Війна в Україні

Російські окупанти вбивають, катують мирних українців, незаконно утримують в полоні військових та цивільних, руйнують об’єкти інфраструктури. Ці звірства бачить весь світ. Для притягнення Росії до відповідальності важливо документувати злочини. В Україні цим займаються правоохоронні органи. У Польщі одна з організацій, яка взяла на себе це завдання - фундація OPORA in Poland, яку влітку 2022 року заснували представники Громадянської мережі ОПОРА.

З представниками організації зустрілись Sestry. 

«На початку війни прокурори їздили на кордон, стояли на вокзалах, та люди не хотіли свідчити»

Ольга Коцюруба, старша радниця Центру сприяння документуванню воєнних злочинів фундації OPORA in Poland:

– Громадянська мережа ОПОРА – організація, яка працювала з питаннями виборів та демократії в Україні. Після повномасштабного вторгнення частина офісу переїхала до Варшави. Ми вирішили займатимемося тим, що вміємо – фіксувати злочини. З квітня до липня 2022 року тривали консультації, ми проходили навчання під час тренінгів з міжнародними експертами PILPG, що займаються документуванням воєнних злочинів в гарячих точках світу та українськими організаціями, які  спеціалізувалися на фіксації злочинів з 2014 року. Оскільки ми нова для Польщі організація, то не завжди була  довіра з боку органів місцевого самоврядування та осередків. Посольство України в Польщі надало нам і листи підтримки, і контакти великих центрів. Так ми почали збирати докази  спочатку тільки у Варшаві. Нас підтримало Посольство Великої Британії – за цим проєктом у липні ми розширились до всієї Польщі. Знову шукаємо нові осередки –  за межами Варшави. Усі шелтери, що знаходяться не у Варшаві, потребують дозволу воєводи. Тому спершу звертаємося до відповідного воєводства, яке надає контакти, дозвіл, сприяння, про нас повідомляють центрам. Після цього контактуємо з осередками. Доводиться багато їздити, розповідати людям, на скільки важливі їх свідчення. 

Центр документування воєнних злочинів співпрацює з Офісом Генеральної  прокуратури України та Прокуратури Республіки Польща, прокурорами Міжнародного центру з переслідування за злочин агресії проти України (ICPA). 

Плануємо співпрацювати з міжнародною коаліцією, яка буде підтримувати українців в інших юрисдикціях.  

Можливо, будемо запрошувати людей на додаткові розмови, повертатися до тих, кого опитали. 

Юристи та психологи Центру сприяння документуванню воєнних злочинів працюють в осередках парами: правник опитує, а психолог допомагає поділитися досвідом, за необхідності надає психологічну допомогу. За день встигають опитати приблизно 10 осіб. Кожного витрачається в середньому 20 хвилин, в окремих випадках – годину і більше. 

Ольга Коцюруба: 

– Дуже багато часу та зусиль іде на те, щоб пояснити людям, чому важливо свідчити, що таке воєнний злочин, скільки ми зібрали даних (за рік зібрано 1200 свідчень). Ми спілкуємося українською мовою, юристи та психологи записують профайл, згодом перекладаємо його польською мовою і відправляємо до прокуратури. Тоді свідків викликають до прокуратури, і тільки після  цього дані стають офіційними свідченнями. 

У перші тижні повномасштабного вторгнення Росії представники прокуратури їздили до кордону, стояли на вокзалах, намагалися допитати людей. Але це зовсім не ті умови, в яких люди хочуть говорити. Біженець і так перебуває в  стресі, а тут ще й потрібно розмовляти з представником прокуратури іноземною мовою. Люди дуже травмовані, підхід має бути індивідуальний і у відповідному середовищі. 

Олена Мурзановська, юристка фундації OPORA in Poland:

– Люди, які приїхали з окупації і стикалися з росіянами в очі, дуже бояться,  запитують, куди і  в  який спосіб буде передана інформація, якою вони поділяться. Ми розповідаємо, що зберігаємо інформацію і несемо за неї відповідальність. Коли приїжджаємо в осередки, спершу розповідаємо про нашу організацію, показуємо, що  працюємо офіційно  і нам можна довіряти. Потім починаємо спілкуватися віч-на-віч з кожним. Люди розповідають, що пам’ятають. Деякі  пригадують дати, назви вулиць, розміри ракети. Якщо під час інтерв’ю людина почуває себе погано, з нею працює психолог і заспокоює. Наше завдання, щоб це інтерв’ю закінчилося стабільним психологічним станом свідка. Ми опитуємо повнолітніх свідків, проте в двох випадках діти були присутні та доповнювали свідчення батьків (опікунів) з їх дозволу. Усі свідчення фіксуємо письмово. Є анкета та форма згоди на опитування. Спочатку людина розповідає, і  ми записуємо свідчення. Потім в анкеті відзначаємо види злочинів, про які йдеться. Тоді людина все перечитує і ставить підпис. 

Слухання в Гаазі заохочують свідків. Зростає довіра 

Стало легше працювати, відколи почалися слухання в Гаазі. На початку українці запитували: невже з цього всього щось буде? Зараз все менше випадків, коли люди не хочуть називати імена та факти, навпаки, вони ідуть на зустріч. Тобто, рівень довіри значно зріс. Нещодавно ми спілкувалися з жінкою з одного з населених пунктів під Києвом. До нас її ніхто не опитував. Вона жила у квартирі з двома малолітніми дітьми. Працювали з нею 1,5 години. Хоча зазвичай витрачаємо на інтерв’ю значно менше часу. Але якщо людина має потребу виговоритися, то говорить стільки, скільки їй  потрібно. Ця жінка розповідала все в деталях: як виїжджала з міста разом з двома сім’ями. Усі вони раніше  ховалися у підвалі в сусіда. Перед тим у них постав вибір:  піти в цей підвал, чи заховатися у підземному паркінгу в новому житловому комплексі, де була більшість людей. Потім вони дякували Богу, що залишилися на два тижні у підвалі, бо з паркінгу кадирівці витягували людей і розстрілювали. Вибравшись з міста, жінка розмовляла з американськими та українськими журналістами і  була готова давати свідчення. 

Майже всі опитані під час інтерв’ю відзначали, що стали очевидцями або чули про вчинення  декількох видів воєнних злочинів. В переважній більшості йшлося про знищення чи пошкодження майна, вбивства (розстріл) або поранення цивільних, незаконне затримання чи позбавлення свободи, cамовільне засудження, катування чи жорстоке поводження, депортація або примусове переселення дорослих, дітей; зґвалтування або інше сексуальне насилля, вбивства та розстріли медиків, рятувальників, учасників міжнародних місій. Найбільша кількість свідчень стосується Херсонської та Харківської  областей. Окупаційна влада затримувала мешканців з проукраїнською позицією. Затриманих змушували записувати відео з вибаченнями і подякою Росії. Батько однієї з потерпілих був доведений до інсульту після тижневого незаконного утримання. Свідки з Макіївки, Донецька ставали очевидцями самообстрілів міста артилерією ДНР чи Росії, яка розміщувалася в посадках поблизу житлових будинків. 

В’ячеслав Конотопчик, психолог фундації OPORA in Poland:

–  Люди бояться пригадувати та плакати. Але плакати –  це нормально. Я сам часто плачу, бо це звільнення від негативних емоцій. Є навіть правильна техніка, як плакати. Коли люди ридають і не можуть говорити, я дію як психолог. Зазвичай даю вправи на відволікання уваги. Коли  бачу, що в людини жевріють сльози в  очах, то ставлю нейтральні питання, які не стосуються теми свідчення. Наше завдання – назвати спогад, але не занурюватися  в нього. Також люди бояться за рідних: «чи не нашкодить те, що я розповідаю, моїм рідним?», «я не хочу, щоб мене бачили мої діти». Цього року ми побачили, що стає усе більше тих, хто йде до психотерапевтів. 

«Дружину воїна ЗСУ закатували майже до смерті, але її викупили у росіян»

Сам процес документування не є технічно складним. Він складний морально, бо психологи та юристи щодня чують жахливі історії. 

Олена Мурзановська. 

– Найстрашнішою історією була розповідь жінки, яка перебувала на окупованій території. Її чоловік служив у ЗСУ. Вона три тижні знаходилася в  російській катівні. Її допитували,  катували електрострумом, під нігті щось засовували. Росіяни застосовували до неї жахливі методи. Потім вона перестала їсти та уже прощалася з життям. Але хтось з родичів викупив її у росіян, продавши золото. Згодом жінка забрала дітей і виїхала. 

Також пригадує інтерв’ю з молодим чоловіком, у якого померла мати під час обстрілів, він не міг її поховати. У нього була дружина  і двоє дітей, яких треба було рятувати. Він 2 години розповідав про це. А потім у  нього виникла потреба говорити більше, але вже про реабілітацію, життя після окупації. 

В’ячеслав Конотопчик: 

– У мене було більше 5 тисяч зустрічей з людьми. Історія, яка  розчулює мене до глибини серця і сьогодні. Був сильний вибух, від якого постраждав будинок. Батьки чули крики рідних дітей, які опинилися під завалами, але не могли їм допомогти. Це було найстрашніше: діти померли від отриманих травм і від того, що ніхто не зміг їх звідти дістати. 

Олена Мурзановська: 

– Перед тим як приступити до збору свідчень, ми проходили тренінги з людьми, які давно працюють в гарячих точках. Вони нас багато чому навчили. Це було тренування на витривалість та емоційність. Також ми особисто працюємо зі своїми психологами. Коли під час роботи нам стає зовсім важко, ми робимо паузу, йдемо пити чай чи каву, говоримо на другорядні теми. 

В’ячеслав Конотопчик: 

– Ми мусимо відволікатися, щоб триматися, бо  працюємо в кризовій інтервенції (психосоціальна допомога для особи в кризовому стані , що спрямована на подолання ситуації, що викликала кризу). Ми всі живі люди, у нас є свої проблеми, тому важливо все опрацьовувати з психологом.

Коли Росія відчує наслідки документування злочинів?

