Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
У Перемишлі розпочався другий сезон мистецьких резиденцій для українських майстрів під час війни. Митці отримали можливість перезавантажитись і творити в безпечних умовах.
— Резиденти проживають в Українському Народному домі протягом місяця. Їм є де жити, що їсти і є де працювати, адже організатори надають їм майстерні, — розповідає координатор проєкту Северин Данилейко. — За цей час резиденти завершують якийсь проєкт або розпочинають роботу над новими творами.
Місце для творчої резиденції вибране влучно. 123 роки тому Народний дім у Перемишлі звів український громадський діяч Теофіль Кормош. Він зробив усе, щоб розвивати тут українську культуру. З початком повномасштабної війни Народний дім став для багатьох українців хоч і тимчасовим, але затишним домом і продовжує бути центром культурного життя регіону.
Першими українськими митцями, які в цьому році приїхали на резиденцію до Перемишля, стали художниці Влада Лобус, Василина Буряник, Марина Левченко, Оксана Миханько та письменник Костянтин Климчук.
Що ми носимо вдома та поза домом?
Василина Буряник стоїть біля прозорих сорочок, до яких причеплені паперові прямокутники з текстами. Робота називається «Мої костюми для носіння на території геноциду та поза її межами».
Кожен надпис починається зі слова «Пам’ятай…» та символізує нашу «правильну» або вимушену поведінку на території України та за її межами. Наприклад: «Пам’ятай, не можна емоційно прив’язуватися до свого дому» або «Пам’ятай, ніхто не може бачити твої сльози: тим, хто плаче, зброї не дають» тощо.
«Ми зараз перманентно перебуваємо у двох світах, — розповідає Василина. — І весь час пам’ятаємо, що за кілька кілометрів — кордон. По той бік якого війна.
Там треба пам’ятати, як поводитись під час повітряних тривог, комунікувати з дружинами військових, з самими військовими… Або як не знецінити людське горе, чужий досвід. Або як спілкуватися з друзями з Маріуполя, які багато пережили, або з тими, хто картає себе, що непридатний до війська, або ж недостатньо допомагає.
Нам весь час доводиться перевіряти себе на об’єктивність, толерантність, носити одну сорочку в Україні, а другу «одягати» у відрядження за кордон. Де ми маємо комунікувати так, аби нас, скажімо, не звинуватили у ксенофобії. Тут і про мій особистий досвід, який показав, що перебування в спільному просторі з росіянами веде мінімум до втрати настрою».
Художниця нещодавно повернулася з Франкфурта: «Фундація у Франкфурті дала мені фотографа-росіянина для зйомки робіт. Він був їхнім штатним працівником, я погодилася. Але в аеропорту Варшави зрозуміла, що не можу. І повідомила організаторам про свою незгоду на співпрацю. Тепер у мене немає портфоліо з Франкфуртської резиденції».
Натомість у Перемишлі серед своїх художниця відчула атмосферу дому, це розслабило та надихнуло творити.
«Людину, ніби дерево, висмикнули з ґрунту»
Влада Лобус приїхала на резиденцію з Кракова, де мешкає з вересня 2022 року. Її дім лишився в Дніпрі. Свій триптих художниця назвала «Невидима Руйнація».
«Дім — це вибір, — каже Влада. — Я обрала Дніпро, але зараз не можу там жити. Мої роботи є продовженням власної життєвої історії. Образ на картині — це людина, яку, ніби дерево, висмикнули з ґрунту. Вона підвішена. А якщо я не в ґрунті, то де взяти вазу з водою, занурившись в яку, я зможу протриматись та дочекатися повернення додому?»
Влада багато мандрувала світом. Жила і працювала в Китаї, але врешті вирішила повернутися в Дніпро. Влада сподівалася, що війна скоро закінчиться і вона залишиться у своєму домі. Проте через пів року наважилась вирушити в безпечне місце. У безпечному місці почалася депресія. Дивно, думала Влада, що це трапилося не в Україні, в центрі травматичних подій. Вона пояснює це тим, що по той бік кордону психіка була мобілізована на виживання.
«Я помітила, що тіло руйнується не тільки під завалами будівель чи від влучання куль, снарядів та ракет. Коли ракета влучає, ми бачимо очевидне. Але існує така руйнація, яку не всі бачать і усвідомлюють. Саме це я хотіла показати у своїх роботах «Невидима руйнація».
Що таке дім і чому його ніхто не може забрати?
Марина Левченко показала короткометражний фільм про повернення до свого будинку в Чернігові, який довелося покинути після атаки росіян в лютому 2022 року. Глядачі бачать потяг, людей і фінальні сцени святкування дня народження в рідному напівзруйнованому будинку. Фільм знятий без сценарію.
Його створення мало терапевтичний ефект для авторки і спонукало до переходу з пасивної в активну роль. Глядачі мали ґрунт для роздумів та обміну думками: «Що таке дім і чому його ніхто не може забрати, адже це те, що назавжди залишається з нами».
«Ці відчуття та обмін думками підштовхнули мене до роботи з тканиною. Я перемальовувала на неї образи і створювала інсталяцію у вигляді дитячої халабуди, зшиваючи клаптики, немов об’єднуючи цей досвід. Хотіла показати, що матеріальне дуже крихке, просто клаптики тканини, серветки, але і цей дім дає відчуття безпеки та затишку, і ми можемо нести його із собою життям».
«Лінія між безпекою і руйнуванням»
«Я зазвичай малюю архітектуру, — каже Оксана Миханько з Коломиї, — на це мені завжди вистачає сил. Кожна будівля має свою історію. Якось у Фінляндії я зобразила український багатоповерховий будинок з різними вікнами, різним оформленням балконів, стінами, пофарбованими різними кольорами. Фіни дивувалися, як таке взагалі можливо. А у нас таке на кожному кроці.
Коли сталося вторгнення, довгий час я малювала тільки руїни. А в останніх картинах зобразила прикордонний Перемишль — такий гарний, спокійний, безпечний. Зобразила й будівлю, яку зруйнували в Києві в той час, коли ми перебували на резиденції. Через картину проходить червона лінія. Вона вигадана людьми (кордон між державами — Авт.). Ти перебуваєш на території війни, але, ступивши лише кілька метрів, вже можеш почуватися в безпеці. Для мене це абсурд».
Побачити дорогу додому і знайти в цьому сенс життя
Письменник Костянтин Климчук каже, що роботи колег-резидентів знайшли відгук в його серці. «Коли я дивлюся на сорочки Василини, подумки приміряю їх на себе. Мені потрібно пояснити багатьом чоловікам в Україні, чому я не на фронті, хоча знайомі фронтовики, яким допомагаю як волонтер, таких запитань не ставлять. Так само маю щось сказати нашим жінкам в Європі. І це важко дається».
Цей вечір для митця організувала резиденція в селі Мокре Сяноцького повіту, де проживають етнічні українці. Зустріч тривала близько двох годин. Українці, які народилися та живуть в Польщі, проте пам’ятають свої коріння та мову, довго не відпускали митця, закидаючи питаннями про літературу, війну, владу, блокаду кордонів.
«Я їхав до Перемишля з наміром дописати розпочату повість. Натомість я її трохи розширив і зробив місто й Український народний дім сценою для дій одного з героїв. Події повісті розгортаються між 2021 роком й початком повномасштабного вторгнення. Один з поганців, яких я виписував, мав загинути тут. Думав, що пропишу це досить легко.
Проте зрозумів, що не так має бути. Натомість він знайде тут сенс життя. Проте це ніяк не відверне його від загибелі. Український дім стане для нього місцем прозріння, простором, де він віднайде в загрубілій душі світло. Але буде запізно», — ділиться творчими планами пан Костянтин.
Як стати резидентом?
Резиденція є можливістю творити у спокійній атмосфері в центрі старовинного міста. Координаторка проєкту Анна Наталич-Савка розповідає: «Резиденції почалися у березні 2023 року. До нас щомісяця приїжджають 5-7 митців з України. Вони живуть в окремих кімнатах, харчуються в затишному ресторанчику неподалік. Ми зустрічаємося раз на тиждень, п’ємо каву, спілкуємося.
10 лютого підвели підсумок всіх резиденцій за 2023 рік. Були присутні донори, польські політики. В результаті ми отримали фінансування і на 2024 рік, тож знову почали в березні, і програма триватиме до грудня. Аби потрапити на резиденцію, потрібно написати заявку і відправити мотиваційний лист, долучивши своє портфоліо. Комісія в складі шістьох осіб затверджує склад резидентів. Для нас не дуже важливо, хто яку має нагороду чи грамоту, хто яку школу закінчив, більше цікавить мотивація та творчий доробок».
Фото: Тетяна Виговська і Народний дім у Перемишлі
Засновниця та головна редакторка видавництва "Час Змін Інформ", співзасновниця благодійного фонду "Час Змін", фронтова волонтерка, журналістка, друкувалася в українських та польських газетах, зокрема, "Dziennik Zachodni" та "Gazeta Wyborcza". Членкиня Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка, організаторка культурних подій, фестивалів, білоцерківських "Парадів Вишиванок".
У Катовіце створила українську бібліотеку, проводить літературні читання, організовує зустрічі з українськими письменниками. Лауреатка Білоцерківської міської літературно-мистецької премії ім. М.Вінграновського. Отримала медаль «За сприяння Збройним Силам України», а також нагороду Visa Everywhere Pioneer 20 — відзнаку за досягнення жінок-біженок, які мешкають в Європі та мають значний вплив у своїх нових спільнотах.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
.jpg)
.avif)
