Чорнобильська трагедія: річниця вибуху

Понад півтора мільйона дітей опинилися в пастці окупації від початку російсько-української війни. Для одних це означає розлуку з рідними й депортацію до Росії, для інших — роки за парканами чужих інтернатів чи під дахами «прийомних» сімей, де їх силоміць відучають від всього українського. Багатьох відправляють у військові табори, де гранати й розтяжки стають навчальним матеріалом, а російські солдати диктують правила виживання. Те, що Кремль цинічно називає «опікою», світ визначає як воєнний злочин і геноцид. Проти цієї системної політики Росії бореться благодійна організація Save Ukraine, яка повертає додому викрадених дітей. Лише за час повномасштабної війни їм вдалося врятувати 777 маленьких і юних українців. Про випадки викрадень і порятунку засновник Save Ukraine Микола Кулеба розповів Sestry.

Діти на продаж

Наталія Жуковська: Пане Миколо, нещодавно з’явилася інформація, що у Росії створили сайт із фотографіями та описами викрадених українських дітей, до того ж з відкритими обличчями. 

Микола Кулеба: Знайти цей сайт вдалося завдяки нашій команді розслідувачів, які постійно моніторять інтернет у пошуках викрадених дітей. Насправді він існує вже давно — на окупованій Луганщині ще з 2015 року. Спершу це був примітивний ресурс з невеликою кількістю інформації. Потім так звана «ЛНР» під контролем Росії почала створювати свої «міністерства» і перетворила сайт на базу даних дітей. З весни цього року вони стали активно його оновлювати. І вже зараз інформація подана в стилі «даркнету» — як каталоги для педофілів. Ми маємо скріншоти, де вказано не лише колір волосся чи очей, а й «риси характеру» — наприклад, «дитина слухняна, виконує вказівки». 

Це — явні ознаки торгівлі дітьми, а такий злочин у світі вважається одним з найтяжчих. Не дивно, що США внесли Росію до списку країн, які толерують торгівлю дітьми, зокрема сексуальну експлуатацію. Цей сайт виглядає як маркетплейс, а не ресурс для легального усиновлення

Ми знаємо, що понад 300 українських дітей перебувають у десятках інтернатів на окупованій Луганщині. І будь-який росіянин може приїхати, заплатити директору інтернату й забрати дитину.

— Маєте приклади таких випадків?

— Так, і вони є і на найвищому рівні. Пригадайте Марію Львову-Бєлову, яка вивезла дітей з Маріуполя до Москви й роздала їх по російських сім’ях. Одного хлопця, Філіпа, вона взяла собі. Публічно розповідала, що діти спершу «ненавиділи» Росію та Путіна, а потім їх «перевиховали» і вони «полюбили». Насправді Філіп не мав вибору й просто змирився. На той момент йому було 16 років. 

Ще приклад — Сергій Миронов, близький до Путіна політик. Його вже п’ята дружина приїхала в дитячий будинок у Херсоні та забрала двох дітей — трирічну дівчинку та хлопчика. Ці діти були сиротами, яких місцеві переховували у церкві, щоб уберегти від депортації. Але ФСБ дізналося де вони, і забрало. Згодом Миронови вивезли їх до Москви. Дівчинку вдочерили, змінивши навіть рік народження, а місце перебування хлопчика досі невідоме. 

Є й інші історії. Наприклад, сім’я з Підмосков’я приїхала на окуповану територію й забрала трьох братів і сестер. Менша дитина їм сподобалась — її залишили собі, а двох інших просто «викинули». Їхнє місце перебування теж невідоме. 

Це — воєнні злочини. Навіть коли діти опиняються в російських сім’ях, виникає питання: з якою метою? Адже Росія офіційно заперечує існування української нації, а в соцмережах їхні громадяни прямо писали, що українських дітей «треба знищувати». І найстрашніше — діти в окупації чи у РФ не мають жодної можливості повідомити про своє існування чи попросити допомоги. За це їх відразу ж покарають, і вони можуть просто «зникнути» десь на Далекому Сході.

— Ви неодноразово наголошували, що півтора мільйона українських дітей було викрадено або незаконно переміщено до Росії. Уповноважена з прав дитини у РФ Марія Львова-Бєлова заявляла про понад 700 тисяч. Чому така різниця в даних і якою на сьогодні є ця цифра?

— Потрібно чітко розібратися у цифрах. Я казав, що півтора мільйона дитячих життів опинилися у пастці російської окупації. У 2023 році Марія Львова-Бєлова заявила, що Росія зареєструвала 744 тисячі українських дітей. Ми розуміємо, що ця цифра саме з тих півтора мільйона. Втім, що з ними зараз — невідомо: скільки з них з батьками, без батьків, скільки сиріт. Росія відмовляється надавати будь-яку інформацію. 

Є також офіційні дані українського уряду. Йдеться про 19,5 тисяч дітей, щодо яких є підтверджені повідомлення, але місце їхнього перебування невідоме. І це — лише верхівка айсберга. Ми маємо пояснювати Заходу, що таке «пастка окупації». Це ситуація, коли дитина або сім’я не можуть покинути територію. Наведу приклад. 

Нещодавно ми повернули маму з 16-річним сином з окупованої території. Їх змушували отримати російське громадянство, а хлопця — ходити до школи, що більше нагадувала військову підготовку. Мати не хотіла виїжджати, бо це її дім, але син сказав: «Якщо ти не хочеш, я поїду сам. Я не залишусь тут, бо не хочу служити в російській армії». Вона була змушена їхати, щоб він не втік самостійно. 

Ще одна історія — про хлопця з Херсонщини. Його мати стала колаборанткою, працювала на окупаційну поліцію, а потім втекла до Росії. Коли йому виповнилося 18, вона сказала: «Хочу, щоб ти був російським військовим і воював з укронацистами». Коли той відмовився — пішла у російський військомат і здала його. П’ять місяців хлопець служив у Криму, охороняючи військову базу. Одного дня почув інтерв’ю врятованого нами хлопця з Луганщини, який розповів, як з нього робили «росіянина». Вони зв’язалися, і ми змогли витягти цього хлопця з російської армії. Тепер він живе у Києві і мріє стати українським військовим, щоб боронити Україну.

— Чи існують механізми та якими є складнощі повернення як дітей з окупованих територій, так і депортованих у РФ?

— Давайте говорити про два треки. Перший — офіційний. Це механізми репатріації дітей, які сьогодні фактично відсутні. 

Ініціатива президента Зеленського Bring Kids Back об’єднала 41 країну навколо повернення дітей, але реального механізму немає, бо Росія взагалі не хоче вести переговори на цю тему. Вони не надають жодної інформації і не мають наміру повертати дітей

Я говорю це не з чуток. Будучи ще дитячим омбудсменом, я брав участь у Мінських переговорах. І тоді, і зараз позиція Росії незмінна: вони не планують повертати дітей. Якщо раніше вони ще заперечували свою участь в окупації Криму й Донбасу, то тепер, після внесення цих територій до своєї Конституції, вони вже офіційно заявляють, що це «російські землі», і що на них живуть «російські діти». В їхній логіці вони не захоплюють, а «звільняють» території та «рятують» населення. 

Зібратися, поки горить сірник

— У яких умовах перебувають українські діти в РФ та в окупації? Про що вони розповідають після повернення додому?  

— Це територія страху. Я наведу кілька історій, які чув особисто.

Перший випадок — хлопець 16 років. Ми його врятували, хоча йому вже видали повістку в російську армію. Я запитав: «Ти ходив до школи?». Він: «Яка школа? Це, скоріше, військове училище. Щодня нам промивали мізки: яка Росія велика, що ми маємо воювати з Україною й ставати російськими військовими. Приходили солдати, навчали користуватися зброєю».

Ще одна історія: прийомна мама трьох дітей не випускала їх з дому. Росіяни змушували оформити їх як сиріт, отримати російські паспорти, інакше погрожували забрати в інтернат або віддати в російську сім’ю. Вона ховала дітей, вишиванки, українські речі…. Мала два телефони: один — для дзвінків в Україну, інший — для перевірок. Коли чула, що під’їжджає військова машина, швидко ховала все, випихувала дітей у вікно, і ті переховувалися у кукурудзі, поки вдома проводили обшук. 

Є й більш жорсткі історії. В іншій сім’ї під будинок під’їхала машина з кулеметом, солдати з автоматами виламали двері, робили перевірки, застосовували тортури. Так, після побиття батька на очах у сина у того почалися заїкання й енурез. Ми їх евакуювали, але їм потрібні роки реабілітації. П’ятирічна дівчинка після допитів батьків на її очах перестала говорити. Вперше заговорила вже у нашому реабілітаційному центрі, коли їй було шість.

Ще один випадок — сім’я з Маріуполя. Мати чотирьох дітей зникла безвісти, двоє дітей були вбиті. Бабусю з двома онуками врятували. 17-річна дівчинка сиділа з кам’яним обличчям і скляними очима, без жодної емоції. 

Я спитав: «Які в тебе мрії чи плани на майбутнє?». Вона відповіла: «Я живу сьогоднішнім днем»

Те саме кажуть багато підлітків: максимум планування — день-два, як вижити, знайти їжу, уникнути фільтрації. Попри це, навіть ті, хто 11 років живе в окупації, вірять, що українські території звільнять. 

Місяць тому ми евакуювали з Херсонщини 17-річного хлопця, якому вже видали повістку. Його родина відмовилася брати російські паспорти, батько там — пастор. Сказали: «Ми не можемо присягати на вірність Росії, бо наша віра забороняє нам взагалі клястися. Тим більше — на вірність чужій державі». Росіяни відповіли: «Тоді ми заберемо ваших дітей». І це повторювалося кілька разів. Вони вирішили написати листа Путіну з проханням захистити їхнє право на відмову. Через два тижні їм телефонує співробітник ФСБ з Криму: «А що це ви там вирішили Путіну писати?».  Довго з ними розмовляв, переконував, але безрезультатно. Потім приїхали місцеві окупаційні органи й запропонували «компроміс»: підписати папір і отримати паспорт, але без усної клятви. Коли я запитав цю жінку, чи багато дітей залишилося в селі, вона відповіла: «Молоді майже не залишилося». 

На питання, чи багато забрали в армію, вона сказала: «Не знаємо точно, але бачимо багато свіжих могил 18-річних хлопців»

Люди живуть у постійному страху. Родини, яких наша команда допомагає евакуювати з окупованих територій, розповідають, що поруч з ними у їхніх селах чи містах поселяються російські військові разом з родинами, переважно вихідці з Чечні й Сибіру. Місцева окупаційна влада передає їм житло українців, які були змушені тікати, або тих, кого вбили. Часто самі військові примусово виселяють мешканців з їхніх будинків. 

Врятовані діти свідчать про безкарність загарбників: одному хлопцю прострелили шини на машині просто через те, що він «не сподобався», інша дівчина стала жертвою багаторазового сексуального насильства з боку російських солдатів.

— Як саме Росія вивозить українських дітей?

— Способів кілька. Наприклад, тисячі дітей, про яких заявляла Марія Львова-Бєлова, вивозили з Маріуполя так звані «волонтери» або військові — просто хапали дитину із сім’єю чи без і везли на фільтраційні пункти в Донецьк або інші окуповані території. Потім з Росії приїжджали представники, щоб забрати їх далі. 

Є багато випадків, коли дітей вивозили нібито в табори відпочинку — і не повертали батькам 

Один хлопчик, наприклад, зник з дому, коли мами не було. Його вивезли спочатку в один табір на три місяці, потім в інший — ще на три, а далі відправили у військову академію. І це при живих батьках. Мамі дивом вдалося його повернути після триденного допиту. 

Часто сім’ю доводять до стану, коли звинувачують у «неналежному піклуванні» і забирають дитину, відвозять у Росію. Після цього у батьків немає жодних прав. Був випадок з 17-річною дівчинкою-сиротою, яку ми повернули. Вона розповіла, що коли їй було 16, її прийомна мама погодилася на «літній відпочинок» у Криму — відмовитися було небезпечно, бо це програма Росії, інакше були б погрози забрати дітей. 

Дівчину посадили в автобус і привезли не на море, а у військовий табір у Волгограді. Три тижні вони проходили військову підготовку: робили розтяжки з гранати, вчилися мінувати та розміновувати, підривати танки. Деякі навіть стрибали з парашутом. Тренували їх солдати з «Вагнера»

Якщо щось робили неправильно — покарання. Підйом о п’ятій ранку за сигналом сірника — мусиш зібратися, поки він догорить. Далі — марш-кидки, фізичні вправи. Це була справжня армійська муштра. У таборі було близько тисячі дітей з окупованих територій і Росії. Після закінчення їм видали сертифікати, які дають право йти на строкову службу — фактично «військовий пропуск». Ось такі діти повертаються до нас.

«Вони казали, що врятували мене від нацистів і НАТО»

— Чи були випадки повернення вже усиновлених росіянами дітей?

— Так, ми повертали таких дітей. Наприклад, хлопця 13 років повернули завдяки його сестрі — вона боролася до останнього, ми допомагали. Був також хлопець, у якого мама померла, а бабусю змушували прийняти російське громадянство, щоб отримати дитину. Не віддавали — тоді нам вдалося фактично викрасти назад і бабусю, і хлопця. Ми також повертали дітей з інтернатів. Таких історій чимало.

— Скільки дітей вже вдалося повернути?

— Загалом Україні вдалося повернути понад 1300 дітей. 777 — це ті, кого повернула наша організація. Знаєте, просто так повернути дитину неможливо. Кожне повернення — цілі спецоперації, про які сьогодні я не можу говорити. Це конфіденційна інформація. 

Зазвичай шукаємо родичів, які можуть приїхати з документами і боротися на місці. Наприклад, бабуся дитини з інвалідністю три місяці добивалася повернення онуки з інтернату в Криму. Її змушували приймати російське громадянство, здавати ДНК-тест, щоб довести спорідненість. І коли вже справа стала публічною, туди приїхала сама Марія Львова-Бєлова з телекамерами, плакала й казала бабусі: «Як ми вас довго чекали». Цей сюжет навіть показували на місцевому телебаченні.

— Як діти реагують на повернення? Чи були випадки, коли вони вже встигли психологічно адаптуватися до російського середовища, коли не хочуть повертатися — наприклад, через страх, пропаганду чи втрату зв’язку з родиною?

— Так. Особливо це стосується маленьких дітей, які не розуміють, що відбувається. Але й старші іноді шокують. Наприклад, дівчинка 14 років, коли ми вже привезли її на підконтрольну Україні територію, запитала: 

«А це Росія чи Україна?» Я відповів: «Це Україна». А вона: «А що, Україна ще існує? Нам казали, що її вже немає, що все — Росія» 

Інший випадок: хлопця забрали в російську сім’ю, коли йому було 13. Через рік ми його повернули завдяки старшій сестрі. І він каже: «Чому ви кажете, що мене викрали? Мене врятували». Я уточнюю: «Врятували? Від кого?». А він: «Від нацистів і від НАТО». Я кажу: «Ти жив на Херсонщині. Коли ще був вдома, бачив там нацистів?». «Ні. Але так сказала сім’я, в якій я жив». Він був переконаний, що Росія та особисто Путін його «врятували». Казав, що навіть мер Анапи приходив у російську сім’ю, де він перебував, і обіцяв захищати його від «нацистів». На моє питання «Ти його ще потім бачив?» хлопець відповів: «Ні». І минуло пів року після повернення в Україну, перш ніж він зрозумів, що все це була брехня. Це яскравий приклад, як працює російська пропаганда і як вона промиває дітям мізки.

Відсутнє правосуддя будь-де — загроза справедливості всюди

— Яка мета Росії у таких діях — чи йдеться про ідеологічну індоктринацію, асиміляцію чи щось інше?

— Основна мета — знищення української ідентичності. Це стратегія Путіна. Аналогія проста: сто років тому Османська імперія забирала християнських дітей, робила з них мусульман і перетворювала на яничар — елітне військо. Путін робить те саме: знищує національну ідентичність, а потім проводить селекцію.

Тих, хто підходить для армії, відправляють воювати вже як «російських солдатів». Кмітливих роблять вченими чи бізнесменами, щоб працювали на Росію. Решту відправляють у силові структури, спорт чи культуру, але виключно як «росіян» 

Мета одна: щоб діти служили і прославляли Росію, забувши, що вони українці. 

— Мовчання чи розголос? Що допомагає, а що, навпаки, заважає поверненню дітей?

— Ситуація двояка. З одного боку, розголос, рішення Міжнародного кримінального суду й інші подібні кроки допомагають привернути увагу. Але з іншого — це ускладнює процес, бо росіяни розуміють: кожна врятована дитина — свідок воєнного злочину, і вона може свідчити на трибуналі. Подивіться: Міжнародний кримінальний суд уже видав ордер на арешт, Рада Європи створила трибунал. Путін чудово усвідомлює, що збираються докази. Тому будь-яка дитина з окупованої території є небезпечною для нього, бо може розповісти, що робили росіяни із цивільним населенням, як вони вбивали. 

Я ще не зустрічав жодної поверненої дитини, яка б не згадала про якісь воєнні злочини росіян 

Саме тому там діє жорстка ізоляція і прагнення не випустити жодного свідка.

— Ви вірите, що вдасться притягнути до відповідальності осіб, які беруть участь у викраденні чи «усиновленні» дітей?

— Це не питання віри, це питання правосуддя. Якщо правосуддя не відбудеться — це загроза для всього світу. Мартін Лютер Кінг колись сказав: «Відсутність правосуддя будь-де — загроза справедливості всюди». І це абсолютна правда. Навіть якщо покарання настане через 10 років — воно все одно має відбутися. Бо якщо цього не станеться, це стане сигналом для всіх тоталітарних режимів: можна діяти безкарно й мати успіх. Це не питання віри — це питання дій. Кожен з нас має робити все можливе, щоб злочинці були покарані. Інакше ми відкриваємо скриньку Пандори.

— Якою є реакція міжнародної спільноти? Чи достатньо зусиль світ докладає для повернення дітей?

— Ні, недостатньо. Я часто наводжу такий приклад: уявіть, що до мого будинку вдираються, викрадають дітей, мою дружину ґвалтують, забирають власність. У такій ситуації я кричав би на весь світ. Звісно, дякував би кожному, хто дасть ковток води, нагодує, підтримає. Але я не заспокоюся, поки не переможе правосуддя і мої діти не повернуться додому. Тому ми не можемо казати, що зроблено «достатньо», коли навіть не знаємо, де перебувають наші діти. Ця війна не закінчиться, доки ми не повернемо всіх дітей. І переговори не матимуть жодного сенсу, якщо питання дітей не буде включене в порядок денний — і ми не знайдемо рішення.

