Суспільство

Із перших днів повномасштабного російського вторгнення Пйотр Палінський возив в Україну гуманітарну допомогу. Спочатку до Львова, згодом до польсько-українського кордону. Під час однієї з таких поїздок він віз від кордону до Ольштина жінку з сином, які втікали з Харкова з єдиною валізою. І восьмирічний Діма сказав йому, що дуже любить їздити на велосипеді. 

«Я вирішив якось допомогти. Але в мене не було такого велосипеда, тому зробив допис у Фейсбуці. Друзі в той же день віддали мені 15 велосипедів. Я знову написав пості, що маємо велосипеди для дітей-біженців. Також попросив пані Анну Фаранчук, яка координує роботу Центру допомоги біженцям при греко-католицькій парафії в Ольштині, щоб розповідала про нашу ініціативу українцям. Дарували всім, хто просив», — розповідає Пйотр. 

Важлива допомога

Так у квітні 2022 року почалася акція Велосипеди для українців (Rowery dla Ukraińców). Через пів року до неї приєдналася харцерка Дорота Лімонтас і чимало людей, які хотіли допомагати біженцям. 

«Якось мені зателефонувала жінка з міста Ґіжицько і просила забрати велосипед, який вона знайшла на смітнику. Я подякував і відповів, що, на жаль, не зможу їхати понад сто кілометрів за одним велосипедом. Та невдовзі пані Ядвіґа зателефонувала знову. Розповіла, що звернулася до представників місцевої влади з проханням підтримати акцію. Так їй вдалося зібрати понад 40 велосипедів», — пригадує Палінський. 

Нещодавно велосипед подарували Кароліні, дівчині з порушенням слуху, яка спілкується жестовою мовою, а вона почала популяризувати цю акцію серед студентів Вармінсько-Мазурського університету. Роздавала їм листівки, де можна було прочитати про цю ініціативу. Зібрала понад 10 велосипедів. 

Про велосипеди просять українці з цілої Польщі. Коли до Пйотра звернулося літнє подружжя з Ченстохови, Дорота Лімонтас знайшла волонтерів, які завезли їм велосипеди. Окрім того, Дороті вдалося отримати гроші одного з благодійних фондів, щоб купити запчастини для ремонту велосипедів. 

«То була невелика сума. Але це також важлива допомога», — каже Пйотр. 

Батько завжди в майстерні

Люди віддають пану Пйотру різні велосипеди. Є такі, що з двох або трьох можна зробити один. А є й такі, що не потребують ремонту. 

«Велосипеди ремонтує мій батько, Вітольд Палінський. Без його допомоги акція не тривала би до сьогодні. Він на пенсії й увесь свій вільний час присвячує цій справі. Насправді роботи дуже багато. Я прокидаюся вранці й чую стукіт у підвалі — отже, тато вже працює. Пізно ввечері повертаюся з роботи, а тато ще в підвалі. Часто бачу його там з дітьми, які приходять не лише щоб він допоміг щось полагодити, а й просто поспілкуватися з ним чи самим повчитися ремонтувати», — розповів Пйотр. 

Катерина Медвідь та її семирічна донька Вікторія приїхали до Ольштина у березні 2022 року з Київської області.

«Чудово, що велосипеди отримують не тільки діти, а й їхні мами. Нам стало легше звикати до нових умов життя завдяки велосипедам. Це мотивувало вийти з кімнати, не грати в телефонні ігри, а разом поїхати до парку чи до озера. Ми й досі їздимо до пана Вітольда, бо велосипеди час від час часу потребують догляду. Він їх безкоштовно ремонтує. Пан Вітольд дуже доброзичливий, уважний до всіх, хто звертається за допомогою. Завжди запропонує чаю, розпитає про життя. Для дітей-біженців він як рідний дідусь, а для нас, їхніх матерів — як тато», — розповіла Катерина. 

Анна Кучерук приїхала до Ольштина в березні 2022 з 8-річним сином і 14-річною донькою з Києва. Пйотр подарував їм три велосипеди, а коли діти підросли і потребували більших, то змогли їх замінити. 

«Ми заощаджуємо гроші за проїзд у транспорті, а водночас дбаємо про фізичне і психічне здоров’я. Буває також так, що виникає якась проблема і я починаю панікувати. Тоді сідаю на велосипед, їду й повторюю в думках: все добре, я в безпеці, знайду правильне рішення», — розповіла Анна, яка їздить на велосипеді на роботу. 

Дощовий день народження

Багато українців, які опинилися в околицях Ольштина, отримали від Пйотра велосипеди, якими тепер їздять на роботу з сіл, у яких мешкають, часом за 10 чи 20 кілометрів від міста, куди автобуси чи потяги їздять рідко. 

Пан Пйотр допомагає українцям безкорисливо. Він витрачає на цю акцію чимало часу, зусиль, грошей. Навіть у свій день народження, коли йшов дощ, він їздив за різними адресами і збирав до причепа велосипеди для українців. 

Багатьом людям його допомога допомагає долати травматичний досвід війни, повертає відчуття важливості і потрібності. 

У травні 2023 року Пйотр Палінський став одним із фіналістів нагороди Ольштинянин Року 2022, що її проводить видання Gazeta Wyborcza в Ольштині — за те, що разом зі своїм батьком відремонтував і передав українським біженцям понад 500 велосипедів.

Велосипед з душею

Марцін Борковський, психолог, був одним із перших читачів «велосипедного» допису пана Пйотра в Фейсбуці. 

«Я був приємно здивований і подумав: о Боже, я знаю цю людину! Це ж пан Пйотр! Він працює механіком і я завжди саме в нього ремонтую свій автомобіль. Я довіряю йому, знаю, що в нього дуже добре серце. Тому жодної секунди не сумнівався й захотів віддати один зі своїх велосипедів, який дуже любив. І так само зробило чимало моїх знайомих», — розповів Борковський. 

Пйотр Палінський додає, що часто поляки, віддаючи велосипеди, діляться спогадами про якусь дорогу серцю людину, якій він належав, або про незабутні хвилини подорожей. І радіють, що велосипед, який багато років стояв у підвалі, отримає нове життя. 

«У мене в гаражі зараз є велосипед, який віддав 70-річний чоловік. Він купив цей велосипед 50 років тому, коли був студентом. Пів століття чоловік піклувався про нього ніби про живу істоту і вирішив, що настав час попрощатися з ним саме в такий спосіб, віддавши нам. Так, я вірю, що цей велосипед, як і чимало інших, має душу. Розумію, що нині молоді люди не захочуть їздити на такому старому велосипеді. Але це класика, раритет. Є люди, які цінують подібні унікальні речі, тому він має потрапити на аукціон. Гроші від продажу передамо на лікування дівчинки, яка має онкологічне захворювання», — сказав Пйотр. 

Щоб приєднатися до акції «Велосипеди для українців», можна зателефонувати за номером +48 606 349 048 або написати до Пйотра Палінського на Фейсбуку.  Окрім велосипедів, збирають також самокати, ролики, скейтборди, дитячі візочки, м’ячі.

Контузії, часткова або повна втрата зору, опіки, травми голови та ампутації кінцівок — такі важкі поранення нині отримують українські військові на фронті. Sestry поспілкувалися з двома військовослужбовцями, які отримали серйозні травми у боях, але не здалися. Чоловіки поділилися історіями свого поранення та реабілітації. Також дали поради побратимам — як не впасти у депресію, а цивільним — як допомогти військовому відновитися і не завдавати нових травм.

Історія Олега Симороза: «Я знав що буде велика війна. Розумів, що нам доведеться виборювати своє право на незалежність»

До великої війни київський активіст Олег Симороз боровся із незаконною забудовою столиці. З початком повномасштабного вторгнення чоловік взяв до рук зброю та став на захист країни. Спочатку обороняв Київ, а згодом вирушив на схід. Саме там отримав важке поранення.

«Коли у реанімації прийшов до тями, зрадів, що бачу хоча б на одне око. Однак зрозумів, що щось не так з ногами. Їх ампутували»

Ранок 20 жовтня 2022-го року. Мій підрозділ отримав наказ висуватися на бойові позиції. Я був за кермом. Ми їхали «сірою зоною» під Кремінною. Переднім колесом машина наїхала на протитанкову міну ТМ — це приблизно 10 кг тротилу. Автомобіль вибухнув. Головний удар прийшовся на місце водія, тобто на мене. Я залишився без обох кінцівок, їх ампутували. Також отримав складні переломи рук, двох лицьових кісток, носа. Моя щелепа була зламана, зуби — вибиті, моє тіло було в опіках. Мотор від автомобіля полетів мені в обличчя. У побратима, який сидів біля мене, — зламаний ніс, обпечене лице. Хлопці на задніх сидіннях отримали контузії, вибуховою хвилею їх викинуло з машини. Я втратив на якийсь час свідомість. Коли прийшов до тями, найстрашніше було нічого не бачити і не мати можливості ворушити руками і ногами. Також я був затиснутий мотором. Біль була нестерпна. Почав кричати і зрозумів, що маю велику проблему з ногами. Пощастило, що поруч проїжджав автомобіль сусіднього батальйону — хлопці з 81-ої бригади ДШВ. Вони забрали мене до стабілізаційного пункту, а вже звідти — на реанімобілі до Краматорська, де мені надали першу медичну допомогу. Після того евакуювали до Дніпра — у лікарню Мечникова. Там медики кілька днів боролися за моє життя. Вже згодом мене перевели до Києва — в реанімацію Центрального військового госпіталю.  

«У мене особисто не було потреби в психологах. Мені пощастило з близькими людьми»

Кілька речей не дали мені впасти у депресію. Перше — це усвідомлення того, що я переміг смерть. Я був однією ногою у могилі, але ж вибрався. Я дуже сильно хотів жити, і моє бажання збулося. У шпиталі я зустріч хлопців, які мали важкі поранення мозку, хребта. Тоді я зрозумів, що просто не маю права впадати у депресію. Друге — треба чітко усвідомлювати, що на війні може статись все, що завгодно. Водночас дуже небезпечно бути на фронті без сенсу життя. Ти постійно маєш себе запитувати: «Для чого я тут?». У мене було багато планів на життя — і поранення нічого не змінило.

Якщо сенсу життя немає, його треба знайти. Із цим можуть допомогти, наприклад, психологи. Або просто запитайте у себе: «Для чого я вижив?». 

Важливим чинником є підтримка. У шпиталю зі мною працював психолог, але я зрозумів, що не потребую його. Я постійно спілкувався з родичами і друзями. Мене весь час підтримувала кохана. Так, все дуже індивідуально. Люди по-різному реагують на поранення. Цивільним хотів би сказати, аби вони не порушували кордони. Це ж все відчувається. Також просив би утриматися від ідіотських питань: «Як це жити без ніг? Чи важко?». Якщо військовий захоче про це говорити, то буде. Але не треба на нього тиснути. У житті є багато цікавіших тем для розмов. 

А як щодо співчуття  і жалю? Все індивідуально. Я потребував цього лише у реанімації, у перші три дні, далі — ні. Не треба цього жалю, я розумів, куди йду. Людину просто варто поважати. Водночас не слід проявляти зайву турботу. Я безмежно вдячний своїм батькам, які на початку мені дуже допомогли, але буду відвертим — ми з ними багато сварилися через цю надтурботу, через ставлення до мене як до дитини, яка лежить у реанімації.

