Суспільство

Це сталося завдяки публікації на нашому сайті статті «Велосипеди пана Пйотра». Ми розповіли про скромного механіка з Ольштина, який став доброчинцем для українських біженців.

Він з квітня 2022 року розпочав акцію «Велосипеди для українців» (Rowery dla Ukraińców). Збирали велосипеди з цілої Польщі для українських біженців. Через пів року до акції приєдналася харцерка Дорота Лімонтас та чимало людей, які хотіли допомагати біженцям. 

Після нашої публікації географія діяльності польських волонтерів розширилась: до них звернулися волонтерки з Житомирської області. Жінки потребували велосипедів, щоб возити в села продукти людям, які опинилися в складній ситуації через війну. 

Волонтерка з Ольштина Дорота Лімонтас наприкінці листопада приїхала до України з гуманітарним конвоєм. Вона привезла три велосипеди колегам з Житомирщини. 

Один із них подарували волонтерці Лесі з міста Чуднів Житомирської області. 

На сьогодні Пйотр Палінський разом зі своїм татом Вітольдом відремонтували й подарували українським біженцям понад 1000 велосипедів. 

Більше про родину Палінських читайте на порталі: 

https://www.sestry.eu/statti/velosipedi-pana-pyotra

Понад 286 тисяч українських дітей навчаються нині у польських школах, майже дві третини з них приїхали до Польщі з початком повномасштабного вторгнення Росії до України. Ще чимало дітей відвідують уроки в українських навчальних закладах у Польщі, а також вчаться онлайн. А ось не ходять до польських шкіл від 170 тисяч до 200 тисяч українських дітей. Аби зрозуміти, що їх хвилює і якої допомоги потребують, фонд UNICEF спільно з фундаціями Plan International i Save the Children провели дослідження і опублікували звіт на основі голосів і думок більш як сотні дітей з України та Польщі. Усі респонденти віком від 8 до 17 років проживають у Варшаві, Вроцлаві та Кракові. Про те, як собі радять українські діти в Польщі, Sestry поговорили з Ольгою Яблонською, менеджеркою у справах комунікації і адвокації фонду Save the children Polska. 

‍Ольга Гембік: Польща, прихистивши кілька сотень тисяч дітей з України, повернула їм базове відчуття безпеки — можна планувати, вчитися і гратися, над головами не літають ракети і не треба уночі під час повітряної тривоги спускатися до бомбосховищ. Чому ж виникла потреба у подібному дослідженні? Яких аспектів воно торкнулося?

Ольга Яблонська: Ми хотіли мати матеріал, котрий чітко покаже, які потреби мають українські діти в Польщі. Це безпосередня робота нашої організації. Другий привід — отримати цінну інформацію для наших майбутніх проєктів і програм, а також поділитися нею з іншими благодійними організаціями. Третій привід — ми хотіли б зібрати досвід українських дітей-біженців у Польщі ще й як інформацію для інших країн, де може повторитися подібний досвід.

Дослідження мало два етапи. На першому ми використали інноваційний метод, який назвали фотоголосом: діти отримали фотоапарати миттєвого друку знімків, вони мали фотографувати своє повсякденне життя в Польщі. Пізніше, під час другого етапу, відбувалися дискусії у фокус-групах. 

І цікава річ — після того, як на основі дослідження ми підготували невеликий звіт і подякували дітям за участь, вони запитали, що ми будемо із ним робити, як будемо покращувати їхнє становище? І ми зрозуміли, що ці діти соціально дуже відповідальні.

‍ОГ: Дослідивши психологічний стан дітей з України, які приїхали до Польщі після повномасштабного вторгнення, що можна про нього сказати?

ОЯ: Туга — це найперше, на що вказують діти, коли йдеться про їхнє психологічне благополуччя й емоційний стан. Це туга за близькими, за друзями, які залишилися в Україні, і часто — за домашніми тваринами. У дітей були свої «діти» — у них були кошенята, які залишилися десь там, удома. Вони за ними дуже сильно сумують.

Відчуття самотності у Польщі теж знайоме багатьом дітям. Попри те, що деякі з них уже давно перебувають за кордоном, вони ще не встигли налагодити глибших стосунків з однолітками. Діти ходять до польських шкіл, у них є своє коло спілкування, але їм бракує довірливих відносин. І це також позначається на їхньому психологічному самопочутті.

Більш як 50% дітей-підлітків визнали, що вони хотіли б звернутися до кваліфікованих фахівців для підтримки свого психічного здоров'я. Для більшої частини респондентів було також важливо, щоб ця людина говорила українською, аби легше було поділитися емоціями.

Багатьох дітей турбує фінансове становище. І деякі з них, особливо старші підлітки, вказували на необхідність заробляти гроші, братися за додаткову роботу, завдяки якій вони могли б підтримувати бюджети своїх сімей за кордоном.

Утім, діти знають, що може покращити їм настрій і позитивно вплинути на емоції. Хтось зазначив, що займається спортом, інші — мистецтвом: щось малюють, створюють. Деякі діти намагаються більше бувати на природі зі своїми однолітками. Загалом вони активно цікавилися, як іще можуть покращити своє перебування у Польщі.

‍ОГ: Безперечно, освіта — це захопливий процес із прицілом на формування кращого майбутнього дитини, досвід з усвідомленням своїх сильних та слабких сторін, а навчання за партою — ще один острівець безпеки. Про які висновки, що стосуються освіти українських дітей у Польщі, можемо говорити на основі опитування?

ОЯ: Майже половина дітей, які взяли участь у дослідженні, ходять до польських шкіл, але також відвідують онлайн-уроки у своїх українських навчальних закладах. Для них це доволі виснажливо, навчання не залишає багато вільного часу — наприклад, для відпочинку та інших цікавих занять. Школярі казали про втому і надмірний час, проведений перед екраном комп’ютера, розчарування, викликане організацією онлйн-уроків. 

Деякі підлітки, що змінили школу й систему навчання в Польщі, відчувають певне розчарування, бо через різницю у польській та українській програмах змушені навчатись довше. Більшість дітей засвідчили, що відчувають труднощі з вивченням польської мови. Менше половини учасників дослідження з України сказали, що можуть відкрито висловлювати свою думку в школі в Польщі, особливо непевно почувалися молодші діти. Утім, вони також стверджували, що вони люблять ходити до школи.

Чимало українських дітей вказали, що їм подобаються їхні польські вчителі, особливо ті, хто має міжкультурну підготовку, — вони надають їм велику підтримку і сприяння. 

Натомість старші діти з України занепокоєні щодо майбутнього своєї освіти та можливостей для продовження навчання у Польщі або інших країнах Європейського Союзу. 

‍ОГ: У дослідженні чимало уваги приділяється інтеграції українських дітей у польське суспільство, важливої для побудови відкритої, різноманітної та гармонійної спільноти, яка поважає інакшість і сприяє спільному розвитку. Як дітям дається інтеграція?

ОЯ: Саме на це питання складно дати однозначну відповідь. Інтеграція — це досить непростий процес. Багато дітей-підлітків, з якими ми спілкувалися, вказували, що не мають почуття приналежності у Польщі. 46% опитаних хочуть повернутись у Україну. 

Деякі школярі також поділилися історіями жорстокого поводження, якого вони або інші діти з України зазнали з боку польських однолітків у місцевих школах і громадському транспорті. З іншого боку, вони також ділилися і своїм позитивним досвідом підтримки з боку польських друзів, місцевих вчителів. Тож питання неоднозначне. Варто також враховувати, що усі діти різні — одні мають дуже хороший досвід і швидко відчули себе природньо в новій обстановці,в новому середовищі, в новій школі. А комусь потрібно більше часу. Хтось через недостатній рівень володіння і розуміння польської мови складно розуміє ту чи іншу ситуацію.

Коли йдеться про інтеграцію, важливим є те, що 47% дітей засвідчили, що можуть відкрито висловлювати власну думку в польській школі.

‍ОГ: Які висновки можна зробити із результатів дослідження і яким чином із цим далі працювати?

ОЯ: Українські діти потребують допомоги для покращення свого ментального здоров’я. Йдеться про психологічну підтримку, яка б надавалася україномовними спеціалістами, аби з дітьми було легше порозумітися. Ми [благодійні організації. — Ред.] також повинні працювати з сім'ями та вчителями, щоб підвищити їхню здатність допомагати дітям. Ненав’язливої підтримки потребують також їхні батьки — це переважно жінки, які з дітьми приїхали до Польщі. Їм треба допомогти впоратись із тривогою і стресом, аби атмосфера в їхній родині покращилася. 

Ще одна важлива річ, яка випливає зі дослідження, — необхідність працювати із вчителями, підтримувати і зміцнювати їхні компетенції. Раніше Польща не мала такого досвіду прийому біженців, тож польські педагоги справляються з усім власними силами. Ми хочемо допомогти їм. 

У питаннях інтеграції важливим є створення простору для дітей, де польські й українські діти мали б можливість зустрічатися, грати, проводити час разом поза школою. Ми також хочемо організувати позакласні заходи для дітей з України, де вони б отримали більше можливостей для інтеграції й спілкування з однолітками.

Необхідно забезпечити уроки польської та української мови для дітей та молоді з України. Це те, що дозволить їм краще комунікувати.

Варто також створити умови для надання анонімних зворотного зв'язку в школах — щоб діти розуміли, що проблеми, які їх хвилюють, будуть почуті, і ніхто не буде їх стигматизувати.

Ми збираємося тісніше співпрацювати із владними структурами, насамперед, із місцевими органами влади, які несуть відповідальність за управління школами в Польщі, працювати для зміцнення батьківства у боротьбі зі стресовими ситуаціями, а також взаємодіяти із міжкультурними вчителями й асистентами. Завдання для нас, організацій, які надають допомогу дітям з України, — це лобіювання довгострокової національної стратегії інтеграції біженців у польське суспільство загалом. 

Думки українських дітей вголос (із матеріалів дослідження) про їхнє перебування у Польщі, навчання, адаптацію та дружбу:

С., дівчина, 12 років: «Коли я була вдома, у мене завжди була моя кішка, і мені було дуже добре з нею, але її тут немає. Я дуже сумую за нею».

В., хлопець, 15 років: «У мене в Україні нічого не залишилося, [...] мою гімназію повністю спалили. А нещодавно ще й природу знищили [атакою на Каховську дамбу]. Що тут казати? Був у мене один друг, чомусь наш зв'язок обірвався. Було троє друзів, один з [назва міста], двоє з [назва міста]: одного застрелили, другий зник. А [тому] з [назва міста] — бомба залетіла прямо в його квартиру».

В., дівчина, 15 років: «Ти за кордоном у безпечному місці, а твій батько — у небезпечній зоні. І ти не знаєш, що з ним може трапитися в будь-який момент — чи повернеться він додому. З ним немає контакту».

М., хлопчик, 10 років: «Тут треба грати одному. Важче, коли тато в Україні. А тут мама працює по 12 годин на добу. Зазвичай я вдома з братом або сам».

В., дівчина, 15 років: «Тут гарно, безсумнівно... Але справжній дім — це ваш власний дім».

А., хлопець, 17 років: «У мене тут майже не було друзів. Було кілька людей, з якими я спілкувався. Але таких теплих друзів, як в Україні, у мене не було».

Дівчина, 13 років: «Мої українські друзі перестали зі мною спілкуватися, бо я не сказала їм, що їду. Вони тоді на мене були дуже злі. Це був дуже важкий час для мене».

