чоловік згадує, що того вечора, коли прилетіло, він був не вдома. А коли стався вибух, саме розмовляв телефоном з дружиною:

«Вона працювала на балконі, хвилини за дві до удару я їй зателефонував. Вона зайшла до кімнати, щоб поговорити. Зненацька я почув її крик, вона кричала, що падають стіни, болить голова й тече кров. І все… далі я чув лише стогін».

Дружину Юрія забрали до лікарні з травмою голови. Нині вона продовжує лікування, чоловік же взявся облаштовувати побут, бо у квартирі рухнули стіни, винесло вікна та двері: «Я зараз орендував квартиру, нам пропонували гуртожиток, але куди ж після операції дружину в гуртожиток. Зараз вона прийшла до тями, вже розмовляє, ходить, але їй ще мають провести трепанацію черепа»...

Пан Юрій щодня приходить до свого гаража, виносить вцілілі речі, які нажив разом з коханою дружиною. Чекає на неї та кляне Путіна: «Хай буде проклятий він і всі його поплічники, які такими варварськими бомбардуваннями знищують моє місто».

Під ракетним ударом житлові квартали Харкова опинилися з 29 грудня. Росіяни били ракетами 30 та 31 грудня, а потім ще й 2 і 6 січня. Житлові будинки, готель, будівлі університетів, лікарня, магазини та кав'ярні — ось неповний перелік інфраструктури, яка постраждала від ударів. Близько сотні людей звернулися до лікарів про допомогу.

Це фото харківська волонтерка Наталія Попова опублікувала на своїй сторінці у Facebook 2 січня. На світлині — її син, схований у ванній. Одна з ракет впала у двір біля будинку Наталі. «Я почула звук вибуху, встигла схопити малого й закинути його до ванни. І коли сюди вже друга ракета прилетіла, мені просто пощастило, я залетіла у ванну з ударною хвилею, разом з дверима, а син був закритий простирадлами. І завдяки цьому він, на щастя, фізично не постраждав. Хоча стрес переживає сильний. У мене ж скло позаходило під шкіру, на нозі вже дістали все, що змогли, ходити досить важко, але мені дали багато пігулок від болю, тому зараз добре», — розповідає мені Наталя.

У сусідньому із Наталею будинку 2 січня померла 91-річна жінка, за даними медиків екстреної допомоги, у неї під час вибухів зупинилося серце. А ще, за два дні після одного з прильотів, у лікарні не стало колишньої акторки Харківського драматичного театру Вікторії Тимошенко. Їй було 84 роки. Поранення, завдані російською ракетою, виявилися смертельними.

За кілька днів після ракетного удару в цьому дворі не вщухає гул автомобілів: комунальники забивають дошками вікна, змітають сміття та уламки з даху. Подекуди мешканці квартир виносять скло та вивозять вцілілі речі — в одному з будинків тепер жити неможливо, бо вибухом пошкодило електрику, газомережі та систему опалення. Люди їдуть до родичів та друзів. Тим, кому немає куди податися, місто пропонує гуртожитки. На подвір'ї звітують між собою, чи вдалося знайти домашніх улюбленців, адже після вибуху налякані коти та собаки тікали з дому.

Найбільших пошкоджень зазнала будівля колишнього спорткомплексу. До вирви, яку залишила російська ракета, підходить Володимир, чоловік ховає обличчя, бо не може стримати сліз: тут пройшли його студентські роки…

«Навпроти був наш гуртожиток, тут спорткомплекс, житлові будинки, — згадує він. — Навіщо вони стріляють? Тут немає ніяких військових об’єктів. Я тепер не хочу знати росіян. Це мертва нація».

За даними Харківської міської ради, за тиждень обстрілів Харкова росіяни пошкодили понад 130 будинків, один з яких поки не відновлюватимуть, а законсервують.

На сьогодні у медзакладах Харкова лишається 21 людина, поранена внаслідок ракетних ударів. Керівник поліції Харківщини назвав ці обстріли залякуванням мирного населення міста. Якими саме ракетами били 2 січня, експерти ще встановлюють, але це точно не ракети російського виробництва, каже очільник обласної військової адміністрації Олег Синєгубов. І додає: «Готель Харків Палас — це не база наших військових, це не точки, якими ворог послаблює нашу обороноздатність. Це ніщо інше, як черговий терористичний акт».

За даними розвідки, у Харкові та області зберігається загроза нових ударів. Не виключають, що росіяни битимуть по енергетичній та критичній інфраструктурі, адже найближчими днями в регіоні очікують морози.

Волонтерка Наталя Попова вже відвезла свого сина в інше місто. А сама... повернулась до рідного Харкова, щоб допомагати військовим. Каже, що тепер їй доведеться відновлювати житло (речей майже не залишилось) та купувати новий бус. Адже той, яким вона раніше возила допомогу на фронт, знищила ракета. І от нова інформація: минуло всього кілька днів, а українці вже зібрали гроші на новий автобус.

Маленький Єгор у жовтні 2022 року звернувся до Путіна із проханням відпустити його маму з полону. Однак очільник Кремля довго не чув прохань дитини.

10 квітня 2023 року із полону звільнили 100 українських захисників. Серед них була й Аліна Мелешко-Габурич. Жінка провела у російському полоні довгих 11 місяців. Маленький Єгор тим часом жив із бабусею та дідусем та щодня чекав на повернення своєї мами.

Аліна разом зі своїм чоловіком була на «Азовсталі». 23 квітня 2022 року Вадим попав під авіабомбу. Йому зробили операцію. Однак через три дні він помер. Аліна залишилася на «Азовсталі», а потім потрапила у полон.

Діліться історією Аліни Мелешко-Габурич зі своїми польськими друзями, а також з тими, хто знає польську мову. Кожна історія із відеоциклу «Жінки Азову» є двома мовами — українською та польською.

«Мене звати Настя, мені 25 років. До 24 лютого я жила в Харкові. Вибухи застали мене в Києві, куди я приїхала із своєю кішкою, щоб доглянути кота друзів. Спочатку думок про евакуацію не було. Ту ніч я провела у ванній кімнаті, здригаючись від вибухів. 25 лютого мені запропонували виїхати за місто, але я потрапила під артилерійський обстріл. Це було дуже страшно. Я стояла на перехресті і чула страшенний гуркіт ліворуч від себе та над головою. У той момент я попрощалась з життям. Але потім згадала про тварин у себе в руках, і побігла назад, в бік дому. Випадково побачила на своєму шляху відкрите сховище. Потрапивши туди, я накрила переноски з котами своїм пальтом, аби трішки зігріти та заспокоїти тварин, а сама протягом 5 годин спала на підлозі, доки зверху гриміли вибухи та їхали танки з рашистською z-символікою». Це лише одне свідчення з онлайн-платформи «Свідок» (Svidok) — воєнного щоденника українців. Тут документують правду про воєнні злочини російських військових. Ці свідчення служать основою для подальших розслідувань правоохоронними органами. «Свідок» був створений громадянами та друзями України у партнерстві з Фундацією AI for Good. Як працює платформа, як передаються дані правоохоронним органам онлайн-виданню Sestry.eu розповіла Олена Кук, директорка з контенту та комунікації онлайн-платформи «Свідок».

Світ має розуміти, що відбувається в Україні

Платформа передусім виникла для того, аби зберегти всі свідчення тих жахливих подій, які зараз відбуваються в Україні. Після Другої світової війни дуже важко було зробити це, люди згодом багато чого забули, чимало стерлося з пам'яті. І, власне, виникла  ідея ось такої платформи, де свідчення будуть зберігатися в реальному часі — тут і зараз — у форматі воєнного щоденника, щоб через 50-100 років хтось міг зайти і чітко побачити, що саме відбувалося в той чи інший день в різних містах  України. Також «Свідок» покликаний допомогти правоохоронцям покарати винних. Багато свідчень мають класифікацію воєнного злочину — і, відповідно, ми передаємо їх до Міжнародного кримінального суду, Офісу Генпрокурора. Потім слідчі вже контактують з людьми. На даний момент десятки свідчень передано і долучено до досудових розслідувань. Ще одна не менш важлива ціль — розповсюдити  правду про війну в Україні за кордоном, аби світ розумів, що відбувається і продовжував нас підтримувати, адже Росія вкидає дуже багато маніпуляцій та пропаганди  з метою перекрутити факти. Крім того, у світі відбувається чимало подій, які переключають увагу людей з України. Тому для нас важливо тримати тему війни на перших шпальтах — через іноземних журналістів, через різноманітні виставки, які організовуємо за кордоном. І хоч ініціював платформу американський фонд,  створили її і працюють над нею українські фахівці. У нас досить невелика команда — ми намагаємося акумулювати мінімум ресурсів, аби зробити максимум справ. 

Цифровий музей спогадів про війну

Планується створення єдиного великого цифрового музею спогадів про війну Росії в Україні. Для нас важливо, аби історії записувалися у форматі воєнного щоденника від першої особи. Коли свідчення зберігаються в автентичному варіанті, це більш зрозуміло для читача і того, хто, власне, потім буде бачити ці свідчення. Ми неодмінно перевіряємо, щоб не було російської пропаганди. Це дуже важливо. Але, наприклад,  суржик ми не правимо, щоб зберегти  автентику і передати емоції, які пережила людина. Також ми міркуємо над тим, щоб створити  аудіозапис тих чи інших спогадів. Насправді ідей дуже багато. Але наша найголовніша мета — зібрати свідчення кожного українця. Дуже важливо знати, що відчували люди в Києві, Харкові, Запоріжжі, Львові. Війна торкнулася всіх регіонів. Дуже цінно, аби кожен українець зберіг свої свідчення. Відтак ми отримаємо в майбутньому найбільш задокументовану війну в історії, щоб таке більше ніколи не повторилося. А, головно, аби Росія не змогла маніпулювати та перекручувати факти. 

‍Людина залишає свідчення анонімно. При бажанні може вказувати особисті дані 

Для нас важливою є безпека і користувачів, і свідків, і тих, хто зберігає свої свідчення. Усі свідчення є анонімними. Під час передачі свідчень правоохоронцям і представникам Міжнародного кримінального суду можемо передавати особисті дані людей, аби це використовували у досудових розслідувань і справах. Але публічно ці дані приховані — передусім з міркувань безпеки. Адже багато людей з окупованих територій і звідти, де тривають бойові дії, вони бояться. Якщо людина має бажання оприлюднити своє ім'я, то може вказати в самому тексті, хто вона, звідки. І такі свідчення є. 

‍Зв’язатися зі свідками можуть правоохоронці та журналісти

Розслідувачі, журналісти, дослідники можуть створити на платформі спеціальний акаунт. Це можливості для тих, хто глибше працюватиме зі свідченнями або розповсюджуватиме їх у світі. Для звичайних користувачів ми зробили легку реєстрацію, щоб людина залишала власні свідчення без жодних складнощів. А до тих, хто реєструє спеціальний акаунт, є додаткові вимоги: для нас як адміністраторів платформи важливо розуміли, що це за людина, з якою метою хоче використати інформацію. Тому вказується місце роботи, додається фото посвідчення, фото людини разом зі своїм посвідченням. Тільки так можна пройти ідентифікацію. Ми дуже детально перевіряємо, чи це дійсно ця людина. Маючи доступ до спеціального акаунта, журналіст чи дослідник може сконтактувати безпосередньо зі свідком, попередньо надіславши запит. Звісно, тільки у випадку згоди свідка з ним можуть звʼязатися. 

‍Уся інформація на платформі проходить ретельну перевірку

Ми перечитуємо всі історії, які перед публікацією переглядається модератором. Це  робиться для того, аби не пройшла російська пропаганда, аби ми не стали майданчиком, де будуть поширюватися російські наративи. Особа може навмисно перекручувати інформацію, писати, що влада всіх здає, що українські захисники щось не те роблять. Ми намагаємося перевірити усі викладені факти, щоб не було жодної маніпуляції чи неправомірної інформації. Звісно, це складно, коли мова йде про території, які перебувають у зоні бойових дій чи в окупації. Ми просто фізично не в змозі це перевірити. Але якщо бачимо щось підозріле, то не публікуємо цього. У випадку кримінального злочину, передаємо цю інформацію правоохоронцям для подальшої роботи. Ми хочемо зробити все, аби допомогти, але також дуже важливо не зашкодити. Як журналістка я перевіряю, зіставляю факти, постійно перечитую. Багато свідчень мають фото- або відеоматеріалами. І це вже доказ. 

Усі історії важливі, вони показують масштаби війни

Зараз на платформі близько трьох тисяч користувачів, більше тисячі історій яких збережені. Люди діляться всім, наприклад, як вперше почули вибухи 24 лютого, про руйнування, влучання ракет у сусідні будинки, про життя без електроенергії. Дуже багато історій про евакуацію — як довелось покинути рідний дім.  Є історії про тих, хто зараз в окупації, про жахіття, які там творяться, про життя в полоні, про затоплення південних областей через теракт на Каховській ГЕС, про волонтерство, про те, як дружини відправляли чоловіків на війну. Це абсолютно різні теми. Ми закликаємо писати про те, що люди відчувають, про те, як змінилось їхнє життя через російську війну в Україні. Це формат воєнного щоденника. Багато людей не знають, з чого почати. Ми радимо просто починати з того,  що зараз на душі, що найбільше болить та з найяскравіших спогадів, які виринають у пам’яті.  Кожна з цих історій дуже важлива,  аби показати масштаби та динаміку  війни; показати всі аспекти того, як російська агресія змінила кожного з нас.

Найбільше свідчень з Харківщини та Київщини. Багато історій з південних регіонів  — Запоріжжя, Херсонщини, Миколаївщини, Дніпропетровщини. Хочеться більше й більше сповідей. На жаль, ми зіткнулися з тим, що людям складно ділитися власною історією. Також ми дуже хочемо залучити українців, які є вимушено переміщеними особами і перебувають за кордоном, щоб шлях їхньої евакуації, причина їхнього виїзду були збережені. 

Читайте також: Очима свідків воєнних злочинів

‍Від дитячих свідчень крається серце

У нас є низка вражаючих історій неповнолітніх. Здебільшого підліткові. Наприклад, було свідчення дівчинки, яка досі перебуває в окупації на Херсонщині. Щоразу, коли читаємо її спогади, серце крається. У мене був момент, я не знала, як правильно передати правоохоронцям дані дитини, дуже хвилювалася за її безпеку. Я навіть радилася з Офісом Генпрокурора, як краще це зробити, щоб не зашкодити. І таких історій, на жаль, досить багато. Історій дітей, які пережили справжні жахіття. 

Не всі історії передаються до правоохоронних органів. Потрібна згода свідка

Не завжди люди позначають, що їхня історія, — це воєнний злочин. Це, мабуть, така психологічна реакція захисту. Насправді багато хто з нас пережив саме воєнні злочини. Ми чуємо вибухи чи бачимо зруйновані будинки — це також воєнні злочини. Але  ми вже настільки адаптовані до цього, що  намагаємося дистанціюватися і не вважаємо це незаконною дією. Тому часто люди не позначають, що це воєнний злочин. Коли ми перечитуємо, то додаємо цю галочку і передаємо свідчення правоохоронцям. Також напряму контактуємо з Міжнародним кримінальним судом. Що далі відбувається зі свідченнями, які ми передаємо, ми не знаємо — не маємо на це права. Також ми  не маємо права розказувати, яким чином ми це робимо. Має бути максимальна анонімність з міркувань безпеки  всього процесу. 

Правоохоронні органи одразу отримують доступ до контактів людей, які свідчили, однак потім вони мають зробити це повторно. Якщо людина під час написання власної історії вказує, що не хоче, аби її свідчення було використано в майбутньому правоохоронним органам, то цього не буде. І, навпаки, зазначає, коли не проти. Коли люди не ставлять позначку для дозволу передачі матеріалу правоохоронним органам, але ми розуміємо, що це дуже важливе свідчення, то додатково контактуємо з цими людьми, перепитуємо, уточнюємо. І більшість з них, як виявляється, просто не помітили цієї позначки — і таки дозволяють, щоб їхні дані було передано для подальшого опрацювання. Без згоди людей ми нікому їхні дані не надаємо. 

‍Платформа надійно захищена від кібератак

У нас є кілька рівнів захисту від кібератак. Самі сервери розташовані в різних країнах, наприклад, в Німеччині та в США. Щодня відбувається резервне копіювання даних, аби матеріали не пропали та не було якихось пошкоджень. Для нас дуже важливо, щоб це все збереглося на віки. Щоб отримати якусь інформацію, ми часто звертаємося до соціальних мереж. Але останні не є надійними майданчиками для збереження тих чи інших свідчень. Наприклад,  ми з колегами-журналістами шукали якісь матеріали ще з  24 лютого (нам потрібне було відео для сюжету), але не знайшли. Якщо говорити про 2014 рік, то дуже багато свідчень з того часу загублено. Тому ми закликаємо людей описувати не лише те, що відбувається під час повномасштабної війни. Ми просимо розповідати, що сталося ще в 2014 році, зокрема в Криму. Якщо особа зберігає матеріали в соцмережах або на інших платформах, то воно все пропаде. Тому ми створили надійні рівні безпеки на платформі «Свідок» — для нас важливо зберегти все на віки, щоб це було корисно в майбутньому для науковців та дослідників.