«Я маю багато планів на життя — і моє поранення їм не завадить»

Нині я проходжу реабілітацію у приватній клініці за безкоштовною програмою. Вчуся ходити на протезах. Це колосальна важка праця. Продовжуватиму громадську діяльність. Я досі військовослужбовець, але ВЛК визнала мене непридатним. Найімовірніше, звільнюся з армії, побуду вдома. Треба адаптуватися, побути у тиші. Також продовжу волонтерську діяльність. До політики повернуся, коли буде час. А далі треба працювати. Я хочу змінювати цю країну. Хочу мати родину, бачити друзів, розвиватися і бути успішним. І я доведу, що зможу це зробити.   

Історія Олександра Терещенка: «Я жодного разу не пошкодував, що пішов захищати країну»

Олександр Терещенко — ветеран російсько-української війни, кіборг із позивним «Льон», кавалер ордена «За мужність» III ступеня, «Народний герой України». До 2014-го року працював відеооператором, з дружиною виховував дітей. 9 років тому пішов до війська добровольцем. Захищав Донецький аеропорт у складі 79-ї аеромобільної бригади. Одного дня в його руках вибухнула ворожа граната, яку Олександр намагався відкинути. Тоді чоловік повністю втратив праву руку та кисть лівої, отримав важкі травми ока. Після цього працював заступником начальника Академії патрульної поліції у Києві, заступником міністра у справах ветеранів, тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб України. Сьогодні очолює управління у справах ветеранів та внутрішньо переміщених осіб Миколаївської міської ради та займається волонтерством. 

«Годування з ложечки  перетворює на інваліда»

Під час поранення у ДАПі весь час я був у свідомості. Розумів, що сталося щось серйозне. Пам’ятаю, як не відчував рук, говорив, щоб мене пристрелили. А у лікарні у Дніпрі благав лікарів зберегти руки. Коли прокинувся від наркозу, побачив скривавлені бинти і відсутність рук. На диво, страшної депресії у мене не було. Навпаки була впевненість, що все буде добре. Мабуть, це було під впливом знеболювальних. Одразу заспокоїв рідних. Сам зосередився на технічних моментах. Не хотів, щоб мене годували з ложечки, немов інваліда. Мені пришили до напульсника ложку, одягав його на культю і їв сам. Тоді, у 14-му році, з протезуванням у державі було геть погано. Всі розповідали, що біонічні  протези заміняють 70% функцій руки і що з ними можна жити, ніби нічого не сталось. Через рік, коли протезувався, зрозумів, що протези не замінять рук. Зараз я опанував їх на 50%. Звісно, я не можу більше грати у волейбол, більярд. Також не можу плавати з протезами, бо вони бояться вологи. За ці роки я сам собі зробив пристосування, які допомагають бути самостійним. Я можу лишатися вдома сам, подорожувати, робити базові фізіологічні потреби.

«Це як у підводному човні. Затоплений відсік, задраїти все, не жити минулим, а боротися за життя далі»

Я часто буваю у реабілітаційних центрах і зустрічаюся там з хлопцями. Говорю всім, що на цьому життя не закінчується. Розповідаю їм про себе, про те, що після поранення моє життя виявилося ще більш цікавим і насиченим, ніж до. Безперечно — це не подарунок долі, але так сталося. Тож треба сконцентруватися на тому, як жити далі у тому стані, який є, як звертатися до людей, які вже пройшли цей шлях, як вчитися користуватися протезами. Але найголовніше — як і де знайти мотивацію у себе. 

Не вважайте себе хворим та безпомічним. Зараз дуже багато можливостей здобути нову професію та освіту, знайти якесь захоплення. Коли людина щось втрачає, для неї відкриваються нові  можливості, про які вона навіть ніколи не підозрювала. 

А ще — не ставте собі дурних запитань: «Чому це відбулося? Чому саме зі мною?».

Нещодавно було весілля хлопця, який повністю втратив зір, має поранення ноги, перебито нерв. Вони з коханою познайомилися у квітні цього року, у травні він осліпнув, тим не менш, дівчина його не кинула. Інший приклад, коли чоловіка, який втратив зір, покинула дружина. Однак він одружився з дівчиною, медичним працівником госпіталю. У них вже народилася дитина. Життя продовжується, ніколи не варто себе програмувати, що тепер я без рук чи ніг, тож нікому не потрібний.   

Але й суспільство має вчитися правильно реагувати не лише на ветеранів війни. Якщо бачите людину на візочку чи з протезом, не акцентуйте на цьому увагу. Часто люди хочуть подякувати, але роблять це з поклонами, патетичними речами, зі сльозами, іноді пхають гроші, чомусь вважають, що людина з інвалідністю може бути голодна. Я завжди говорю цивільним: якщо хочете подякувати, робіть це, не привертаючи уваги, — тихенько підійшов, подякував за службу, приклав руку до серця, кивнув — і це буде приємно.

Часто люди починають хапати ветерана на візочку, перетягати через вулицю. Один військовий розповідав мені: «Я спускаюся на візочку, мені важливо зробити це самотужки, аж тут починають мене підіймати, виносити. Це напружує». Ці люди воювали, вони дуже переживають через свою безпорадність. І ось такі спроби «допомогти» лише підкреслюють цей стан. 

Якщо ви бачите людину з інвалідністю, просто дайте сигнал, що готові прийти на допомогу. Можна сказати: якщо потрібна якась допомога, розраховуйте на мене. І все. Не треба самому лізти. 

Також не варто розпитувати про особисті речі, наприклад, пов’язані з інтимною сферою.

Не питайте: «Як ти взагалі живеш? Он Микола без руки, а ти без двох, це ж не життя!». Це виглядає як здивування: чому до цього часу я ще не наклав на себе руки. 

Не використовуйте фраз, на кшталт: «Боже, який ти молодець!», «Що ж це робиться?!». І не додавайте оце: «Кріпися!». Не ставте питань, які повертають військового до спогадів про травму і поранення. Не тисніть і не драматизуйте ситуацію. Не дивіться на нас, як на мерців, які воскресли. Саме через такі сконцентровані погляди я довго не наважувався вийти на вулицю. Після закінчення війни, на жаль, людей з інвалідністю буде дуже багато. І суспільство має вже зараз вчитися новій поведінці — як звертатись до них, щоб не нашкодити, не вбити бажання жити. 

Я б дуже хотів, аби після нашої перемоги Україна стала доступною для всіх верств населення. Зокрема, аби під час відбудови враховували потреби людей з інвалідністю — облаштовували пандуси, доріжки для незрячих. І, звісно, аби людей з інвалідністю брали на роботу.

Остін, Техас

Фонд Liberty Ukraine Foundation допомагає українським військовим, медикам і Україні загалом. Станом на 23 серпня 2023 року вдалось зібрати понад 6 млн доларів. На акції під назвою «One Year of Bravery — Fundraising for Ukraine» збирала для потреб ЗСУ. Львівський гурт «Пристані» був запрошений на концерт збору коштів для фонду.

‍Таллінн, Естонія

23 вересня 2023 рік. Благодійний хокейний турнір Hockey Armor. У ньому взяли участь 8 команд з 4-х країн. Від України грали спортсмени хокейного клубу «Вітязь» (Харків). Збирали донати. Кошти направили на придбання пожежних авто та авто швидкої допомоги. Перемогу в турнірі отримала команда з України.

‍Тель-Авів, Ізраїль

Israeli friends of Ukraine — благодійна організація, яка з початку повномасштабного вторгнення Росії на постійній основі проводить заходи в підтримку України. Влаштовує ярмарки, концерти, зустрічі, збирає кошти для України, відправляє гуманітарну допомогу.

Шанхай

У Шанхаї постійно проводяться закриті заходи української громади з залученням іноземних гостей — Великдень з пікніком на даху в центрі міста, літературні зустрічі, вечори української кухні, святкування Дня незалежності України. Деякі події дуже камерні — на 10-20 людей. Деякі великі — до 200 людей. Головною їхньою метою є об’єднання всіх, хто підтримує цінності, які зараз захищає Україна. Навіть у країні, яка не проявляє великої дружби до України. Кошти з усіх заходів передаються постраждалим від російської агресії.

‍Лідс, Англія

У центрі міста щороку проводяться мітинги на День Вишиванки, День Державного Прапора, День Незалежності України. Також люди збираються під час масованих атак українські міста — для посилення уваги та пришвидшення допомоги для України від британського уряду.  

На День Незалежності 2023 року відбулася акція, на якій її учасники утворили ланцюг єдності. На заході зібрали 1700  фунтів стерлінгів. Таким чином закрили проєкт з придбанням пікапу та мікроавтобусу для ЗСУ. Вони вже в Україні.

Лос-Анджелес, США

Ukraine’s Freedom Run. Сотні українців і американців взяли участь у благодійному біговому марафоні в Лос-Анджелесі. Захід організований благодійним фондом Stand with Ukraine Foundation з нагоди 32-го Дня Незалежності України.

‍Карлсруе, Німеччина

У 32 річницю Дня незалежності України головна площа міста Карлсруе вперше побачила «живу» мапу України. Її утворили люди, які прийшли підтримати Україну. На святкуванні співали українські пісні із німецько-українським хором, збирали донати.

Валенсія, Іспанія‍

День незалежності України, 2023 рік. На вулиці міста вийшли сотні українців і іспанців, які підтримують Україну та її боротьбу за свободу.

‍Бухарест, Румунія

До Дня Незалежності в Бухаресті 24 серпня пройшла акція солідарності з Україною. Урочистий захід відбувся біля будівлі українського посольства. Участь в акції солідарності під гаслом #StandWithUkraine взяли українці в Румунії, представники румунської влади, дипломати, акредитовані в Бухаресті, громадяни Румунії.

‍Тбілісі, Грузія

Проти антиросійських санкцій і військової допомоги для України, однак з гуманітаркою, генераторами та відкритими обіймами для українських переселенців. Грузинська влада обережна і відверто не виступає проти Росії. Тим часом грузини виходять на мітинги і активно підтримують Україну. Тбілісі майорить українськими прапорами. Близько півтори тисячі грузинських добровольців воюють за Україну.

Світлана із чотирма дітьми отримала у Польщі тимчасовий прихисток у зв’язку із воєнними діями в Україні. На родину отримували по пів тисячі злотих на кожного малюка — за програмою «Родина 500+» [польською «Rodzina 500+». — Ред.]. Цю допомогу держава платить не лише полякам, але й певній категорії іноземців, зокрема українцям, які прибули до Польщі після початку повномасштабного вторгнення. Також жінка отримала разову виплату для біженців у розмірі 300 злотих.

Наприкінці минулого року Світлана вирішила повертатись додому. До справи підійшла відповідально: сповістила про свій виїзд Заклад соціального страхування [польською Zakład Ubezpieczeń Społecznych, ZUS. — Ред.] через спеціальний портал. 

Однак через масовані російські атаки жінка передумала — вирішила не поспішати із переїздом. Світлана швидко поновилася як особа зі статусом UKR [це правовий статус іноземця, насамперед громадянина України, який означає отримання ним тимчасового захисту в Польщі. — Ред.]. Утім, відновити виплати за програмою «500+» виявилось не так просто. І Світлана, як і багато інших українців, не отримувала грошову допомогу на дітей.

Масові перевірки українців: що шукають інспектори?

Статус UKR, а разом із ним і виплати за програмами «500+» або «Сімейний опікунський капітал» українці почали втрачати з осені 2022 року. Однак масового характеру проблема набула після 28 січня 2023 року. Саме тоді у Польщі набули чинності зміни до закону «Про допомогу громадянам України у зв’язку зі збройним конфліктом у цій країні» від 12 березня 2022 року. Заклад соціального страхування (ZUS) почав ретельно перевіряти переселенців з України, вивчати історії їхніх перетинів кордонів. Перевірка торкнулася навіть тих, хто назавжди виїхав із Польщі, — додому або в інші країни.

Блокування виплат відбувається без жодних листів чи попереджень. Тому треба самостійно час від часу перевіряти актуальність статусу UKR.

Із початку року зі скасуванням або замороженням виплат на дітей зіткнулася така велика кількість українців, що заступник Уповноваженого з прав людини у Польщі Станіслав Троцюк надіслав листа до Голови Закладу соціального страхування із проханням звернути увагу на цей факт. За його словами, без 500 злотих залишились навіть ті родини, які постійно перебували на польській території. Крім втрати виплат, багато біженців залишилися й без безкоштовного медичного обслуговування.

‍Чому зникають виплати? 

Лідія вперше в’їхала на територію Польщі у червні 2022 року. Прикордонник запитав її, чи з туристичною метою вона їде в країну. Жінка, не зрозумівши, кивнула на знак згоди. Вже у Варшаві за кілька днів вона оформилася як особа, що рятується від війни. Почала отримувати на дитину 500 злотих щомісячно й жодного разу не залишала країну.

Однак цьогоріч у січні гроші перестали надходити. Як виявилось, на кордоні жінку внесли до реєстру як особу, яка в’їхала з туристичною метою, а не на підставі тимчасового захисту. Відтак її в’їзд не потрапив до категорії «Q-ewakuacja». 

Речник ZUS Павел Жебровський стверджує: втрата статусу викликана тим, що при перетині кордону українські біженці не пред’являють електронного документу diia.pl та не повідомляють про використання тимчасового захисту.

Серед причин втрати 500+ також в’їзд до Польщі з третіх країн, особливо при наявності захисту іншої країни або спроби отримати там тимчасовий прихисток. За польським законодавством, виплати неможливо поновити, навіть якщо спроба влаштуватися в іншій країні була невдалою. І тут не вдасться схитрувати, наприклад, перетнути польський кордон з боку України «наче вперше» — усі дані фіксуються відповідними реєстрами. Якщо ж людина отримає статус UKR незаконно, то їй загрожує до 8 років ув’язнення або ж депортація.

Також можуть виникнути проблеми з виплатами через різні прізвища у документах матері і дитини, зміни прізвища уже в Польщі (наприклад, через розлучення, новий шлюб, зміну даних у новому паспорті тощо), помилки інспекторів й одруківки. Причини невиплати пів тисячі злотих, які трапляються рідше, але бувають — зміна особи, яка подавала документи на виплату для дитини (наприклад, першого разу допомогу оформлював батько, а тепер — мати), а також народження дитини у Польщі. В останньому випадку новонароджений не буде в реєстрі ZUS, бо не перетинав кордон. 

Нерідко буває й так, що до припинення соціальної допомоги призводять одразу кілька причин. Тож треба враховувати і це, починаючи процес повернення виплат. 

Світлана, яка вирішила-таки залишитись у Польщі, зібрала усі документи і докази свого перебування у країні, як-от документи з роботи, подзвонила і написала кілька листів до Закладу соціального страхування. Виплати вдалось поновити за півтора місяця, але був нюанс: гроші прийшли лише на трьох із чотирьох дітей. Найменшого сина — через помилку або надмірне навантаження на прикордонників — не внесли до жодного реєстру, відтак для соціальних служб він залишився… невидимим. Жінці довелось заново почати роботу із відновлення виплат.

Погляд юриста: єдиного механізму відновлення виплат немає

Правник Ігор Солодовник надає юридичні поради українцям за програмою «Варшавський університет для України». Серед іншого, консультує українок з питань повернення 500+. За останні пів року мав більше пів сотні випадків, як він каже, безпідставних відмов у наданні соціальної допомоги.

— Алгоритму відновлення виплати допомоги не існує, у кожному випадку маємо справу з окремою адміністративною процедурою, — переконаний юрист. — Вирішення конкретних випадків дуже залежить від «людського фактору»: хто ухвалює це рішення, хто бере на себе відповідальність.

Якщо у своєму рішенні про припинення виплат ZUS посилається на нібито перебільшення 30-денного терміну перебування за межами Польщі, треба отримати від польської прикордонної служби (Straż Graniczna) електронним листом інформацію, коли саме особа виїхала і коли повернулася. Іноді відповідь може прийти за день-два, іноді доводиться чекати тиждень, а часом й кілька місяців. У кожному разі фінальне рішення про відновлення виплат ухвалює лише один орган — Заклад соціального страхування. 

Ігор Солодовник розповідає про жінку, яку консультував. Вона виїхала до України на 11 днів. Гроші перестали приходити. Причина: перевищення 30-денного терміну перебування поза Польщею. І хоча жінка має всі докази свого перебування у країні, однак виплати поки що не вдалось повернути.

— Ситуація складна, — каже Ігор Солодовник. — Мами нервуються, витрачають час і сили, почуваються приниженими. Тим часом офіційні особи, до яких ми звертаємося, а це працівники ZUS, муніципалітетів, польські прикордонники, втомлюються від постійних звернень. У них складається враження, що українки тільки й роблять, що просять гроші. Наростає фрустрація й апатія.

Як же повернути 500+?

Каріна Беземенна евакуювалася до Польщі із Житомирщини. Намагаючись легалізуватися, почала розбиратися із місцевою бюрократичною машиною, вивчати польські закони і вчитуватися у документи тоді ще незрозумілою їй мовою.

Проаналізувавши все, жінка створила алгоритми повернення коштів за програмою 500+. Ділиться з українками інформацією на своїй сторінці в інстаграмі, яка має понад 18 тисяч підписників. Там викладає покрокові інструкції для відновлення виплат. За спостереженням Каріни, повернути гроші реально у 85% випадків. Найшвидше це вдавалося зробити за 1,5-2 тижні. Однак найчастіше — це складний шлях із листування, телефонних дзвінків, написання звернень і скарг, який може затягнутися на місяці.

Каріна Беземенна наголошує, що у більшості випадків боротьба за відновлення 500+ і справедлива, і законна. Хоча має приклади, коли жінки живуть в Україні, перетинають кордон раз на місяць, аби лишень відмітитися й дотриматися умови про перебування в Україні не більше 30 днів — щоб про всяк випадок зберегти статус UKR і виплати.

Речник ZUS Павел Жебровський наголошує, щоб українці не забували показувати всі необхідні документи на кордоні:

— Для того, щоб уникнути втрати законності перебування, іноземець, який повертається до Польщі, під час паспортного контролю повинен повідомити прикордонника про намір в’їхати у зв’язку з використанням тимчасового захисту в Польщі та показати diia.pl у телефоні.

Каріна Беземенна радить почати процес відновлення виплат з листа до відділень прикордонної служби Польщі, де людина перетинала кордон. Найкраще це зробити у власному кабінеті через довірений профіль. У листі треба попросити, щоб усі виїзди і в’їзди до Польщі позначили як «Q-ewakuacja». За законом, відповідь може прийти протягом 30 днів. Утім, буває й скоріше.

Після отримання відповіді від митників в муніципалітеті або районних дільницях належить взяти довідку про підтвердження статусу UKR і написати лист до ZUS із повним роз’ясненням справи. Найкраще додати максимальну кількість доказів проживання у Польщі: лист від польських прикордонників, копії паспортів із печатками із датами виїзду та в'їзду, трудовий договір, угоду на оренду житла, учнівський квиток зі школи, документ про відвідування садка тощо.

Відповідь від Закладу соціального страхування можна чекати довго — від 30 до 90 днів, а то й довше. Для пришвидшення справи варто замовити Е-візит (онлайн-відеозв’язок з інспектором ZUS, який веде вашу справу), писати листи-нагадування і телефонувати. Залежно від відповіді, буде зрозумілим наступний алгоритм дій, твердить Каріна. Можливо, доведеться ще раз писати до прикордонної служби, якщо статус, попри лист із митниці, таки не було відновлено.

Якщо справа зовсім не рухається з місця, можна написати звичайного листа, додати усі докази перебування у Польщі й надіслати до головного офісу ZUS у Варшаві, а копію — у відділення у місті Білосток, де також розглядають справи із невиплатою 500+. Поки легальність перебування у Польщі не доведена, виплат добитися неможливо, каже Каріна.

Іноді, зібравши усі докази законності свого перебування у Польщі, нарахування 500+ не вдається поновити через помилку в системі. Тоді варто писати або телефонувати до Міністерства цифризації.

Каріна Беземенна наголошує: у цій кропіткій і непростій справі найкраща порада — не опускати рук. І наводить як приклад історію українки, яка тричі втрачала статус UKR і щоразу успішно його поновлювала. У кожному разі, за інформацією із ZUS, що її отримала Каріна Беземенна, кожна з українок має 3 роки на спроби відновити виплати. Компенсацію виплатять навіть якщо людина давно покинула територію Польщі.

Sestry спільно з Міждисциплінарною Групою з Вивчення Наслідків Війни в Україні ініціюють велике дослідження. Його мета — дізнатися, з якими проблемами стикаються українські громадяни, які втекли від війни до Польщі.

За даними Офісу ООН із прав людини (UNCHR), у Польщі зараз перебуває більше 950 тисяч українських переселенців. Усі вони виїхали після 24 лютого 2022 року — після початку повномасштабного вторгнення Росії. Приблизно 97% з тих, хто вимушено залишив батьківщину, становлять жінки.

Українські та польські вчені об'єднались, аби детально дізнатись, з якими труднощами стикаються громадяни України, як вирішують свої проблеми, наскільки адаптувались до нових реалій.

Sestry запрошують взяти участь у дослідженні. Для цього варто лише перейти за посиланням і заповнити анкету.

Уже в жовтні на порталі sestry.eu ми представимо результати опитування.

Нас, Україну та Польщу, багато об’єднує. Це продемонстрували події, присвячені ювілею легендарного поляка. Так, 29 вересня 2023 року в Гданську був особливий день – відзначається 80-ліття Леха Валенси – символу польської незалежної профспілки «Солідарність», першого президента посткомуністичної Польщі (1990-1995).

Валенса справжня людина-легенда. 14 серпня 1980 року, у відповідь на звільнення з роботи профспілкової активістки Анни Валентинович, як недавно стало відомо – українки за походженням, Лех Валенса разом Богданом Борусевичем організовують страйк в Гданській корабельні. Валенса, якого звільнили з корабельні кілька років тому, перелізає через паркан і очолює страйк. Комуністична влада, побачивши як шириться страйкова хвиля, змушена була погодитись на вимоги страйкарів. 31 серпня підписуються серпневі порозуміння (між владою і страйкуючими), які зокрема містять дуже сильні політичні вимоги – легалізація незалежної від партії профспілки, гарантія свободи слова і права на страйки, звільнення ув’язнених і затриманих за участь у страйках. Ця перемога демократії у період глибокого застою і тоталітаризму фактично ознаменувала початок краху комуністичного режиму в Європі.

Пізніше будуть і воєнний стан грудня 1981-го у Польщі, і Нобелівська премія миру 1983-го і круглий стіл 1989-го, та саме Лех Валенса є незмінним лідером поляків на шляху до свободи і демократії. У 1990 році Валенсу обирають першим президентом вільної посткомуністичної Польщі.

Після завершення політичної кар’єри Лех Валенса продовжує активне громадсько-політичне життя, виступає з лекціями, зустрічається з молоддю. Свою місію він вбачає в тому, щоб робити цей світ кращим, вільнішим, демократичнішим.

Лех Валенса активно підтримав Помаранчеву революцію в Україні і особисто виступав зі сцени Майдану в Києві. Після анексії Криму, в інтерв'ю газеті Rzeczpospolita, Валенса заявив: «Путіна треба судити у Гаазі». У жовтні 2014 року, під час візиту до Києва, вшанував пам'ять героїв Небесної сотні. У серпні 2018 року він підтримав пропозицію Польської кіноакадемії щодо висунення українського режисера Олега Сенцова на здобуття Нобелівської премії миру.

Ювіляра вітало багато відомих людей – це і маршалок Сенату РП Томаш Гродський, екс-голова Європейської Ради Дональд Туск, колишній президент Польщі Броніслав Коморовський, ветерани Солідарності – віцемаршалок Сенату РП Богдан Борусевич, Владислав Фрасинюк, Божена Грживачевська, Яцек Федорович, колишній Премєр РП Ян Кшиштоф Бєлецькі, Генрика Кшивонос-Стрихарська, відомі громадсько-політичні діячі Адам Боднар, журналістка Моніка Олейнік, Кристина Захватовіч-Вайда, Яцек Тейлор, Ярослав Курскі, мер Гданська - Александра Дулкевіч, актор Роберт Вєцкевич, що зіграв роль Леха Валенси у фільмі «Валенса – людина надії». Серед гостей було багато представників дипломатичного корпусу з різних країн.

Очевидно такий великий ювілей не міг обійтись без України яку репрезентувала наша лауреатка Нобеля – Олександра Матвійчук, яка говорила про те що ще школяркою вона захоплювалась історією «Солідарності», що дуже важливим для України є досвід «Солідарності» – в умовах коли не діє право, коли боротьбу за свободу і права людини веде громадянське суспільство. Пані Матвійчук подарувала ювіляру дві картини українських художників – перша з них представляє солідарність – і є символом вдячності українського народу за ту неймовірну допомогу і підтримку яку польський народ виявив після початку великої війни, а темою другої картини є свобода, бо власне за неї Україна сьогодні бореться.

На жаль, в урочистостях не взяли участь ні чинні президент ні прем’єр-міністр Польщі – гостре політичне протистояння останніх років в країні, а також чинна виборча кампанія стали сильнішими за можливість вшанування одного з найвідоміших у світі поляків.

Я сиджу у гінекологічному відділенні одного зі шпиталів Торонто і чекаю своєї черги до лікаря-гінеколога. Він має поставити мене на облік у зв'язку з вагітністю. Поряд сидять усміхнені жінки при надії та їхні чоловіки, які живуть прекрасним очікуванням поповнення своїх родин.

Я відкриваю фейсбук на телефоні. Читаю новину про загибель на фронті знайомого молодого хлопця. Уже майже рік моя стрічка новин — суцільний некролог красивих і мужніх чоловіків у формі.

До лікаря заходжу, швидко витираючи очі. Утім він помічає, що щось не так. 

— Ви плачете через те, що у вас дитинка не так лежить? Не хвилюйтесь, ви лише на 26-му тижні, малюк ще змінить положення, — каже лікарка, старша за мене на 20 років. 

— Ні, читаю новини з батьківщини — з України. У моїй країні війна. 

Словник вагітної

Щоб стати на облік у гінеколога у Канаді, спочатку потрібно звернутись до walking clinic [клініка прийому пацієнтів. — Ред.]. Це робиться у тому випадку, якщо не маєте сімейного лікаря. У клініці беруть всі первинні аналізи і направляють на УЗД, прописують вітаміни чи, за потреби, ліки. Уже потім направляють до гінеколога при лікарні.

Через зміну адреси була змушена змінювати лікаря і шпиталь, де планувала народжувати. 

До моєї нової лікарки потрапила вже на 35-му тижні вагітності. А, за протоколом, я мала з'являтися кожного тижня. 

Лікарка Джейн довго розпитувала мене про наш дім у Бучі, про війну, про родичів, які залишились у Києві. На той момент я вже навчилась не плакати при малознайомих людях. Канадці загалом не показують публічно, що їм погано. 

— Що тебе бентежить? — питає лікарка Джейн, яка теж була при надії. 

— Боюсь, що щось не зрозумію під час пологів (хоч моя англійська для більшості новоприбулих українців може здатись бездоганною, однак медичні терміни я знаю погано). 

— Я поясню тобі всі необхідні слова. 

І так я дізналась термінологію, яку під час пологів вживають медики: пуповина, навколоплідні води тощо. Словник вагітної. Вже пізніше я дізналася, що можна було взяти україномовну доулу [кваліфіковану помічницю, яка допомагає під час пологів та у післяпологовий період. — Ред.] і почувати себе комфортніше.

Самотність 

Так, в якийсь момент я відчула її — самотність. І це попри те, що поруч був чоловік, дві мої дочки, з Бучі прилетіла моя мама із 17-річною кішкою Снєгою. Наш будинок — це безперервний гомін. Більше того, ми живемо недалеко від центру — на вулиці завжди купа дорослих, а на дитячому майданчику — дітлахів.

Однак самотність не залежить від кількості людей поруч. Це стан, в якому ти прагнеш побачити поряд таких самих, як і ти. Я хотіла зустрічатись із вагітними українками, які лише прибули до Канади. Хотіла ділитись із ними своїми побоюваннями і переживаннями щодо пологів у чужій країні, ділитись лайфхаками для вагітних.

У фейсбуці — у найбільший жіночій групі «Ukrainian moms in Toronto» — я опублікувала пост із пропозицію зустрітись на каву. Жінки почали писати до мене, пропонували зустрітись та підтримати мене. Однак я не хотіла чути історії про еміграцію чи плач за Україною. Я лишень прагнула поділитись своїми емоціями із такими самими вагітними, як і я. 

У жіночому колі

Якось мені написала українка, яка мала чудове ім'я Габріела. Вони розповіла про групу підтримки вагітних і породіль. Кожної середи жінки збирались на різні семінари. Там організували спеціальний food bank [харчовий банк. — Ред.], де на умовні 10 доларів можна було взяти свіжих овочів (авокадо, шпинат, перець, помідори), також давали пакет молока, яйця, рис, пасту, тунець у банці й інші продукти. Учасниці програми щоразу також отримували 30 доларів у вигляді карток. Ними можна було розрахуватись у супермаркеті. 

Після лекції про харчування чи догляд за малюками, кулінарного майстер-класу чи йоги був обід. Кожного разу я коштувала нову для себе страву. Розпитувала кухарів про рецепт. А згодом готувала цю страву вдома. 

Я опинилась на програмі healthy beginners. При реєстрації мені дали два величезні пакети із подушкою для годування, дитячим термометром, прокладками для грудей, а також із купою всього, що мені потрібно було придбати до пологів. 

Габріела пояснила, на які ще програми я можу записатись. Я обрала допомогу лактаційного консультанта та супровід дитини після народження.

На програмі було купа вагітних та жінок із маленькими дітьми. Переважна більшість — португалки (ми живемо в португальському районі Торонто) та іспаномовні. Програма розрахована на новоприбулих чи канадців, які потребують допомогу.

Після першої зустрічі я йшла осіннім Торонто і посміхалась. Сила жіночого кола безмежна. Нарешті я почувалась спокійною, почала налаштовуватись на пологи, бо була вже на 36 тижні вагітності.

Три непотрібні сумки

Коли я вперше побачила шпиталь Святого Джозефа, відчула, що хочу саме тут народжувати мого сина. Медична установа розташована в історично українському районі, а її вікна виходять на безмежні води озера Онтаріо.

Я собі уявила, що буду бачити з вікна палати саме цю красу. Реальність виявилась інакшою — я бачила чийсь приватний будинок і гараж. 

Моя докторка Джейн була не просто гінекологом, а й акушером-гінекологом. Під час останнього огляду запропонувала мені приїхати до шпиталю заздалегідь. Аби я не народила третю дитину зненацька. Наприклад, десь у транспорті. 

Я приїхала за кілька днів до пологів. У мене було розкриття шийки матки. Мене відвели у палату для пологів. Без того вигляду з вікна, про який я мріяла. Однак зі сніданком — булочками, скремблом, різними намазками, кавою та апельсиновим фрешем. Я була здивована, що перед пологами можна було їси. Спитала про це у медсестри. 

— Авжеж, — відповіла вона. 

У палату ми зайшли без бахіл, без спецодягу, з нашими куртками та маленькою валізою на колесах. Мені дали сорочку, як в американських фільмах, — синю на зав’язках. У моїй валізі було мінімум всього, бо все необхідне дають в шпиталі. До того я двічі народжувала у Житомирському перинатальному центрі. Я пам’ятаю ці три сумки — для пологів, малюку та мамі.

«У тебе чудово виходить»

Я була спокійна, бо поруч була доктор Джейн. Я погодилась на епідуральну анестезію. Як і кожна жінка у Канаді, яка збирається стати мамою, я заповнила план пологів. Тобто вказала в анкеті, як саме я хотіла б народжувати. І зазначила, що хотіла б епідуральну анестезію. 

Мене дуже здивувало, що я сама могла контролювати рівень обезболювання. Я не зловживала цим, бо жінка, на мою думку, має відчувати певний біль. 

Доктор Джейн постійно до мене приходила і цікавилась моїм станом. Я справді нею захоплювалась — цією тендітною жінкою, яка допомагала народжувати. 

Під час потуг лікарі і медсестри шуткували, підбадьорювали і підтримували мене. Це була абсолютно інша атмосфера, ніж під час пологів в Україні. Кожен, хто заходив у мою палату, говорив: «You are doing great!» [«У тебе чудово виходить», — Ред.]. Це додавало мені сил. 

Коли народився Альберт, його обмотали білою пелюшкою у сині смужки — як в американських фільмах. На головку вдягнули шапочку і поклали мені на груди. Потім принесли вечерю й апельсиновий сік. 

Свідоцтво про народження онлайн

Після пологів мене перевели у безкоштовну чотиримісну палату. За доплату можна взяти одномісну палату. 

Мені дали все необхідне для малюка — памперси, ковдрочку, маленьке прозоре ліжечко та пелюшки. Сказали, щоб добу не одягала його, а загортала в пелюшки і тримала «шкіра до шкіри». 

Через добу після пологів Альберта нас виписали. Онлайн я замовила свідоцтво про народження дитини, яке прийшло поштою. Отримала номер медичної карти страхування, бо через три дні ми мали вже з'явитися на перший візит до лікаря. 

Єдина річ, без якої вас не випишуть із пологового, — автокрісло. Без нього вас не випустять із лікарні. Навіть якщо ви живете у сусідньому будинку. 

— А візок потрібен? — пише мені Алекс із жіночої групи в Торонто. 

Вона мама трьох дітей. З нею я ніколи не зустрічалась наживо. Однак вона передала мені купу речей для малюка. Я плакала від вдячності. 

У Торонто відкрили групу для українських матерів. Там можна безкоштовно взяти одяг для дітей до 5 років. Тепер сама відвожу туди речі. Певна, вони знадобляться не одній дитині. 

Життя Альберта

Через місяць я прийшла на планове обстеження до докторки Джейн. Заздалегідь спитала у групі жінок, як я можу їй віддячити. 

— У Канаді не можна дякувати лікарям! Це — не Україна! — почула я у відповідь. 

Одна жінка порадила роздрукувати фото Альберта і принести Джейн. Я так і зробила. Коли лікарка побачила фото, вона сказала, що це — найкращий подарунок. Джейн відвела мене в коридор, де показала багато фотографій малюків. З любов’ю вона вішала фото Альберта. Розповіла, що почувається щасливою, коли щодень проходить повз ці знімки.

У неділю, 1 жовтня, у столиці Польщі відбулась масова акція – «Марш мільйона сердець», яку організувала найбільша в країні опозиційна політична сила, «Громадянська платформа».

До великого заходу приєднались й інші опозиційні сили.

«Ми, Нація, наша Батьківщина, наш прапор», – підсумував акцію лідер опозиції Дональд Туск.

Ця політична акція сталася напередодні парламентських виборів у Польщі, які заплановані вже за два тижні – 15 жовтня.

Згідно з останніми соціологічними опитуваннями, напередодні виборів лідирують дві політичні сили – правляча партія «Право і Справедливість» (36 відсотків) та «Громадянська платформа» (29 відсотків).

Опозиція має на меті мобілізувати своїх прихильників та заохотити їх прийти на виборчі дільниці та змінити владу в країні на найближчих виборах (як відомо, правляча партія «Парво і Справедливість» утримує владу вже протягом двох каденцій), що й демонструє марш (Marsz Miliona Serc).

Мерія Варшави підтвердила, що в Марші мільйонів сердець взяло участь близько мільйона людей.

«У нас повністю заповнено чотири кілометри і чотириста метрів траси. Учасники також знаходяться на вулицях», – повідомила під час маршу речниця столичної мерії Моніка Беут-Лутик в інтерв’ю виданню Wirtualna Polska. Раніше Дональд Туск зазначив,що в марші взяли участь мільйон учасників. Цю інформацію підтвердив і речник мерії Варшави Якуб Ледуховський, пише Gazeta Pl.

«Ми піднімаємося на боротьбу зі злом, обличчям до обличчя, щоб притягнути цю владу до відповідальності, щоб Польща знову стала вільною від брехні, від ненависті й злодійства. Це наш час. 1 жовтня опівдні ми зустрінемося у Варшаві. Це там, де знаходиться Польща» – цитують заклик лідера «Громадянської платформи» Дональда Туска до громадян з метою взяти участь у марші.

Туск переконаний, що ця акція, яка була запланована ще у липні ц.р., дасть прихильникам опозиції впевненості у перемозі.

«Прихильники демократичної опозиції наприкінці виборчої кампанії пройшли маршем столицею, щоб показати, що перемога над так званими «добрими змінами» вже на відстані витягнутої руки. Підтверджено, що це найбільша демонстрація, яку коли-небудь бачила Варшава», – резюмувала «Газета Виборча».

Публікацію підготовлено за матеріалами польських ЗМІ

Фото авторки

Благодійний аукціон відбувся у рамках виставки свідчень українців про війну Росії в Україні. Гостям представили серію розповідей українців, які збережені на соціальній онлайн-платформі Svidok.org. Головний задум — привернути увагу американців до знищення росіянами культурної та національної спадщини України. Про це розповів організатор заходу, генеральний директор AI for Good Foundation Джеймс Ходсон:

— Газети дають статистику, кількість втрачених танків, нальоти, а Svidok.org розповідає людські історії. Мета заходу полягала в тому, щоб дати світові побачити, що українці переживають щодня, — розвинути емпатію та співчуття, а також спонукати людей продовжувати підтримувати Україну, до перемоги. 

Україна бореться – не лише за себе, а й за міжнародне право та добробут, наголошує президентка Українського клубу Берклі Юлія Давій-Березовська:

— Росія вчиняє багатогранний геноцид в Україні, систематично знищує  український народ, вбиваючи мирних жителів і викрадаючи дітей. Росіяни знищили понад 50% життєво важливої ​​цивільної інфраструктури в Україні. А також вони знищують українську спадщину: церкви, галереї, музеї, навчальні заклади. 

На виставці показали також твори українських митців міжнародного проєкту «Плакат проти війни» Академії мистецтва та дизайну імені Євгеніуша Гепперта у Вроцлаві, культурно-мистецького центру «Львівський палац мистецтв» та ART Respect Foundation. 

— Це допомогло зануритись в те, що відбувається в Україні. Це дуже важливо для того, щоб зацікавити громадськість тут, на Заході, коли минуло півтора роки після повномасштабного вторгнення. Росія знищує в Україні все, що може. Українці роблять усе можливе, щоб протистояти: насамперед на передовій, але також і в інформаційному просторі, і в культурно-історичному просторі, щоб зберегти та прославити українську історію та український досвід, —  розповідає організаторка заходу Анастасія Ходсон.

У рамках благодійної виставки відбувся арт-аукціону, на якому представили українські гобелени ручної роботи, картини Катерини Криволап та Олександра Штеця, народне мистецтво, а також раритетні експонати з фронту. Зокрема, пляшку бахмутського шампанського та малюнок на гільзі від 122-мм гаубичного снаряда від Ольги Прасол. Але й це не все. Гості могли придбати мистецькі роботи, створені українськими захисниками під час реабілітації у рівненському шпиталі. 

Кошти, зібрані у Берклі, підуть на підтримку шпиталю у Рівному, а також тактичну медицину бійцям 92-ї окремої штурмової бригади ЗСУ та спецпідрозділу «Кракен».

‍

Я думаю про них щоразу, коли підпилюю нігті. Коли ставлю букет у вазу, коли перевіряю перед інтерв'ю, чи працює диктофон на телефоні, коли чекаю з дітьми на переповненому пероні, щоб відвезти їх до тата. Я думаю, коли щомісяця знімаю показники лічильника електроенергії і коли викидаю плюшевих ведмедиків моєї доньки у велику синю урну.

Українські жінки стали частиною мого життя і дали мені уроки, які залишаться зі мною назавжди.

Потяг

24 лютого 2022 року мені зателефонувала Анастасія Пугачова. До того, як я переїхала з дітьми до Варшави, наші доньки - її Поліна і моя Люся - разом ходили до дитячого садка в Торуні. Настка сказала, що їде в Україну. Кілька місяців тому після важкої хвороби помер її чоловік, і вона залишила Поліну з дідусем і бабусею на деякий час, щоб оговтатися. Тепер вона збиралася забрати її в хаосі перших днів війни, коли ніхто в світі не знав, чого очікувати, а росіяни наступали на Київ. Подорож, яка зазвичай займала кілька годин, зайняла добу в один бік.

Успішно. Вона благополучно привезла Поліну до Торуня. Кожного разу, коли я з дітьми чекаю на переповненому пероні Гданського вокзалу у Варшаві, щоб відвезти їх до тата на вихідні, я згадую цю подорож Насті. І полегшення, коли я побачила її фото з Поліною - вже в польському поїзді, після всієї цієї материнської місії.

Наступні місяці не принесли спокою. Більшість родини Анастасії жила в Маріуполі, і вона рідко отримувала від них звістки. Після звільнення міста з'ясувалося, що її батько загинув. Настя вивезла бабусю та інших родичів до Торуні, але через деякий час вони вирішили повернутися додому. А потім... Тоді я не могла повірити в те, що бачила. Між заліковуванням ран від смерті чоловіка, доглядом за Поліною, яку війна встигла лизнути гарячим язиком по ногах, оплакуванням батька, безперервною допомогою біженцям, Анастасія писала насичені поезією тексти, шалено грала на гітарі, а за мить вийде альбом її гурту Nastalgia "Coj po polsku".

Настка показала мені, що найгірше не повинно вбивати чутливість. Навпаки: воно може зміцнити її, вивести на поверхню і дозволити нам зробити з уламків сад. Можливо, трохи похмурий, дикий, густий, такий, в якому ми не впевнені, чи не вколемося боляче, потягнувшись за квіткою, але все одно прекрасний і, перш за все, живий: відроджений після найсуворішої зими, що піднімається після кожної бурі і граду, що зеленіє після найбільшої посухи.

Букети та диктофон

Приблизно в той самий час, коли Анастасія поверталася з Поліною з П'ятихаток, я розмовляла з Оксаною Литвиненко, з якою ми знайомі вже багато років. Вона на той момент не спала ще добу, все ще була на зв'язку з родичами з України. Я сказав їй, що не знаю, де шукати спокою перед обличчям того, що відбувається, і що я просто купив собі квіти і збираюся скласти з них гарний букет. Мабуть, навіть в окопах під час битви на Соммі солдати вирощували квіти: садили їх у гільзи.

Оксана заперечила, що українські жінки в Києві теж це роблять, вона чула про одну, яка вийшла в сад і почала приводити до ладу грядки, зруйновані обстрілами. "Знаєш, я теж піду і куплю букет", - сказала вона на завершення. Я ніколи не забуду цю розмову і Оксану, яка не змогла зімкнути очей навіть на чверть години. Вона не спала ще багато днів, а потім вирушила на кордон. Вона допомагала там вдень і вночі і однією з перших зіткнулася з тим, про що ніхто з нас не говорив навіть тоді, на самому початку повномасштабного вторгнення, тому що ми всі цього боялися. Це прийшло до мене в березні 2022 року, коли я дізналася від польського солдата, що до Польщі прибувають зґвалтовані росіянами жінки та дівчата. Їх перехоплювали на нашому кордоні, в тому числі й Оксану, і вони справді не могли б мати кращої долі в цій біді.

Я не знаю, чи знаю я ще когось, схожого на неї. Вона хоробра і сильна так, як рідко зустрінеш. А ще вона сердита, і вона не соромиться цього гніву, не стримує його. Зрештою, він привів її до Києва. Вона поїхала побачити близьких, знайомі місця, зануритися у свою мову, але, звісно, вона знову поїхала туди, де мало хто хоче бути.

Тут у моїй історії з'являється ще одна українка, Ірина Довгань. Світ уже чув про неї до лютого 2022 року, коли американський журналіст звільнив її з полону, в якому її тримали росіяни на окупованому Донбасі. Вони знущалися над Іриною, піддавали її сексуальному насильству, і нарешті, через багато днів, злочинці прив'язали її до стовпа в місті - загорнуту в український прапор, з запискою на грудях, що вона є дітовбивцею. Перехожі плювали на неї та били. Відтоді, як світ дізнався про різанину в Бучі та масові зґвалтування, Ірина їздить по селах і містечках та збирає свідчення. Вона вмикає диктофон і слухає. Оксана зв'язалася з Іриною, яка заснувала організацію "Сема Україна", і вони разом поїхали від села до села, щоб зібрати докази злочинів росіян.

Неодноразово ми з Оксаною говорили про те, чим вона займається. Кожного разу вона підкреслювала: "Вони хочуть говорити!", і мене пробирали мурашки по шкірі, бо я розуміла, що українські жінки роблять прорив. Зґвалтовані під час воєн, вони, як правило, роками мовчали, багато з них так і не змогли зізнатися в тому, що з ними сталося. Ми, поляки, знаємо задушливий тягар сімейної таємниці воєнного часу, яка зберігається впродовж поколінь. Світ ніколи не був прихильним до скривджених жінок. Тим часом, кажуть українки, вони знають, що не їм має бути соромно, вони хочуть, щоб світ дізнався про те, що зробили росіяни. "Вони хотіли зробити з нас жертв, а ми воліємо бути знаряддям війни. Так вони кажуть" - переказує мені Оксана.

Вона показала мені, яким неймовірним двигуном може бути гнів. Гнів, на який нам, жінкам, століттями відмовляли в праві, і який ми самі навчилися придушувати. Сьогодні я думаю, що без гніву не може бути справедливості. Раніше я ніколи не думала про це таким чином.

Цвяхи

Коли я розмовляю з Оленою Апчел через месенджер у грудні 2022 року, напередодні Різдва, я ледве бачу її. Її обличчя злегка освітлене лише екраном смартфона.

Ми познайомилися за місяць до цього на Жіночому конгресі в Брюсселі. Олена - театральна режисерка, кілька років працювала в Польщі, зараз живе в Берліні. Але поки ми розмовляємо, вона в Україні. Вона приїхала, щоб організувати збір теплих черевиків та одягу для своїх колег-військовослужбовців. В українську армію пішло так багато жінок, що форми потрібних розмірів не вистачає на всіх. Жінки складають до 20 відсотків армії, це близько 50 000 осіб. 5 000 з них воюють на фронті.

Саме серед них - колеги Олени. Одна з них - акторка лялькового театру, яка після навчання стала однією з найкращих стрільців підрозділу. Інша - однокурсниця: Олена навчалася на режисурі, вивчала культурологію та документалістику. Вона служить в армії вже кілька років, адже ми знаємо, що ця війна почалася задовго до лютого 2022 року. Вдома залишилися її чоловік і двоє дітей. Її батько та брат, які також пішли в армію, пішли по її стопах.

Друзі Олени знаходяться на лінії фронту. Це означає, що росіяни знаходяться від них на відстані максимум 1,3 км. Вони лежать або стоять цілими днями і ночами, часто в багнюці, під дощем чи холодом. Під час поїздок в Україну Олені іноді вдається зустрітися з ними, якщо у них є перепустка, щоб набратися сил. Вона каже, що їхнє волосся завжди чисте і заплетене. І пахне багаттям. Після тижнів на фронті цей запах проникає глибоко в шкіру і волосся, і його неможливо швидко змити.

Коли я почав писати цей текст, я зателефонував Олені. Вона якраз була в поїзді, знову їхала з Берліна в Україну. Скоро він перестане їздити туди-сюди. Вона поїде до своєї країни назавжди. Вона вирішила покинути все і піти в армію. "Знаєш, вони так довго воюють, що треба міняти сестер на передовій". - сказала вона мені якось.

Відтоді щоразу, коли я підпилюю нігті, я думаю про Олену. Я думала, що знаю силу жіночої солідарності, але тільки зараз побачила її безмежність. Чому, запитаєте ви, ці роздуми приходять до мене, коли я роблю манікюр? Через чергову історію від Олени, яку, як мені здається, ця чудова дівчина викарбувала в моєму серці, наче стамескою: "Якось я дивлюся і бачу в однієї моєї знайомої солдатки такі дивно підстрижені нігті, питаю про них, а вона каже: "Ну, кур**а, ну, кур**а": "Ну, кур**а, Олено, я там сиділа, пилочки не було, то я собі об камінь підпиляла". І я приєдналася до жінок, які так само століттями підпилювали нігті, до всіх тих амазонок і сарматів, які теж воювали".  

Лічильник електроенергії та плюшеві ведмедики

Починаючи з 24 лютого 2022 року, я вже кілька тижнів нав'язливо запитую себе, як це - взяти дитину за руку, замкнути дім, не знаючи, чи повернешся до нього коли-небудь, і йти вперед, не знаючи, чи вдасться дістатися до якогось кращого місця. А як це - зайти в сусідню країну, де не літають кулі, а потім їхати вночі з незнайомими людьми в місто з дивною назвою. І ось, нарешті, ніч. Перша за довгий час, коли сон точно не переривається гуркотом, під теплою і, можливо, навіть приємною ковдрою, але все-таки такою чужою.

Коли я побачила це море українських мам, які приїхали до Польщі, я не переставала думати про те, як це важко - раптово, не за власним бажанням опинитися в чужому місці. Вести дитину до школи і тремтіти за те, як вона зорієнтується в класі. Шукати в незнайомому житловому масиві магазин, де можна купити шампунь чи прокладки. Намагається розібратися в новій мережі автобусів і трамваїв, щоб дістатися до офісу. Мені здається, це нескінченно важкий досвід, особливо коли в країні залишився чоловік, який воює на фронті, часто старі батьки, друзі.

Місяцями, коли я вкривала своїх дітей ковдрою, в моїй голові зринали образи українських дітей, які сплять у притулках. До сьогодні, коли я збираю розкиданих по підлозі плюшевих ведмедиків моєї доньки, я згадую притулок у Львові, де я провела годину минулого червня.

Разом з жінками-парламентарями з Польщі та Бельгії я збирала докази зґвалтувань, скоєних росіянами у воєнний час, і ми відвідали загалом сім центрів навколо Жешува та Львова. Під час одного з таких візитів ми забили на сполох. Разом з керівниками центру та жінками, які приїхали до відносно безпечного на той час Львова, ми спустилися до підвалу. Нас було близько десяти осіб. Наймолодшій з нас було кілька місяців, і вона звивалася на руках у матері, найстаршій було за вісімдесят, і вона майже повністю втратила зір і слух внаслідок обстрілів.

На столі біля стіни висіла картина із зображенням Діви Марії, а поруч - пляшечка з молочною соскою для маленької дитини, яка була єдиною, хто не розумів, що відбувається. Жінки, які керували центром, що до війни слугував притулком для жертв домашнього насильства, показали на кімнату, де біля стін стояли матраци на випадок, якщо доведеться ночувати в підвалі: "Перед тим, як все це почалося, ми хотіли зробити тут ігрову кімнату для дітей, але, на жаль, замість ігрової кімнати у нас є притулок".

Я не можу уявити страх, який відчуває мати, коли її дитині загрожують кулі, але я вже знаю, як багато вона здатна зробити, щоб захистити свою дитину. Вона поїде в невідомість, вона створить для своєї дитини дім, хай навіть і не свій, вона підніме голову і знайде роботу в чужій країні. Вона навіть помре. Я знаю випадок української матері, яка пройшла майже 40 кілометрів до прикордонного переходу з Польщею, несучи на руках цю молодшу, цю старшу дитину. Вони дійшли, перетнули кордон. Вона опинилася в одній з польських родин. Вона поїла, лягла спати і померла. Лікар встановив, що від виснаження.

Я також тепер знаю, що мати, найбільше, коли вона хоче захистити, може дати своїй дитині свободу. Я познайомилася з пані Людмилою через подругу, ми разом шукали для неї квартиру в Польщі. Кілька років тому вона виїхала з Донбасу після того, як знайшла свого чоловіка, вбитого росіянами на сходах, і переїхала до Києва. Вона приїхала до Варшави після багатьох днів, проведених у притулку, більшу частину часу в темряві через відсутність електрики. Коли моя подруга повела її на прогулянку до парку Лазенки, пані Людмила не переставала дивуватися свіжому повітрю і сонячному світлу.

Пізніше я дізналася, що в неї залишилася дочка-поетеса в Україні. Залишила, бо донька не могла собі уявити, що вона може припинити воювати. Відомий польський професор літератури Станіслав Піґонь якось сказав про те, що у Варшавському повстанні воювали видатні польські поети: "Що ж, ми належимо до нації, доля якої - стріляти у ворога діамантами".

Мабуть, українцям судилася така ж доля. Щомісяця я відкриваю шафку в коридорі і записую показники лічильника електроенергії. Щоразу, коли я це роблю, я думаю про пані Людмилу, про її дні, проведені в темряві. І про той найтемніший момент в її історії, коли, поважаючи свободу доньки, вона була змушена залишити в Україні свій найбільший скарб.

Слава героїні!

Хоча я феміністка, зізнаюся, що донедавна я думала про жінок, які постраждали на війні, як про жертв. Українські жінки перевернули моє уявлення про героїзм з ніг на голову. Досі це слово було зарезервоване для чоловіків.

Героями були ті, хто воював, отримував поранення, повертався додому без руки чи ноги. Жінки були, щонайбільше, героями другого плану. Сьогодні я глибоко не згодна з цим поглядом. Мати, яка бере своїх дітей і йде вперед, щоб врятувати їх, - героїня. Так само, як і жінка, яка, вже втративши чоловіка, смиренно приймає вибір доньки воювати, є героїнею. Солдат в окопах - героїня, але так само і її подруга, яка перевертає небо і землю, щоб організувати теплі чоботи для неї і її товаришів, а потім вирішує сама піти на фронт. Зрештою, героїнями є жінки, зґвалтовані ворогом, адже чим їхні рани - не лише видимі - відрізняються від ран ветеранів війни?

Українські жінки - ті, хто, живучи в Польщі та інших західноєвропейських країнах, є свідками російського звірства - змінюють наш світ. Це роблять і ті, хто вирішив залишитися в Україні, українські політики та активістки, такі як Оксана Литвиненко та Ірина Довгань: день за днем протягом останніх півтора року вони дбають про те, щоб ця війна не була черговою війною, про яку розповідають лише з чоловічої перспективи. Вони дбають про те, щоб день за днем світ дізнавався не лише про те, що відбувається на фронті, але й про шкоду, якої зазнає цивільне населення. Це коперніканський переворот у наративі збройного конфлікту. Досі ми дізнавалися про те, що відбувалося з цивільним населенням, роками пізніше, коли на післявоєнну територію заходили міжнародні комісії, коли виходили книги репортерів. Українські жінки не дають світові заплющити очі.

Все це можливо завдяки великій силі, яка об'єднує їх усіх і яка також неймовірно охопила багатьох польських жінок і, безумовно, охопила мене.

Ця сила - сестренократія.

З майбутнім чоловіком Наталія Киркач-Антоненко познайомилася 2004 року в Донецьку, де навчалася на біохіміка, а Віталій — на біофізика. Наталія одразу закохалася у веселого кучерявого красеня, а патріотичні погляди їх зблизили. Закінчили навчання, повернулися у рідний Слов’янськ, одружилися. У 2014 році подружжя залишило місто, його окупували росіяни.  Після звільнення Слов’янська пара повернулася і зайнялася волонтерством.

«Ми були дуже щасливі, весь час разом, — розповідає Наталія. — Мали спільну роботу. Щоденні прогулянки в лісі, біля озер, біг, плавання, йога. Розмовляли про все, були найкращими друзями. Цікавились винаходами в науці, особливо в медицині. Віталій мріяв прожити довге життя, вів здоровий спосіб життя, щоб побачити, як зміниться світ на краще. Оптиміст, він випромінював світло. Навіть на фронті, під час страшних подій, завжди підтримував всіх».

Мріяли про велику родину

Напередодні повномасштабного вторгнення Віталій ходив у військкомат майже щодня. Мав давні проблеми зі спиною, його не брали до війська. Проте наполегливість дала результат — приєднався до ЗСУ з перших днів війни. 

«24 лютого я вже була вагітна первістком. Через стрес і жахіття війни вагітність завмерла. Страшний удар. Та я поїхала на схід України до коханого чоловіка», — пригадує Наталія. 

Знову завагітніла. За 10 днів до загибелі Віталій приїхав у відпустку: вперше та востаннє побачив на скринінгу маленьку донечку. 

Тему кріоконсервації Наталія з чоловіком обговорювала ще до війни, планували народити п’ятьох дітей. 

«Чоловік, розуміючи ризики війни, хвилювався, що я залишуся сама. Він знав, як сильно я його кохаю і як для мене важливо народити від нього дітей. Ми прожили в щасті та любові 18 років, і дітки — це та мрія, яку так і не встигли здійснити. Кріоконсервація була нашим спільним рішенням», — ділиться досвідом Наталія.

Державні гарантії 

Верховна Рада України прийняла у першому читанні законопроєкт, який має забезпечити «державні гарантії» для захисників і захисниць України на біологічні батьківство/материнство у випадку отримання ними поранень, які впливають на репродуктивні функції. Документ дозволяє заморозити і використати генетичний матеріал. Невирішеними залишаються питання використання репродуктивних клітин після смерті одного з партнерів. Чи може жінка використовувати сперму загиблого чоловіка? А якщо гинуть обоє – які права мають родичі?

Процедура поширюється серед військовослужбовців, бо війна загострила розуміння вразливості життя та потреби забезпечення майбутнього. 

«Щотижня нашу клініку відвідує 3–5 військовослужбовців. Заморозити сперму чи яйцеклітину можуть всі особи репродуктивного віку. Згідно з фізіологією, чоловік може стати батьком і в 40, і в 50 років. Для жінок оптимальний вік для планової кріоконсервації яйцеклітини — до 35 років, але зараз ми проводимо жінкам кріоконсервацію і в 40, і в 41 рік, пояснюючи при цьому, що шанс на вагітність знижується», — розповідає Оксана Онищук, гінеколог-репродуктолог клініки IVMED «Родинне джерело». 

Кошти і процедури

Для військових на фронті, заморожування генетичного матеріалу — спосіб забезпечення продовження роду, враховуючи усі ризики, серед яких найпоширенішими є виникнення травм та фізичних ушкоджень, що впливають на репродуктивну функцію.

Генетичний матеріал може зберігатися до 10 років. Процедура нескладна, але відрізняється у чоловіків та жінок. 

«Чоловікові необхідно утриматися від статевого життя 3–4 дні, не вживати алкоголю, не відвідувати сауну, не приймати гарячу ванну. Записатися на прийом в клініку для здачі спермограми. Ембріологи оцінюють отримані показники. Якщо вони хороші, того ж дня чоловік здає аналізи крові і сперматозоїди заморожують», — розповідає Оксана Онищук.

Жінкам потрібне обстеження гінеколога, який призначить гормональну стимуляцію яєчників, щоб отримати якомога більше яйцеклітин. Забір яйцеклітин відбувається під внутрішньовенним наркозом. 

Генетичний матеріал піддається заморожуванню за дуже низьких температур, зазвичай використовують рідкий азот. Далі він зберігається у спеціалізованих кріогенних контейнерах. Тривалість збереження сперматозоїдів — від 5 до 10 років, яйцеклітин — до 10 років. 

Вартість заморожування яйцеклітин та сперми може варіювати залежно від регіону, клініки та інших факторів. Кріоконсервація сперми коштує від кількох сотень євро за одне заморожування, включаючи перші місяці зберігання. Вартість кріоконсервації яйцеклітин вища, зважаючи на складність процедури, і може досягати кількох тисяч євро за процедуру.

Зберігання генетичного матеріалу в кріобанку коштує від 1000 до 1500 грн на рік. 

Проблеми спадкоємства

В Україні є обмеження щодо заморожування генетичного матеріалу. Спадкове право, етичні стандарти та медичний контекст — існує багато прогалин. Законопроєкт № 8011, який стосується забезпечення прав учасників війни на біологічне посттравматичне батьківство/материнство, став об’єктом публічного обговорення. Скористатися замороженим матеріалом людина може коли забажає. Наприклад, військовий отримав на війні травми і не може більше мати дітей. Труднощі виникають, коли йдеться про посмертне використання. 

«Навіть якщо чоловік нотаріально оформив довіреність на жінку, щоб вона скористалася спермою після його смерті, вона не зможе цього зробити, бо довіреність втрачає силу зі смертю особи. Це не врегульовано законодавством. Є один із методів, коли укладається договір з клінікою на використання генетичного матеріалу, у тому числі у випадку смерті. Але все це компроміси, намагання вирішити проблему, яка не розв’язана на рівні закону», — розповідає медичний адвокат Олена Бабич.

А коли помирає жінка, її чоловік практично не може скористатися замороженою яйцеклітиною.

«Припустимо, з яйцеклітин отримають ембріони. Кому їх перенесуть? Для сурогатного материнства в Україні є дві вимоги. Перша — шлюб, друга — прямі показання до сурогатного материнства», — пояснює Бабич.

Якщо ж помирають обоє — і жінка, і чоловік, — ніхто з родичів не може претендувати на генетичний матеріал, це не є предметом заповіту. І заморожені сперму/яйцеклітини утилізують.

Сьогодні багато говорять про використання сперми як донорської. Наприклад, хлопці йдуть на війну, але дівчини, дружини не мають. Звучать думки, що потрібно врегулювати питання, аби чоловіки могли здавати сперму і використовувати її як донорську в майбутньому. Але це питання також не вирішено на законодавчому рівні. 

Право військовослужбовця і благополуччя дитини

Олена Бабич радить усім, хто зважився на кріоконсервацію, дуже ретельно оформлювати документи. 

Краще заздалегідь поцікавитися в клініці, які будуть оформлені документи (договір, заяви) і що буде на випадок смерті чоловіка: чи зможе дружина використати сперму і за яких умов. В законодавстві немає єдиного механізму. Певні клініки дозволяють використати таку сперму, інші ні. 

Наталія Киркач-Антоненко оформила усі необхідні документи. Психологічно найважче було підписати використання генетичного матеріалу у випадку загибелі чоловіка. Хоча саме це найважливіше. 

Окрім того, після військових дій багато учасників війни можуть відчувати фізичні та психологічні наслідки, здатні вплинути на спроможність доглядати за дитиною. Законодавцям слід знайти баланс між забезпеченням прав військовослужбовців на батьківство та захистом інтересів дитини.

Виклики кріоконсервації

Процедура кріоконсервації викликає багато етичних запитань. Антоніна Картушинська, клінічна психологиня, президентка Асоціації психосоматики репродуктивної перинатальної психології, каже, що кріоконсервація може призвести до складних психологічних ситуацій для суспільства:

«Є постмортальна репродукція, коли один з батьків загинув. І посттравматична, коли живі обоє, але в чоловіка або жінки травма. У випадку постмортальної репродукції виникає питання: чи відбувається спроба компенсувати відсутність коханого і побачити в цій дитині його частину? З моменту смерті має пройти хоча би рік, щоб жінка могла заспокоїтися. З іншого боку, який статус матимуть ця дитина і ця жінка? Я розумію, що це зараз подається як збереження нації. Але чому ніхто не думає про наслідки?»

Здійснення мрії

Наталія Киркач-Антоненко запевняє, що можливість мати дітей від Віталія — неймовірна психологічна підтримка для неї: 

«Він боровся за нашу свободу і незалежність, стримував ворога, щоб ми могли жити. Загинув як герой. Я хочу втілити всі наші спільні мрії та плани. Народити і виховати дітей творчими, освіченими, небайдужими. Такими, яким був їхній батько. Кріоконсервація є можливістю народити наступне покоління. Татусі цих діток зробили все можливе, щоб майбутнє у вільній країні було. Наша черга, як жінок, боротися за майбутнє України, виховуючи гідних людей». 

Попри складнощі та дискусії, ідея народження дитини після смерті батька завдяки кріоконсервації відкриває новий горизонт можливостей. Дає надію родинам, які втратили близьких, на збереження генофонду та спадкування. Потрібно знайти баланс між технологічними можливостями, моральними та етичними аспектами, забезпечити належний юридичний статус для всіх учасників процесу.

Досліджувати світ із дитиною завжди цікаво, а в Польщі про це знають не з чуток, адже тут справжній культ розваг для дітей. Різноманітні парки, музеї та майстер-класи — тут вміють зацікавити дитину так, щоб вивчення світу було захопливим та корисним. Отож вирушаємо!

Плескатися у фонтанах парку Байка

За 27 кілометрів від Варшави у місті Блоні міститься величезний парк з басейнами, фонтанами, музичними інструментами та безліччю ігрових майданчиків. Це просто рай для малюків, там можна провести весь день з ранку до вечора. Територія парку поділена на зону спокійного відпочинку й активних розваг. Тут міститься найбільша в Польщі зона пішохідних фонтанів, де можна обливатись водою і влаштовувати перегони між струменями. Поруч є неглибокі басейни для малюків, зона відпочинку з лавками та кріслами для батьків. Майданчик у парку потішить діток безліччю гірок, гойдалок, конструкцій для лазіння, але найяскравіше враження залишить сектор музичних інструментів. Там малюки можуть грати на ксилофоні, тарілках, чи барабанах або уявити себе знаменитим трубачем. А коли вже награлися та набігалися, то можна корчити смішні гримаси в секторі кривих дзеркал.

Park Bajka

ul. Kardynała Stefana Wyszyńskiego 10, 05-870 Błonie

Прогулянка поміж крон дерев

Нові враження чекають на дорослих та дітей у селі Помєхувек, що біля аеропорту Варшава/Модлін. Підвісна стежка серед крон дерев — це неймовірно красивий і цікавий спосіб ознайомитися з різними видами птахів і дерев у цій частині Мазовецького воєводства. Стежка розташована на підвісних платформах в глибині лісу, а на кожній з них зібрана інформація про тутешніх птахів і дерева. Крім цього, на території села є два відомі заповідники: частина охоплена охороною в рамках програми ЄС «Natura 2000» і території, що входять до мережі Варшавського комплексу охоронних краєвидів (Warszawski Obszar Chronionego Krajobrazu).

До речі, тут можна відвідати парк Долина Вкри при лісовому розважальному комплексі із каруселями, оглядовою вежею та тренажерною залою просто посеред лісу.

‍Spacer w koronach drzew

ul. Nasielska 1B, 05-180 Pomiechówek

Пізнати життя давнього села

Реконструйоване селище XIX–XX століть розташоване в етнографічному парку в Маужицях біля міста Ловіч. Невеликі небесного кольору будиночки з білими візерунками, квіткові галявини, сади, мальовані паперові прикраси, якими тут обклеєні стіни, печі та стелі — ідеалістична картина побуту Лодзинського воєводства доповнена доглянутими господарськими будівлями тих часів. В музеї просто неба часто проводяться майстер-класи з плетіння вінків, випікання хліба, вишивання, гончарної справи, а влітку —  фестивалі просто неба, отож можна відвідати комору, млин, кузню, зайти в будь-який будинок.

Muzeum w Łowiczu

Stary Rynek 5/7

99-400 Łowicz

‍Skansen w Maurzycach

Maurzyce, 99-440 Zduny

Природний інгалятор у Констанціні-Єзьорній

Всього за 10 кілометрів від Варшави у сосновому лісі та зелені потопає мальовниче містечко Констанцін-Єзьорна. Наповнене атмосферою затишку і теплоти, це місто, напевно, залишиться в пам’яті у кожного, хто хоч раз там побував. У теплу пору року тут регулярно проводяться кінопокази, а в Курортному парку безліч дитячих та оглядових майданчиків, гарних вілл XIX–XX століть, будівля паперової фабрики XVIII століття, але найголовніше — тут міститься соляна градирня заввишки 6 та діаметром 40 метрів. Пара соляного розчину насичена йодом, бромом і різними мікроелементами, тому приємну прогулянку тут можна поєднати з оздоровленням.