Наталя Панченко, найвпливовіша активістка в Польщі 2022 року за версією часопису Wprost, торік організувала блокаду російських і білоруських фур, які везли підсанкційні товари з ЄС до Росії. Це призвело до того, що Європейський Союз виконав вимогу команди Наталі та заборонив ввезення й транзит нових вантажів автотранспортом з Росії та Білорусі на територію Европи. Також Наталя протягом багатьох років займається збором грошей та гуманітарної допомоги для українських воїнів та цивільних. Sestry поговорили з Наталією Панченко про найгарячішу тему останніх тижнів — блокаду українського кордону польськими перевізниками. А також про становище українських переселенців у Польщі на 21 місяць війни.

— Топ-тема цих днів і тижнів це блокування польсько-українського кордону. Хто, на вашу думку, стоїть за цими процесами і що можна зробити? Що мають робити відповідальні політики обох країн?

— Ця  блокада у виконанні польських дальнобійників  досить неоднозначна. На перший погляд здається, що їхні вимоги суто економічні. І наче треба розбиратися з ними в економічній площині. З іншого боку, коли намагання зустрітися з протестувальниками й узгодити спірні моменти як з польського, українського, так і з боку Європейського Союзу ні до чого не призвели, я починаю думати, що у цьому протесті політична складова сильніша за економічну. Цей конфлікт має вирішуватися на міждержавному рівні, і в ньому має брати активну участь Євросоюз, оскільки зміни, через  які виник конфлікт, були введені саме Європейським Союзом, а не урядом Польщі чи України (мається на увазі лібералізація міжнародних перевезень між Україною та країнами ЄС).

Цей конфлікт збільшив градус напруги в суспільстві — як польському, так і українському. Мені щодня пишуть, що треба організовувати якийсь антипротест. І як це не складно, але дуже важливо робити всю роботу на холодну голову, адже дуже легко звести людей лобами. Коли температура у польсько-українських відносинах і, зокрема, між суспільствами вже настільки висока, чи змінять щось антипротести? Я не бачу, щоб громадянське суспільство, чи то українське, чи то польське могло вплинути на результати цієї блокади так, аби вона швидше закінчилася. А от до ескалації конфлікту, до будь-яких незапланованих наслідків це привести може. Не вуличні протести, а велика системна робота на міждержавному рівні здатна  вирішити цю проблему й розблокувати кордон. Ще й так, аби через місяць блокада знову не повернулася. І цього ні Польща, ні Україна без допомоги Європейського Союзу, на жаль, досягти не можуть. І саме тому всі три сторони мають бути налаштованими розв’язати цей конфлікт системно, адже економічні непорозуміння й економічні розходження інтересів між Польщею та Україною дедалі будуть поглиблюватися, тому що Україна поволі стає членом європейської спільноти, а незабаром стане й членом Європейського Союзу.

— Днями на порталі GuildHall з’явилося розслідування щодо ймовірної причетності спецслужб Російської Федерації до процесів блокування кордону з польської та словацької сторін. Наскільки, на вашу думку, цей вплив є зараз домінуючим і чи дійсно лежить в основі цих процесів?

— Я не є експертом в роботі спецслужб, не знаю, як вони працюють і не можу цього підтвердити або спростувати. Але однозначно одним з драйверів цього процесу є польська партія «Конфедерація». Це публічна інформація. Про те, що ця партія є антиукраїнською й проросійською, давно відомо. Не треба вдаватись до конспірології, адже це їхня офіційна позиція. Тому цей  аргумент не можна виключати. Бо якщо розкласти цей конфлікт на менші чинники, то відповідь на просте запитання «Хто від цього виграє, а хто програє?» показує наступне. Польща і польський бізнес не виграють. Україна і український бізнес тим паче. Поки що єдина, хто від цього виграє, це Росія. По-перше, акція економічно ослаблює її основного ворога Україну. По-друге, коли найближчі та найнадійніші партнери України починають з нею конфліктувати, Росії це, звісно, на руку.

— Мігрант чи біженець? Ким, на вашу думку, є сьогодні українець в Польщі?

— Згідно з польським законодавством, українці в Польщі не проходять процедури та не отримують офіційно статусу біженця. Водночас де-факто це люди, які були змушені втікати від війни. Для них прийняли спеціальний закон (про тимчасовий захист), на підставі якого вони зараз тут перебувають. Тобто проблема в тому, що досі для таких українців не придумали офіційного статусу. Вже другий рік іде війна. Вже другий рік ці люди проживають у Польщі, і ми й досі не знаємо, як правильно за законом їх називати й які перспективи їхньої легалізації у подальшому.

— Що зараз найбільше потрібно цим людям?

— Мені здається, зараз їм найбільше потрібна підтримка в інтеграції в польське суспільство. Адже, залишаючи рідні домівки, українці вважали, що повернуться за кілька тижнів чи місяців. А згодом зрозуміли, що можуть залишитися в Польщі на роки. І дуже важко буде жити тут і їм, і їхнім дітям, якщо вони не інтегруються в польське суспільство. Тому важливо, щоб це була не асиміляція — всі поляками не стануть, а саме інтеграція в польське суспільство, з якого потім так само без особливих проблем можна буде реінтегруватися, повернутися додому. Все ж таки ми говоримо про перспективу в кілька років.

— Ці завдання серед інших  стоять  і перед новим польським урядом, який вже невдовзі буде сформовано.

— Ми як мігранти, як представники інших національностей, які проживають на території Польщі, цим дуже стурбовані. Адже протягом останніх двох років сюди приїхало понад мільйон українців, яким розуміння чітких правил гри точно полегшило б перебування і довгострокове планування. А якщо зараз їхній офіційний статус щопівроку подовжується, вони цього горизонту планування не мають.

— У вас є бачення, як би це мало виглядати в ідеалі?

— У нас немає готового рецепту, але є багато проєктів, які б ми хотіли порадити втілити.

— Як волонтер ви займаєтеся мобілізацією допомоги Україні. Що, на вашу думку, сьогодні найбільше потрібно нашій країні, яка воює, боронить Європу від Росії?

— Дрони. Найбільше сьогодні потрібні дрони, тому що доставка зброї затримується, і навіть якщо є зброя, то немає набоїв. Тому поки що, на жаль, у ситуації, яка склалася, дрони — це єдине, що військові можуть використовувати, аби захистити себе.

У тихому закутку на півдні Тернопільської області, в стінах старовинного палацу ховається римо-католицький жіночий монастир. До пандемії це місце притягувало тисячі паломників і туристів, а потім різко спорожніло. Сьогодні в монастирі знову вирує життя, але вже аж ніяк не безтурботне. Після 24 лютого 2022 року Язловецький жіночий монастир Сестер Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії став притулком для жінок і дітей, які втекли від війни.

У монастирі всього три сестри: настоятелька сестра Юлія, сестра Шимона та сестра Тетяна. І ці три відважні жінки зуміли організувати прихисток для двох сотень біженців.

«На території, де жили десятки дітей, панувала неприродна тиша»

— Перше, що ми відчули, це страх, невпевненість в завтрашньому дні, розгубленість, — згадує настоятелька монастиря сестра Юлія перші дні російського нападу. — Ми розуміли, що це серйозна війна з великими жертвами й великим горем. І що в будь-який момент вона може дійти до нашої Язловецької землі. Почали робити барикади, разом з мешканцями села Язловець познімали вказівні знаки. Звичайно, Польща пропонувала нам евакуацію, але ми вирішили нікуди не їхати й надавати допомогу.

Запитали нашу верховну настоятельку, чи можемо залишитися, і почули: «А до чого сестри готові?» Наша відповідь була: «Бути тут до кінця».

Тому коли довідались, що до нас їдуть перші біженці зі східних областей України, відразу почали готувати для них кімнати. А тим самотнім жінкам, які перебували в нас з дітьми ще до війни, забезпечили термінову евакуацію до Польщі.

Єпископ Едвард Кава з Львівської єпархії приїхав до нас, провів інструктаж, ознайомив з правилами поведінки під час обстрілів. І привіз нам першу допомогу — м’ясні консерви. Ми зрозуміли, що не самотні.

Потім почалися дзвінки: священик з Харкова питав, чи ми можемо прийняти чотирьох біженців, які вже другий день в дорозі, а сестри оріоністки з Харківської області просили притулку для 50 осіб. На початку війни в монастирі перебувало понад 100 біженців, з яких 56 осіб — діти. Усі кімнати монастиря були зайняті. Звичайно, організувати стільки людей було непросто. Але внутрішня сила, яка нами керувала, перемогла, дала нам відвагу та натхнення служіння.

Здебільшого ті, хто приїхав до Язловецького монастиря — це були біженці з Харківської області, які стикнулися з жахіттями війни з перших її днів. Психологічний стан біженців був пригнічений, невпевнений та дуже тривожний. Деякі довго не розпаковували речі й спали одягнені. На території, де жили десятки дітей, панувала тиша.

— Одного разу, коли ми розвантажували допомогу і ящик з консервами з гуком випав з машини на асфальт — діти попадали на землю, а жінки зіщулились, — продовжує розповідь сестра Юлія. — Це було відображення їхнього внутрішнього стану. Діти були налякані, розгублені. В їхніх очах застигли відчай і біль. Вони сахались, ховалися за мам, не давали до себе доторкнутись, не хотіли спілкуватись. Так тривало перші три місяці.

До монастирських стін потрапили також біженці з Миколаївської, Запорізької, Полтавської, Вінницької областей, але вони згодом повернулись додому. Зараз тут проживають жінки з дітьми з Херсонської та Луганської областей.

— Мої вікна виходили на Чорнобаївку, я пережила всі жахи окупації, — говорить 56-річна переселенка Юлія з Херсону. — Я знищила свої дипломи, щоб росіяни не змусили мене на них працювати. Ми так довго чекали на наших! Нарешті дочекались. Але коли почались щоденні сильні обстріли, я не витримала і поїхала. Дев’ять діб добиралась. І само провидіння привело мене в таке благодатне місце.

«В якийсь момент ми стали отримувати стільки гуманітарної допомоги, що перетворились на маленький логістичний хаб»

Виклик трьом сестрам був кинутий серйозний. Зима. Діти приїхали хворі або почали хворіти вже на місці, потрібні були ліки, місце для ізоляціїї, доводилось возити дітей в лікарню і вдень, і вночі.

Бракувало простору для ігор дітей під дахом. На щастя, допомагали сестри оріоністки. Потрібні були одяг, взуття, побутова хімія, їжа, і все це в великих кількостях. Монастир попросив допомогу в Польщі. Так з’явились кварцеві лампи й додаткові обігрівачі. Виникла проблема прання вбрання та сушіння білизни для маленьких дітей, оскільки приміщення монастиря не пристосовані до цього, особливо взимку. Сестри з Польщі за гроші японського фонду AAR Japan закупили та передали взуття, пральну машину. Згодом допомога стала надходити в великій кількості. Але біженцям потрібна була також психологічна поміч.

— Дуже допомагали сестри оріоністки, які привезли до нас людей з Харкова, — розповідає Настоятелька Язловецького монастиря сестра Юлія. — У себе вони мали налагоджену методику надання допомоги одиноким матерям та жінкам з важкими психологічними травмами, привезли свого психолога, вчительку та виховательку для дошкільнят. Потім, дякуючи допомозі пані Олені Сурм’як, заступниці голови місцевої ОТГ (об'єднаної територіальної громади), до нас приїжджала працівник соціальної служби. Згодом почали допомагати Благодійний Фонд «Рокада» та люди з Червоного хреста — вони привозили лікарів і психологів, забезпечували жінок і дітей  ліками тощо.

