О 5.54 ранку в Україні почалася повітряна тривога, а вже за годину пролунала перша серія вибухів. Сили протиповітряної оборони над Києвом та в районі столиці знищили приблизно два десятка ракет, але падіння уламків все одно спричинило трагедії.  

У Голосіївському районі столиці внаслідок атаки РФ сталася пожежа у 18-поверховому житловому будинку. Зайнялося п’ять поверхів з 10-го по 15-ий. З-під завалів дістали чотири тіла. Кількох людей вдалося врятувати. З будинку евакуювали 60 осіб.

Також у столиці постраждав будинок у Дніпровському районі й загорілася двоповерхова будівля СТО. Окрім того, уламки збитої ракети пошкодили дві високовольтні лінії. Через це відбулося аварійне відключення електроенергії і частина мешканців залишилася без світла, повідомили у компанії ДТЕК. Цього ж дня світло повернули людям.

У Миколаєві внаслідок ракетної атаки РФ руйнувань зазнали 74 приватні будинки. Три будинки знищено вщент. Шість людей поранено, одна людина загинула. Психологи надали допомогу понад 60 людям.

Зранку 7 лютого Росія використала вже відому тактику комбінування різних засобів ураження. Першою хвилею пішли Shahed-131/136 (було збито 15 з 20), далі — крилаті ракети X-101/555/55 (збито 26 з 29). І також КРМБ «Калібр» (збито три з трьох). Також запускалися X-22/32, ВТРК «Іскандер» і С-300, які не були збиті через відсутність на місцях необхідної ППО.

«Обовʼязково відповімо Росії — терористи завжди відчуватимуть наслідки своїх дій», — пообіцяв Президент України Володимир Зеленський.

У Польщі, яка через ракетний обстріл Росією території України активізувала протокол захисту власного повітряного простору та підняла у повітря польську авіацію, також прокоментували ракетний обстріл 7 лютого. Так, польський міністр-координатор спецслужб Томаш Семоняк (Tomasz Siemoniak) зазначив, що масована ракетна атака на Україну показує, що немає тенденції зміни в політиці Росії та в її способі ведення нею війни.

«Якщо хтось думав, що буде якесь пом’якшення курсу, то нічого з того не вийшло. Триває війна, і тут нічого не міняється», — сказав Томаш Семоняк. І додав: «Захід має зробити з цього висновки: підтримуємо Україну, голосуємо в США за пакети підтримки, бо не видно кінця цій війні, і Україна потребує цієї підтримки в інтересах вільного світу, а Росія про це жорстоко нагадує»...

‍

До повномасштабного вторгнення вона керувала популярним баром у країні, багато подорожувала, цікавилася музикою та мистецтвом. Тата Кеплер волонтерить з 2014-го року і займається тактичною медициною, однак 24 лютого 2022-го її життя змінилося докорінно — вона повністю присвятила себе волонтерству. За майже два роки разом із командою об’їздила понад 700 деокупованих населених пунктів. Тату Кеплер передала тонни допомоги як військовим, так і цивільним. 21 серпня 2022 року Володимир Зеленський нагородив волонтерку відзнакою «Національна легенда України», а в грудні 2023-го — нагородою «Золоте серце». А ще Тата Кеплер — одна з номінанток першої премії «Портрети сестринства», заснованої редакцією міжнародного журналу Sestry. Цією нагородою ми хочемо відзначити жінок, які з початком великої війни зробили неоціненний внесок у підтримку України проти російської агресії.  

Наталія Жуковська: До війни ви були керівницею популярного у Києві бару, продюсеркою телеканалу, художницею, музиканткою. І от майже 2 роки займаєтеся лише волонтерством. Чому так?

Тата Кеплер: Насправді я займалась волонтерством ще з 2014-го року, але не у таких масштабах, як зараз. З 24 лютого 2022-го моя діяльність настільки розрослася, що залишити все — означало б зрадити. За ці майже  2 роки  я зібрала понад 8,5 мільйонів доларів. Для людини, яка не є міжнародним фондом, не отримує  грантів — це дуже велика сума. Якщо рахувати по турнікетах й аптечках — ми допомогли майже 100 тисячам військовим. Ми офіційно забезпечуємо тактичною медициною, наприклад, «Азов», 3-тю штурмову, «Вовків Да Вінчі» й багато інших бригад та підрозділів. У нас величезні запити. Для команди, яка складається з шести людей, — це великі об’єми роботи. Ми об'їхали більше семи сотень деокупованих територій. Працюємо 25/8. Рівень виснаження такий, що ти іноді навіть себе не розумієш. Я постійно намагаюсь залучати нові кошти. У мене багато приватних донаторів. Ось я нещодавно була у Відні. Приїхала, аби побачитися з одним із них. Це знайомий моєї подруги, який постійно допомагає, але ми жодного разу не бачилися. Він донатить на антибіотики. В один момент подзвонив і сказав: «Я дуже хворію, але хочу зробити щось хороше — запротезувати хлопців».  Він оплатив 53 тисячі євро за дуже крутий біонічний протез 23-річному військовому. Знаєте, я дійсно сумую за своїм життям. Мені не вистачає багатьох речей із життя до повномасштабної війни, але зараз поки що так.

НЖ: Чи стала повномасштабна війна для вас несподіванкою? Що стало найбільшим шоком для вас у перші місяці великої війни? 

ТК: Я думала, що буде просто загострення на Донбасі. Я не думала, що будуть бомбити міста. Це все було шоком. Після Бучі я не могла говорити. На той момент мені здавалося, що нічого страшнішого у житті я не бачила. Але потім з тобою стається Ірпінь, Гостомель, Бородянка, Кухарі — і так кожне наступне село.‍

НЖ: Ви буваєте у найвіддаленіших прифронтових селах, зустрічаєтеся з людьми щойно після деокупації. Переживши пекло, вони діляться з вами своїми історіями. Про що розповідають?

ТК: Мене вражає кожна почута історія. Ті люди справді пережили пекло.  Я чула про зґвалтування, катування. Бачила людей, які буквально на ліктях, по трупах повзли до своїх рідних.

Я зустрічала тих, хто перезахоронював своїх 10-річних дітей з двору на кладовищі. Чула історії про те, як росіяни забирали майно, як батьки переховували своїх доньок у лісі, аби їх не зґвалтували

Я зустрічала дідусів, які на руках несли наших поранених військових через блокпости і їм дивом вдавалося їх рятувати. Бачила людей, які переховували прапори, вишиванки у дворах, щоб їх не розстріляли. А ще пам’ятаю людей, які підходили і кричали: «Його звали Максим. Розкажи його ім'я світу. Його закатували в Ізюмі, підвісили на трубах». Про ці всі історії має знати світ.

НЖ: Що ви зрозуміли для себе за майже два роки повномасштабної війни? 

ТК: Я зрозуміла, що у мене дуже пластична психіка. Два роки протриматися без антидепресантів та заспокійливих — це внутрішнє досягнення. Найголовніша моя зміна — я перестала сміятися. У мене був такий дзвінкий сміх, що його друзі записували на телефон. Я дуже сумую за ним. А ще мені здається, що я стала більш мовчазною всередині. Мене дуже виснажує комунікація з людьми. 

НЖ: Ви заснували організацію «Птахи», яка забезпечує медикаментами та організовує медичні послуги для військових і цивільних. Чи вдається перекривати наявні запити?

ТК: Звісно, не завжди вдається перекривати всі потреби. От зараз у мене є  заявка від однієї бригади майже на 300 медичних наплічників, а це десь пів мільйона доларів. Ми намагаємося поступово, в міру можливостей, закривати питання забезпечення. На жаль, є речі, які дуже швидко закінчуються на війні. 

НЖ: Ви не раз порушували питання із вмістом аптечок та неякісних турнікетів на фронті. Як це виглядає сьогодні? 

ТК: На сьогодні маємо нове командування медичних сил, воно намагається комунікувати з волонтерами. Ми їм за це вдячні. На другий рік повномасштабної війни до нас почали прислуховуватися. Це жахливо, що нам знадобилося стільки часу, скандалів, обурення, втрачених життів. Вони обіцяють зміни, але я поки що не буду ані хвалити, ані сварити їх. Наразі я бачу діалог, а там подивимось. Але добре, що ця розмова хоча б є. На щастя, наші бойові медики нарешті добилися  дозволу на переливання крові на фронті. Це важливо, тому що це рятує життя. Ми маємо фокусуватися на цьому.

Тому що у нас закінчуються найкращі. І поки ми досі не воюємо засобами, а продовжуємо воювати людьми — ми маємо фокусуватися на якомога якіснішому рятуванні життів, евакуації та наданні допомоги

Вже всім давно зрозуміло, що немає ніякої, так званої «золотої години» під час порятунку військового. Хлопці часто чекають на евакуацію по 6-12 годин. Медицина дуже важлива. Якщо ми можемо врятувати одну людину — ми вже врятували цілий світ.

НЖ: Яким ви бачите майбутнє волонтерство? Чи вистачить вам та вашим колегам ресурсу працювати довготривало? 

ТК: Мій напрямок — медицина. Тому я не знаю, що буде далі. Збирати гроші все важче і важче. Я не можу сказати, що держава нічого не робить. Допомога є, але її не достатньо. Підтримувати волонтерів важливо. Ми дуже завдячуємо тим, хто донатить навіть по 5 гривень. Не буває маленьких донатів. Кожен має пам’ятати, що у нас немає жодного економічного, культурного фронтів. Є тільки один — бойовий. І будь-яке моє виснаження чи суспільства ніколи не зрівняється з тією втомою, яку відчувають військові у бліндажах, під обстрілами, у багнюці чи снігу. 

Ми, волонтери, — молодці, але те, що роблять наші хлопці й дівчата на передовій — це нереально. Уявіть собі, там, на фронті, є людина, яка готова за мене і за вас померти

І при цьому ні ви, ні я її не знаємо. І тому я маю боротись за них так само сильно, як вони б’ються за мене. Це моя позиція, і я хочу, щоб це розумів кожен цивільний. 

НЖ: Ще один напрямок, яким ви займаєтеся, — допомога  жертвам зґвалтувань. Це так званий «тихий» проєкт адресної допомоги сім’ям, постраждалим від сексуального насилля. Ви про нього майже не розповідаєте. Чому?

ТК: Я мало про це розповідаю, тому що він дуже маленький і ситуативний. Ми допомагали тим сім'ям, чиї контакти нам надавали. У нас зараз під постійною опікою лишилися 1-2 родини. Я не дуже хочу про це говорити, щоб не тригерити нікого. 

НЖ: Як говорити про сексуальне насилля?

ТК:  На жаль, у нас про це досі не прийнято говорити, тому що «соромно».  А про це треба говорити. Головне — розповідати, що  будь-яке насилля — це не правильно. Пояснювати людям, куди слід звертатися за допомогою. На щастя, у нас є дуже багато гарячих ліній, програм, які допомагають не лише жінкам.  Важливо, коли є хтось, хто тебе просто вислухає.   

НЖ: Щодо повернення загиблих воїнів додому: з вашої ініціативи на рефрижераторах, що перевозять тіла героїв, тепер написано не радянське «Вантаж 200», а «На щиті». Розкажіть про це.

ТК: Якось ми купляли рефрижератор для 30-ї бригади і на ньому було написано «Вантаж 200». Ми стояли з моїми друзями, й один з них сказав: «Скільки можна писати цю совкову херню. Наші хлопці не вантаж. Вони повертаються або зі щитом, або на щиті». У той момент поруч з нами була моя мама, яка є художницею, й я одразу у неї запитала: «А можеш мені отут написати «на щиті?». Мама погодилася. Вигадала шрифт, зробила трафарет і на наступний день все було готово. Фото ми виклали у соцмережу, і хтось це відправив генералу Залужному. Він подивився і сказав: «Яка хороша ідея. Тепер всі підрозділи, які займаються евакуацією полеглих офіційно називаються “на щиті”». Я отримувала багато повідомлень, на зразок: «Тата, дякую. Завдяки вам мій брат повернувся не вантажем з цифрами, а на щиті». Мені здається, що нам потрібно культивувати поважне ставлення до військових. Тому що ми живі завдяки їм.

НЖ: У січні цього року ви повернулися з Всесвітнього економічного форуму у Давосі, де впродовж 3-х днів світові політичні лідери, мислителі та активісти обговорювали ключові аспекти захисту життя і свобод українців. Які висновки з цього заходу ви зробили для себе?

ТК: Торік я була на саміті безпеки Європи у Мюнхені. Там також були різноманітні зустрічі, зокрема й за зачиненими дверима. І я пам'ятаю, що з того саміту я поверталася дуже розлюченою, бо постійно чула від відомих політиків та активістів, як вони занепокоєні війною в Україні. А у Давосі у мене було відчуття, що вони вже не просто занепокоєні, а дійсно розуміють, що це все дуже серйозно і що ми боремося за них і замість них. І це були не просто слова.  Тому, загалом, я можу сказати, що я задоволена поїздкою до Давосу та зустрічами, які там були. Мені здається, що кожен із нашої делегації зміг  донести щось своє особисте і важливе. Я виступала на дискусійній панелі на тему «Життя з війною». Розповідала про відчуття, що те, як живуть зараз українці, — для мене особисто це все імітація життя. Я намагалася донести думку, шо присутні на форумі навряд чи зможуть нас зрозуміти. Це важко зрозуміти, якщо не живеш під обстрілами, не є постійним свідком цих трагедій. Говорила про те, що мені здається, ніби весь світ дивиться на нас як на ТБ-шоу.

НЖ: Вони вас почули?

ТК: Я дуже емоційна, мене важко не почути. Свою промову я закінчила тим, що «якщо ми не зупинимо війну в Україні, вона прийде у ваші будинки». Вбиває не на зло, вбиває бездіяльність  

НЖ: Які виклики стоять сьогодні перед Україною та її міжнародними партнерами?

ТК: Мені важко сказати. Я не політик. У мене немає політичних  амбіцій. У мене є серце і відчуття. А ще, як і у всіх, — виснаження, в якому ти просто продовжуєш функціонувати.

Мені здається, що єдиний виклик всьому світу, — це росія. Ми маємо перемогти — і тут немає інших варіантів. росія не зупиниться

Вона хоче зжерти не лише нас, а й половину світу. Це жорстока імперська амбіція. І проблема не тільки у путіні. Я не вірю в історію про хороших руських. Вони вбивають людей на моїй землі.

НЖ: Корупція під час війни: чи на часі це питання? Як, на вашу думку, нам побороти цього внутрішнього ворога? 

ТК: Я не знаю, як його побороти. Мені здається, що нам треба закінчувати з усім панібратством. Я не знаю, що ще має статися, щоб люди зрозуміли, що у домовини кишень немає. Іноді мені здається, що треба оголосити: 10% можна красти, а більше — ні. Звісно, взагалі нічого не можна, але... Але і це нікого не зупинить.

Я не розумію, якщо летить у твій дім, а ти при цьому крадеш мільярди гривень, що з тобою не так?

Я не розумію покладеної під час війни нової бруківки у центрі міста. Я не розумію, чому ми  всі говоримо про військові рейки, але досі на них не стоїмо. Це ж про питання нашого виживання. Я не розумію, що з цим робити.

НЖ: Нещодавно у соцмережах ви написали, що маєте офіційний діагноз — вигорання, тривожно-депресивний синдром. Як із цим справляєтеся? Яким є ваш особистий рецепт? 

ТК: Однозначно треба йти за допомогою до лікарів, психіатрів. Не займатися самолікуванням. У мене є психолог, з яким я працюю. Серед іншого лікарка порекомендувала повертати у життя речі, які любила до повномасштабки. Наприклад, я обожнювала читати. До вторгнення читала по 7 книжок на місяць. Вона сказала ставити будильник, і 15 хвилин щодня читати. І так робити впродовж 2-х місяців, поки це не стане постійною звичкою. А ще — про себе слід піклуватися. Мені Бог дав неймовірних друзів і близьких, які постійно відправляють мене то на  масаж, то просто  виспатись. Я їм дуже вдячна за це.

НЖ: Чого хоче волонтер Тата Кеплер?

ТК: Перемоги, помсти і миру.

НЖ: Що для вас є свободою та перемогою?

ТК: Колись я викладала іврит у недільній школі. Це був Песах, і я запитала у присутніх, що таке свобода? Мені відповів 5-річний хлопчик: «Свобода — це гратися у кімнаті із зачиненими вікнами. Тому що коли ти їх відчиняєш, половинки твоїх вікон потрапляють в іншу кімнату, а там вже чиясь інша свобода». Це дуже глибока думка. Свобода — це бути вільним у прояві себе. Пам'ятати — тобі все дозволено, але не все корисно. Мене так вчила мама. Людям треба говорити правду, інакше вони помруть ідіотами. Про людей треба говорити добре, навіть якщо вони ще живі. Щодо перемоги, то, на жаль, є багато тих, без яких вона не буде переможною, бо їх вже немає. Звісно, я, як і багато хто, уявляла, що у день перемоги лунатиме гімн, будуть народні гуляння на Майдані. А ще — оголошення про припинення вогню і те, що росія підписує капітуляцію. Але ми всі розуміємо, що цієї утопічної кіношної перемоги, на жаль, не буде. Але я хочу, щоб вони просто зникли. Пішли з усіх наших територій.

Мені здається, що у нас буде повна перемога, коли кожен українець здобуде у своєму серці спокій

А цього не станеться вже ніколи. Це як з Голодомором. Ця війна назавжди. Я постійно кажу, шо з війни можна прийти, але не можна повернутися. 

НЖ: Якою ви бачите Україну після війни? 

ТК: Хотілося б її бачити обережною до самої себе. Країною, яка береже своїх. Ми маємо розуміти, як би нам важко не було, кожен переживає свою трагедію всередині країни. На жаль, рівень агресії зараз лише зростає. Тому нам треба навчитися бути терплячими, толерантними і делікатними одне до одного. Мир теж можна програти. Нам потрібен якісний мир — і його можемо створити тільки ми. Більше ніхто. Ми всі маємо зрозуміти, що ми потрібні лише собі. Ніхто, крім нас, нашої свободи і перемоги не виборе. І дуже помилково вважати, що хлопці десь там і щось там зроблять, а я тут відсиджуся у теплі.

Відсидітися ні в кого не вийде. Кожен має щось робити. Або ти на фронті, або ти для фронту. Третього немає

Доля одразу двох позовів України проти Росії протягом семи років вирішувалася в Гаазі. І от сьогодні Міжнародний суд ООН виніс вердикт у справах про порушення державою-агресором Російською Федерацією двох Міжнародних конвенцій: про заборону фінансування тероризму та про подолання расової дискримінації.    

Міжнародний суд ООН визнав, що Росія порушила деякі частини Конвенції ООН про запобігання фінансування тероризму, бо не розслідувала фінансову підтримку сепаратистів на сході України в 2014-му. Але Суд не призначив РФ виплатити компенсацію, як того вимагала Україна. А також відмовився винести конкретне рішення щодо ймовірної відповідальності Росії за збиття літака малайзійських авіаліній рейсу МН17 з непідконтрольних Україні територій 17 липня 2014. Тобто Гаазький суд відхилив значну частину звинувачень України проти Росії.

Україна звернулася до суду ще у січні 2017 року. Звинувачення проти Росії включають надання зброї незаконним формуванням, збиття літака малайзійських авіаліній рейсу МН17, обстріл житлових районів Маріуполя та Краматорська, знищення цивільного пасажирського автобуса у Волновасі, вибух під час мирних зборів у Харкові, дискримінацію щодо української та кримсько-татарської громад і заборону діяльності Меджлісу (у цій справі йдеться про те, що країна-агресор Росія здійснювала дискримінацію щодо українців і кримських татар). На розгляд справи та підготовку рішення пішло сім років — з 12 червня 2018 року. Україна подала 29 томів доказів. Матеріали доказової бази зібрані СБУ, Генеральною прокуратурою, Національною поліцією, Генеральним штабом ЗСУ, а також неурядовими громадськими організаціями.

Україна вимагала, щоб Суд зобов’язав Москву виплатити репарації за злочини на сході країни, включно зі збиттям літака авіакомпанії Malaysia Airlines у 2014 році.

Адвокати від Росії зі свого боку закликали Міжнародний суд відхилити справу, стверджуючи, що дії бойовиків на сході України «не були тероризмом». Росія неодноразово заявляла, що відкидає будь-які звинувачення і дотримується зобов'язань щодо обох конвенцій — Міжнародної конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму 1999 року та Міжнародну конвенцію про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1965 року. Росія надала до Міжнародного суду понад 600 сторінок пояснень у відповідь на позов України.

Розглядаючи частину щодо расової дискримінації, Суд постановив, що не вважає, що кримські татари та етнічні українці зазнавали фізичного насилля та переслідувань від росіян на ґрунті їхньої етнічної приналежності. Натомість це можна пояснити політичною опозицією росіянам. Докази з боку України щодо цього питання були надані українськими організаціями. Тим часом як міжнародні організації, які мають мандат на такий моніторинг, не мали доступу до окупованого Криму, зазначили судді. І все ж Суд визнав, що Росія порушила Конвенцію про расову дискримінацію через позбавлення дітей в окупованому Криму можливості навчатися українською мовою.

Міністерство закордонних справ Росії прокоментувало рішення Міжнародного суду ООН, який «не пішов на поводу в Києва і принципово відмовився визнати Росію «державою-агресором», а також заперечив, що «ДНР» і «ЛНР» є терористичними організаціями. Висновок Суду щодо порушення Росією деяких частин Конвенції ООН про запобігання фінансування тероризму російська сторона назвла спірним. І наголосила, що Суд ООН відхилив усі вимоги України щодо стягнення з РФ компенсацій.

Рішення Міжнародного суду ООн виклакало полярні оцінки. Так, юрист-міжнародник і агент України у справах в Міжнародному суді Антон Кориневич впевнений, що дуже важливим є офіційне визнання Росії порушником міжнародного права. «Ми перемогли. Адже по кожній з конвенцій встановлено порушення з боку Росії. Це рішення увійшло в історію». Але звучать й інші голоси, які називають вирок небезпечним прецедентом і сигналом іншим країнам-спонсорам тероризму, що можна безкарно поставляти зброю.

Нагадаємо, що Міжнародний суд ООН — найвищий судовий орган в системі ООН, який займається переважно правовими спорами між державами.

19 квітня 2017 року він виніс проміжну ухвалу за позовом України. Суд зобов’язав Росію відновити діяльність Меджлісу кримськотатарського народу і припинити обмеження прав кримських татар і етнічних українців в анексованому Криму (що Росія не виконала), але не підтримав вимоги Києва щодо тимчасових заходів проти Росії в рамках Конвенції стосовно заборони фінансування тероризму.

‍

Юрій Армаш — військовий медик з Вінниччини. Навчався у Національному медичному університеті імені Богомольця, а потім закінчив військову академію, отримавши звання лейтенант. Після навчання пішов служити. Коли почалося повномасштабне вторгнення, медик залишився в строю,  допомагаючи побратимам. У квітні 2022 року під час бойового завдання потрапив до російського полону, де надавав медичну допомогу як військовим, так і цивільним. Юрій на власні очі бачив жорстокі знущання над людьми. І сам пережив це.

— Те, що я побачив у підвалі, мене шокувало. Були камери на 2 особи, а там перебувало 6. Були камери взагалі не обладнані для утримання людей. У них була конкретна задача — утримувати. Всім було начхати на нас. Я бачив катування, насильство у всіх можливих формах, — розповідає Sestry Юрій Армаш. — Наше життя залежало від таймеру. Усе відбувалося  по таймеру: підйом, банний день, сніданок, обід, вечеря. На сніданок давалося 1,5 хвилини, на обід — 3,5 хвилини. Те, чим нас годували, навіть їжею важко назвати. Це просто квашена капуста, залита кип’ятком. 

— Нас змушували грати у футбол. Обирали одного чоловіка, який їм або подобався, або не подобався, роздягали до гола, змушували широко розставляти ноги, і тоді всі інші — а це 67 осіб, теж повністю голі, мали пролазити між ногами. Так працівники колонії розважалися, хтось знімав це на камеру, потім своїм друзям показували. Дехто приходив вночі за добавкою задоволення для себе. Вони робили все, що хотіли, — розповідає колишній полонений.

У полоні Юрій Армаш вперше пошкодував про те, що став медиком:

— Коли у нас була зміна локації, був карантин у зв’язку зі зміною харчування, наші організми дали збій. У більшості полонених була діарея, яка протікала по-різному: втрата свідомості, підвищена температура. Це було жахливо. Ми мали бути одним цілим, а через погіршення стану здоров’я це було неможливо. Керівник загону ухвалив рішення, що потрібно скласти список хворих. Я знав, що мені треба, щоб вилікувати людей. Ми покликали співробітників адміністрації. Вони прийшли з лікарем колонії і побачили список, який надав старший загону. Вони його побили. Він приповз до камери, тримаючись за стіну. Він вимушено сказав, хто поставив діагнози, хто просить конкретні ліки. Тоді викликали мене. Вперше в житті я пожалів, що був лікарем. На мені було зламано два гумових кийка, на обличчі було декілька відбитків берців. Саме тоді я зрозумів, що тут  я безсилий.

А ще сильний і впевнений у собі чоловік вперше у житті думав про самогубство:

— Перші місяці під час полону не хотілося жити. Думав про те, що краще би я загинув на українській землі. Думка про можливість потрапити до списку обміну полонених відганяла суїцидальні думки. Були випадки, коли людей просто знімали з петлі, і за ними треба було стежити. Це завдання покладали на нас, полонених. Настрої між полоненими панували неоднозначні. Когось гріла думка, що в нього народилася дитина і він має вижити, дочекатися своєї черги на обмін, але у більшості цивільних взагалі не було бажання жити — навіть під час обміну. 

День, коли Юрій Армаш дізнався про обмін, досі згадує із болем:

— 23 квітня мені сказали, що я поїду на обмін. На жаль, прощання з колонією було дуже болючим. Попрощалися ще жорстокіше, ніж привіталися. Познущалися наді мною, як тільки хотіли. Я не можу навіть всього назвати дослівно. Бо мені це неприємно як людині, як чоловікові. 

6 травня 2023 року бойовий медик Юрій Армаш ступив на українську землю, де на нього чекала мама та молодша сестра.

Більше дивіться у відеоциклі «Звільнені. Юрій».

Юлія Паєвська (позивний «Тайра») демонструє надзвичайну моральну та фізичну мужність, є втіленням справжнього духу України. Надавала медичну допомогу учасникам Революції Гідності в Україн. Як керівник волонтерського загону парамедиків «Ангели Тайри» проводила тактичну медичну підготовку на передовій з 2014 по 2018 рік. 16 березня 2022 року під час оборони Маріуполя потрапила в російський полон і була звільнена 17 червня 2022 року. Українська військовослужбовиця, парамедик, волонтер, командир підрозділу «Янголи Тайри» та евакуаційного відділення 61-го військового мобільного госпіталю Юлія Паєвська в інтерв’ю Sestry розповіла про життя після полону, любов до спорту та  ставлення до росіян.

‍Оксана Щирба: Що найскладніше в роботі парамедика на війні?

‍Юлія Паєвська: У мене немає медичної освіти. Мене навчила війна. Це правда. Найважливіше та найскладніше це зрозуміти, що відбувається, тобто де поранення, яке поранення, яка важкість, що треба зробити, що ми маємо для того, аби допомогти пораненому. Ось це  найважливіше. Ну, час і ще раз час.

‍ОЩ: Ви — дуже смілива жінка. Вам це говорили вже неодноразово. Але все ж таки страх менш притаманний всім людям. Що  найстрашніше під час полону?

‍ЮП: Те, що не можеш контролювати ситуацію, те, що залежиш від людей. Хоча  я взагалі не впевнена, що росіян можна назвати людьми на сто відсотків. В їхніх головах взагалі незрозуміло що відбувається.

‍ОЩ: Які трансформації відбувалися протягом трьох місяців полону? Тому що ви це все аналізували.

‍ЮП: Ми ще в процесі аналізу. Це дуже цікаво. Я дуже багато зараз читаю і намагаюсь зробити якісний аналіз. Про в’язнів я поки що промовчу. Про катів можу сказати, що вони практично не мінялись. Тобто у них є задана форма дій — і вони притримуються її постійно.

‍ОЩ: При цьому, незважаючи на жорстоке ставлення росіян до вас і до інших полонених, вже немає абсолютно ніякої ненависті до них. Як це можливо?

‍ЮП: Я думаю, що це все-таки такий різновид ненависті. Насправді я не можу сказати, що я до них ставлюсь як до нормальних людей. Радше як до дуже важких психічно хворих. Ти не можеш на них ображатися просто з професійної точки зору. Або це лікується, або пацієнт потребує ізоляції, або ж якогось лікування.

‍ОЩ: Як думаєте, звідки в них стільки жорстокості та ненависті до українців? 

‍ЮП: Я абсолютно впевнена, що це наслідок роботи пропагандистської машини РФ, на яку витрачаються страшенні гроші. Може, навіть більше, ніж на бойові дії, бо вони вважають, що перемога досягається в першу чергу в голові та серці. І тут я з ними згодна.

‍ОЩ: Як взагалі людині, яка має свої страхи, яка хоче жити, витримати всі тортури й знущання під час полону?

‍ЮП: Про інших людей я не хочу говорити. Що стосується мене, то я не знаю, як я все це витримала. Насправді я перебувала на межі. Повна ізоляція… Це було дуже важко. Я навіть не можу сказати, що гірше: фізичні чи психологічні тортури. І те, й інше — поза межами добра  та зла.

‍ОЩ: У полоні була повна ізоляція від зовнішнього світу. Кати постійно брехали, що України не існує, що українська армія вже відступила до Франківська, що Зеленський втік, що Київ захоплено... Хтось в це взагалі вірив?

‍ЮП: Я не вірила жодному їхньому слову. До того ж було чутно звуки боїв. Я розуміла напрямок, як сонце рухається. Я могла визначити, де схід, де захід. Також було очевидно, що вони брешуть, адже казали, що всю армію вже добивають під Івано-Франківськом. Очевидно, що це неправда. 

‍ОЩ: Ви були звільнені 17 червня 2022 року. Коли дізнались про це? Як це відбувалося?

‍ЮП: Довідалася прямо в день, коли мене забрали і вивезли з місця утримання. Так, щось мені казали. Десь приблизно за місяць я чула про звільнення, але я не повірила одразу, тому що я взагалі росіянам не вірю.

‍ОЩ: Ви взагалі сподівались на те, що вас звільнять?

‍ЮП: Надія в цьому питанні — не надія. Я чомусь глибоко в душі була впевнена, що я ще пройдуся вулицями Києва та обійму всіх, кого так люблю. Всіх, на жаль, не вдалося, бо багато загинуло і багато ще перебувають в полоні. Знаєте, це не віра, це щось інше…

‍ОЩ: Чи змінив полон ваші життєві цінності? Що зараз найважливіше?

‍ЮП: Я фактично не змінилась, тобто мої основні цінності не зазнали змін. А мої цінності — насамперед залишатися людиною, тримати слово, не зраджувати собі, не зраджувати своїм обіцянкам та клятвам. А ще стояти до кінця та йти до кінця.

‍ОЩ: Як треба поводитися під час полону?

‍ЮП: Існують різні інструкції для цивільних та військовослужбовців. Якщо вас питатимуть про те, чого не хочете говорити, не потрібно нічого вигадувати. Адже потім можете щось забути і таки сказати, вас спіймають на брехні і будуть або катувати, або довго з'ясовувати, коли ти збрехав — тоді чи тепер. Тому уникайте тем, які можуть вам зашкодити. 

ОЩ: Російські тортури й полон дуже позначилися на вашому здоров’ї. Утім, ви продовжуєте займатися спортом. Ви — одне з головних облич Ігор нескорених-2023. Ви мали дебютувати на цих змаганнях ще у 2022 році, але за місяць до старту турніру потрапили до російського полону та не змогли приєднатися до команди в Гаазі. Вас звільнили в червні того року, і в 2023-му ви стали частиною команди на Іграх нескорених. Що вас мотивує?

‍ЮП: Я займаюся спортом з шести років. Для мене це не стільки частина життя, я не знаю, як дихати без цього. Якщо моє тіло може щось робити, воно буде це робити. Під час запливу, в якому я брала участь та отримала срібло, стан хребта був жахливий, ноги вже практично не працювали. Не через біль, а просто не хотіли працювати. Але я однаково попливла. І робила те, що могла. Могла гребти руками — гребла. Мені пощастило в цьому плані, бо через тиждень після змагань мені зробили операцію у Німеччині. І вона пройшла вдало. Скоро буде вже три місяці, як я змушена зберігати обмеження в русі. Незабаром я знову почну тренування.

‍ОЩ: Ви стали лауреаткою премії «Відважні жінки», яку 8 березня 2023 року отримали в Білому домі з рук Держсекретаря США Ентоні Блінкена та першої леді США Джилл Байден. В одному з інтерв'ю ви сказали, що не доставляє вам особливої радості, бо загинуло дуже багато ваших знайомих…

‍ЮП: Якраз тоді загинув Да Вінчі (український воїн, командир спецпідрозділу «Вовки Да Вінчі» Дмитро Коцюбайло загинув 7 березня 2023 року. — Авт.). Мені болить кожна смерть на фронті. Премію я не приміряла на себе. Я думала, що це просто визнання внеску всіх українських жінок, всього жіноцтва України в цю війну. І взагалі я не дуже люблю, коли поділяють людей на жінок і чоловіків. Тому що смерть не питає, хто ти, скільки тобі років, що ти зробив. Для мене всі люди однакові.

‍ОЩ: У вересні 2022 року ви дали свідчення Гельсінській комісії США про воєнні злочини армії РФ. Як за кордоном реагують на те, що ви розповідаєте? Чи не відчуваєте ви, що Європа втомилася?

‍ЮП: Особисто я не спостерігаю втоми. Я спостерігаю якісну трансформацію сприйняття війни в Україні і загалом того, що відбувається в світі. Тому що все змінюється. І, звичайно, ані ми всередині України, ані ті, хто спостерігає або бере активну участь і підтримує Україну, не можуть сприймати світ як сталий. Життя рухається в просторі і часі. Усе зазнає змін. Я не бачу якісних змін на гірше. Я бачу, що в Європі, наприклад, підтримка зростає. В Австралії  журналісти мене питали: «Україна зникає з перших шпальт газет. Як ви до цього ставитесь?» Ви ж журналісти! Хто ставить на перші шпальти новину? І таке буває. А щодо втоми… Це не втома, це переоцінка. І всередині суспільства в Україні я теж споглядаю цю ситуацію, коли люди вже зрозуміли, що перемога не станеться за два-три тижні. Вони розуміють, що  війна може тривати дуже довго, а може й ні. Ми мусимо зібратись, відкинути російську пропаганду і просто робити свою справу, тому що вона є справедлива. 

ОЩ: Як ми можемо боротися з російською пропагандою?

ЮП: Потрібне критичне мислення того, що відбувається і що ви чуєте. Будь-яка інформація, яка до вас доходить, мусить бути проаналізована. Потрібно зважити всі ризики. Якщо ви самі не можете до чогось додуматися, запитайте у того, хто може це зробити.

‍ОЩ: Що ви вкладаєте у слово «перемога»?

ЮП: Для мене це дуже болюча тема. Це звільнення всіх в'язнів — як військових, так і цивільних. Це настання справедливості. Кордони — це справедливо. І, звісно, покарання злочинців.

‍ОЩ: Чим ви займаєтеся сьогодні?

ЮП: Найбільше часу я витрачаю на адвокатів перемоги України, на інформування світового суспільства про те, що тут відбувається, на деяку волонтерську координацію. Я допомагаю пораненим — постійно перебуваю в госпіталях, їжджу до поранених хлопців. Підтримую всіх, до кого можу  дотягнутися. І це навіть не про гроші, а  про моральну підтримку. Також я є послом доброї волі. Іноді мені вдається скоординувати людей у питаннях допомоги фронту. І я цьому дуже радію.

ОЩ: Коли вами захоплюються, пишуть про вас, називають героїнею, що це для вас?

ЮП: Я ніяк це не сприймаю. Яка я там героїня насправді? Є люди, які зробили більше ніж я. Спершу мене це дуже дратувало. Зараз я трошки спокійніше до цього ставлюся. Я не сприймаю це як героїзм. Радше як долю. Я не обирала цей шлях. Я ніколи не хотіла бути героєм або відомою людиною. Я просто  виконувала свою роботу. 

ОЩ: Чи шкодуєте ви про щось у своєму житті? 

ЮП: Єдине, про що я шкодую, що була недостатньо тепла з тими, хто загинув. Кілька моїх друзів загинули, останні розмови з ними були недостатньо теплими. Про це дуже  шкодую. Перш ніж когось образити, просто подумайте, що це може бути ваша остання розмова. 

ОЩ: Як виглядає ваш ідеальний відпочинок, щоб відновити свої сили?

ЮП: Я мрію просто виспатися. Я досі маю проблеми зі сном. Після полону та контузії маю посттравматичний стресовий розлад, але він дуже домашній, спокійний, контрольований. Звісно, я маю проблеми, як і більшість тих, хто причетний до бойових дій, до фронту або взагалі до війни. При цьому не обов’язково перебувати прямо в окопах. Я знаю людей, які отримали ПТСР, сидячи в Києві під обстрілами. Все залежить від того, до чого ти готовий в цьому житті. Я мрію просто виспатися, просто виспатися.

Після дискусій у профільних комітетах український парламент вирішив не виносити на голосування закон про мобілізацію. Уряд, як ініціатор законопроєкту, його відкликав і тепер повинен доопрацювати найбільш суперечливі норми з урахуванням депутатських пропозицій. Потім документ знову надійде у Верховну Раду. Парламент зможе повернутись до його розгляду не раніше початку лютого — тоді запланований черговий сесійний тиждень. Закон про мобілізацію викликав вал дискусій в українському суспільстві, головним чином через суворість деяких положень, які, за оцінками правників, призвели б до серйозних порушень прав громадян. Яким, зрештою, має бути закон про мобілізацію — Sestry зібрали думки військових, експертів і юристів.

‍Армії потрібні люди 

19 грудня Володимир Зеленський заявив, що Генштаб пропонує мобілізувати додатково півмільйона людей. Згодом головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний заперечив, що командування надавало запит на конкретну цифру мобілізованих, мовляв, для армії головне, щоб були люди, здатні виконувати визначені завдання.

«Система мобілізації досить складна. Як і будь яка система, яка базується на примусі, якщо називати речі своїми іменами», — каже молодший сержант ЗСУ у відставці Юрій Гудименко. На його переконання, закон про мобілізацію повинен містити не лише обов’язки, але й гарантувати права військовослужбовців:

— Наприклад, те, що держава зобов'язується навчати громадянина не менше, ніж якийсь певний термін. Те, що він як боєць Збройних сил України, вже після навчання буде підходити до фронту поступово. Це дуже важливо. Я знаю дуже багато історій, коли не вистачало людей — і цілі батальйони кидали одразу на першу лінію, коли вони раніше до фронту не наближалися навіть на сто кілометрів. І це призводило до дуже поганих наслідків і дуже великих втрат. Тобто мало би бути так, що новобранець за два тижні не наближається до лінії бойового зіткнення ближче, ніж на п'ятдесят кілометрів, потім на десять, потім на п'ять — і то тільки потім, вже зрозумівши, що літає, що не літає, що вибухає, як себе поводити, звикнувши до звуків війни, звикнувши до того, що його оточує, тільки потім він може виходити на першу лінію. Це набагато збільшує виживання солдат. І, звичайно, цей закон має виконувати свою головну задачу — зробити так, щоб до армії мобілізували більше мільйона людей. Зробити так, щоб ті люди, які воюють два, а то й більше років, якщо вони воювали ще за часів АТО, щоб вони могли перепочити або мобілізуватися. Це головна задача.

25 грудня Кабінет міністрів вніс до Верховної ради свій проєкт закону про мобілізацію — документ на 200 сторінок. Він викликав шквал критики і з боку влади, і з боку опозиції. А до того ж спровокував шалений резонанс у суспільстві. У парламенті після того зареєстрували ще чотири — альтернативні — законопроєкти.

«Суспільний опір виникає, коли люди відчувають брак прозорості і справедливості», — каже Віктор Ягун, заступник Голови СБУ (2014-2015 рр), генерал-майор запасу Служби безпеки України. Все починається з того, що немає прозорості, починають показувати якісь відеоролики, що когось там десь ловлять. Ягун наголошує: не треба ловити, треба системно підходити до цієї роботи:

— Мені здається, що всі ці законопроєкти — це така, знаєте, дуже хибна політика, тому що всі хочуть бути хорошими. А коли ти хочеш бути хорошим і коли ти не хочеш підбурювати, як вони говорять, суспільство, що залишається? Все це дуже погано. Тому що нам треба або чітко виконати ті вимоги, які поставили військові, і забезпечити їх мобілізаційним резервом, або ми будемо бавитися в хороших політиків, які дбають про певну категорію людей. Розумієте? Тобто я вважаю, якщо будуть компроміси, то вони будуть тільки на шкоду цьому законопроєкту. 

4 січня профільний комітет з питань безпеки і оборони почав розгляд урядових пропозицій в закритому режимі. На комітет приходили міністр оборони, начальник Генштабу і головком. Видання НВ, посилаючись на власні джерела в комітеті, повідомило, що Валерій Залужний, зокрема, виступав проти норми про мобілізацію ув'язнених і судимих і закликав депутатів якнайшвидше забезпечити армію новими людьми, а як ні, то, щоб самі ставали воювати.‍

Мобілізаційна лотерея і «бронь» для багатих

‍Поки в парламенті тривали обговорення законопроєкту про мобілізацію, в медіапросторі регулярно виникали різноманітні чутки стосовно положень, які можуть з’явитись в цьому документі. Приміром — «бронь» від мобілізації для чоловіків, які сплачують податків на 6 тисяч гривень і більше. Таке нібито пропонували в Офісі президента. Втім, згодом це спростував нардеп Ярослав Железняк, з його слів, від цієї ідеї в Офісі відмовились.

Екзотична ідея надійшла від колишнього міністра економіки, а нині позаштатного радника ОП Тимофія Милованова, який запропонував мобілізацію за лотереєю: випадковим чином визначати день та місяць і мобілізувати тих, хто народився в цю дату. Мовляв, такий спосіб і доволі успішно свого часу використовували в армії Сполучених Штатів. 

‍Мобілізація за кордоном

Наступного року Україна хоче призивати на військову службу чоловіків, які живуть за кордоном. Про це в інтерв’ю Welt TV, Bild і Politico заявив міністр оборони Рустем Умєров. З його слів, всі чоловіки призовного віку після отримання запрошення мають з’явитися до пунктів комплектування ЗСУ. Тим, хто відмовиться, пообіцяв санкції. Щоправда, не уточнив, які. Згодом пресслужбі міністерства оборони довелось уточнити, що міністр говорив в цілому про рекрутинг і необхідність донести до українців за кордоном важливість приєднання до лав ЗСУ, але механізми призову з-за кордону поки що не опрацьовують.

А, втім, ідея з інформаційного простору не зникла. Радник голови Офісу президента Михайло Подоляк в інтерв’ю одному з українських телеканалів  розкритикував чоловіків, які ховаються від мобілізації за кордоном. На його думку, потрібно проводити консультації з іншими країнами, щоб українських чоловіків позбавляли посвідок на проживання та різних преференцій біженців.

Проблема з мобілізацією дійсно частково пов’язана з тим, що багато людей виїхали з України, каже депутат польського Сейму Павел Коваль:

— Зараз у вашій країні, за деякими даними, проживає вже менше 30 мільйонів. Потрібно задіяти механізми, щоб молоді українці, які можуть боротися, які хочуть воювати, повернулися в Україну. І, на мій погляд, на це також повинні бути скеровані дії країн, де перебуває багато українців. Тобто треба дбати про те, щоб під час отримання дозволів на роботу, продовження терміну перебування, на партнерських засадах відбувалася перевірка, чи люди, які перебувають на території інших країн ЄС, могли б бути мобілізованими в Україні. Це також спустило б пару тим, хто каже, що українці виїхали, замість того, щоб йти і боронити свою країну.

