«Ми вже маємо нову генерацію українців, яку називаємо кодовим словом — “покоління перемоги”. Вони розвиватимуть країну після війни», — Оксана Нечипоренко, номінантка на премію Sestry

Йоанна Мосєй: Чому саме Мронгово?

Ірина Шатківська: У 90-х роках мій чоловік працював над реставрацією місцевої православної церкви. У Мронгово він познайомився з Ольгою і Яном Ющуками, сім'єю з українським корінням, нащадками переселенців у межах операції «Вісла». Ми швидко заприятелювали. У 1997 році я приїхала з дітьми на відпустку до Мронгова, а вони відвідували нас в Україні. Так ми підтримували зв'язок протягом багатьох років.

Коли почалося російське вторгнення, мені зателефонувала пані Ольга: «Приїжджайте, у нас для вас є квартира». Я не планувала поїздку — ми жили в Кременці на заході України. Але зять, який відразу зголосився до війська, попросив мене вивезти дочку й онука. Так ми потрапили до Мронгова.

— І ви відразу почали діяти?

— Перші два-три тижні були стресовими й хаотичними. Але я швидко зрозуміла, що мушу щось робити, щоб бути корисною. Я знайшла в Мронгові групу українок, і ми почали діяти разом. Коли приїжджали нові автобуси з біженцями, я ходила по готелях і пансіонатах, організовувала проживання. Для багатьох жінок і сімей я була чимось на зразок «мами на чужині»: шукала житло, допомагала з лікарями й документами тощо. Це була величезна робота, але я знала, що якщо нічого не робитиму, то просто збожеволію.

Так виник невеликий кризовий штаб, а згодом — фундація «Голос жінок з України».

— Ви знали польську?

— Дуже погано, але я знала, що мушу впоратися. Я просто йшла і вирішувала справи. Мені бракувало слів, але я завжди знаходила спосіб домовитися. Це було важко, але дія давала мені силу.

— Звідки в Мронгові стільки українців?

— Спочатку мешканці Мронгова самі їздили на кордон і привозили біженців. Потім біженці кликали інших — завжди легше поїхати туди, де вже є хтось. Я організовувала ночівлю, а потім ходила по місцевих компаніях — до Mlekpol, продовольчих банків чи виробничих підприємств — і привозила молоко, йогурти, макарони, хліб.

Знайомі жартували, що «Ірина забезпечує розкішні умови». Але це не я — це власники місцевих пансіонатів і готелів відчиняли свої двері. Я лише координувала. Згодом я підключила не тільки Мронгово, але й всю мережу вармінсько-мазурських установ і компаній.

Наприклад, за підтримки Карітасу ми відправили до України кілька вантажівок з їжею та одягом. Дуже допомагали місцеві активісти: Спілка українців в Ольштині, Ольга і Ян Ющуки, пан Якуб Дорачиньський — сьогодні він мер Мронгова, Вальдемар Цибуль — староста Мрогова тощо. Вони підказували, до кого ще звернутися, з ким поговорити, кого попросити про підтримку. А я ходила від компанії до компанії й збирала гроші.

Величезну підтримку я отримала також від багатьох місцевих компаній, зокрема Budextan і Wild і її директора Мирослава Міхновича, який передав нашій фундації автомобіль. Завдяки цьому я могла розвозити їжу та іншу допомогу потребуючим сім'ям. Підтримка надходила з багатьох боків, тож я навіть не можу всіх перелічити.

Це був важкий, але й прекрасний час — я бачила, як багато людей об'єднуються, як сильно вони хочуть нам допомогти

Величезну підтримку я отримала також від Катажини Кролік, підприємиці, а сьогодні — депутатки Сейму. Вона завжди була віддана українським справам, багато разів простягала мені руку допомоги.

Мені щастить з людьми. Зараз я відчуваю, що є частиною великої місцевої спільноти. Скрізь — у Мронгові, Гіжицьку чи Ольштині, де активно діє Спілка українців, — мене прийняли як свою і підтримують у моїх ініціативах.

— Тоді й народилась ідея концерту «Відчуй Україну»?

— На хвилі ентузіазму я подумала, що потрібно зробити щось, що дасть людям — українцям і полякам — спільний досвід.

Я організувала в амфітеатрі Мронгова концерт «Відчуй Україну», під час якого виступили, зокрема, Kalush Orchestra, переможці Євробачення, а також Kazka і Jerry Heil. На глядацьких місцях зібралося понад три тисячі людей.

Пам'ятаю ту атмосферу: єдність, сльози, радість. Люди досі дякують мені за цей захід. Вони підкреслюють, що в той час це було для них надзвичайно важливо. Сама досі не вірю, що вдалося це реалізувати. Звичайно, я зробила це не сама — мені допомогла команда фонду і моя мережа підтримки. Без них це було б неможливо.

Однак, коли я вийшла на сцену і побачила всіх цих людей — одні плакали, інші веселилися — я відчула, що те, що я роблю, дійсно має сенс. Це була прекрасна, піднесена подія, яка дала силу і надію як біженцям, так і місцевій громаді.

‍— Наступного року ви організували канікули для тисячі українських дітей.

— Так, в Оструді я організувала табір «Dance Front» — тиждень канікул для тисячі дітей з України. Були заняття, танцювальні майстеркласи, фінал за участю відомих танцюристів, як-от Івона Павлович і Роберт Ровінський. Діти плакали від зворушення. Це був для них необідний перепочинок від війни. Вони поїхали у захваті.

— А ще ви є ініціаторкою Ради жінок при Маршальському управлінні в Ольштині.