‍Ми пропонуємо свідкам психологічну підтримку 

Одна з цілей платформи — допомогти людині пережити те, що вона засвідчила. Тому потрібна підтримка фахівців. Після того, як людина залишає свої свідчення, вистрибує віконечко з питанням, чи потрібна психологічна допомога. І якщо людина хоче поговорити з фахівцем, вона натискає кнопку і переходить  безпосередньо на сторінку ресурсів, якими може скористатися безкоштовно. 

‍Як залишити свідчення на платформі?

Потрібно зареєструватися на сайті «Свідок», отримати доступ до особистого акаунту, де можна залишати свідчення. Також є бот в телеграмі (@SvidokNoteBot). Там ще простіше — не потрібно додаткової реєстрації, прямо там можна свідчити. 

В основному, ми розповідаємо про діяльність платформи в соцмережах, тому що там багато активних користувачів. Звідти можна перейти на сайт платформи Svidok. Щоб залучити старшу аудиторію, розповідаємо про проєкт на телебаченні. Намагаємося залучити громадські організації. Зв'язуємося з різними виданнями, щоб розповісти про платформу українцям, які перебувають за кордоном. Я особисто вболіваю за цю платформу, намагаюсь використати весь свій час, щоб якнайбільше свідчень було збережено.

«Системи протиповітряної оборони негайно!»

Чимало світових політиків та можновладців не залишились осторонь масових атак на Україну та висловили свою думку в соцмережі X:

Глава МЗС Польщі Радослав Сікорський повідомив, що українці вже знищили близько половини російської армії за рахунок п'яти відсотків річного оборонного бюджету США та закликав: «Ми маємо відповісти на останню атаку на Україну зрозумілою Путіну мовою: посиливши санкції, аби він не міг виготовляти нову зброю з контрабандними елементами, а також надавши Україні далекобійні ракети, що дозволять йому знищити пускові майданчики та командні центри».

Президент Латвії Едгарс Рінкевичс рішуче звернувся до західних політиків закінчити новорічні святкування та «негайно діяти» на тлі російської атаки. І попросив збільшити допомогу Україні: «Чергова серія жорстоких авіаударів Росії по Києву сьогодні вранці, невинні мирні мешканці знову стали жертвами російського тероризму. Українська ППО працює добре, але Україна має отримати більше допомоги. Новорічні святкування закінчилися, і Захід має налаштуватися серйозно та діяти зараз».

Президентка Молдови Мая Санду акцентувала увагу на важливості того, аби міжнародна підтримка України була безперервною: «З початком 2024 року тривають жорстокі атаки Росії на українські міста, що спричиняє загибель і руйнування. Молдова рішуче засуджує цю агресію і твердо стоїть на боці України. Незмінна міжнародна підтримка вкрай важлива для того, щоб українці могли захистити свій суверенітет і народ».

Президент Литви Ґітанас Науседа зазначив, що триває загибель цивільного українського населення, а також руйнування і тероризм Кремля. І закликав: «Українці творять дива з протиповітряною обороною, яку надав Захід, але їм потрібно більше. Системи протиповітряної оборони для України негайно!»

Президентка Словаччини Зузана Чапутова написала: «Ще один Новий рік, ще один злочин. Росія випустила рекордну кількість ракет і безпілотників по містах і селах України, щоб тероризувати мирне населення. Найкращий спосіб гарантувати, що агресія Москви не продовжиться ще наступного року, — це надати Україні засоби, необхідні для самозахисту». Шкода, що проросійський прем'єр Словаччини Роберт Фіцо має протилежну думку.

Генеральна секретарка Ради Європи Марія Пейчинович-Бурич прямо назвала ракетні удари Росії по цивільному населенню «воєнними злочинами» та «серйозним порушеннями міжнародного права».

«Німеччина має нарешті дати Taurus»

Голова оборонного Комітету німецького Бундестагу та депутатка від Вільної демократичної партії Марі-Агнес Штрак-Циммерманн розкритикувала повільне постачання зброї Україні на тлі чергового масованого ракетного обстрілу з боку РФ. І звернулась до уряду ФРН з вимогою негайно поставити Україні далекобійні крилаті ракети Taurus.

Ось цитати з її виступу в бундестазі: «Фраза "стільки, скільки буде потрібно" ризикує залишитися лише словами, якщо ми не продовжимо підтримувати Україну разом з нашими європейськими партнерами набагато потужніше... Україна потребує більшої кількості боєприпасів, більше запчастин, потрібно негайно мобілізувати Taurus, аби остаточно ускладнити для Росії можливість поповнення запасів... Широко розрекламована європейська коаліція F-16 має запрацювати набагато швидше, якщо ми хочемо протистояти російській перевазі в повітрі. Путін розраховує на те, що ми боїмося власної хоробрості. І він, вочевидь, має рацію. Це коливання дуже гірке…»

Ба більше — про необхідність діяти висловились навіть представники німецької опозиції. Так, депутат від Християнсько-демократичного союзу Норберт Реттген заявив: «Росія знову накриває Україну хвилею терору і свідомо спрямовує свої атаки проти цивільного населення. Німеччина має нарешті надати зброю, яка дозволить Україні знищити склади зброї та лінії постачання за лінією фронту — тобто Taurus». Показово, що не промовчали цього разу навіть у «Лівій партії Німеччини», яка зазвичай симпатизує Росії. Їхня лідерка Жанін Віслер висловилась про «нелюдський напад на громадянське населення» й зазначила, що «ці безрозсудні атаки повинні бути негайно припинені». Подивимось, як відреагує на вимоги депутатів федеральний канцлер Німеччини Олаф Шольц.

«Коли вони зрозуміють, що це лише посилює рішучість українців боронити свою землю та свободу?»

