Чехія не підтримує українських чоловіків, які уникають мобілізації за кордоном

Перший навчальний день українських школярів — 2 вересня — розпочався під акомпанемент російських ракет. Замість солодкого сну у своїх ліжках діти були змушені тікати до бомбосховищ, де намагались бодай трішки ще поспати. Та ворог не припиняв атаки, випустивши лише по Києву понад десяток крилатих та близько десятка балістичних ракет. А вже за два дні сталась найтрагічніша подія Львова — під час атаки загинула ціла сім'я — мати та троє доньок. Та, попри це, Україна продовжує жити. Незламні українці демонструють свою міць та силу у танцях, на виставках, на подіумах. Бо російський ворог не здатен зробити одне — зламати дух українців.

7 вересня у Празі демонстранти влаштували протест, тримаючи у руках синьо-жовті парасольки. Учасники мітингу закликали надати ефективну протиповітряну оборону для України та надати їй можливість наносити удар у відповідь. Демонстранти створили «карту» України, використовуючи сині та жовті парасольки.

Студенти Міжнародної академії управління персоналом спостерігають, як рятувальники гасять пожежу в одному з корпусів університету після ракетного обстрілу Києва 2 вересня 2024 року. Ховаючись у бомбосховищі, студенти чули свист ракет та вибухи.

Українські військові медики надають допомогу пораненому українському солдату на стабілізаційному пункті в районі Часів Яру, 6 вересня 2024 року.

Звільнена з полону українська військовослужбовиця розмовляє по телефону зі своїми дітьми. 13 вересня Росія та Україна провели черговий обмін полоненими. Додому повернулися 49 українців та українок — 23 жінки та 26 чоловіків. Вперше за довгий час вдалося повернути в Україну «азовців». В організації обміну допомагали Об’єднані Арабські Емірати.

Українські школярі співають національний гімн під час церемонії початку нового навчального року у Львові, 2 вересня 2024 року.

4 вересня стало найтрагічнішим для Львова за всю війну. Під час атаки загинула мати та три її доньки. У живих залишився лише батько. Все місто прийшло на похорон загиблих. 4 вересня Росія атакувала Львів двома крилатими ракетами, двома «Кинджалами», трьома «Шахедами». Внаслідок цього обстрілу у Львові загинули семеро людей, 66 зазнали травм. Також пошкоджені 188 будівель, зокрема, 19 пам’яток архітектури.

Пара розглядає плакати із зображенням загиблих українських бійців бригади «Азов» на виставці під відкритим небом у Києві, 23 вересня 2024 року.

Фрея Браун, кінолог британської армії, зі своїм службовим собакою Заком під час тренування з українськими військовослужбовцями в казармі у Східному Мідленді, Великобританія, 10 вересня 2024 року.

Презентація колекції Вероніки Данілової в рамках Ukrainian Fashion Week, 1 вересня 2024 року. Свою колекцію під назвою «Сад хмар» дизайнера присвятила своїй батьківщині, натхненна спогадами про український сад й цвітіння яблунь.

Я лежу на диванчику маленької кухні десь у Варшаві і насолоджуюся пахощами — цибуля, буряк, морква і помідори тихенько мліють у пательні. Так пахне перспектива бути нагодованою борщем.

Моя приятелька затишно шурує біля плити, поки я видихаю втому після раннього перельоту з Парижа. До мого потяга на Київ ще п'ять годин, і я заїхала сюди в гості з пляшкою вина та пакетом солодощів (у цьому домі є ще двоє малих шанувальників ведмедиків Харібо енд Ко). Навзамін я отримала каву зі смаколиками, купу розмов і несподіване відчуття такого домашнього затишку, який буває лише вдома у мами чи інших найближчих, до яких можна без зайвих церемоній заїхати в гості й безсоромно розвалитися на дивані, поки готується обід.  

Чому я раніше не користувалася такою класною пропозицією? — думаю собі. Адже я часто літаю, і можливість завітати до когось знайомого на каву в чужому місті сильно виручає. Втім і незнайомих це також стосується.

Пам’ятаю, якось я написала у фейсбуці пост з питанням, чи можу в Варшаві до когось заїхати і прийняти душ. Отримала тоді десятки теплих запрошень, і більшість із них були від незнайомих мені українок. Що ж, тепер майже в кожному польському чи іншому європейському місті мені справді є де попити каву й помитися.

Це також маркер нашої нової реальності: українок віднедавна густо насіяно по всьому світу, і більшість із них (принаймні, ті, кого я знаю особисто) тужать за можливістю бачитися, спілкуватися наживо, огортати своїх турботою.  

Мої думки перебиває веселе дівча, яке на одній нозі застрибує з кімнати до кухні. Друга нога — в гіпсі, однак, немає враження, що ця проблема якось їй дошкуляє. «Мамо, ти обіцяла льоди!» Понад два роки життя цієї родини в Польщі зчитуються в тому, як ця дівчинка та її брат спілкуються ніжним суржиком з українських і польських слів.

«Так-так, зараз сходимо», — погоджується моя приятелька і, немов багаторука індійська богиня, примудряється одночасно подбати про свій борщ, підготувати тимчасово орендований колісний візок, допомогти доньці одягнутися на прогулянку — і все це з такою легкістю, що я відверто нею милуюся.

— Це антидепресанти, — сміється вона. — Знаєш, аж розвиднілося останнім часом. Я навіть зловила себе на тому, що більше не кричу на дітей. Взагалі, уявляєш?

Відтак я проведу в цьому домі ще кілька годин, спостерігаючи за життям родини. Мої враження, авжеж, будуть поверхневими і неповними, такий собі вершечок айсберга, і все ж я встигну чимало відчути.

«Ти знаєш, я майже ніколи не дозволяю собі тут навіть келих вина, — каже приятелька, поставивши привезену мною пляшку на горішню полицю. — Оце днями з нами сталася ця зламана на велосипеді нога… Брр, який це був кошмар. І я знову усвідомила, що не маю права бодай на мить розслабитися. Травми і всякі такі речі завжди стаються несподівано.

Як я можу дозволити собі якусь слабкість чи розфокусовану свідомість, якщо за дітей тут відповідаю лише я? Тільки я тут доросла, розумієш?  

Я не знаю, чи розумію, адже ніколи не була на її місці. І хоча на різних етапах сімейного життя мій чоловік був на фронті, а я залишалася тією дорослою, яка мусить сама дбати про нашого сина, поруч зі мною все одно завжди були найближчі родичі, друзі — та що там казати — вдома і стіни допомагають.

Тоді як досвід вимушених переселенців я можу приміряти на себе лише теоретично. І, щиро кажучи, ймовірність такого досвіду завжди страшила мене значно більше за ворожі атаки на Київ. Але я ніколи не спитала б мою приятельку про те, чи розглядає вона варіант повернутися до України під час війни. Я не носила її взуття, не знаю всіх обставин, резонів, підводних каменів. На такі теми я не розмовляю з моїми подругами, які виїхали за кордон. А втім, вони завжди починають ці розмови самі.

«Я почуваюся так, ніби зависла поміж світів, — каже мені моя приятелька. — Взагалі не хочу пускати коріння у Польщі, розбудовувати тут своє життя, я понад усе хочу додому. Але…» Так, цих гірких «але» в її житті чимало. Ця жінка розлучена і переважно сама виховує двох дітей, вона не має власного житла в Києві, грошей на оренду — катма, адже тепер для неї з її специфічною професією вдома бракує роботи. А тут, у Польщі, робота знайшлася. Не така, як мріялося, але гроші платять. І діти вже два роки ходять до школи, вчать мову, обростають друзями.

Сину моєї приятельки, який має діагностований синдром Аспергера, пощастило зі школою — він добре вписався у колектив, а це дуже важливо. Донька залюбки ходить на гуртки, і вони безкоштовні. Ну і головне — війна в Україні ще не закінчилася.