Перші три місяці ми не залучали жінок до роботи, крім миття посуду згідно черги. Вони повинні були відпочити. Ми возимо дітей в лялькові театри, в зоопарк, діти граються на свіжому повітрі, можуть допомагати нам в господарстві чи на кухні, якщо виявляють бажання. Ми не змушуємо, але намагаємось залучати, заохочуємо. В монастирі вже є велика ігрова кімната, яка стала дитячим садочком для дошкільнят. Поляки також подарували нам ігровий майданчик.

— Який розпорядок дня в монастирі під час війни? — питаю в сестри Юлії.

— Такий самий, як і до війни. Сніданок о сьомій, обід о 13.00 з корективами на час обіду дітей, які повертаються зі школи в різний час, вечеря о 18:00. Єдиними обмеженнями тут є не пити, не палити та не водити чоловіків. Зараз темніє рано, тож монастир закривають о 20.00. Влітку діти могли гуляти в парку навіть до 21:30.

— Де ви берете продукти, щоб нагодувати людей?

— У нас є власне невелике господарство: кури, гуси, кози та качки. Але всіх потреб воно не покривало. Прийшли на поміч місцеві мешканці — Язловця та оточуючих сіл, — які з перших днів принесли нам велику кількість продуктів, напівфабрикатів та домашньої їжі: вареники, булочки, мясо, консерви. Фермери та селяни забезпечували нас хто чим міг — від огірків ібуряка до сирів. На польових роботах нам також допомагали місцеві, плюс наймані працівники. Цього року майже 20 чоловік з околиць збирали картоплю на наших двох гектарах поля.

Допомогли з продуктами також згадані вище японський фонд, сестри оріоністки та Польща. А потім ми почали отримували допомогу з різних джерел, і її було вже стільки, що ми перетворились на такий собі малий логістичний хаб. І самі стали надавати медикаменти, продукти та побутову хімію на схід та для військових. Наприклад, ми передали на фронт ковдри та 130 комплектів постільної білизни.

— Війна розкрила в нас солідарність та взаємодопомогу. Чи підтримували вас українські волонтери?

— Дуже. Наприклад місцевий фермер пан Слоньовський привіз нам цілу машину речей з-за кордону. І це сталося саме в піковий момент, коли людей в монастирі було дуже багато. Максимально допомагали поляки, які знали нас давно. Місцева вчителька математики безкоштовно навчала дітей. Місцевий лікар — лікував. Наша пані Юлія з Херсону протягом п’яти місяців вчила діток англійської мови, тепер працює як тьютор (той, хто веде індивідуальні чи групові заняття з учнями, наставник — Ред.), батьки віддячують їй. А ще з нами вже кілька років живе волонтерка Ірена, яка допомагає нам вести господарські справи.

— Як впливає на жінок атмосфера монастиря, ваші правила та цінності, які тут проповідують?

— Багато жінок з Харківської області — зі складними долями. Було всяке. Але ми привчали жінок до порядку, залучали до роботи — виключно до прибирання за собою, допомоги на кухні, бо нам самим було важко справлятися з такою кількістю людей. Хто не міг погоджуватись з нашими правилами, просто їхав звідси. Ми намагались привчити мам проводити більше часу з дітьми, десь треба було відкоригувати гігієнічні звички. Ми намагаємося забезпечити не тільки матеріальну сторону життя, а й відкрити духовну. Не знаю, як оцінювати зміни, які відбулись з жінками під час перебування тут. Але діти змінились однозначно, вони знову стали дітьми з їх радостями, сміхом і розвагами.

Сестра Тетяна проводила для дітей навчання з Катехізису — звісно, для тих, хто хотів. Сестра Шимона теж проводила заняття з релігії. Тепер діти чекають на Святого Миколая, святкують свята разом з мамами. Разом з жінками та дітьми ми молимось перед кожним споживанням їжі. Але на літургію люди ходять тільки за власним бажанням, і це зовсім небагато жінок. Сподіваємось, що наше служіння знайде відгук в їхніх душах, нехай згодом.

«Втратити близьку людину і після цього не стати таким самим вбивцею —  це стоїцизм»

— Скільки всього жінок та дітей знайшли тут прихисток в часи війни? Чи хтось з них повернувся додому чи виїхав за кордон?

— Взагалі за час війни в нас побувало понад 200 людей. Деякі зупинялись, а далі їхали за кордон, до своїх знайомих. Хтось давно повернувся додому. А деякі досі тут, бо повертатися їм небезпечно або нема куди.

Ми свідомі, що біженці не можуть перебувати в нас довго. Людям потрібно повертатися до справжнього життя. Ми спонукаємо жінок знаходити власне житло, починати жити самостійно. До нас приходили представники Фонду, який пропонує будинки для проживання, але зараз біженці стикнулися з проблемою оформлення документів.

— Знаємо з історії, що монастирі неодноразово рятували життя євреям, переховуючи їх від нацистів. Чи має для вас значення, якого віросповідання біженці?

— Ми католицький монастир і завжди відкриті для тих, хто звертається до нас за порятунком та допомогою. Ми не питаємо, якого вони віросповідання. Більшість біженців — люди православні, були також протестанти. В неділю в нашому костелі відбувається служба, і, звичайно, ми запрошуємо всіх до спільної молитви разом з нами.

— Що б ви порадили українцям, які відчувають ненависть до ворогів? Як справлятися з ненавистю, яка випалює їх зсередини?

— Це дуже важке питання. І не тільки для віруючих. Бо воно вимагає від нас певного героїзму. В моменті, коли людина втрачає близьку особу, не стати таким самим вбивцею —  це стоїцизм. Людина без внутрішньої сили не зможе з цим справитись. Я не вважаю, що зуб за зуб буде відповідним методом, бо так ми опинимось у прірві. Прощати дуже важко, забути неможливо. Потрібно молитись за ворогів, хоча це дуже важко. Людей, які все це вчинили, чекає відповідний суд. Бог їм суддя.

— Яким  ви бачите майбутнє України ?

— Я багато думаю над цим. Україна буде! Стільки пролитої крові не піде на марно. Ця земля є святою, і ця святість набирає своєї сили. Я бачу силу України в її єдності. Поєднання народу — це велика сила і майбутнє України. І Україна повинна бути вільна й обирати тих партнерів, яких вважає доцільними. Ми бачимо скільки нам зараз допомагає Захід. Я сама полька, і бачу скільки допомогла Польща, розумію наскільки поляки були і залишаються відкритими на допомогу.

— Наскільки ситуація змінила вас та сестер?

— Зміцнила, не зламала. Важко, бо війна триває, багато жертв, зокрема наших чоловіків з Язловця. Немає розуміння, коли це закінчиться і що на нас чекає ще. Багато людей втрачають домівки, втрачають надію. Але ми не втрачаємо віри у краще, бо в нас є та сила, яку нам дає Бог. Моє переконання: маєш здорові руки і ноги — роби добро! Не дивлячись ні на що — роби добро! Війна зробила нас сильнішими, в чомусь зцілила, і ми готові й надалі тут залишатися та допомагати...

‍

Уже більше трьох тижнів триває блокада кордону польськими перевізниками. З 6 листопада вони розпочали страйк на трьох пунктах пропуску — «Корчова–Краковець», «Гребенне–Рава-Руська» та «Дорогуськ–Ягодин». Однак з 23 листопада заблокували рух вантажівок й на четвертому ПП — «Медика–Шегині». Основна вимога польських перевізників — скасувати так званий транспортний безвіз, запроваджений торік Євросоюзом. Згідно із ним, українські перевізники не повинні отримувати дозволи на двосторонні та транзитні перевезення до держав ЄС. За попередніми підрахунками Федерації роботодавців України, прямі втрати економіки України від блокування пунктів пропуску на польсько-українському кордоні уже перевищили 400 мільйонів євро. Однак йдеться не лише про економічні збитки, а й про людські життя. У черзі вже померло двоє українських водіїв. Люди чекають на розблокування кордону у жахливих умовах — на морозі, без їжі та води, душу та туалету. Та й цього разу знайшлися небайдужі поляки, які кинулися на допомогу українським водіям. Один із них — Давід Дехнерт. Раніше він возив допомогу у дитячі будинки в Україні, зараз же — українцям, які заблоковані на кордоні. 

Наталія Жуковська: Давіде, коли і чому ви вирішили їхати на кордон допомагати водіям?

Давід Дехнерт: Майже три тижні тому із соцмереж я дізнався про блокаду кордону. Побачив багатокілометрові черги з вантажівок, водіїв, які перебувають у важких умовах, а кульмінаційним моментом стала смерть першого водія на кордоні [11 листопада від серцевого нападу помер керманич фури, який застряг у черзі з Польщі до України. — Ред.]. У польському медіапросторі ця тема не є популярною — про блокаду мало говорять. Тож я вирішив сам поїхати і подивитися, що там відбувається і чого потребують люди. Ось так я і почав допомагати. 

НЖ: Чого насамперед потребують водії?

ДД: Найбільше водії хочуть повернутись додому. Далі — прийняти душ. Деякі з них стоять на кордоні у черзі понад три тижні. Якщо говорити про матеріальні потреби, то найбільше потребують води, хліба та чогось до нього — наприклад, паштетів чи джемів. Ми якось привозили шоколад. Намагалися кожному дати по плитці. Також водії потребують готових обідів. А ще — звичайних вологих серветок, які зараз хоч трішки можуть замінити душ. Також чоловіки потребують цигарок, але їх ми не привозили. Розмова з водіями мотивувала мене допомагати і надалі. Багато хто каже: «А, це той поляк, який допомагає українцям!». Я ж завжди відповідаю: «Я не допомагаю українцям чи полякам. Я допомагаю людям». 

НЖ: Чи вистачає на всіх тієї допомоги, яку ви привозите?

ДД: Під час нашої поїздки 26 листопада до пункту пропуску «Дорогуськ–Ягодин» ми проїхали повз всю чергу. Всі, хто до нас вийшов і хотів взяти допомогу, всі її отримали. Вистачило всім. І я був дуже щасливим з того. Щоправда, того разу ми мали аж чотири машини з допомогою. У розмові з водіями виявилась ще одна проблема — відсутність інтернету та поганий мобільний зв’язок. Бути відрізаними від світу дуже складно. Водії не можуть навіть зі своїми рідними поговорити. І тут ми, на жаль, не можемо допомогти. 

НЖ: Звідки берете гроші на закупівлю необхідного краму для водіїв? 

ДД: Я оголосив збір грошей в соціальних мережах. І люди почали скидатися. Як виявилося,  80% — це були українці, які живуть у Польщі. Зараз маємо 36 тисяч злотих для допомоги. Я спочатку думав, що зможу сам все зробити, — візьму причіп, сяду за кермо автівки і поїду. Втім одразу до мене звернулися два українці і запропонували свою допомогу. І в першу поїздку ми поїхали з ними. Один із них був медиком. І це було чудово, бо серед заблокованих водіїв було багато з хворим горлом, нежитем, шлунковими проблемами. Очевидно, що їхній стан — наслідки тих умов, в яких люди змушені перебувати. Навколо поля. Один магазин є лише біля самого кордону. Санітарні умови жахливі. Немає, де помитися, мало туалетів — деякі стоять на відстані кілометра одне від одного.  Харчування незбалансоване. Звісно, це все впливає на стан здоров’я. 

НЖ: Скільки вже витратили грошей на допомогу?

ДД: На сьогодні наші витрати становлять близько 20 тисяч злотих. Зараз є 36 тисяч. Наступного разу повеземо допомогу вже наступного тижня (після 4 грудня). Я ще не знаю, сам поїду чи попрошу тих волонтерів, які зголосилися допомагати. 

НЖ: Скільки волонтерів вам допомагають?

ДД: Загалом п’ятеро — чотири українця, які зголосилися допомагати, і мій товариш поляк, підприємець із Катовіце. Разом зі мною він допомагає дитячим будинкам в Україні. Мій друг підтримує всі мої наміри, допоміг купити причіп, переказує чимало грошей. За це я йому дуже вдячний. 

НЖ: Давіде, як часто ви їздите до кордону?

ДД: Я живу неподалік Варшави, це орієнтовно 300 кілометрів від кордону. Тому їжджу раз на тиждень. Перетинаю кордон, їду спочатку до польських водіїв, які стоять на українському боці, потім повертаюсь до Польщі і вже роздаю допомогу українським водіям. 

НЖ: Яка ситуація з польськими водіями на українському боці? Скільки їх там? Про що розповідають? 

ДД: Я їжджу лише на пункт пропуску «Дорогуськ–Ягодин». Польські водії на українській території перебувають в набагато кращих умовах, ніж українські на території Польщі. Хоча, звісно, стояти так довго в черзі — дискомфортно. Польські фури не стоять у полі — і це найголовніше. Там є великий паркінг, де вони, власне, зупинилися. Територія охороняється. Від нього тягнеться черга до кордону — можливо, до кілометра. Неподалік є магазини, бари. Мають інтернет. Нормальні туалети. Умови просто неможливо порівнювати. Коли ми туди поїхали, то виявилося, що нашої допомоги особливо ніхто не потребував. 

НЖ: За кожною людиною —  своя історія. Яка вас вразила найбільше?

ДД: Історія кожного водія зводиться до одного знаменника — всі хочуть повернутися якнайшвидше додому і до нормальних побутових умов. Ми з ними не говорили про особисте. Більше — про їхні потреби. Для мене це певною мірою така трагічна історія, коли у 21-му столітті люди мріють про душ і дорогу додому. Ми ж у Польщі, нібито маємо демократію, Конституція гарантує кожному гідність, а тут бачимо таке. 

НЖ: Про що говорять блокадники? Чому вони стоять? Чого добиваються?

ДД: Коли возив допомогу, то стало цікаво поговорити із тими, хто блокує кордон. Вони мене впізнали — завдяки моєму ТікТоку. Спочатку не хотіли зі мною розмовляти. Однак згодом запросили на каву. Першим аргументом їхньої блокади є те, що польські водії на українській стороні теж чекають у чергах. Другим аргументом є те, що українці їздять до Європи на більш вигідних умовах. Я вважаю, що цей ринок має бути контрольованим, а ціни вирівняні — щоб кожний мав рівні шанси. Але то має вирішуватися на рівні країни — політиками. Звісно, що ця блокада позначиться на забезпеченні України, яка потребує постійних постачань (гуманітарної допомоги, ліків, продуктів, палива), особливо під час війни. Морські шляхи України зараз відрізані, через Білорусь і Росію, звісно, нічого не поїде. Лишаються або Польща, або Угорщина, або Словаччина. Угорська влада, як відомо, не дуже підтримує Україну. А тепер ще й словаки мають антиукраїнського прем’єр-міністра Роберта Фіцо.

НЖ: Чому, на вашу думку, польська влада так кволо реагує [на момент запису інтерв’ю стало відомо, що міністр інфраструктури Польщі Анджей Адамчик надіслав листа своєму українському колезі Олександру Кубракову та закликав виконати вимоги польських протестувальників. —  Ред.]?  

ДД: У польської влади зараз інші проблеми — насамперед формування нового уряду. У закордонних медіа пишуть, що уряд Моравецького є урядом «зомбі», бо вже незабаром піде. Ті політики не знайшли довіри серед людей. Опозиція виявилася сильнішою. «Конфедерація», яка стоїть за блокадою, є популістичною політичною силою. Її представники користуються тим, що прості люди потребують допомоги. Вони показово кричать: «Ось, дивіться, ми допомагаємо підприємцям!», «Дивіться, українці забирають у польських підприємців можливість заробляти гроші». Відомо, що  «Конфедерація» — це партія з антиукраїнськими поглядами. Їхній голос не є голосом всіх поляків. Мало людей, які підтримують їхню діяльність. Блокада на кордоні націлена на допомогу Росії. Чим довше вона триває, тим більше шампанського відкорковують у Москві. До речі, під час розмови з водіями дехто мені говорив: «Слухай, Давіде, там серед польських протестувальників є підприємці, які переважно їздили до Росії. І я в них свого часу працював. У них там були свої інтереси. Наразі не працюю у них, бо вони не платять за роботу».  

НЖ: Як вдається поєднувати роботу і волонтерство? 

ДД: Я був підприємцем, але вирішив змінити своє життя. Зараз вивчаю право, на 4-му курсі, працюю в адвокатській канцелярії. У мене троє дітей. Зізнаюся, що поєднувати родину, роботу і волонтерство — непросто. Наразі думаю над тим, щоб створити якусь фундацію, аби легше було.

НЖ: Як думаєте, коли припиниться блокада кордону? 

ДД: Сподіваюся, що Європейський союз відреагує на ту блокаду. Бо, на жаль, допоки новий уряд не сформується, думаю, нема шансів на врегулювання цього питання. Політики мають сісти за стіл переговорів і знайти нарешті компроміс.

За часів комунізму в Польщі Гражина Станішевська була в опозиції, за що під час воєнного стану на початку 1980-х її навіть інтернували та заарештували. В 1989 році Станішевська — єдина жінка серед 54 учасників Круглого столу — історичній зустрічі між польською комуністичною владою та опозиційною профспілкою «Солідарність», в результаті якої опозиція отримала можливість легальної діяльності, згодом виграла парламентські вибори та провела радикальні економічні реформи.

З 2014 року пані Гражина займається організацією допомоги Україні. Очолює правління Фонду «Калина», який надає українським дітям загиблих стипендії на навчання в Польщі. Організовує гуманітарні вантажі. А ще з початком повномасштабної війни вона прихистила у себе вдома вдову Героя України Ірину Ридзанич з її трьома дітьми та матір'ю. Через півтора роки жінка ухвалила рішення повернутися назад в Бучу. Зараз Гражині Станішевській 74 роки й вона продовжує надавати українцям багаторівневу підтримку. А ще вона є номінанткою першої нагороди «Портрети сестринства». Редакція міжнародного журналу Sestry заснувала премію, щоб відзначити жінок, які з початком великої війни зробили неоціненний внесок у підтримку України проти російської агресії.

«Так, ми втомилися, але допомога не припиняється, тому що вона не може припинитись»

— Ви щойно повернулися з Бучі. Що ви там робили?

— Я поїхала подивитися, як живе моя подруга Ірина — лікар, дружина загиблого Максима Ридзанича, одного з «кіборгів», як їх називають в Україні. Максим був військовим і брав участь в обороні Донецького аеропорту від російських сил в 2014-2015 роках. Оточені росіянами добровольці захищали аеропорт 244 дні. Максим мріяв повернутися додому до дружини і трьох дітей у відпустку, але загинув, рятуючи побратима й потрапивши в засідку.

Будинок Ірини в Бучі — непридатний для проживання, одна зі стін підвалу обвалилася. Тому Ірина спочатку жила з братом, а зараз мешкає в квартирі подруги, яка виїхала до Варшави, де її чоловік, фахівець високого класу, отримав хорошу роботу і контракт на три роки. Зі мною була моя подруга з часів підпільної «Солідарності» Оля Маховяк, яка теж, як і я, деякий час приймала в себе мешканку Бучі й хотіла подивитися, як її підопічна живе після повернення з Польщі в Україну. «Бєльські» бучанки (жінки з Бучі, які через війну виїхали й оселилися в польському місті Б’єльсько-Б’яла), яких завдяки Ірині після 24 лютого 2022 року до нашого міста приїхало близько 300, дуже тепло нас зустріли, розмістили, пригостили вечерею з українських страв.

— Пригадую, як на початку березня 2022 року посеред ночі до вас додому приїхала швидка допомога, яка привезла Ірину з мамою, прикутою до ліжка після перелому хребта, трьома дітьми-підлітками та песиком. Ви організували їхню евакуацію з Бучі, і вони прожили з вами півтора року…

— Це були непрості півтора року. Я живу з сестрою та її чоловіком, нам усім за 70, це не той вік, коли легко приймати нові виклики. У нас в будинку немає окремої оселі, одна кухня, одна загальна вітальня, і до нас приїхало троє підлітків. Якби в мене була власна сім'я, то мої онуки були б зараз у такому віці. Ми всі дуже втомилися. Ірина це усвідомлювала.

Понад усе хотіла повернутися додому мама Ірини. Думаю, їй хотілося побачити свого сина, який залишився в Україні, можливо, своїх друзів. Через тиждень після повернення вона померла в будинку свого сина. Карина, дочка Ірини, вивчає медицину в Києві за спеціальністю, яка не має аналогів у наших університетах, це поєднання медичної аналітики та медицини. Довгий час навчання в українських університетах проходило онлайн, спочатку через пандемію COVID-19, згодом через війну. Немало студентів-медиків були мобілізовані, навчалися в окопах за допомогою мобільних телефонів. Самі викладачі теж проводили заняття з фронту. Але зараз університет вирішив повернутися до стаціонарних занять, тому Каріні довелося повернутися з мамою. А двоє синів Ірини залишилися в Польщі. Один навчається в Кракові, другий — у Б’єльсько-Б’ялій, живе в гуртожитку.

— Це виклики, яких не уникнути, коли вирішив прихистити біженців під своїм дахом.

— У нашому місті більшість з тих, хто приїхав і вирішив залишитися, вже мешкають в орендованих квартирах та мають роботу. Разом з тим багато людей повернулося в Україну. В перші дні війни була паніка, люди тікали, до нас, наприклад, приїжджали групи з Луцька, де дотепер був, може, один вибух, а взагалі ситуація спокійна. Більше постраждав від атак Львів. Людям із заходу України було куди повертатися, тому вони вже виїхали. Між тим повернулися також люди з центральної України, як-от Ірина, і навіть зі сходу України. У Б’єльсько-Б’ялій мешкала вчителька англійської з Бучі. Її чоловік загинув у березні 2022 року, вона його поховала на подвір'ї та втекла з дітьми до нас. Але вона теж вже повернулась…

Так, ми в Польщі втомилися, це правда, але допомога не припиняється, тому що вона не може зупинитись. Війна триває, щодня гинуть люди. Поляки це знають. Транспорт з різноманітною допомогою продовжує їздити, зокрема, на фронт. Ми плетемо маскувальні сітки і вже відправили до України їх кілька сотень. Зараз повернулися до виготовлення окопних свічок. Минулої зими ми відправили їх десять тисяч. Допомогою українцям і далі займається багато людей. Адже це необхідно.

«Жінки — дуже практичні, зазвичай просять кухонну техніку, наприклад, міксер»

— Син Ірини Ренат — один із шести стипендіатів фонду «Калина», який ви заснували разом з друзями. Ця стипендія дозволяє йому утримувати себе під час навчання в Кракові. Звідки виникла ідея такої діяльності?

— Коли росіяни увійшли в Крим, а потім напали на Донбас, ми спитали себе, як насправді можемо допомогти. Адже підтримати всіх потребуючих неможливо, Україна — величезна країна. І я вирішила, що варто насамперед підтримати тих, хто втратив когось на війні. Все можна відбудувати, але життя близької людини не повернути. Тягар лягає більшою мірою на жінок, які залишилися з дітьми, а часто й з літніми батьками.

Ми почали виготовляти пакунки для таких сімей, до нас долучилися компанії та установи з усієї Польщі. Польський Червоний Хрест у Б’єльсько-Б’ялій опікувався, наприклад, родиною підприємця із Запоріжжя, який згорів у підпаленому росіянами автомобілі. Без батька залишилось п’ятеро дітей.

Я опікуюсь сім'єю Ірини з 2016 року. Першу посилку відправила їй до Різдва. Згодом вона допомогла мені знайти тих, хто більше за інших потребував допомоги. І ми створили 120-130 польсько-українських партнерств за принципом «від родини-родині»: готуємо посилки на основі конкретних потреб цих родин і відсилаємо. Запитуємо, чого бракує цим людям та про що вони мріють. Жінки — дуже практичні, зазвичай просять якусь кухонну техніку, наприклад, міксер.

Якось одна з жінок сказала нам, що не потребує посилок, але просить допомогти її дочці навчатися в Варшаві, адже сама не може оплатити проживання та навчання в Польщі. Так вона стала однією з перших наших стипендіанток. «Калина» створювалась також з думкою про науковців, які прагнуть обговорювати складні теми польсько-української історії. Маємо вже дві книги, які скоро вийдуть друком. Одну написала політолог із Польщі, це книга про історію польсько-українських стосунків. А другу написала українка, також політолог. І це вже футуристична книжка про те, якими можуть бути польсько-українські відносини у 2050 році. Подібна література дуже популярна в США, адже її сенс не в тому, аби здійснити прогноз, а в тому, щоб розпалити дискусію. Ми повинні почати говорити про те, для чого нам потрібна Україна, що ми можемо зробити разом, чого ми можемо разом досягти. Такої дискусії дуже бракує.

Нам нелегко, тому що фонд отримує гроші, в основному, від зборів у Facebook. І я почуваюся незручно просити у людей гроші, адже знаю, що сьогодні кожен когось підтримує.

— Такі стипендії можуть бути державною програмою.

— Це й має бути державна програма. Ну, даємо ми людям притулок та їжу, але що далі? Якщо людина черговий місяць сидить у центрі біженців і нічого не робить, то в неї починається депресія. Людей потрібно негайно чимось зайняти, відправити на курси польської, запропонувати професійні курси, щоб полегшити пошук роботи. Те саме, до речі, стосується біженців з інших країн, зокрема тих, хто прибуває до нас з Близького Сходу, Африки, Білорусі чи Словаччини. Викидання їх з життя — це не тільки негуманно, але й безглуздо з огляду на брак робочої сили та процес старіння населення. Мають бути створені такі центри для біженців, де люди проходили б перевірку в гідних і безпечних умовах, а далі отримували перші пропозиції щодо роботи.

Коли по всій Україні почалася війна, підприємці міста Б’єльсько-Б’яла дуже боялися, що їхні українські працівники позвільняються, адже поїдуть воювати за батьківщину. Тоді вони запропонували перевезти до них їхні сім'ї, тільки б вони не їхали. Бо правда в тому, що українці часто погоджуються виконувати роботу, яку не хочуть робити поляки, та ще й працюють за меншу плату. Подібна ситуація з переселенцями з інших країн. Замість боятися біженців, давайте нарешті побачимо можливості, які дає нам їхня присутність. Ми привезли в Б’єльсько-Б’ялу кілька афганських сімей, евакуйованих нашими солдатами після захоплення країни Талібаном. До їх підтримки долучилася велика група людей, зокрема, Галина Бялковська, також колишня опозиціонерка. Кожен з цих людей зазвичаївся й працює. Мудра допомога вимагає створення плану, який принесе користь обом сторонам.

— Якщо я й чую незадоволені відгуки про українців, то вони, в основному, стосуються чоловіків. Адже втекли, не воюють...

— Буває по-різному. Останнім часом у групах, які приїжджають до нас, багато 17-річних хлопців. Ймовірно, вони хочуть встигнути виїхати до мобілізації. Але я також знаю випадок у родині з Бучі, коли хлопець тільки й чекав, поки йому виповниться 18 і він зможе не питати в матері дозволу, повернутися в Україну та воювати. Обставини у кожного свої, поляки не поводилися б інакше.

У місті Б’єльсько-Б’яла завдяки підтримці міської влади діє Центр іноземної інтеграції MyBB, де ми навчаємо переселенців польської, надаємо юридичні консультації, проводимо заняття для дітей тощо. Усіма цими заходами займається українка Уляна, яка вже майже шість років живе в нашому місті. Її чоловік також рік тому жив у Польщі, але вирішив повернутися та воювати. Він загинув дорогою на фронт, гасячи трав'яну пожежу, що вийшла з-під контролю…

— З чого почалася ваша участь у допомозі Україні?

— Це почалося, коли я ще була в Сеймі. Тоді українці зі Львова сповістили нас, що місцевий пам’ятник Адаму Міцкевичу в жахливому стані. І кілька років потому ми з моїм другом Здзіславом Качоровським опікувалися цим пам’ятником. Пізніше, коли я вже працювала в Європарламенті, то завдяки Броніславу Геремку потрапила до групи співпраці між Європейським Союзом та Україною. Тоді я подумала, що якби ми, поляки, змогли налагодити хорошу співпрацю з Україною та привести її до ЄС, то разом становили б чи не головну силу європейської спільноти. Але це не станеться просто так. Ми мусимо над цим працювати, аби отримати розуміння та підтримку суспільства по обидва боки кордону.

Титульне фото - Гражина Станішевська, 10.04.2019, фото: Grzegorz Celejewski

Війни, терор, екстремальна спека, жахливі лісові пожежі та повені — всім цим був наповнений 2023 рік, і саме це вплинуло на формування списку BBC. Так, три українки, які потрапили до BBC 100 Women 2023, надихали своєю працею в світлі протистояння українського народу російській агресії. Це захисниця прав дітей Олена Розвадовська, письменниця Оксана Забужко та радниця з питань кліматичної політики Ірина Ставчук.

«Ми шукали кандидатів, які потрапили в заголовки газет або вплинули на важливі події протягом останніх 12 місяців, а також тих, хто досягнув чогось значущого, але до новин не потрапив», — пояснюється на сайті телерадіокомпанії BBC.

До списку увійшло багато сміливих правозахисниць та юристок, зокрема, Амаль Клуні та Мішель Обама. А також мисткині, акторки, спортсменки та інші надихаючі особистості. Наприклад, полька Ізабела Длужик — незряча звукова документалістка, дослідниця з Ґданського університету, чиєю пристрастю є звуки природи. Цього року вона стала героїнею програми BBC World Service «Izabela In the Forest», в якій з мікрофоном провела слухачів світом звуків Біловезької пущі. Потрапили до списку також дві росіянки: письменниця та політична активістка Дарія Серенко (сокоординаторка Феміністичного антивоєнного опору – руху проти вторгнення Росії в Україну) і пожежниця Софія Косачова.

Детальніше про українок:

Олена Розвадовська

Допомогти українським дітям пережити травми війни — місія Олени Розвадовської. З 2019 року вона є співзасновником благодійної організації «Голоси дітей», яка надає психологічну підтримку. Фонд налічує понад 100 психологів, які працюють у 14 центрах України, також фонд має власну безкоштовну гарячу лінію. Це допомогло десяткам тисяч дітей і батьків.

«Після повномасштабного вторгнення ми були чи не єдиним фондом в Україні, який був повністю сконцентрований на темі дітей та сімей, постраждалих від війни, зокрема, на психологічній допомозі. Ми максимально розширили програми. Тепер це психологічна, психосоціальна програма, гуманітарна програма, робота з громадами, наприклад, встановлення укриттів, облаштування майданчиків, кімнат в лікарнях, закупівля всього необхідного для закладів, де перебувають діти, евакуація на початку повномасштабного вторгнення. Також величезний шмат роботи — це мистецька адвокація. Ми видали книгу "Війна голосами дітей", їздимо світом з виставками, з цитатами дітей. Багато знімаємо, зокрема, наш документальний фільм “Будинок зі скалок” дійшов до Оскара. Зараз працюємо над тим, щоби забезпечити стабільність підтримки дітей та дорослих. Стабільність означає постійно бути присутніми там, де діти страждають від війни», — розповіла Олена Розвадовська Sestry.

Оксана Забужко

Авторка понад 20 творів, серед яких художня, поетична та публіцистична література, Оксана Забужко вважається однією з визначних письменниць та інтелектуалок України.

На міжнародному рівні вона відома такими роботами, як «Польові дослідження з українського сексу» та «Музей покинутих секретів». Закінчила філософський факультет Київського університету Шевченка та має ступінь доктора філософії мистецтв.

Книги Забужко перекладені 20 мовами й відзначені безліччю національних та міжнародних нагород, серед яких — літературна премія Центральної Європи «Ангелус», Національна премія України імені Тараса Шевченка (за заслуги у гуманітарній сфері) та орден Почесного легіону Франції. Оксана Забужко була стипендіаткою міжнародної програми Фулбрайта, викладачкою українських студій у Гарвардському та Піттсбурзькому університетах.

Після початку повномасштабного вторгнення Росії до України Забужко стала справжнім культурним амбасадором на Заході, вона багато робить для популяризації української культури та української позиції в світі.

Так, про свою книгу «Найдовша подорож» Оксана Забужко нещодавно розповіла для Sestry таке: «Майже весь цей текст — це мій плач над моральним банкрутством Заходу, оплакування цієї трагедії, що нічого не навчилися і нічого не зрозуміли, що йде абсолютне повторення тридцятих років, та сама парадигма «замирення агресора», кидання звірові шматка за шматком — а може ж, він таки вдавиться?»

Ірина Ставчук

Провідна експертка з питань кліматичної політики Ірина Ставчук приєдналася до незалежного філантропічного руху «Європейський кліматичний фонд», в якому займається українськими програмами, спрямованими на розробку екологічно чистих і стійких до зміни клімату рішень для повоєнного відновлення країни.

Вона працювала в українському уряді заступником міністра екології з 2019 по 2022 рік і відповідала за політику зміни клімату, європейську інтеграцію, міжнародні відносини та біорізноманіття.

Ставчук також є співзасновником двох відомих екологічних громадських організацій — «Екодія» та «Асоціація велосипедистів Києва» (U-Cycle) — і координує регіональні мережі груп громадянського суспільства, які працюють над проблемами зміни клімату.

«Наше завдання — зробити все можливе у ситуації, в якій ми опинилися. Я дотримуюсь слів святого Франциска Ассізького: «Почніть робити те, що потрібно. Потім робіть те, що можливо. І раптом ви зрозумієте, що втілюєте в реальність неможливе», — каже Ставчук.

‍

«У червні минулого року я лежав у лікарні з важким пораненням, яке отримав на фронті. Єдине, чого мені тоді хотілося — щоб поруч була кохана людина. Природне бажання, чи не так? Але для мене практично нездійсненне, тому що мій партнер — хлопець. І без документів про законність наших стосунків він для лікарів — ніхто, а отже, не може навіть бути зі мною в палаті», — розповідає Sestry військовослужбовець з Краматорська Дмитро Павлов.

Неможливість бути поряд у шпиталі — крапля в морі аргументів, чому тисячі військових з ЛГБТ-спільноти виступають за ухвалення законопроєкту про зареєстровані партнерства. Зараз законопроєкт знаходиться на розгляді в Верховній Раді України, його підтримали Міноборони і Мін’юст України. Відповідно до тексту закону, цивільне партнерство є зареєстрованим добровільним сімейним союзом двох осіб однієї чи різної статі, в результаті якого партнери набувають статусу близьких родичів (членів сім'ї першого ступеня). Наголошується, що цивільне партнерство не є традиційним шлюбом, партнерам не можна всиновлювати дітей і змінювати прізвища. Батьківські права залишаються за біологічним батьком чи матір'ю, тоді як другий партнер отримує статус опікуна. З’ясовуючи, чому під час війни прийняття цього закону критично важливе, Sestry поговорили з його авторкою, народною депутаткою Інною Совсун, а також з тими, кого він безпосередньо стосується.

«Щоб партнеру дозволили бути зі мною в палаті, довелось збрехати, що це мій брат»

— З початком війни мене одразу мобілізували і відправили під Бахмут, — розповідає тридцятирічний Дмитро Павлов з Краматорська. — За два дні до свого тридцятиріччя я отримав поранення. Куля влучила в ногу і розірвала нерв. З того часу я не відчуваю своєї стопи.

Лікування було складним, і підтримка близької людини була більш як необхідна. На жаль, коли мої батьки дізнались про мою орієнтацію, то змінили до мене ставлення. І на сьогоднішній день єдина близька людина, готова бути зі мною поруч у важкі моменти, — це мій партнер. Ось тільки мало хотіти бути поруч, треба ще зуміти. До лікарні мого партнера не пускали. Причому йшлося навіть не про реанімацію. Він приходив, але його наполегливо просили вийти з палати, оскільки офіційно він не є членом моєї родини.

Щоб хоч трохи побути разом, нам доводилося йти на всякі хитрощі. Наприклад, розповідати, що це мій брат. Або давати медсестрі шоколадку, щоб на один вечір заплющила очі на присутність мого партнера біля лікарняного ліжка. Для нас це було незручно і навіть принизливо. Хіба справедливо, що до інших поранених військових можуть приходити їхні дружини, а до мене мій партнер не може? Я був на передовій, боронив країну, ризикував життям. А тепер маю ховатися й крутитися, наче дрібний злодій?

— Коли я пішла воювати, моя дівчина стала їздити до мене в фронтову зону, — розповідає свою історію аеророзвідниця Настя Конфедерат. — І під обстрілами в Миколаєві заробила собі ПТСР (посттравматичний стресовий розлад). Кілька ракет С 300, що впали в метрах п’ятистах від неї, і їй знадобилась психологічна допомога. Так от ще з часів АТО таку допомогу мають право безкоштовно отримати члени родини військового. Тобто узаконений партнер, а також його діти й батьки. Приклади з лікарнями та моргами, куди не пускають партнерів військових, яскраві й трагічні. Але прикладів, коли близькі люди воїна потребують психологічної чи психіатричної допомоги, значно більше. Коли ти живий тілом, але мертвий зсередини — це не життя. І закон про партнерства безпосередньо допоможе тисячам людей повернути собі здатність почуватися живим зсередини.

22-річний військовослужбовець Павло Лагойда та його 31-річний партнер Влад зараз теж у лавах ЗСУ, де стикнулися з гомофобією.

— Під час повномасштабної війни я опинився в зоні бойових дій «на нулі», а Влад вирішив приєднатися до мене і також пішов на фронт, — розповідає Павло Лагойда. — Спочатку ми були з ним в одній частині. Але коли всім стало відомо, що ми партнери, Влада одразу відправили до іншого регіону. Щоб ми могли знову служити разом, я намагаюся перевестись зі статуса срочника в статус контрактника, але мені не дають цього зробити. Лікар, який встромляє мені зараз палиці в колеса, не приховує, що гомофоб. Він так і каже: «Ти не пройдеш військово-лікарську комісію, тому що ми цього не хочемо».

Чим мені може допомогти закон про цивільні партнерства? Коли на державному рівні представників ЛГБТ-спільноти визнають людьми, які теж мають права, це неодмінно вплине на ситуацію загалом. Зараз у нас немає прав. Кожен виїзд партнера на завдання — це психологічні тортури. Бо якщо з ним щось трапиться (поранення, смерть чи полон), тобі про це ніхто не повідомить. А якщо щось станеться зі мною, зателефонують моїй мамі, але не Владу.

Оформити чи розірвати цивільне партнерство значно простіше, ніж шлюб

— Для тисяч представників ЛГБТ, які зараз боронять нашу країну, закон про цивільні партнерства максимально на часі, — каже його авторка й народна депутатка Інна Совсун.  —  Зараз якщо з цими військовими щось трапляється, їхні партнери вкрай обмежені в правах. Я навіть не кажу про такі питання, як  грошова допомога, виплати, спадщина. Я про те, що більшість лікарень не дозволяють партнерам бути поруч в палаті.

Є й інші моменти. Наприклад, людина в комі. В такому випадку лікарі, приймаючи важливі медичні рішення, зобов’язані консультуватися з найближчими членами родини пацієнта. Це можуть бути рішення про ампутацію кінцівки чи відключення від системи життєзабезпечення. І партнер чи партнерка не мають можливості на це впливати. А ще випадки полону, смерті... Мені відомо про ситуації, коли людину не пускали до моргу на процедуру впізнання його партнера, загиблого на фронті. Бо офіційно він не є членом родини.

— Закони про цивільне партнерство — поширена практика в світі?

— Положення про зареєстровані партнерства діють у 22 країнах Європи. Зокрема, у Франції, Великобританії, Чехії, Греції, Італії тощо. В деяких країнах (наприклад, у Німеччині) слідом за партнерствами були дозволені одностатеві шлюби.

Польща поки що є виключенням. Але зараз, коли на парламентських виборах перемогла опозиція, яка підтримує рівні права для одностатевих пар, ситуація може змінитися. До речі, соціологія показує, що більшість поляків підтримують узаконення одностатевих стосунків в тій чи іншій формі.

Більшість країн дозволяють реєструвати цивільні партнерства як гетеросексуальним, так і одностатевим парам. Наш законопроєкт теж.

— Навіщо це гетеросексуальним парам, якщо вони можуть укласти звичний шлюб?

— От, наприклад, у Франції (пишучи наш законопроєкт, ми брали за основу саме французьку модель) приблизно 40 відсотків усіх союзів укладаються в формі партнерства, а не класичного шлюбу. Тобто серед різностатевих пар вони теж популярні. По-перше, історично шлюб у країні тісно пов'язаний з церквою разом з її правилами та ролями. А дедалі більше молоді намагається уникнути нерівноправного формату стосунків. Для багатьох “партнерство” звучить приємніше. По-друге, процедура оформлення цивільного партнерства значно простіша.

— В Україні теж процедура реєстрації цивільного партнерства буде швидшою, ніж укладання шлюбу в РАГСі?

— Безумовно. І це стосується не лише реєстрації (десять днів у випадку цивільного партнерства проти місяця в випадку шлюбу), але й розірвання партнерства. Процедура розірвання шлюбу в Україні доволі складна: навіть якщо чоловік і дружина не мають одне до одного жодних претензій, але у них, наприклад, є неповнолітня дитина, вони можуть оформити розлучення лише через суд, на що потрібні гроші і час. З цивільними партнерствами процедура значно простіша й просто потребує згоди обох.  

— Реакція Української православної церкви, що засудила законопроєкт, була для вас передбачуваною?

— Абсолютно. Як людина, яка займалась лобіюванням і ратифікацією Стамбульської конвенції (про запобігання насильству щодо жінок, домашньому насильству і боротьбу з ними), я не мала щодо цього сумнівів. На жаль, церква не готова до діалогу. Думаю, вони роблять собі цим ведмежу послугу, адже втрачають потенційних прихожан. А щодо заяви Ради церков (Всеукраїнська Рада Церков закликала парламент відхилити законопроєкт. — Ред.), то до цієї ради й досі входить Російська православна церква. Тому було б доречніше, якби спочатку організація зайнялася саме цим питанням.

За останнє десятиріччя рівень підтримки одностатевих партнерств в Україні зріс майже вдвічі

— Чи може закон про зареєстровані партнерства спростити шлях України до ЄС?

— 9 листопада вийшов звіт Єврокомісії щодо критеріїв, що мають бути виконані для членства України в ЄС. І там є дві згадки щодо прав представників ЛГБТ.

Щодо одностатевих партнерств, у звіті відмічається, що факт реєстрації такого законопроєкту Єврокомісія вважає позитивним кроком, який вказує на те, що ми рухаємось у вірному напрямку. Зважаючи на те, що конкретно з цього питання прямих директив Євросоюзу не існує, це максимальна форма, яку вони могли використати, щоб вказати Україні на важливість цього питання. До речі, у звіті згадується також рішення Європейського суду з прав людини про те, що відсутність в Україні юридичної можливості реєструвати одностатеві партнерства порушує Європейську конвенцію з прав людини (у червні цього року одностатевій парі, яка поскаржилася на неможливість укласти в Україні шлюб чи інший тип цивільного союзу, ЄСПЛ присудив по п’ять тисяч євро компенсації кожному. — Авт.)

— Представники ЛГБТ у ЗСУ розповідають про те, що регулярно стикаються з гомофобією і булінгом — як з боку побратимів, так і командирів. Чи може прийняття законопроєкту про цивільні партнерства допомогти у вирішенні цієї проблеми?

— Сьогодні представники ЛГБТ відчувають, що держава ставиться до них не так, як до гетеросексуальних людей. Це несправедливо. І прийняття закону — питання не лише про вирішення практичних завдань, але й про факт визнання державою прав тих, хто разом з іншими працює, платить податки, воює.

Між тим треба розуміти, що подолати гомофобію, зокрема в Збройних Силах, один цей закон не може. Необхідно прийняти додаткові нормативні регулювання. Це як ситуація з жінками в армії: прийняті окремі рішення з прописаними вказівками, на які жінки можуть посилатися в разі дискримінації чи, скажімо, сексуальних домагань.

— Чи може закон про цивільні партнерства бути прийнятий цього року?

— Питання в тому, чи вдасться це у наступному році. Звіт Єврокомісії дає надію, що на законопроєкт звернуть увагу. Важливі й останні рішення Міноборони та Мін’юсту. Мін’юст від початку ідею підтримував, але казав, що напише власний законопроєкт. Проте зрештою вони погодились підтримати наш. Міноборони також написало, що підтримує, хоча спочатку їхнє рішення було негативним. Тепер черга — за Комітетом правової політики ВРУ. Коли погодиться і він, документ врешті буде винесено на голосування в залі Верховної Ради.

— Що ви думаєте з приводу реакції суспільства на ідею цивільних партнерств одностатевих пар? Кількість негативних коментарів у соцмережах вражає.

— Ми очікували значно гіршої реакції. Негативні коментарі є завжди, але водночас я отримую також багато позитивних відгуків. У Facebook це десь 50% на 50%. А, наприклад, в Instagram і Tik Tok практично всі коментарі зі знаком плюс. У молодих людей вже інші погляди. Загалом ненависті й неприйняття щодо цих питань стало значно менше. Згідно з минулорічним опитуванням Центру соціальних експертиз Інституту соціології, за останні дев’ять-десять років рівень підтримки одностатевих партнерств в Україні зріс майже вдвічі (53% згодних в 2022 році проти 33% в 2013 році). Війна змінила наше життя й продовжує змінювати пріоритети.

Титульне фото: Edgar Su / Reuters / Forum

Гарно, але без туристичних натовпів. Смачно, але не так дорого, як у літній сезон. І якщо ви ще не відкрили для себе осінні поїздки Польщею, то ще встигаєте захопити останні дні, коли ще сонячно і яскраво.

Куди вирушити восени, щоб насолодитися барвистим пейзажем? Sestry підготували для вас ТОП-5 місць для осіннього відпочинку у Польщі.

Прогулятися мальовничою Ланцкороною

За 36 кіломерів від Кракова розташоване невелике село Ланцкорона з чарівними дерев'яними будинками.

Найкрасивіші краєвиди з видом на Татри та Бабину Гору відкриваються з Ланцкоронської Гори - улюблене місце відпочинку художників. З розваг: прогулянка пішохідним маршрутом, руїни замку часів Казимира Великого, місцевий ринок та краєзнавчий музей.

Можна вибрати із 5 пішохідних маршрутів:

 Давній Королівський шлях

Алея Закоханих

Дорога на болота

Алеї Тихого Шепоту

Дорога до Старого кар'єру.

Казімєж-Дольний на річці Вісла (Kazimierz Dolny nad Wisłą)

Серед мальовничих Пулавських пагорбів над Віслою за 50 кілометрів від Любліна мальовничо розгорнулося місто, що не потребує представлення. Дивовижні краєвиди поєднуються з архітектурою епохи Ренесансу. З часів заснування міста Казімєжем Великим зберігся замок та кам'яна вежа. Тут варто зазирнути до порту, прогулятись бульваром. Навколо міста тягнеться ландшафтний парк. Це ідеальне місце для прогулянок вулицями, що ведуть до лісових ущелин та високих пагорбів з видами на Віслу. Полюбляєте спостерігати захід сонця? Тоді вам точно до Казімєжа-Дольного.

Мендзидро (Międzyzdroje) з пірсом та дорогою в море

Балтійське море справляє незабутні враження. Мальовниче узбережжя –  в холодну пору року тут панує особлива романтика. Мендзидро привітає вас Променадою Зірок, Океанаріумом і Музеєм воскових фігур. Пляж із дрібним світлим піском відокремлений від міста високою скелею та безліччю дюн. На морському курорті розташований найдовший пірс у Польщі – 395 метрів. Оглядові майданчики Кавча-Гора та Госань для тих, хто мріє про красиві фотографії біля моря. Дістатися сюди можна, якщо йти чорною стежкою з центру міста або пляжем. На оглядовий майданчик ведуть довгі дерев'яні сходи, а зверху відкривається чудовий краєвид на пристань та німецькі порти.

Вісла (Wisła) із мисливським палацом Габсбургів

На півдні Польщі, у Сілезькому воєводстві, де бере свій початок найбільша однойменна польська річка Вісла, розташований цей великий туристичний та спортивний центр. Окрім найкрасивіших пейзажів, готелів, підйомників, ресторанів із смачною кухнею, тут збереглися цікаві історичні пам'ятки. Наприклад, мисливський палац Габсбургів. У 1897-1898 роках його збудував Фрідріх Австрійський, герцог Тешенський. Цікаво подивитись і Президентський палац, збудований у стилі архітектурного модернізму у 1928-1931 роках. Справжня прикраса міста – дерев'яні вілли початку XX століття.

Польська Прага Клодзко (Kłodzko)

Це місто часто порівнюють із Прагою. Воно розташоване у Клодзькій долині, біля підніжжя Бардських гір, і тут панують три культури – чеська, німецька та польська. Старе місто Клодзко, над яким височіє незграбна прусська фортеця, є одним із найцінніших комплексів Старого міста в Нижній Сілезії (Dolnym Śląsku). Під Старим містом можна відвідати підземний туристичний маршрут, який проходить через історичні підвали. Ще з часів середньовіччя вони використовувалися місцевими торговцями та майстрами як склади. Старе місто в Клодзко наповнене історичними багатоквартирними будинками та церквами. Серед них виділяються готичний костел Успіння Пресвятої Діви Марії та францисканський монастир у стилі бароко, а також костел Святих Георгія та Адальберта. Дуже атмосферним куточком є ​​готичний собор Св. Іоанна зі фігурами святих у бароковому стилі, що нагадують знаменитий Празький Карлів міст.

Марш Незалежності у Варшаві проходить уже більше 10 років. І щорічно до польської столиці приїжджають тисячі людей, аби приєднатись до біло-червоної ходи.

— Це дуже важливе свято для Польщі. 105 років тому ми отримали свободу. Ми повинні поважати та любити нашу прекрасну країну. Мені 80 років, я хотіла б, аби всі молоді люди були такими ж щасливими в нашій країні, як і я, — розповіла Sestry пані Марія з Варшави.

А для маленької Ніколь із Вроцлава це перший такий День Незалежності Польщі. Вона ще ніколи не брала участі у подібних маршах.

— Це патріотичне свято, я завжди приїжджаю із Вроцлава до Варшави у цей день. Ми всьому світові показуємо, що хочемо вільної Польщі, — каже Томек, тато дівчинки.

— Я приїжджаю до Варшави щороку. Це мій обов’язок. Я не пам’ятаю, щоб Польща була невільною. Хоча мої дідусь та бабуся були в не волі. Ми маємо всюди підкреслювати, що маємо вільну країну, яку треба берегти. Треба берегти цю свободу, яку нам не подарували, але ми з нею народилися Треба піклуватися, щоб ми були завжди вільні, — наголосила пані Теодозія з Радома, що під Варшавою.

Першими проїхали польські байкери, а також пройшла костюмована хода.

Марш Незалежності ретельно охоронявся поліцейськими. Вздовж всього маршруту ходи стояли металеві огородження, у повітрі чатував вертоліт, а на Віслі — кілька патрульних човнів.

— У зв'язку із нинішньою нестабільною ситуацією у світі я звернувся до начальника поліції з проханням надати відповідні поліцейські сили та ресурси для забезпечення безпеки всіх заходів, — заявив мер Варшави Рафал Тшасковський перед початком ходи.

З року в рік Марш Незалежності супроводжується запалюванням фаєрів та вибухами петард. Місцевим мешканцям, які живуть вздовж маршруту ходи, у цей день радять закривати вікна, аби петарди не потрапили до їхніх осель.

На марші не обійшлось без антиукраїнських гасел. Крім того, учасники процесії спалили прапори Євросоюзу та ЛГБТ.

— Ми повідомили про це поліцію. Проте спалення цих прапорів, незалежно від його змісту, не становило великої загрози для учасників маршу, — наголосив мер Варшави Тшасковський.

За даними варшавської мерії, у Марші Незалежності взяли участь 40 тисяч людей. За даними організаторів, було до 90 тисяч людей. Найбільше ж людей взяли участь у Марші Незалежності у 2018 році. Тоді, за даними поліції, вулицями Варшави пройшло 250 тисяч мітингувальників.

Попри те, що хода загалом відбулась без особливих інцидентів, поліція затримала 56 людей. У більшості із них були наркотики. Також правоохоронці вилучили більше тисячі одиниць піротехніки, заявив речник Головного управління поліції Варшави Сильвестер Марчак.

‍

Польські перевізники оголосили тривалий протест і блокаду кордону з Україною, який розпочався у понеділок, 6 листопада. Вже у пʼятницю, 10 листопада, черга з українських вантажівок на перетин кордону до Дорогуська сягнула 40 кілометрів, і українські водії нарікають, що з продуктами немає сенсу стільки чекати – вони просто псуються, пише «Газета Виборча».  З іншого боку, польські водії, які прагнуть повернутися з України до Польщі стверджують, що їх автівки просто почали зникати з електронної черги, і вони мусять знову реєструватись, за даними видання «Жеч посполита», таким чином з черги зникло 500 польських вантажівок. Ситуація стає дедалі більш напруженою і стрімко розвивається. Підтримує протести крайньонаціоналістична партія Польщі «Конфедерація», відома своєю антиукраїнською риторикою. 

Організатор протестів, Комітет захисту транспортних перевізників та роботодавців Польщі, на своїй сторінці в Фейсбук обурився, що українські чиновники опікуються своїми перевізниками, намагаються вирішити проблему, а польські – ні. Нагадаємо, польські перевізники вимагають, щоб у відносинах з українськими представниками цієї галузі Польща повернулась до квот на перевезення – як це було до війни. Вони апелюють до того, що українці нібито надають послуги за нижчими цінами, бо мають нижчі податки і оплату праці водіїв. 

Водночас, рівень перевезень автомобільним транспортом між Польщею та Україною виріс в декілька разів від початку великої війни, не лише через комерційні перевезення, але й завдяки гуманітарним та військовим вантажам до воюючої країни. За даними української сторони, у 2021 році Україна мала лише 120 тисяч дозволів на первезення до країн ЄС. За даними польської сторони, до кінця цього року рівень вантажних перевезень, перетинів кордону між Україною та Польщею, сягне 1,2 млн. 

Після 24 лютого 2022 року ЄС скасував дозволи для українських перевізників, ця норма чинна до червня 2024 року.

Що характерно, протести польських перевізників співпали з політичною невизначеністю: у Польщі після парламентських виборів лише формується нова коаліція, яка має сформувати уряд.

Голова Польсько-української господарчої палати Яцек Пєхота прокоментував цю ситуацію спеціально для видання Sestry:

–Блокада кордону приносить величезну шкоду і польським і українським підприємцям, вони несуть значні втрати. Це не призведе ні до чого хорошого, тим більше, що блокада розпочалась в момент, коли в Польщі практично немає уряду. Міністри нинішнього уряду вже не відчувають себе впевненими, щоб, згідно зі своїми обов’язками, проводити такі переговори. Правду кажучи, немає переговорника з польської сторони, який міг би серйозно говорити з протестуючими відносно їх вимог. Виникає також питання, кому ця блокада кордону є вигідною? 

Ми категорично проти того, щоб повертати практику дозволів на перевезення. Треба розмовляти з українською стороною про вирівнювання умов проведення діяльності перевізників, встановлювати конкурентні засади. Це стосується, в тому числі, і зближення рівня оподаткування. Тобто йдеться про однаковий рівень видатків і прозору конкуренцію. 

Натомість категорично не можна вдаватися до таких блокад в ситуації з Україною, воюючої державою, яка стікає кров’ю.  Такими діями ми боляче вдаряємо по її економіці. 

Розуміючи проблеми польських перевізників, мусимо чітко сказати – не тим шляхом треба йти для їх вирішення.  

Вести переговори, безумовно, потрібно. Але ми апелюємо до того, щоб призупинити блокаду кордону до створення в Польщі нового уряду. Адже нинішній уряд вже не може брати на себе жодних довготермінових зобов’язань, не може ухвалювати рішення, які будуть реалізовуватися. Отже, на сьогодні з польської сторони немає відповідного партнера для таких переговорів, тому ми виступаємо за призупинення протестів. 

Одразу після повномасштабного вторгнення Росії українки, які знайшли притулок в інших країнах, потребували банальних речей. Часто соромилися запитувати: як купити квиток в автобусі, куди звертатися за невідкладною медичною допомогою, як записати дитину до школи, куди поїхати на вихідні, щоб перезавантажити голову. Я була в подібній ситуації. Це спонукало написати проєктну заявку та отримати грант, який закрив ці потреби. Ділюся досвідом, як це зробити.

Визначаємо проблему для заявки на грант

Ідеальний варіант пошуку теми для написання грантової заявки – з визначення проблеми, яку вона має вирішити.  

Як журналістка майже одразу почала писати про українських біженок в Польщі. Вони ділились драматичними історіями поневірянь як ці: «Я стерла ноги у кров, бо ходила оформлювати документи в інший кінець міста, не знала, як купити квиток в автобусі, щодня пішки ходила в один бік десять кілометрів, а потім назад; я не віддаю дитину до школи, бо не розумію як це зробити, лякає мовний бар'єр; я зламала палець та не йшла до лікарні, поки він не почорнів, бо не знала, як працює медична система».

Таких історій за перші місяці війни я вислухала сотні. І всі вони були трішки й про мене. Наприклад, коли в орендованій квартирі потрібно було провести інтернет, без якого не можу працювати, я довго відтерміновувала укладання договору через страх мовного бар'єру та нерозуміння механізму. Так і витратила на мобільний інтернет суму в 300 злотих за тиждень. Для порівняння зараз стаціонарний та мобільний інтернет мені обходяться у 110 злотих на місяць.  

Більшість біженок приїхали в чужій країні почали життя з чистого аркушу. Хтось не відходив від помешкання – соціального чи орендованого, бо боявся заблукати. І лише через місяці з’ясовували, що поруч є гарний парк для прогулянок, гори чи річка.

Всюди проходили сотні заходів для біженців: майстер-класи, мовні курси, інтеграційні зустрічі, але вони не дуже відповідали запитам, який мали українки. Моя історія подачі на грант почалася з того, щоб закрити потребу, яку відчувала сама та розуміла, що вона актуальна для інших.

Важливість комунікації. Шукаємо партнерів

Формування кола спілкування, обмін контактами, знайомства – банальна річ, але вона працює. Варто відвідувати різноманітні зустрічі, програми, спілкуватися з різними людьми, інколи виходити навіть із зони мовного комфорту.

Треба подумати, хто може стати партнером вашого проєкту? У кого запитати поради, як в чужій країни написати успішну грантову заявку, де взагалі шукати пропозиції?

Років сім тому я познайомилася з польською організацією “Освіта за демократію”, які підтримували багато українських ініціатив, сприяли польсько-українській дружбі. Саме завдяки ним отримала список ресурсів у Польщі, де можна шукати грантові пропозиції - індивідуальні та для великих фундацій. Цей список і зараз може стати комусь в пригоді.

• Сторінка для громадських організацій, де розміщують грантові пропозиції - ngo.pl, портал громадських організацій ngo.pl
• Портал польських грантових програм granty.pl.  
• Сторінка Centrum Współpracy Polska-Wschód / Poland - East Cooperation Centre
• Розсилка про європейські програми у різних галузях.
• Карта грантів ЄС - веб-сайт Міністерства розвитку, де можна знайти перелік проектів, які співфінансуються з Європейських фондів і реалізуються в Польщі.
• Eurodesk - програми для молоді, молодіжних працівників та молодіжних організацій
• Інститут книги – реалізує перекладацькі програми, співфінансує літературні заходи, що популяризують читання, видає культурологічні журнали та пропонує типові бібліотечні проекти.

Як народилась наша ідея?

Далі було просто – знайти серед пропозицій програму, яка найкраще підходить під запит. На першому ж порталі було дуже багато грантів, які підходять для українців. Більша частина орієнтована на великі фундації, які мають історії успіху в Польщі.

Мені сподобалося формулювання однієї з пропозицій, що українки найкраще знають, чого потребують, тому вони очікують обґрунтованих пропозицій від ініціативних груп з 3-5 людей, бажано у співпраці з місцевою польською фундацією.

Нашою ідеєю було створити онлайн-групу, в якій ми протягом трьох місяців готуватимемо два типи текстів: як влаштоване життя в Польщі, а також розповідали про Сілезію. Ми запланували кілька зустрічей з експертами та фахівцями, які могли розповісти про край та особливості життя в ньому. Власне, на цю ідею ми отримали грант у 3500 злотих від  Fundusz Obywatelski im. Henryka Wujca.

Досвід написання проєктних заявок у мене був ще з України. Заповнила форму: стисло, по суті, без води, з цифрами, ретельно розрахувавши бюджет. Зробила технічний переклад заявки на польську мову. 

Успіх залежить від плану

Наступний важливий крок – скласти детальний план реалізації, знайти необхідних експертів та майданчики для поширення інформації. Всі учасники мали основну роботу, тож від правильного планування з вказанням чітких дедлайнів залежав успіх проєкту.

З приміщенням для зустрічей допомогла польська фундація, що працює в Катовіце, Stowarzyszenie Pokolenie, а от писати інформаційні пости довелося мені з колегою по проєкту Тетяною Виговською.

Ми поділили роботу. Я більше писала про культурний напрямок (про Сілезію, цікаві місця, культурні особливості регіону, місцеві традиції). Колега готувала тексти з практичною складовою – освіта, медицина, транспорт, податки тощо.

Завдяки цим постам люди вперше наважувалися кудись поїхати далі звичного маршруту, знайшли мобільні додатки, які полегшили їхню інтеграцію в новому місці, отримали відповідь на питання, чому вони не розуміють польську вимову окремих людей (бо, виявляється, Сілезія має свою локальну мову, і навіть не всі поляки її розуміють), дізналися, що медична система не така страшна, а рецепт на ліки можна отримати онлайн.

«Цей проєкт став терапією для мене»

Деякий час я кожні вихідні їздила кудись з дітьми, щоб скласти для читачок маршрути для знайомство з краєм. Було цікаво зрозуміти самій та розповісти іншим, чому 1-го листопада в Польщі всі кладовища у свічках, навіщо на Великдень готують м’ясних баранців на святковий стіл, чому на польських вулицях так багато пальм, навіщо у трамваїв у Катовіце є імена, походження виразу «зайчик приносить гостинці», (виявилося, це великодня традиція у Сілезії – шукати гостинці від зайця у будинку чи в саду).

Це було терапією для мене. Я дублювала всі назви польською та українською, і мені здавалося, що з кожною новою позначкою на карті Сілезії я перестала сприймати цей край, як чужий, незрозумілий.

Ми проводили зустрічі з експертами з питання сплати податків, бо багато жінок на початку повномасштабної війни почали робити щось руками та продавати, але не знали, чи не порушують податкове законодавство. І це теж було корисно для нас самих, бо мали заповнювати податкові декларації, працюючи в Польщі.

Пізніше дізналися, що ми взяли на себе забагато зобов’язань на суму гранту. Були схожі проєкти, які на ці кошти, наприклад, провели одну українсько-польську зустріч, на якій варили борщ. Однак ми не пошкодували, бо за три місяці вивчили життя Польщі більше, ніж українці, які тут жили роками.

Для звіту зберігайте і дублюйте все

Не менш важливо – якісно прозвітувати про свій проєкт перед донором. Він повинен розуміти, що ви витратили його гроші не просто так, а досягли тих цифр та обіцянок, які давали на старті проєкту.  

Ми вели таблицю, куди вносили всі пости в соцмережах, живі трансляції із зустрічей, записували реакції та коментарі читачів. А одного ранку відкрили нашу групу та побачили, що половина всіх постів – просто зникла.

Виявилося, сторінку моєї колежанки помилково заблокували. І довелося буквально за тиждень відновлювати все, що було написано за три місяці. Добре, що збереглися чернетки, які ми робили для постів. Тому порада – зберігайте все, що має відношення до проєкту на гугл-диску (чеки, фактури, скріни, тексти комунікаційних постів тощо). Нас це врятувало.

Важливо відповідально поставитися до заповнення документів, до інформування партнерів про форс-мажорні ситуації. Ми листом повідомили, що оперативно вирішуємо питання з відновленням втрачених текстів, перепросили за те, що подаємо звіт в останні дні завершення проєкту.

Ну і не забудьте подякувати за підтримку. Показати історії успіху та впливу вашого проєкту. Це справляє гарне враження. Якщо ви все зробити, як слід, то не виключно, що наступні проєкти приходитимуть до вас самі. Власне, так відбувається з учасницями нашої ініціативної групи, частина з яких зараз працює в неурядових організаціях Польщі.

Започаткувала Клуб голова правління Українського дому Мирослава Керик разом з однодумцями. Ідея «Жінки допомагають жінкам» дуже цінна в мігрантському середовищі, тому що за кордоном дуже багато українок залишаються без підтримки. Клуб українських жінок працює з 2014 року, він допомагає мігранткам у Польщі: учасниці мають змогу спілкуватися, знаходити контакти у новому середовищі. 

«Багато жінок тоді (з 2014 року, початку діяльності Клубу — ред.) приїжджали на роботу і в них зовсім не було часу та сил шукати собі подруг. А ось збиратися у своєму колі хотілося. Коли на першій зустрічі їм запропонували вишивати, то багато хто щиро обурився, мовляв, не можна вишивати в неділю. Жінки прагнули співати, згодом з цього бажання  повстав хор «Калина». У ті часи дуже популярними були кулінарні майстер-класи і сусіди-поляки розпочинали знайомство з українською культурою через національну кухню. Іноді приходили мешканці будинка і запитували, що це тут готують і звідки такий неймовірний аромат», — розповіла Марина Мазурак.

Після 24 лютого 2022 року, коли Росія напала на Україну і до Польщі приїхали мільйони воєнних біженок, цей проект набув ще більшого масштабу. 

В Українському домі у Польщі почала працювати інформаційна лінія для біженок, долучилися волонтери, змінилися пріоритети і Клубу українських жінок.

«Якщо говорити глобально, то наша мета — створити безпечне середовище для жінок, де можна отримати взаємну підтримку та допомогу, — пояснює Марина Мазурак. — Але ця допомога може бути різною. Це і психологічна підтримка, і арттерапія, і рукоділля, яке теж діє терапевтично.  А іноді жінки потребують просто інформації та фахової поради. Так, після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну, наші перші зустрічі були про те, як записатися до лікаря, як працює польська система охорони здоров'я чи громадський транспорт. Дуже популярною була зустріч на тему про відкриття власного бізнесу в Польщі – на неї прийшло більше 60 осіб. Тоді ця інформація була потрібна, а зараз коли жінки більш-менш адаптувалися та налагодили побут, то й їхні потреби змінитись, змінюють й теми зустрічей. Ми чітко відстежуємо, як змінюється стан жінок, які приходять до клубу, залежно від масових обстрілів (України) та пам'ятних дат. Ми це помічаємо та реагуємо - відповідно організовуємо психологічні майстер-класи або додаємо спортивні заняття — моральна підтримка через фізичну активність, через рукоділля чи мистецтво — це те, що жінки хочуть отримати у нас», — каже Марина.

Сьогодні Клуб Українських жінок щотижня публікує анонси заходу на своїй сторінці у Facebook.

Реєстрація на події починається щопонеділка, має обмеження щодо кількості осіб. Усі заходи безкоштовні. Необов'язково обирати щось одне. Зазвичай програма дуже різноманітна, кожна знайде собі щось цікаве. Є творчі та художні майстер-класи, де можна своїми руками зробити сувенір, розписати сумку, блюдо чи чашку, або відвідати воркшоп  із  музичної терапії.

«Якось на майстер-класі із розпису шоперів одна з учасниць сказала:  "Я у вас відродилася". Я пам'ятаю її торбу з ромашками. Ми розговорились. Виявилось, що це — арттерапевтка з Києва. За кілька місяців до цього її чоловік загинув на війні. Зараз пані Наталя Шумська проводить у нас заняття з нейромалювання і сканди коучингу, вона є інструктором зі скандинавської ходьби. Допомагаючи іншим, пані Наталя отримує втіху, багато енергії та підтримки. І ми відкриті для пропозицій, коли людина готова поділитися знаннями та досвідом з іншими», — каже Марина Мазурак.

Сьогодні у планах Клубу відкрити вечірні майстер-класи, щоб жінкам було простіше знайти вільний час. Постає завдання зробити програму для жінок старшого віку, щоб вони швидше знайшли собі подруг та підібрали цікаві заняття. Хоча проєкт не має обмежень за віком, представниці старшого покоління мають потребу іноді побути у своєму колі.

Отже, цікаве заняття та гроно друзів знайде собі кожна учасниця.

‍