Прем'єр-міністр Великобританії Ріші Сунак одним з перших відреагував на масовані атаки Росії. Телефоном він обговорив з українським президентом Володимиром Зеленським продовження оборонної співпраці з наголосом на подальшому посиленні ППО та далекобійних спроможностей ЗСУ. А в соцмережі X написав: «Ці широкомасштабні напади на міста України показують, що Путін не зупиниться ні перед чим, щоб досягти своєї мети викорінити свободу та демократію. Ми не дамо йому перемогти. Ми повинні продовжувати підтримувати Україну — скільки завгодно».

Зі свого боку посол Великої Британії в Україні Мартін Гарріс не тільки висловив обурення та запевнив Україну й світ у підтримці з боку Британії, але й не зміг стримати здивування: «Росіяни принесли Україні більше смертей і руйнувань у цей святковий сезон, здійснивши ще один масований ракетний удар по мирних мешканцях. Коли вони зрозуміють, що це лише посилює рішучість українців боронити свою землю та свободу?»

Посол США Бріджит Брінк також прокоментувала масовану ракетну атаку: «Путін зустрічає 2024 рік, запускаючи ракети по Києву та по всій країні в той час, як мільйони українців ховаються від холоду. Сьогодні вранці в Києві лунали гучні вибухи».

Член Європейського парламенту від Бельгії та експрем’єр Бельгії Гі Вергофстадт закликав Європу прокинутись: «Київ під жорстоким ударом! 99 ракет, випущених Росією по цивільному населенню. В ЄС немає іншої альтернативи, окрім як посилити підтримку України зараз. Військово, фінансово. Путін воює з європейським способом життя, який захищає Україна. Прокинься, Європо!»

Посол Європейського Союзу в Україні Катаріна Матернова висловила впевненість, що РФ буде притягнута до відповідальності: «Сьогодні Україна стала жертвою чергової жорстокої атаки РФ. Столиця Київ, місто Харків обстріляні російськими ракетами й безпілотниками. Поранені та вбиті цивільні, зруйнована інфраструктура. Україна зараз потребує додаткової підтримки, щоб урятувати життя. РФ буде притягнуто до відповідальності».

Очільник Міністерства закордонних справ Чехії Ян Ліпавський звинуватив Росію в «лицемірстві»: «Лицемірна Росія. Вона звинувачує інших у геноциді, а сама знову бомбардує цивільні цілі в Україні та вбиває невинних».

І написав слова, підтвердження яких так чекає Україна: «Росія хоче, щоб ми втомилися від війни й відмовилися від українців. Але цього не станеться. Ні цього року, ні взагалі ніколи»...

‍

Читайте також «Росія повторила масову атаку з повітря по території України»

Читайте також «Найбільша атака Росії на Україну: випущено 158 ракет і дронів»

Сьогодні ворог фактично повторив атаку 29 грудня — як по типах ракет, так і по кількості засобів повітряного нападу, написав у «Телеграмі» командувач Повітряних сил ЗСУ Микола Олещук.  

Найбільше дісталося Києву, Київській області та Харкову.

Внаслідок атаки загинуло 5 людей, мінімум 130 осіб постраждало, повідомив президент Володимир Зеленський. Було атаковано об’єкти критичної інфраструктури, промислові, цивільні та військові об’єкти.

У Києві — одна загибла жінка та 33 постраждалих. Уламки ракет впали в пяти районах столиці. Виникло сім пожеж в Оболонському, Солом’янському, Деснянському, Печерському, Подільському та Святошинському районах.

У Харкові — один загиблий і мінімум 45 постраждалих. Серед травмованих — п'ятеро дітей.

Знеструмлено понад 250 тисяч споживачів в Києві та області. Щодо перебоїв з водопостачанням, мер Віталій Кличко пообіцяв, що протягом дня їх буде усунено.

Головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний повідомив, що силами ППО збито 72 повітряні цілі. Зокрема, десять з десяти (!) аеробалістичних «Кинджалів». Також знищено:

59 з 70 крилатих ракет X-101, X-555 та X-55,

3 з 3 крилатих ракет «Калібр»,

35 з 35 БПЛА «Шахед».

«Вектори ракет настільки швидко змінювались, що спеціалісти ледь встигали повідомляти про це населення, — розповів NV.ua Іван Ступак, військовий експерт, колишній співробітник СБУ. — Ми очікували, що вони це зроблять. Такі атаки будуть продовжуватися, ми знаємо це по минулому року.

Це — терор, намагання зламати цивільних. Розрахунок на те, що частина людей втече з країни, хтось буде вимагати миру — всі ці сценарії для ворога прийнятні.

Судячи з того, що в англомовних профілях з’явилися проросійські коментарі такого типу “Ну що, чи вартував цей обстріл вашої радості щодо знищення російського десантного корабля “Новочеркаськ?” можна зробити висновок, що це велика помста. За корабель та збиті “сушки” (винищувачі СУ)».

Внаслідок ракетної атаки постраждала депутатка ВРУ Кіра Рудик. «Маю легкі травми, але жива», — написала вона на своїй сторінці в X.

«Путін зустрічає 2024 рік, запускаючи ракети по Києву та по всій країні, в той час як мільйони українців ховаються від холоду. Сьогодні вранці в Києві лунали гучні вибухи. Надзвичайно важливо підтримати Україну зараз, щоб зупинити Путіна», — заявила в X посол США Бріджит Брінк.

Ракета влучила також в майстерню Ігоря Луценка — журналіста, громадського діяча, колишнього депутата. У майстерні працювали спеціалісти з розробки нових рішень у сфері БПЛА. «Нам треба своя зброя. Для відплати й захисту, кому як подобається це називати» — закликав Луценко.

До речі, одна з російських ракет впала по дорозі до України на російське село Петропавлівка Воронезької області. «Аварійним падінням боєприпасу» назвала це місцева влада.

