Премія «Портрети сестринства»: у березні Sestry оголосять імена переможців

На годиннику п'ята ранку. Двигун нашого буса, яким ми веземо допомогу для війська, щойно втретє заглох. Після короткої перерви він знову заведеться. Але я знаю, що удача не триватиме довго, а ми зараз, по суті, посеред невідомості. До найближчого великого міста, де ми можемо розраховувати на допомогу механіка, нам їхати півтори години. А ще сьогодні — субота. 

Волонтери з Польщі 

Востаннє наш бус «Доброволець» втрачає потужність одразу за селом Знаменка. Ромек відпускає зчеплення і дозволяє машині котитися з гірки, поки колеса крутяться. Раптом за поворотом перед нашими очима з'являється парковка, кафе і невелика майстерня для вантажівок. Ми паркуємось. На стенді висять кілька оголошень майстерень і компаній, що пропонують евакуатор. Але ми почекаємо, не будемо будити людей у суботу о п'ятій.

Коли стрілки годинника показують восьму, я беру телефон і набираю номер майстерні, біля якої наша машина остаточно зламалася. Відповідає сонний чоловічий голос. Я розповідаю українською, що сталося: мовляв, наш Vito зламався, ми не знаємо, що робити далі, стоїмо тут на вашій парковці. У відповідь чую, що це автосервіс для вантажівок, але він подумає і мені перетелефонує. Минають довгі хвилини, в моїй голові вирують думки: сьогодні ми маємо дістатися до Краматорська, а я навіть не знаю, чи нам взагалі вдасться звідси виїхати. Зрештою Ромек бере телефон і дзвонить на той самий номер, який я набирала пів години тому.  

— Доброго ранку! — хоча він говорить українською, відразу зрозуміло, що він іноземець. — Ми волонтери з Польщі. У нас зламалася машина. Так, Мерседес Віто.

І раптом все змінюється. За кілька хвилин біля автівки з'являються чоловіки. Вони помічають польські номерні знаки, заводять розмову, заглядають під капот, розпитують. Один пропонує каву, інший питає, чи веземо ми допомогу нашим хлопцям. Я здогадуюся, що це працівники або клієнти майстерні. Один з них бере телефон, і я чую, як він каже: «Олександр? Так, це поляки». 

— Через 10 хвилин приїде колега, — звертається він вже до нас. — Він відвезе вас до своєї майстерні.

І дійсно — незабаром з'являються двоє молодих хлопців. Одного з них я впізнаю по голосу, це з ним я розмовляла по телефону. Вони транспортують нас до своєї машини, після чого везуть по вибоїстій дорозі. Я встигаю розплакатися, що ми можемо не встигнути, а нас чекають на фронті. І у відповідь чую, що вони зроблять все, щоб допомогти нам якнайшвидше звідси виїхати. Один з них відразу ж вирушає за необхідними запчастинами до віддаленого Кропивницького, а інші механіки розбирають «Добровольця» на частини. 

— Ідіть прогуляйтеся, попийте кави, — радить власник майстерні. — Я подзвоню, коли все буде готово. 

Ми йдемо через це дивне і трохи забуте світом містечко. Воно оточене об'їздною дорогою, тому рух тут настільки незначний, що мешканці миттєво впізнають туристів. Вони з цікавістю спостерігають за нами, коли ми робимо покупки в місцевому магазині і влаштовуємо пікнік на лавці. 

Ми втомлені, але булочка із сиром і цибулею смакує так, як страва в найкращому ресторані. 

Через чотири або п'ять годин дзвонить власник майстерні: все готово. Ми можемо їхати. Механік пояснює, що сталося і на що потрібно звернути увагу. Але він запевняє, що ми виконаємо місію.

— Скільки я з нас? —  питаю я, дістаючи гаманець.

— Ти жартуєш? Це я повинен вам доплатити. Ви допомагаєте нашим захисникам. Я не зміг би дивитися на себе в дзеркало, якби взяв з вас гроші.

Зрештою ми все ж домовляємося, що заплатимо 450 гривень за куплені запчастини, і їдемо.

З початку великої в.

Січень 2023 року. Вова і Катя чекають на нас на залишках автобусної зупинки. Я бачу їх здалеку, бо місто на цьому боці річки ще мертве, і це єдині живі душі поблизу. Літня пані в синій куртці нервово переступає з ноги на ногу. Чоловік у чорному одязі зі спокійним обличчям вдивляється в нашу машину, що наближається. Йому може бути трохи за сорок, але втома на обличчі і зморшки додають серйозності. Вони знають про нас лише те, що ми — волонтери з Польщі. І вирішують прийняти нас на ніч, бо подорожувати після настання темряви в цьому районі небезпечно. Хоча Ізюм вже звільнений з-під російської окупації, тут все ще трапляються ракетні обстріли. Мене дивує, що хтось хоче прийняти у себе вдома шістьох геть незнайомих людей. І це в будинку, який виглядає невеликим і небагатим. Того вечора вони, здається, віддають нам все, що мають.

Кароліна Кузема, журналістка й волонтерка, перша полька, яка висвітлювала повномасштабну війну в Україні, часто першою добиралася до територій, звільнених з-під окупації, документуючи щойно виявлені російські злочини і неодноразово відчуваючи величезну вдячність за саму лише свою присутність.

— Це було восени 2022 року, в околицях Житомира, — згадує Кароліна. — Люда доглядала за купою дітей, онуками й племінниками, від дошкільнят до підлітків. Мене попросили про їжу й памперси. Вона пригостила мене домашнім обідом і не відпустила, поки я не погодилася взяти дві трилітрові банки домашніх солоних помідорів. Досі не знаю, як я провезла їх через кордон. З того часу регулярно допомагаю їм — до речі, вона щойно написала повідомлення з проханням про їжу. 

Більшу частину свого часу Кароліна проводить у Куп'янському районі, куди надходить значно менше гуманітарної допомоги й підтримки. Це пов'язано з віддаленістю, жахливими дорогами та підвищеною небезпекою: навесні 2023 року тривають потужні обстріли міста Куп'янськ, а російські війська наступають у напрямку стратегічної річки Оскіл, тому життя в прифронтових селах є важким. Дістатися до села Кругляківка відверто важко, оскільки єдиний міст, що з'єднує це місце з Сенкове, неодноразово бомбили. Триває його відновлення, перейти можна тільки пішки. Кароліна просить польських волонтерів про підтримку для мешканців, і ті, незважаючи на небезпеку, доїжджають до села з гуманітарною допомогою.

—  Кілька днів тому я поїхала в гості до місцевих жителів, — розповідає Кароліна. — Це не могло завершитися кавою. Віталій, мій сусід, який допомагає отцю Леоніду з місцевої церкви, по черзі мене з усіма познайомив. Я отримала горіхи в солодкому сиропі, квашений у бочці кавун, а Вова, місцевий художник, подарував мені книгу про Сенкове з автографом. На дорогу я отримала ще й бутерброд, хоча до машини на іншому березі річки мені 10 хвилин пішки, а потім ще 10 хвилин їзди до дома. Того ж дня Віталій приніс мені відро домашніх овочів і мед. Люди віддали чи не останнє, що мали.

Друзі Польщі 

Томаш Сікора, музикант, продюсер і волонтер, який підтримує українську армію, знає Україну ще з довоєнних часів. Ще до 2014 року він давав концерти в межах музичного проєкту Karbido разом з письменником Юрієм Андруховичем, спостерігаючи за формуванням нової ідентичності українців, які прагнули бути частиною Європи та відокремитися від усього російського. У лютому 2022 року він не розмірковував, а відразу почав діяти: збори, благодійні концерти, а зрештою і конвої з гуманітарною допомогою до України. Після визволення Ірпеня з-під окупації Томаш поїхав туди поїздом. Тоді місто ще було повністю зруйноване. Не було електрики, а він мав у сумці стільки павербанків, скільки міг донести.

— Я доїхав до Києва, а звідти ми поїхали на машині до Ірпеня, — розповідає Томек. — Я зустрів тих самих людей, яким раніше ми надсилали з Польщі конвої з гуманітарною допомогою, їжею, одягом, кормом для тварин. Пам'ятаю, там була літня жінка, яка жила в якійсь хатинці поруч зі своїм зруйнованим будинком. Було вже темно, починалася зима. Ми передали їй павербанки, сіли в кімнаті, вона приготувала нам чай. Коли ми вже збиралися виїжджати, вона без слова спакувала цілу сумку своїх домашніх консервів — солінь, грибів.

Вона сама збирала ці гриби в лісі поблизу, а тоді ліси навколо Ірпеня ще були заміновані, тож таке грибництво було смертельно небезпечним. І вона віддала всі ці запаси Томеку, не бажаючи чути відмови, хоча сама мала небагато. Музикант вирішив забрати консерви до Польщі і пригостити ними тих людей і друзів, які допомагали у зборах для Ірпеня і Бучі. Він їхав до України, навантажений тим, що дасть українцям енергію, а повертався з подарунками у вигляді банок з енергією для подальших дій.

— Тоді я відчув, як приємно допомагати. Це також дало мені мотивацію продовжувати. Пізніше все було трохи інакше, бо почалися поїздки на фронт, але це був перший імпульс, що незнайомі люди, які самі мали небагато, бо отримували допомогу від нас, ділилися зі мною тим, що мали. 

Я спеціально роблю помилки, щоб вони запитали, звідки я

Про те, що без нас, поляків, на фронті було б набагато важче, чує кожен волонтер, який потрапляє трохи далі на схід. Про це говорять насамперед військові, які отримують підтримку у вигляді генераторів, дронів чи автомобілів. Але для них також надзвичайно важливо, що їхні дружини, дочки й матері знайшли в Польщі безпечний притулок. Солдати можуть воювати і зосередитися на своїх військових завданнях, бо на голови їхніх жінок не падають ракети. Це має значення для їхнього психічного здоров'я, яке і так сильно страждає в окопних умовах.

Незвичайну теплоту неодноразово відчувала волонтерка Аґнєшка Зах, яку ще називають Відьмою. Аґнєшка доставляє допомогу солдатам на передову, проводячи з ними багато часу, коли вони повертаються з поля бою, часто виснажені та брудні, потребуючи розмови. Вони запитують її про те, що відбувається в Польщі, знаючи, що внутрішня політика нашої країни може мати реальний вплив на їхню долю в окопах. Вони також часто показують світлини своїх дітей, сімей. Іноді вони плачуть. У нашому подкасті Аґнєшка згадувала, як бійці зробили для неї душ з питної води, яку принесли на своїх спинах. 

Марися, ще одна волонтерка з Польщі, живе в Україні майже від початку вторгнення. Вона працює дистанційно, а після роботи волонтерить. Координує допомогу з Польщі, допомагає з документами, підтримує волонтерів з усього світу, які приїжджають на Донбас з гуманітаркою або підтримкою для української армії. Те, що вона є полькою, неодноразово допомагало їй у її волонтерській роботі.

— Що божевільніше те, що потрібно організувати, що важче переконати когось зробити для мене те, чого вони зовсім не зобов'язані робити, то частіше я намагаюся вплести в розмову якусь мовну помилку. Тільки для того, щоб сказати, що я іноземка і ще вчу мову. Тоді люди завжди питають, звідки я. І я знаю, що коли відповім, що з Польщі, то це спрацює, і в людях увімкнеться опція бути корисними та послужливими, — зізнається Марися. 

Марися в Україні постійно. Вона спостерігає за змінами в реальності, за черговими містами, що падають, за наближенням фронту і зникненням людей навколо. Єдине, що не змінилося від початку — пропольські настрої. 

‍В окопах немає великої політики, а для українського воїна поляк — це друг. Без винятків

Одного дня Марія зупинилася, щоб підвезти автостопника до вокзалу. Коли він виходив, вона побачила на його плечі два шеврони: один — з'єднані між собою прапори України й Польщі, а другий… орел, що нагадував про Вермахт. Початковий шок Марії перетворився на сміх:

— Я запитала його, чи він усвідомлює, що поруч з польським прапором носить символ, який ображає поляків. І він мені сказав, що цей орел для того, щоб тролити росіян, особливо їхніх пропагандистів. Він уявлення не мав, що поляки на це негативно реагують. Найважливішими для нього є прапори. Польський він отримав від польських медиків, які рятують військових на полі бою. 

Наостанок він сказав, що після війни на колінах попрямує в паломництво до Польщі, щоб подякувати тим, хто був добрим до його дочки, яка виїхала туди на початку повномасштабного вторгнення.

Час тролів

10 жовтня 2025 року Європол і Євроюст розгромили злочинну мережу в Латвії. За даними слідчих, злочинці створили ферму тролів, в якій було створено аж 49 мільйонів фальшивих акаунтів в мережі. Операція під кодовою назвою «Simcartel» призвела до арешту п'яти осіб, закриття п'яти серверів і вилучення 1200 SIM-боксів, 40 000 активних SIM-карт і сотень карт, які мали бути активовані. 

Сьогодні ми маємо бути дуже уважними й обережними, не давати втягнути себе в маніпуляції, не піддаватися їм. Не давайте себе спровокувати інтернет-тролям, бо це може бути одна з тих 49 мільйонів фейкових сторінок. 

Під опублікованим мною відео з пункту стабілізації, де рятують життя українських бійців, я зіткнулася з неймовірною хвилею ненависті. Мені бажали найгіршого, зокрема смерті. Однак, вивчивши ситуацію, я зрозуміла, що більшість ненависних коментарів походила зі свіжих акаунтів або з акаунтів, ім'я яких було нещодавно змінено. Безумовно, більшість з них фальшива й створена лише для того, щоб розносити в інтернеті одне повідомлення: українці є нашими ворогами. 

З боку українців тим часом лилася лавина подяк, проявів сердечності та пожертв на збір. Мене вразив один з коментарів: «Як добре знати, що є ще хороші поляки, яким не все одно і які переймаються цією війною. Бо в Польщі про Україну можна почути тільки страшні речі».

Незалежно від пори року, в купе задуха і тісно. Важко застелити ліжко, а втиснути дорожню сумку під полицю — суцільне фізичне зусилля. 

Усі пасажири розповідають одне одному про своє життя, діляться їжею, показують фотографії близьких. Наступні двадцять годин ми будемо замкнені в одному маленькому просторі, дихатимемо одним повітрям і муситимемо терпіти присутність одне одного. Вибору немає. Якщо чиясь присутність вам заважає, немає можливості змінити купе, оскільки потяг зазвичай переповнений людьми з усього світу, які займають усі вільні полиці. В потягах до України, безумовно, переважають жінки, які повертаються, щоб хоча б ненадовго зустрітися зі своїми коханими на службі. Часто їхні розставання супроводжувалися драматичними обставинами, і їхнє повсякденне життя також проходить у драматичних обставинах — на відстані. 

Ось чому приємна атмосфера, сповнена дружби і відчуття безпеки, так важлива в цьому невеликому просторі.

Моя сім'я на кільканадцять годин 

Я купила верхнє спальне місце, тож, у типово польській манері, піднімаюся прямо нагору, згортаюся калачиком і вдаю, що мене там нема. Заходять мої попутники, я вітаюся з ними і знову вдаю, що тут ніхто не лежить. Я швидко виявляю, що нічого з цього не виходить. Через деякий час на моє простирадло ґвалтовно падає помаранчевий мандарин.

— З'їж його, тобі стане легше, — широко посміхається до мене пухкенька білявка.

Я дякую і дивлюся вниз — на маленькому столику біля вікна розпочинається пікнік. Кожен викладає те, що має. Шматок курки гриль, зварені на твердо яйця, ковбаса, хліб, домашні пиріжки, печиво. Пахне домом. У когось знайшлася маленька пляшка коньяку, яка тепер кочує з рук у руки. 

Пухкеньку білявку звати Людмила. Вона приїхала з Ізраїлю, де живе вже п'ятнадцять років. Тільки зараз я зауважую її м'яку, природну засмагу, яку тут неможливо отримати взимку. Людмила повертається в Україну вперше з початку повномасштабного вторгнення. Їде в самий кінець маршруту — Запоріжжя. Вона знає, що на місто почали падати не лише ракети, а й КАБи — потужні бомби, скинуті з літака, які руйнують центр міста. Я слухаю розповідь про те, як величезна авіабомба впала на Соборний проспект, головну вулицю міста, прямо біля ресторану, де вона колись працювала. Але Людмила мусить їхати, незважаючи на свій страх перед бомбами. Їде до мами. Літня жінка розхворілася, і, можливо, це останній момент, коли вона може її побачити.

Маріанна родом з Вінниці. Сьогодні вона займається езотерикою. Важко сказати, чим вона займалася до повномасштабної війни, бо коли я розповідаю їй історії про прифронтові або вже окуповані місця, які відвідую як волонтерка, вона відповідає: «О, у мене там теж хтось є». Вона розповідає про інші або попередні життя, про самопізнання та вдосконалення душі й тіла. Вона надзвичайно відкрита, лякаючи своїх розсудливих попутників такими словами, як секс, оргазм і свобода. Вона нагадує мені трохи хіпі, але з виглядом пристойної вчительки з католицької школи.

Розмова затягує мене настільки, що я спускаюся вниз і сідаю поруч із Маріанною 

Тут є ще Юрко з Харкова. Худорлявий, простий хлопець, років тридцяти на вигляд. Коротко підстрижене волосся, зморшкувате чоло, ніби знищене роками роботи на сонці. На мої слова про Костянтинівку, що в Донеччині, він раптом випростується і мало не рве зім'яту сорочку, демонструючи великий шрам від шиї до живота.

— Бачиш? Бачиш? Після цього мені дали позивний Лакі. Ти ж розумієш, з англійської, що я везунчик. Довбана Костянтинівка. Потрапили під міномет, нас засипало снарядами так, що я думав, що не виберуся. Побратим загинув, а мені дали третю групу інвалідності. Я не можу нормально повернути голову, а скоро знову воювати... Ну, так треба.

В його очах спалахує світло. Але це не добрий вогник, а радше брама в пекло, вхід у світ, з якого він ніколи не зможе повернутися. Щось схоже на божевілля. Юрко починає випльовувати незрозумілі слова про шматок металу, що застряг у хребті.

Лікарі кажуть, що металошукач в аеропортах буде пищати. Але в яких аеропортах, якщо літаки сюди не літають, а за кордон, де живе дружина і двоє дітей, його, інваліда, не хочуть випускати? Чоловік, вже не хвилюючись, дістає зі свого спортивного рюкзака Reebok скляну пляшку горілки. Відкручує її і, тримаючи в піднятій руці, танцює перед нашими носами, розмахуючи нею, кружляючи колами, заохочуючи нас до випивки. Пропонує, однак, тримаючи пляшку так міцно, що, бува, ніхто не захоче її пити. Він миттю пробігає очима по кожному з нас, потім знизує плечима і робить з десяток важких ковтків.

— Ти хоч ковбасу їж, — Людмила відриває великий шматок і тисне йому прямо в руку. — Бо впадеш.

За 15 хвилин незнайомі люди вже стають близькими, підтримують, розуміють. Юрко продовжує свою розповідь, сповнену вибухів і відрубаних кінцівок, а жінки, як дві добрі тітоньки, впиваються в нього співчутливими очима, дозволяючи алкогольним випарам затягнути себе на дно. Вечеря триває ще довго. Але коли я виходжу з потяга посеред ночі, всі мої попутники вже сплять. Я залишаю пляшку води біля Юркової полиці.

Згадую історію, яку розповіла у книжці «Ні кроку назад, за нами тільки смерть»

Під час однієї з моїх поїздок потягом із Запоріжжя до Перемишля я зустрічаю жінку, років сорока з чимось на вигляд. Відразу відчуваю, що вона має велику потребу виговоритися, бо її щось з'їдає зсередини. 

Не довго думаючи, дістаю з наплечника коньяк і розливаю його в пластикові склянки. Ірина, а саме так звуть співрозмовницю, з околиць Токмака. Її мати родом з Росії, але вони з батьком Ірини вирішили жити в цьому маленькому і тихому містечку. У пошуках кращих перспектив Ірина їде до Запоріжжя на навчання і вирішує залишитися там назавжди. У рідному місті Токмак залишаються її батьки та рідний брат з дружиною.

Востаннє вона приїжджає до рідної домівки у грудні 2021 року, щоб поховати маму, яка багато років хворіла на рак. Сьогодні вона каже, що рада, що її мати померла до того, як побачила б, що буде далі

Коли російські війська окупували Токмак, перші довгі дні з родиною не було жодного зв'язку. Інтернет не працює, а в'їжджати на окуповану територію надто страшно. Ірині залишається лише чекати і сподіватися, що з її близькими все гаразд. Її брат заговорив через кілька днів. Інформація від нього уривчаста, ніби вибіркова, написана похапцем. Він пише щось про бурятів, які прийшли сюди цілими ордами, заходять у порожні будинки, щоб або зайняти їх, або винести всі речі. Вони п'ють, ходять містом зі зброєю, тероризують мешканців. Він також розповідає, що його батькові наказали прийняти російське громадянство під загрозою позбавлення всіх виплат, включаючи дуже скромну пенсію.

— Віталік зателефонував мені одного вечора. Зв'язок був дуже слабкий, постійно обривався. Я зрозуміла лише, що батька вивели з дому, тому що він не хотів відмовитися від українського громадянства. Його виставили на вулицю, на мороз, в одних капцях. Так ми втратили батьківську хату. Татів брат з дружиною прихистили його, жили тоді паркан в паркан. Але Віталік казав, що його теж змушували взяти російський паспорт, а він, зрештою, відповідає за дружину, а тепер ще й за батька.

Ірина затихає. Вона дивиться в стелю, хоча сльози все одно підступають до її очей. Я не розпитую, даю їй глибоко вдихнути. За вікном уже настала ніч, і стукіт залізних коліс по рейках був би заспокійливим, якби не напруга в нашому купе. Я доливаю коньяк і сама допиваю свою склянку до дна. Відчуваю, що фінал історії наближається. 

Віталік набагато молодший за Ірину, і вона здебільшого звертається до нього як до Віті. Насправді вони ніколи не ладнали між собою. Спочатку він був надокучливою малявкою, а потім вона пішла з дому, а це означало, що їй не вдалося побудувати глибші стосунки з братом. Віталій призовного віку. Кілька днів тому йому прийшла повістка до військкомату. Він має одягнути форму Російської Федерації і воювати проти власної країни.

Бар'єр, який потрібно подолати 

Коли ти іноземець, який їде потягом на війну, ти боїшся багатьох речей. Серед іншого, що ти щось не зрозумієш і потрапиш туди, куди не треба. Потяги їдуть по всій Україні, від заходу до далекого сходу, де війну можна побачити і почути на залізничних станціях. Гуркіт артилерії або поодинокі вибухи надають залізничним станціям на Донбасі та Запоріжжі чогось зловісного. Чим далі на схід, тим популярнішою стає російська мова. Її можна почути на вулиці, в магазинах, але протягом багатьох років також і в школах. У таких містах, як Харків, Запоріжжя, Суми та Дніпро, існували школи, де українська мова викладалася майже як іноземна, а всі предмети, такі як хімія та математика, були російською. Сьогодні випускники цих шкіл стикаються з абсолютно новою реальністю, в якій від них вимагають розмовляти рідною мовою, яку вони знають дуже погано.

— Мені все одно. Я закінчила україномовну школу в Кривому Розі, — каже в поїзді Холм-Дніпро 50-річна жінка, імені якої я не пам'ятаю. — Але з донькою я все життя розмовляла російською, вона, в свою чергу, закінчила російськомовну школу, і ця мова просто природно була в нашому домі. Сама вона перейшла на українську після початку повномасштабної війни, коли втекла до Греції. Ох, як їй було важко. Їй довелося вчитися майже з нуля.

Я не можу бачити нашу попутницю, бо вона сидить під моєю полицею. Її сиве волосся і спокійне обличчя лише відбивається у склі

Я бачу, що вона замовкає і дивиться на лисі гілки дерев, що розпливаються за вікном. Нарешті вона говорить пошепки, так що я ледь чую її слова з верхньої полиці. — Я ходила до школи в Дніпрі, де треба було говорити чистою російською мовою, без акценту, без суржику, інакше були б неприємності. Після школи всі поїхали вчитися в Санкт-Петербург, Москву. Дехто з друзів досі там залишився. 

Жінка відкашлюється, роблячи театральну паузу, і починає говорити нормальним голосом: «Всі зараз переходять на українську, а мені так важко. Я намагаюся, але мене дратує, як я плутаюся, як не можу знайти потрібних слів».

Чим довшими реченнями вона говорить і чим більше часу минає, тим більше російської лексики проникає в її мову. Я чую, що вона не контролює це, вставки з'являються автоматично. Спочатку слово, потім речення. Потім мозок перестає боротися і повністю перемикається на російську мову. Дискусія між жінками триває, дедалі більше російської мови, і я повільно втрачаю сенс того, що вони говорять. Раптом одна з них замовкає на пів слові.

— Коли це ми перейшли на російську?

Кажуть, що коли вони починають з кимось сперечатися, коли перебувають у стресовій ситуації і емоції беруть гору, російська мова закрадається, абсолютно непрохана.

Я багато разів чула те саме від колег, які служать в армії. В армії за замовчуванням розмовляють українською — вся офіційна комунікація, соціальні мережі, виступи, інтерв'ю, все рідною мовою. Особливо важливим у зоні бойових дій є радіозв'язок. Розмови між солдатами мають бути українською, в першу чергу, щоб відрізнити себе від ворога.

Неодноразово доводилося чути історії про те, як розмова українською мовою рятувала солдатів від братовбивчого вогню. Однак, коли починається штурм, люди, для яких російська була рідною мовою, автоматично переходять на неї. В умовах стресу їм легше і ефективніше спілкуватися тією мовою, яка завжди була поруч. Сувора реальність воєнної України.

— Війна змінила нас усіх, — зітхає одна із жінок і починає розпаковувати смаколики зі своєї торби на маленький столик біля вікна. Незабаром розпочнеться наступна вечеря в подорожі.

‍

Переклад: Анастасія Канарська

Артур Баглюк — підприємець і співзасновник християнської місіонерської організації «Слов’янська місія в Європі». З 2024 року — директор краківського представництва Польсько‑української господарчої палати. Від початку повномасштабної війни в Україні він з власної ініціативи оперативно відкрив у Кракові притулок для українських біженців. А також активно взявся за організацію гуманітарної допомоги з Польщі до України — як цивільним, так і військовим. Артур є проукраїнським активістом. І він підозрює, що саме через цю його діяльність на нього неодноразово здійснювалися замахи. Нещодавно в його автівці невідомі навмисно відкрутили болти на передніх колесах, що ледь не перетворилось на трагедію. 

«В одному з анонімних листів писали, що ми бандерівці, і тому нас буде знищено»

Наталія Жуковська: Нещодавно на вас  скоїли замах. Хто це міг бути і за що?

Артур Баглюк: Важко довести, хто це міг бути, тому що від початку повномасштабного вторгнення проти всіх проукраїнських активістів за кордоном постійно здійснюються ті чи інші неправомірні дії. Аби зашкодити, залякати й зрештою зупинити волонтерів чи навіть волонтерський рух в цілому. Комусь створюють фейкові акаунти, з яких потім розсилають провокаційні повідомлення, публікують фейкові дописи, створенні штучним інтелектом відео, комусь атакують робочу електронну пошту. Так, одному моєму знайомому її заблокували. На його мейл надійшло водночас понад вісім тисяч запитів з Хабаровська. Іншому товаришу у Вроцлаві, у якого був гуманітарний склад, підкинули заряджений ріжок від автомата Калашникова з патронами. Викликали польську службу безпеки й паралізували роботу гуманітарного складу майже на тиждень, поки тривало розслідування. 

Подібний випадок з автомобілем у мене не вперше. Раніше мені просто спускали колеса. Цього разу зірвали на них болти. Вочевидь ті, хто це робив, думали, що колеса відірвуться десь у дорозі й станеться ДТП. Я вже 10 років живу у Польщі.  Моя машина, хоч і на польських номерах, але впізнавана. З 2022 року на торпеді лежить прапор України. Я багато їжджу й паркуюсь у різних місцях. Того дня машина довго стояла у центрі міста біля нашого волонтерського штабу. Те, що щось не так з колесами, я відчув вже у дорозі, коли машину на швидкості почало кидати у різні боки. Я відразу скинув швидкість і повільно поїхав на СТО. Там мені і розповіли про скручені болти. Бо у мене навіть думки про подібне не було. 

Але це вже не перша спроба замаху…

Одна зі спроб була у березні 2022 року. Ми сиділи в ресторані готелю поруч з нашим гуманітарним штабом, який відкрили на другий день великої війни. Разом зі знайомими обговорювали поставки медицини для українських військових. Сиділи у закутку, де людей майже не було. І тут я помітив, як якийсь чоловік приховано фільмує нашу зустріч на відео. Крикнув йому: «Навіщо ти нас знімаєш?». Він став тікати. Я його наздогнав, почалася бійка. Він бив професійно — відразу в кадик. Мої знайомі теж підбігли, забрали у нього телефон, розблокували. Там були відео не лише про нас, зокрема якісь люди у балаклавах. Він прикидався, що нічого не розуміє, ми змусили його все видалити та відпустили. Тоді всі були на адреналіні й навіть не подумали про виклик поліції. Я зателефонував туди вже на наступний день, і мене поставили на контроль. Щодня вранці мені дзвонив дільничний і питав, чи все у мене добре.

Друга ситуація — підозра, що нас з дружиною намагалися отруїти. Одного дня після роботи у гуманітарному штабі, вдома нам обом стало зле. Я думав, що, можливо, це перевтома. Втім, лікарі сказали, що наші симптоми вказують на отруєння. Адже всередині горіло так сильно, що я через больовий шок навіть втратив свідомість і розбив собі голову. Схожі симптоми були й у дружини, тож ми на певний час випали з робочих волонтерських процесів, поки не оговталися й трохи не відновилися. 

Відтоді я став обережнішим —  носив із собою свою воду, намагався не їсти з волонтерами у нашому штабі, оскільки трафік людей в штабі був великий і багатьох ми могли не знати особисто. 

Ще в березні 2022 зламали наш волонтерський чат у телеграмі. Дістали всі контакти волонтерів, номери телефонів, фотографії і заблокували телефон моєму асистенту. А торік віддалено заблокували мій і дружини телефони, скоріше за все, знову через телеграм. Навіть знайомі айтішники не змогли нічого з цим зробити. 

Чи змінилася тактика загроз?

Погрози надходять перманентно. Крім того, що у фейсбуці можуть написати боти, приходять усілякі листи з погрозами. Знаєте, у нас не просто гуманітарна організація. Ми є християнською протестантською церквою, у нас місіонерська організація, при якій є гуманітарний штаб. Так от в одному з листів польською мовою йшлося про те, що ми бандерівці і нас буде знищено. Писали про Волинь, про те, що нам помстяться і все згадають. 

Про всі погрози ми повідомляємо в поліцію, де мене щоразу питають: «Як ви вважаєте, чи це загрожує вашому життю?». Я відповідаю: «У листі мого прізвища не вписано, але зазначена наша організація. А оскільки я її керівник, то це треба враховувати». Тим паче, що до нас за гуманітарною допомогою, а також просто в церкву приходять люди. Виходить, на них теж може чатувати небезпека. Не уявляю, що в мізках тих людей, які пишуть подібні листи.

Але ми не боїмося. Якщо мета — зламати або зупинити нас, то вони глибоко помилились.

Як ви вважаєте, з чим саме пов’язані ці  замахи на вас? Це реакція на вашу волонтерську діяльність, підтримку українських біженців у Польщі чи бізнес?

Бізнес — 100% ні. Тому що там у мене ні з ким немає конфліктів. Я вважаю, що це тільки моя громадська проукраїнська позиція, адже я також  один з організаторів проукраїнських мітингів в Кракові. Я проукраїнський активіст в економічному і громадському секторі, тож це однозначно пов'язане з цим. Ми ж возимо допомогу різну, зокрема й для військових. Були кейси, коли торік возили навіть броньовані автівки з Америки. На мою думку, або це роблять росіяни, або нашпиговані російською пропагандою поляки, які не можуть зрозуміти, що так робити не треба. Нас хочуть роз’єднати — через історію, страх чи злість. Але ми маємо триматися купки, потрібно консолідуватися і бути разом, тому що ворог у нас один — Росія. Дезінформація — це теж зброя. Ми повинні воювати не тільки на фронті, а й за свідомість людей як в Україні, так і за кордоном.

Українцями в Польщі відкрито понад 60 000 підприємств

Як ви, директор представництва Польсько-української економічної палати у Кракові, оцінюєте стан українського бізнесу в Польщі? Які тенденції можна окреслити?

Дуже багато позитивних сигналів, які підтверджуються різними міжнародними дослідженнями, щодо позитивного впливу українців на польську економіку. Так, цьогорічне показало, що вони у вісім разів більше додали до бюджету, ніж польська сторона видала на їхню підтримку. На сьогоднішній день українськими громадянами відкрито понад 60 000 підприємств різного формату. Українці змінюють на краще цілі сфери. Взяти хоча б б'юті індустрію! 

Також українці потужно займаються логістикою, будівництвом і  працевлаштуванням. На сьогоднішній день чимало наших людей мають досвід в оборонно-промисловому комплексі. Оскільки експорт подібної продукції з України наразі заборонений, частина підприємців намагається відкрити філії або створити виробництва дронів та іншої оборонної продукції у Польщі — з орієнтацією на світовий ринок. Я вважаю, що це важливо для обох країн з точки зору безпеки та загрози нападу Росії на європейські країни. 

Українці відкривають клінінгові компанії, заклади гастрономії, а деякі навіть пункти обміну валют і ломбарди, яких тут раніше було небагато. Я не знаю такої сфери, в якій українці б не хотіли працювати. Вони інвестують, створюють робочі місця, шукають нестандартні рішення, піднімають стандарти сервісу, сплачують податки.

А ось що стосується торгівлі між країнами, тут ситуація виглядає для України невтішно. Якщо до повномасштабного вторгнення загальний товарообіг між Польщею і Україною в середньому складав близько 10 мільярдів доларів на рік з більш-менш рівними показниками для обох сторін, то зараз картина суттєво змінилася. Після російського вторгнення український експорт до Польщі впав до майже 3 мільярдів доларів, тоді як Польща продає в Україну товарів на 13 мільярдів доларів. До того ж багато польських підприємців відкрили компанії та філії у західних областях України, переважно у Львівській. Близько 80% цих фірм займаються торгівлею, що додатково підтверджує зростання польського експорту в Україну. Фактично, це також частина польсько-українських відносин: українці підтримують польську економіку навіть з України.

З якими труднощами стикаються українці в Польщі, чим їм треба допомагати на державному та місцевому рівнях?

Підприємці, які приїхали з України до Польщі, зіштовхнулися з тим, що тут бізнес працює по-іншому. По перше — високі податки, які треба платити. Щось «порішати» не вийде, до того ж етика ведення бізнесу інша. Треба розбиратися в польському податковому законодавстві й бухгалтерії, навіть якщо вона на аутсорсингу. 

Варто розуміти, що більшість бізнесів, відкритих у Польщі, починають приносити стабільний дохід приблизно з третього року діяльності

Перші два роки зазвичай є періодом інвестування й адаптації: підприємці тестують різні маркетингові стратегії, вивчають поведінку місцевих споживачів, налагоджують логістику, обирають ефективні канали продажу та підлаштовуються під юридичні й культурні особливості польського ринку. Це нормальний і важливий етап, який формує основу для довгострокового успіху.

Що стосується допомоги на державному і місцевому рівнях, то вона не завжди і не всім є зрозумілою. І добре, що існують інституції, як Польсько-українська господарча палата, до якої можна звернутися за консультацією, поясненням і професійним супроводом у веденні бізнесу.

Як саме польсько-українська господарча палата допомагає підприємцям?

Ми маємо велику базу контактів — виробників, логістичних компаній, бухгалтерів, фінансових і юридичних консультантів, які працюють як з малим, так і з великим бізнесом. Сильна сторона нашої діяльності — розвинений нетворкінг між представниками малого, середнього та великого бізнесів. Це дозволяє учасникам палати не лише обмінюватися досвідом, а й знаходити клієнтів, партнерів чи підрядників безпосередньо всередині нашої спільноти — як у Польщі, так і в Україні. Також ми володіємо актуальною інформацією щодо програм фінансування, спрямованих на відбудову України.

Серед іншого ми активно будуємо мости між польським та українським урядами, а також між керівниками територіальних громад обох країн. Зокрема, запрошуємо представників українських громад, переважно з прифронтових регіонів, організовуємо для них ознайомчі поїздки до місцевих громад Польщі. Під час цих візитів вони мають можливість налагодити прямі контакти, обмінятися досвідом з польськими колегами й побачити, як польські громади після вступу до ЄС ефективно використовують європейські кошти й ресурси. Як вони цим керують, як розбудовують інфраструктуру і адаптують її для людей з інвалідністю… У них є такий досвід. Вони знайомляться, дивляться, надихаються, а потім із цим досвідом повертаються в Україну. 

У нас є вже домовленість з польським урядом про взаємний обмін. Тобто вони готові наших людей вчити писати проєкти на дофінансування Європою. Натомість представники українських територіальних громад передаватимуть досвід цивільної оборони, який отримали під час війни

Які основні проблеми називають українські підприємці? На що жаліються? А що навпаки їм подобається?

Жаліються на великі податки. Але це не тільки українці. Скарги можна почути і від поляків. І це не тільки про Польщу, це загалом про Європу. А ще проблема у тому, що кожна передвиборча кампанія в Польщі, на жаль, розганяє популістичні ксенофобські настрої, що також шкодить економіці країни. Ось приклад:

У 2023 році були вибори в Сейм. Виборча кампанія була побудована зокрема на антиукраїнській риториці. Як наслідок — понад 300 000 українців виїхало з Польщі. Серед них був певний відсоток підприємців, які вже були інтегровані в польську економіку, знали польську мову, інвестували гроші, створили робочі місця. Вони виїхали, продавши бізнес, до Іспанії, Португалії, Канади…

Які кроки варто зробити для полегшення підприємництва українців у Польщі?

По-перше — не тягнути історичне питання, насамперед Волині, в економічний сектор. Чи проблема існує? Існує. Чи треба її вирішувати? Треба. І вона вже вирішується. Торік, першого жовтня, після призначення пана Андрія Сибіги на пост міністра закордонних справ України ми з ним зустрічалися. Він окреслив пункти, які робитиме першочергово. Так от питання ексгумації жертв Волинської трагедії — перше в списку, і вже до кінця 2024 року були зроблені вагомі кроки у вирішенні цього питання. Займатися цим мають міністерства закордонних справ і історики. Не потрібно цим питанням ділити звичайних людей, тим самим підіграючи спільному ворогу — Росії.

«Коли відбувається масштабна трагедія, я знаю, що робити і куди бігти»

Ви активно допомагаєте українським біженцям у Польщі. Що стало для вас імпульсом почати волонтерську діяльність?

Я родом із Запорізької області. Моя родина походить із села Кінські Роздори Пологівського району, який, на жаль, зараз знаходиться під російською окупацією. Частина моєї родини вже 10 років живе під окупацією у Донецьку, а частина — в Запорізькій області. 9 червня я дізнався, що на війні загинув мій 20-річний родич, який пішов добровольцем на фронт. Через окупацію його батьки не можуть поховати сина вдома, на своїй землі. І це трагедія, яку важко пережити. 

Ще у 2022 році ми відкрили шелтер (тимчасове житло, — Авт.), в якому зараз проживає близько 40 українців. За ці роки через нього пройшло понад 3,5 тисячі українських біженців. Переважно жінки і діти. Люди у нас зупинялись, далі ми допомагали їм знаходити постійне житло або переїхати в інші країни. Ті, хто проживає у шелтері сьогодні, у нас надовго. Бо по-перше, вже немає в Польщі програм допомоги на житло, а по-друге, це переважно мешканці з окупованих територій, яким повертатись нікуди. Вони не платять за житло, оскільки підпадають під програму захисту біженців. 

Серед українських переселенців є чимало пенсіонерів, які приходять до нас за гуманітарною допомогою і кажуть: «Дайте якусь роботу, ми хочемо працювати». Після цього, коли я чую від когось, що українці не працюють, кажу: «Це неправда. Навіть пенсіонери готові працювати. Просто їх ніхто не бере на роботу»

Ми допомагаємо українцям не лише в Польщі. Надсилаємо постійну допомогу як цивільним, так і військовим в Україні. Головне, що просять, — це дрони, амуніція, тактична медицина. З початку повномасштабного вторгнення ми вже відправили понад 1100 тонн гуманітарної допомоги, а ще понад 80 000 продуктових і гігієнічних наборів видали українським біженцям у Кракові.

З якими історіями людей стикалися особисто?

Вражають історії про виїзд з окупації. Найстрашніше, що доводиться переживати людям — допити на ворожих блокпостах. Після почутого я навіть звертався до психолога, бо не міг самостійно впоратися з емоціями. Іноді сідав в автівку, виїжджав за місто і просто плакав. 

Певною мірою ми як суспільство також несемо відповідальність за ситуацію в Україні. Ми надто довго «загравали» з політиками, дозволяли їм маніпулювати нашими очікуваннями й уникати відповідальності. В Україні досі не було чіткої національної ідеї на рівні державної політики. Ідеї, яка об’єднувала б українців у мирний час так само, як зараз нас об’єднала війна. Саме в цьому була наша слабкість, яку довго й системно використовував наш ворог. І саме в цьому питанні ми можемо повчитися у поляків. Нам треба перейняти їхню патріотичну складову. 

Чи багато українців, яким ви допомагали, вже інтегровані у польське суспільство?

Дуже багато.

У квітні 2022 року українцям, яким ми допомагали, я говорив: «Не дивіться новини. Ця війна — не спринт, це марафон. І ми будемо бігти до кінця. Тому вам треба вже сьогодні думати, як ви житимете тут, хоч і тимчасово. Почніть планувати своє життя для початку на шість місяців. Так вам буде легше психологічно. За цей час ви будете вчити мову, шукати роботу. Якщо буде повернення в Україну — зібрались і поїхали, всі все зрозуміють. Коли ж ви щодня сидітимете у новинах, то лише страждатимете —ментально і фізично». 

Для кожної людини статус невизначеності — найгірший. Бо коли не знаєш, що тобі робити, не можеш рухатися вперед

Частину людей ми долучили до волонтерської діяльності. Тобто ми побудували систему так, що у нас волонтерами можуть бути самі біженці. І вони дякують нам, що є залученими, бо це їм допомагає. 

За вашими спостереженнями, що заважає і що допомагає українцям інтегруватися?

По-перше, варто чітко розмежовувати українців, які виїхали з України свідомо до великої війни, і тих, хто залишив країну вимушено, рятуючи життя. Це категорії з різними емоційними, правовими і соціальними запитами.

Серед тих, хто був змушений тікати від війни, є багато людей, яким психологічно важко прийняти свій новий статус. Для когось нестерпною є сама думка, що вони — «в приймах», що змушені шукати захист за кордоном, що не можуть жити у власному домі. Деякі просто не можуть змиритися з тим, що їх називають «біженцями» — це гнітюче відчуття принижує їхню гідність, викликає сором чи гнів.

Є й набагато складніші випадки, коли люди, не витримавши психологічного тиску, безвиході або інших обставин, вирішують повернутися навіть на тимчасово окуповані території. І хоч це виглядає нелогічно й небезпечно, кожен такий крок має глибокі особисті мотиви — розірвані сім’ї, втрачене коріння й відчуття внутрішньої порожнечі.

У нас жила жінка, чоловік якої залишився в окупації. Одного дня вона прийшла і каже: «У мене коза народжує, маю їхати… Там мій дім, моя земля. Чому я маю жити десь на чужині?». Сіла й поїхала додому. 

Розкажіть про найбільші виклики, з якими ви стикнулися, організовуючи допомогу під час кризових ситуацій — пандемії, паводків, війни…

Коли в світі відбувається масштабна трагедія, то я завжди знаю, що робити і куди бігти, — це моя особливість. Я не впадаю у шоковий стан, а навпаки, відчуваю себе як риба у воді. Дуже швидко адаптуюся до реалій. Пам'ятаю очі наших людей у церкві, коли ми зібралися ввечері 24 лютого 2022 на молитву. В їхніх очах були пустота і розгубленість. Я ж чомусь відразу знав, скільки мені потрібно волонтерів, хто і за який сектор роботи відповідатиме. Одним з головних викликів було зібрати команду. Через загальну розгубленість тієї ночі мені було складно знайти бодай сімох волонтерів. Але вже зранку охочих стало десятеро, за два дні — понад шістдесят, а ще за два тижні — стільки, що ми вже не могли їх порахувати. Серед них були як українці, так і поляки.

Які ініціативи ви плануєте реалізувати найближчим часом для підтримки українців у Польщі?

Сьогодні однією з ключових потреб є адвокація України та боротьба з російською дезінформацією, яка активно діє в обох напрямках — як проти поляків, так і проти українців. Пропаганда цілеспрямовано розпалює взаємну недовіру, провокує напруження. Саме тому зараз надзвичайно важливо вести активну роз’яснювальну роботу, формувати правильний інформаційний простір і об’єднувати суспільства, а не дозволяти зовнішньому ворогу їх роз’єднувати. 

Також, на жаль, сьогодні стало відчуватися, що деякі українці за кордоном входять в статус звикання або втоми від війни. У них виникають думки на кшталт «війна за дві тисячі кілометрів від мене, це вже мене не сильно турбує». Але це оманлива й небезпечна тенденція — пригадайте, як більшість звикла до АТО з 2016 року, і що сталося далі. 

‍Фотографії надані Артуром Баглюком