Травень 2024 в Україні на фото

Беата Лижва-Сокул: Минулий рік був для тебе дуже насиченим. Твої фоторепортажі з України регулярно публікували The New York Times та The Washington Post.

Оксана Парафенюк: Якщо бути більш конкретною, то останні півтора року були дуже інтенсивними. Я працювала фотожурналісткою ще до російського вторгнення, але тоді не було такого великого інтересу до України. Тож я поєднувала роботу фотографки з роботою продюсерки та фіксерки (фіксер — місцевий гід, перекладач та організатор, який допомагає іноземним журналістам збирати матеріал — ред.). За кілька тижнів до вторгнення мені зателефонувала знайома фоторедакторка з The Washington Post і запропонувала тіснішу співпрацю.

— Якщо ЦЕ станеться, ми хочемо, щоб ти була з нами щодня, — сказав він.

— ОК, — відповіла я, додавши, що є лише один нюанс: я на шостому місяці вагітності і не зможу працювати в дуже небезпечних місцях. Це була складна ситуація для мене: я отримую важливу професійну пропозицію, але знаю, що не можу її прийняти в даний момент.

Цікаво, що я ніколи не хотіла бути воєнною фотокореспонденткою. З іншого боку, я українка і не могла собі уявити, що не зможу документувати те, що відбувається в Україні в такий час. Тому я зробила багато матеріалів про те, що відбувається за лінією фронту. Судячи з реакції людей, які зв'язалися зі мною після публікацій, деякі з них стали дуже важливими.

Під деякими текстами зазначено, що ти не лише фотографувала, а й була співавторкою цілого матеріалу.

Коли я працюю самостійно, мені не потрібен перекладач. А якщо працюю з іноземною командою — завжди є продюсер/перекладач. Я розповідаю кореспондентові, коли чую, про що говорять герої матеріалу, якщо вони говорять щось цікаве, або коли стаю свідком ситуації, яку іноземний кореспондент може не зрозуміти, наприклад, через культурний контекст, або тому що в певній ситуації була присутня лише є. І саме тому мене іноді додають до списку осіб, які долучилися до написання статті.

Ти отримуєш конкретні замовлення на фоторепортажі чи сама пропонуєш теми?

Більшість історій, які я зробила, — це замовлення. Зазвичай я маю різні ідеї для матеріалів, але не завжди маю сміливість запропонувати їх, а потім, коли бачу, що хтось інший зробив фоторепортаж на цю тему, шкодую, що мені не вистачило впевненості. Але для мене є цікавими і важливими більшість історій, які мені пропонують зробити і я повністю поринаю в процес і завжди намагаюсь зробити історію максимально добре.  

The Washington Post опублікував великий матеріал з твоїми фото, про українських солдатів, які отримали поранення обличчя. Як довго ти працювала над цим матеріалом?

Самі зйомки тривали не так багато днів, але між ними була перерва в майже півроку. Мушу сказати, що до того я ніколи раніше не знімала хірургічні операції. Крім того, у мене не було можливості контактувати з жертвами російської агресії одразу після поранень, оскільки я не працювала на передовій. Я не бачила багато крові, навіть не була на стабілізаційному пункті, куди привозять поранених. Тому, коли я дізналася, що потраплю в операційну і що герою моєї історії будуть пересаджувати малогомілкову кістку з ноги в щелепу, щоб відновити цю щелепу, я трохи рохзвилювалась, адже не знала, як відреагую на побачене. Тим не менше, я запитала лікаря, чи можу я залишитися до кінця операції. Він був здивований. Сказав, що журналісти зазвичай заходять на п'ять хвилин, роблять кілька кадрів та виходять з палати. 

Я зайшла до палати, де оперували Миколу — чоловіка, з яким я розмовляла напередодні, — і вже не змогла вийти звідти. Це було захоплююче. Операція тривала 12 годин. Я вискочила лише на короткий час, щоб пообідати. Більшу частину часу я розмовляла з асистентом, який спостерігав за операцією і пояснював мені, що відбувається. 

Через кілька місяців я повернулася з журналістами, щоб продовжити цю історію. Тим часом я прочитала чудову книгу про реконструктивну хірургію обличчя, яка була розроблена під час Першої світової війни британським лікарем Гарольдом Ґіллісом ("The Facemaker: A Visionary Surgeon's Battle to Mend the Disfigured Soldiers of World War I" by Lindsey Fitzharris ). Виявляється, сучасна медицина в цій сфері багато в чому базується на досвіді Першої світової війни.

Під час скількох операцій ти фотографувала?

Операція Миколи була першою, потім я була ще на трьох. Дві з них проходили одночасно в один день, тому я переходила з палати в палату. 

Сьогодні я думаю, що наш матеріал був би ще потужнішим, якби ми більше часу провели з героями. Я фотографувала їх лише в лікарні, і було б цікаво знати, що сталося з ними потім, як вони адаптуються до життя.

Ти десь сказала, що раніше фотографування було для тебе лише хобі. Як і більшість, ти фотографувала квіти та знайомих. А потім був Майдан, який змінив твій підхід до фотографії. 

У 2014 році я працювала в офісі Програми імені Фулбрайта в Україні (програма обміну вченими та студентами). Вечорами ходила на Майдан з друзями. Я цікавилася політикою, але не думала про журналістику. Я приходила на Майдан з фотоапаратом, хоча не знала, як фотографувати незнайомих людей. І хоча я не могла до кінця зрозуміти, що маю робити в цій драматичній ситуації, я розуміла, що мені цікаві люди в ці складні моменти їхнього життя. Я почала допомагати іноземним фотографам як фіксерка на вихідних. Також приїхала зі Штатів моя подруга-фотожурналістка і дуже мене надихнула. Україна стала цікавою для фотожурналістів з усього світу, час від часу хтось шукав перекладача або потребував щось організувати. Коли 18, 19 і 20 лютого 2014 року на Майдані відбувались криваві сутички і загинуло багато людей, я сиділа в офісі (на той я вже мала іншу роботу в іншому офісі) і дивилася по інтернету те, що відбувалося.

Мені було страшно, і батьки дуже боялися за мене. Я хотіла піти на Майдан, але не хотіла їх хвилювати. Тому я сиділа в офісі і думала про те, як я не люблю свою роботу, і що я не відчуваю себе на своєму місці. 

Я приїхала туди 21 лютого, коли вже відбувалися похорони. Я не стала активісткою, але допомагала, чим могла. Я хотіла бути там не лише як фотографка, але і як українка. Я звільнилася з офісної роботи, почала отримувати більше завдань як фіксерка, у квітні поїхала до Харкова, а потім до Донецька. Я занурилася у світ журналістики, придивлялася, як проводяться інтерв'ю, як будуються історії. Я зрозуміла, що це дозволяє мені зрозуміти, що відбувається в моїй країні.

Більшість твоїх матеріалів — це особисті історії цивільних жертв війни. Після більш ніж 10 років війни і постійної присутності репортерів з усього світу в Україні, чи хочуть люди все ще фотографуватися і ділитися своїми історіями? Чи готові вони впускати тебе у свої домівки?

Навіть до вторгнення, коли я працювала фіксеркою на сході України, часто було важко достукатися до людей. Вони були недовірливими. Зараз вони стали більш відкритими. Я не знаю, чи це тому, що стало більше журналістів, чи тому, що інформація стала важливою частиною життя кожного, і українці зрозуміли, що їм потрібно розповідати про те, що з ними сталося. Як фотожурналістка, я хочу розповісти їхні історії якомога краще, хочу показати якомога більше їхнього реального життя. Ось чому я дбаю про те, щоб фотографувати вдома, в оточенні сім'ї, в просторі, де вони почуваються комфортно. Коли виникають сумніви, я пояснюю, що для тих, хто в іншому куточку світу побачить їхні портрети в ЗМІ, знімок, зроблений удома, буде набагато достовірнішим і правдоподібнішим, ніж той, що зроблений у кафе чи іншому випадковому місці. Читачі зможуть більше ідентифікувати себе з ними.

Я завжди сподіваюся, що герої, яких я знаходжу, почуватимуться зі мною комфортно і відкриються мені як особистості, а не лише як фотографці. Тому я нічого не вдаю, я є з ними сама собою. Якщо їм не подобається, я не тисну, не намагаюся вмовити їх сфотографуватись

Відколи я працюю з великими медіа, буває, що це не я веду переговори з героями, часто про дозвіл, і це найважча частина роботи, домовляються продюсери. Так було, наприклад, з матеріалом для The Washington Post про Ярослава Базилевича, який втратив трьох доньок і дружину під час російської атаки на Львів. 

Фотографія цієї сім'ї до нападу, з вирізаними обличчями вбитих дружини і доньок, а також портрет пораненого Ярослава, облетіли ЗМІ по всьому світу.

Ця історія шокувала всіх в Україні. Продюсер матеріалу підійшов дуже обережно. Через два тижні після трагедії ми з журналістом поїхали в гості до батьків Ярослава, його сестри з чоловіком. Ми думали, що будуть тільки вони, але  до нас приєднався сам Ярослав і був з нами протягом 3-4 годин інтерв'ю. У той момент ми всі відчували величезну відповідальність, тому намагалися бути максимально делікатними. У такі моменти ти цінуєш кожну секунду зустрічі з героєм, не відвертаєш увагу своєю присутністю. Того дня мало виповнитися сім років Емілії, наймолодшій доньці загиблого Ярослава. Родина вирішила, що всі підуть на цвинтар. Я відчула, що це має потрапити в наш матеріал. Водночас я відчувала камінь на серці, таке стиснення в грудях, і мені було важко запитати, чи можемо ми піти з ними. Але вони погодилися. Ми йшли за ними всю дорогу і зупинились на відстані від них, щоб по мінімуму втручатись в їх простір. Я бачила, як Ярослав підходив до кожного хреста. Коли він став біля хреста своєї молодшої доньки, то розплакався дуже сильно. Тоді я подумала, що, можливо, варто зробити його портрет. Але я не могла просто так стати перед ним з камерою і порушити цей момент, навіть його батьки були на відстані. 

Це дуже складна частина цієї роботи. Бо що робити у такій ситуації? Ти знаєш, що в такий момент маєш зробити лише одну або декілька світлин, тому що ти не можеш ходити навколо людини, яка страждає, і робити десятки кадрів з усіх боків. Ти маєш спробувати сфотографувати, але ти не можеш бути настирливим, не можеш переходити певні межі. Тому що ти знаєш, що це його життя, його почуття. Зазвичай, інтуїція допомагає зрозуміти, що іншій людині комфортно, і коли зупинитись.

Я пам'ятаю фотографію, яку ти тоді зробила. Ярослав стоїть перед чотирма могилами і дивиться на портрети близьких, розміщені на хрестах. Це дуже розумний, сильний кадр. 

Дякую. Я не так часто чую, що зробила добру роботу. Звісно, зазвичай мені кажуть такі речі друзі, але це інше. Я часто замислююся над тим, де етичні межі в кожній ситуації і що я повинна і не повинна знімати. Я знаю, що досить добре їх відчуваю, хоча водночас здається, що їх занадто багато, що вони іноді заважають мені працювати. Коли я роблю фотографію, мені цікаво знати, чи здасться вона комусь сильним кадром. Чи зроблю я таку фотографію, яка вплине на щось, якщо буду дотримуватися своїх кордонів? Якщо ні, чи означатиме це, що я недостатньо добре виконала свою роботу? Можливо, я зайшла надто далеко, або, можливо, була надто обережною? 

Фотографія повинна привертати увагу до цих важливих історій. Але мені теж важливо відчувати, що я не перетнула межу.

Також була дуже сильна історія сім'ї Сергія Гайдаржи з Одеси, дружина і син якого загинули в результаті атаки безпілотника. Сам Сергій та його донька вижили.

Ймовірно, Анна, дружина Сергія, загинула разом з їхнім чотиримісячним сином Тимофієм, обіймаючи його після годування грудьми. За всіма свідченнями, вони були знайдені в такому положенні під завалами. Під час інтерв'ю Сергій приніс закривавлену пустушку, яку він знайшов під завалами. Він помив її та вирішив залишити собі. Ми провели багато годин розмовляючи з родиною. Я трималася майже до кінця, але коли почала фотографувати цю пустушку, дуже розплакалася. Незадовго до цього я сама перестала годувати свого сина грудьми. 

Робота над цими двома матеріалами травмувала мене. Я думаю, що треба говорити про психічне здоров'я в контексті журналістської роботи

Тому ти шукаєш позитивні історії? Наприклад, про сходження на найвищу гору України чи про побачення?

Це не були мої ідеї матеріалів, але над ними було дуже цікаво працювати. Зараз нелегко публікувати матеріали, зроблені далеко від лінії фронту. Але я хочу показати цей контраст: що водночас в Україні відбуваються абсолютно різні речі. Деякі історії також важливі для мене на особистому рівні. Мені трохи соромно в цьому зізнаватися, але тоді я вперше піднімалася на Говерлу, як і більшість членів команди. Це була в чомусь приємна історія і можливість провести час на природі та трохи відновитись від важких історій, які ми зробили до цього. Коли ви працюєте над дуже напруженим і складним матеріалом, легка історія допомагає зблизити вас в команді. Серед людей, яких ми зустріли, піднімаючись на Говерлу, були військові й люди, у яких хтось перебуває на передовій, і групи людей з Харкова. У кожного була якась своя сильна історія. В результаті вийшла історія з війною начебто на задньому плані, але показана по-іншому, і війна присутня в кожному її елементі також. 

Ми також їздили з командою до Харкова, щоб сфотографувати перший навчальний день у підземній школі. На місці ми побачили сповнених життя семирічних дітей та їхні родини, радісних людей у вишиванках, скрізь були квіти та переодягнені в плюшеві костюми тваринок аніматори.

Я розумію, що для людей, які ніколи не були в Україні під час війни, картина такого «нормального життя» (адже діти прийшли все ж в підземну школу) може бути дивною. Але таке життя зараз в Україні, сповнене контрастів. Незважаючи на ризики та щоденні трагедії, життя продовжується в усіх його проявах. 

На жаль, є й інша сторона медалі. Коли такі позитивні зображення потрапляють у соціальні мережі, вони нерідко зустрічають критику. Адже коли йде війна, ви не можете зустрічатися з друзями в кафе.

Важливо, щоб журналісти розповідали  якомога більше різних історій, щоб читачі мали ширше уявлення про країну, яка воює. Серед людей, які сидять у барі ввечері, є і волонтери, і люди, які організовують збори на військове спорядження, і ті, хто наступного дня поїде на фронт. Я сама іноді ходжу до басейну з маленьким сином і, стоячи у воді з іншими мамами, ми говоримо про безсонну ніч через ракетний обстріл. Увечері я зустрічаюся з друзями в кафе, а через кілька годин, вкладаючи дитину спати, думаю про те, чи не загинемо ми.

Нещодавно було багато суперечок щодо зіставлення двох фотографій з України у фіналі цьогорічного конкурсу World Press Photo. Дехто стверджував, що журі поставило знак рівності між жертвами: 6-річною українською дівчинкою та російським солдатом. Інші вважали, що це показує різні грані війни. Як ти відреагувала на вердикт журі?

Найбільше мене вразило виправдання зіставлення цих образів, мовляв, це «сильне поєднання» (члени жюрі вже вибачилися за це). Така риторика призводить до ототожнення жертви з солдатом російської армії, армії-агресора, яка вбиває і катує українців та окуповує їхні землі

Я бачу візуальні зв'язки, але тут ми говоримо не про мистецтво, а про документальну фотографію. Контекст має вирішальне значення. Ми повинні бути дуже обережними в таких питаннях.

У соціальних мережах багато хто ділиться твоїми фоторепортажами, опублікованими іноземними ЗМІ. На матеріал про сексуальне насильство над українськими жінками я отримала посилання швидше, ніж натрапила на нього сама на сайті The New York Times. Видно, що фотографії та теми, яких ти торкаєшся, мають величезний вплив на людей.

Цей матеріал дуже зачепив читачів, він мав багато коментарів в Instagram. Я вважаю, що було дуже важливо опублікувати на першій сторінці газети портрет 77-річної Людмили, вчительки з Херсонської області, яку раніше побили і зґвалтували російські солдати. Подання цієї теми на прикладі конкретної людини привернуло увагу багатьох людей у світі.

Я дивлюся на фото Людмили і думаю: «Вона могла б бути моєю матір'ю». 

Герої таких історій дуже рідко погоджуються фотографуватися, показувати своє обличчя. З іншого боку, для читачів особливо важливо побачити реальну людину, а не анонімний портрет, кадр зі спини.

Чим для тебе є фотографія сьогодні?

Зараз це переважно спосіб краще зрозуміти війну. Хоча я живу тут і знаю це на особистому досвіді через фотографії я намагаюся краще пізнати людей у моїй країні і як вони переживають цей досвід війни. Я вірю, що можу зіграти свою роль, хай і невелику, у збереженні пам'яті про те, що нас торкнулося. Колись хтось захоче дослідити, що тут сталося. Я сподіваюсь, що і мої кадри будуть історичним джерелом для розуміння цієї війни, в тому числі для людей та дослідників за кордоном. Ми не повинні дозволити забути цю трагедію. 

У приватному житті для мене фотографія — це спосіб зберегти пам'ять про мою родину. Докоряю собі, що досі не відсканувала всі старі сімейні фотографії, які маю лише на папері. Якби мені раптом довелося поїхати з дому, я могла би втратити деякі з них назавжди. Коли я роблю фотографії в Україні сьогодні, я думаю, що важливо не тільки зафіксувати щоденне життя українців у часи війни, але і зберегти пам’ять про ці часи для майбутніх поколінь. 

На першому фото авторства німця Флоріана Бахмайєра шестирічна Ангеліна — біженка з одного з прифронтових селищ близ Куп'янська. Дівчинка психологічно травмована війною і страждає від панічних атак. Автор фотографії зняв її через кілька хвилин після такого нападу, який міг бути викликаний втечею від російських бомбардувань.

На другому знімку — російський стабілізаційний пункт, розташований у підземному винзаводі близ окупованого Росією Бахмута. Зображений солдат був мобілізований до армії сепаратистської так званої «Донецької народної республіки» за два дні до початку повномасштабного вторгнення. Десь на полі бою проти українців, на окупованій Росією території він втратив руку й ногу. 

Агресор не може стояти в одному ряду зі своєю жертвою

Міжнародні фотопрофі чомусь вирішили, що ці дві світлини можна об'єднати в одному конкурсі, в одній європейській категорії. Що можна поставити знак рівності між жертвою і злочинцем, заплющити очі на етику заради естетики. Показати маленьку дитину з пошкодженою психікою і того, хто цю психіку руйнує. За допомогою стилізації та символіки (зображення пораненого солдата натякає на Пієту, зняття Христа з хреста) створити враження, що обидві людини є жертвами цієї війни, і що обом сторонам варто співчувати. Разом з тим це ще один приклад нормалізації російських злочинів, які, за наказами Путіна, відбуваються в Україні щодня — зокрема, проти цивільного населення. 

Світ не розуміє проблеми і потихеньку дає дозвіл російському брати участь у культурному житті світу. Виступи російських музикантів і балету, спортивні змагання, «Оскар» за фільм про росіян і зйомки стрічки про Путіна з привабливим Джудом Лоу в гловній ролі, участь у світових виставках, конференціях і дебатах. І ось черговий крок — на престижному конкурсі фотографій з'являється «ренесансне» зображення російського солдата. Він лежить на винзаводі, ймовірно, тому самому, що виробляв знамените українське вино, яке любили в усьому світі, і який був зрівняний із землею російською артилерією. Страждання злочинця зняті так, що викликають співчуття. І ми поволі забуваємо, хто тут агресор.

Багато хто після звільнення з-під окупації Бучі говорив: такого Росії світ вже точно не пробачить...

А потім були відкриті братські могили в лісі в Ізюмі, жовта кухня в багатоквартирному будинку в Дніпрі, пробита російською ракетою, бомби на дитячих майданчиках, обстріли українських військових фосфорною зброєю, забороненою Женевською конвенцією... Сьогодні потужні авіаційні бомби, що падають на центр Запоріжжя, вже нікого не вражають. Нічні атаки шахедів на українські міста сприймаються як чергові «новини з війни», яка десь далеко і нас, зрештою, не стосується. Разом з тим щоночі в Україні гинуть невинні люди. Ось і цієї ночі теж.

Тим часом журі конкурсу World Press Photo не бачить проблеми й ставить знак рівності між жертвами й нападниками. І цим підіграє російській пропаганді

Що змінює суспільний дискурс, гуманізує дії нелюдів, які на очах у всіх безсоромно і систематично, вдень і вночі, вбивають таких дітей, як Ангеліна, їхніх матерів і батьків. А разом з ними — віру в справедливість і інстинкт самозбереження людства.

Беата Лижва-Сокул: Чи пам'ятаєш першу воєнну світлину, яка зачепила тебе після нападу Росії на Україну в лютому 2022 року?

Томаш Шершень: Ловлю себе на тому, що пам'ять починає затиратися. Звичайно, у мене в голові є різні зображення, але вони стають все менш і менш чіткими. Це свідчить про те, що навіть з продовженням того, що відбувається, ми відриваємося від фотографій. Це сумно і багато говорить про те, що ми дивимося на війну через зображення. Найбільш вражаючими для мене були фотографії з самого початку, які медіа швидко зробили іконами. Наприклад, фото закривавленого обличчя Олени Курило, яке як ілюстрація першої жертви війни потрапило на перші шпальти газет по всьому світу. Чи фото машин, що виїжджають з Києва, вид на зруйновану будівлю харківської ратуші, фото Дмитра Козацького, захисника «Азовсталі» у смузі світла... 

Тоді ці зображення спрацювали як шок: ми були до них абсолютно непризвичаєні. Дехто з нас думав, що війна закінчиться за мить, тому ці перші образи увійшли в нас найлегше. Пізніше я бачив багато сильних зображень в інтернеті та соціальних мережах —  не всі з них прорвалися в мейнстрім ЗМІ. Я добре пам'ятаю фотографію з Бахмута, на якій зображений череп українського солдата, настромлений на палицю. Таких шокуючих фотографій було так багато, що вони почали стиратися з пам'яті, втрачати свою «гостроту».

‍У книзі «Być gościem w katastrofie» («Бути гостем у катастрофі») ти поглиблено аналізуєш сприйняття фотографій, що надходять з України. Описуєш місця і ситуації, в яких з'являлися світлини і реакцію на них. Чи після написання книжки ти продовжуєш за цим стежити?

Підглядаю, що відбувається в соціальних мережах, хоча зараз, безумовно, менше. Закінчуючи книгу, я зрозумів, що перейшов межу надмірного занурення в тему. Я не кажу, що це погано, але ментально це було виснажливо.

Сьогодні я бачу втому від зображень війни не лише у себе, але й у своїх знайомих з України, які перестали ділитися певними видами фотографій. Ця криза помітна і в так званих мейнстрімних медіа

Ми перебуваємо в моменті, коли стоїмо перед питанням про наш ресурс. Коли ми бачимо нові зображення насильства і жорстокості, чи реагуємо ми на них, наприклад, жертвуючи гроші або допомагаючи біженцям на місцях? Дедалі більше людей усвідомлюють, що їхні можливості обмежені. Це викликає певне розчарування і відступання.

Тим часом відбулося повернення до фоторепортажу. У перші місяці війни з'явилися фотографії з Маріуполя та Бучі, до паперових журналів повернулися фотонариси. «The New York Times» присвятила 16 сторінок історії Лінсі Аддаріо про одинадцятирічного Єгора з Донбасу, матеріали з лікарні в Маріуполі Євгена Малолєтки були відзначені на більшості конкурсів пресової фотографії...

У своїй книзі я розширюю рефлексію на цю тему і звертаюся до багатьох видів діяльності в межах мистецтва. Постмодернізм пропонував відійти від фактів і зосередитися на інтерпретаціях. Сьогодні ми спостерігаємо протилежний процес.

В умовах війни та фейкових новин відбувається повернення до витоків журналістики, тобто до перевірки інформації та джерел, зокрема фотографій. 

Починають з'являтися дуже цікаві ініціативи, засновані на глибокій, етично ангажованій журналістиці, повертаються формати розслідувань. 

Можливо, дійсно відбувається якесь відродження, але я бачу й іншу проблему. Занурення в зображення, безперервний перегляд фотографій у соціальних мережах, щоденне функціонування візуального світу парадоксальним чином призвело до того, що це вже справді перестало нас зворушувати. 

Зображення спрацьовує на коротку мить, але через деякий час ми потребуємо іншої стимуляції.

Репортажні світлини довго не давали нам спокою, потрапляли на обкладинки газет і на виставки.

Вони також спричинили дискусію про етику у фотожурналістиці. Я натрапив на цікаву думку одного українського фотожурналіста, Костянтина Поліщука, який сказав мені, що він не фотографує покинуте майно, не знімає крупним планом особисті речі, залишені людьми, які покидають свої домівки, тому що вважає, що це порушує їхнє приватне життя і вписується в поняття військового трофею.

Мене здивувало, що можна так мислити в контексті воєнної фотографії —  це симптом справді глибокого етичного повороту. 

Якщо піти далі, то можна поставити питання: чи фотографувати важкопоранених, тих, хто не може навіть протестувати, підняти руку в жесті непокори?

Фотографії, які порушують інтимність жертв, повинні складати архів з обмеженим доступом? А як щодо доказів злочинів?

Це нерозв'язний вузол. На цій війні ми бачимо, для чого саме може бути використана фотографія. Фотографія дозволяє точно визначити ваше місцезнаходження, коли ви воюєте на фронті. Вона також дозволяє реконструювати долю зниклих безвісти — саме так сім'ї знаходили могили своїх близьких у Маріуполі. Фотографія стає інструментом доказу і починає відігравати різні ролі, як позитивні, так і негативні. 

Війна в Україні настільки сильно візуалізується, фотографується, що спричиняє досить фундаментальні зміни: наприклад, змінюється особа «наратора(-ки)», який(-а) розповідає нам свою історію

Ким є?

Наратив, який існував, фактично, з часів громадянської війни в Іспанії та тривав до війни в Іраку, руйнується: він базувався на міфі про репортера, який кудись їде і повертається зі своєю, як правило, чоловічою, історією. Він має монополію на знання. Сьогодні це руйнується, певна вага зміщується. Сьогодні робота із зображеннями стає більше про перевірку істини та етичне використання. Питання також полягає в тому, чи не є сьогодні наратив набагато більш дифузним: замість кількох сильних оповідачів ми маємо цілий хор. І чи підсилюють їхні голоси один одного, чи нівелюють...

Якими якостями повинні володіти фоторепортер/фоторепортерка?

Складне питання. Ми можемо проєктувати себе, але реальність це перевірить. Екстремальна ситуація завжди змушує нас поводитися трохи інакше. У цьому контексті мене цікавить питання присутності. Художниця Магда Шпехт, наприклад, не виїжджає на місця подій, а працює з матеріалами, знайденими в інтернеті. Вона відстежує і перевіряє дії російської пропаганди, контекстуалізує їх, показує, як вони функціонують, як використовуються, звідки походять. Робота, виконана на більш пізньому етапі візуальними дослідниками, розслідувачами або фоторедакторами, так само важлива, як і прямі свідчення. Я не хочу заперечувати необхідність для фотожурналістів виїжджати в так звані «поля» або присутність інших людей на місцях конфлікту. Однак у мене іноді виникають сумніви щодо того, що насправді з них виходить. Я пам'ятаю інтерв'ю з письменником, який потрапив на лінію фронту в Україні, щоб розповісти про те, що таке війна. Він поїхав допомагати, а потім з тексту, опублікованого у великій щоденній газеті, ми дізналися, що йому дозволили постріляти з гармати. Що взагалі дає така історія? 

Необхідно трохи деміфологізувати цю «реальну присутність». У фотожурналістиці минулого, однак, часто саме фотограф був єдиною людиною, яка приносила візуальні свідчення. Зараз це вже не так, і це справді велика зміна.

Сьогодні солдати знімають відео і фотографують на свої телефони або використовують для цього дрони

Звичайно, існують різні типи візуальних свідчень, деякі менш професійні, інші більш професійні. І є також різні наміри.

Що робить з нами перегляд великої кількості фотографій? Чи стаємо ми більш емпатичними, чи навпаки?

На жаль, я песимістично налаштований щодо цього, хоча розглядаю це питання ширше, ніж просто у сфері зображень та участі в соціальних мережах. Ми маємо справу з ефектом, характерним для пізнього капіталізму. Ми звикли бути споживачами, тому, коли межа нашого комфорту перетинається, ми просто «вимикаємося», перемикаємо канал — як при перегляді телевізора. Це також більш загальна проблема дефіциту уваги та надмірної стимуляції...

«Ми спостерігали зображення нашого співчуття», — ти написав у книзі, підсумовуючи реакцію на фото і відео біженців, які перетинали польський кордон після початку повномасштабної війни в Україні. На жаль, майже одразу з'явилося щось інше, що зараз на підйомі —  оціночний погляд на біженців, в тому числі на тих, хто вже давно тут перебуває.

І рефлексія, що можна бути «звідти» і бути доглянутим, їздити на хорошій машині, ходити в кафе...

Це може змінитися з часом, чи так і залишиться?

Це ширші процеси. Приплив інших завжди викликає у частини суспільства невпевненість, страх перед чужістю, страх втратити роботу і, мабуть, найголовніше: страх, що цей світ, в якому ми живемо, почне неконтрольовано змінюватися. Ці процеси вже дуже добре описані соціологами та антропологами. Залишається їх приручити, адже вони є частиною наших культур. Звичайно, ми живемо в час, коли ця плинність є інтенсивною і національні кордони знову починають бути чимось менш очевидним, ніж колись. Але, незважаючи ні на що, я не думаю, що такий оціночний погляд, або навіть «хейт» (як дехто зазначає), є мейнстрімом у Польщі. Я думаю, що за подібних обставин це було б так скрізь. Можливо, більша напруженість насправді існує в Україні: між тими, хто виїхав, і тими, хто залишився і все ще вирішив боротися, між багатими, які змогли виїхати за кордон, і тими, хто не має такої можливості… Я не відчуваю, що між поляками та українцями існує така драматична прірва.

Ми обидвоє переглядаємо багато фотографій з професійних причин. Пересічна людина, яка волею-неволею натрапляє на них, наприклад, під час перегляду в Інтернеті, має інструменти для їхнього критичного аналізу?

Я не дуже оптимістично налаштований щодо цього, хоча для того, щоб оцінити це, потрібні глибокі дослідження, а також час і емоційна дистанція. Тим часом, як суспільство, ми все ще перебуваємо в стані шоку. Можливо, особливо гостро це відчуває наше покоління, яке досягло повноліття в середині 1990-х років. 

Ми вступали в доросле життя з відчуттям, що прямуємо до якогось світлого майбутнього, що прагнемо чогось надзвичайного, що весь час зростаємо.... Навіть події 11 вересня 2001 року не змінили цього враження: скоріше, ми сприйняли їх як певний ексцес. Тероризм був десь далеко і нас не стосувався, був страх, але й тверде переконання, що війна в цій частині світу неможлива. Ми були переконані в цьому, мирно живучи у світі «кінця історії». А тепер ми стали жертвами цього мислення. Виявилося, що цей світ дуже небезпечний.

Хіба ми не хочемо цього знати?

Нам було (і, мабуть, досі є) важко пов'язати зображення страждань з тим, що відбувається з нами самими — знайти зв'язок між далеким і близьким. 

У 1970-х роках американська художниця Марта Рослер створила серію «Красивий дім: повернення війни додому» (House Beautiful: Bringing the War Home). Робота складалася з колажів, що поєднували фотографії міщанських інтер'єрів, опубліковані в кольорових журналах, з воєнними світлинами з В'єтнаму, на яких зображені поранені цивільні та солдати на фронті. Звичайно, це була своєрідна мистецька інтервенція, але вона відображала ту шизофренію, в якій ми досі перебуваємо. Важко пов'язати ці речі в голові.

Ти написав, що завдяки доступності образів війни ми не стільки розуміємо, що відбувається, скільки беремо в цьому участь. Величезна кількість зображень, які ми бачимо, приручає нас до війни, чи це більше про те, що ми дивимося?

Я думаю, що це більше про погляд. Скільки б зображень цієї війни ми не бачили, це лише ілюзія, що ми є її свідками.

Хто ми тоді?

Насправді, це важко визначити, хто ми —  глядачі, свідки чи вуаєри? Є такий термін, який використовується у дослідженнях Голокосту: він стосується випадкового спостерігача, перехожого, того, хто проходить повз і дивиться. Він одночасно і близько, і далеко, а його наміри незрозумілі. Важко визначити, чи дивиться він зі співчуттям, чи, можливо, із задоволенням. Чи, можливо, з цілковитою байдужістю? Це щось менше, ніж свідчення, чи не так?

Існує багато книг з історії та геополітики, репортажів, які стосуються цієї війни, але мало робіт, які проблематизують ставлення нашого суспільства до неї, в тому числі з точки зору міграції, через образи.

Ми перебуваємо в ситуації війни, яка відбувається по сусідству, і з усім сплеском допомоги на початку, з величезним інтересом і співчуттям, які зараз тануть, ми не проблематизуємо її критичним чином

‍Думаєш про глибшу рефлексію?

Ми не схильні ставити собі питання, які, на мою думку, є абсолютно ключовими: хто ми є у всьому цьому, що ці образи роблять з нами, як вони впливають на нас? При величезній залученості багатьох людей, ми як суспільство застрягли у своєрідній когнітивній сплячці. 

І я маю на увазі не войовничу аґітацію, а рефлексію. Цього вже бракувало під час так званої польсько-білоруської прикордонної ситуації, тільки вона була набагато меншого масштабу, для багатьох просто локальною проблемою. Зараз ми маємо справу з чимось набагато ширшим, довгостроковим. І, на жаль, це схоже. Але коли приходять фотографії, на яких зображені кияни в кафе, з'являються коментарі на кшталт: «Навіщо мені це?», «Навіщо мені допомагати, якщо люди сидять і веселяться?». Можна зрозуміти, яке розчарування це викликає.

Мейнстрімові медіа рідко показують картини повсякденного життя на фронті та поза ним. Здавалося, що ця тема вже переосмислена, після того, як ми побачили, зокрема, фотографії з гетто чи окупованої Варшави.

Різниця полягала в тому, що ми дивилися на них через багато років. Парадоксально, але ми відчували себе добре, дізнавшись, що в тій жахливій реальності була якась нормальність. Сьогодні ми бачимо розрив між спробою створити певний образ війни і реальністю, яка завжди складніша і багатовимірніша. Сьогодні складніше щось сфабрикувати: раніше було легше, багато матеріалу з'являлося, коли героїв фотографій вже не було з нами.

Недостатньо дивимось фотографій не з фронту?

Занадто мало про це пишуть, занадто мало показують, хоча на даному етапі важко сказати, чи не було б це демобілізуючим. 

З іншого боку, для цього й існують ЗМІ, щоб створювати більш реальну, багатовимірну картину, ніж офіційна чи створена пропагандою. Однак треба розуміти, що пропаганда діє не лише з російського боку, вона там сильніша, але пропагандистські образи та меседжі продукуються і українською владою та ЗМІ. 

Питання в тому, як виглядатиме історична політика України після війни? Чи відкриє вона дискусію про те, що є складним і менш явним, чи закриє її? Це може бути дуже по-різному. Я спостерігаю багато радикальних настроїв, переважно серед жінок, які подорожують між західними і польськими університетами та Україною, серед дослідниць і художниць, які займаються цікавими рефлексіями на перетині гуманітарних наук і мистецтва, пишуть про деколонізацію та екологічні зміни. 

Вони мають абсолютно новий підхід до пам'яті та її політики. Питання в тому, чи прорветься це в офіційний чи мейнстрімний наратив.

У книзі ти пишеш, що чим більше ми маємо доступу до інформації та зображень на кінчиках наших пальців, переглядаючи їх на своїх телефонах, тим більша дистанція, тим більша десенсибілізація. Я пам'ятаю з перших тижнів війни захоплення зображеннями з дронів, які показували повністю зруйновані міста, поля, продірявлені мінами...

Сьюзен Зонтаґ у своєму вже класичному есе «Regarding the Pain of Others» (Дивлячись на чужі страждання) назвала це «порнографією». 

Я згадую її слова, маючи на увазі, однак, що ми живемо в зовсім інший час. Сьогодні ми маємо більш критичне та усвідомлене ставлення до зображень насильства, але їх також стало більше. 

Цікаво, що багато людей прокручують Instagram, коли бачать попередження про те, що фотографія буде жорстокою, і чим більше вони на неї клікають, тим більше вони на неї натискають. Це виглядає так, ніби вони хочуть побачити на власні очі, чи вплине це на них. Цікаво, де сьогодні межа витривалості глядачів?

Фотографії з Бучі зворушили людей по всьому світу, наступні потужні фотографії — набагато менше.

Медіа втрачають позиції, особливо паперові, і питання уваги (і її відсутності) варто розглядати саме в цьому контексті. Але є ще одна проблема, про яку я пишу в книжці, —  це виробництво образу війни. 

Ми маємо справу з цим з моменту появи воєнної фотографії. Достатньо згадати фоторепортаж Роджера Фентона про Кримську війну 1855 року, знакові фотографії Іспанської війни, вивішування прапорів американцями на Окінаві та росіянами на Рейхстазі, а також постановочну фотографію прориву шлагбаума на кордоні в Колібках у вересні 1939 року, яку використовувала німецька пропаганда. 

У цьому контексті зрозуміло, що нічого не є очевидним.

Останню зі згаданих тобою фотографій деконструював Збіґнєв Лібера у своїй серії «Pozytywy» (Позитиви) (2002-2003). Чи знаєш ти, що того року ця пропагандистська фотографія з'явилася 1 вересня в одній із щоденних газет як символ початку Другої світової війни?

Тому контекст, в якому функціонують зображення, які їхні значення, як вони були створені, з якою метою і ким, є надзвичайно важливим. Такі питання можуть здатися надто підозрілими, але їх потрібно ставити.

Коли ти пишеш про зображення війни, ти маєш на увазі не лише фотографію.

Мистецтво залишається зі мною більше. Роботи українських художників, створені останнім часом, проблематизують ситуацію війни, говорять про страждання, але також зачіпають проблему бути глядачем; є також цікаві теми, наприклад, страждання природи під час війни. У мене таке враження, що художнє вираження часто зачіпає певні питання сильніше, ніж фотографія.

Вона відкладена в часі.

Репортажна фотографія миттєва, мистецтво народжується на відстані. Багато художників створюють дуже потужні роботи, використовуючи фотографії

Яна Кононова зробила жахливу документацію ексгумації масових звірств у лісі під Ізюмом. У своїй серії «Випромінювання війни» вона показує ландшафти, що трансформуються, пропонує екопоетичне дослідження зон воєнних звірств і відмову від обов'язку бути свідком подій, що відбуваються, стеження за ними в прямому ефірі. 

Кононова показує зруйнований ландшафт, а також знищені об'єкти, що перетворилися на щось безформне. Радіація тут є метафорою атомної радіації, що впливає в довгостроковій перспективі. Психологічні та фізичні рани залишаться з людьми на довгі роки, як і спустошення землі; терапевтичний процес буде однаково важливим у всіх цих аспектах. Десятки років підуть на те, щоб прибрати міни, дезактивувати землю.

На початку нашої розмови ти сказав про забування фотографії з України. В мені вони відкладаються.

Зображення завдають болю і передають насильство — це нове явище. Зображень війни багато, і часто вони особливо жорстокі. Я знаю людей з України, які не хочуть їх більше бачити. Рано чи пізно це доходить до багатьох людей. Парадокс полягає в тому, що ми ще не знаємо, як цей надлишок зображень насильства вплине на нас у довгостроковій перспективі. У нас різна чутливість. 

Деякі люди переглядають фотографії з України в спортзалі разом з фотографіями одягу і не справляє це на них жодного враження. Інші переживають одну-дві фотографії роками. Межі чутливості та емпатії важко осягнути. Колись це стане темою для дослідників.

‍

Томаш Шершень (1981 р.н.) — есеїст, фотограф, антрополог культури. Автор книжок “Być gościem w katastrofie” (Бути гостем у катастрофі) (2024), “Wszystkie wojny świata” (Усі війни світу) (2021), “Architektura przetrwania” (Архітектура виживання) (2017) та “Podróżnicy bez mapy i paszportu” (Мандрівники без мапи і паспорта) (2015), редактор антології “Oświecenie, czyli tu i teraz” (Просвітлення, або тут і тепер) (2021). Доцент Інституту мистецтв Польської академії наук, з 2024 року головний редактор квартальника „Konteksty” (Контексти), співзасновник журналу „Widok. Teorie i praktyki kultury wizualnej” (Погляд. Теорії та практики візуальної культури). Був співкуратором виставок у Музеї сучасного мистецтва у Варшаві та галереї Studio, а також співавтором театральних проєктів, показаних у Польському театрі в Бидгощі та на Варшавській бієнале. Його фотопроєкти були представлені на десятках індивідуальних і колективних виставок у Польщі та за кордоном — останнім часом у галереї Studio та Будинку зустрічей з історією у Варшаві. Його книга «Всі війни світу» отримала літературну премію Znaczenia (Значення), Гран-прі «Академії 2022» та була номінована на Літературну премію Ґдині, а книга «Бути гостем у катастрофі» була номінована на премію імені Марціна Круля.

‍

Переклад: Анастасія Канарська