— Я так довго займалася підтримкою українських жінок, що добре знала, з якими проблемами вони стикаються. Здебільшого вони є універсальними і стосуються не тільки українок — це також проблеми польок. Тому я вважала, що така рада є необхідною.

— Скільки українців зараз проживає у Мронгові?

— У 2022 році їх було близько двох тисяч, а зараз залишилося близько 600-700 осіб. Багато хто виїхав на роботу до Ольштина або Гданська, частина повернулася в Україну. Найбільше повернень було в перший рік війни.

Сьогодні, через три з половиною роки, ті, хто залишився, вже не планують виїжджати. Вони мають постійну роботу або ведуть власний бізнес. Вони орендують квартири, а їхні діти ходять до місцевих шкіл.

— А ви?

— Я люблю Мронгово. Тут я почуваюся як вдома. Навіть коли їду відвідати дочку в Україну, через тиждень сумую і хочу повернутися сюди. Можливо, це також через мої польські корені, від дідусів і бабусь.

— Чим ви займалися в Україні до 2022 року?

— За освітою я психолог і весь час проводжу онлайн-консультації. Крім того, у мене була фітнес-студія — клуб для жінок, що налічував 120 людей, де я проводила заняття з фітнесу й пілатесу, персональні тренування та організовувала поїздки для розвитку. Разом з тим протягом 15 років я також вела квітковий магазин. Я завжди любила квіти і ту творчу енергію, яка супроводжує складання букетів.

Коли зрозуміла, що, скоріше за все, вже не повернуся на постійне проживання в Україну, я продала квітковий магазин. Спакувала обладнання з фітнес-студії і привезла із собою до Польщі. Мені подобається закінчувати розділи, не застрягати.

Це вже втретє, коли я починаю все спочатку

— А чим ви зараз займаєтеся?

— П'ять разів на тиждень, вечорами, я проводжу заняття з пілатесу та кардіо для жінок. Я також продовжую консультувати клієнток онлайн.

Але для мене цього замало. Проєкти фонду закінчилися, життя повільно повертається до норми і вперше я мушу серйозно подумати про себе, що далі. Бо я вже знаю, що для інших я можу звернути гори. Тепер мушу знайти сенс і стабільність для себе.

Люди постійно підходять до мене і дякують: «Пам'ятаєш, як ти нам допомогла? Як ти підтримала тоді мою маму?». А я не завжди пам'ятаю; тоді відбувалося так багато. Я була страшенно втомлена, але також впевнена, що віддаю себе на сто відсотків. І якщо б я мала завтра померти, я знаю, що той час я прожила повноцінно і в гармонії із собою.

— Чи відчуваєте у Польщі антиукраїнські настрої?

— Ні, я цього не бачу. Всі люди, яких я зустріла, — розумні, підтримують і розуміють, що українці сьогодні є частиною суспільства, важливим ресурсом. Коли ще не було відомо, чи президент Навроцький підпише закон про продовження захисту українців, місцеві підприємці самі почали оформляти посвідки на проживання для своїх працівників. Адже тут у кожній компанії працюють українці. Що б сталося, якби раптом вони не могли працювати або мусили виїхати? Люди в Мронгові це розуміють. Ми підтримуємо і поважаємо одне одного.

Адаптація у новій країні стає справжнім випробуванням для дітей і підлітків, особливо якщо вони приїхали лише з одним з батьків. Мовний бар’єр, втрата друзів і відсутність підтримки дорослих часто змушують дітей замикатися в собі й втрачати мотивацію до навчання. Як допомогти їм адаптуватися, не втратити віру у власні сили й знайти своє місце у чужій країні? Sestry розмовляють про це з педагогинею психолого-педагогічного центру у Познані Валентиною Кушнір.

Дорослий поряд з дитиною

— До нас на консультацію у психолого-педагогічний центр Микиту (ім'я змінене за етичними причинами — Авт.) направила адміністрація польської школи — через труднощі з навчанням, — розповідає Sestry Валентина Кушнір. — У свої 16 він досі навчається у сьомому класі. Третій рік поспіль. Спочатку це його дратувало. Тепер йому байдуже. До школи ходить неохоче, частіше залишається вдома. Польську мову знає слабо, як і його мама. І мабуть, саме це стало першопричиною всіх труднощів. Разом з цим хлопець має здібності, щоб досягати успіхів. 

До Польщі Микита приїхав з мамою у 2023 році. Однак, захворів, і хвороба вимагала тривалого лікування. Лікувати мама возила хлопця до України. Коли Микита повернувся, виявилося, що у школі ніхто не знав, чому його так довго не було. Сам він соромився про це розповідати, а мама не поспішала налагоджувати контакт зі школою. Тож за велику кількість пропусків учителі залишили хлопця на другий рік. Один раз, потім другий. На третій мама просто перевела сина до іншої школи. Дирекція якої зрештою направила Микиту до нас на консультацію, щоб зрозуміти, що з ним не так.  

Наталія Жуковська: Що вас найбільше вразило у цій історії?

Валентина Кушнір: Як і в багатьох подібних історіях, головна проблема тут — втрата контакту між мамою і школою. У Польщі мама і Микита вдвох. Жінка дуже багато працює, тож більшість часу хлопець проводить наодинці. Разом з тим мама — попри всі труднощі — має знати, як її дитина почувається в школі, бути в контакті з учителями. Навіть якщо є мовний бар’єр, не треба цього боятися — у більшості шкіл працюють українські вчителі чи асистенти, які готові допомогти. На жаль, мама не знала, як функціонує польська система освіти. Якщо дитина, наприклад, захворіла й довго не відвідувала школу, тут необхідно надати документ, що це сталося з поважної причини — довідку від лікаря чи офіційне підтвердження. А так вчителі не знали причин пропусків і не могли належним чином допомогти хлопцю, надати психолого-педагогічну опіку, яку він потребував.

Я бачу дуже багато різних ситуацій. Кожна історія унікальна, але водночас — типова, бо всі вони про одне: адаптацію.

Ми часто говоримо, що адаптація залежить від індивідуальних особливостей дитини — і це справді так. Але є ще один дуже важливий чинник — дорослий поряд з дитиною, її близьке середовище. Ідеально, коли це родина. Якщо дитина переїхала разом із сім’єю, їй набагато легше адаптуватися, бо зберігається «мікроклімат»: зв’язки з мамою, татом, можливо, бабусею чи дідусем. Середовище змінилося, але внутрішнє коло підтримки залишилося.  

Найскладніше тим, хто приїхав лише з мамою. Тут дитина втрачає звичне середовище, а мама — своє життя. Вона часто виснажена і не може дати дитині увагу, тепло, підтримку. 

Я питаю матерів: скільки часу проводите разом, коли востаннє читали чи обговорювали фільм? Більшість відповідає: «Ну, у неділю трохи» 

А цього часто недостатньо, і дитина може ізолюватися.

— Але чому обирають ізоляцію замість спілкування?

— Є кілька причин. По-перше, особливості самої дитини — надмірна сором’язливість або емоційна вразливість. По-друге, труднощі у навчанні. Якщо дитині воно складно дається, особливо у початковій школі, вона часто починає відчувати себе гіршою. Якщо ж до цього додаються насмішки з боку інших дітей, ситуація стає надто болісною. По-третє — мова. Не всі діти швидко опановують польську. А мова — ключовий фактор. Вона або допомагає дитині інтегруватися, або стає великим бар’єром. 

Досліджувала це питання на прикладі дітей, які навчаються у польських школах уже три роки. І бачила абсолютно різні випадки. Один хлопчик, наприклад, настільки добре опанував польську, що навіть виграв літературний конкурс, написавши власний твір. Учителі самі дивувалися, бо, згідно з науковими даними, потрібно близько 6-8 років, щоб дитина опанувала другу мову на рівні носія. Разом з тим є й інші історії, коли діти навіть через три роки життя у Польщі польською ледь говорять. І тут зазвичай виявляються певні дисфункції або особливості розвитку. Такі діти потребують професійної допомоги.

— Що в такому випадку мають робити батьки?

— Не чекати, а діяти. Якщо ви бачите, що дитині важко, вона не справляється з навчанням чи соціалізацією — не варто мовчати. У Польщі у таких випадках школи самі скеровують дітей до психологічно-педагогічної консультації, де фахівці визначають причини труднощів і дають рекомендації вчителям, як краще працювати з дитиною. Але часто буває так, що батьки бояться цього кроку. 

Батьки думають: якщо дитину направляють до психолога — значить, з нею «щось не так». Це помилка. Тут, у Польщі, зовсім інша культура ставлення до психологічної допомоги. Якщо дитині складно, це не означає, що вона хвора. Це просто сигнал, що їй потрібна підтримка

У пошуках безпечного простору

— Що найчастіше викликає у дітей стрес після переїзду — мова, школа, втрата друзів, нове середовище?

— Все разом. Бо це — велика травма, пов’язана з втратою: дому, звичного життя, кола друзів, мови. І кожна дитина переживає цю втрату по-своєму, залежно від віку, типу нервової системи, індивідуальних особливостей. Велике значення має також досвід навчання. Якщо дитина ще до війни мала труднощі у школі — наприклад, проблеми з концентрацією, пам’яттю, мовленням, — то у новому середовищі все це проявляється ще гостріше.

Є ще один важливий момент — онлайн-навчання. Під час пандемії, а потім війни, багато дітей два-три роки навчалися дистанційно. І тепер ми бачимо, що частина з них просто не має базових соціальних навичок: не знають, як поводитися в класі, як взаємодіяти з іншими, як просити про допомогу чи висловлювати свою думку. Такі діти мають великі труднощі із соціалізацією. 

І саме тут найважливіша роль — підтримка дорослих: учителів, батьків, психологів. 

Головне — не лише навчити дитину розмовляти, а й допомогти їй відчути себе прийнятою. Бо без відчуття безпеки і прийняття не буде ні мови, ні навчання, ні розвитку

Я працюю у польській системі освіти вже три роки, і можу сказати, що тут робиться дійсно багато для підтримки таких дітей. Є міжкультурні асистенти, які допомагають учням адаптуватися, налагоджувати контакт, розуміти шкільні правила. Але навіть за наявності такої підтримки дитина має власне рішення — відкриватися чи закриватися. І з цими дітьми потрібно працювати делікатно, поступово залучати їх до групи, створювати безпечний простір.

— З якими труднощами до вас найчастіше звертаються діти та їхні батьки?

— Найчастіше звертаються з тим, що дитині важко дається навчання. У школі бачать, що дитина старається, але матеріал засвоює повільно, не встигає. Починаємо розбиратися.

‍Бо не завжди означає, що дитина «ледача». Оце слово я б взагалі виключила з лексикону

‍Бо зазвичай дитина не працює не тому, що не хоче, а тому, що їй складно. Потрібні додаткові зусилля, а нам може здатися, що вона нічого не робить. 