Максим Майоров, історик, політолог, експерт Центру стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки сьогодні написав у себе в «Телеграм»:

«Зараз Росія нав'язує нам формат "війни міст", яка тривала між Іраком та Іраном протягом 1984-1988 років... Безперечно, Росія нині має набагато чисельніші та потужніші засоби ураження. Водночас протиракетна оборона нашого ворога технічно менш досконала, а можливості прикрити таку величезну територію ще скромніші. І росіяни поки не зважають на старозавітне: "Посієш вітер — пожнеш бурю».

2023 рік був для українців роком великих надій і великих розчарувань. Та коли разом зі старим роком відходять емоції, лишаються холодний розум, виваженість і тверезість — все те, що так потрібне нам для перемоги.

Ми зустрічаємо Новий рік у всеозброєнні — з любов’ю до своєї землі і рідних, з пам’яттю про наших загиблих героїв і друзями по всьому світу, які в нас вірять і нам допомагають. Ми вистоїмо, ми переможемо — й переможе Європа й весь цивілізований світ.

Під час повітряної тривоги школярі разом зі своїми вчителями навчаються у київському метро. У вересні 2023 року у Києві за шкільні парти сіли 240 тисяч дітей. Це на 60 тисяч менше, ніж було до великої війни. Загалом же в Україні працюють 12 975 шкіл, в яких навчаються 3 млн 951 тисяча учнів. Через війну навчальні заклади працюють у різних форматах: очно, дистанційно, змішано.

З 13 на 14 березня 2023 року російські війська 93 рази атакували Херсонську область з різних видів озброєння. Під час обстрілу Херсона армія РФ влучила у приватні та багатоквартирні будинки. На цьому фото — сімейна пара, яка їде в автомобілі, пошкодженому російськими обстрілами.  

«Ми на іншій планеті. Підвал замінований на випадок штурму. Бомбосховища вже нема. Ми повинні протриматися 24 години. Останні дні квітня. Через місяць впаде Бахмут. Я можу звикнути до вибухів, але не можу звикнути до того, як голосно співають птахи. У місті, де стільки смертей, життя, всупереч усьому, так сильно б'ється. Ми повинні протриматися 24 години. Ми жартуємо, якщо виберемося звідси, то щоб ніхто не казав моїй мамі, як це було. Бахмут став синонімом некролога, але ми приїхали добровільно. Дивлюся на вогонь. Скільки метрів до ворога? 70? 50? 30? Краще не кажіть мені», — так фотографка Юлія Кочетова описує зафіксований нею на передовій момент.

6 червня російські окупаційні війська підірвали Каховську ГЕС, внаслідок чого її повністю зруйновано. Вода стрімко прибувала у населені пункти Херсонщини. Українська влада почала евакуацію населення із зон затоплення. Розслідувачі з Associated Press заявили, що внаслідок підриву Каховської ГЕС та повеней загинули сотні людей. На цьому фото Херсон з пташиного польоту на другий день після воєнного злочину російських військових.

1 червня 2023 року, у День захисту дітей, армія РФ атакувала столицю України. Внаслідок ворожого удару загинули дві жінки та 9-річна дівчинка. Цей чоловік на фото в один день втратив відразу двох найближчих людей — доньку та онуку. Він кілька годин поспіль сидів над їхніми тілами, не в змозі повірити у те, що сталось. З початку повномасштабної війни РФ в Україні загинули 513 дітей, понад 1 680 дітей постраждали — такі дані оприлюднили 30 грудня в Офісі Генпрокурора.

Це фото облетіло весь світ — собака, який міцно обіймає ногу свого рятівника. Вівчарка Багіра півтори доби провела у холодній воді. Через переохолодження у неї відмовили задні лапи. Волонтери евакуювали пса з Херсонщині на Одещину, де він проходив реабілітацію у притулку для собак. Загалом внаслідок підриву Каховської ГЕС, за підрахунками Держекоінспекції України, могли загинути понад 883 мільйони диких тварин.

Майже 2600 українців — як військових, так і цивільних — вдалось звільнити з російського полону від початку повномасштабного вторгнення. Усього відбулося 48 обмінів, останній був 7 серпня. «РФ зараз обрала для себе нову тактику – не повертати військовополонених та цивільних осіб і максимально поширювати інформацію серед родичів військовополонених, що нібито Україна винна в тому, що не відбуваються обміни», — наголосив омбудсман Дмитро Лубінець. На цьому фото — захисник Азовсталі. Його вдалось визволити з російського полону у результаті обміну, який відбувся 11 червня 2023 року.

4 липня 2023 року російські війська ракетою «Іскандер» нанесли удар по Первомайську, що на Харківщині. Під час обстрілу постраждали 43 людини, 12 з яких — діти. Внаслідок російської атаки було пошкоджено 18 житлових будинків. На фотографії — мама зі своїми дітьми біжить під час російського обстрілу Первомайська.

«Ці люди в просочених потом медичних рукавичках — особливі. Ці люди стоять на варті світла. Я дивлюся на сонячне світло, яке відбивається від термоковдри — такі красиві жовті плями. На ліжку, на обпаленій шкірі, на руках медиків. Як же ж дивно: таке гарне ніжне світло у такій темряві. Усе на контрасті. Водій не зупиняється на блокпостах, сирена голосно кричить.

Сергій ледве рухається. Він каже, що фотографії, які я роблю, дуже важливі: «Це історія. І ти це робиш». Він показує мені іграшку, яку йому подарувала донька. Він носив її на щастя у кишені своїх брудних піксельних штанів. Ми сміємося: «Талісман спрацював». Я себе ловлю на думці, що мені не цікаві люди, в яких під час війни чисті штани.

