Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Забіг заради світла: як українці в Європі збирають на генератори для лікарень
У жовтні в 13 містах Європи проходять благодійні забіги Run For Light, мета яких — зібрати на генератори, термінали Starlink та зарядні станції для медиків і військових 500 000 грн. Sestry побували на забігу в Кракові
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Через російські обстріли, які нищать українську енергетичну галузь, останні 2,5 роки українці живуть під постійною загрозою відключень світла — блекаутів. Ворог продовжує бити по енергетичній інфраструктурі, електрики продовжують її ремонтувати, а українці — боротися.
47 людей пробігли краківським парком — у темряві з ліхтарями. Як розповідає співорганізаторка забігу в Кракові Марія Новосельська, для бігу було обрано коротку дистанцію, зручну для початківців, а неонові палички й ліхтарі в руках стали символами боротьби світла з темрявою. У Кракові вдалося зібрати понад 700 євро. Реєстрація на забіг коштувала 12 євро, але задонатити можна скільки завгодно. Організатори — «Нова пошта» та Lotus Foundation.
До забігу долучилися також поляки й інші іноземці. Польський студент Карл живе у Кракові. Вважає, що подібні заходи дуже важливі. Він підтримує Україну й регулярно намагається долучатися до благодійних івентів, спрямованих на її підтримку. Його друг Кшиштоф каже, що мотив благодійного забігу Run For Light дуже йому відгукнувся. Він хоче підтримувати українців, бо вважає, що те, що відбувається в Україні — неприпустимо.
Карл і Кшиштоф
Марія з Рівненської області переїхала до Польщі через війну два роки тому й прийшла на забіг, аби підтримати військових і медиків в Україні: «Такі заходи гуртують. А також це чудовий спосіб допомагати тим, хто залишився в Україні. Особливо військовим та медикам, бо вони рятують життя».
Тетяна із Запоріжжя біжить з великим українським стягом. Вважає, що українці за кордоном мають бути активними й показувати свою солідарність. Тетяна виїхала з України на шостий день війни, а коли трохи адаптувалась, почала організовувати багодійні забіги в центрі Кракова. І брати участь в інших забігах на підтримку України.
«Щороку ми бігаємо на День незалежності, — розповідає Тетяна. — Цьогоріч з нами було 73 людини. Бігли ми 3,3 км, які символізували кількість років незалежності України. Наступного року це буде 3,4 км. Подібні заходи підтримують дух і об’єднують українців за кордоном».
Благодійний забіг уже пройшов у 12 містах. Так, у Берліні для Чернігівського військового шпиталю зібрали 850 євро. Один з 59 учасників Ярослав пробіг дистанцію двічі — за себе та за свою подругу, яка не встигла прилетіти з Португалії. У Вільнюсі 101 учасник зібрав 1291 євро. У Барселоні для 26-ої окремої артилерійської бригади вдалося зібрати 659 євро для закупівлі систем Starlink та генераторів. 24 жовтня забіг відбудеться в Лондоні, після чого стане відома загальна сума зборів.
Run For Light у Барселоні. Фото @ukrainianrunnersbcn
Особливістю благодійного забігу Run For Light став інклюзивний стартовий сигнал, що замінив традиційний пістолетний постріл, звук якого може бути травматичним для людей із ПТСР та іншими медичними станами, спричиненими війною. Новий сигнал — це звук трембіти й відлуння, яке звучить, поки учасники не почнуть забіг. Сигнал розроблений «Новою поштою» спільно з міжнародними й українськими експертами: звуковими дизайнерами з Лос-Анджелеса, психологами, фахівцями з психоакустики Гарвардської медичної школи, професорами найбільшого технічного університету Києва тощо. А протестовано — ветеранами.
Журналістка, райтерка, відеографка, контент-мейкерка, авторка подкастів. Учасниця соціальних проєктів, направлених на розповсюдження інформації щодо насильства в сім’ї. Мала власні соціальні проєкти різного штибу: від розважальних до документального фільму про інклюзивний театр, авторкою і редакторкою якого виступила самостійно. На «Громадському радіо» створювала подкасти, фоторепортажі, відеосюжети. Під час повномасштабного вторгнення почала працювати з іноземними виданнями, брати участь у конференціях, зустрічах у Європі, аби розказати про війну в Україні та журналістику в цей непростий час.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Діана Балинська: Пані Антоніно, чому більшість жінок за кордоном працює нижче своєї кваліфікації? І що з цим робити на рівні держав?
Антоніна Курець: Це дійсно парадоксальна ситуація, коли країни, що приймають українців, отримують чудовий освітній і кадровий ресурс, але не користуються ним повною мірою.
Статистика невтішна: за даними соціологів, близько 68% українських мігрантів у 2024 році працювали на позиціях, нижчих за їхню реальну кваліфікацію
Лише третина дипломованих біженців змогла знайти роботу, яка вимагає вищої освіти. Ми володіємо людським потенціалом, який може змінити Україну після війни.
Йдеться про комплекс бар'єрів, значно глибших, ніж просто питання мови. По-перше, ми маємо проблему регулювання професій і повільного визнання дипломів, так званої нострифікації. Особливо це стосується ліцензованих сфер, як-от медицина.
По-друге, критично важливий аспект — це турбота про дітей. Більшість мігрантів — це жінки з дітьми. А працедавці, особливо у кваліфікованих секторах, вимагають повну зайнятість.
Питання, куди подіти дітей дошкільного чи молодшого шкільного віку, стає ключовим обмежуючим фактором для висококваліфікованих матерів
Для вирішення цієї ситуації потрібні спільні програми між країнами. Це означає, що крім інтенсивної професійної польської, нам потрібна швидка валідація кваліфікацій, а також оплачувані стажування у дефіцитних секторах, як-от охорона здоров’я, логістика чи енергетика. Також критично необхідні дитсадки від працедавців або державна допомога у догляді за дітьми. Лише так ми зможемо задіяти цей «прихований потенціал», і — що найголовніше — ці кадри повернуться в Україну вже з новою, цінною європейською експертизою.
Жінки з України часто працюють за кордоном на позиціях, нижчих за їхню кваліфікацію. Фото: Marek BAZAK/East News
— Ви згадали про нострифікацію дипломів. Враховуючи, що це досить довгий, виснажливий і коштовний процес, чи є якісь шляхи, щоб його спростити?
— Хороше питання. Я співпрацюю з університетами й знаю, що окремі угоди про взаємне академічне визнання дипломів між Польщею і Україною існують. Але є сфери, які вимагають додаткової верифікації.
Було б чудово, якби можна було на рівні уряду домовитися про якийсь fast track (прискорене проходження процедур — Ред.) для дефіцитних професій, знаєте, такі собі «зелені коридори». Або створити єдиний е-реєстр, де можна було б одразу верифікувати ці дипломи.
Світова практика вже використовує так звані Skill Bridges (мости навичок), які активно застосовують міжнародні компанії. Вони фокусуються не на загальних документах, а на тому, що людина знає і вміє. Подібні Skill Bridges вже успішно діють у ЄС і Канаді.
Хороша практика — це оцінювальні центри (assessment centers), де перевіряють практичні навички, а не лише папірець. Що частіше ми так робитимемо, тим швидше будемо заповнювати робочі місця кваліфікованими працівниками.
Жінки в «чоловічих» професіях
— Чи може зростання соціальної напруги та конкуренції на польському ринку праці стати тим зовнішнім тиском, який спонукатиме українців повертатися додому?
— Я не вважаю, що лише цей фактор стане ключовим каталізатором для масового повернення. Так, настрій у суспільстві коливається, але більшість поляків все ж залишається прихильною до українців.
Рішення про повернення керується значно вагомішими причинами, ніж ситуація на польському ринку праці. Насамперед це безпека, закінчення війни. По-друге, це наявність чи відсутність житла в Україні. Ми не повинні забувати, що величезна частина людей просто не має куди повертатися, оскільки домівки людей знищені. Повернення для них — це фактично черговий початок з точки «нуль».
Щоб ці люди повернулися, Україна має запропонувати їм зрозумілу, чесну й мотивуючу стратегію повернення з відчутними полегшеннями, з програмами отримання житла й найголовніше — гарантованими робочими місцями.
Впевненість у працевлаштуванні й забезпеченні сім'ї — це ключова умова повернення
Цей підхід відповідає практиці EBRD та World Bank щодо post-war recovery.
Я особисто активно долучаюся до діалогу з міжнародними партнерами щодо моделей повернення кваліфікованих кадрів.
— Щодо українського ринку праці: які спеціалісти сьогодні найбільш затребувані? І де відчувається найбільший дефіцит кадрів, особливо з огляду на потреби відбудови?
— У самому слові «відбудова» вже закладене будівництво, де зараз і є найвищий попит і найбільший дефіцит кадрів в Україні. І це не тільки через міграцію, а ще й тому, що фахівці здебільшого воюють.