Інші діти мають труднощі з адаптацією, із соціальними навичками — не вміють взаємодіяти з однолітками, не розуміють, як поводитися у групі. Тобто ми бачимо весь спектр проблем — від навчальних до психологічних і соціальних.

У європейській освіті, зокрема в польській, не женуться лише за кількістю знань, а намагаються пристосувати навчання до дитини, щоб їй було комфортно, щоб вона відчувала себе успішною. 

У школах запитують: «Які твої сильні сторони? На що ти можеш спиратися?». А наші діти й їхні батьки не можуть відповісти на це запитання

Дорослі приходять і кажуть: «Ну, він грає в ігри». Але це не про це. Важливо, щоб дитина знала свої внутрішні ресурси — що в неї виходить добре, в чому вона сильна. Це основа здорової самооцінки та успішної адаптації. Дуже важливо розуміти, які сильні сторони має дитина, а які слабкі. 

— Що робити, коли вчителі нарікають на відставання класу через українських дітей? Як реагувати батькам?  

— Вчителі мають розуміти, що засвоєння двомовності — процес тривалий. Дитині потрібен час, щоб опанувати польську на шкільному рівні. Якщо вчителі бачать, що дитина докладає зусиль, працює, але з якихось причин навчання їй дається складно, то скеровує до психолого-педагогічної порадні, де психологи, педагоги, логопеди визначають причини неуспішності. За потреби рекомендують школі забезпечити дитині психолого-педагогічну опіку через терапевтичні заняття з педагогом, додаткові заняття з проблемних предметів, консультації з психологом, заняття для подолання специфічних труднощів тощо. Школи насправді готові допомагати українським дітям. У тих навчальних закладах, де я працювала, нарікань на дітей не було. 

Ба більше, польська система передбачає додаткові заняття з мови — зазвичай 10 годин на тиждень. Проблема іноді в тому, що українські діти не відвідують ці заняття. І тому школи поступово відмовляються від них. У моєму досвіді був випадок, коли батьки українських дітей наполягли на додаткових уроках польської мови, і школа організувала їх два рази на тиждень для конкретного класу. Це дало помітний ефект — діти почали наздоганяти шкільну програму.

Якщо поступають нарікання на ваших дітей, діяти потрібно системно:

1.  Перший крок — звернутися до вчителя або класного керівника.

Якщо виникають проблеми в школі, незадоволення навчанням чи поведінкою, потрібно бути в контакті з учителем і обговорювати, як дитина функціонує в класі. Часто батьки не знають, як дитина поводиться в школі, бо вдома вона зовсім інша — наприклад, тиха, зайнята телефоном.

2.  Розібратися у причинах і разом розробити план дій. 

Вчителі цінують активних батьків. Якщо батьки проявляють ініціативу, цікавляться ситуацією і допомагають вирішувати труднощі, вчителі йдуть назустріч і активно підтримують дитину. Якщо дитина має труднощі з навчанням чи поведінкою, важливо розібратися в причинах разом з учителем. Якщо контакт із вчителем не виходить, можна піднімати питання на рівні директора.

Вразливих дітей часто обирають для булінгу

— Через відставання в навчанні та брак друзів дитина може стати об’єктом булінгу. Як тоді діяти?

Жертвою булінгу може стати будь-хто. Найчастіше — ті, хто відрізняється від більшості — наприклад, інша мова, інший стиль поведінки, інші реакції на події. Наші діти теж підпадають під категорію «інші», а також діти з особливими потребами, вразливі, гіперактивні тощо. Це може трапитися з будь-ким. 

Проблема булінгу існує скрізь. Європейські країни працюють над тим, як його попередити й протидіяти. Польща також. Вчителі проходять курси, щоб розпізнавати перші ознаки й реагувати на них. 

Що можуть робити батьки? Пояснювати дитині, як себе захистити. На жаль, наші діти часто не вміють цього робити.

‍Я питаю дітей: «Що будеш робити, якщо тебе образять?». Більшість відповідає: «Проігнорую, нічого не буду робити». Пасивне ставлення до себе — перша ознака вразливості 

Треба вчитися захищатися словесно. Відповідь повинна бути чіткою. Якщо дитина не може сама, вона має йти до вчителя. У школі мають бути люди, які можуть її захистити. Важливо реагувати відразу — не ігнорувати.

— А як розпізнати перші ознаки булінгу?

— Перші ознаки — це зміна настрою дитини, уникнення спілкування, небажання розповідати, що відбувається. Якщо група однолітків постійно насміхається з дитини, то вона починає вірити, що проблема в ній. 

Був випадок у технікумі: з хлопця насміхалися, обливали з іграшкового пістолету. Вчителька побачила, і всіх, хто насміхався, покарали: підлітки працювали на громадських засадах — мили туалети, робили ремонт. Це навчило їх, що приниження людської гідності неприпустиме. 

«Боюсь говорити польською перед класом»

— Як часто школи звертаються до вас за підтримкою?

— Безперервно. Я працюю переважно з дітьми іноземців, серед яких багато українських дітей. У Польщі система дуже добре організована: у кожному районі є психологічно-педагогічна порадня. Проте зараз, через три з половиною роки від початку масового приїзду українців, ми дедалі частіше маємо справу вже не з проблемами адаптації, а з проблемами розвитку, соціалізації — зокрема, труднощами у спілкуванні, ізоляцією та конфліктами з оточенням.

— Які психосоматичні прояви ви помічаєте в українських дітей?

— Болить живіт, загальна слабкість. Але якщо проблема соціальна — через те, що погано налагоджені контакти, то дитина просто не хоче йти до школи. Намагається ізолюватися, усамітнитися, замикається. Для підлітка дуже важливо бути визнаним у групі — це часто значить більше, ніж оцінки. 