Грета позує мені всередині реанімаційного мікроавтобусу. Це її перша поїздка. Погляд Грети такий глибокий, ніби вона вже бачила багато болю. Тобто справжнього життя. Люди з такими очима особливі.

Роксі розповідає, що під час ротації у мобільному шпиталі «Австрійка» може приділити увагу кожному пораненому. Евакуація з поля бою — це напружена боротьба, рахунок йде на хвилини. Буває, що солдатам доводиться чекати ночі і нести поранених на руках. Точка стабілізації — це конвеєр, пекельний піт-стоп у пекельній гонці. А дорога до лікарні — це видих і можливість поговорити.

Все обличчя заклеєне пластирем. Але я бачу під ними кров, запечену на його щоках і під очима. Ось так виглядає свобода. Він жадібно п'є, вона тримає його за голову. Вони сміються. А світло таке гарне. Людині потрібна людина. І трохи часу, щоб подбати одне про одного», — описує своє фото воєнна фотографка та режисерка Юлія Кочетова.

Андрій Смоленський пішов на фронт добровольцем. У складі 47-ї бригади український військовослужбовець (позивний «Апостол») отримав важке поранення під час бойового завдання. Чоловік втратив зір, частково обидві верхні кінцівки та чує лише на 30%. «Під час одного з розвідувальних завдань, снаряд упав зовсім близько. Дякуючи Богу, його побратими були поруч, надали першу допомогу та доставили його в лікарню», — писала у соцмережах дружина Андрія Смоленського Аліна. Жінка завжди поруч зі своїм коханим. Зараз український військовий перебуває на лікуванні в Івано-Франківську. Наприкінці жовтня 2023 року в межах міжнародної місії «Face the Future» Андрія Смоленського прооперували канадські реконструктивні хірурги.

Українські курсантки, одягнені в нову військову форму, розроблену спеціально для жінок, заплітають волосся під час заходу «Форма має значення». Жінки мають оновлений варіант літньої військової форми, яку тестували в польових умовах. Зовні вона не сильно відрізняється від чоловічої, але пошита з урахуванням будови жіночого тіла. На фото — членкині об'єднання «Патріот» — 48-річна Олена разом із донькою, 24-річна Влада та Марія, які плетуть коси. Жінки розповідають: попри те, що не у війську, вони готові стати на захист рідного Києва, якщо ворог атакує. Загалом у ЗСУ зараз служить 42 тисяч військовослужбовиць, з яких 5 тисяч — на передовій.

Життя триває, попри війну. І це щодня доводять українці, які знаходять у собі сили радіти кожному дню. Попри російські обстріли. Попри загибель близьких та друзів. Це лише один із фрагментів — на Володимирській гірці у Києві люди пішли в танок під звуки скрипки.

6 серпня 2023 року на монументі «Батьківщина-мати» у Києві замість демонтованого радянського герба встановили український герб. Чоловіки розмахують прапором України на висоті 62 метрів. Радянський герб провисів на монументі більше 40 років. Врешті-решт його демонтували 1 серпня 2023 року.

У селі Горбанівка біля Полтави 1 вересня 2023 року попрощалися із загиблими українськими пілотами та авіатехніками двох військових вертольотів Мі-8 18-ї окремої бригади армійської авіації імені Ігоря Сікорського. Шестеро чоловіків загинули під час бойового вильоту 29 серпня на Донеччині.

На Володимирській гірці у Києві тривають заняття з його поруч із пам'ятником великому італійському поету Данте Аліг’єрі. Сам монумент, як й інші в українській столиці, обклали мішками з піском, аби російські обстріли не пошкодили їх.

6 вересня російські військові завдали ракетного удару по Костянтинівці Донецької області. Ракетами С-300 обстріляли ринок у центральній частині міста. Удар прийшовся на обідній час, коли там було дуже багато покупців. Загинуло 17 людей, наймолодшому було лише 18 років. Останки деяких жертв були настільки понівечені, що їх упізнавали за допомогою ДНК-експертизи. На фото — робота рятувальників та місцевих мешканців, які виносять з місця обстрілу поранену жінку.

Рідні та друзі вітають курсантку-першокурсницю Військового інституту Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Вона, як й інші 300 студентів, склали військову присягу на вірність українському народові. Церемонія відбулась на території Національного музею історії України у Другій світовій війні.

15-річна Ксенія Муховата передивляється фотоальбом зі знімками своїх рідних. Її батьки загинули внаслідок російського теракту. Володимир та Світлана Муховаті були серед 53 інших людей, які померли від удару армії РФ по селу Гроза, яке розташоване у Куп'янському районі — за 35 кілометрів від лінії фронту. Російські військові влучили ракетою «Іскандер» по приміщенню магазину-кафе під час поминального обіду.

Так виглядає театральна зала пошкодженого Будинку культури у селі Посад-Покровське, яке було на лінії фронту. До повномасштабного вторгнення Росії тут проживали 2240 осіб, після деокупації у населений пункт повернулось трохи більше півтори сотні. У Посад-Покровському пошкоджено 99% будівель, з яких половина зруйновані.

Володимир Зеленський та Урсула фон дер Ляєн стоять на платформі київського залізничного вокзалу, де висвітлено символічне призначення потягу «Україна-ЄС». Президентка Єврокомісії прибула до Києва напередодні публікації звіту про прогрес України на шляху до членства в ЄС. Уже 8 листопада Урсула фон дер Ляєн заявила, що «Європейська комісія рекомендує, аби Європейська Рада розпочала переговори про вступ з Україною і Молдовою. Україна завершила... понад 90% необхідних кроків». Під час грудневого саміту лідери Європейського Союзу схвалили рекомендацію Європейської комісії про відкриття переговорів про вступ із Україною та Молдовою. Про це оголосив голова Європейської ради Шарль Мішель у мережі Х.

Так виглядає поле поблизу Бахмута з пташиного польоту. Усе воно вкрите воронками від російських обстрілів.