Критично затребуваними є також енергетика й мережі. Ворог постійно бомбардує нашу інфраструктуру, тому нам постійно потрібне відновлення. Так само гостро потрібні логісти, водії. Це такі галузі, які, знаєте, кричать, що бракує людей. Я сама бачила нещодавно молоду дівчину-кранівницю, і ми вже починаємо помалу звикати бачити жінок за кермом вантажівок. І що важливо — зарплати в цих напрямах теж суттєво виросли. Працедавці готові платити, щоб люди займали ці критично важливі посади. Це буде найбільша потреба на найближчі 5 років.
Жінки прибирають після чергової російської атаки на Київ, 10.07.2025. Фото: OLEKSII FILIPPOV/AFP/East News
— В умовах мобілізації навантаження помітно змістилося на жінок. Як бізнес і держава мають стратегічно перебудувати підходи, щоб забезпечити жінкам реальні кар’єрні ліфти?
— Ви абсолютно точно підкреслюєте, що Україна має переосмислити, як ми будуємо кар’єрні можливості для жінок. Нам потрібна не просто рівна оплата, а глибока системна підтримка. Такою системною підтримкою займається спільнота Women Leaders for Ukraine, і як її членкиня я особисто брала участь у розробці програми для підготовки жінок-лідерок для роботи в енергетиці. Жінки навчалися, отримували технічні й лідерські навички, і майже всі учасниці проєкту були потім працевлаштовані.
Щодо соціальної підтримки, в Україні вже є велика кількість безкоштовних тренінгів і курсів для жінок, які були змушені взяти на себе бізнес, покинутий чоловіком, який пішов на війну. Це навчання фінансів, маркетингу, логістики. Працює також психологічна допомога. Проте системних соціальних підходів (як-от державні садочки чи допомога у догляді за дітьми) на рівні бізнесу й держави я, на жаль, поки не бачу. Це те, що ще потрібно впроваджувати.
— А як відбувається реінтеграція і працевлаштування ветеранів? Чи є вже якісь системні програми?
— Ця тема дуже актуальна. Вже у 2023 році були запущені масштабні програми (наприклад, від «Ветеран Хабу»), в межах яких безкоштовно надавались тренінги з адаптації ветеранів для працедавців. Мій досвід роботи в одній з компаній великої четвірки підтверджує, що такі програми досить дієві при інтеграції ветеранів назад у робочі середовища.
Попит на ветеранів великий, оскільки вони повертаються як чудові лідери. Мають цінні навички, набуті у війську: рішучість, критичне мислення, здатність оцінювати ризики
Чимало ветеранів після демобілізації відкривають власні бізнеси. Вони стали підприємцями, бо гостро відчувають ціну життя й не бояться ризикувати, бажають втілити свої мрії. Це дуже успішний тренд, і компанії мають великий інтерес до таких кадрів.
Як повернути людей в Україну?
— Чи відчувається відтік молодих чоловіків віком 18-22 роки, які їдуть на навчання чи за кар’єрними перспективами за кордон? Які ризики це несе?
— Поки йде війна, складно оперувати точними даними щодо того, скільки молодих хлопців віком 18-22 роки справді виїхало. Нам потрібно орієнтуватися на статистику з кордонів, а вона не дає чіткого розуміння, хто з них покинув країну назавжди.
Однак, тенденція є, і ми її бачимо, наприклад, крізь високу частку українських студентів у Польщі. Приблизно 43% усіх іноземних студентів у 2023-2024 навчальному році в Польщі — українці. Це велика частка.
Ризик від відтоку молоді для України є значним: ми втрачаємо цілу когорту, яка формує інновації
Зокрема, це ІТ-інженери, здобувачі вищої освіти. Звісно, можна сказати: нехай ці діти їдуть і навчаються, зберігають своє ментальне здоров’я у країнах, де панує мир, а з часом повернуться вже освіченими для відбудови України. Але щоб вони повернулися, потрібна платформа повернення.
Я б точно запроваджувала цільові стипендії за принципом «навчайся і повертайся», або стипендії з гарантією працевлаштування у проєктах відбудови. Також критично необхідні пільгові іпотеки для молоді, адже багато хто з них з окупованих територій або втратив житло через війну.
— Серед експертів звучить думка, що повернеться близько третини тих, хто виїхав. Чи погоджуєтеся ви з цим прогнозом? І що має стати найвагомішим мотиватором для повернення?
— Я не дуже вірю в те, що повернеться лише третина, але нехай ця теза залишається. Вона має спонукати нашу державу робити рішучі кроки, щоб цього не сталося.
По-перше, Україна має виступити з чітким і сильним меседжем, що країна змінилася. Це стосується і надання якісних адміністративних послуг, і прозорості. По-друге, це роль у великій відбудові. Для кваліфікованих фахівців це може бути пропозиція вищої посади, кар’єрного зросту та, що надзвичайно важливо, місійна складова — передати європейський досвід своїй країні.
І найважливіше:
Державна програма має бути однаковою для тих, хто був за кордоном, і для внутрішньо переміщених осіб. Не можна ділити громадян!
Це має бути комбінація пропозицій роботи, житла й відчуття місії відбудови.
Українки а курсах кухарів, Ольштин, 2022. Фото: Hubert Hardy/REPORTER
— Хочу донести чіткий меседж до українців за кордоном: ваш досвід у Польщі — це не згаяний ресурс. Це ядро післявоєнного злету України.
Повертаючись, ви принесете стандарти Євросоюзу, його цінності. Ви знаєте, як робити бізнес і державу сильнішими. Тому інвестуйте в ці знання і в цей досвід, не піддавайтеся впливу негативних наративів! Працюйте, навчайтеся, здобувайте освіту. Це ваша стратегічна інвестиція у ваше особисте майбутнє, а також у конкурентоспроможність нашої України в Європі.
Христина Лєскакова була в Україні вчителькою англійської мови, а зараз викладає іноземцям фінську. До Фінляндії вона приїхала у 2022 році зі своєю маленькою донькою. Вибір країни став невипадковим — у фінському місті Тампере живе мати Христини.
— Нам було, де зупинитися, а розміщенням тих, кому не було, в 2022 займався Червоний Хрест, — розповідає Христина Sestry. — Нині за це відповідає вже інша організація. Новоприбулим українцям, як і раніше, зараз допомагають — більшість селять у великі квартири, перероблені під гуртожитки. У трикімнатній квартирі може жити кілька сімей, де кожна має свою кімнату. Якщо сім'я велика, можуть дати окрему квартиру, але тимчасово. Через рік після приїзду у людини з'являється право на муніципальну прописку, а разом з нею — нові можливості.
Як і будь-де, у Фінляндії важливо знати місцеву мову. Христина вивчила фінську й зараз навіть викладає її іншим
До отримання прописки єдина доступна фінансова допомога — це біженська виплата близько трьохсот євро на місяць. З пропискою можна претендувати на базову соціальну допомогу, яка, якщо людина безробітна, становить близько 600 євро на місяць. Водночас можна отримати допомогу на оплату оренди квартири. До отримання прописки ця опція недоступна: тож ти або живеш у гуртожитку, або винаймаєш квартиру самостійно.
Тих, хто приїхав до Фінляндії, ставлять на облік на біржу праці, де для кожного українця працездатного віку розробляють інтеграційний план. Він включає вивчення фінської до рівня А2-В1 (іноді навіть В2), підтвердження або підвищення кваліфікації, працевлаштування.
Зараз інтеграційний період скоротили з трьох до двох років, і за два роки вивчити фінську з нуля дуже складно. Я знаю небагато людей зі впевненим В1 навіть після трьох років у Фінляндії. Тому більшість іде працювати руками.
Взагалі у Фінляндії для будь-якої роботи потрібна кваліфікація. У 2002 році чимало компаній закривали на це очі, бо хотіли допомогти українцям. Хоча навіть у клінінг потрібна кваліфікація, тобто навчання два з половиною роки. Чимало українців навчаються на молодший медичний персонал, щоб працювати, наприклад, у будинку для літніх людей. Чоловіки часто йдуть на будівництво або в слюсарі й електрики. Тут добре оплачується робота зварювальника, але все знову ж таки впирається в мову — без фінської ніяк.
Христина починала вивчати фінську ще в Україні.
— І хоча це було понад десять років тому, на стресі багато що згадалося, — каже вона. — У 2022 році мій рівень був десь між А1 та А2. Я відразу ж пішла на платні курси, де навчання було інтенсивнішим. Паралельно зайнялася підтвердженням свого диплома вчителя. Щоб мати право викладати, наприклад, у ліцеї, мені довелося довчитися — на щастя, безкоштовно — у вищій професійній школі.
