Суспільство

Одразу після повномасштабного вторгнення Росії українки, які знайшли притулок в інших країнах, потребували банальних речей. Часто соромилися запитувати: як купити квиток в автобусі, куди звертатися за невідкладною медичною допомогою, як записати дитину до школи, куди поїхати на вихідні, щоб перезавантажити голову. Я була в подібній ситуації. Це спонукало написати проєктну заявку та отримати грант, який закрив ці потреби. Ділюся досвідом, як це зробити.

Визначаємо проблему для заявки на грант

Ідеальний варіант пошуку теми для написання грантової заявки – з визначення проблеми, яку вона має вирішити.  

Як журналістка майже одразу почала писати про українських біженок в Польщі. Вони ділились драматичними історіями поневірянь як ці: «Я стерла ноги у кров, бо ходила оформлювати документи в інший кінець міста, не знала, як купити квиток в автобусі, щодня пішки ходила в один бік десять кілометрів, а потім назад; я не віддаю дитину до школи, бо не розумію як це зробити, лякає мовний бар'єр; я зламала палець та не йшла до лікарні, поки він не почорнів, бо не знала, як працює медична система».

Таких історій за перші місяці війни я вислухала сотні. І всі вони були трішки й про мене. Наприклад, коли в орендованій квартирі потрібно було провести інтернет, без якого не можу працювати, я довго відтерміновувала укладання договору через страх мовного бар'єру та нерозуміння механізму. Так і витратила на мобільний інтернет суму в 300 злотих за тиждень. Для порівняння зараз стаціонарний та мобільний інтернет мені обходяться у 110 злотих на місяць.  

Більшість біженок приїхали в чужій країні почали життя з чистого аркушу. Хтось не відходив від помешкання – соціального чи орендованого, бо боявся заблукати. І лише через місяці з’ясовували, що поруч є гарний парк для прогулянок, гори чи річка.

Всюди проходили сотні заходів для біженців: майстер-класи, мовні курси, інтеграційні зустрічі, але вони не дуже відповідали запитам, який мали українки. Моя історія подачі на грант почалася з того, щоб закрити потребу, яку відчувала сама та розуміла, що вона актуальна для інших.

Важливість комунікації. Шукаємо партнерів

Формування кола спілкування, обмін контактами, знайомства – банальна річ, але вона працює. Варто відвідувати різноманітні зустрічі, програми, спілкуватися з різними людьми, інколи виходити навіть із зони мовного комфорту.

Треба подумати, хто може стати партнером вашого проєкту? У кого запитати поради, як в чужій країни написати успішну грантову заявку, де взагалі шукати пропозиції?

Років сім тому я познайомилася з польською організацією “Освіта за демократію”, які підтримували багато українських ініціатив, сприяли польсько-українській дружбі. Саме завдяки ним отримала список ресурсів у Польщі, де можна шукати грантові пропозиції - індивідуальні та для великих фундацій. Цей список і зараз може стати комусь в пригоді.

• Сторінка для громадських організацій, де розміщують грантові пропозиції - ngo.pl, портал громадських організацій ngo.pl
• Портал польських грантових програм granty.pl.  
• Сторінка Centrum Współpracy Polska-Wschód / Poland - East Cooperation Centre
• Розсилка про європейські програми у різних галузях.
• Карта грантів ЄС - веб-сайт Міністерства розвитку, де можна знайти перелік проектів, які співфінансуються з Європейських фондів і реалізуються в Польщі.
• Eurodesk - програми для молоді, молодіжних працівників та молодіжних організацій
• Інститут книги – реалізує перекладацькі програми, співфінансує літературні заходи, що популяризують читання, видає культурологічні журнали та пропонує типові бібліотечні проекти.

Як народилась наша ідея?

Далі було просто – знайти серед пропозицій програму, яка найкраще підходить під запит. На першому ж порталі було дуже багато грантів, які підходять для українців. Більша частина орієнтована на великі фундації, які мають історії успіху в Польщі.

Мені сподобалося формулювання однієї з пропозицій, що українки найкраще знають, чого потребують, тому вони очікують обґрунтованих пропозицій від ініціативних груп з 3-5 людей, бажано у співпраці з місцевою польською фундацією.

Нашою ідеєю було створити онлайн-групу, в якій ми протягом трьох місяців готуватимемо два типи текстів: як влаштоване життя в Польщі, а також розповідали про Сілезію. Ми запланували кілька зустрічей з експертами та фахівцями, які могли розповісти про край та особливості життя в ньому. Власне, на цю ідею ми отримали грант у 3500 злотих від  Fundusz Obywatelski im. Henryka Wujca.

Досвід написання проєктних заявок у мене був ще з України. Заповнила форму: стисло, по суті, без води, з цифрами, ретельно розрахувавши бюджет. Зробила технічний переклад заявки на польську мову. 

Успіх залежить від плану

Наступний важливий крок – скласти детальний план реалізації, знайти необхідних експертів та майданчики для поширення інформації. Всі учасники мали основну роботу, тож від правильного планування з вказанням чітких дедлайнів залежав успіх проєкту.

З приміщенням для зустрічей допомогла польська фундація, що працює в Катовіце, Stowarzyszenie Pokolenie, а от писати інформаційні пости довелося мені з колегою по проєкту Тетяною Виговською.

Ми поділили роботу. Я більше писала про культурний напрямок (про Сілезію, цікаві місця, культурні особливості регіону, місцеві традиції). Колега готувала тексти з практичною складовою – освіта, медицина, транспорт, податки тощо.

Завдяки цим постам люди вперше наважувалися кудись поїхати далі звичного маршруту, знайшли мобільні додатки, які полегшили їхню інтеграцію в новому місці, отримали відповідь на питання, чому вони не розуміють польську вимову окремих людей (бо, виявляється, Сілезія має свою локальну мову, і навіть не всі поляки її розуміють), дізналися, що медична система не така страшна, а рецепт на ліки можна отримати онлайн.

«Цей проєкт став терапією для мене»

Деякий час я кожні вихідні їздила кудись з дітьми, щоб скласти для читачок маршрути для знайомство з краєм. Було цікаво зрозуміти самій та розповісти іншим, чому 1-го листопада в Польщі всі кладовища у свічках, навіщо на Великдень готують м’ясних баранців на святковий стіл, чому на польських вулицях так багато пальм, навіщо у трамваїв у Катовіце є імена, походження виразу «зайчик приносить гостинці», (виявилося, це великодня традиція у Сілезії – шукати гостинці від зайця у будинку чи в саду).

Це було терапією для мене. Я дублювала всі назви польською та українською, і мені здавалося, що з кожною новою позначкою на карті Сілезії я перестала сприймати цей край, як чужий, незрозумілий.

Ми проводили зустрічі з експертами з питання сплати податків, бо багато жінок на початку повномасштабної війни почали робити щось руками та продавати, але не знали, чи не порушують податкове законодавство. І це теж було корисно для нас самих, бо мали заповнювати податкові декларації, працюючи в Польщі.

Пізніше дізналися, що ми взяли на себе забагато зобов’язань на суму гранту. Були схожі проєкти, які на ці кошти, наприклад, провели одну українсько-польську зустріч, на якій варили борщ. Однак ми не пошкодували, бо за три місяці вивчили життя Польщі більше, ніж українці, які тут жили роками.

Для звіту зберігайте і дублюйте все

Не менш важливо – якісно прозвітувати про свій проєкт перед донором. Він повинен розуміти, що ви витратили його гроші не просто так, а досягли тих цифр та обіцянок, які давали на старті проєкту.  

Ми вели таблицю, куди вносили всі пости в соцмережах, живі трансляції із зустрічей, записували реакції та коментарі читачів. А одного ранку відкрили нашу групу та побачили, що половина всіх постів – просто зникла.

Виявилося, сторінку моєї колежанки помилково заблокували. І довелося буквально за тиждень відновлювати все, що було написано за три місяці. Добре, що збереглися чернетки, які ми робили для постів. Тому порада – зберігайте все, що має відношення до проєкту на гугл-диску (чеки, фактури, скріни, тексти комунікаційних постів тощо). Нас це врятувало.

Важливо відповідально поставитися до заповнення документів, до інформування партнерів про форс-мажорні ситуації. Ми листом повідомили, що оперативно вирішуємо питання з відновленням втрачених текстів, перепросили за те, що подаємо звіт в останні дні завершення проєкту.

Ну і не забудьте подякувати за підтримку. Показати історії успіху та впливу вашого проєкту. Це справляє гарне враження. Якщо ви все зробити, як слід, то не виключно, що наступні проєкти приходитимуть до вас самі. Власне, так відбувається з учасницями нашої ініціативної групи, частина з яких зараз працює в неурядових організаціях Польщі.

Започаткувала Клуб голова правління Українського дому Мирослава Керик разом з однодумцями. Ідея «Жінки допомагають жінкам» дуже цінна в мігрантському середовищі, тому що за кордоном дуже багато українок залишаються без підтримки. Клуб українських жінок працює з 2014 року, він допомагає мігранткам у Польщі: учасниці мають змогу спілкуватися, знаходити контакти у новому середовищі. 

«Багато жінок тоді (з 2014 року, початку діяльності Клубу — ред.) приїжджали на роботу і в них зовсім не було часу та сил шукати собі подруг. А ось збиратися у своєму колі хотілося. Коли на першій зустрічі їм запропонували вишивати, то багато хто щиро обурився, мовляв, не можна вишивати в неділю. Жінки прагнули співати, згодом з цього бажання  повстав хор «Калина». У ті часи дуже популярними були кулінарні майстер-класи і сусіди-поляки розпочинали знайомство з українською культурою через національну кухню. Іноді приходили мешканці будинка і запитували, що це тут готують і звідки такий неймовірний аромат», — розповіла Марина Мазурак.

Після 24 лютого 2022 року, коли Росія напала на Україну і до Польщі приїхали мільйони воєнних біженок, цей проект набув ще більшого масштабу. 

В Українському домі у Польщі почала працювати інформаційна лінія для біженок, долучилися волонтери, змінилися пріоритети і Клубу українських жінок.

«Якщо говорити глобально, то наша мета — створити безпечне середовище для жінок, де можна отримати взаємну підтримку та допомогу, — пояснює Марина Мазурак. — Але ця допомога може бути різною. Це і психологічна підтримка, і арттерапія, і рукоділля, яке теж діє терапевтично.  А іноді жінки потребують просто інформації та фахової поради. Так, після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну, наші перші зустрічі були про те, як записатися до лікаря, як працює польська система охорони здоров'я чи громадський транспорт. Дуже популярною була зустріч на тему про відкриття власного бізнесу в Польщі – на неї прийшло більше 60 осіб. Тоді ця інформація була потрібна, а зараз коли жінки більш-менш адаптувалися та налагодили побут, то й їхні потреби змінитись, змінюють й теми зустрічей. Ми чітко відстежуємо, як змінюється стан жінок, які приходять до клубу, залежно від масових обстрілів (України) та пам'ятних дат. Ми це помічаємо та реагуємо - відповідно організовуємо психологічні майстер-класи або додаємо спортивні заняття — моральна підтримка через фізичну активність, через рукоділля чи мистецтво — це те, що жінки хочуть отримати у нас», — каже Марина.

Сьогодні Клуб Українських жінок щотижня публікує анонси заходу на своїй сторінці у Facebook.

Реєстрація на події починається щопонеділка, має обмеження щодо кількості осіб. Усі заходи безкоштовні. Необов'язково обирати щось одне. Зазвичай програма дуже різноманітна, кожна знайде собі щось цікаве. Є творчі та художні майстер-класи, де можна своїми руками зробити сувенір, розписати сумку, блюдо чи чашку, або відвідати воркшоп  із  музичної терапії.

«Якось на майстер-класі із розпису шоперів одна з учасниць сказала:  "Я у вас відродилася". Я пам'ятаю її торбу з ромашками. Ми розговорились. Виявилось, що це — арттерапевтка з Києва. За кілька місяців до цього її чоловік загинув на війні. Зараз пані Наталя Шумська проводить у нас заняття з нейромалювання і сканди коучингу, вона є інструктором зі скандинавської ходьби. Допомагаючи іншим, пані Наталя отримує втіху, багато енергії та підтримки. І ми відкриті для пропозицій, коли людина готова поділитися знаннями та досвідом з іншими», — каже Марина Мазурак.

Сьогодні у планах Клубу відкрити вечірні майстер-класи, щоб жінкам було простіше знайти вільний час. Постає завдання зробити програму для жінок старшого віку, щоб вони швидше знайшли собі подруг та підібрали цікаві заняття. Хоча проєкт не має обмежень за віком, представниці старшого покоління мають потребу іноді побути у своєму колі.

Отже, цікаве заняття та гроно друзів знайде собі кожна учасниця.

‍

«Війна 2022: щоденники, есеї, поезія» – одна з перших великих книжок польською мовою про вторгнення Росії в Україну. До збірки увійшли фрагменти щоденників, есеїв та віршів більше 40 сучасних українських письменників, написані після 24 лютого. Підготували видання 14 перекладачів, раніше антологія вийшла українською мовою. 

Євген Клімакін, редактор порталу «Нова Польща», є автором концепції видання: «Хотілося, щоб це були не просто якісь тексти, як може нотувати кожен, а  велика якісна література. Щоб описати цей досвід, певну рефлексію того, що з нами відбувається, я вирішив долучити найкращих українських письменників. Вони вміють описати те, що переживає людина, але не вміє описати словами сама».

Відбирав тексти до збірки письменник Володимир Рафаєєнко, який двічі пережив окупацію – у 2014, у Донецьку, та у березні 2022 – на Київщині. 

Автори розповідали, як війна перевернула їх світ. Дехто зізнавався,  що взагалі перестав писати після повномасштабного вторгнення. Серед них Олександр Ірванець, український поет, прозаїк, драматург і перекладач: «Я переживав дуже нелегкий період. Мені Євген пропонував написати есе, але я, на жаль, не зміг. Тому взяли мій вірш, написаний раніше. Лише в кінці листопада почав писати – це була проза про Україну, але не про війну».

Серед авторів є військові, які зараз на фронті. Вони записали короткі відео для читачів.  Український письменник, перекладач, репортер та солдат Збройних Сил України Артем Чапаєв висловив подяку європейцям, які прихистили українських біженців: «Мої діти і дружина теж  перебувають в Європі. Це наша спільна боротьба. Ми не готові йти на жодні поступки. Бо поступки – це лише замороження (війни). А нам треба перемагати». Павло Казарін, український журналіст та військовослужбовець переконаний, що це  війна про майбутнє: «В цій війні ми визначаємо принципи, за якими буде існувати континент наступні роки. Це війна визначає, що ми вважаємо добром, а що злом, де кордони припустимого, і кожен в Україні б’ється за визначення цієї версії майбутнього. Я розумію тих, хто каже в Європі, що українці не мають бути самі в цій війні. У нас може бути або спільна перемога, або так само спільна поразка».

Двоє авторів, чиї тексти увійшли до антології, вбиті росіянами під час цієї війни. Вікторія Амеліна загинула від ракетного обстрілу по Краматорську. Володимир Вакуленко замучений окупантами у Харківській області.

Галина Крук, українська поетка, літературознавчиня, перекладачка зазначила, що такі антології дозволяють читачам в Польщі та інших країнах краще зрозуміти ситуацію, пов’язану з війною: «Книга підсумовує весь досвід українців за останні роки. Література дозволяє нам зафіксувати те, що змінюється дуже швидко, бо ми живемо в динамічному часі. У цій книзі представлена і література фактів, тобто щоденники, і поезія, і фрагменти прози. Такі антології дозволяють співпереживати певний досвід, подію, краще розуміти, що відбувається». Поетка додала, що війна є дуже цікавим матеріалом для літератури, але за умови, коли не знаходишся всередині: «В Україні багато хто травмований реальністю, яка не стає кращою. Людям важко слухати про війну, але це часом допомагає пережити та відпустити певну ситуацію. Ми не можемо втекти від теми війни, якою б складною вона не була». 

Читачі під час презентації досить емоційно відреагували на фрагменти книги, які прочитали польська акторка, сценаристка та кінорежисерка Кристина Янда та українська акторка Римма Зюбіна. 

У коментарі виданню Sestry.eu Кристина Янда поділилася власними відчуттями від прочитаного зі сцени: «Чудові речі написані. Я не можу читати, бо плачу. Думала, що не витримаю спокійно цього вечора. Хочу відзначити чудовий переклад кожної історії. Кожен з перекладачів зробив грандіозну роботу. Книга дуже важлива на польському літературному ринку – насамперед для інтелектуалів та інтелігенції. Думаю, що це  не масова література, вона передусім має потрапити до шкіл, до молоді. Люди, які пережили жахіття війни, можуть багато розповідати про це. Але коли такі речі перетворено в поезію, в есеї, відверті розповіді жінок і усе структуровано, то це виростає до невідомо якого рівня за своїм значенням». 

Яцек Подсядло, польський поет, прозаїк, перекладач, журналіст поділився враженнями від фрагментів книги: «Тривалий час війна для мене була паперовою, та зараз є багато тих речей, які торкаються мене особисто, як і багатьох інших». 

Після завершення презентації Євген Клімакін підкреслив, що антологія є дуже справжньою: «Як сказала одна перекладачка, в цій книжці є все, що в житті буває найгірше, найкраще, найбільш складне і найважливіше. Тому людина, яка читає цю книгу, не може залишатися байдужою». 

Як відомо, українське видання «Війна 2022: щоденники, есеї, поезія» вийшло у 2022 році і є спільним проєктом «Нової Польщі», видавництва Старого Лева та Українського ПЕН-клубу. Польськомовна версія збірки вийшла за підтримки Центру діалогу ім. Юліуша Мєрошевського та «Нової Польщі».

30 жовтня в нашому виданні була опублікована стаття «У мене немає сил знову починати все спочатку» про те, що в місті Ольштин Вармінсько-Мазурського воєводства півтори сотні українських біженців, які знайшли тут прихисток після початку великої війни, можуть опинитися на вулиці. Єдиний в місті притулок «Братняк» через низку причин закривається. Одні українці (переважно пенсіонери) вже отримали попередження про виселення — і хтось вимушено повернувся додому під ворожі обстріли. Інші переселенці перебувають «у передчутті». Наскільки безвихідна ситуація, що склалась у «Братняку»?

Одразу після виходу статті до редакції зателефонував голова Ольштинського відділу об'єднання українців у Польщі Степан Мігус і повідомив, що крига скресла:

«До мене ніхто з біженців не звертався з цього питання. Коли я прочитав статтю на сайті Sestry, інформація, викладена в ній, стала для мене неприємною несподіванкою. Я не знав, що опалення досі не ввімкнули, що є брак фінансування притулку. Я вважав, що люди можуть проживати там як мінімум до кінця 2023-го року. Очевидно, що цим українцям нині потрібна допомога. Я вже знаю, що в декого з них немає грошей навіть на квиток додому. Більшість біженців — це люди з тимчасово окупованих територій або з громад, де були бойові дії. Поки що їм немає куди повертатися. Їхати в Україну з дітьми вкрай небезпечно. Тому нині ми мусимо зробити все можливе, щоб суспільство не збайдужіло до варварської війни, яка загрожує всій Європі. Я надав інформацію про проблему виселення біженців з притулку голові Комісії національних та етнічних меншин сеймику Вармінсько-Мазурського воєводства Ярославу Сломі та Уповноваженій у справах інтеграції й допомоги воєнним біженцям з України Ірині Петрині. А також підготував звернення-протест до воєводи щодо ситуації з виселенням біженців з єдиного в Ольштині притулку».

За словами Степана Мігуса, органи місцевого самоврядування Вармії та Мазур з перших днів повномасштабної війни активно допомагають Україні й українським біженцям. Насамперед цю допомогу скеровують до партнерських самоврядних структур в Україні [міськрад, сільрад тощо. — Ред.], з якими підписали договори про співпрацю. У лютому 2023 року маршалок Вармінсько-Мазурського воєводства Ґустав Марек Бжезін призначив Уповноважену в справах інтеграції й допомоги воєнним біженцям з України. Нею стала Ірина Петрина, яка була депутаткою Сейму, віцемаршалком воєводства, директоркою лікарні.

У червні 2023 року вона організувала зустріч із представниками організацій, товариств і духовенства Вармінсько-Мазурського воєводства, надала інформацію про розмір допомоги Україні від воєводського самоврядування Вармії та Мазур. Завдяки підтримці неурядових організацій, фірм, приватних осіб, Україні передали дві карети швидкої допомоги, майже 25 тонн необхідних товарів і понад п’ять тонн харчів. Сеймик Вармінсько-Мазурського воєводства передав у 2022 році допомоги на суму майже 521 тисяча злотих. До Рівненської області надіслали 26 тонн продуктів, 28 генераторів, 578 покривал та 242 спальники. Навесні 2023 року передали 30 комп’ютерних комплектів для дітей і юнацтва. Зібрали гроші на купівлю безпілотника для прикордонників, які перебувають на українсько-білоруському кордоні.

Під час цієї зустрічі директор відділу безпеки й кризового управління Вармінсько-Мазурської держадміністрації Кшиштоф Курята розповів, що в перші місяці   повномасштабного вторгнення до воєводства приїхало орієнтовно десять тисяч біженців. Усіх забезпечили житлом — переважно в хостелах, осередках відпочинку, гуртожитках. Пізніше хтось повертався додому, інші знаходили роботу й переїжджали до орендованих помешкань. Тих, хто проживав по п’ятеро людей в одному приміщенні, розселили. Понад 90 відсотків з них звільнили від оплат. Разом з цим Кшиштоф Курята наголосив, що потрібно бути уважними до того, як використовується допомога. Щоб вона потрапляла до тих, хто її насправді потребує.

Також до редакції Sestry зателефонували дві жінки з Ольштина — пані Малгожата й пані Кароліна. Вони розповіли, що прочитали статтю й захотіли допомогти. Вони купили й привезли до притулку їжу (муси, каші, пюре, фрукти, йогурти, солодощі) для дітей. Одна з жінок, яка отримала цю допомогу, — 27-річна Мар’яна Стасюк, мама трьох дітей. ЇЇ чоловік помер 24 жовтня 2023 року від онкозахворювання.

Читачка нашого видання Анна Гродкевич (Аnna Grodkiewicz) з Ольштина допомогла вдові загиблого військовослужбовця, мамі двох неповнолітніх дітей. Ця родина знайшла нове житло й потребувала меблів. Пані Анна подарувала їм шафу, комод, стільці та зимове взуття. 

Тож, сподіваємось, завдяки добрим людям, небайдужим до поневірянь українських жінок і дітей, проблему виселення буде ефективно вирішено.

Від початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну він на фронті. Павло Казарін, український журналіст, публіцист під час відкритої зустрічі з українцями, яку організував портал «Нова Польща», розповів про свою книгу, війну та сучасну армію, про ті трансформації, які зараз відбуваються в ЗСУ. 

Казарін є автором книги «Дикий Захід Східної Європи», яка торік стала книгою року за версією BBC у категорії «Есеїстика». Видання досліджує події 2014-2021 років, бойові дії, окупацію, боротьбу з російською пропагандою.

 «Ця книга  про те, як народжується ідентичність – як ми себе уявляємо. Легко бути українцем, коли в тебе тато зі Львова, україномовне оточення і ти не замислюєшся над тим, де твоє місце в Україні. Інша справа, коли мама з Саратова, тато з Донецька, повністю російськомовне оточення – як у моїх друзів. Або історія моїх батьків: вони переїхали з Владивостока до Криму за півроку до мого народження… 24 лютого стало поштовхом до того, щоб українці повернулися до питання своєї ідентичності. Вкрай важко ігнорувати контекст війни, коли Росія своїми ракетами може дотягнутися до будь-якого міста», – розмірковує публіцист. 

Він поділився враженнями від змін в ЗСУ як людина цивільна, яка до війни не мала жодного стосунку до військової справи, і таких цивільних людей з вищою освітою зараз на фронті досить багато: «За 20 місяців в армії я зустрічав підприємців і навіть доларових мільйонерів. Я зустрів директора львівської мережі аптек, який був начмедом у бригаді. Один з найкращих сержантів роти, якого я зустрічав – це львівський айтівець Костя з позивним Макс, який нас вчив, як виживати в Бахмуті. Кулеметник моєї роти  з позивним Шиш працював до війни в цирку. Один з найкращих снайперів, яких я бачив на фронті, – з Івано-Франківського лісництва з позивним Єгер.  Це було дуже дивно, коли ти стоїш у черзі до військкомату, а з тобою стоять геть усі: хлопці, дівчата. У нас була вчителька – дівчина з очима Бембі. Нічого більш несумісного ніж вона  і автомат Калашникова взагалі не можна було уявити. Але вона служила, як і  всі інші. Українська армія – це армія, де на 1 кадрового припадає 7-8 цивільних. Нинішня армія складається зі шкільних вчителів, з айтівців, бізнесменів, баристів, майстринь манікюру, журналістів, письменників, з людей дуже різних професій. Зараз це народна армія». 

Багато хто не розуміє умови, в яких перебуває українська армія. Як приклад, Павло навів безглузду історію, коли на фронті з’явилися паперові газети: «Я розумію, що знайшовся якийсь начальник з величезними зірками на погонах і сказав: на передку солдати перебувають в інформаційній ізоляції і їм потрібні паперові газети. Але у нас був Starlink, і ми могли дивитися все».

Українців об’єднує  відчуття того, що вони роблять недостатньо, зазначив публіцист. На запитання, у кого з присутніх є це відчуття, – руки підняли 80% присутніх. «Те, що люди відчувають провину,  є ознакою небайдужості.  І це відчувають геть усі – військові у тому числі. Ми зараз з вами спілкуємося у просторі цілковитої безпеки, а на багатьох ділянках фронту тривають бої. Я відчуваю провину, що я доєднаюся до них не зараз, а трохи пізніше. Тому це відчуття провини відокремлює байдужих від небайдужих», – переконаний Павло.

Після виступу Казаріна та сесії Q&A гості заходу утворили чергу, щоб зробити світлини з військовослужбовцем, обійняти та подякувати.

‍

Півтора роки тому українки з дітьми тікали від війни й починали життя з чистого аркуша. Тисячі переселенців знайшли прихисток у центрах допомоги, притулках і гуртожитках Польщі. Здебільшого біженки вже влаштувались на роботу, оформили дітей у школи та садочки, почали вчити польську і з часом змогли дозволити собі орендувати власну квартиру. Проте не всі. Є ті, кому дотепер бракує можливостей. Це, зокрема, пенсіонерки, самотні матері, які виховують неповнолітніх дітей, та люди з проблемами здоров’я. І замість допомоги, нині цих людей залишили наодинці з квартирною проблемою. 

Пенсіонерів попередили за тиждень і виселили

Першими з притулку «Братняк», де зараз мешкають українці, виселили пенсіонерів. На початку вересня їх сповістили, що вони мусять виїхати за тиждень. Тим, кому нема де жити, запропонували переселитися за місто. 

На початку жовтня біля ліфта в «Братняку» з’явилось нове оголошення. 

«Це було новина про те, що наш притулок взагалі закривають, і всі мають виїхати до 20 листопада, — розповідає мешканка цього притулку Юлія Литвин. — Причини не зазначені. Але написано, що можна переселитися в три сусідні села. І що можна звернутися з питаннями до директора, який проведе прийом біженців 24 жовтня. На прийомі чиновник повідомив нам, що виселення невідворотно відбудеться через брак фінансування. А ще тому що приміщення збираються ремонтувати або взагалі зносити. Іншого притулку в Ольштині немає».    

Звучить нібито логічно: тим, хто приїхав, надали прихисток, але за півтора року люди мали оговтатись і піти власними шляхами. Між тим є нюанс. Усі дорослі, які залишились у притулку, легально працюють. І залишаються в гуртожитку, за який теж платять, тільки тому, що поки не можуть знайти нормальної альтернативи. На цьому етапі вони потребують допомоги в їхніх пошуках. І йдеться навіть не про гроші. Здебільшого в цих людей є «Умова о праце», яку тепер обов’язково вимагають майже всі власники житла, довідка про доходи і готовність заплатити кауцію [депозит при оренді житла. — Ред.]. Але коли власники мешкань дізнаються, що їм телефонують українці, то чомусь одразу відмовляють. І люди у відчаї мусять вертатися додому в Україну. Зокрема, в ті регіони, які досі регулярно обстрілюють. 

Ми не можемо прийняти всіх бажаючих, у нас залишилось кілька місць

— А мені нема куди повертатися, — каже 50-річна Оксана Рауфі з Миколаєва. — Біля мого будинку в Україні впала ракета, після чого він стоїть в аварійному стані — без води, опалення і вікон. В Ольштині я працюю опікункою, доглядаю за людьми старшого віку. А в Миколаєві зараз не матиму ні роботи, ні спокою.

Оксана працювала інженеркою в лабораторії Миколаївського морського порту і дуже любила свою роботу. Цей порт російські військові обстрілювали вже десять разів.

— Коли почалась війна, я була на роботі. Спочатку все було, як завжди, і раптом почалася паніка: вантажівки з зерном, які стояли в черзі на розвантаження, почали розвертатися й тікати з порту. Миколаїв обстрілювали ракетами, з Криму до нас їхали колони російських танків. Почалося страшне. О восьмій ранку закінчилась моя зміна. Автобус, на якому нас зазвичай везуть додому, не приїхав. У небі над портом пролетіла ракета і вибухнула на протилежному березі річки Інгул. Отак нормальне життя закінчилось і почалось нове…

Для мене кожен переїзд — це великий стрес. Потім доводиться довго відновлюватися й шукати сили. Бачите на моєму підвіконні десять горщиків з квітами? Я виростила їх з великою любов’ю і не знаю, як і кому тепер залишу. У мене більше немає сил знову починати все з початку…

Коли навесні 2022 року я приїхала до Польщі, то спочатку оселилася в іншому притулку. Через рік його закрили. І тим, хто легально працював, дозволили оселитися тут, у «Братняку». Це величезний гуртожиток на 700 місць. Я переїхала без нарікань, адже це місце знаходиться теж в Ольштині. А, отже, я маю можливість добиратися до роботи.

Велика проблема в тому, що зараз нам не пропонують адекватної альтернативи. В оголошенні написано, що можна оселитися в кількох сусідніх селах за 60 км від Ольштина за 1800 злотих на місяць (тут ми платимо 1230 злотих). Але, по-перше, дістатися звідти кудись дуже некомфортно: один автобус ходить вранці, інший — ввечері, от і все. А, по-друге, людей, які телефонували до адміністрації тих хостелів, запитали: «Хто вам сказав, що ми можемо прийняти всіх бажаючих? У нас залишилося лише декілька вільних місць».     

Чують, що в мене є діти, і не хочуть здавати житло

— Якщо ми з донькою поїдемо в одне з сіл, куди нам пропонують, то мені доведеться звільнитися тут, в Ольштині, — хвилюється Юлія Литвин, яка працює на інтернет-складі. — Як тоді я, безробітна, зможу платити за нове соціальне житло 1800 злотих? А донька, яка в цьому році закінчує випускний клас, втратить можливість навчатися і в ольштинській школі, і в музичній студії…

Я шукаю кімнату або квартиру з липня. Але поки безрезультатно. Власники мешкань, яким я телефоную, першочергово питають, чи є у мене діти. І коли чують, що є, повідомляють, що оголошення неактуальне. Адже людей з дітьми закон захищає від виселення навіть у випадку несплати. Деяких власників бентежить, що я українка. А особливо образливо було, коли один чоловік  запитав мене, чи я не алкоголічка. Знав би він, що нас на роботі щодня перевіряють, чи не вживаємо ми алкоголь, адже ми протягом восьми годин мусимо працювати стоячи. Шкода, що немає жодної організації, жодного проєкту, в межах якого біженцям би допомагали комунікувати з власниками квартир і шукати житло для самотніх мам із дітьми. Приватному ріелтору за це треба заплатити 500 злотих – для мене це дорого.

Боюсь, щоб історія моєї родини не повторилася

— Колись бабуся розповідала мені історію нашої родини, — згадує Оксана Рауфі. — Після Другої світової війни її маму з чоловіком і дітьми примусово виселили з Холмщини, яка за угодою між радянською і польською владами стала польською землею. Прабабуся мала дві години, щоб зібрати речі. Їхню родину повезли в невідомому напрямку в вагонах для худоби. Сказали, що люди мають вибір, на якій із станцій зійти. А зрештою всіх висадили в степу Миколаївської області. Невже минуло 70 років і історія може повторитися? Невже моя родина знову мусить починати життя спочатку?

«Мала нервовий день, переходила дорогу через пішохідний перехід, гортала плейлист на мобільному, мене зупинила поліція і виписала штраф 200 злотих», –  розповідає киянка Людмила Рак. Вона з подивом дізналась, що користуватися мобілкою не можна, коли переходиш дорогу у Польщі.

Штраф за неправильне користування мобільним телефоном

Інцидент трапився у центрі Варшави, і претензії поліцейських були обґрунтовані. Відповідно до норм Kodeksu Wykroczeń (Кодекс про адміністративні правопорушення), у Польщі заборонено користуватися телефоном, навушниками або іншими електронними пристроями, коли ви йдете через пішохідний перехід. Це загрожує штрафом до 300 злотих. Норми законодавства повʼязані з безпекою на дорозі, пішоходів та водіїв.  До того ж, у Польщі існує величезна кількість спецтранспорту, який має пріоритет дорожнього руху, а також право проїзду на сигнал світлофора, що забороняє рух. Спочатку ми чуємо гучну сирену, а потім бачимо автомобіль, що наближається. 

А водій може отримати штраф 300 злотих за телефон у руках, якщо його помітила таємна поліція навіть на світлофорі. Якщо це просто навігатор – для нього має бути утримувач. Законно карають у Польщі за ввімкнений двигун авто, якщо машина стоїть. Наприклад, прогрів автомобіля більш ніж 1 хвилину, якщо він стоїть, карається штрафом 100 злотих, згідно з нормами того ж кодексу. Це викликано вимогами до охорони навколишнього середовища, бо такий автомобіль виділяє надмірну кількість вихлопних газів.

5000 злотих або арешт за захаращення під'їзду

Поляки дбають і про чистоту паркінгів та під'їзду. За зимову гуму, велосипеди старі меблі чи непотрібний мотлох на паркувальному місці або біля нього, а також у під'їзді, можна отримати величезний штраф. А іноді захаращення проходів карається навіть позбавленням волі. Заборони на захаращення проходів або вільного доступу до евакуаційних шляхів прописані не лише правилами конкретних житлових кооперативів, а й урядовими протипожежними нормами. Наприклад, Rozporządzenie Ministra Spraw Wewnętrznych i Administracji z dnia 7 czerwca 2010 r. w sprawie ochrony przeciwpozarowej budynków, innych obiektów budowlanych i terenów (Постановою Міністра внутрішніх справ та адміністрації про протипожежний захист будівель, інших будівельних об'єктів та територій).

Коляски, велосипеди та різні великогабаритні предмети у під'їзді зберігати суворо заборонено, оскільки це може перешкоджати виходу людей у ​​разі надзвичайної евакуації. При першому порушенні мешканців попереджають та залишають припис. Якщо порушення відбувається систематично і захаращення набуває масштабного характеру, а також при невиконанні припису, пожежний інспектор може виписати штраф у розмірі до 5000 злотих. У складних ситуаціях порушника можуть позбавити волі на 30 днів. Якщо сталася пожежа, і доведено, що речі у підʼїзді заважали гасінню, можна отримати до 10 років позбавлення волі, якщо є жертви.

Також у Польщі заборонено матюкатися у громадських місцях – любителям сказати міцне слово загрожує покарання до 1500 злотих.

Якщо ви залишаєте дитину до 7 років одну в будинку, і на це скаржаться сусіди ( навіть за відсутності загрози для життя неповнолітнього), муніципальна поліція може накласти штраф на батьків від 20 до 5000 злотих.

Розпиття алкоголю у громадських місцях карається штрафом у 100 злотих. А ось за їзду на велосипеді пʼяним (вміст алкоголю в крові від 0,2 до 0,5 проміле) можна отримати штраф 1000-2500 злотих або арешт на 14 діб.

Незважаючи на те, що у Польщі популярні великі тераси та балкони, експлуатувати їх потрібно правильно. Якщо сусідам заважає дим із гриля з вашої тераси або ви вибиваєте килими на балконі, за це можна сплатити штраф 500 злотих.

Перед збиранням грибів - зайдіть на сайт Міністерства клімату та навколишнього середовища.

