Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Син відмовляється розмовляти польською, хоча ми вже два роки живемо в Польщі
«Я пробувала різні хитрощі. Навіть оголосила, що дві години щодня ми будемо говорити виключно польською, і я не реагуватиму, якщо син у цей час відповідатиме мені українською. Спочатку він наче підтримав ідею, але потім просто став замовкати на ці дві години»
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Ви втратили найближчих людей? Вам довелося покинути всіх і все? Почати жити в іншій країні? З вами немає близьких людей, яким можна довіряти, попросити підтримки? Потребуєте поради, підтримки?
Дозвольте допомогти вам. Напишіть нам (redakcja@sestry.eu), і ми подбаємо про те, щоб психолог або психотерапевт допоміг вам доброю порадою. Це може стати першим кроком, який полегшить ваше життя за кордоном і допоможе почати вирішувати проблеми. Ми публікуємо наступний лист, який отримали від української читачки, а також відповідь психолога.
Вивчити іноземну мову допомагає тільки внутрішня мотивація
У Польщі я з 10-річним сином і бабусею, тобто прабабусею сина. Все йде добре. У мене є робота, новий партнер. Ми хочемо залишитися в Польщі. Мій син навчається в українській школі онлайн. У нього не було можливості піти до польської школи через проблему, про яку я, власне, і хочу запитати.
Незважаючи на те, що ми вже майже два роки живемо в Польщі, мій син не хоче говорити польською. Важко пояснити, але він чудово розуміє те, що йому говорять польською, але відповідає завжди українською. Коли я запитую, чому він не хоче говорити польською, він пояснює, що це для нього надто важко, а інколи боїться, що інші будуть сміятися з нього, якщо почують, що він говорить з акцентом і помилками. Він не хоче розмовляти і мені важко подолати його впертість.
Я пробувала різні хитрощі. Оголосила, що дві години ми вдома будемо розмовляти тільки польською, і не реагуватиму, коли він заговорить зі мною українською. Спочатку навіть вийшло, але потім він став замовкати на дві години.
Він повернувся до мене тільки після «двох годин польської мови» і тоді вже розповів, що вони робили в школі, що робили його друзі. Звичайно — виключно українською.
Не допомагає і моя бабуся, яка розмовляє тільки українською. Вона навіть іноді кричить на мене перед сином, що я дошкуляю дитині польською, а ми знаємо, що він хоче повернутися в Україну і до друзів. Я не відмовляюся годинами розмовляти польською, але мій син знаходить підтримку в бабусі, яка охоче розмовляє з ним українською. Чи може він розуміти мову, але боятися розмовляти нею? Чи є у мого сина вада? Чи є спосіб, щоб він почав говорити польською? Де я помиляюся? Чи не матиме примушення когось говорити протилежний ефект?
Це багато питань, але я дуже хочу, щоб мій син зорієнтувався в польських реаліях.
Матеуш Харитон, дитячий та підлітковий психолог на Avigon.pl:
Шановна пані, насамперед я відповім на одне запитання, яке ви поставили. Ваш син не має жодної вади. Я шкільний психолог і з власного досвіду знаю, що багато дітей з України мали подібну проблему. До того ж чимало дітей і дорослих, які вивчають будь-яку іноземну мову, відчувають великі труднощі саме з розмовою новою мовою. У цьому немає нічого дивного чи тривожного.
Було б непогано організувати дозвілля для сина з польськими друзями
Бувають ситуації, коли навіть після багатьох років вивчення тієї чи іншої іноземної мови і при ідеальному її розумінні в усній і письмовій формі, існує перешкода в розмові з іншою людиною цією мовою. Незалежно від того, йдеться про англійську, німецьку, польську чи українську. Думаю, було б гарною ідеєю організувати дозвілля вашого сина з польськими друзями, аби він відчув соціальний тиск і захотів взяти участь у таких заходах, як, наприклад, перегляд фільмів і казок, які він знає і любить, але польською мовою. Зробіть так, аби він сам ходив до магазину і спілкувався з продавчинями, намагаючись купити цукерки, морозиво чи улюблене печиво. Важливо також віддати сина до польської школи, адже ізоляція від однолітків може згодом навіть призвести до тривожних або депресивних розладів. Соціалізація є надзвичайно важливим фактором, коли йдеться про дітей, і онлайн-контакти ніколи не зможуть замінити справжню розмову з другом. Син повинен відчувати потребу в польській мові, а ви використовуйте позитивне підкріплення і щедро хваліть кожну його спробу говорити польською. Використовуйте заохочення, а не примус.
Змушування людей поводитися певним чином може призвести до зворотної реакції
Примушування людей, незалежно від того, малі вони чи великі, займатися будь-якою діяльністю, може зустріти спротив, навіть підсвідомий. А це може тільки підсилити існуючий блок у мовленні, тим паче, що те, що написане вами показує, що це саме психічний бар'єр, а не нерозуміння мови. Було б добре сісти з сином, поговорити з ним і пояснити йому, які у вас плани, що повернення в країну на даний момент неможливе. Я розумію, що це складна тема, але я вважаю, що поговорити з сином і все йому пояснити — найкращий вихід. Діти розуміють набагато більше, ніж ми думаємо.
Метод «бутерброда»: похвала, потреба, похвала
Інше питання — стосунки з бабусею. Окрім роботи з сином, було б корисно спокійно поговорити з бабусею. Поясніть їй, що польська потрібна вашому синові, бо у вас є певні життєві плани, на які ви маєте повне право. Бабуся не повинна кричати на вас або будь-яким іншим чином критикувати ваші методи виховання, особливо в присутності вашого сина, він ваш син і ви маєте повне право на те, як його виховувати і вирішувати, як складеться ваше життя.
Щоб така розмова з бабусею була легшою, краще, якщо ваш партнер на час розмови виведе сина на прогулянку, і ви порозмовляєте спокійно наодинці. Під час такої розмови можна використовувати метод «бутерброда». Це хвала, потреба, хвала. Наприклад: «Щиро дякую, що допомогли мені виховувати мого сина (похвала, подяка чи комплімент), але тепер нам потрібно, щоб він навчився говорити польською (враховуючи потребу). Я думаю, що ти чудова бабуся (знову позитивне повідомлення)». Найголовніше, щоб ви з бабусею склали спільну думку щодо вивчення польської.
У житті завжди трапляються більші чи менші помилки
Ваш лист свідчить про те, що ви обоє дуже важливі для хлопця, тому наростаючий конфлікт між вами не піде йому на користь. Крім того, що я вже написав, я вважаю, що ви чудово справляєтеся, незважаючи на стільки труднощів і життєвого досвіду, і ви не зробили жодної серйозної помилки, працюючи зі своїм сином. А менші, звичайно, трапляються з кожним, є частиною нашого життя та дозволяють нам розвиватися. Якщо наведені вище кроки не допоможуть, я заохочую вас зустрітися в інтернеті — можливо, ми зможемо вигадати щось інше за прямої форми контакту, що дасть нам більше можливостей для дій.
Посилання на сторінку автора: https://avigon.pl/ specialist/mateusz-chariton
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Адаптація у новій країні стає справжнім випробуванням для дітей і підлітків, особливо якщо вони приїхали лише з одним з батьків. Мовний бар’єр, втрата друзів і відсутність підтримки дорослих часто змушують дітей замикатися в собі й втрачати мотивацію до навчання. Як допомогти їм адаптуватися, не втратити віру у власні сили й знайти своє місце у чужій країні? Sestry розмовляють про це з педагогинею психолого-педагогічного центру у Познані Валентиною Кушнір.
— До нас на консультацію у психолого-педагогічний центр Микиту (ім'я змінене за етичними причинами — Авт.) направила адміністрація польської школи — через труднощі з навчанням, — розповідає Sestry Валентина Кушнір. — У свої 16 він досі навчається у сьомому класі. Третій рік поспіль. Спочатку це його дратувало. Тепер йому байдуже. До школи ходить неохоче, частіше залишається вдома. Польську мову знає слабо, як і його мама. І мабуть, саме це стало першопричиною всіх труднощів. Разом з цим хлопець має здібності, щоб досягати успіхів.
До Польщі Микита приїхав з мамою у 2023 році. Однак, захворів, і хвороба вимагала тривалого лікування. Лікувати мама возила хлопця до України. Коли Микита повернувся, виявилося, що у школі ніхто не знав, чому його так довго не було. Сам він соромився про це розповідати, а мама не поспішала налагоджувати контакт зі школою. Тож за велику кількість пропусків учителі залишили хлопця на другий рік. Один раз, потім другий. На третій мама просто перевела сина до іншої школи. Дирекція якої зрештою направила Микиту до нас на консультацію, щоб зрозуміти, що з ним не так.
Наталія Жуковська: Що вас найбільше вразило у цій історії?
Валентина Кушнір: Як і в багатьох подібних історіях, головна проблема тут — втрата контакту між мамою і школою. У Польщі мама і Микита вдвох. Жінка дуже багато працює, тож більшість часу хлопець проводить наодинці. Разом з тим мама — попри всі труднощі — має знати, як її дитина почувається в школі, бути в контакті з учителями. Навіть якщо є мовний бар’єр, не треба цього боятися — у більшості шкіл працюють українські вчителі чи асистенти, які готові допомогти. На жаль, мама не знала, як функціонує польська система освіти. Якщо дитина, наприклад, захворіла й довго не відвідувала школу, тут необхідно надати документ, що це сталося з поважної причини — довідку від лікаря чи офіційне підтвердження. А так вчителі не знали причин пропусків і не могли належним чином допомогти хлопцю, надати психолого-педагогічну опіку, яку він потребував.
Я бачу дуже багато різних ситуацій. Кожна історія унікальна, але водночас — типова, бо всі вони про одне: адаптацію.
Ми часто говоримо, що адаптація залежить від індивідуальних особливостей дитини — і це справді так. Але є ще один дуже важливий чинник — дорослий поряд з дитиною, її близьке середовище. Ідеально, коли це родина. Якщо дитина переїхала разом із сім’єю, їй набагато легше адаптуватися, бо зберігається «мікроклімат»: зв’язки з мамою, татом, можливо, бабусею чи дідусем. Середовище змінилося, але внутрішнє коло підтримки залишилося.
Найскладніше тим, хто приїхав лише з мамою. Тут дитина втрачає звичне середовище, а мама — своє життя. Вона часто виснажена і не може дати дитині увагу, тепло, підтримку.
Я питаю матерів: скільки часу проводите разом, коли востаннє читали чи обговорювали фільм? Більшість відповідає: «Ну, у неділю трохи»
А цього часто недостатньо, і дитина може ізолюватися.
— Але чому обирають ізоляцію замість спілкування?
— Є кілька причин. По-перше, особливості самої дитини — надмірна сором’язливість або емоційна вразливість. По-друге, труднощі у навчанні. Якщо дитині воно складно дається, особливо у початковій школі, вона часто починає відчувати себе гіршою. Якщо ж до цього додаються насмішки з боку інших дітей, ситуація стає надто болісною. По-третє — мова. Не всі діти швидко опановують польську. А мова — ключовий фактор. Вона або допомагає дитині інтегруватися, або стає великим бар’єром.
Досліджувала це питання на прикладі дітей, які навчаються у польських школах уже три роки. І бачила абсолютно різні випадки. Один хлопчик, наприклад, настільки добре опанував польську, що навіть виграв літературний конкурс, написавши власний твір. Учителі самі дивувалися, бо, згідно з науковими даними, потрібно близько 6-8 років, щоб дитина опанувала другу мову на рівні носія. Разом з тим є й інші історії, коли діти навіть через три роки життя у Польщі польською ледь говорять. І тут зазвичай виявляються певні дисфункції або особливості розвитку. Такі діти потребують професійної допомоги.
— Що в такому випадку мають робити батьки?
— Не чекати, а діяти. Якщо ви бачите, що дитині важко, вона не справляється з навчанням чи соціалізацією — не варто мовчати. У Польщі у таких випадках школи самі скеровують дітей до психологічно-педагогічної консультації, де фахівці визначають причини труднощів і дають рекомендації вчителям, як краще працювати з дитиною. Але часто буває так, що батьки бояться цього кроку.
Батьки думають: якщо дитину направляють до психолога — значить, з нею «щось не так». Це помилка. Тут, у Польщі, зовсім інша культура ставлення до психологічної допомоги. Якщо дитині складно, це не означає, що вона хвора. Це просто сигнал, що їй потрібна підтримка
У пошуках безпечного простору
— Що найчастіше викликає у дітей стрес після переїзду — мова, школа, втрата друзів, нове середовище?
— Все разом. Бо це — велика травма, пов’язана з втратою: дому, звичного життя, кола друзів, мови. І кожна дитина переживає цю втрату по-своєму, залежно від віку, типу нервової системи, індивідуальних особливостей. Велике значення має також досвід навчання. Якщо дитина ще до війни мала труднощі у школі — наприклад, проблеми з концентрацією, пам’яттю, мовленням, — то у новому середовищі все це проявляється ще гостріше.
Є ще один важливий момент — онлайн-навчання. Під час пандемії, а потім війни, багато дітей два-три роки навчалися дистанційно. І тепер ми бачимо, що частина з них просто не має базових соціальних навичок: не знають, як поводитися в класі, як взаємодіяти з іншими, як просити про допомогу чи висловлювати свою думку. Такі діти мають великі труднощі із соціалізацією.
І саме тут найважливіша роль — підтримка дорослих: учителів, батьків, психологів.
Головне — не лише навчити дитину розмовляти, а й допомогти їй відчути себе прийнятою. Бо без відчуття безпеки і прийняття не буде ні мови, ні навчання, ні розвитку
Я працюю у польській системі освіти вже три роки, і можу сказати, що тут робиться дійсно багато для підтримки таких дітей. Є міжкультурні асистенти, які допомагають учням адаптуватися, налагоджувати контакт, розуміти шкільні правила. Але навіть за наявності такої підтримки дитина має власне рішення — відкриватися чи закриватися. І з цими дітьми потрібно працювати делікатно, поступово залучати їх до групи, створювати безпечний простір.
Валентина Кушнір під час занять з дітьми. Фото: приватний архів
— З якими труднощами до вас найчастіше звертаються діти та їхні батьки?
— Найчастіше звертаються з тим, що дитині важко дається навчання. У школі бачать, що дитина старається, але матеріал засвоює повільно, не встигає. Починаємо розбиратися.
Бо не завжди означає, що дитина «ледача». Оце слово я б взагалі виключила з лексикону
Бо зазвичай дитина не працює не тому, що не хоче, а тому, що їй складно. Потрібні додаткові зусилля, а нам може здатися, що вона нічого не робить.
Інші діти мають труднощі з адаптацією, із соціальними навичками — не вміють взаємодіяти з однолітками, не розуміють, як поводитися у групі. Тобто ми бачимо весь спектр проблем — від навчальних до психологічних і соціальних.
У європейській освіті, зокрема в польській, не женуться лише за кількістю знань, а намагаються пристосувати навчання до дитини, щоб їй було комфортно, щоб вона відчувала себе успішною.
У школах запитують: «Які твої сильні сторони? На що ти можеш спиратися?». А наші діти й їхні батьки не можуть відповісти на це запитання
Дорослі приходять і кажуть: «Ну, він грає в ігри». Але це не про це. Важливо, щоб дитина знала свої внутрішні ресурси — що в неї виходить добре, в чому вона сильна. Це основа здорової самооцінки та успішної адаптації. Дуже важливо розуміти, які сильні сторони має дитина, а які слабкі.
— Що робити, коли вчителі нарікають на відставання класу через українських дітей? Як реагувати батькам?
— Вчителі мають розуміти, що засвоєння двомовності — процес тривалий. Дитині потрібен час, щоб опанувати польську на шкільному рівні. Якщо вчителі бачать, що дитина докладає зусиль, працює, але з якихось причин навчання їй дається складно, то скеровує до психолого-педагогічної порадні, де психологи, педагоги, логопеди визначають причини неуспішності. За потреби рекомендують школі забезпечити дитині психолого-педагогічну опіку через терапевтичні заняття з педагогом, додаткові заняття з проблемних предметів, консультації з психологом, заняття для подолання специфічних труднощів тощо. Школи насправді готові допомагати українським дітям. У тих навчальних закладах, де я працювала, нарікань на дітей не було.
Ба більше, польська система передбачає додаткові заняття з мови — зазвичай 10 годин на тиждень. Проблема іноді в тому, що українські діти не відвідують ці заняття. І тому школи поступово відмовляються від них. У моєму досвіді був випадок, коли батьки українських дітей наполягли на додаткових уроках польської мови, і школа організувала їх два рази на тиждень для конкретного класу. Це дало помітний ефект — діти почали наздоганяти шкільну програму.
Якщо поступають нарікання на ваших дітей, діяти потрібно системно:
1. Перший крок — звернутися до вчителя або класного керівника.
Якщо виникають проблеми в школі, незадоволення навчанням чи поведінкою, потрібно бути в контакті з учителем і обговорювати, як дитина функціонує в класі. Часто батьки не знають, як дитина поводиться в школі, бо вдома вона зовсім інша — наприклад, тиха, зайнята телефоном.
2. Розібратися у причинах і разом розробити план дій.
Вчителі цінують активних батьків. Якщо батьки проявляють ініціативу, цікавляться ситуацією і допомагають вирішувати труднощі, вчителі йдуть назустріч і активно підтримують дитину. Якщо дитина має труднощі з навчанням чи поведінкою, важливо розібратися в причинах разом з учителем. Якщо контакт із вчителем не виходить, можна піднімати питання на рівні директора.
Вразливих дітей часто обирають для булінгу
— Через відставання в навчанні та брак друзів дитина може стати об’єктом булінгу. Як тоді діяти?
Жертвою булінгу може стати будь-хто. Найчастіше — ті, хто відрізняється від більшості — наприклад, інша мова, інший стиль поведінки, інші реакції на події. Наші діти теж підпадають під категорію «інші», а також діти з особливими потребами, вразливі, гіперактивні тощо. Це може трапитися з будь-ким.
Проблема булінгу існує скрізь. Європейські країни працюють над тим, як його попередити й протидіяти. Польща також. Вчителі проходять курси, щоб розпізнавати перші ознаки й реагувати на них.
Що можуть робити батьки? Пояснювати дитині, як себе захистити. На жаль, наші діти часто не вміють цього робити.
Я питаю дітей: «Що будеш робити, якщо тебе образять?». Більшість відповідає: «Проігнорую, нічого не буду робити». Пасивне ставлення до себе — перша ознака вразливості
Треба вчитися захищатися словесно. Відповідь повинна бути чіткою. Якщо дитина не може сама, вона має йти до вчителя. У школі мають бути люди, які можуть її захистити. Важливо реагувати відразу — не ігнорувати.
— А як розпізнати перші ознаки булінгу?
— Перші ознаки — це зміна настрою дитини, уникнення спілкування, небажання розповідати, що відбувається. Якщо група однолітків постійно насміхається з дитини, то вона починає вірити, що проблема в ній.
Був випадок у технікумі: з хлопця насміхалися, обливали з іграшкового пістолету. Вчителька побачила, і всіх, хто насміхався, покарали: підлітки працювали на громадських засадах — мили туалети, робили ремонт. Це навчило їх, що приниження людської гідності неприпустиме.
Якщо дитині важко налагодити контакт з однокласниками й вчителями, вона зрештою не хоче ходити до школи
«Боюсь говорити польською перед класом»
— Як часто школи звертаються до вас за підтримкою?
— Безперервно. Я працюю переважно з дітьми іноземців, серед яких багато українських дітей. У Польщі система дуже добре організована: у кожному районі є психологічно-педагогічна порадня. Проте зараз, через три з половиною роки від початку масового приїзду українців, ми дедалі частіше маємо справу вже не з проблемами адаптації, а з проблемами розвитку, соціалізації — зокрема, труднощами у спілкуванні, ізоляцією та конфліктами з оточенням.
— Які психосоматичні прояви ви помічаєте в українських дітей?
— Болить живіт, загальна слабкість. Але якщо проблема соціальна — через те, що погано налагоджені контакти, то дитина просто не хоче йти до школи. Намагається ізолюватися, усамітнитися, замикається. Для підлітка дуже важливо бути визнаним у групі — це часто значить більше, ніж оцінки.
Бачила хлопчика в третьому класі, який цілий рік ходив у вовняних рукавичках без пальців навіть у спеку — це його спосіб самозахисту. Інший хлопчик у другому класі в складних для нього ситуаціях ховався під столом і плакав, бо не міг пояснити, що йому потрібно. Часто діти носять до школи свої іграшки, щоб почуватися безпечніше.
Кожна дитина реагує по-своєму і в своєму темпі. А ще адаптація залежить від соціального та фінансового статусу родини. Маленькі зарплати у батьків, відсутність свого місця для сну — це дуже впливає на самооцінку. Дитина може соромитися своєї родини або житлових умов, що ускладнює соціалізацію.
— Як вік дитини впливає на адаптацію до життя за кордоном?
— Підлітки адаптуються найважче, бо для них критично важливо соціальне визнання. Дитина може почути насмішку на свою адресу і після цього боятися сказати щось вголос польською мовою.
Багато дітей мені кажуть: «Я боюся говорити перед класом»
Бо вони думають, що щось скажуть не так і з них сміятимуться. Це велике випробування — говорити вголос на весь клас іншою мовою. Тут важливо, як працює класний керівник, чи є опікуни, як організована інтеграція.
— Чи можна створити «відчуття дому» на чужині — і що для цього потрібно?
— Відчуття дому на чужині сильно залежить від дорослого, який поруч. Зазвичай це мама. Якщо вона відкрита, налаштована на адаптацію, а не на «все це колись закінчиться і ми нарешті повернемося», це допомагає дитині відчувати себе вдома. Насправді, потрібно усвідомити, що дім — там, де ти і твої діти. Ми вчимося бути щасливими в тих умовах, де опинилися. Дуже важливо усвідомлювати і показувати вдячність людям, які допомагають. Коли дитина чує вдячність у сім’ї, вона теж вчиться її відчувати. Це формує позитивний наратив і допомагає адаптуватися.
Орест Друль: У квітні 2022 року ти казав, що німці неадекватно вважали, що основним почуттям щодо Росії є почуття провини через розв’язану Другу світову війну (вони її розв'язали, власне, в союзі з Москвою). Неадекватно — бо насправді німецький народ більшою мірою керується не виною, а недостатньо усвідомленим почуттям страху перед Росією. І прогнозував, що коли Україна своїм опором покаже, що Росію боятися не варто, то зніме в німців цей страх. Чи сподівався ти, що результатом стане стрибок популярності AfD?
Роман Кечур: Ні, позиції ультраправих посилилися не тому. Вони зміцніли, бо як тільки влада — наприклад, у Німеччині чи тій же Польщі — посунулася в бік конфронтації з Росією, вона залишила колаборантську нішу ультраправим. І ультраправі її зайняли.
— Тобто ця метаморфоза від страху до гніву відбулася в еліті, а у виборцях цей страх трансформується значно повільніше?
— Це тому, що Росія все ще не програла, і Росія все ще становить загрозу, і Росія все ще піднімає градус, все ще ескалує — тому ця позиція гніву на противагу страху ще не перемогла остаточно. Бо якби Захід допомагав Україні достатньо для того, щоб ми могли перемогти у війні, то ця музика вже закінчилася б. І ніхто нині не говорив би про ультраправих і про їхній можливий реванш.
— Бо Європа не вміє конвертувати позбавлення страху на свою користь?
— Так, але не зовсім так.
Європейські еліти виконують одночасно дві партії в тому самому оркестрі. З одного боку — вони допомагають Україні, з іншого боку — уникають війни з Росією. Це речі, які суперечать одна одній, тому ця партія така складна. І через це Росія ще не програла
— Добре, німці чи мадяри пережили травму поразки від росіян. Але звідки такий страх у поляків, в історичній пам'яті яких зафіксовані і перемоги над Росією?
— Тому що поляки за минулі тридцять років стали типовим західним народом, вони стали демократією споживачів. Тобто основний тренд визначають споживачі. А споживачі завжди будуть визначатися не в бік конфронтації із сильнішим ворогом через якісь цінності, — вони будуть голосувати за продовження споживацького раю. Для цього треба небагато: просто потрібно зрадити українців — може, ще й балтійські країни, як вже там вийде. А зрада в споживацькому суспільстві і гріхом не вважається. І виправдання на поверхні: бо «українці — погані люди». Це нехитрий прийом. «Українці влаштували волинську різанину» — і тому їх не шкода зрадити. Ну, так само, як «євреї розіп'яли Христа, і тому їх можна нищити». Завжди є ті, хто буде кричати: «Розіпни його!» Завжди.
А тепер і тут річ не в поляках: практично всі ультраправі й ультраліві рухи в Європі є антиукраїнськими і проросійськими. Заповнюють колаборантську нішу. Вони хочуть домовитися, хочуть капітулювати перед росіянами. Вони їх бояться і погоджуються бути васалами: жили ж колись люди в ПНР чи НДР — і нічого, навіть якісь світлі спогади можна знайти у своїй пам'яті.
— Іншими словами, українці в Польщі стали поганими, бо полякам страшно?
— Це основний суспільний вектор, хоча його суспільство і не усвідомлює: ефект витіснення, бо ж це разить нарцистичне уявлення про себе. Про це не говорять, але вся їхня риторика, всі їхні дії прямо на це вказують. Вони можуть говорити, що не люблять Путіна, але роблять все для того, щоб Путін переміг.
Соціальні психологи кажуть: «Не слухай того, що тобі люди говорять — люди хочуть не того, про що говорять, люди хочуть того, що вони роблять»
А більшість польського суспільства сьогодні атакує українців, послаблює українців, допомагає росіянам. Бо «українці зробили волинську різанину», бо «українці забагато виробляють збіжжя», бо «українці забрали роботу». Хоча в Польщі найнижче в Європі безробіття.
Є ще одна причина: українців стало занадто багато в Польщі. І це об'єктивна причина. Є місця їхнього скупчення — вони там по селах не живуть, вони живуть переважно у великих містах і стають певною культурною загрозою. Їх багато. Вони говорять іншою мовою. Вони мають власну культуру в чужій моноетнічній державі.
Страх — це основна причина, але є ще інші. Наприклад, конкуренція. Кожен народ би хотів бути першим у всьому, найгероїчнішим.
— Тобто заздрість.
— Ну так, наприклад, заздрість.
— Заздрість за фокус уваги?
— Конкуренція ж іде і про те, хто є жертвою — це другий поверх цієї історії. Не ми, українці, є жертвою російської війни, а навпаки — ми є тими, хто робив жертвами поляків. Це змагання за те, хто є жертвою.
— Це прояв нарцисизму, про який писав Міхал Ольшевський?
— Ну, це і є роль жертви, тільки іншими словами. Бо жертва перебуває в епіцентрі історії, все крутиться навколо неї. Бути жертвою — це завжди про нарцистичний тріумф.
— Мислення гри з нульовою сумою: якщо інша нація привертає увагу до своєї трагедії, то польське страждання знецінюється, оце польське zazdrość, тобто ревнощі. Чи конкуренція за роль жертви випливає з логіки споживача, зі страху?
— Це незалежні процеси. Хоча споживачеві всі винні, бо йому належиться. І жертві всі винні, бо вона страждає, коли інші насолоджуються життям. Але генеза оцього «належиться» у споживача і в жертви різна. Споживач насолоджується цим споживанням — нарікає, що завжди мало, але насолоджується. А жертва не усвідомлює насолоди.
Але я би не хотів такої тональності, ніби є якісь погані поляки і чудові українці. По-перше, ми знаємо, що є різні поляки. По-друге, ми знаємо, що і ми не святі, і взагалі не буває святих. Тобто я би не хотів підливати оливи в той вогонь безпідставної конфронтації.
Більшість людей, коли стоїть питання війни і поганого миру, вибере поганий мир. Споживачі — це люди, які легко жертвують переконаннями, цінностями, тому що вони їх не мають, тому що їхні цінності — в споживанні. Їхні ідентифікації формуються навколо Пуми чи Адідас, Мерседес чи BMW. Це «нові» симулякри ідентичності. Ці люди не мислять ціннісними категоріями гідності, переконань, світогляду. Вони далекі від цього. Вони мислять категоріями комфорту, безпеки, забезпеченості. Їм байдуже, з ким домовлятися. І це світова тенденція. Це не лише поляки. Це Грузія… Пів Європи…
Можна обурюватися і засуджувати, але краще зрозуміти цей механізм і використати його. Хоча і в Україні таких не бракує — тих, чия хата скраю, тих, для кого це не «їхня війна» і кому «держава нічого не дала». І які обурювалися, чому Ющенко разом з Качинським полетів захищати Тбілісі від російських літаків. Це тенденція у сучасному світі. Можливо, так завжди було. Війни ж раніше були справою еліт. «Прості» люди намагалися стояти осторонь від «династичних протистоянь».
У давні часи це протиріччя вирішувалося через примус. «Посполитих» просто силою змушували підпорядковуватися. Зрештою, тоталітарні держави роблять так і тепер. Проблема виникає лише у виборчих демократій.
У кризові часи суспільний інтерес потребує заради виживання підпорядкуватися позаматеріальним цінностям, які прямо суперечать «цінностям» споживача. В ліберальній традиції їх неможливо змусити, але заради спасіння смертельно шкідливо підігравати споживачам
Кажу про це не для того, щоб «морально засудити» їх — адже ніхто з нас не є святим. Говорю, щоби зрозуміти соціальний процес. Ми потребуємо сили авторитетів, які сміливо і розумно можуть розмовляти не лише з пасіонаріями, а й зі споживачами. Зрештою, якщо уявити суспільство, де 100% становлять пасіонарії, — то це суспільство постійного громадянського конфлікту. Для своєї стабільності кожна група потребує конформістів.
Ми ж апелюємо до громадянської позиції, забуваючи, що розмовляємо зі споживачами. Якщо Путін є загрозою втрати їхнього раю, вони просто пожертвують іншими народами, як пішаками. Крім того, є скепсис до еліт — споживачі мають великий скепсис до еліт, бо еліти декларують (ще й далеко не завжди чесно) цінності, свободу, демократію, права людини, екологію тощо. А для споживача це обертається обмеженням споживання. Споживачі не розуміють, що коли відмовитися від цінностей, то дуже швидко прийде крах споживацького раю. Отже, споживач не має цінностей. А довгий горизонт планування випливає з наявності переконань і цінностей: якщо в тебе нема переконань, то кого ти тут любив? Ти дієш ситуативно, кожну окрему секунду, як тварина. На неї нападають — вона втікає, вона може кого-небудь з'їсти, вона доганяє. Тобто тривалий горизонт планування, окрім іншого, є результатом ціннісних установ. А без цього немає ніякого добробуту — і, відповідно, споживання.
— А в наші плинні часи, говорив Зигмунд Бауман, єдиною основою планування є саме базування на спільних цінностях, бо решта — технології, способи досягнення цінностей тощо — мінлива. Невже все так безнадійно? Чи щось може бути тригером, який змінить напрям тенденцій у, зокрема, польському суспільстві?
— Ну, та вже є тригер. Ті самі дрони і те, що українці вчать поляків їх відбивати, — це і є тригером.
Якщо буде подальше силове загострення і поляки чи інші європейські країни будуть змушені якоюсь мірою вступити в цю війну — то Україна, очевидно, буде для них рятівником
— Тобто якщо їх таки втягнуть у війну. Іншого рецепта нема?
— Думаю, бракує розмови по суті, розмови державних мужів, правдивої розмови, розумієш? Всі брешуть. Тобто еліти на сьогоднішній день брешуть, бо вони не вірять своєму народу. Вони думають, що якщо сказати народу, цим споживачам, правду, то ті споживачі їх викинуть. Еліти розмовляють з населенням, як з дітьми, не переобтяжуючи повідомлення правдою. Для цього навіть слово окреме придумали — вони комунікують.
— Бракує Куроня (Яцек Куронь — польський політик і видатний діяч антикомуністичної опозиції, один з авторів стратегії діяльності Солідарності — Ред.).
— Бракує авторитетів, які можуть, вміють говорити твердо, ясно, інколи різко, але завжди емпатично. Їхніх голосів я майже не чую.
— Який психологічний механізм переходу суспільних настроїв від страху до гніву?
— Знаєш, це як в медицині: ліки чи отрута — залежить від концентрації. Помірний страх конвертується в гнів, запороговий навпаки паралізує. Русскі добре знають цей рецепт і намагаються весь час піднімати планку ескалації. Але їхня слабкість в тому, що вони думають, що це єдиний рецепт для їхньої перемоги. Завжди знайдеться хтось, хто зрозуміє гру і буде ескалувати назустріч. Так валяться всі імперії.
Тут українці лікуються від самотності, спілкуються, вчаться, творять, підтримують одне одного й не дають своїм дітям забути рідну культуру. Тут підприємці сплачують податки в польський бюджет, а відвідувачі донатять на ЗСУ й плетуть на фронт сітки. UA HUB — простір, відомий серед багатьох українців у Польщі.
Керівниця UA HUB Ольга Касьян понад десять років працювала з військовими, правозахисними організаціями й волонтерськими ініціативами, поєднуючи досвід громадських зв'язків, урядових відносин і міжнародних комунікацій. Нині її місія — створити середовище, де українці в Польщі не почуваються ізольованими, а стають частиною сильної, згуртованої спільноти.
Ольга Касьян (в центрі) з відвідувачами концерту японського піаніста Хаято Суміно в UA HUB
Діана Балинська: Як з’явилась і втілилась ідея створення UA HUB у Польщі?
Ольга Касьян: Ще до війни, після народження моєї доньки, я гостро відчула потребу у просторі, де мами могли б працювати чи навчатися, поки діти займаються з педагогами поруч. Так народилася задумка створити в Києві «Мама-хаб» — жіночо-дитячий простір. Тоді реалізувати ідею завадило повномасштабне вторгнення, але сама концепція залишилась і в думках, і на папері.
Коли ми з донькою опинились у Варшаві, я вже мала значний досвід організаційної роботи — волонтерські проєкти, допомога військовим, адвокаційні кампанії. Я бачила, що тут є українці з підприємницьким досвідом, є люди з навичками, які можуть бути корисними громаді. Але кожен робив щось окремо. Мені здалося важливим створити простір, де ми зможемо об’єднатися: бізнеси — щоб розвиватися, а громада — щоб мати місце зустрічей, навчання та взаємопідтримки.
Саме тоді відбулося знайомство з представниками великої міжнародної компанії Meest Group, створеної українською діаспорою в Канаді (засновник — Ростислав Кісіль). Вони купили у Варшаві будівлю під свої потреби, і оскільки радо підтримують діаспорні ініціативи, стали нашими стратегічними партнерами: надали приміщення і здають його резидентам UA HUB зі знижкою. Це ключовий момент, адже без такого кроку створити подібний центр у Варшаві було б практично неможливо.
Сьогодні ми вже розглядаємо можливість створення подібних просторів і в інших містах Польщі, адже часто отримуємо від української спільноти такі пропозиції.
— Хто сьогодні є резидентами UA HUB і які у них можливості?
— Наші резиденти дуже різні: це мовні школи, дитячі гуртки, танцювальні студії, творчі майстерні, спортивні секції, освітні й культурні ініціативи, а також професійні послуги — юристи, медики, майстри з краси тощо. Усього в хабі працює близько 40 резидентів, і вільних приміщень вже немає.
Послуги наших резидентів платні, але їхні ціни залишаються конкурентоспроможними.
До того ж у нас є негласне правило: принаймні раз на тиждень у хабі відбувається якась безкоштовна подія чи ініціатива — майстерклас, воркшоп, лекція чи дитяче заняття
Також до нас приходять жінки, які займаються плетінням маскувальних сіток для ЗСУ — для таких ініціатив оренда в хабі безкоштовна. Таким чином кожен може знайти щось для себе, навіть якщо поки не має можливості витрачати на це гроші.
Плетіння маскувальних сіток, потреба в яких ніколи не закінчується
Усі наші резиденти працюють легально — у них є зареєстрована одноособова господарська діяльність або спілка, вони сплачують податки. Тож вони без проблем користуються соціальними виплатами, наприклад 800+.
Для нас офіційно оформлені документи є дуже важливим моментом, адже більшість резидентів — це жінки, мами, які поєднують роботу та сім’ю і можуть завдяки такій системі впевнено планувати своє життя за кордоном
Взагалі, для підприємців резидентство в UA HUB означає значно більше, ніж просто оренду кімнати. Це доступ до цілого середовища — підтримка, нетворкінг, обмін досвідом, коло потенційних клієнтів і партнерів. Важливо, що кожен резидент робить свій внесок у підтримку української спільноти за кордоном та допомогу тим, хто зараз стоїть на захисті нашої держави.
А для відвідувачів UA HUB це можливість «закрити всі потреби» у межах однієї локації: від занять для дітей та мовних курсів до відпочинку, зустрічей, консультацій юристів і медиків, культурних подій.
Жартуємо, що в нас немає хіба що супермаркету
— У чому відмінність UA HUB від інших проєктів і фундацій для українців?
— По-перше, ми — незалежний проєкт, без грантів і дотацій. Кожен резидент робить свій внесок у розвиток простору.
Це бізнес-модель, а не дотаційна історія
Так ми залишаємося самодостатніми й вільними від сторонніх впливів.
По-друге, ми поєднуємо бізнес і соціальну місію. Тут можна заробляти й водночас допомагати — як у буденних речах, так і в критичних ситуаціях. Наприклад, коли один з наших співгромадян загинув, саме тут швидко зібрали ресурси й допомогу для його сім’ї. Це — про силу горизонтальних зв’язків.
Діти пишуть листи воїнам
— Ваш слоган — «Свій до свого по своє». Що він означає?
— Для нас це гасло не про відгородження від когось, а про взаємну підтримку. Коли людина опиняється в іншій країні, їй особливо важливо мати спільноту, яка допоможе відчути: ти не сам. У нашому випадку це спільнота українців, які зберігають свою ідентичність, мову, культуру, традиції — і водночас відкриті до співпраці й спілкування з поляками й іншими громадами.
Ми дбаємо про те, щоб українці могли залишатися українцями навіть за кордоном. Наприклад, у нас є курси з української мови для дітей, які тут народилися або приїхали зовсім маленькими. Для них це можливість не втратити коріння, не загубити зв’язок з власною культурою. Ми часто наголошуємо: наші діти — це майбутній генофонд, адже зростаючи в Польщі, вони зберігають українську ідентичність.
Інший аспект — взаємна підтримка бізнесів. Українці можуть купувати товари й послуги одне в одного. Таким чином ми тримаємо економічну ланку всередині спільноти й водночас допомагаємо кожному бізнесу розвиватися.
— Ви сказали, що UA HUB відкритий для поляків. Як ви працюєте з українцями в умовах наростаючого негативного ставлення частини польського суспільства?
— Дійсно, ми завжди відкриті для поляків. Ми співпрацюємо з фундаціями, лікарями, вчителями та іншими професійними спільнотами з Польщі. Важливо наголосити: UA HUB — це не «гетто», а простір, який приносить користь усім.
Тут можна знайти українські товари й послуги, відвідати культурні й освітні заходи, познайомитися з українською культурою. Це взаємне збагачення і спосіб будувати горизонтальні зв’язки між українцями й поляками.
Заняття із писанкарства
Щодо негативного ставлення: ми розуміємо, що інколи воно проявляється через емоції, політичну риторику чи непорозуміння. Особисто я сприймаю це спокійно, бо маю багатий досвід роботи в стресових ситуаціях з військовими та волонтерськими організаціями.
Наша стратегія — показувати цінність українців і створювати спільні проєкти. Наприклад, ми плануємо проводити курси першої допомоги польською мовою — зараз ця тема дуже актуальна
Ми живемо у світі, де існують загрози з боку Росії та Білорусі, і це питання безпеки для всієї Європи. Навіть якщо немає прямих зіткнень армій, загроза дронів чи ракет — це терор і це породжує страх, а люди, коли перебувають у страху, стають більш вразливими до маніпуляцій.
Саме тому нам важливо об’єднуватися, ділитися досвідом і підтримувати одне одного. Це стосується не лише культурних і соціальних проєктів, але й навчань, підготовки цивільного населення та, за потреби, навіть військових ініціатив. Польський народ історично вольовий і стійкий, він пережив багато гноблення й випробувань, і це дозволяє будувати партнерство на взаємоповазі й солідарності. Лише разом ми можемо захищати демократичні й гуманістичні цінності, які плекалися десятиліттями, і протистояти будь-яким зовнішнім загрозам.
— Зараз багато говорять про інтеграцію українців у польське суспільство. Як ви це розумієте і що робить UA HUB у цьому напрямку?
— Інтеграцію не варто сприймати як щось примусове, на кшталт «треба змусити людей адаптуватися». Це природний процес проживання в новому середовищі. Навіть якщо в межах однієї країни людина змінює місто — умовно з Донецька переїжджає в Ужгород, — то вона так чи інакше проходить інтеграцію в іншу локальну спільноту, зі своїми традиціями, мовними чи навіть релігійними відмінностями. Так само українці інтегруються у Польщі і, треба сказати, роблять це досить швидко.
Українці — нація, яка легко підхоплює традиції, швидко вчить мову, відкрито взаємодіє. Польща в цьому сенсі є особливо близькою через ментальність і схожість мов. Особисто я польську мову не вчила спеціально, але вже без проблем можу нею спілкуватися у повсякденному житті й по роботі. Це все побутова інтеграція, яка відбувається щодня.
Наші діти — це особлива тема. Вони або народилися тут, або приїхали зовсім маленькими. Вони ходять у польські садки й школи, вчаться польською, переймають традиції. Фактично вони виростають у двох культурах, і це величезний ресурс як для України, так і для Польщі.
Поляки точно не повинні втратити цих дітей, адже навіть якщо вони колись поїдуть з Польщі, то назавжди збережуть мову й розуміння місцевої ментальності. Це майбутні «містки» між нашими країнами
Варшава. Теплий серпневий день. Марина їде з трирічним Мироном трамваєм до зоопарку. Хлопчик сидить у мами на колінах, жує M&M’s і ставить мільйон питань. Вони розмовляють українською. Хоча Марина живе в Польщі вже 10 років, має чоловіка-поляка й чудово володіє польською, із сином вона часто спілкується рідною мовою. Вона хоче, щоб Мирон добре знав мову матері й міг вільно спілкуватися з дідусем, бабусею й іншими родичами, які живуть в Україні.
Раптом цукерка падає на підлогу. Марина нахиляється, щоб підняти її, але в цей момент немолоде подружжя, яке стоїть поруч, шипить:
— Приїхали сюди та ще й смітять у трамваях! Хай їде до себе й там смітить!
Увесь трамвай мовчить. Марина тремтячими руками хапає Мирона й виходить на найближчій зупинці. Вона намагається не плакати, щоб не налякати сина, але той і так уже переляканий.
Лариса, ще одна моя знайома, вже тиждень просить свою восьмирічну доньку, щоб на дитячому майданчику вона говорила польською. А все тому, що сусідка одного разу відчинила вікно й вигукнула: «Замовкніть, українські байстрюки!».
Її старша п’ятнадцятирічна донька майже перестала виходити з дому — боїться, що на неї можуть напасти за те, що вона українка. Навіть польською боїться говорити, адже думає, що кожен почує її акцент.
Це лише дві з багатьох історій, які трапилися з моїми українськими друзями в останні місяці.
Я пам’ятаю Ларису з перших днів війни. Вона приїхала до Польщі, щоб її діти не росли під звуки сирен та в бомбосховищах. Підтримка, яку вона отримала від незнайомих людей, допомогла їй пережити найстрашніший час і повірити, що є надія на краще майбутнє. Літнє подружжя, у якого вона оселилася, ставилося до неї, як до рідної доньки. Коли через кілька місяців вона знайшла роботу й зняла окреме помешкання, вся вулиця допомагала його облаштовувати. У сусідському чаті вони домовлялися, хто що може принести. Допомогли перефарбувати стіни й повністю облаштували житло ті, хто ще пів року тому були для неї абсолютно чужими. На перші Різдвяні свята вони майже сварилися, у кого саме Лариса має провести Святвечір. Тож, щоб було справедливо, вона відвідала, здається, три родини, а на інші свята пішла в гості до інших.
Це була Польща моєї мрії: гостинна, солідарна, порядна.
Чимало поляків і досі творять таку Польщу — вони й надалі допомагають, їздять в Україну з гуманітаркою.
Я не вірю, що ті, хто в 2022 році відчиняв свої домівки, сьогодні кричали б на матір з дитиною в трамваї. Зараз голос мають інші — ті, хто раніше мовчав, а тепер набрався сміливості завдяки популістським гаслам політиків
У останній президентській кампанії антиукраїнські та антиміграційні карти розігрувалися безсоромно. Легко поділити: ми й вони. Легко переконати, що все погане — це «вони», і що якщо їх позбутися, нам стане краще.
Але ж ми знаємо з історії, до чого призводить пошук ворога у сусіда. І як швидко слова можуть перерости у дії.
Уряд мовчить. Не реагує. Як люди в трамваї. На що він чекає? На бойовиків? На погроми?
«Я вважаю, що людство здатне на найжахливіші речі, і що ця здатність є вродженою. А механізмом розвитку й виживання є постійна боротьба із цією схильністю», — каже Агнешка Голланд у інтерв’ю «Gazeta Wyborcza».
Чимало моїх польських знайомих питають мене, чи буде в Польщі війна. Але ж я зовсім не експертка. Можливо, вони питають, тому що бачать, що я продовжую займатися Україною, тоді як більшість вже втомилася.
А може, просто останнім часом усі ставлять собі це питання.
Сьогодні в Польщі триває війна іншого типу. Без танків, але не менш небезпечна. Російська пропаганда працює ефективно: сіє фейки, маніпулює, розпалює ненависть. Хтось побачив «ролик» на TikTok і вірить без тіні сумніву. Провокації працюють. Достатньо, щоб на концерті хтось підставний підняв прапор УПА — і ось вже нові «захисники» можуть викрикнути українці в обличчя, що вона «руська к..ва» або «бандерівка».
Праві політики цинічно це підживлюють. А ліберально-демократичний табір влади? Він не веде широкомасштабної боротьби з дезінформацією. Мовчить. Дозволяє, щоб у публічному просторі панували коричневі виступи Брауна чи Бонкевича.
Невже знову все має взяти на себе громадянське суспільство, як у лютому 2022?
Так, надія лише в нас — знову згадаю слова Агнешки Голланд. Це велика відповідальність у часи, коли здається, що надії вже ніде немає. Бо, як додає словенський філософ Славой Жижек: «Ми вже не можемо мріяти про кращий світ, а лише про виживання».
Так важко мріяти про краще, коли бачиш, як американські солдати на колінах розстеляють червоний килим перед воєнним злочинцем. Так сьогодні виглядають цінності західного світу, до якого вже понад три роки прагне приєднатися Україна.
Не нормалізуймо зло. Не вдаваймо, що не бачимо. Відкриваймо рота у трамваї, на зупинці, у магазині. Не даймо себе перекричати екстремістам. Бо якщо не ми, то хто?
Марині й Ларисі не потрібні наші гучні декларації чи політичні фрази. Їм потрібно, щоб хтось у трамваї сказав: «Годі!», щоб хтось на дитячому майданчику посміхнувся їхнім дітям
Їм потрібна звичайна порядність, яка коштує дешевше за квиток до зоопарку.
Якщо ми не зможемо її показати, то війна, від якої вони втекли, дійде до нас швидше, ніж ми думаємо.
Більше знань, менше страху — це гасло циклу публікацій. Адже безпека — це факти, перевірена інформація та обґрунтовані аргументи. Чим більше ми знаємо, тим краще підготуємося до майбутнього.
Згідно з останнім звітом «Дослідження думки на теми, пов'язані з війною в Україні», підготовленим для Defence24 та Фонду “Stand with Ukraine”, лише кожен четвертий респондент вважає, що Росія не нападе на Польщу, а 12% вважають такий напад дуже ймовірним. Більше половини респондентів (53%) підозрюють наявність російського впливу — зокрема дезінформації та пропаганди – у польських ЗМІ. З одного боку, 57% поляків вірять, що США допомогли б Польщі в разі російської агресії, з іншого — 61% вважають, що польська армія недостатньо чисельна, а половина громадян заявляють, що витрати на оборону повинні бути збільшені. 42% поляків підтримують повернення обов'язкової військової служби, але тільки 23% заявили про готовність особисто зголоситися на захист країни; зате 69% підтримують обов'язкові військові навчання в школах.
Ці дані змушують задати питання не стільки про наші погляди, скільки про нашу готовність — практичну, емоційну та соціальну. І саме тому час почати говорити про військову безпеку не як про завдання виключно для армії, а як про виклик для всієї держави — від верхівки влади до районного клубу.
Польська оборонна стратегія — «ми не чекаємо, ми діємо» — базується на чотирьох стовпах: самостійній обороні на першому етапі загрози, стримуванні потенційного агресора, співпраці з НАТО, але без ролі пасивного очікування, та побудові соціальної стійкості — так званої тотальної стійкості.
На практиці це означає, що не буде поділу на «наших» і «ваших». У момент загрози зникають відмінності — культурні, мовні, історичні. Усі, хто живе в Польщі — поляки, українці, мігранти, резиденти — стануть на захист країни, в якій живуть, працюють і виховують дітей. І саме українці — ті, хто пройшов через пекло вторгнення — можуть бути тими, хто відреагує першими. Вони швидше розпізнають небезпеку, швидше знають, що потрібно робити, швидше допомагають іншим — бо мають досвід, який ніхто не хоче здобувати на власному досвіді. Їхня присутність — це не тягар для Польщі, а потенціал, який потрібно включити до спільної стратегії.
Як часто ми задаємо собі питання: що насправді є військовою безпекою Польщі? І що ми про неї знаємо — крім усвідомлення, що «ми маємо армію», «ми належимо до НАТО» і «ми в безпеці»?
Військова безпека — це набагато більше, ніж наявність військової техніки. Це здатність держави захищати свою територію, громадян та інституції від збройної агресії — як самостійно, так і у співпраці з союзниками
Польща, як член НАТО, користується так званою гарантією колективної оборони (стаття 5 Північноатлантичного договору). Але гарантія — це не автоматизм. Це політичний процес, що вимагає рішень, консенсусу, готовності. Тому наша національна стратегія безпеки передбачає, що в разі загрози Польща негайно захищається — власними силами, на власній території, не чекаючи сигналу з Брюсселя чи Вашингтона. Простіше кажучи: недостатньо мати сильну армію, якщо суспільство не готове до екстремальних ситуацій. А готовність не народжується з декларацій — лише з практики, освіти, організації та спільних дій.
26.03.2025 Варшава Зустріч прем'єр-міністра Дональда Туска з генеральним секретарем НАТО Марком Рютте. Ліворуч: Фото: Andrzej Iwanczuk/REPORTER
М'яка військова безпека — тобто як суспільство повинно підготувати ґрунт для реальної оборони
Не всі повинні служити в армії, але всі ми є частиною системи безпеки. В епоху гібридних загроз, дезінформаційних атак, саботажу та провокацій першими, хто реагує, є громадяни, а не генерали. Саме від людей залежить, чи збережуть вони спокій, розпізнають загрозу, допоможуть сусіду, повідомлять про інцидент або просто не дадуть собою маніпулювати.
Саме тому в Польщі був прийнятий Закон про захист населення, який у 2025 році почне реально впроваджуватися на рівні кожного воєводства. В рамках спеціальних місцевих бюджетів будуть проводитися:
тренінги з евакуації та першої допомоги,
ситуаційні навчання за участю служб та ВОТ,
семінари з протидії дезінформації,
тренінги з кризової комунікації та соціальної самоорганізації.
Це конкретні заходи, які мають навчити суспільство, як діяти, перш ніж приїдуть танки. І що важливо — ці програми повинні бути доступними також для мігрантів, у тому числі для біженців з України. Їхній досвід в організації допомоги, комунікації в умовах війни та подоланні кризи — це цінність, якою Польща повинна свідомо користуватися.
Українці в Польщі — невидима армія опору
Одним з найбільш красномовних прикладів м'якої військової безпеки є діяльність української діаспори в Польщі. З перших днів повномасштабної інвазії Росії сотні тисяч людей, які втекли від війни, знайшли тут притулок, а також поле для діяльності. Військові біженці стали не тільки бенефіціарами допомоги, але й її співорганізаторами.
Вони організовують збори для війська, пакують аптечки, купують дрони, проводять інформаційні кампанії, борються з російською пропагандою, просвічують поляків і західну громадську думку. Їхня діяльність є реальною підтримкою для української армії та держави. Без зброї, але з величезним впливом на моральний дух, логістику та суспільну свідомість.
У цьому сенсі дії українських біженців у Польщі є елементом воєнних зусиль — не менш важливим, ніж дії на фронті. Можна сказати: без форми, але на передовій.
Що означає бути в безпеці як військовий біженець?
Безпека — це не тільки відсутність фізичної загрози. Для військового біженця це також доступ до інформації, можливість інтеграції, правова та економічна стабільність і почуття спільності. Це право голосу — і можливість діяти.
Польща зіткнулася з величезним викликом — прийняти та підтримати мільйони громадян України. Від рішення уряду, через дії місцевих органів влади, до низових громадських ініціатив — вдалося побудувати унікальну систему допомоги, яку сьогодні можна вважати частиною ширшої політики національної безпеки.
Держава, яка надає біженцям не тільки дах над головою, але й інструменти для дій, збільшує свою стійкість. Суспільство, яке здатне прийняти та включити в суспільне життя людей, які постраждали від війни, стає сильнішим.
Польща є новим двигуном безпеки НАТО, і кожен, хто в ній живе, повинен хоча б трохи розуміти, яке місце займає країна в цьому альянсі
Згідно з офіційними даними, опублікованими в прес-релізі НАТО «Витрати на оборону країн НАТО (2014-2024)» (www.nato.int), у 2024 році Польща досягла того, що ще десять років тому здавалося нереальним: рівень витрат на оборону досяг 4,12% ВВП, що робить її безперечним лідером НАТО в плані відносної заангажованості в безпеку. Це більш ніж удвічі перевищує мінімальний поріг альянсу (2%) і майже вдвічі перевищує середній показник для країн НАТО в Європі та Канаді (2,02%).
Але це не тільки відсотки в таблицях Excel – це принципова зміна ролі Польщі в структурі колективної безпеки. З країни, яка «набирає обертів» і часто сприймається з побоюванням, ми стали серйозним гравцем, який не тільки отримує, але й реально забезпечує безпеку — і не тільки собі, але й усьому регіону.
Не в кредит, а напевно!
Витрати Польщі на оборону в 2024 році (за даними НАТО в постійних цінах 2015 року) склали 26,8 мільярда доларів, що означає зростання на понад 213% порівняно з 2014 роком — друге за величиною в усьому альянсі. Для порівняння: Німеччина збільшила свої витрати «лише» на 95%, Франція — на 25%, а Велика Британія — на 22%.
Ще важливішим за зростання суми є те, як ці гроші витрачаються. Понад 51% польських витрат на оборону — це кошти, призначені на обладнання та дослідження нового озброєння. Це рекордний результат у НАТО — вищий навіть за показники США (29,88%) чи Туреччини (34,18%). На практиці це означає, що Польща не тільки «накачує» армію, але й модернізує її темпами, які викликають повагу навіть у Пентагоні.
Водночас зменшилася частка витрат на персонал — з 51% у 2014 році до лише 29,5% у 2024 році. Це означає свідому зміну: менше грошей на пенсії та адміністрацію, більше на наступальні можливості, взаємодію та стримування.
16.06.2024 Центральний полігон ВПС в Устці. Міжнародні морські маневри Baltops 2024, які є одними з найбільших і найважливіших навчань НАТО на Балтиці. У десантній операції на полігоні в Устці взяли участь кілька сотень солдатів із США, Іспанії, Болгарії та Польщі. Зліва: Морський десант US Marines на пляжі в Устці. Фото: Gerard/REPORTER
Армія як політика
За цими цифрами стоїть політичне рішення. Польща інвестує в оборону не тому, що «треба», а тому, що бачить загрозу, яку Захід ще до кінця не визнає. Війна Росії з Україною пробудила в Польщі інстинкт виживання — і здоровий прагматизм. Ми знаємо, що неможливо захистити критичну інфраструктуру, кордони чи власний спосіб життя, якщо не маєш армії, яка викликає повагу.
У 2022 році Польща мала 176 тисяч професійних і територіальних військовослужбовців. У 2024 році — вже понад 216 тисяч. Це більше, ніж армії Франції чи Великої Британії. При цьому йдеться не про цифри як такі, а про «готову» армію, а не «на папері». Готовність до дій, здатність до швидкого розгортання сил і широкий резерв сьогодні є валютою безпеки.
Ціна висока, але альтернатива дорожча
Не можна ігнорувати витрати на цю стратегію. Сьогодні Польща витрачає на оборону більше, ніж на вищу освіту, і майже стільки ж, скільки на всю систему охорони здоров'я. Для багатьох громадян — особливо в період інфляції та економічного спаду — це може бути важко сприйняти. У публічному дискурсі виникає питання: чи не перебільшуємо ми?
Відповідь залежить від того, як ми визначаємо безпеку. Як фізичне виживання і стійкість під час війни? Як баланс між військовою і соціальною безпекою? Сьогодні, в умовах російського імперіалізму, ми не маємо розкоші вибору. Соціальна безпека не виживе без військової безпеки.
Нова вага, нова відповідальність
Зростаюча військова сила Польщі — це не тільки привід для гордості, а й нові обов'язки. Союзники очікуватимуть, що Польща озброюватиметься не тільки для себе, а й для спільної справи. Це означає більшу участь у місіях НАТО, більший політичний ризик і необхідність збереження стратегічної узгодженості з рештою альянсу — навіть тоді, коли інтереси не завжди збігаються.
Але, можливо, саме Польща — а не Німеччина чи Франція — стане новим стабілізатором східного флангу. Не з обов'язку, а з вибору. І, можливо, саме це визначить майбутнє безпеки в Європі.
Адже в XXI столітті виживе не той, хто найбільше обіцяє, а той, хто найбільше інвестує в готовність. Польща вже інвестує. І робить це серйозно
Тому зараз – це наш момент.
У час відносного спокою, але зростаючої загрози, потрібно побудувати міст між суспільством і оборонною системою. Спільні тренування, освіта, місцева робота — це не другорядні заходи. Це майбутня перша лінія оборони. Нехай біженці та мігранти стануть частиною цієї системи. Бо НАТО відреагує – але перш ніж це станеться, Польща має бути готова захищатися сама. А готовність починається з людей.
Сьогодні лінія фронту проходить не на Сході — вона проходить через наше повсякденне життя. Через те, чи готові ми допомагати, розуміти і діяти разом. Саме це є сучасною територіальною обороною, яка починається зі спільноти. І ніхто не виключений з неї. Не питаймо, чи захистить нас держава. Запитаймо, чи готові ми захищати її, коли настане час випробувань.
Без уніформи — але з готовністю. Таким є сучасний патріотизм. І такою має бути щоденна безпека Польщі.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
.JPG)
.JPG)