Діти та дорослі вшановують пам'ять загиблих під час Голодомору. Вони прийшли до Національного музею Голодомору-геноциду, де запалили свічки. 25 листопада 2023 року були 90-ті роковини Голодомору 1932–1933 років. За різними оцінками, голод забрав життя від 3,9 до семи мільйонів людей. На сьогодні 28 країн на державному рівні визнали Голодомор 1932–1933 років геноцидом українського народу. Відповідну резолюцію у 2022 році ухвалив Європарламент, а Парламентська асамблея Ради Європи — у жовтні 2023 року.

Фотографка Юлія Кочетова відвідала бійців на передовій у Донецькій області у день Святого Миколая. І ось, як вона описує той день: «Замерзлі в мазуті руки тримають загорнуту у святковий папір коробку. Ці подарунки від Святого Миколая на тлі війни виглядають як протест, це зовсім інший вимір. Невідомий відправник написав листа, який солдат зачитує вголос: "Хороша новина — у Львові випав сніг". "Погана новина — в Донецькій області теж випав сніг", — додає його товариш і починає щосили реготати. Далі в листі йдеться: "Ми прогулювали уроки і пішли плести маскувальні сітки. Ми збираємося організувати студентську вечірку та збирати кошти на FPV дрони. А ще — у фільмі «Один вдома» Кевін дарує дикого голуба на знак дружби, яка ніколи не згасне. Такого голуба хочу подарувати тобі".

Ці подарунки для військових надсилали з усієї України, не знаючи, хто саме їх отримає. Не можу забути цього білого птаха серед війни — схоже на протест проти самої смерті. Марина грає на бандурі особливу пісню — "Щедрик". Її композитора вбили совєти, але ця пісня продовжує звучати по всьому світу. Бійці повернулися із завдання живими, у них чорні та втомлені очі. Бути живим — це не константа, і це дуже втомлює. Але музика змінює все в одну секунду. Напередодні я була за 1450 км від цих очей і цієї мелодії. Але серце хотіло бути тут. Тільки ми наповнюємо ці дні життям. Тільки ми даємо імена звільненим землям. Це ми звучимо. Це ми творимо цей світ — хиткий і непевний, але наш. У цьому місті розбитих дерев солдати дарують нам паростки дерев. Немає нічого живішого, ніж ці три маленькі горщики із землею та паростками. Я тримаю Ефку за лапу — цей пес теж з війни, як і всі ми. Її лапа тепла. На шиї у Марини крихітне тату: "Залишайся радісною". Іра придумала це свято з подарунками для солдатів, ми їдемо з війни в «завтра», де у нас буде зовсім інше звучання. Їй подзвонили, попросили знайти тіло. Іра обіцяє перевірити на стабілізаційних пунктах і моргах. Іде сніг, повітря різке, і я чую перші ноти "Щедрика"».

Мужні та сміливі, вони теж плачуть. Троє військових не стримують сліз під час прощання на Майдані Незалежності зі своїм товаришем, який загинув 9 грудня.

Начальник пресслужби 10-ї гірсько-штурмової бригади «Едельвейс» Микита Шандиба показав вражаючий фотопроєкт із військовим до Різдва. Цими фотографіями він ще раз хотів нагадати українцям, що тисячі захисників не зможуть зустріти зимові свята зі своїми близькими. Ці дні вони проведуть у холодних окопах та на полі бою.

Співавтори — Марія Гурська та Наталія Ряба

Росія атакувала Україну ракетами та дронами, загалом 158 засобів нападу різних типів випущено по всій території нашої країни. Постраждали Київщина, Одещина, Дніпропетровщина, Львівщина, Харківщина, Запоріжжя. 

Речник Повітряних сил Юрій Ігнат заявив, що сьогодні Росія запускала по Україні все, окрім «Калібрів».

Окупанти використовували «Кинджали», балістику, С-300, крилаті ракети, БПЛА, Х-22 або Х-32. Близько 18 стратегічних бомбардувальників запускали Х-101/Х-555.

«Стільки цілей одночасно на нашому моніторі, ми ще не бачили», — зазначив Юрій Ігнат.

Українським Силам протиповітряної оборони вдалося знищити 27 дронів і 87 крилатих ракет.

В Україні зранку, після кількох хвиль атак, стало відомо про 30 загиблих та 160 поранених від російської атаки практично на всю країну.

Міністр внутрішніх справ Ігор Клименко уточнив, що у Києві загинуло 2 особи, 18 травмовано. Пошкоджено будівлю станції метро «Лукʼянівська», будинки, автомобілі, складські приміщення. 

Як повідомляє телеграм-канал «Реальний Київ», у Святошинському районі столиці загорілась незаселена багатоповерхівка та три припаркованих автомобілі поруч.В Шевченківському районі є пошкодження житлового будинку. Була пожежа на території гаражів, складських приміщень і в нежитловій забудові, 6 людей постраждали, попередньо під завалами перебуває 10 людей. В Дарницькому районі пошкоджено житловий будинок.

На Львівщині вибух пошкодив багатоквартирний будинок та інфраструктуру, у Львові пошкоджено три школи та дитячий садок — 1 людина загинула, 9 поранених.

У Дніпропетровській області загорівся торговий центр, загинуло 5 та травмовано 15 осіб. Є влучання по пологовому будинку — вдалося врятувати 4 пацієнток.

Вже відомо про пʼятееро загиблих у Дніпрі.

В Одеській області є влучання у триповерховий будинок, не виключено, що під завалами є люди. В Одесі пошкоджено декілька будинків. Із 17-типоверхівки врятували 23 людей. На Одещині 2 людини загинуло, 15 поранено.

На Харківщині одна людина загинула, девʼять осіб отримали поранення. 

Є влучання по інфраструктурних обʼєктах Запоріжжя — 1 людина загинула, 10 поранено.