Ольга Коцюруба: 

– Притягнення до відповідальності за міжнародні злочини (воєнні злочини, злочини проти людяності, геноцид та агресію) можливе на трьох рівнях: національний (українські суди), універсальний  (судові процеси в інших країнах) та міжнародна юрисдикція. Міжнародний суд ООН в Гаазі розглядає позови України до РФ про геноцид. Україна хоча і не ратифікувала Римський статут, проте визнала юрисдикцію Міжнародного кримінального суду (також розташований в Гаазі). Цей суд може преслідувати за воєнні злочини, злочини проти людяності, геноцид, вчинені росіянами в Україні з 2014 року. Але існує прогалина, щодо злочинів агресії. Єдиний дієвий правовий механізм у цій ситуації – це cпеціальний трибунал. Вже півтора роки ведуться переговори стосовно формату спеціального суду та можливої процедури його створення. Ми як громадська організація також докладаємо зусиль до активізації цього процесу та виступаємо на різних майданчиках як адвокати цієї ідеї. Наприклад, тиждень тому Голова правління фундації ОПОРА Ольга Айвазовська знову відстоювала ідею якнайшвидшого створення трибуналу в рамках Warsaw Securyty Forum. Консенсусу щодо питань чи може бути створений міжнарожний спеціальний суд з питань злочину агресії чи це повинен бути гібридний трибунал (з залученням міжнародних і національних суддів), чи може юрисдикція суду поширюватися на так звану «трійку» президента, прем'єр-міністра та міністра закордонних справ держави-агресора ще не досягнуто, тому поки, на жаль, невідомо, коли буде створено і зможе запрацювати трибунал. Ми слідкуємо за цими перемованами, не зупиняємося і збираємо свідчення щодня, адже покази свідків важливі при здійсненні судочинства у всіх юрисдикціях.

Як можна надати свідчення?

Якщо ви готові надати свідчення, то маєте змогу заповнити онлайн-форму на сайті  (Центр документування воєнних злочинів – Warcrimes center) або зателефонувати: +48 690 848 019. Можете відвідати Центр документування воєнних злочинів у Варшаві за адресою вул. Маршалковська 77/79, офіс 16. Тут вас зустрінуть працівники організації. 

Головне – не боятися і розуміти усю важливість інформації, яку ви надаєте. Тільки спільними зусиллями ми зможемо притягнути країну-агресора до відповідальності.

Корисні посилання (для надання свідчень)

Генеральна прокуратура України: https://warcrimes.gov.ua

Служба безпеки України: чат-бот @russian_war_tribunal_bot; електронна пошта 2022.02.24@gmail.com; телефони цілодобової гарячої лінії +38 (068) 1289229; +38 (066) 6829937; +38 (063) 0665937 (Signal, WhatsApp, Telegram)

Центр документування російських злочинів імені Рафала Лемкіна. (Raphael Lemkin Center for Documenting Russian Crimes in Ukraine - Instytut Pileckiego)

Прокуророві Міжнародного кримінального суду можна надсилати інформацію напряму будь-якою мовою на електронну пошту: otp.informationdesk@icc-cpi.int.

Не забувати ні на мить про війну, закликає Катерина Петренко. Рік вона не бачила свого чоловіка. Валерій Петренко на позивний «Тейваз» обороняв «Азовсталь», а потім потрапив до російського полону. Жінка, не втрачаючи надії, щодня його чекала:

— Ми з вами не маємо фізичного і морального права втомлюватися від війни. Уявіть собі, хоча б на секундочку, якщо втомляться ті, хто стоять зараз на варті нашої з вами свободи. Це закінчиться жахливою трагедією.

Після реабілітації та часу, проведеного з дружиною та сином, Валерій Петренко повертається до служби. Катерина певна, треба максимальний розголос кожній історії про мужніх оборонців України:

— Наш обов'язок: говорити, розповсюджувати, підтримувати, донатити і, ні в якому разі, не забувати те, що відбувається зараз. І мені дуже сподобалась фраза: «Ми маємо покінчити з цією війною для того, щоб не передавати її нашим дітям».

Діліться історією Катерини та Валерія зі своїми польськими друзями, а також з тими, хто знає польську мову. Кожна історія із відеоциклу «Жінки Азову» є двома мовами — українською та польською.

«Під час окупації міста Буча впродовж березня 2022 року російські військові тримали у заручниках цивільних людей, які не брали участі у бойових діях і не мали зброї. Потерпілим погрожували вбивством і цілеспрямовано стріляли у їх напрямку, мирним мешканцям завдавали тілесні ушкодження. Людей били кулаками по тілу, а також прикладом зброї по ногах, пальцях ніг та грудній клітині», — повідомляв Офіс генпрокурора України. Буча на Київщині стала одним із міст, де російські окупанти здійснили тисячі воєнних злочинів. І викрадення цивільних  — один із них. 

Син повз дачними ділянками, а по ньому стріляв снайпер 

Коли почалась велика війна, Тетяна Попович перебувала на Кіровоградщині. Її син — 29-річний Владислав — жив у Бучі разом із батьком та мачухою. Про зникнення своєї дитини довгий час не знала, бо не було зв’язку із рідними. 

— У перші дні березня на околицях Бучі було максимальне скупчення російських військ. Мій син, його батько і мачуха жили через поле від аеропорту. Син надіслав мені відео, як горить летовище. 2 березня вони з Поліною, новою дружиною батька, поїхали на мікроавтобусі за продуктами у сусіднє село. А повернутись вже не змогли, бо шлях був замінований. Спробували об’їхати через дамбу, аж там їхню машину почали розстрілювати. Потім мікроавтобус загорівся. 

Вони вийшли з піднятими руками і білими пов’язками, стали на коліна, але по машині продовжували гатити, розповідає Тетяна:

— Тоді син дав Поліні команду, що треба тікати. Вони перескочили через відбійник, поповзли дачними ділянками. І тут по ним став працювати снайпер. Першим пострілом розтрощило Поліні щелепу, але, попри це, вони з сином продовжили втечу. Далі було ще кілька пострілів, аж раптом Владу влучили в ногу і він впав. Ще кілька куль поцілили в Поліну — і вона теж впала.

Тетяна додає: інформації про ті події та, власне, про її сина було катма. Поліна після пострілів снайперів втратила свідомість, опритомніла о другій ночі. Владислава поруч уже не було:

— З моменту, коли мій син зник, я почала своє розслідування. Влаштувалась волонтером, аби допомагати роздавати гуманітарну допомогу людям. І таким чином не тільки допомагала іншим, але й дізнавалася про сина. До нас приїжджали журналісти з різних куточків світу, я всім їм розповідала про зникнення мого сина, тема набула розголосу в соцмережах. 

Дзвінок посеред ночі і перша звістка про сина

Тетяна Попович крок за кроком намагалась встановити все, що сталось на початку березня 2022 року. Щоб знайти бодай якусь зачіпку. 

— З Поліною, колишнім чоловіком Валерієм ми поїхали на місце, де востаннє бачили мого сина. На той момент мене найбільше хвилювало, чи живий він. Я шукала хоч щось, що дасть мені відповідь, — шматок одягу, плями крові. Я обійшла всі сарайчики на тих дачних ділянках, де він міг повзти, але нічого не знайшла. А потім відшукала місцевого, який бачив мого сина третього березня, — закривавленого, але живого. На жаль, саме тоді почався черговий обстріл, всі сховалися, і після того мого сина вже ніде не було.

У той період у Бучі почали знаходити місця масових поховань. Жінка переживала, що одного дня може побачити тіло свого сина.

— Я була на всіх ексгумаціях, двічі здавала кров на ДНК-експертизу — в українській поліції й у французькому наметі. І весь цей час сподівалась на те, що син живий. Нехай втратив пам'ять чи навіть у комі, аби не мертвий. І весь час виступала в засобах масової інформації та писала в соцмережах. Сподіваючись, що це допоможе у пошуках правди. 

Усе змінилось 8 травня. Того дня уночі Тетяна Попович отримала телефонний дзвінок і новину про свого сина:

— У травні до мене зателефонував Сергій — цивільний хлопець, звільнений з полону. Він мешкав у сусідньому селі. Сергій розповів, що сидів разом з моїм сином у Курському СІЗО №1. Завдяки цій інформації я знову почала дихати і припинила заїкатися. 

Згодом Сергій приїхав до Тетяни, аби розповісти більш детально усе, що знав: 

— Він не бачив Влада особисто, але в тому Курському ізоляторі просидів 49 днів, і під час перекличок намагався закарбувати в пам’яті прізвища інших хлопців. Таким чином запам’ятав десять імен і згодом зв’язався з їхніми рідними. Адже всі шукали так само, як і я, — серед мертвих. Розповів він і про те, як їх етапували. Їх  5 разів намагались розстріляти російські солдати (буряти), але поряд був офіцер, який їх зупинив. Він сказав, що українці будуть обмінним фондом.

Тетяна дізналась, що її сина разом з іншими чоловіками били, прив’язували до БТР, кілька діб тримали в полі роздягненими, пораненими, із зав’язаними руками й очима. 

— Їм просто пощастило, що серед них був старший чоловік, якого вони прозвали дядя Саша-кожух. Бо його забрали в кожусі і він якось примудрявся хлопців тим кожухом по черзі накривати, щоб хоч трішки зігріти. Потім їх привезли до Білорусі, там тримали в наметах, в яких біля буржуйки збирались поранені й хворі. А далі вже літаками відправили до Курська. Там всі пройшли обов’язкову процедуру допиту, на якому їх кілька годин били палицями, змушували кричати «Слава Росії!» і співати гімн РФ. Питали про Бандеру, про позиції ЗСУ — тобто про такі речі, про які цивільні апріорі не можуть знати. Люди жили, нікого не чіпали і не здогадувалися, що треба пильнувати, де стоять ЗСУ. А після того, за словами Сергія, хлопців нарешті погодували, змушуючи ковтати гаряче. 

Лист від сина: живий!

Торік у вересні сталось те, чого Тетяна зовсім не очікувала. Жінка отримала лист. Від сина. 

— Написаний він був за чотири місяці до того, в кінці травня, тобто на той час Влад точно був живий. Почеркову експертизу зробило Лук’янівське СІЗО. Лист пройшов перевірку спочатку ФСБ, потім комітетом Червоного Хреста, далі СБУ. І тільки після цього через Центр розбудови миру він потрапив до мене. До листа була додана інструкція, як я можу написати зворотного листа. Звичайно, я це зробила. Хоча хлопці, які звільняються з полону, розповідають, що жоден з них жодного листа не отримував.  

