Ексклюзив
20
хв

«Мені подобається людей вбивати». Як діалоги, які ніхто не мав почути, стали розмовами, які мусить почути кожен

«А місцеві як до вас ставляться?» — питає по телефону російського військового командира його дружина. «Місцеві вже зі злістю починають… — відповідає той. — Все сільське господарство, вся промисловість стоїть. Ішла мати з двома дітьми... Ну і чо, наші вальнули її при дітях. Завалили». «Ну а що, вона теж ворог!» — схвалює почуте жінка

Катерина Копанєва

Когнітивний дисонанс пов'язаний із тим, що російські окупанти — це люди, але їхні вчинки — нелюдські. Фото: Instagram Libkos

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Цю розмову російського окупанта з дружиною перехопила українська розвідка 7 травня 2022 року. Уривок бесіди увійшов до фільму української режисерки Оксани Карпович Intercepted («Перехоплені», а в українській версії «Мирні люди»), прем'єра якого відбулася в кінці лютого на Берлінале. Фільм отримав спеціальну відзнаку екуменічного журі у секції Forum, згадку від журі Amnesty International і став одним із найбільш обговорюваних на фестивалі. Стрічка також зібрала головні нагороди WATCH DOCS 2024 і міжнародних кінофестивалів у Кракові й Гонконзі.

Європейських глядачів шокували розмови російських солдатів, які розповідають своїм дружинам та матерям, як їм подобається катувати та розстрілювати. Не менше вражає реакція жінок, які буденним тоном розпитують деталі і навіть схвалюють страшні злочини — деякі з них просять чоловіків ґвалтувати українок та розмірковують, як вони самі катували б українських дітей. На тлі цих записів показані кадри руйнувань та хаосу, які залишають росіяни в Україні. Режисерка Оксана Карпович називає фільм «співставленням двох реальностей»: реальності українців, які переживають війну, та реальності росіян, які цю війну ведуть.

Стрічки Intercepted поки немає у відкритому доступі, в Україні фільм з'явиться не раніше червня

Уривки перехоплених розмов протягом 2022 року публікувалися на офіційних сайтах СБУ та ГУР України. Українська журналістка та громадська діячка Юлія Нікітіна, з якою режисерка Оксана Карпович співпрацювала у процесі створення фільму, особисто зібрала, розшифрувала та систематизувала понад 500 таких записів. Вони увійшли до створеної Юлією онлайн «Енциклопедії громадянина».

— Розшифровки перехоплень далися мені непросто: після того, що чула, довго приходила до тями, — розповідає Sestry Юлія Нікітіна. — Мені зрозумілий шок європейських глядачів — мабуть, показані у фільмі речі перевернули їхнє уявлення про те, що відбувається.

Багато людей у Європі впевнені, що єдиним винуватцем війни є Путін. І тут вони чують, як російські солдати розповідають, що їм подобається вбивати мирних мешканців. А матері та дружини цих військових схвалюють їхні вчинки та просять привезти їм речі вбитих українців.

Мені б хотілося, аби закордонні журналісти якомога частіше використовували матеріали з енциклопедії, де є всі перехоплені розмови за 2022 рік — це докази, які допоможуть багатьом людям в інших країнах відкрити очі на те, що відбувається в Росії. Коли зі мною зв'язалася Оксана Карпович, яка на той час працювала над створенням фільму, я прискорилася з розшифровками, щоб їй допомогти.

«Я б цим дітям по вуху кожен день відрізала б, по пальцю»...

Найстрашніші записи (деякі з них увійшли до фільму) я зібрала в розділі «Кати України». Багато хто з цих росіян був ідентифікований українськими спецслужбами, тому в енциклопедії є їхні прізвища і навіть фотографії.

Є, наприклад, жінка, яка в одному із записів у розмові з чоловіком каже, що хоче особисто катувати дітей. Вона працювала у дитячій лікарні (!), куди привозили викрадених росіянами малих українців.

Росіян звуть Юлія і Володимир Копитови. На перехопленому записі, опублікованому 11 травня 2022 року, Юлія каже чоловікові:

«А ти знаєш, ось ці діти нашим дітям кажуть, що 9 травня «це не наше свято». Це діти, наші діти у школі кажуть. І ти знаєш, що вони потім виростуть, так і буде…. Чого Путін усіх «в Росію їдьте, їдьте?» Придурків цих... Взяли б усіх там перебили б та й нахер.

— Яка ти добра.

— Я б їм, навпаки, наркотики вколола, якби працювала, і дивилася б їм у вічі і сказала б: «Здихайте». Я б їм піські різала, зірки на спинах вирізала б, і взагалі по вуху кожен би день відрізала б, по пальцю, щоб їм боляче так було.

— Це ж діти, Юль.

— Я просто ненавиджу цих українців, Вов, тепер взагалі ненавиджу. Я навіть дітей цих розстріляла б».

Бахмут, 2023. Фото: Instagram Libkos

— Реакція жінок у багатьох випадках навіть страшніша, ніж те, що розповідають їхні чоловіки, — підмічає Юлія Нікітіна. — Чоловік каже, що вбив жінку на очах її дітей, а дружина схвалює. Дружина іншого окупанта сама просить чоловіка ґвалтувати українок: «Ти давай там, українських баб ґвалтуй, дозволяю» (цю розмову між російським солдатом Романом Биковським та його дружиною Ольгою було перехоплено 12 квітня 2022 року. — Авт.). Готовність прийняти будь-яке звірство за норму, якщо ти на одному боці з тими, хто його коїть, вражає.

Окрема тема — матері російських військових. Богобоязливі жінки, які розповідають, як ходять до церкви, просять синів «вбивати більше українців». Інші матері абсолютно байдужі. На одному із записів окупант скаржиться матері на ситуацію на фронті — розповідає, що командири кидають солдатів «на м'ясо», що військові за першої нагоди намагаються втекти. На що мати каже йому залишатися до кінця і переконує, що на фронті він «відпрацьовує своє минуле життя, в якому зрадив батьківщину». Не схоже, щоб її хвилював той факт, що її син може загинути.

«На тілі чоловіка можна зробити 21 розу»

Діючі особи перехоплення від 3 травня 2022 року — російський військовий Костянтин Соловйов та його мати Тетяна з Калінінградської області. Костянтин, який служить у 11—му армійському корпусі Балтійського флоту і знаходиться у Харківській області, розповідає матері:

«У мене на очах, коротше (ну я теж у цьому брав участь), катували полонених. ФСБшники. Знаєш, що таке «розочка»? На тілі чоловіка можна зробити 21 розу. 20 пальців і член, перепрошую. Бачила, як роза, коли розпускається, розкривається? Ось, так само вздовж кісток шкіра зрізається з м'ясом, а потім все пальці... Те ж саме робиться і там... Або ось ще один спосіб тортур, забув, як він називається — трубу в жопу вставляють і туди колючий дріт засовують ... Ось це ось з дротом начебто ще з Чечні, кажуть ... Навіть ні крапельки не шкода мені... Мені це так подобається».

Мати ката, яка на початку розмови розповідала про те, як ходила по церквах і молилася за сина, спокійно слухає та каже: «А я тобі завжди говорила, що я себе ще стримую. Якби я туди потрапила, я б теж кайфувала від цього. Ми ж з тобою однакові».

Авдіївка, 2023. Фото: Instagram Libkos

— Варто зазначити, що іноді (дуже рідко) на записах зустрічалися адекватні люди, які були в шоці від того, що відбувається, — каже Юлія Нікітіна. — В енциклопедії я назвала цей розділ «Проблиски сумління». Цей розділ найкоротший — тому що проблисків, на жаль, мало.

Наприклад, там є розмова російського військового з жінкою, чи то його однокласницею, чи то подругою дитинства. Він телефонує їй із фронту і розповідає, що робить в Україні. Жінка з жахом запитує: «Що ви робите?!» Просить більше їй не дзвонити. На що окупант обіцяє, що «повернеться і вправить їй мізки».

Кажуть, у європейських глядачів виникало питання, чи справді записи достовірні.

Як людина, яка особисто розшифровувала ці розмови, можу сказати, що впевнена в їхній достовірності на сто відсотків. Є речі, які зіграти неможливо — це акценти, регіональна мова

Наприклад, мову представників так званих «Л/ДНР» точно ні з ким не сплутаєш через їхню характерну «понял» наприкінці кожного речення. Дуже специфічні акценти в окупантів з Далекого Сходу. По записах, залежно від дати та регіону, де перебували росіяни, можна відстежити, як змінювалися їхні настрої. Від ейфорії на Київщині, коли вони грабували багаті будинки, до паніки перед визволенням збройними силами України Харківщини та Херсонщини. Там вони скаржаться рідним, як сплять у калюжах, командири кидають їх на смерть, а держава не платить обіцяних грошей.

«Прикинь, як вони жили? І як ми живемо, бл..дь»...

Перехоплення від 30 березня 2022 року. Київська область. Російський солдат Андрій телефонує дружині розповісти, що він «украв косметики трошки» та «кросівки жіночі, фірмові, 38 розмір…».

Дружина радіє: «Все в хату, все в сім'ю… Це привіт з України буде, чо нормально. Ну яка руська людина не зіпре нічого, ти чо!». Кросівки планує передати доньці та виправдовує мародерство: «Ну Софії будуть! Та там, напевно, всі хлопці набрали, не один ти!».

Чоловік переживає, що не має сумки, а через це не може вкрасти ще й ноутбук. Дружина наполягає: «..Софія піде вчитися, їй ноутбук теж потрібен, бл..дь». Чоловік звітує, що сім'я, яку він грабує, «спортивна», тому він «набрав вітамінів, спортивних майок та шортів».

«Набирай, набирай усе, Андрію. Що можеш — бери. Прикинь, як вони жили? І як ми живемо, бл..дь…»

Миколаїв, 2022. Фото: Instagram Libkos

— Мені було важливо зафіксувати кожен запис — з датою перехоплення та локаціями окупантів, — каже Юлія Нікітіна. — Мета енциклопедії — збір лише достовірних та перевірених даних. Я створила її ще до повномасштабного вторгнення, і спочатку це був довідник про Київ із досьє на депутатів Київради, деталями протистоянь щодо зелених зон та іншого. А коли розпочалася повномасштабна війна, вирішила фіксувати перехоплення. У ЗМІ така інформація швидко губиться у стрічці новин. А у довіднику її завжди легко знайти. Незабаром планую розпочати розшифровку перехоплень вже за 2023 рік.

Розмірковуючи про те, в чому полягає причина такої жорстокості росіян (як військових, так і їхніх сімей), Юлія Нікітіна каже:

— Думаю, це результат деградації кількох поколінь.

Мені здається, матері окупантів — ключ до розгадки цього феномена

Більшість із них апатичні, повільно розмовляють, і хоч би що сказали їхні сини — що вони когось катують, або що ось-ось уб'ють їх самих — матерів це не сильно хвилює. Вони наче сплять.

Очевидно, саме в такому стані така мати виховувала свою дитину — не намагаючись її ні чогось навчити, ні захистити. Все своє життя ця жінка впевнена, що вона — маленька людина, від якої нічого не залежить. Вона не хоче і не бачить сенсу щось змінювати — і готова прийняти на віру все, що завгодно. Якщо по телевізору сказали, що «спецоперація» це правильно, вона з цим погоджується.

Нелюдські вчинки людей

Режисерка Оксана Карпович на Берлінському кінофестивалі розповіла, що дев'ять років жила в Канаді, але за три тижні до повномасштабного вторгнення повернулася до України, тому бачила те, що відбувалося в Києві на власні очі. Ідея створити фільм з'явилася після того, як режисерка прослухала перші опубліковані українською розвідкою уривки перехоплених розмов.

Режисерка розповіла, що у процесі створення фільму хотіла отримати доступ до ще більшої кількості перехоплених записів, які не були опубліковані. Але вони поки що засекречені Службою безпеки України.

«Когнітивний дисонанс пов'язаний із тим, що російські окупанти — це люди, але їхні вчинки — нелюдські, — цитує Карпович німецьке видання Arsenal. — Щоб показати цю нелюдяність, мені потрібно було показати людяність. За цим принципом я обирала перехоплення. Шукала розмови про повсякденне життя, які показували російських солдатів як звичайних людей, які зрозумілі кожному з нас у будь-якій точці світу. Це допомагає показати всі стадії деградації, через які проходять росіяни».

Деградація російського суспільства, на думку Оксани Карпович, є наслідком багаторічної стратегії російського уряду.

Про те, що скоєні росіянами звірства є наслідком пропаганди, кажуть і психологи.

— Те, що ми чуємо на записах перехоплених розмов — це, безумовно, наслідки пропаганди: останні кілька десятиліть росіянам казали з екранів телевізорів, що з країн Заходу (а потім і з боку України) йде загроза, — пояснює Sestry експерт-психолог Київського науково-дослідного інституту судових експертиз Юрій Ірхін. — Паралельно пропагувався культ перемоги над нацизмом (який трансформувався у справжнє побєдобєсіє) і культ війни — готовність воювати з міфічною загрозою, «аби не було війни». Заради цієї ідеї російські жінки готові пожертвувати навіть своїми чоловіками та синами. На деяких записах вони прямо кажуть: «Помри, але врятуй нас від цього нацизму».

Бахмут, 2022. Фото: Instagram Libkos

Але я не став би називати росіян саме жертвами пропаганди. Бо той, хто хоче, той думає і аналізує. Приходячи в ресторан, ви можете обрати страву, а можете їсти ту, яку дадуть, якою б вона не була. Так і з інформацією — людина завжди має вибір, що споживати. На жаль, більшість росіян воліють споживати те, що їм дають — так зручніше. І ми бачимо, як це веде до моральної деградації, моральної потворності.

У голові психічно здорової людини не вкладається, як люди можуть бути такими жорстокими. Саме тому жителі європейських країн запитують, чи справді записи перехоплень справжні, адже те, що вони чують, виходить за рамки здорового глузду.

Як судовий експерт-психолог я прослухав велику кількість записів перехоплених розмов окупантів, і навіть слідчі запитували в мене, чи немає в словах окупантів якогось подвійного сенсу. Але ні, там все доволі однозначно. Вони мають на увазі саме те, що кажуть. Більшість цих розмов дуже примітивні. Є записи, де жінки, яким чоловіки розповідають про катування, слухають це і явно відчувають справжній екстаз.

Це певний тип людей, які схильні до насильства. Саме тому чоловіки цих жінок і пішли на так звану «спецоперацію». Я працюю із російськими військовополоненими, і можу сказати, що серед них таких багато. Вони пішли на цю війну, щоб реалізувати свій тваринний інстинкт, бажання домінувати, ґвалтувати. Саме таких звірів у російській армії здебільшого і кидають на передову, де їм кажуть вбивати всіх українців без розбору. Їм дають настанову: «Знищуйте все. Ми тут новий світ збудуємо». І вони знищують. Дружини та матері цих звірів здебільшого такі самі.

Безумовно, скрізь є винятки.

З мого досвіду, на кожних 60 окупантів припадає приблизно два військових, які не хотіли вбивати і навіть намагалися зупинити інших. Але два із шістдесяти — це вкрай мало

Крім справжніх звірів, є чимало й тих, хто пішов на «спецоперацію» з метою розбагатіти. Це ті, хто грабували вдома, забирали все — від коштовностей до унітазів. Є записи, на яких дружини дають їм «корисні поради» — кажуть пошукати гроші у постільній білизні чи морозилці. Це теж певний тип людей: і там також і дружини, і їхні чоловіки однакові.

— Війна, яку путінський режим розв’язав проти України, була б психологічно та фізично неможливою без того, щоб у російській масовій свідомості українці були б повністю розлюднені, — коментує Sestry соціальний психолог Світлана Чуніхіна. — Перед тим як поставити цілі «денацифікації» та «демілітарізації» України, російська пропаганда провела велику роботу з дегуманізації громадян.

Ми бачимо, що ця дегуманізація притаманна цивільному населенню Росії (тим самим матерям) навіть більшою мірою, аніж комбатантам, які бачать ситуацію зблизька і можуть зрозуміти, що по інший бік фронту — люди, а не міфічні нацисти.

Коментуючи поведінку матерів російських солдатів, багатьох з яких не хвилює навіть доля власних синів, Світлана Чуніхіна каже:

— Серед цінностей росіян цінність людського життя не є пріоритетною, м’яко кажучи. Так у них склалося історично, що честь держави є вищою за будь-які людські потреби. Потужний вплив пропаганди останніх 10 років призвів до того, що політика стала масово сприйматися росіянами як надцінність. Навіть природні материнські почуття геть викривляються у цій схибленій оптиці.

Ще однією причиною такої неприродної байдужості матерів може бути жах, який росіяни відчувають до власного режиму. Цей жах такої сили, що його неможливо витримати. Тому жінки, витісняючи нестерпні почуття у несвідоме, виявляють граничну байдужість до власних дітей.

Російське суспільство однозначно вражене і заражене пропагандою. Більшість росіян мають імперську свідомість і ставляться до сусідніх народів як до менш значущих, цінних, зобов’язаних підкорятися. Однак без потужного впливу пропаганди і потворного переродження путінського режиму у відверту диктатуру російське суспільство війну навряд чи схвалило б, а тим паче розв’язало.

No items found.
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська журналістка із 15-річним стажем. Працювала спеціальним кореспондентом загальноукраїнської газети «Факти», де висвітлювала надзвичайні події, гучні судові процеси, писала про видатних людей, життя й освіту українців за кордоном. Співпрацювала з низкою міжнародних ЗМІ

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Тут українці лікуються від самотності, спілкуються, вчаться, творять, підтримують одне одного й не дають своїм дітям забути рідну культуру. Тут підприємці сплачують податки в польський бюджет, а відвідувачі донатять на ЗСУ й плетуть на фронт сітки. UA HUB — простір, відомий серед багатьох українців у Польщі. 

Керівниця UA HUB Ольга Касьян понад десять років працювала з військовими, правозахисними організаціями й волонтерськими ініціативами, поєднуючи досвід громадських зв'язків, урядових відносин і міжнародних комунікацій. Нині її місія — створити середовище, де українці в Польщі не почуваються ізольованими, а стають частиною сильної, згуртованої спільноти. 

Ольга Касьян (в центрі) з відвідувачами концерту японського піаніста Хаято Суміно в UA HUB

Діана Балинська: Як з’явилась і втілилась ідея створення UA HUB у Польщі?

Ольга Касьян: Ще до війни, після народження моєї доньки, я гостро відчула потребу у просторі, де мами могли б працювати чи навчатися, поки діти займаються з педагогами поруч. Так народилася задумка створити в Києві «Мама-хаб» — жіночо-дитячий простір. Тоді реалізувати ідею завадило повномасштабне вторгнення, але сама концепція залишилась і в думках, і на папері.

Коли ми з донькою опинились у Варшаві, я вже мала значний досвід організаційної роботи — волонтерські проєкти, допомога військовим, адвокаційні кампанії. Я бачила, що тут є українці з підприємницьким досвідом, є люди з навичками, які можуть бути корисними громаді. Але кожен робив щось окремо. Мені здалося важливим створити простір, де ми зможемо об’єднатися: бізнеси — щоб розвиватися, а громада — щоб мати місце зустрічей, навчання та взаємопідтримки.

Саме тоді відбулося знайомство з представниками великої міжнародної компанії Meest Group, створеної українською діаспорою в Канаді (засновник — Ростислав Кісіль). Вони купили у Варшаві будівлю під свої потреби, і оскільки радо підтримують діаспорні ініціативи, стали нашими стратегічними партнерами: надали приміщення і здають його резидентам UA HUB зі знижкою. Це ключовий момент, адже без такого кроку створити подібний центр у Варшаві було б практично неможливо.

Сьогодні ми вже розглядаємо можливість створення подібних просторів і в інших містах Польщі, адже часто отримуємо від української спільноти такі пропозиції.

— Хто сьогодні є резидентами UA HUB і які у них можливості?

— Наші резиденти дуже різні: це мовні школи, дитячі гуртки, танцювальні студії, творчі майстерні, спортивні секції, освітні й культурні ініціативи, а також професійні послуги — юристи, медики, майстри з краси тощо. Усього в хабі працює близько 40 резидентів, і вільних приміщень вже немає.

Послуги наших резидентів платні, але їхні ціни залишаються конкурентоспроможними. 

До того ж у нас є негласне правило: принаймні раз на тиждень у хабі відбувається якась безкоштовна подія чи ініціатива — майстерклас, воркшоп, лекція чи дитяче заняття 

Також до нас приходять жінки, які займаються плетінням маскувальних сіток для ЗСУ — для таких ініціатив оренда в хабі безкоштовна. Таким чином кожен може знайти щось для себе, навіть якщо поки не має можливості витрачати на це гроші.

Плетіння маскувальних сіток, потреба в яких ніколи не закінчується

Усі наші резиденти працюють легально — у них є зареєстрована одноособова господарська діяльність або спілка, вони сплачують податки. Тож вони без проблем користуються соціальними виплатами, наприклад 800+. 

Для нас офіційно оформлені документи є дуже важливим моментом, адже більшість резидентів — це жінки, мами, які поєднують роботу та сім’ю і можуть завдяки такій системі впевнено планувати своє життя за кордоном

Взагалі, для підприємців резидентство в UA HUB означає значно більше, ніж просто оренду кімнати. Це доступ до цілого середовища — підтримка, нетворкінг, обмін досвідом, коло потенційних клієнтів і партнерів. Важливо, що кожен резидент робить свій внесок у підтримку української спільноти за кордоном та допомогу тим, хто зараз стоїть на захисті нашої держави.

А для відвідувачів UA HUB це можливість «закрити всі потреби» у межах однієї локації: від занять для дітей та мовних курсів до відпочинку, зустрічей, консультацій юристів і медиків, культурних подій. 

Жартуємо, що в нас немає хіба що супермаркету

— У чому відмінність UA HUB від інших проєктів і фундацій для українців?

— По-перше, ми — незалежний проєкт, без грантів і дотацій. Кожен резидент робить свій внесок у розвиток простору. 

Це бізнес-модель, а не дотаційна історія

Так ми залишаємося самодостатніми й вільними від сторонніх впливів. 

По-друге, ми поєднуємо бізнес і соціальну місію. Тут можна заробляти й водночас допомагати — як у буденних речах, так і в критичних ситуаціях. Наприклад, коли один з наших співгромадян загинув, саме тут швидко зібрали ресурси й допомогу для його сім’ї. Це — про силу горизонтальних зв’язків.

Діти пишуть листи воїнам

— Ваш слоган — «Свій до свого по своє». Що він означає?

— Для нас це гасло не про відгородження від когось, а про взаємну підтримку. Коли людина опиняється в іншій країні, їй особливо важливо мати спільноту, яка допоможе відчути: ти не сам. У нашому випадку це спільнота українців, які зберігають свою ідентичність, мову, культуру, традиції — і водночас відкриті до співпраці й спілкування з поляками й іншими громадами.

Ми дбаємо про те, щоб українці могли залишатися українцями навіть за кордоном. Наприклад, у нас є курси з української мови для дітей, які тут народилися або приїхали зовсім маленькими. Для них це можливість не втратити коріння, не загубити зв’язок з власною культурою. Ми часто наголошуємо: наші діти — це майбутній генофонд, адже зростаючи в Польщі, вони зберігають українську ідентичність.

Інший аспект — взаємна підтримка бізнесів. Українці можуть купувати товари й послуги одне в одного. Таким чином ми тримаємо економічну ланку всередині спільноти й водночас допомагаємо кожному бізнесу розвиватися.

— Ви сказали, що UA HUB відкритий для поляків. Як ви працюєте з українцями в умовах наростаючого негативного ставлення частини польського суспільства?

— Дійсно, ми завжди відкриті для поляків. Ми співпрацюємо з фундаціями, лікарями, вчителями та іншими професійними спільнотами з Польщі. Важливо наголосити: UA HUB — це не «гетто», а простір, який приносить користь усім.

Тут можна знайти українські товари й послуги, відвідати культурні й освітні заходи, познайомитися з українською культурою. Це взаємне збагачення і спосіб будувати горизонтальні зв’язки між українцями й поляками.

Заняття із писанкарства

Щодо негативного ставлення: ми розуміємо, що інколи воно проявляється через емоції, політичну риторику чи непорозуміння. Особисто я сприймаю це спокійно, бо маю багатий досвід роботи в стресових ситуаціях з військовими та волонтерськими організаціями. 

Наша стратегія — показувати цінність українців і створювати спільні проєкти. Наприклад, ми плануємо проводити курси першої допомоги польською мовою — зараз ця тема дуже актуальна

Ми живемо у світі, де існують загрози з боку Росії та Білорусі, і це питання безпеки для всієї Європи. Навіть якщо немає прямих зіткнень армій, загроза дронів чи ракет — це терор і це породжує страх, а люди, коли перебувають у страху, стають більш вразливими до маніпуляцій.

Саме тому нам важливо об’єднуватися, ділитися досвідом і підтримувати одне одного. Це стосується не лише культурних і соціальних проєктів, але й навчань, підготовки цивільного населення та, за потреби, навіть військових ініціатив. Польський народ історично вольовий і стійкий, він пережив багато гноблення й випробувань, і це дозволяє будувати партнерство на взаємоповазі й солідарності. Лише разом ми можемо захищати демократичні й гуманістичні цінності, які плекалися десятиліттями, і протистояти будь-яким зовнішнім загрозам.

— Зараз багато говорять про інтеграцію українців у польське суспільство. Як ви це розумієте і що робить UA HUB у цьому напрямку?

— Інтеграцію не варто сприймати як щось примусове, на кшталт «треба змусити людей адаптуватися». Це природний процес проживання в новому середовищі. Навіть якщо в межах однієї країни людина змінює місто — умовно з Донецька переїжджає в Ужгород, — то вона так чи інакше проходить інтеграцію в іншу локальну спільноту, зі своїми традиціями, мовними чи навіть релігійними відмінностями. Так само українці інтегруються у Польщі і, треба сказати, роблять це досить швидко.

Українці — нація, яка легко підхоплює традиції, швидко вчить мову, відкрито взаємодіє. Польща в цьому сенсі є особливо близькою через ментальність і схожість мов. Особисто я польську мову не вчила спеціально, але вже без проблем можу нею спілкуватися у повсякденному житті й по роботі. Це все побутова інтеграція, яка відбувається щодня.

Наші діти — це особлива тема. Вони або народилися тут, або приїхали зовсім маленькими. Вони ходять у польські садки й школи, вчаться польською, переймають традиції. Фактично вони виростають у двох культурах, і це величезний ресурс як для України, так і для Польщі. 

Поляки точно не повинні втратити цих дітей, адже навіть якщо вони колись поїдуть з Польщі, то назавжди збережуть мову й розуміння місцевої ментальності. Це майбутні «містки» між нашими країнами
Заняття з дітьми

Фотографії UA HUB

20
хв

Засновниця UA HUB Ольга Касьян: «Наша стратегія — показувати цінність українців»

Діана Балинська

Йоанна Мосєй: Дрони, потік дезінформації... Чому Польща так незграбно реагує на загрозу з боку Росії, а також на внутрішню, зростаючу ксенофобію?

Марта Лемпарт: Тому що ми — народ пориву. Необхідний привід для героїзму, необхідна війна — ми не вміємо діяти систематично. Зараз ми відклали свої гусарські крила, сховали їх до шафи. Але коли почнеться щось погане, ми підемо голими руками на танки.

— Мені важко в це повірити. Маю враження, що ми скоріше намагаємося заспокоїти себе, що війни у нас не буде.

— Я хотіла б помилятися, але вважаю, що вона буде. Тому ми маємо підготуватися вже зараз. Якщо знову настане час пориву, його треба координувати, підтримувати, використовувати його потенціал. Здатність до пориву не може бути перешкодою — вона має бути основою для створення системи, яка врятує життя багатьом з нас.