Моя професія у Фінляндії затребувана — тут більшість людей вивчає англійську. Але без знань фінської влаштуватися можна хіба що до міжнародної школи. Хоча фіни настільки люблять свою мову, що навіть фахівцю, який використовує у роботі лише англійську, працедавець радше запропонує оплатити курси фінської. Я закінчувала одні курси за іншими, а потім потрапила на трудову практику до коледжу, де фінську викладають іммігрантам. Після практики мені запропонували посаду інструктора, який допомагає студентам. Моя фінська на той час вже був на рівні В2, а зараз я вже сама її викладаю. Хоча спочатку планувала викладати англійську.
Гельсінкі 2025
За словами Христини, навіть якщо працюєш, отримувати грошову допомогу на оплату оренди можливо — все залежить від рівня доходу. Якщо зарплати недостатньо, держава компенсує суму, якої бракує.
Українці, які не працюють, живуть на соціалку в 600 євро на місяць. Прожити на ці гроші у Фінляндії можна
— Бо якщо людина не працює, рахунки за електрику й воду теж покриватиме соцдопомога. Основною статтею витрат буде їжа, а одяг можна просто купувати в секонд-хендах.
Звучання пари дозволяє забути всі печалі
У Фінляндії постійними клієнтами «секондів» можуть бути цілком забезпечені люди, які дивляться на такий досвід як на можливість жити екологічно, дарувати речам друге життя. Фіни досить економні, тут мало хто живе на широку ногу. Ми, українці, любимо дарувати дорогі подарунки, а тут можуть подарувати, наприклад, шкарпетки — бо головне не ціна подарунка, а увага.
Мені здається, фіни стриманіші й спокійніші за українців. Вони не поспішають, не напружуються. Роботу виконують, але без стресу.
У більшості робочий день починається о сьомій ранку, але вже о 7:20 всі йдуть на кавабрейк. Через годинку — ще на один, потім ще, а об 11:00 вже час обіду. І якщо робочий день закінчується о 16:00, то о 15:58 за робочим столом вже нікого нема
Тому що для фіна робота — це лише робота, а життя насамперед для того, щоб бути із сім'єю, гуляти на природі, їздити на озера, насолоджуватися.
Христина з донькою в Лапландії, яка є мрією багатьох дітей світу
Ще одна відома складова фінської філософії — сауна. Сауну фін відвідує щосереди, щоп'ятниці й у вихідні — і майже всі місцеві, кого знаю, не порушують цю традицію. Це спосіб розслабитися, зняти стрес. У сауні, куди тепер іноді ходжу і я, є напис, який у перекладі з фінської означає, що звучання пари змушує забути всі печалі. У сауні не прийнято багато розмовляти — суть у тому, щоб сидіти і насолоджуватися звуком, що виникає при попаданні води на розпечене каміння. На те, щоб зрозуміти цей дзен, у мене пішли три роки. Сауною я вже насолоджуватися вмію, а ось працювати зовсім без стресу поки що не виходить.
Принцип уникати стресу тут застосовують і до навчання. Моїй доньці вісім, і для неї школа — це задоволення. Тут до дітей ставляться як до особистостей, яких ніхто не намагається ламати чи заганяти під стандарти. Вчитель ніколи не стане критикувати учня під час уроку або в присутності інших людей.
До речі, у школах тут вивчають дві іноземні мови: крім англійської — ще й шведську, яка у Фінляндії є другою державною. Дивлячись на те, як у доньки викладають англійську, я розумію, що програма тут набагато легша, ніж в Україні. При цьому більшість фінів добре володіє англійською. Можливо, саме ця легкість у викладанні і дає результат, бо діти не сприймають іноземну мову як щось чуже і складне. Щодо навчання дорослих, то головна відмінність від України в тому, що викладач дає тобі до двадцяти відсотків матеріалу. Решта — самостійне вивчення.
Лікарняний через депресію
— Моя п'ятнадцятирічна донька також дуже задоволена фінською школою, — розповідає Sestry українка Інна Богач, яка в 2022 переїхала до фінського міста Еспоо. — Мене приємно здивувало те, що діти тут забезпечені всім: від зошитів і ручок до ноутбуків. І ти нічого не купуєш. У школах — найновіша техніка, а такої кількості музичних інструментів, як у доньки в музичному класі, я не бачила ще ніде. Якщо потрібні додаткові заняття з вчителем, вони будуть безкоштовними. Зараз у доньки починається профорієнтація, суть якої в тому, що діти йдуть на двотижневу практику в організації, яку самі обирають, щоб спробувати ту чи іншу професію.
На відміну від доньки, яка вже добре володіє фінською, мені мова дається нелегко. Але я працюю в магазині, де щодня розмовляю з людьми. Також займаюся розписом одягу (в Україні я мала свою артстудію). Я завжди кажу, що у Фінляндії маю дві роботи: ілюстрація — для душі (у мене вже навіть виставка тут була!), а магазин — щоб заробляти і не сидіти на шиї у держави. Це важка фізична робота з восьмигодинною зміною, але вона дозволяє заробити. Плюс я тут закінчила коледж за спеціальністю «косметологія», а такожі навчаю українських дітей малюванню в українському центрі в Гельсінкі.
Інна на виставці своїх робіт у місті Кааріна, 2024
В планах — переходити на робочу візу, яка веде до постійного президентства. У Фінляндії це можливо, якщо є робочий контракт з певною кількістю годин.
У Фінляндії важливо жити ближче до великого міста, бо саме там є можливості. Українці, яких після приїзду селили у провінціях на півночі, згодом все одно вибиралися ближче до міст. У місті є робота, але й життя тут дорожче.
В Еспоо місяць оренди трикімнатної квартири коштує близько 1400 євро (у Гельсінкі дорожче)
Менша квартира буде близько 800 євро, але разом з комунальними — близько тисячі (при цьому мінімальна зарплата зараз близько 13 євро на годину). Ще потрібно враховувати, що квартира під оренду буде порожньою — може навіть не бути підключена електрика. Геть усе — від меблів до лампочок — купуєш сам. Єдине, що буде — кухня.
Пральні машини є далеко не у всіх: у багатоповерхівці по черзі із сусідами можна прати та сушити речі у спеціально обладнаній пральні. А ще ти не маєш права клеїти шпалери або фарбувати стіни в колір, відмінний від білого, сірого чи блакитного. У Фінляндії, як і в інших скандинавських країнах, віддають перевагу мінімалістичному інтер'єру з білими стінами і меблями з IKEA. У фінському будинку не побачиш золотисті штори чи ліжко з балдахіном. До речі, будинки тут теплі, є централізоване опалення, що дуже важливо при суворому кліматі.
Наше місто Еспоо знаходиться на південному узбережжі, але навіть тут буває дуже холодно (якось було мінус тридцять і повітря буквально замерзало в носі), а сніг може йти навіть у травні. Найскладніший період тут настає у листопаді: довкола все сіре, постійно йде дощ, а світловий день дуже короткий. Йдеш на роботу в темряві, повертаєшся теж у темряві. Це гнітить, провокує депресію. Тому тут багато хто приймає не тільки вітамін Д, а й антидепресанти.
Кажуть, Фінляндія — країна щасливих, разом з тим тут високий рівень самогубств.
Стрес чи депресивний настрій можуть бути причиною невиходу на роботу й видачі лікарняного
Я не сказала б, що тут багато п'ють. Алкоголь дуже дорогий, і люди, які справді це люблять, пливуть на поромі до Таллінна, звідки повертаються з цілими тачками з пляшками. Я якось пливла на такому поромі — і була єдиною пасажиркою без тачки.
Попри специфічний клімат, Фінляндія мені подобається. І взагалі, не буває поганої погоди, буває лише неправильно підібраний одяг. Термобілизна, а також штани і куртки, що не промокають, — це тут речі першої необхідності. У Фінляндії немає гір, натомість багато красивих озер. Ми часто бачимо тут косуль, оленів, лисиць.
Зайчик біля дому
Цим людям немає куди повертатись
— Ліси й озера придають Фінляндії особливого суворого шарму, — підтверджує Христина Лєскакова. — А є ще білі ночі, до яких також потрібно адаптуватися. Спека тут буває рідко, хоча цього літа цілих три тижні трималося близько 28 градусів. Для фінів це спекотно, особливо з огляду на те, що тут немає кондиціонерів. Пережити сюрпризи клімату фінам допомагає їхній принцип «не напружуватися», піші прогулянки, а взимку — лижі.
А ще ж є Лапландія, де попадаєш у справжню зимову казку. Ми з донькою якось поїхали туди на один день. Перед Різдвом там неймовірна атмосфера, але навіть без ночівлі це дуже дороге задоволення.
За словами Христини й Інни, фіни досі активно допомагають українцям, обговорюючи потенційну загрозу і їхній країні з боку сусідньої Росії.
— В історії Фінляндії теж була війна з Росією, тому фіни нас розуміють і підтримують, — каже Христина. — Те, що Росія прагне поширити агресію на країни ЄС, тут також жваво обговорюється. Судячи з настроїв, фіни у разі необхідності підуть захищати свою землю. Хоча морально, звичайно, ніхто не готовий до війни. Завдяки соціальній захищеності фіни набагато більш розслаблені, ніж були ми до війни.
У Фінляндії справді почуваєшся безпечно: розумієш, що якщо раптом втратиш роботу, держава тебе підтримає, якщо раптом захворієш, тобі не доведеться шукати гроші на дороге лікування
І це і є одна з причин, чому так багато українців думають залишитися у Фінляндії навіть після закінчення бойових дій. А друга причина — походження українців, які приїхали до країни.
«Є особливість, яка відрізняє Фінляндію від Польщі та інших західних європейських країн: сюди приїхало багато українців з окупованих територій або зі сходу України, — цитує соціолога, члена правління Товариства українців у Фінляндії Арсенія Свинаренко фінське медіа YLE . — Це був чи не єдиний шлях потрапити з окупованих територій через Росію до Західної Європи, насамперед до Фінляндії, Естонії чи Латвії. Цим людям нема куди повертатись. Вони втратили все, їхні міста і села зруйновані» .
Тому дедалі більше українців, які перебували в країні від тимчасовим захистом, зараз переходять на довгостроковий дозвіл на проживання типу А, що дає можливість після чотирьох років перебування і роботи у Фінляндії подаватися на отримання дозволу на постійне проживання. І хоча закон передбачає, що людина, яка перебуває в країні, може мати лише одну посвідку на проживання, для українців зробили виняток — їм дозволено мати і тимчасовий захист, і дозвіл на тривале проживання.
Її картини є в колекціях родини Клінтонів, Бреда Пітта, Джорджа Клуні, Софі Лорен і Ніколя Саркозі, в її жилах тече королівська кров, а обличчя увіковічене в монументі Незалежності на Майдані. Христина Катракіс — американська художниця й галеристка, а також посол Фонду ООН в Україні. Як громадянка США вона могла б виїхати від війни за океан, натомість разом з чоловіком організувала пункт гуманітарної допомоги у Ворохті, а також збір коштів та доставку речей першої необхідності з-за кордону. Понад сто тисяч людей вже отримали допомогу завдяки її діяльності. При цьому Христина та її команда вже майже два роки працюють на голому ентузіазмі, не отримуючи за свою діяльність ані копійки.
На сьогоднішній день широкомасштабна міжнародна місія «Be the light» забезпечує необхідним вимушених переселенців у різних куточках України, допомагає військовим частинам, рятує тварин з окупованих територій та лінії фронту тощо. Христина та її чоловік Роман багаторазово їздили на передову, евакуювали людей, вивозили колони з-під обстрілів. Нещодавно Forbes Baltics визнав Христину Катракіс однією з найвпливовіших людей з балтійським корінням в Україні.
Валерій Залужний теж долучився до міжнародної місії ООН і співпрацює з Христиною. Фото з приватного архіву
«Син Марко, коли їде біля стели на Майдані, завжди каже: «О, мама!»
Дарія Горська: Христино, вітаю з черговою нагородою. У Forbes Baltics вас включили завдяки дідусю — литовському історику і археологу Симону Гедиміну-Пільке. До того ж у ваших жилах тече кров останнього короля Грузії та Вірменії, королів Сардинії та П’ємонту, грецьких і українських митців, польських принців і графів...
Христина Катракіс: Я — як кетчуп Heinz 57, в якому купа різних приправ. Дуже пишаюся своїм родом, своїми пращурами. Зокрема — польськими. Це давня родина Ржевуцьких, вони були багатшими за самого короля і фінансували багато історичних військових походів. Моя пра-прабабця Евеліна Ганська була дружиною Оноре де Бальзака, завдяки їй були збережені й видані тексти Бальзака. Маєток Евеліни знаходився в селі Верхівня на Житомирщині. У радянські часи родину було розстріляно більшовиками, навпроти маєтку встановили пам’ятник Леніну. Скільки я зверталась до різних структур з проханням зняти цей пам'ятник — ніхто не реагував. Тоді ми самі розбили його кувалдами. Сподіваюсь, колись там все ж стоятиме монумент Евеліні й Бальзаку.
ДГ:Ви говорите польською?
ХК: Вільно. З дитинства говорила з однією бабусею польською, з іншою бабусею і дідусем — грецькою, з батьком — українською. Тато щотижня давав мені вчити новий вірш Шевченка, а в неділю я мусила його розповідати перед пам’ятником Тарасу Григоровичу. Так я вивчила Кобзар. Але оскільки з десяти років жила у Сполучених Штатах (мого батька запросили робити великий монумент в Чикаго і вся родина переїхала туди), то думаю я переважно англійською, адже вчилася та працювала я в Америці. Тож, коли у 2011 році повернулась до Києва, українську довелося вчити наново.
ДГ:Ваш батько Анатолій Кущ ліпив монумент «Незалежність» з вас. У сестри Либіді теж ваше обличчя. Коли бачите ці пам’ятники, впізнаєте в них себе?
ХК: Не думаю про це. А от син Марко, коли їде біля стели на Майдані, завжди каже: «О, мама!» Це кумедно виглядає з боку.
З батьком Анатолієм Кущем на Майдані біля стели, прототипом якої стала Христина. Фото з приватного архіву
«Марія Примаченко подарувала мені свою картину й сказала: “Це червоний звір, який проковтнув зорі”. А незабаром вибухнула ЧАЕС»
ДГ:Ви малюєте з двох років. Коли батьки почали помічати ваші здібності до образотворчого мистецтва?
ХК: Я була дивною дитиною. В дитячий садок не ходила, любила шахи, вигравала турніри навіть з дорослими. Обожнювала книжки, у чотири роки прочитала Іліаду та Одісею. Малювання було моєю першою мовою, якою я доносила світу свої думки.
ДГ:А коли вам було шість, стався Чорнобиль, який поділив ваше життя на «до» і «після», адже ваша родина мешкала зовсім поруч з ЧАЕС…
ХК: Ми жили в Ораному — це саме на межі 30-кілометрової відстані до реактору. Села, що були ближче, евакуювали, а наше — ні. Я була дитиною, події в Чорнобилі здавалася мені чимось неймовірним, навіть містичним. А незадовго до того, як сталася аварія, її передбачила сама Марія Приймаченко. Ми приїхали до відомої художниці разом з мамою — Марія вийшла нам назустріч така гарна, блакитноока, вже на милицях. Подарувала мені свою картину і сказала: «Дивись, це — червоний звір, який проковтнув зорі». А незабаром вибухнув четвертий енергоблок ЧАЕС. Я досі бережу ту роботу Приймаченко, і вважаю Чорнобиль звіром, який проковтнув зорі.
Та сама пророча картина Марії Примаченко «Звір, який проковтнув зорі». Фото з приватного архіву
В ніч аварії сталася ще одна дивна річ: до нас в хату залетів кажан і заплутався у мене у волоссі, потекла кров. Мій дід-грек сказав, що то дуже погана прикмета. А на ранок я побачила, що трава на полі стала срібною. Вона сяяла під сонцем!
Це зараз ми розуміємо, що то був радіаційний пил. А тоді ніхто нічого не знав, на вигін випустили корів, ми пили те молоко... За тиждень у мене з’явились радіаційні опіки, рани, які не гоїлись. Потім набрякло горло, пухлини душили мене — почалися проблеми з щитовидкою. Разом з іншими постраждалими дітьми мене вивезли до Львова — без батьків. Лікарні не хотіли нас приймати, бо ми — чорнобильці. По дорозі супроводжуючі декілька разів зупиняли автобус, нас змушували роздягатись, обливали холодною водою зі шлангів, давали йод і кагор. Я пам’ятаю апарат, яким вимірювали мою накопичену дозу радіації — я фонила страшенно. Мені зробили операцію на щитовидці, після якої мама декілька тижнів тримала мене на руках, щоб я не захлинулась кров’ю. Я їй надзвичайно вдячна за те, що вона мене виходила.
Наслідки Чорнобиля я відчувала все життя. Довго не могла завагітніти, потім стався викидень, а коли, зрештою, народила дитину, вона померла на шостий день з діагнозом «чорнобильське серце» — це коли серце все в маленьких дірочках. Я дуже тяжко пережила цю втрату. Ще й тому, що мій тодішній чоловік фактично кинув мене в лікарні з помираючою дитиною. Я подала на розлучення. Щоб не збожеволіти, писала, виливала свій біль у картини. Моя серія «Зона» виставлялась у найбільших музеях світу і виграла міжнародну премію «Freedom to create».
Картина Христини Катракіс із серії «Зона». Фото з приватного архіву
ДГ:Кожна ваша серія — це історія кохання, болю, втрати. Чи не важко вам продавати свої роботи? Як ви відриваєте їх від серця?
ХК: Для мене написати картину — це як дитину виносити і народити. Але відривати від себе не боляче. Коли картина вже написана, вона для мене перестає існувати, я відпускаю її в світ, як відпускають від себе дорослих дітей. У мене вдома немає жодної з моїх робіт, крім тих над якими я працюю. Бо якщо вони висітимуть на стінах, я завжди буду думати, що можна було б покращити. Це дратує. Картина має йти в світ і виконувати свою місію — викликати у людей емоції. У мене вдома вона цього не зробить.
ДГ: Ваші роботи є в колекціях видатних голлівудських акторів, президентів України, США, Франції. Чи є покупець, яким пишаєтесь найбільше?
ХК: Зазвичай я просто дізнаюсь від дилерів, що мою роботу придбав хтось із знаменитостей. Це, звісно, приємно. Але буває, що пасивні стосунки художник-покупець переростають у щось більше. Так, наприклад, сталось з Мері Ламберт (знаменита голлівудська режисерка й кліпмейкерка, яка, зокрема, знімала кліпи Мадонни — Ред.). Вона відчула мою серію «Зона» так глибоко, як ніхто інший. Мері стала моїм другом і творчим партнером. Вона збирається знімати серіал про Чорнобиль на основі історії дитячих спогадів Silver Fields, які були видані в США. Я працювала художником-постановником в її фільмах. Ще одна однодумиця — дружина співака Боно Елі Г’юстон, яка заснувала міжнародну Чорнобильську організацію в Ірландії. Для мене це дуже важливо, адже після втрати своєї дитини я теж багато допомагала дітям, постраждалим від наслідків Чорнобильської катастрофи.
«Знаю жінку, яка сама врятувала десятки людей з розстріляної росіянами автомобільної колони»
ДГ:Христино, чому ви вирішили переїхати з Америки в Україну?
ХК: Після розлучення з першим чоловіком і смерті дитини я жила в Греції, розписувала церкву Святого Миколая на острові Мілос. Мені подзвонили з Києва і запросили стати куратором музею сучасного мистецтва. Мене нічого не тримало — я закінчила розпис церкви і поїхала в Україну. Тут познайомилась зі своїм теперішнім чоловіком Романом.
ДГ: В музеї?
ХК: Ні, у себе вдома (сміється). Мені потрібен був переклад одного документа на німецьку мову, а Роман — лінгвіст, і тоді саме повернувся з Мюнхена. Наші спільні знайомі його порекомендували. З першого погляду, з першої чашки кави було відчуття, що ми одне одного знаємо все життя. За рік до того циганка на острові Мілос мені наворожила це кохання. Вона сказала: «Твій чоловік прийде до тебе додому». «Він що, сантехнік чи електрик?» — засміялась я. «Ні, каже. Ти з ним познайомишся через спільних друзів». Так і сталося. Ми вже десять років одружені. Нашому сину Маркові — вісім. Він — Боже благословення нашій родині.
До речі, саме з ініціативи Романа почався той волонтерський рух, який пізніше виріс у міжнародну місію допомоги українцям «Be the light».
Христина з сином Марком та чоловіком Романом на початку 2022 року до війни. Зараз всі троє волонтерять, а малий Марко навіть має медаль від Валерія Залужного за допомогу Україні. Фото з приватного архіву
А сталося все так: 24 лютого о 5 ранку наш шестирічний син Марко прокинувся від вибухів: «Мамо, що це?» «Війна, синку». Наступного дня ми виїхали до Західної України. Єдине, де вдалося знайти житло, щоб переночувати — Ворохта. Ранком Роман пішов в місто купити їжі, але полиці в магазинах були порожніми, а люди все прибували і прибували.
В перший день приїхало дві тисячі переселенців, за тиждень було вже п’ять тисяч. Роман сказав: «Треба організовувати пункт допомоги і підключати всі контакти, всі ресурси, інакше в містечку скоро почнеться голод». Навколо нас згуртувалося багато людей — і місцевих, і приїжджих з Маріуполя, Мелітополя, Енергодара. У Ворохті й досі є склад, де люди за картками ВПО (внутрішньо переміщена особа — Ред.) можуть взяти все, що необхідно: речі, їжу, засоби гігієни, одяг. Разом з місцевою владою вдалося переробити бази відпочинку на пункт постійного безкоштовного проживання для ВПО. Організувати триразове харчування, для хворих і літніх людей — лікування. Ворохта — це справжній курорт. Але роками утримувати там людей буде неможливо, тому зараз ми намагаємося потихеньку долучати переселенців до реального життя, роботи, волонтерства. Багато з тих, кому ми допомогли, тепер теж хочуть допомагати.
Ще я дуже пишаюсь, що до нашої місії долучилися українські міністри й високопосадовці, відомий продюсер й актор Енді Коэн, продюсер Чарльз Уэсслер — лауреат прімї «Оскар» за фільм «Зелена книга». І наш головнокомандувач Валерій Залужний, разом з яким наша місія може допомагати не тільки цивільним, але й воїнам на фронті.
Крім діяльності гуманітарного хабу в Ворохті, ми передаємо допомогу — їжу, медикаменти, засоби гігієни — до інших областей, їздимо туди самі, щоб вручити ці речі в руки тим, хто їх потребує. Туди де небезпечно — Костянтинівка, Куп’янськ, Часів яр, Бахмут — мій чоловік їде зі своєї командою, а я залишаюсь з дитиною. Роман — кризовий координатор ООН, ініціатор багатьох проєктів. А ще він працює в міжнародній розвідці. Іншими словами, саме він забезпечує нашу родину. Адже я вже майже два роки нічого не отримую від Фонду ООН за свою волонтерську діяльність.
Раніше успішно працювала художницею, куратором і координатором проєктів, але вже два роки робити це немає можливості, бо кожен мій день зараз присвячений місії.
ДГ:Але ж ви все одно пишете?
ХК: Зараз працюю над новою серією робіт, що присвячена пережитому під час війни. В нашому архіві просто неймовірні історії, про які — прийде час — дізнається весь світ. Наприклад, про розстріляну під Макаровом колону. Там були літні люди, машини з написом «ДІТИ», але бурятів це не зупинило, вони відкрили вогонь з танків і БТРів. Одну бабусю так пошматувало, що частини її тіла летіли на її ж онуків. Коли її, все ще живу, витягли з машини, вона попросила: «Добийте мене». На що ворог їй відповів: «Нєт, ми же нє убійци». А своєму товаришу сказав: «До утра она нє доживьот». «Та хто ти такий, щоб вирішувати, скільки мені лишилось жити?» — обурилась ця красива літня жінка. І вижила. На зло ворогу. Зараз вона в Німеччині разом з родиною.
Картина «Діва Маріуполя», над якою Христина працює зараз. Фото з приватного архіву
Була й інша історія — Олени Самойленко, яка самотужки вивезла цілу колону з-під обстрілів. Їй було тоді 33 роки, вона родом зі Здвижівки, коли в їхнє село зайшли росіяни, танки стояли в кожному дворі. Люди два тижні ховалися по підвалах, почали голодувати. Потім ті, у кого маленькі діти, по ночах намагались перебігати до тих, в кого є корови, а їх стріляли по ногах. Людям не було що втрачати, вони вирішили виїжджати колоною. Ми до них добратись в той час не могли, ці населені пункти були під контролем чеченців. Під Макаровом колона потрапила під обстріл. В перших машинах ніхто не вижив — люди були просто потрощені. Їх витягали з машин і закопували при дорозі. Поранених, скривавлених просто кидали на землі помирати. Одна жінка вирішила спробувати врятувати людей. В її чоловіка була розтрощена голова, старший син контужений, за дочку мама страшенно боялась, що росіяни її згвалтують і вб’ють (там дівчина-підліток, справжня красуня), а молодшому — три рочки. І ось вона вночі пробралась через очерет до сусіднього села й перетягла з собою кого могла. Але як забрати тих, хто не може йти? І вона, ризикуючи життям, пішла домовлятись з росіянами, щоб вони дали їй можливість вивезти поранених. І таки переконала їх! Їй навіть машину дали. Ця жінка сама перетягнула дітей і дорослих — поранених, стікаючих кров’ю — до авто, сіла за кермо й повезла їх до шпиталю. А потім повернулася за іншими. Вона таких ходок зробила п’ять чи шість. І врятувала — одна — всю колону. Такі історії закарбовуються в пам’яті назавжди.
Олена Самойленко (третя праворуч з хлопчиком на руках) та люди, яких вона врятувала. Ворохта 2022 року. Зараз вони в Німеччині. Фото з приватного архіву
Так само як історія з прикордонником. Уявіть: третій день війни, ми на кордоні з Румунією зустрічаємо нашу першу фуру з гуманітарною допомогою. Прикордонник, дивлячись на наші паспорти — мій і мого шестирічного сина, питає: «А що ви тут робите? Ви ж американці. Чому не виїжджаєте?» «І що, кинути всіх помирати, кинути Україну? Хто ж тоді буде допомагати, як всі виїдуть?» — здивувалась я. І цей дорослий чоловік раптом... заплакав.
ДГ: Варіант виїзду ви взагалі не розглядали?
ХК: Ми допомогли виїхати багатьом родинам, але самі вирішили залишитись. То був свідомий вибір кожного, навіть Марка. Я з ним одразу поговорила серйозно, прямо спитала, чи хоче він, щоб я його вивезла за кордон. Марко сказав, що разом з татом залишиться і буде захищати Україну. Так і сталося. Він вже два роки з нами — розвантажує фури, доставляє речі дітям, які приїхали зі сходу. І дивлячись їм в очі, чуючи їхні історії, завжди каже: «Мамо, нам не можна зараз нікуди їхати. Ще стільком людям потрібно допомогти! От закінчиться війна — поїдемо на море». У Марка є навіть медаль від Залужного за його допомогу Україні. У сина своя місія, і ми ним дуже пишаємось. Тому ні про який виїзд до США навіть не йдеться. Журналісти називають мене символом України через те, що у стели Незалежність мої риси. То скажіть, якщо я, символ країни, втечу, що ж тоді буде з Україною?
Sestry публікують розповідь одеситки Наталії Делієвої, відомої військової та гуманітарної волонтерки з позивним «Мама». Аби заробляти на потреби військових та цивільних, а також доносити важливу інформацію про Україну до іноземців, Наталія возить світом мультимедійні виставки «Імерсивний Шевченко — душа України» та «Україна: рік незламності, культура опору». Очільниця всеукраїнської громадської організації «Асоціація жінок України «Дія» вже заробила для допомоги українцям під час війни понад сім мільйонів гривень.
Наталія Делієва. Фото з приватного архіву
«Ми вас чекаємо, як в дитинстві маму з базару»
20 лютого 2022 року мені зателефонував замполіт та попросив допомогти з матеріалами для укріплень. Я збентежена. Навіщо, що зміцнювати? У Сараті?
«Ні, — каже він. — Нас перевели, ми неподалік Одеси». Ок, сказала я, та 23 лютого привезла їм все, що просили. Ще подумала: поганого дня з радянською історією я з військовими зустрілася, але оскільки я не з квітами, а з мішками для піску приїхала, то нічого.
Ну і все… 24 вранці чоловік розбудив: «Війна почалася!» Я на нього накричала спросоння: «Що ти верзеш! Яка війна?» Той день був для мене, наче страшний сон. Мені здавалось, що я маю прокинутися, що все не правда. Це безглуздя! За що? І тільки наступного дня я прийшла до тями. Вранці замполіт написав, що потрібні клейонка, скоби, цвяхи. Понеслося…
Друзі пропонували мені виїхати за кордон в США, в Німеччину, в Чорногорію, в Бельгію і навіть в Австралію. На що я їм відповідала, що нікуди не поїду, бо якщо ми всі поїдемо, то хто буде нашим захисникам допомагати? Хто їм запчастини, плитоноску, хліб та воду привезе?
Ось так кожного дня і до сьогодення: біжу, дістаю, купую, прошу, торгуюсь, знаходжу, пишу, благаю, знову прошу, знову дістаю.
Три місяці 18-ий окремий батальйон морської піхоти був в Одеській області. Кожного дня я була у них в різних точках, бо батальйон дуже великий. Моталась всім узбережжям Чорного моря. Я коли до них приїжджала, вони мені казали: «Ми вас так чекаємо, як в дитинстві маму з базару». Або: «Нарешті, Одеса-Мама приїхала!» Такий вони мені й позивний дали — МАМА. Не всім я в мами годжуся за віком, зате люблю їх і турбуюсь про них справді, як мама.
Наталія та її морські котики. Фото з приватного архіву
Я навіть якось записала:
Біжать до «Мами» морські котики:
— Володі треба берці 48 розміру.
— У Миколи вушко від окулярів зламалось.
— У Петра на телефоні тріснуло скло.
— Іллюші треба одноразовий посуд.
— Дмитру — розгрузку.
— Артему — запчастини.
— Василю — намет.
Я називаю їх на ім'я та не питаю їх позивних, бо не військова людина. Я просто турбуюсь про котиків.
«На тілі військового був одяг, який я йому подарувала, і хрестик, який його не врятував»
На початку війни було дуже важко. Велика частина постачання 18-го окремого батальйону морської піхоти була на мені. Від мішків з рисом та цукром до бронежилетів. Держава була не готова, тому плутанина була страшна. Довелося справлятись волонтерам.
Зараз пишу, згадую, диву даюся, як я все витримала. Адже крім роботи на ниві волонтерства, у мене - чоловік, діти, онуки, мама 86 років, тато 87 років, громадська жіноча організація, благодійний театральний фонд, купа родичів, моя політична партія, яку я очолюю на Одещині, гуманітарний центр допомоги внутрішньо переміщеним особам.
В травні 2022 року я не розуміла, які страшні випробування, яка жахлива біда чекає попереду. Нещастя почалися, коли мій батальйон перевели на нуль в Миколаївську область.
Коли я вперше побачила комбата Сергія Дердугу, поруч з яким провела в штабі три місяці війни, то подумала, що він - водій. А на водія подумала, що він — комбат. Бо підполковника-орденоносця, з двома пораненнями, який захищає країну з 2014 року, кіборга з Донецького аеропорту я уявляла чоловіком років п'ятдесяти. А виявилось, що це 38-річний красень. Я закохалась в нього — волонтерською любов’ю, дуже поважала його та пишалась тим, який він патріотичний, мужній, розумний, хоч і молодий, але справжній батько свого батальйону.
Всі штабні бували у нас вдома. Моя родина запрошувала хлопців на всі свята. Останнє свято, коли ми були разом — Великдень. Ми пили батьківський компот за Перемогу і домовились святкувати нашу реальну майбутню перемогу обов’язково разом, теж у нас.
Наталя Делієва (в центрі) з чоловіком (праворуч від героїні), батьками (сидять), комбатом Сергієм Дердугою (ліворуч від героїні) та морськими котиками. Фото з приватного архіву
Ще у мене був справжній військовий «синочок» Анатолій Перепеличний, якого я теж дуже любила. В батальйоні він відповідав за техніку безпеки, а також вів сторінку на фейсбуці. Він був такий маленький і худенький, що вся форма на нього була завелика, і я віддавала її костюмерам у театр, щоб вони її ушивали. Мені приносило радість купувати йому гарну військову форму, фірмові красиві куртки та кепки. Він так радів, коли все це одягав. Одного разу він попросив мене подарувати йому натільний хрестик. Я привезла хрестик, який моя мама придбала в Єрусалимі. Він був там посвячений.
Чому я пишу про Толіка був? Тому що 27 травня 2022 року, коли 18 окремий батальйон форсував річку Інгулець, все і почалося… Це була страшна ніч в моєму житті, адже інтуїцію не введеш в оману. Хлопці не дзвонили, не писали, моє серце вискакувало з грудей. Потім мені телефонували дружини та мами хлопців з батальйону, вони розповідали страшні речі, як їх бомблять, як вони гинуть. Я дзвонила комбригу й благала його щось зробити. Але… незабаром подзвонив Ілля та повідомив, що комбат загинув. А Толік зник безвісти.
Я була в ступорі й не могла в це повірити. Як загинув? Як пропав? А потім, як у сні... Комбат в труні. Мені хотілося його підняти з труни. Комбате, піднімайся! Ти не маєш права бути мертвим! Як без тебе батальйон?
Останнє фото з комбатом Сергієм Дердугою. Приватний архів
Мій стан був жахливий. У мене віднімались ноги, я не могла навіть говорити. Просто мовчала і плакала… Я не знала, що у людей може бути так багато сліз, вони просто лились з моїх очей весь час…
Я вирішила, що покину військове волонтерство, бо не витримую більше загибелі когось з моїх морських котиків. Але через тиждень після поховання комбата він мені наснився. Сергій був дуже спокійний і сумний, віні дивився мені в очі, нічого не говорив, але по його очам я зрозуміла, що він просив, щоб я не кидала батальйон.
Та я й сама вже це розуміла. Не може волонтерка з позивним «Мама» кинути своїх синочків.
Толік зник. Я ж маю знайти молодшого лейтенанта Анатолія Перепеличного!
Ми шукали його пів року. Скільки листів ми написали, стільки різних військових інституцій обійшли. Ми шукали його разом з його батьками, він у них єдиний син. Я молилася Богу, щоб Толік був у полоні. Але ні… На жаль, він загинув того самого дня — 27 травня. Його та ще одного піхотинця пізніше знайшли в підвалі в селі, поряд з яким точився той бій. Тіло Толіка було без голови. На тілі був одяг, який я йому подарувала, і хрестик, який його не врятував…
На похованні Толіка мене не було, адже я не змогла швидко повернутися в Україну з Берліна. Я знову вес час плакала і ніхто не розумів, що зі мною відбувається. Згодом я приїхала до нього на могилу в село Городківка Вінницької області. Його батьки кожного дня приходять до нього на цвинтар, кожного дня! Коли я від них їхала, мама Толіка дала мені пакет з грошима й попросила на ці гроші допомогти батальйону.
Батьки Толіка стали для мене близькими людьми. Я їх ніколи не покину.
Я пережила вже багато смертей військових. Моя душа наче зцементувалась. Мені тяжко, дуже тяжко, але я маю діяти та працювати. Заради загиблих, щоб їхня жертва не була марною. Заради живих, щоб перемогти.
Я продовжую військове волонтерство. До 18-го окремого батальйону морської піхоти додались 37-ий окремий полк зв’язку, 183-й окремий батальйон легкої піхоти, дивізіон артилерії 37-ї бригади морської піхоти. Вони, мої любочки, нагороджують мене подяками, грамотами, медалями. Звісно, мені приємно.
«Історія повторюється і ми, як колись Олександр Кошиця, розповідаємо красиво про Україну на міжнародній арені»
Заради перемоги я як президентка благодійної організації «Перший благодійний театральний фонд» працюю на культурному фронті, що ділиться на три напрямки.
Перший – це допомога митцям, які опинилися в скрутному положенні через війну. Це ветерани театру та кіно. актори, режисери, хореографи, костюмери. Якщо державні театри ще якось тримаються, держава виплачує працівникам зарплату, то приватний сектор культури та кіно знаходиться в тяжкому стані. Тому допомагаємо продуктами харчування, ліками, фінансами.
Другий напрямок — організація концертів для військових та в шпиталях. Робимо маленькі концерти для підняття духу.
Третій вагомий напрямок — культурна дипломатія.
Ще до війни, до Дня Незалежності України, ми з командою створили мультимедійну виставку «Тарас Шевченко — душа України». Виставка вийшла дуже вдалою, прем’єра відбулась в Одесі. Ми готувались до прем’єри в Києві, яка мала відбутися у березні 2022 року, але війна стала на заваді. Однак завдяки моєму партнеру в Канаді Валерію Костюку цю виставку з початку війни показали в містах Канади та США (Чікаго, Бостоні, Сан-Франциско, Лос Анджелесі, Денвері, Клівленді та Піттсбурзі).
Імерсивна виставка про Тараса Шевченка. Фото з приватного архіву
Кошти від проданих квитків ми перераховуємо на спецрахунки Національного банку України та Червоного Хреста України та на локальну волонтерську допомогу. Ми вже зібрали понад сім мільйонів гривень.
Потім на прохання Міністерства культури та інформаційної політики України наша команда зробила ще одну імерсивну виставку «Україна — земля хоробрих» про війну в Україні. Свої дві виставки ми показали в Торонто та Вінніпезі, а також у Парижі в найвідомішому імерсивному просторі Франції «Grand Palais Immersif».
Кадр з імерсивної виставки «Україна — земля хоробрих» у Парижі. Фото з приватного архіву
Культурна дипломатія передбачає використання всього, що пов'язано з культурою, мистецтвом та освітою з метою захисту національних інтересів України на міжнародній арені.
Один з яскравих прикладів української культурної дипломатії відбувся ще у 1919 році.
Тодішній голова військ і флоту УНР Симон Петлюра наказав зробити закордонні гастролі українського хору під керівництвом Олександра Кошиці з метою протидії російській пропаганді та промоції української культури й незалежності в Європі.
Закордонне турне Капели стало першим проєктом культурної дипломатії в історії України. Саме завдяки цим гастролям світ уперше почув «Щедрика» Миколи Леонтовича, а українська культура й державний престиж України здобули позитивний резонанс у 17 країнах світу. У «Спогадах» Кошиця описував, як відбувались концерти в Парижі 1919 року, де було чимало російських емігрантів, які псували афіші нецензурними написами та збирались освистати капелу, але навколо було чимало поліції (як нам це знайомо й через 105 років).
Концерти в усіх містах пройшли з надзвичайним успіхом. Західноєвропейська преса із захопленням писала про тріумф українських музикантів. Протягом 1919 — 1921 років капела здійснила вдале турне країнами Європи, а у 1922 році перетнула Атлантику аби підкорити Америку. З великим успіхом капела гастролювала по світу, тільки в країнах Південної Америки хор дав близько 900 концертів.
Українська республіканська Капела під керівництвом Олександра Кошиці під час світового турне 1919 року. Фото: Центральний держархів вищих органів влади України
На жаль, Україна в тій більшовицько-українській війні не перемогла, тому радянська влада не давала дозволу хору повернутись на Батьківщину. Олександр Кошиця переїхав до Канади у місто Вінніпег, де керував хором та став співзасновником центру української культури під назвою «Осередок».
Мене переповнює гордість, що наша команда саме разом з «Осередком» зробила імерсивну виставку про українсько-канадський центр та українських митців в Канаді. І, звісно, про Олександра Кошицю.
Цю імерсивну виставку ми продемонстрували в Торонто у вересні цього року на щорічному найбільшому українському фестивалі Північної Америки BWV Toronto Ukrainian Festival. Незабаром ми будемо демонструвати українські імерсивні виставки в Німеччині, Японії, Мексиці, Австрії та Польщі.
Історія повторюється і ми, як колись Олександр Кошиця, красиво розповідаємо важливу інформацію про Україну на міжнародній арені.
За часів комунізму в Польщі Гражина Станішевська була в опозиції, за що під час воєнного стану на початку 1980-х її навіть інтернували та заарештували. В 1989 році Станішевська — єдина жінка серед 54 учасників Круглого столу — історичній зустрічі між польською комуністичною владою та опозиційною профспілкою «Солідарність», в результаті якої опозиція отримала можливість легальної діяльності, згодом виграла парламентські вибори та провела радикальні економічні реформи.
Гражина Станішевська разом з профспілкою «Солідарність» творить історію, 1989, Фото:Tomasz Wierzejski/Agencja Wyborcza.pl
З 2014 року пані Гражина займається організацією допомоги Україні. Очолює правління Фонду «Калина», який надає українським дітям загиблих стипендії на навчання в Польщі. Організовує гуманітарні вантажі. А ще з початком повномасштабної війни вона прихистила у себе вдома вдову Героя України Ірину Ридзанич з її трьома дітьми та матір'ю. Через півтора роки жінка ухвалила рішення повернутися назад в Бучу. Зараз Гражині Станішевській 74 роки й вона продовжує надавати українцям багаторівневу підтримку. А ще вона є номінанткою першої нагороди «Портрети сестринства». Редакція міжнародного журналу Sestry заснувала премію, щоб відзначити жінок, які з початком великої війни зробили неоціненний внесок у підтримку України проти російської агресії.
«Так, ми втомилися, але допомога не припиняється, тому що вона не може припинитись»
— Ви щойно повернулися з Бучі. Що ви там робили?
— Я поїхала подивитися, як живе моя подруга Ірина — лікар, дружина загиблого Максима Ридзанича, одного з «кіборгів», як їх називають в Україні. Максим був військовим і брав участь в обороні Донецького аеропорту від російських сил в 2014-2015 роках. Оточені росіянами добровольці захищали аеропорт 244 дні. Максим мріяв повернутися додому до дружини і трьох дітей у відпустку, але загинув, рятуючи побратима й потрапивши в засідку.
Будинок Ірини в Бучі — непридатний для проживання, одна зі стін підвалу обвалилася. Тому Ірина спочатку жила з братом, а зараз мешкає в квартирі подруги, яка виїхала до Варшави, де її чоловік, фахівець високого класу, отримав хорошу роботу і контракт на три роки. Зі мною була моя подруга з часів підпільної «Солідарності» Оля Маховяк, яка теж, як і я, деякий час приймала в себе мешканку Бучі й хотіла подивитися, як її підопічна живе після повернення з Польщі в Україну. «Бєльські» бучанки (жінки з Бучі, які через війну виїхали й оселилися в польському місті Б’єльсько-Б’яла), яких завдяки Ірині після 24 лютого 2022 року до нашого міста приїхало близько 300, дуже тепло нас зустріли, розмістили, пригостили вечерею з українських страв.
Гражина Станішевська в Бучі, 2023 рік. Фото: Бучанська міська рада
— Пригадую, як на початку березня 2022 року посеред ночі до вас додому приїхала швидка допомога, яка привезла Ірину з мамою, прикутою до ліжка після перелому хребта, трьома дітьми-підлітками та песиком. Ви організували їхню евакуацію з Бучі, і вони прожили з вами півтора року…
— Це були непрості півтора року. Я живу з сестрою та її чоловіком, нам усім за 70, це не той вік, коли легко приймати нові виклики. У нас в будинку немає окремої оселі, одна кухня, одна загальна вітальня, і до нас приїхало троє підлітків. Якби в мене була власна сім'я, то мої онуки були б зараз у такому віці. Ми всі дуже втомилися. Ірина це усвідомлювала.
Понад усе хотіла повернутися додому мама Ірини. Думаю, їй хотілося побачити свого сина, який залишився в Україні, можливо, своїх друзів. Через тиждень після повернення вона померла в будинку свого сина. Карина, дочка Ірини, вивчає медицину в Києві за спеціальністю, яка не має аналогів у наших університетах, це поєднання медичної аналітики та медицини. Довгий час навчання в українських університетах проходило онлайн, спочатку через пандемію COVID-19, згодом через війну. Немало студентів-медиків були мобілізовані, навчалися в окопах за допомогою мобільних телефонів. Самі викладачі теж проводили заняття з фронту. Але зараз університет вирішив повернутися до стаціонарних занять, тому Каріні довелося повернутися з мамою. А двоє синів Ірини залишилися в Польщі. Один навчається в Кракові, другий — у Б’єльсько-Б’ялій, живе в гуртожитку.
Так виглядає дружба та взаємопідтримка між поляками та українцями. Пані Гражина (в центрі) разом з родиною загиблого українського героя. Фото: сторінка Facebook Гражини Станішевської
— Це виклики, яких не уникнути, коли вирішив прихистити біженців під своїм дахом.
— У нашому місті більшість з тих, хто приїхав і вирішив залишитися, вже мешкають в орендованих квартирах та мають роботу. Разом з тим багато людей повернулося в Україну. В перші дні війни була паніка, люди тікали, до нас, наприклад, приїжджали групи з Луцька, де дотепер був, може, один вибух, а взагалі ситуація спокійна. Більше постраждав від атак Львів. Людям із заходу України було куди повертатися, тому вони вже виїхали. Між тим повернулися також люди з центральної України, як-от Ірина, і навіть зі сходу України. У Б’єльсько-Б’ялій мешкала вчителька англійської з Бучі. Її чоловік загинув у березні 2022 року, вона його поховала на подвір'ї та втекла з дітьми до нас. Але вона теж вже повернулась…
Так, ми в Польщі втомилися, це правда, але допомога не припиняється, тому що вона не може зупинитись. Війна триває, щодня гинуть люди. Поляки це знають. Транспорт з різноманітною допомогою продовжує їздити, зокрема, на фронт. Ми плетемо маскувальні сітки і вже відправили до України їх кілька сотень. Зараз повернулися до виготовлення окопних свічок. Минулої зими ми відправили їх десять тисяч. Допомогою українцям і далі займається багато людей. Адже це необхідно.
«Минулої зими ми відправили в Україну десять тисяч окопних свічок». Фото: сторінка Facebook Гражини Станішевської
«Жінки — дуже практичні, зазвичай просять кухонну техніку, наприклад, міксер»
— Син Ірини Ренат — один із шести стипендіатів фонду «Калина», який ви заснували разом з друзями. Ця стипендія дозволяє йому утримувати себе під час навчання в Кракові. Звідки виникла ідея такої діяльності?
— Коли росіяни увійшли в Крим, а потім напали на Донбас, ми спитали себе, як насправді можемо допомогти. Адже підтримати всіх потребуючих неможливо, Україна — величезна країна. І я вирішила, що варто насамперед підтримати тих, хто втратив когось на війні. Все можна відбудувати, але життя близької людини не повернути. Тягар лягає більшою мірою на жінок, які залишилися з дітьми, а часто й з літніми батьками.
Ми почали виготовляти пакунки для таких сімей, до нас долучилися компанії та установи з усієї Польщі. Польський Червоний Хрест у Б’єльсько-Б’ялій опікувався, наприклад, родиною підприємця із Запоріжжя, який згорів у підпаленому росіянами автомобілі. Без батька залишилось п’ятеро дітей.
Я опікуюсь сім'єю Ірини з 2016 року. Першу посилку відправила їй до Різдва. Згодом вона допомогла мені знайти тих, хто більше за інших потребував допомоги. І ми створили 120-130 польсько-українських партнерств за принципом «від родини-родині»: готуємо посилки на основі конкретних потреб цих родин і відсилаємо. Запитуємо, чого бракує цим людям та про що вони мріють. Жінки — дуже практичні, зазвичай просять якусь кухонну техніку, наприклад, міксер.
Якось одна з жінок сказала нам, що не потребує посилок, але просить допомогти її дочці навчатися в Варшаві, адже сама не може оплатити проживання та навчання в Польщі. Так вона стала однією з перших наших стипендіанток. «Калина» створювалась також з думкою про науковців, які прагнуть обговорювати складні теми польсько-української історії. Маємо вже дві книги, які скоро вийдуть друком. Одну написала політолог із Польщі, це книга про історію польсько-українських стосунків. А другу написала українка, також політолог. І це вже футуристична книжка про те, якими можуть бути польсько-українські відносини у 2050 році. Подібна література дуже популярна в США, адже її сенс не в тому, аби здійснити прогноз, а в тому, щоб розпалити дискусію. Ми повинні почати говорити про те, для чого нам потрібна Україна, що ми можемо зробити разом, чого ми можемо разом досягти. Такої дискусії дуже бракує.
Нам нелегко, тому що фонд отримує гроші, в основному, від зборів у Facebook. І я почуваюся незручно просити у людей гроші, адже знаю, що сьогодні кожен когось підтримує.
— Такі стипендії можуть бути державною програмою.
— Це й має бути державна програма. Ну, даємо ми людям притулок та їжу, але що далі? Якщо людина черговий місяць сидить у центрі біженців і нічого не робить, то в неї починається депресія. Людей потрібно негайно чимось зайняти, відправити на курси польської, запропонувати професійні курси, щоб полегшити пошук роботи. Те саме, до речі, стосується біженців з інших країн, зокрема тих, хто прибуває до нас з Близького Сходу, Африки, Білорусі чи Словаччини. Викидання їх з життя — це не тільки негуманно, але й безглуздо з огляду на брак робочої сили та процес старіння населення. Мають бути створені такі центри для біженців, де люди проходили б перевірку в гідних і безпечних умовах, а далі отримували перші пропозиції щодо роботи.
Коли по всій Україні почалася війна, підприємці міста Б’єльсько-Б’яла дуже боялися, що їхні українські працівники позвільняються, адже поїдуть воювати за батьківщину. Тоді вони запропонували перевезти до них їхні сім'ї, тільки б вони не їхали. Бо правда в тому, що українці часто погоджуються виконувати роботу, яку не хочуть робити поляки, та ще й працюють за меншу плату. Подібна ситуація з переселенцями з інших країн. Замість боятися біженців, давайте нарешті побачимо можливості, які дає нам їхня присутність. Ми привезли в Б’єльсько-Б’ялу кілька афганських сімей, евакуйованих нашими солдатами після захоплення країни Талібаном. До їх підтримки долучилася велика група людей, зокрема, Галина Бялковська, також колишня опозиціонерка. Кожен з цих людей зазвичаївся й працює. Мудра допомога вимагає створення плану, який принесе користь обом сторонам.
— Якщо я й чую незадоволені відгуки про українців, то вони, в основному, стосуються чоловіків. Адже втекли, не воюють...
— Буває по-різному. Останнім часом у групах, які приїжджають до нас, багато 17-річних хлопців. Ймовірно, вони хочуть встигнути виїхати до мобілізації. Але я також знаю випадок у родині з Бучі, коли хлопець тільки й чекав, поки йому виповниться 18 і він зможе не питати в матері дозволу, повернутися в Україну та воювати. Обставини у кожного свої, поляки не поводилися б інакше.
У місті Б’єльсько-Б’яла завдяки підтримці міської влади діє Центр іноземної інтеграції MyBB, де ми навчаємо переселенців польської, надаємо юридичні консультації, проводимо заняття для дітей тощо. Усіма цими заходами займається українка Уляна, яка вже майже шість років живе в нашому місті. Її чоловік також рік тому жив у Польщі, але вирішив повернутися та воювати. Він загинув дорогою на фронт, гасячи трав'яну пожежу, що вийшла з-під контролю…
— З чого почалася ваша участь у допомозі Україні?
— Це почалося, коли я ще була в Сеймі. Тоді українці зі Львова сповістили нас, що місцевий пам’ятник Адаму Міцкевичу в жахливому стані. І кілька років потому ми з моїм другом Здзіславом Качоровським опікувалися цим пам’ятником. Пізніше, коли я вже працювала в Європарламенті, то завдяки Броніславу Геремку потрапила до групи співпраці між Європейським Союзом та Україною. Тоді я подумала, що якби ми, поляки, змогли налагодити хорошу співпрацю з Україною та привести її до ЄС, то разом становили б чи не головну силу європейської спільноти. Але це не станеться просто так. Ми мусимо над цим працювати, аби отримати розуміння та підтримку суспільства по обидва боки кордону.
Титульне фото - Гражина Станішевська, 10.04.2019, фото: Grzegorz Celejewski
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
.jpg)
