Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
У Варшаві немало безкоштовних розваг для дітей. Фото авторки
No items found.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Унікальне місце у Варшаві, де можна покататися на лижах та сноуборді — Щенслівицька гірка в Park Szczęśliwicki на Охоті. З найвищої в місті гори заввишки 75 метрів відкривається надихаючий вид на місто та його хмарочоси. Піднятися на вершину можна на канатно-крісельному та бугельному підйомниках. Є тут також прокат спорядження. Довжина траси — 227 метрів.
Цей схил ідеально підходить для того, аби поставити дітей (або себе) на лижі. На гірці працюють професійні інструктори як для малих, так і для дорослих. А поки дітей вчать спускатися «плугом», мами можуть відпочити в кафе.
Коли: з грудня до березня з 10:00 до 22:00. Катання доступне більшість зі святкових днів.
На гірці довжиною 227 метрів можна навчитися гарно стояти на лижах. Фото: Facebook Górka Szczęśliwicka
2. Свято від Українського дому
Благодійне свято для українців традиційно організовує Український Дім на початку січня. Гостей свята очікує велика програма з концертом для дітей та дорослих, традиційний почастунок та забави. Незабутні емоції та теплий прийом гарантовані. Вхід — безкоштовний.
Коли: 6 січня 12:30-15:30
Адреса: Nowy Teatr, Antoniego Józefa Madalińskiego 10/16
3. Шоу світла у Вілянівському Палаці
Найефектніша ілюмінація в місті, яка протягом десяти років кожної зими вражає навіть вибагливих відвідувачів, — це Сад світла на території Вілянівського палацу. Поки ніч довша за день та людям бракує сонячного світла, королівський сад грає тисячами світлодіодних вогників і піднімає настрій. У цьому сезоні відвідувачі побачать тут 75-метровий сяючий тунель, Музичний Сад Мрій, в якому звучить музика Вівальді та Баха. А також інсталяції, присвячені астрономічним захопленням короля Яна III. Крім цього, з п'ятниці по неділю на головних будівлях палацу щовечора вмикають по чотири світлових проектних шоу на різні теми тривалістю 14 хвилин.
Сад Світла в Вілянівському палаці з висоти пташиного польоту. Фото: instagram @wilanowpalac
4. Катання на тюбінгу
Через дорогу від Вілянівського королівського палацу, на дитячому майданчинку біля Ужонду у грудні й січні можна безкоштовно кататися на тюбінгу у світловому тунелі. Ця розвага користується величезною популярністю у дітей, тому в вихідні дні тут завжди черги на спуск. Велика понтонна гора підсвічена яскравою ілюмінацією, а поруч розташована безкоштовна карусель, світлові фігури та міні-ярмарок з глінтвейном, снеками та сувенірами.
Адреса: ul. Klimczaka, 2.
5. Прогулянка різдвяним транспортом
Різдвяний трамвай та вагон метро - це красива традиція та атрибут зимової Варшави. Транспорт, який піднімає настрій - це вже саме собою диво, чи не так? Рекомендуємо хоча б раз проїхатися з дитиною в прикрашеному вагоні, потриматися за поручні-цукерки, зробити селфі та відчути себе героєм казки. Тільки обирайте для таких поїздок не годину-пік.
Різдвяний трамвай цьогоріч курсує в різних напрямках та за різними маршрутами, аби покатати людей в усіх районах міста. Перевірити розклад трамвая можна тут: www.tw.waw.pl
Маршрут святкового вагона метро також змінюється щотижня. Дивіться його тут: www.wtp.waw.pl
А різдвяний автобус — електричний Solaris Urbino 18 під номером 5899 — можна зустріти до початку січня на маршрутах 128, 175 та 503.
Фото: instagram @tramwaje_warszawskie
6. Приготування шоколаду
Понад 20 видів гарячого шоколаду та різні майстер-класи проводять для дітей в шоколадних крамницях Wedel, які називаються pijalnia сzekolady. Під час майстер-класу діти дізнаються, звідки походить шоколад, як відбувається процес його виробництва, після чого декорують смаколики та грають зі спеціальним шоколадним тістом.
Шоу Czarodziej — це подорож до країни ілюзій. Якось у кімнаті Джулії з'являється Чарівник і перевертає її світ з ніг на голову. Її улюблений плюшевий Клоун оживає, і це лише початок чарівної пригоди для тих, хто любить різноманітні фокуси. Після вистави передбачена зустріч з артистами в фойє театру, де можна не тільки взяти автограф та сфотографуватися, а також навчитися робити фокуси та трішки почаклувати.
Відчути магію Різдва, зустріти Святого Миколая, пройти квест, покататися на оленях та познайомитися з ельфами мріє чи не кожна дитина. Цей атракціон для всієї родини вражає декораціями, а також щороку тішить новим сюжетом квесту. Гра з ельфами триває дві години, після чого можна залишитися на гарячий шоколад чи додатково відвідати платні майстер-класи з новорічного декорування.
Коли: з 22 листопада 2023 року до 12 січня 2024 року
з понеділка по п'ятницю з 14:30 до 17:30, а у вихідні з 9:00 до 18:00/
Адреса: PGE Narodowy — al. Księcia Józefa Poniatowskiego 1
Аби потрапити до Святого Миколая, доведеться пройти двогодинний квест з ельфами. Фото: fabrykaelfow.pl
9. Вистава «Imieniny Świętego Mikołaja»
Що станеться, якщо перевернути звичний сценарій, аби діти самі робили Святому Миколаю подарунки та сюрпризи? Нове шоу в ігровому форматі навчить дітей, що найцінніші подарунки — це ті, в яких ми самі вкладаємо душу, в яких є тепло й кохання.
Нова сценічна адаптація казки Андерсена написана спеціально для театру Capitol і сповнена гумором, чарами, таємницями та захоплюючими пригодами. Це історія про те, наскільки важлива дружба, а костюми героїв та музичний супровід роблять з цієї історії чуттєве та ефектне шоу.
Коли: 7 січня об 11:00
Адреса: Teatr Capitol — Scena Duza, ul. Marszałkowska 115
Журналістка, PR-спеціалістка. Мама маленького генія з аутизмом та засновниця клубу для мам «PAC-прекрасні зустрічі у Варшаві». Веде блог та ТГ-групу, де допомагає мамам особливих діток разом зі спеціалістами. Родом з Білорусі. В студентські роки приїхала на практику до Києва — і залишилася працювати в Україні. Працювала у щоденних виданнях «Газета по-київськи», «Вечірні вісті», «Сьогодні». Була автором статей для порталу оператора бізнес-процесів, де вела рубрику про інвестиційну привабливість України. Має досвід роботи smm-менеджером і маркетологом у девелоперській компанії. Вийшла заміж на телепроєкті «Давай одружимося», коли виконувала редакційне завдання. Любить людей та вважає, що історія кожного унікальна. Обожнює репортажі та живе спілкування.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Слід чітко розділяти депортацію та заборону на вʼїзд, тож розберемося, що це означає з юридичної точки зору.
Депортація — рішення прикордонника (стража граничного) щодо видворення іноземця з країни, коли його перебування незаконно або створює загрозу безпеці.
Заборона на в'їзд — це неможливість перетину кордону Шенгенської зони або деяких з її країн, навіть якщо у вас є на це юридичні підстави.
Під депортацією прийнято розуміти факт прийняття рішення владою Польщі про висилку іноземця через порушення ним закону або правил перебування, внаслідок чого відбувається примусовий виїзд іноземця і заборона на в'їзд на термін від кількох місяців до 10 років.
Примусове виселення або видворення іноземця з країни — це адміністративне покарання за порушення законодавства (наприклад, нелегальне перебування, прострочена віза, злочин). Може відбуватися як контрольований добровільний виїзд або як примусове видворення під конвоєм.
Що означають літери, які ставлять прикордонники в паспорт при забороні вʼїзду?
• А — відсутні документи, що необхідні для в'їзду в країну. Наприклад, немає закордонного паспорту, а є звичайний біометричний. Або не вистачає документів на дітей.
• С — немає підстав для вʼїзду. Наприклад, скінчився термін безвізу, віза або ВНЖ.
• Е — відсутні документи, що мають бути основою для вʼїзду. Наприклад, є паспорт з робочою візою, але немає освядчення від роботодавця, яке підтверджує факт роботи.
• G — не підтверджено необхідну для в'їзду грошову суму. Зараз це 75 злотих з людини на добу пересування.
• F — ця літера свідчить про те, що у іноземця вичерпані можливі дні перебування в країні. В такому випадку знову заїхати в Польщу буде можливо, коли буде поновлено безвіз або отримана нова віза.
Ці літери точно не означають депортацію, і тільки-но причину буде усунено, іноземець може вʼїхати без проблем. Наприклад, оформити візу, запрошення на роботу або взяти із собою необхідну грошову суму.
Небезпечні символи
• I — означає, що іноземця визнали загрозою для суспільства, країни або національних інтересів. Позбутися цього статусу досить складно і часом неможливо.
• H — іноземець перебуває у списках SIS (в Шенгенської інформаційної системі). Це база даних іноземців, яким заборонено в'їзд у Шенгенську зону або в конкретную країну Шенгену.
• D — віза чи документ для в'їзду є фальшивими.
• B — є також інші сфальсифіковані документи.
За що можуть депортувати українця в Польщі? Список причин
• Незаконна праця. Наприклад, незареєстрована підприємницька діяльність або робота за студентською візою
• Ухилення від сплати податків
• Порушення терміну перебування. Коли при це стає відомо на момент перебування в країні. Коли прострочений термін перебування виявлений на етапі повторного вʼїзду загрози депортації немає
• Грубе порушення чинного законодавства. Наприклад, водіння в стані алкогольного спʼяніння. А також якщо людина була засуджена за кримінальний злочин
• Підробка документів або користування фальшивими документами
• Надання органам державної влади інформації, що не є правдивою
• Якщо людина внесена до реєстру осіб, перебування яких не бажано на території країни
• Загроза національній безпеці або належність до терористичних організацій.
Згідно законодавству Польщі, ухвалити рішення про депортацію можуть Комендант (голова) підрозділу Стражі граничної або Комендант (очільник) конкретного пропускного пункту Стражі граничної. Але ініціювати роботу і перевірку ціх служб можуть також представники поліції і Міноборони, податкової служби, воєводи, служба розвідки та нацбезпеки й інші регіональні представники влади. Для цього вони мають направити заяву в Страж граничну, і вже комендант ухвалить рішення та термін депортації. Зазвичай це від 3 до 5 років.
Процес депортації не відбувається моментально: порушнику дають від 15 до 30 днів, щоб добровільно покинути країну. Якщо це прохання буде про проігноровано, тоді правопорушника будуть супроводжувати органи правопорядку до кордону. Залежно від виду порушення термін може бути різним — від пів року до п'яти років.
Чи можна оскаржити рішення про депортацію?
Так, це цілком можливо, і на це є 14 днів з моменту отримання рішення. Щоб оскаржити рішення про депортацію, необхідно звернутися із заявою у Воєводський ужонд. Якщо навіть правопорушник знаходиться в центрі утримання нелегальних мігрантів, бланк заяви можна попросити там. Розглядати апеляцію буде Управління зі справ іноземців, і до моменту прийняття рішення строк виїзду може бути продовжений. Також вам знадобиться досвідчений адвокат.
Чи можуть депортувати українців під час війни?
Як бачимо, так, якщо на це є політична воля. Для Євросоюзу питання депортації завжди має не тільки юридичний, але й моральний аспект. Якщо людина має статус воєнного біженця, або захист від польського уряду, то депортувати її непросто. Проте може підніматися питання про анулювання статусу і подальшу депортацію.
Взагалі, депортувати людину в країну, де йде війна, непросто, і це змушує органи правопорядку використовувати спеціальні механізми. У випадку з війною в Україні рішення приймається в індивідуальному порядку, бо країни Європейського Союзу не мають права примусово повертати біженців додому, поки триває війна. Депортувати можуть лише за вагомої причини, що стосується важких правопорушень або загрози нацбезпеці. Також враховується, чи є людина пенсіонером/інвалідом, чи приїхала вона з регіону України, де зараз тривають активні бойові дії.
Які варіанти отримати медичні послуги існують у Польщі?
Для українців під тимчасовим захистом у Польщі є опція обов'язкового медичного страхування NFZ (Narodowy Fundusz Zdrowia або Національний фонд охорони здоров'я) — і вона безкоштовна. Це державна система медстрахування, що забезпечує громадянам та іноземцям доступ до більшості медичних послуг. Фінансується вона за рахунок внесків роботодавців і підприємців, а також з держбюджету. Згідно з детективою тимчасового захисту, навіть українці, які офіційно не працевлаштовані, але мають активний статус UKR, можуть звертатися до державних лікарень та поліклінік Польщі (з табличкою NFZ) за безкоштовною медичною допомогою.
Однак багато хто купує додатковуприватну медстраховку, щоб уникнути довгих черг або піврічного очікування консультацій вузькопрофільного фахівця. У такому разі зручно вибрати приватну медичну опіку в одному з мережевих медичних центрів, адже так ви завжди можете користуватися послугами певної клініки, яка є до вас найближчою.
Приватна опіка дозволяє обирати лікарів, спеціалізацію, час та місце прийому, а також іноді отримувати знижки на ліки й процедури. Вона не замінює обов'язкового страхування NFZ, а діє паралельно. Види послуг, які покриває таке страхування, залежить від обраного пакета. Найдорожчий — цe Premium, в якому доступне навіть ушпиталення у разі потреби до приватного медичного центру (ціна пакета сягає 600 злотих на місяць).
Загалом вартість послуг приватного страхування стартує з 90 злотих на місяць. Зазвичай у такому пакеті вам будуть доступні тільки консультації певних фахівців і деякі аналізи. Частіше поляки обирають розширені пакети з великою кількістю різних фахівців та аналізів. Середня ціна такої послуги складає 250-300 злотих на місяць. Договір укладається на рік з оплатою помісячно. Якщо ви перестали оплачувати послугу, через 1-2 тижні затримки у вас забирають право доступу до послуг до погашення заборгованості.
Як оформити страховку в приватній клініці Польщі?
Щоб оформити приватну медичну опіку, слід звернутися до обраного медичного центру. У кожного з них свої тарифи, умови та пакети страхування. Зазвичай вартість залежить від віку, стану здоров'я, обраного пакета та терміну дії договору. Після заповнення анкети фахівець запропонує вам різні варіанти, і користуватися послугами можна буде відразу після присвоєння номера та створення картки страхування (karta ubezpieczenia). Ці дані потрібно буде пред'являти при кожному зверненні до лікаря. Але якщо ви їх забули, співробітник центру зможе перевірити статус страховки за номером PESEL. При цьому приватний медичний центр не перевіряє, чи активний у вас статус тимчасового захисту і чи легально ви перебуваєте в країні.
З одного боку, це здається дуже зручним — користуватися послугами приватного медичного центру за страховими тарифами, коли сама вартість однієї консультації тут починається від 250 злотих, не кажучи вже про вартість аналізів та інших маніпуляцій. Але наскільки це зручніше, ніж безкоштовні послуги з NFZ, і чи є приватна опіка аналогом державної медицини?
«Щойно приїхали до Польщі, дитина захворіла, і ми 8 годин чекали лікаря на SOR. Потім нас направили до лікарні, місць не було, і всю ніч син провів під крапельницею у коридорі. Все було настільки довго, що коли син одужав, я вирішила оформити ще й приватне медстрахування у великому медентрі, щоб більше не було таких довгих очікувань та нервів. Рік тому на двох дітей без хронічних захворювань пакет обійшовся мені в 565 злотих на місяць. Це був максимально повний пакет послуг з ушпиталенням, аналізами, консультаціями вузьких спеціалістів. Було зручно, що можна записатися прямо в аплікації, взяти консультацію онлайн і рецепт чи направлення на аналізи, але за рік ми відмовилися від цієї послуги», — розповідає киянка Марія Мамчур.
Незважаючи на всі зручності, описані в пакеті послуг, існує чимало підводних каменів, про які вам ніхто не скаже до того моменту, поки ви не зіткнетеся з реальною проблемою.
«З мого досвіду, а також досвіду знайомих, у період епідемій приватне медстрахування працює так само, як обов'язкове за NFZ, — пояснює Марія. — Наприклад, коли у Варшаві була епідемія грипу і всі хворіли, записатися до приватного лікаря можна було лише на два тижні вперед. А щоб невідкладно отримати доступ до послуг, також довелося довго сидіти в черзі. Якщо ж у цей період вам чи дитині потрібні крапельниця чи госпіталізація, а в приватній лікарні немає місць (а так часто буває), вас просто перенаправляють до звичайної лікарні NFZ. Тому така страховка далеко не завжди вирішує питання довгих черг.
Приватна страховка має сенс, якщо вам потрібні постійні консультації фахівців та певні аналізи, зазвичай це трапляється при хронічних проблемах зі здоров'ям, але якщо ви хворієте нечасто і плануєте звертатися до лікаря тільки у випадку вірусу, воно того не варте».
У приватних центрах немає інфекційного стаціонару
Моя історія з приватним медичним страхуванням завершилася після того, як мій син перехворів на кір. Почалася хвороба несподівано та бурхливо з високої температури та дуже поганого загального стану. Я зверталася по страховці до приватного медичного центру, але там говорили, що це звичайний вірус і треба чекати. За два візити у нас взяли лише загальний аналіз крові, тест на стрептокок і зробили платний тест на ковід. Як виявилось, у приватних центрах страховка не покриває тест на ковід, це було плюс 90 злотих за аналіз.
Коли дитині стало зовсім погано у вихідні, додзвонитися приватним медикам було неможливо, як і викликати швидку допомогу за їхнім номером. Ми поїхали до дитячої лікарні, де сину діагностували кір, поклали до інфекційного відділення та зрештою вилікували. У приватних центрах немає інфекційного стаціонару, та й домогтися ушпиталення там дуже складно — зазвичай всі місця вже зайняті.
У разі гострих станів та апендициту з ймовірністю в 99% вас відправляють до державної лікарні NFZ.
Отож, приватна медична опіка — це зручно, якщо вам потрібен постійний супровід педіатра або вузьких фахівців і регулярні аналізи. Але вона не замінює NFZ і не завжди справляється з вирішенням екстрених ситуацій.
Тут українці лікуються від самотності, спілкуються, вчаться, творять, підтримують одне одного й не дають своїм дітям забути рідну культуру. Тут підприємці сплачують податки в польський бюджет, а відвідувачі донатять на ЗСУ й плетуть на фронт сітки. UA HUB — простір, відомий серед багатьох українців у Польщі.
Керівниця UA HUB Ольга Касьян понад десять років працювала з військовими, правозахисними організаціями й волонтерськими ініціативами, поєднуючи досвід громадських зв'язків, урядових відносин і міжнародних комунікацій. Нині її місія — створити середовище, де українці в Польщі не почуваються ізольованими, а стають частиною сильної, згуртованої спільноти.
Ольга Касьян (в центрі) з відвідувачами концерту японського піаніста Хаято Суміно в UA HUB
Діана Балинська: Як з’явилась і втілилась ідея створення UA HUB у Польщі?
Ольга Касьян: Ще до війни, після народження моєї доньки, я гостро відчула потребу у просторі, де мами могли б працювати чи навчатися, поки діти займаються з педагогами поруч. Так народилася задумка створити в Києві «Мама-хаб» — жіночо-дитячий простір. Тоді реалізувати ідею завадило повномасштабне вторгнення, але сама концепція залишилась і в думках, і на папері.
Коли ми з донькою опинились у Варшаві, я вже мала значний досвід організаційної роботи — волонтерські проєкти, допомога військовим, адвокаційні кампанії. Я бачила, що тут є українці з підприємницьким досвідом, є люди з навичками, які можуть бути корисними громаді. Але кожен робив щось окремо. Мені здалося важливим створити простір, де ми зможемо об’єднатися: бізнеси — щоб розвиватися, а громада — щоб мати місце зустрічей, навчання та взаємопідтримки.
Саме тоді відбулося знайомство з представниками великої міжнародної компанії Meest Group, створеної українською діаспорою в Канаді (засновник — Ростислав Кісіль). Вони купили у Варшаві будівлю під свої потреби, і оскільки радо підтримують діаспорні ініціативи, стали нашими стратегічними партнерами: надали приміщення і здають його резидентам UA HUB зі знижкою. Це ключовий момент, адже без такого кроку створити подібний центр у Варшаві було б практично неможливо.
Сьогодні ми вже розглядаємо можливість створення подібних просторів і в інших містах Польщі, адже часто отримуємо від української спільноти такі пропозиції.
— Хто сьогодні є резидентами UA HUB і які у них можливості?
— Наші резиденти дуже різні: це мовні школи, дитячі гуртки, танцювальні студії, творчі майстерні, спортивні секції, освітні й культурні ініціативи, а також професійні послуги — юристи, медики, майстри з краси тощо. Усього в хабі працює близько 40 резидентів, і вільних приміщень вже немає.
Послуги наших резидентів платні, але їхні ціни залишаються конкурентоспроможними.
До того ж у нас є негласне правило: принаймні раз на тиждень у хабі відбувається якась безкоштовна подія чи ініціатива — майстерклас, воркшоп, лекція чи дитяче заняття
Також до нас приходять жінки, які займаються плетінням маскувальних сіток для ЗСУ — для таких ініціатив оренда в хабі безкоштовна. Таким чином кожен може знайти щось для себе, навіть якщо поки не має можливості витрачати на це гроші.
Плетіння маскувальних сіток, потреба в яких ніколи не закінчується
Усі наші резиденти працюють легально — у них є зареєстрована одноособова господарська діяльність або спілка, вони сплачують податки. Тож вони без проблем користуються соціальними виплатами, наприклад 800+.
Для нас офіційно оформлені документи є дуже важливим моментом, адже більшість резидентів — це жінки, мами, які поєднують роботу та сім’ю і можуть завдяки такій системі впевнено планувати своє життя за кордоном
Взагалі, для підприємців резидентство в UA HUB означає значно більше, ніж просто оренду кімнати. Це доступ до цілого середовища — підтримка, нетворкінг, обмін досвідом, коло потенційних клієнтів і партнерів. Важливо, що кожен резидент робить свій внесок у підтримку української спільноти за кордоном та допомогу тим, хто зараз стоїть на захисті нашої держави.
А для відвідувачів UA HUB це можливість «закрити всі потреби» у межах однієї локації: від занять для дітей та мовних курсів до відпочинку, зустрічей, консультацій юристів і медиків, культурних подій.
Жартуємо, що в нас немає хіба що супермаркету
— У чому відмінність UA HUB від інших проєктів і фундацій для українців?
— По-перше, ми — незалежний проєкт, без грантів і дотацій. Кожен резидент робить свій внесок у розвиток простору.
Це бізнес-модель, а не дотаційна історія
Так ми залишаємося самодостатніми й вільними від сторонніх впливів.
По-друге, ми поєднуємо бізнес і соціальну місію. Тут можна заробляти й водночас допомагати — як у буденних речах, так і в критичних ситуаціях. Наприклад, коли один з наших співгромадян загинув, саме тут швидко зібрали ресурси й допомогу для його сім’ї. Це — про силу горизонтальних зв’язків.
Діти пишуть листи воїнам
— Ваш слоган — «Свій до свого по своє». Що він означає?
— Для нас це гасло не про відгородження від когось, а про взаємну підтримку. Коли людина опиняється в іншій країні, їй особливо важливо мати спільноту, яка допоможе відчути: ти не сам. У нашому випадку це спільнота українців, які зберігають свою ідентичність, мову, культуру, традиції — і водночас відкриті до співпраці й спілкування з поляками й іншими громадами.
Ми дбаємо про те, щоб українці могли залишатися українцями навіть за кордоном. Наприклад, у нас є курси з української мови для дітей, які тут народилися або приїхали зовсім маленькими. Для них це можливість не втратити коріння, не загубити зв’язок з власною культурою. Ми часто наголошуємо: наші діти — це майбутній генофонд, адже зростаючи в Польщі, вони зберігають українську ідентичність.
Інший аспект — взаємна підтримка бізнесів. Українці можуть купувати товари й послуги одне в одного. Таким чином ми тримаємо економічну ланку всередині спільноти й водночас допомагаємо кожному бізнесу розвиватися.
— Ви сказали, що UA HUB відкритий для поляків. Як ви працюєте з українцями в умовах наростаючого негативного ставлення частини польського суспільства?
— Дійсно, ми завжди відкриті для поляків. Ми співпрацюємо з фундаціями, лікарями, вчителями та іншими професійними спільнотами з Польщі. Важливо наголосити: UA HUB — це не «гетто», а простір, який приносить користь усім.
Тут можна знайти українські товари й послуги, відвідати культурні й освітні заходи, познайомитися з українською культурою. Це взаємне збагачення і спосіб будувати горизонтальні зв’язки між українцями й поляками.
Заняття із писанкарства
Щодо негативного ставлення: ми розуміємо, що інколи воно проявляється через емоції, політичну риторику чи непорозуміння. Особисто я сприймаю це спокійно, бо маю багатий досвід роботи в стресових ситуаціях з військовими та волонтерськими організаціями.
Наша стратегія — показувати цінність українців і створювати спільні проєкти. Наприклад, ми плануємо проводити курси першої допомоги польською мовою — зараз ця тема дуже актуальна
Ми живемо у світі, де існують загрози з боку Росії та Білорусі, і це питання безпеки для всієї Європи. Навіть якщо немає прямих зіткнень армій, загроза дронів чи ракет — це терор і це породжує страх, а люди, коли перебувають у страху, стають більш вразливими до маніпуляцій.
Саме тому нам важливо об’єднуватися, ділитися досвідом і підтримувати одне одного. Це стосується не лише культурних і соціальних проєктів, але й навчань, підготовки цивільного населення та, за потреби, навіть військових ініціатив. Польський народ історично вольовий і стійкий, він пережив багато гноблення й випробувань, і це дозволяє будувати партнерство на взаємоповазі й солідарності. Лише разом ми можемо захищати демократичні й гуманістичні цінності, які плекалися десятиліттями, і протистояти будь-яким зовнішнім загрозам.
— Зараз багато говорять про інтеграцію українців у польське суспільство. Як ви це розумієте і що робить UA HUB у цьому напрямку?
— Інтеграцію не варто сприймати як щось примусове, на кшталт «треба змусити людей адаптуватися». Це природний процес проживання в новому середовищі. Навіть якщо в межах однієї країни людина змінює місто — умовно з Донецька переїжджає в Ужгород, — то вона так чи інакше проходить інтеграцію в іншу локальну спільноту, зі своїми традиціями, мовними чи навіть релігійними відмінностями. Так само українці інтегруються у Польщі і, треба сказати, роблять це досить швидко.
Українці — нація, яка легко підхоплює традиції, швидко вчить мову, відкрито взаємодіє. Польща в цьому сенсі є особливо близькою через ментальність і схожість мов. Особисто я польську мову не вчила спеціально, але вже без проблем можу нею спілкуватися у повсякденному житті й по роботі. Це все побутова інтеграція, яка відбувається щодня.
Наші діти — це особлива тема. Вони або народилися тут, або приїхали зовсім маленькими. Вони ходять у польські садки й школи, вчаться польською, переймають традиції. Фактично вони виростають у двох культурах, і це величезний ресурс як для України, так і для Польщі.
Поляки точно не повинні втратити цих дітей, адже навіть якщо вони колись поїдуть з Польщі, то назавжди збережуть мову й розуміння місцевої ментальності. Це майбутні «містки» між нашими країнами
Нещодавно мене запросили долучитися до організації онлайн-зустрічі між українськими підлітками — тими, хто залишився в Україні, і тими, хто через війну був змушений шукати безпеки за кордоном. Аби створити простір для діалогу, взаємної підтримки й збереження спільної культурної ідентичності.
Пізніше, однак, європейські організатори відмовилися від реалізації задуму. Побоювання звелись до того, що такий формат може ненавмисно стимулювати бажання дітей залишити Україну. Адже діти, які зараз перебувають у Польщі, могли б розповісти ровесникам в Україні про чудову іноземну освіту, можливості для розвитку здібностей, подорожей, інклюзію тощо. І зрештою це, на їхню думку, могло б сприяти подальшому посиленню демографічної кризи, в яку Україна занурилась через повномасштабну війну.
Мене вразила ця впевненість у тому, що діти за кордоном щасливі, адаптовані й інтегровані, а також відчувають виключно плюси нового статусу. Я спілкуюсь з чималою кількістю українських підлітків, зокрема в Польщі, і з перших вуст знаю, наскільки часто вони відчувають глибоку самотність, депресію, виснаження, тривогу через розлуку з рідними, культурні непорозуміння, булінг, мовні бар’єри, життя в «українській бульбашці», хронічну втому їхніх матерів і невизначеність майбутнього.
Глибоке усвідомлення ситуації — важливий крок до розуміння реального досвіду українських підлітків за кордоном. Яке допоможе ефективно їх підтримати.
Хлопці, дівчата й українці
Після 24 лютого 2022 року Польща доклала значних зусиль для інтеграції українських дітей у свою освітню систему. Було забезпечено достатню кількість місць у школах, ліцеях і технікумах, згодом — запроваджено посади міжкультурних асистентів вчителів, створено інтеграційні класи, організовано додаткові заняття з польської мови. Усі ці кроки були спрямовані на те, щоб діти з України могли якнайшвидше опанувати мову, адаптуватися до нових умов навчання і впевнено почуватись у новому середовищі.
Але не все так просто. Так, наприкінці 2022 року майже всі українські однокласники моїх дітей, які навчалися в сьомому класі початкової школи, залишили польські навчальні заклади й повернулися до дистанційного навчання за українською програмою. Частину з них повернутися за парти польських шкіл змусили тільки обмеження у виплаті 800+ для українських дітей, які не навчаються в польській освітній системі.
Причини цього — комплексні. Насамперед — різниця в навчальних системах. До українських учнів в 2022 році застосовували ті самі академічні вимоги, що й до польських, які роками навчаються за цими стандартами й вчать польську від народження. Мовний бар’єр, високий темп викладання, відсутність розуміння й підтримки в класі, а також надія на повернення в Україну й наслідки гострого стресу — все це посилювало відчуття ізольованості, «інакшості». І у багатьох спровокувало новий стрес і нову психологічну травму.
Період, коли як ніколи потрібне відчуття приналежності до соціуму, через війну і втрату звичного оточення українські підлітки-біженці проходять самотніми. Фото Shutterstock
«У нашому класі сформувалися три окремі групи, навіть вчителі так до нас зверталися: “хлопці, дівчата й українці”, — згадує 15-річна Софія, яка мешкає з родиною у Любліні. — Українці відразу згуртувалися, оскільки польські діти вже мали власне, усталене коло спілкування, в яке нікого не поспішали пускати». Контакт з польськими однолітками не склався — ні з боку українців, ні з боку поляків не було реальних зусиль для налагодження комунікації.
Мама Софії Оксана запевняє: родина доклала чималих зусиль, щоб сприяти адаптації дітей. Вони разом відвідували культурні події, брали участь у шкільних заходах, вивчали польську мову, регулярно спілкувалися з педагогами. Але на відміну від молодшого сина, який адаптувався доволі швидко, доньці-підлітку виявилось значно складніше.
Ти маєш бути не за партою, а на фронті
Особливо вразливими виявилися хлопці старшого підліткового віку. У розмовах з десятками родин лунала одна й та сама історія: українських хлопців ображали за те, що вони не на фронті, натякаючи, що їм слід повернутися й воювати. Деякі не витримували психологічного тиску — кидали навчання або навіть поверталися до України.
«Я працювала на трьох роботах — мила посуд, готувала їжу для кейтерингу, прибирала під’їзди. Була впевнена: головне, що діти у безпеці, навчаються, а я повинна забезпечити родину всім необхідним», — розповідає Надія, мама 18-річного Артема, яка разом із сім’єю переїхала до Польщі в березні 2022 року.
Але незабаром вона дізналася, що син майже не відвідує заняття у технікумі. Виявилось, хлопця принижували однолітки — мовляв, мав би бути на війні, а не ховатися в Польщі.
Між матір’ю і сином стався серйозний конфлікт: вона намагалася донести, скільки зусиль докладає, щоб дати йому шанс на спокійне життя. Він відрізав: «Я тебе про це не просив»
Родина звернулася до психолога, і спеціаліст пояснив: агресивні висловлювання польських підлітків часто є віддзеркаленням їхніх власних страхів. Вони підсвідомо бояться, що у разі поразки України воювати доведеться їм — вже за свою країну.
Школа для українців Caritas в Ольштині, 2024. Фото: Karol Porwich/East News
Ми вас не просили нас рятувати
Психологиня Ірина Овчар тривалий час працює з дітьми й підлітками, які зазнали травматичного досвіду війни. Вона каже: «Підлітковий вік — це складний період, коли дитина фізично й психологічно переживає потужні трансформації — у тілі, мозку, сприйнятті себе. У цей момент їй як ніколи потрібне відчуття приналежності до соціуму, підтримка й схвалення однолітків. Але через війну, втрату звичного оточення і розрив контактів дуже багато українських дітей проходять цей етап самотніми».
Історії українських родин у Польщі свідчать: навіть коли дитина формально інтегрована — тобто відвідує школу/технікум/ліцей, складає іспити, має якесь коло спілкування, — це ще не гарантує справжньої її адаптації. І того, що батьки одного дня не почують: «Я тебе не просив\просила мене рятувати».
«Я приїхала до Польщі з двома доньками, — розповідає Юлія. — Старша, підліток з високою мотивацією, швидко опанувала мову, вступила до престижного університету, стала займатися спортом, брати участь у змаганнях. Здавалося, класичний приклад успішної інтеграції». Проте реальність виявилася складнішою. Щойно доньці виповнилося 18, вона несподівано придбала квиток до Києва. І поїхала — до тієї самої квартири на п’ятнадцятому поверсі, з якої родина тікала від війни. І зараз навіть під час обстрілів і блекаутів вона відмовлялася повертатися до Польщі — навіть на канікули. Дівчина навчається у київському університеті й називає два роки в Польщі «вирваними з життя».
Молодшій доньці Юлії адаптація далася ще важче. За кілька років — чотири зміни школи, постійне відчуття відчуження, булінг з боку польських однолітків, депресія, медикаментозне лікування. Її соціальний простір досі обмежений кількома українськими знайомими в Польщі й онлайн-спілкуванням з друзями з України. А найсильніше її бажання — повернутися додому.
«Мій досвід адаптації підлітків — це epic fail (невдача, провал космічного масштабу — Ред.)», — із сумом визнає Юля. Вона переконана: її історія — не виняток. За її словами, схожі проблеми мають чимало її знайомих родин — у когось діти замикаються, ні з ким не спілкуються, у когось стають інертними, у когось бунтують, стають агресивними й не хочуть вчитися.
«Підлітки, особливо ті, хто приїхав у старшому віці, демонструють дуже високий рівень дезадаптації. І проблема не лише в мові — це передусім про втрату зв’язку із собою і своїм місцем у світі»
Мовно-культурна бульбашка — це ліки. Які не варто передозовувати
«Моя вічна компанія — українці й білоруси. Навіть у літньому таборі чи на екскурсіях вчителі щоразу селять нас в один номер — наче ми окрема спільнота, наче польським одноліткам некомфортно з нами ділити простір», — розповідає 16-річна Яна.
Таке коло спілкування лякає деяких батьків, які помічають, як їхні україномовні від народження діти переходять на російську мову, бо вона зрозуміла підліткам з пострадянського простору. Вони починають активно слухати російську музику, споживати російськомовний контент. Плюс спілкування лише з представниками спільного мовно-культурного простору посилює відчуття ностальгії.
А буває і таке, що навіть високий рівень володіння польською не гарантує повного прийняття. «У класі я — найсильніша з польської мови, — ділиться 15-річна Аліна. — Мені подобається мова, я люблю читати, цікавлюся польською літературою і історією. Але вчителька ніколи не ставить мені “шестірку”, максимум — п’ять із плюсом. Іншим за ті самі відповіді — шість. Уже й польські однокласники жартують: “Шестірки з польської — тільки для громадян Польщі, а не для українських біженців”».
Українські діти в школі Материнка у Варшаві, 2024. Фото: Aliaksandr Valodzin/East News
Тетяна, мама 19-річного Влада, розповідає, що в 2022 році, коли вони тільки приїхали до Польщі, все здавалося чудовим: місто, природа, доброзичливі люди. Польські родини допомагали з побутом і працею, і Влад навіть провів місяць у молодіжному оздоровчому таборі. Навчався він тоді онлайн в українській школі, в Польщі приятелів не було. І вже через пів року почалися проблеми. Хлопець, наче мантру, повторював: «Мої друзі й рідні залишилися в Первомайську, вони живі, нікого не вбили ракети, а ти мене привезла на чужину. Я хочу нормальний випускний, хочу бачити своїх друзів. Тут мені все чуже».
Через рік Влад самостійно зібрав речі і поїхав в Україну, а мама залишилася в Польщі. В Україні він закінчив школу, після чого… повернувся до Польщі. І на цей раз його стан і ставлення до ситуації вже були зовсім іншими. Хлопець швидко вивчив польську, пішов працювати, завів друзів серед поляків, українців. Зараз можна сказати, що він справді інтегрувався. В Україні він так би мовити «закрив гештальт», видихнув, подивився на ситуацію з іншого ракурсу. І перезавантажився, відновив сили, ресурси, необхідні, щоб взяти на себе відповідальність. Праця в Польщі теж сильно допомогла йому стати дорослішим — юнацький максималізм поступився місцем реалістичному погляду на життя.
Мене прийняли, бо я вмів те, що цінували вони
Прагнення стати частиною спільноти інколи штовхає українських підлітків на суперечливі кроки. «У ліцеї українці трималися окремо від поляків, і я все думав, як потоваришувати з місцевими, — розповідає 19-річний Максим. — Якось ми разом поверталися з уроків, і хлопці почали жалітися, мовляв, вони так люблять пиво, але їм його ще не продають, доводиться йти на різні хитрощі. Оскільки я був старший за них і вже мав право купувати алкоголь, я зайшов, придбав декілька пляшок і ефектно їх пригостив. І з того часу вони щотижня кликали мене гуляти, я купував їм пиво, вони повертали мені гроші, а потім ми сиділи в парку і спілкувалися. Завдяки цим розмовам я вивчив польську — живу, молодіжну, без акцента. Не знаю, скільки б тривала ця “куплена прихильність”, але якось вони зізналися: “Ти класний, ми тебе любимо, але інших українців — ні”. І я перестав з ними гуляти».
Коли Максим вступив в університет, то став просто так допомагати іншим: українцям — з мовним питанням, перекладами, іспитами; полякам — з домашкою на семінари, а також розумінням нюансів криптовалют. Сьогодні у Максима чимало приятелів з обох країн, і він вважає себе добре інтегрованим:
«Я перестав бути біженцем, коли почав допомагати іншим»
За його спостереженнями, із чужинця на свого мігрантів перетворюють, зокрема, їхні таланти. Наприклад, музика, мистецтво з їхньою універсальною мовою. Грати в шкільному гурті, талановито малювати — все це завжди привертає увагу однолітків. А ще класно допомагає спорт. «Мого друга, наприклад, прийняла місцева баскетбольна команда, коли він показав наполегливість на тренуваннях. Спортивні колективи мають “кодекс поваги до новачків” — на відміну від шкільних колективів».
Простір без страху й осуду
Коли Альберту Ейнштейну було 15, він був змушений переїхати — спочатку до Італії, а згодом до Швейцарії. У листах до рідних він писав, що відчував себе дуже самотнім і відчуженим, бо його довго вважали чужим. Що зрештою допомогло? Захоплення фізикою і підтримка вчителя — тобто «втеча» від реальності у цікаву справу і поява значущого дорослого у житті.
Схожі фактори, стверджує психологиня Міранда Ковен, допомагають дітям-біженцям і сьогодні: хобі як порятунок, бодай один значущий дорослий (вчитель, тренер, керівник тощо) і можливість виражати себе без страху й осуду
Найбільше пощастило тим підліткам, яким вдалося зустріти підтримку серед викладачів польських навчальних закладів. Олена, мама 17-го Олександра, каже, що підтримка вчителів і перші добрі контакти у школі дали сину сили рухатися вперед і не буксувати на складнощах. Спершу родина опинилася в невеликому селі, де не було дітей його віку. А Сашко дуже хотів вчитися, тому вже 10 березня попросив директора прийняти його до 8 класу з обіцянкою за три місяці опанувати польську мову й підготуватися до іспитів.
Завдяки підтримці вчительки пані Басі та директора місцевої школи, які повірили у його наполегливість, хлопець дійсно швидко адаптувався. Спочатку він спілкувався зі своїми однокласниками сумішшю англійської і російської, поступово вдосконалюючи польську. А вже за кілька місяців дійсно склав іспити: з польської — на 86 балів, а з інших предметів — на 100.
Також Сашко став активним учасником харцерського руху — польських скаутів, і це допомогло йому знайти нових друзів, розвивати свої інтереси і почуватися частиною місцевої спільноти. Він знайшов друзів серед польських і українських однолітків, бере участь у різних секціях і гуртках, а також зустрів перше кохання.
Більше відповідальності й свободи
Інтеграція підлітків залежить від багатьох факторів. Як можуть допомогти саме батьки? Бути прикладом і підтримкою. Якщо батьки сильно тужать за домівкою, спілкуються тільки з українцями, дітям буде важче адаптуватися. Якщо батькам підсвідомо спокійніше, що дитина тихо сидить одна вдома «в безпеці», то у підлітка може не знайтися енергії для інтеграції. Тому меседж дітям має бути такий:
«Ти тут заради безпеки, ти завжди можеш повернутися додому, але — з новими знаннями, вміннями, контактами, які дадуть тобі перевагу»
Тетяна, мати 17-річного Микити Вдовика, розповідає, що завжди виховувала сина так, щоб він міг жити самостійно без її опіки: змалку — численні гуртки й табори з походами в гори, байдаркові сплави й поїздки за кордон. Часті зміни оточення допомогли йому розвинути сильні навички спілкування, тож вимушена еміграція не стала викликом.
Микита Вдовик. Приватний архів
Ще до війни сім’я планувала, що Микита після 9 класу вступить до польського коледжу. Він готувався, вчив мову, але війна внесла свої корективи. У 15 років, разом із групою підлітків з молодіжної організації, він був евакуйований до Франції, де прожив 4 місяці, відвідував місцеву школу. Вже у Франції Микита проходив співбесіду у польському коледжі й отримав підтвердження зарахування. Восени 2022 року він поїхав до Польщі, де оселився у Щецині в католицькому гуртожитку і почав навчання в технікумі за спеціальністю «Інформатика». Опіку над ним оформила двоюрідна сестра, яка проживає за 500 км від нього, тож Микита змушений був самостійно організовувати своє життя і навчання.
