Юлія Паєвська: «Я не обирала цей шлях. Я ніколи не хотіла бути героєм або відомою людиною. Я просто виконувала свою роботу»

Альдона Гартвіньська: Незалежно від того, чи це Бєбжанський національний парк, чи Донецька область, ти всюди ходиш босоніж. От і до нашої варшавської студії ти прийшла без взуття. Як довго ти вже є відьмою, яка ходить босоніж? 

Аґнєшка Зах: Як і для кожної відьми, час для мене є умовним. Не пам'ятаю, може, 10-15 років. А почалося все з комфорту. Я працюю гідом у Бєбжанському національному парку і, по суті, вожу людей по болоту. Неможливо ходити в гумових чоботях, повних багнюки. Тож я вирішила, що краще босоніж. І коли стала так ходити болотами, стала дійсно почуватися комфортніше. Взувала черевики — мені було гірше. Знімала — ставало краще. Так і пішло.

‍АГ: Так, але болото приємне для ніг, а околиці Донецька усіяні осколками, склом, сміттям і хтозна-чим ще.

— Навіть коли горіло, я ходила босоніж. І коли був мороз. І я жива — не опечена, не поранена.

‍Йоанна Мосєй: Розкажи трохи більше про своє внутрішнє «відьомське» я — як стати відьмою? 

— Якось я як гід водила людей парком, і хтось назвав мене так через трюк з лосем, який виліз з густих кущів перед камерою — як на замовлення. Таємниця мови лосів. Спочатку я обурювалась, що хтось з мене сміється, а потім вирішила, що можна зробити з цього свою сильну сторону. Дуже люблю перетворювати ворогів на друзів. А далі стали відбуватися різні дивні речі. До мене приїжджали люди на майстеркласи з виготовлення мотанок. Якось я взяла випадкову ляльку в руки і почала розповідати про людину, яка її зробила. І тут ця людина питає: «Звідки ти все це знаєш?». А я: «Так це ж видно». Отак все і почалося.

‍АГ: Тобто ти бачиш і знаєш певні речі. Бо ти сказала, що спочатку тобі не подобалося, що тебе називали відьмою, але ти сприйняла це як хорошу карту. Але ж є різниця між відьмою і чаклункою. Бо відьма відає, тобто має знання.

— Я їжджу в небезпечні місця, але жива. Коли відчуваю, що над головою занадто багато повітря, то розумію, що час забиратися.

‍АГ: Як ти відчуваєш?  

— Це було рік тому. Ми стояли за Оріхове (Луганської області — Ред.) на зупинці, бо в інших місцях не було зв'язку з хлопцями. Вони сказали мені по телефону, куди їдуть, але коли мали сказати, що там робитимуть, зв'язок обірвався. Мій співрозмовник не встиг сказати, що вони їдуть туди воювати, і ми з гуманітарною допомогою вже були готові їхати до них. І тут я кажу: «Занадто багато простору, збираємося».

‍АГ: Що означає «занадто багато простору»? Що це за відчуття? 

— Ніби немає хмар, немає атмосфери. Я відчуваю, ніби над головою занадто багато місця. Ми поїхали, і незабаром там почався обстріл. І я стала довіряти цьому відчуттю. 

АГ: Ти завжди це мала, чи це з'явилося тоді, коли ти почала ризикувати?  

— Колись траплялося, що я просто таке викидала. Наприклад, коли я була вагітна, під лавкою лежала наша сучка, теж вагітна. Хтось запитав: «Цікаво, скільки буде сучок, а скільки песиків?». Я заглянула під лавку, між свої коліна, де лежала собака, і сказала: «Тільки сучки». Ніхто не повірив, але народилися тільки сучки. Це дрібниця, але на війні я отримала можливість це перевірити. Іноді бувало так, що я казала бійцям, щоб вони сьогодні були обережнішими — і якби не це, все могло бути інакше.  

‍ЙМ: Що ти робила до вторгнення? Чим ти займалася тоді і чим займаєшся зараз? 

— До повномасштабної війни я жила казковим життям. Працювала гідом, заробляла достатньо. Організовувала великі заходи, Ніч на Купала, концерти з класними музикантами.  

Я дарувала радість, мені було приємно ділитися музикою, яку я люблю, з людьми, яких я також люблю

Життя-казка, екскурсії, майстеркласи з травництва, створення мотанок, дайвінг, четверо феноменальних дітей. І ось почалася війна в Україні... Мій знайомий, який з 2014 року їздив як волонтер, вивіз з України біженців. Я віддала їм весь свій будинок. У мене є два будинки, в другому я починала ремонт. Тож я переїхала в той, що ремонтувався, щоб їм було краще. Всього в цьому будинку за час війни вже мешкало близько двадцяти п'яти осіб. Були Маріуполь, Одеса, Харків, Київ. Була бабуся з деменцією. 

‍ЙМ: Чому ти почала їздити на фронт? 

— Бо цей мій знайомий [водій] одного дня приїхав такий змучений, що ледве тримався на ногах. І я сіла за кермо. Думала бути лише водієм на заміну, бо саме тоді мала трохи вільного часу. Це було десь після пандемії, у мене було менше клієнтів, бо люди все ще були налякані. 

Спочатку ми їздили до Львова, але в якийсь момент не було кому їхати на фронт, а там хлопці чекали. І нас відправили під Покровськ, який на той час обстрілювали. Ми отримали інструкції, куди їхати, куди не їхати, на що звертати увагу, чого не дозволено і так далі. І коли приїхали, то побачили повітряну битву над нашими головами. Винищувачі летіли так низько, що машину навіть відкинуло. Я маю дуже дивний тип психіки: мене ніщо не дивує, я маю здатність все зрозуміти. Іноді запитую: чи це нормально, чи це можна прийняти? Маю здатність дуже легко переходити до порядку денного. Навіть травматичні події я переживаю досить легко. 

AH: А як щодо страху? 

— Спочатку був, але я від початку їздила з Павлом, а Павел знав Донецьк з 2014 року. І він грав першу скрипку. Пізніше стала їздити сама. Чому? Бо я знаю, що роблю, можу відповідати і за себе, і за безпеку хлопців — щоб не сталося нічого неконтрольованого, щоб не виказати розташування. Я все це вмію робити. Але я не можу відповідати за іншу людину в машині. Навіть якщо це класна людина, я не знаю, на кого вона може працювати. 

‍АГ: Адже різниця між багатьма волонтерами та тобою полягає в тому, що ти дійсно потрапляєш у місця, недоступні навіть для українських волонтерів. Ти добираєшся до місць, куди бійці приїжджають прямо з окопів і відпочивають. Трапляється, хоча зараз, можливо, рідше, бо, на жаль, такі обставини, що ти потрапляєш на бойові позиції. Ти завоювала довіру серед солдатів. Це для нас складний момент, бо солдати іноді… зникають.

— Я відразу згадала одну ситуацію. Їхала до хлопців, яких обстріляли хімічною зброєю. Вони кричали мені по телефону, що їм потрібні протигази, бо їх там душать. Але коли я приїхала на місце, вже не було кому їх передати. Це дуже важко...

АГ: І це не єдина ситуація. Ти ж практично живеш там з цими людьми. 

— Я тим, хто, наприклад, зник безвісти, іноді пишу смс-ки. Раз на місяць, два, іноді раз на пів року. Пишу: «Як справи, як хлопці?».

АГ: Чому ти це робиш? 

— Бо, може, він повернеться. Може, він не загинув, а перебуває в полоні. А якщо ворог прочитає, нехай знає, що хтось про нього турбується. Що це не безіменні люди. Що за ними хтось стоїть, що хтось чекає.

‍АГ: Чи багато у тебе є таких людей, про яких ти пам'ятаєш і яким пишеш? 

— Ну, кільканадцять. Ті, до яких я іноді пишу і про яких пам'ятаю. Я уявляю, що це може статися з моїми дітьми, з нашими хлопцями в Польщі, що вони також зазнають цієї агресії, яка стає дедалі більш інтелектуальною, технологічною. І тому я там, щоб цього не було тут. 

‍Звичайно, мій вплив, невеликий, але мене мотивує, коли я читаю повідомлення, що «завдяки твоїй допомозі мій підрозділ живий». Я жартую, що я такий собі посол Польщі. Роблю те, про що мене не просили, але також показую українцям, що поляки — це нормальні люди

Що це не ті страшні люди, які з презирством до них звертаються, бо вони ж теж чують ці гасла. Показую, що Польща переймається їхньою долею, бо це наші сусіди, це люди, які дали нам час, це люди, які дають нам досвід. 

ЙМ: Ти говориш, що зараз є послом Польщі в Україні. Деякий час тому ти написала зворушливий пост у Фейсбуці про те, що відбувається з нами, з Польщею. Як швидко наші симпатії перетворилися на антипатії. Хоча я кажу, що це не ті самі люди, бо не вірю, що це ті самі, які відкривали свої серця і домівки в 2022 році. Чи ти також розмовляєш про це зі своїми знайомими? Чи коли ти говориш про Польщу, тобі доводиться пояснювати? Чому те, що сьогодні відбувається в Польщі, є дуже поганим для країни? 

— Коли хтось каже мені, що українці невдячні, я просто сміюся. Я запрошую всіх: «Поїдьте зі мною і подивіться на цю невдячність, подивіться, як вони роблять тобі душ з питної води, яку принесли на спинах». Приїжджаєш у село, кажеш, що з Польщі, і перед тобою відразу відчиняють двері. Нагодують тебе. Навіть якщо мають небагато, знайдуть банку консервів або макарони і зроблять тобі їх із салом. Каву, чай. Немає такого, щоб хтось випустив тебе в Україні, не нагодувавши. Я не бачу невдячності. І про кого вони говорять? Про тих, хто працює, чи про тих, хто влаштовує бійки? Якщо про других, то я кажу: «Перевір, чи він точно українець. А навіть якщо він робить ці бійки, то що? Ти переймаєшся тим, що зробив дезертир? Це показник всієї країни, нації?» Для мене українці — на фронті. Для мене українки плетуть сітки, годують хлопців, роблять все, що тільки можна. Українці захищають або допомагають тим, хто захищає.  

АГ: Чимало волонтерів переконалося, що якщо машина зламається, моментально знайдеться десятеро людей, які прийдуть на допомогу. Варто підкреслити, що українці, які перебувають на фронті і воюють, так само говорять про тих українських чоловіків за кордоном, які влаштовують бешкети: «Ми з вами потім розберемося». 

— Загалом настрої на фронті дуже пропольські. Часто чую, що якби не поляки, то на фронті було б важко.

Ми теж маємо свій фронт. Коли ми отримуємо якісь речі для передачі військовим від фонду, то зрозуміло, що потім потрібно зробити фото. Але ситуації бувають різні. Не всі дозволяють зробити фото, бо йдеться про їхнє життя. А благодійник, наприклад, хоче відео. Ви знаєте: великий палець вгору, вдячність. А хлопці приїжджають після двох тижнів перебування на позиціях, брудні, недоспані, бо постійний обстріл. Вони просто повзають від втоми. Десь там ще є поранені. І я маю сказати таким хлопцям: «Давайте зробимо відео і подякуйте за віфони (їжа швидкого приготування — Ред.)». Іноді просто соромно просити про таке. Для спокою я роблю фотки, на яких не видно обличчя, іноді видно нашивку. І є доказ, що це дійшло до війська. Бо волонтер — як медик: насамперед має не нашкодити. 

AГ: І трохи як психолог, бо вони ж не чекають тільки на ці віфони. Вони чекають тебе.

— Мене запитують іноді: «Навіщо ти там так довго залишаєшся? Чи не краще скинути те, що привезла, і відразу виїхати?» Але хлопці потребують спілкування. Коли я приїжджаю, ми спочатку мовчки гортаємо телефони. Краєм ока я бачу, що він дивиться фотографії своїх дітей. Сідаю поруч і теж починаю гортати галерею — зі світлинами своїх дітей. Нам не потрібно розмовляти. За хвилину помічаю, що він зиркає на мій телефон. Питаю: «Твої?» Він: «Мої». «Скільки ти їх вже не бачив?» «Ну, рік», — і чоловік починає плакати. Він сумує за домом. Ці хлопці — не кіборги, не машини. Вони — люди. 

АГ: Можна так пояснити цей часовий проміжок: якщо у когось народилася дитина на початку повномасштабної війни, то зараз вона вже ходить…

— Буває, що людина навіть не бачила це дитя. Він каже: «Я тримав на руках чотиримісячну дитину, а тепер ця дитина ходить, розмовляє і не знає мене. Вона не впізнає тата».

‍ЙМ: У них немає відпусток, вихідних? 

— Є, але в деяких підрозділах дуже рідко. А зараз дедалі рідше, бо немає ротації, немає кому замінити людей в окопах, а боротьба триває. Я сама іноді одягаю їх для боротьби, навіть у речі, які привожу. Я все це бачу. Бачу їхній психологічний стан після повернення, такий дивний погляд, це збудження, цей адреналін. Бо сам виїзд з позиції іноді небезпечніший, ніж перебування на позиції. Але це не означає, що в окопі можна розслабитися. Там бувають моменти, коли йде рубанина по всій лінії — без перерви. І ті, хто має найбільший бойовий досвід, постійно в стані готовності. І, покладаючись на досвід, вони знають, коли не виходити. Звичайно, зараз все сильно комп'ютеризовано. Кожен знає, де хто сидить, скільки людей де ховається, в якому бліндажі. Хлопець, який йде в штурм, знає, що в першому бліндажі є чотири людини, в другому — шість, а в третьому — двадцять. 

‍АГ: Ти кажеш, що вся війна зараз відбувається в комп'ютері. Ти вже не можеш сховатися в кущах, і ніхто не знатиме, що ти там. Але є одна річ, яка не є комп'ютером. Це людський мозок. Ти так близько до хлопців, які сходять з позицій, спостерігаєш за ними вже довгий час і бачиш, що з ними відбувається, що їхня поведінка змінюється... 

— Часом з'являються деструктивні, саморуйнівні пориви. Якось я вирвала зброю з рук одного хлопця. Була поруч, коли він дізнався, що його покинула дружина. Він довго не був удома, вона подзвонила і сказала, що все скінчено. Він почав кричати: «Я за тебе, сука, воював». Став стріляти в стіну, тож я просто підняла зброю вгору і обійняла його. І він вистріляв увесь магазин у стелю. 

У той момент він втратив все. Я переконалася, що іноді в таких ситуаціях рятує проста річ: код 4.5.0. Тобто: «Все гаразд, все спокійно». Бо вони чують цей код по радіо. Цей код повторюється в розмовах і є інформацією. Все нормально, добре, нічого страшного не відбувається. І якимось чином їхня нервова система реагує, коли ти кажеш: 4.5.0. Я думаю, що ми теж повинні поступово вводити у нас такі коди. 

АГ: Масштаби цієї проблеми в Україні вже зараз є нереальними. Ці люди повернуться додому після війни, і не буде так, що вони пристосуються до суспільства. Це суспільство буде змушене пристосовуватися до ветеранів. Чи розуміє це українське суспільство? 

— Є чимало тих, хто розуміє і йде назустріч, а є люди, які зовсім не намагаються зрозуміти... Знаєте, що найгірше, що можна зробити бійцю, який повертається додому? Запитати: «Ну, коли вже ця війна закінчиться? Скільки це ще триватиме?» Бо це гарантовано викликає гнів. Часто воїни відповідають, що війна триватиме до останнього українського бійця. Вони повертаються додому, як інші люди. Змінені. А вдома гнів: «Скільки це ще триватиме?». Летять ракети, стріляють, тут сусідку вбили. «А коли ти повернешся? Тут треба кран полагодити».

АГ: Тепер я згадала історію, яку розповів один солдат. Вони сиділи після навчання, почався розподіл по батальйонах. Одного з хлопців приписали до «штурмовиків», а оскільки це була десантно-штурмова бригада, можна було здогадатися, що буде важко, і він був у великому стресі. Він написав своїй дівчині: «Мене щойно відправили до штурмовиків і, ймовірно, за годину я вже маю їхати. Не знаю, коли знову зможу з тобою зв’язатися». А вона відповіла: «Тоді перед тим, як поїдеш, кинь мені трохи грошей на картку». І він просто зламався. 

— «Тебе немає, а я маю жити». Ці жінки теж мусять щось із собою робити. Чоловіка немає в хаті вже дуже довго. Ми не бачимо ситуації з усіх боків. Я знаю випадок, коли хлопець вийшов з полону через півтора року, і дружина приїхала повідомити йому, що все скінчено. Тільки для цього вона приїхала до лікарні. А він ще такий слабкий... 

ЙМ: Аґнєшко, оскільки ти є відьмою, я хотіла б запитати тебе про… майбутнє. Ти їздиш на фронт, бачиш все це. Ми не знаємо, як Україна впорається з величезною кількістю ПТСР у солдатів, коли ця війна закінчиться. Мабуть, до цього ще далеко, але сьогодні дрони вже долітають до Польщі. 

— Неважливо, що трапиться. Готуймося до найгіршого. Те, що ми підготуємо та організуємо, можна буде використати будь-яким іншим можливим способом. Знання, які ми отримаємо за цей час, є безцінними знаннями на все життя. Ми не знаємо, коли вони нам знадобляться. 

Давайте вчитися, готуватися. Давайте черпати з українського досвіду, поки вони живі, поки вони хочуть з нами розмовляти. Давайте вчитися у них

Знання — це влада. Якщо ти знаєш, тебе ніщо не здивує. Не шукаймо ворогів там, де їх немає. Зараз військова промисловість Європи, Росії та світу настільки розкручена, що із цим доведеться щось робити. Я бачила, як це виглядає. І не хотіла б, щоб це було в Польщі. 

АГ: Ти дійсно віриш, що якщо Україна не зупинить росіян, вони підуть далі?  

— Подивіться, як розгорілися війни в різних частинах світу. Зараз пів світу палає, а ми сидимо з головою в піску і нічого не робимо. Вибачте, може це звучить як слоган: «Хочеш миру, готуйся до війни». Краще бути надто підготовленим, ніж геть не підготовленим. 

Комусь важливо, щоб ми почали вороже ставитися до України. Комусь важливо, щоб ми не любили Німеччину. Щоб ми залишилися самі, внутрішньо розділені. Щоб ми всюди бачили ворогів, бо тоді нас буде легше розірвати. Не піддавайтеся дезінформації. Не дозволяйте нацькувати народ на народ. Не вірте у всі ці фейкові новини, які зараз просто заливають нас. Російська Федерація геніально працює в інтернеті. Вона має для цього людей, гроші. Тільки разом ми — сила. Але навіть найбільшу силу, якщо її розібрати на частини, легше знешкодити. Розділяй і володарюй. І Росія зараз це робить. А ми, як овечки, бігаємо саме в тому напрямку, в якому вони нас ведуть.

<frame>Більше знань, менше страху — це гасло нашого нового циклу публікацій. Адже безпека — це факти, перевірена інформація та обґрунтовані аргументи. Чим більше ми знаємо, тим краще підготуємося до майбутнього.<frame>

Чи готова Польща до кризи? У часи геополітичної невизначеності, війни в Україні та зростання напруженості в Європі освіта та організація суспільства мають вирішальне значення. Прийнявши понад мільйон українських біженців, Польща отримала не лише нових мешканців, але й унікальні знання та досвід людей, які вивчали питання цивільного захисту в найскладніших умовах: під бомбами та ракетними обстрілами. Це капітал, який не можна втрачати.

Новий закон — про цивільний захист та цивільну оборону, який набув чинності з 1 січня, — це конкретна відповідь на реальні загрози. Водночас це можливість для додаткової інтеграції, щоб поляки та українці, які проживають у Польщі, могли разом готуватися до надзвичайних ситуацій.

 Польща зробила висновки з трагічних подій останніх років. Новий закон наголошує на трьох ключових елементах: модернізація та будівництво укриттів і місць для переховування, система оповіщення та сповіщення, а також широка громадянська освіта для забезпечення того, щоб кожен громадянин мав базові знання про те, як діяти в надзвичайних ситуаціях. Контекст війни в Україні тут очевидний.

Багато українців, які проживають у Польщі, мають безцінний досвід у сфері цивільного захисту — чи то як безпосередні учасники, чи то як організатори системи евакуації та укриття

Це можливість, якою Польща повинна скористатися. Коли війна застає зненацька, не існує повністю готових систем. І тоді дуже важливо ефективно використовувати те, що вже існує.

Що може бути укриттям? Практичний підхід до цивільного захисту. Знання — це наше перше «укриття»! 

Згідно з новим законом, будь-яке підвальне приміщення, підземний гараж або тунель може стати місцем укриття. Варто вже зараз оглянути своє оточення і відповісти на питання: «Що я буду робити в разі надзвичайної ситуації?». Краще знати заздалегідь, ніж вчитися лише тоді, коли настане хаос.

І саме тут можна побачити потенціал досвіду українців у Польщі. Люди, які пережили повідомлення про замінування, можуть поділитися з поляками своїми практичними знаннями про організацію життя в укриттях, про запаси води та їжі, про психологічні аспекти виживання, про мобільні додатки для оповіщення, які в Україні стали ключовим інструментом оповіщення. Це не теорія. Це реальний досвід тих, кому доводиться стикатися з наслідками війни щодня. Їхні свідчення мають більшу цінність, ніж будь-який підручник. 

Освіта в цій сфері є ключем до безпеки, тому варто використовувати потенціал українців. Польща потребує якнайшвидшого проведення широкої освітньої кампанії. Відповідно до закону, органи місцевого самоврядування та пожежні команди повинні відігравати ключову роль у цивільному захисті. Але на практиці система запрацює лише тоді, коли до неї будуть залучені сотні тисяч людей.

Українці, які пережили реальну небезпеку, можуть стати інструкторами, освітянами та лідерами цих змін. НУО вже відіграють величезну роль у навчанні — як для українців, так і для поляків. Це принесе користь усім нам. Польські муніципалітети потребують практиків, які знають реалії надзвичайних ситуацій. Широке навчання населення збільшує шанси на ефективні дії у випадку надзвичайної ситуації. Інтеграція українців у процеси цивільного захисту зміцнить безпеку Польщі.

Держава, органи місцевого самоврядування та жінки будуть на передовій. Новий закон робить ставку на місцеву владу. Саме вони мають впроваджувати систему цивільного захисту, тому саме в місцях проживання українців і поляків розгорнеться найважливіша битва за ефективність нового закону. Важливо, що жінки в Україні відіграли ключову роль в організації системи цивільного захисту — від рятувальників і волонтерів до керівників гуманітарних організацій. Саме вони забезпечили виживання під час хаосу.

У Польщі жінки також можуть стати рушійною силою таких змін, приєднавшись до структур місцевого самоврядування, неурядових організацій та освітніх команд

Чи готова Польща до кризи та цивільного захисту? Сьогодні Польща перебуває в кращій ситуації, ніж кілька років тому. Новий закон є важливим кроком, але однієї інфраструктури недостатньо. Вирішальне значення матиме реальне залучення громадян до навчання та ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій, мудре використання досвіду українців та ефективна співпраця між органами місцевого самоврядування, організаціями та урядом.

Це не сценарій фільму-катастрофи. Це реальність, яку треба розуміти і до якої треба бути готовим. У XXI столітті безпека — це не лише армія, але й поінформоване, організоване суспільство. А його побудова починається з освіти, яка надає факти, а не сіє страх.

Безпека — це наша колективна відповідальність. Це не лише сфера діяльності держави. Це не те, що уряд може нам «надати», як послугу — це те, що ми будуємо і даруємо один одному. Звичайно, інституції, правила, системи сигналізації та притулки дуже важливі. Але те, що насправді визначає виживання в надзвичайних ситуаціях, — це люди. Це наші стосунки, наша готовність допомогти, наша здатність діяти в стресових ситуаціях і усвідомлення того, що ми не самі у важку хвилину.

Кожен є частиною системи безпеки — від вчителя, який навчає дітей принципам надання першої медичної допомоги, до сусіда, який знає, де знаходиться найближчий притулок, і до волонтера, який допомагає новоприбулим біженцям зорієнтуватися в новій реальності. Сила держави полягає в силі суспільства — а суспільство сильне тоді, коли його члени знають, що можуть розраховувати один на одного. Українці є членами суспільства.

У минулому найбільшими переможцями ставали ті, хто розумів, що найкраща лінія оборони — це не стіни та укриття, а добре підготовлені, об'єднані люди

В Україні саме соціальна мобілізація врятувала тисячі життів. У Польщі ми маємо можливість вчитися на цьому досвіді, не чекаючи, поки криза змусить нас діяти. 

Розбудова безпеки починається сьогодні — і починається з нас.

Із Сергієм і Русланом ми зустрічаємось у Львові у новому реабілітаційному центрі для колишніх військовополонених і цивільних — єдиному в Україні, нещодавно відкритому при центрі Unbroken. Центр надаватиме комплексну допомогу: стаціонарне й амбулаторне лікування, психологічну підтримку, арттерапію.

Перші відвідувачі центру — військові, які повернулися з полону. Після допомоги фахівців офіцери нарешті почали спати, полон сниться дедалі рідше, зникли панічні атаки від різких звуків, зрештою з'явилися сили відверто розповісти про полон те, про що ще нещодавно боялися навіть згадувати.

«Ми знали цих російських військових у Криму, навіть носили їм їжу»

Сергій Таранюк пішов у морську піхоту в 16 років. Застав окупацію Криму в 2014 році у військовій частині Феодосії. Це та легендарна остання бригада, яка не зрадила присязі Україні, за що була обстріляна й захоплена в полон російськими ВМС. Сергій був свідком, як деякі його товариші перейшли служити на бік Росії.

— Це була зима. Ми просто прокинулися вранці в своїй частині і побачили, що на наше КПП приїхали російські бетеери, — розповідає Сергій Таранюк. — Ми ще не розуміли, що відбувається, а вони дедалі більше нарощували військову міць. Додому ми вже не могли ходити, весь час були в частині на бойовому чергуванні.

Росіяни нічого не говорили. Ми знали тих військових, бо ми багато років були з ними на спільних навчаннях у Севастополі. Разом висаджувалися з десантного корабля, навчалися, ділилися досвідом. Тому ми їх знали особисто, але не знали, для чого вони приїхали. Росіяни теж спочатку не знали. В них був наказ стояти. 

‍І вони стояли — за парканом частини, і ми навіть носили їм гарячу їжу, бо в них були лише сухпайки. Спілкувалися з ними, як з друзями. Коли їхнє командування про це дізналось, — замінило іншими хлопцями

Коли всі українські військові частини в Криму вже були захоплені російськими військовими (так званими «зеленими чоловічками»), командування Сергія прийняло рішення стояти до останнього й не зрадити Україні. Після псевдореферендуму, коли Крим оголосили частиною Росії, російські військові наказали морським піхотинцям скласти зброю. 

— Ми стояли до кінця, нашу частину в Феодосії захопили останньою. Прилітав командуючий ВМС Росії. Але наш командир відмовився переходити на їхній бік. 

Ми залишилися ночувати в частині, щоб вороги не зняли наш прапор морської піхоти. О п'ятій ранку почався штурм. Прилетіли гелікоптери. Ми ж були без зброї. Нас завантажили в камази і вивезли в порт Феодосії. Там стали переконувати: «Залишайтеся в Росії, так буде краще». Мовляв, Україні ви не потрібні. У когось сім'ї були в Криму, тож більше половини частини залишилось. І тільки 140 з 350 людей виїхали. Всі українські батальйони, які вийшли з Криму, зібрали в Миколаєві в 36 бригаду. Далі почалася АТО, я вступив до військової академії, а далі нашу бригаду морської піхоти перекинули під Маріуполь.  

Було дві локації: Азовсталь і завод Ілліча

Там, під Маріуполем, Сергія і Руслана заскочило повномасштабне вторгнення. Під Маріуполь стягнули найкращі бойові підрозділи України. Обидва товариші потрапили до російського полону при спробі прорватися на підконтрольну Україні територію, коли росіяни взяли Маріуполь у кільце.

— Росіяни заходили в Маріуполь з Донецька. Вже 18 лютого почалися інтенсивні обстріли. Ми їздили на злагодження, щоб команди розуміли, що робити у випадку війни, — продовжує Сергій.  

— 24 лютого в 3:30 у мене камера стояла на опорному пункті. Була гроза, град, зникло світло. Дощ лив два дні. У таких умовах почався російський наступ: летіли снаряди, їхали танки, всюди багнюка. Ми стали повільно відступати. У мене як командира була рота 60 чоловік, ми трималися, поки росіяни не прорвали фланг. 28 лютого ми зайшли на завод Ілліча. 

Було дві локації: Азовсталь і завод Ілліча. На заводі Ілліча зібралися прикордонники, національна гвардія, вся морська піхота і дуже багато військових сил. Ми зібралися і зайняли кругову оборону Маріуполя. Тримали оборону й чекали на підсилення. Але ми вже знали, що з Чонгару росіяни оборону прорвали і йдуть до нас. 

Росіяни пішли двома фалангами: в напрямку Миколаєва — Херсона, та на Мелітополь — Бердянськ і до нас. Ніхто ще не розумів, що відбувається, ми не думали, що буде настільки важко. Коли нам перерізали підвіз зброї та забезпечення з Україною, взявши в кільце, шанси на оборону різко впали. 

До нас підлітали гелікоптери з України, щоб забрати поранених і доставити ліки й харчі. Багато пілотів цих гелікоптерів загинуло, їх збивали росіяни. То були, по суті, рейси смерті. А у нас — велика кількість важкопоранених від артилерійських обстрілів, тож ми розгорнули шпиталь. Росіяни не могли взяти Азовсталь і завод Ілліча: ми трималися там аж до 12 квітня.

Планували прорив до наших на територію України. Розуміли, що бригада вийде зі втратами, але думали — проб’ємося. Проте почався хаос, командири взводів стали брати своїх людей і прориватися самотужки. Про те, що деякі люди таки вийшли до своїх, а деякі загинули на прориві, я дізнався вже в полоні, де зустрічав своїх знайомих, які потрапили в неволю вже в 2024 році. 

«Справжній» полон почався в Оленівці

— Ми не хотіли здаватися в полон, бо в нашій бригаді були хлопці, які вже пройшли російський полон в 2014 році, і розповідали про пережитий жах і тортури. 

‍Я ніколи не готував себе до полону і не міг подумати, що зі мною це колись станеться. Розумів, що можу загинути, але про полон навіть думки не було

Під час прориву я пересувався зі своїми людьми на бетеері, за мною їхав наш камаз з особовим складом. В бетеері були самі офіцери. По нам прилетіли РПГ — і ми перевернулися. Але всі живі. Я втратив свідомість. Коли прийшов до тями, спробував вийти з бетеера, і по нас почали стрільбу. Росіяни почали наступати, і під час бою нас захопили в полон. Де я провів 29 місяців.  

Росіяни, які брали нас в полон, були кадровими військовими, які знають військовий порядок. Вони нормально до нас ставилися. Ніхто нам руки навіть не зв’язав, дали поїсти. Приїхали звичайні автобуси і нас забрали. Вже потім, коли нас привезли на зону в Оленівку, там почався «справжній полон». 

Ставлення в Оленівці було, м'яко кажучи, жахливе. 

Це була так звана «прийомка». Коли тебе після приїзду роздягають, фотографують, катують і вже потім відправляють в барак

Барак був розрахований на 200 чоловік, але нас там було 800. Не було нічого — ні їжі, ні ліків. Ми були дуже голодні. Потім вони почали нас годувати: сніданок був о другій годині дня, обід о 12 ночі, а вечеря — о четвертій ранку. 

Вони казали, що катують нас і калічать, щоб ми більше ніколи не пішли воювати. 

Не всі люди стресостійкі, не всі це витримували. Катували електрострумом, били. Вигадували різні оригінальні види катувань. Казали нам, що сьогодні буде експеримент, мовляв, ми придумали вам нове знущання. 

Ми були там, коли в Оленівці підірвали барак з українськими військовими. Росіяни заклали вибухівку, сказали переселити туди людей, а вночі  підірвали. Наші військовополонені працювали там у столовій і чули, як службовці ДНР між собою розмовляли. Вони спеціально підготували барак, який був далеко в промзоні, спеціально переселили туди азовців. Вибрали харизматичних і лідерів, які могли вести за собою людей. Наші друзі, які витягали звідти поранених і вбитих побратимів, розповідали, що дах і стіни після вибуху розвернуло осколками. І там чітко видно, що вибух відбувся саме зсередини. 

Ніхто не поспішав нашим хлопцям на допомогу, коли вони кликали: «Допоможіть». Вони горіли живцем. І тільки через дві години туди відправили наших полонених медиків. Тих, хто вижив, я бачив. Вони йшли обгорілі, всі в крові. 

Прояви людяності каралися

У полоні — повний інформаційний вакуум. Перші пів року ми були на оптимізмі, що скоро нас звільнять. Але минає рік, півтора, і ти вже думаєш тільки, як зробити, щоб тобі в полоні бодай трохи краще жилося. Ніхто з наших рідних нічого не знав про наші долі, а ми не знали про їхні. 

Нас постійно перекидали в інші камери. Що два місяці нам міняли оточення, щоб ми не звикли один до одного і не зав’язали дружби. Або переводили в інше СІЗО чи тюрму. Так я змінив десять місць утримання в Росії. Очі нам постійно зав’язували, і ми бачили тільки стіни камер.

Охоронцям російських тюрем було заборонено з нами розмовляти і щось розповідати про події в Україні. Нам до них було заборонено звертатися. Якщо траплялося таке, що хтось з росіян щось у нас по-людськи запитував, то його відразу «їли» свої ж. Прояви людяності каралися. 

Була ситуація в Таганрозі: прийшов молодий охоронець, йому років 18 було, працювати, щоб в армію не забрали. 

‍Почав з нами розмовляти: «Хлопці, чого б вам хотілося?» Кажемо, що хотіли б солодкого. І він на наступну зміну через два дні приніс нам маленькі шоколадки «Гулівер». Інші наглядачі побачили це, і до вечора його звільнили

Були такі охоронці, які просили інших нас не бити, але їм відповідали, що ми нацисти. У них там дуже сильна пропаганда. Через півтора року нам видали літературу для читання. І це все була комуністична радянська пропаганда. Ми не могли це читати, хоча щось почитати дуже кортіло.

Росіяни в тюрмі нас водили в так звану «баню». Ні, не митися. Це був різновид тортур. Ти там не миєшся, а стоїш голий, і крізь твоє мокре тіло вони пускають електрострум.

У кого слабке серце — не витримував. Їх закатовували до смерті. Мене в цій «бані» запитали: «Хто такий Сталін?». Я сказав, що він президент СССР. І вони почали сміятися, і почали мене сильно бити й говорити, щоб наступного разу, як я сюди прийду, я вже знав, ким був Сталін. І добре, що зі мною в камері сиділи люди, яким за шістдесят, і вони розповіли мені детально про Сталіна. Щоб більше мене не били.

Якось один російський спецназівець побачив моє татуювання спартанця і почав бити в нього шокером. Досі є шрами від опіків. 

Бив, бив струмом, у мене рука заніміла. Питає: «Знаєш, чому я тебе так бив? Бо татуювання в тебе дуже гарне, хотів його тобі зіпсувати»

Пізніше над Сергієм відбувся суд, який виніс вирок — 29 років колонії суворого режиму.

— І того ж дня, коли мене вели під конвоєм, до мене підходить конвоїр з ДНР і каже: «Скоро додому поїдеш, не переживай». Він був нормальний: ніколи нас не катував, давав запалили цигарку. Так і сталося: вже ввечері мене відправили на обмін додому в Україну. 

Диво дружби

27-річний Руслан Зорянич з Чернігова був командиром взводу в роті Сергія. Потоваришували. Разом потрапили в полон під час прориву, разом його перебули, і звільнили їх також в один день. Руслан вважає це дивом дружби:  

— Ми разом потрапили в полон після Оленівки. В Оленівці було сортування, і після цього нас з Сергієм стали разом возити по різних в’язницях, — розповідає Руслан.

— Коли нас ще й поміняли разом — це був пік щастя. Нас на обмін везли у вагонах, де були купе з решітками, і була перекличка. І коли я почув його прізвище у сусідньому купе, то не міг повірити. Разом в полон потрапили — разом на обмін їдемо. Хоча ми тоді ще не розуміли, куди нас везуть. Бо росіяни завжди говорили, що везуть на обмін, натомість перевозили в чергове СІЗО в Росії. 

Руслан два роки був в Курському сізо. Потім — різні в'язниці Росії: Оленівка, Таганрог, Новозибків Брянської області, Борисоглібськ Новгородської області тощо.

— Два роки просидів в повній ізоляції. Там усі в балаклавах ходять. 16 годин на добу мусиш стояти на ногах. Кати пояснювали, що це для того, щоб не атрофувалися м'язи.

Не зламатися допомагала віра в те, що мене чекають вдома. Підтримували спогади з дитинства, мрії про майбутнє. Коли ти вже два роки там і не знаєш, що відбувається вдома, чи живі твої близькі, то мріяти важко, але все одно щось собі фантазуєш: що будеш будувати будинок, посадиш дерева, відкриєш бізнес.

Допомагало також оточення. Знаходиш серед своїх однодумця і постійно з ним розмовляєш про життя. Де б я не сидів, у мене всюди були близькі друзі. Бо якщо в камері напруга, пережити катування ще складніше. 

‍— Якось нас вели на електрошок, і я страшенно боявся. І побратим мені каже: «Давай я піду перший, бо я не боюся. Замість тебе отримаю!»

— Тобто людина жертвує собою, щоб тебе захистити. Я зараз з ним листуюся, він ще в полоні. Чекає на обмін. Такі люди дають зрозуміти, що таке справжня дружба.

Полон наздоганяє через місяці

— Спочатку після обміну лякає натовп, — зізнається Сергій. — Ти два з половиною роки майже ні з ким не спілкувався, а тут стільки людей. Перший час навіть сходити в магазин було важко. Коли сидиш у в'язниці, то думаєш, що як повернешся — підеш в магазин і накупиш усього, що тільки захочеш. Але в реальності все не так. Ти боїшся цих натовпів у магазинах, на вулицях. 

Важко було звикнути до нормального життя. Зрозуміти все, що діялося в країні весь цей час. Спати не можеш — не хочеться взагалі. Якщо заснув, весь час сниться полон. 

Хочеш все сфотографувати. Хочеш фотографувати їжу. Хочеться фотографувати нормальне життя

Хочеш втягувати, як губка, все, що пропустив: нюхати повітря, дивитися на дерево, спілкуватися з рідними. Я мав можливість у полоні написати тільки два листи. І відповідь отримав через півтора роки. Дізнався, що рідні знають, що я в полоні. А другий мій лист дійшов до рідних вже тоді, коли мене обміняли. 

Перший місяць після обміну я взагалі не спав. Був на препаратах. Через 11 місяців після обміну полон «наздоганяє». Реакція на сирени і гучні звуки — панічна. Біля нас недалеко роблять ремонт, часом там щось може впасти — а ти думаєш, що це приліт. І у тебе миттю панічна атака.

‍— Ми лікувались і в Києві, і в Миколаєві, але такої лікарні, як ця львівська, ще не бачив, — каже Сергій. — Чудові умови, чудові фахівці.  Раніше, якби мені сказали: «Сходи до психолога», я б образився, що я якийсь не такий. Зараз в мене бачення змінилося. І настільки мені приємно із психотерапевтом і психологом спілкуватися. Бо вони дійсно дуже допомагають. Відчуваю, що мені стало набагато краще. Розібрався в собі, перестав боятися гучних звуків.

— Мені теж дуже подобається у Львові, — додає Руслан. — Особливо тому, що тут всі розуміють, що йде війна. Хвилина мовчання о дев'ятій ранку вражає, адже все місто зупиняється і згадує загиблих побратимів. Серед них — наші друзі, які вже ніколи не повернуться з російського полону… 

‍

Фотографії в тексті: Адріана Довга