— Яку психологічну підтримку надаєте дітям та їхнім родинам після повернення?

— Діти насправді дуже травмовані — і самою окупацією, і тим, що багато з них досі не розуміють, що з ними відбувалося. Це стан замороження, в якому вони перебували роками. Вони зростали в ньому. Це і фізичний, і психологічний тягар: втрати, насильство, знущання, постійний страх. Уявіть: три роки життя в ізоляції, у страху, в очікуванні чогось, що не настає. Для дитини це критично — вона має розвиватися. Відсутність навчання, нормального спілкування — величезна проблема, яку ми намагаємось компенсувати. Наші психологи, терапевти створюють програми для різних категорій: дітей з інвалідністю, сиріт, тих, хто пережив сексуальне насильство. Є й програми реабілітації для дітей, яких примушували до мілітаризації. Завдання — допомогти дитині якнайшвидше повернутися до нормального життя у громаді. Хоча є травми, які, ймовірно, залишаться на все життя — як сексуальне насильство чи втрата близьких на очах дітей.

— А що відбувається далі з дітьми та сім’ями, які повертаються з Росії чи окупованих територій? Куди вони потрапляють?

— Держава надає їм певну підтримку. З цього місяця виплачує по 50 000 гривень на кожну повернену дитину — на базові потреби, можливо, на оренду житла. Це лише початок. Багато родин їдуть до близьких або за кордон, бо інтегруватися в Україні складно — війна триває, обстріли не припиняються. Путін робить усе, щоб життя тут було нестерпним. Але навіть у цих умовах врятовані сім’ї вдячні: вони можуть вільно дихати, відчувати свободу і гідність. Те, чого не було в Росії, де ти — ніхто, і окупант може вбити чи забрати дітей у будь-який момент.

— Провідний театр США ставить оперу на основі історії з SAVE Ukraine. Які випадки повернення дітей лягли в її основу?

— Ми постійно з ними спілкуємось. Вони приїжджали, збирали історії дітей — ті самі, про які я вам розповідав: викрадення, роз’єднання із сім’ями, життя в окупації. Це реальні історії врятованих дітей. Саме на їхній основі створюють оперу, яку наступного року покажуть у Варшаві, а потім — по всьому світу. Мета цієї постановки — зробити так, щоб світ більше дізнався про ці злочини. Донести правду через мистецтво. Бо це теж дуже потужний інструмент. Воно може достукатися до світу й показати, що того, що сьогодні робиться для порятунку українських дітей, недостатньо. Їх треба врятувати всіх до єдиного.

 Фотографії надані Save Ukraine‍

Тисячі українців і українок на тимчасово окупованих територіях щодня живуть під тиском і страхом — їх змушують брати чужі паспорти, переслідують за любов до України, намагаються стерти пам’ять про те, ким вони є… Але попри все — вони не здаються. Тримаються, борються, зберігають свою гідність і українську ідентичність ціною власної безпеки. Ольга Муха — кураторка й експертка у сфері комунікації, студій пам'яті та прав людини, старша стратегиня IN2, керівниця освітнього та міжнародного відділу Муніципального музею «Територія Терору» збирає свідчення тих, хто в окупації чинить опір ворогу. Про рухи опору, ризики й силу людей вона розповідає Sestry.

Довіра — основна валюта війни

Наталія Жуковська: Які форми опору й спротиву українців на окупованих територіях відомі сьогодні, які з них ви вважаєте найефективнішими?

Ольга Муха: Наша ефективність передусім у тому, що ми громадянське суспільство з горизонтальними зв'язками. І добре, що в нас цих груп багато (хоча й цього замало). Одна з причин, чому росіянам не вдалося «взяти Київ за 3 дні» — це те, що у нас немає цієї жорсткої централізованої ієрархії прийняття рішень (славнозвісні «центри прінятія решеній»). У діяльності в окупації ця структурна особливість стає ключовою. Бо кого би ти не висмикнув із системи, вона не посиплеться. Російська структура натомість жорстко ієрархічна, централізована й чітко керується єдиним центром. 

Не можна сказати, який з рухів спротиву є найбільш ефективним, бо вони всі по-своєму дієві. Первинний спротив, звісно, мілітарний. Далі йдуть різні партизанські рухи, які чинять різноманітні диверсії. Є також діджитал чи кібервійська, які працюють в умовах високої секретності та завдають потужних збитків ворогові. 

Якось речник Центру національного спротиву з позивним «Остап», відповідаючи на питання «Яка питома вага ненасильницького спротиву?», сказав: «Коли солдат РФ йде по Мелітополю і бачить намальований тризуб, а потім читає в телеграмі, що десь підірвана автівка, в нього складається пазл. Він розуміє, що проти нього працюють як бойові групи, так і цивільні». І він розуміє, що це не його земля. Він відчуває, що його тут не чекають. Багаторівнева екосистема працює в тривалій перспективі.

— Чому саме «невидимий» спротив цивільних має велику силу?

— Тому що це свідчення настроїв суспільства. Це не про «моя хата скраю, я нічого не знаю», а про «я ворога стрічаю», «тут моя земля». Це також про внутрішню небайдужість. Люди, які не мають такого досвіду, не розуміють усіх викликів, з якими стикаються мешканці окупованих територій. 

Існує небезпечний стереотип, що всі, кому потрібна була Україна, давно виїхали на підконтрольні їй території. Насправді ж причин, чому людина залишилася в окупації, безліч. Здебільшого — особисті та безпекові. 

Уявіть, щоб виїхати з тимчасово окупованих територій (ТОТ), доводиться пройти біля 16 ворожих блокпостів. Кожен з них — ризик для життя. До того ж виїзд — справа не з дешевих. Ціна питання — від 1,5-2 тисяч доларів 

Не секрет, що росіяни ретельно оглядають охочих виїхати, проводять обшуки. Якщо знайдуть проукраїнські татуювання, інформацію про участь у протестах чи щось не те у телефоні — проблем не уникнути. Тому, якщо ти не виїхав трішки раніше, а був активним українцем, то блокпост тобі не пройти. І це може стосуватися не лише тебе, а й твоїх рідних. 

Є історії про те, коли люди хотіли виїхати з окупації і зникли. Ніхто нічого до сих пір про них не знає. Є величезна кількість людей з вразливих груп, які не виїхали. Це літні люди, які не хотіли залишати свої домівки, хворі, хтось з них має лежачих чи нетранспортабельних рідних. Відтак, якщо хочеш щось зробити на окупованій території, доведеться стати «людиною-невидимкою». 

З цього, власне, і почалися «Злі Мавки». 

Вони в якийсь момент зрозуміли, що жінки середнього віку для окупантів невидимі. А вони ж можуть ходити, щось фотографувати, розносити листівки чи газети

Можуть бути дуже потужною силою. Наскільки? Ну от, наприклад, рух «Жовта стрічка» організував чимало акцій до псевдовиборів на окупованих територіях. Зокрема, фальшиві сайти, куди вносилися персональні дані колаборантів, тих, хто співпрацює з режимом з власної волі… 

Завдання цих рухів — зробити перебування ворога максимально дискомфортним на українській землі. Хто чим може — зброєю, спецопераціями, моральним чи психологічним тиском, креативною відповіддю. 

— Що і звідки відомо про підпільний спротив у Криму? Зокрема, про «Атеш» і «Злих Мавок», кількість яких вимірюється сотнями незгодних і сміливих людей, які діють попри страх тортур і смерті?

— У Криму насправді «найлегше», якщо взагалі в цьому контексті доречно так говорити, бо там не такий жорсткий контроль, як на новоокупованих територіях. Ну і на нових окупованих територіях ворог намагається максимально підкупити населення — приміром, тим, що людям підвищують зарплату. Економічний фактор росіяни дуже добре вміють застосовувати. 

Нещодавно у «Щоденниках Мавок з окупації», який пишуть дівчата й жінки з окупованих територій, була історія, яка мене вразила. Одна жінка писала: 

«Я працювала в музейній сфері і трималась до останнього. Але в мене вже немає заощаджень і я змушена йти працювати на окупанта» 

Заради цікавості і розуміння я прогуглила, які у них зарплати, і вони дійсно виявилися суттєво вищими, ніж в Україні й навіть місцями у самій РФ. Однак, ми розуміємо, що це тимчасова «рекламна акція», і щойно ворог свого досягне, щедрість зійде нанівець, і буде, як в умовних Тулі з Таганрогом. Але зараз це працює. 

У Криму дещо легше в сенсі моніторингу. Тому там активні «Жовта стрічка» й «Злі Мавки». Багато всього робить на півострові партизанський рух «Атеш». Приміром, регулярні диверсії. Корисними можуть бути цивільні, які інколи мають можливість передати важливу інформацію, що дозволяє спецслужбам проводити важливі операції. 

‍— Час від часу ви спілкуєтеся з представниками «невидимого спротиву». Як ви отримали їхню довіру? 

— Довіра — це, певно, основна валюта під час війни. Особливо в моїй роботі, коли збираєш свідчення чи працюєш із чутливим матеріалом. Я не працюю як журналістка. Я інтерв'юерка, музейниця, письменниця, кураторка. Тому мені більше довіряють, бо розуміють, що отримана інформація не буде пересмикуватися задля клікбейту. 

Люди мають потребу довіряти, разом з тим іноді потрібні місяці, аби людина почала зі мною говорити. Наприклад, коли я перші рази розмовляла з представницею «Злих Мавок», то вона була у масці й капюшоні, зі скрипучим, смішним комп'ютерним голосом. Вперше ця дівчина показала обличчя через місяці нашого спілкування. До того ж перепитала: «Ти ж не пишеш?» Кажу: «Ні, не пишу». 

Коли вона зняла капюшон, і у неї розсипалося розкішне довге волосся. Я аж не витримала й вигукнула: «Дійсно Мавка!». А вона сміється: «А ти реально, як російський солдат. Вони думають, що ми спецслужби, а ми прості дівчата й жінки»

Мавка відверто зізналася, що їй страшно через те, чим вона займається, але вона не може бути осторонь і проявляти байдужість. Тільки уявіть, яка це неймовірна внутрішня робота із собою, зі своїми страхами, цінностями. Насправді дуже непросто спілкуватися з представниками рухів спротиву чи навіть окремими активістами. Варто поставити одне неправильне питання, і все — зв’язок обривається. 

Є одна дівчина в Криму, яка пише щоденник онлайн. Я маю до нього доступ і можу читати. Вона — мисткиня, тому дуже цікаво описує своє життя. Наприклад, іронічно розповідає, що коли вони з друзями планують поїхати на пляж, то обирають той, де не було прильотів. А була історія про подругу, яка почала зустрічатися з «ідеальним хлопцем». Одного разу подруга згадала про події в Бучі, і хлопець сказав, що це — фейк. Після чого отримав ляпаса, і вони розлучилися. 

Її цікаво аналізувати, бо вона все життя — російськомовна, але це людина з українськими цінностями, з нашим, питомо українським запитом на свободу. Пам'ятаю, як вона писала про референдум. Що Путін з усіх дірок лізе. Навіть у банкоматах — щоб зняти гроші, ти маєш подивитися про нього відеоролик. Нещодавно писала, як росіянам подобається Трамп. Типу він є «сильною рукою». 

Коли ми повернемо назад наші території з цими глибоко травмованими окупацією людьми, це буде величезна робота з реінтеграції. І для цього вже сьогодні потрібно дуже добре розуміти виклики і реальність, з якою стикаються люди на окупованих територіях.  

Суперсила українських жінок

— Чому, як думаєте, обрано саме образ мавки? 

— У цього руху три засновниці. Вони вирішили, що це яскравий і точний образ: дівчина, немов мавка, спочатку привабить, а далі затягне у ліс і залоскоче до смерті. Їхній перший плакат був приурочений до 8 березня і став вірусним. На ньому — дівчина, яка б’є російського солдата букетом квітів по обличчю. І напис: «Не хочу цветов, хочу мою Украину». Вони його і розклеювали, і поширювали, зокрема через телеграм-канали. Також із цієї серії був плакат зі звабливою дівчиною і написом: 

«Окупант, ти не знаєш, як закінчиться цей вечір»

Як на мене, це дуже крута історія, тому що росіяни молодих українок бачать виключно як сексуальний об'єкт, а трохи старших чи літніх взагалі не бачать, хоча завдання виконують жінки різного віку. У них у команді є навіть бабусі, які вигадали «кухню Мавки»: у самогон підливали проносне й приносили у військові частини. Особливо коли у росіян були свята. А що найбільше любить російський солдат? Халяву і горілку, тож тут повне бінго. Звісно, це величезний ризик. Треба увійти в довіру, віддати «смаколики» й швидко зникнути, ще й так, щоб тебе потім не впізнали. 

— Хто ті жінки, які стають «Злими Мавками»? 

— Хто завгодно. Єдине, що їх об'єднує, це те, що їм не байдуже. Інколи вони приходять у спільноту, щоб поговорити, виговоритися, бо немає з ким поділитися наболілим. Я думаю, це насамперед жінки, які мають потребу свободи і вибору. Єдина формальна вимога, що всі ці рухи об'єднує: вони не працюють з неповнолітніми. І це знову ж таки відрізняє їх від росіян, тому що ті, навпаки, полюють на наших підлітків, насамперед проблемних. 

Діють вони за відомою схемою. Спочатку дають просте завдання і незначні, але відчутні гроші. Юнак чи юнка підчіплюються на гачок. Українські рухи спротиву так не роблять. Для ненасильницького спротиву потрібно небагато — воля, уява і трішки фантазії, аби придумати, що ти можеш зробити. А ще гідність, ось цей внутрішній запит «хто, як не ми». На сьогодні «Злі Мавки» є на багатьох окупованих територіях. Навіть з РФ з'явилися охочі доєднатися до руху, але їх чомусь не беруть (сміється). 

— Яку роль відіграє жіноче лідерство у спротиві?

— Потужну.

‍У боротьбі з таким ворогом, як «рускій мір», який не визнає і не приймає ролі жінок, саме жінки стають додатковою суперсилою

У воєнний час на жінок здебільшого падає весь побут і відповідальність за інші вразливі групи: дітей, літніх людей, хворих, ветеранів. Це при тому, що чимало жінок є також на фронті й проявляють себе дедалі більше як талановиті войовниці. Наші жінки можуть все. Якщо вони для ворога виглядають як ті, що не можуть нічого, то це наша козирна карта, якою не можна нехтувати. 

Діджитал-партизани або несамотні в мережі

— Що відрізняє сучасну ситуацію від воєн минулого?  

— Діджиталізація. Чому ворог так мало затримує учасників «невидимих» рухів спротиву? Тому що вся схема побудована на анонімних чатах. Наприклад, хто лідер «Жовтої стрічки»? А немає одного лідера. 

Навіть якщо десь хтось один випадає, діяльність руху не зупиняється. Можна вбити людину, харизматичного лідера, натхненника, але неможливо вбити ідею, яка об'єднує 

Ця наша внутрішня генетична анархічність і схильність до горизонтальних зв'язків є ще однією нашою суперсилою і основою громадянського суспільства. Ми побудували, по суті, державу в державі, яка перекриває значну частину державницького функціоналу. Так, вона недосконала і ніколи такою не буде, але вона працює. 

Щодо операційної діджиталізації, раніше ж як партизани працювали? Мав бути сховок, умовне «дупло», куди щось клали. Зараз це «дупло» знаходиться в мережі, і завдяки цьому все стало набагато безпечніше фізично. 

Як, приміром, відбувається розповсюдження тієї ж самвидавчої газети? Розповсюджується макет, де стерті всі цифрові сліди: в чат надсилається файл у форматі PDF. Хто має вдома принтер — роздруковує і розносить. Одне з правил: бачиш небезпеку — викидай відразу газети чи постери, на них слідів немає. Звісно, бувають провокатори, які прикидаються і прагнуть потрапити до руху — це регулярна справа. Тому, якщо хтось хоче неодмінно фізично зустрітися, жоден активіст на це не пристане. Ніхто не зацікавлений, щоб стало відомо, як вони виглядають. 

І навіть якщо тебе зловлять з плакатами і запитають: «Де ти це взяв?», щира відповідь буде: «В інтернеті знайшов». А хто твій куратор? А немає ніякого куратора. Ти навіть «здати» нікого не можеш, бо ти його в житті не бачив

— Що дає людям силу чинити опір навіть у найнебезпечніших умовах?

— Мене теж цікавить це питання. Я живу у Лондоні з 2017 року. Втім, від початку повномасштабної війни в Україні проводжу більше часу, ніж в Британії. Могла б начебто «спокійно жити» і нікуди не їздити, тим паче у мене неповнолітня донька. Але я так не зможу. Мені здається, що це та категорія людей, яким найбільше треба. І таких людей стало більше з повномасштабною війною. 

Навіть по діаспорних контекстах помітно, як загострилась потреба у приналежності. До повномасштабки у Лондоні було 2-3 філії суботньої української школи. Сьогодні вже 13. Приходять зокрема ті, хто живе тут давно, але раніше не мав потреби проактивно виражати свою ідентичність. Зараз вона з'явилася, і це дуже важливо. Це все наші майбутні амбасадори й адвокати українських інтересів у світі. 

Якось мені знайома журналістка розповідала, як їм довелося вивозити з окупації батьків одного з активістів. Проїхавши останній блокпост, вони зупинилися на першій заправці. Жінка, повернувшись з туалету, розплакалась. Сказала: «Як глибоко ми провалилися». Її вразив туалет, в якому є світло і пахне, є туалетний папір, рідке мило. Це людина з Донецька, який в 2012 році був одним найбагатших міст України. Але «русскій мір» приніс із собою провалля.  

«Коли війна почалась, я сидів на вишні..» 

— Як окупанти намагаються контролювати інформаційний простір (наприклад, підключення до російського інтернету в Маріуполі чи блокування українських операторів), і як наші люди це обходять?

— Ситуація дійсно напружена, тому що ворог контролює спілкування людей через провайдерів. Навіть якщо ти в Zoom довго висиш, це може бути для них червоним прапорцем. Поки що немає кращого шляху, ніж платний VPN. 

Ну і звісно, не слід забувати ключові правила інформаційної гігієни. Завжди має бути два телефона — домашній і вуличний. Використовувати для спілкування Signal на домашньому телефоні. Поговорив — стер. Плюс завжди мусить бути прикриття. Тобто треба додати у телефон, наприклад, «Московський комсомолець» й інші російські телеграм-канали. Телефон не може бути «стерильним», бо це моментально викличе підозри. Також треба розуміти, де і що можна читати, а де не можна, як чистити пошукову історію. 

У деяких регіонах зовсім немає доступу до інтернету. Є дописувачка Щоденників з Луганщини, яка аби щось розповісти, спеціально їде до Луганська, бо в її селищі чи містечку зв'язок геть відсутній.

‍— Який вчинок чи історія спротиву вас особисто найбільше вразили?

— Є історії, що емоційно розривають на шмаття. Так, одна жінка довго не виїздила з окупованого Маріуполя, бо мала хворого лежачого чоловіка. Коли він помер, сама поховала його на їхньому подвір'ї. Розповідала, що в той момент навіть не заплакала. Але коли виїхала з ТОТ, йшла по Запоріжжю й раптом почула пісню «В мене немає дому»… і розридалася.

Свого часу в музеї «Територія Терору» ми записували проєкт «Втрачене дитинство» про тих, хто був депортований дітьми в Казахстан та Сибір… Був там пан Степан, який розповідав: «Коли почалася Друга світова війна, я сидів на вишні…». І от в 2022 році в хабі для біженців у Варшаві я розмовляю з хлопчиком з Херсону. І він мені каже: «Коли війна почалась, я сидів на вишні..». Мене наче струмом вдарило! Майже сто років минуло, і ось тобі пан Степан, якому під дев'яносто і який пережив депортацію і повернувся, і цей хлопчик, який говорить тими ж словами. У такі миті розумієш, що нічого в світі не міняється. І починаєш гостріше відчувати свою відповідальність, щоб все це було задокументовано і таки ніколи більше не повторилось.

Або історія Тетяни Тіпакової з Херсону, яка відверто розказує про тортури. До повномасштабного вторгнення вона мала туристичний бізнес, ніколи не була громадською активісткою, але коли прийшли росіяни, очолила мирні протести. Через що її забрали «на підвал», де піддавали тортурам. Росіяни хотіли, аби вона записала відео з вибаченням і стала працювати на них, організовуючи протести за «русскій мір». Вона згадала фільм про ізраїльську армію, де говорили: «Коли ти в полоні, у тебе одне завдання — вижити». Виснажена, вона погодилась на відео з вибаченнями, їй одягли мішок на голову і кудись повезли. Далі сказали: «Йди десять кроків». Вона вирішила, що буде розстріл. Коли розповідала про ті 10 кроків, мені здалося, що я їх разом з нею пройшла. Вона чекала на розстріл, але нічого не відбувалося. Скільки часу так простояла, не знає. Далі наважилася, зняла мішок і побачила, що її покинули десь у полі. Пішки прийшла додому, де на неї… чекала донька, яка прорвалася в окуповане місто з-за кордону, щойно дізнавшись про зникнення матері. Сівши обідати, Тетяна побачила у вікні ту ж саму машину, яка вивозила її на тортури. Відразу зорієнтувалася і силою виставила отетерілу доньку за двері зі словами: «Скажеш мамі спасибі за їжу, що передала». Таким чином врятувала свою дитину. 

Нюрнберг-2 — ілюзія?

— Свідчення вцілілих можуть стати основою для майбутніх трибуналів на кшталт Нюрнберзького процесу? 

— Щоб зібрати кейс на Нюрнберзький процес, потрібно мати повну інформацію про той чи інший випадки. Цим займаються правозахисні організації. Якщо ми бачимо, що є людина, яка готова давати повноцінні свідчення, ми її скеровуємо далі. Бо наше завдання як музею — зберегти історію музейного середовища у воєнний час, а як проєкту «Небачена сила» — зафіксувати інформацію про рухи ненасильницького опору. Неможливо охопити неохопне, завжди слід мати фокус. Але ми всі між собою співпрацюємо. 

Майже 8 років я пропрацювала в штаб-квартирі PEN International і маю скептичне бачення всіх цих трибуналів. 

Тисячі задокументованих випадків зґвалтувань як військових злочинів на Балканах. Крихітне Косово — 20 000 злочинів сексуального насилля. Знаєте, скільки осіб засуджено? Одну 

До того ж справа роками висіла на апеляції. Ось все, що потрібно знати. Тому я не вірю у справедливий міжнародний суд над ворогом. 

Найкращий реванш — це сила й щасливе повнокровне безпечне життя. Але при цьому слід намагатися зламати цей патерн «міжнародної безвідповідальності» і доводити справи до Гааги, при цьому пам'ятаючи, що це не панацея. 

— Світ знає безліч деталей про нашу війну. Але замість ефекту, на який ми розраховуємо, маємо ситуацію, коли через потік негативної інформації люди навпаки відсторонюються від теми війни. Що можна з цим зробити?

— Насамперед розуміти, що наша війна — не єдина у світі. Сьогодні відбувається близько 30 військових конфліктів. І казати, що «ми найбідолашніші» в кімнаті, де сидять Ізраїль, Палестина, Сирія, Ємен, Судан, М'янма, Венесуела тощо — не найкраща стратегія. Треба думати, що ми можемо запропонувати світові. Ми фактично єдині у світі, хто має такий досвід ведення сучасної війни відповідного масштабу в міському і не тільки ландшафті й реально треновану в реальних бойових діях армію. 

Що робити? Для початку самим пройти деколонізаційну «розпаковку» і зрозуміти, наскільки ми… об'єктивно класні (сміється). І доносити до інших, що ми — повноцінні партнери. Не лише жертви, але й борці, переможці. Професійні «вцілілі» (англійське survivor мені навіть більше подобається). Сталося так, що маємо неадекватного й хворого сусіда. Втім, за допомогою партнерів ми можемо побудувати колаборації на всіх рівнях — від балету до військових тренувань. Ресурси для цього у нас поки є.

Фотографії надані Ольгою Мухою‍

Спадає перший емоційний шок від того факту, що Росія для удару по Дніпру 21 листопада 2024 року застосувала міжконтинентальну балістичну ракету (МБР), тому маємо можливість предметно розібратись у цьому питанні, зокрема, як світ має відреагувати на такий удар.

Як можемо зрозуміти «по гарячим слідам», в цій історії США все ж зробили деякі кроки для профілактики загрози, тому, наприклад, коли надали дозвіл для ЗСУ бити західними ракетами по території РФ, то географічні обмеження були прибрані.

Хоча тут мова також про досі небачений крок, бо до цього моменту західні ракети ніколи в історії по Росії ще не били

Як визнала під час брифінгу одна з речників Пентагону Сабріна Сінгх, існування російської ракети РС-26 «Рубіж» для США секретом не було. Ба більше — є навіть орієнтовне розуміння про запас таких ракет, цикл виробництва яких займає мінімум кілька місяців. Тобто дозвіл на удари ATACMS та Storm Shadow по РФ надійшов якраз у момент найбільшого наростання ракетної загрози від країни-агресора.

Однак тут однаково треба розібратись у питанні, так що за ракету використали росіяни для балістичного удару великої дальності по Дніпру 21 листопада 2024 року, що треба для захисту від такої загрози та яка відповідь необхідна від усього цивілізованого світу. 

Повернення до «Холодної війни»

Почнімо ось із чого. Під вечір 21 листопада в західних ЗМІ почали з’являтись оцінки, що росіяни по Дніпру вдарили «всього лише» балістичною ракетою середньої дальності (БРСД), а не МБР. Чи має таке уточнення сенс — це уже з якого ракурсу дивитись.

Якщо говорити про можливості протиракетної оборони України, то в нас нема комплексів для збиття в штатному порядку ані БРСД, ані МБР

Тому як тут термінами не жонглюй, для нашої країни стає життєво необхідним отримати хоча би мобільні протиракетні комплекси THAAD від США. Навіть попри те, що в самих американців є лише сім батарей такого комплексу, який на експорт поки не продавався.

За своїми характеристиками РС-26 «Рубіж» одночасно відноситься і до балістичних ракет середньої дальності, і до МБР також. За відомими характеристиками «Рубіж» має дальність до 6000 кілометрів, у той час як до БРСД відносять ракети з дальністю пуску до 5500 кілометрів. Тобто це нове російське «вундерваффе» якби «застрягло» між двома класами озброєння.

Водночас у цій історії називати РС-26 «Рубіж» балістичною ракетою середньої дальності є певний геополітичний сенс. Бо це вказівка, що цей вид озброєння націлений не тільки на США, але й на Європу також, що в свою чергу повертає до реалій «Холодної війни», коли весь європейський континент був під «прицілом» радянських ракет середньої дальності РСД-10 «Піонер», які були носіями ядерної зброї. Бо одна справа, коли уряд Німеччини не передає ракети Taurus, бо вважає пряму російську загрозу все ще дуже далекою.

А от інша справа — коли офіційний Берлін зіткнеться з реальністю, де російські БРСД під ядерну зброю загрожуватимуть всій Європі в режимі 24/7. І тут допоможе хіба що рішення нарешті дати ЗСУ свої далекобійні ракети

Кремлівський диктатор заявляв, що нове «вундерваффе» має назву «Орешник». Але схоже, що в даному випадку це просто спроба «переназвати» той самий «Рубіж» за прикладом того, як росіяни «Шахеди» називають «Геранями».

А щоб зрозуміти ймовірні темпи виробництва РС-26 «Рубіж» на потужностях російського ВПК і які там західні компоненти в обхід санкцій можуть використовуватись, треба дочекатись результатів експертизи від українських фахівців.

«Нептун» треба перетворити в «Томагавк»

Удар Росії ракетою РС-26 «Рубіж» по Дніпру 21 листопада 2024 року показав насправді не тільки слабкі місця системи безпеки Заходу, але й слабкі місця агресора також.

Базовий технічний момент — балістична ракета будь-якого типу летить лише по передбачуваній дугоподібній траєкторії, змінювати в польоті висоту та маршрут можуть лише крилаті ракети. Для виявлення пусків МБР країни НАТО мають загоризонтні РЛС, і судячи з усього, звідти попередження для наших військових про запуск «Рубежа» по Дніпру надійшло оперативно.

Що в свою чергу вказує на те, що про будь-який ракетний удар росіян ми можемо знати завчасно

Але збити цю РС-26 на підльоті до Дніпра було нічим, з чого випливає висновок, що протиракетна база НАТО в польському місті Редзіково перекриває лише незначну частину нашої території. Саме тому для посилення протиракетної оборони України так вкрай потрібен комплекс THAAD від США.

Слабке місце Росії в цій історії проявилось ось в чому: існуюча система стримування передбачає, що Кремль та Білий Дім мають завчасно попереджати одне одного про будь-які заплановані пуски МБР, бо якщо відбудеться якийсь «позаплановий» пуск, це означатиме початок ядерної війни з усіма випливаючими.

Хоча РФ постійно погрожує ядерною зброєю, по факту сам агресор боїться перетворитись на «ядерний попіл» після удару Заходу

Власне, як і боїться прямого покарання за будь-які свої злочинні дії. Якщо Кремль аж так не приховує свій страх, значить ним треба скористатись, і це можна зробити ось у якому ключі. 

У будь-яку гру можна грати вдвох, тому росіянам слід «нагадати», що часи «Холодної війни» — це і західні ракети, яким кілька хвилин польоту до кремлівських бункерів. Перший крок у цій грі Захід вже зробив, і вийшло вдало: за поки що неофіційними даними, Storm Shadow успішно знищили бункер з військовими РФ на території одного з об’єктів президента РФ на Курщині.

Наступний крок — це наземний «Томагавк», який націлений безпосередньо на Росію, щоб якщо реалії «Холодної війни», то за повною програмою

Так, урядовці США через ЗМІ уже натякнули, що пряма передача Tomahawk для України їм виглядає малореалістичною. Але ж тут є й більш практичний варіант, назвемо його умовно «тайванським»: на початку 2000-х років Тайвань отримав від США необхідні технології, створив свою далекобійну «томагавкоподібну» ракету, і це напряму стримує КНР від вторгнення.

Коли цивілізований світ дає пряму відповідь, зухвалість Кремля «випаровується». Тому Захід має дати нову допомогу України, аби удар по Дніпру 21 листопада 2024 року став й останнім в історії застосуванням міжконтинентальної балістичної ракети.