Тетяна Малкова: «Горор «Конотопська відьма» — лайт-варіант того, що вже третій рік відбувається на війні в Україні»

Gremi Borsch Fest — найбільший благодійний фестиваль сучасної української культури в Європі, який вже четвертий рік поспіль проходить у різних містах Польщі, кожного разу збираючи мільйони гривень на потреби ЗСУ. 

За чотири роки — з 2022 до 2025 — тридцять фестивалів, проведених фондом Gremi Foundation, об’єднали сотні тисяч учасників і забезпечили понад чотири мільйони злотих допомоги (близько 46 мільйони гривень) — для підтримки 15 тисяч українських військових.

Як Gremi Borsch Fest виріс з локальної ініціативи у масштабну платформу культурного діалогу, руйнуючи стереотипи й ворожі наративи, Sestry розповідає засновниця Gremi Foundation Галина Кіріченко.

‍Діана Балинська: Як давно ви живете за кордоном і що для вас сьогодні означає Україна?

Галина Кіріченко: За кордоном я — зі студентських років. Закінчила університет у Бремені в Німеччині, довго там жила з родиною. Зараз моє життя — між трьома країнами: Німеччиною, Британією та Польщею. Разом з тим тільки Україна для мене — це дім. Навіть коли фізично ти далеко, вона постійно в серці. Це місце сили, яке дає сенс усьому, що я роблю.

— Як ви придумали фестиваль Borsch Fest?

— У перші ж дні повномасштабного вторгнення ми з чоловіком Євгеном вирішили, що не можемо стояти осторонь і маємо використати ресурси нашої компанії для допомоги армії. Спочатку все було просто: власні гроші, швидкі рішення, конкретні дії. Ми створили фонд і почали робити те, що реально могли, з території Польщі.

Одним з перших наших кроків була евакуація 200 жінок з дітьми — родин наших працівників — до міста Домброва-Гурнича неподалік Катовіце. Після кількох тижнів адаптації ми зрозуміли, наскільки складно людям дається розлука з домівкою. І організували маленьку зустріч для українців: зварили 50 літрів борщу, запросили гостей. І сталося несподіване: на подію прийшло майже втричі більше людей, ніж ми планували. Приєдналися українці з усього міста.

Гості проявили ініціативу й зібрали першу суму донатів на ЗСУ. На неї ми закупили 200 турнікетів. Уже наступного дня ми отримали запити з інших польських міст: «Чи можете влаштувати таке у нас?».

Цей досвід показав, що прості неформальні зустрічі можуть стати ефективним інструментом. Навіть якщо ти ще не маєш імені в благодійній сфері.

Через місяць ми повторили зустріч у Гданську. Цього разу зварили вже 200 літрів борщу. І знову — більше гостей, ніж очікували. Стало зрозуміло, що попит на такі ініціативи величезний. Після другого заходу ми вирішили перетворити спонтанні зустрічі на системну роботу й підготували серію заходів по всій Польщі на пів року вперед. Так почалася історія Gremi Borsch Fest і Gremi Foundation.

У 2023 ми провели дев’ять фестивалів у різних містах, але — попри підготовку — всюди стикалися з тим самим викликом: гостей було більше, ніж очікувалось, борщу не вистачало. У 2024 році ми наварили його вже понад 8,4 тисячі літрів

— Якою є головна ідея фестивалю? Що насамперед ви хотіли донести до польської публіки?

— Фестиваль започатковувався як платформа для волонтерства й збору донатів на допомогу армії, зокрема на закупівлю засобів захисту, дронів, РЕБ тощо. Але буквально з перших наших заходів ми поставили перед собою ще одну не менш важливу мету — використати мову культури, щоб об’єднати українців і поляків. Бо підтримати Україну означає підтримати безпеку всієї Європи.

— Чи не закидають вам, що фестиваль борщу може бути спробою «нав’язати» українську культуру?

— Нав’язування — це коли тиснуть, ми ж запрошуємо. І до нас приходить багато поляків — із цікавістю і відкритістю. Вони куштують борщ, слухають музику, розпитують про Україну. Це завжди про взаємність. І тому Gremi Borsch Fest — це не про «нав’язати», а про «поділитися».

— В чому сила культурних проєктів на противагу політичних у донесенні інформації про Україну?

— Політика чи новини — це логіка, цифри, аргументи. Культура ж торкається серця. Коли людина пробує смачний борщ чи слухає красиву українську пісню, вона проживає сильну приємну емоцію. І ось вже Україна перестає бути лише «країною війни». І стає країною людей, творчості, життя.

— Які українські наративи сьогодні найважливіше пояснювати польському суспільству?

— Найголовніший — ми боремося не тільки за себе. Це війна і за Польщу, і за Європу. Бо європейці «втомлюються»: час від часу війна в Україні відходить на другий план, люди поринають в ілюзії. І цього не можна допускати, треба нагадувати. Другий — Україна різна, але нас єднає прагнення жити у свободі та розвиватися. І третій — важливо показувати, що Україна не зводиться лише до війни. Є інша Україна — молода, креативна, сучасна. Вона і є запорукою нашої майбутньої перемоги.

— Чи змінилося ставлення поляків до України за роки проведення фестивалю?

— Дуже.

Якщо спочатку на фестивалі приходили здебільшого українці, то тепер велика частка гостей — поляки. Для них це можливість побачити Україну не через новини, а через музику, мистецтво, їжу, живе спілкування

— З якими стереотипами або міфами про Україну ви найчастіше стикаєтесь у Польщі? Як їх вдається спростовувати?

— Найпоширеніший стереотип — що українці приїхали до Польщі лише як «дешева робоча сила», що вони забирають робочі місця у поляків і не планують інтегруватися. Бо насправді наші співвітчизники відкривають тут бізнеси, працюють у високотехнологічних і креативних галузях, активно сплачують податки та забезпечують суттєвий внесок у місцеву економіку. 

Ще один поширений міф — що українці в Польщі користуються усіма соціальними пільгами і паразитують за рахунок держави. Хоча щонайменше 78% українців легально працюють.

Є й історичні болючі теми. Але саме культура руйнує ці стіни швидше за будь-які політичні заяви.

— Чи відчуваєте ви вплив російської пропаганди у Польщі? Як культурні проєкти можуть цьому протидіяти?

— Відчуваю, особливо під час виборів. Тоді в соцмережах з’являлися тисячі негативних постів про українців. До речі, це фіксують саме польські дослідження. І це типовий приклад пропаганди: мовчати про війну і замінити цю тему на інші страхи й стереотипи. Але тут знову спрацьовує культура. Бо якщо ти особисто зустрівся з українцями на фестивалі, поспілкувався, ти вже не будеш сприймати брехню. У тебе є власний досвід, сильніший за чужі фейки.

— Якою ви бачите роль Gremi Borsch Fest далі, зокрема після перемоги України?

— Gremi Borsh Fest уже є найбільшиим стріт-фестом сучасної української культури в Європі. Але його локація досі обмежена Польщею. Тож у майбутньому ми розглядаємо можливість масштабувати фестиваль на інші країни Європи. Хочемо, щоб Gremi Borsh Fest став для європейців символом того, що Україна вистояла і принесла в Європу свою силу, культуру й натхнення. Щоб ми вже говорили не тільки про біль і втрати, а й про відбудову і нове життя.

 Все почалося з того, що два роки тому гендиректор Метрополітен-опера Пітер Ґелб разом з першою леді Оленою Зеленською узгодили ідею поставити в Америці оперу про українців, щоб допомогти Україні голосніше звучати в світі. Пітер Ґелб — друг України, він принципово відмовився у своєму театрі від співпраці з російськими артистами, які підтримують путінський режим, а ще запросив на стажування та виступи українських оперних виконавців. Лібрето до майбутньої опери написав американський драматург Джордж Брант, а диригенткою стала канадка Кері-Лінн Вілсон, відома завдяки керівництву Українським оркестром свободи (Ukrainian Freedom Orchestra) й ансамблем «Київська камерата». До слова, Пітер Ґелб і Кері-Лінн Вілсон — подружжя з українським корінням.

Постало питання, хто напише музику до нової опери. Оголосили конкурс, було подано понад 70 заявок з України. І переміг 44-річний Максим Коломієць — відомий в Україні гобоїст і композитор, якого багато хто вважає одним з найбільш «західних» сучасних українських композиторів — завдяки його сміливим музичним експериментам. 

Історії українських матерів стають всесвітньою історією

Оксана Гончарук: 14 серпня у Варшаві відбулася світова премʼєра оркестрової сюїти з опери «Матері Херсона», якою відкрився європейський Тур Незламності 2025 від Ukrainian Freedom Orchestra. Глядачі вперше почули музику з опери, премʼєра якої запланована на 2026 рік. До сюїти увійшли найкращі номери з опери?

Максим Коломієць: Скажімо, важливі, бо сюїта — це ж самодостатній твір, він має бути цікавий сам по собі. І писалася сюїта нелегко: я зробив першу версію, надіслав її Кері-Лінн, вона дуже м'яко попросила трішки переробити. і я перероблював, брав інші теми, інакше все компонував. Але сюїта — це важливий крок до промоції майбутньої премʼєри опери «Матері Херсона» під орудою Кері-Лінн Вілсон. Зараз вона разом з Ukrainian Freedom Orchestra поїхала Європою, де дасть вісім концертів, і чи не кожен з них буде відкриватися моєю сюїтою. Це дійсно потужне промо «Матерів Херсона» — американці в цьому сенсі молодці, вони все контролюють, працюють системно.

‍— Як у вас з Кері-Лінн Вілсон складається співпраця і наскільки вона відчуває матеріал, який ви їй пропонуєте?

— Складається все чудово. Вона чуйна, хороша людина і прекрасна диригентка. Я оцінюю це не тільки тому, що ми почали співпрацю. Кері-Лінн на початку війни створила Ukrainian Freedom оркеestra (у склад оркестру входять українські музиканти з різних оркестрів, оперних театрів та ансамблів, розташованих по всій Україні та за кордоном, — Авт.), і я знаю, як цей оркестр звучить. З половиною музикантів, які входять до складу цього оркестру, я особисто грав у концертах — це сильні інструменталісти. Вдячний, що Кері-Лінн уже вчетверте їх збирає. Вона називає своїх музикантів «солдати музики», і ця її маленька армія світла здійснює подвиг. Для розуміння: щоб симфонічний оркестр зазвучав після великої перерви, музиканти щодня десять днів поспіль репетирували у Варшаві по шість годин. 

— Головне, Кері-Лінн відчувала і розуміла вашу музику, бо музика складна. 

— Тому  коли я її писав, ми багато спілкувалися. Взагалі я довго придивлявся до МЕТ. Їздив туди, дивився, що вони виконують, аналізував, як люди сприймають музику, чим вони взагалі живуть, які опери і як ставлять. І намагався скласти якесь своє уявлення про те, яким має бути стиль опери, яка зайде в Нью-Йорку, бо я пишу українську оперу, але премʼєра буде спочатку у Варшаві, а потім в Метрополітен-опера. 

Між Верді й авангардом

‍— Але ж це не привід писати оперу радикальною сучасною музичною мовою… 

— Такого там точно не буде. Я орієнтувався на музичну мову, близьку багатьом. Ну і в принципі, сама тематика опери диктує стиль — це ж історія про матерів. Тобто жінок, яких ми можемо зустріти в поїзді чи маршрутці. Це прості жінки, яким волею тяжкої долі випало стати героїнями. Важко собі уявити, щоб вони співали, наприклад, у стилі Циммермана чи Берга. Має бути емпатія між цими жінками й музикою, що висвітлює їхній характер. 

При написанні музики я орієнтувався на класичну оперу, але назвав би це таким розширеним класичним стилем, який вбирає в себе також і сучасні техніки. 

‍Не можна просто заплющити очі й зробити щось радикально своє, що поставлять два рази й забудуть. Це має бути близьке багатьом, тобто — в хорошому сенсі — популярна музика. Щоб оперу хотіли ставити по всьому світу

‍— Чому ви обрали саме такий сюжет і як працювали з лібрето?

— У МЕТ, коли заходить мова про нову оперу, все відбувається дуже детально й продумано на всіх рівнях. Тему ми обирали кілька місяців. Складність була в тому, що тем війни, гідних висвітлення в опері, тисячі. Це тисячі людських доль і ситуацій, яки хотілося б описати. Саме в той час почала підніматись тема викрадення й депортації росіянами українських дітей, що є одним з найбільших злочинів Росії. І театр обрав цю тему. Аби не просто висвітлити життя героя, цікавого лише українцям, а взяти тему поза часом. А далі пішов процес накопичення матеріалу.

‍— Знаю, що спочатку ви хотіли взяти для лібрето долі конкретних жінок і дітей.

— Так, але відмовились, бо це важко зробити так, щоб всі були задоволені. Тут є нюанси авторських прав і людський фактор — люди, якщо це про них, обовʼязково будуть втручатись у процес. Тож ми вирішили не обмежувати себе конкретними долями й створили збірні образи. Вони повністю достовірні, але узагальнені, бо складаються з багатьох схожих реальних ситуацій жінок, які намагались повернути собі дітей. 

‍— Тема викрадення дітей дійсно страшна. Як американці, для яких сімʼя — це святе, до неї ставляться? 

— Як я бачу, американці — не люди емоцій, а люди дій. Пускати шмарклі — не їхній метод. І те, як вони ставляться до цієї теми, проявляється в тому, що вони витрачають на це зараз шалений ресурс

Вони докладають великих зусиль, щоб ця тема поширювалася, і всюди, де тільки можна, про це розповідають.

‍— Лібретистом опери виступив відомий американський драматург Джордж Брант. Він майстер сучасної опери, я читала, що в нього є опера, де головна героїня — пілотеса F16. Як ви з ним співпрацюєте?

— Він чудовий драматург і неймовірна людина. Буквально за пару місяців прописав цей сюжет. Крім нього, сюжетом займалась Саша Андрусик, а саме вивіряла документальну достовірність: хто, де, коли, куди, які війська відійшли й у який момент. Там багато таких деталей, і вона все вичитувала. Зараз все виглядає струнко. 

Джордж Брант заглибився в документалку. Фондом Save Ukraine йому було надіслано сотні годин різних інтревʼю, купа статей. 

І якщо перші варіанти лібрето виглядали так, що їх написав американець, який ніколи не був у Херсоні, то від остаточної версії вже враження, ніби Джордж все своє життя у Херсоні прожив

Я від його роботи під величезним враженням, бо, читаючи лібрето, відчував, що це за жінки. 

‍— Чому саме херсонські матері стали героїнями опери? 

— Саме в Херсоні було дуже підле масове викрадення дітей, і в опері це детально висвітлюється. Це історія про те, як росіяни підступом це зробили, сказавши, що відправляють дітей до табору в Крим, де їм буде добре, а потім вивезли дітей, забрали в них телефони, щоб ті не могли зв'язатись з батьками. На додачу дітей відправили до таборів, коли місто було під окупацією і між Херсоном і Кримом був зв'язок, а потім наші зайшли, зв'язок було відрізано, і вийшло так, що хоча від Херсона до Криму близько, але матері не можуть туди дістатися. 

‍— Чи в вашій опері щасливий фінал? Матерям вдається повернути дітей? 

— Ні, голлівудського хепі-енду немає. Хтось дітей визволив, а хтось не зміг. А хтось взагалі по дорозі помер. 

Все так, як і було в реальності. Ця історія — про надію, про те, що не можна здаватися

Вона про силу волі й любові. Взагалі, було б дивно, якби був хепі-енд, адже ми зараз живемо у світі, в якому зла забагато — і воно дуже сильне. 

‍— Але у вашій музиці є світло.

— Це правда. Я намагався зробити так, щоб твір не перетворювався на тотальну похмурість і зраду. Жінками рухає любов — почуття досить світле. І це варте того, щоби писати музику з позиції світла всередині нас. 

‍— Чи будуть в опері арії? Хотілося б почути щось такого рівня щемкості, як у Верді чи Пуччіні.

— Арій будуть обовʼязково, і красиві, там досить багато самодостатнього матеріалу. Зараз можна послухати, наприклад, «Faith is hard work» у виконанні американки Ерін Морлі, яка володіє чудовим колоратурним сопрано.

‍— Якщо ми вже заговорили про арії, чи відомо, хто буде співати на прем'єрі? 

— Премʼєр буде дві — у Варшаві й у Нью-Йорку, і ті солістки, які можуть співати премʼєру в МЕТ, не можуть у Варшаві — і навпаки. Я вже там, щиро кажучи, заплутався, але знаю, що партію однієї з головних героїнь буде виконувати чудове ліричне сопрано — польська співачка Александра Куржак, яка є однією з провідних солісток МЕТ. Коли я писав музику, то орієнтувався на неї і на Ерін Морлі. 

Марафон, а не спринт 

‍— Як ви взагалі реагуєте на війну своєю творчістю? Війна випалює душу всім, а музиканти — люди тонкі. Цю страшну тему їм ніяк не обійти. 

— Я про це думав багато, бо бачу, як сприймають тему війни у творчості українці і європейці. Це величезна різниця, бо українці знають, про що йдеться, а європейці — коли заходить мова про нашу війну — дедалі частіше позіхають: «Ох, знову ці українці зі своєю війною, будуть сльози лити». І важко звинувачувати їх у відсутності емпатії, бо, по-перше, вони дійсно не знають, що таке війна. А по-друге, вимагати емпатії від чужих людей дивно. І тому я хочу створювати такі твори, які будуть цікаві не тільки європейцям, а взагалі людям світу. Бо сьогодні тема війни живе, а потім вона зійде нанівець — і разом з цим помруть і твори. 

А не хотілося б, щоб моя музика помирала. Тобто те, що пишеться сьогодні, пишеться не тільки для виконання тут і зараз

‍— Наскільки жанр сучасної опери затребуваний зараз у світі? 

— Я спілкувався з МЕТ з цього приводу, бо вони ж постійно ставлять нові опери. Хоча зі своїм бекграундом можуть ставити Пуччині і ні про що більше не думати. Але в них інший підхід. Співробітники МЕТ мені розповідали, що їхній театр підкосила пандемія ковіду. Адже Метрополітен-опера працює не так, як, наприклад, київська Національна опера. Вони від держави не отримують жодного центу й існують виключно на спонсорські гроші. І тут раптом через ковід театр зачиняється, спонсорських грошей немає, і публіка, яка завжди ходила на класичні опери, не ходить… Що ж робити? МЕТ почав висвітлювати у своїх творах гострі актуальні теми й залучати публіку з різних верств. А Нью-Йорк — гігантське місто, там 27 мільйонів жителів. Тобто потенційно публіка є. І виявилось, що опера дійсно цікава, коли є привʼязка до сьогодення. 

Бо класична опера, по суті, має штучні для сучасного слухача сюжети. Ці опери, наче комахи, залиті золотою бурштиновою смолою мільйони років тому

Я дивився в МЕТ різні опери про сучасний світ, і вони всі йшли з аншлагами, бо людям це близько. 

‍— Ось бачите, а у нас майже не роблять спроб ставити сучасні опери. 

— Ну, тут не варто звинувачувати театри, ту ж Нацоперу. Одна справа ставити нову оперу в мегаполісі на 27 мільйонів жителів, інша — на 3 мільйони. Це неспівставні речі. І щоб ставити сучасні опери, як це робить МЕТ, потрібна потужна команда. У Нью-Йорку є, з кого обирати, а у нас не так багато спеціалістів. Плюс корупційний бекграунд, навіть не пов'язаний з оперою безпосередньо, ну і кумівство, куди ж без нього.

Ще одна проблема — композитори. До МЕТ на конкурс з написання опери було подано 74 заявки. І це практично всі композитори, хто в принципі здатен написати бодай щось. І це не факт, що вони здатні написати саме оперу, вони просто подали заявку. Тобто в Україні нині умовно сотня композиторів. Тоді як в одному тільки Берліні їх тисячі. 

‍— Це ж конкуренція яка... 

— Так у цьому і сенс. Розумієте, як вони там конкурують, як бʼються за гроші, можливості виконання. А в нас конкуренція слабка, залученість композиторів до музичного життя мінімальна. Адже на це ніколи ніхто не дає гроші. Одну оперу комусь замовили, поставили — не пішло, і у всіх залишилося погане враження: «А, ну все, значить композиторів у нас немає, тож краще нічого не робити». Але це так не працює. Адже щоб з'явилась одна хороша опера, треба десятиліттями працювати, замовляти їх десяткам композиторів. Створити оперу — це титанічна праця. І тут потрібен не тільки талант, але й досвід, бо для тих, хто подібного не робив, це надскладне завдання. 

Одна литовська оперна агенція протягом років займалася постановками камерних опер виключно литовських композиторів. А Литва, вона ж невелика, разом з тим там за 20 років поставили приблизно 50 опер. І це агенція, навіть не оперний театр! Зрозуміло, що коли ставиш з пів сотні опер, то серед них обовʼязково зʼявиться дуже хороша.  Якби в опери в Україні почали вкладатися в 90-х, то у нас вже були б три десятиліття розвитку жанру. 

‍Тож українцям треба налаштуватися, що це не спринт, а марафон на багато років. Неможливо за два роки раптом створити шедевр. У це треба вкладатися десятиліттями

‍— Які взагалі тренди в оперному мистецтві? Як змінюється цей жанр?

— Я бачу, що опер створюється багато, тобто про кризу в цьому жанрі говорити смішно. Кількість варіантів, як може виглядати опера, збільшується. Є експериментальні опери. У Європі тема сучасної опери трохи грузне — їм легше виконувати перевірені речі. І я розумію, чому. Все сучасне дуже затратне, а результат геть не прогнозований. Великий ризик, що нове не сприйметься публікою.

І хороший композитор — це ж теж не гарантія. Не всі опери Пуччіні однаково добре ставляться, хітів лише декілька. З Вагнером і Верді та ж історія. Але всі ті нехітові опери ставились колись у театрах, бо хтось брав на себе відповідальність за такий експеримент.

‍— Крім опер «Матері Херсона», «Ніч» і «Еспенбаум», у вас є балет «Драконячі пісні», який рік тому поставили в Харкові в Схід-Опера. Попри війну й обстріли, в Харкові весь час відбуваються якісь культурні й музичні експерименти. 

— Я прямо до сліз радий, що вони це роблять і не здаються. І вони тебе ще й підтримують в цій жахливій ситуації!

«Драконячі пісні» не писалися як балет. Існував мій однойменний електронний альбом, який режисерка Жанна Чапела, яка є шанувальницею моєї творчості,  запропонувала переробити на балет. Вона каже, що прям побачила, як це треба поставити. І тоді вони написали ліберето, продумали драматургію балету, і Антоніна Радієвська його поставила. Моєї роботи там мінімум. 

У балеті задіяно багато артистів, але його ставили в лофті й робили пряму трансляцію для Парижа. Вони дуже круті, тож сподіваюся, все в них вийде. 

‍

Про Анну Добриднєву з повагою кажуть, що вона дає найбільшу кількість концертів для військових на фронті. Хоча сама співачка вважає, що треба не статистикою займатись, а продовжувати робити свою справу. Її справа — це тисячі кілометрів розбитих фронтових доріг, якими вона їде з музикою до військових. Нічні переїзди, на світанку — чепуріння на заправках, аби з'явитися перед втомленими воїнами справжньою зіркою й бодай на якийсь час перенести їх в інший вимір. Вона виступає в бліндажах, старих хатах, на лісових галявинах. А зараз вирушила з благодійним туром по містам Польщі, Німеччини й Нідерландів, збираючи на потреби української військової розвідки. 

«Саме там — найважливіші концерти в моєму житті»

— Цей тур Європою — дуже важлива для мене подія, — розповідає Анна Добриднєва Sestry. — Спілкування з українцями, які нам невпинно допомагають, де б вони не були. Обожнюю цю нашу рису — куди б нас доля не закинула, завжди відчуваємо себе українцями, нам не стає байдуже. 

Щоб не було зайвих витрат, ми весь час будемо в дорозі. На все про все у нас два тижні: щодня — концерт, вночі — переїзд. Треба зібратись із силами й зробити неможливе.

— Ви їдете в тур разом з Вадимом Краснооким з Mad Heads. Чому саме з ним?

— Я співала в дуеті 15 років (дует «Пара Нормальних» — Ред.) і з тих пір не люблю з кимось ділити сцену — це вже, мабуть, профдеформація. Але заради такої мети готова. За роки війни я з багатьма артистами здружилися саме навколо теми волонтерства, бо ми часто до вояків їздимо.

З Вадимом Краснооким, якого я дуже люблю як співака, нас об’єднав відомий військовий волонтер Юрій Тира. І цей тур організувала волонтерська ініціатива «6992 кілометрів державного кордону (довжина державного кордону України — Авт.), яку Юрій з однодумцями заснували ще у 2015 році. Команда «6992» проводить концерти для військових в найгарячіших напрямках і з моменту створення пригнала до України вже понад 1600 автівок для армії. Це дуже потужна організація, а Юрій Тира для мене — взагалі свята людина.

— На початку війни ви вирішили залишатися в Україні. Які почуття вами керували?

— Я відчула, що вдома сильніша, а далеко від дому буду слабкою і безпорадною. Тут я ніби все контролюю, багато на що можу вплинути. Вся моя родина теж вирішила залишатися, хоча вона в мене взагалі в Кривому Розі. Ми ще перший час з мамою були разом, а потім вона сказала, що в неї вдома учні, яких треба до академконцерту готувати. І на мої благання й аргументи, що в Кривому Розі сильні обстріли, вона відповіла: «Я вчитель і маю вчити».

Вперше я виїхала з України через рік після вторгнення на благодійний концерт в Іспанію. ‍

Думала, що нарешті на ці чотири дні відключу сигнал повітряної тривоги і висплюсь. Але не зробила цього, весь час читала новини й почувалася, ніби відключена від струму

Ми ж усі різні. Хтось більш зібраний і продуктивний у безпеці. Я знаю багато українців, які виїхали й роблять чимало корисного для країни. Мені ж легше в Україні.

— Як ви стали культурною волонтеркою, про яку сьогодні кажуть, що вона дає чи не найбільше концертів на фронті?

— Відразу було зрозуміло — треба діяти.

‍А що ми, артисти, можемо? Дати людям прожити їхні емоції

‍Випустити напругу, підбадьорити, заспокоїти, посумувати разом і знайти сили вірити в краще. І звісно, збирати на допомогу армії. 

Пам'ятаю перший концерт після початку повномасштабного вторгнення. Я тоді сумнівалася, чи моя музика комусь взагалі потрібна… І от ми виступали в Трускавці, де тоді було дуже багато переселенців. Концерт тривав дві години, а після нього ми ще години три з людьми просто обіймалися. Ми тоді дозволили собі відчувати, висловлювати емоції, які приховуємо. Ну і пізніше ми подивились у нашу скриньку і зрозуміли, що зібрали всю суму, якої тоді потребували.

Відтоді ми почали проводити збори з Командою А — це команда артистів, які поєдналися і стали давати благодійні концерти, щоб допомогти армії. Такий цікавий вийшов збіг, що наші імена починаються на «а». Перші благодійні концерти ми провели на Західній Україні, де було багато переселенців і більш-менш безпечно. Часом по три концерти в день робили, збирали на допомогу різним бригадам. А потім я почала їздити на фронт і зрозуміла, що саме там — найважливіші концерти в моєму житті. 

З'явилося відчуття, що я взагалі прийшла в музику заради того, щоб зараз бути поруч з хлопцями, співати для них, дарувати їм красиві емоції, допомагати

Найяскравіше, найпотужніше відчуття, яке я колись отримувала на сцені, — це відчуття, що хлопцям там твої концерти дійсно потрібні. Буває, військові бачать мої записи в тіктоці й пишуть: «А до нас коли?! Приїжджайте!» Я дізнаюсь, яка бригада, де знаходиться і передаю інформацію нашим організаторам. І от ми через тиждень вже у хлопців, вони в шоці, як так можливо — щойно побачили в соцмережах, і ось ми — я, Арсен Мірзоян, Тоня Матвієнко — вже у них і робимо концерт просто в лісі або в якійсь хаті.

— Зрозуміло, що умови для виступів на фронті — польові. Чи маєте відповідні костюми для таких виїздів?  

— З приводу того, як я виглядаю на фронтових концертах, можна прочитати різні коментарі... Бо я завжди, коли їду на фронт, везу із собою сукні, косметику й прикраси. О пʼятій ранку на найближчій заправці я роблю собі зачіску і макіяж, щоб зʼявитись перед військовими красивою, як справжня артистка, і самим зовнішнім виглядом висловити до них повагу і любов.

Чимало людей нарікають: «Ой, як же можна на фронт червону помаду та сукню з блиском, ви що не могли по-нормальному вдягнутися?»

А я думаю, що найпростіше приїхати отак — не спавши ніч, в худі, чорних окулярах — і не паритися. Але мені хочеться виглядати ошатно — щоб у військовослужбовців з'явилося відчуття справжнього концерту, який їх відволіче. 

— Бачу, що ви виступаєте в гарячих точках — тут і Донецька, і Запорізька, і Харківська області…  

— Так, і досить часто. Але виступаємо, тільки якщо це безпечно. Були ситуації, що в останній момент концерт відмінявся через раптову небезпеку. Звісно, коли виступаєш, часто гупає справа і зліва. І ночувати там небезпечно. На Донеччині, наприклад, більшість готелів розбита. Моторошно дізнаватися, що в готелі, в яких я зупинялась, потім прилетіло. 

«Поруч з хлопцями на фронті не страшно — навіть коли навколо гримить»

— Ви завжди були така смілива?

— У мирному житті не було приводів дізнатися це про себе. Хоча я одного разу вийшла на боксерський ринг. Билася по-справжньому. Стало цікаво дослідити себе. 

А взагалі війна підсвітила в мені якісь серйозні моменти, про які я раніше і не думала, бо жила у своїй комфортній бульбашці. З 24 лютого все змінилося, зʼявилися інші сенси й непохитний фундамент особистості, на який я щосекунди спираюся. Для мене головне, що це має результат, дає користь. І з кожною переданою на фронт машиною, з кожним переданим дроном я відчуваю дедалі більшу силу.

— А де ви енергію берете, коли сил немає, а попереду черговий нічний переїзд, а зранку концерт? 

— Не можу знайти відповідь на це запитання. Кожен концерт я дивилюся в очі людям, які щохвилини дивляться в очі смерті. Це неможливо передати. Ти просто робиш свою справу, і тільки коли повертаєшся додому, дозволяєш собі розтиснути кулаки. Після таких виїздів я все ставлю на паузу — мене взагалі добу не можна турбувати. Я рефлексую, лежу, плачу, передивляюся свіжі фото з військовими. А потім дзвоню батькам, щоб сказати, як сильно я їх люблю.

— Хлопці на фронті у 2022 і зараз — різні?

—  Для мене ні. Тому що люди, які знаходяться там, усі мають надлюдську силу. Біля них взагалі по-іншому почуваєшся — відчуття безпеки є навіть коли навкруги гримить. Всі ці роки я з ними спілкуюсь і інших очей не бачу. 

— За близько 1300 днів великої війни ви рахували скільки концертів вже відпрацювали?

— Ми з командою провели вже понад 350 концертів. 

—  Рік тому ви нарешті презентували українською свій давній хіт Happy End, який співали ще в гурті «Пара Нормальних». Правда, що військові часто запитували про цю пісню?

—  Так, я приїжджала до військових, і обовʼязково хтось казав: «Заспівайте нам Happy End!». І оскільки був такий запит, треба було переписати текст українською. Тепер співаю. 

Ця пісня колись лунала чи не з кожної праски, і досі її хочуть чути, бо вона несе для багатьох теплі спогади. На весіллях це часто перший танець молодят, а на сімейних святах під неї зі сльозами на очах люди обіймалися. Людям є, що пригадати під цю пісню.  

Натомість зараз я пишу чимало пісень, але всі вони сумні. По-іншому зараз не вмію. А ділитися сумними емоціями не дуже хочеться. Тому вирішила випустити україномовну версію танцювальної пісні «Не шкода». 

— Ви багато співаєте власних пісень. Як вони народжуються?

— Я раніше писала пісні набагато частіше, до того ж ще й на замовлення для різних артистів.

Але коли почалося повномасштабне вторгнення, у мені була така внутрішня прірва, що я навіть злякалась, що вона вже ніколи нічим не заповниться, що туди ніколи не прийдуть ні слова, ні мелодії

Навіть коли хотілося щось сказати, не виходило — і я просто починала плакати. А коли вирішила, що вже нічого ніколи не напишу, до мене раптом прийшла пісня «Дитинство». Вона просто на мене впала — хто пише музику, знає, як це буває.

До того ж текст народився одночасно двома мовами — українською й англійською, таке взагалі вперше. 

Я присвятила цю пісню українським дітям, постраждалим від російської агресії. Пам'ятаю, записувала демоверсію цієї пісні в шафі, бо не могла доїхати до студії. Співала крізь сльози. І дотепер не можу співати її без сліз.

— Ви отримали від Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного нагрудний знак «За сприяння війську»…

— Я влаштувала вдома вівтар, на якому збираю всі шеврони, що дарують воїни. Їх дуже багато, і кожен — безцінний. Цей вівтар — моя сила, моя незламність. Ну і, звісно, там нагрудний знак від Валерія Залужного. Це величезна честь для мене. Буду намагатися виправдати його довіру. 

— Ну ви вже виправдовуєте її кожним своїм кроком. Та що там, з вами поговориш — і вже легше, якось віра в нашу перемогу зміцнюється. 

— Взагалі люди сильно втомилися, і тільки якась маленька краплиночка чогось — відразу всі починають між собою сваритися. І найстрашніше те, що наш ворог тішиться з цього приводу. Але ми ж емоційні, у нас закипає. Нещодавно був випадок, коли камера відеоспостереження зафіксувала, як лелека виніс зі свого гнізда найслабкіше зі своїх п’яти дитинчат — його пташина природа йому продиктувала так зробити. І що б ви думали? Захейтили лелеку в коментарях на фейсбуці. Ле-ле-ку! 

Пам'ятаю перший рік повномасштабної війни, коли ми всі були, як один кулак. Настільки зібрані, всі підтримували одне одного. Я це бачила на кожному концерті — як люди допомагають переселенцям, як скриньки наповнюються. Зараз, на жаль, вже не так — суспільство втомлене. Але все одно треба намагатися не цькувати одне одного. Це нас послаблює. Бо насправді навіть після перемоги нас чекають важкі часи. Відбудова. Біль втрати. Психологічні проблеми. 

— Чи дозволяєте ви собі сьогодні мріяти про щось після закінчення війни? 

— Я всім людям, перед якими виступала, пообіцяла повернутися з концертом Перемоги. В кожне місто, до всіх цих людей, які донатили, підтримували і вірили в найкраще. І продовжують вірити.

‍Фотографії з приватного архіву співачки