Євген Клопотенко: «Польський барщ не має нічого спільного з борщем українським»

Gremi Borsch Fest — найбільший благодійний фестиваль сучасної української культури в Європі, який вже четвертий рік поспіль проходить у різних містах Польщі, кожного разу збираючи мільйони гривень на потреби ЗСУ. 

За чотири роки — з 2022 до 2025 — тридцять фестивалів, проведених фондом Gremi Foundation, об’єднали сотні тисяч учасників і забезпечили понад чотири мільйони злотих допомоги (близько 46 мільйони гривень) — для підтримки 15 тисяч українських військових.

Як Gremi Borsch Fest виріс з локальної ініціативи у масштабну платформу культурного діалогу, руйнуючи стереотипи й ворожі наративи, Sestry розповідає засновниця Gremi Foundation Галина Кіріченко.

‍Діана Балинська: Як давно ви живете за кордоном і що для вас сьогодні означає Україна?

Галина Кіріченко: За кордоном я — зі студентських років. Закінчила університет у Бремені в Німеччині, довго там жила з родиною. Зараз моє життя — між трьома країнами: Німеччиною, Британією та Польщею. Разом з тим тільки Україна для мене — це дім. Навіть коли фізично ти далеко, вона постійно в серці. Це місце сили, яке дає сенс усьому, що я роблю.

— Як ви придумали фестиваль Borsch Fest?

— У перші ж дні повномасштабного вторгнення ми з чоловіком Євгеном вирішили, що не можемо стояти осторонь і маємо використати ресурси нашої компанії для допомоги армії. Спочатку все було просто: власні гроші, швидкі рішення, конкретні дії. Ми створили фонд і почали робити те, що реально могли, з території Польщі.

Одним з перших наших кроків була евакуація 200 жінок з дітьми — родин наших працівників — до міста Домброва-Гурнича неподалік Катовіце. Після кількох тижнів адаптації ми зрозуміли, наскільки складно людям дається розлука з домівкою. І організували маленьку зустріч для українців: зварили 50 літрів борщу, запросили гостей. І сталося несподіване: на подію прийшло майже втричі більше людей, ніж ми планували. Приєдналися українці з усього міста.

Гості проявили ініціативу й зібрали першу суму донатів на ЗСУ. На неї ми закупили 200 турнікетів. Уже наступного дня ми отримали запити з інших польських міст: «Чи можете влаштувати таке у нас?».

Цей досвід показав, що прості неформальні зустрічі можуть стати ефективним інструментом. Навіть якщо ти ще не маєш імені в благодійній сфері.

Через місяць ми повторили зустріч у Гданську. Цього разу зварили вже 200 літрів борщу. І знову — більше гостей, ніж очікували. Стало зрозуміло, що попит на такі ініціативи величезний. Після другого заходу ми вирішили перетворити спонтанні зустрічі на системну роботу й підготували серію заходів по всій Польщі на пів року вперед. Так почалася історія Gremi Borsch Fest і Gremi Foundation.

У 2023 ми провели дев’ять фестивалів у різних містах, але — попри підготовку — всюди стикалися з тим самим викликом: гостей було більше, ніж очікувалось, борщу не вистачало. У 2024 році ми наварили його вже понад 8,4 тисячі літрів

— Якою є головна ідея фестивалю? Що насамперед ви хотіли донести до польської публіки?

— Фестиваль започатковувався як платформа для волонтерства й збору донатів на допомогу армії, зокрема на закупівлю засобів захисту, дронів, РЕБ тощо. Але буквально з перших наших заходів ми поставили перед собою ще одну не менш важливу мету — використати мову культури, щоб об’єднати українців і поляків. Бо підтримати Україну означає підтримати безпеку всієї Європи.

— Чи не закидають вам, що фестиваль борщу може бути спробою «нав’язати» українську культуру?

— Нав’язування — це коли тиснуть, ми ж запрошуємо. І до нас приходить багато поляків — із цікавістю і відкритістю. Вони куштують борщ, слухають музику, розпитують про Україну. Це завжди про взаємність. І тому Gremi Borsch Fest — це не про «нав’язати», а про «поділитися».

— В чому сила культурних проєктів на противагу політичних у донесенні інформації про Україну?

— Політика чи новини — це логіка, цифри, аргументи. Культура ж торкається серця. Коли людина пробує смачний борщ чи слухає красиву українську пісню, вона проживає сильну приємну емоцію. І ось вже Україна перестає бути лише «країною війни». І стає країною людей, творчості, життя.

— Які українські наративи сьогодні найважливіше пояснювати польському суспільству?

— Найголовніший — ми боремося не тільки за себе. Це війна і за Польщу, і за Європу. Бо європейці «втомлюються»: час від часу війна в Україні відходить на другий план, люди поринають в ілюзії. І цього не можна допускати, треба нагадувати. Другий — Україна різна, але нас єднає прагнення жити у свободі та розвиватися. І третій — важливо показувати, що Україна не зводиться лише до війни. Є інша Україна — молода, креативна, сучасна. Вона і є запорукою нашої майбутньої перемоги.

— Чи змінилося ставлення поляків до України за роки проведення фестивалю?

— Дуже.

Якщо спочатку на фестивалі приходили здебільшого українці, то тепер велика частка гостей — поляки. Для них це можливість побачити Україну не через новини, а через музику, мистецтво, їжу, живе спілкування

— З якими стереотипами або міфами про Україну ви найчастіше стикаєтесь у Польщі? Як їх вдається спростовувати?

— Найпоширеніший стереотип — що українці приїхали до Польщі лише як «дешева робоча сила», що вони забирають робочі місця у поляків і не планують інтегруватися. Бо насправді наші співвітчизники відкривають тут бізнеси, працюють у високотехнологічних і креативних галузях, активно сплачують податки та забезпечують суттєвий внесок у місцеву економіку. 

Ще один поширений міф — що українці в Польщі користуються усіма соціальними пільгами і паразитують за рахунок держави. Хоча щонайменше 78% українців легально працюють.

Є й історичні болючі теми. Але саме культура руйнує ці стіни швидше за будь-які політичні заяви.

— Чи відчуваєте ви вплив російської пропаганди у Польщі? Як культурні проєкти можуть цьому протидіяти?

— Відчуваю, особливо під час виборів. Тоді в соцмережах з’являлися тисячі негативних постів про українців. До речі, це фіксують саме польські дослідження. І це типовий приклад пропаганди: мовчати про війну і замінити цю тему на інші страхи й стереотипи. Але тут знову спрацьовує культура. Бо якщо ти особисто зустрівся з українцями на фестивалі, поспілкувався, ти вже не будеш сприймати брехню. У тебе є власний досвід, сильніший за чужі фейки.

— Якою ви бачите роль Gremi Borsch Fest далі, зокрема після перемоги України?

— Gremi Borsh Fest уже є найбільшиим стріт-фестом сучасної української культури в Європі. Але його локація досі обмежена Польщею. Тож у майбутньому ми розглядаємо можливість масштабувати фестиваль на інші країни Європи. Хочемо, щоб Gremi Borsh Fest став для європейців символом того, що Україна вистояла і принесла в Європу свою силу, культуру й натхнення. Щоб ми вже говорили не тільки про біль і втрати, а й про відбудову і нове життя.

 Від графіті до вибухівки: механізми вербування у Telegram

В Україні новини про те, що завербовані росіянами підлітки вчинили диверсію, хуліганство чи терор — вже не новини, а буденність. Спочатку ворог фокусувався на дітях із соціально вразливих родин, але останні резонансні випадки свідчать, що в пастку потрапляють навіть підлітки з благополучних сімей, включно з родинами військових, які боронять країну.

Одним з найбільш шокуючих випадків стала трагедія в Івано-Франківську в 2023 році. Двоє хлопців віком 15 та 17 років отримали завдання через телеграм-канал від російського куратора. Їм наказали зібрати саморобний вибуховий пристрій й доставити його за вказаною адресою. Коли хлопці вийшли на вулицю, щоб виконати завдання, пристрій дистанційно привели в дію. Це призвело до трагічних наслідків: старший хлопець загинув на місці, а молодшому довелось ампутувати обидві ноги. Також він отримав важкі каліцтва статевих органів. 

Ще одна резонансна подія — вбивство української громадської діячки, мовної активістки, народної депутатки VІІ скликання зі Львова Ірини Фаріон. В її вбивстві підозрюють юного сина військовослужбовця ЗСУ з Дніпра Вячеслава Зінченка. Українські спецслужби перевіряють причетність затриманого до неонацистського руху, осередок якого знаходиться в Росії.

Ще одна ситуація сталася у місті Тернопіль. 14-річна школярка, спілкуючись в одній з телеграм-груп, шукала роботу. Зловмисники обманом отримали доступ до її персональних даних, зламали телефон і скачали її світлини інтимного характеру. Ними шантажували дівчину, змусивши її в рюкзаку пронести вибуховий пристрій і підкласти під машину, яка стояла неподалік від поліцейського відділку. Правоохоронці дивом встигли попередити вибух. 

У 2024 році, в період масових атак на енергетичні об'єкти України, країною прокотилася хвиля випадків, коли підлітків вербували для підриву електростанцій. За нею пішла хвиля мінування підлітками машин військовослужбовців. 

Як російські вербувальники знаходять тих, з ким працюють? Найчастіше — через телеграм-групи з пошуку роботи. Яким чином вербують? Заохочують грошима — наприклад, просять для початку зробити щось легке й незначне, приміром, намалювати графіті на конкретній будівлі, щедро за це платять (місцевою чи криптовалютою), після чого йдуть далі, кажуть вже піти на злочин — заради більшої суми, яку насправді ніхто виплачувати не збирається. Або шантажують, залякують. Для чого це злочинцям? Така схема допомагає вбити відразу кількох зайців: нанести удар ворогу руками самих українців, підставити або знищити підлітків, які своїми діями можуть зруйнувати собі життя, а значить, випадуть з активного спротиву росіянам.

З чого все почалося в Україні

В Україні все почалося з анонімних телеграм-каналів з образливими коментарями на спільних знайомих. Спочатку в обласних центрах, потім навіть у маленьких містечках одна за одною звідкілясь виникали групи з назвою «Сущность (і назва міста)». Інформація про них розносилася через «сарафанне радіо». Пропонувалося надсилати фото й відео тих, про кого підлітки хотіли б висловити думку анонімно. Звісно, знаходилися ті, хто був на когось ображений, заздрив, мав якісь конфлікти. Часто мішенню ставали «ботани», яскраві дівчата й ті, хто не вписався у загальні норми. 

Поширювалися світлини з максимально принизливим, цинічним описом, лайливими словами, які часто містили прямі заклики до насильства, як-от: «побачите — плюньте в неї», «вона хвора на СНІД», «я його матір у неприродний спосіб зґвалтував», «у неї гниди», «поставте її на коліна та принизьте»

Якщо батьки чи рідні вступалися за дитину, адміністратори каналу могли створити на них «досьє», влаштовуючи цькування всієї родини. 

Українські розслідувальні центри, зокрема NLG.Media, довели: ці ресурси були частиною гібридної війни проти України, їхні адміністратори знаходилися в Росії. Вся інформація в цих каналах подавалася російською мовою, профілі були прив'язані до російських номерів. 

«Вони знайшли мій профіль на Facebook і почали брати звідти фотографії, виставляючи їх в максимально образливому контексті, роздавали мої контакти: телефон, місце роботи, — розповідає Ірина з Одещини. — Я хотіла захистити свою племінницю. Її, спортсменку й відмінницю, красуню, змалювали як дівчину, що продає себе для інтимних забав. У неї почалася депресія, вона не хотіла йти до школи. Адмін каналу пропонував зняти цей пост за гроші, але коли я погодилася, він просто зник».

Це доводить: інтерес був не в грошах, а в цілеспрямованому цькуванні, створенні додаткового психологічного навантаження на українських підлітків, які й так переживають через війну, розлуку з батьками, втрату дому й нормального безпечного життя. 

За словами дослідниці булінгу Насті Мельниченко, у деструктивній схемі цькування в інтернеті страждають зрештою всі сторони. Найбільшої шкоди зазнають діти, які були в позиції жертви. Однак, градус тривожності підвищується також у тих, хто просто скролив стрічку й став свідком цькування. Булінг має сильний вплив на розвиток комплексного посттравматичного стресового розладу (КПТСР). Дослідження показують, що 27,6% хлопців і 40,5% дівчат, які зазнавали цькувань, отримали бали в межах клінічного діапазону ПТСР.

Травматизація підлітків від булінгу може бути вищою, ніж навіть у дорослих учасників війни, працівників пошти, які потрапили під скорочення, а також пар, що пережили розлучення

Окрім того, подібні Telegram-канали могли бути використані для збору бази даних підлітків, які потенційно готові стати мішенями для маніпуляцій, вербування для виконання протизаконних завдань. 

Tellonym, Szon Patrol як інструменти впливу на підлітків у Польщі

Хоча в Польщі діє жорсткіший контроль щодо використання чужих фото й відео, почерк контактів, в яких останнім часом задіяні підлітки, неможливо не впізнати. 

Замість Telegram використовується Tellonym — мобільний застосунок та веб-сервіс для обміну анонімними повідомленнями. Спочатку він в невинний спосіб згуртовував спільноту ліцеїв і початкових шкіл — там публікувалися оголошення про продаж книг, обговорювалися вчителі — які з них суворі, а які ні. Але згодом у багатьох закладах освіти Tellonym став перетворюватися на інструмент для цілеспрямованого цькування. «Я й не знала про цей додаток, доки не почула, як за моєю спиною перешіптуються, бо в Tellonym написали: “Карина П. з 2-В — шльондра”», — розповіла мені  Карина, донька моєї подруги. 

А з недавнього часу польські підлітки знайшли собі нову розвагу — вони влаштовують «патрулі», перевіряючи, чи доречно одягнені дівчата, і викладають в соцмережі критичні відео, через що дівчата отримують багато хейту. Кількість акаунтів у соцмережах, що використовують назву «Szon Patrol (назва міста)», стрімко зростає. 

Слово «Szon (шон) — це молодіжний сленг, що означає жінку, яка надає сексуальні послуги. 

Це не випадковість, а навмисна калька моделі психологічної дестабілізації: те, що випробували в Україні, тепер запускають у Польщі — з урахуванням національного менталітету й правових реалій щодо фото й відео. З єдиною метою — сіяти хаос і розколювати суспільство.

Тест на піддатливість: як вербувальники зондують ґрунт

Тільки у моєму невеликому місті на Одещині за останній місяць на батьків трьох дітей було складено адміністративні протоколи. Це прямий наслідок нової хвилі — в анонімних телеграм-групах дітей і підлітків спонукають до порушення громадського порядку чи протиправних дій за невелику винагороду. Пропонують, приміром, робити небезпечні трюки на велосипедах чи мопеді, залазити на пам’ятники, купатися у міському фонтані, підривати петарди (від яких мешканці району сильно лякаються, тому під час війни петарди під забороною), знімати все це, викладати фото й відео — і отримувати нагороду по 100-200 гривень (до 20 злотих).

«Цінується» контент з безхатьками, людьми в стані алкогольного сп’яніння й однолітками у принизливих ситуаціях

Як наголошує польський репортер Павло Єндраль, Росія системно застосовує ті ж гібридні інструменти — дезінформацію, кібератаки та втягування вразливих груп у фізичний вандалізм — також у Молдові. Ця на перший погляд дивна тактика є ефективним інструментом гібридної війни. 

І найважливіше — завдяки таким нібито «невинним» вчинкам відбувається відбір потенційних кандидатів для подальшої, більш серйозної співпраці. 

«Легкі гроші» й «важлива місія»: на які гачки чіпляють дітей

Далі податливих і слухняних дітей вербують для виконання більш серйозних правопорушень. Кінцева мета — використати молодь для виконання диверсій, підпалів, підривів тощо. За кордоном такі випадки мають викликати негатив до українців, зменшити підтримку й солідарність з Україною. 

Аналіз,  проведений українським благодійним фондом «Голоси дітей», показує, що росіяни цілеспрямовано шукають підлітків з так званої «зони ризику», пропонуючи їм заробіток на деструктивному контенті або виконання протиправних замовлень. До цієї категорії входять діти, які відчувають соціальну ізоляцію, мають низьку самооцінку або фінансові проблеми.

Ця вразливість особливо посилюється у середовищі дітей-біженців. Кількість потенційних мішеней тут може бути вищою через комплекс системних факторів: соціальна ізоляція в середовищах іноземних однолітків, розділеність сімей, фінансові проблеми. 

Зі свого боку місцеві підлітки, які наслухалися ксенофобічних висловлювань від батьків, часто  легко піддаються зовнішнім впливам. Вербувальники знають, на які больові точки натиснути. Як наголошують у БФ «Голоси дітей», коли ми відчуваємо безсилля й тривогу, раптом з'являється хтось, хто здатен переконати нас у значущості певних дій. 

Нещодавній випадок у польському Вроцлаві яскраво ілюструє, як ці механізми працюють. Підозрювані — група українських підлітків — виманили 23-річного українця на фальшиве «побачення із 16-річною дівчиною». Коли чоловік прийшов, його жорстоко побили, поголили голову та намалювали на обличчі нацистську символіку, фільмуючи все на камеру.

А ось польська поліція затримує двох 17-річних громадян України, які, за версією слідства, залишали «бандерівські гасла» та червоно-чорні символи на будівлях і пам’ятниках жертв Волинської трагедії на замовлення іноземних спецслужб. Польські спецслужби підкреслюють, що такі дії мали характер провокації та спрямовувались на розпалювання ворожнечі між українцями й поляками.

Про системність таких випадків (а значить і проблеми) свідчать події в різних країнах ЄС, де живуть українські біженці. Нещодавно у Нідерландах поліція заарештувала двох 17-річних підлітків за підозрою у шпигунстві на користь Росії. За словами батька одного з хлопців, його сина завербував через Telegram проросійський хакер. У серпні підліток з Wi-Fi sniffer (спеціальний апарат для перехоплення даних — Ред.) ходив повз офіси Європолу, Євроюсту та посольства Канади в Гаазі, шпигуючи за роботою цих установ. 

Довіра проти маніпуляцій: що робити, щоб протидіяти

Міністерство освіти України зробило роз'яснення: довіра між батьками й дитиною є основним запобіжником. Вона здатна зламати всі схеми з вербування. 

Цей захисний механізм, що вибудовується з раннього віку, довів свою ефективність. Показовим є випадок в Тернополі: восьмикласник однієї з місцевих шкіл не погодився на пропозицію «заробітку» в месенджері — здійснити теракт проти держслужбовців. Це спілкування він почав заради жарту, однак згодом його почали шантажувати й погрожувати. Він розповів про все батькам. Кіберпереслідування вдалося зупинити. 

Підлітковий вік — це період бурхливих змін в організмі, і це робить молодь особливо вразливою для радикальних ідей. Лімбічна система (емоції) вже добре розвинена, а префронтальна кора (самоконтроль, оцінка ризиків) — ще ні. Ось чому емоції часто беруть гору над розсудливістю. Маніпулятори користуються цим, пропонуючи прості відповіді на складні питання. І те, що юні хлопці й дівчата піддаються такому впливу, говорить не про їхній поганий характер, а про майстерність ворога. 

Що можуть зробити батьки?