Жінка не має сумнівів, що син не сам писав лист, хтось йому наказував, що писати: 

— Текст був російською мовою, хоча Влад у житті розмовляв і писав виключно українською. Всередині було наступне: «У меня все хорошо, кормят три раза в день, оказывают медицинскую помощь. Думаю, скоро вас увижу. Очень вас люблю. За меня не переживайте, заботьтесь о себе» (українською «У мене все гаразд, годують тричі на день, надають медичну допомогу. Думаю, скоро вас побачу. Дуже люблю вас. За мене не переживайте, піклуйтесь про себе». — Авт.). От і все, що я знаю про свого сина. І ніхто мені поки не може допомогти.

Жінка писала звернення в ООН з приводу викрадення Владислава, зверталась до омбудсмена Дмитра Лубінця. Червоний Хрест підтвердив інформацію про Тетяниного сина в полоні лише після того, як їй зателефонував Сергій і його допитали в СБУ. 

— У нас у Бучанській громаді (Буча і декілька сіл навколо) підтверджено 25 випадків потрапляння до полону серед цивільних. В основному, це молоді хлопці. Ще 55 людей у нас вважаються зниклими безвісти, адже факт їхнього перебування в полоні поки не підтверджено. По темі цивільних — взагалі тиша. Я звертаюсь, до кого можу, розповідаю іноземним журналістам, бо напряму з росіянами зараз питання звільнення бранців вирішити нереально. Вони крадуть людей і вичікують. Хоча утримання в неволі і катування звичайних людей —  воєнний злочин.

Достеменно невідомо, скільки саме Росія викрала українських дітей від початку великої війни. За даними Уповноваженої президента України з прав дитини Дар'ї Герасимчук, з окупованих територій могли вивезти 200-300 тисяч українських дітей. Озвучені офіційні дані про 19500 депортованих дітей — це лише про тих, чиї персональні дані є в української влади, і є розуміння, хто вони і звідки їх викрали. Про перспективи повернення депортованих дітей, про їхній фізичний та психологічний стан, про дітей на тимчасово окупованих територіях та тих, хто через війну був змушений залишити власний дім —  в інтерв’ю з Оленою Розвадовською, засновницею та головою Благодійного фонду «Голоси дітей».

Євгенія Семенюк: Викрадення Росією українських дітей — це масштабний воєнний злочин, якого не було ще з часів Другої світової війни. Що відомо вам про депортованих маленьких українців? Як їх повернути? 

Олена Розвадовська: Всіх українських дітей треба повернути додому, але це складно. Росія, Білорусь говорять про те, що вони «евакуюють дітей, рятують». Ми маємо лише офіційну цифру, скількох дітей офіційний Київ вважає примусово вивезеними. Точної цифри нема. Дуже складно верифікувати, немає доступу до цих територій. Весь світ засуджує дії Росії. Є навіть рішення Міжнародного Суду. Але вплинути на те, щоб всіх дітей повернули, неможливо. І всі ми розуміємо, чому саме на дітей направлена увага: їм розкажуть свою версію історії. В 14 років діти ще несамостійні, вони не можуть сісти в автобус чи потяг й поїхати додому. Впливати на них легко. 

ЄС: Вдається когось повернути?

ОР: Тільки у випадку, коли конкретні батьки чи рідні на власний страх і ризик вирушають у Росію, Білорусію і повертають дітей. Представникам українських державних чи неурядових організацій неможливо туди поїхати фізично. Немає ніяких евакуаційних поїздів, які були б запущені Україною разом з ОБСЄ, щоб забрати цих дітей з Росії. 

ЄС: Яка доля дітей на окупованих територіях? Що вам про них відомо? Чим їм можна допомогти?

ОР: Допомогти їм можна визволенням тих земель. В одній із наших онлайн-груп для підлітків була дівчинка з окупованої території — Аня з Енергодара. Вона мені написала, що вони фактично були заручниками, бо не могли виїхати. Не можна було. Вона приєдналася до нашої онлайн-групи зі сценарної майстерності, щоб мати хоч який зв'язок з Україною. «Я завалювала себе навчанням і хатньою роботою, тільки б ні про що не думати. Тільки б не бачити окупантів і артилерії. Тому що важко усвідомлювати, що це не казка. Що я тут живу. І з кожним днем стає все гірше. Я побудувала собі умовну стіну, за якою сховалась, а потім прийшов кінець — і моя стіна мене лавиною знесла. Я просила батьків виїхати. Татові не дозволяли. Чудо, але врешті це вдалось. Коли ми перетнули кордон з Грузією, я плакала від щастя. Це не описати словами», — писала мені Аня. Ось так живуть діти в окупації. І ця дівчинка з Енергодара говорить за багатьох дітей, які здатні усвідомлювати ситуацію навколо й усвідомлювати свою неможливість вплинути на неї. Це дуже важко.  

Тому порятунком буде, коли в родині є нормальні дорослі, які підтримують дітей. Які говорять: все пройде, ми разом, така ситуація. Гірше, якщо батьки є носіями пропагандистських наративів.

ЄС: Які проблеми є у дітей, яких вдалось повернути? З чим стикаєтесь?

ОР: Діти, яких повернули з депортації, відчувають втрату довіри до світу — вони не розуміють, кому можна довіряти. Вони не розуміють, хто ворог, а хто друг. Це замороженість відчуттів, емоцій. Їм потрібен час на адаптацію. З ними навіть не можна працювати. Їхній світ перевертається двічі. Зі всіх дітей, які повернулись, у нас лише одна дитина пройшла роботу з психологом. Дуже багато дітей були насильно вивезені з Харківської області, з віддалених сіл, вони повертаються в Україну, повертаються у свої села, де немає психологів. Нам дуже важко до них дістатися. І ми не маємо змоги їм допомогти.

ЄС: Як за останній рік півтора змінились акценти роботи фонду «Голоси дітей»? З чим зараз доводиться працювати? 

ОР: За останні півтора року не змінився акцент роботи фонду — це були завжди діти та сім’ї, які постраждали від війни. Але критично змінився масштаб роботи. Ми працювали з дітьми, ще коли я була волонтером, з 2015-го року, — діти на лінії фронту, сім’ї, евакуація, війна, яку не називали війною. Після повномасштабного вторгнення ми були чи не єдиним фондом в Україні, який повністю був сконцентрований на темі дітей та сімей, постраждалих від війни, зокрема, на психологічній допомозі. Ми максимально розширили програми. Тепер це психологічна, психосоціальна програма, гуманітарна програма, робота з громадами, наприклад, встановлення укриттів, облаштування майданчиків, кімнат в лікарнях, закупівля всього необхідного для закладів, де перебувають діти, евакуація на початку повномасштабного вторгнення. Також додався величезний шмат роботи — це адвокація. Ми її називаємо мистецькою адвокацією. Ми видали книгу «Війна голосами дітей», їздимо світом з виставками, з цитатами дітей. Багато знімаємо, зокрема, наш документальний фільм дійшов до Оскара. Зараз працюємо над тим, щоби забезпечити стабільність підтримки дітей та дорослих. Стабільність означає постійно бути присутніми там, де діти страждають від війни.

ЄС: Чому на окупованих територіях досі залишаються діти, попри рішення про обов’язкову евакуацію з прифронтової території?

ОР: Питання евакуації з лінії фронту, з зони бойових дій, було болючим з 2014-го року. Центральні органи влади намагались скинути його на місцевих чиновників. На думку волонтерів, громадських організацій, це питання все ж таки центрального рівня. Тому що війна не може вирішуватися на рівні громади чи області. Питання місцевого рівня — закупівля медикаментів в обласну лікарню. Але рішення про обов’язкову евакуацію має розроблятися урядом, бо це не лише питання вивезення, це комплекс задач: де жити, як далі підтримувати ті родини, як забезпечити безпеку залишеного людьми майна тощо.

Оскільки цих відповідей ніхто ніколи не давав, евакуація завжди відбувалася хаотично. Якщо ми як волонтери когось перевезли, то ми й квартиру шукаємо, і розселяємо. А такої комплексної підтримки державою ніколи не було. І це — один з величезних її провалів. Нема примусу з боку держави, нема чіткого плану дій, нема розуміння, що далі. Поліцейські, які поїдуть  «воювати» з тими мамами і витягувати їх, які будуть ризикувати життям, не мають інструкції, що їм далі робити, якщо батьки відмовляються. Має бути прозорий алгоритм дій: що відбувається з тими родинами, яких вивезли, що з тими, що відмовилися виїжджати. Оскільки він відсутній, все розвивалось двома способами. Родина ухвалює рішення про евакуацію, виїжджає самостійно, отримує якісь гроші від держави, але свій побут облаштовує самостійно. Інший варіант — дорослих та дітей вивозять волонтери, церкви, громади, міжнародні організації. І саме останні облаштовують хостели (в готелях, гуртожитках). Сім’ї поживуть там два-три місяці, а потім повертаються на лінію фронту. Все хаотично.

Перші, хто відповідають за життя та добробут своїх дітей, — це батьки. І рішення залишитись на війні ми покладаємо повністю на них. Держава, на мою думку, має визнати, що війна є надто небезпечною для дітей. І покладатись тільки на рішення батьків — нерозумно. Вони бувають різними. І, виходить, діти залишаються одні, якщо батькам байдуже.

У 2014-2015-х роках, пам’ятаю, була хвиля евакуації. Після того все затихло, тому що лінія фронту стабілізувалася, люди почали потроху або повертатися на окуповані території, або обживатися вздовж лінії фронту. І приблизно з 2016-го по 2022-й рік (початок) лінія фронту була стабільна. І десятки, сотні тисяч людей організували свій побут на відстані городу від лінії фронту. Працювали школи. Це була адаптація до умов війни й проживання там. Люди не хотіли залишати свої домівки. Треба розуміти, для людей, які ніколи не змінювали країну проживання, не знають іноземної мови й не вміють працювати онлайн, покинути свою домівку — це втратити практично все. Ніхто не готовий в 45 років змінювати фах, покращувати навички роботи в Інтернеті. Через стабілізацію лінії фронту всі звикли до обстрілів, забули про воєнний конфлікт на сході. Я там жила з 2015-го по 2022-й роки — це життя на фоні війни з організованим побутом, звиканням, адаптацією. Це нормальна здатність організму — адаптуватися. 

ЄС: Як життя в постійному стресі впливає на поведінку дітей?

ОР: Наукових досліджень не було. Зі свого досвіду можу сказати, що коли я у 2015-16 році навчала дітей «мінній безпеці» там, на сході, і питала, що у лісі може бути небезпечного, вони відповідали: розтяжки, гранати. Тобто для дитини 4-5 років ці знання були нормою, а для мене у 25 років — страшно. Це було звикання до звуків — прильоту і виходу. Це ненормально, але коли війна стає частиною твоєї буденності, ти просто пристосовуєшся. На жаль, це життя в ізоляції. На дітях все це відбилось. Вони на 100% були обмежені у можливостях розвитку — якісного навчання в прифронтових зонах не було. До школи не ходили, коли були обстріли. Втрачали друзів. 

ЄС: Які потрібно створити умови, щоб люди не повертались під обстріли?

ОР: Ми працюємо з різними категоріями людей: це і ВПО, і ті, які продовжують жити в Харкові, Дніпрі, Запоріжжі, Миколаєві. Важливим залишається особистий вибір людини — вибір почати нове життя. Тому ми так багато працюємо над психологічною і соціальною підтримкою. Якщо людина переходить в стан жертви, якій всі винні, це нічого не вирішить. Людина має перейти в активну позицію. Наша гуманітарна допомога розрахована на те, щоб дати людині все, якщо вона вперше приїжджає, щоб діти могли спати на чистій постелі, могли їсти гарячу їжу. Далі ми всім пропонуємо допомогу психолога. Це може бути 10 занять, аби стабілізуватися, зрозуміти, що робити далі. Не всі на це погоджуються. Але людині самій треба ухвалити рішення не повертатися.

ЄС: Який відсоток тих, з  якими ви зараз працюєте, залишаються і починають нове життя?

ОР: Такої статистики немає. Ситуація в країні така, що будь-який регіон може постраждати від обстрілу. У нас був осередок на Закарпатті. Там було багато  переселенців з Київщини, Харківщини, Сумщини. Зараз всі з Харківської області повернулися назад. Харків — мільйонне місто. Не можуть всі звідти виїхати. Їм не буде, де жити. У Львові не існує стільки вільного місця для проживання. Ніякої державної програми, яка б змушувала людину переїхати, немає. 

ЄС: В якому психологічному стані діти, з якими працюють ваші психологи?

ОР: Ми маємо звіт за результатами опитування психологів фонду «Голоси дітей» — більше сотні спеціалістів різних категорій на локаціях. 83% дітей не розуміють власних емоцій. 72% опитаних мають тривожність через війну. 67% дітей мають складнощі з адаптацією до нових умов життя як ВПО. У 63% — проблеми у стосунках з однолітками, у тому числі, через мовний бар’єр. 54% дітей мають панічні атаки. 56% — відчувають проблему сепарації від батьків (тато — на фронті, діти — у Львові). 63% завдають собі ушкоджень. 52% мають суїцидальні думки. 

ЄС: Ваш фільм «Будинок зі скалок» — про дітей, які живуть поруч з війною, яка розпочалась задовго до лютого 2022 року. Цьогоріч він був єдиною стрічкою про Україну, номінованою на Оскар. «Будинок зі скалок» мав головну мету — інформувати про проблему. Чи він виконав її?

ОР: Задум був такий — показати дітей, які втратили батьківське піклування, які живуть в центрах психосоціальної допомоги, яким батьки не можуть дати нормальний догляд або є ризик, що батьки втратять батьківські права. Фільм майстерно зроблений. Там немає жодного поставленого кадру. Над фільмом працював данський режисер. Там дуже високі етичні стандарти щодо дітей. У фільмі змогли показати душі тих дітей, які живуть між двома війнами: зовнішньою — з Росією і внутрішньою — в родині. Для України, для внутрішнього глядача – це, безумовно, був успіх.

Я — із правозахисної сфери. Ми точно знаємо про недоліки соціальної політики, про недоліки інтернатного виховання. Вони відомі у вузьких колах. А тут номінація на Оскар — і фільм ідуть дивитися не тільки експерти у сфері дітей. І це був успіх, бо люди подивилися, як живуть діти в інтернатах, як вони страждають, наскільки це шкідлива форма виховання, яка досі існує в Україні. Наш фільм подивились також у Міністерстві соціальної політики.

Я розумію, що проблеми в Україні фільмом не вирішуються. Якби було так легко, нам не потрібно було 10-15 років на реформу інтернатної системи. Але ми всюди показуємо цей фільм, продовжуємо цю адвокацію. Він, у першу чергу, про дітей, які залишилися без батьків, не тільки про дітей війни. І кількість таких дітей, звісно, збільшиться.

Росіяни з перших днів великої війни оточили місто. У жилетів Маріуполя майже не було шансу виїхати, розповідає маріупольчанка Катерина Сухомлинова виданню Sestry. 

Вона депутатка міськради, рятувальниця, волонтерка, координаторка Центру імені Лемкіна, який документує російські воєнні злочини в Україні. Катерина й сьогодні картається, що не всіх змогла витягти з пекла. Як це – бачити тіла загиблих вздовж доріг, розбомблені будинки, поранених дітей та їхніх вбитих батьків? Вона щоразу роздирає власні рани, коли про це розповідає, але розповідає, бо винні у вбивствах сотень тисяч мирних людей мають бути покарані. Світ мусить знати трагедію Маріуполя, міста над Чорним морем, де до війни жили 540 тисяч людей. 

Катерина дала перші свідчення про злочини Росії. Важливо, щоб інші свідки не мовчали. 

«Люди тижнями у муках помирали під завалами будинків – від голоду, холоду і ран»

Оксана Щирба: Катерино, що відбувалося в Маріуполі з 24 лютого 2022-го?

Катерина Сухомлинова: У перші дні повномасштабної війни Росії я щодня їздила містом. Ми з донькою навчали маріупольців надавати першу допомогу. Так до початку березня. Швидка допомога ще справлялась.

На 2-3 день війни  ми з чоловіком в супроводі поліції почали вивозити сильно постраждалих, немічних і літніх людей, осіб з інвалідністю. Був мороз, вони сиділи у квартирах без вікон. Люди шоковані, потрібно було їх одягнути, знайти документи. Вивозили до поліції, звідти – до родичів, лікарні, чи укриття.

ОЩ: Укриття не були переповнені?

КС: Було вільно у перші дні. Тотальне бомбардування лівобережжя Маріуполя почалося наприкінці лютого, і тоді вже тікали до всіх підвалів. Не залишалось навіть місця поставити рятувальний рюкзак, щоб надати допомогу. Кількість поранених збільшувалась. Маріуполь за кілька днів опинився в оточенні, можливості виїхати у цивільних не було. Звучали заклики місцевої влади, військового командування зберігати спокій, мовляв, все під контролем. Люди повірили, були готові чинити опір, багато хто пішов у територіальну оборону. Тоді навіть не вистачало зброї, щоб видати всім добровольцям. 

Ворог знищував спочатку лівий берег Маріуполя. Перший тиждень росіяни не бомбардували завод «Азовсталь». А вже через тиждень Маріуполь так сильно бомбардували, що жителі не могли виїхати.

З мого району протягом перших тижнів виїхала лише третина мешканців. Коли прилітало у багатоповерхівку, були десятки загиблих і поранених. 

Люди тижнями у муках помирали під завалами зруйнованих будинків – від голоду, холоду і ран. Ти йдеш вулицею і бачиш велику кількість мертвих людей. 

Переховуючись у підвалах тижнями, люди не знали, що відбувається. Наважувались вийти і проявляли агресію. Я була в оранжевій камізельці рятувальника. Пригадую, якась жінка мене смикала і кричала: «Чому ви не прибираєте трупи? Що відбувається?». Я намагалася пояснити, що якщо займусь мертвими, то не допоможу живим. 

«Перед великою війною влада Маріуполя вирішувала…комунальні питання»

ОЩ: Що робила місцева влада?

КС: Вражала безпечність нашої влади, через яку велика кількість людей залишилась в місті. На останній сесії міськради, перед повномасштабним вторгненням Росії, я запитувала у мера міста про ризики – адже Путін визнав так звані ЛНР і ДНР в межах областей. Та тоді міськрада обговорювала… комунальні питання. 

На 16 березня налічувалось вже більше 20 тисяч загиблих цивільних. Я бачила на лівому березі вздовж доріг лежали тіла цивільних. Мої маршрути щодня змінювались: там де їхала вчора, наступного дня на дорозі виявляла кратер, доводилось об'їжджати. 

Опалення, їжа та вода закінчилась. Літні люди помирали у квартирах та підвалах. Як я прогнозувала, за таких умов буде більше 100 тисяч зниклих безвісти та загиблих, що ймовірно так і є.

ОЩ: Обґрунтуйте, будь ласка, чому Ви вважаєте, що загиблих та зниклих безвісти може бути 100 тисяч? Адже офіційних даних досі немає. На жовтень 2023 року, за словами мера міста Вадима Бойченка, у Маріуполі залишилось проживати 120 тис. містян, і ще 6% виїхали в бік Росії, а 200 тис. вдалось евакуювати. У місті досі знаходять стихійні поховання початку війни.

КС: Нескладно підрахувати, що з півмільонного міста якраз 100 тис. населення – десь в «підвішеному стані». А це відповідає моїм підрахункам.

На жаль, місцева влада досі спирається на приблизну, орієнтовну цифру в 22 тисячі загиблих – це дані білінгу весни 2022 року. Після цього було ще кілька білінгів, де цифри в декілька разів більші. Прикро, що місцева влада і влада України замовчують реальні дані загиблих. Про це треба кричати! Якщо страшного геноциду Маріуполя не бачить Україна, то як докричатися до світу?

Ніхто не скидає відповідальності з Путіна, росіян за злочини. Але є частина відповідальності на владі. Мер Маріуполя в перші дні війни покинув місто, сидів у Запоріжжі і запевняв маріупольців: все добре, тримайтесь, все під контролем. За місяці до інвазії розвідки всього світу говорили про можливе вторгнення. Але влада не сказала відверто: якщо ви маєте можливість, поїдьте до родичів в інші регіони. І люди опинились у пастці, під бомбардуваннями, коли не було можливості домовитись про зелені коридори з росіянами. До війни в Маріуполі проживало 540 тисяч громадян.

«Дівчинка була поранена. За 8 метрів лежала в калюжі крові її мама»

ОЩ: Яка історія початку війни Вам врізалась у пам'ять? 

КС: Всі дні сплелись у один безкінечний пекельний день. Найбільше запам'яталась дівчинка-підліток, яку я врятувала 15 березня, в останній день перебування на лівому березі міста. За день до того везла в пологовий будинок вагітну двійнею, двоє її діток залишилось у підвалі з сусідами. Потім я часто думала, чи зустрілась ця мама зі своїми дітками? Навіть не знаю, чи змогла ця жінка народити після того, як три тижні просиділа у підвалі. Лівобережний пологовий був у жахливому стані.

Близько 200 чоловік у підвалі: вагітні, породіллі, лікарі, їхні сім'ї, люди з прилеглих будинків, які ховалися від обстрілів. Пального, їжі  та води не було. Окупанти стріляли по цивільних, які йшли з пластиковими пляшками і каністрами по воду.

Коли я привезла цю вагітну, мені сказали, що будуть важкі пологи, а в них лише один інкубатор, друга дитина може загинути. Їхати в інший пологовий я не могла, бо довелося б проїхати комбінат «Азовсталь», який вже сильно бомбили росіяни. Я пояснила лікарям, що ми можемо загинути в цій подорожі. І вони прийняли її. 

Наступного дня я везла у пологовий їжу з волонтерського центру «Халабуда», який заснував Дмитро Чичера. Він врятував багато життів, а сам вважається безвісти зниклим. Його прізвища немає в жодних списках. Я везла в пологовий трохи їжі, хліба і пляцки-лаваші. Їх випікання організував Дмитро і люди з вірменської спільноти. В дорозі зрозуміла, що лівий берег заблоковано. Біля розбомбленого комунального підприємства залишила машину, взяла рюкзак і пішла. 

Побачила дівчинку 15-16 років, її звали Лєра. Вона сиділа біля розбомленої машини, де був її вітчим без ознак життя. За 8 метрів від машини лежала в калюжі крові мама Лєри. Сама дівчинка була поранена, в неї звисала одна ручка. Її мама була жива, та я розуміла, що не врятую двох. Потрібно було йти пішки. Бомбили постійно. 

Мама дитини попросила взяти її рюкзак з документами, сказала, що там є гроші й трохи їжі. Мені довелося тягнути цю дитину, дістались до перших будинків. Зайшли в під’їзд. Розрізала закривавлену толстовку дівчинки, перев'язала руку. Відвернула толстовку, відкрилось поранення шиї осколком. Вона втратила багато крові. На щастя, залишився останній компрес для ампутантів. Намотала його, швидко одягнула Лєру, бо був мороз –10. Дитина худенька, маленька, втрачала свідомість. Я не знала як під обстрілами дотягти її до лікарні. Розуміла, що ніколи собі не пробачу, якщо дитина замерзне і помре від втрати крові. Вздовж дороги лежали геть понівечені загиблі, без частин тіла. Бог дав мені сил, донесла. Коли передала Лєру лікарям, то залишила в кишені толстовки свій номер телефону і соцмережі. Того ж дня я повернулася до місця, звідки забрала Лєру. Шукала її маму. Не знайшла. 

ОЩ: Чи знайшла Вас Лєра?

КС: Так, подякувала, що я її врятувала. Маму, на щастя, теж врятували. 

«Вони кричали: “Аллах акбар” і в цьому чулося – ми будемо різати вас, гвалтувати»

ОЩ: Від чого стигла кров у жилах тоді в Маріуполі?

КС: Я пригадую, як чеченці на лівому березі вночі кричали: «Аллах акбар». Ти сидиш і чуєш, у цьому їхньому «аллах акбар», що ми вас будемо різати як баранів, будемо гвалтувати. Я хоча б орієнтувалась, де лінія фронту. Уявіть, що відчували  люди, які не мали жодної інформації, тижнями сиділи в підвалах. Стигне кров, від холоду і від жаху невідомості, що з тобою буде далі.

Пізніше я слухала історії про їх тортури, знущання, згвалтування жінок.

ОЩ: Це неможливо слухати без сліз. Коли рятували людей, бачили всі жахіття, що Вас тримало? 

КС: Як рятувальник з досвідом раніше бачила ураження військового характеру, багато жахливих ДТП. Думала, що готова, та виявилось, що ні.

Я собі придумала, що перебуваю у великій мильній бульбашці. І за тою бульбашкою я простягаю руки у війну, яка пахне горілою гумою, потом в підвалах, сечею; яка має трупний запах, запах липкої солодкої крові… 

ОЩ: Про щось шкодуєте?

КС: Тільки про одне, що моїй 17-річній доньці довелося бачити це. Пропозицію виїхати на початку з кимось іншим вона відкинула. 

«Брудні й смердючі ми обдурили окупантів на блокпосту»

ОЩ: Коли Ви виїхали з Маріуполя?

КС: 15 березня лівий берег був окупований. Вранці 16 березня я поїхала у волонтерський центр…Сподівалася, що до нас дійде ще кілька військових бригад, будемо тримати оборону Маріуполя. Коли я востаннє побачилася з Дмитром Чечерею, керівником волонтерського простору «Халабуда», він сказав, що вже йдуть бої на площі Свободи. Я розуміла хто я (депутат і волонтер з 2014 року). Понад усе хвилювалася за доньку.

Прийняла рішення виїхати. Це був хаотичний виїзд – зі мною була донька і ще двоє дівчат-підлітків, ще одна родина, загалом нас було семеро в авто. Понад морем, вузенькими вуличками нам вдалося залишити місто. Ми їхали маленькими селами, які зараз  в окупації. Я дуже вдячна людям, які дали нічліг, помитися. Я не дозволяла дівчатам мити волосся, обличчя. Мили тіло і одягали брудний одяг. Ця стратегія допомогла, брудні й смердючі ми не привертали увагу окупантів. Наші речі були в безпорядку. У кого були гарно складені речі, їх дуже ретельно перевіряли.

 «Я розповідаю європейцям прості шокуючі факти. Як одного дня я не змогла напитись води і намагалась їсти лід»

ОЩ: Зараз Ви працюєте у Центрі імені Рафала Лемкіна, який створено варшавським інститутом імені Пілецького. Центр збирає і фіксує докази про російські воєнні злочини на території України. Ви першою відкрито дали свідчення центру. Як прийняли таке рішення?

КС: Скажу відверто: я не збиралася свідчити. Друзі переконали мене не мовчати. В Польщу їхала на три тижні розповісти світу про те, що я бачила. А потім прийняла рішення свідчити. Спочатку я дуже плакала, мені було важко. Люди з Мальтійського ордену запросили  мене з донькою до себе. Вони познайомили мене з директоркою Інституту Пілецького. Інститут надавав підтримку, фінансував поїздки в інші країни. Були запрошення від громадських, волонтерських організацій, які я знала з 2014 року. Ми їздимо, розповідаємо, проводимо конференції за підтримки Інституту, збираємо свідчення. 

Я вивалюю європейцям на стіл факти про наших полонених хлопців з Оленівки, яких катували, четвертували, випатрали і спалили. 

Я намагаюся простими словами донести людям, які сидять в теплі зі склянкою води, що це справжня війна. Я кажу, що теж була вдома, пила таку саму воду на кухні. Але настав день, коли я не змогла випити води. У моїй оселі вибило вікна. У відрі замерзла вода. Я довбала ножем ту воду, намагалася смоктати лід. Такі прості речі їх шокують. Я їм кажу: сьогодні ракети падають на українські міста, а завтра можуть прилетіти в європейські. 

Я відчула сили звертатися до таких людей, як я, тих, хто був вимушений залишити свої домівки. Переконую, що важливо свідчити про злочини Росії, щоб ворога, який чинить геноцид на нашій території, перемогли не лише на полі бою, а й юридично. Має настати історична справедливість. Українці можуть свідчити в будь-якій країні світу. 

«База свідчень російських злочинів потрібна зараз. Сподіваюсь, до неї отримають доступ правники, науковці, міжнародні комісії»

ОЩ: Чим  важливий збір свідчень, яким займається Центр Лемкіна? 

КС: Люди надають свідчення без присяги. Це не прокуратура, де потрібна присяга – про свідчення під присягою не можна говорити до завершення юридичних процесів. А судові процеси можуть затягуватися на десятки років. До свідчень, зібраних Центром Лемкіна, доступ надаватиметься після обробки та анонімізації. Це, наприклад, фільми, які ми робимо. Нещодавно був представлений фільм «Херсон» – про цивільних в’язнів, яких утримує Росія (на сьогодні їх приблизно 25 тисяч). 

Свідчення надаються у формі анкети. Якщо людина не може це описувати, то є варіант надати аудіо чи відео свідчення. Усі вони транскрибуються – переводяться у текст і перекладаються кількома мовами. Формується архів, електронна база. До цієї бази, думаю, вже  наступного року будуть мати доступ науковці, правники, міжнародні комісії. За кілька років, кожен зможе ознайомитися з цими матеріалами. 

ОЩ: Як вдається переконувати людей давати свідчення?

КС: Чим далі – тим складніше.  На сьогодні зібрано близько 1500 тисяч  свідчень: приблизно 800 анкет, а решта – це аудіо- і відеозаписи, інші документи. Максимальну кількість ми зібрали за перший рік, «по гарячих слідах». Багато людей свідчили, що змушені були на російських блокпостах підписувати різні документи, надаючи неправдиву інформацію про українських військовослужбовців. Це вони робили, щоб вижити. Я розумію, що якби мене росіяни ідентифікували на якомусь з блокпостів, а поруч була моя донька, то мої свідчення, там на місці, були би зовсім іншими.

Публічність допомагає, бо мене знає чимало маріупольців. Тому багато людей з Маріуполя погоджується свідчити. Довіряючи мені, їм легше повірити організації.

Головне – надати людині рівень безпеки, який вона потребує. Наприклад, це може бути анонімно. Якщо людина може говорити відкрито, підключаємо ЗМІ різних країн – вдячні Інституту Пілецького за цю допомогу.

Дуже болюча тема – наші полонені. Військові ще потрапляють у якісь списки, а з цивільними історія дуже важка. Не існує жодного  механізму повернення таких людей, Росія не підтверджує свої злочини, зокрема незаконне утримання людей в приміщеннях, катування, моріння голодом.

Кількість цивільних полонених може сягати 25 тисяч. Масштаби трагедії, коли ми навіть не можемо ідентифікувати осіб, вражає. Якщо військових міняють десятками, то цивільних – одиниці. Є випадки, коли над цивільними більше знущаються. Інколи люди дають такі свідчення, що стає зрозуміло: дна там (у росіян – ред.) немає. Це нелюди. Як можна  вбивати людей тільки за те, що вони українці? Кожна людина, яка виїжджає з окупації, каже, що не дай боже запідозрять, що ти українець.

«Ще довго доставатимемо закатованих людей на звільнених територіях»

 ОЩ: Де можна буде використати матеріали, які Ви збираєте?

КС: В судових процесах. Світу доведеться довго оцінювати масштаби трагедії в Україні. Ми ще будемо дуже довго діставати закатованих людей – з підвалів на деокупованих територіях. 

На жаль, в Маріуполі багатьох не знайдемо: ці нелюди замітають сліди своїх злочинів, залишки зруйнованих будинків разом з останками людей вивозять в невідомому напрямку.

ОЩ: Чи свідчили люди з окупації?

КС: Ми збираємо свідчення  і дистанційно – незалежно від того, в якій країні перебуває людина. Якщо є інтернет, це можливо. Були випадки свідчень з окупації, але треба бути впевненими, що ніхто не почує і не відстежить. 

«Свідчення про російські злочини можна дати онлайн, з будь-якої країни» 

ОЩ: Як відбувається сама процедура?

КС: Є анкета, розроблена фахівцями. Свідок в довільній формі може викласти власне бачення війни. Стосовно воєнних злочинів нас цікавлять факти – дати, локації, місця. Далі йдуть питання про види злочинів (масові страти, депортація, сексуальне насильство, мародерство, бомбардування будинків, цивільної інфраструктури). Людина має дати згоду або незгоду, щоб в подальшому Інститут знав, чи може використовувати ім’я та особисті дані. 

ОЩ: Якими можуть бути наслідки документування цих злочинів?

КС: Я впевнена, що світ об’єднається, щоб покарати Росію. Це справедливість для замучених та вбитих. Це історична памʼять. Це відбудова наших міст за рахунок РФ, репарації за насильство, у тому числі сексуальне. Про це говориться дуже мало, жертви  рідко погоджуються свідчити. Інколи потрібні роки, щоб жертва погодилася поділитися. Я нещодавно почула історію, яка вразила. Жінці більше 70 років, вона вчителька, до неї вломився  росіянин, вдарив її тричі в обличчя і ґвалтував всю ніч. Це нелюд. Жінка надала свідчення. Таких історій тисячі. В Інституті одиниці таких свідчень, в Україні ці жінки об’єдналися в асоціацію. Їх кілька сотень – постраждалих від сексуального насильства, які вирішили не мовчати. Світ має добитися, щоб кожній родині, яка постраждала, надавали компенсації впродовж усього життя.

Від редакції онлайн-журналу Sestry: ми як видання є відкритими для того, щоб розповідати про воєнні злочини Росії в Україні, про жертв цих злочинів. Ми розповідаємо про діяльність організацій, які збирають свідчення людей, факти, документи. Це дуже важлива місія не лише правників, медіа, громадян, а й всього суспільства: винні повинні відповісти, а для цього потрібні свідчення. Якщо ви маєте такі факти, будь ласка, пишіть на пошту редакції: redakcja@sestry.eu  

Рятувати, протезувати й реабілітувати українців в Україні — саме такою є місія Національного реабілітаційного центру «Незламні» (Unbroken), який працює на базі Першого медичного об’єднання Львова. Це — найбільша медична установа України, куди входять дві дорослі лікарні та одна дитяча. Sestry поспілкувалися із пацієнтами та керівництвом центру про особливості реабілітації, потужності закладу та перспективи протезування й реабілітації в Україні. 

«Я модернізований: нога не мерзне, не мокне»

На кожному з семи поверхів реабілітаційного центру «Незламні» — безперервний рух і робота. Пацієнти із найскладнішими травмами вчаться жити тут заново. Основні  зали для реабілітації на 7-му поверсі. Тут і  зустрічаємося з 20-річним військовим Єгором Олійником. 

— Я підписав контракт ще до повномасштабного вторгнення — щойно став повнолітнім. Завжди знав, що захищатиму Батьківщину. На війні не так боявся загинути, як потрапити у полон. Тож торік, 30 вересня, коли підірвався на міні і втратив ногу, спершу не хотів накладати джгута, аби зупинити кров. Боротися змусила лише думка про батьків. Ще й пощастило, евакуаційний автомобіль був неподалік — не довелося лежати годинами під обстрілами в окопі. Це, мабуть, і врятувало, — зізнається хлопець. 

Після ампутації впродовж двох наступних місяців Єгор лікувався у семи медичних закладах України: у Покровську, Дніпровському, Дніпрі, Умані, Вінниці та Немирові. А потім приїхав до Національного реабілітаційного центру «Незламні» до Львова. Торік у грудні хлопцю встановили протез.

— Мені пощастило, що маю так звану невисоку ампутацію. Після занять з реабілітологами вже у березні 2023 року я повернувся на фронт. Мені нормально воювати з протезом. З ним я все можу — ходжу на штурми, воюю, копаю, бігаю, стрибаю, сиджу в окопах — роблю все, що й до поранення. Бути вдома я не можу — комусь же треба захищати країну!  До того ж своїм виглядом, з протезом, я підіймаю бойовий дух іншим побратимам. Вони рівняються на мене. Я повернувся на війну, бо маю помститися ворогу за втрачену ногу, — розповідає Єгор.  

«Незламні — це частина великої лікарні» 

Поранених до лікарень Першого медоб’єднання Львова почали везти від початку великої війни. Евакуаційні потяги часом прибували по декілька разів на тиждень, пригадує керівниця проєкту «Незламні» Ірина Заславець. Паралельно приймали пацієнтів зі  швидких та допомагали переселенцям. Багато українців мали тяжкі мінно-вибухові травми, опіки та ампутації.

— Впродовж місяця ми відправляли пацієнтів на лікування за кордон, а потім зрозуміли, що виходить так само, як і з трансплантацією. Українців треба рятувати в Україні. Після обстрілу полігону в Яворові, коли до нас привезли водночас 100 поранених, ми зрозуміли, що треба перепрофілюватися, — каже Заславець.

І вже за кілька місяців презентували Національний реабілітаційний центр «Незламні». До пацієнтів тут мультидисциплінарний підхід. Це означає, що їм не доведеться їздити у різні лікарні на обстеження, операції, протезування та відновлення. Усі етапи — в одному місці. Забезпечити повний цикл лікування та реабілітації — одна з основних задач «Незламних», наголошує Заславець:

— Ми велика лікарня, яка надає всі види послуг по-максимуму. Кожна людина, в якої були проблеми зі здоров'ям, мусила звертатись до різних спеціалістів. Один лікар говорить: «Я лікую вухо, а не лікую руку». Інший каже: «Я вам допоможу, але аналізи здайте в іншому місці». Для нас важливо, аби постраждалі від війни люди, які пережили пекло, у пошуках медичної допомоги не потрапили до інших кіл пекла. Коли до нас потрапляє поранений, спеціалісти збираються навколо нього. 

До роботи запрошують й іноземних лікарів. «Незламні» співпрацюють із фахівцями реконструктивної хірургії із США, Великої Британії, Ізраїлю, з тими, хто мав досвід роботи з бойовою травмою в Іраку чи Афганістані. За майже півтора роки тут вже пролікували 15 тисяч пацієнтів. 

«До великої війни не було такої кількості ампутацій рук»

До великої війни на одну ампутацію руки припадало приблизно десять ампутацій ніг. Тепер цифри інші, розповідає Ірина Заславець. 30% усіх ампутацій — це руки. До такого обсягу роботи були не готові не лише українські фахівці, але й спеціалісти з Європи та США: 

— Якщо ми говоримо про протезистів, які роблять ноги, їх все рівно більше ніж тих, хто робить руки. В Україні всього кілька таких  людей. А тих, хто потребує такого  протезування, величезна кількість. Тож ще один виклик, який стоїть перед нами, — підготовка фахівців, які будуть робити більше протезів ніг і рук. Ми над цим також працюємо — разом з іноземцями маємо заплановані навчання. Це виклик для всієї України.

Та й відновлення верхньої кінцівки є набагато складнішим процесом. Навіть біонічний протез не зможе максимально відновити функцію руки. Для військових, а також потраждалих від війни все безкоштовно — від операцій і  лікування до протезування та реабілітації. За лікування частково сплачує НСЗУ. Утім, коштів не завжди вистачає. Тому в центрі залучають фінансування з різних джерел: 

— Ми шукаємо спонсорів, бо розуміємо, що лікування цих людей — наша соціальна відповідальність. Є різні донори. Наприклад, уряд Польщі подарував МРТ. Допомога йде звідусіль. Німецький Фрайбург, польський Вроцлав виділили гроші на ремонти. Ікеа надала меблі. Дуже багато людей, компаній та урядів різних країн долучаються. Ми лікуємо не лише військових, а й цивільних. 

Найважче бачити дітей, які стали постраждали від дій російської армії. Пригадує Ірина 8-річного Ромчика Олексіва, який торік мало не загинув внаслідок ракетного удару по Вінниці. Тоді, хлопчик втратив маму, а сам отримав 45% опіків поверхні тіла. Такі важкі пацієнти в Україні не виживають. Та завдяки спеціалістам Дитячої лікарні Святого Миколая, які в рамках проєкту «Незламні» лікують постраждалу від війни малечу, стан хлопчика вдалось стабілізувати та транспортувати його за кордон. Більше року лікування у Німеччині — і Ромчик повернувся до України. Одне з перших місць, яке відвідав удома, — лікарня Святого Миколая, де його і рятували. Тепер там діє Центр дитячої реабілітації UNBROKEN KIDS — і він саме там продовжить своє відновлення. 

— Також зворушує історія родини Степаненків. Торік про них дізнався увесь світ. Родина потрапила під ракетний обстріл вокзалу Краматорська. Мама Наталя втратила одну ногу, а її донька — обидві. Неушкодженим лишився лише маленький Ярослав. Родина проходила лікування у Львові, аж поки їх не відправили до США на протезування. Не так давно вони нарешті повернулися до України і продовжують реабілітацію у нас, — розповідає Ірина Заславець. 

«Ми  не тільки встановлюємо, а й виготовляємо протези»

До 2022-го в Україні не було протезних майстерень при лікарнях. Виготовляли протези переважно приватні заклади. Пацієнт сам шукав виробника. У реабілітаційному центрі «Незламні» пацієнти цього не роблять. Тут на місці виготовляють протези — завдяки мобільній майстерні, подарованій Мальтійською службою за підтримки уряду Німеччини.  Лише за перші півроку роботи, з вересня 2022-го, вони виготовили понад 100 протезів. А вже цьогоріч навесні відкрилася велика майстерня. У центрі ставлять велику ціль — виготовлення сотні протезів на місяць.

— Ми можемо виготовляти протези повністю: від куксоприймачів до готових виробів. Єдине, що замовляємо, — комплектацію до них, наприклад, стопи. Робимо це індивідуально під кожного пацієнта в одного з найбільших виробників у світі — німецької компанії Ottobock. Так працюють майстерні протезування по всьому світу, — розповідає Заславець.

Як отримати допомогу 

Аби отримати допомогу, треба стати у чергу. Це можна зробити за номером: 0800333003. У центрі на лікуванні, протезуванні та реабілітації перебувають як військові, так і цивільні — дорослі й діти.  У черзі сотні пацієнтів, додає Ірина Заславець:

— Черга рухається. У пріоритеті, звісно, ті, хто прибуває евакуаційними потягами або потребує негайного хірургічного втручання. Коли стоїть питання переведення в реабілітаційний центр, то, звісно, така людина буде переводитися першою, ніж той, хто зателефонував і записався у чергу.

У планах «Незламних» побудова нових корпусів, збільшення ліжкомісць та   спеціалістів. Тут знають, що після війни роботи буде на десятиліття, — фізична та психологічна реабілітація, обслуговування протезів, нейротравми, контузії. Це те, що людину періодично супроводжуватиме все життя. 

— Завдання нашого центру стати опорою для кожного постраждалого від війни — допомогти відновитися і фізично, і психологічно. Ми навіть назву обрали невипадково, бо вважаємо український народ незламним. Ми хотіли сказати, що війна може зламати тіло, але не може зламати дух. І ми допомагаємо полагодити тіло. Своїми діями наші військові доводять, що травма не має стати на заваді. Наші пацієнти щодня вчать нас бути сильними. Як би ми десь не втомлювалися на роботі, цьому зараз немає виправдання. Ми маємо працювати і всі сили вкладати у нашу перемогу, — наголошує Ірина Заславець.

Катерина Петренко — відважна та вольова жінка. Її історія — про відданість, ризик та боротьбу. 

Повномасштабне вторгнення жінка разом із маленьким сином зустріли у Бердянську, який уже 27 лютого окупували російські військові. Ризикуючи життям, жінка вирушила до невеликого села у Запорізькій області. Зламана автівка та ніч у полі під обстрілами росіян — це були лише перші випробування Катерини. Далі були довгі дні в окупованому селі і небезпечний шлях на підконтрольну територію України. А в цей час її чоловік перебував на Азовсталі, де тривали жорстокі бої, а потім був полон довжиною у рік. 

Це був довгий рік боротьби, надії, очікувань — Катерина витримала все заради свого коханого.

Після 24 лютого 2022 року фоторепортери з усього світу діляться тисячами світлин з України, надсилаючи їх до газет, фотоагенцій, інтернет-видань і публікуючи в соціальних мережах.

Ці світлини говорять самі за себе — і, зазвичай, не потребують довгих описів. Ми хочемо, щоб читачі Sestry.eu завдяки фотографіям стежили за подіями в Україні і в тих місцях, де сотні тисяч українських біженок і біженців знайшли притулок після початку повномасштабної війни.

Ми зібрали ті фотографії, які показують смуток і біль, щастя і надію водночас.

Тамара Яніна хоче, аби весь світ знав про подвиг її коханого, про його героїчну боротьбу за Маріуполь, про ціну, яку заплатила вся родина за майбутнє вільної України: 

— Мій чоловік Олексій Янін був добровольцем у 2014-му році, а 24 лютого 2022-го  одним з перших став на захист своєї сім'ї і своєї країни. І захищав нас до останнього подиху. Героїчно загинув при виконанні бойового завдання 7 квітня 2022 року — в абсолютно оточеному місті в Маріуполі. Я його так і не поховала. Він загинув на воді, в човні, тіла нема. Скоріше за все, і не буде. Дуже важко пояснити дитині, що тато більше не прийде, не повернеться, не приїде. 

 Жінка певна: всіма мовами світу треба розповідати про українських героїв, які поклали своє життя за Україну. 

— Дуже важливо для нас, українців, бути присутніми в інформаційному полі. Україна і ми, українці, стикнулися з дуже жорстоким, підступним, абсолютно аморальним ворогом, який не має ані законів, ні права, ні честі, ні совісті, ні якоїсь моралі — нічого святого. Говорити про ситуацію в Україні життєво необхідно, потрібно висвітлювати правду таку, яка вона є, а не таку, якою її подає країна-кат, країна-вбивця і країна-окупант. Вони постійно приховують свої військові злочини. 

Діліться історією Тамари та Олексія Яніних зі своїми польськими друзями, а також з тими, хто знає польську мову. Відтепер кожна історія із відеоциклу «Жінки Азову» буде українською та польською мовами.

Разом із двома дітьми Юлія Третяченко тікала з-під ворожих обстрілів рідного Запоріжжя. Із родиною опинились у місті Тарнов — за 180 кілометрів від українського кордону.  

Важка дорога позначилася на здоров’ї молодшого сина. Виклики, пов’язані з піклуванням про дітей в умовах відірваності від свого життя в Україні, невизначеність майбутнього, страх за близьких, які лишилися вдома, стали важким випробуванням для самої жінки.

Витримати усе і реабілітуватись психологічно допомогла волонтерська діяльність. Юлія приєдналась до «батальйону Кікімори» — жінок, які об'єднались для допомоги українським військовим. Разом вони виготовили і передали на фронт тонни маскувальних засобів — сіток, нашоломників, костюмів для розвідників. І щодня продовжують працювати на перемогу.

Із Sestry Юлія поділилась своє історією та розповіла про тих, хто разом із нею допомагає українським військовим перемагати ворога.

‍

«За вашу та нашу свободу» — під таким гаслом пройшов цьогорічний Варшавський безпековий форум. Sestry завітали на міжнародну конференцію, де зустрілись із українськими та іноземними політикинями. Єдність, підтримка, взаємоповага та рух до спільних загальноєвропейських цінностей — все це об'єднує сьогодні жінок у всьому світі. І війна в Україні продемонструвала, як важливо триматись разом у складні часи.   

— Ми, жінки, маємо об'єднатися. Об'єднатися заради свободи та демократії. Я безмежно пишаюсь всіма українськими жінками, які виживають щодня в таких складних умовах, — сказала Тютті Туппурайнен, членкиня парламенту Фінляндії, в інтерв'ю головній редакторці Sestry Марії Гурській.

Голос українських жінок лунав зі всіх майданчиків Варшавського безпекового форуму. 

— Я приїхала сюди, щоб нагадати всьому світу, що Росія є тюрмою народів, — поділилась із Sestry парамедикиня Юлія Паєвська («Тайра»). 

Більше дронів, засобів радіоелектронної боротьби та розвідки потребує Україна від партнерів у світі. Бо саме розумом і технологіями українці зможуть перемогти ворога. На цьому наголосила у Варшаві громадська діячка Марія Берлінська. 

— Ми знаємо, як важливо українцям вистояти. І ми маємо підтримати вас всіма можливими шляхами, — сказала британська політикиня Кетрін Ештон в інтерв’ю головній редакторці Sestry Марії Гурській.  

Правозахисниця і лауреатка Нобелівської премії миру 2022 року Олександра Матвійчук нагадала всім на Варшавському безпековому форумі, що українська боротьба за справедливість має особливу мету — не допустити нової атаки Росії на жодну іншу країну. 

Українська парламентарка Іванна Климпуш-Цинцадзе не втомлювалась повторювати своїм іноземним колегам, як важливо не припиняти підтримку України — всупереч втомі чи сумнівам. 

Україні потрібна зброя. Але також — підтримка української економіки, зауважила народна депутатка Кіра Рудик. І, звісно, потрібно, аби ухвалені антиросійські санкції насправді працювали. 

Марі-Доха Безансено, помічниця Генерального секретаря НАТО з питань публічної дипломатії, була вражена силою українських жінок. І пообіцяла, що Північноатлантичний Альянс буде поруч з Україною стільки, скільки потрібно. 

— Тримаймось разом, підтримуємо одна одну, допомагаємо одна одній — і я переконана, що ми переможемо, — заявила українська журналістка Мирослава Гонгадзе. 

Перша історія — Тамари Яніної. Її чоловік Олексій, розвідник бригади «Азов», героїчно загинув у боях за Маріуполь у квітні 2022 року. Тамара хоче, аби весь світ знав про подвиг її коханого, про його героїчну боротьбу за місто Марії, про ціну, яку заплатила вся родина за майбутнє вільної України. 

«Все, що я хочу, — це тільки вижити і повернутись до вас», — писав Олексій Тамарі незадовго до своєї загибелі. У пари залишився 4-річний син Назар.

Це щемлива історія про неймовірне кохання та про те, як пережити страшну втрату і навчитись жити далі без нього, свого чоловіка. 

Авторка циклу «Жінки Азову» — Надія Гордійчук, досвідчена тележурналістка. Щодня вона спілкується з рідними тих, хто на фронті, і тих, хто навіки в строю. Героїні нового циклу — дружини, матері, сестри українських героїв. Їм є що сказати і чим поділитись із всім світом. І Sestry стануть голосом таких жінок. 

Ділимося з нашими читачами свідченням Тамари Яніної — і вже готуємо наступні інтерв’ю.

Вона – українка з 18-річним стажем роботи на держслужбі та у вищих державних органах влади, на її руці татуювання «Ірпінь 07.03.2023». Марина із позивним Юта каже, що це її другий день народження – ледве вибралася з окупації на Київщині, рятуючи інших. Він – росіянин  за паспортом, який воює на боці України у складі Російського добровольчого корпусу (РДК) і не вважає себе хорошим. Олександр із позивним Фортуна каже, що історія про хороших і поганих руських – це російський наратив, який активно підтримує ліберальна опозиція, що розїхалась країнами ЄС. У його системі координат люди не міркують такими категоріями – вони беруть до рук зброю та йдуть захищати Україну.

Юта та Фортуна одружились 6 років тому, про це можна написати книгу. Вона – корінна киянка, а він – народився та жив у Новосибірську.

Познайомилися на Фейсбуці. Через рік Олександр прилетів до Києва. Росіянина прикордонники не впустили, вже вийшов закон, що забороняв чоловікам із РФ приїжджати до України. Марина поїхала за Олександром до Білорусі. Згодом вони одружилися в Грузії, щоб жити в Україні.

«Тут були нацики у чорному зі зброєю. Хто їх бачив та де вони?»

Повномасштабне вторгнення Росії в Україну Олександр зустрів в Ірпені, що на Київщині. Маючи російський паспорт, чоловік обіймав керівну посаду у великій торговій мережі. Міг би забрати дружину та виїхати за кордон.

«24 лютого я прокинулася рано, Сашко, як завжди, поїхав до Києва на роботу, а я пішла за мамою. Поки забирала її, над нами пролетіли два винищувачі, почалася висадка російського десанту в Гостомелі (Гостомель – передмістя Києва, граничить з Ірпенем – ред.). Зрозуміла, що все серйозно і попросила чоловіка повертатись до нас», – згадує Марина.

Наступну ніч родина провела у підвалі. Потім подружжя почало організувати місцеву самооборону. Група Фортуни та Юти працювала з коригування української артилерії по ворогу, вони організовували місцеве населення та допомагали з евакуацією, коли почалися активні бої. Якось їм дісталося завдання наводити вогонь на колону окупантів, де, як з'ясувалося пізніше, був брат Сашка із Росгвардії. Брата тоді важко поранило, його відправили лікуватися до Білорусі.

«Було відчуття одного дуже довгого дня. З одного боку, люди згуртувалися та активно допомагали один одному. З іншого, знаходилися ті, хто пропонував відвезти мою тещу за 2 тисячі доларів до Житомира, причому тисячу потрібно було заплатити авансом», – згадує Фортуна.

Лише 28 лютого подружжю вдалося відправити маму Марини машиною до Яремче, на Західну Україну. Самі вони вирішили залишитися в Ірпені.

Колона ворожої техніки зайшла до містечка. І над їх життям нависла реальна загроза – коригувальників завжди вбивають на місці, а Сашка та Марину вже активно шукали окупанти.

«Коли ми побачили, що колона російської техніки заходить до міста, то сховали зброю, переодяглися та спустилися до підвалу. Тієї ночі мені здавалося, стріляли з усього. Я думала, що вийду – і довкола нічого не вціліло. Нас у підвалі було десь 20 людей. Вранці прийшов російський командир і запитав: «Тут були нацики в чорному зі зброєю. Хто їх бачив і де вони? Але нас не видали», – розповідає Марина.

Вибиралися з окупації – три пари штанів та рюкзак готівки

Коли обстріл трохи вщух, вони забігли до квартири за кішкою і вирішили вибиратися до Києва. Збирали групу охочих та пішли у бік центральної вулиці. Навколо вже все горіло і перетворювалося на одне суцільне пекло, а на перехресті заповітні кілька метрів не добігла жінка із дитиною. Обстріл був настільки щільний, що навіть відтягнути тіла убік вдалося не одразу.

Вибратися до столиці не вдалося. Довелося заночувати у підвалі лікарні. Не було зв'язку. ніхто не знав, що діється у місті. На свій страх і ризик подружжя вирушило знову – короткими перебіжками повз ліс та поле. Коли обстріл став дуже потужний, загубили кішку, вона втекла з переноски.

«Добігли до мосту – він був весь у обгорілих машинах. Це був Апокаліпсис на землі». Кадри підірваного мосту на Ірпінь і тисяч людей, що ховались під ним, облетіли весь світ.

Марина з чоловіком дісталися Біличів (околиця Києва) і заночували у Києві у знайомих. Це було 7 березня. «На мені було 3 пари штанів, у руках рюкзак – все, що залишилося з речей», – каже жінка.

Перед початком великої війни Олександр отримав зарплату. Тож, мали цілий рюкзак готівки. А вже на початку війни купити їжу було проблематично, в магазинах залишився невеликий вибір товару, вони не працювали під час повітряних тривог.

«Нам усім світить від 20 років до довічного»

Фортуна зрозумів, що як раніше вже не буде, тому формування корпусу РДК стало цілком логічним. Сьогодні вони презентують себе як військово-політичну організацію, що складається з російських добровольців, переважно громадян РФ, які проживають на території України, що воювали на боці України з 2014 року, та стали на її захист з 24 лютого 2022 року. З початку повномасштабної війни бійці РДК брали участь у бойових діях у Чернігівській, Київській, Херсонській, Запорізькій та Донецькій областях, а також у гучних рейдах за межами України – у Брянській та Білгородській областях.

«Росія намагається створити для своїх громадян ілюзію захищеності, але її державний кордон можна перетнути зі зброєю, що неодноразово довели наші рейди. Армія РФ радянського зразка, у них командування побудовано на системі доповідей. Можна виконати завдання та повернутись, поки інформація дійде нагору. Російська пропаганда називає нас терористами та вбивцями, але ми ставимо для себе глобальні цілі: усунення політичного режиму РФ та відновлення територіальної цілісності України у межах 1991 року. Нам хотілося б забрати одну російську область і зробити там Новоросію навпаки. Такий російський Сінгапур, де були б високі технології, штучний інтелект, дослідження у галузі генетики», – розмірковує Фортуна.

На питання, кому підпорядковується РДК, відповідає наступне: «В Україні ми підпорядковуємося Міністерству оборони, а всі операції на території Росії робимо самі, виключно за своєю ініціативою. Там (в Росії – ред.) кожному із добровольців корпусу світить від 20 років до довічного».

Сьогодні організація активно планує нові операції. Своїми найближчими соратниками вважають добровольців із Польщі.

«Ми щільно спілкуємось із Польським добровольчим корпусом, маємо великий обсяг спільного навчання та тренувань. Плюс вони беруть участь у боях на запорізько-донецькому напрямку, на південному сході з нами. Це наші найближчі колеги, ми постійно спілкуємось, тренуємось, воюємо разом. Ми з ними постійно на зв’язку, вони нам дуже допомагають, ми їм допомагаємо», – стверджує Фортуна.

Марина також задіяна в РДК, займається юридичною роботою і щоразу шалено нервується, коли чекає на чоловіка з бойових завдань. Після війни вони мріють виїхати у подорож щонайменше на півроку.

«Зараз багато що залежатиме від того, як Україна увійде в зиму. Росія намагатиметься утримати фронт до весни, за зиму акумулювати ресурси, провести мобілізацію та навесні воюватиме з новими силами. Україні потрібен успіх до Нового року, тому я порадив би чоловікам, які відпочивають у ресторані, докласти зусиль для перемоги. Я не говорю, що обов'язково йти воювати, але треба приносити користь. Волонтерити, донатити, допомагати військовим, якщо ви вирішили пов'язати своє життя з цією країною», – переконаний Фортуна.

Для російських родичів він «укронацист»

Подружжя повернулося до Ірпеня в квітні 2022 року. Марина з Сашком відразу ж почали шукати кішку Єву, що втекла на початку війни, і ремонтувати квартиру.

«Я довго дорікала собі, що залишила Єву в переносці. Якби одразу посадила її в рюкзак, вона б не втекла. Ми з Сашком об'їздили всі притулки та обійшли двори, розклеїли оголошення, зв'язувалися з волонтерами, які евакуювали тварин – все безрезультатно. Пошуки зайняли 2,5 місяців, і коли не залишилося надії, зважилися взяти іншого кота, який втратив господарів під час окупації. Тоді знайшлася наша Єва. Вагітна. І зовсім не в тому районі, де загубилася», – розповідає Марина.

Кішка народила чотирьох кошенят і всім їм знайшли господарів. А от з житлом було складніше. Будинок встояв, але дуже постраждав від окупантів. На два поверхи нижче квартири подружжя в стіні була наскрізна пробоїна від танка, дах будівлі проламаний і неабияк пошкоджений фасад.

«Спочатку ми просто заклеїли балкон целофаном, прибрали уламки і навіть зраділи, що житло просто є і воно не знищене, адже ми вже попрощалися із цією квартирою. Потім будинок відновили. Втім так, як було раніше вже не буде, адже війна триває», – розповідає подружжя.

Фортуна не підтримує стосунки із родичами з Росії. Давно зійшло нанівець навіть формальне спілкування з матір'ю, яка спочатку намагалася дотримуватися нейтралітету і звинувачувала у всьому американців, але після рейдів РДК на територію РФ, стала вірити в казки кремлівських пропагандистів. Сам Фортуна вірить лише у те, що його діти виростуть і правильно оцінять ситуацію. А поки що його викреслили зі списку сім'ї та додали у блек-лист у всіх соцмережах як «укронациста».

«Я не засмучений із цього приводу і завжди відкритий до розумного діалогу. Тим більше, що у Марини вони (російські родичі чоловіка – ред.) не в блоці», – каже Фортуна.

«Але вони мені не пишуть. Мабуть, знають, що прокляну», – відповідає Марина.