Читайте також: «Потрібно задіяти механізми, щоб молоді українці, які можуть боротися, повернулися в Україну», — Павел Коваль

«Якщо ви за кордоном, і ви мобілізаційного віку, і ви не на фронті, і не сплачуєте податки, і виїжджали поза законом, то є питання», — так на питання про можливість повернення українських чоловіків з-за кордону відповів Володимир Зеленський на пресконференції під час візиту в Естонію.

Адвокат Андрій Трембіч наголошує: мобілізувати чоловіків за кордоном, якщо вони самі цього не захочуть, неможливо:

— Якщо б це було реально, це вже давно б відбулось. Насправді правового механізму не існує. Ти ж не можеш прийти до консула і спитати, де тут пройти комісію. У нас же немає Варшавського чи Празького ТЦК (Територіального центру комплектування). Якщо через суд, і чоловік скаже, що повернення в Україну загрожує його життю, то жоден європейський суд не візьме на себе таку відповідальність. Можливо, штрафи якісь будуть, але це максимум — і це адміністративна, а не кримінальна відповідальність.

Що пропонував уряд в законопроєкті про мобілізацію

Ось ключові моменти: 

• Знизити вік мобілізації з 27 до 25 років.
• Скасувати поняття «обмежено придатний» і дозволити мобілізацію інвалідів 3-ї групи.
• Ввести поняття «електронного кабінету призовника». Пропонувалось, щоб усі потенційні призовники і в Україні, і за кордоном упродовж 30 днів особисто чи онлайн уточнили свої дані в ТЦК.
• Вручати повістки через електронний кабінет чи електронну пошту. Особисто повістку можуть вручити як представники ТЦК, так і поліцейські, в тому числі в будь-якому громадському місці. Усі громадяни віком від 18 до 60 років завжди повинні мати при собі військово-обліковий документ та документ що посвідчує особу. І пред’являти цей пакет на вимогу працівника військкомату або поліцейського. Порушників можна затримати для складення протоколу та для встановлення особи.
• Обмежити право на відстрочку від мобілізації для студентів, держслужбовців та тих, хто опікується недієздатними особами та людьми з інвалідністю.
• Заборонити українцям за кордоном отримувати деякі консульські послуги (наприклад, оформлювати нові закордонні паспорти) без військово-облікових документів.
• Запровадити санкції для ухилянтів, дозволити ТЦК вносити їх до Єдиного реєстру боржників, що передбачає заборону на виїзд за кордон, операції з рухомим і нерухомим майном, обмеження прав на керування транспортним засобом.
• Скасувати строкову службу і замість неї запровадити базову військову службу для громадян віком від 18 до 25 років.
• Право на демобілізацію для звільнених з полону і військових, які мають 1-шу і 2-гу групу інвалідності.
• Право на демобілізацію для тих, хто безперервно прослужив у війську під час воєнного стану протягом останніх 36 місяців.

Повістки через електронну пошту та скасування відстрочки по інвалідності — були серед  дискусійних пропозицій, від яких вирішили відмовитись на етапі обговорення в комітеті нацбезпеки і оборони. Про це в ефірі єдиного телемарафону повідомив заступник голови комітету Єгор Чернєв:

— Ми почистили законопроєкт. Наприклад, повістки через електронну пошту не мають надсилатися. Тобто це неможливо контролювати, чи отримала її людина. Точно не має бути такої норми. Або питання вилучення з відстрочки по інвалідності. Ми наполягаємо, щоб все ж таки інвалідам 1-3 груп надавалася відстрочка або вони не підлягали взагалі мобілізації.

Неконституційні обмеження

Та найбільше нарікань в цьому законопроєкті викликали положення, що стосуються обмежень і санкцій для ухилянтів. «Це схоже на ті експерименти в Китаї про соціальний рейтинг. Тобто, як вони вважають, ухилення від мобілізації та призову — це пониження соціального рейтингу», — каже адвокат Андрій Трембіч. За його оцінкою, більшість цих заходів незаконні:

—  Ці розпорядження — це фактично обмеження людини в дієздатності. Тобто це заборона розпоряджатися власним майном —  й навіть користуватися ним. Це заборона вільного пересування. Добре, наприклад, заборона, до якої ми звикли про виїзд за кордон чоловіків — і вона вже сприймається нормально суспільством, хоча це теж сумнівно з точки зору Конституції. Але у воєнний час всі промовчали і змирились. Далі — обмеження на право керування транспортним засобом та отримання посвідчення водія. Для мене звучить неадекватно, виходить, що ДАІ може просто зупиняти чоловіків за кермом і казати: «Ми тебе перевіряємо, чи маєш право керувати автомобілем. А якщо маєш, то це наш недогляд». Обмеження права на користування, розпорядження коштами та іншими цінностями — це натяк на блокування рахунків. Це все не відповідає Конституції.

Антикорупційний комітет Верховної Ради після аналізу урядового законопроєкту подав висновок, що документ містить корупційні ризики. Крім того, рекомендував відмовитись від норми, що органи місцевого самоврядування мають забезпечувати прибуття військовозобов'язаних до ТЦК. Мовляв, такі функції поза їхньою компетенцією і можуть породжувати свавілля.

Нова редакція закону

11 січня Верховна Рада відмовилась виносити законопроєкт на голосування. У міноборони того ж дня повідомили, що вже готова нова редакція закону про мобілізацію. «Готові виносити його на погодження уряду в найближчий час. Попередню редакцію законопроєкту відкликали. Цей закон потрібен обороні нашої держави і кожному воїну, який зараз на фронті. Потрібен якнайшвидше», — написав у фейсбуці міністр оборони Рустем Умєров.

Закон потрібен, але досі дуже багато часу витратили на обговорення непотрібних деталей, каже молодший сержант ЗСУ у відставці Юрій Гудименко:

— Конкретно мобілізація має бути для всіх. Жодна кількість грошей, скільки ти не заробляв би, не має грати жодної суттєвої ролі, тому що це призводить до соціальних напружень. Жеребкування може бути й не бути — залежно від того, як це буде реалізовано. Це не найгірша історія насправді, і світовий досвід це показує, але не зрозуміла її логіка. Тобто ми зараз будемо говорити про те, що нам треба мобілізувати мільйон людей. Мільйон людей чинною системою мобілізації, коли задіяні всі триста шістдесят п'ять днів на рік, ми добитися не можемо. Тому ми ще й запропонуємо систему жеребкування за американським принципом, коли сьогодні мобілізуються тільки люди, які народилися, наприклад, тринадцятого квітня, а це ще зменшує базу для мобілізації. Є якісь абсолютно дивні речі. І вони всі мене й моїх друзів, які зараз на війні, заганяють в абсолютний катарсис, тому що це ми проводимо зараз. Замість того, щоб проговорювати цілий автомобіль, ми поговоримо окрему деталь, навіть не знаючи, як вона пов'язана з усіма іншими. Але рано чи пізно закон про мобілізацію все одно буде ухвалений. Це питання виживання держави. Я сподіваюсь, що він буде цілісним. А зараз ми, на жаль, спостерігаємо тільки те, що цей закон непопулярний. Політики й інституції намагаються перекидати його одне одному, як гарячу картоплю з рук в руки. І виглядає це в якийсь момент просто, якщо чесно, огидно.

Ракетна атака на Київ 2 січня 2024 року стала наймасштабнішою за два роки війни — загальна площа пожежі у столиці після прильоту склала близько 10 000 м2. Найбільше постраждав багатоквартирний будинок у Солом’янському районі: посеред двору — величезна вирва від ракети, троє людей загинуло, десятки поранено, три під’їзди з дев’яти вигоріли й не є придатними до заселення, 160 людей було евакуйовано.

Що з цими людьми зараз і що буде далі? Як кияни позбуваються наслідків трагедії?

Вирішив поснідати не там, де завжди, і цим врятувався

Киянин Олег Гонтаренко того дня прокинувся рано й вирішив поснідати у спальні. Це, як тепер згадує чоловік, його врятувало. Бо від кухні та балкону, де він снідає зазвичай, майже нічого не залишилося. Олег страждає від природної ламкості кісток та має особливість — його зріст всього на п’ять сантиметрів більший за метр. 62-річний чоловік пересувається на милицях. Із задимленої квартири його, як дитину, винесли на руках рятувальники.

«Від повітряних тривог я давно не тікаю: бомбосховища у нас в будинку немає, а до найближчого я все одно швидко не дійду, — зізнається Олег Гонтаренко Sestry. — Загалом у нас у будинку багато старих, вони перечікують тривоги вдома. Ховаються у ванній, виходять у коридор. Дотримуються правила двох стін.

Я вже поснідав і збирався віднести посуд на кухню. Раптом мене підняло, вдарило об стіну і відкинуло на диван. Такої сили була ударна хвиля. Мене навіть накрило ковдрою, завдяки чому я не постраждав від уламків. Одразу навіть не зрозумів, що сталося. Хвилин п’ять у мене просто був шок. Потім до мене долинули звуки сирени, і я побачив, що перебуваю у зруйнованій квартирі, навколо все горить, а значить, мені треба якось звідси вибратись. На щастя, поряд зі мною був телефон, я зателефонував 112 і сказав, що мені терміново необхідна допомога. Накрився пледом і намагався глибоко не вдихати — довкола все горіло, дихати було складно», — згадує Олег.

Щоб дістатися Олега, рятувальникам знадобилося близько 40 хвилин. Його витягли через вікно і почали передавати ланцюжком іншим рятувальникам. Вже в машині швидкої допомоги стало зрозуміло, що чоловік надихався чадним газом. На нього надягли кисневу маску. 11 січня Олег Гонтаренко переїхав з лікарні до квартири, яку для чоловіка орендували й оплачують волонтери. Свого житла у чоловіка більше немає, але для нього найстрашніше, що ракета повністю знищила його машину, припарковану в дворі. Олег їздив на 11-річній Toyota Yaris, яка була спеціально обладнана для його особливих потреб. «Вона була моїми ногами, без неї я не можу пересуватися містом».

З одягу вціліло лише кілька светрів і футболок та пара взуття — через фізичні особливості чоловікові складно підібрати звичайний одяг, а ортопедичне взуття необхідно замовляти. Олег відкрив збір на спецавто та дуже вдячний людям, які його підтримують. Каже, без них би не впорався.

«Тато виніс із палаючого будинку військову форму й берци, бо захотів помститися»

Про трагедію у своїй родині Поліна Мельникова дізналась із сімейного чату. Дівчина проживає у Варшаві і згадує, що за кілька днів до російської атаки у всіх членів сім'ї було якесь погане передчуття, ніби трапиться щось жахливе. 2 січня 2024 року Поліна прокинулась і побачила повідомлення: «Наш дім горить. Бабуся загинула»…

— У нас дуже дружна сім'я, ми постійно спілкуємось, ділимося новинами та тим, що у нас сталося за день. Кілька днів у нас усіх була якась незрозуміла внутрішня тривога, і я навіть стала вмовляти рідних приїхати до Варшави. Але вони відмовилися, — розповідає Sestry Поліна Мельникова, онука загиблої професорки Києво-Могилянської Академії Людмили Шевцової.

