Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Люди в усьому світі розгублені. Старий порядок розсипається, а новий ще не сформований. Що відбувається? Де шукати відповіді? У мистецтві. Кіно — це соціальний діагност, політичний прогнозист. А деякі стрічки, які здавалися фантастикою й антиутопією, зараз сприймаються як інструкція з виживання. Пропонуємо 8 фільмів, які допоможуть зрозуміти наш божевільний світ
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Як кіно відтворює так звану велику політику, від якої в якості «глибинної держави» залежні всі ми?
1. «Хвіст крутить собакою» (Wag the Dog, 1997)
Хтось бачить сам, комусь можна показати, хтось не побачить ніколи. Чи помічаєте ви, як вас водять за ніс?
Фільм за мотивами популярної книги Ларі Бейнхарта «Американський герой» розповідає про звичайний політологічний трюк — щоб відволікти увагу від сексуального скандалу, пов’язаного з американським президентом напередодні чергових виборів, політтехнологи і кінопродюсер вигадують неіснуючу війну, в яку нібито вимушені втрутитися Сполучені Штати (звичайно, в межах боротьби за демократію). Картинка в телевізорі, розповіді про подвиги героїв, щемливі подробиці — і люди вже забули про скандал. ЦРУ не вірять в цю війну? «Навіщо ж ви потрібні Америці, якщо нічого не знаєте про те, що коїться?» — цинічно питає політконсультант президента, роль якого виконує Роберт Де Ніро.
Що цей фільм допомагає зрозуміти? Він навчає розпізнавати пропаганду. Якщо держава раптом знайшла «ворога» — автоматично поставте собі питання: кому це вигідно?
2. «Учень. Сходження Трампа» (The Apprentice, 2024)
Фільм про те, як Дональд Трамп навчився брехати, шантажувати і перемагати.
Молодий, білявий і дещо наївний Дональд горить мрією пробитись у вищий світ Манхеттена і розпочати кар’єру в сфері нерухомості. Але там на нього, звичайно, ніхто не чекає. Випадок зводить його з адвокатом-негідником Роєм Коном, який здобуває свої перемоги завдяки шантажу і корупції. Трамп зачарований Роєм і його безпринципністю.
Рой вчить молодого Трампа премудростям вдалого ведення бізнесу, головні з яких — «завжди атакуй», «нічого не визнавай і все заперечуй», а також «як не було б важко, ніколи не визнавай поразку». І взагалі завжди бреши. Учень виявився настільки здібним, що перевершив вчителя. Але коли Рой заслаб і вмирав від СНІДу, Трампу він стає нецікавий. У Росії, до речі, фільм було заборонено, а сам герой стрічки назвав її «дешевою, наклепницькою та політично огидною».
Що фільм допомагає зрозуміти? Принципи, якими керується президент однієї з найвпливовіших держав світу. А також те, що «дружба» двох хижаків має закінчитися поразкою одного з них — того, хто дозволить собі почуття і дасть слабину.
3. «Уряд» 4 сезон (Borgen, 2022)
Ми пам’ятаємо перші скандальні заяви Трампа, серед яких був намір приєднання до США Канади і Гренландії. Після них люди відразу зацікавились Гренландією. І багато хто знайшов відповіді на свої питання про політичний устрій, залежність автономії від Данії, меншої від Гренландії за площею, наявність корисних копалин і американської військової бази на острові, подивившись четвертий сезон данського серіалу «Уряд». Цей серіал взагалі цікавий і правдоподібний, а європейські політики навіть стверджують, що за основу взято реально існуючих політиків країни.
Автори серіалу відправили міністра іноземних справ Данії Біргітту Нюборг на острів, де знайшли й почали видобувати нафту. Під час її перебування розкрилася вся гострота конфліктів між місцевим населенням інуїтів та претендентами на їхню землю.
Чому серіал актуальний? Він про Гренландію, Росію і боротьбу за ресурси. І він пояснює, чому маленькі країни стають м’ячем у великих іграх.
4. «Нульовий день» (Zero Day, 2025)
Сьогодні, особливо після блекаутів у Португалії й Іспанії, сюжет серіалу виглядає реалістичним: руйнівна кібератака паралізує США, зникає електрика, руйнуються фінансові системи, гинуть люди. Хто винен — Росія? Розібратись, хто стоїть за кібератакою, темношкіра президентка, дуже схожа на Камалу Гарріс, просить свого попередника Джорджа Маллена. І йому, незважаючи на когнітивні проблеми, а саме деменцію, це вдається. Але найскладнішим виявляється вибір — говорити чи ні у своєму звіті в Сенаті, що цю гру з жертвами затіяв Білий дім і близька Маллену людина.
Що допомагає зрозуміти фільм? Що у сучасному світі війна може вестися через інтернет, і навіть після масштабного збою винні можуть бути не встановлені і не покарані. Що ми дуже вразливі перед такого роду атаками. Що на чолі великих економік можуть стояти люди з деменцією, і ніхто не запропонує альтернативи.
5. «Окуповані» (Okkupert, 2015-2019)
З 2015 року світ дивився норвезький серіал-передбачення про окупацію Росією Норвегії. Багато що з інструментарію повзучої гібридної окупації ми побачили в Криму, а пізніше — в материковій Україні і Європі. Звідки про це було відомо авторам серіалу? Єдине можливе пояснення — глибока обізнаність з методами роботи ФСБ і ГРУ.
Що допомагає зрозуміти фільм? Якими методами діє Росія, коли має на меті завоювати чиюсь територію.
6. «Тегеран» (Tehran, 2020–2022)
Ізраїльський шпигунський серіал про саботаж іранської ядерної програми, який передбачив майбутнє.
Дія стрічки відбувається здебільшого в Тегерані, куди з важливим завданням вирушає агентка-хакерка ізраїльської розвідки «Моссад». Вона народилася в іранській родині, але все своє життя прожила в Ізраїлі. Її завдання — проникнути в комп'ютерну систему іранської ППО, щоб дозволити ізраїльській авіації завдати удару по об'єктах, на яких іранці створюють свою ядерну зброю.
Що можна зрозуміти завдяки фільму? Бодай частково побачити, як і чим живе закритий від світу Іран. Подивитися на складну гру спецслужб. Відчути колорит і нерв боротьби, яка ризикує перерости в Третю світову.
7. «Не дивись вгору» (Don't Look Up, 2021)
Це — чи не єдина стрічка, яка пояснює, чому все відбувається саме так, як відбувається. Це пророча сатира про світ, який відмовляється бачити катастрофу.
І хоча у фільмі йдеться про події непереборного характеру, як-от очікування зіткнення комети із Землею, ця картина — не про комету, а про те, як людство свідомо йде у прірву. Науковці б'ють на сполох — їх ігнорують, влада перетворює загрозу на політичний капітал, а люди вибирають не бачити проблему й дивитися ТікТок.
Реакція політикума — від клерків до президента — це реакція страусів, яку зараз яскраво демонструє світ. Аби не думати, не діяти, не порушувати звичного життя. У кіно це закінчилося передбачувано невесело, в житті ж всі сподіваються … На те, що інопланетяни врятують? Іноді цей сценарій здається реалістичнішим за той, що людство таки подивиться вгору.
Що допомагає зрозуміти фільм? Менше сподіватися і покладатися тільки на себе. А ще — якщо влада каже «все під контролем», то це перша ознака катастрофи.
8. «Рай» (Paradise, 2025)
На десерт — свіжий серіал про те, що навіть якщо від апокаліпсису врятуються 25 тисяч достойників, найрозумніших, багатих і талановитих людей світу, і вони заховаються від усіх у підземному місті, то між ними дуже скоро виникнуть конфлікти, почнуться інтриги, корупція і вбивства. Так, за цими інтригами дуже цікаво спостерігати, але водночас моторошно усвідомлювати, що люди не змінюються навіть у таких умовах.
Кіно часто показує найгірший сценарій. І це не пророцтво — це попередження. Питання лише в одному: чи готові ми дивитись і бачити, слухати і чути?
журналістка, працювала кореспонденткою в газеті «Всеукраїнські відомості», главредом «Відомості Daily», заступницею головного редактора «Фактів». Авторка журналістських розслідувань з правозахисної тематики, відзначених премією імені Валерія Марченка
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
<span style="display: block; margin-top: 1rem; margin-bottom: 1rem; padding: 1rem; background-color: rgb(234, 234, 234);">«Більше знань — менше страху» — це серія про досвід українців у формуванні стійкості: про вміння реагувати на кібератаки та відключення електроенергії, про організацію евакуації та надання допомоги, а також збереження психічної рівноваги під час війни. Поки армії світу аналізують тактику українських збройних сил, ми придивляємося до уроків, які дає суспільство. Адже це про побудову безпечного майбутнього. Серія створюється у співпраці зі стратегічним партнером — Фондом PZU
Щохвилини у світі хтось потребує допомоги — і часто долю потерпілого вирішують не медики, а звичайні люди, які опинилися поруч. Вчасно накладений турнікет, прямий тиск на рану чи навіть правильно підібрані слова — іноді цього достатньо, щоб врятувати. Які навички обов’язкові для кожного цивільного? Як не зашкодити? І які стандарти НАТО спростував досвід війни в Україні?
Помилки, що коштують життя
Наталія Жуковська: Які базові навички з домедичної допомоги має знати кожен на випадок надзвичайної ситуації?
Сава Чуйков: Якщо говорити про навички, то немає якогось «мінімуму». Є обставини, які трапляються найчастіше — наприклад, ДТП або зупинка серця. Є більш складні — скажімо, похід у гори, де хтось зірвався зі схилу й отримав важкі травми. Якщо поруч є люди, які знають, як діяти, вони можуть врятувати життя. Тож що більше ви знаєте — то краще.
Якщо ж говорити конкретно, мінімальний набір життєво важливих навичок такий:
· Зупинка кровотечі — уміти накладати турнікет, робити прямий тиск на рану, користуватися бинтами для тампонування і пов’язками.
· Серцево-легенева реанімація (СЛР) — базовий навик, який реально рятує життя.
Також важливо вміти забезпечити людині без свідомості прохідність дихальних шляхів, перевернувши її на бік. Знати, як користуватися автоматичним зовнішнім дефібрилятором (АЗД) і проводити штучну вентиляцію легень. Навіть найпростіший дихальний мішок за 300-500 гривень (близько 30 злотих) варто мати в автомобілі чи офісі.
Інструктор з тактичної медицини Сава Чуйков під час навчання
Сьогодні кожна людина має знати бодай основи тактичної медицини. Вміти асистувати медикам, рятувальникам чи поліцейським під час вибухів, терактів, аварій, пожеж, ДТП з великою кількістю постраждалих. Бо медиків і рятувальників не вистачає у жодній країні. Натомість люди поруч часто мають сили допомогти, але не мають для цього знань. І через це або бездіяльні, або навіть заважають фахівцям, бо панікують.
— Які найпоширеніші помилки допускають люди, коли намагаються надати допомогу пораненим?
— Основні помилки: не навчатися взагалі; думати, що прочитати в інтернеті — це те саме, що пройти тренінг; пройти один курс у житті і вважати, що цього достатньо.
А ще — неякісне навчання або «інструктори» без компетенції, які поширюють міфи. Серед цивільних це трапляється рідше, а от у військових, на жаль, були фатальні наслідки через неправильні дії. Найпоширеніший міф — що турнікет треба періодично послаблювати, «щоб відновити кровообіг». Це радянський пережиток, який уже коштував життів. Щоразу, коли людина так робить, поранений втрачає ще трохи крові, а іноді ті 200 мл стають вирішальними.
— Тобто якщо людина не впевнена, що робити, — краще взагалі не чіпати постраждалого?
— Не зовсім так. Не можна просто стояти осторонь. Якщо ви не знаєте, як надати допомогу фізично, зробіть те, що можете: викличте медиків, забезпечте безпеку місця події, зупиніть рух, покличте інших, знайдіть аптечку, заспокойте людину. Навіть це — вже допомога. Найгірше — коли ніхто нічого не робить, байдужість.
— В Італії український військовий у відпустці побачив пораненого хлопця і наклав джгут. В яких випадках життя може знадобитися ця навичка?
— Уміння накласти джгут може врятувати не тільки на війні, а й у мирному житті. Таких випадків дуже багато
Історія з Італії показова.
Є три основні ситуації, коли накладання турнікета — життєво необхідне:
1. Масивна кровотеча з кінцівки, коли кров буквально б’є струменем або просочується настільки швидко, що бинт чи серветка миттєво промокають.
2. Відрив або частковий відрив кінцівки — тут не можна втрачати час, одразу потрібно ставити турнікет.
3. Турнікет має стояти на 5-8 см вище рани, але ніколи на суглобі. Затягуємо до повної зупинки кровотечі — доки не перестане просочуватися кров. Після цього фіксуємо час накладання (можна написати маркером на шкірі, пов’язці або прямо на самому турнікеті).
— Як правильно зупинити кровотечу, якщо немає спеціальних турнікетів?
— Турнікет коштує близько 30 доларів, і я не розумію, чому люди часто питають, як зробити турнікет власноруч. Це ж річ, яка реально рятує життя.
Якщо ж турнікета немає — не можна імпровізувати! Масивну кровотечу часом реально зупинити прямим тиском руки. Це як зі шлангом на городі — якщо ви його придавите, вода перестає текти. Так само й тут: натиснути, але знати де, як і в якому напрямку тиснути.
Приклад тампонування рани
Другий метод — тампонування рани. Берете бинт або навіть шматок тканини й поступово, шар за шаром, заповнюєте поранення, створюючи всередині тиск. Потім фіксуєте зверху бинтом чи футболкою, і цього в багатьох випадках може бути достатньо. Стерильність тут не головна — головне зупинити кров. Використовуйте одяг — свій чи потерпілого.
— Декілька місяців тому стала відома історія українського полоненого, якому росіяни перерізали горло, але він перемотав його і вижив. Що саме він зробив, що йому це вдалося?
— Не бачив, що саме робив той чоловік, але загальні принципи у разі поранення шиї такі:
1. Контроль кровотечі — перше завдання. Якщо великі судини не зачеплені й кровотеча відносно контрольована, можна:
здійснити прямий тиск на рану (марлева/чиста тканина, притиснути долонею);
якщо доступно — затампонувати рану гемостатичним бинтом або хоча би марлею і притиснути;
турнікет на шиї не застосовують — небезпечно. Для шиї — саме прямий тиск і тампонування.
2. Не витягувати чужорідні предмети, якщо вони в рані — фіксуйте їх на місці і притискайте довкола, щоб зменшити кровотечу. Видалення може викликати сильнішу кровотечу.
3. Слідкувати за диханням: якщо воно ускладнене (задуха, хрипи, кров у роті), треба:
звільнити дихальні шляхи (прибрати кров, блювотні маси);
посадити/покласти людину напівсидячи, якщо вона при свідомості і це не заважає контролю кровотечі;
якщо людина непритомна — поставити в бічне стабільне положення або забезпечити прохідність дихальних шляхів і бути готовим до реанімації.
4. Якщо рана наскрізна і трахея пошкоджена — це вже надзвичайно складна ситуація.
5. Психологічний бік: за можливості треба заспокоювати постраждалого, підтримувати його, бо паніка погіршує стан.
6. Не робити речей, у яких ви не впевнені: наприклад, не намагайтеся «виймати» язик чи засунути сторонні предмети в рот; не робіть ніяких хірургічних маніпуляцій без навичок.
Навчання цивільних
Аптечка нового часу
— Як діяти, якщо людина непритомна, але дихає — які кроки допоможуть зберегти їй життя?
— Перше — покликати на допомогу і викликати швидку.
Друге — перевернути людину на бік, щоб забезпечити прохідність дихальних шляхів.
Третє — відсунути підборіддя від грудної клітки, щоб дихальні шляхи залишалися відкритими. Людина має лежати боком, голова трохи закинута назад.
Постійно контролювати стан людини. Якщо він змінюється — одразу повідомити диспетчера швидкої, це може бути критично важливо.
Бризкати водою, обмахувати, давати щось нюхати — це ритуали, які не допомагають.
— Як швидко вирішити, кого рятувати спершу, якщо поранених декілька?
— Це дуже складно. Існує поняття сортування поранених — цьому вчать професіоналів. Для цивільної ж людини правила такі:
Надавайте допомогу тим, хто ближче — якщо їхній стан приблизно однаковий.
Починайте з тих, у кого є явні загрози для життя: масивна кровотеча, великий крововилив, відсутність дихання тощо. І ще важливий момент:
Часто люди допомагають тим, хто голосніше кричить, але це оманливий індикатор
Найсерйозніші поранення (масивні кровотечі, тяжкі черепно-мозкові травми) можуть робити постраждалого слабким і мовчазним — він може не подати голосу. Тому не покладайтесь тільки на крик — дивіться на ознаки кровотечі, свідомість, дихання.
— Що має бути в аптечці вдома і в автівці сучасної людини, чого раніше, до війни, там не було?
— Я порадив би, щоб цивільна аптечка включала елементи, які раніше були характерні для військових аптечок. Обов’язково мають бути засоби для зупинки кровотечі
У мінімальному наборі — гемостатичні бинти, бандажі, бинти звичайні й еластичні. Ідеально — наявність турнікетів. Що більше — то краще, але щонайменше один-два.
Також потрібні: ножиці (щоб розрізати одяг чи бинти), одноразові рукавички, маркер (щоб позначати час накладення турнікета або записувати важливу інформацію), термоковдра.
Якщо говоримо про автомобільну аптечку — додатково бажано мати:
засоби для іммобілізації переломів (шини), можливо — мʼякі ноші;
жилети світловідбиваючі (бажано декілька);
кілька джерел освітлення — ліхтарики або хімічне світло;
вогнегасник(и) — при цьому маленький аерозольний балончик часто недостатній; бажано мати більш потужний вогнегасник. Не купуйте вогнегасники щоб зекономити гроші і місце. Придбайте щонайменше 3-кілограмовий або декілька 1-2 кілограмових.
«Навчіться говорити з потерпілим — це теж рятує»
— Як заспокоювати людину, якій надаєш допомогу, щоб вона не заважала працювати й не панікувала?
— Це окрема навичка, якій треба вчитися. Один з практичних підходів — використати методи, які застосовують при гострій стресовій реакції. Коротко — працюємо дуже простими, чіткими фразами, щоб переключити увагу мозку й викликати конкретну реакцію.
Кроки, які допомагають:
1. Зверніться до людини по імені або позивному (наприклад: «Іване», «Ольго»).
2. Коротко опишіть, що сталося: «Ми тут, сталася така-то ситуація».
3. Поставте просте, контрольне питання: «Ти мене розумієш?» або «Як тебе звати?» — щоб отримати реакцію.
4. Дайте людині просте завдання — щось виконати руками: «Тримай ліхтарик», «Принеси драбину», «Поклич, будь ласка, Петю». Це мобілізує тіло і відволікає від паніки, плюс віддаляє людину від безпосередньої зони, де вона може заважати.
5. Якщо є можливість, делегуйте заспокійливу роль спокійній людині або іншому рятувальнику — краще, коли хтось один постійно супроводжує постраждалого, контролює його стан і за потреби допомагає.
Робіть це коректно й поважно — не грубіть і не «відштовхуйте» людину, бо це може викликати агресію або посилити стрес.
Сава Чуйков під час навчання такмеду
— З вашої практики — були випадки, коли базові навички домедичної допомоги реально врятували життя?
— Так. Нещодавно була ситуація в метро: жінка почала задихатися через сторонній предмет у горлі. Моя учениця підбігла й видалила шматок їжі — людина змогла дихати. Є багато випадків з військовими, коли прості навички — контроль кровотечі, накладання турнікетів — рятували.
Якщо ви вмієте одягнути шкарпетку, то, найвірогідніше, зможете опанувати ці навички.
Уроки війни для світу
— Правила домедичної допомоги, яких ви навчаєте — це протоколи, написані американцями?
— Вже не зовсім. Сьогодні протоколи оновлюються, адаптуються і враховують практику й досвід різних країн. Українські реалії внесли свої корективи. Українці додають практичні напрацювання з бойового досвіду та цивільної медицини до загальносвітових рекомендацій. Одна з найважливіших — ми підняли важливість питання переливання крові на якомога ранніх етапах.
Українці показали, що не тільки медики, а й бійці повинні бути навчені переміщенню постраждалих, накладенню турнікетів і конверсіям
Ще один важливий момент — увага до черепно‑мозкових травм (ЧМТ). Ніхто в Європі чи США не мав стільки поранених з ЧМТ, як українці. Це підтвердило необхідність окремої уваги до контузій і важких ЧМТ та раннього застосування кисню для таких поранених.
Українці також розробили й популяризували деякі ефективні засоби, наприклад вузловий турнікет «Шлях», турнікет «СІЧ», які визнані дуже дієвими, і на це вже звертають увагу комітети, що пишуть рекомендації. Це важливий внесок у світову практику.
Турнікет «СІЧ»
— Які головні уроки української тактичної медицини можуть бути корисними, зокрема, в Польщі?
— Уроків багато, і вони корисні для будь‑якої країни, яка опиниться в умовах війни. Ось головні з них:
1. Евакуація «за годину» — міф у реальних бойових умовах.
Система НАТО спирається на швидку евакуацію — гелікоптерами, літаками або мобільним транспортом. В реальності евакуація може займати не одну годину, а кілька годин, днів або навіть тижнів. Це треба враховувати у плануванні.
2. Критична нестача медичного персоналу — треба перекваліфіковувати цивільних. Потрібно готувати «молодший медичний персонал» — людей без профільної медичної освіти, які можуть виконувати роль санітарів, медсестер‑помічників тощо. Професійних медиків буде замало.
3. Навчання має бути максимально спрощеним і прискореним.
Умови диктують: якщо інші готують медиків місяцями чи роками, нам часто доводиться робити це за дні чи тижні. Матеріал потрібно стискати до найважливішого — практичні алгоритми, прості дії, багато практики.
4. Транспорт буде часто недоступний — багато евакуацій буде «на ногах», власними силами. Потрібна підготовка до носіння і базової евакуації без спецтранспорту.
5. Дрони й наземні роботизовані комплекси — ключ до доставки й евакуації.
Так, дрони вже доставляють медичні матеріали: кров, ноші, засоби для догляду за пораненими.
6. Гнучкість евакуаційного транспорту — мультифункціональність.
Часто транспорт везе в боєприпаси, і бійців, і поранених. Тому техніка має бути адаптована: місця для поранених, маскування, бронювання, системи РЕБ, під прикриттям дронів тощо.
7. Маскування й розподіл медичних потужностей.
Не можна концентрувати великий госпіталь або багато медперсоналу в одному місці. Пункти повинні бути заховані під землею, в бліндажах чи підвалах — відкриті, явні медичні об’єкти майже одразу піддаються атаці.
8. Маскування медичного транспорту — стандарти часто не працюють. Женевська конвенція забороняє атаки по медичному транспорту, але на практиці це не стримує противника. Треба бронювати й маскувати транспорт.
У війні традиційні правила роботи екстрених служб часто не спрацьовують. Чимало стандартів НАТО можуть не відповідати реаліям сучасної повномасштабної війни.
Сава Чуйков під час тренінгу для військовослужбовців
— Як розмовляти з дітьми про домедичну допомогу і чому їх слід навчити?
— Я не педагог, але маю досвід навчання дітей. На курси брали дітей від 12 років. Вони здатні розуміти складні речі й навчатися швидше, ніж дорослі від них очікують. Я б навчав їх надавати допомогу майже так само, як дорослих, з фільтрацією контенту: не показуючи важких травм чи ампутацій, коректно підбирати слова. Сучасні діти вже багато бачили й чули, вони грають у відеоігри-стрілялки, дивляться новини, і тому можуть сприймати базові знання з домедичної допомоги.
— Що той, хто пройшов навчання, має запам’ятати назавжди?
— Головне — особиста безпека завжди на першому місці. Не намагайтеся врятувати когось, якщо ризикуєте самі: не лізьте у палаючий будинок, не біжіть під обстріл, не рятуйте тварину, якщо це небезпечно.
Засоби надання допомоги повинні завжди бути під рукою. Навіть якщо здається, що «мене це не торкнеться». Всі люди, які загинули, не планували цього. Водії не виїжджають, думаючи, що «сьогодні станеться аварія»
Тому аптечка та якісні засоби надання допомоги мають бути завжди з вами, так само як вогнегасник у квартирі.
Частково мотивацією людей до навчання є страх. Коли прилітають ракети, вони задумуються: «Я можу померти» або «Хтось поруч може загинути». У цей момент люди активізуються — дзвонять, пишуть, цікавляться тренінгами. Разом з тим останнім часом попит сильно впав. Люди звикли до постійних обстрілів. Новини про поранених або загиблих вже не так сильно впливають на населення. Страх не спрацьовує, як раніше.
Ще один момент: багато людей після одного тренінгу думають, що «вже все освоєно» і більше не потребують повторного навчання. Це хибне уявлення — навички швидко забуваються, тому регулярне повторення тренінгів залишається критично важливим. Можна знати все про техніку боксу, але якщо вийти на ринг без практики — отримаєш по обличчю. Так само з домедичною допомогою. Маю великий досвід навчання й бачу: навіть ті, хто був на курсах рік чи два тому, часто плутають найважливіші речі.
Віруси папіломи людини (ВПЛ) — це група вірусів, які можуть призводити до небезпечних захворювань — від загострених кондилом до раку. Заразитися можна переважно через статеві контакти, захворювання може мати приховану форму, а колись за несприятливих умов раптом проявити себе як серйозна хвороба.
У Польщі в межах державної програми вакцинації проти ВПЛ безкоштовно доступні дві вакцини: двовалентна Cervarix та дев'ятивалентна Gardasil 9. Вакцинація проводиться у два етапи з інтервалом між дозами в 6-12 місяців. Безкоштовно щеплення доступне дітям від 9 до 14 років включно. Якщо першу дозу вакцини підліток отримав до 14 років, то друга доза також є безоплатною. Українськи діти зі статусом UKR теж можуть скористатися безкоштовною вакцинацією.
Як записати дитину на щеплення від ВПЛ/HPV?
• Це можна зробити в будь-якій поліклініці або лікарні Podstawowej Opieki Zdrowotnej (POZ) через вашого сімейного терапевта;
Лікар-гінеколог Катерина Сокол стверджує, що найбільш ефективною вакцинація є до початку статевого життя, оскільки цей вірус виникає невдовзі саме після його початку.
«Одним і тим самим типом ВПЛ можна інфікуватися декілька разів протягом життя, — каже лікарка. — Тому вакцинація показана навіть жінкам, в яких вже діагностовано ВПЛ та які лікуються від передракових уражень шийки матки. Вакцинація у такому випадку знизить ризик рецидиву. А ось якщо людина ще не розпочала статеве життя, то для неї вакцинація буде найефективнішою».
Чи обов’язково вакцинувати хлопчиків?
Хоча чоловіки і не хворіють на рак шийки матки, але вони є активними носіями вірусу. Тому їм теж показана вакцинація, щоб запобігти розповсюдженню вірусу. Злоякісні пухлини та захворювання, пов'язані з інфекцією ВПЛ у чоловіків, включають рак статевого члена, анального отвору, плоскоклітинний рак ротової порожнини, глотки, гортані, мигдаликів та навколоносових пазух, а також генітальні бородавки (гострокінцеві кондиломи). Всьому цьому можна запобігти завдяки вакцинації.
Скільки коштує вакцинація від ВПЛ у Варшаві для дорослих і підлітків 15+?
У приватних клініках одна доза вакцини Gardasil 9 коштує близько 760 злотих (включно з консультацією лікаря). У деяких регіонах Польщі (треба запитувати, чи стосується це вашої поліклініки) безкоштовні щеплення доступні також для осіб 15-25 років в межах програм, що фінансуються місцевими органами влади.
Для тих, хто старший 15 років, потрібно вже 3 дози вакцини: другу вколюють через 2 місяці після першої, а третю — через 6 місяців після неї.
Згідно дослідженням, захист триває понад 10 років. Спеціальна підготовка перед щепленням не потрібна. Після можуть виникнути побічні ефекти: біль у місці ін'єкції, почервоніння, набряк, головний біль, підвищення температури, втома, нудота та навіть запаморочення. Симптоми здебільшого легкі й швидко минають.
Коли кіно звертається до теми боротьби жінок за свої права, однією з найпотужніших стрічок залишається «Оповідь служниці» (The Handmaid’s Tale) — похмуре дзеркало майбутнього, де жіноча свобода системно знищена. Цей фільм — вигадка, але наскільки? Авторка роману, Маргарет Етвуд, не раз наголошувала: її антиутопія ґрунтується на реальних історичних жахіттях — від примусових пологів у Румунії епохи Чаушеску до політичного насильства в Аргентині та репресій проти жінок у Афганістані.
Але сьогодні ми говоримо про правдиві історії — про жінок, які не просто уявляли свободу, а відважно боролися за неї. У цій підбірці — кіно, зняте на основі реальних подій. Це розповіді про бунтарок, які кидали виклик системі, про героїнь, що не змовчали перед несправедливістю. Кожен з цих фільмів — не лише захопливий сюжет, а й нагадування: наш сьогоднішній вибір, голос і права оплачені їхньою мужністю.
Це готовий посібник з історії фемінізму, а також натхненна історія про те, як жінка може змінити хід історії.
Це біографічна драма про життя Глорії Стайнем, легендарної феміністки, журналістки й активістки. Фільм показує її шлях — дитинство, боротьбу за права жінок у 1960-1980-х роках і вже сучасний активізм. У головній ролі — Джуліанн Мур, і сцени її промов дійсно заслуговують на екранізацію. Фільм сповнений енергією боротьби й актуальними ідеями, а після перегляду може з'явитися бажання створити власний рух.
Історія жіночої солідарності в умовах расової сегрегації в США. Чому ця історія варта того, щоб дивитися її тут і зараз? Бо вона показує, на що здатні жінки, коли об'єднуються, співчувають і мислять творчо.
Їм не можна сидіти за одним столом з «господарями», користуватися спільним туалетом і приборами. Але саме вони доглядають білих дітей, годують і витирають їм сльози. Вони — це темношкірі служниці американського півдня 60-х років. Смілива білявка Скітер вирішує написати чесну книгу про те, що ховається за зачиненими дверима американських домівок. Їй і темношкірій економіці Ейбелін доведеться ризикнути всім. У боротьбі за рівноправність Скітер може втратити подруг, кохання і статус у суспільстві, а Ейбелін — своє життя.
Дуже тригерна драма про жінку Сару, яка пережила групове зґвалтування і приниження в часи, коли цей злочин викликав у багатьох чоловіків посмішку. Разом з тим вона знайшла в собі сили зібратися і боротися. Злочинцям дають смішний термін за хуліганство, адже їхні адвокати наполягають, що жертва сама спровокувала чоловіків. На щастя, прокурором справи є жінка, до того ж емпатична й принципова. Вона підтримує Сару, і разом їм вдається переконати присяжних, що чоловіки заслуговують серйозного покарання. Сара стає символом боротьби зі звинуваченням жертви.
Це антологія з трьох новел, які через різні історичні періоди (1950-ті, 1970-ті та 1990-ті) показують долі трьох жінок, які стикаються з небажаною вагітністю і роблять аборт.
Стрічка демонструє, як змінювалось ставлення до абортів — від повної заборони до легалізації, піднімаючи питання боротьби моральних упереджень і права жінки на вибір. А також показує вплив законів на реальні людські життя і самотність жінок у таких ситуаціях.
Чому фільм актуальний? Зараз у Польщі, а також в США після скасування в 2022 Roe v. Wade (коли багато штатів знову обмежили аборти) фільм набуває нової ваги, адже жінки знову опиняються в ситуаціях, схожих на ті, що показані у стрічці.
Біографічна історія вражаючої Варіс Діріе із Сомалі.
Трирічній Варіс роблять жіноче обрізання, а в 13 років вона тікає із сім'ї від примусового шлюбу. Сама перетинає пустелю, дістається до Могадішо, а звідти переїжджає до Лондона. У великому місті волею випадку їй вдається стати моделлю високого рівня. Але минуле не відпускає Варіс, і вона стає амбасадоркою ООН проти жіночого обрізання, розповідає світу про небезпеку і шкоду цієї практики, пише книгу і створює свій фонд.
Фільм про боротьбу за виборчі права, які у багатьох європейських країнах жінки отримали століття тому.
Спочатку переконати чоловіків дати їм право голосу жінки намагалися мирними способами, але згодом, зрозумівши, що це не працює, стали застосовувати більш радикальні методи. Учасниці руху суфражисток влаштовували громадські заворушення, потрапляли після цього в тюрми й відмовлялися від їжі, зривали публічні виступи політичних діячів, проводили масові мітинги із закликом боротися за свої права, навіть якщо це небезпечно для життя. Досвід головної героїні показує, що переживали та на які жертви йшли англійки заради досягнення визнання своєї рівноправності.
Стрічка Тіма Бертона про те, як Маргарет Кін, талановита, але сором'язлива художниця, потрапляє в пастку соціальних норм 1950-1960-х років. Її чоловік Вальтер Кін — харизматичний, але маніпулятивний — привласнює її картини, переконуючи світ, що саме він — автор знакових робіт з великими очима.
Маргарет опиняється в жахливій ситуації: вона залежить від Вальтера фінансово й емоційно, бо суспільство того часу не сприймало жінок-художниць серйозно. Вона мусить мовчати, дивлячись, як її творчість приносить славу й гроші іншій людині. І навіть коли стиль «big eyes» стає світовим феноменом, жінка залишається в тіні.
На щастя, чоловік героїні робить низку помилок, після яких Маргарет ніби прокидається і починає діяти, наважується розкрити правду. І це вже не просто боротьба за авторство, а бунт проти системи, яка принижувала жінок.
Драма про шахтарку, яка виступила проти сексизму та сексуальних домагань на роботі, прикрашена грою Шарліз Терон.
У 1970-х Джозі Еймс, молода мати двох дітей, тікає від чоловіка, який її б’є, і повертається до своїх батьків у Міннесоту. Їй важко знайти добре оплачувану роботу, тому вона влаштовується на роботу в шахті. Проте там Джозі, як і інші жінки-шахтарки, стикається зі сексуальними домаганнями та знущаннями чоловіків, які вважають, що жінкам не місце на шахті.
Стрічка розповідає історію жінки-шахтарки, яка повстала проти знущань і дискримінації на роботі та розпочала судовий розгляд з рудною компанією. В основі фільму — перша в історії групова судова справа про сексуальне домагання, відома як «Справа Луїс Е. Дженсон проти компанії Евлет Таконіт».
Анна Й. Дудек: Серіал «Юнацтво», який розповідає історію підлітка, звинуваченого у вбивстві своєї подруги, шокував громадськість. Це серіал про інцелів (інцели (англ. incels, словозлиття від англ. — «ті, хто вимушено утримуються (від сексу)») — інтернет-субкультура, члени якої вважають себе нездатними знайти романтичного або сексуального партнера, попри бажання це зробити — прим. пер.)
Міхал Бомастик: Це надмірне спрощення. Наклеювання етикетки «інцел» на хлопчика, який перебуває в стадії статевого дозрівання, може мати негативні наслідки для його подальшої життєдіяльності, в тому числі для психічного здоров'я.
Головний герой не був членом субкультури інцелів. Він справді вважав себе непривабливим для дівчат, але ми говоримо про 13-річного хлопця з такими дилемами. Чи є це підставою для того, щоб називати його інцелом? Мені здається, що ні.
Коли я дивлюся на головного героя серіалу, то бачу мізогінію і ставлення до жінок як до об'єктів, що є неприпустимим. Це вплив патріархату на молодого хлопця, який радикалізується на наших очах і практикує ненависть до жінок. Так само чинять й інцели — вони ненавидять жінок і є жорстокими мізогінами. Однак, давайте пам'ятати, що не кожен інцел ненавидить жінок, тоді як не кожен мізогініст є інцелом.
Міхал Бомастик. Фото: пресматеріали
Термін «інцел» дуже часто з'являється в контексті хлопчиків, хлопців та молодих чоловіків. Що саме він означає?
Що ж, тільки тому, що це з'являється, ще не означає, що ці хлопчики чи чоловіки є інцелами.
Інцели — це чоловіки, які функціонують у так званій маносфері — «чоловічій сфері», в якій немає місця жінкам, бо інцели їх ненавидять. Але вони також ненавидять чоловіків, які мають статуру chad (chad — термін, що виник в інтернет-культурі та позначає чоловіка, який сприймається як «ідеальний» з точки зору зовнішності, здібностей і поведінки. У цьому контексті «chad» часто використовується саркастично як протилежність «інцелу», — прим. пер.), тобто високих, красивих, з виразними вилицями і заростом на обличчі. Інцели — це чоловіки, об'єднані в онлайн-субкультуру, які добровільно вирішили не займатися сексом з жінками через їхню зовнішність, умови життя, стан здоров'я або економічне та соціальне становище.
Це чоловіки, які називають себе «невдахами» і кажуть, що життя для них закінчилося, що це своєрідна гра, бо вони не здатні знайти партнерку і жити романтичним життям. Вони звинувачують у цьому жінок і чоловіків, які не є інцелами. Але інцели також ненавидять патріархат, тому що, на їхню думку, він винагороджує чоловіків, яких вважають «альфа-самцями».
Тому інцели — це чоловіки, які формують власну герметичну, закриту спільноту, в яку дуже важко потрапити і в якій немає місця для чоловіків, які займаються сексом. І, звісно, жінкам, бо вони, на думку інцелів, заслуговують на все найгірше. Тому, відповідаючи на перше запитання, я не сказав, що «Юнацтво» — це серіал про інцелів. З іншого боку, практики інцелу в ньому, безумовно, з'являються.
Говориться про кризу маскулінності, яка пов'язана з сильною емансипацією жінок і зміною уявлень про «класичну» маскулінність, тобто таку, в якій чоловік плодить сина, садить дерево і будує будинок. І все це під патріархальним соусом. У чому полягає ця криза і чи є вона кризою? Чи це просто зміни, які відбуваються на наших очах?
Я думаю, що говорити про кризу недоцільно, бо тоді ми показуємо, що маскулінність у класичному розумінні перебуває під загрозою і «в кризі». Парадоксально, але, говорячи про «кризу маскулінності», ми посилюємо патріархальний меседж, бо так чи інакше шкодуємо за цією класичною моделлю.
Тим часом добре, що ця модель змінюється. Тому замість того, щоб говорити «криза маскулінності», я пропоную перейти до «зміни маскулінності» або «переосмислення маскулінності»
Це свідчить про те, що чоловіки дійсно визнають необхідність змінитися і відійти від класичної патріархальної парадигми. Існує ризик, що якщо ми будемо стверджувати, що ця «криза» існує, такий меседж буде означати, що з чоловіками щось не так. А це не є інклюзивним наративом.
Для чоловіків це «хороша зміна»? Така, що приходить легко?
Варто підкреслити, що частина чоловіків не бажає змін у сфері маскулінності та пошуку нових її визначень чи стратегій. І, найімовірніше, ці чоловіки вірять у «кризу маскулінності», тому що попереднє бачення маскулінності (патріархальне), яке було їм близьким і в якому вони були соціалізовані, раптово розвалюється, а їхнє відчуття маскулінної ідентичності порушується і дестабілізується. Тоді ці чоловіки справді можуть перебувати у кризі, адже зміна патріархальної моделі, ймовірно, є для них некомфортною і руйнує їхнє відчуття комфорту. І тепер наше завдання — тих, хто працює у сфері прав людини та рівного ставлення — показати цим чоловікам, що вони не повинні сприймати деконструкцію патріархальної моделі маскулінності як загрозу чи кризу для себе, а саме як поворотний момент для їхньої маскулінної ідентичності, яка більше не повинна замикатися на гегемонії, позбавленій ніжності та чутливості.
Спільно з Фондом «Інститут протидії відчуженню» ти ведеш телефон довіри для чоловіків, а також займаєшся питаннями рівності. З чим найчастіше звертаються чоловіки та хлопці?
Так, до нас телефонують чоловіки у кризі, але це криза психічного здоров'я. Саме тому вони хочуть поговорити з психологом — отримати допомогу та підтримку. Чоловіки різні, тому теми, з якими вони звертаються, теж різні. Але дуже чітко видно, що це розмови про стосунки з партнеркою, дитиною, іншим чоловіком. Але це також розмови чоловіків, які перебувають у суїцидальній кризі. Для нас найважливіше, щоб чоловік, який телефонує, отримав допомогу. Ми відчуваємо вдячність до кожного такого чоловіка. Вдячність за те, що вони вірять, що просити про допомогу — це по-чоловічому.
Якби тобі потрібно було визначити найважливішу зміну, яку ти бачиш у відмінностях між поколіннями — візьмемо «бумерів», «міленіалів» і «зетів» — що б це було?
Відповідаючи на це питання, ми повинні розглянути кожне покоління окремо і вказати, який тип маскулінності (ре)продукується або виконується «бумерами», «міленіалами» та представниками «покоління Z». Я б сказав, що різниця між «бумерами» і «міленіалами» полягає насамперед у підході до ролі батька.
Чоловіки з «покоління міленіалів» часто несуть у собі травми, пов'язані з тим, як їх виховували батьки, і хочуть відмежуватися від тих практик, яких вони зазнали в дитинстві. І виховують своїх дітей по-іншому, роблячи ставку на ніжність, турботу і присутність у їхньому житті
А «зети»?
Думаю, тут можна говорити про конструювання маскулінності — пошук її нових форм, переосмислення закостенілих і герметичних патернів маскулінності, що діють у патріархальній моделі.
Це, однак, не означає, що молоді чоловіки з «покоління Z» звільнилися від токсичного патріархату, оскільки вони також соціалізуються в маскулінність, найбільш бажану в маскуліноцентричній моделі, тобто гегемоністську маскулінність. Здається, однак, що «зети» здатні протистояти цим шкідливим нормам і відмовитися від них набагато легше, ніж «міленіали». Але це не означає, що хлопці «покоління Z» не піддаються ризику радикалізації. Оскільки вони обтяжені патріархатом, існує ризик, що вони оберуть цей «шлях маскулінності», а це, в свою чергу, може призвести до негативних наслідків.
А «токсична маскулінність»? Що вона означає? Чи включає вона молодих чоловіків, яких називають інцелами?
Ти кажеш: «яких називають інцелами», а це самі інцели так себе називають. Те, що хтось їх так називає, не означає, що вони ними є. Це дуже важливо. І щоб відповісти на питання: безумовно, так. Маносфера і поведінка чоловіків, які належать до інцел-спільноти, підпадає під категорію токсичної маскулінності, а в найгіршому випадку — огидної мізогінії. Зауважу, однак, що і тут велика несправедливість патріархату є очевидною для інцелів. Тому що вони прийшли до переконання, що вони неадекватні, непривабливі, непотрібні та весь світ ненавидить їх, бо вони змарнували своє життя. Я вважаю, що вони мають таке викривлене бачення себе саме через патріархат, який їх скривдив, образив. А тепер вони самі роблять боляче жінкам, ненавидячи їх.
Кадр із серіалу «Юнацтво». Фото: пресматеріали
Оскільки їх образили, то чи є потреба в емпатії, ніжності у підході до цього явища?
Я не хочу їх виправдовувати, бо мізогінія не може бути виправдана жодним чином. З іншого боку, я хочу показати, як працює патріархальний механізм. В результаті його роботи страждають усі, в тому числі й діти.
А що таке токсична маскулінність? Це шаблон, який продається молодим і дорослим чоловікам, коли їм кажуть, що вони можуть бути жорстокими, агресивними, злими, гіперсексуальними, що вони можуть ставитися до жінок як до об'єктів і що це зробить їх справжніми чоловіками — чоловіками, які готові завоювати світ.
Я б хотів підкреслити, що вже використовуючи термін «токсична маскулінність», ми повинні вказувати на токсичну поведінку, а не на те, що всі чоловіки в патріархальній моделі мають приховану токсичну сутність. Бо така перспектива токсична сама по собі: токсична поведінка — так, маскулінність сама по собі — ні.
Повернімося до «Юності». Яке враження справив цей серіал на тебе, дослідника маскулінності? Чи здивував він тебе?
Ні, тому що я давно вивчаю функціонування соціокультурних норм маскулінності та патернів маскулінності.
З іншого боку, я знаю, що цей серіал може здивувати і шокувати. І я дуже радий, що він це робить. Тому що цей серіал не про інцелів. Він про хлопця, який не був включений у зміну рівності та в процесі виховання був соціалізований у традиційну маскулінність.
Ефект від цього відомий тим, хто дивився серіал.
Отже, це серіал про залучення хлопчиків, про те, як розповісти їм про почуття, про те, що їм ніколи не треба вдавати з себе «справжніх чоловіків» — що вони можуть плакати, можуть бути чутливими, можуть бути вільними від етикеток маскулінності
Але це також серіал про те, що дівчата не повинні вішати на хлопців етиткетки недостатньо мужніх, «недостойних». Маскулінність не є однорідною. Маскулінність різноманітна, ніжна та емпатична. Давайте сприймати цей серіал як попередження про те, що нам потрібно серйозно думати про хлопців і навчати їх феміністичним цінностям. Що вони повинні керуватися цінностями, які ставлять на перше місце рівність і права людини, а не мізогінію і насильство.
Саме з цього — з краси, яка тримає, з жіночності, яка не зникає навіть під обстрілами, і внутрішньої стійкості, яка пахне парфумами у тривожній валізі, — почалася наша розмова.
Римма Зюбіна й Діана Балинська. Фото Sestry
Ми всі такі справжні зараз
Діана Балинська:Що для вас означає бути красивою сьогодні?
Римма Зюбіна: Бути справжньою. Мене тішить, що стандарти на кшталт «90-60-90» більше не домінують. На початку повномасштабної війни мені часто казали: «Ви всі такі справжні зараз». І це дійсно так. Сльози в кадрі, коли вони справжні, видно одразу. Їх не сплутаєш зі штучними. І саме в цій щирості — справжня краса.
— Як вважаєте, чи допомагає догляд за собою, та сама «червона помада» нам, жінкам, у кризових ситуаціях?
— Обов’язково! Догляд за собою, гігієна — це перше, про що говорили психологи ще з початку повномасштабного вторгнення. Якщо ви вже три дні не приймали душ — це тривожний сигнал. І не тому, що немає доступу до води, а тому, що ви лежите й нічого не можете — а це симптом депресії. Догляд за собою — це форма самоорганізації. Це означає, що ти бодай щось контролюєш. Це — дія. А дія — це життя.
До того ж ти залишаєшся жінкою в будь-яких ситуаціях. Я пам’ятаю, як під час тривоги вже була в халаті, хотіла одягнути піжаму, але вирішила: ні, треба щось таке, в чому можна в разі чого вибігти. І білизну найкрасивішу — раптом що… Зазирнула в кошик і стала перебирати: «Це? Ні. О! Це вже краще».
На Майдані, коли в якісь моменти було страшно, чи повернешся звідти живою, у мене був той самий принцип — тільки найкраща білизна, щоб ніхто не посмів сказати, що на Майдані самі бомжі й «малоімущі» — як писали російські ЗМІ. Така тонка межа між смішним і страшним...
— Чи є якась річ, ритуал, без якої ви не виходите з дому?
— Парфум. Я дуже люблю парфуми. У мене навіть у тривожній валізці були документи, маски з ковідних часів, помада не завжди… Але парфуми там були обов’язково. Я їх постійно змінюю. Люблю нові запахи, експерименти.
— Коли говоримо про красу в часи війни — що це для вас: зовнішність, внутрішня сила?
— Краса — це дія. Не зовнішність, не красиві слова, але вчинки. Як і любов — не іменник, а дієслово. Дія і слово. Любити — це діяти. Так само й краса — це справжність і сила духу.
Я підтримую українських виробників, які дбають про нашу зовнішню красу, бо те, як працює зараз виробництво в умовах війни, — це теж про незламність. Наприклад, я дуже люблю і підтримую компанію «Весна», яка є виробником косметики на основі наших українських трав. Зроблено все в Україні, в умовах зупинки виробництва під час відключення світла, повітряних тривог. Дівчата після безсонних ночей, після обстрілів і бомбардувань приходять зранку на виробництво і працюють. Власниця «Весни» Інна Скаржинська — мама чотирьох дітей, яка під час війни всиновила ще одного хлопчика. Її магазинчик і виробництво в Бучі російські солдати повністю знищили, але вона все відновила — вже у Львові. Оце і є краса.
Краса — в людях, які шиють, печуть хліб, роблять найсмачнішу піцу у Львові, поки чоловіки на фронті або саме звідти повернулись
Останні зворушливі покази Ukrainian Fashion Week в Києві, коли на подіум виходили хлопці з ампутаціями й протезами — про те саме. Це наші герої, які ціною свого здоров’я дарують нам мирне життя. Ми маємо враховувати їхні потреби — в моді, архітектурі й побуті.
Нещодавно до нас у Львові в Національний театр ім. Марії Заньковецької приходили хлопці, які проходять реабілітацію з центрі SuperHumans. Ми готувалися до їхнього візиту й обговорювали нюанси — чи є пандус, які місця для хлопців зручніше, де ставити крісло колісне.
З воїнами з реабілітаційного центру SuperHumans. Фото: приватний архів
Ще у 1995-му в Единбурзі на театральному фестивалі я бачила: першими в залі з’являються люди на кріслах колісних — для них облаштовані спеціальні місця, причому не збоку, де погано видно, а в центрі першого ряду. Це давно працює у світі, не треба нічого вигадувати. Але це вже потрібно робити терміново.
Обличчя без зайвих маніпуляцій
— Відчуваєте, що поняття краси сьогодні змінилося? Зараз вона часто асоціюється з втручанням — ботокс, філери, пластика...
— Тут у нас хороше світло, можете мене роздивитися (сміється)! Є навіть анекдот у кіношників: «Слухай, чув, ти одружився. А жінка красива?» — «Залежить, як світло виставити».
Я особисто не вдаюся до маніпуляцій з обличчям — тримаюся до останнього. Не обіцяю, що так буде все життя, але зараз ще не відчуваю в цьому потреби.
До речі, на сторінках кастингів, у пошуках актрис, дедалі частіше пишуть фразу «Обличчя без зайвих маніпуляцій». Хоча, звісно, це індивідуальний вибір жінки. Але є ще й фінансова сторона. Якщо жінка донатить, вона мимоволі порівнює: один «укольчик» — це три-п’ять тисяч гривень. А потім знову. Тож зараз це ще й питання пріоритетів.
— Як ви особисто сприймаєте свій вік? Чи змінюється ваше ставлення до себе з роками? І чи стикалися ви з проявами ейджизму у вашій професії?
— Знаєте, у свої 36 я вже зіграла трьох бабусь (сміється). Бо були потрібні медійні обличчя, а їх тоді було небагато. Але загалом я ставлюся до свого віку абсолютно спокійно. Не намагаюся вскочити в останній вагон і штучно зупинити час. Моє ставлення до життя змінюється — як і мої бажання.
У 25 років мені здавалось, що можна змінити світ — навіть через акторську професію. Сьогодні розумію, що ні
Хоча... Сьогодні до мене підійшла жінка й сказала: «Два роки тому після розлучення я була зовсім розчавлена, а зустріч з вами так мене надихнула, що я знову вийшла заміж». Такі моменти дуже зворушують.
Щодо ейджизму — звісно, він є. У мене зараз мало кіноробіт, бо я не граю молодих, а ролей для жінок мого віку в кіно небагато — не лише в Україні, а й у світі. Якщо Шерон Стоун каже, що в Голлівуді після 45-ти для тебе вже не пишуть і тебе вже не знімають, то що вже мені говорити? Але на щастя, є театр, і там я потрібна.
Фото: Disy Garby
— Чимало українок зрілого віку, які переїхали до Польщі, теж стикаються з ейджизмом. Що б ви порадили таким жінкам, які після переїзду, втрати кар’єри, частково своєї ідентичності не можуть себе знайти?
— Я вже мало що раджу. Радити взагалі складно, коли не проживаєш чужий досвід. Але бачу, як навіть в Україні деякі компанії починають цінувати працівників зрілого віку, пояснюючи свій вибір на користь панянок 50 років тим, що, окрім досвіду роботи, в цьому віці жінка вже зосереджується саме на роботі, тоді як на молоду дівчину ще чекає заміжжя, народження дітей. А для працедавця це — декретні, лікарняні, відсутність на роботі.
Пам’ятаю себе молодою мамою, яка працює: дитина з температурою, а я цілую його, але біжу в театр. Біжу і плачу, бо розумію, що жодна вистава того не варта. Але йду, бо відчуваю обов’язок. Бо я ще не можу ставити свої умови й відміняти виставу.
А взагалі я переконана: 50 років — це чудовий час згадати про себе. Про свої нереалізовані мрії. Якщо твоя професія збігається із хобі, як-от у мене, — це подарунок.
Але чимало жінок усе життя вкладаються лише в роботу. І тому забули, чого колись хотіли. А варто згадати: «Я ж мріяла вивчити італійську». Або: «Я колись хотіла танцювати». І зробити це. До речі, серіал «Люся інтерн», в якому я зіграла, — це і є гімн жінкам 50+. Мені навіть наприкінці 2021-го нагороду за цей проєкт вручили, яка так і називається «Геть стереотипи року».
Наші теплі зустрічі можливі лише завдяки ЗСУ
— Ви часто буваєте за кордоном. Як вважаєте, українську жінку можна впізнати на вулиці серед інших?
— Знаєте, як спортсмени в поїздках: бачать тільки аеропорти, готелі й спортзал. Я все те саме — тільки спортзал на кіно/театральний зал можна поміняти (сміється). Алепригадалося, як наш український водій в Італії, де ми знімали «Гніздо горлиці», і в кадрі було, може, 10 українських дівчат, підійшов наприкінці зйомки: «Пані Риммо, я вас навіть не впізнав! Ви ну точно така, як ті дівчата, яких я щотижня сюди везу — і вбрана так, і сумка така ж». Це був комплімент — що я справжня, як та заробітчанка, яку граю в кіно. І навіть не в одязі справа. У мене в фільмі, в тих сценах першого періоду героїні в Італії, навіть очі інші.
Очі нас видають. Погляд. Смуток. Переляк. Невпевненість. Не хочу нікого образити, хочу лише, аби очі українок сяяли від щастя.
Фото: Олександр Сенко
— Уфільмі «Гніздо горлиці» ви зіграли трудову мігрантку. А якби сьогодні довелося зіграти мігрантку воєнну — яким би був цей образ?
— Дуже подібним. Ще тоді мене питали: «Ви це переживали?» І я відповідала — так, частково. Самотність, зневіра, непорозуміння в родині, відчуття, що твоя професія нікому не потрібна… Це все було і в моєму житті. Тепер цей образ став тільки боліснішим.
Були пропозиції після «Горлиці» зіграти й заробітчанок, але я відмовилась, бо це тиражування ролі, а мені важливо відкривати щось нове в собі і для глядача.
Пропонували зіграти сучасну історію — людину, яка бачила на власні очі розстріл дитини, пережила психологічні травми… Я відмовилась, бо, на мій погляд, перед такою роллю потрібно пройти певну підготовку — поспілкуватись із психологами, побувати в клініках, зануритися в роль. А зйомки мали розпочатися за тиждень після прочитання сценарію...
— Фільми про еміграцію зараз доречні?
— Абсолютно. Але треба розуміти, вони бувають різні. Як і фільми про війну. Війна — це ж не лише танки, авіація, руїни. Це також жінка в чужій країні — без мови і роботи. Це — дитина, яка бачила війну. Найглибші твори мистецтва завжди про маленьку людину на тлі великої трагедії.
— Якого кіно, на вашу думку, зараз потребує глядач?
— Українського. Глядач дійсно хоче бачити наші історії, наших акторів, чути нашу мову. На премію «Золота Дзиґа» як член кіноакадемії я віддивилась все, що створено за останні роки. Повнометражного художнього кіно зараз дуже мало. Але навіть з того, що є — фільми різні за жанрами, є і драми, і комедії.
У нас потужне документальне кіно, яке ми презентуємо на світових кінофестивалях, а от сучасних українських художніх фільмів, які цікаво було б показати світові, — поки одиниці
— А щодо театру — як він змінився після початку повномасштабної війни?
— Театр зараз працює зовсім інакше. Впливає усе: відстань до лінії фронту, повітряні тривоги, комендантські години. Наприклад, в Ужгороді, де не було жодного дня комендантської години, вистави досі починаються о 19:00, як і раніше. А ось у Києві театр ім. Франка грає вже о 15:00 або 17:00.
У Харкові, Сумах і Херсоні ситуація критична: вистави тільки в укриттях. А в Харкові театри буквально виживають. Вони самі оплачують оренду тих приміщень, які є в укритті. Люди отримують 25% ставки — тобто менше ніж 100 доларів на місяць.
Ми не завжди можемо спланувати репертуар. Якщо в актора є бронь — він грає. Якщо приходить повістка — сьогодні він ще на сцені, а завтра вже ні.
Фото: Yuri Mechitov
Під час повітряних тривог ми зупиняємо виставу, чекаємо в укритті, а потім продовжуємо з тієї ж хвилини, на якій зупинились. Не завжди є можливість після закінчення повітряної тривоги продовжити й дограти виставу того ж вечора. Адже останні два тижні в Україні повітряні тривоги тривали по 8 годин. І таке від росіян можна очікувати не лише вночі.
Якщо ми розуміємо, що люди не встигнуть до комендантської години потрапити додому, то вистави переносять на інший день. Гастрольні поїздки зараз — величезний фінансовий ризик для театру.
У Львові в нашому театрі ім. Марії Заньковецької до повномасштабної війни перед початком вистави лунало аудіовітання та прохання вимкнути мобільні телефони. А зараз звернення починається словами: «Слава Україні!» І зал відповідає: «Героям слава!» І далі звучить: «У разі повітряної тривоги ми зупинимо виставу й адміністратори допоможуть вам спуститись в укриття». І вже потім починається вистава. І незалежно від того, про що вона, після вистави ми виходимо на поклін і обов’язково говоримо: «Наші теплі зустрічі можливі лише завдяки ЗСУ». Бо в залі й на сцені — люди, чиї рідні на фронті: сини, дочки, чоловіки, брати, сестри, батьки. І після кожної вистави ми в театрі імені М. Заньковецької зі сцени оголошуємо про збір донатів. Постійно. Знову і знову.
— Ви граєте в театрі, знімаєтесь в кіно, берете активну участь у громадському житті. У чому сьогодні ваша внутрішня опора?
— В людях. І не тільки знайомих. Можу зустріти когось на вулиці, і людина скаже, що я її підтримала — фільмом, виступом, словом. Такі зустрічі трапляються саме в моменти зневіри. І саме вони надихають.
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи в межах програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