Найнезвичайніший штраф загрожує грибникам. Про це мало хто знає, але у Польщі не можна збирати гриби у тих частинах лісу, де є заборона на вхід. Заборона на збирання грибів діє також у заповідниках та національних парках. За це гаманець може схуднути на 500 злотих. А покарання розміром до кількох тисяч злотих можна отримати за збирання грибів, що знаходяться під охороною. У Польщі таких аж 17 видів. Точний перелік грибів можна знайти на офіційному сайті Міністерства клімату та навколишнього середовища.

А які незвичні штрафи довелось сплатити вам?

Пишіть нам: redakcja@sestry.eu

«За місяць роботи схудла на вісім кілограмів»

До війни 35-річна Уляна Шерстюк працювала бухгалтером у держустанові на Івано-Франківщині. Розмірений робочий день — з 9-ї до 18-ї години, повага колег і загальна стабільність. Із чоловіком давно розійшлася. Коли почалася війна, жінка схопила сина, документи і втекла до Польщі — осіла у невеликому селі під Варшавою. Пів року жила-не жалілась: соціальні виплати, гуманітарна допомога, приватний садок для чотирирічного сина і мовні курси. Але коли з усього цього списку допомог залишилась тільки виплата на дитину 500 злотих (за програмою «Родина 500+»), становище різко стало скрутним. Потрібно було шукати роботу. Однак українські бухгалтери полякам були нецікаві.

— Де завжди потрібні люди, то це «на почьонгах» (потягах), — розповідає Уляна. — Серед дівчат нашого містечка навіть існує жарт, що хто не працював на мийці потягів, той не знає життя. Вони завжди описували це місце як якесь дно, на якому побували, і тепер їх нічим не злякаєш. Але для мене тоді це звучало навіть романтично. Я  — сільська дівчина, праці не боюсь, тому охоче відгукнулася на пропозицію помити вікна в потягу. Прийшла, прочекала три години, після чого мене попросили прийти завтра, бо плани змінилися. На наступний день мені вручили скломийку, чотири упаковки серветок і повідомили, що я маю привести до ладу… 150 вікон! І за це мені заплатять 85 злотих (приблизно 740 гривень). 

Процедура така: двійко чоловіків зі шлангом і довжелезною шваброю йдуть переді мною і змивають з вікон бруд, а я за ними кочу великі важкі сходи на колесах, приставляю їх до мокрих вікон, піднімаюсь і насухо витираю скло, аби не залишилось розводів. І от уявіть: 150 разів піднятись, 150 разів спуститись і 150 разів натерти! Вже на 70-му вікні я вибилась із сил. Запідозрила, що такий обсяг роботи не може виконувати одна людина. Тим паче за такі гроші. Отже, я пропрацювала шість годин, у мене вже тряслись руки, а під кінець ще прийшов інспектор, аби перевірити якість моєї роботи і вказати на кілька шиб, які треба перемити, адже вони небездоганно чисті. І тільки після цього мені віддали мої 85 злотих.

Наступного разу мене покликали мити стіни потяга, але у процесі роботи з’ясувалось, що «бонусом» треба помити туалети. Третього разу сказали пилососити сидіння, а тих сидінь виявилось десь 450 штук. І знову прийшов інспектор, який ходив, бив по кожному сидінню, і якщо з якогось вилітав пил, він наказував пройтися пилосмоком знову. 

— За таких навантажень люди там навряд чи довго затримуються?

— Звичайно. Більшість українок приходить, працює там раз чи два і тікає, бо не витримує. Але потік бажаючих підзаробити настільки великий, що роботодавець без особливих проблем знаходить нових дівчат. Ніколи не кажуть чесно наперед, скільки доведеться працювати. Це завжди сюрприз. До речі, є у них кілька жінок і на контракті, вони отримують більші суми. Одна з них мені зізналась: «За місяць роботи я схудла тут на вісім кілограмів». 

— Де ще ти пробувала працювати? 

— О, починаємо загинати пальці. Якось я поїхала на розфасовку апельсинів, де довелося тягати ящики з помаранчами. Платили 13 злотих за годину. Навіть не знаю, як мене, жінку, взагалі допустили до носіння вантажу. Ще працювала ночами на фабриці з виготовлення ватних дисків і паличок, але нічні зміни не для мене, з гормонами краще не жартувати. Ще допомагала в фірмі з кейтерингу: чавила руками сік з тонни апельсинів на день. У деяких працівниць починалась алергія — і вони звільнялись, адже сік весь час стікає по руках і подразнює шкіру. Ще я продавала квіти в магазині, де мерзла у кімнатах-холодильниках настільки, що застудила внутрішні органи. Також їздила у теплиці на збір помідорів. Тут, як пощастить: можеш весь день повзати по землі, згинатися і розгинатися, а можеш зривати з куща і класти в ящики. За 10-12 годин мусиш зібрати мінімум 20-25 ящиків. А ще працювала на заводі, де миють і фасують яблука. Там тонни яблук, але оскільки працює група людей, гуртом, то морально це неважко. До речі, окрім мене, на заводі працювали переважно українки, і жодна з них не розмовляла польською. Вони відповідали полякам українською, а коли я переходила на польську, дивились на мене здивовано. 

— А на керівних посадах у таких місцях українки працюють?

— Так. І, на жаль, відносно своїх поводяться не завжди красиво. Наглядачка у теплиці була схожа на жінку з батогом: весь час ходила і кричала на українців, якщо ті повторно ходили до туалету чи обідали понад 15 хвилин. «Вербуванням» українок для роботи на потягах теж займалась українка. Вона могла б чесно попереджати, що на нас чекає, але ніколи цього не робила. Завжди казала: «Та ти ганчіркою там поводи так-сяк, і все». Хоча знала, що поляки завжди перевіряють якість виконання. Нерідко вона затримувала гроші, я мусила дзвонити і «вибивати» їх. І найголовніше — від однієї з дівчат, які працювали на потягах за контрактом, я дізналась, що миття вікон офіційно коштує 120 злотих, а не 85, які мені платили. Тобто йде обман дівчат. І жінка, яка наймає українок, заробляє на кожній 35 злотих за день. В якийсь момент я поставила собі за мету знайти неважку роботу за контрактом максимум на вісім годин, адже мушу встигати забирати сина з садочка. Шукала у групах у соцмережах, на сайтах праці, питала у знайомих. І таки знайшла. Теж на заводі, але я клею наліпки на фрукти, нічого не тягаю. Останнім часом замислююсь над тим, аби написати книгу про свій досвід. І на гонорар поїхати з сином до Іспанії. 

«Ти перемогла», — сказала директорка їдальні. І підвищила зарплатню… на один злотий за годину

Людмилі 47 років. Після початку повномасштабного вторгнення разом із донькою-підлітком переїхала до Польщі, до Грембішева. Мала певні заощадження. За весь час мала лише одне робоче місце – працювала в їдальні гуртожитку, де безкоштовно поселили українців. Її задачею було розкладати їжу по тарілках. 

— Оплата — 13 злотих за годину, але мені було не важко працювати [мінімальна ставка на годину для працюючих за договором доручення становить 18 злотих на руки. — Ред.]. До того ж я мала двогодинні перерви і час робити з дитиною домашню роботу, тому такі розцінки мене влаштували, — розповідає Людмила Коваленко, яка в Україні працювала продавчинею в магазині. — Роботодавці були мною задоволені, адже я дуже акуратна, підтримувала на кухні ідеальну чистоту. Іноді я підміняла колег, виконуючи інші види робіт, і теж добре справлялась. І ось одного разу моя колега-полячка, яка мила посуд, звільнилась, і мені запропонували її місце. Точніше — виконувати і свою, і її роботу. А полячка ця отримувала 15 злотих на годину, про що всі чудово знали. Тому мені здалось логічним, що за її працю я маю отримувати стільки ж. 

Я чула історії про українських хлопців-далекобійників, які просили польського роботодавця підвищити їм платню. Натомість їх звільнили і найняли невибагливих пакистанців. Однак я відчула, що несправедливість буде заважати мені спокійно працювати, тому наважилась відповісти на пропозицію так: «Згодна стати на її місце, але платіть мені стільки ж, скільки їй». І отримала відмову у грубій формі. Мовляв, де вона і де я. Мене це образило, навіть обурило. І я, звичайно, розповіла усім жінкам гуртожитку, як зі мною обійшлись. А ще написала про це у вайбер-групі українців з нашого міста. І коли директорка їдальні стала ходити по гуртожитках і шукати нову працівницю, ніхто не приставав на її пропозицію. Вона такого аж ніяк не очікувала. І через деякий час прийшла до мене зі словами: «Ти перемогла». І, витримавши паузу, додала, що готова підвищити мені зарплатню до… 14 злотих!

Чи я погодилась? Так, бо звикла й мені навіть подобалось. Згодом в їдальні я познайомилась з пристойним поляком, залишила роботу, ми переїхали і незабаром одружуємось. 

Не погоджуватись на мізерну зарплату і жахливі умови

Українці погоджуються на важку і низькооплачувану роботу через страх і розгубленість, — розповідає Sestry юристка Мирослава Омельчук.

— Українці готові працювати по 10-12 годин за меншу оплату замість восьми годин за щедрішу, виконувати тяжку і брудну роботу без підписання контрактів і ціною власного здоров’я — і все через страх і розгубленість. Лячно не знайти іншої праці, залишитись взагалі без грошей, лячно кудись іти і шукати. Часом намагаєшся допомогти, пояснюєш права та можливості, а жінка тобі відповідає: «Страшно, а раптом мене виженуть або депортують». Яке ще депортують? За що? Депортація під час війни неможлива! 

Ще одна причина, чому українці погоджуються на важку працю без контракту, бо часто кваліфікації, здобуті в Україні, нічого не варті в Польщі. 

— Треба час, аби перевчитись і здобути нову професію. А поки вчишся, оцінюєш себе нижче. Заспокоюєш себе, що це тимчасово. В результаті таке масове погодження на мізерну зарплатню і максимальне годинне навантаження призвело до утворення ситуації, коли безліч польських роботодавців не цінують своїх працівників. Якщо що —  знайдеться заміна.

Мирослава Омельчук наголошує, що перед погодженням на будь-яку працю треба чітко дізнатись всі умови:

— Основні типи трудових договорів у Польщі — це Умова о працє [польською Umowa o pracę. — Ред.] і Умова злєценія [польською Umowa o zlecenie. — Ред.]. Перша регулюється Кодексом про працю і тому гарантує дотримання норм безпеки, санітарної гігієни, прав на оплачувані відпустку та лікарняний, а також оплату праці не менше мінімальної за 8-годинний робочий день. Друга регулюється Цивільним кодексом, а тому, грубо кажучи, не обіцяє жодних інших прав, окрім прописаних у контракті. На власний страх і ризик. Тому жінку, яка працює на Умові о працє, не можна змусити тягати більше прописаних норм (а це понад 12 кг на відстань до 25 метрів). Кожна робоча година вночі — це надбавка на 20 відсотків, а робота на вихідних чи свята — не менш ніж вдвічі більша ставка. За такого договору людина отримуватиме мінімум 2784 злотих на місяць (а з нового року 3262 злотих на руки). А якщо людина працює на Умові злєценіє, то тут у контракті можна прописати чи не що завгодно. Приміром, деякі «Бєдронкі» [популярний супермаркет у Польщі. — Ред.]  підписують з працівниками договір про 12-годинну працю сім днів на тиждень — тобто без вихідних! І є жінки, які погоджуються на такі умови.

Юристка наголошує, що кожному українському робітникові потрібно читати закони, дізнаватись реальні розцінки на свою працю, вчити польську, розвивати затребувані на ринку навички і не погоджуватись на умови, які принижують. Часто саме ті жінки, які вирішили, що зможуть потягнути тяжку фізичну роботу в Польщі, хоча в Україні таким не займались, рано чи пізно втомлюються настільки, що повертаються назад додому, — додає Мирослава Омельчук:

— Українок багато. Ми «розбестили» роботодавців, тому ми і маємо змусити їх рахуватися з нашими потребами. І для цього треба навчитись не боятись.

Футбольний клуб «Шахтар» відкрив першу офіційну футбольну школу в Польщі для хлопців і дівчат від 2 до 13 років. Sestry побували на тренуванні столичному районі Bemowo.

Перше, що вражає, це розмір футбольного поля – воно справді величезне. Тренування проходять на стадіоні у Варшаві за адресою  Obrońców Tobruku, 11. Це Bemowski ośrodek piłki nożnej. Тут є кілька великих футбольних полів з електронним табло, трибуни для глядачів і навіть металева огорожа для гостей – там на професійних матчах  розміщують фанів команди запрошеної команди-противника, аби уникнути сутичок між гостями та господарями матчу.

«Нам дуже не вистачало таких тренувань у Варшаві. До цього, ми тренувалися просто на секції після школи. Але це не той рівень. Тут є відчуття, що ти вже справжній футболіст та тренера дуже мотивують. До професійних польських шкіл потрапити складно, багато проблем із комунікацією, так, і грати хочеться зі своїми українцями», – ділиться мати юного гравця Андрія Гаманюка.

Головним тренером школи є Карпутєв Сергій - чемпіон України з футболу серед юнаків, кандидат у майстри спорту з футболу, тренер в проекті Welcome Through Football, який проводився під егідою UEFA, тренер в проектах Shakhtar Social.

Записатись на заняття незалежно від попередньої підготовки можуть усі охочі хлопці й дівчата. Учні отримають пріоритетне право брати участь у відборі до Академії «Шахтаря», а також стануть частиною регулярних професійних футбольних подій клубу. Офіційне відкриття школи планується у листопаді 2023 року, з подарунками, розіграшами та запрошеними футболістами-чемпіонами.

‍

У країні посилюються вимоги до водіїв таксі Bolt, Uber та Free Now. Відтепер компанії муситимуть перевіряти особу того, хто хоче працевлаштуватися. Це має підвищити безпеку пасажирів, в першу чергу, бо є випадки неадекватної поведінки водіїв, спроб домагань і навіть згвалтувань у таксі (32 випадки таких злочинів в Польщі зафіксовано минулоріч). 

Водіїв перевірятимуть ретельніше 

Якщо раніше водій таксі через мобільний додаток міг онлайн налагодити роботу з посередником, то тепер він повинен особисто з'явитися в офіс на перевірку. У компанії зроблять фото водія і перевірятимуть його не менше, ніж один раз за 50 поїздок – це дає гарантію того, що перевезення здійснюється виключно тим водієм, який уклав договір. Щодо людей, які вже уклали договір, то їхній термін верифікації особи спливає у жовтні 2023 року. Вони також повинні з'явитися особисто в офіс компанії-перевізника. Згідно з новими правилами, якщо посередник не виконуватиме своїх зобов'язань, йому загрожує штраф у розмірі 10 000 злотих, за повторне порушення – до 50 000 злотих.

Крім цього передбачаються обов'язкові перевірки посвідчення водія в Центральному реєстрі транспортних засобів і водіїв (Centralna Ewidencja Pojazdów i Kierowców). У водія вимагатимуть довідку про відсутність судимості. Служби таксі зможуть обмінюватися даними водіїв.

Читайте також «Як не стати жертвою таксі-мафії у Варшаві»

«Для роботи в таксі Варшави нелегалам продавали готовий акаунт»

Киянин Віталій Ткаченко у Варшаві мешкає п'ятий рік, два з яких працює таксистом.

«Нічого складного у нових правилах для водіїв немає, просто потрібно буде частіше фотографуватись. Тому що раніше часто продавали акаунти для роботи в таксі нелегалам. А зараз уже іноді, коли я їду за кермом, програма просить мене надіслати фотографію, що автомобілем керую саме я. Довідка про несудимість, на мою думку, марна справа. Більшість водіїв – приїжджі, судимості в Польщі не мають, а чи були судимі на батьківщині, невідомо. Довідка коштує 30 злотих і дійсна лише місяць. Крім того, зараз вимагають ліцензію, раніше з цим було не так суворо. Ліцензія для водія таксі коштує від 100 злотих, вона дійсна лише в тому місті, де працюєш», – розповідає Віталій.

На сьогодні перевізники й самі зацікавлені у тому, щоб підвищити безпеку поїздок. Так, Bolt вже тестує аудіозапис в авто під час поїздки, Uber, якщо авто довго стоїть під час поїздки (наприклад, в заторах), надсилає повідомлення у додатку, де вимагає підтвердити, чи все гаразд. Крім цього, можна ділитися своїм маршрутом із родичами чи друзями.

Зараз працювати в службі таксі можна із закордонним посвідченням водія. Але, за словами Віталія Ткаченка, їх уже готують до того, що до травня наступного року водії мають перейти на польські права. Це також підвищить безпеку перевезень, оскільки у Польщі є досить високі вимоги до водіїв. Але це створить проблеми для тих, хто приїжджає і одразу хоче влаштуватися у таксі. Оскільки обміняти посвідчення водія на посвідчення польського зразка можна тільки після 6 місяців перебування в країні.

8 тисяч водіїв втратили роботу

Компанія Bolt ще в 2022 році посилила верифікацію водіїв та попросила їх пред'являти ще й медичну довідку про можливість роботи у сфері перевезень, свідоцтво про успішне проходження психологічних тестів та ідентифікатор водія таксі. Як наслідок, 1 січня 2023 року служба заблокувала 8 тисяч водіїв, які не змогли виконати нові вимоги. Найчастіше блокування були пов'язані з відсутністю ідентифікатора водія таксі. Цей пластиковий документ видають уженди (місцеві адміністрації) за заявою, і вони просто не встигали обробляти величезну кількість запитів.

Безумовно, нововведення у польських службах таксі змінять ситуацію з безпекою на краще, але не вирішать усіх проблем.

Перекладачка жестової мови та волонтерка ГО «Жест допомоги» Катерина Михалюк вже 24 роки працює з нечуючими в Україні. З моменту повномасштабного вторгнення вона як волонтерка ГО «Жест допомоги» почала консультувати таких українців як в Україні, так і за кордоном. До неї цілодобово телефонують з усіх континентів по допомогу. Зізнається, зусиль волонтерів не вистачає. За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, до початку військових дій в Україні проблеми зі слухом мали понад 2 млн людей. А тих, хто не має його взагалі, — 250 тисяч. Ці люди не чують повітряної тривоги, пострілів та вибухів, а відтак не завжди можуть вчасно відреагувати на небезпеку. Катерина Михалюк розповіла про те, як долають виклики війни найвразливіші члени нашого суспільства, яка допомога потрібна з боку держави, та куди звертатися цим людям по допомогу в Україні і за кордоном.

Вибухи, евакуація, військкомати

Коли почалась війна, для людей із вадами слуху це був справжнє пекло. І не тому, що зовсім поруч були активні військові дії. Багато нечуючих не розуміли, що відбувається. Був у нас чоловік з Маріуполя. Він бачив, як у перші дні війни люди метушилися та виїжджали із міста, але не розумів, що відбувається навколо. Ніхто не здогадався навіть на папері написати слово «війна». Він не чув сирени. Усе зрозумів, коли побачив вибухи. Місяць ховався по підвалах. Коли виходив у пошуках їжі, російські військові по ньому стріляли. Однак, свисту куль він теж не чув. Просто відчував, що вони пролітають повз нього. Весь час молився. Бачив багато мертвих тіл. Одного дня йому дивом вдалося виїхати з Маріуполя – він просто побачивши колону вибіг до людей. 

Людей із вадами слуху я постійно зустрічала на вокзалі у Києві. Вони приїздили без елементарних речей і документів. Пам’ятаю родину з Київщини з трьома маленькими дітьми — від двох до чотирьох років. Всі були змучені, малеча — брудна та голодна. Вони кілька днів сиділи у підвалі, не спали. Сигнали тривоги ніхто не чув. Уночі бачили лише спалахи світла і відчували вібрацію, коли вибухало неподалік.  Їх привезли з Києва. До Ковеля родина добиралася дуже довго. Розповідали, що сиділи у підвалі декілька днів. Не спали. Сигнали тривоги вони не чули. Вночі бачили лише спалахи світла, відчували вібрацію, коли вибухало неподалік. Зараз родина у Польщі. Жінка народила 4-ту дитинку, хлопчика. 

Більшість сімей — нечуючих — виїздили за кордон цілими родинами. Жінки відмовлялись їхати без чоловіків та синів, бо боялись загубитись в Європі. Коли чоловікам заборонили виїзд за кордон, у нечуючих виникли додаткові проблеми. Я ходила практично з усіма хлопцями до військкоматів. Майже у кожного немає ніякого облікового запису, відсутні військові квитки. Я проходила з ними медкомісію.

Пригадую випадок зі студентами з вадами слуху, які навчалися у спеціалізованому професійно-технічному закладі у Гостомелі. 24 лютого, коли почалось бомбардування, дехто зміг виїхати додому, але чимало хлопців лишилися у місті і декілька тижнів просиділи у підвалі. Лише згодом потягом дісталися Ковеля. На Волині з’ясувалось, що один хлопчина взагалі був без документів. Мав лише посвідчення, що він навчається у тому закладі. Тож, всіх студентів випустили за кордон, а його — ні. Почали шукати можливості їх відновити. Телефонували всюди, аби йому дали дозвіл на перетин кордону з лише наявним документом. Згодом ще й з’ясувалось, що в його свідоцтві про народження  була помилка у прізвищі, і за законом цього хлопця нібито не існувало. Він хвилювався, плакав. Всі його друзі поїхали, а він — ні. Лише коли з Києва подзвонили на кордон і домовилися, що хлопця випустять за існуючим посвідченням для нечуючих, я повезла його до Польщі. Ми дуже переживали, чи поляки нас пропустять. Але я пояснила їм ситуацію і все пройшло добре. А документи йому вже доробили в українському консульстві у Польщі.

Адаптація на чужині

За кордоном на нечуючих чекає інша проблема — жестову мову доводиться вчити майже з нуля. Іноземна жестова кардинально відрізняється від нашої української. Інші літери, інша жестикуляція. Базова жестова у колишньому Радянському Союзі майже однакова. Винятками є лише окремі діалектні слова. А вже інші мови (німецька, чеська, польська) — геть інші. Є курси для нечуючих польською мовою. Але українським нечуючим важко її опанувати. Як приклад, навіть російськомовним людям важко зрозуміти українську жестову.

У нас мова різнобарвна. Багато суфіксів, префіксів, зворотів. Нечуючі майже у цьому не орієнтуються. Наприклад, слово «мати». Якщо він знає «мама», а ви напишете «матуся», він скаже, що не розуміє вас. І таких слів дуже багато. Серед глухих майже ніхто не читає, бо лише 10% розуміють написане. Загалом жестова мова — це розмова малюнками та образами. В Україні нечуючі, куди б не зайшли, можуть хоча б написати або щось намалювати на листочку — і людина зрозуміє, що їм потрібно. За кордоном, в іншій країні, вони цього не можуть зробити. Їх не зрозуміють. Тому, коли йдуть у магазин, дзвонять мені і просять, щоб я сказала продавцеві про їхні потреби. Йдуть до аптеки – знову дзвонять. Дуже багато випадків з лікарнями, школами — та навіть із поліцією. Загалом, можу сказати, люди з вадами слуху за кордоном геть безпомічні.

Допомога лише від волонтерів. Держава – осторонь

Сестра моєї бабусі від народження не мала слуху. Я хотіла її розуміти, тож в 14 років пішла на спеціальні курси. Їх відкрили для усіх охочих знати жестову мову. Згодом закінчила університет та отримала диплом за спеціальністю «Перекладач жестової мови». Однак таких спеціалістів, як я, в Україні замало, бо робота низькооплачувана. У США так робота вважається однією із найшкідливіших. Це дійсно дуже важка праця розумово, морально і психологічно. Тому що для цих людей ми — і мама, і тато, і священик. Якщо зарплати низькі, люди не мають зацікавленості працювати із нечуючими. Така робота дуже багато часу забирає. Мої діти іноді кажуть: «Мамо, ти знову з нечуючими?». Хоча мої діти постійно зі мною. Вони теж знають жестову мову на рівні спілкування. 

Ситуацію треба міняти на державному рівні. Ви не уявляєте, скільки радості у цих людей, коли їх розуміють і можуть допомоги хоча б трішки. Наша організація ГО «Жест допомоги» намагається робити все, що може. Однак ми не спроможні охопити всіх. На законодавчому рівні треба змінювати цю ситуацію. Необхідно запроваджувати навчальні семінари з базової жестової мови для медпрацівників, рятувальників та поліції. Вони мають розуміти людей із вадами слуху, бо ті нездатні звичайною мовою пояснити свою проблему чи почути голос рятувальника. 

Ще вкрай важливо зробити вільний доступ до екстрених служб. Дзвонити нечуючі не можуть. Вони повинні мати можливість викликати екстрені служби за допомогою sms. Просто написати «sos». Це б значно їм спростило життя. Був у нас такий випадок. Мій друг, нечуючий, сам жив у квартирі. Йому стало недобре, і він помер. Бо не міг викликати швидку і попросити про допомогу. Ми його знайшли лише через три дні. У нього стався крововилив. Якби була така послуга sms, то він, можливо, був би живим.

Доречі, за кордоном на законодавчому рівні прописано, що не лише екстрені служби, а кожна з організацій повинна мати перекладача жестової. От, наприклад, у банк приходить людина з вадами слуху, її мають обслужити. Цей перекладач може бути не на місці, а приходити за викликом. Візит — за  попереднім записом. Якби у  нас так зробили, було б дуже добре. 

І повинні бути УТОГи, товариства глухих.  Їх зараз масово закривають. Лише на Волині з 4-х чинних залишився один. Відтак тисячі нечуючих знову ж таки  залишаються беззахисними, особливо під час війни. Потрібно створити такі умови, щоб ці люди почувались повноцінними громадянами своєї країни. Війна закінчиться — і ці люди теж повернуться додому. Вони всі цього хочуть. Вони постійно плачуть, як тільки починаємо говорити за Україну. Кажуть: «За кордоном добре. Нам все дають, допомагають, люди добре ставляться. Є все, але ми хочемо додому, в Україну».

Як допомогти нечуючим?

Хотіла б порадити прості речі: не проходьте повз людину, якій потрібна допомога. Нечуючі люди дуже емоційні. Вони добре зчитують ваш настрій, помічають зміни у міміці, емоціях та очах. Тому найперше, коли зустрічаєте таких людей, будьте  привітними. Треба поводитися так, щоб нечуючі почувались безпечно поруч з вами. Посміхнутися, рукою показати «спокійно-спокійно». Якщо говорити повільно, дивлячись в очі і чітко промовляючи слова, то більшість нечуючих може прочитати по губах. Слова і фрази мають бути максимально простими. Також на папері можна написати якісь короткі фрази чи слова.

Нечуючі в Україні можуть звертатися до нашої ГО «Жест допомоги».  У нас є сайт з усіма  контактами.  Про свої потреби можна писати, відправивши емейл, або ж смс на вказані телефони. Ми можемо допомогти будь чим —  їжею, одягом, тимчасовим перебуванням, оформленням документів. Організовуємо для цих людей відпочинок. Надаємо послуги перекладу.

Якщо людина з вадами слуху опинилася за кордоном і потребує допомоги, то можна скористатися послугою українських перекладачів жестової мови. Найбільше нечуючих знайшли тимчасовий прихисток у Польщі. Там одна з приватних компаній відкрила додаткову лінію перекладачів української жестової мови. Цією послугою безкоштовно може скористатися кожен, хто цього потребує. На сайті організації є спеціальний знак, щоб зв'язатися із перекладачем.

На вулицях з'являються сезонні квіти. Біля музею-в'язниці Пав'як, чагарник Calocephalus із сріблястими пагонами. Новий Свят і Краківське Передмістя прикрашають жоржини, ехінацея, квітки з романтичною назвою «Крила ангела», але головні акценти - це жовті, червоні листя дерев, особлива атмосфера осіннього міста, яку хочеться залишити собі на памʼять у виразних фото, в якій приємно пити каву та надихатися.‍

Sestry підготували для вас must visit у категорії «Осінь у Варшаві».‍

1. Pumpkin Farm у Варшаві – одна з найвідоміших гарбузових ферм у всій Польщі. Знаходиться в маєтку Powsin в районі Wilanów на вулиці Drewny, 17. Всюдисущі гарбузи різних сортів, розмірів і кольорів на кількох гектарах землі, солом'яні піраміди, кукурудзяний лабіринт, альпаки, кролики, тарзанка і частування з гарбуза – це улюблена локація варшавян та туристів, працює вона лише восени.  

‍
2. Коли бетонний пейзаж міста прикрашає жовте, оранжеве та червоне листя, він стає суперестетичним і ніби проситься у кадр. У Варшаві є чимало будівель, покритих пишною рослинністю, що в'ється на фасадах, і одну з таких будівель може спостерігати на вулиці Chocimska, 24, це будівля Національного інституту охорони здоров'я (Narodowy Instytut Zdrowia Publicznego PZH). Варто прогулятися вулицею Krzywickiego, там декілька таких будинків в листях. А також цікаві рослинні локації знайдете неподалік фуд-кортів Browary Warszawskie.

3. Від вулиці Krzywe Koło до вулиці Brzozowej є місце, яке називають Вулицею кам'яних сходів. Воно восени набуває просто неймовірного шарму. Це прихована, вузька та крута вулиця у центрі міста поєднує верхню частину Старого міста з районами вздовж річки Вісли. Цей район розташований на горі і має крутий схил, тут відкриваються чудові види. Про цю локацію знають не багато людей, і вона точно варта уваги.

4. Кожен мешканець столиці знає про парк та музей Łazienki Królewskie, алеї якого восени виглядають неймовірно. Також Ogród Saski у стилі бароко недалеко від Старого міста біля Placu Pilsudskiego сповнений старих каштанів, мальовничих алей та затишних лавочок.

Парк з фонтаном та дивовижною водонапірною баштою польського архітектора, італійця за походженням Енріко Марконі, мальовниче озеро, оточене плакучими вербами, симетричні доріжки з газонами та квітниками,Скульптури Муз та Доброчесності, що прикрашають сад, створюють неповторну осінню атмосферу.

5. Сад на даху Бібліотеки Варшавського університету на вулиці Dobra 56/66 восени просто заворожує своїм центральним куполом, вкритим криваво-червоним плющем. Це один із найбільших садів на даху в Європі. Сад відкритий для відвідування до пізньої осені та розділений на чотири частини, кожна з яких вкрита різними видами рослин. Тут можна відпочивати з пледом на траві, пити чай із термоса та милуватися панорамою Варшави з мостів та оглядового майданчика.

6. Кав'ярня Deseo на вулиці Burakowska, 5/7 розташована у мальовничому дворику на межі столичних районів Воля та Жолібож. Кав'ярня та кілька інших ресторанчиків розташовані на території старої мереживної фабрики. Будинки зі старої цегли обплітає густий плющ, їм товаришують мінігарбузи, верески, а стара бруківка під ногами додає колориту.

7. Osiedle Przyjaźń переносить в атмосферу осені, яку не побачиш у мегаполісі. Локація  відрізняється від усіх інших варшавських пейзажів і нагадує музей просто неба. Дерев'яні будинки різних кольорів в стилі заміських садиб побудовані в 1952 році. Тут панує спокій, характерний для лінивих передмість. Це одне з улюблених місць прогулянок мешканців Бемово. А розташований житловий масив на вулицях Marii Grzegorzewskiej та Konarskiego.

8. Park Skaryszewski викликає спогади про дитинство, де була гонитва за білками, стрибки по каменях річки, печера на вкритому ялинами пагорбі, схованки серед дерев та перші побачення. Осінь забарвлює локацію в неймовірні кольори. Парк величезний, білки наполегливо випрошують частування. 

9. Zamek Ujazdowski і парк теж варто відвідати. Тут знаходиться королівський палац польського короля Августа II, розташований він поряд із парком Łazienki Królewskie. Цю локацію обов'язково потрібно сфотографувати восени! Класична архітектура та мʼякі тони зачаровують аристократизмом. Оточений зеленню, величний замок з баштами ніби зійшов зі сторінок старовинних гравюр. 

10. Żelazowa Wola це особлива місцевість, заледве у 46 км від Варшави. Тут розташовани чудовий, майже казковий осінній парк, що оточує білий садибний будинок. Відновлена ​​садиба, в якій народився Фредерік Шопен, простір, що багато років розробляли дизайнери. Їхнім завданням було не лише зібрати артефакти, а й створити атмосферу, що передає дух творчості композитора. Парк навколо садиби захопить фарбами, рослинністю, чудовими містками і музикою природи, тією, що памʼятає великого маєстро.

Правляча в Польщі партія «Право і Справедливість» втрачає можливість створити коаліцію в новому Сеймі та сформувати уряд, про що свідчать результати кількох опитувань і нові дані  late poll (дослідження проведено Ipsos для TVN, Polsat i TVP). Згідно з останніми даними late poll, опублікованими в понеділок вранці, ПіС отримує 36,6 відсотка голосів, опозиційна «Громадянська коаліція» (блок партій на чолі з «Громадянською платформою» Дональда Туска) 31 відосток, блок «Третя дорога» — 13,5, блок лівих (Нова Лівиця) — 8,6, а радикальнонаціоналістична антиукраїнська партія «Конфедерація» — лише 6,4 відсотка. Отже, три опозиційні сили — «Громадянська коаліція», «Третя дорога» і блок лівих разом набирають достатню кількість голосів для формування більшості, це разом близько 248 мандатів у Сеймі із 460 місць.  Вчора політики усіх трьох сил, не називаючи імен на посади, підтвердили проведення переговорів стосовно формування правлячої коаліції і уряду.

Партія ПіС все ще сподівається, що екзітполи помилилися. Також соратники Ярослава Качиньського публічно заявляють, що вони здатні утримати владу: «Ми абсолютно перемогли на цих виборах, і саме нам президент (Польщі) Анджей Дуда довірить місію формування уряду, — каже депутат Європарламенту від "Права і справедливості" Ришард Чарнецький. — Таким чином, ми отримаємо час для переговорів, і тоді можуть відбутися ті "дуже цікаві речі", про які говорив у своїй промові голова (партії ПіС) Ярослав Качинський». Дійсно, партія посіла перше місце, але цього недостатньо, щоб втримати владу. Ймовірний союзник — «Конфедерація» — також не допоможе ПіС утримати владу, бо навіть разом їм не вистачить десь приблизно 12-20 голосів до створення більшості.

Опозиція рішуче налаштована реалізувати свій шанс на успіх, сформувати коаліцію і новий уряд, виходячи з результатів голосування:

«Це кінець правління ПіС. Ніхто у нас не вкраде ці вибори», — заявив лідер опозиції Дональд Туск. «Послухайте, ми це зробили. Я ніколи не був таким щасливим від цього другого місця», - додав він. Туск привітав з перемогою лідерів інших опозиційних партій: «Ніхто нас більше не обдурить. Ми виграли Польщу».

Менше з тим, згідно з Конституцією Польщі президент Анджей Дуда (є соратником Качиньського) може назвати кандидатуру премʼєр-міністра на свій розсуд, законодавство не забороняє цього. І тоді саме названий президентом кандидат формує уряд та протягом 14 днів має отримати вотум довіри Сейму. Якщо цього не станеться, то Конституція Польщі передбачає можливість формування уряду Сеймом.

«Єдине, на що ще сподіваються великі прихильники лідера (ПіС) Качинського, — це на те, що він все ж таки перетягне на свій бік відсутніх депутатів, щоб мати парламентську більшість, але це вже здається нереальним. Найпізніше 1 грудня ми матимемо новий демократичний опозиційний уряд», — заявив колишній президент Польщі Александр Кваснєвський в інтерв'ю порталу Onet. 

«Абсолютно очевидно, що ми сформуємо спільний уряд з «Третьою дорогою», тому що ми згодні в абсолютній більшості наших пріоритетів. Сьогодні ви бачите, що «Громадянська коаліція» з «Третою дорогою» і лівими має значну більшість», — сказав віце-президент «Громадянської платформи» Рафал Тшасковський в інтерв'ю Polsat. Також, відповідаючи на запитання журналістів у виборчому штабі після оголошення результатів екзітполів, політик висловив сподівання, що президент Дуда продемонструє свою незалежність від голови партії ПіС Ярослава Качинського у питанні визначення кандидатури премʼєра, яку назве нова коаліція в Сеймі. 

Якщо цього не станеться, то процедура формування уряду може затягнутися на кілька місяців.

Вже у вівторок виборча комісія обіцяє оголосити остаточні результати голосування на парламентських виборах в Польщі, які відбулися 15 жовтня.