Коли оголосили повітряну тривогу, тато за кілька хвилин до вибуху перекрив газ і відключив щиток з електрикою у своїй та бабусиній квартирі. Квартири моїх батьків та бабусі суміжні, у них два різні входи та один загальний невеликий коридор. Вікна виходять на різні боки. Того ранку тато хотів забрати бабусю до нас, але коли відчинив двері до її кімнати, вона буквально виштовхнула його за двері зі словами «Не заходь сюди!». Це було вперше в житті, щоб бабуся когось з нас не пустила. І тільки-но тато зачинив двері, пролунав вибух…

Тієї ночі Людмила Василівна спала саме з того боку, куди прийшовся удар. Вибухова хвиля була настільки сильною, що у квартирі зірвало паркет. З речей майже нічого не вціліло. Першою на допомогу рідним приїхала сестра Поліни Даша. Вона мешкає на Подолі й забрала батьків жити до себе.

«Даші бабуся встигла сказати, що вона всіх нас любить. Але до лікарні її не довезли, бабуся померла в дорозі… У заключенні лікарів так і написано: «смерть внаслідок військової агресії, множинні осколкові рани». Після цієї трагедії мої батьки досі перебувають у стані шоку.

Похороном займалися ми з сестрою. Мама досі не може прийти до тями, адже втратила свою матір. А тато має інвалідність, у нього була операція на серці, а зараз ще й сильно порушився слух. І навіть за таких даних у свої 65 років він був добровольцем у батальйоні, що захищає критичну інфраструктуру столиці.

Коли після вибуху рятувальники вивели батьків з дому, тато раптом побіг назад через палаючі завали й знову пробрався до квартири, аби забрати свої берці та військову форму. Він захотів помститися за все, що з нами сталося»…

Сім'я Шевцових — корінні кияни, які дуже люблять своє місто. Незважаючи на те, що вся родина мала шанс залишитися за кордоном, було прийняте рішення жити вдома, в Україні. У перший рік війни кілька місяців всі Шевцови мешкали в Польщі, але повернулися й дуже цьому раділи. Любили повторювати, що Варшава — як курорт, де спокійно, добрі люди, але серце все одно хоче додому.

«Бабуся часто говорила, що пережила Другу світову війну, отже, переживе й цю, — згадує Поліна зі сльозами на очах. — У неї було відмінне здоров’я, вона бігала, викладала в університеті. Навіть коли була в Польщі, то працювала онлайн. Додому повернулася, бо душею їй було спокійніше на рідній землі. У будинку на Солом'янці моя сім'я прожила понад сорок років.

Найцінніше, що вдалося врятувати — це скринька, де бабуся зберігала наші листівки, сімейні фотографії. Вона дуже любила, коли ми дарували їй листівки з побажаннями, для неї це було найкращим подарунком».

Допомогти постраждалим прийшли сотні людей і за кілька днів прибрали величезні двір і будинок

Понівечений будинок потроху повертається до життя — в деяких під’їздах відновлено водопостачання, опалення, світло. Все це результат титанічної праці волонтерів і громади, яка за декілька днів зробила майже неможливе, відновивши життя там, де було згарище. Працювали всі: судді та візажистки, в сніг, дощ, просто неба, в пилюці та бруді...

— Це не перший обстріл нашого району, але таких руйнувань ще не було. Ми прибули на місце подій одні з перших і, коли побачили масштаби трагедії, були шоковані. Навколо вирви від ракети, яка впала у дворі, були пошкоджені кілька будинків, а також школа, — розповідає Sestry Альона Нікітіна, мешканка Солом’янського району, волонтерка і голова громадської організації Los Solomas (це найбільша районна спільнота Києва). Саме Альона організувала групу «Мурашник» для допомоги постраждалим, в якому взяли участь майже три тисячі людей.  

Ми завжди координуємо свої дії з рятувальними службами, пожежниками, тому спочатку, щоб не заважати їхній рятівній роботі, ми стали допомагати мешканцям сусіднього будинку — вибуховою хвилею там винесло вікна, тож потрібно було їх закрити, щоб не виходило тепло з будинку. Коли людей було евакуйовано, ми перейшли до наступного кроку — очищення двору від наслідків атаки. Адже він був завалений повністю: згорілі машини й речі, уламки скла й стін. А вже потім ми стали допомагати людям з прибиранням квартир.

Мені дуже вразило те, що тільки-но ми оголосили про наш «Мурашник» і створили окремий телеграм-чат допомоги, туди відразу почали масово додаватися люди й пропонувати допомогу. У перші дні я прийняла кілька сотень дзвінків, люди надсилали гроші постраждалим, приїжджали з різних районів Києва, аби допомогти чимось власноруч. Загалом за ці дні ми закрили 1624 вибитих вікна. Це дуже великий обсяг роботи. Зараз майже все зроблено, територія очищена, щоб могли працювати комісія і будівельники. Але до нас продовжують надходити точкові запити на прибирання, адже мешканці квартир просто не в змозі зробити це самотужки», — каже Альона.

«Вкрай важко осягнути те, що нещодавно в цих помешканнях вирувало життя, люди снідали на кухні, а зараз все, що залишилось у квартирі після вибуху, вміщується в п’ять великих пакетів сміття… У деяких оселях люди знаходили цінні речі та документи, а деякі настільки вигоріли, що серед обвугленої чорної маси неможливо було впізнати, що це за річ», — каже Альона Нікітіна.

До багатьох квартир перші дні не було доступу через зруйновані перекриття та сходи, тож волонтерам і комунальникам довелося спочатку розчистити собі шлях до помешкань. Всі працювали практично цілодобово.

За словами Альони, доля будинку зараз вирішується місцевою владою та комісією. Це не швидкий процес, тому що пошкодження дуже великі, в двух під’їздах зруйновані перекриття, потрібен час, щоб оцінити всі наслідки. Деякі люди, чиї квартири вціліли, вже повертаються до себе додому. Вікон, в яких ввечері горить світло, стає дедалі більше. Зараз в будинку частково відновлено світло й опалення, але немає газу — мешканцям доводиться готувати їсти на маленькій електроплиті.

Ті, чиї квартири знищено повністю, поки живуть у родичів, друзів, а також в орендованих помешканнях. За допомогою громади та небайдужих людей вдалося зібрати їм гроші на оплату житла.

До 15 січня в сусідній школі працював штаб допомоги: люди отримали консультацію фахівців управління соціального захисту населення, психологів, одяг та їжу. Ті, хто не мав, куди піти, могли тут заночувати. Волонтери приходили сюди зігрітися та поїсти.

Щоб обійти всі квартири та оцінити збитки повністю, комісії знадобиться кілька тижнів. Але вже сьогодні є інформація, що всім постраждалим виплатять по 10 тисяч гривень (1000 злотих).

Нещодавні масовані ракетні удари Росії по українських лікарнях, житлових масивах і школах, на думку відомої американської письменниці та публіцистки Енн Епплбом, є доказом того, що Путін зовсім не думає про переговори, а тим більше — про мир. Кремлівський господар добре розуміє, що йому не перемогти Україну на полі бою. Однак він розраховує на те, що союзники втомляться, а виснажені війною українці підуть проти своєї влади.

Послання Кремля світові — головним чином Заходу та Україні, а також власній громадській думці — просте: ми готові до будь-яких людських жертв і втрат техніки, зруйнуємо українську інфраструктуру, самі виживемо, а гроші на продовження війни знайдемо.

Системи, інституції, закони

На думку Епплбом, цей наратив є чистою пропагандою, адже насправді росіяни набагато слабші у військовому плані, ніж вони заявляють, санкції працюють, а російське суспільство, яке біднішає з кожним днем, також вже дуже втомилося від війни. Однак московська пропаганда — дієва. Американські республіканці використовують її наративи, описуючи Україну як корумповану, політично розділену країну, яка сумнівається в перемозі — і блокують підтримку США для країни, що захищається. У Європі аналогом республіканців у цьому питанні є Віктор Орбан, який, використовуючи подібну риторику, паралізує підтримку ЄС.

Епплбом вважає, що того, чого було достатньо для того, аби відкинути російське вторгнення і завоювати симпатії вільного світу: народна мобілізація на захист країни, масове волонтерство, сміливість і відданість простих людей, палкий патріотизм і енергія — тепер вже недостатньо. Час швидкої мобілізації та імпровізації минув.

Сьогодні необхідні «системи, інституції та закони». Настав час підкріпити ентузіазм солдатів — суперпрофесійним командуванням, а винахідливість інженерів, які конструюють безпілотники — створенням «найсучаснішої оборонної промисловості в Європі, якщо не у світі». І, звісно, завдання для уряду: «викорінити будь-які прояви корупції». Епплбом підкреслює, що останнє твердження вигадала не вона особисто, а лише процитувала Рустема Умєрова, нового міністра оборони України.

Гра з відкритими картами

Умєров, кримський татарин за походженням, має репутацію однозначно проєвропейського, компетентного, скромного і далекоглядного політика. Окрім того, хоча б з огляду на своє походження та особистий досвід — він, як мало хто інший, усвідомлює потенційні трагічні наслідки перебування України в російській сфері впливу.

Міністр також добре розуміє масштаби викликів, які сьогодні постають перед українською армією. Це не лише боротьба з марнотратством, яке сьогодні є в кожній армії, навіть американській, а й — необхідність забезпечення регулярного, ретельно продуманого постачання боєприпасів і сучасного обладнання, довгострокового планування та безперервної співпраці із західними збройовими компаніями.

І що, мабуть, ще важливіше — потреба в кращому управлінні людськими ресурсами, яких у росіян набагато більше. Україні потрібно підготувати більше солдатів, а тим, хто вже на фронті — дати можливість відпочити й відновитися. На думку Епплбом, Умєров добре знає, що питання мобілізації, випадки примусового призову солдатів до армії або втечі чоловіків за кордон — це реальна проблема. Як її розв’язати? Грою з відкритими картами та створенням прозорих правил. Як каже сам міністр: «Люди повинні розуміти, як їх будуть навчати, як будуть годувати, як про них турбуватимуться під час служби».

Складна «декомпресія»

Відкритим залишається питання внутрішньополітичних суперечок в Україні. Президент Володимир Зеленський і головнокомандувач Збройних сил України Валерій Залужний не в усьому між собою погоджуються, — визнає Умєров. Однак роздмухування цих суперечок, зокрема й українськими ЗМІ, до рівня суперництва, — токсичне і контрпродуктивне. Українські дискусії потребують — за словами самого міністра — «декомпресії», тобто зосередження на стратегічних (військово-політичних) цілях, які, зрештою, є спільними для всіх.

Така «декомпресія» буде нелегким завданням. В американських політичних дискусіях навколо українського питання для неї немає місця, — зазначає Епплбом. Замість аполітичних і «сфокусованих на цілях» обговорень — par excellence [фр. переважно. — Ред.] політичні суперечки, в яких українське питання є заручником гри республіканців з демократами: якщо допомога Україні зміцнить Джо Байдена, то тим гірше буде для України.

«Але ми маємо справу з різними ставками», — пише лауреатка Пулітцерівської премії. — Боротьба України з Росією завжди була зіткненням цивілізацій, протистоянням відкритого та закритого суспільства, правової держави та диктатури. Українці досі вважають, що їхня версія демократії не лише привабливіша за російську автократію, але й більш ефективна».

«Саме тому необхідно вірити в них і допомагати їм», — резюмує Енн Епплбом.

‍

Читайте оригінал статті Енн Епплбом для The Atlantic «Як має змінитися Україна, якщо вона хоче перемогти?»

Мар'яна Мамонова — військова медикиня. На службу до Маріуполя потрапила ще до повномасштабної війни. І там познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком Василем, військовослужбовцем Нацгвардії.

Про свою вагітність жінка дізналася уже під час війни. Напочатку весни 2022 року потрапила у полон — в Оленівку. Російські наглядачі, згадує жінка, не мали жодного поблажливого ставлення до неї. Попри вагітність.

22 вересня 2022 року Мар’яну Мамонову, яка перебувала на 9 місяці вагітності, обміняли. Це той самий обмін, коли Росії віддали Віктора Медведчука та інших російських військових. Натомість додому повернулись понад 200 українських бійців, які боронили Маріуполь.

Семеро загиблих, 30 поранених — такі наслідки російської атаки 29 грудня по Дніпру. Армія РФ влучила в торговельний центр та пологовий будинок. Крім того, пошкоджено 14 багатоповерхівок, понівечено сім приватних будинків, 35 автомобілів, 12 адмінбудівель. Як місто оговтується від атаки — у матеріалі Sestry.  

‍Моє місто і мої люди під звуки вибухів

Ранок 29 грудня. Того дня українці читали у чатах тривожні повідомлення: «Зафіксовано зліт стратегічних бомбардувальників 11 бортів ТУ-95МС з Оленьї». Наступне повідомлення не забарилось: «Вхід ракет у повітряний простір України о 6:00».

На годиннику 6:35. Дніпро. Вибух. Важкі глухі удари. Здається, лунають звідусіль. Їх кілька.  Канонада. 3-5-7. Рахувати не виходить. Гучно. Моторошно. І, ніби, ципенієш. Липкий страх стає комом десь в районі діафрагми. Це все? Чи буде ще? Збили чи «приліт»? Як рідні? Питання пульсують у голові.  

У чатах перша інформація: 

— На вулиці Тітова повилітали вікна. 

Пишу рідним з того району. 

— Ми норм. 

Нині цієї фрази цілком достатньо для видиху.

Але за кілька секунд подруга надсилає відео і фото. Вона опинилась в епіцентрі вибуху. Наталя бігла на роботу в аптеку. Торговельний центр вже палав, кілька людей лежали на асфальті в крові. Аптека без скла. Наталя сказала, що сидить на підлозі в аптеці, чекає на поліцію. Голос тремтить, плаче. Чую в слухавку вий сирен швидких. 

Десь о 7:35 було зрозуміло, що основний удар прийшовся на торговельний центр, там були поранені і загиблі. Але вже біля 8:00 з'явилася інформація  про влучання у пологовий будинок… І перші його кадри у вогні. Кров гупала у скронях. Уява вимальовувала страшні картинки…

Цілий житловий квартал, як кадри з кіна про війну. Втім, у реальність повертає хрускіт скла під ногами. Будинки без вікон. Люди, як мурахи, розгрібають гори сміття та скла. Вікна закривають ДСП-панелями. Будинки без очей. 

‍Мої хлопці народились у сорочці

Павло та Оля Щури прибирають квартиру від скла та пилу. Вона чистить віником улюблену іграшку сина Макарчика — сортер-розвивалку. Їхня квартира на четвертому поверсі будинку, який навпроти пологового. 

— Я рано-вранці пішла на роботу. Залишила своїх хлопців досипати, — розповідає молода мама.

Павло з сином були на дивані. Півторарічний Макар не любить спати в ліжечку біля вікна. Сирена вже провила. Павло моніторив чати:

— Ймовірно, спрацював інстинкт. За кілька секунд до вибуху я схопив сина і вибіг в коридор. 

Вибуховою хвилею вибило вхідні двері, посипалось скло. Павло накрив собою сина. Щось ударило в лоба. Макарчик злякався вибухів і плакав. З голови Павла текла кров. Затуливши однією рукою дитину, іншою чоловік сумкою-шоппером витирав кров на лобі. 

У квартирі стояв пил. Було враження, ніби все у тумані. Забігли сусіди. Допомогли  вийти на вулицю. Павло помітив, що й в Макарка розсічена голова. Побіг з малим на руках до лікарні, яка поруч. Там надали першу допомогу. Обробили та перевязали голови. І Павлові, і сину. Вже потім з Олею поїхали у дитячу лікарню, аби там обстежили сина. Найменший постраждалий того дня у Дніпрі, півторарічний Макарчик, не мав серйозних поранень. Хоча на рану на голові все ж таки наклали шви. Хлопчика у той же день відпустили додому.

— Мої хлопці народились у сорочці, — каже Оля. 

‍Куріння справді може вбити

Так тепер каже 25-річний Олександр Діденко. Того дня, 29 грудня, молодик йшов на ранкову зміну. Купив хліб і завернув за цигарками. Вирішив скоротити шлях до крамниці. Говорив з мамою телефоном. Вона просила набрати її, як він дійде до роботи, бо все ж таки тривога і летять ракети. Олександра поклав слухавку і у ту саму мить почув свист над головою. А потім удар. Один, другий, третій. Саша був біля пологового — ворожа ракета розірвалась поруч:

— Я відчув біль в нозі. А потім стало важко дихати. Побачив якогось хлопця. Пошкандибав до нього. Я просто кричав: «Допоможи, брате, я хочу жити».

Перехожий виявився військовим. У нього було 4 турнікети, які він наклав Сашкові, аби зупинити кровотечу. Далі була швидка. Вже на ношах хлопець встиг відповісти мамі по телефону: 

— Я зробив титанічне зусилля над собою і, піднявши слухавку, сказав мамі, що зі мною все ок, я вже на роботі. Коли натиснув на кнопку «відбій», втратив свідомість. 

Олександр отримав надважкі поранення, його оперували три бригади лікарів  —  нейрохірурги, хірургі та травматологи.  

— Розбита голова, черепно-мозкова гематома, вирвані куски тіла, величезний предмет в животі, якій розірвав кишківник, перелом гомілки та безліч інших поранень, — так коментує стан молодого чоловіка Олександр Толубаєв, заступник медичного директора з надання екстреної медичної допомоги  Дніпровської обласної олінічної лікарні ім. І.І. Мечнікова.   

Хлопець вижив, попереду ще кілька операцій та реабілітація. Дівчина Сашка вже зустрілась з випадковим рятівником свого хлопця —  військовим Богданом. Бо, власне, ці 4 турнікети і те, що військовослужбовець наклав їх правильно й врятували Сашкові життя. 

А сам молодик каже, що кине палити, бо он як дорого коштувала йому ця шкідлива звичка. 

‍Будинок щастя: коли тут знову будуть пологи?

Біля розрощеного пологового зустрічає завідувачка акушерського відділення Ірина Кульбач. Ця жінка, без пафосного перебільшення, героїня, бо врятувала 12 породіль, 4 немовляти й увесь колектив пологового. 

— Так, у нас є інструкція: як тільки звучить сигнал повітряної тривоги, усі мають спуститись в укриття. Але ж ви знаєте, як ми на другому році війни реагуємо на сигнали повітряної тривоги. Я читала чати, я бачила і розуміла рівень загрози та ймовірні наслідки, тому наполегливо, можливо, досить категорично пояснювала жінкам необхідність походу в укриття. І, слава Богу, за кілька хвилин до першого удару усі наші мамочки та діти були у сховищі. 

Ірина хоче показати згарище, але телефонує Катя Лисенко. За три дні до ракетної атаки їй зробили кесарів розтин. 

— Катю, як груди? Як шов? Приїхали на БЦЖ? 

З машини виходить молоде подружжя. Оглядати малюка в пологовому немає змоги. Щеплення зробили у лікарні поруч. До пологового Катя з чоловіком заїхали, аби ще раз подякувати лікарці за свого сина Віктора, який побачив світ завдяки Ірині, а також за врятоване своє життя. 

— Ми спочатку дійсно не дуже хотіли йти в укриття. Це була третя доба після кесаревого розтину, мені ще важко було ходити. Але медперсонал наполягав. І як тільки ми спустились в укриття, пролунав перший вибух, — каже Катя Лисенко. 

Жінка народжувала разом із чоловіком. Він три дні був у палаті з дружиною. В укриття пішли втрьох —  він, вона і малюк. 

— Я накрив дружину та сина собою. Другий та третій вибухи були дуже сильними. Ми чули, як розбивається скло, як щось гупає та валиться. В якийсь момент я втратив слух на одне вухо, — згадує В’ячеслав. 

Після серії вибухів в укритті почалась паніка. Тоді Ірина Кульбач взяла все у свої руки і гучно роздавала команди. 

Пологовий вже почав горіти, лікарка організувала евакуацію: персонал почав виводити породіль з укриття, аби вивезти подалі від епіцентру небезпеки. Лікарі, медсестри, санітарки, за вказівкою завідувачки, кинулись на дорогу. Зупиняли всі автівки, що їхали повз пологовий. Вмовляли водіїв вивезти вагітних жінок та мам з немовлятами. 

— Я дуже вдячна нашим людям за те, що ніхто не відмовив. Абсолютно незнайомі люди саджали в машини наших вагітних та породіль з діточками і вивозили подалі від палаючого пологового, — розповідає Ірина Кульбач.

Ми заходимо у будівлю пологового. Вікна без скла, шахти ліфтів порожні: троси не витримали — кабіни впали. Рухаємось за пані Іриною, підсвічуємо дорогу телефонами, під ногами — чорне сміття, шматки кахлів, над головою обвуглені квадратики стелі звисають розірваним шматтям. Доходимо до груди металу —  це шматки ракети. Лікарка сміливо йде, вона, ніби, не відчуває небезпеки. Тут було дитяче відділення. Видно уламки кювезів для немовлят, але удар був такої сили, що рухнула підлога. Тож під ногами — прірва. Запрошує Ірина Кульбач і до свого кабінету. Вона вправно балансує на дверях, якими проклали прохід до кабінетів, бо підлоги у цій частині будівлі також немає.

Далі палати. Колись комфортабельні з великими двоспальними ліжками, телевізорами та шведськими стінками. Ось білосніжне джакузі і вибиті шибки та потріскані стіни, всюди попіл та пил. А у кутку букет червоних троянд — подяка за сина чи доньку. Пелюстки квітів  почорніли…

— Біль, я відчуваю великий біль, через те, що ці жахіття трапились у нашому пологовому. Але ще у серці є надія. Наш колектив згуртувався. Ми ось вже кілька днів розгрібаємо ці завали. І у кожного питання: коли тут знову будуть пологи? Наші солдати нині в окопах, їм потрібна зброя і дрони, але я знаю, що кожен з них після перемоги мріє прийти у пологовий, аби разом з коханою народити сина чи дочку. Бо немає більшого щастя. Тому я благаю всіх допомогти  —  руками чи копійчиною — відродити наш пологовий, — звертається Ірина Кульбач. 

Під кінець «екскурсії» пані Ірина ділиться таємницею. Вона піднімає светр і показує спину. На спині великі фіолетові синці. 

— Я не знаю, коли мене так поранило і чим. Поки я бігала, на мене щось летіло. Тоді не відчувала ні болю, ні страху. А зараз вся спина болить. 

Хочеться обійняти цю жінку. Кажу:

— Дякую за племінницю. Моя сестричка у вас народжувала у 2021-му. У неї ще татуювання під груддю дивне — ім'я бабусі, яка її виховала сама.

— Анічка? 

— Так, Аня! 

Лікарка Ірина обіймає мене сама. А я боюсь торкатись її пораненої спини. І дивуюсь, як вона добре пам'ятає своїх породіль.   

У залі урочистої виписки стоїть прикрашена ялинка, деякі кульки цілі. З ікони споглядає Богородиця…

Негайно надати необхідну зброю Україні та припинити російський терор сьогодні закликали українці західний світ у центрі Варшави біля представництва Єврокомісії. Громадська ініціатива була організована Euromaidan-Warszawa у відповідь на посилення обстрілів українських міст і зібрала понад дві тисячі учасників. Незважаючи на лютий мороз, чимало людей прийшли разом з дітьми. Деякі учасники мітингу втратили рідних у результаті російських атак.

Серед основних вимог: зброя для захисту цивільного населення, літаки F-16, системи протиповітряної оборони, безпілотники та ракети з великим радіусом дії. А ще — ізоляція російських дипломатів, заборона їм доступу до міжнародних майданчиків, размороження заморожених російських активів та використання їх на допомогу Україні.

Вже майже десять років Україна переживає постійну агресію з боку Росії. Останнім часом росіяни посилили масовані обстріли українських територій і винищують цивільне населення.

«Україна не може знову чекати на допомогу, Путін кожного дня бомбить мирні міста та вбиває цивільних, — звернулася до світу лідерка громадської організації Euromaidan-Warszawa Наталка Панченко. — Ми просимо про конкретні речі, бо не маємо часу чекати. Немає часу в тих, хто зараз на фронті под обстрілами. Європейські політики повинні це усвідомити. Європа вважає, що в нас є десятиліття, щоб перемогти Росію. Але в нас нема десятиліть. І в Європи, до речі, теж. Україні потрібна протиповітряна оборона тут і зараз».

Кілька днів тому Україна відбила найбільшу комбіновану ракетну атаку в світі. ППО знищили за одну ніч 72 цілі, серед яких десять з десяти аеробалістичних ракет «Кинджал», 62 крилаті ракети «Калібр» та 35 ударних безпілотних літальних апаратів «Шахед». В результаті атак вже загинуло 92 людини, чимало осіб перебувають у лікарні на межі життя й смерті.

На акції була присутня Поліна Мельникова, яка 2 січня 2024 року втратила бабусю, професорку Києво-Могилянської Академії Людмилу Василівну Шевцову. В будинок Людмили на Солом'янці в Києві прилетіла ракета.

«Мої батьки та бабуся жили в сусідніх квартирах. Квартира батьків зруйнована, а від квартири бабусі фактично нічого не залишилося. Вона померла в машині швидкої допомоги, але встигла сказати моїй сестрі, яка зараз в Україні, що її любить. У будинку на Солом'янці моя сім'я прожила 40 років. Рідні не залишилися за кордоном, тому що хотіли жити тільки в Україні, а зараз батьки досі не можуть прийти до тями. Дехто втомився від війни, дехто опустив руки, але війна продовжується, гинуть люди, і я хочу, чтоб світ про це знав. Знав, що ми втрачаємо рідних, втрачаємо кращих. І пам‘ятав, що у війни немає кордонів, вона може дуже швидко поширюватися», — поділилася з Sestry Поліна.

Через майже два роки війни чи не кожен учасник акції має свою історію, яка змусила його прийти. І кожна з цих історій болить.

«Ми планували весілля, я чекала на дитину. Я була на третьому місяці вагітності, коли дізналася, що мій коханий загинув під Бахмутом. Минуло 8 місяців, а в мене болить так, ніби це було вчора. Рідні відправили мене до Варшави почати нове життя, а мені здається, що я божеволію. Росіяни відібрали в мене сенс і бажання жити. Не знаю, що буде далі. Сюди прийшла ще й для того, аби побути серед своїх. І щоб якнайменше дівчат повторили мою долю», — поділилась киянка Анна, яка плакала протягом майже всієї акції. Коли я підійшла до неї, щоб підтримати, жінка деякий час дивилася повз мене і тільки потім зі мною заговорила.

На мітинг також прийшла Олеся Кущ з Ірпеня, яка втратила будинок і тепер мешкає у Варшаві з родиною. Каже, що пережила справжній жах, коли до голови її 16-річної доньки вороги приставили автомат. «Наш будинок був знищений. Я боюся повертатися назад, поки йде війна. Я тут, на акції, бо вважаю, що ми всі повинні зробити все, що від нас залежить, щоб війна закінчилася. Донатити, допомагати, адже ніхто не знає, яке місто чи країна будуть наступними», — впевнена Олеся.

Підтримати Україну прийшли польські громадські діячі та політики. Зокрема, колишній мер Варшави, економіст Марцін Свенцицький, а також один з лідерів легендарного руху «Солідарність» Збігнєв Буяк.

На акції Stop Russian Terror також було зібрано донати на підтримку України. Сума незабаром буде озвучена організаторами.

На подвір’ї у середмісті Харкова стоїть прикрашена новорічна ялинка. А навколо ялинки — двір і будинки, потрощені уламками російської ракети. Вікна забиті дошками. Людей у квартирах немає. 30 грудня сюди прилетіла одна з російських ракет.

Поряд з пустою п’ятиповерхівкою 84-річний Юрій разом з товаришем розбирають завали поблизу свого гаража. Це, каже, єдина будівля, яка тут вціліла після удару. Чоловік згадує, що того вечора, коли прилетіло, він був не вдома. А коли стався вибух, саме розмовляв телефоном з дружиною:

«Вона працювала на балконі, хвилини за дві до удару я їй зателефонував. Вона зайшла до кімнати, щоб поговорити. Зненацька я почув її крик, вона кричала, що падають стіни, болить голова й тече кров. І все… далі я чув лише стогін».

Дружину Юрія забрали до лікарні з травмою голови. Нині вона продовжує лікування, чоловік же взявся облаштовувати побут, бо у квартирі рухнули стіни, винесло вікна та двері: «Я зараз орендував квартиру, нам пропонували гуртожиток, але куди ж після операції дружину в гуртожиток. Зараз вона прийшла до тями, вже розмовляє, ходить, але їй ще мають провести трепанацію черепа»...

Пан Юрій щодня приходить до свого гаража, виносить вцілілі речі, які нажив разом з коханою дружиною. Чекає на неї та кляне Путіна: «Хай буде проклятий він і всі його поплічники, які такими варварськими бомбардуваннями знищують моє місто».

Під ракетним ударом житлові квартали Харкова опинилися з 29 грудня. Росіяни били ракетами 30 та 31 грудня, а потім ще й 2 і 6 січня. Житлові будинки, готель, будівлі університетів, лікарня, магазини та кав'ярні — ось неповний перелік інфраструктури, яка постраждала від ударів. Близько сотні людей звернулися до лікарів про допомогу.

Це фото харківська волонтерка Наталія Попова опублікувала на своїй сторінці у Facebook 2 січня. На світлині — її син, схований у ванній. Одна з ракет впала у двір біля будинку Наталі. «Я почула звук вибуху, встигла схопити малого й закинути його до ванни. І коли сюди вже друга ракета прилетіла, мені просто пощастило, я залетіла у ванну з ударною хвилею, разом з дверима, а син був закритий простирадлами. І завдяки цьому він, на щастя, фізично не постраждав. Хоча стрес переживає сильний. У мене ж скло позаходило під шкіру, на нозі вже дістали все, що змогли, ходити досить важко, але мені дали багато пігулок від болю, тому зараз добре», — розповідає мені Наталя.

У сусідньому із Наталею будинку 2 січня померла 91-річна жінка, за даними медиків екстреної допомоги, у неї під час вибухів зупинилося серце. А ще, за два дні після одного з прильотів, у лікарні не стало колишньої акторки Харківського драматичного театру Вікторії Тимошенко. Їй було 84 роки. Поранення, завдані російською ракетою, виявилися смертельними.

За кілька днів після ракетного удару в цьому дворі не вщухає гул автомобілів: комунальники забивають дошками вікна, змітають сміття та уламки з даху. Подекуди мешканці квартир виносять скло та вивозять вцілілі речі — в одному з будинків тепер жити неможливо, бо вибухом пошкодило електрику, газомережі та систему опалення. Люди їдуть до родичів та друзів. Тим, кому немає куди податися, місто пропонує гуртожитки. На подвір'ї звітують між собою, чи вдалося знайти домашніх улюбленців, адже після вибуху налякані коти та собаки тікали з дому.

Найбільших пошкоджень зазнала будівля колишнього спорткомплексу. До вирви, яку залишила російська ракета, підходить Володимир, чоловік ховає обличчя, бо не може стримати сліз: тут пройшли його студентські роки…

«Навпроти був наш гуртожиток, тут спорткомплекс, житлові будинки, — згадує він. — Навіщо вони стріляють? Тут немає ніяких військових об’єктів. Я тепер не хочу знати росіян. Це мертва нація».

За даними Харківської міської ради, за тиждень обстрілів Харкова росіяни пошкодили понад 130 будинків, один з яких поки не відновлюватимуть, а законсервують.

На сьогодні у медзакладах Харкова лишається 21 людина, поранена внаслідок ракетних ударів. Керівник поліції Харківщини назвав ці обстріли залякуванням мирного населення міста. Якими саме ракетами били 2 січня, експерти ще встановлюють, але це точно не ракети російського виробництва, каже очільник обласної військової адміністрації Олег Синєгубов. І додає: «Готель Харків Палас — це не база наших військових, це не точки, якими ворог послаблює нашу обороноздатність. Це ніщо інше, як черговий терористичний акт».

За даними розвідки, у Харкові та області зберігається загроза нових ударів. Не виключають, що росіяни битимуть по енергетичній та критичній інфраструктурі, адже найближчими днями в регіоні очікують морози.

Волонтерка Наталя Попова вже відвезла свого сина в інше місто. А сама... повернулась до рідного Харкова, щоб допомагати військовим. Каже, що тепер їй доведеться відновлювати житло (речей майже не залишилось) та купувати новий бус. Адже той, яким вона раніше возила допомогу на фронт, знищила ракета. І от нова інформація: минуло всього кілька днів, а українці вже зібрали гроші на новий автобус.

Маленький Єгор у жовтні 2022 року звернувся до Путіна із проханням відпустити його маму з полону. Однак очільник Кремля довго не чув прохань дитини.

10 квітня 2023 року із полону звільнили 100 українських захисників. Серед них була й Аліна Мелешко-Габурич. Жінка провела у російському полоні довгих 11 місяців. Маленький Єгор тим часом жив із бабусею та дідусем та щодня чекав на повернення своєї мами.

Аліна разом зі своїм чоловіком була на «Азовсталі». 23 квітня 2022 року Вадим попав під авіабомбу. Йому зробили операцію. Однак через три дні він помер. Аліна залишилася на «Азовсталі», а потім потрапила у полон.

Діліться історією Аліни Мелешко-Габурич зі своїми польськими друзями, а також з тими, хто знає польську мову. Кожна історія із відеоциклу «Жінки Азову» є двома мовами — українською та польською.