‍Tężnia Solankowa

ul. Henryka Sienkiewicza

05-510 Konstancin-Jeziorna

Найбільший розарій

Ботанічний сад і Парк культури у Повсіні зобов’язаний відвідати кожен, хто мешкає у Варшаві. Сюди дуже зручно добиратися з Вілянува, а розваг для дітей досить багато. У парку культури є дитячі майданчики і спортивні зони для гольфу, безкоштовні зони для барбекю з мангалами. Гірки, мости, конструкції для лазіння, вежі розташовані на лісовій галявині.Тут тунелі нагадують стволи, що впали, а пісочниці — пташині гнізда. Для дітей старшого віку є мотузковий парк. А в ботанічному саду розбито альпінарій і найбільший у Польщі розарій, оранжереї, зони екзотичних та садових рослин, яблуневий сад із 500 видами дерев. Малюків не залишать байдужими рослини-хижаки, що харчуються комахами.

‍Ogród Botaniczny w Powsinie

ul. Prawdziwka 2, 02-973 Warszawa

‍

Park Kultury w Powsinie

ul. Maślaków 1, 02-973 Warszawa

Запустити залізницю і проїхати на ретро поїзді

За 55 кілометрів від Варшави, у місті Сохачев, на території колишньої залізничної станції 1922 року функціонує Музей вузькоколійної залізниці. Його колекція складається з понад 150 експонатів, серед яких старовинні паротяги, дрезини, вагони, військові платформи, легкові автомобілі, пристосовані для їзди по коліях, а також бричка Пілсудського — кінний екіпаж, який рухався рейками. У виставковому залі можна запустити макет залізниці, кинувши туди монетку. У вихідні з квітня до жовтня тут можна подорожувати до Кампіноської пущі на ретропоїзді.

Крім того, у Сохачеві міститься Музей Сохачевської землі і Битви під Бзурою з величезною колекцією зброї, спорядження, обмундирування та інших реліквій військової кампанії вересня 1939 року і битви на річці Бзура — найбільшої наступальної битви союзних військ на початку Другої світової. А на невеликому пагорбі біля музею збереглися рештки замку князів Мазовецьких.

Muzeum Kolei Wąskotorowej w Sochaczewie

ul. Licealna 18, 96-500 Sochaczew

‍

Muzeum Ziemi Sochaczewskiej i Pola Bitwy nad Bzurą w Sochaczewie

Plac Tadeusza Kościuszki 12, 96-500 Sochaczew

Динозаври на Урсинові

Переміститися в парк юрського періоду зовсім нескладно, а ось вражень залишиться багато. Парк юрського періоду (Park Jurajski) на Урсинові з Музеєм Землі познайомить молодих дослідників з доісторичними часами, розповість про перші гриби та комах, динозаврів, що населяли планету в той час. У сімейному парку розваг є освітня доріжка, а також зона розваг з атракціонами. Тут можна відчути себе археологом чи просто залізти всередину скульптури динозавра.

Park Jurajski na Ursynowie

ul. Puszczyka 18, 02-781 Warszawa

‍

Muzeum Ziemi PAN 

Aleja Na Skarpie 20/26, 27

00-488 Warszawa

На скейти всією родиною

Якщо ви справді готові до такого сценарію, то краще за парк ім. Збіґнєва Герберта на Бєлянах не знайти! На трьох гектарах території є маршрути для новачків і просунутих любителів скейтів, самокатів, роликових ковзанів із пандусами, підйомами та рівними ділянками траси. Для поціновувачів спокійного відпочинку — шахові столи і затишні місця, де можна посидіти з книгою.

Park im. Zbigniewa Herberta

ul. Zbigniewa Romaszewskiego, 00-001 Warszawa

«Жива» палеонтологія

Якщо раптом шукатимете вхід до розрекламованого музею лялькових будиночків, то можете випадково знайти вхід до Музею еволюції. Він міститься в будівлі Палацу молоді в центрі Варшави, і важко уявити собі дитину, котра не була б вражена його експонатами. Муляжі риб, що еволюціонували, моделі стародавніх тварин, первісна людина на повен зріст та інші наукові артефакти точно здивують юного дослідника.

Muzeum Ewolucji Instytutu Paleobiologii PAN

Pałac Kultury i Nauki

Plac Defilad 1, 00-110 Warszawa

(вхід: z ul. Świętokrzyskiej przez Pałac Młodzieży)

Потримати в руках 12,5 кілограма золота

Маючи справу з грошима кожен день, що ми знаємо про них? Наприклад, на банкнотах євро намальовані мости, вікна і ворота, яких немає насправді. Вони просто символізують відкритість та співпрацю між країнами Європи. Центр Грошей Національного Банку Польщі, або Музей грошей у Варшаві — це найсучасніший виставково-освітній осередок у ЄС. Тут можна побачити унікальну колекцію монет, подивитися на мільйон злотих у сховищі, потримати в руках злиток золота вагою 12,5 кілограма, побачити першу польську банкноту з полімеру, а також вивчити весь процес проєктування і виробництва грошей. Крім цього, молодому поколінню буде корисно знати про цінність ресурсів і про те, як правильно взаємодіяти з грошима.

Centrum Pieniądza NBP im. Sławomira S. Skrzypka

ul. Świętokrzyska 11/21, 00-919 Warszawa

Більше інформації про події у Варшаві можна знайти ТУТ. 

«Я планувала поїхати подалі, але почала допомагати людям»

Коли Росія почала повномасштабне вторгнення в Україну, Моніка Бур, нейрологопед з Варшави, піддалася загальній паніці і почала пакувати валізи.

«Я була як в тумані. Все, що коїлось, здавалося жахливим і несподіваним. Я подумала: якщо Путін насмілився розпочати таку велику війну в Україні, що йому заважає піти далі? Заправила повний бак, поміняла гроші на євро, склала найнеобхідніші речі. А через кілька днів усвідомила, що пережила почуття страху, вирішила скерувати свою енергію на допомогу людям», — згадує Моніка.

Відтоді стала активною волонтеркою, збирала речі та відвозила їх у центр для біженців, організовувала заняття для українських дітей, допомагала влаштовувати їх до шкіл та садків, організувала допомогу через усіх своїх друзів, перші кілька місяців присвячувала більше часу українкам, ніж своїй родині. А ще полька стала користуватись усіма послугами, які пропонували українські жінки у соціальних мережах.

«Зіткнулася з тим, що не всі готові просто так прийняти допомогу. Українки дуже працьовиті, вони прагнуть самі заробляти гроші. Вирішила, що допомагатиму їм у цьому», — ділиться жінка.

Відтоді вона робить макіяж, манікюр тільки в українських майстринь, купує торти, пельмені, вареники, її діти тривалий час мали няню з Києва. «Вона вчила польську мову у нас, а ми в неї вчилися української. Нині вона повернулася додому», — каже Моніка.

Зізнається, що ніколи не намагалася заощадити на послугах українок, завжди платила ринкову вартість і раділа, що люди у такій складній ситуації не опускають руки.

«Я не боюся ракет та повітряної тривоги, бо тепер знаю ціну людяності»

Ася Мішталь — шкільна вчителька з Варшави. Від 24 лютого 2022 року вона допомогла сотням сімей. Почалося з того, що жінка стала волонтером в ЕКСПО-Центрі, куди на той момент прибував величезний потік біженців. Жінка займалася пошуком житла для них, але виявила ініціативу та вирішила допомагати просто від себе.

Щодня, крім виконання волонтерських завдань, обирала тих, кому особливо потрібна допомога та намагалася вирішити їхні питання за допомогою усіх своїх зв’язків, друзів, знайомств. Хтось шукав лікаря, інші хотіли переїхати до іншої країни. Купувала їжу та одяг, квитки, планувала маршрути, ночівлю  й оренду житла, займалася з дітьми — так Ася допомагала підопічним адаптуватися до нових умов.

«У мене був хлопчик Назар. З сім’ї лікарів, ця дитина має неймовірний хист до хімії. Ми почали шукати для нього заняття та способи проявити себе. Важливо, щоб діти почували себе потрібними в новому місті, щоб у них з’явилися друзі. Назар переміг в Олімпіаді з хімії. За якийсь час його сім’я вирішила повернутися додому, і я влаштувала їм прощальний вечір у Варшаві. Найголовнішою нагородою за всі ці місяці стало зізнання підлітка, що єдине, за чим він нудьгуватиме вдома, це наші бесіди, спортивні та шкільні змагання, прогулянки», — ділиться жінка.

Цього літа вона їде до Києва у гості до своїх підопічних. Асю запросили, вона без вагань взяла квитки. Каже, що дуже хоче побачити людей, котрі стали їй рідними.

«Я не боюся ракет і повітряної тривоги, бо тепер знаю ціну людяності та вірю, що Україна переможе. Добро завжди перемагає — цього я навчаю дітей, і сама живу за таким принципом», — резюмує вона.

«Якщо росіяни забрали в них дім, то мої ляльки хоча б змусять їх посміхнутися»

«Я займаюся продажем автозапчастин, ми працюємо з українцями. Від них часто чула, що може початися війна, але це здавалося мені чимось неможливим», — згадує Марцеліна.

Коли до Польщі почали прибувати біженці, понад сто людей жінка розселила у своїх знайомих, друзів, родичів, колег та  у себе вдома. Допомагала оформити виплати, давала гроші, купувала продукти й одяг, займалася влаштуванням дітей у школи і садочки.

«Я відкладала гроші на новий автомобіль, але витратила їх на допомогу людям. Не вважаю це чимось особливим — у такій ситуації було б не нормально не допомогти. І якби мені довелося віддати все, що в мене є, аби ця страшна війна  закінчилася, я без сумніву зробила б це», — зізнається Марцеліна.

Вона посміхається і жартує, що неможливе зробила лише її 6-річна донька Зоя, яка віддала всю свою скарбничку й улюблені іграшки українським дітям — родина прийняла їх у себе вдома. Досі дівчинка неохоче ділилася іграшками, та коли в будинку з’явилися біженці, вона підійшла до мами і сказала: «Якщо росіяни забрали у них дім, то мої ляльки хоча б змусять їх посміхнутися».

«Мама сказала, що любить мене та більше не розплющила очі»

Маґда Ковальська — кризовий психолог, багато працювала з неблагополучними родинами, але досвіду роботи з людьми, які пережили воєнні дії, не мала. Коли почалася війна, жінка без роздумів пішла працювати в один із центрів для біженців, а також активно збирала речі, одяг і продукти для них.

«Найскладніше було працювати з тими, хто пережив окупацію. Хто не просто чув звуки вибухів, але й бачив, як знущаються з їхніх рідних, бачив їхні останні хвилини життя — це назавжди залишиться в їхній пам’яті. І в моїй пам’яті залишиться історія маленької дівчинки з-під Києва: «Нашу машину сильно обстріляли. Мама сказала, що любить мене та більше не розплющила очі. Машина спалахнула, потім тато взяв мене на руки, ми з бабусею довго бігли лісом. Хочу повернутися додому і сказати мамі, що я теж її люблю», — подібні історії Маґда досі згадує зі сльозами на очах.

За півтора року вона провела сотні консультацій, допомагаючи українцям адаптуватися до нових умов життя, батьки жінки прихистили понад 50 українських сімей у своєму готелі неподалік Закопаного, відомого польського курорту.

«Все, що ми, звичайні люди, можемо протиставити жорстокості цього світу — це людяність та взаємодопомога. Я ніколи не чекала на якусь особливу подяку, але мені приємно, що з багатьма українцями ми підтримуємо зв’язок досі, моя допомога виявилася їм корисною», — вважає Маґда.

Фото надані героїнями публікації