1. Поговорити з дитиною про ризики, які можуть виникнути, попередити про можливості шантажу й залякування. Навести приклади, зокрема такі, де все почалося з пропозиції «легких грошей» або «виконання особливої місії». Пояснити, як відбувається вербування. І як треба діяти в разі попадання в подібну ситуацію.

2. Не читати моралі щодо переконань чи інтересів підлітка. Бути опорою, а не контролером. Не засуджувати, а слухати й ставити багато питань. Пошук відповідей вчить критичному мисленню. 

3. Дати альтернативу тому, що шукають маніпулятори. Спрямувати енергію в конструктивне русло. Якщо дитину турбує несправедливість — разом зайнятися благодійністю. Якщо бракує грошей — разом пошукати спосіб заробити.

Необхідно чітко усвідомлювати, на які больові точки натискає ворог. У Польщі це — розбурхування національної ворожнечі: спроби зіштовхнути українців з поляками, посіяти розбрат між біженцями та місцевим населенням. 

Замовники цих злочинів, цинічно використовуючи вразливість молоді, завжди грають на розколі. Наша відповідальність — не засуджувати тих, хто став жертвою, а створювати систему, де кожна дитина знає: вона може звернутися за допомогою, не боячись покарання.

‍Фотографії: Shutterstock

Початок вересня. За кілька годин вночі відразу шість автомобілів підриваються ворожими дронами-камікадзе. Все відбувається на головному логістичному шляху, що сполучає Ізюм і Слов'янськ. Це найкраща і найшвидша дорога, якою можна дістатися на Донбас з Києва чи Харкова. Щодня тут їздять сотні військових автомобілів, волонтери, цивільні, тут евакуюють поранених бійців машинами швидкої допомоги. Звідси до першої лінії фронту — менше сорока кілометрів. І хоча ми й звикли жити в ритмі дронових ударів, цього ніяк не вдається збагнути. До сьогоднішнього дня дорога здавалась абсолютно безпечною.

Небезпеку дедалі важче передбачити

Ще два роки тому я іноді відвідувала військових, особливо артилеристів і операторів дронів, на бойових позиціях. Тоді безпеку визначала дальність артилерійського вогню — ми знали, як рухатися поблизу лінії фронту, щоб мінімізувати ризик обстрілу. Слово «небезпечний» функціонувало в зовсім іншому вимірі. Небезпеку можна було передбачити, підготуватися до неї, а часто навіть запобігти їй. Іноді я навіть чула фразу, що «якщо ти волонтер, то треба бути дурнем, щоб дати себе вбити на війні». 

Бо якщо слухати військові повідомлення, перевіряти маршрут безпосередньо перед виїздом, підтримувати постійний зв'язок з тими, хто добре знає місцевість, то ризики, що щось піде не так, були й справді невеликі.

Однак, зараз дрони повністю змінили фронтову реальність. Вони літають роями над лінією фронту і вражають все і всіх. Тут не має значення, чи це військова техніка, чи автомобіль для медичної евакуації, чи швидка, позначена великим червоним хрестом. Росіяни б'ють по всіх транспортних засобах і не роблять жодних винятків. І не лише техніка є їхньою ціллю. 

Якщо місія дрона добігає кінця, бо в нього сідає батарея, то він вдаряє в будь-яку ціль, яку зустріне на своєму шляху. Із розрядженим акумулятором він не повернеться до оператора, а марнувати вибухівку шкода. Вражають фотографії літньої жінки, яка їхала на велосипеді поблизу міста Покровськ. Російський дрон врізався в неї і посеред білого дня розірвав на шматки. Не менш жахливим є відео мешканців Херсона, які швидким кроком проходять тротуарами, що вже поросли бур'янами й польовими квітами, уздовж стін будівель.

Вони намагаються бути непомітними, бо в цих місцях вже йдеться про «сафарі» — полювання на цивільних

Не у кожного є «цукорок» — детектор дронів, і вже зовсім небагато хто має доступ до перехоплювача сигналу.

— Це працює так, що зненацька ти отримуєш звуковий сигнал, а потім на екрані з'являється зображення з камери дрона, — розповідає Бруно Бікман, нідерландський журналіст і продюсер. Він показує невеликий пристрій з монітором, схожий на старий телевізор. — Це те, що дійсно необхідно, коли ходиш вулицями Херсона, який щодня атакують сотнями дронів. Коли ворожий безпілотник опиняється поруч, на екрані пристрою з'являється картинка, яку бачить оператор дрона. Ти теж бачиш цю картинку, завдяки чому маєш набагато більше шансів сховатися від нього. Дуже важко усвідомити, що ми говоримо про будні великого українського міста, яке ще донедавна асоціювалося переважно з найкращими кавунами на світі.

Сотні разів я долала дорогу з Ізюма до Слов'янська. Я знаю її майже напам'ять. Знаю, де лежить зім'ятий ударною хвилею потужний дороговказ із замазаними назвами міст, де руїни церкви й де стояв згорілий танк. На блокпості нас зупиняють солдати:

— Куди ви їдете? Знаєте, яка ситуація?

— Так. Хочу лише уточнити. Ми повинні з'їхати з дороги в районі Адамівки, так?

Солдат зазирає всередину, бачить увімкнений детектор дронів і трьох людей, які на сто відсотків впевнені, що мета цієї подорожі варта ризику.  

— Так. Їдьте обережно, — кивком голови він дозволяє нам їхати.

Незважаючи на небезпеку на дорозі, рух досить інтенсивний, адже альтернативний маршрут — це додаткові дві години їзди по розбитій дорозі. Тож усі ризикують і будуть ризикувати далі, доки небезпека не стане смертельною. Зараз ми всі, по суті, граємо в дронову рулетку.

Рік тому тут був наш бліндаж

Червень 2024 року. Ми знаходимося за кілька кілометрів від російських позицій. Час від часу шум дерев, які ще не зрізало снарядами, переривають гучні вибухи. Я добре знаю, що таке ліс, уражений війною. Аромат моху й шишок змішується із запахом диму й металу. Земля постійно тремтить від роботи артилерії та падаючих снарядів.

Швидким кроком я йду за Даміаном Дудою. Ми прямуємо в бік ями в землі, яка на найближчі 48 годин буде нашим домом. Саме тут ховаються від безперервних обстрілів польські медики з фонду «W międzyczasie». Ми проходимо повз випалену ділянку землі, чорну, як вугілля, і десятки обпалених знизу дерев, кора яких облущилася чи не до половини стовбура. 

— Ця частина лінії ще покрита лісом, — пояснює Даміан, коли помічає, що я озираюсь навколо, а далі вказує рукою вперед. — А там вже починаються оборонні позиції, які ми називаємо «болотами». За болотами — сіра зона, нульові позиції. Там усе випалено, лісу немає.

До війни Серебрянський ліс був природним заповідником. Зеленою, шумною оазою на межі Донецької та Луганської областей.

За кільканадцять місяців інтенсивних боїв зелений сховок перетворився на згарище, яке тепер не дає притулку не тільки птахам і тваринам, але й солдатам, чиї позиції опинилися під відкритим небом

Сьогодні екологія здається не такою важливою, як життя українських солдатів, чию кров щодня вбирає земля. Але рани, які росіяни завдали українським лісам, степам і водоймам, не загояться ще довго після того, як затихнуть гармати, а наслідки атак, забруднень і руйнувань будуть виправлятися десятиліттями. Спеціалісти кажуть, що розмінування України займе до семиста років. Що степ, що утворився внаслідок руйнування греблі в Новій Каховці, назавжди змінить екосистему і вплине на стан довкілля у всій Європі. Що українська земля всмоктала хімічну отруту після важких боїв на територіях промислових підприємств, як-от «Азовсталь» у Маріуполі, коксохімічний комбінат в Авдіївці чи «Азот» у Сєвєродонецьку. Природа є мовчазною жертвою російської агресії, а такі місця, як Серебрянський ліс, ймовірно, вже ніколи не повернуться до довоєнного стану. Зараз його територія більше нагадує місячний пейзаж з пеньками, що де-не-де стирчать з-під землі. І щодня, сантиметр за сантиметром, він зникає під ногами росіян.

Коли ми зрештою виїжджаємо з лісу на безпечнішу територію, Даміан плескає мене по плечу:

— Можеш з гордістю казати, що встигла відвідати Луганську область…

Також я встигла побачити місце роботи польських медиків, бо через кілька місяців пряме влучання снаряда обернуло наш бліндаж на руїну. На щастя, у той час нікого всередині не було. Щодня росіяни просувалися далі й далі, аби врешті влітку 2025 зайняти українські позиції, на яких я колись спостерігала за роботою команди Даміана.

Радіо Свобода намагалося з'ясувати, яка частина території Луганської області знаходиться зараз під окупацією. Згідно з даними, які вони отримали від обласної військової адміністрації 1 липня 2025 року, це 95%. Зокрема, шістнадцять населених пунктів у зоні активних бойових дій. Беручи до уваги темп, в якому росіяни захоплюють ці території, а також офіційні дані із сайту DeepState, можна зробити припущення, що зараз розмір території під контролем Збройних Сил України вже значно менший.

Серце Донбасу б'ється

Відразу після в'їзду в Краматорськ до нас надходить інформація — цієї ночі російські дрони — майже одночасно — вдарили по трьох місцевих заправках. Для нас це чіткий сигнал: росіяни намагаються ускладнити або унеможливити пересування. Заправок поблизу небагато, і їхня відсутність реально погіршить логістику. Я дивлюся фото в інтернеті — добре знайоме мені лого, зім'яті листи металу, розбите скло. Вирішую поїхати на цю заправку, щоб задокументувати один з ударів. На місці застаю команду працівників, які з мітлами в руках замітають останні шматочки скла із землі. На парковці лежить купа зім'ятого ударною хвилею металу, готова до вивезення на металобрухт.

— Ми тут всю ніч прибирали, — каже бородатий чоловік із сережкою у вусі. — Роздавальні колонки не пошкоджені, тож незабаром зможемо відновити роботу. Ми знаємо, як це важливо. Дивись, онде лежать шматки дрона.

Чоловік показує пальцем на купку заліза на бордюрі. Це шматки двигуна, акумулятора, зім'яті дроти, все ретельно зібране, щоб служби могли швидше працювати й з'ясувати, що саме завдало таких пошкоджень.

З іншого боку заправки — яма в бетоні. Це місце влучання безпілотника. Прибрано нашвидкоруч, але ретельно — щоб якнайшвидше загладити ці нові рани, заподіяні Росією. Це — дуже характерна риса українців. Наслідки атак усуваються блискавично, дороги відновлюються для руху якнайшвидше, логістика повертається на колії, а люди щодня йдуть за покупками й на роботу. Ніби все те, що відбувалося вночі, було лише страшним сном.

Вранці працюють кав'ярні, базари, надаються послуги. У Краматорську живуть біженці з Луганської та Донецької областей, з місць, що знаходяться під окупацією.

Деякі люди тікають вже втретє чи вчетверте, бо фронт одне за одним поглинає місця, де люди знов і знов починають нове життя

Якщо на стіл перемовин Росія хоче покласти вимогу віддати такі міста, як Слов'янськ чи Краматорськ, то що вона може сказати цим людям? Що вони мають тікати знову, чи, може, мають прийняти паспорт країни, яка спалила все, що вони любили? Країни, яка ґвалтувала, катувала й залякувала? Тут ніхто не дасть себе залякати. Тут ніхто не віддасть свій дім без бою. Українські прапори висять тут на кожному кроці, і кого б ти не спитав про це на вулиці, почуєш, що Краматорськ — це Україна.

Фотографії в тексті — Альдона Гартвінська