Перший рік він жив з українцями, а наступного — з поляками. Завдяки чому легко інтегрувався і знайшов друзів. Зараз Микита навчається в університеті в Лодзі, зустрічається з дівчиною, займається волейболом, вейкбордингом, шахами й грою на гітарі. Його мама Тетяна розповідає, що головним секретом успіху є підтримка, дисципліна, відкритість до нового й відповідальність. Вона допомагає сину фінансово, але з чітким правилом: гроші надходять лише раз на місяць, аби він навчився розпоряджатися бюджетом.
Микита також підробляє — знімається в масовках, роздає листівки. Мама наголошує, що важливо давати дітям свободу, довіряти їм і ставати для них моральними орієнтирами, а не контролюючими фігурами. Тоді дітям простіше буде адаптуватися до різних життєвих викликів.
Як жінка я з жахом спостерігаю за сьогоднішніми новинами з Польщі й відчуваю, що вся країна поступово обертається проти жінок. Зростання кількості прихильників Ендрю Тейта (американсько-британського кікбоксера, звинуваченого у торгівлі неповнолітніми, сексуальних стосунках з ними й згвалтуваннях, «гуру» інселів) і те, наскільки його наративи стали нормою, викликають у мене не лише страх за власну безпеку, а й за майбутнє цієї країни. Дедалі більше людей, особливо чоловіків, голосують за правих, і результати першого туру останніх виборів більш ніж тривожні.
Окрім очевидного факту, що ми живемо в патріархальній системі, яка підтримує напади на меншини, головними винуватцями цих процесів я вважаю брак освіти й соцмережі. Позиція польського уряду, що сексуальна освіта в школах непотрібна, призводить до масової необізнаності молоді щодо таких важливих речей, як згода, контрацепція й здорові стосунки. Відсутність цієї освіти не лише робить молодих людей вразливими до дезінформації та шкідливого досвіду, а й зміцнює патріархальні норми, за якими сексуальність і права визначаються із застарілої, чоловічої перспективи — без урахування поглядів жінок чи ЛГБТК+-спільноти.
Пам’ятаю, як у школі розмови про секс обмежувалися термінами на кшталт «менструація» чи «мутація голосу у хлопців», а тема жіночої анатомії викликала хоровий сміх.
Сьогодні мене страшенно бентежить, наскільки мало знають мої польські ровесники-чоловіки про жіноче тіло, навіть про такі базові речі, як піклування після сексу (aftercare)
Як ми можемо почуватися шанованими з боку чоловіків і безпечно, якщо нам ніколи не давали простору відверто говорити про зміни, які переживає наше тіло?
Чоловічі голоси домінували в моєму класі так само, як сьогодні домінують у суспільстві. Бо польська система освіти не дає дітям необхідних знань, а ПіС (консервативна клерикальна партія «Право і справедливість» Ярослава Качинського — Ред.) послідовно обмежує доступ до достовірної інформації — через заборону освітніх програм і книжок. У результаті молодь шукає відповіді в соцмережах. Інтернет міг би дійсно стати корисним інструментом, але сучасні алгоритми роблять його радше шкідливим.
Нещодавно я слухала інтерв’ю американської письменниці й феміністки Лори Бейтс.
Бейтс розповідає, що достатньо завести в TikTok акаунт з чоловічим ім’ям — і вже за 10 хвилин алгоритм почне підкидати сексистський і токсичний контент
Це доводить, що соцмережі не хочуть нас освічувати. Вони хочуть маніпулювати — і це ідеально відповідає цінностям власників цих платформ. Знаючи, що такі люди, як Ілон Маск, володіють Twitter і поділяють подібні погляди, ми повинні критично ставитися до контенту, який там публікується. Але зазвичай ми забуваємо про фактчекінг і піддаємося поверхневому впливу.
Велику роль у цьому мають відігравати батьки. Але хоча саме вони відповідають за виховання дітей, інтернет став вихователем, якого неможливо контролювати. Як можна очікувати, що батьки стежитимуть за контентом, з яким стикаються їхні діти, якщо чимало з них навіть не вміють користуватися TikTok чи Instagram? Відповідальність мають нести платформи, але оскільки цього не відбувається, ми мусимо піднімати цю тему в суспільстві. Коли системи не працюють або ставлять прибуток понад безпеку, ми мусимо діяти. Треба підвищувати обізнаність, популяризувати цифрову грамотність і створювати простір для відвертих розмов, щоб молодь могла існувати в цьому світі без патріархальних фільтрів.
Те саме стосується порноіндустрії. Вона — патріархальна, расистська та сексистська, але в Польщі доступ до неї є у всіх. Достатньо клікнути «Мені 18+» — і можна дивитися. В еру смартфонів це дуже просто. Але ця індустрія не показує здорових прикладів кохання чи сексу: у більшості фільмів все закінчується оргазмом чоловіка — без жодних ознак згоди чи турботи про жінку.
Коли молодь не отримує сексуальної освіти, а порно стає основним джерелом знань про секс, це створює величезну загрозу — особливо для жінок
Наслідки цього явища показано в серіалі «Юнацтво» (Adolescence), який демонструє, як контент, який споживають хлопці, може провокувати агресію. Зараз як ніколи ми мусимо зробити освіту молоді пріоритетом — особливо коли ідеології ультраправих набирають сили й переписують культурні наративи.
Замість навчальних серіалів на кшталт «Сексуальна освіта» чи «Юнацтво», які нормалізують розмови про ідентичність, стосунки та згоду, чимало хлопців обирають таких персонажів, як Тейт. Цей контент живиться вразливими людьми, годуючи їх гіпермаскулінними ідеями, що прославляють агресію та придушення емоцій. Це не просто «погані приклади». Це — нормалізація ненависті. Коли такі ідеї стають нормою, вони формують світогляд, який атакує жінок, заперечує згоду та популяризує культуру насильства й нерівності.
*Інцели — (від англ. incels, involuntary celibates — «ті, хто вимушено утримуються (від сексу)») — рух білих гетеросексуальних чоловіків, які вважають, що «секс є ресурсом, яким монопольно володіють жінки й розпоряджаються ним, аби маніпулювати чоловіками». Провину за своє вимушене утримання чоловіки-інцели покладають на жінок
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
.avif)