— Але я постійно почуваюся так, ніби розтягнулась у шпагаті між двома реальностями

І відчуття цієї одвічної тимчасовості, а водночас безупинного вкорінення у країні, де не планую жити, просто знищує мене, — зізнається вона, наливаючи в тарілку духмяний борщ. — Я так сильно хочу додому, але поки не можу наважитися почати процес повернення».

Змінені ідентичності

Мене раптом наздоганяє дежавю, адже нещодавно я мала таку саму розмову, і мене так само годували смачним борщем у Вільнюсі. Тільки у тамтешньої моєї подруги ситуація ще гостріша: вона багатодітна мама-одиначка, і їхній дім на сході України перебуває в зоні бойових дій. Варіантів повертатися наразі немає, і чи будуть ці варіанти ще хоч колись?

Їй зовсім непросто триматися в іншій країні на плаву: родина не має якоїсь особливої підтримки від Литви, і вона сама оплачує оренду житла, а це майже повністю пожирає її скромну зарплату та стипендію доньки-першокурсниці. Молодші діти вчаться у школі, наздоганяючи за успішністю місцевих однокласників, а найменша донечка так добре адаптувалася до середовища в садку, що вже й не скажеш, яка мова їй дається краще — литовська чи рідна…

Ця моя подруга, мама п’ятьох дітей, отримала за кордоном геть нову для себе професію водійки тролейбуса. Спочатку було дуже страшно від такої відповідальності, вона навіть схудла на 10 кілограмів за перші місяці роботи, але тепер освоїлась.

«От за що я вдячна серед іншого литовцям, так це за те, що вони дають можливість вимушеним переселенцям безкоштовно вчитися. Так, я маю повернути вкладені в мене гроші впродовж перших пів року роботи, але ж це справедливо. Думаю тепер ще вивчитися на водійку автобуса. Бо ж в Україні не в усіх містах є тролейбуси…»

Ця болюча тема зависає між нами.

Моя подруга продовжує вперто планувати майбутнє в Україні, але наразі всі її питання без відповідей аж надто схожі на відкриті рани

Чи залишиться в них їхній дім на Донеччині, якщо зараз це містечко під постійним вогнем? А якщо ні, то яке українське місто прийме цю багатодітну родину? І як саме їм будувати там життя знову, коли закінчиться війна? А головне — коли ж вона закінчиться?!

Адже є ще така проблема: принаймні один з її синів і сама моя подруга гостро реагують на обстріли, переживши тяжкі перші роки бойових дій у своєму місті. На відміну від багатьох інших українців, вони не адаптувалися, не навчилися давати раду своєму страху.  

Надто багато болючих питань, надто мало натяків на можливі відповіді. Але моя подруга так тяжко тужить за домом, так багато про це говорить. І не лише за домом як місцем проживання — у значно ширшому сенсі.

«Мене так хвилює доля нашої нації, — каже вона мені з явним болем. — Адже наших найкращих чоловіків вбивають на війні й водночас стільки жінок з дітьми поїхали в інші країни».  

Я слухаю і дивлюся на неї із зачудуванням, адже коли ми з цією жінкою познайомилися, питання щодо долі української нації були для неї доволі чужими, а українські мова і культура — екзотичними. Тепер все змінилося. Війна, потрясіння, нові екзистенційні досвіди змінюють наші ідентичності, і в кожного й кожної з нас свій шлях, своя швидкість. Хтось, наприклад, усвідомлює власне українство лише тоді, коли втрачає можливість жити в Україні.

Для жодного з нас більше не буде простих рішень

Я маю привілей залишатися вдома під час війни. Звісно, це усвідомлене рішення моєї родини і водночас наша відповідальність за всі можливі наслідки, та все ж це також і сукупність певних сприятливих факторів. На відміну від багатьох інших українців, я маю неушкоджений власний дім і живу в Києві, що поки найбільш захищений поміж усіх українських міст, а також я, на щастя, не втратила можливості заробляти гроші на життя в умовах війни. Ну і є ще багато чого за кадром.

Авжеж, можна довго говорити і про різні мінуси цього вибору, але ми з моїми приятельками, які опинилися по інший бік досвіду, доволі обережні на цьому тонкому льоду. І все ж я щоразу дивуюся, як усі вони — ті, що виїхали в Польщу, Литву, Німеччину, Францію, США тощо й водночас не прийняли для себе рішення там залишатися, щоразу при зустрічі починають мені щось пояснювати й виправдовуватися — ніби той факт, що я в Україні, дає мені право судити їх.

Ей, ви чого?! Ні, ні в кого з нас не буде більше простих рішень. Так, це завжди тепер складна суміш цілком полярних почуттів.

І я слухаю вас, мої любі, дуже уважно про всі ваші непрості виклики й часом запитую себе — чи я б так змогла?

І я радію за вас, коли дізнаюся про успіхи ваших дітей або ваші власні успіхи в чужому іншомовному середовищі, і я видихаю з полегшенням, коли такі страшні випробування, як раптом виявлена онкологія або інші підступні діагнози, лікуються безоплатно й якісно в тих розвинених країнах, куди вас занесло, і мене не дратують ваші буденні маленькі радості, якими ви соромитеся відкрито ділитися в соцмережах.

А ще я часто відверто пишаюся вами — всі ці волонтерські ініціативи, якісь неймовірні проєкти, які ви рухаєте вже на нових місцях, вся ця велика колективна робота на Україну та її військо, імідж, культуру тощо, все це дуже і дуже важливо. Українська діаспора — це наша суперсила, я завжди це кажу.

Але не кривитиму душею, я часто відчуваю також гіркоту і досаду, що сука-війна рознесла всіх вас по далеких далях, що довге перебування в інших світах не може не впливати на зміни у вашій ментальності й оптиці. І мені боляче, Господи, мені також дуже боляче, що цвіт нашої нації так покосило нині на різних рівнях.

Однак, я хочу вірити й далі у наші силу та єдність, хочу, аби ми менше гризли одне одного і вчилися у цій геть не чорно-білій реальності чути інших. Хочу відчувати, що обставини й відстані не забирають у мене дорогих мені людей. І що зрештою я почуватимуся певною мірою вдома всюди, де мене нагодують щирим українським борщем.

…Подякувавши за гостинність, я вкотре залишаю Варшаву, аби сісти на свої потяги до Києва. Часто так їжджу і маю вже цілу колекцію звичних спостережень. Ці потяги, які курсують між Україною та Польщею, завжди повні наших жінок і дітей, які тягнуть непідйомні валізи, вчать різні мови в додатках (о, вічний звук Дуолінго!), мають спеціальні документи, що підтверджують правомірність їхнього довгого перебування в інших країнах, щедро діляться обставинами свого нового життя, нарікають або хваляться, сумують чи сміються, виправдовуються або доволі агресивно захищають свої рішення навіть тоді, коли ніхто й не нападав. В усьому цьому так багато щемкості.

Деякий час я спостерігаю в дорозі за маленькою жвавою донькою іншої пасажирки. Дівчинці, мабуть, роки три, вона активна й безперервно щебече про все на світі. От тільки зрозуміти мені її важко. «Німецькою говорить вже краще, ніж українською», — ніяковіє і ніби вибачається перед усіма її мама. Що ж, це буває. Особливо під час безкінечного балансування між різними світами.

Історія  перша. Мама Марина

Марина Іваненко, лікарка

Як я його кудись заберу? Він доросла людина!

Син Марини Іваненко Сергій [імена змінені на прохання героїні. — Ред.] пішов у військо добровольцем. Хоча до призовного віку мав ще чотири роки.

— Його спонукала до цього смерть друга дитинства, 19-річного хлопця, добровольця, — згадує матір. — Я не була в захваті. Багато людей мене не розуміли, казали, що я маю якось «забирати його звідси». Але як я його кудись заберу? Він доросла людина!

Марина ділиться, що здивовані погляди і запитання деяких знайомих викликали в неї суперечливі думки:

Скільки я чула про те, що я матір-зозуля, як я могла його відпустити? Я відпустила. Хіба був вихід?

З одного боку, в неї були всі можливості не пустити сина війну. Могла зробити так, щоб він ніколи не пройшов військово-лікарську комісію, зманіпулювати. Але навіщо тоді були всі ці цінності, які вона йому прищеплювала?

— У нас дуже близькі стосунки. Я брала його в гори з 6 років. Я брала його з собою на Майдан. Звичайно, я не хотіла, щоб мій син воював. Але навіщо я тоді приводила його на барикади Революції гідності? Щоб потім сховати?, — розповідає жінка. — Деякі родичі досі не знають, що Сергій у війську. 

Це приховують від дідуся, якому не можна хвилюватися через поважний вік і який до того ж має відмінні від Марини та Сергія погляди на війну. З літньою людиною намагаються зайвий раз не сперечатися:

— Наш дідусь каже: «Аби Зеленський не загріб Сергія!» Я його заспокоюю, кажу, що в сина вік не той. А ще дідусь дуже переживав, що у Сергія не було нормальної роботи. Так син зателефонував йому і сказав, що тепер є робота! Він ходить туди кожен день і його тричі на день годують. Так дідусь такий щасливий був! Каже: «І все ж, аби не загребли». «Не переживай, вже не загребуть», говорю йому.

Те, що син Марини воює, попри критику оточуючих, наповнює її гордістю

— Або ми виховуємо їх дорослими, або навіщо це все?

Історія друга. Мама Наталія

Наталія Муравйова, майстриня, вишивальниця 

Мамо, ти тільки не переживай, ми у військкоматі!

У родині Саркісянів [прізвище чоловіка Наталії. — Ред.] воюють всі хлопці: двоє синів та племінник. На фронті опинилися в 2022 році:

— «Мамо, ти не хвилюйся, ми з батьком у військкоматі». За старшого я й не хвилювалась. Він служить і завжди любив зброю, він був готовий. А от молодший… Він ходив на початку до військкомату, але такого богатиря, зростом у 165 сантиметрів, одразу відправили додому. До того ж, в нього є проблеми зі здоров'ям. Але в грудні 2022 року таки дали повістку…

Молодший син Наталії став зв’язківцем в 65-ій окремій механізованій бригаді. Він регулярно висилає матері повідомлення з фронту. Наталія горда за сина, та не з усіма старими знайомими ділиться новинами від нього:

— У мене є сусідка, яка почала мені розповідати, як веліла сину брати будь-які гроші й тікати за кордон. Але я відразу сказала:

Так, Іро, таке в мене не пройде. Мої для війни? А ваші для чого?

Ні, мене це не ображає, мене це розлючує!

Обидва сини Наталії — айтівці. Свій перший комп'ютер самотужки зібрали у віці 12 і 10 років. Молодший брат ніжно говорить про старшого “Вовка, чортів геній”, бо той може глянути лише на проблему і відразу знайти рішення.

У хлопців, як і у всіх, є мрії, яким завадила війна. Зараз вони відкладені на мирний час.

— Старший мріє про будинок, басейн і маленький будиночок, де буде жити 36 котів. Що ж, двоє котів в нього вже є. І ще чотири у брата — на фронті.. “Піднакопичують” потроху. 

Історія третя. Мама Оля

Ольга Боровець, журналістка, редакторка

Не треба мені дякувати за сина. Я його нікому не віддавала

Скоро минає три роки, як єдиний син Ольги Боровець Максим воює. У війську служить і чоловік Ольги. У 22 роки син пішов до війська на початку повномасштабного російського вторгнення. Був тричі поранений, але повернувся в стрій. Жінка розповідає, що найбільше в реакції оточуючих її дивують подяки за сина:

— Він же не якийсь предмет, який я комусь подарувала. Не треба мені дякувати. А на питання: «А як ти його відпустила?», я одразу відповідаю чітко та ясно: «Я виростила дорослого чоловіка». Якщо ви хочете подякувати, подякуйте за виховання сина.

Ольга згадує, що 6-7 років тому пережила з Максимом дуже складний підлітковий період. Психологічно, ділиться Ольга, вона уявляла собі тоді, ніби її син — це екзотична риба з колючками, яку викинуло на берег, а вона повинна її врятувати:

Твоє завдання донести цю красиву, унікальну рибу до води, але вона борсається

— І в тебе два варіанти: або обламати її колючки й кинути в море, де вона не виживе. Або подряпати руки, зранитись, але донести її до води цілою і неушкодженою. Розумієте, для мене відпустити — означає дати дихати.

Як в багатьох інших людей, чиї рідні пішли воювати, коло спілкування в Ольги зараз інше, ніж до війни. Передовсім, через щире нерозуміння деяких речей тими родинами, де ніхто не воює:

— Люди повертаються до свого життя. Ні, їм не байдуже, але і війною вони не живуть. Одного разу мені сказали: «Ну, не нервуйся так, він усього два дні не на зв'язку. Мій якось в Карпатах не дзвонив чотири дні». І як мені пояснити, що без зв'язку в Карпатах і без зв'язку на нулі — це зовсім різні речі?

Знайомі часто радять Ользі звернутися до психолога. Жінка визнає, що психологічна допомога важлива і потрібна, та пояснює — цього недостатньо:

— Розумієте, люди ніби вимагають від родин військових «пережити щось». А це неможливо пережити. Навіть дев’ять психологів не змінять моєї основної проблеми: моя дитина в небезпеці. Мій рід в небезпеці. Психолог лише може допомогти з цим жити. Але це усвідомлюють також не всі. 

*** 

Відновити сили мамі Ользі допомагають візити до Львівського гарнізонного храму. Там жінка почувається серед своїх. Приходить не лише помолитися, але й посидіти, подумати. У храмі багато стендів із фотографіями полеглих воїнів. Багато облич на стендах — це знайомі Ольги.

Мама Марина Іваненко стверджує, що їй допомагає триматися «своя “бульбашка”» — зближення з волонтерським і ветеранським середовищем:

— Я зблизилась з людьми, з якими, певно, ніколи не зблизилася би через різні захоплення та стилі життя!

Мама Наталія Муравйова знаходить втіху в роботі:

— Немає нічого страшнішого за очікування повідомлення в чотирьох стінах.

Усім матерям, які чекають на синів, я раджу робити що завгодно, але поза межами дому: плести сітки, займатися спортом. Що завгодно, аби не звичні хатні справи

На думку всіх трьох мам, важливим є сьогодні питання підтримки матерів військових. Часто це жінки віком 40-50 років, які лишаються для суспільства «невидимими». Часто цим жінкам потрібна не лише психологічна, а й фізична підтримка.

— Я здорова людина. Я можу, наприклад, принести собі велику баклажку води. А у мене є знайома, якій 70 років і її син воює. Не завжди за першим кличем можуть прийти родичі. У когось є невістка, але вона виховує дітей і не може доглядати й за свекрухою. Я мрію про такий застосунок, де родини військових могли би знайти собі підтримку. І фізичну, і просто поговорити, — говорить мама Ольга.

Головне, що, на думку мам бійців, можуть зробити для них оточуючі, це участь суспільства в мобілізації

— Два з половиною роки тому не було ні тестових тижнів в третій штурмовій, ні двох місяців навчання в окремих бригадах. Не було рекрутингових центрів, не було цього всього. Зараз це все є. Зробіть свій вибір, — підсумовує Ольга Боровець.