Бачила хлопчика в третьому класі, який цілий рік ходив у вовняних рукавичках без пальців навіть у спеку — це його спосіб самозахисту. Інший хлопчик у другому класі в складних для нього ситуаціях ховався під столом і плакав, бо не міг пояснити, що йому потрібно. Часто діти носять до школи свої іграшки, щоб почуватися безпечніше. 

Кожна дитина реагує по-своєму і в своєму темпі. А ще адаптація залежить від соціального та фінансового статусу родини. Маленькі зарплати у батьків, відсутність свого місця для сну — це дуже впливає на самооцінку. Дитина може соромитися своєї родини або житлових умов, що ускладнює соціалізацію.

— Як вік дитини впливає на адаптацію до життя за кордоном?

— Підлітки адаптуються найважче, бо для них критично важливо соціальне визнання. Дитина може почути насмішку на свою адресу і після цього боятися сказати щось вголос польською мовою.

‍Багато дітей мені кажуть: «Я боюся говорити перед класом»

‍Бо вони думають, що щось скажуть не так і з них сміятимуться. Це велике випробування — говорити вголос на весь клас іншою мовою. Тут важливо, як працює класний керівник, чи є опікуни, як організована інтеграція. 

— Чи можна створити «відчуття дому» на чужині — і що для цього потрібно?

— Відчуття дому на чужині сильно залежить від дорослого, який поруч. Зазвичай це мама. Якщо вона відкрита, налаштована на адаптацію, а не на «все це колись закінчиться і ми нарешті повернемося», це допомагає дитині відчувати себе вдома. Насправді, потрібно усвідомити, що дім — там, де ти і твої діти. Ми вчимося бути щасливими в тих умовах, де опинилися. Дуже важливо усвідомлювати і показувати вдячність людям, які допомагають. Коли дитина чує вдячність у сім’ї, вона теж вчиться її відчувати. Це формує позитивний наратив і допомагає адаптуватися. 

Марта Роте, відома у соцмережах як Хельга, 20 років прожила в еміграції. Вона виїхала з Польщі до Німеччини 19-річною дівчиною, не знаючи мови й не маючи жодного уявлення, що на неї чекає. А чекали на неї проблеми з житлом і роботою, дискримінація і навіть насильство. Попри все Марта встала на ноги, закохалася, народила сина і… зрештою повернулась до Польщі. Тепер вона активно підтримує українських біженок, які — як і вона колись — опинилися за кордоном і стикнулися з невиправданою ненавистю.

«Кожен день в еміграції — це боротьба»

Наталія Жуковська: Що спонукало вас свого часу залишити Польщу і переїхати до Німеччини? 

Марта Роте: Я виїхала до Німеччини в 1999 році, коли Польща ще не входила до Євросоюзу. Безробіття, обмежені можливості. А я щойно закінчила школу й стою на порозі дорослого життя. І тут моя подруга, яка вже якийсь час жила у Німеччині, приїхала на канікули до Польщі. І запропонувала мені поїхати з нею на літо — підзаробити. Казала, що знає місце, де шукають продавчиню у кіоск, і може допомогти мені туди влаштуватися. Я була молода, смілива й довірлива. Німецької мови не знала, але повірила на слово, що все вийде. Звичайно, все виявилося зовсім не таким, як вона розповідала. 

Спочатку виявилось, що мені навіть нема де жити. Подруга сказала, що залишитися у неї мені не можна, бо її хлопець проти. Тобто я опинилась в чужій країні без грошей, роботи й навіть місця, де можна було б переночувати. Це був болісний початок. По суті, в той момент почалося моє справжнє доросле життя. Повернутися до Польщі я не могла — грошей на дорогу не було. А ще не хотіла розчаровувати батьків. Та й дорога тоді була непроста, не те, що зараз: прикордонні пункти, довгі перевірки, купа формальностей. Тож я вирішила залишитися й боротися.

— Де ж ви ночували ту першу ніч після приїзду?

— Розгублено блукала містом з валізою, намагаючись зрозуміти, що робити далі. А потім подруга таки домовилася для мене про ночівлю у її сусіда — літнього німця, який жив сам.

Було страшно й соромно, але що я могла зробити? Вибору не було. Спала кілька ночей на матраці на підлозі, тривожно прислухаючись до кожного звуку

Потім мене прихистила полька. Виявилося, вона навіть родом з мого рідного міста — Зеленої Гури. Мені здавалося, що це знак долі, і нарешті починається щось добре. Але за кілька днів ця жінка втекла, забравши з квартири всі мої речі. Я залишилася ні з чим. Плюсом у цій історії було те, що після її втечі звільнилося її робоче місце. І я змогла його отримати. 

Так поступово почала ставати на ноги. З часом познайомилася з багатьма людьми, здебільшого з поляками. Однак, не всі вони були добрими. Дехто приїхав до Німеччини не у пошуках кращого життя, а тікаючи від правосуддя. На жаль, я потрапила у погане товариство. 

На той момент я працювала доглядальницею дітей і жила у працедавиці вдома, де часто бували гості. Серед них був хлопець, в якого я закохалася. Ми почали спілкуватися, згодом — жити разом. Здавалося, він мене розуміє й підтримує. Але згодом виявилося, що його розшукують у Польщі за вбивство…

Пам’ятаю той день, коли все полетіло шкереберть: він прийшов додому разом із приятелем п’яний. Раніше ніколи не вживав алкоголю, але того вечора все було інакше. Вони дуріли, сміялись, а потім раптом напали на мене. Він схопив ніж… Це дуже важко згадувати навіть зараз, стільки років потому. Він хотів перерізати мені горло й тримав ніж біля шиї. Потім передумав і порізав мені шкіру на зап’ястях. 

Взагалі, в той період еміграції я пережила дуже багато зла. Мене принижували, домагалися, били. Навіть поліція одного разу безпідставно заарештувала. Тоді у Німеччині до польок ставилися, як до нелегальних повій. Якось ми з подругою та двома хлопцями їхали на дискотеку, і нас зупинила поліція. Забрали у відділок, провели особистий огляд, допитували всю ніч. Перевіряли телефони, сумки, навіть контакти у записниках. Звинувачували, що я тут заради легких грошей, що працюю нелегально, що перетнула кордон по-чорному. Звичайно, це було неправдою — у мене навіть був зворотний квиток до Польщі на дату через три місяці, бо саме стільки тоді можна було перебувати у Німеччині легально. Зрештою відпустили, але той випадок залишив глибокий слід. 

— Що було найважчим у перші роки на чужині?

— Мабуть, те, що я зовсім не знала німецької мови. Попри це мене чи не відразу поставили за касу в кіоску, який слугував баром. Там продавали пиво, стояли ігрові автомати. Мене просто кинули у воду, і я мусила плисти. Тоді ж не було ні інтернету, ні перекладачів у телефоні. Тому я ходила всюди із блокнотом, записувала кожне слово, яке чула від шефа чи клієнтів, а ввечері, повертаючись додому, перекладала. Так вивчала мову — слово за словом, день за днем, і за рік вже могла вільно розмовляти німецькою. 

Важко, однак, було не лише через мову. Гнітила постійна відсутність відчуття безпеки. Я щодня жила у страху. 

Моє життя залежало від інших — від їхньої волі, настрою, примх. Кожен день був боротьбою — за роботу, безпеку, власну гідність

— Ваші батьки у Польщі знали, що вам доводиться переживати?  

— Контакту з рідними практично не було. Тоді ж не було месенджерів. Щоб подзвонити додому, потрібно було купити спеціальну телефонну картку. Добре пам’ятаю: вона коштувала 12 німецьких марок, і не завжди я могла собі дозволити таку «розкіш». Дзвонила рідним з телефонної будки раз на кілька тижнів. Звісно, я не розповідала всі ті жахливі речі, які переживала. Не хотіла засмучувати батьків. Вони, мабуть, одразу приїхали б мене забрати, якби знали, що все настільки погано. 

Знаєте, можливо, це звучить дивно, але попри все, що мені довелося пройти, я почувалась у Німеччині вільною. І все ж зрештою, після чотирьох років виживання, вирішила повернутися до Польщі. Повернувшись, влаштувалася на офіційну роботу, отримала водійські права й почала нове життя.

— Але потім знову поїхали до Німеччини?

— Так. Здавалося, життя нарешті увійшло в спокійне русло. У Польщі я мала роботу, хлопця, з яким жила. Але після нашого розриву все знову перевернулося. Розгублена, я повернулась до батьків. І тоді в моєму житті знову з’явилася подруга, й історія майже повторилася. Вона казала: «Їдь до мене! У мене у Дрездені все налагоджено, знайдемо тобі роботу». Спочатку я відмовилася. Проте, чим довше залишалася вдома, тим сильнішим було відчуття, що життя проходить повз. Подруга продовжувала вмовляти. А я ж уже знала німецьку мову, мала досвід. До того ж Дрезден знаходиться в кількох годинах від Зеленої Гури. Вірилося, що цього разу буде інакше. 

Завжди щось нагадувало: «Ти тут чужа»

— І як вас зустріла Німеччина цього разу?

— У 2008 році в Дрездені я вже не мала великих очікувань. Просто хотіла стати на ноги. Жила спочатку у подруги і її хлопця. Разом ми працювали у фірмі з логістики. Керівник — елегантний, вихований, завжди усміхнений. Проте з часом я стала помічати, що він дивно поводиться: постійно збуджений, спітнілий. Одного дня ми були в офісі, аж раптом грюкнули двері — у приміщення увірвалась кримінальна поліція із собаками. Виявилося, вона отримала інформацію, що наш шеф торгує наркотиками. Мене кілька разів викликали на допити для надання свідчень. Подруга втекла. У мене ж була причина залишитися — я мала отримати офіційний дозвіл на роботу у Німеччині, а для цього треба було відпрацювати рік в одній компанії. Мені бракувало ще трьох місяців. Тому я приходила до офісу і просто сиділа там сама. Зарплату, звичайно, не отримувала. 

А потім ще бюро праці припустилося помилки й не нарахувало мені допомогу з безробіття. Хаос повернувся у моє життя. 

— А було щось, що приносило радість, давало сили?  

— Саме тоді я познайомилася з дуже хорошим другом. Він — гей, у нього була невелика компанія близьких друзів, і це були неймовірно щирі люди. Саме вони стали для мене справжньою опорою, моєю «маленькою родиною» в чужій країні. 

До найрадісніших моментів я б віднесла знайомство у 2010 році зі своїм чоловіком. Він — німець. Ми разом працювали у великій міжнародній транспортній компанії. Я завжди жартую, що це було, як у трудовому таборі: не можна було сміятися, не дозволяли навіть зробити собі каву. Ми працювали по 12 годин, без перепочинку, під постійним контролем. Він на складі, а я — в офісі. Саме там зародилося наше почуття.

А потім настали події, які змінили моє життя. Я захворіла на професійне вигорання, а згодом несподівано завагітніла. Наш син народився здоровим, але лікарі припустилися помилок. І мені довелося перенести 11 операцій. Після чого я впала у глибоку депресію. 

Мене перевели до психосоматичної клініки для матерів з дітьми, де я провела три місяці. Там я вперше за багато років змогла виговоритися — розповісти про все, що так довго носила у собі. Про дискримінацію, мобінг, ксенофобію, страх і самотність. І тільки тоді почалося зцілення.

— Ви згадали про дискримінацію. Як саме і де вона проявлялася? 

— Дрезден — це східна Німеччина. І там зовсім не така атмосфера, ніж на заході країни. Набагато більше ксенофобії. Можна сказати, що саме східна частина є колискою націоналістичних рухів. Коли я приїхала туди у 2008 році, іноземців у місті було мало. Я почувалася білою вороною. Зовні, можливо, не було зрозуміло, що я полька, але мій акцент мене видавав. 

Найчастіше мене ображали, називаючи «росіянкою». Вони навіть не розрізняли, звідки я. Іноді, особливо коли бачили мої польські номери на машині, кричали: «Забирайся до себе додому!». Навіть на роботі хтось міг кинути жарт про «поляків, які крадуть машини», засміятися, коли я щось не так вимовляла. А коли всі ці нібито дрібні речі відбуваються з дня у день, то зрештою накопичуються і перетворюються на отруту. 

Окремою темою була моя зовнішність. Чимало місцевих жінок взагалі не приділяли уваги своєму вигляду, і будь-яка моя «доглянутість» викликала осуд. Якщо я фарбувала губи — могли сказати, що це «занадто». Якщо приходила на підборах — косо дивилися. Тож я перестала носити підбори. Це страшенно виснажувало. 

Постійно доводилося себе обмежувати — не сміятися голосно, не говорити польською по телефону. Я ніби весь час намагалася втиснути себе в одяг, який мені не підходив

І водночас — робила все, щоб інтегруватися. Я вже досконало володіла німецькою, слухала німецьку музику, читала їхні книжки, дивилася місцеві новини. Мені іноді навіть здавалося, що я вже наполовину німкеня. Але ні — завжди знаходилося щось, що нагадувало мені, що я чужа. Іноді думаю: за всі ті роки, які я там прожила, я мала б отримати компенсацію — бодай моральну. Бо те, що я пережила, — це був справжній іспит на витривалість.

Життя зціпивши зуби

— Складним моментом була також місцева бюрократія. У мене навіть була власна фірма — «Polak w Niemczech» («Поляк у Німеччині»), де я допомагала людям розбиратися з бюрократичними справами.

У Німеччині адміністративна система набагато складніша, ніж у Польщі. Суцільна паперова тяганина. У нас у Польщі принаймні існують терміни — наприклад, що установа має 14 днів на відповідь. У Німеччині такого немає. Ти подаєш заяву, наприклад, на Kindergeld (аналог польської допомоги на дитину), і чекаєш невідомо скільки. Ми, приміром, досі не отримали свої виплати після переїзду. 

— Чи були моменти, коли вам хотілося все залишити й повернутися?

— Дуже часто. Особливо у найважчі періоди, коли почувалася геть самотньою. Прокидаючись вранці, не мала сил навіть встати. Це було життя зціпивши зуби. Плач майже щодня, відчуття безсилля. Але щось мене постійно тримало.

— Що саме?

— Моя психологиня теж мене про це питала. І ми дійшли висновку, що це моя внутрішня сила. Я маю сильний характер, і це бажання не здаватися, пройти через усе, зрештою очиститися від проблем — оце мене тримало.

— Чого вам особисто бракувало найбільше під час життя у Німеччині?

— Батьків і друзів — того теплого кола, яке створює відчуття дому. До речі, страшенно не вистачало не тільки людей, а й польської їжі. Тож я влаштовувала собі «польські дні». Купувала пляшку вина, вмикала улюблену польську музику й могла всю ніч танцювати у квартирі. Це був мій спосіб не зійти з глузду від туги. 

Самотність — ось що з’їдало найбільше. Це, мабуть, найгірше відчуття в еміграції: ти наче живеш, але частина тебе все одно десь там, вдома

— Що ж тоді стало причиною повернення до Польщі?

— Ми не планували повернення, мій син навіть не знав польської мови. Але якось трапився неприємний випадок у дитячому садку: старша вихователька била дітей, зокрема мого сина, і через це я пішла сваритися. І мою дитину… вигнали з садочка! Це остаточно переконало мене, що досить. До того ж орендодавець заборонив нам тримати собаку. І це не було для мене дрібницею. Тоді мій чоловік почав шукати будинок — не у Німеччині, а в Зеленій Гурі. 

І от минуло вже два роки з моменту мого повернення, а я досі ніяк не відчую себе… частиною польського суспільства. Чимало речей для мене неприйнятні — ненависть до іноземців, застаріле мислення співвітчизників, ксенофобія. Це все бентежить і дратує. 

«Страх — найгірший ворог інтеграції»

— З вашого досвіду, хто зазвичай повертається з еміграції, а хто обирає залишитися — і чому?

— Часто за кордоном залишаються ті, хто живе там уже багато років і має дорослих дітей. У мене в Instagram є чимало польок, які пишуть, що не збираються повертатися з Німеччини до Польщі, бо там виросли їхні діти, і вже важко виривати їх із середовища, в якому вони народилися — від друзів, школи, звичного способу життя. Є й інша група — люди, які цінують у Німеччині спокій і стабільність. Там життя дійсно більш передбачуване, можна планувати витрати, відчувати певну впевненість у завтрашньому дні. А коли такі люди приїжджають до Польщі, то часто швидко починають відчувати стрес: через різницю в менталітеті, негативні настрої, ту ж ксенофобію. 

Мені ж у цьому сенсі пощастило. Мій чоловік завжди любив Польщу, йому тут комфортно. Завдяки цьому нам легше адаптуватися — ми робимо це разом. Він уже навіть говорить польською, хоч і не досконало. Наш син спілкується польською вже майже ідеально. Я цим дуже пишаюся. 

Щодо українок, то у них гірша ситуація, бо для більшості еміграція пов’язана з війною, тобто вони виїхали не з власної волі. Прагнути повернутися в такій ситуації — природно.

— Які виклики й можливості можуть чекати українців після повернення додому?

— Мені важко уявити себе на місці українок, бо війна руйнує не лише міста, а й людські долі, стосунки, спогади. 

Після такого потрібно буде відбудовувати не тільки дім, а й себе

Але впевнена — повернення додому принесе велику радість. Це, мабуть, найглибше відчуття, яке може пережити людина: повернутися туди, де все починалося. 

Однак, якщо комфортніше там, де ви зараз, — теж добре. Ми всі живемо у своїх маленьких «бульбашках». Я ось у Польщі: мене часом дратують люди, менталітет, але поруч мій чоловік, дитина, батьки — це і є моє життя. 

Не обов’язково бути прив’язаним до країни. Важливіше знайти місце, де тобі спокійно, де ти почуваєшся вдома

— Чи бачите ви відмінності між тим, як ставилися до польських мігрантів у Німеччині під час вашої еміграції, і тим, як нині приймають українців. Наприклад, у Польщі?

— Так, я бачу різницю і, на жаль, не на користь Польщі. Так, у Німеччині я теж стикалася з расизмом і дискримінацією, але це не було явищем, і це з часом зникло. Німці загалом більш толерантні, спокійніше ставляться до різних національностей. А от у Польщі я бачу страшну ненависть до інших. Мені навіть соромно.

У Німеччині люди здебільшого більш дистанційовані від політики. Чимало інтелігентних сімей не мають телевізорів, дітей виховують без нього. А в Польщі — навпаки: телевізор і політика всюди — вдома, в церкві, на роботі, на вулиці. Від цього буквально нудить. Політики говорять, що українці забирають у поляків місця в лікарнях, отримують допомогу, мають переваги. І саме ці слова сіють ненависть і страх серед людей. Страшно бачити, як пропаганда позбавляє людяності.

— Чи доводилося вам пояснювати або переконувати своїх друзів у протилежному?

— Завжди намагаюся втрутитися у такі розмови. 

Наприклад, кажу: «Знаєш, хто мене у Німеччині на початку обікрав, побив, зґвалтував?». І коли я додаю: «Поляки!», — люди зазвичай ніяковіють

І тоді я пояснюю: справа не в національності. Якщо мене обікрав поляк, то що — всі поляки такі? Звісно, ні. Запитую: «Що поганого зробив особисто тобі бодай якийсь українець?». І у відповідь чую: «Нічого, але мене дратує те чи інше». Переважно те, про що чули по телевізору. 

— Як реагувати на хейт, переслідування, булінг?

— Найголовніше — реагувати. Якщо ваша дитина почула навіть дрібну образу, наприклад, у школі хтось каже: «Дурні українці», — не можна це ігнорувати. Дитина має знати, що може звернутися до батьків, які будуть діяти. Мовчання тільки посилить проблему. 

Після пережитого я можу сказати, що почуття власної гідності — це те, що мене врятувало

Якби не вірила в себе, не витримала б принижень. Я завжди повторювала собі: «Я знаю, хто я. Я не дозволю принижувати себе». Якби можна було навчити цьому інших — не боятися, говорити, стояти за себе. 

— Ви підтримуєте українців у своєму Instagram. Про що вони вам пишуть?

— Українки часто пишуть. Кажуть, що не хочуть бути за кордоном, хотіли б жити у себе в країні, але, на жаль, не можуть. Діляться своїми переживаннями, власними історіями. Як виїжджали, як їхні рідні не можуть тут себе знайти, як їхніх дітей цькують за українську. 

Найбільше моїх підписників вражає те, що я їх підтримую. Дуже часто пишуть, що їм це дає надію, що не всі люди погані. Українці щирі, вдячні, але деякі з нас, на жаль, просто цього не помічають.

— Яку пораду ви б дали тим, хто лише починає життя в еміграції?

— Вивчити мову країни, в якій живеш. Мова — це ключ до всього: до роботи, розуміння людей, почуття безпеки. Друге — важливо не закриватися у своєму середовищі. Я знаю, що легше триматися тільки серед своїх, але варто шукати також контактів з місцевими: записатися на спорт, курси, гуртки, спільні заходи. Третє — уникати політичних тем. Говорити про життя, сім’ю, побутові речі. Саме це допомагає знайти спільну мову. І головне — не боятися нового життя. Так, це нелегко, але страх — найгірший ворог інтеграції.

— Ви колись шкодували про те, що виїхали до Німеччини?

— Часом думаю, що, можливо, і не варто було цього робити. Моє життя було б простішим. А потім я зупиняюсь і розумію: так мало статися. Без того, через що я пройшла, я навряд чи стала б тією, ким є. Зараз ми з рідними людьми разом і щасливі, не живемо у постійному стресі. І для мене це найвища форма спокою й вдячності.

‍Фотографії з приватного архіву героїні