Ексклюзив
20
хв

«Яке ж це партнерство, коли тебе грабують, вбивають та ґвалтують?» — Віталій Портников

Соцмережі активно обговорюють етер, де український журналіст Віталій Портников дискутував з російською публіцисткою Юлією Латиніною щодо імперської спадщини Росії та ролі в ній України. Зокрема, пишуть, що це прецедент, адже український журналіст показав блискучий інтелект, вміння стратегічно вести розмову з псевдоінтелектуалкою з Кремля та не дав затягти себе на зручне для опонента поле

Sestry
No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Дискусія відбулася на YouTube-каналі «Фейгін Live» після того, як російська політоглядачка Юлія Латиніна, яка позиціонує себе як опозиційна, назвала у твіттері те, що зараз відбувається в Україні, «громадянською війною», адже росіяни й українці нібито разом побудували Російську імперію. Ба більше — українці, на її думку, були рівноправними партнерами росіян у цій імперії. Віталій Портников назвав такі заяви імперською пихою та невіглаством. Після чого опоненти зустрілись у прямому ефірі на нейтральній платформі.

Протягом понад годинної дискусії росіянка, сидячі у шкіряному червоному кріслі, говорила про Російську імперію як спільний партнерський продукт росіян та українців, стверджувала, що для «військової пропаганди» України недоцільно зображувати росіян як «генетичних імперців», а українців — як «світлих ельфів», що для перемоги держави у війні українська пропаганда має говорити росіянам, що, ідучи на війну, вони йдуть вбивати «брата, або якщо не брата, то тітку».

Латиніна весь час намагалась змістити фокус уваги з обговорення дій росіян на різноманітні приклади зі світової історії в стилі «а в Америці негрів лінчують». Тобто була готова обговорювати які завгодно імперії, крім власної. Натомість Портников — на контрасті — без краватки та домінуючого антуражу — навів низку переконливих історичних аргументів, чому українці протягом століть не мали рівних прав та можливостей з росіянами.

Основні аргументи Віталія Портникова:

Портников відкинув визначення себе як пропагандиста й сказав: «Я не вважаю, що маю брехати російському окупанту на українській землі й говорити, що він прийшов до братів, якщо він жодного стосунку до людей на цій землі не має. І його родинні зв'язки пов'язані винятково з тим, що імперія перемішувала народи і якась кількість вихідців з українських земель вирішила прийняти російську ідентичність і російський імперський погляд на світ».

Такі люди не були і не будуть братами українців, оскільки зробили інший історичний вибір.

А «рівне партнерство» українців з росіянами у створенні Російської імперії Портников прокоментував так: «Це брехня.

Тому що брати участь у будівництві Російської імперії могли лише ті люди українського етнічного походження, які відмовлялися від власної ідентичності та приймали чужу, московську, умовно кажучи, а потім російську національну ідентичність.

А ті українці, які не були готові до подібних дій, завжди були ворогами цієї імперії, завжди нею переслідувалися і зневажалися. І це стосується не лише українців. …Ті євреї, які хотіли бути євреями, завжди були ворогами імперії, завжди нею зневажались і знищувались.

Я хотів би нагадати прості історичні факти про наше видатне партнерство. З того моменту, як почалася взаємодія двох територій, коли Андрій Боголюбський зрештою створив те, що потім стане Москвою та Росією.

Перше, що сталося — це руйнування та знищення Києва. Яке це партнерство, коли тебе грабують, вбивають та ґвалтують? Те, що ми бачили зараз у Бучі, було за Андрія Боголюбскього в тих самих масштабах. Про яке партнерство ми говоримо, коли війська іншого божевільного — Петра I — повністю знищували Батурин, жінок та дітей?

Про яке партнерство ми говоримо, коли у 20-х роках ХХ століття всі ваші армії, які брали участь у громадянській війні за майбутнє Росії — що білі, що червоні — знищували українську державність — що Денікін, що Ленін?

…Про яке партнерство ми можемо говорити, якщо навіть люди, які вірою та правдою вам прислужувалися, завжди сприймалися з презирством як ті, які можуть варити борщ, їсти вареники та танцювати гопак. Про яке партнерство ми можемо говорити в Російській імперії, якщо українська культура в цій імперії завжди сприймалась як щось сільське?

Не схоже на щось серйозне і велике, тому що серйозне і велике — це Великий театр, московська культура, Рахманінов,Чайковський, Пушкін, Достоєвський, Толстой. А українцям залишаються лише села, фольклор. Тільки захоплюватись великим. Великою міською культурою Росії.

Про яке партнерство може йтися, якщо Російська імперія свідомо витісняла українців після приєднання українських земель? З міст у сільську місцевість та містечка. До речі, як і євреїв, яких не допускали у великі міста. У нашій країні, якщо брати її східну частину, не ту частину, яка входила до складу Австро-Угорщини, більшість українців жили до 1917 року лише в одному великому місті — Полтаві.

…Про яке партнерство може йтися, якщо практично всю історію українських земель вони сприймалися виключно як апендикс, що доводить російське право на Європу?

І мене вразило, що ми повинні через 33 роки після проголошення української незалежності продовжувати множити всі ті міфи, які Карамзіни та інші імперські історики написали на втіху династії Романових. Чому ми маємо серйозно сприймати нісенітницю, яку одні нетямущі люди написали для інших? Чому ми маємо серйозно сприймати ваші слова про те, що в Російській імперії українці були партнерами, а в Австро-Угорській — другим сортом? Це неправда.

Українців в Австро-Угорській імперії, можливо, на високих посадах було менше, ніж етнічних українців на посадах в Російській імперії, в Радянському Союзі. Але цих українців ніхто не закликав відмовитись від їхньої ідентичності.

Тому, можливо, вони й не перебували на високих посадах. Натомість українці мали національні товариства, політичні партії, газети, журнали, мову, школи, факультети в університетах. Австрія, якщо говорити саме про Австрію як частину Австро-Угорської імперії, в роки дуалістичної монархії, була зацікавлена ​​в українському національному розвитку ще й тому, що вона вважала, що кожен народ, який розвивається в імперії, якимось чином є альтернативою іншим національним рухам.

І люди, які вигадували міфи про Москву, Третій Рим, вони всі партнери Росії, але вони відмовилися від українців у собі. Ми ж створюємо державу, яка пам'ятає свою реальну історичну та релігійну, якщо хочете, церковну спадкоємність. Ви відокремилися від нас колись і створили зовсім іншу, по суті, державу. Цілком на інших традиціях.

Київська держава має вікові традиції. Потім участь українського народу в побудові Великого князівства Литовського, де він справді був партнером. Потім непрості стосунки у Речі Посполитій, але там теж українці були партнерами у державному будівництві та хотіли більшого партнерства.

Але коли українці стали частиною вашої країни — більше жодного партнерства не було. Їм завжди говорили: або ти визнаєш себе російським, або ти ворог.
Плакат Миколи Гончарова

Сама концепція Російської імперії, де був один російський народ, розділений на великоросів, малоросів та білорусів, для українського та білоруського народів не мала на увазі партнерства, а визнавала відмову від своєї національної ідентичності. Ви шанували? Ви приймали лише тих, хто був готовий стати такими, як ви. Але цих людей ви при цьому зневажали, тільки-но вони виходили з кімнати.

…Ви в масі своїй досі не бачите нічого поганого, щоб назвати людину хохлом. Я дуже добре пам'ятаю часи, коли мої московські знайомі розповідали мені про своїх домогосподарок з України як про якихось представниць дикого племені, які приїхали з якогось покинутого хутора обслуговувати їх у їхніх московських хоромах.

Історія Росії та історія України — це історія двох різних країн на різних континентах. У Європі та на кордоні Азії.

І що навіть ті росіяни, які намагалися стати європейцями, зазнали у своїй, по суті євразійській та азіатській країні нищівної поразки. І ми не хочемо бути частиною цієї цивілізації та цієї поразки. Ми будуємо тут державу самодостатню — з українською мовою, українською культурою, реальним баченням нашої державної історії, до якої нинішня Росія не має жодного стосунку.

Ми не претендуємо на спадщину Андрія Боголюбського та його наступників у Суздальському князівстві та у майбутній Москві. Але ми не хочемо, щоб ви претендували на Київ з його історією та на всю історію наших земель через Київ, Галицько-Волинську Русь і потім Велике князівство Річ Посполита тощо.

Ми хочемо, щоб ви зрозуміли, що ми були не партнерами, а абсолютно випадковими жителями та жертвами української національної історичної помилки, коли частина наших земель стала частиною російської держави. І що Росія в цій державі завжди була підлою та брехливою мачухою для народу, який потрапив до неї у підпорядкування. І велике щастя, що 1991 року ми від цієї мачухи нарешті змогли втекти.

Але вона знову прийшла — вбивати, грабувати, ґвалтувати.

Чому ми цій тупій мачусі повинні вкладати в її паспорт фотографії якихось її родичів? Ми не хочемо, щоб вона дивилася на світлини родичів. Ми хочемо, щоб вона від нас нарешті відмовилася, розумієте?

І я завжди говорю, що, звичайно, було б добре, щоб Росія була демократичною, європейською, щоб вона не претендувала на наші землі, на білоруські землі, на землі Чечні та Татарстану. Але якщо такої Росії немає і не передбачається в історичній перспективі, то єдине, як ми можемо врятуватися — щоб ціна нашого завоювання для російського народу була вищою, ніж ціна його власного національного існування.

Тому наша дорога йде в НАТО, в реальний союз із Заходом, можливість себе захистити і можливість завдати такої шкоди агресору, після якої він не думав би далі завоювати наші землі. Це все, що ми можемо.

Тому що якщо ми станемо частиною Росії, ми знову зникнемо, як мало не зникли у роки її правління. А ми маємо зберегтися як нормальна європейська цивілізована держава. Що робитимете ви з вашою країною — це ваша справа.

Зможете повернути Росію до здорового глузду? Чудово. Це найкраще для всіх її сусідів. Не зможете — вибачте, ми повинні якось вижити, незважаючи на ваше буйне божевілля, яке повторюється кожні 50 років.

Реакція соцмереж

Українські глядачі назвали почуте в етері «потужною світоглядною дискусією» і звернули увагу, що, за підсумками голосування близько 16 тисяч глядачів, 87% віддали перевагу аргументам Портникова (проти 5% тих, хто підтримав Латиніну).

В українських соцмережах люди масово дякують Віталію Портникову за чітку позицію та переконливі контраргументи в дискусії. І пишуть, що Портников чудово продемонстрував, що росіян можна і треба розмазувати не лише на спортивних майданчиках.

Так побачив дискусію українця і росіянки художник Максим Паленко

«Розмова Портникова з Латиніною мусить увійти в аннали української журналістики», — пише перекладач і публіцист Андрій Бондар.

Юристка Регіна Гусейнова-Чекурда впевнена: «Це була головна подія дня. Головна. Бо це прецедент. Коли український журналісти показав блискучий інтелект, вміння стратегічно вести розмову з псевдоінтелектуалкою з кремля, не дав затягти себе на зручне для опонента поле, не повівся на емоції. Це треба показувати на факультетах журналістики і курсах по комунікації. Це було блискуче».

Журналіст і народний депутат Микола Княжицький зі свого боку висловив думку, що неабиякий резонанс дискусії серед українців — ознака комплексу нашої меншовартості. «Але розмова і позиція Віталія раптом прислужилися важливій справі: зняли облуду захоплення «хорошими русскімі» з очей багатьох».

А політичний пародист Богдан Процишин виклав «фотожабу», яка стала мемом:

Амбасадорка України в США Оксана Маркарова зізналася, що послухала запис дискусії та впевнилась у своєму давньому переконанні: не споживати російських/російськомовних субпродуктів. Вона написала: «Припиняйте витрачати такий дорогоцінний час на все агресивне російське — не важливо чи воно путінське, чи хорошоросійське. Все за виключенням інформації від поневолених Росією народів, які Росія досі тримає під окупацією — не релевантне, не глибоке і шкідливе.

Слухайте і читайте чудових українських експертів, істориків, журналістів, яких у нас багато, а також долучайтесь до величезного світу англомовного, франкомовного і іншомовного Всесвіту знань і інформації. Це не тільки правильно для нашого державотворення, це також збагачує і приносить надзвичайне інтелектуальне задоволення. На відміну від запорєбрикових лубочних антиукраїнських підробок».

No items found.
Стратегічний партнер
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
антоніна курець робота в польщі україні чи повернуться біженці

Прихований потенціал і зелені коридори 

Діана Балинська: Пані Антоніно, чому більшість жінок за кордоном працює нижче своєї кваліфікації? І що з цим робити на рівні держав?

Антоніна Курець: Це дійсно парадоксальна ситуація, коли країни, що приймають українців, отримують чудовий освітній і кадровий ресурс, але не користуються ним повною мірою. 

Статистика невтішна: за даними соціологів, близько 68% українських мігрантів у 2024 році працювали на позиціях, нижчих за їхню реальну кваліфікацію

Лише третина дипломованих біженців змогла знайти роботу, яка вимагає вищої освіти. Ми володіємо людським потенціалом, який може змінити Україну після війни.

Йдеться про комплекс бар'єрів, значно глибших, ніж просто питання мови. По-перше, ми маємо проблему регулювання професій і повільного визнання дипломів, так званої нострифікації. Особливо це стосується ліцензованих сфер, як-от медицина.

По-друге, критично важливий аспект — це турбота про дітей. Більшість мігрантів — це жінки з дітьми. А працедавці, особливо у кваліфікованих секторах, вимагають повну зайнятість. 

Питання, куди подіти дітей дошкільного чи молодшого шкільного віку, стає ключовим обмежуючим фактором для висококваліфікованих матерів

Для вирішення цієї ситуації потрібні спільні програми між країнами. Це означає, що крім інтенсивної професійної польської, нам потрібна швидка валідація кваліфікацій, а також оплачувані стажування у дефіцитних секторах, як-от охорона здоров’я, логістика чи енергетика. Також критично необхідні дитсадки від працедавців або державна допомога у догляді за дітьми. Лише так ми зможемо задіяти цей «прихований потенціал», і — що найголовніше — ці кадри повернуться в Україну вже з новою, цінною європейською експертизою.

Жінки з України часто працюють за кордоном на позиціях, нижчих за їхню кваліфікацію. Фото: Marek BAZAK/East News

— Ви згадали про нострифікацію дипломів. Враховуючи, що це досить довгий, виснажливий і коштовний процес, чи є якісь шляхи, щоб його спростити?

Хороше питання. Я співпрацюю з університетами й знаю, що окремі угоди про взаємне академічне визнання дипломів між Польщею і Україною існують. Але є сфери, які вимагають додаткової верифікації.

Було б чудово, якби можна було на рівні уряду домовитися про якийсь fast track (прискорене проходження процедур — Ред.) для дефіцитних професій, знаєте, такі собі «зелені коридори». Або створити єдиний е-реєстр, де можна було б одразу верифікувати ці дипломи.

Світова практика вже використовує так звані Skill Bridges (мости навичок), які активно застосовують міжнародні компанії. Вони фокусуються не на загальних документах, а на тому, що людина знає і вміє. Подібні Skill Bridges вже успішно діють у ЄС і Канаді. 

Хороша практика — це оцінювальні центри (assessment centers), де перевіряють практичні навички, а не лише папірець. Що частіше ми так робитимемо, тим швидше будемо заповнювати робочі місця кваліфікованими працівниками.

Жінки в «чоловічих» професіях

— Чи може зростання соціальної напруги та конкуренції на польському ринку праці стати тим зовнішнім тиском, який спонукатиме українців повертатися додому?

Я не вважаю, що лише цей фактор стане ключовим каталізатором для масового повернення. Так, настрій у суспільстві коливається, але більшість поляків все ж залишається прихильною до українців.

Рішення про повернення керується значно вагомішими причинами, ніж ситуація на польському ринку праці. Насамперед це безпека, закінчення війни. По-друге, це наявність чи відсутність житла в Україні. Ми не повинні забувати, що величезна частина людей просто не має куди повертатися, оскільки домівки людей знищені. Повернення для них — це фактично черговий початок з точки «нуль».

Щоб ці люди повернулися, Україна має запропонувати їм зрозумілу, чесну й мотивуючу стратегію повернення з відчутними полегшеннями, з програмами отримання житла й найголовніше — гарантованими робочими місцями. 

Впевненість у працевлаштуванні й забезпеченні сім'ї — це ключова умова повернення

Цей підхід відповідає практиці EBRD та World Bank щодо post-war recovery. 

Я особисто активно долучаюся до діалогу з міжнародними партнерами щодо моделей повернення кваліфікованих кадрів.

— Щодо українського ринку праці: які спеціалісти сьогодні найбільш затребувані? І де відчувається найбільший дефіцит кадрів, особливо з огляду на потреби відбудови?

У самому слові «відбудова» вже закладене будівництво, де зараз і є найвищий попит і найбільший дефіцит кадрів в Україні. І це не тільки через міграцію, а ще й тому, що фахівці здебільшого воюють.

Критично затребуваними є також енергетика й мережі. Ворог постійно бомбардує нашу інфраструктуру, тому нам постійно потрібне відновлення. Так само гостро потрібні логісти, водії. Це такі галузі, які, знаєте, кричать, що бракує людей. Я сама бачила нещодавно молоду дівчину-кранівницю, і ми вже починаємо помалу звикати бачити жінок за кермом вантажівок. І що важливо — зарплати в цих напрямах теж суттєво виросли. Працедавці готові платити, щоб люди займали ці критично важливі посади. Це буде найбільша потреба на найближчі 5 років.

Жінки прибирають після чергової російської атаки на Київ, 10.07.2025. Фото: OLEKSII FILIPPOV/AFP/East News

— В умовах мобілізації навантаження помітно змістилося на жінок. Як бізнес і держава мають стратегічно перебудувати підходи, щоб забезпечити жінкам реальні кар’єрні ліфти?

Ви абсолютно точно підкреслюєте, що Україна має переосмислити, як ми будуємо кар’єрні можливості для жінок. Нам потрібна не просто рівна оплата, а глибока системна підтримка. Такою системною підтримкою займається спільнота Women Leaders for Ukraine, і як її членкиня я особисто брала участь у розробці програми для підготовки жінок-лідерок для роботи в енергетиці. Жінки навчалися, отримували технічні й лідерські навички, і майже всі учасниці проєкту були потім працевлаштовані.

Щодо соціальної підтримки, в Україні вже є велика кількість безкоштовних тренінгів і курсів для жінок, які були змушені взяти на себе бізнес, покинутий чоловіком, який пішов на війну. Це навчання фінансів, маркетингу, логістики. Працює також психологічна допомога. Проте системних соціальних підходів (як-от державні садочки чи допомога у догляді за дітьми) на рівні бізнесу й держави я, на жаль, поки не бачу. Це те, що ще потрібно впроваджувати.

— А як відбувається реінтеграція і працевлаштування ветеранів? Чи є вже якісь системні програми?

Ця тема дуже актуальна. Вже у 2023 році були запущені масштабні програми (наприклад, від «Ветеран Хабу»), в межах яких безкоштовно надавались тренінги з адаптації ветеранів для працедавців. Мій досвід роботи в одній з компаній великої четвірки підтверджує, що такі програми досить дієві при інтеграції ветеранів назад у робочі середовища.

Попит на ветеранів великий, оскільки вони повертаються як чудові лідери. Мають цінні навички, набуті у війську: рішучість, критичне мислення, здатність оцінювати ризики

Чимало ветеранів після демобілізації відкривають власні бізнеси. Вони стали підприємцями, бо гостро відчувають ціну життя й не бояться ризикувати, бажають втілити свої мрії. Це дуже успішний тренд, і компанії мають великий інтерес до таких кадрів.

Як повернути людей в Україну? 

— Чи відчувається відтік молодих чоловіків віком 18-22 роки, які їдуть на навчання чи за кар’єрними перспективами за кордон? Які ризики це несе?

Поки йде війна, складно оперувати точними даними щодо того, скільки молодих хлопців віком 18-22 роки справді виїхало. Нам потрібно орієнтуватися на статистику з кордонів, а вона не дає чіткого розуміння, хто з них покинув країну назавжди.

Однак, тенденція є, і ми її бачимо, наприклад, крізь високу частку українських студентів у Польщі. Приблизно 43% усіх іноземних студентів у 2023-2024 навчальному році в Польщі — українці. Це велика частка. 

Ризик від відтоку молоді для України є значним: ми втрачаємо цілу когорту, яка формує інновації

Зокрема, це ІТ-інженери, здобувачі вищої освіти. Звісно, можна сказати: нехай ці діти їдуть і навчаються, зберігають своє ментальне здоров’я у країнах, де панує мир, а з часом повернуться вже освіченими для відбудови України. Але щоб вони повернулися, потрібна платформа повернення. 

Я б точно запроваджувала цільові стипендії за принципом «навчайся і повертайся», або стипендії з гарантією працевлаштування у проєктах відбудови. Також критично необхідні пільгові іпотеки для молоді, адже багато хто з них з окупованих територій або втратив житло через війну. 

— Серед експертів звучить думка, що повернеться близько третини тих, хто виїхав. Чи погоджуєтеся ви з цим прогнозом? І що має стати найвагомішим мотиватором для повернення?

Я не дуже вірю в те, що повернеться лише третина, але нехай ця теза залишається. Вона має спонукати нашу державу робити рішучі кроки, щоб цього не сталося.

По-перше, Україна має виступити з чітким і сильним меседжем, що країна змінилася. Це стосується і надання якісних адміністративних послуг, і прозорості. По-друге, це роль у великій відбудові. Для кваліфікованих фахівців це може бути пропозиція вищої посади, кар’єрного зросту та, що надзвичайно важливо, місійна складова — передати європейський досвід своїй країні.

І найважливіше:

Державна програма має бути однаковою для тих, хто був за кордоном, і для внутрішньо переміщених осіб. Не можна ділити громадян! 

Це має бути комбінація пропозицій роботи, житла й відчуття місії відбудови.

Українки а курсах кухарів, Ольштин, 2022. Фото: Hubert Hardy/REPORTER

— Хочу донести чіткий меседж до українців за кордоном: ваш досвід у Польщі — це не згаяний ресурс. Це ядро післявоєнного злету України.

Повертаючись, ви принесете стандарти Євросоюзу, його цінності. Ви знаєте, як робити бізнес і державу сильнішими. Тому інвестуйте в ці знання і в цей досвід, не піддавайтеся впливу негативних наративів! Працюйте, навчайтеся, здобувайте освіту. Це ваша стратегічна інвестиція у ваше особисте майбутнє, а також у конкурентоспроможність нашої України в Європі.

20
хв

Антоніна Курець: «Досвід у Польщі — це не згаяний ресурс, а ядро повоєнного злету України»

Діана Балинська
українці у фінляндії

Тут можна прожити на соціалку 

Христина Лєскакова була в Україні вчителькою англійської мови, а зараз викладає іноземцям фінську. До Фінляндії вона приїхала у 2022 році зі своєю маленькою донькою. Вибір країни став невипадковим — у фінському місті Тампере живе мати Христини.

— Нам було, де зупинитися, а розміщенням тих, кому не було, в 2022 займався Червоний Хрест, — розповідає Христина Sestry. — Нині за це відповідає вже інша організація. Новоприбулим українцям, як і раніше, зараз допомагають — більшість селять у великі квартири, перероблені під гуртожитки. У трикімнатній квартирі може жити кілька сімей, де кожна має свою кімнату. Якщо сім'я велика, можуть дати окрему квартиру, але тимчасово. Через рік після приїзду у людини з'являється право на муніципальну прописку, а разом з нею — нові можливості. 

Як і будь-де, у Фінляндії важливо знати місцеву мову. Христина вивчила фінську й зараз навіть викладає її іншим

До отримання прописки єдина доступна фінансова допомога — це біженська виплата близько трьохсот євро на місяць. З пропискою можна претендувати на базову соціальну допомогу, яка, якщо людина безробітна, становить близько 600 євро на місяць. Водночас можна отримати допомогу на оплату оренди квартири. До отримання прописки ця опція недоступна: тож ти або живеш у гуртожитку, або винаймаєш квартиру самостійно.

Тих, хто приїхав до Фінляндії, ставлять на облік на біржу праці, де для кожного українця працездатного віку розробляють інтеграційний план. Він включає вивчення фінської до рівня А2-В1 (іноді навіть В2), підтвердження або підвищення кваліфікації, працевлаштування. 

Зараз інтеграційний період скоротили з трьох до двох років, і за два роки вивчити фінську з нуля дуже складно. Я знаю небагато людей зі впевненим В1 навіть після трьох років у Фінляндії. Тому більшість іде працювати руками. 

Взагалі у Фінляндії для будь-якої роботи потрібна кваліфікація. У 2002 році чимало компаній закривали на це очі, бо хотіли допомогти українцям. Хоча навіть у клінінг потрібна кваліфікація, тобто навчання два з половиною роки. Чимало українців навчаються на молодший медичний персонал, щоб працювати, наприклад, у будинку для літніх людей. Чоловіки часто йдуть на будівництво або в слюсарі й електрики. Тут добре оплачується робота зварювальника, але все знову ж таки впирається в мову — без фінської ніяк.

Христина починала вивчати фінську ще в Україні.

— І хоча це було понад десять років тому, на стресі багато що згадалося, — каже вона. — У 2022 році мій рівень був десь між А1 та А2. Я відразу ж пішла на платні курси, де навчання було інтенсивнішим. Паралельно зайнялася підтвердженням свого диплома вчителя. Щоб мати право викладати, наприклад, у ліцеї, мені довелося довчитися — на щастя, безкоштовно — у вищій професійній школі. 

Моя професія у Фінляндії затребувана — тут більшість людей вивчає англійську. Але без знань фінської влаштуватися можна хіба що до міжнародної школи. Хоча фіни настільки люблять свою мову, що навіть фахівцю, який використовує у роботі лише англійську, працедавець радше запропонує оплатити курси фінської. Я закінчувала одні курси за іншими, а потім потрапила на трудову практику до коледжу, де фінську викладають іммігрантам. Після практики мені запропонували посаду інструктора, який допомагає студентам. Моя фінська на той час вже був на рівні В2, а зараз я вже сама її викладаю. Хоча спочатку планувала викладати англійську.

Гельсінкі 2025

За словами Христини, навіть якщо працюєш, отримувати грошову допомогу на оплату оренди можливо — все залежить від рівня доходу. Якщо зарплати недостатньо, держава компенсує суму, якої бракує.

Українці, які не працюють, живуть на соціалку в 600 євро на місяць. Прожити на ці гроші у Фінляндії можна

— Бо якщо людина не працює, рахунки за електрику й воду теж покриватиме соцдопомога. Основною статтею витрат буде їжа, а одяг можна просто купувати в секонд-хендах. 

Звучання пари дозволяє забути всі печалі

У Фінляндії постійними клієнтами «секондів» можуть бути цілком забезпечені люди, які дивляться на такий досвід як на можливість жити екологічно, дарувати речам друге життя. Фіни досить економні, тут мало хто живе на широку ногу. Ми, українці, любимо дарувати дорогі подарунки, а тут можуть подарувати, наприклад, шкарпетки — бо головне не ціна подарунка, а увага.

Мені здається, фіни стриманіші й спокійніші за українців. Вони не поспішають, не напружуються. Роботу виконують, але без стресу. 

У більшості робочий день починається о сьомій ранку, але вже о 7:20 всі йдуть на кавабрейк. Через годинку — ще на один, потім ще, а об 11:00 вже час обіду. І якщо робочий день закінчується о 16:00, то о 15:58 за робочим столом вже нікого нема

Тому що для фіна робота — це лише робота, а життя насамперед для того, щоб бути із сім'єю, гуляти на природі, їздити на озера, насолоджуватися. 

Христина з донькою в Лапландії, яка є мрією багатьох дітей світу

Ще одна відома складова фінської філософії — сауна. Сауну фін відвідує щосереди, щоп'ятниці й у вихідні — і майже всі місцеві, кого знаю, не порушують цю традицію. Це спосіб розслабитися, зняти стрес. У сауні, куди тепер іноді ходжу і я, є напис, який у перекладі з фінської означає, що звучання пари змушує забути всі печалі. У сауні не прийнято багато розмовляти — суть у тому, щоб сидіти і насолоджуватися звуком, що виникає при попаданні води на розпечене каміння. На те, щоб зрозуміти цей дзен, у мене пішли три роки. Сауною я вже насолоджуватися вмію, а ось працювати зовсім без стресу поки що не виходить.

Принцип уникати стресу тут застосовують і до навчання. Моїй доньці вісім, і для неї школа — це задоволення. Тут до дітей ставляться як до особистостей, яких ніхто не намагається ламати чи заганяти під стандарти. Вчитель ніколи не стане критикувати учня під час уроку або в присутності інших людей. 

До речі, у школах тут вивчають дві іноземні мови: крім англійської — ще й шведську, яка у Фінляндії є другою державною. Дивлячись на те, як у доньки викладають англійську, я розумію, що програма тут набагато легша, ніж в Україні. При цьому більшість фінів добре володіє англійською. Можливо, саме ця легкість у викладанні і дає результат, бо діти не сприймають іноземну мову як щось чуже і складне. Щодо навчання дорослих, то головна відмінність від України в тому, що викладач дає тобі до двадцяти відсотків матеріалу. Решта — самостійне вивчення.

Лікарняний через депресію 

— Моя п'ятнадцятирічна донька також дуже задоволена фінською школою, — розповідає Sestry українка Інна Богач, яка в 2022 переїхала до фінського міста Еспоо. — Мене приємно здивувало те, що діти тут забезпечені всім: від зошитів і ручок до ноутбуків. І ти нічого не купуєш. У школах — найновіша техніка, а такої кількості музичних інструментів, як у доньки в музичному класі, я не бачила ще ніде. Якщо потрібні додаткові заняття з вчителем, вони будуть безкоштовними. Зараз у доньки починається профорієнтація, суть якої в тому, що діти йдуть на двотижневу практику в організації, яку самі обирають, щоб спробувати ту чи іншу професію.

На відміну від доньки, яка вже добре володіє фінською, мені мова дається нелегко. Але я працюю в магазині, де щодня розмовляю з людьми. Також займаюся розписом одягу (в Україні я мала свою артстудію). Я завжди кажу, що у Фінляндії маю дві роботи: ілюстрація — для душі (у мене вже навіть виставка тут була!), а магазин — щоб заробляти і не сидіти на шиї у держави. Це важка фізична робота з восьмигодинною зміною, але вона дозволяє заробити. Плюс я тут закінчила коледж за спеціальністю «косметологія», а такожі навчаю українських дітей малюванню в українському центрі в Гельсінкі. 

Інна на виставці своїх робіт у місті Кааріна, 2024

В планах — переходити на робочу візу, яка веде до постійного президентства. У Фінляндії це можливо, якщо є робочий контракт з певною кількістю годин. 

У Фінляндії важливо жити ближче до великого міста, бо саме там є можливості. Українці, яких після приїзду селили у провінціях на півночі, згодом все одно вибиралися ближче до міст. У місті є робота, але й життя тут дорожче.

В Еспоо місяць оренди трикімнатної квартири коштує близько 1400 євро (у Гельсінкі дорожче)

Менша квартира буде близько 800 євро, але разом з комунальними — близько тисячі (при цьому мінімальна зарплата зараз близько 13 євро на годину). Ще потрібно враховувати, що квартира під оренду буде порожньою — може навіть не бути підключена електрика. Геть усе — від меблів до лампочок — купуєш сам. Єдине, що буде — кухня. 

Пральні машини є далеко не у всіх: у багатоповерхівці по черзі із сусідами можна прати та сушити речі у спеціально обладнаній пральні. А ще ти не маєш права клеїти шпалери або фарбувати стіни в колір, відмінний від білого, сірого чи блакитного. У Фінляндії, як і в інших скандинавських країнах, віддають перевагу мінімалістичному інтер'єру з білими стінами і меблями з IKEA. У фінському будинку не побачиш золотисті штори чи ліжко з балдахіном. До речі, будинки тут теплі, є централізоване опалення, що дуже важливо при суворому кліматі.

Наше місто Еспоо знаходиться на південному узбережжі, але навіть тут буває дуже холодно (якось було мінус тридцять і повітря буквально замерзало в носі), а сніг може йти навіть у травні. Найскладніший період тут настає у листопаді: довкола все сіре, постійно йде дощ, а світловий день дуже короткий. Йдеш на роботу в темряві, повертаєшся теж у темряві. Це гнітить, провокує депресію. Тому тут багато хто приймає не тільки вітамін Д, а й антидепресанти. 

Кажуть, Фінляндія — країна щасливих, разом з тим тут високий рівень самогубств.

Стрес чи депресивний настрій можуть бути причиною невиходу на роботу й видачі лікарняного

Я не сказала б, що тут багато п'ють. Алкоголь дуже дорогий, і люди, які справді це люблять, пливуть на поромі до Таллінна, звідки повертаються з цілими тачками з пляшками. Я якось пливла на такому поромі — і була єдиною пасажиркою без тачки. 

Попри специфічний клімат, Фінляндія мені подобається. І взагалі, не буває поганої погоди, буває лише неправильно підібраний одяг. Термобілизна, а також штани і куртки, що не промокають, — це тут речі першої необхідності. У Фінляндії немає гір, натомість багато красивих озер. Ми часто бачимо тут косуль, оленів, лисиць. 

Зайчик біля дому

Цим людям немає куди повертатись

— Ліси й озера придають Фінляндії особливого суворого шарму, — підтверджує Христина Лєскакова. — А є ще білі ночі, до яких також потрібно адаптуватися. Спека тут буває рідко, хоча цього літа цілих три тижні трималося близько 28 градусів. Для фінів це спекотно, особливо з огляду на те, що тут немає кондиціонерів. Пережити сюрпризи клімату фінам допомагає їхній принцип «не напружуватися», піші прогулянки, а взимку — лижі. 

А ще ж є Лапландія, де попадаєш у справжню зимову казку. Ми з донькою якось поїхали туди на один день. Перед Різдвом там неймовірна атмосфера, але навіть без ночівлі це дуже дороге задоволення.

За словами Христини й Інни, фіни досі активно допомагають українцям, обговорюючи потенційну загрозу і їхній країні з боку сусідньої Росії.

— В історії Фінляндії теж була війна з Росією, тому фіни нас розуміють і підтримують, — каже Христина. — Те, що Росія прагне поширити агресію на країни ЄС, тут також жваво обговорюється. Судячи з настроїв, фіни у разі необхідності підуть захищати свою землю. Хоча морально, звичайно, ніхто не готовий до війни. Завдяки соціальній захищеності фіни набагато більш розслаблені, ніж були ми до війни.

У Фінляндії справді почуваєшся безпечно: розумієш, що якщо раптом втратиш роботу, держава тебе підтримає, якщо раптом захворієш, тобі не доведеться шукати гроші на дороге лікування

І це і є одна з причин, чому так багато українців думають залишитися у Фінляндії навіть після закінчення бойових дій. А друга причина — походження українців, які приїхали до країни.

«Є особливість, яка відрізняє Фінляндію від Польщі та інших західних європейських країн: сюди приїхало багато українців з окупованих територій або зі сходу України, — цитує соціолога, члена правління Товариства українців у Фінляндії Арсенія Свинаренко фінське медіа YLE . — Це був чи не єдиний шлях потрапити з окупованих територій через Росію до Західної Європи, насамперед до Фінляндії, Естонії чи Латвії. Цим людям нема куди повертатись. Вони втратили все, їхні міста і села зруйновані» .

Тому дедалі більше українців, які перебували в країні від тимчасовим захистом, зараз переходять на довгостроковий дозвіл на проживання типу А, що дає можливість після чотирьох років перебування і роботи у Фінляндії подаватися на отримання дозволу на постійне проживання. І хоча закон передбачає, що людина, яка перебуває в країні, може мати лише одну посвідку на проживання, для українців зробили виняток — їм дозволено мати і тимчасовий захист, і дозвіл на тривале проживання.

Фотографії з приватних архівів героїнь

20
хв

Двоє з трьох українських біженців у Фінляндії не планують повертатися. Чому? 

Катерина Копанєва

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Сава Чуйков: «У реальній війні працюють не всі стандарти НАТО. Ваші дії — чийсь шанс на життя»

Ексклюзив
20
хв

У підземній фортеці української армії

Ексклюзив
20
хв

Роман Кужняр: «Росія Путіна не може підкорити Україну, бо українці цього не дозволять»

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress