Війна в Україні

«Це перший український «Оскар» в історії. Але я хотів би ніколи не робити цей фільм, не виходити на цю сцену, і хотів би, щоб Росія не нападала на Україну. Якби я міг обміняти нагороду на те, щоб Росія не окупувала наші міста, я б віддав її за те, щоб Росія не вбивала моїх земляків, звільнила всіх українських військових і цивільних, які зараз в тюрмах та перебувають в заручниках», — цим словам Мстислава Чернова, режисера фільму, аплодували всі гості престижної нагороди.

Крім «20 днів у Маріуполі», у номінації «Найкращий повнометражний документальний фільм» було представлено ще чотири стрічки — «Бобі Вайн: Народний президент», «Вічна пам'ять», «Чотири дочки», «Вбити тигра».

Разом із Мстиславом Черновим над фільмом «20 днів у Маріуполі» працювали фотограф Євген Малолєтка та продюсер Василіса Степаненко.

Журналісти видання Sestry зустрілись із Василісою Степаненко, продюсеркою фільму, який отримав «Оскар». Від 24 лютого 2022 року 23-річна відеожурналістка Associated Press робить матеріали про війну в Україні. Крім Пулітцерівської премії за служіння суспільству, нагороди Young Talent of the Year of Royal Television Society (RTS) для молодого таланту року, перемоги у Livingston Award (Пулітцер для молоді) у категорії міжнародний репортаж за роботи з Маріуполя й Ізюма, здобула ще 13 інших нагород та премій.

Працювала продюсеркою у Маріуполі в перші 20 днів повномасштабної війни. Знімала Ізюм після деокупації, Херсон після підриву Каховської ГЕС, лінії фронту, госпіталі і багато інших важливих місць та історій.

— Я сама з Харкова. До початку повномасштабної війни працювала на місцевому телебаченні в новинах. Ніколи раніше не висвітлювала війну. Але завжди про це думала. Хотіла поїхати на Донбас, та постійно щось заважало: робота, навчання.

Десь за місяць до повномасштабного вторгнення зі мною зв’язався Мстислав Чернов. Він 9 років працює в Associated Press. Сказав, що працюватиме над історією про те, як люди переживають новини про можливу війну, як готуються, що думають. Мстислав попросив допомогти йому з контактами. Я погодилася. Далі він запропонував мені працювати з ними в ролі продюсера. Так я стала частиною команди «Мстислав Чернов, Євген Малолєтка, Василіса Степаненко».

Хотіла залишитися з людьми

23 лютого ми вирішили поїхати до Маріуполя. Ми відчували, що війна зовсім скоро може початися. Розуміли, що Маріуполь може бути важливою ціллю для Росії. І точно знали, що Маріуполь буде боротися.

Ми приїхали до Маріуполя за годину до повномасштабного вторгнення. Пам’ятаю спіч Путіна, коли він заявив про «спеціальну військову операцію». Не вірилося, що це відбувається насправді. То був наче жахливий сон. Ми почали працювати одразу, з перших хвилин. Вийшли на вулиці і почали фільмувати все, що відбувалося в місті. Була паніка. Люди бігали вулицями, щось намагалися робити. Всюди черги: в магазинах, на заправках. А далі почалося найстрашніше: обстріли.

Тоді я вперше почула вибухи так близько. Вперше побачила сотні поранених і загиблих. Цивільних. Дітей. З цього почалася моя військова журналістика.

Чи хотілося мені тоді втекти? Ні. Не хотілося. Хотілося залишатися там, з людьми. До Маріуполя Мстислав і Євген питали мене: «Ти впевнена, що їдеш? Може бути дуже небезпечно». Я була впевнена. Хотіла бути там.

Найбільше у Маріуполі мене вразила кількість загиблих. Особливо дітей. Я ніколи у своєму житті не бачила смерті дитини. Пам’ятаю першу. Дівчинку привезли в лікарню. Вона з родиною потрапила під обстріл. Її одразу завезли в операційну. Лікарі намагалися її врятувати. На жаль, не вдалося. Я назавжди запам’ятаю, як плакали лікарі. І всі, хто там був. І маму дівчинки, яка кричала в коридорі. Саме ця історія дала мені зрозуміти, що таке війна.

Та найстрашніше було потім — коли це почало відбуватися щодня. Батьки приносили своїх дітей на руках. Уже мертвих. І благали про допомогу. А допомогти їм вже не могли. Це дуже страшно. Ми тиждень жили в цій лікарні. Кожного дня ввечері, сидячи на підлозі, бачили, як повз нас провозили візки з трупами людей. Їх було дуже багато. Різних. Великих, маленьких. Хотілось би це забути. Вмовити собі, що все це неправда. Але така була реальність. Реальність, в якій жили всі ми.

20 днів у Маріуполі

Стільки смертей, скільки я бачу зараз, далеко не кожний побачить за все життя. На передовій це солдати. У містах — місцеві. Тоді, в Маріуполі, мені було дуже боляче. Фізично. Іноді боліло в грудях. Біль нікуди не пішов. Але я навчилася з ним жити. І працювати. Тепер бачу все крізь об’єктив своєї камери.

Наприклад, у Маріуполі ми провели 20 днів. Там я майже не плакала. Хоча було дуже важко. Трималася. Завдяки команді. Я розуміла, що маю бути такою ж сильною, як мої колеги. У нас була мета: донести світові, що відбувається в Україні. Не хотіла слізьми заважати нашій роботі. Розплакалася в останній день в Маріуполі, коли ми планували наш виїзд звідти. Один із варіантів був таким, що я поїду окремо і заберу з собою всі матеріали. Бо прізвища й імена хлопців уже були відомі. А мене ще ніхто тоді не знав. От у той момент мені стало страшно. Я не хотіла відділятися від них. Коли зрозуміла, що такий варіант можливий, розплакалася. І ми все-таки залишилися разом. Виїхали командою.

Виїхати з Маріуполя нам допомогла родина маріупольського поліцейського. Бо нашої машини вже не було. Її пошкодив вибух. Ми проїхали 16 російських блокпостів. Всі мої кишені були забиті картками з матеріалами. Техніку ми сховали під речами родини, яка нас вивозила. Нас врятував хаос. Це був другий день, коли люди почали активно виїжджати з Маріуполя. Нам вдалося проскочити. Перевіряли тільки документи. Можливо, через те, що авто було побите та понівечене. А може, тому що з нами була дитина.

У Маріуполі було дуже важко. По-перше, війна почалася. По-друге, ці перші смерті. По-третє, ми самі були в такому становищі, що не знали, чи виживемо.

Дорога до пекла

Ми поїхали до Ізюма на другий день після деокупації. Проїхали всю країну, щоб бути там першими. В Ізюм заїжджали з боку Краматорська. Цю дорогу я ніколи в житті не забуду. Вона була повністю розбита, всюди спалена техніка, снаряди стирчали з землі, було чутно звуки передової, автоматні черги. Фронт був досить близько. Це була дорога у невідоме. Я не уявляла, що там побачу. Я була в Ізюмі до цього, у мирні часи. Тихе, спокійне містечко. А зараз це була дорога в пекло.

Перше, що я побачила в Ізюмі — потрощені будинки. Повністю розтрощені. Пам’ятаю літню жінку, до якої ми зайшли в будинок. Вона спитала: «А ви з Росії, чи з України? Не розумію. Харків — це Україна?». Люди 6 місяців перебували в інформаційному вакуумі. У них не було жодного зв’язку з Україною. Єдина інформація, яку вони мали, походила з газет, які розповсюджували росіяни. Я бачила їх. На головній там був зображений Зеленський з вусами Гітлера і написано: «Зеленський — це Гітлер. Україна вже Росія. Не хвилюйтеся. Ми вас звільнили». Щось таке. Ми бачили, як по вулицях їздили наші танки. Жителі деокупованого Ізюма дуже раділи. Обіймали, дякували. Попри те, що вони пів року жили в страшних умовах, що у них немає води тощо. Була відчутна ейфорія. Це було приємно бачити.

Хрести в сосновому лісі

Ми почали занурюватися в історії людей. Дізналися про багатоповерхівку, в яку влучила авіабомба. У той момент у підвалі цього будинку ховалося понад 50 людей. Всі вони загинули. Підвал став для них братською могилою. Їх навіть не діставали звідти. Коли на вулиці стало тепліше і почав поширюватися запах трупів, окупанти вирішили їх прибрати. Тоді вони залучили місцевих для того, щоб дістати ці тіла з-під завалів і поховати. Ми почали питати місцевих: «Де їх поховали?». Дізналися, що в лісі. Буквально за день до того, як про це сказав президент, ми були в тому лісі. Ми були першою групою журналістів, яка знайшла ці масові поховання.

Це був сосновий ліс. Серед дерев стояли хрести. Усвідомлення того, що це люди, не було. А потім ми побачили номери на хрестах і зрозуміли, що то таки люди. Такого я ніколи в житті не бачила. Понад 400 могил. Наступного дня почалася ексгумація.

Дивитися на ті тіла було дуже важко. Понівечені, із зав’язаними руками, кулями в головах. Згодом я дізналася, що в одній із могил була моя знайома. Близька подруга моєї родини. Я була шокована. Це сильно вплинуло на мене.

Голова швидкої допомоги, який залишився в окупації в Ізюмі, розповідав нам, що всюди на вулицях лежали трупи людей. Їх не могли зібрати. Згадував історію, коли прилетіла ракета і вибухом травмувало людей. Він прийшов на допомогу. Там була жінка з донькою. Жінка загинула. Обіймаючи доньку. Дитина кричала: «Будь ласка, врятуйте мою маму». На жаль, врятувати не вдалося ні жінку, ні дівчинку. Інший лікар сам оперував людей в підвалі. При тому, що він травматолог. Не хірург. Він прооперував понад 300 людей. Приймав пологи. А жінки гріли молоко на вогнищі, щоб прогодувати своє новонароджене дитя.

Катівні в Ізюмі

В Ізюмі ми робили історію про катівні. Нам вдалося знайти понад 15 таких місць. Ми бачили знаряддя катування, страшні приміщення. Один із наших героїв — хлопець Андрій. За кілька днів до початку повномасштабного вторгнення пішов до територіальної оборони. Коли Ізюм оточили окупанти, він не зміг ні виїхати, ні сховатися. Його піймали на блокпосту, забрали документи, катували кілька днів. А потім викинули на дорогу. Згодом його забрали ще раз. Катували вдруге. Дивом він вижив. Його сховав священник у монастирі, передягнувши в монаха. Він був у дуже важкому психологічному стані. Хотів навіть накласти на себе руки.

Ми зустріли Андрія в цьому монастирі дуже випадково. Ми просто хотіли поговорити зі священником і дізнатися, що у них відбувалося. Він розказав, як ховав кількох військових. Андрій підійшов і сказав, що він один із тих, кого священник сховав. Виглядав як справжній монах. З розмови з ним ми зрозуміли, що він взагалі втратив зв’язок із рідними. Попросив знайти його родичку і передати їй, що він живий. Коли ми виїхали з Ізюма та знайшли інтернет, я їй зателефонувала. Вона була шокована. Вони його шукали всюди. Думали, його вбили. Так ми знайшли людину.

Ізюм — особлива для мене історія, бо це моя Харківщина.

Дружина військовослужбовця

Майже щодня ми спілкуємося з різними людьми. Кожен герой — важливий. Нещодавно вийшло наше розслідування про цивільних, які перебувають в місцях утримання в Росії та на тимчасово окупованих територіях. Одна з наших героїнь — дружина українського військовослужбовця, яка мешкала в Запорізькій області. Її росіяни забрали просто з дому. Спочатку вкинули до в’язниці, катували, змушували записувати інтерв’ю під зброєю. А потім її кинули копати окопи для російських солдатів. Взимку. Два місяці вона провела там. Її відпустили тільки тому, що один із чоловіків, який також копав ті окопи, заплатив за це гроші. Через Росію та Європу вона повернулася в Україну.

Ми знайшли її історію, хотіли поговорити з нею. Зустрілися. Вона нам все це розповіла. І сказала, що має одне бажання: побачитися зі своїм чоловіком, який служить у Харківській області. Він думав, що її вбили. Відтоді, як їй вдалося врятуватися, вони не бачилися. Йому не давали відпустку. Нам вдалося влаштувати цю зустріч. І це неймовірно. Бо матеріал, який ми робили, змінив життя щонайменше двох людей.

Алгоритм дій

Для воєнного журналіста дуже важливо контролювати свої емоції. Коли працюєш у зоні бойових дій, ти повинен чітко виконувати команди військових. Маєш знати, як поводитися під час обстрілів: де ховатися, як реагувати. Що робити, якщо хтось отримав поранення. Базові знання з тактичної медицини можуть врятувати життя. Вони мені дуже допомагають. Емоцій завжди багато, але треба знати алгоритм дій.

А от емпатія — дуже важливий аспект. Коли ти відчуваєш людину, це сильно допомагає знайти спільну мову, ставити правильні і коректні питання. Емпатія допомагає відкрити людину, підтримати її в складній ситуації. Дати можливість людині виговоритися — це для мене дуже важливо. Кожен наш герой — не просто герой матеріалу. Це насамперед людина. Зі своєю історією.

На кожному даху собака або кіт

У день, коли підірвали Каховську ГЕС, ми їхали до Харкова. Мали там кілька історій. Коли дізналися про підрив, розвернулися і рушили до Херсона. Мені здавалося, що це неправда. Не вкладалося в голові, як це взагалі могло статися. Але сталося. У таких умовах я ще ніколи не працювала. Навіть уявити такого не могла. Коли приїхали до Херсона, води було ще не дуже багато, десь по пояс. Та вже тоді ситуація виглядала страшно.

Перша жінка, яку ми зустріли, намагалася крізь воду пробратися до свого будинку, щоб забрати собак. Увесь час за нею пливла її ще одна собака. Жінка на неї кричала, щоб та зупинилася. А собака все одно пливла. Ми пішли з нею. Її будинок вже був наполовину в воді. Собаки в будинку ховалися хто де. Їм було страшно. Але тоді ми ще не розуміли, наскільки жахливим це все стане пізніше.

Район «Острів» був затоплений у перший же день. Евакуація не зупинялася. Діти, літні люди, тварини. Волонтери працювали безперервно. Ми знімали. Наступного дня вода вже була поверх дахів будинків. Де ми вчора ще ходили, сьогодні можна було тільки плавати на човнах. І ми плавали. Знімали, як працюють волонтери, ДСНС. Я була з волонтерами на евакуації тварин. На кожному даху будинку сиділа кішка чи собака. Їх були сотні. Волонтери ризикували життям, провалювалися крізь дахи, падали у воду. Але збирали тих тварин. Деякі з них вили, гавкали — кликали на допомогу. Хтось сам підпливав до нашого човна, хтось лякався. Не знаю, що сталося з тими, кого не вдалося забрати. Ні води, ні їжі там уже не було.

Врятувати фотографії

Тоді, під час евакуації, розпочався обстріл. Над нами літали ракети. Було дуже гучно. І страшно. Я не розуміла, як діяти. Що робити, коли ти у човні посеред води? Куди ховатися? Окрім того, я була без бронежилета, оскільки розуміла: якщо човен почне тонути, я потону разом із ним, бо бронежилет важкий. Попри цей обстріл, волонтери працювали.

Історія кожної людини з Херсона після підриву ГЕС особлива та складна. Наприклад, родина, будинок якої повністю змило. Єдине, що вони встигли врятувати, фотографії та кілька речей. Вони вилізли на дах і розклали ці фото, щоб їх просушити та врятувати. Пам’ятаю чоловіка, який ночував на своєму даху з трьома маленькими кошенятками, яких він не хотів залишати. Будував собі плота, щоб врятуватися. Старенька бабуся, років 90, яка плакала через те, що її собачка та кішка залишилися в будинку, який повністю поглинула вода. Плакала вона не через будинок, а через своїх тварин, які загинули. Назавжди запам’ятаю її очі. У сльозах. В них стільки болю.

Ця робота була дуже складною емоційно.

Коли мені боляче, намагаюся концентруватися на роботі

Іноді здається, що часу ні на що немає. На відчуття, біль. Та коли боляче, я намагаюся концентруватися на своїй роботі. Іноді, звісно, роблю відпочинок. Змінюю картинку. Цього року, наприклад, я багато їздила за кордон, брала участь у конференціях, нагородженнях. Розповідала про нашу війну світові.

Важливо переключатися, бачити мирне життя, аби балансувати. Бачити це, звісно, дивно. Це два різних світи, які існують поруч і одночасно. У нас вбивають людей, а в іншому місці — веселощі. Спочатку було важко. Але з часом я зрозуміла, що так має бути. Війна — це ненормально, а життя — це правильно.

У мене зараз зовсім мало вільного часу. А коли є, я намагаюся відпочити. Виспатися хоча б. Подивитися фільм. Зробити манікюр. Звичайні речі, за якими я сумую. Іноді. Але моя реальність зараз така. Тому дуже ціную час, коли можу пожити звичайним життям.

Хто мене підтримує? Ще до початку повномасштабного вторгнення мене дуже надихав мій колега Мстислав Чернов. І зараз підтримує. Він неймовірно хоробрий. Навіть у найважчі моменти ніколи не припиняв знімати. У Маріуполі було дуже небезпечно. Літаки над головами, вибухи постійні. Але він знімав. Навіть тоді, коли здавалося, що це остання мить нашого життя. Те, як він дивиться крізь свої історії на цей світ — неймовірно.

Я почала знімати під час війни. Можна сказати, що мене як відеографіка створила війна. Зараз часто жартую, що коли війна закінчиться, буду знімати тварин. Для програм про них. Я дуже люблю тварин. Навіть на фронті постійно їх знаходжу. Моя редакторка іноді мені каже: «Може, досить кадрів з тваринами?» (сміється. — Авт.). Тому я думаю, що справді зніматиму тварин.

Розумію, що мені буде складно пристосуватися до звичайного життя. Бо зараз моє звичайне життя — війна. Я живу війною. Сподіваюся, у майбутньому у мене буде можливість висвітлювати різні важливі речі, які відбуваються і в інших країнах. Наша війна відкрила мені очі на багато інших конфліктів у світі. Мені хотілося б підтримувати інші народи та країни, які борються за свою свободу та ідентичність. Якщо у майбутньому зможу висвітлювати такі важливі теми, буду щаслива.

Як тільки війна закінчиться, поїду в Маріуполь

Нині війна — найважче моє випробування: персональне, професійне, людське. Висвітлювати війну складно. Емоційно, фізично, професійно. З одного боку, хочеться сховатися, бо це боляче. А з іншого, хочеться робити ще більше, бо це важливо для моєї країни.

Все, що робимо, для мене дуже емоційне. Люди, які втратили свої родини, домівки, люди, які виїхали за кордон і переживають цю війну там, військові, родини військових. Це історії цілої нації. Для мене це завжди надзвичайно емоційно, тому що я — українка і сама теж проживаю цей досвід разом з усією Україною.

Мені дуже хочеться повернутися до Маріуполя. Бо повномасштабна війна для мене почалася саме звідти. Весь час він у мене в думках і в серці. Боляче від того, що не можу туди повернутися. Тому, думаю, як тільки війна закінчиться, я поїду в Маріуполь.

Фото з архіву героїні матеріалу

Білий дім, за повідомленням The New York Times, тисне на Великобританію, Францію, Німеччину, Італію, Канаду та Японію, щоб вони підготували стратегію передачі росактивів до 24 лютого 2024 року. Політики мають вирішити, як будуть використані ці гроші — безпосередньо підуть в Україну чи будуть використані в інший спосіб на її користь. Чи зможе Київ і коли, якщо зможе, отримати російські кошти, журналісти видання Sestry запитали в українських та американських експертів.

‍Заморожені мільярди Центробанку РФ

Близько 260 мільярдів євро активів російського центробанку торік арештували в країнах «Великої сімки», ЄС та в Австралії. Це гроші, які Росія не може використовувати або брати під них позики, так само не може використовувати відсотки, які вони приносять.

Левова частка цих активів — приблизно 210 мільярдів євро готівки і державних облігацій зберігаються в ЄС. У США заморозили лише незначну частину — приблизно 5 мільярдів доларів.

У ЄС приблизно 191 мільярд євро зберігається в Euroclear — найбільшому у світі депозитарії цінних паперів зі штаб-квартирою в Бельгії. 19 мільярдів євро заморозила Франція і приблизно 210 мільйонів — Німеччина. При цьому у Парижі та Берліні досі вкрай обережно ставились до будь-яких ініціатив з конфіскації російських активів.
‍

20 грудня стало відомо, що в Німеччині можуть вперше конфіскувати російські гроші. Відповідний позов до Вищого регіонального суду Франкфурта-на-Майні подав федеральний генпрокурор Петер Франк. Прокуратура хоче перерахувати до державної скарбниці понад 720 мільйонів євро заморожених коштів дочірньої компанії Московської фондової біржі, які знаходяться в німецькій філії американського банку JPMorgan. Якщо суд дасть дозвіл на доступ до російських грошей, це означатиме новий вимір у застосуванні міжнародних санкцій проти Росії. Адже досі німецька держава заморожувала лише кошти та активи осіб та компаній, які потрапили під санкції.

‍Російські кошти у США

У США публічно ідею конфіскації російських активів взагалі не підтримують. А, втім, американські посадовці наполягають — такий крок може стати контрзаходом, який, до того ж, не суперечить міжнародному праву і спонукатиме Росію припинити свою агресію.

Є цілком практичний шлях, як передати Україні заморожені в Америці російські активи, пояснює Уріель Епштейн, виконавчий директор Renew Democracy Initiative, американської продемократичної організації, яка замовила комплексний звіт для дослідження правових, практичних і моральних аспектів передачі російських активів Україні:

— Основний підхід, який наш звіт вважає найбільш актуальним, полягає в тому, щоб президент використав повноваження, надані йому законом про міжнародні економічні надзвичайні повноваження, для того, щоб заарештувати російські активи, яких, за нашими оцінками, в американських банках близько 38 мільярдів, і передати їх Україні. Механіка самого переказу може залежати від угоди, до якої дійдуть американський та український уряди. Це буде чи міжнародний трастовий фонд, чи прямий переказ.

Дуже багато дискусій, продовжує Уріель Епштейн, відбуваються довкола того, що ці кошти варто спрямувати на відновлення зруйнованої української інфраструктури чи відбудову міст. Втім, на думку експерта, ці гроші могли би піти військову допомогу:

—  Відверто кажучи, особливо враховуючи неймовірну повільність Конгресу США і важливість перемоги України, я особисто вважаю за краще, щоб ці гроші були використані на військове озброєння та інші потреби української армії. Наша організація RDI вважає, що сама передача є цілком законною — як за конституційним правом США, так і за міжнародним правом. І що найважливіше — глава Білого дому має повноваження зробити це навіть без дозволу Конгресу.

Путін має заплатити

Передача Україні заморожених російських активів — це акт справедливості. Путін має заплатити за вторгнення. Про це в колонці для The Atlantic написала відома історикиня та публіцистка Енн Еплбом.

Чому ці активи повинні лежати без діла, поки країна руйнується? Таке питання ставить Епплбом. На її думку, ці заморожені активи допомогли б вирішити нагальні бюджетні та фінансові проблеми Києва. Що ще важливіше, 300 мільярдів доларів — це розумний перший внесок у репарації, які Росія має сплатити Україні, наголошує Еплбом.

Процес іде, але повільно — і на це є цілком резонні причини, каже український економіст і політолог Андрій Новак. Як би українцям не хотілось пришвидшити процедуру, вона все одно має пройти три обов’язкові етапи. Перший —  заморожування російських активів на Заході. Другий — відчуження арештованих активів: чи то в російської держави, чи то в приватних власників. І третій етап — власне, передача грошей Україні.

— У будь-якому випадку всі ці етапи треба проходити для того, щоб кінцевий результат не міг бути потім оскаржений жодною стороною. Найдовшим і найскладнішим буде етап вилучення цих активів від власників. Він повинен бути юридично дуже чітко аргументованим і відбуватись за рішенням міжнародних судів, — наголошує Новак.

Росія теоретично може оскаржувати будь-який з цих етапів. Саме тому, краще не доводити справу до судів, заявляє виконавчий директор Renew Democracy Initiative Уріель Епштейн. Однак у випадку грошей, заморожених у США, судової тяганини можна уникнути:

—  Якби це була юридична справа, тоді так, Росія могла б абсолютно точно її оскаржити. І, відверто кажучи, ймовірно, досягла б успіху, бо РФ має суверенний імунітет. Ми пропонуємо на рівні США це провести як виконавчу дію президента. Тобто рішення передачі російських активів може бути американським зовнішньополітичним рішенням Джо Байдена. І з цим Росія нічого не зможе вдіяти.‍

Європейський план

Єврокомісія розробила пропозицію з використання доходів від заморожених російських активів на користь України. Її відкладали з літа, оскільки кілька країн-членів ЄС та Європейський Центробанк сумнівались в її спроможності. Головним чином — через можливі юридичні наслідки, адже, скажімо, заморожені резерви російського Центробанку захищені міжнародним правом. Будь-які рішення щодо цих активах показали би партнерам ЄС, наприклад, Китаю чи Саудівській Аравії, що їхні активи в євро чи доларах не завжди можуть бути у безпеці.

Але, з огляду на затримку з виділенням допомоги Україні як у США, так і в ЄС, цю пропозицію зрештою винесли на розгляд саміту ЄС, який відбувся 14-15 грудня. Йдеться про 15 мільярдів євро відсотків із заморожених російських активів, які може отримати Київ. А, втім, і це рішення остаточно не ухвалене, лідери ЄС взяли рекомендації Єврокомісії до уваги — так було сказано в офіційних повідомленнях.‍

Стримуючі фактори 

Окрім суто процедурних моментів, західні країни побоюються ескалації з боку Росії після конфіскації її активів, припускає виконавчий директор Renew Democracy Initiative Уріель Епштейн, але, можлива, й інша мотивація:

— Я думаю, що західні країни хочуть зберегти російські активи замороженими, а не конфіскованими, щоб вони були розмінною монетою в остаточних переговорах з Москвою. На мою думку, це найбільш цинічний погляд на ситуацію.

Раніше в українському Мін'юсті заявили, що відсотків від заморожених активів буде недостатньо для компенсації втрат, завданих війною, і Київ розраховує отримати російські активи в повному обсязі. Та й тоді ця сума повністю не покриє всі завдані російською агресією збитки.

Натепер, за приблизними оцінками української влади, для відновлення країни потрібно 400 мільярдів доларів. І ця сума може подвоїтись, якщо взяти до уваги компенсацію жертвам війни.

‍Чи є альтернативний шлях?

Для того, щоб зрештою отримати ці кошти, необхідне спеціальне міжнародне законодавство, визнане усіма цивілізованими країнами, каже економіст і політолог Андрій Новак. Водночас є шлях двосторонніх механізмів, коли рішення про передачу російських активів Україні ухвалюється на рівні окремих держав:

— Але справа в тому, що поки що ті позитивні перші приклади деяких країн — це приклади невеликих країн, де порівняно небагато російських активів взагалі. Тобто це поки що незначні суми, які ніяк кардинально не змінять ситуацію для України в допомозі відбудови і відновлення після руйнувань російської армії. Основні країни, де росіяни розміщували гроші як на державному, так і на приватному рівні, — це Сполучені Штати Америки, країни Європейського Союзу, Швейцарія зі своїм дуже захищеним законодавством, яка гарантує банківській системі конфіденційність, і так далі. Тобто без міжнародного правового механізму лише на двосторонніх стосунках з Україною ми не досягнемо мети. 

‍Надії на «Велику сімку»

Зараз у західному світі ведеться робота за двома напрямками, каже політолог-міжнародник Руслан Осипенко. Одна дискусія — у рамках ЄС, інша —  на рівні «Велику сімки». До другої річниці російського вторгнення, на 24 лютого 2024 року, запланована зустріч лідерів G7, де будуть обговорювати питання заморожених російських активів:

— Ці обговорення на рівні «Великої сімки» більш радикальні. Передбачається, що почнуть виплати з цих суверенних активів як аванси репарації. З моєї точки зору, це означає, по-перше, що Росія визнається винною, і вона має сплатити репарації. Визнається, що Україна не програє, а програє Росія і змушена буде платити. Третій момент: ці репарації фактично говорять — буде законна відповідь на незаконне вторгнення.

Якщо лідери G7 дійдуть згоди про виплати Україні з суверенних російських активів, це означатиме, що Київ вже почне отримувати гроші, каже Руслан Осипенко. А з огляду на те, що наступний — рік виборів і в ЄС, і в США — ці кошти можуть почасти компенсувати Україні затримки західної допомоги.   

Олена Апчел — театрознавиця, режисерка та волонтерка. У травні 2024 року дівчина долучилась до Сил Оборони України. Разом із  тим вона планує продовжувати волонтерську та соціальну діяльність, наскільки це буде можливо. Апчел у 2021-2022 роках керувала  відділом соціальних програм у Варшавському «Nowy Teatr», а восени 22-го  переїхала у Берлін. Там працювала співдиректоркою Theatertreffen — найбільшого театрального фестивалю німецькомовного простору. Після трьох років життя за кордоном, маючи види на проживання в двох країнах ще на кілька років та  десятки пропозицій роботи у дипломатії і мистецтві, Олена Апчел повернулася до України.

Наталія Жуковська: Олено, чому вирішили повернутись до України, адже війна ще триває?

Олена Апчел: Моє рішення повернутися до України є дуже свідомим, виваженим та виношеним. Іноді я чую, як люди кажуть: « У нас було нормальне життя до 24 лютого 2022-го, а потім його змінила війна». Я не знаю, як до цього ставитися. Бо у мене «нормальне» життя було до  2014-го року, а потім його змінила війна. І я реально не можу оговтатися всі майже 10 років. Цей стан важко описати. В один момент ти не належиш собі, втрачаєш можливість керувати часом, простором та планами. І повернення до України зараз — це одна з формул, аби я нарешті керувала своїм життям, я не дозволяю страху забирати мою гідність і здатність. Можливо я роблю помилку і зрозумію це у майбутньому, але я хочу і можу це зробити і перевірити. Я вчуся проходити складні часи із широко відкритими очима. Я нарешті починаю розмову із моїм страхом. Пам’ятаю, як на 3-му році війни я собі говорила: «От вона закінчиться, збудуєш родину», на 5-му році: «От закінчиться війна, народиш». А вона все ніяк не закінчується. І вже триває довше, ніж Друга світова. Я з маленького містечка на Донеччині, яке вісім років було прифронтовим, а зараз окуповане. Утім, всі ці роки я не хотіла називати себе біженкою чи переселенкою, тим паче, що навчалася, а потім працювала в Харкові — це місто вже теж стало трохи рідним. 

НЖ: А яким було ваше життя на Донеччині до початку війни?

ОА: Мій тато з Одещини. За родинними легендами, у мене мішана кров — румуно-греко-гагаузо-молдовсько-українська. Прізвище Апчел — мого тата. По маминій лінії у роду були козаки з гарними українськими прізвищами. Але мій дід, якого ми не бачили, був росіянином. І ці десять років перепрошивання ідентичності я часто асоціюю з випалюванням цієї чверті кацапського всередині мене. Коли почалась війна, я не була постійно на Донеччині, бо вже викладала і навчалася в аспірантурі у Харкові. Паралельно кілька років працювала головною режисеркою Центру фестивальних і конкурсних програм у Росії (до 2014-го). А ще займалася незалежним театром у Харкові. На той час це означало не заробляти, а витрачати гроші. І це виглядало так: я заробляла у Росії, а в Україні робила вистави і допомагала батькам. Коли Росія напала на Україну у 2014 році, для мене було очевидним, що треба там закінчувати. Я розірвала всі зв’язки і договори, ми дуже посварилися із на той момент колегами, бо вони щиро не розуміли своєї співвідповідальності за дії влади. Якийсь час я намагалася донести правду про події в Україні  своїм колишнім російським колегам і родичам, які там жили. Десятки годин розмовляла з ними по телефону, але, на жаль, без результату. Це був час дуже жорсткого дорослішання: Київський Майдан, Харківський Майдан, Донецький Майдан, сварки у родині, перші волонтерські виїзди на фронт, захист дисертації, втрата заробітку. Моя родина опинилася на лінії фронту, виїжджати ніхто не хотів. 2014-й переламав все, кожного місяця ми ставали зрілішими на десятиліття. 

НЖ: Де зараз перебуває ваша родина? 

ОА: Моя мама загинула у 2016-му, а батько — в окупації в Криму. Частина братів-сестер теж були в окупації. Дехто пережив осаду Маріуполя, фільтраційні табори. Частина лишилася там, інша — виїхала. Хтось перебуває десь інкогніто. На тимчасово окупованих лише за лайк посту, де є слово «Україна»  або «мир» можуть посадити на 15 років і «пришити» статтю за шпіонаж чи інформаційний тероризм. 

НЖ: Олено, а що найбільше вас вразило після повернення до України? 

ОА: Після початку повномасштабного вторгнення я дуже часто їздила туди-сюди, бо возила амуніцію військовим, гуманітарну допомогу, тому це не зовсім так, що я повернулася після трьох років еміграції. Але перше враження після переїзду — таке емоційне, не раціональне і може некоректне для багатьох — але у Києві мене вразило відчуття безпеки. А саме — наявність ППО і повітряних тривог. Вперше сигнал тривоги я почула у Дніпрі навесні 2022 року і ридала від щастя. Це було якесь неймовірне відчуття полегшення, коли вперше за 8 років війни хтось про тебе турбується і включає попередження про небезпеку. На Донеччині тривог не було, були постійні обстріли, без попереджень. А ще я відвикла від нашого публічного транспорту, маю на увазі маршрутки. Такого немає у жодній європейській країні. 

НЖ: У Німеччині ви були співдиректоркою Theatertreffen — найбільшого театрального фестивалю німецькомовного простору. Над чим працювали? Про що  розповідали іноземцям?

ОА: Це фестиваль з дуже давньою 60-річною історією. Це продукт Berliner Festspiele, що фінансується Федеральним фондом культури Німеччини. Під його управлінням сім найбільших фестивалів різних напрямів мистецтва. Мені і моїй польській коліжанці Йоанні Нуцковській, з якою ми працювали в Новому Театрі у Варшаві,  запропонували очолити цей фестиваль на п’ять років. З часом до нас доєдналися ще дві коліжанки з Німеччини. Наша програма базувалася на цінностях горизонтального, феміністичного, мультикультурного, соціально-відповідального мистецтва. Відтак одним із головних завдань минулого року було відреагувати на майже десятилітню війну в Європі. Завдяки фінансовій підтримці Федерального агентства з питань громадянської освіти нам вдалося реалізувати програму солідарності з артистами і артистками з України як частину соціально-відповідальної програми фестивалю. Ми запросили сім українських перформансів, здебільшого незалежних театрів, зробили 4 дискусії, показали 2 відеоінсталяції, а ще разом з Українським Інститутом створили виставку воєнних плакатів. Це було масштабним вторгнення у німецьку реальність. Ми намагались через незалежне мистецтво проблематизувати реальність. За той рік я усвідомила, що в інтелектуальних колах Німеччини процес розуміння і суб’єктної видимості України потребує в першу чергу сталих освітніх, а також критичних мистецьких проєктів. Там дуже складно на рівні наративів. Ми для них занадто невидимі з точки зору культури, занадто емоційні. Плюс цей фестиваль — це елітарний захід із дорогими квитками, місце, куди люди десятиліттями приходять випити шампанського і насолодилися красивими виставами. А тут ми зі своїм незалежним мистецтвом, зі складними темами, з війною.

НЖ: Чи завжди іноземці розуміли те, що відбувається в Україні? Як вдавалося це донести через мистецтво? 

ОА: Публіка неоднорідна, в одних людей було більше розуміння, в інших —  менше. Великий інтерес викликали дискусійні панелі. Ми говорили про деколонізацію українського мистецтва, про апропріацію російським мистецтвом українського. 

На дискусію «Жінки у війні» у рамках частини фестивалю «Її історія» ми запросили Катерину Приймак, в.о. голови Жіночого ветеранського руху, Тайру (Юлія Паєвська — українська військовослужбовиця, парамедик, волонтер та доброволець. — Ред.), а ще дослідницю і журналістку Deutschlandradio і авторку книги «Jenseits von Putin. Російське токсичне суспільство», щоб дати можливість німецькій аудиторії хоча б частково усвідомити феміністичний вектор змін в українському війську і його вплив на реальність. Під час перформансів реакції були різні, були навіть негативні відгуки. Наприклад, були претензії щодо недостатньої естетичності проєктів. Але були і зовсім інші глядачі, які фокусувалися на контексті. Наприклад, вистава Ніни Хижної «Лютий», створена в бомбосховищі, викликала мистецьку розмову з фокусом на те, хто ці молоді люди і як за таких умов можна говорити про війну. 

 НЖ: Як змінилася роль театру під час початку повномасштабної  війни? 

ОА: Вона змінилася, починаючи з 2014-го року. До 2022-го була пророблена колосальна робота багатьма моїми колегами над темою війни, а також над темами викликів для внутрішніх переселенців, яких за 8 років війни було понад 2 мільйони. У мене є вистава «Więzi» про бомбардування Донеччини, еміграцію, загибель мами і мій полон, яку я поставила у Гданську у 2018-му році.

Була ще вистава «Kreszany» про нашу спільну з Польщею слов’янську історію, але в якій наскрізна тема присвячена  жінкам в українському війську. Або, наприклад, разом з Юлією Крівіч з Дніпра ми зробили у 2021-му році у Варшаві проєкт «Słownik» — про те, як війна і біженство змінили нашу мову, а наша мова змінює нас. 

Театр часів війни — інструмент розмови про змінену ідентичність, усвідомлення того, що відбувається з пам’яттю. Це пошук розуміння того, що з цим всім ми будемо робити потім. Це спроби проживати сьогодення. Бо війна — це не тема, це вже частина нашої реальності, яка з нами назавжди. І театр може бути одним із інструментів, який ставить питання, допомагає підсвітлювати табуйоване і болюче, працювати різними методами з тим чи іншим аспектом або наслідком. Я, наприклад, не займаюся фабулярним мистецтвом, тобто не ставлю готові історії-тексти. Працюю разом з командою, з драматургами і акторами над тими чи іншими темами. Хтось реалізовує написані п’єси, хтось працює з темою війни через пластичні танцювальні вистави. Після повномасштабного вторгнення багато митців, що виїхали за кордон, отримали кредит безпрецедентної довіри і підтримки, змогли створювати різні мистецькі проєкти, з’явилося багато різних вистав. І, вертаючись до надважливого значення контексту, ні я, ні хтось інший не має права судити ці роботи — лише історія розсудить їхню якість і користь. Але мені було складно розмовляти з закордонними колегами після декількох побачених проєктів, в яких жінки у вінках, читаючи сумні монологи і співаючи сумні пісні, створювали образ України, якому не дуже хочеться допомагати. Я вважаю, що з такого роду речами треба бути дуже обережними. 

НЖ: А чи  було у вас творче та емоційне вигорання? Як давали раду?

ОА: Перші два роки війни я фокусувалася на волонтерстві і була в стані створювати тільки соціальні перформанси, майже не працювала у театрі. У цьому стані вперше виїхала до Польщі, бо була ілюзія, що біль еміграції повинна була перебити біль втрати дому. Потім не стало мами, і це вигорання загострилося, але трансформувалося. На третьому році війни я повернулася в Україну. Не дуже пам’ятаю, як з цим впоралась, але точно знаю, що час не лікує. Лікують люди. Напевно мені допомогло оточення — свої люди, які далі волонтерили, йшли добровольцями, верталися. З ними було легше, зрозуміліше. А коли на сьомому році війни почалася пандемія на Covid-19, ухвалила рішення займатися собою. Світ зупинився, вперше за ці роки з’явилася легітимна можливість на сум. Тоді я почала лікувати депресію. Насамперед дала собі можливість виплакатися, погорювати за загиблими, за втратою дому і ухвалила рішення лікуватися — це була щотижнева психотерапія, медикаментозна підтримка. Я спробувала зробити графік, почала харчуватися за ним, дбати про себе, описувати свої думки у щоденнику. І, звісно, дотримувалася повноцінного сну та розподіляла навантаження. Це мені дуже допомогло. А ще — багатогодинні розмови з посестрами, які проходили свої складні історії зцілення. 

НЖ: Чи вистачає вам часу на творчість? Над чим працюєте?

ОА: Перші два роки війни у мене була така трохи творча пауза, потім на 5 років я якось повернулася до своєї діяльності і зараз знову трішки зависла. Мені складно зараз уявити себе під час репетицій, бо я сфокусована на допомозі армії або переселенцям. Я змогла себе вмовити поки що бути посередницею, кураторкою, за рахунок чого я робила фестиваль у Німеччині і паралельно якісь проєкти у Польщі. І я дуже вдячна своїм колегам і колежанкам, які фіксують реальність в мистецьких проєктах зараз. Також тим, хто добровільно пішов у військо і зробив паузу в мистецькій діяльності. Складний час складних виборів — і, напевно, найкращим виходом є вміння об’єднувати, комбінувати свої діяльності, перебувати одночасно в різних полях. Іноді, звісно, я теж роблю щось творче. От зараз перед виїздом із Берліна реалізувала перформативне читання п’єси Катерини Пенькової,  української драматургині,  яка теж комбінує творчу і волонтерську роботу, займається шелтерами для біженців у Варшаві. Ці два тижні мені було незвично знову щодня ходити на репетиції. Але розумію, що культурні меседжі — це теж зброя.  

НЖ: Ви були у російському полоні? Коли і за яких умов це сталося? 

ОА: Цю частину свого життя я поки що не коментую, бо вона мусить бути спочатку пропрацьована зі спеціалістами. На сьогодні я є членкинею організації  «SEMA Україна», яка об’єднує жінок, що постраждали через сексуальне та гендерно-обумовлене насильство внаслідок збройної агресії Росії проти України і мають активну громадянську позицію. Наша  організація була створена Іриною Довгань [українська активістка та волонтерка, 24 серпня 2014 року її викрали російські військові, звинуватили в шпигунстві на користь України. Її фото прив’язаної до ліхтарного стовпа облетіло весь світ. — Ред.] у 2019 році, завдяки підтримки міжнародній організації «Фонд доктора Деніса Муквеге». Ми є частиною глобальної світової мережі SEMA NETWORK. У цій організації здебільшого жінки з тих країн, де  були громадянські війни або конфлікти. Ми вчимося у них, а вони у нас. Але наша історія і війна Росії проти України дуже сильно відрізняється, бо це визвольна війна, а не громадянський конфлікт. Членкині нашої організації для мене справжні героїні України. Дехто з них незаконно роками перебував у полоні, був тортурований за проукраїнську позицію. 

НЖ: Ви допомагаєте жінкам, які пережили насилля з боку росіян. З якими історіями до вас звертаються люди? 

ОА: Я зовсім нещодавно вступила в організацію «SEMA Україна». Коли Ірина Довгань її створювала, то намагалася зібрати навколо себе жінок, аби насамперед підтримувати одна іншу, інформувати, фіксувати злочини, надавати юридичну підтримку, а також для того, щоб мати платформу міжнародної адвокації задля визнання СНПК [сексуальне насильство, пов'язане з конфліктом. — Ред.] як злочинів проти людства, а також можливості отримання репарацій. Після повномасштабного вторгнення, на жаль, організація почала стрімко зростати. Зараз вже нараховується понад 50 жінок. Але це неспівмірно реальній кількості постраждалих. Тільки зараз у полоні у російських СІЗО, у так званих ДНР і ЛНР, у тюрмах Криму перебуває більше тисячі жінок, які засуджені на різні терміни, починаючи з 2014-го року. Кількість тих, хто постраждав від насилля, зростатиме. Історії полону дуже різні. У нас є Людмила Гусейнова, яка провела в полоні три роки і була звільнена торік. Вона була однією з небагатьох цивільних, які потрапили на обмін разом з жінками-військовими. Є історії з окупованих територій Херсонщини, Київщини, Донеччини і Луганщини. Порівнювати біль кожної неможливо. Хтось готовий публічно свідчити, а хтось — ні. 

НЖ: Про що не варто запитувати у людей, які пережили сексуальне насильство і тортури?

ОА: Розмова із журналістом — це часто відчуття, що ти знову на допиті у слідчого. Тому важливо заздалегідь подбати, аби не було таких тригерних моментів. Є декілька фундаментальних правил, наприклад, людина із досвідом насильства ніколи не може бути винною чи відповідальною за те, що з нею сталося. Відповідальність завжди на насильнику. На жаль в нашому суспільстві домашнє насилля досі овіяне стереотипами і стигмою: «сама винувата», «не треба було виряжатися», «б’є, значить любить». Окремою табуйованою темою залишається насилля над чоловіками, про яке взагалі не говорять. І ці викривлені уявлення переносяться і на військове насилля. За жодних обставин жертва не може бути винна у тому, що з нею сталося. Людина на окупованій території перебуває під впливом людей, в яких є зброя. І ця територія є територією відсутності права. У нас часто буває так, що журналіст говорить з потерпілою, а на кінець питає: «Назвіть 10 методів, як уникнути ґвалтування». Або: «Що ви відчували? Чи вам було страшно? А вам не здавалося, що вам подобається?». Це непрофесійно і призводить до ретравматизації. 

НЖ: Олено, як вас змінила війна?

 ОА: Мені було 27 років, коли у 2014-му році почалась війна, і я вже не дуже пам’ятаю, якою я була раніше. З одного боку, я мрію, щоб інші зрозуміли цей досвід, а з іншого — я дуже хотіла би, щоб жодна людина ніколи не відчула того болю. Нікому не бажаю пережити щось подібне, але, на жаль, багато хто з нас це вже пережив, дехто декілька разів, а декого це ще чекає. І усім нам з цим треба навчитися жити, навчитися перетворювати свій травматичний досвід на травматичне зростання.  Дуже дивне відчуття — ти стоїш, перед тобою ціла хата, але уламок від снаряда пошкодив двері, дах чи ворота. Ти їх відремонтував, а наступного року знову все повторилося. Три роки пройшло — і знову. Така рутинна небезпека — дуже дивне відчуття. Пам’ятаю в 2016-му, 2017-му, коли від прифронтового містечка якісь 20-30 кілометрів до Харкова, ти приїздиш, а там тиша і спокій — і всі каву п’ють. І це теж таке дивне відчуття. А з іншого боку — це прекрасно. Люди мусять жити. В ім’я цього і йде ця боротьба. Я дуже хочу не скурвитися, не стати заздрісною і травмованою, яка буде ділити  свою країну на більш чи менш безпечні місця. На тих, хто довше чи менше перебуває за кордоном. Хоча мені важко вибачити тих, хто співпрацював з росіянами ці перші 8 років війни і перестав тільки зараз.  Я відчуваю за собою,  що часто злюся на тих людей, для яких війна триває два роки. І водночас радію, що це добре, що вони «не порубані», що в них була змога вісім років дихати вільним повітрям, спати нормально, не здригатися від феєрверків. Я ненавиділа новорічні свята саме через петарди і салюти. Зараз я собі повторюю, що кожен і кожна має пройти свій шлях і у свій час. Так, війна мене змінила. Я стала більш чутливою до несправедливостей, але добрішою до своєї безпорадності і менш вимогливою до інших. Дякуючи війни, я полюбила свій дім, свій степ — і проходжу свою особисту деколонізацію, дерусифікацію і деімперіалізацію. Це болючі процеси і довготривалі, але вони роблять мене стійкішою.

НЖ: Яким ви бачите день нашої перемоги? 

ОА: Цей день мусить бути тихим, днем пам’яті і вшанування. Навіть якщо завтра ми виборемо перемогу — кількість сплаченого за це настільки велика, що я дуже хотіла би, аби ми не перетворилися на росіян і не зробили цей день святом вишиванки, танців, вінків та вареників. Я дуже цього боюся. Розумію, що перші місяці ми будемо в ейфорії, а потім настане дуже глибока суспільна депресія, можливо на довгі роки. І нам треба вже зараз готуватися до того, в який спосіб будемо підтримувати одне одного у цьому майбутньому. Це буде суспільство ветеранів і ветеранок, суспільство релокованих, іноді двічі, протезованих людей, з досвідом сексуального насилля, тортур і полону, з різними видами тривожних і посттравматичних розладів, із досвідом еміграції та  вигорання. І нам треба вже зараз досліджувати механізми відновлення, формувати толерантність і терпимість, взаємодопомогу і повагу. Я бачу у дні, місяці і роки після перемоги багато роботи — і треба вже готуватися до цього. Мрію про Україну, в якій наш травматичний досвід ми перетворимо на посттравматичне зростання. Це нам допоможе стати зрілим суспільством. Вірю, що ми зможемо це зробити дуже швидко, бо нам нічого не бракує, ми вже ок. Так, на жаль, маємо кровожерливих сусідів ззовні, корупціонерів і бандитів всередині, але водночас маємо значну частину свідомого громадянського суспільства і відважне військо. Треба триматися і далі боротися, бо є заради чого. 

Майже рік маленький Єгор не бачив свою маму. Вона, як й інші захисники «Азовсталі», потрапила в Оленівку.

Аліна Мелешко-Габурич з перших днів повномасштабного вторгнення була на «Азовсталі» разом зі своїм коханим, який теж служив в «Азові». Внаслідок удару російської армії чоловік загинув.

Довгих 11 місяців Аліна провела у російському полоні. А тим часом маленький Єгор жив із бабусею та дідусем та щодня чекав на повернення своєї найріднішої людини.

У квітні 2023 року Аліну звільнили з полону, і жінка нарешті змогла обійняти свого маленького сина.

Рубіжанська панчішна фабрика розташовувалась на Луганщині. Вона для місцевого населення була одним із основних роботодавців. Коли Росія напала у 2014-му, фабрика не зупинила виробництво. Попри те, що того року у травні-липні йшли жорсткі бої за Рубіжне, Сєвєродонецьк і Лисичанськ. Не стало підприємство і за часів COVID-19. Все змінила велика війна. Російська армія знищила все. Однак команда Рубіжанської панчішної фабрики   знайшла в собі сили почати все з нуля — на Львівщині. Комерційна директорка Ольга Ушакова розповідала Sestry цю історію. 

Ми втратили все

Мабуть 2014-й зіграв з нами злий жарт, бо ми подумали, що зараз також буде так, як тоді, — військові відженуть ворога, і ми  працюватимемо далі. Не хотілося вірити у повномасштабну війну. Водночас ми дивилися новини і припускали, що загострення на сході буде. Відтак треба щось робити. Частину виробництва ми вирішили перенести на захід України, до Львова. І 22 лютого 2022 року поїхали шукати приміщення. Утім, вже було запізно. За два дні нам подзвонили із виробництва і повідомили, що у місті чути вибухи, почалася велика війна.

Ми одразу ухвалили рішення — повністю зупинити виробництво. Це сталось вперше за 25 років існування підприємства, де робота кипіла 24/7, а в’язальний цех працював цілодобово. Працівників відпустили по домівках. Ми тримали контакт з обласною військовою адміністрацією. Коли запрацювала державна програма з релокації, яка допомагала вивозити виробництва, ми заповнили заявку, але вже 7 березня до міста не було доступу. І нам відмовили. Туди було небезпечно їхати. Ми не могли просити людей під обстрілами вивозити наше обладнання. Тому, на жаль, з Рубіжного ми не вивезли практично нічого — ані готову продукцію,  ані сировину, ані  обладнання.

А вже у березні були прильоти по нашому підприємству. Згорів другий поверх, впав дах. Після цих влучань вціліле почали красти. Порахувати всю шкоду, яку  завдали росіяни, дуже складно. Але ми не просто втратили все, а ще й залишилися з боргами. У нас були кредити, які ми брали на розвиток. Маємо 11 мільйонів боргу. Ми втратили все. І не лише виробництво. Ми втратили 30 років свого життя, бо все, що було в Рубіжному, зокрема наші будинки, — все втрачено. Наскільки ми знаємо, то, на жаль, жодне виробництво нічого не вивезло з міста. 

До Львова з півтори сотні працівників переїхали лише 17

У Львові у нас був наш друг і партнер, для якого ми виготовляли продукцію, — Dodo Socks. Вони нас дуже підтримали. Позичили нам гроші, за які ми змогли закупити першу партію обладнання. Ми були у розпачі. Коли ти втратив все в один день, ти не знаєш, що буде далі. Питань було багато. Відбудовувати чи ні? Може, слід почекати? На той момент ми думали, що треба таки почекати 2-3 тижні, як казали в новинах. Однак ти чекаєш, а потім розумієш, що життя йде, а ти нічого не робиш і якщо почекаєш ще, то можеш з часом взагалі не зібрати команду. А нам потрібно було виконувати свої зобов’язання, сплачувати борги, щось виготовляти, заробляти і повертати позичені та кредитні гроші.

Та нам не було з чого починати. Ми втратили найголовніше — в’язальне обладнання, яке найбільш дороговартісне і воно дуже довго виготовляється, до того ж не в Україні. Та й логістика порушилася. Раніше, якщо чекали на поставки з Китаю, то все йшло через Одесу, а тут треба отримувати на Румунію, а потім звідти везти в Україну. І це все затягує процес. Ми шукали вживані машини. Але на тому обладнанні, яке готові були нам продати, ми не могли виготовляти продукцію, яка була в асортименті. 

Щойно ми ухвалили рішення про відновлення, одразу почали перемовини з командою. На щастя, були люди, готові на такий крок. Але зголосилися не всі. До початку великої війни у нас працювало 162 працівника. До Львова переїхало 17 робітників з родинами. Завдяки обласній адміністрації знайшли для них безкоштовне житло в гуртожитку. Також підшукали приміщення, в якому працюємо зараз. Коли ми відновлювали виробництво, у нас була одна в’язальниця. І вона навчила всіх нових, хто до нас приходив на роботу. Ми і зараз шукаємо людей на виробництво. Нам потрібні в’язальниці, формувальниці, швеї, пакувальниці, майстри з налаштування в’язального обладнання та швейних машинок. Ми зараз беремо всіх, аби було бажання вчитися і працювати. Ми їздили навіть у центр зайнятості, проводили агітацію. Шукаємо усіма можливими шляхами робітників.

Звичайно, що про довоєнні масштаби поки що не йдеться, адже в Рубіжному у нас було 98 в’язальних машин, а тут ми маємо 31. Швейних машин було понад 40, а на першому етапі відновлення — всього дві. Щодо асортименту, то ми почали відновлюватися з простого. Почали виготовляти шкарпетки і лише для дорослих. Нещодавно отримали обладнання за грантом від  USAID «Економічна підтримка України» — це нові сучасні машини, зараз у нас вже є 47 в’язальних машин. Можна говорити про відновлення половини виробництва. Знаєте, ми намагаємося не думати про те, що було, а поступово відбудовуватись. 

Рятівна партія бавовни

Наш  бізнес починався з маленького сімейного виробництва двох братів Геннадія та Олега Місюренків. На той час  був дуже великий попит на продукцію. Олег розумівся на обслуговуванні обладнання, а Геннадій  зашивав миски на шкарпетках. З часом почали наймати людей. У 1994 році зареєстрували ФОП, а в 2011 відкрили ТОВ «Рубіжанська панчішна мануфактура». 

Так трапилося, що в 2014 році почалася війна, наші основні ринки збуту були  в Донецькій та Луганській областях. Вони дуже постраждали, і ми  вирішили виходити на інші ринки. Попит був шалений, у нас  не вистачало готової продукції. 2017-го ми вирішили розширюватися. Переїхали в сучасне приміщення, докупили обладнання. До великої війни ми випускали весь асортимент панчішно-шкарпеткових виробів: від продукції для новонароджених до виробів для дорослих. Виготовляли дитячі й жіночі колготки. Це та продукція, за створення якої в Україні мало хто береться. 

Частина нашого товару йшла на експорт. Ми відправляли продукцію в Молдову, Чехію, Нідерланди. Почали працювати з клієнтами з Іспанії та Німеччини. На щастя, ми вже відновили співпрацю з Чехією. Раз на два тижні до нас приїздить машина і забирає замовлення. Зараз зможемо вже виготовляти шкарпетки для новонароджених. За рік до великої війни ми почали займатися розробкою професійних спортивних шкарпеток. Це мали бути справді якісні шкарпетки, технологічні, з правильною компресією та амортизаційними зонами. Кожна модель розроблялася під відповідний вид спорту. Цю продукцію тестували професійні спортсмени, ми отримували фідбек, щось покращували, а щось змінювали. Насправді в Україні жоден виробник не займається цією продукцією. Тож ми хотіли стати першими. І зараз ми отримали обладнання, на якому зможемо продовжити наш проєкт. 

А ще ми унікальні тим, що у нас завжди було багато кольорів на складі. У Рубіжному ми мали в наявності сто різних кольорів! Зараз є 80. Навіть білого кольору було три відтінки — білий холодний, теплий і просто білий. І так щодо кожного кольору. Нам пощастило — до початку великої війни ми мали проплачені три контейнера бавовни. Вони повинні були  прийти у Рубіжне до 24 лютого, але поставки затримувалися. Ми навіть сварилися з логістичною компанією. Однак, як бачите, все склалося насправді дуже добре для нас. Ця бавовна стала для нас також невеличким плацдармом для відновлення. Спочатку ми почали продавати сировину, отримувати обігові гроші і з того фінансувати потрохи відбудову і закривали зарплату робітникам.

Хочемо мати два виробництва — у Львові та Рубіжному

Сьогодні наше основне завдання — запустити у роботу отримане обладнання, знайти людей, сформувати команду, щоб ми могли цілодобово працювати. У планах запуск лінійки жіночих колготок. Це завдання на найближчий період. Далі поступово відновлюватимемо виробництво дитячих колготок і поступове тестування і запуск спортивної шкарпетки.

Повністю відновити виробництво, як було у Рубіжному, нереально. По-перше, немає такої фінансової можливості. Досі не вирішене питання з кредитами. Немає якогось механізму на державному рівні, що допомогло б нам вирішити це питання. Також у  планах, коли трішки  станемо на ноги, — власне приміщення. Велика мрія — мати два виробництва: одне — у Львові, інше — у Рубіжному. І щоб ти сам мав змогу обрати, де тобі залишитися і де ти будеш жити, а не вимушено переїжджати через такі обставини: щоб тебе не виганяли з твоєї домівки, щоб ти сам мав право вирішувати, де жити. 

Я впевнена, що після перемоги — це буде європейська розвинена країна з високими стандартами якості життя. Без жодної корупції. Треба просто трішки потерпіти. Але не просто чекати, а докладати зі свого боку зусилля. Якщо ми всі хоч трішки щось будемо робити для нашої перемоги, то, я впевнена, скоро все буде дуже добре.

Бізнесвумен і меценат. Власниця чотирьох успішних польських компаній Марта Малецька після початку російської інвазії заснувала фонд, який надає допомогу українцям. Для неї нема жодних «не можу». Якщо військовим на фронті потрібні бронежилети чи автівки — вони будуть. Якщо цивільним у тилу необхідні речі, ліки чи медичне обладнання — вони їх отримають. Марта Малецька повністю віддана своїй справі, чого б це не вартувало. Про волонтерську діяльність, про те, що мотивує не опускати руки та мрії після перемоги України — про це бізнесвумен розповіла Sestry. 

Наталія Жуковська: На третій день повномасштабного вторгнення ви вже були в Україні. Чому вирішили для себе, що маєте бути по той бік кордону? 

Марта Малецька: Ще до повномасштабного вторгнення ми всі бачили напругу у відносинах між Росією та Україною, у новинах показували накопичення російських військ на білорусько-українському кордоні. Але навіть мені, людині, яка дуже цікавиться політикою, важко було повірити у початок повномасштабної війни. Був шок, нерозуміння і страх. Я думала лише про те, що наш найближчий сусід був атакований. Так сталось, що 24 лютого мене не було у Польщі, я була у Португалії. Але весь час була на телефоні. Разом з братом, який координує одну з моїх компаній, ми відразу почали збір потрібних речей. 27 лютого, коли ми з чоловіком летіли додому, я йому сказала: «Коханий, я би хотіла, аби ми сьогодні поїхали до України. Як прилетимо, вигуляємо наших собак, тепло вдягнемось і поїдемо». Він погодився. Ми на власні очі хотіли побачити, чого саме потребують люди. 

НЖ: Що було ключовим у тій першій поїздці?

ММ: Я думала про те, що якщо війна прийде до Польщі, я не зможу врятувати всіх. Тож у наших інтересах було допомогти людям, які воюють в Україні. Дорогою, на польському боці, ми бачили мішки з одягом, намети з теплою їжею та бутербродами. А з українського — це було жахіття: жінки з маленькими дітьми по кілька діб стояли у величезній черзі. Я вирішила так: дорогою до Львова ми роздаємо їжу, а у місті беремо жінок з дітьми і веземо до Польщі. Також для мене було важливо знайти в Україні волонтерів, щоб наша допомога була адресною — безпосередньо з рук в руки, а не лежала десь на складах. І ми знайшли таких людей і почали з ними працювати.   

НЖ: Після повернення до Польщі ви створили групу у соціальних мережах під назвою «Група порятунку». Що конкретно вдається зробити завдяки їй?

ММ: Я додала туди всіх, хто, на мою думку, хотів і мав сили щось робити. Від самого початку у нас склалася хороша команда. Ми всі разом завантажуємо автомобілі, які  відправляємо до України. Наші волонтери їздять по всій Україні. Нещодавно ми завезли 4 оптичних тепловізори, дрони та одяг для військових. Поїхало також дві машини. Один з пікапів — на околиці Бахмута. Крім того, передали такі потрібні військовим колеса, а також деталі до чотирьох машин, які дуже часто ламаються. А ще завезли 2 генератори і дві станції підзарядки та  енергетичні напої для снайперів. Загалом того разу ми відправили товару на 150 тисяч злотих. І так щотижня. Торік ми відправили 88 конвоїв в Україну. У мене час від часу питають: «Чому ви витрачаєш свій час, гроші? Для чого їздиш до України? Чому десятки чи сотні годин присвячуєш допомозі?». Я відповідаю просто: «Не треба примушувати людей до героїчних вчинків. Кожний з нас або хоче, або не хоче певною мірою бути героєм».

НЖ: Коли і чому вирішили створити свій фонд?

ММ: Масштаби ставали занадто великими, щоб працювати на основі публічного збору коштів. Тож на початку березня 2022 року ми створили фундацію. У своїй діяльності ми керуємося принципом — давати необхідні речі тим, хто їх потребує, і тоді, коли це потрібно. Бо висилати зимовий одяг влітку — без сенсу. Я так само роблю у бізнесі — лише ті речі, які мають сенс. Бо інакше навіщо працювати? Від початку я шукала різні організації для співпраці — зверталася до багатьох фундацій не лише в Польщі, а й в Україні. Мене здивувало, що люди між собою конкурують. Я завжди говорила, що це марафон, а не спринт. Якщо війна триватиме понад два роки, то хто допомагатиме? Наш фонд «Be a Hero» допомагає тихо. Про нас мало говорять, ми не ходимо на телебачення. З іншого боку, ми доставили 180 машин для військових і 20 ультрасонографів для лікарень. Коли до нас хтось звертається, ми питаємо: «Що можемо для тебе зробити?». Ми запрошуємо всіх, ми відкриті для всіх, ми співпрацюємо з усіма, хто хоче робити добрі речі. Єдиний виняток —  ми не працюємо з політиками.  

НЖ: Чому фонд назвали саме «Be a Hero»?

ММ: Бо кожний може бути героєм. І для цього не потрібно робити якісь великі речі. У Херсоні є 90-річний дідусь, поляк за походженням. Він жив там і до великої війни. Аби бути корисним і зайнятим, він навчає дітей польської мови. Ми зробили оголошення про збір підручників та книжок, які б той дідусь міг використовувати під час навчання. І, виявилося, що кожен має щось вдома. Іноді навіть 5 злотих — це теж допомога. Якщо 200000 людей дадуть по 5 злотих, то матимемо мільйон. Щоб бути героєм, можна просто приїхати на наш склад у п’ятницю і допомогти завантажити автівки до України. А хтось зможе зробити канапки для чоловіків, які поїдуть з гуманітаркою. Кожен може бути героєм.

НЖ: Скільки людей працює у «Be A Hero»? Хто вони?

ММ: Кількість людей постійно змінюється. На постійній основі — до 30. Є такі, що з’являються час від часу.  Маємо у групі двох людей з українським корінням  — сина і батька Даніеля та Зенона Довганів. Останньому 65 років, ми його між собою називаємо «Рембо». Він механік на пенсії. Наші волонтери — це люди різних професій. Хтось робить ремонти у будинках, хтось лагодить автівки, хтось працює програмістом, маємо власників  фірм — людей  з великого бізнесу. Те, що нас об’єднує, — ми не маємо жодних власних інтересів з того, що робимо. Ніхто з нас немає планів йти у політику. Ми є незвичайним демократичним об’єднанням.    

НЖ: Ви вже відправили до України 180 машин для військових. Де ви їх купуєте? Деякі волонтери кажуть, що зараз важко знайти хороші автівки у Польщі.

ММ: Це правда, у Польщі зараз дуже важко знайти машини не за всі гроші і у гарному стані. Іноді буває важче знайти автомобіль, ніж гроші на нього. Загалом купуємо машини або в Польщі, або за кордоном. Нещодавно шукали у Швеції. За автівками у нас їздить наш «Рембо», Зенон Довгань. Він їх оглядає, робить свій професійний висновок — і лише потім ми купуємо. Далі автівки проходять, як хтось сказав в Україні, гінекологічний огляд і сервіс. Від нас машина виїжджає не лише перефарбована, а повністю справна. Ми самі веземо автомобілі до військових, тому маємо бути впевненими, що з ними все добре. За бажанням замовника, можемо встановити додатковий листовий метал, додати позаду місце для кулеметної установки.

НЖ: Як знати, що до вас звертаються люди, які справді потребують допомоги? 

ММ: Ми співпрацюємо з чудовими людьми в Україні. Ми їм довіряємо. Коли у мене є сумніви, можу перевірити інформацію, звернувшись до знайомих в Україні, які займаються боротьбою з корупцією. Я висилаю дані про ту чи іншу українську фундацію, а вони мені мені кажуть: «Так, це надійні люди. Чи, навпаки, краще не зв’язуйтеся». Завдяки  цьому ми не витрачаємо час і гроші.  

НЖ: Хто сьогодні допомагає з фінансуванням допомоги? 

ММ: У нас нема великих труднощів зі збором грошей. У нас є спонсори, які, наприклад, минулого тижня переказали мені кошти, і ми до п’ятниці зробили закупи. Того ж вечора завантажили все у машини і відправили за маршрутом Львів-Київ-Харків-Краматорськ-Дніпро-Запоріжжя-Херсон. Наші спонсори дивуються таким швидким темпам. 

НЖ: Яка ситуація з допомогою зараз? Чого найбільше потребують люди? 

ММ: На початку ми допомагали всюди і всім. Потрібна допомога з тваринами — ок. Якась жінка народила і не має візочка — ок. Зараз же зосередилися на кількох напрямках. Найперше — допомога військовим. Для того, аби Україна виграла війну, потрібно постійно підтримувати і допомагати війську.  Відправляємо автівки, дрони, одяг, оптику. Ми отримуємо лист з потребами від військових і починаємо працювати.  Шукаємо, купуємо, комплектуємо.  По-друге — допомагаємо дітям. Намагаємося підтримувати дитячі будинки. Також допомагаємо будинкам для престарілих. Дістаємо візочки, протипролежневі матраци, памперси.   

НЖ: Що мотивує вас продовжувати їздити до України?

ММ: Я ніколи не змирюсь зі злом. Я знаю, що могла вибрати інший шлях. Я маю чотири фірми. Я даю гроші на допомогу, бо завдяки цьому хоч трішки можу вплинути на те, аби світ став кращим. А ще я проти того, аби одного дня Путін напав на іншу державу. Тому я допомагаю, щоб було менше зла.  

НЖ: Ви є лауреатом премії Марека Едельмана. Чим ця нагорода є для вас особливою?

ММ: Доктор Марек Едельман був людиною, яка ніколи не вдавала, що світ є прекрасним, а люди добрі. Він завжди говорив, що люди є добрими і злими. Одного дня вони можуть бути добрими, а іншого — ні. І якщо мене запитують, хто для мене є авторитетом, то я назву двох людей — професора Владислава Бартошевського (польський державний і політичний діяч, дипломат, історик, публіцист. — Авт.) та доктора Марека Едельмана (польський політичний і громадський діяч єврейського походження, кардіолог, борець за звільнення Польщі від комуністичного режиму. — Авт.). Ці люди демонстрували всім: навіть якщо тобі сьогодні здається, що ти нічого не можеш зробити, то це не так. Вибір є завжди. Та нагорода не тільки для мене. Вона для всієї нашої команди. Не кожний має бути героєм, але кожен може ним стати.  Іноді навіть лише на день. І не треба оцінювати — варто чи ні. Просто треба тішитися, що хоча на мить ви ощасливили когось. 

НЖ: Ви маєте успішний бізнес і керуєте кількома компаніями. Як поєднуєте це з волонтерством?

ММ: Просто багато працюю. Немає інших магічних секретів. Я вирішила присвятити свій час, витратити свою енергію та гроші на допомогу. Тому не маю часу ходити до косметолога, не маю часу на відпочинок, але маю величезне задоволення від зробленого. Маю свої способи релаксу. У мене є три собаки, щоранку і щовечора по годину гуляю з ними у лісі. Також повернулася до занять спортом. Бо, знаєте, іноді бувають стресові моменти — і з тим потрібно щось робити. Наприклад, коли обстрілюють Запоріжжя, а Ліза, наша волонтерка,  не виходить на зв'язок, я, звісно, хвилююся, чи з нею все добре. Життя — це вибір. І, можливо, моє життя є не дуже зручним, але я роблю те, що має сенс. 

НЖ: Як змінюється ставлення поляків до українців?  

ММ: Те, що звичайні люди відкрили свої серця та домівки, це диво. Іноді виникає така фрустрація, коли бачиш, як деякі українські родини ставляться без поваги не лише до поляків, а загалом до людей. Але то статистика. Бо в кожній країні є такі люди. Важливо, аби жінки з дітьми, які приїхали до Польщі, якнайшвидше працевлаштувалися, ставали незалежними. І, звісно, важливо пам’ятати — якщо десь ми є гостями, то і поводитись слід як гостям, які дбають про місце, куди прийшли. Повага має бути з обох сторін. 

НЖ: Що ви зробите в першу чергу, коли війна в Україні закінчиться?

ММ: Не знаю, чи чули ви історію, як десь на околицях Черкас ракета влучила у винний завод. І майже всю продукцію було знищено. Лишилося кілька пляшок. Одна з них є в мене. Як закінчиться війна, то буду святкувати так, як тоді, як дізналась про перемогу польської опозиції на парламентських виборах у Польщі. Буду пити те вино. А ще — поїду подивитися, як майорить український прапор у Криму. І, звісно, дуже хочу обійняти всіх військових та волонтерів, яким ми допомагаємо.

6 грудня під Сеймом зібрались десятки активістів, аби, як вони самі кажуть, «збудити польську владу». Рівно місяць тому польські перевізники заблокували проїзди на трьох пунктах пропуску «Рава-Руська-Гребенне», «Ягодин-Дорогуськ» та «Краківець-Корчова». З 23 листопада страйкарі перекрили четвертий ПП — «Шегині-Медика». Уже місяць нема жодних зрушень у питанні деблокади кордону.

«Сьогодні ми зібралися під Сеймом, аби польські депутати якнайшвидше вирішили питання розблокування  кордону України. Це перше питання. Друге — створення умов для покращення експорту та імпорту між Україною та Польщею, створення максимальної користі для обох країн. І третє питання, на яке ми хотіли б звернути увагу, це посилення протидії російській пропаганді. Усі ці акції і протести, які виникли протягом останнього півроку, проходять не без участі нашого ворога», — заявила організаторка акції, засновниця клубу торгівлі Україна–ЄС Вікторія Тріфан.

Читайте також: Блокадний листопад: як вирішити ситуацію на кордоні

Тріфан наголосила, що від блокади страждає не лише Україна, це також шкодить й економічним інтересам Польщі. Однак крім фінансових збитків, польські депутати мають розуміти, що йдеться і про життя та здоров'я водіїв, які стали заручниками блокади.

— Мій батько далекобійник, те, що відбувається зараз, водіям дуже складно витримати через холод і мороз. Тому ми маємо привернути увагу до ситуації, — наголосив один з учасників акції Антон, який вже 8 років мешкає в Польщі.

Читайте також: Микола Княжицький: «У мене немає жодних сумнівів, що блокада кордону — це спецоперація Російської Федерації»

— Треба збудити увагу польської влади, бо майже не було реакції з її боку. А також треба збудити українців, щоб виходили на протести проти дій перевізників на кордоні, — наголосив Василь Хомин, один із активістів.

Учасники акції передали лист на ім’я спікера Сейму Шимона Головні з проханням якомога швидше вирішити проблему.

У листі учасники мітингу підкреслили той факт, що в умовах війни, коли повітряний простір закритий, а морські порти заблоковані Росією, єдиний шлях забезпечення України — наземний. І 90% всіх поставок йдуть через Польщу. Тож треба не лише вирішити питання нинішньої блокади, але й розробити механізми, як уникнути подібних ситуацій у майбутньому.

Читайте також: Блокада не того кордону

Мати, яка пішла воювати за загиблого сина. Це про Світлану Ворову, незламну жінку, яка одного дня вирішила — мусить продовжити справу сина, аби його смерть не була даремною.

«Грація» (позивний Світлани) пережила 86 днів блокади Маріуполя. А потім 11 місяців полону. Після пережитого жінка повертається на фронт і буде воювати до повного звільнення України від російських окупантів.

Діліться історією Світлани Ворової зі своїми польськими друзями, а також з тими, хто знає польську мову. Кожна історія із відеоциклу «Жінки Азову» є двома мовами — українською та польською.

Життя кожного з нас могло би бути зовсім іншим, якби ми народилися або жили в іншому місці. Я досить часто думаю про це, переглядаючи фотографії, на яких зафіксоване повсякденне буття жінок у всьому світі. Sestry представляють фотографії, героїнями яких українські жінки: дружина президента, студентка, бабуся, міс Україна Всесвіт, шахтарка, мама. Усі вони неординарні у своїх ролях. Вони — справжні героїні, які надихають і дарують нам, своїм сестрам з інших куточків світу, віру в силу жінки, дух незалежності та красу.

‍

‍

‍

‍

‍

‍

‍

‍

‍

Через повномасштабну війну на 60% зросла кількість тварин у притулках і на утриманні зооволонтерів. За даними центру вивчення громадської думки «Соціоінформ», йдеться про 25799 собак та 19473 коти. Більшість тварин  — домашні, усіх їх покинули господарі при евакуації. Ірена Скакун — одна з тих, хто рятує хвостиків. Ми зустрілися в Ірпені — у притулку, який побудувала організація «ЗооПатруль», до якої входить дівчина. Сотні очей там дивляться на тебе — і так хочеться вірити, що всі вони знайдуть новий дім і нову родину. Мою кішку Сахару теж з вулиці врятували волонтери — люди, яким болить за кожну тварину, яка опинилась без дому та близьких у страшні дні російської війни. 

Тетяна Літвінова-Михальонок: Скільки зараз тварин у притулку?

Ірена Скакун: У притулку 189 собак і 197 котів. Ще є тварини на перетримці. Тільки у мене 8 котів. У нашого директора Дмитра Ревнюка є також. Він бере до себе тварин із інвалідністю — сліпих котиків, без лап, є котик із ДЦП. 

ТЛМ: Чому і коли виникла необхідність побудувати притулок?

‍ІС: Наша організація «ЗооПатруль» виникла у березні 2022 року — одразу після початку повномасштабного вторгнення Росії. Ми почали рятували тварин, які опинились у пастці — у зачинених власниками квартирах. Від багатьох, на жаль, відмовились їхні господарі. Також ми евакуйовували тварин із Київської області, коли вона була вже окупована. Ми зрозуміли, що нам потрібно якесь місце, де тваринки перебуватимуть, поки не знайдуть нових власників. Різні люди нас дуже підтримали донатами. Ми мали кошти, які змогли вкласти у будівництво нового притулку за європейськими стандартами. Чому Ірпінь? На той момент саме там була найбільша потреба для евакуації та розміщення тварин. 

‍ТЛМ: Розкажіть детальніше про рятувальні операції тварин із зачинених квартир та будинків. Коли ви зрозуміли, що є ця проблема?

ІС: Почалось з того, що друг Дмитра Ревнюка, засновника «ЗооПатруля», виїхав до родичів напередодні вторгнення і не зміг швидко повернутись після початку великої війни. І цей хлопець попросив забрати його собаку із зачиненої квартири. Тоді Дмитро подумав, що така ситуація може бути у багатьох людей і зробив пост у Фейсбуці. За  2 години було 7 тисяч репостів. За кілька днів отримали близько 600 заявок на порятунок тварин. Тоді ми почали шукати волонтерів. У Києві та на Київщині у нас було 22 патрулі. Це люди на власних автівках, які приїздили за адресами. Були випадки, коли треба було зрізати петлі з дверей. Звичайно, з дозволу власників помешкання. Іноді робили дірку в стіні поряд із вхідними дверима, щоб нагодувати чи напоїти тварин. Багато було виснажених, вони тривалий час були без їжі та води. Хтось їв уже землю із вазонів. Де була відкрита кришка унітазу, тварини хоча б могли пити воду. 

Ми не могли все охопити, тому давали інструкції сусідам, що можна зробити, — як підтримувати звірят до моменту повернення власників. Наприклад, можна було вибити вічко в дверях, просунути трубочку і через неї задувати воду та закидати корм по крупинці. Коли вдавалось відкрити двері, брали на руки кота, його шлунок був абсолютно пустий, на дотик відчувались ці крупинки сухого корму, які він з’їв. Це було дуже важко. 

Але були й хороші історії. Одна з моїх улюблених — про порятунок кота Патрика на Київщині. Його власники виїжджали з Ірпеня вночі, коли почалися сильні обстріли. Вони дуже поспішали і ніяк не могли знайти свого улюбленця. У будинку вибило вікно вибуховою хвилею, власники подумали, що кіт злякався та втік крізь розбиту шибку. Через деякий час сусіди, які залишилися, почали помічати кота на балконі. Вони викликали нас, ми ледве знайшли тварину. Його вираз мордочки на кшталт «я ненавиджу весь світ» був незабутнім. Ми опублікували фото кота в наших соціальних мережах, цей пост побачили власники тварини. Того ж дня вони приїхали з Хмельниччини за своїм улюбленцем. Вони були неймовірно щасливі, бо думали що вже його ніколи не побачать. 

Також була дивовижна історія порятунку кота у Бородянці. Ця кішка стала одним із символів стійкості українців. Майже 60 днів вона пробула у будинку, зруйнованому ракетою. Кішка залишилась на 6-7 поверхах вцілілої частини будинку, її помітили журналісти, коли робили фото руйнувань. Була проведена спецоперація разом з ДСНС, щоб її звідти дістати. Це був просто комочок шерсті — брудний та смердючий. Ми взагалі не були впевнені, чи виживе вона. Спочатку тваринка була у барокамері, бо одна з легень була зліплена. У народі кішку прозвали Шафою — за аналогією із шафкою у Бородянці, яка витримала авіаудар. Насправді тварину звати Глорія, їй вже 12 років. Її власники вийшли з будинку до родичів буквально перед влучанням ракети — дивом не постраждали. Ми повернули котика після лікування. 

‍ТЛМ: Ви здійснювали евакуаційні  виїзди на Харківщину та Донеччину. В якому стані там тварини, скільком з них потрібна допомога? 

ІС: Одразу після деокупації Ізюма на Харківщині наші хлопці поїхали туди, повезли корм, забрали тварин, які найбільше потребували допомоги. Люди, яких зустрічали там одразу після деокупації, були впевнені, що Київ захоплений, і вони ніколи не повернуться в Україну — настільки потужною була дезінформаційна кампанія. До нас за кормом приходили бабусі та дідусі зі своїми тваринами, бо всі магазини були розграбовані. 

Напередодні Різдва ми поїхали на Донеччину у село Богородичне. Воно 14 разів переходило від росіян до наших. Там не залишилося жодного вцілілого будинку. Коли я вийшла з машини, звідусіль бігли голодні котики й песики. Було помітно, що в багатьох почалися різні хвороби. Ми забрали тоді котів, але мій величезний біль — це великі собаки, їх дуже тяжко забирати та транспортувати, тому що в нас маленький автомобіль, немає багато можливостей. 

Пізніше з цього села наша знайома французька журналістка передала нам ще тварин. Вона має невеличкий благодійний фонд, і змогла забрати котиків, які ховалися у підвалі старої школи. Там росіяни облаштували катівню та тримали місцевих. А коти там ховалися від собак, які були настільки голодні, що хотіли їх з’їсти. 

Також ми їздили у Костянтинівку на Донеччині. Були сильні обстріли, а ми мали запит на евакуацію. Місцеві не хотіли виїжджати без своїх тварин. Ми тоді забрали кількох псів. Вони зараз у нас, чекають на своїх власників, які шукають будинок, щоб жити разом із своїми улюбленцями. Коли ми вже від’їжджали з Костянтинівки під сильним обстрілом, мене набрала бабуся. Просила забрати собачку. А ми не могли повернутися, у нас не було місця [Ірена розповідає цю історію зі сльозами на очах. — Ред.]. Тій жінці потім допомогли інші волонтери. 

‍ТЛМ: На світанку 6 червня росіяни підірвали дамбу Каховської ГЕС. У мережі відразу з’явилися фотографії безпорадних тварин у водяній пастці. Як проходили ці рятувальні операції?

‍ІС: Ми одразу вирішили туди їхати. Написали про це пост у соцмережах із закликом приносити корм та все необхідне для тварин. Це була надзвичайна консолідація суспільства. Ми повезли на Херсонщину десь дві тонни корму. 

Коли ми приїхали у Херсон, почались провокації. Волонтерам дзвонили, запитували місце збору для нібито евакуації, а потім це місце обстрілювали російські військові. Треба було бути дуже обережними, постійно прислухатися. У Херсоні повітряної тривоги немає, а якщо і є  — це значить вже летить щось дуже серйозне [російська армія обстрілює Херсонщину з артилерії, дронів, мінометів та РСЗВ, через це повітряна тривога не встигає спрацювати, а в людей майже немає часу, щоб сховатися в укриття при обстрілах. — Ред.]

Частина нашої команди разом із співробітниками ДСНС поїхали на Корабельну площу, я з іншою частиною — в область. Ми об’єдналися із волонтерами з Білої церкви з організації «Безпритульний світ», вони їздять у найгарячіші точки та беруть дуже важких тварин. Вони попросили допомогти їм у селі Кізомис. Коли ми туди їхали, не зовсім розуміли, що це «сіра» зона. Від села до російських позицій метрів двісті. Там був затоплений острів, а на ньому дуже багато собак. Ми чули, як вони виють. Нам вдалось їх забрати. 

Пізніше одна жінка розповіла про собаку, яка вже третій день сидить у затопленому місці. Це було між нашими та російськими позиціями. Ми поспілкувалися з поліцією. Нам сказали, що маємо встигнути до 18-ї години і бути максимально обережними. Зараз собака у нашому притулку, ми назвали його Рибка. Виявилося, що пес сидів на даху будинку. Там була сітка рабиця, вона не давала йому змоги підплисти ближче.

Ми тричі їздили на Херсонщину. Загалом забрали тоді більше 200 тварин. 

‍ТЛМ: Хто ваші основні донори сьогодні? Чи є підтримка з-за кордону?

‍ІС: 60% на 40%. 60% — це українці. 40% — іноземці. Щоправда, серед останніх є також наші за кордоном. Багато врятованих тварин живуть за кордоном, ми самі їх відвозимо у нові сім'ї. Дуже радіємо, коли бачимо, наприклад, фото нашого котика біля Ейфелевої вежі. 

На початку вторгнення ми мали дуже багато рентгенів тварин, на яких видно кулі, переломи після побиття. У нас є пес Лис, якого замінували російські військові. Перед тим сильно побили, собака лежав із травмою хребта.

Я ці знімки зібрала та хотіла організувати виставку. Моя колега викладає у Бразилії, запропонувала там зробити. Для бразильців це лише чергова війна, яка відбувається десь далеко. Там дуже потужне російське лобі. На історії, пов’язані з війною, вони не дуже реагують, але там дуже люблять тварин, зокрема, собак. Тож ми влаштували виставку «Війна зсередини». Коли бразильці побачили ці рентгени, почули історії цих тварин, це дуже відгукнулося. Найбільше реагували діти, студенти, вони відразу почали запитувати у старших, як Бразилія допомагає Україні.  

‍ТЛМ: Чому вирішили стати зооволонтером? Як вдається поєднувати з основною роботою, особистим життям?

‍ІС: Усі люди в «ЗооПатрулі» — з креативних сфер. Я працювала над документальним кіно а, взагалі, є проєктною менеджеркою для культурних, соціальних та освітніх проєктів. Зараз ще викладаю у Київській Малій академії наук українську літературу. Волонтерством, мабуть, почала займатися зі школи. Я виросла у місті Сквира на Київщині у приватному будинку. Мій покійний дідусь він був ветеринаром. Свого часу у нас було дуже багато тварин — коні, корови, кози, багато котів та собак. 

‍ТЛМ: Це ви були тією дитиною, яка з прогулянки приносить додому котика або песика?

‍ІС: Так (сміється). Кожного разу, коли після школи йшли гуляти з друзями, чула щось нявкає. Потім приносила додому: «Ну, подивись на нього, як ми його не залишимо?». Кожного разу одна й та сама історія. 

Коли вже переїхала зі Сквири до Броварів, якось поверталась додому з університету, почула, як цуценя скулить під машиною. Розпитала у бабусь — малого збила машина. Я думала, що з ним робити, шукати місцевих волонтерів. Після того випадку сама почала регулярно допомагати тваринам. 

Коли почалось повномасштабне вторгнення, я мусила вивезти із Броварів бабусю, їй на той момент було 90 років, вона не зовсім здорова та важко переживала ці події. Але на той момент я була не сама, мала пса, якого привезла із Воловця, що на Закарпатті. Він до мене прибився там на вокзалі та 4 дні ходив за нами. Так у мене з’явився Пиріжок. Також, у мене було п'ять котів, колись підібраних на вулиці, 2 хом'яки, врятованих від сусіда, та два щура. Я всіх вивезла. Зараз всі вони у моїх батьків. Коли я вирішила повертати їх додому, у мене вже нова перетримка. Зараз маю 8 котів. 

‍ТЛМ: Щоб впоратися з проблемою безпритульних тварин, потрібен комплексний підхід, державна підтримка. Що потрібно робити в першу чергу, щоб зменшити масштаби проблеми?

‍ІС: Маю таку мрію, щоб люди не купували тварин, а прихистили. Щоб люди розуміли, що породна та безпородна тварини — абсолютно однакові. Вони однаково реагують на людину, вони однаково класні. Також важлива стерилізація домашніх тварин. Це важливо для контролю популяції. Також, звісно, мають бути свідомі власники, які мають розуміти, що тварина — не іграшка, не подарунок на день народження. І це стосується усіх тварин — не лише котиків та собачок, а й, зокрема, гризунів. 

‍ТЛМ: Які плани у «ЗооПатруля»? Я звернула увагу на будівництво на території притулку. 

‍ІС: Ми дуже хочемо побудувати великий центр адопції та реабілітації. Спочатку ми хотіли, щоб це було місце для реабілітації тварин із інвалідністю, бо в нас було їх дуже багато, зокрема, з травмами опорно-рухового апарату. Це була наша велика мрія, яка трансформувалася у центр реабілітації і адопції. Ми бачимо у цьому потенціал, це наша амбітна мрія, ми шукаємо можливості для її реалізації.

Спроби отруєння дружини головного українського військового розвідника Кирила Буданова навряд чи можна назвати сенсацією. Якщо це сенсація, то очікувана, адже його оточення підкреслювало, що він вже пережив кілька замахів на своє життя й у зв'язку із цим намагається вести досить обережний спосіб життя, щоб уникнути можливих наступних заходів. Тепер, як бачимо, до Буданова намагалися підібратися через його дружину та співробітників ГУР, і в мене немає жодних сумнівів, що ці спроби, очевидно з боку російських спецслужб, будуть продовжуватися і надалі. Про це у своїй колонці для Espreso.tv пише український публіцист і журналіст Віталій Портников.

За великим рахунком, це не має ніякого відношення ні до того, скільки часу буде продовжуватися війна Росії проти України, ні від того, яким результатом закінчаться воєнні дії. Росіяни, як відомо, є досить наполегливими, коли йдеться про знищення їхніх ворогів. Ми пам'ятаємо з історії радянських спецслужб, скільки зусиль було витрачено для того, щоб ліквідувати всіх, хто не подобався радянським вождям. Йосип Сталін кілька разів надсилав групи заколотників до свого колишнього головного конкурента, члена політбюро ЦК російської Комуністичної партії більшовиків Льва Троцького. Врешті-решт його вдалося вбити тільки за участі завербованого агента, який перебував на території Мексики, де Троцький отримав політичний притулок.

Історія із вбивствами лідерів українських національних рухів, насамперед Степана Бандери, стала вже хрестоматійною. Відомо, що радянські спеціальні служби намагалися кілька разів знищити лідерів Організації українських націоналістів, а перед цим, у 20-ті роки минулого сторіччя вони знищували й захоплювали керівників російських політичних організацій, які вороже ставилися до більшовиків.

Про боротьбу із тими, хто не подобається російському президенту Володимиру Путіну, також вже добре відомо. Путін надсилає до колишніх агентів російських спецслужб спеціальних отруювачів, які потім отримують високі посади й нагороди у російській системі влади. Коли людина, яка знищила колишнього працівника російських спецслужб, а потім соратника опального олігарха Бориса Березовського, Олександра Литвиненка, стала депутатом Державної Думи РФ — це, можна сказати, був сигнал для кожного, хто хоче працювати на Кремль — вбивай і отримаєш заслужену нагороду.

Керівники українських спецслужб розвідки та оборонних відомств на особливому рахунку у Кремля, адже, з точки зору Володимира Путіна та його найближчого оточення, це керівники «сепаратистського утворення», які, до того ж виконують прямі вказівки головних ворогів Володимира Путіна — керівників західних держав. І з цими людьми, звичайно, потрібно розправлятися, вони не просто зрадники, вони — люди, які сприяють тому, щоб найважливіша частина історичної Росії так і знаходилися за кордонами своєї держави. Вони мають нахабство зривати плани й наміри Володимира Путіна та керівників російських спецслужб — звичайно, такі люди можуть бути тільки знищені. Тому немає ніякого сумніву в тому, що замахи на Кирила Буданова будуть продовжуватися, як і замахи на представників його особистого і службового оточення.

Немає жодного сумніву в тому, що у чорному списку Володимира Путіна керівники України й знову-таки, полювання за ними продовжиться, навіть якщо ми побачимо закінчення російсько-української війни. Очільник Кремля, якщо він тільки буде існувати й керувати Російською Федерацією, ніколи не дарує жодної поразки свого бліцкригу і того приниження, якого він зазнав в останні дні лютого минулого року. Люди, причетні до цього приниження, його особисті вороги — тільки їхня смерть може якимсь чином привести його у хороший настрій. До того ж, не будемо забувати, що окрім особистої помсти й ненависті, є ще і тверезий політичний розрахунок, яким відрізняється президент Російської Федерації, який вміє пов'язувати свою помсту із політичними намірами.

Знищення вищого політичного керівництва України, керівництва українських спецслужб та військових очільників, — це ще один крок до дестабілізації ненависної Володимиром Путіним України. Якщо ми перебуваємо у логіці війни на виснаження, яку російський лідер збирається вести проти Української держави наступні складні роки, то, звичайно, дестабілізація України є важливим напрямком його діяльності. Якщо йому вдасться знищити когось з важливих, і тим більш медіавідомих представників України чи спецслужб країни, — це буде сигналом всім іншим: за вами також прийдуть, припиняйте свою активну діяльність, якщо просто хочете вижити в результаті цієї війни.

Таким чином від України сьогодні залежить збереження життя тих, хто є представниками її керівництва, спеціальних служб, військового командування. Треба усвідомлювати, наскільки серйозною є інфільтрація російських агентів у державній і силовій структурі України. Ця інфільтрація продовжувалася довгі десятиріччя української незалежності, ба більше, вона ніколи не зупинялася. Ми з вами живемо в країні, де комітет державної безпеки Української РСР просто перейменували у Службу безпеки України, а військові округи Української РСР, тобто радянської армії, просто проголосили українською армією та запропонували всім радянським військовослужбовцям, які на той момент служили на території УРСР, присягнути новій незалежній державі.

Тобто можна сказати, що ми вже отримали від радянської держави у спадок все ту ж агентуру, яка існувала в усіх цих структурах і яка була пов'язана із комітетом держбезпеки Радянського Союзу, головним розвідним управлінням Генштабу Збройних сил Радянського Союзу та іншими структурами, які одразу ж стали структурами російськими й стали працювати на відновлення територіальної цілісності так званої «історичної Росії», тобто на повернення до Радянського Союзу. Так що треба пам'ятати, що в усіх проблемах, які сьогодні існують в Україні, винні не просто росіяни, а наша власна нездатність до побудови держави, наша власна недолугість, наше власне нерозуміння небезпеки. І дуже прикро, коли жертвами цього нерозуміння і цієї нездатності стають люди, які захищають нас. Може, це сигнал для нас, щоб ми врешті-решт почали будувати державу з чистого аркуша, а не як репліку колишньої Української РСР.

Історія незламності як вона є. Син Світлани Ворової — боєць «Азову» — загинув у 2015 році. Жінка вирішила, що має продовжити справу старшого сина — і в 2020-му році вступила до лав легендарної бригади.

Військова на позивний «Грація» 86 днів провела на «Азовсталі». А потім, за наказом, із іншими військовослужбовцями вийшла із заводу. На жінку чекали довгі 11 місяців полону в Оленівці.

— В Оленівці я була в так званому карцері. Це була просто камера 2,5 на 2,5 метри, там тримали 10 людей. І якщо в звичайній камері раз на тиждень нас виводили у двір погуляти, подихати, то з карцеру виводили раз на три тижні, а бувало, і раз на місяць, — згадує ті страшні дні Світлана.

Цьогоріч у квітні військова була звільнена з російського полону.

Рут Дорум — ізраїльська психотерапевтка, драматерапевтка, спеціалістка у терапії травми та кризовому втручанні. Має досвід роботи в центрі допомоги для жінок, які пережили сексуальне насильство. Працює з людьми, які мають комплексну посттравму, втратили близьких, а також з тими, хто пережив Голокост. Крім іншого, Рут Дорум навчала українських фахівців, які працюють із жертвами сексуального насилля. «Сексуальне насилля під час війни часто використовують як зброю приниження», — наголошує психологиня. Як в Ізраїлі працюють з людьми із посттравматичним синдромом, як допомагають жертвам сексуального насилля, яка роль держави у підтримці тих, хто втратив своїх рідних на війні втрату рідних — про це Рут Дорум ексклюзивно розповіла Sestry.

Наталія Жуковська: Рут, 7 жовтня терористи з Сектора Гази  не шкодували ані жінок ані дітей. Бойовики чинили безчинства на території Ізраїлю подібні до тих злочинів, які вчиняють росіяни на території України. Як зараз ситуація з психологічною допомогою тим людям, які вижили, але бачили ті жахіття? 

Рут Дорум: До теперішньої війни не було війн, коли ворог заходив на нашу територію і масово вбивав людей, не шкодуючи ані жінок, ані дітей, ані  літніх людей. Раніше такого не було. Тому  ми і не мали випадків сексуального насилля під час війни.  В Ізраїлі ця область психотерапії дуже розвинена, але не навколо війни, а навколо насилля, яке може бути де-завгодно — вдома, на вулиці, з друзями у компанії. На жаль, нині нам вже відомо про  багато випадків зґвалтувань терористами. Я не думаю, що в будь-якій державі є спеціальні служби, які готові до таких подій, що є підготовлений штат спеціалістів, які просто сидять і чекають на якусь катастрофу. Зазвичай цього немає. У нас є спеціальні центри, які займаються підтримкою. Звісно, є також усілякі державні служби. Однак коли почалася війна, їм потрібен був час на організацію. Звичайно багато спеціалістів в області травми одразу поїхали надавати психологічну допомогу як волонтери. Поступово держава бере це під свій контроль. Дуже багато людей постраждало. Понад 1400 вбитих. У масштабах нашої країни, це величезна кількість. В Ізраїлі практично немає людей, які не знають когось із вбитих. Чи вистачає у нас спеціалістів? Я поки що не можу сказати. Минув лише перший місяць війни. Ми ще перебуваємо в рамках кризової допомоги. На даному етапі немає такого, що когось шукають і не можуть знайти. У нас багато спеціалістів по травмах, бо така у нас країна, яка виросла після Голокосту.  

НЖ: Які історії вас вразили найбільше як психолога?

РД: Є багато речей, які відбулися під час вторгнення ХАМАСу. І жодна нормальна цивілізована людина не зможе зрозуміти. Було чимало фактів, які вразили до глибини душі. Але не варто про це зараз говорити. Я вважаю це неправильним. Навіть не рекомендую вам переглядати усілякі страшні відеоролики. Це не те, що нам допомагає. По-перше, вам вистачає своїх жахливих історій, по-друге, вони вам нічого не дадуть, крім страху. Мозок не розуміє, де саме ті події відбуваються — поруч чи далеко від вас — і ви перебуватимете у  стані довготривалого стресу. Це не ефективно і найголовніше — небезпечно. З іншого боку, я можу сказати, що є багато історій — прикладів героїзму: як себе поводили звичайні люди, як вони захищали свої кібуци, як вони допомагали одне одному. Це ті історії, які надихають. Насправді біда зайшла в дім до багатьох євреїв. Я живу на півночі країни. Ті, хто постраждали від дій ХАМАСу, — у центрі та на півдні. У моєму районі немає тих, хто особисто постраждав. Водночас я близько знаю родини, в яких загинули близькі — солдати, в яких є викрадені терористами родичі. Ми особисто знаємо цих людей.  

НЖ: Рут, ви вже майже 15 років допомагаєте людям, які пережили сексуальне насилля.  З чим ви найчастіше стикаєтеся у своїй роботі? 

РД: Звернення — різні, але всі історії майже подібні. Зазвичай до терапії, вдаються аби повернутися до нормального, звичного життя. Травми — це не лише сексуальне насилля. Це все те, що залишає відбиток на нашому тілі та душі. Я працюю переважно із жінками. Вони звертаються за допомогою, бо не можуть побудувати здорові стосунки, їм важко повернутися у світ і довіряти йому та людям.

Жінки часто звинувачують себе — замість того, щоб винуватити того, хто вчинив насилля. Дуже часто суспільство накладає на жінку накладається провину там, де вона зовсім не винна.

Людям, які переживають травму, важко контролювати свій настрій. Вони можуть мати, у тому числі, депресивний стан, боятися виходити із дому або повернутися на роботу. Також можуть бути проблеми із тілом і можуть різко почати хворіти.  

НЖ: Як в Ізраїлі ситуація із психологічною підтримкою людей, які зазнали насилля чи були свідками жорстоких звірств? Наскільки розвинена культура звертатись за допомогою?

РД: В Ізраїлі прийнято звертатися за допомогою і йти на терапію. В останні роки звернень більшає. Зараз немає такого застарілого стереотипу: якщо ходиш на терапію, то ти божевільний. Це швидше — ознака статусу, що людина може дозволити собі терапію, може потурбуватися про себе. До війни у центрах, які допомагають жінкам, котрі пережили насилля, були черги.  Не через те, що у нас в країні багато насилля. У нас так, як і у всіх. Просто жінки розуміють, що їм потрібна допомога. У нас мешканці знають, де можуть отримати допомогу. Їм про це безкінечно говорять по радіо, є багато реклами. Люди не залишаються наодинці. 

НЖ: Яка роль держави в цьому?

РД:  Держава насамперед фінансує, а також дозволяє розбудовувати структуру, де люди можуть отримати допомогу. У нас є соціальні служби, які супроводжують родину. Наприклад, жінка, яка втратила доньку, не залишається наодинці. У неї є я — терапевт, соціальний працівник. Зазвичай допомога надається одразу. Чим швидше — тим краще. Подальший супровід відбувається залежно від потреби. Перші тижні — точно. Людина, яка зазнала травми — трагічна втрата рідних чи насилля — отримує терапію безкоштовно впродовж кількох місяців. У нас є різні програми, більшість яких покриває страхування. Держава робить велику роботу, але й у нас не все ідеально. Зараз ми перебуваємо на самому початку великої війни. І робота з допомогою людям ще вибудовується. 

НЖ: Що б ви порадили рідним та близьким постраждалих? Як розмовляти, щоб не травмувати людину? Чого  категорично не варто  робити?

РД: Не варто відмахуватися від людини. Не варто говорити: «То все дрібниці! З ким не буває!». Не потрібно лізти в душу зі своїми питаннями, якщо людина не готова про це говорити. Потрібно розуміти, що ніхто не хоче бути зґвалтованим чи вбитим. Ми хочемо жити і отримувати задоволення від життя. Тому якщо жінка опинилася в ситуації насилля, звісно, вона того не хотіла. І звинувачувати її в тому, що відбулося, говорити, що вона не так щось робила, категорично заборонено! Я б радила побільше слухати, підтримувати. І скерувати таку людину до спеціаліста, аби він допоміг розібратися, що відбувається з тілом і як йому пережити те що сталося.

НЖ: Що буде, якщо проігнорувати візит до спеціаліста?

РД: Порівняємо з переломом — нога зростеться неправильно. З тілом нам це зрозуміло. Травма і душа — це наш мозок — просто ми цього не бачимо. Це  нервова система, яка може почати працювати так, ніби травма не закінчилася. І людина продовжує жити не так, як хотілося, може відчувати великий стрес, спалахи гніву, відчувати небезпеку, хворіти на різні хвороби. Наприклад, жінки часто мають проблеми по гінекології. Є дослідження, що травма впливає на наше фізичне здоров’я. Якщо не втрутитися вчасно, можна залишитися з симптомами травми. У подальшому можуть бути складнощі у побудові стосунків, відносин з дітьми, нездатність насолоджуватися своїм життя на повну.

НЖ: В Україні працює проєкт допомоги «Gidna» для жінок, які пережили сексуальне насильство під час війни. Його фахівці навчалися, зокрема, й у вас. Який саме новий досвід вони отримали?

РД: Я навчала не лише спеціалістів «Gidna». Я ще веду курс «Кризова допомога після сексуального насилля». Головна мета — попередити розвиток посттравми. Навчання проводили під егідою ізраїльської коаліції травми. Вони зробили величезну кількість курсів. Щодо «Gidna», я супроводжую їхній колектив, бо це їхня спеціалізація. Сексуальне насилля дуже розповсюджене. За статистикою, кожна 5-та жінка переживає сексуальне насилля впродовж життя в мирний час. Україна, як і Ізраїль, перебуває у стані війни. Вся допомога нині — кризова. Перше, чому я навчаю, у нашого організму є три автоматичні реакції на небезпеку: бігти, боротися або завмирати. Багато людей, які опиняються під обстрілами, не знають, що їхнє тіло діє швидше за їхній мозок. Так завжди відбувається з нами у стані небезпеки.

Дуже часто ми просто завмираємо в момент травми. Так ось якщо жінка завмерла в момент травми, це не означає, що вона згодна з тим, що відбувається. Це нормальна реакція на травму. І часто це рятує наше життя. Бо чинити опір тому, хто сильніший за нас, часто може бути небезпечно.

Але це не ми обираємо. Наш мозок вирішує за нас, як в той чи інший момент буде діяти тіло. Я пояснюю, що таке сексуальне насилля. Це коли є співвідношення «сильний — слабкий», присутнє приниження, перетворення тіла в об’єкт, яким користуються. Сексуальне насилля під час війни часто використовують як зброю приниження. 

НЖ: Питання біженства нині актуальне, як ніколи. Ви понад 20 років тому переїхали до Ізраїлю — повернулися на батьківщину. Чи легко вам було адаптуватися? Що було найскладнішим?

РД: Я не біженка, я емігрантка. І я можу сказати, що еміграція теж може бути травмою. В еміграції є аспекти втрати, як й у біженства. Що таке травма? Це подія, яка раптово негативно вривається у наше життя. У нас є «до» і «після». Воно забирає у нас контроль. Мені під час адаптації було не просто звикнути до ментальності — вона тут інша. У нас займає чимало часу, аби відчути себе вдома. І, я думаю, це найскладніше — відчути себе в новому житті і в новому місці. 

НЖ: Скільки часу знадобилося, аби відчути себе вдома, «пустити коріння» та відчути себе своєю людиною у країні?

РД: В Ізраїлі є такий традиційний поділ, за яким репатріанти є емігрантами  перші 5 років. Після 10 років нас називають «старожилами». Я відчула себе вдома, коли почала вільно говорити на івриті. Це зайняло декілька років. Найтяжче в адаптації було вивчити мову. А ще —  інша їжа, клімат. Треба було звикати до спеки. Коли я приїхала в Ізраїль, було багато терактів. Вибухали автобуси — аби звикнути до цього, теж пішов час. В Ізраїль переїхала з Росії.  Я виросла в невеличкому містечку поруч з Санкт-Петербургом. Мій дідусь, бабуся і батько жили в Україні. Вони поховані неподалік Чернігова.

НЖ: Велика кількість людей втікали із зони активних бойових дій з одним лише наплічником, а іноді й без нього. Хтось залишився без житла. Як зуміти жити далі? Як не опустити руки?

РД: Важливо пам’ятати те, що було, і поступово будувати нове. Наш мозок так працює. Часто наш будинок — це гачки спокою, впевненості, стабільності, безпеки. На новому місці потрібний час, аби побудувати знову ці гачки, за які ми чіпляємося. Це не простий процес. Добре мати знайомих чи друзів. Головне — не бути самотніми. Бо це не просто. Важливо розуміти, що це процес. Чим старші ми, тим нам складніше це зробити. Дітям теж важливо мати підтримку — багато обіймати їх, залучити до творчості. 

Також треба навчитися проявляти гнучкість. Не боятися йти на роботу, яка не є престижною. Треба вірити, що це тимчасово. Коли я приїхала в Ізраїль, мені було 21 рік. У мене вже була вища освіта, але я працювала й офіціанткою, і в магазині, і в службі підтримки клієнтів. Я завжди любила спілкуватися з людьми. Це було у той період, коли я проходила етап адаптації, а саме — вчила мову, будувала соціальні зв’язки. Важливо бути гнучким, не втрачаючи себе одночасно.  

НЖ: Як ви вважаєте, чи варто жити на повну під час війни? Чи все-таки треба  відмовитися від якихось благ?

РД: Є така річ, яка називається «провина того, хто вижив». Це відоме явище. Коли відбувається велике колективне горе чи просто щось поруч з  нами, ми почуваємось винними через те, що у нас все добре. І далі ми можемо висловлювати солідарність із постраждалими таким чином, що ми живемо так, ніби нам зараз погано, так, ніби ми караємо себе за те, що не з нами відбулося щось погане і що ми живі.

Моя думка — треба жити життям на повну завжди. Часто ми можемо бути опорою для тих, кому важко. Можна жити повним життям і робити щось хороше. Перебуваючи у ресурсі, ми можемо більше допомогти іншим.

Це можуть бути пожертви, телефонний дзвінок до тих, кому важко. Просто вислухати — і це теж буде допомога. Багато тих, хто пережив Голокост, говорять, як важливо продовжувати жити на повну, не дивлячись ні на що.  Голокост — це була велика національна трагедія, були люди, які лишилися всередині травми. Були ті, хто втратив багатьох рідних, цілі родини. А були й ті, кого Голокост обійшов стороною. Ми можемо обирати травму, а можемо обирати життя. Звісно, що варто обрати життя. 

НЖ: Рут, Ви проживаєте в кібуці далеко від кордону з Сектором Гази. Яка у вас обстановка нині? Чи є військові на вулицях?

РД: У нас є військові у кібуці. Їх небагато, але стільки, щоб вони могли захистити нас у випадку небезпеки. Кібуц — це закрита територія, й військові  стоять на в’їзді. До речі, деякі кібуци, які були на кордоні із Сектором Гази, змогли відстрілятися від терористів. Вони закрили ворота і захистили територію. Кібуц — як маленька фортеця. 

НЖ: Як пояснюєте дитині наявність людей зі зброєю? Як краще це робити, аби не травмувати дитячу психіку? 

РД: У мене четверо дітей. Найстаршому — 12, наймолодшому — 3,5 роки. Розповідаючи про війну, важливо говорити про те, що вони бачать. Я своїм  дітям відповідаю у тому випадку, якщо вони щось запитують. В Ізраїлі люди зі зброєю — звична практика. У нас для всіх є обов’язковою служба в армії. Тому можу сказати, що мої діти не дуже цим поки що цікавляться. Вони знають, що наші військові нас захищають. З дітьми важливо говорити відкрито і правдиво. А ще важливо, яким тоном це зробити.

Доросла людина має вчитися контролювати свої емоції. Якщо мамі важко, вона плаче, перенесіть розмову з дитиною. Ви маєте бути спокійними.   

НЖ: Рут, а як адаптувати військових до цивільного життя та як війна позначиться на їхній психіці?

РД: В Ізраїлі існуюча система допомоги з’явилася не одразу. З кожною війною ми вчимося чомусь новому. Ми  вчимось на своїх помилках — від війни до війни. Кожна держава має знати, що потрібно саме їй. Головне, щоб всі, хто потребують допомоги після війни, могли її отримати.  Робота з травмами сильно змінилася за останні десятиліття. Є велика різниця як це було за часів в’єтнамської війни, і зараз. Тож в Україні, аби налагодити процес допомоги, потрібний час. А ще важливо, аби самі військові розуміли, що відновлення — є важливим процесом. Насправді багато людей відновляться самі — без допомоги спеціалістів. Їм буде достатньо простої підтримки родини і друзів.  Не всім буде потрібна терапія. З іншого боку, варто проводити роботу у суспільстві, аби люди знали, що таке посттравма і щоб зверталися за допомогою. Одночасно має бути налагоджена структура допомоги людям, які страждають на посттравматичний синдром. Потрібно буде багато спеціалістів з травми.

НЖ: В Ізраїлі лікування, фізична та психологічна реабілітація військовослужбовців — не просто одна з медичних галузей, а питання національної безпеки. Як у вашій країні працюють з посттравматичними синдромами військових?

РД: Ми починаємо працювати з військовими ще до посттравматичного синдрому. Така ж історія із мирним населенням. Всі можуть отримати миттєву кризову допомогу. Вона повністю безкоштовна і доступна для всіх.  У військових ця система діє всередині армії. Навіть командний склад та самі солдати навчені деяким технікам, аби на полі бою допомагати одне одному, щоб не розвинути посттравму. Також в самому війську діє систему відсіву людей, які мають ризик виникнення посттравматичного синдрому. Таких людей не повертають на поле бою. Та найголовніше для нас — не допустити появи посттравми. Легше її попередити.  Будь-який солдат може звернутися за психологічною допомогою. І він її отримує. У нас є військові психологи, вони намагаються заздалегідь побачити, чи все добре із солдатом.

У нашої армії нема мети загнати якомога більше людей на поле бою — це недоцільно. Буде більше постраждалих.  

В Ізраїлі у кожному підрозділі є військовий психолог, який до та після кожного завдання оцінює стан психіки кожного з бійців. Сам командир теж може сказати, щоб звернули увагу на того чи іншого бійця. Та й самі військові теж можуть про це говорити. 

НЖ: Рут, на вашу думку, з якими труднощами у першу чергу зіштовхнуться українці та ізраїльтяни після закінчення війни?

РД: Коли ми стикаємося з великими колективними травмами, нам важко усвідомити, як цей світ працює і як ми тепер будемо в ньому жити. Часто травма впливає на нашу довіру до світу. Нам заново доведеться її будувати. Непросто буде повертатися до звиклого життя.