Вікторія Батрин та Галина Андрушков: «Ми зараз — як роботи: працюємо задля результату й досягнення мети»

На годиннику п'ята ранку. Двигун нашого буса, яким ми веземо допомогу для війська, щойно втретє заглох. Після короткої перерви він знову заведеться. Але я знаю, що удача не триватиме довго, а ми зараз, по суті, посеред невідомості. До найближчого великого міста, де ми можемо розраховувати на допомогу механіка, нам їхати півтори години. А ще сьогодні — субота. 

Волонтери з Польщі 

Востаннє наш бус «Доброволець» втрачає потужність одразу за селом Знаменка. Ромек відпускає зчеплення і дозволяє машині котитися з гірки, поки колеса крутяться. Раптом за поворотом перед нашими очима з'являється парковка, кафе і невелика майстерня для вантажівок. Ми паркуємось. На стенді висять кілька оголошень майстерень і компаній, що пропонують евакуатор. Але ми почекаємо, не будемо будити людей у суботу о п'ятій.

Коли стрілки годинника показують восьму, я беру телефон і набираю номер майстерні, біля якої наша машина остаточно зламалася. Відповідає сонний чоловічий голос. Я розповідаю українською, що сталося: мовляв, наш Vito зламався, ми не знаємо, що робити далі, стоїмо тут на вашій парковці. У відповідь чую, що це автосервіс для вантажівок, але він подумає і мені перетелефонує. Минають довгі хвилини, в моїй голові вирують думки: сьогодні ми маємо дістатися до Краматорська, а я навіть не знаю, чи нам взагалі вдасться звідси виїхати. Зрештою Ромек бере телефон і дзвонить на той самий номер, який я набирала пів години тому.  

— Доброго ранку! — хоча він говорить українською, відразу зрозуміло, що він іноземець. — Ми волонтери з Польщі. У нас зламалася машина. Так, Мерседес Віто.

І раптом все змінюється. За кілька хвилин біля автівки з'являються чоловіки. Вони помічають польські номерні знаки, заводять розмову, заглядають під капот, розпитують. Один пропонує каву, інший питає, чи веземо ми допомогу нашим хлопцям. Я здогадуюся, що це працівники або клієнти майстерні. Один з них бере телефон, і я чую, як він каже: «Олександр? Так, це поляки». 

— Через 10 хвилин приїде колега, — звертається він вже до нас. — Він відвезе вас до своєї майстерні.

І дійсно — незабаром з'являються двоє молодих хлопців. Одного з них я впізнаю по голосу, це з ним я розмовляла по телефону. Вони транспортують нас до своєї машини, після чого везуть по вибоїстій дорозі. Я встигаю розплакатися, що ми можемо не встигнути, а нас чекають на фронті. І у відповідь чую, що вони зроблять все, щоб допомогти нам якнайшвидше звідси виїхати. Один з них відразу ж вирушає за необхідними запчастинами до віддаленого Кропивницького, а інші механіки розбирають «Добровольця» на частини. 

— Ідіть прогуляйтеся, попийте кави, — радить власник майстерні. — Я подзвоню, коли все буде готово. 

Ми йдемо через це дивне і трохи забуте світом містечко. Воно оточене об'їздною дорогою, тому рух тут настільки незначний, що мешканці миттєво впізнають туристів. Вони з цікавістю спостерігають за нами, коли ми робимо покупки в місцевому магазині і влаштовуємо пікнік на лавці. 

Ми втомлені, але булочка із сиром і цибулею смакує так, як страва в найкращому ресторані. 

Через чотири або п'ять годин дзвонить власник майстерні: все готово. Ми можемо їхати. Механік пояснює, що сталося і на що потрібно звернути увагу. Але він запевняє, що ми виконаємо місію.

— Скільки я з нас? —  питаю я, дістаючи гаманець.

— Ти жартуєш? Це я повинен вам доплатити. Ви допомагаєте нашим захисникам. Я не зміг би дивитися на себе в дзеркало, якби взяв з вас гроші.

Зрештою ми все ж домовляємося, що заплатимо 450 гривень за куплені запчастини, і їдемо.

З початку великої в.

Січень 2023 року. Вова і Катя чекають на нас на залишках автобусної зупинки. Я бачу їх здалеку, бо місто на цьому боці річки ще мертве, і це єдині живі душі поблизу. Літня пані в синій куртці нервово переступає з ноги на ногу. Чоловік у чорному одязі зі спокійним обличчям вдивляється в нашу машину, що наближається. Йому може бути трохи за сорок, але втома на обличчі і зморшки додають серйозності. Вони знають про нас лише те, що ми — волонтери з Польщі. І вирішують прийняти нас на ніч, бо подорожувати після настання темряви в цьому районі небезпечно. Хоча Ізюм вже звільнений з-під російської окупації, тут все ще трапляються ракетні обстріли. Мене дивує, що хтось хоче прийняти у себе вдома шістьох геть незнайомих людей. І це в будинку, який виглядає невеликим і небагатим. Того вечора вони, здається, віддають нам все, що мають.

Кароліна Кузема, журналістка й волонтерка, перша полька, яка висвітлювала повномасштабну війну в Україні, часто першою добиралася до територій, звільнених з-під окупації, документуючи щойно виявлені російські злочини і неодноразово відчуваючи величезну вдячність за саму лише свою присутність.

— Це було восени 2022 року, в околицях Житомира, — згадує Кароліна. — Люда доглядала за купою дітей, онуками й племінниками, від дошкільнят до підлітків. Мене попросили про їжу й памперси. Вона пригостила мене домашнім обідом і не відпустила, поки я не погодилася взяти дві трилітрові банки домашніх солоних помідорів. Досі не знаю, як я провезла їх через кордон. З того часу регулярно допомагаю їм — до речі, вона щойно написала повідомлення з проханням про їжу. 

Більшу частину свого часу Кароліна проводить у Куп'янському районі, куди надходить значно менше гуманітарної допомоги й підтримки. Це пов'язано з віддаленістю, жахливими дорогами та підвищеною небезпекою: навесні 2023 року тривають потужні обстріли міста Куп'янськ, а російські війська наступають у напрямку стратегічної річки Оскіл, тому життя в прифронтових селах є важким. Дістатися до села Кругляківка відверто важко, оскільки єдиний міст, що з'єднує це місце з Сенкове, неодноразово бомбили. Триває його відновлення, перейти можна тільки пішки. Кароліна просить польських волонтерів про підтримку для мешканців, і ті, незважаючи на небезпеку, доїжджають до села з гуманітарною допомогою.

—  Кілька днів тому я поїхала в гості до місцевих жителів, — розповідає Кароліна. — Це не могло завершитися кавою. Віталій, мій сусід, який допомагає отцю Леоніду з місцевої церкви, по черзі мене з усіма познайомив. Я отримала горіхи в солодкому сиропі, квашений у бочці кавун, а Вова, місцевий художник, подарував мені книгу про Сенкове з автографом. На дорогу я отримала ще й бутерброд, хоча до машини на іншому березі річки мені 10 хвилин пішки, а потім ще 10 хвилин їзди до дома. Того ж дня Віталій приніс мені відро домашніх овочів і мед. Люди віддали чи не останнє, що мали.

Друзі Польщі 

Томаш Сікора, музикант, продюсер і волонтер, який підтримує українську армію, знає Україну ще з довоєнних часів. Ще до 2014 року він давав концерти в межах музичного проєкту Karbido разом з письменником Юрієм Андруховичем, спостерігаючи за формуванням нової ідентичності українців, які прагнули бути частиною Європи та відокремитися від усього російського. У лютому 2022 року він не розмірковував, а відразу почав діяти: збори, благодійні концерти, а зрештою і конвої з гуманітарною допомогою до України. Після визволення Ірпеня з-під окупації Томаш поїхав туди поїздом. Тоді місто ще було повністю зруйноване. Не було електрики, а він мав у сумці стільки павербанків, скільки міг донести.

— Я доїхав до Києва, а звідти ми поїхали на машині до Ірпеня, — розповідає Томек. — Я зустрів тих самих людей, яким раніше ми надсилали з Польщі конвої з гуманітарною допомогою, їжею, одягом, кормом для тварин. Пам'ятаю, там була літня жінка, яка жила в якійсь хатинці поруч зі своїм зруйнованим будинком. Було вже темно, починалася зима. Ми передали їй павербанки, сіли в кімнаті, вона приготувала нам чай. Коли ми вже збиралися виїжджати, вона без слова спакувала цілу сумку своїх домашніх консервів — солінь, грибів.

Вона сама збирала ці гриби в лісі поблизу, а тоді ліси навколо Ірпеня ще були заміновані, тож таке грибництво було смертельно небезпечним. І вона віддала всі ці запаси Томеку, не бажаючи чути відмови, хоча сама мала небагато. Музикант вирішив забрати консерви до Польщі і пригостити ними тих людей і друзів, які допомагали у зборах для Ірпеня і Бучі. Він їхав до України, навантажений тим, що дасть українцям енергію, а повертався з подарунками у вигляді банок з енергією для подальших дій.

— Тоді я відчув, як приємно допомагати. Це також дало мені мотивацію продовжувати. Пізніше все було трохи інакше, бо почалися поїздки на фронт, але це був перший імпульс, що незнайомі люди, які самі мали небагато, бо отримували допомогу від нас, ділилися зі мною тим, що мали. 

Я спеціально роблю помилки, щоб вони запитали, звідки я

Про те, що без нас, поляків, на фронті було б набагато важче, чує кожен волонтер, який потрапляє трохи далі на схід. Про це говорять насамперед військові, які отримують підтримку у вигляді генераторів, дронів чи автомобілів. Але для них також надзвичайно важливо, що їхні дружини, дочки й матері знайшли в Польщі безпечний притулок. Солдати можуть воювати і зосередитися на своїх військових завданнях, бо на голови їхніх жінок не падають ракети. Це має значення для їхнього психічного здоров'я, яке і так сильно страждає в окопних умовах.

Незвичайну теплоту неодноразово відчувала волонтерка Аґнєшка Зах, яку ще називають Відьмою. Аґнєшка доставляє допомогу солдатам на передову, проводячи з ними багато часу, коли вони повертаються з поля бою, часто виснажені та брудні, потребуючи розмови. Вони запитують її про те, що відбувається в Польщі, знаючи, що внутрішня політика нашої країни може мати реальний вплив на їхню долю в окопах. Вони також часто показують світлини своїх дітей, сімей. Іноді вони плачуть. У нашому подкасті Аґнєшка згадувала, як бійці зробили для неї душ з питної води, яку принесли на своїх спинах. 

Марися, ще одна волонтерка з Польщі, живе в Україні майже від початку вторгнення. Вона працює дистанційно, а після роботи волонтерить. Координує допомогу з Польщі, допомагає з документами, підтримує волонтерів з усього світу, які приїжджають на Донбас з гуманітаркою або підтримкою для української армії. Те, що вона є полькою, неодноразово допомагало їй у її волонтерській роботі.

— Що божевільніше те, що потрібно організувати, що важче переконати когось зробити для мене те, чого вони зовсім не зобов'язані робити, то частіше я намагаюся вплести в розмову якусь мовну помилку. Тільки для того, щоб сказати, що я іноземка і ще вчу мову. Тоді люди завжди питають, звідки я. І я знаю, що коли відповім, що з Польщі, то це спрацює, і в людях увімкнеться опція бути корисними та послужливими, — зізнається Марися. 

Марися в Україні постійно. Вона спостерігає за змінами в реальності, за черговими містами, що падають, за наближенням фронту і зникненням людей навколо. Єдине, що не змінилося від початку — пропольські настрої. 

‍В окопах немає великої політики, а для українського воїна поляк — це друг. Без винятків

Одного дня Марія зупинилася, щоб підвезти автостопника до вокзалу. Коли він виходив, вона побачила на його плечі два шеврони: один — з'єднані між собою прапори України й Польщі, а другий… орел, що нагадував про Вермахт. Початковий шок Марії перетворився на сміх:

— Я запитала його, чи він усвідомлює, що поруч з польським прапором носить символ, який ображає поляків. І він мені сказав, що цей орел для того, щоб тролити росіян, особливо їхніх пропагандистів. Він уявлення не мав, що поляки на це негативно реагують. Найважливішими для нього є прапори. Польський він отримав від польських медиків, які рятують військових на полі бою. 

Наостанок він сказав, що після війни на колінах попрямує в паломництво до Польщі, щоб подякувати тим, хто був добрим до його дочки, яка виїхала туди на початку повномасштабного вторгнення.

Час тролів

10 жовтня 2025 року Європол і Євроюст розгромили злочинну мережу в Латвії. За даними слідчих, злочинці створили ферму тролів, в якій було створено аж 49 мільйонів фальшивих акаунтів в мережі. Операція під кодовою назвою «Simcartel» призвела до арешту п'яти осіб, закриття п'яти серверів і вилучення 1200 SIM-боксів, 40 000 активних SIM-карт і сотень карт, які мали бути активовані. 

Сьогодні ми маємо бути дуже уважними й обережними, не давати втягнути себе в маніпуляції, не піддаватися їм. Не давайте себе спровокувати інтернет-тролям, бо це може бути одна з тих 49 мільйонів фейкових сторінок. 

Під опублікованим мною відео з пункту стабілізації, де рятують життя українських бійців, я зіткнулася з неймовірною хвилею ненависті. Мені бажали найгіршого, зокрема смерті. Однак, вивчивши ситуацію, я зрозуміла, що більшість ненависних коментарів походила зі свіжих акаунтів або з акаунтів, ім'я яких було нещодавно змінено. Безумовно, більшість з них фальшива й створена лише для того, щоб розносити в інтернеті одне повідомлення: українці є нашими ворогами. 

З боку українців тим часом лилася лавина подяк, проявів сердечності та пожертв на збір. Мене вразив один з коментарів: «Як добре знати, що є ще хороші поляки, яким не все одно і які переймаються цією війною. Бо в Польщі про Україну можна почути тільки страшні речі».

Незалежно від пори року, в купе задуха і тісно. Важко застелити ліжко, а втиснути дорожню сумку під полицю — суцільне фізичне зусилля. 

Усі пасажири розповідають одне одному про своє життя, діляться їжею, показують фотографії близьких. Наступні двадцять годин ми будемо замкнені в одному маленькому просторі, дихатимемо одним повітрям і муситимемо терпіти присутність одне одного. Вибору немає. Якщо чиясь присутність вам заважає, немає можливості змінити купе, оскільки потяг зазвичай переповнений людьми з усього світу, які займають усі вільні полиці. В потягах до України, безумовно, переважають жінки, які повертаються, щоб хоча б ненадовго зустрітися зі своїми коханими на службі. Часто їхні розставання супроводжувалися драматичними обставинами, і їхнє повсякденне життя також проходить у драматичних обставинах — на відстані. 

Ось чому приємна атмосфера, сповнена дружби і відчуття безпеки, так важлива в цьому невеликому просторі.

Моя сім'я на кільканадцять годин 

Я купила верхнє спальне місце, тож, у типово польській манері, піднімаюся прямо нагору, згортаюся калачиком і вдаю, що мене там нема. Заходять мої попутники, я вітаюся з ними і знову вдаю, що тут ніхто не лежить. Я швидко виявляю, що нічого з цього не виходить. Через деякий час на моє простирадло ґвалтовно падає помаранчевий мандарин.

— З'їж його, тобі стане легше, — широко посміхається до мене пухкенька білявка.

Я дякую і дивлюся вниз — на маленькому столику біля вікна розпочинається пікнік. Кожен викладає те, що має. Шматок курки гриль, зварені на твердо яйця, ковбаса, хліб, домашні пиріжки, печиво. Пахне домом. У когось знайшлася маленька пляшка коньяку, яка тепер кочує з рук у руки. 

Пухкеньку білявку звати Людмила. Вона приїхала з Ізраїлю, де живе вже п'ятнадцять років. Тільки зараз я зауважую її м'яку, природну засмагу, яку тут неможливо отримати взимку. Людмила повертається в Україну вперше з початку повномасштабного вторгнення. Їде в самий кінець маршруту — Запоріжжя. Вона знає, що на місто почали падати не лише ракети, а й КАБи — потужні бомби, скинуті з літака, які руйнують центр міста. Я слухаю розповідь про те, як величезна авіабомба впала на Соборний проспект, головну вулицю міста, прямо біля ресторану, де вона колись працювала. Але Людмила мусить їхати, незважаючи на свій страх перед бомбами. Їде до мами. Літня жінка розхворілася, і, можливо, це останній момент, коли вона може її побачити.

Маріанна родом з Вінниці. Сьогодні вона займається езотерикою. Важко сказати, чим вона займалася до повномасштабної війни, бо коли я розповідаю їй історії про прифронтові або вже окуповані місця, які відвідую як волонтерка, вона відповідає: «О, у мене там теж хтось є». Вона розповідає про інші або попередні життя, про самопізнання та вдосконалення душі й тіла. Вона надзвичайно відкрита, лякаючи своїх розсудливих попутників такими словами, як секс, оргазм і свобода. Вона нагадує мені трохи хіпі, але з виглядом пристойної вчительки з католицької школи.

Розмова затягує мене настільки, що я спускаюся вниз і сідаю поруч із Маріанною 

Тут є ще Юрко з Харкова. Худорлявий, простий хлопець, років тридцяти на вигляд. Коротко підстрижене волосся, зморшкувате чоло, ніби знищене роками роботи на сонці. На мої слова про Костянтинівку, що в Донеччині, він раптом випростується і мало не рве зім'яту сорочку, демонструючи великий шрам від шиї до живота.

— Бачиш? Бачиш? Після цього мені дали позивний Лакі. Ти ж розумієш, з англійської, що я везунчик. Довбана Костянтинівка. Потрапили під міномет, нас засипало снарядами так, що я думав, що не виберуся. Побратим загинув, а мені дали третю групу інвалідності. Я не можу нормально повернути голову, а скоро знову воювати... Ну, так треба.

В його очах спалахує світло. Але це не добрий вогник, а радше брама в пекло, вхід у світ, з якого він ніколи не зможе повернутися. Щось схоже на божевілля. Юрко починає випльовувати незрозумілі слова про шматок металу, що застряг у хребті.

Лікарі кажуть, що металошукач в аеропортах буде пищати. Але в яких аеропортах, якщо літаки сюди не літають, а за кордон, де живе дружина і двоє дітей, його, інваліда, не хочуть випускати? Чоловік, вже не хвилюючись, дістає зі свого спортивного рюкзака Reebok скляну пляшку горілки. Відкручує її і, тримаючи в піднятій руці, танцює перед нашими носами, розмахуючи нею, кружляючи колами, заохочуючи нас до випивки. Пропонує, однак, тримаючи пляшку так міцно, що, бува, ніхто не захоче її пити. Він миттю пробігає очима по кожному з нас, потім знизує плечима і робить з десяток важких ковтків.

— Ти хоч ковбасу їж, — Людмила відриває великий шматок і тисне йому прямо в руку. — Бо впадеш.

За 15 хвилин незнайомі люди вже стають близькими, підтримують, розуміють. Юрко продовжує свою розповідь, сповнену вибухів і відрубаних кінцівок, а жінки, як дві добрі тітоньки, впиваються в нього співчутливими очима, дозволяючи алкогольним випарам затягнути себе на дно. Вечеря триває ще довго. Але коли я виходжу з потяга посеред ночі, всі мої попутники вже сплять. Я залишаю пляшку води біля Юркової полиці.

Згадую історію, яку розповіла у книжці «Ні кроку назад, за нами тільки смерть»

Під час однієї з моїх поїздок потягом із Запоріжжя до Перемишля я зустрічаю жінку, років сорока з чимось на вигляд. Відразу відчуваю, що вона має велику потребу виговоритися, бо її щось з'їдає зсередини. 

Не довго думаючи, дістаю з наплечника коньяк і розливаю його в пластикові склянки. Ірина, а саме так звуть співрозмовницю, з околиць Токмака. Її мати родом з Росії, але вони з батьком Ірини вирішили жити в цьому маленькому і тихому містечку. У пошуках кращих перспектив Ірина їде до Запоріжжя на навчання і вирішує залишитися там назавжди. У рідному місті Токмак залишаються її батьки та рідний брат з дружиною.

Востаннє вона приїжджає до рідної домівки у грудні 2021 року, щоб поховати маму, яка багато років хворіла на рак. Сьогодні вона каже, що рада, що її мати померла до того, як побачила б, що буде далі

Коли російські війська окупували Токмак, перші довгі дні з родиною не було жодного зв'язку. Інтернет не працює, а в'їжджати на окуповану територію надто страшно. Ірині залишається лише чекати і сподіватися, що з її близькими все гаразд. Її брат заговорив через кілька днів. Інформація від нього уривчаста, ніби вибіркова, написана похапцем. Він пише щось про бурятів, які прийшли сюди цілими ордами, заходять у порожні будинки, щоб або зайняти їх, або винести всі речі. Вони п'ють, ходять містом зі зброєю, тероризують мешканців. Він також розповідає, що його батькові наказали прийняти російське громадянство під загрозою позбавлення всіх виплат, включаючи дуже скромну пенсію.

— Віталік зателефонував мені одного вечора. Зв'язок був дуже слабкий, постійно обривався. Я зрозуміла лише, що батька вивели з дому, тому що він не хотів відмовитися від українського громадянства. Його виставили на вулицю, на мороз, в одних капцях. Так ми втратили батьківську хату. Татів брат з дружиною прихистили його, жили тоді паркан в паркан. Але Віталік казав, що його теж змушували взяти російський паспорт, а він, зрештою, відповідає за дружину, а тепер ще й за батька.

Ірина затихає. Вона дивиться в стелю, хоча сльози все одно підступають до її очей. Я не розпитую, даю їй глибоко вдихнути. За вікном уже настала ніч, і стукіт залізних коліс по рейках був би заспокійливим, якби не напруга в нашому купе. Я доливаю коньяк і сама допиваю свою склянку до дна. Відчуваю, що фінал історії наближається. 

Віталік набагато молодший за Ірину, і вона здебільшого звертається до нього як до Віті. Насправді вони ніколи не ладнали між собою. Спочатку він був надокучливою малявкою, а потім вона пішла з дому, а це означало, що їй не вдалося побудувати глибші стосунки з братом. Віталій призовного віку. Кілька днів тому йому прийшла повістка до військкомату. Він має одягнути форму Російської Федерації і воювати проти власної країни.

Бар'єр, який потрібно подолати 

Коли ти іноземець, який їде потягом на війну, ти боїшся багатьох речей. Серед іншого, що ти щось не зрозумієш і потрапиш туди, куди не треба. Потяги їдуть по всій Україні, від заходу до далекого сходу, де війну можна побачити і почути на залізничних станціях. Гуркіт артилерії або поодинокі вибухи надають залізничним станціям на Донбасі та Запоріжжі чогось зловісного. Чим далі на схід, тим популярнішою стає російська мова. Її можна почути на вулиці, в магазинах, але протягом багатьох років також і в школах. У таких містах, як Харків, Запоріжжя, Суми та Дніпро, існували школи, де українська мова викладалася майже як іноземна, а всі предмети, такі як хімія та математика, були російською. Сьогодні випускники цих шкіл стикаються з абсолютно новою реальністю, в якій від них вимагають розмовляти рідною мовою, яку вони знають дуже погано.

— Мені все одно. Я закінчила україномовну школу в Кривому Розі, — каже в поїзді Холм-Дніпро 50-річна жінка, імені якої я не пам'ятаю. — Але з донькою я все життя розмовляла російською, вона, в свою чергу, закінчила російськомовну школу, і ця мова просто природно була в нашому домі. Сама вона перейшла на українську після початку повномасштабної війни, коли втекла до Греції. Ох, як їй було важко. Їй довелося вчитися майже з нуля.

Я не можу бачити нашу попутницю, бо вона сидить під моєю полицею. Її сиве волосся і спокійне обличчя лише відбивається у склі

Я бачу, що вона замовкає і дивиться на лисі гілки дерев, що розпливаються за вікном. Нарешті вона говорить пошепки, так що я ледь чую її слова з верхньої полиці. — Я ходила до школи в Дніпрі, де треба було говорити чистою російською мовою, без акценту, без суржику, інакше були б неприємності. Після школи всі поїхали вчитися в Санкт-Петербург, Москву. Дехто з друзів досі там залишився. 

Жінка відкашлюється, роблячи театральну паузу, і починає говорити нормальним голосом: «Всі зараз переходять на українську, а мені так важко. Я намагаюся, але мене дратує, як я плутаюся, як не можу знайти потрібних слів».

Чим довшими реченнями вона говорить і чим більше часу минає, тим більше російської лексики проникає в її мову. Я чую, що вона не контролює це, вставки з'являються автоматично. Спочатку слово, потім речення. Потім мозок перестає боротися і повністю перемикається на російську мову. Дискусія між жінками триває, дедалі більше російської мови, і я повільно втрачаю сенс того, що вони говорять. Раптом одна з них замовкає на пів слові.

— Коли це ми перейшли на російську?

Кажуть, що коли вони починають з кимось сперечатися, коли перебувають у стресовій ситуації і емоції беруть гору, російська мова закрадається, абсолютно непрохана.

Я багато разів чула те саме від колег, які служать в армії. В армії за замовчуванням розмовляють українською — вся офіційна комунікація, соціальні мережі, виступи, інтерв'ю, все рідною мовою. Особливо важливим у зоні бойових дій є радіозв'язок. Розмови між солдатами мають бути українською, в першу чергу, щоб відрізнити себе від ворога.

Неодноразово доводилося чути історії про те, як розмова українською мовою рятувала солдатів від братовбивчого вогню. Однак, коли починається штурм, люди, для яких російська була рідною мовою, автоматично переходять на неї. В умовах стресу їм легше і ефективніше спілкуватися тією мовою, яка завжди була поруч. Сувора реальність воєнної України.

— Війна змінила нас усіх, — зітхає одна із жінок і починає розпаковувати смаколики зі своєї торби на маленький столик біля вікна. Незабаром розпочнеться наступна вечеря в подорожі.

‍

Переклад: Анастасія Канарська

Адміністрація президента США Дональда Трампа підтвердила часткове призупинення поставок боєприпасів до України. Йдеться також про призупинення вже запланованих поставок, зокрема ракет для протиповітряної оборони. Офіційною причиною є значне зменшення американських запасів зброї. Вже призупинено поставки артилерійських снарядів 155 мм, PAC-3 Patriot, GMLRS, Stinger, AIM-7 та протитанкових ракет Hellfire. Це значно вплине на здатність України відбивати російські ракетні й дронові атаки.  

«Герані» на висоті. Що зупинка військової допомоги означає для фронту?

Рішення Білого дому про призупинення поставок збіглося в часі з найбільшими дроново-ракетними атаками Росії на Україну, а також з помітною ескалацією використання засобів повітряного нападу в останні тижні. Бо немає ночі, коли по небу не пересувалися б сотні російських дронів Geran-2, які в народі називають шахедами. Однак ці безпілотники вже не мають нічого спільного з країною-виробником, Іраном. Росія вже давно самостійно виробляє ударні дрони, які були вдосконалені та пристосовані до їхніх вбивчих цілей. Змінилася і тактика запусків ударних безпілотників — вони тепер літають на набагато вищій висоті, через що є складнішою ціллю для українських мобільних груп протиповітряної оборони.  

«Часто ми бачимо шахеди на наших моніторах, і теоретично вони дуже близько, — каже Барбер, один із солдатів мобільної групи ППО. — Але вони летять так високо, що ми можемо лише безсило провести їх поглядом. Наші зенітки (протиповітряна гармата ZU-23) не можуть їх дістати. А потім для удару шахеди різко пікірують майже вертикально вниз. Ось чому вони дедалі частіше влучають у свої цілі».  

Атаки дронами найчастіше поєднуються з комбінованим ракетним ударом. Разом із сотнею дронів у повітря піднімаються літаки, які несуть балістичні чи гіперзвукові крилаті ракети, які найефективніше збиває система Patriot.  

‍Марк Мейснер, економічний і військовий аналітик ISBNews, стверджує, що призупинення поставок для України — це дуже поганий сигнал. Парадоксально, але йдеться не про снаряди 155 мм, які найчастіше використовують на полі бою. З ними ситуація не критична — останні поставки з Європи, особливо в чеському транші, дозволили відновити запаси.  

«Фатальним є призупинення поставок ракет PAC-3 для систем Patriot, — каже Мейснер. — Попит на ці ракети величезний, останнім часом їх шукали вже по всьому світу, виробничі потужності розписані на десятиліття. Це зараз єдиний вид озброєння в Україні, який може знищувати російські балістичні ракети».  

До балістичних ракет належать кинджали й іскандери. Саме останні стали причиною найбільших трагедій, як-от ракетний удар по центру міста Суми у Вербну неділю 2025 року, коли загинули 34 людини, а 117 було поранено, чи атака на піцерію «Ria» в Краматорську, де загинуло 13 осіб, зокрема українська письменниця Вікторія Амеліна.  

Небо, відкрите для «кинджалів». Що не надійде до України?

Детальний аналіз того, що більше не надійде до України, провів Бартош Савицький, аналітик порталу WarNews.pl, наголосивши також, що вже понад пів року немає жодних нових пакетів підтримки з боку США. Попередня допомога відправлялася ще за рахунок попередньої адміністрації. 

З технічної точки зору, зазначає він, у українців зараз немає проблем з артилерійськими боєприпасами завдяки альтернативним джерелам виробництва — кооперативним чи європейським. Нинішнє рішення може викликати лише локальні, а не стратегічні дефіцити на всій лінії фронту — принаймні в найближчі місяці чи навіть рік.  

Так само некритичним буде вплив призупинення поставок керованих ракет Hellfire, які були розроблені для знищення броньованих цілей, оскільки Україна має обмежену кількість носіїв для них. Аналогічно з переносними зенітно-ракетними комплексами MANPADS, які ефективні проти низьколітаючих цілей. Вони можуть бути замінені польськими Piorun чи Grom (хоча можуть — не означає, що будуть — Ред.).   

Савицький підкреслює, що росіяни відчули наслідки ударів HIMARS ще у 2022 році, тому активно протидіють їх використанню. Можливо, призупинення поставок ракет не буде критичним для ЗСУ, бо кількість бойових операцій з їх використанням суттєво зменшилася за три роки повномасштабної війни через активність російської ППО й радіоелектронної боротьби. 

‍Але HIMARS залишаються стратегічним елементом озброєння ЗСУ

«Снаряди GMLRS для HIMARS дозволяли атакувати ближній тил росіян, райони зосередження військ, склади та польові бази на відстані до 70 кілометрів від позицій української артилерії і змусили росіян відсунути свою логістику на незручні для них 100 кілометрів від лінії фронту», — додає Марк Мейснер.  

І підкреслює, що брак ракет AIM-7 для систем ППО NASAMS та винищувачів F-16 суттєво послаблять українську ППО. Тоді як відсутність зенітних ракет малого радіусу FIM-92 Stinger та протитанкових керованих ракет Javelin теоретично можна компенсувати — приміром, польськими Piorun.  

«Однак, у сукупності ці перебої з поставками будуть дуже болючими для України, особливо у сфері ППО й ураженні російського тилу», — підсумовує Мейснер. 

Наближається новий трагічний поворот в історії України

Настрої в Україні не такі стримані, як у іноземних експертів. На своїй сторінці Facebook Юрій Касьянов, громадський активіст, волонтер, військовий і розробник безпілотників, пише:  

«Не пам'ятаю жодного випадку, коли б Штати перестали комусь допомагати, і цей хтось вижив, особливо якщо він бореться з найагресивнішою і найжорстокішою імперією в світі.

У нас практично немає жодних шансів після того, як США вийшли з гри і припинили поставки навіть зенітних ракет. Європейська допомога замала й не може замінити американські поставки за номенклатурою. Наприклад, у них просто не виробляються ракети для Patriot, а це означає, що нам не буде чим збивати балістику.

Тепер немає ніяких сумнівів, що Трамп — агент Кремля. Він фактично віддає Україну Путіну відповідно до нових/старих секретних протоколів пакту Молотова-Ріббентропа. Згодом він віддасть йому Східну Європу — американське НАТО не стане воювати ні за країни Балтії, ні за Польщу. Європейці це розуміють, але не встигають підготуватися до війни, тому їм вкрай вигідно підтримувати нас до останнього.

Настає черговий трагічний поворот в історії України. Немає жодних шансів зберегти свободу і незалежність без американської допомоги. Майже жодних, якщо не буде радикальних змін у політиці, економіці, мобілізації, командуванні, дипломатії.

Жити як раніше вже не можна. Часу майже не залишилося».

America First чи Путін first?

Видання Politico, посилаючись на власні джерела, пише, що рішення Білого дому про призупинення поставок боєприпасів виявилося несподіванкою навіть для деяких близьких соратників Дональда Трампа. Журналісти зазначають, що інформацію про рішення не отримали навіть ті, кого зазвичай попереджали заздалегідь —  окремі члени Конгресу, чиновники Державного департаменту та ключові європейські союзники.  

Рішення про призупинення поставок прийняв керівник департаменту політики Пентагону Елбрідж Колбі разом з вузьким колом радників. Вони мотивували це тим, що запаси деяких стратегічних видів боєприпасів можуть вичерпатися, а це не відповідає основним принципам політики Білого дому — «America First». А NBC повідомляє, що це було ініціативою міністра оборони США Піта Гегсета. І що перевірка не виявила критичного браку зброї у Пентагону.

Історик Девід Роденко (David G. Rodenko), спеціаліст з країн англосфери в Kellogg College, а також автор популярного YouTube-каналу «Історія за 5 хвилин», зазначає:  

«Одна ракета PAC-3 коштує близько 4 мільйонів доларів, а червневий контракт 2024 року на 870 таких ракет оцінювався в 4,5 мільярдів доларів. Рішення зупинити поставки має широку підтримку серед прихильників Трампа. Адміністрація подає цей крок як виконання виборчих обіцянок, гасла America First, тобто відновлення власних запасів за рахунок поточних поставок. Це створює політичний дисонанс. Бюджет Пентагону на 2025 рік передбачає 29,8 млрд доларів на виробництво боєприпасів, зокрема значні кошти на лінії PAC-3 і GMLRS, що тільки підсилює аргумент про необхідність експортної паузи».  

За словами Роденка, для крила MAGA (Make America Great Again) заморожування допомоги — доказ жорсткого контролю витрат, тоді як для демократів — це ерозія міжнародної політики США. За даними опитування Pew Research у травні 2024 року, 47% американців вважають, що європейські союзники повинні збільшити власні витрати на оборону.  

‍«Хоча Державний департамент пом’якшує повідомлення, кажучи про тимчасову паузу, для значної частини Європи це сигнал про крах довіри до союзницьких гарантій», — впевнений Роденко

«Є інформація, що також призупинені навіть ракети, частково профінансовані Європейським інструментом миру, — додає історик. — Це знову підриває довіру до США, бо партнери сумніваються в реальній цінності союзницьких гарантій, якщо Білий дім може в будь-який момент так просто зупинити постачання.

Загальна вартість схваленої військової допомоги Україні з Європейського інструменту миру вже перевищила 10,6 млрд євро, що підвищує політичну вагу будь-якої затримки. Схоже, США відкрито дають зрозуміти: якщо хтось хоче американської зброї, він має реально співфінансувати її виробництво. Тому країни НАТО стоять перед вибором: або вкладати гроші в американські виробничі лінії, або будувати власні ланцюги поставок».  

Експерти з різних боків заспокоюють, що ситуація не настільки драматична, щоб змінити положення на фронті — принаймні в найближчі місяці. Однак те, що поставки не скасовані, а призупинені, може означати, що вони стали новим козирем у переговорах. Козирем у грі, де на кону — життя цивільних під російськими ракетами.