Ексклюзив
20
хв

Життя без світла: як ми даємо собі раду?

Масовані російські атаки на український енергосектор штовхнули українців в обійми нової реальності — постійних відключень світла та інтернету, темних спальних районів, доступу до буденних зручностей «за графіком». Як українці долають труднощі, як живуть без електрики? І як навіть у ці складні часи знаходять можливість позитивно дивитись на життя?

Sestry

Блекаут у київському кафе. Фото: Alex Babenko/Associated Press/East News

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Українці розповідають:

Марія Бурмака, співачка, продюсерка, Київ-Львів:

— Коли у мене немає світла, то зникає і вода. І тому я — ха-ха-ха — купила абонемент у спортзал, який знаходиться поблизу мого дому (а ціни на річні абонементи зараз просто фантастичні). Спортзал, як і весь молл, працює на генераторах, і для мене важливий не стільки спорт, скільки те, що я щодня у будь-який час можу прийняти душ, помити і висушити волосся. Набридло підлаштовуватися і вставати о 5 ранку, щоб помитися й зробити укладку!

На додачу до залу я купила не дуже потужний фен і не дуже потужні щипчики для випрямлення волосся — на батарейках. Головне, що я чиста, і мої речі теж.

Пральну машинку вдома я завантажую по самі вінця і чекаю на зручний момент у стабілізаційному графіку, щоб увімкнути її на повний цикл. Ну а м'ятим одягом сьогодні нікого не здивуєш, це навіть тренд. Отак і виживаємо.

Процедури у салоні краси під час раптового відключення світла. Фото: Катерина Іванова

Анастасія Новицька, економістка, Київ:

— Щоб дізнатися, коли буде відключена електрика, я використовую застосунок «Київ цифровий». Дуже важливо вчасно заряджати потрібні гаджети. У моєму списку це два ноутбуки, повербанки, зарядна станція, акумуляторна лампа, ліхтарик, електронна книжка, смартфон. Коли гаджети заряджені, можна автономно працювати до 8 годин. А якщо відключення триватимуть довше — поїхати в офіс, коворкінг чи до друзів, де на той момент є світло.

Відключення світла навчили мене деяким лайфгакам:

— Раз на добу заливаю гарячу воду в термос, щоб потім не шукати, де нагріти воду і заварити свіжу каву з молоком чи смачний китайський чай;

— У морозилці зберігаю ємності із льодом. Вони підтримують низьку температуру в холодильнику, коли немає світла. Пляшки з льодом кладу на полиці із готовою їжею та продуктами, що швидко псуються;

— Коли заздалегідь знаєш часи «роботи» світла, можна запланувати й зробити безліч хатніх справ: готування, прання, поїздку на ліфті. Остання опція дуже важлива, бо на 10-й поверх складно підніматися з важкими торбами з магазину.

Молоді кияни їдуть на електросамокаті в темряві. 2024. Фото: Roman PILIPEY / AFP/East News

Регіна Гусейнова-Чекурда, юристка:

— Мені пощастило: у мене не видовий офіс на 25 поверсі, а лише на другому, куди можна спокійно піднятися пішки. Застрягнути в ліфті — мій найбільший страх, тому я перестала їздити в гості чи ходити до клієнтів, які живуть вище 5 поверху. Сподіваюсь, вони не ображаються.

У місті Бровари, де я мешкаю, світло відключають надовго і, що особливо неприємно, за непередбачуваним графіком. Найдовше відключення тривало понад 8 годин. Добре, що зараз літо. Адже я живу у приватному секторі, у моєму будинку від електрики працює котел опалення та насос для води. Тож коли відсутня електрика, тепло і вода також відсутні.

Під час минулих блекаутів довелося купити пічку на дровах, так звану «буржуйку», і безперебійник з акумулятором. На щастя, у теплу пору року проблема опалення не стоїть, а перебої з водою вирішуються запасами питної і технічної води. Вода стоїть всюди: у ванній — для вмивання і зливу, на умивальнику — щоб почистити зуби і помити руки, на кухні — для посуду. Аби пережити зиму, вже купила машину дров і планую купити ще один акумулятор.

Зарядити гаджети можна також в аптеках. Харків, 2024. Фото: Genya SAVILOV / AFP/ East News

Валерія N, спеціаліст з поліграфу, Київ:

— З постійними тривогами під час війни я особисто можу розвантажити голову і тіло лише одним способом, і цей спосіб — секс. Постійного партнера зараз у мене немає, тому допомагають гаджети. Нещодавно я замовила онлайн яскравий, блискучий, просто космічний апарат для самозадоволення! Один недолік — не додумалася взяти на батарейках і купила такий, що заряджається через кабель. Хто ж думав, що відключення електрики можуть тривати понад 10 годин на добу?

У результаті ситуація: одного психологічно надважкого дня я знервована і зла, а мій найнадійніший друг і партнер в антистресовій терапії… розряджений! Не витримала, побігла у найближче відділення Нової пошти, де є генератор. Кажу: «Можна тут у вас підзарядитися?» Відповідають: «В принципі, так, але тільки якщо у вас щось термінове». Я зважила всі «за» і «проти» і продемонструвала працівникові пошти предмет з моєї сумочки. І що ви думаєте? Цей коректний мужчина не поставив мені більше жодного запитання. Я підзарядилася одразу за бабусею зі старою «Нокією». Єдине, що довелося 45 хвилин привселюдно тримати вібратор в руці коло гніздечка для підзарядки. Що тут скажеш — після такої пригоди ми з ним дуже зблизилися!

Робочі монтують сонячні батареї на даху пологового будинку в Києві, 2024. Фото: Anatolii STEPANOV / AFP/ East News

Анна Радіонова, продюсерка, Варшава-Київ:

— У знайомої в Києві дитині всього 6 місяців, вона вже не на грудному молоці, і для подруги важливо регулярно підігрівати дитяче харчування. У моменти, коли виникає ця потреба, а електрики немає, вона бере дитину, сумку і йде на Нову пошту. Коли вона прийшла з цим проханням вперше, співробітники дозволили їй скористатись їхньою мікрохвильовою піччю на кухні та підсобним приміщенням, щоб одразу погодувати дочку замість нести підігріте додому. Працівники сказали, що вона завжди може приходити. Подруга зізналась, що розплакалася тоді від цього прояву підтримки.

Скільки не приходить у відділення — навіть якщо різні співробітники — відповідь завжди в стилі: «Так, звичайно, ви можете скористатись нашою кухнею і залишитись, щоб погодувати дитину, ходімте, ми вам все покажемо і допоможемо». Українці неймовірні, з такими людьми у війну не так страшно.

Романтика блекауту в Києві. Фото з приватного архіву

Ігор М, батько двох дітей, Кременчук:

— У Кременчуці працюють графіки відключень, майже чітко — зазвичай це 2-3 години блекауту. Ми живемо на 9 поверсі, ходимо пішки. Донька і раніше боялася ліфтів, а тепер тим паче. Займаємось фітнесом. Ходимо за продуктами з рюкзаками, так зручніше піднімати сходами. Дома маємо газову плиту, тому проблем з готуванням немає. Але іноді вечеряємо при ліхтариках. Маємо запас батарейок.

Взагалі я помітив, що з початком відключень люди стали більше виходити на вулиці, спілкуватися. Зараз дуже багато людей гуляють парками, сидять на лавочках, проводять час разом. Ми також. Коли світла немає, намагаємось кудись піти. Часто їздимо на дачу, готуємо їжу на вогнищі. Романтика.

Наталія Ряба, віцешеф-редакторка Sestry.eu, Варшава-Київ:

— Відсутність електрики протягом багатьох годин для українців — нова реальність. Тиждень тому я приїхала додому до Києва з Варшави. Потяг прибув близько 23:00. Зустрів чоловік. Ми їхали додому пустими дорогами нічного освітленого ліхтарями Києва. Я милувалася з вікна і якось не думала, що десь у місті, а конкретно у нас вдома, може бути інакше.

Вже у нашому темному під'їзді чоловік засвітив ліхтарик на мобільному і завбачливо попередив: «Ходимо лише пішки, ніякого ліфту, навіть коли в оселях світло. Бо застрягнеш!» Темний коридор — і ось нарешті наші двері. Відчиняємо, а квартира — як з різдвяної діснеївської картинки. Стіни у святкових гірляндах, у кімнатах запалені аромасвічки. Я вмить поринула в атмосферу свята, на душі стало радісно й тепло. Це ж чоловік і син влаштували до мого приїзду таку дивовижну красу!

Фото: Наталя Ряба

Наступного дня зустрічаємось з подругою у центрі Києва. Золоті Ворота, Пейзажна Алея, Андріївський узвіз, Поділ. Проводжаємо красивенний захід сонця, на вулицях запалюються вечірні ліхтарі. Мій улюблений бар на Подолі не вміщає усю молодь, частина сидить на сходах, жваво розмовляє і п’є холодне просекко. На мить мені здається, що війни немає. Але приїжджаю на свій район і вертаюся до реальності — всі  будинки стоять у темряві. Тільки на мить стає моторошно, аж тут з-за хмари виходить місяць.

Роблю з десяток фото і вже біля мого будинку розумію, що попри відсутність освітлення на майданчику повно дітей. Дівчата на гойдалках, хлопці на велосипедах, усюди навколо - дитячий сміх. Яскравий місяць освітлює своїм сяйвом майданчик і українських дітей, які, попри вмовляння батьків, не хочуть йти додому, бо ж тільки десята вечора і канікули. І байдуже, що немає світла. Літо — для ігор і щастя.

Київ влітку 2024. Фото: Наталя Ряба

Романенко Марина, природозахисниця, Миколаїв:

— Весь час прислухаєшся до ритму: повітряна тривога/відбій повітряної тривоги. У Миколаєві цей ритм шалений через близьке розташування до лінії фронту.  Тепер ще й відключення світла додались. Добре, хоч літо — якось морально легше через впевненість, що діти не залишаться голодними чи змерзнуть. АТ «Миколаївобленерго» оперативно інформує нас про години відключень. Вечірні години без світла — привід поспілкуватися з дітьми, особливо, коли не встигли зарядити гаджети. Ми часто використовуємо цей час, щоб прогулятися. Нехай темно — зате разом!

Киянин грає на вуличному фортепіано під час блекауту, 2024. Фото: Roman PILIPEY / AFP/East News

Наталія Жуковська, журналістка Sestry.eu, Жешув-Київ:

— Мої батьки проживають у невеличкому селищі Драбів, що на Черкащині — за 170 км від Києва та 400 від лінії фронту на Харківщині. Люди там прокидаються зазвичай вдосвіта. Встають разом із сонцем, аби зрання нагодувати худобу та, поки не спекотно, попрацювати на городах. Світло у селищі почали вимикати синхронно з іншими областями. Мама каже, що, звісно, незручності були, але то на початку. Тепер звиклися і вчаться планувати свій час.

Відсутність електрики найпомітніша увечері. Замість звичного перегляду телевізору — живе спілкування. Замість моніторингу новин — чаювання при свічках на кухні. І так щодня з 20.00. Неочікувано відсутність світла дала моїм батькам можливість більше бути одне з одним.

Обом батькам я передала з Польщі якісні павербанки. Зарядити їх часу цілком вистачає протягом дня, коли є світло. Разом з тим дзвоню ввечері мамі, а потім і татові — телефони вимкнені. Наступного дня запитую, кажуть — розрядилися. А чому не зарядили? Забули. Батьки зізнаються, що раптом наче повернулися на десятки років назад, у часи перших побачень, коли існували лише вони вдвох. Мама каже: я знову почала чути тата. Тато не приховує: він вже й забув, яка його дружина чудова співрозмовниця. Навіщо телефон, коли найближча людина — поруч?

Закохані гуляють темним мостом у Києві, 2024. Фото: ROMAN PILIPEY/AFP/East News

Від редакції: Українці переживуть відключення електроенергії і злочинну російську неспровоковану війну проти нашої держави. Україна буде частиною ЄС — за кожного з нас і за тих, кого з нами більше немає. Світло переможе темряву!

No items found.
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Тут українці лікуються від самотності, спілкуються, вчаться, творять, підтримують одне одного й не дають своїм дітям забути рідну культуру. Тут підприємці сплачують податки в польський бюджет, а відвідувачі донатять на ЗСУ й плетуть на фронт сітки. UA HUB — простір, відомий серед багатьох українців у Польщі. 

Керівниця UA HUB Ольга Касьян понад десять років працювала з військовими, правозахисними організаціями й волонтерськими ініціативами, поєднуючи досвід громадських зв'язків, урядових відносин і міжнародних комунікацій. Нині її місія — створити середовище, де українці в Польщі не почуваються ізольованими, а стають частиною сильної, згуртованої спільноти. 

Ольга Касьян (в центрі) з відвідувачами концерту японського піаніста Хаято Суміно в UA HUB

Діана Балинська: Як з’явилась і втілилась ідея створення UA HUB у Польщі?

Ольга Касьян: Ще до війни, після народження моєї доньки, я гостро відчула потребу у просторі, де мами могли б працювати чи навчатися, поки діти займаються з педагогами поруч. Так народилася задумка створити в Києві «Мама-хаб» — жіночо-дитячий простір. Тоді реалізувати ідею завадило повномасштабне вторгнення, але сама концепція залишилась і в думках, і на папері.

Коли ми з донькою опинились у Варшаві, я вже мала значний досвід організаційної роботи — волонтерські проєкти, допомога військовим, адвокаційні кампанії. Я бачила, що тут є українці з підприємницьким досвідом, є люди з навичками, які можуть бути корисними громаді. Але кожен робив щось окремо. Мені здалося важливим створити простір, де ми зможемо об’єднатися: бізнеси — щоб розвиватися, а громада — щоб мати місце зустрічей, навчання та взаємопідтримки.

Саме тоді відбулося знайомство з представниками великої міжнародної компанії Meest Group, створеної українською діаспорою в Канаді (засновник — Ростислав Кісіль). Вони купили у Варшаві будівлю під свої потреби, і оскільки радо підтримують діаспорні ініціативи, стали нашими стратегічними партнерами: надали приміщення і здають його резидентам UA HUB зі знижкою. Це ключовий момент, адже без такого кроку створити подібний центр у Варшаві було б практично неможливо.

Сьогодні ми вже розглядаємо можливість створення подібних просторів і в інших містах Польщі, адже часто отримуємо від української спільноти такі пропозиції.

— Хто сьогодні є резидентами UA HUB і які у них можливості?

— Наші резиденти дуже різні: це мовні школи, дитячі гуртки, танцювальні студії, творчі майстерні, спортивні секції, освітні й культурні ініціативи, а також професійні послуги — юристи, медики, майстри з краси тощо. Усього в хабі працює близько 40 резидентів, і вільних приміщень вже немає.

Послуги наших резидентів платні, але їхні ціни залишаються конкурентоспроможними. 

До того ж у нас є негласне правило: принаймні раз на тиждень у хабі відбувається якась безкоштовна подія чи ініціатива — майстерклас, воркшоп, лекція чи дитяче заняття 

Також до нас приходять жінки, які займаються плетінням маскувальних сіток для ЗСУ — для таких ініціатив оренда в хабі безкоштовна. Таким чином кожен може знайти щось для себе, навіть якщо поки не має можливості витрачати на це гроші.

Плетіння маскувальних сіток, потреба в яких ніколи не закінчується

Усі наші резиденти працюють легально — у них є зареєстрована одноособова господарська діяльність або спілка, вони сплачують податки. Тож вони без проблем користуються соціальними виплатами, наприклад 800+. 

Для нас офіційно оформлені документи є дуже важливим моментом, адже більшість резидентів — це жінки, мами, які поєднують роботу та сім’ю і можуть завдяки такій системі впевнено планувати своє життя за кордоном

Взагалі, для підприємців резидентство в UA HUB означає значно більше, ніж просто оренду кімнати. Це доступ до цілого середовища — підтримка, нетворкінг, обмін досвідом, коло потенційних клієнтів і партнерів. Важливо, що кожен резидент робить свій внесок у підтримку української спільноти за кордоном та допомогу тим, хто зараз стоїть на захисті нашої держави.

А для відвідувачів UA HUB це можливість «закрити всі потреби» у межах однієї локації: від занять для дітей та мовних курсів до відпочинку, зустрічей, консультацій юристів і медиків, культурних подій. 

Жартуємо, що в нас немає хіба що супермаркету

— У чому відмінність UA HUB від інших проєктів і фундацій для українців?

— По-перше, ми — незалежний проєкт, без грантів і дотацій. Кожен резидент робить свій внесок у розвиток простору. 

Це бізнес-модель, а не дотаційна історія

Так ми залишаємося самодостатніми й вільними від сторонніх впливів. 

По-друге, ми поєднуємо бізнес і соціальну місію. Тут можна заробляти й водночас допомагати — як у буденних речах, так і в критичних ситуаціях. Наприклад, коли один з наших співгромадян загинув, саме тут швидко зібрали ресурси й допомогу для його сім’ї. Це — про силу горизонтальних зв’язків.

Діти пишуть листи воїнам

— Ваш слоган — «Свій до свого по своє». Що він означає?

— Для нас це гасло не про відгородження від когось, а про взаємну підтримку. Коли людина опиняється в іншій країні, їй особливо важливо мати спільноту, яка допоможе відчути: ти не сам. У нашому випадку це спільнота українців, які зберігають свою ідентичність, мову, культуру, традиції — і водночас відкриті до співпраці й спілкування з поляками й іншими громадами.

Ми дбаємо про те, щоб українці могли залишатися українцями навіть за кордоном. Наприклад, у нас є курси з української мови для дітей, які тут народилися або приїхали зовсім маленькими. Для них це можливість не втратити коріння, не загубити зв’язок з власною культурою. Ми часто наголошуємо: наші діти — це майбутній генофонд, адже зростаючи в Польщі, вони зберігають українську ідентичність.

Інший аспект — взаємна підтримка бізнесів. Українці можуть купувати товари й послуги одне в одного. Таким чином ми тримаємо економічну ланку всередині спільноти й водночас допомагаємо кожному бізнесу розвиватися.

— Ви сказали, що UA HUB відкритий для поляків. Як ви працюєте з українцями в умовах наростаючого негативного ставлення частини польського суспільства?

— Дійсно, ми завжди відкриті для поляків. Ми співпрацюємо з фундаціями, лікарями, вчителями та іншими професійними спільнотами з Польщі. Важливо наголосити: UA HUB — це не «гетто», а простір, який приносить користь усім.

Тут можна знайти українські товари й послуги, відвідати культурні й освітні заходи, познайомитися з українською культурою. Це взаємне збагачення і спосіб будувати горизонтальні зв’язки між українцями й поляками.

Заняття із писанкарства

Щодо негативного ставлення: ми розуміємо, що інколи воно проявляється через емоції, політичну риторику чи непорозуміння. Особисто я сприймаю це спокійно, бо маю багатий досвід роботи в стресових ситуаціях з військовими та волонтерськими організаціями. 

Наша стратегія — показувати цінність українців і створювати спільні проєкти. Наприклад, ми плануємо проводити курси першої допомоги польською мовою — зараз ця тема дуже актуальна

Ми живемо у світі, де існують загрози з боку Росії та Білорусі, і це питання безпеки для всієї Європи. Навіть якщо немає прямих зіткнень армій, загроза дронів чи ракет — це терор і це породжує страх, а люди, коли перебувають у страху, стають більш вразливими до маніпуляцій.

Саме тому нам важливо об’єднуватися, ділитися досвідом і підтримувати одне одного. Це стосується не лише культурних і соціальних проєктів, але й навчань, підготовки цивільного населення та, за потреби, навіть військових ініціатив. Польський народ історично вольовий і стійкий, він пережив багато гноблення й випробувань, і це дозволяє будувати партнерство на взаємоповазі й солідарності. Лише разом ми можемо захищати демократичні й гуманістичні цінності, які плекалися десятиліттями, і протистояти будь-яким зовнішнім загрозам.

— Зараз багато говорять про інтеграцію українців у польське суспільство. Як ви це розумієте і що робить UA HUB у цьому напрямку?

— Інтеграцію не варто сприймати як щось примусове, на кшталт «треба змусити людей адаптуватися». Це природний процес проживання в новому середовищі. Навіть якщо в межах однієї країни людина змінює місто — умовно з Донецька переїжджає в Ужгород, — то вона так чи інакше проходить інтеграцію в іншу локальну спільноту, зі своїми традиціями, мовними чи навіть релігійними відмінностями. Так само українці інтегруються у Польщі і, треба сказати, роблять це досить швидко.

Українці — нація, яка легко підхоплює традиції, швидко вчить мову, відкрито взаємодіє. Польща в цьому сенсі є особливо близькою через ментальність і схожість мов. Особисто я польську мову не вчила спеціально, але вже без проблем можу нею спілкуватися у повсякденному житті й по роботі. Це все побутова інтеграція, яка відбувається щодня.

Наші діти — це особлива тема. Вони або народилися тут, або приїхали зовсім маленькими. Вони ходять у польські садки й школи, вчаться польською, переймають традиції. Фактично вони виростають у двох культурах, і це величезний ресурс як для України, так і для Польщі. 

Поляки точно не повинні втратити цих дітей, адже навіть якщо вони колись поїдуть з Польщі, то назавжди збережуть мову й розуміння місцевої ментальності. Це майбутні «містки» між нашими країнами
Заняття з дітьми

Фотографії UA HUB

20
хв

Засновниця UA HUB Ольга Касьян: «Наша стратегія — показувати цінність українців»

Діана Балинська

Йоанна Мосєй: Дрони, потік дезінформації... Чому Польща так незграбно реагує на загрозу з боку Росії, а також на внутрішню, зростаючу ксенофобію?

Марта Лемпарт: Тому що ми — народ пориву. Необхідний привід для героїзму, необхідна війна — ми не вміємо діяти систематично. Зараз ми відклали свої гусарські крила, сховали їх до шафи. Але коли почнеться щось погане, ми підемо голими руками на танки.

— Мені важко в це повірити. Маю враження, що ми скоріше намагаємося заспокоїти себе, що війни у нас не буде.

— Я хотіла б помилятися, але вважаю, що вона буде. Тому ми маємо підготуватися вже зараз. Якщо знову настане час пориву, його треба координувати, підтримувати, використовувати його потенціал. Здатність до пориву не може бути перешкодою — вона має бути основою для створення системи, яка врятує життя багатьом з нас.

— Але як це зробити?

— Насамперед ми повинні вчитися в України. Жоден уряд не підготує нас до війни — ми повинні зробити це самі. Польща — це держава з картону. Я не вірю, що наш уряд, як естонський чи фінський, профінансує масові тренінги з першої допомоги чи цивільної оборони. Тому це буде самоорганізація: підприємці, які нададуть свої товари та транспорт, люди, які поділяться своїми знаннями й часом. Ми — не держава, ми — найбільша громадська організація у світі. І ми можемо розраховувати лише на себе й на країни, які знаходяться чи ризикують опинитись у подібній ситуації.

— А що конкретно ми можемо зробити вже зараз?

— Усі без винятку громадські організації в Польщі повинні пройти навчання з цивільної оборони й першої допомоги. Люди мають усвідомлювати, що може статися, мати готові евакуаційні рюкзаки, знати, як поводитися. Бо наш уряд абсолютно не готовий до війни. Ми не маємо власних дронних технологій, не виробляємо нічого в масовому масштабі, не інвестуємо в цифровізацію. Польща беззахисна в інформаційному плані — у нас не буде так, як в Україні, де війна війною, а виплати все одно здійснюються вчасно. У Польщі, якщо бомба впаде на ZUS, то нічого не залишиться.

— Звучить вельми песимістично. Сама я іноді почуваюсь, як розчарована дитина, якій обіцяли, що буде тільки краще, а стає дедалі гірше.

— Розумію. Але треба пристосовуватися до реальності й робити те, що можливо тут і зараз. Це приносить полегшення. Найближчі два роки будуть важкими, а потім… може бути ще гірше. Разом з тим пам’ятаймо — хороших людей більше. Тих, хто береться до роботи, присвячує свій час, енергію, гроші.

— Але ж чимало людей відступають, бо бояться, коли проросійські наративи так впевнено домінують у публічному просторі.

— Звичайно, може статися й так, що багато людей відступлять від своєї діяльності. І це нормально. Історія опозиції показує, що бувають моменти, коли залишається зовсім небагато людей. Так було в «Солідарності». Зараз у нас таке враження, що колись усі були в цій «Солідарності». Усі постійно билися з міліцією. А Владек Фрасинюк розповідав, що в якийсь момент їх було насправді, може, п'ятнадцять. А тим, хто сидів у в'язницях, іноді здавалося, що про них уже всі забули. Але життя продовжувалося. Богдан Кліх провів, мабуть, п'ять років у в'язниці. І це ж не було так, що протягом цих п'яти років усі щодня стояли під в'язницею і кричали «Випустіть Кліха!».

Тож будьмо готові до того, що будуть періоди тиші й нас залишиться «п'ятнадцять»

І це нормально, бо люди бояться, бо людям час від часу треба відновитися, а деякі взагалі зникають.

Але прийдуть нові, прийде нове покоління, бо так влаштований світ. Я взагалі думаю, що «Останнє покоління» буде тим, хто повалить наступний уряд. Але вони настільки радикальні, що всі їх ненавидять.

Так, їх ненавидять ще більше, ніж нас, що здавалося неможливим. Їм важче, бо вони борються з урядом, який є прийнятним. Їм важче, бо за нами йшли люди, які не любили уряд. 

Дії «Останнього покоління» дратують багатьох. Так, вони радикальні. І готові до жертв. І якщо ця група буде рости й нарощувати свій потенціал, вона змінить Польщу.

Всю розмову з Мартою Лемпарт ви можете переглянути як відеoподкаст на нашому каналі YouTube та прослухати на Spotify

20
хв

Марта Лемпарт: «Польща — це не держава, а велика громадська організація»

Йоанна Мосєй

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

«Полювання на відьом» чи справедливе застосування права? Польський юрист про депортації українців

Ексклюзив
20
хв

Андерс Пак Нільсен: «Росія одержима підривом авторитету НАТО»‍

Ексклюзив
20
хв

Приклад з півночі. Чому Швеція є взірцем і що чекає на Польщу у випадку війни

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress