«Мій син — хороша дитина, але він краде готівку з мого гаманця»

Адаптація у новій країні стає справжнім випробуванням для дітей і підлітків, особливо якщо вони приїхали лише з одним з батьків. Мовний бар’єр, втрата друзів і відсутність підтримки дорослих часто змушують дітей замикатися в собі й втрачати мотивацію до навчання. Як допомогти їм адаптуватися, не втратити віру у власні сили й знайти своє місце у чужій країні? Sestry розмовляють про це з педагогинею психолого-педагогічного центру у Познані Валентиною Кушнір.

Дорослий поряд з дитиною

— До нас на консультацію у психолого-педагогічний центр Микиту (ім'я змінене за етичними причинами — Авт.) направила адміністрація польської школи — через труднощі з навчанням, — розповідає Sestry Валентина Кушнір. — У свої 16 він досі навчається у сьомому класі. Третій рік поспіль. Спочатку це його дратувало. Тепер йому байдуже. До школи ходить неохоче, частіше залишається вдома. Польську мову знає слабо, як і його мама. І мабуть, саме це стало першопричиною всіх труднощів. Разом з цим хлопець має здібності, щоб досягати успіхів. 

До Польщі Микита приїхав з мамою у 2023 році. Однак, захворів, і хвороба вимагала тривалого лікування. Лікувати мама возила хлопця до України. Коли Микита повернувся, виявилося, що у школі ніхто не знав, чому його так довго не було. Сам він соромився про це розповідати, а мама не поспішала налагоджувати контакт зі школою. Тож за велику кількість пропусків учителі залишили хлопця на другий рік. Один раз, потім другий. На третій мама просто перевела сина до іншої школи. Дирекція якої зрештою направила Микиту до нас на консультацію, щоб зрозуміти, що з ним не так.  

Наталія Жуковська: Що вас найбільше вразило у цій історії?

Валентина Кушнір: Як і в багатьох подібних історіях, головна проблема тут — втрата контакту між мамою і школою. У Польщі мама і Микита вдвох. Жінка дуже багато працює, тож більшість часу хлопець проводить наодинці. Разом з тим мама — попри всі труднощі — має знати, як її дитина почувається в школі, бути в контакті з учителями. Навіть якщо є мовний бар’єр, не треба цього боятися — у більшості шкіл працюють українські вчителі чи асистенти, які готові допомогти. На жаль, мама не знала, як функціонує польська система освіти. Якщо дитина, наприклад, захворіла й довго не відвідувала школу, тут необхідно надати документ, що це сталося з поважної причини — довідку від лікаря чи офіційне підтвердження. А так вчителі не знали причин пропусків і не могли належним чином допомогти хлопцю, надати психолого-педагогічну опіку, яку він потребував.

Я бачу дуже багато різних ситуацій. Кожна історія унікальна, але водночас — типова, бо всі вони про одне: адаптацію.

Ми часто говоримо, що адаптація залежить від індивідуальних особливостей дитини — і це справді так. Але є ще один дуже важливий чинник — дорослий поряд з дитиною, її близьке середовище. Ідеально, коли це родина. Якщо дитина переїхала разом із сім’єю, їй набагато легше адаптуватися, бо зберігається «мікроклімат»: зв’язки з мамою, татом, можливо, бабусею чи дідусем. Середовище змінилося, але внутрішнє коло підтримки залишилося.  

Найскладніше тим, хто приїхав лише з мамою. Тут дитина втрачає звичне середовище, а мама — своє життя. Вона часто виснажена і не може дати дитині увагу, тепло, підтримку. 

Я питаю матерів: скільки часу проводите разом, коли востаннє читали чи обговорювали фільм? Більшість відповідає: «Ну, у неділю трохи» 

А цього часто недостатньо, і дитина може ізолюватися.

— Але чому обирають ізоляцію замість спілкування?

— Є кілька причин. По-перше, особливості самої дитини — надмірна сором’язливість або емоційна вразливість. По-друге, труднощі у навчанні. Якщо дитині воно складно дається, особливо у початковій школі, вона часто починає відчувати себе гіршою. Якщо ж до цього додаються насмішки з боку інших дітей, ситуація стає надто болісною. По-третє — мова. Не всі діти швидко опановують польську. А мова — ключовий фактор. Вона або допомагає дитині інтегруватися, або стає великим бар’єром. 

Досліджувала це питання на прикладі дітей, які навчаються у польських школах уже три роки. І бачила абсолютно різні випадки. Один хлопчик, наприклад, настільки добре опанував польську, що навіть виграв літературний конкурс, написавши власний твір. Учителі самі дивувалися, бо, згідно з науковими даними, потрібно близько 6-8 років, щоб дитина опанувала другу мову на рівні носія. Разом з тим є й інші історії, коли діти навіть через три роки життя у Польщі польською ледь говорять. І тут зазвичай виявляються певні дисфункції або особливості розвитку. Такі діти потребують професійної допомоги.

— Що в такому випадку мають робити батьки?

— Не чекати, а діяти. Якщо ви бачите, що дитині важко, вона не справляється з навчанням чи соціалізацією — не варто мовчати. У Польщі у таких випадках школи самі скеровують дітей до психологічно-педагогічної консультації, де фахівці визначають причини труднощів і дають рекомендації вчителям, як краще працювати з дитиною. Але часто буває так, що батьки бояться цього кроку. 

Батьки думають: якщо дитину направляють до психолога — значить, з нею «щось не так». Це помилка. Тут, у Польщі, зовсім інша культура ставлення до психологічної допомоги. Якщо дитині складно, це не означає, що вона хвора. Це просто сигнал, що їй потрібна підтримка

У пошуках безпечного простору

— Що найчастіше викликає у дітей стрес після переїзду — мова, школа, втрата друзів, нове середовище?

— Все разом. Бо це — велика травма, пов’язана з втратою: дому, звичного життя, кола друзів, мови. І кожна дитина переживає цю втрату по-своєму, залежно від віку, типу нервової системи, індивідуальних особливостей. Велике значення має також досвід навчання. Якщо дитина ще до війни мала труднощі у школі — наприклад, проблеми з концентрацією, пам’яттю, мовленням, — то у новому середовищі все це проявляється ще гостріше.

Є ще один важливий момент — онлайн-навчання. Під час пандемії, а потім війни, багато дітей два-три роки навчалися дистанційно. І тепер ми бачимо, що частина з них просто не має базових соціальних навичок: не знають, як поводитися в класі, як взаємодіяти з іншими, як просити про допомогу чи висловлювати свою думку. Такі діти мають великі труднощі із соціалізацією. 

І саме тут найважливіша роль — підтримка дорослих: учителів, батьків, психологів. 

Головне — не лише навчити дитину розмовляти, а й допомогти їй відчути себе прийнятою. Бо без відчуття безпеки і прийняття не буде ні мови, ні навчання, ні розвитку

Я працюю у польській системі освіти вже три роки, і можу сказати, що тут робиться дійсно багато для підтримки таких дітей. Є міжкультурні асистенти, які допомагають учням адаптуватися, налагоджувати контакт, розуміти шкільні правила. Але навіть за наявності такої підтримки дитина має власне рішення — відкриватися чи закриватися. І з цими дітьми потрібно працювати делікатно, поступово залучати їх до групи, створювати безпечний простір.

— З якими труднощами до вас найчастіше звертаються діти та їхні батьки?

— Найчастіше звертаються з тим, що дитині важко дається навчання. У школі бачать, що дитина старається, але матеріал засвоює повільно, не встигає. Починаємо розбиратися.

‍Бо не завжди означає, що дитина «ледача». Оце слово я б взагалі виключила з лексикону

‍Бо зазвичай дитина не працює не тому, що не хоче, а тому, що їй складно. Потрібні додаткові зусилля, а нам може здатися, що вона нічого не робить. 

Інші діти мають труднощі з адаптацією, із соціальними навичками — не вміють взаємодіяти з однолітками, не розуміють, як поводитися у групі. Тобто ми бачимо весь спектр проблем — від навчальних до психологічних і соціальних.

У європейській освіті, зокрема в польській, не женуться лише за кількістю знань, а намагаються пристосувати навчання до дитини, щоб їй було комфортно, щоб вона відчувала себе успішною. 

У школах запитують: «Які твої сильні сторони? На що ти можеш спиратися?». А наші діти й їхні батьки не можуть відповісти на це запитання

Дорослі приходять і кажуть: «Ну, він грає в ігри». Але це не про це. Важливо, щоб дитина знала свої внутрішні ресурси — що в неї виходить добре, в чому вона сильна. Це основа здорової самооцінки та успішної адаптації. Дуже важливо розуміти, які сильні сторони має дитина, а які слабкі. 

— Що робити, коли вчителі нарікають на відставання класу через українських дітей? Як реагувати батькам?  

— Вчителі мають розуміти, що засвоєння двомовності — процес тривалий. Дитині потрібен час, щоб опанувати польську на шкільному рівні. Якщо вчителі бачать, що дитина докладає зусиль, працює, але з якихось причин навчання їй дається складно, то скеровує до психолого-педагогічної порадні, де психологи, педагоги, логопеди визначають причини неуспішності. За потреби рекомендують школі забезпечити дитині психолого-педагогічну опіку через терапевтичні заняття з педагогом, додаткові заняття з проблемних предметів, консультації з психологом, заняття для подолання специфічних труднощів тощо. Школи насправді готові допомагати українським дітям. У тих навчальних закладах, де я працювала, нарікань на дітей не було. 

Ба більше, польська система передбачає додаткові заняття з мови — зазвичай 10 годин на тиждень. Проблема іноді в тому, що українські діти не відвідують ці заняття. І тому школи поступово відмовляються від них. У моєму досвіді був випадок, коли батьки українських дітей наполягли на додаткових уроках польської мови, і школа організувала їх два рази на тиждень для конкретного класу. Це дало помітний ефект — діти почали наздоганяти шкільну програму.

Якщо поступають нарікання на ваших дітей, діяти потрібно системно:

1.  Перший крок — звернутися до вчителя або класного керівника.

Якщо виникають проблеми в школі, незадоволення навчанням чи поведінкою, потрібно бути в контакті з учителем і обговорювати, як дитина функціонує в класі. Часто батьки не знають, як дитина поводиться в школі, бо вдома вона зовсім інша — наприклад, тиха, зайнята телефоном.

2.  Розібратися у причинах і разом розробити план дій. 

Вчителі цінують активних батьків. Якщо батьки проявляють ініціативу, цікавляться ситуацією і допомагають вирішувати труднощі, вчителі йдуть назустріч і активно підтримують дитину. Якщо дитина має труднощі з навчанням чи поведінкою, важливо розібратися в причинах разом з учителем. Якщо контакт із вчителем не виходить, можна піднімати питання на рівні директора.

Вразливих дітей часто обирають для булінгу

— Через відставання в навчанні та брак друзів дитина може стати об’єктом булінгу. Як тоді діяти?

Жертвою булінгу може стати будь-хто. Найчастіше — ті, хто відрізняється від більшості — наприклад, інша мова, інший стиль поведінки, інші реакції на події. Наші діти теж підпадають під категорію «інші», а також діти з особливими потребами, вразливі, гіперактивні тощо. Це може трапитися з будь-ким. 

Проблема булінгу існує скрізь. Європейські країни працюють над тим, як його попередити й протидіяти. Польща також. Вчителі проходять курси, щоб розпізнавати перші ознаки й реагувати на них. 

Що можуть робити батьки? Пояснювати дитині, як себе захистити. На жаль, наші діти часто не вміють цього робити.

‍Я питаю дітей: «Що будеш робити, якщо тебе образять?». Більшість відповідає: «Проігнорую, нічого не буду робити». Пасивне ставлення до себе — перша ознака вразливості 

Треба вчитися захищатися словесно. Відповідь повинна бути чіткою. Якщо дитина не може сама, вона має йти до вчителя. У школі мають бути люди, які можуть її захистити. Важливо реагувати відразу — не ігнорувати.

— А як розпізнати перші ознаки булінгу?

— Перші ознаки — це зміна настрою дитини, уникнення спілкування, небажання розповідати, що відбувається. Якщо група однолітків постійно насміхається з дитини, то вона починає вірити, що проблема в ній. 

Був випадок у технікумі: з хлопця насміхалися, обливали з іграшкового пістолету. Вчителька побачила, і всіх, хто насміхався, покарали: підлітки працювали на громадських засадах — мили туалети, робили ремонт. Це навчило їх, що приниження людської гідності неприпустиме. 

«Боюсь говорити польською перед класом»

— Як часто школи звертаються до вас за підтримкою?

— Безперервно. Я працюю переважно з дітьми іноземців, серед яких багато українських дітей. У Польщі система дуже добре організована: у кожному районі є психологічно-педагогічна порадня. Проте зараз, через три з половиною роки від початку масового приїзду українців, ми дедалі частіше маємо справу вже не з проблемами адаптації, а з проблемами розвитку, соціалізації — зокрема, труднощами у спілкуванні, ізоляцією та конфліктами з оточенням.

— Які психосоматичні прояви ви помічаєте в українських дітей?

— Болить живіт, загальна слабкість. Але якщо проблема соціальна — через те, що погано налагоджені контакти, то дитина просто не хоче йти до школи. Намагається ізолюватися, усамітнитися, замикається. Для підлітка дуже важливо бути визнаним у групі — це часто значить більше, ніж оцінки. 

Бачила хлопчика в третьому класі, який цілий рік ходив у вовняних рукавичках без пальців навіть у спеку — це його спосіб самозахисту. Інший хлопчик у другому класі в складних для нього ситуаціях ховався під столом і плакав, бо не міг пояснити, що йому потрібно. Часто діти носять до школи свої іграшки, щоб почуватися безпечніше. 

Кожна дитина реагує по-своєму і в своєму темпі. А ще адаптація залежить від соціального та фінансового статусу родини. Маленькі зарплати у батьків, відсутність свого місця для сну — це дуже впливає на самооцінку. Дитина може соромитися своєї родини або житлових умов, що ускладнює соціалізацію.

— Як вік дитини впливає на адаптацію до життя за кордоном?

— Підлітки адаптуються найважче, бо для них критично важливо соціальне визнання. Дитина може почути насмішку на свою адресу і після цього боятися сказати щось вголос польською мовою.

‍Багато дітей мені кажуть: «Я боюся говорити перед класом»

‍Бо вони думають, що щось скажуть не так і з них сміятимуться. Це велике випробування — говорити вголос на весь клас іншою мовою. Тут важливо, як працює класний керівник, чи є опікуни, як організована інтеграція. 

— Чи можна створити «відчуття дому» на чужині — і що для цього потрібно?

— Відчуття дому на чужині сильно залежить від дорослого, який поруч. Зазвичай це мама. Якщо вона відкрита, налаштована на адаптацію, а не на «все це колись закінчиться і ми нарешті повернемося», це допомагає дитині відчувати себе вдома. Насправді, потрібно усвідомити, що дім — там, де ти і твої діти. Ми вчимося бути щасливими в тих умовах, де опинилися. Дуже важливо усвідомлювати і показувати вдячність людям, які допомагають. Коли дитина чує вдячність у сім’ї, вона теж вчиться її відчувати. Це формує позитивний наратив і допомагає адаптуватися. 

<frame>Більше знань, менше страху — це гасло нашого нового циклу публікацій. Адже безпека — це факти, перевірена інформація та обґрунтовані аргументи. Чим більше ми знаємо, тим краще підготуємося до майбутнього.<frame>

Чи готова Польща до кризи? У часи геополітичної невизначеності, війни в Україні та зростання напруженості в Європі освіта та організація суспільства мають вирішальне значення. Прийнявши понад мільйон українських біженців, Польща отримала не лише нових мешканців, але й унікальні знання та досвід людей, які вивчали питання цивільного захисту в найскладніших умовах: під бомбами та ракетними обстрілами. Це капітал, який не можна втрачати.

Новий закон — про цивільний захист та цивільну оборону, який набув чинності з 1 січня, — це конкретна відповідь на реальні загрози. Водночас це можливість для додаткової інтеграції, щоб поляки та українці, які проживають у Польщі, могли разом готуватися до надзвичайних ситуацій.

 Польща зробила висновки з трагічних подій останніх років. Новий закон наголошує на трьох ключових елементах: модернізація та будівництво укриттів і місць для переховування, система оповіщення та сповіщення, а також широка громадянська освіта для забезпечення того, щоб кожен громадянин мав базові знання про те, як діяти в надзвичайних ситуаціях. Контекст війни в Україні тут очевидний.

Багато українців, які проживають у Польщі, мають безцінний досвід у сфері цивільного захисту — чи то як безпосередні учасники, чи то як організатори системи евакуації та укриття

Це можливість, якою Польща повинна скористатися. Коли війна застає зненацька, не існує повністю готових систем. І тоді дуже важливо ефективно використовувати те, що вже існує.

Що може бути укриттям? Практичний підхід до цивільного захисту. Знання — це наше перше «укриття»! 

Згідно з новим законом, будь-яке підвальне приміщення, підземний гараж або тунель може стати місцем укриття. Варто вже зараз оглянути своє оточення і відповісти на питання: «Що я буду робити в разі надзвичайної ситуації?». Краще знати заздалегідь, ніж вчитися лише тоді, коли настане хаос.

І саме тут можна побачити потенціал досвіду українців у Польщі. Люди, які пережили повідомлення про замінування, можуть поділитися з поляками своїми практичними знаннями про організацію життя в укриттях, про запаси води та їжі, про психологічні аспекти виживання, про мобільні додатки для оповіщення, які в Україні стали ключовим інструментом оповіщення. Це не теорія. Це реальний досвід тих, кому доводиться стикатися з наслідками війни щодня. Їхні свідчення мають більшу цінність, ніж будь-який підручник. 

Освіта в цій сфері є ключем до безпеки, тому варто використовувати потенціал українців. Польща потребує якнайшвидшого проведення широкої освітньої кампанії. Відповідно до закону, органи місцевого самоврядування та пожежні команди повинні відігравати ключову роль у цивільному захисті. Але на практиці система запрацює лише тоді, коли до неї будуть залучені сотні тисяч людей.

Українці, які пережили реальну небезпеку, можуть стати інструкторами, освітянами та лідерами цих змін. НУО вже відіграють величезну роль у навчанні — як для українців, так і для поляків. Це принесе користь усім нам. Польські муніципалітети потребують практиків, які знають реалії надзвичайних ситуацій. Широке навчання населення збільшує шанси на ефективні дії у випадку надзвичайної ситуації. Інтеграція українців у процеси цивільного захисту зміцнить безпеку Польщі.

Держава, органи місцевого самоврядування та жінки будуть на передовій. Новий закон робить ставку на місцеву владу. Саме вони мають впроваджувати систему цивільного захисту, тому саме в місцях проживання українців і поляків розгорнеться найважливіша битва за ефективність нового закону. Важливо, що жінки в Україні відіграли ключову роль в організації системи цивільного захисту — від рятувальників і волонтерів до керівників гуманітарних організацій. Саме вони забезпечили виживання під час хаосу.

У Польщі жінки також можуть стати рушійною силою таких змін, приєднавшись до структур місцевого самоврядування, неурядових організацій та освітніх команд

Чи готова Польща до кризи та цивільного захисту? Сьогодні Польща перебуває в кращій ситуації, ніж кілька років тому. Новий закон є важливим кроком, але однієї інфраструктури недостатньо. Вирішальне значення матиме реальне залучення громадян до навчання та ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій, мудре використання досвіду українців та ефективна співпраця між органами місцевого самоврядування, організаціями та урядом.

Це не сценарій фільму-катастрофи. Це реальність, яку треба розуміти і до якої треба бути готовим. У XXI столітті безпека — це не лише армія, але й поінформоване, організоване суспільство. А його побудова починається з освіти, яка надає факти, а не сіє страх.

Безпека — це наша колективна відповідальність. Це не лише сфера діяльності держави. Це не те, що уряд може нам «надати», як послугу — це те, що ми будуємо і даруємо один одному. Звичайно, інституції, правила, системи сигналізації та притулки дуже важливі. Але те, що насправді визначає виживання в надзвичайних ситуаціях, — це люди. Це наші стосунки, наша готовність допомогти, наша здатність діяти в стресових ситуаціях і усвідомлення того, що ми не самі у важку хвилину.

Кожен є частиною системи безпеки — від вчителя, який навчає дітей принципам надання першої медичної допомоги, до сусіда, який знає, де знаходиться найближчий притулок, і до волонтера, який допомагає новоприбулим біженцям зорієнтуватися в новій реальності. Сила держави полягає в силі суспільства — а суспільство сильне тоді, коли його члени знають, що можуть розраховувати один на одного. Українці є членами суспільства.

У минулому найбільшими переможцями ставали ті, хто розумів, що найкраща лінія оборони — це не стіни та укриття, а добре підготовлені, об'єднані люди

В Україні саме соціальна мобілізація врятувала тисячі життів. У Польщі ми маємо можливість вчитися на цьому досвіді, не чекаючи, поки криза змусить нас діяти. 

Розбудова безпеки починається сьогодні — і починається з нас.

Коли внаслідок російських атак прилітає в будинок, гине хтось з близьких, зруйновано дім, коли тремтять руки, а очі порожні — вони з’являються, щоб не дати психіці зламатись. Вони — це психологи рятувальних служб. 

Анастасія Кучинська, керівниця психологічної служби ДСНС, понад 12 років працює в епіцентрі людської трагедії. І вона розповідає, як допомагає тим, хто втратив усе, чому слова «все буде добре» — марні, і як рятувати психіку від шоку й глибоких травм під час війни.  

«Аби встановити контакт, ми маємо 30 секунд»

Наталя Жуковська: Ви працюєте з людьми, які втратили житло або близьких внаслідок російських обстрілів. Як відбувається перший контакт з людиною, яка щойно втратила все?

Анастасія Кучинська: Аби встановити контакт, ми маємо лише 30 секунд.

Наприклад, нещодавно стався приліт у двоповерхову будівлю в одному з районів Києва. На місці працюють верхолази й рятувальники, розбирають завали. Поруч стоїть подружжя, а під завалами — двоє їхніх дітей. Вони стоять так, що перешкоджають рятувальникам використовувати техніку, яка б прискорила розбирання. І мене як психолога просять акуратно відвести їх від будинку, щоб техніку можна було підігнати. Я підходжу, оцінюю ситуацію. «Добрий день» не скажеш, бо день недобрий. «Як вас звати?» — теж недоречно. Щоб людина звернула на тебе увагу, ти мусиш підібрати якесь правильне слово. Травмований може будь-яке втручання в особистий простір сприймати агресивно й вороже. Але налагодити комунікацію треба. 

Моє завдання —  стати «своєю» для постраждалих, залишаючись такою ж для рятувальників. Психолог у такі моменти є посередником між системою, яка допомагає, і людьми, які в шоковому стані

Чоловік і жінка сказали, що хочуть допомогти рятувальникам розбирати завали. Тож я взяла для них і для себе рукавички, і ми стали разом перебирати каміння. Саме тоді вони мене прийняли, зав'язалась розмова. За годину я забрала звідти жінку, згодом чоловіка. І рятувальники змогли працювати на повну. Чоловік і дружина підійшли вже тоді, коли знайшли тіла їхніх дітей і потрібно було провести впізнання. Оскільки в такому стані людина практично не сприймає інформацію, я ними, можна сказати, керувала. Пояснювала, що робити, куди їхати. Спокійним тоном і короткими фразами. 

— Одне з основних завдань психологів ДСНС — вивести людину з шоку. А що робити, якщо погано стає згодом? 

— Основне завдання психолога ДСНС — стабілізація емоційного стану, нейтралізація впливу негативних емоційних проявів. А якщо велика кількість людей — не допустити масових реакцій на подію. Далі ми намагаємося перенаправляти дуже важких постраждалих психологам, організаціям, які займаються спеціалізованою допомогою, соціальним центрам, громадським організаціям. У нас з ними домовленості й співпраця. Інколи обмінюємось телефонами з постраждалими. Намагаємося не залишати їх наодинці з бідою. Ми працюємо не тільки з людьми, які постраждали, з родичами загиблих, але також з умовними «глядачами» події.

Справою екстремального психолога між іншим є не допустити проявів панічних атак. Пам'ятаєте, коли через приліт у Святошинському районі загинула майже вся сім'я — мама, тато і 17-річний син, і приходили підлітки загиблого хлопчика — спочатку чекати, а на наступний день попрощатися? А що таке 30 сімнадцятирічних підлітків? У деяких був гострий стресовий стан, були істерики. І ми працювали, щоб не дати цим станам розвитися.

Нормальні реакції на ненормальні ситуації

— Як говорити з тими, хто втратив близьких, дім? Яких слів і фраз варто уникати, намагаючись допомогти?

— Точно не потрібно говорити «Я вас розумію». Ви не можете це зрозуміти — і це факт. Не кажіть також: «Все мине, все буде добре». Що може бути добре? Людина втратила все, що в неї було. Важливо щиро показати всім своїм виглядом, що ти поруч і готовий допомогти тоді, коли це буде потрібно. У мене були випадки, коли я годинами мовчала біля людини. Мати сиділа біля тіла загиблої дитини, а я просто була поруч. Вона плакала, а я обіймала й витирала її сльози. 

Коли ж людина вже готова з тобою розмовляти, слід уважно слухати й ретельно підбирати слова. Не можна розповідати про себе, якщо людина не готова це слухати. Буває так, що людина з благих намірів починає: «А от у мене так було…». Зрозумійте, травмована людина вас не чує. І їй не потрібні у цей момент ваші історії. У неї болить так, що вона не приймає ситуацію. Тому ти маєш бути зовнішнім опорним пунктом, який дає людині орієнтири.

Був випадок, коли хлопця після 8 годин перебування під завалами знайшли живого, а його дружина загинула. Її дістали останньою з-під завалів. Мати дівчини півтори доби стояла й плакала. Одна з наших психологинь змогла знайти до неї підхід. Кожен з нас розуміє і розпізнає відразу, з яким психотипом має справу.

— Так а що ж робити, якщо у людини паніка? 

— Насамперед — відвести її в місце, де немає «глядачів», сторонніх. Тому що помічаючи, що на неї дивляться, людина може ще більше впадати в істерику. До того ж часто буває, що люди з натовпу голосять: «Ой, це ж у тебе таке горе!». І від цього може початися так звана друга хвиля істерики. 

Стабілізувати емоційний стан можна водою або диханням. Інколи запрошуємо медиків, щоб дали заспокійливе. Буває, люди агресивно себе ведуть, можуть чимось кидатися. За таких умов відходимо на безпечну відстань. У 2015 році на Донеччині був випадок —  влучання «градів» у місцевий ринок, дуже багато загиблих, зруйновані будинки. Одна жінка була на ринку і, на щастя, залишилася живою. Але вона майже годину лаялася на всіх. Я стала на відстані двох метрів від неї. Вона кричала: «Що ти тут стоїш? Йди звідси». Згодом підійшла до мене й проплакала на плечі майже пів години. На другий день наших робіт вона принесла нам чай і сказала: «Дівчата, ви мене вибачте, будь ласка. Я вчора була не в собі».

— А як діяти, коли людина зовсім не реагує на оточуючих?

— Коли людина без жодних проявів життя, не реагує — це називається ступор. Тут потрібно діяти по-іншому. Насамперед переконатися, що людина вас чує. Спокійно підійти, сісти навпроти. Представитися, говорити короткими фразами, без емоцій, спокійним тоном. Пояснити, що відбувається, дивитися на реакцію. Якщо людина і далі ніяк не реагує або не приймає допомогу, то просто залишити її в спокої на деякий час — але під наглядом. Можна запропонувати перейти у більш безпечне місце. При цьому всі свої дії проговорювати: «Якщо ви дозволите, візьму вас під лікоть». 

Заціпеніння — це такий стан, коли у людини наче зникає зв'язок між мозком і тілом. Така реакція організму. Поступово людина прийде до тями. Коли почне проявляти будь-які емоції, вже добре. Плач, крик — це важливо. Головне, щоб людина не замикалася. Буває так, що людину починає трясти. Це тремор. Його всі бояться, але тремор — корисна функція організму. Таким чином тіло скидає психоемоційне перевантаження через стрес. Його в жодному разі не потрібно зупиняти. Що можна зробити в цей момент? Пояснити людині, що це нормальна реакція організму на ненормальну ситуацію навколо. Кажете: «Для того, щоб трішки полегшити ваш стан, я візьму вас за плечі й буду трусити». Цим самим ви посилюєте тремор і прискорюєте процес. 

Тремор може тривати до 10 хвилин. Але якщо людину спеціально потрусити, процес зменшується до трьох

Знову ж таки, пропонуйте гарячий солодкий чай або каву. Якщо є шматочок чорного шоколаду — теж непогано. У моїй сумці психолога шоколадні цукерки й льодяники знайдуться завжди.

«Вражає сила батьків, які втратили дитину»

— Як реагують люди на вашу допомогу — чи є недовіра, закритість?

— Коли на початку 2015 року були обстріли Маріуполя і передмістя, ми виїжджали туди як психологи. Були одягнені у форму. Люди нас сприймали дуже погано. Для більшості на той момент жінка у формі, ще й психолог, була незрозуміла. Нас називали образливими словами. За роки війни все змінилося кардинально. Нині довіра до психологів ДСНС висока. Люди самі до нас підходять, просять про допомогу, дякують. І це дуже цінно.

— Чи є відмінності в реакціях у людей, які постраждали від обстрілів уперше, і тих, хто пережив це вже неодноразово?

— Коли це трапляється вперше — це завжди неочікуваний шок. У людини виникає несприйняття і питання: «Як таке могло трапитись?». А коли потрапляєш під обстріл або постраждав вдруге — це глибинний біль, який забирає сенси життя. Я завжди всім кажу, що кожному з нас необхідно мати певний алгоритм дій на випадок тривоги. Це знижує внутрішню тривожність. Чим страх відрізняється від тривоги? Страх — це коли я знаю свого ворога в обличчя. Тривога — коли я не знаю, чого саме боюся. Тож у вас має бути зібрана сумка з документами, яка лежатиме у доступному місці. Щоночі мають бути під рукою речі, які спросоння можна одягнути. Обов'язково мати підготовлену завчасно воду. Якщо є домашні тварини — підготувати переноску й 3-4 пакетики корму. І найголовніше — розуміти, куди ви йтимете далі.

— Як ви працюєте з дітьми, які постраждали від обстрілів або втратили дім? 

— Діти не завжди хочуть розмовляти з незнайомими людьми. Тому допомагає, наприклад, арттерапія, малювання. Головне для нас — зняти гострий стресовий стан. І в подальшому, якщо батьки бажають, допомогти перенаправити до фахівців. 

В 2014 у мене був випадок. До пункту для внутрішньо переміщених осіб у Маріуполі з'їжджалися з Донецької області люди, які тікали від війни. У нас стояв намет, де вони могли перебувати до трьох діб. Поспати, поїсти й отримати квиток до будь-якого міста України. І от до мене звернулася жінка. Її син кричав ночами. Я запропонувала йому помалювати. І він став малювати бомби, танки, вибухи, кров... Я запитала в нього: «Що тепер будемо робити з цим малюнком?». І він захотів його спалити. 

Ми провели з дитиною щось на кшталт ритуалу. І це допомогло. Адже через малювання й ігри дитина звільняється від негативних емоцій

— Як батьки можуть допомогти дитині пережити побачене від війни?

— Насамперед батьки мусять розмовляти з дитиною, як з дорослою. Говорити м'яко, прямо, підбираючи слова відповідно до віку. Дитина може не розуміти, але вона відчуває стан батьків. Слід проговорювати, що і вам страшно, але ми зараз підемо у сховище, ти не хвилюйся, я поруч. Ми впораємося, ми разом. Проговорювати дитині покроково свої дії. Щоб дитина не тривожилась і розуміла. Інколи це потрібно проговорювати декілька разів. 

Мені запам'ятався випадок, коли 21-річний хлопець з мамою потрапили під обстріл. Залишилися без дому. У хлопця була спроба суїциду. Мене викликали в наше наметове містечко, я дуже довго говорила з ним і змогла переконати. Він тоді не бачив сенсу жити, і ми спробували разом віднайти цей сенс. Коли вони з мамою виїжджали, хлопець сказав: «Я дуже вам вдячний». Також запам’яталася жінка, яка змогла виїхати з міста, а її донька — ні. Не було жодного зв'язку. Вона не знала, чи та жива. Працюючи з нею, я запропонувала розібрати ситуацію, розклавши по фактам. І спиратися тільки на те, що відомо. Адже людська психіка, особливо у критичні моменти, багато дофантазовує. Я нічого не обіцяла, не обнадіювала, адже не знала, чи жива її донька. Разом з тим була ймовірність не тільки того, що вона загинула, але й того, що жива. 

Мене ніколи не перестає вражати сила батьків, які втратили дитину. Це неймовірна сила. Єдине, чого хочу побажати людям — ніколи не переживати такої втрати. 

ПТСР буде не у всіх

— У яких надзвичайних ситуаціях вам доводилось працювати?  

— Психологи ДСНС працюють у будь-яких надзвичайних ситуаціях — природного, техногенного, військового характеру. Це може бути вибух газу, побутова пожежа, ДТП. От сьогодні ми як психологи виїжджали на побутову пожежу. Після прильоту — на детонацію боєприпасів. Також залучаємося до евакуації населення. У мене особисто виїзди з 2014 року пов'язані з війною. 

— З якими видами психологічних травм доводиться стикатися найчастіше?

— Це травми, пов'язані зі смертю людей, втратою домівок, розривом родин. Також чимало людей сильно сумує за минулим життям, яке важко відпустити. Вони страждають за домівкою, а саме — своїми стінами, будівлею, де проживали. Вони не приймають факт втрати. Постійно хочуть бодай подивитися на руїни, взяти принаймні камінчик з рідної землі.

— Синдром ПТСР буде у всіх? Можливо якось запобігти його появі?

— Не кожна людина, яка пережила травмуючу подію, де була загроза життю або здоров'ю, матиме ПТСР. До 30 відсотків — така міжнародна статистика. 

Якщо в першу добу після травмуючої ситуації зняти негативні емоційні прояви й стабілізувати людину, вірогідність того, що пізніше в неї виникне ПТСР, знизиться в рази. Для цього і працюють психологи першої ланки  

— Як, до речі, долучитися до команди психологів ДСНС? 

— Потреба у психологах у нас є завжди. Існують навчальні заклади, які навчають екстремальних психологів, курсантів. Ми беремо кадри звідти. Якщо людина приходить до нас не з нашого відомчого університету, то спочатку на неї чекають співбесіда й тестування. Робимо висновок і рекомендацію. Навіть якщо у людини немає досвіду, але є бажання, можна до нас приєднуватися. Головне — бути самовідданим і постійно навчатися. 

Не кожен психолог готовий регулярно виїжджати на людську біду, працювати між трупів і крові. Є люди, які дуже добре працюють, наприклад, з документами, хтось вдало проводить тренінги й консультації. А є такі, як ми — універсальні солдати, які всюди

— Як виглядає ваше відновлення після важких змін? Що допомагає повертатись до ресурсу?

— По-перше, задоволення базових потреб — сон, їжа, безпека. По-друге, прогулянка на природі, спостереження за чимось красивим — декор, книги, гарний посуд, виставки, квіти… Це дуже важливо. Також можу приготувати щось смачне. Адже необхідно повернути собі відчуття, що ти нормальна людина з нормальним життям. Коли ж сильно накриває, звертаюсь за допомогою. У кожного психолога завжди є супервізор — психолог, який тобі допоможе за потреби. І я теж, звичайно, звертаюся за допомогою, бо психічний ресурс не безкінечний.

— А після яких моментів вас найдужче накриває? 

— Для мене найважчим виявився вихід з Маріуполя. Це була постійна загроза життю, я не знала, виживу з дітьми чи ні. Це коли ти сусідів не ховаєш, як треба, коли бачиш поховання на дитячих майданчиках. Коли постійні безперервні обстріли, через які люди викидаються з вікон висоток. А ще це усвідомлення, що немає можливості повернутися, бо твоєї домівки вже немає. Це відчуття, коли пройшов 12 блокпостів російських окупантів. Коли розумієш, що невідомо, чи побачиш колись могилу своєї матері. Чи побачиш батька, який залишився… Яким буде твоє життя після цього? Хто ти? Тобі 40 років, а  у тебе вже нічого немає. 

Як сказати дитині, що вона не побачить більше своїх друзів, що в неї тепер буде геть інше життя? Як допомогти чоловіку, який втратив все? Питань багато. Яка психіка витримає? Я після такого досвіду була певний час у терапії. Як психолог я розумію, що це природна реакція на ненормальну ситуацію, і мені необхідно це пережити, залишаючись стабільною. 

Коли я виїжджала з Маріуполя, то розуміла, що не повернуся. Це місто — велике кладовище. Меморіал пам'яті й болю. Моя місія тепер — бути психологом незалежно від того, подобається це мені чи ні. 

Можливо, я теж хотіла бути принцесою, їздити на рожевому кабріолеті й пити лавандову каву. Але життя склалось інакше 

Разом з тим мене мотивує людська вдячність. Будь-яка втома зникає, коли розумієш, що як психолог спрацював добре. І допоміг. 

‍Фотографії: ДСНС