— Але як це зробити?

— Насамперед ми повинні вчитися в України. Жоден уряд не підготує нас до війни — ми повинні зробити це самі. Польща — це держава з картону. Я не вірю, що наш уряд, як естонський чи фінський, профінансує масові тренінги з першої допомоги чи цивільної оборони. Тому це буде самоорганізація: підприємці, які нададуть свої товари та транспорт, люди, які поділяться своїми знаннями й часом. Ми — не держава, ми — найбільша громадська організація у світі. І ми можемо розраховувати лише на себе й на країни, які знаходяться чи ризикують опинитись у подібній ситуації.

— А що конкретно ми можемо зробити вже зараз?

— Усі без винятку громадські організації в Польщі повинні пройти навчання з цивільної оборони й першої допомоги. Люди мають усвідомлювати, що може статися, мати готові евакуаційні рюкзаки, знати, як поводитися. Бо наш уряд абсолютно не готовий до війни. Ми не маємо власних дронних технологій, не виробляємо нічого в масовому масштабі, не інвестуємо в цифровізацію. Польща беззахисна в інформаційному плані — у нас не буде так, як в Україні, де війна війною, а виплати все одно здійснюються вчасно. У Польщі, якщо бомба впаде на ZUS, то нічого не залишиться.

— Звучить вельми песимістично. Сама я іноді почуваюсь, як розчарована дитина, якій обіцяли, що буде тільки краще, а стає дедалі гірше.

— Розумію. Але треба пристосовуватися до реальності й робити те, що можливо тут і зараз. Це приносить полегшення. Найближчі два роки будуть важкими, а потім… може бути ще гірше. Разом з тим пам’ятаймо — хороших людей більше. Тих, хто береться до роботи, присвячує свій час, енергію, гроші.

— Але ж чимало людей відступають, бо бояться, коли проросійські наративи так впевнено домінують у публічному просторі.

— Звичайно, може статися й так, що багато людей відступлять від своєї діяльності. І це нормально. Історія опозиції показує, що бувають моменти, коли залишається зовсім небагато людей. Так було в «Солідарності». Зараз у нас таке враження, що колись усі були в цій «Солідарності». Усі постійно билися з міліцією. А Владек Фрасинюк розповідав, що в якийсь момент їх було насправді, може, п'ятнадцять. А тим, хто сидів у в'язницях, іноді здавалося, що про них уже всі забули. Але життя продовжувалося. Богдан Кліх провів, мабуть, п'ять років у в'язниці. І це ж не було так, що протягом цих п'яти років усі щодня стояли під в'язницею і кричали «Випустіть Кліха!».

Тож будьмо готові до того, що будуть періоди тиші й нас залишиться «п'ятнадцять»

І це нормально, бо люди бояться, бо людям час від часу треба відновитися, а деякі взагалі зникають.

Але прийдуть нові, прийде нове покоління, бо так влаштований світ. Я взагалі думаю, що «Останнє покоління» буде тим, хто повалить наступний уряд. Але вони настільки радикальні, що всі їх ненавидять.

Так, їх ненавидять ще більше, ніж нас, що здавалося неможливим. Їм важче, бо вони борються з урядом, який є прийнятним. Їм важче, бо за нами йшли люди, які не любили уряд. 

Дії «Останнього покоління» дратують багатьох. Так, вони радикальні. І готові до жертв. І якщо ця група буде рости й нарощувати свій потенціал, вона змінить Польщу.

Всю розмову з Мартою Лемпарт ви можете переглянути як відеoподкаст на нашому каналі YouTube та прослухати на Spotify

20
хв

Марта Лемпарт: «Польща — це не держава, а велика громадська організація»

Йоанна Мосєй

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

«Полювання на відьом» чи справедливе застосування права? Польський юрист про депортації українців

Ексклюзив
20
хв

Андерс Пак Нільсен: «Росія одержима підривом авторитету НАТО»‍

Ексклюзив
20
хв

Приклад з півночі. Чому Швеція є взірцем і що чекає на Польщу у випадку війни

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress