Блоги

Перша частина заголовку в цьому тексті сформована не для «клікабельності», а тому що справді є такий напрямок перспективних робіт, які ведуть зараз ВПС США, але про це ми трохи нижче поговоримо. Але навіть якщо хтось із читачів оцінить, що це таки просто «клікабельність», то це теж буде добре. Якби людство не сперечалось про технології, то їхній розвиток не рухався би вперед. А надто — про той самий штучний інтелект, який у нашій оборонній війні проти РФ отримує все більше поширення та наочно показав свою дієвість на прикладі використання ударних дронів. 

У нашій ситуації дискутувати про технології взагалі життєво необхідно, бо раз ворог переважає у кількості живої сили та інших ресурсів, нам треба брати асиметричними засобами. Тому, справді, не тільки борщ треба вносити до переліку спадщини ЮНЕСКО.

Тим більш, у мене самого виникла думка про певну дискутабельність, коли намагався коротко окреслити поняття «штучного інтелекту». Логічно ж все «окреслити одразу на березі», перш ніж продовжувати розмову, але далі є навіть кілька «але». Можна було б визначити, що «штучний інтелект — це програмне та апаратне забезпечення, яке може виконувати роботу замість людини на полі бою». Але ж, наприклад, для управління дроном із «машинним зором» людина однаково потрібна.

Казати, що «штучний інтелект спрощує завдання на полі бою», не зовсім підходить. Бо ця технологія вручає людини можливості, які раніше ніхто не бачив, але і покладає раніше не бачену відповідальність також

А чому почали саме із дронів?

Думаю, кожен із вас, дорогі читачі цього тексту, ставив собі це питання. Бо усі ми — люди західної культури, котрі виросли в понятті про загрозливість та водночас всесильність штучного інтелекту при використанні для військових цілей. І для нас ідеальною взагалі є картина, коли війну між собою ведуть виключно роботи, а людині взагалі не треба бути на полі бою, роботу оператора можна буде виконувати навіть за кількасот кілометрів від лінії боєзіткнення.

Але, як то кажуть, «де вхід — там і вихід». І він полягає в тому, що до лютого 2022 року в цивілізованих країнах штучним інтелектом для військових завдань системно не займались якраз через страх, що все може вийти з-під контролю. Крім того, не було такого інтенсивного використання боєприпасів та засобів РЕБ з обох сторін війни (у нас просто прийнято прибіднятись про власні успіхи в радіоелектронній боротьбі). Саме так і вийшло, що українські захисники виявились першими у воєнній історії, яким для завдань оборони довелось поєднувати дві речі — дрони як імпровізований засіб ураження і штучний інтелект як технологію, яка покращує точність влучання.

Штучний інтелект сам по собі не виникає, його потрібно окремо вчити під бойові завдання. Тому поки що і в першу чергу це про «машинний зір» на дронах, який дозволяє наводитись на техніку чи піхоту ворога без участі оператора та при шаленій протидії РЕБ

Звісно, що це аж ніяк не «стеля» по технологіям навіть зараз. І тут якраз доречно згадати про F-16 зі штучним інтелектом, згаданий у заголовку цього тексту.

Річ у тім, що з 2020 року ВПС США ведуть програму ACE з використання штучного інтелекту для війни в повітрі. І якраз нещодавно стало відомо, що восени 2023 року відбувся перший навчальний повітряний бій, учасниками якого стали пілотований F-16 та його безпілотний «брат», якого назвали X-62A VISTA. Для самих американських військових тут було важливо перевірити, що штучний інтелект цілком сам може керувати літаком та вести повітряний бій, навіть якщо при цьому на борту X-62A VISTA сиділо два пілоти для «підстраховки». 

Ну, а ми тут для себе можемо взяти планку, що можна йти і в напрямку створення безпілотних перехоплювачів рашистських ракет та «Шахедів», і цими перехоплювачами теж керуватиме штучний інтелект. 

Про всяк випадок ще один концептуальний момент. Будь-яка сучасна зброя відрізняється не тільки технологічністю, але й поняттям про її зловісність також. Відповідно, чим більше ми будемо писати із захопленням про будь-які власні успіхи зі штучним інтелектом на полі бою, то більше надихатиме наших розробників — і взагалі-то ще більше лякатиме наших ворогів, яким це все потім летітиме на голови. 

Ба більше, самі російські «військові теоретики» визнають — низька якість підготовки особового складу є їхньою традиційною проблемою, саме тому там така постійна фіксація на «аналоговнєт». Але що цікаво, відомі ворожі розробки зі штучного інтелекту обмежуються «машинним зором» для «Ланцетів» та окремих типів FPV-дронів.

Як перемогти «людський фактор»

Можливо, ми ще не до кінця знаємо про реальний рівень успішності, з яким наші захисники використовували штучний інтелект для протидії агресору. Наприклад, авторитетний західний аналітичний центр IISS стверджує, що наші військові ще з другої половини 2022 року використовували таку технологію для відбиття російських кібератак на нашу критичну інфраструктуру, для планування контрррозвідувальних заходів і, найцікавіше, для збору та узагальнення даних, як на російських окупантів впливали ракетні удари з HIMARS під час боїв за звільнення Херсона. Виходить так, що «штучний мозок» давав поради, як планувати ракетні обстріли по ворогу, а бійці ЗСУ їх напрочуд ефективно використовували.

І що цікаво, саме приклад Збройних сил України з використання штучного інтелекту аналітики з IISS називали як позитивний

Бо що виявилось негативним, це здивує всіх. Перед 7 жовтня 2023 року ЦАХАЛ уже мав кілька автоматизованих систем управління військами, в основу яких було покладено штучний інтелект. Такі системи здатні «підказувати» найбільш пріоритетні цілі для удару та навіть комплексні рішення для дій на полі бою. Однак, як стверджували аналітики IISS, ізраїльські офіцери такі підказки переважно ігнорували, чим і створили собі цілий комплекс проблем. Цей приклад підкреслює, що штучний інтелект на сучасному полі бою може дати досі небачені можливості, але й заодно вимагає небаченої досі відповідальності. 

Але з цього всього виникає ще один висновок. Нам ще тільки належить створити усі необхідні можливості на основі штучного інтелекту, що призведуть до повного звільнення наших земель від російських окупантів. Однак Україні це під силу як нікому в світі.

Одне із найважливіших для себе відкриттів я зробила на «американській гірці» у парку розваг PortAventura поблизу Барселони. Не пам’ятаю вже, навіщо полізла туди «на слабо» із такими ж переляканими друзями, які підбадьорювали одне одного, погано гамуючи дрижаки. Може, саме для цього життєстверджуючого досвіду. 

Так от, у момент, коли вагончик фатально заходив на найкрутіший віраж, від власних криків уже пересохло в роті, а від чужих — заклало ліве вухо, я раптом дуже чітко уявила себе капітаном цього корабля. І не просто уявила, а впевнено взялася за штурвал — так, наче мала за спиною сотню бойових вильотів.

То що мені тих нещасних вісім «мертвих петель», хоч і найвищих в Європі гірок із вільним падінням заввишки у 78 метрів?

Це спрацювало. У момент, коли ближче до кінця подорожі реакцію відвідувачів атракціону фотографували автоматичні камери, я добре усвідомлювала, хто саме веде і саджає цей повітряний корабель. Тому і на фото вийшла цілком пристойно — не з виряченими від страху очима, а з легенькою усмішкою досвідченого пілота-професіонала.  

Із досвідом мами, яка виховує дітей самотужки, — так само. Може бути складно і тривожно, і забагато незнайомих кнопок на пілотажній панелі.

Головне, вчасно нагадувати собі, хто на цьому облавку капітан, в чиїх руках штурвал. І не забувати заряджати власну батарейку, звісно 

Соло-мама — термін із соцмереж, який увійшов у наше життя на заміну поняттям «мати-одиначка», «розвєдьонка» або «женщіна з прицепом», від яких нещадно віяло «радянщиною» і дуже поганим тоном. З початком повномасштабної війни лави тимчасових соло-мам поповнили сотні тисяч українських жінок за кордоном. Їм нині особливо важливо перебувати у ресурсному стані. Це стан, який дозволяє не лише покрити базові потреби, а й дає достатньо енергії на взаємодію із дітьми, планування свого життя, організацію хобі. Зрештою, і на такий важливий час без дитини.

Це та сама киснева маска, яку так настирливо рекомендують одягати завжди спершу на себе

— Психіка жінок, які залишилися одні з дітьми, а додатково ще пізнали досвід війни або життя в окупації, дуже вразлива, — каже психологиня Олена Кузнецова, яка працює з українськими жінками і дітьми у Centrum Edukacji i Rozwoju у Варшаві. — До досвіду, коли все менеджерити і вирішувати повинна лише ти, додалися нові виклики. Кожна жінка реагує на це по-різному — хтось завмирає, ставлячи життя на паузу до кращих часів, а хтось — живе його тут і зараз, вирушаючи на екскурсію і в басейн. 

Психологиня радить концентруватися на власних відчуттях, прислухатися до себе і якнайчастіше запитувати, що мені зараз важливо? Щоб перебувати у ресурсному стані, важливо дбати про себе і свій власний простір — нехай навіть тепер він настільки обмежений, що спростився до ліжка і приліжкової тумбочки. 

Утім, зазначає Олена Кузнецова, українські соло-мами найчастіше демонструють неабиякі приклади витривалості й кмітливості. А ще вони чудово виручають одна одну.

Мені це нагадує невидимий жіночий рух, для якого немає кордонів. Поки писала ці рядки, у стрічці Facebook вигулькнув пост-пропозиція. Соло-мама писала про заплановану поїздку на травневі свята. Й одразу ж запропонувала чудову можливість для іншої жінки з дітьми – безплатно пожити в їхній квартирі в Амстердамі. Коментатори були розчулені й вдячні. Після того побачила, як інша мама у стрічці сповіщає про омріяну подорож до Нідерландів, яка ось-ось мала здійснитися. Розумію, що вони знайшли одна одну.

Усміхаюся такому колообігу добра у природі. Утім, для соло-мам це — майже звична справа

— Делегування, взаємовиручка — це коли одна бавить дітей, а інша тим часом має «вікно» для навчання, роботи, прогулянки. А потім вони міняються — чудовий вихід для самотніх мам, — каже психологиня й пригадує, що у Польщі українські соло-мами найчастіше об’єднуються, аби разом винаймати житло, по черзі залишатися із дітьми, давати одна одній час на себе. 

Наповнена й ресурсна мама краще допоможе дитині відрефлексувати переживання, пов’язані з війною, добере правильні слова й закладе підвалини того, щоб дитяча нервова система повернулася до норми якнайшвидше. 

«Мамо, я пишаюся тобою!», — відгук доньки став найкращою мотивацією для Оксани. Вона уклала «Дитячий путівник Амстердамом» із 115 найцікавіших місць для дитячого відпочинку та рекомендацією за віком. І він точно покращить вікенд туристів.

«Знаєш, мам, твої бантики і стрічки виглядають найкраще», — поділилися з Анастасією її доньки-школярки, і вона стала власницею невеличкої ятки із унікальними прикрасами і біжутерією ручної роботи у центрі Кракова.  

Українські соло-мами надихають і надихаються, сміливо беручись за штурвал власного літака.

І хоч розраховувати у ці складні часи можуть найчастіше лише на себе, зате й самі складають унікальний маршрут, налаштовуючись на довгий і щасливий політ

За кілька тижнів до цьогорічного Великодня фейсбук підкинув спогад. Кілька світлин зі Страсної суботи-2020. Страшний ковідний Великдень. Принаймні, він таким нам тоді видавався — наче то найстрашніше, що могло з нами статися. Втім, на фото — щасливі ми і красиві не куплені, а перші власноруч спечені пасочки на нашій затишній бучанській кухні. Я вже не пригадую, як прийшла ця ідея — самим спекти паски, бо не дуже люблю, а, чесніше буде сказати, боюся всього, що пов’язане з тістом. Але, мабуть, безвилазне сидіння по хатах, на яке нас прирік невідомий на той момент вірус Covid-19, було таким гнітючим, що взятися за тісто — то був непоганий спосіб зняти пандемійну напругу, щоб бути думками тут і зараз. І він спрацював. 

— Слухай, тут щось не так. Я його мну, мну, а воно ніяк від рук не відлипає, — переживав чоловік. 

— Значить, мало і погано місиш. Продовжуй! Бабуся моя казала: що довше місиш — то ніжнішою буде паска, — заспокоювала я. 

— Нащо воно вам здалося?! Замовили б паску в пекарні чи цукерні і мали б чистий спокій. Все одно ж не підете кошик святити, бо не можна — зовсім не підбадьорювала нас тоді ще підлітка моя пасербиця Тереза. А підлітки — вони такі скептики.

— Але це ж інше, — в один голос відповідали ми, — хоча б так створимо собі святковий великодній настрій. 

Цьогоріч я пробую його відшукати і не знаходжу. Дивлюся на ці фейсбучні фотонагадування, але вони лише ятрять душу. Ось ми втрьох сидимо у своєму домі, одягнені так, як би зодягнулися до церкви святити паски — у вишиванках. У руках — великодній кошик під вишитим рушником. І лише респіратори на обличчях зраджують, що той Великдень — не такий, як усі попередні.

«Наступного року хочу згадувати цей Великдень, як щось, що було та й загуло», — підписала я тоді знимку. Боже, а тепер дивлюся на неї і думаю, що була б не проти повернути те, що загуло!

Першого Великодня великої війни ми постановили, що москалеві не вдасться відібрати у нас свято. Вже кілька тижнів, як Буча на той момент була деокупована. Тож врешті ми довідалися, що сталося з нашим будиночком. Російська окупація лишила на ньому шрами, але не знищила. І це втішало. Дім моїх батьків на заході України, тим часом, став таким собі приймаючим хабом: для нас і наших київських знайомих. Тому хотілося поділитися з ними паскою, а ще домашнім затишком і відчуттям свята.

Другого Великодня великої війни ми постановили, що москалеві не вдасться відібрати у нас традиції святкування. Тож уперше спекли таку паску, як прийнято на заході України — як пекла моя бабуся: без жодних прикрас і білої помадки. Верхівка мала бути лискучою, не підгорілою, гладкою, без жодної тріщинки. «Зразу видно, наскільки вправна господиня», — щороку, оглядаючи паски в чужих кошиках, нашіптувала моя бабуся. Хоча тепер із власного досвіду я знаю, що ідеальність верхівки паски залежить не лише від майстерності господині, але й від майстерності виробників газових чи електропечей. 

А на третій Великдень великої війни я працюватиму. Вже з самого ранечку в етері телеканалу «Еспресо» розпитуватиму, як минула Великодня ніч у різних куточках України. За інших обставин, мабуть, засмутилася б, дізнавшись, що поки інші святкують — буду на роботі. Але не цього разу!

Цього разу навіть втішилася, що маю офіційне «звільнення» від свята, до якого ніяк не можу відшукати відповідного настрою. Те, що я так раніше любила, — викликає смуток

Один мій знайомий якось зізнався, що він не любить Різдво і Великдень. Було то ще в часи до повномасштабного вторгнення і навіть до Революції Гідності. 

«Як? Невже таке можливо? Чому?!» — випитувалась я. А тому було просте пояснення. Його бабуся, як тільки вони збиралися за Святвечоровим столом чи на Великодній сніданок, завжди заходилася слізьми. Щоразу вона згадувала, як колись велика родина з’їжджалася на свята до їхнього помешкання у центрі Львова (звідти одного дня їх на вулицю вигнали совєти). Вона згадувала тих родичів, яких совєти заслали в Сибір, звідкіля ті вже не повернулися. Вона згадувала тих родичів, хто чинив совєтам спротив і кого ті замордували в лісах. Тож Різдво чи Великдень щоразу нагадували їй, якою великою могла бути їхня родина. Могла, якби не російські окупанти. Сьогодні я цю бабусю знайомого дуже добре розумію. Думаю, що й він теж.

Родинні свята — найсвітліші, найтепліші, найрадісніші. Але родинні свята у час великої війни перетворюються у болючі нагадування про те, як було і як уже не буде. Адже хтось із родини вже не сяде за стіл… Адже дому, який у такі дні збирав усіх, уже може не бути… І як тоді веселитися, коли комусь зовсім не до свята?

А як у вас зі святковим настроєм? Де його шукаєте? Напередодні цьогорічного Великодня я буквально замучила цими запитаннями своїх рідних, друзів, співробітників. Зрештою, поцікавилася про це в прямому етері у наших гостей —  волонтерів, військових, політиків. І більшість відповіла: «Ніяк!».

Я щиро радію за тих, хто його в собі віднайшов. Тішуся, коли бачу репортажі про те, як діти і дорослі, від Заходу і до Сходу країни малюють писанки. У 90-х роках минулого століття, коли була школяркою, цю традицію взялися відновлювати окремі ентузіасти. Тоді мені це здавалося марною справою.

Якось не вірила, що вся Україна після десятиліть совєтської заборони на святкування Великодня візьме в руки писачки і навчиться виводити воском древні орнаменти. А воно он як вийшло!

Я тішуся, коли у стрічці фейсбуку чи інстаграму, попри все, з’являються фотозвіти паска-челенджів. Із задоволенням розглядаю кожну, хто як прикрасив, що нового вигадав. Та що тут казати, я навіть радію, як натрапляю на суперечки, яка паска є більш українською: з білою помадкою чи без неї. На щастя, суперечки про те, чи можна в Україні паску називати кулічем, принаймні, в моїй фейсбучній бульбашці залишилися в минулому! Я щиро радітиму світлинам із освяченими кошиками, розглядатиму кожен як витвір мистецтва.

Але сподіваюся, що Ісус пробачить мені невимиті вікна у зйомній квартирі, неспечену паску і відсутність великоднього настрою. На третій Великдень список знайомих, хто здобув життя вічне і чекає на воскресіння, став надто великими

Мій традиційний великодній кошик:

Паска — символ Воскресіння і Небесного Царства;

Яйця, писанки і крашанки — символ нового життя і відродження;

Кільце ковбаси та шинка — на знак душевної радості;

Масло і солона сирна плесканка — як правило, прикрашені листочками букшпану (самшиту), які викладають у формі хрестика;

Сіль — символ повноти і достатку;

Хрін символізує міцність і незламність людського духу;

Свічка — вічне світло;

Гілочка букшпану (самшиту) — як символ вічного життя;

Вишитий рушник символізує життя і долю.

Так, це суб’єктивний погляд з української дзвіниці. Проте це погляд людини, яка намагається зрозуміти значення польсько-українських відносин для безпеки Балто-Чорноморського регіону та Європи в цілому.

У квітні ми згадуємо Смоленську трагедію — падіння літака Ту-154 на території Росії у 2010 році, в якому перебували президент Польщі Лех Качинський з дружиною та ще дев’ять десятків представників польського істеблішменту. Вони прямували до Катині, щоб вшанувати пам’ять страчених сталінським режимом офіцерів Війська Польського. Загибель президента країни та низки його соратників стала потужним випробуванням для Польщі, проте не менш вагомий наслідок трагедії — безпрецедентна ситуація навколо самого літака, який зазнав катастрофи. Росія досі відмовляється видати Варшаві його залишки, ігноруючи норми міжнародного авіаційного законодавства. 

У польському суспільстві суперечки навколо трагедії 2010 року дещо зменшили гостроту, проте не зникли остаточно. Вони і не зникнуть, адже дозволяють привертати до себе увагу. Проте для нинішнього стану відносин між Польщею та Росією важливішу роль відіграють інші чинники.

Наріжні камені загрози

 Перш за все, як не парадоксально, це ревниве ставлення Путіна до ролі історії у житті польського суспільства. Російський диктатор ще наприкінці 2019 року назвав посла Польщі у нацистській Німеччині Юзефа Липського «сволотою та антисемітською свинею» та публічно натякав, що провина поляків за Голокост є навіть більшою за нацистську. Подібні маніпуляції для господаря Кремля не є чимось дивним — і вони спираються на складні сторінки історії Польщі.

Однак маємо наголосити: Путін свідомо маніпулює, змішує грішне з праведним

По-друге, Польща доволі послідовно позиціонує себе як головна союзниця США в Європі, причому робила це як за президентства Дональда Трампа (той прилітав до Варшави у 2017 році освятити старт Тримор’я), так і за правління Джозефа Байдена. Останнього у березні 2024 року відвідали президент Польщі Анджей Дуда та прем’єр Дональд Туск, що виглядало тріумфом національних інтересів над персональними амбіціями. Про причини такого візиту у парному форматі — трохи нижче.

По-третє, Польща претендує на лідерство у Балто-Чорноморському регіоні. Можливо, зі зміною владної команди ці амбіції стали артикулюватися менш публічно, проте потенціал країни та фінансові вливання з боку Європейського Союзу підштовхуватимуть Варшаву до більш активних дій. Спокуса завдати показового удару по Польщі є для Кремля очевидною. 

По-четверте, з початком широкомасштабного вторгнення Росії в Україну Польща суттєво відкоригувала свою східну політику, перетворившись для України у надійний тил. Обсяги наданої військової техніки та своєчасність її постачання Києву були надзвичайно важливими у перші місяці вторгнення РФ, як і щира адвокація з боку президента Дуди європейської та євроатлантичної інтеграції України. Польща попри подальше розчарування власного істеблішменту в контактах з українською владою зуміла реально допомогти Україні, нагадавши про стратегічне партнерство. Його статус, до речі, формально не змінився, попри кризу з блокуванням перевезень на польсько-українському кордоні та помітне похолодання відносин між Києвом та Варшавою. І після ухвалення Конгресом США рішення про надання Україні військової допомоги транзит територією Польщі має особливе значення.

Заради справедливості зауважимо, що про проблеми з доставкою військових вантажів мова не йшла і раніше

Наголошу: Росія раз по раз випускає по Польщі отруйні пропагандистські стріли, приписуючи їй на вищому рівні прагнення захопити західноукраїнські області як компенсацію за Волинську трагедію. У цьому сенсі слова Радослава Сікорського «Львів — це Україна!», вимовлені українською під час експозе міністра закордонних справ Польщі у Сеймі, стали чіткою асиметричною відповіддю. Проте вони не зняли всіх питань. 

Гримаси демократії. Польський варіант

Після парламентських виборів у Польщі атмосфера в країні залишається складною. З одного боку, представники правлячої коаліції прийшли до владних кабінетів з обіцянками посадити своїх попередників. Найгостріше це проявилося у січні 2024 року, коли двох колишніх керівників МВС, Маріуша Камінського та Мацея Вонсіка, звинувачених у перевищенні владних повноважень, затримали просто у президентському палаці. Згодом вони були помилувані Анджеєм Дудою. Нова коаліція також наводить лад у суспільному телевізійному та радіомовленні. Не варто забувати, що «Право і справедливість» отримала першість у парламентських перегонах і сьогодні має у фракції третину голосів депутатів Сейму. Відтак протистояння між соратниками Дональда Туска та Ярослава Качинського нагадує штовханину з перманентними ударами нижче поясу. 

Під час парламентської кампанії Військо Польське було частково втягнутим до політичної боротьби. Невипадково начальник Генерального штабу Раймунд Анджейчак подав у відставку за тиждень до голосування на парламентських виборах. Оприлюднення планів захисту Польщі від 2011 року не допомогло міністру оборони Маріушу Блащаку зберегти свою посаду, як і його соратникам з «Права і справедливості» —  залишитися біля владного стерна. Закупівлі південнокорейського озброєння, які виглядали обґрунтованими у 2022 році, швидко обросли скандальними деталями, й аналоги американської військової техніки почали нагадувати валізу без ручки. 

Візит Дуди та Туска до Вашингтона мав продемонструвати наявність порозуміння у Варшаві та дозволив їм привезти кредит розміром у 2 мільярди доларів для закупівлі ударних американських гелікоптерів 

Блокування перевезень на польсько-українському кордоні продемонструвало не лише вплив з боку Росії на відносини між стратегічними союзниками. Ситуація дозволила зробити чіткі висновки: уряд Дональда Туска, попри гучні заяви, не наважився у переддень місцевих виборів активно діяти проти представників «Конфедерації» — попри шкоду, завдану ними двостороннім відносинам. 

Пряма загроза

Самопроголошений президент Білорусі Олександр Лукашенко має відомого заручника — члена Союзу поляків Білорусі, журналіста Анджея Почобута, який понад три роки перебуває за гратами. Нещодавно йому дозволили побачення з Анжелікою Борис, яка також була жертвою репресій проти польської меншини Білорусі. Лукашенко протягом останніх років зробив низку суперечливих заяв щодо Польщі та Литви, з якими увійшов у клінч у 2021 році, під час міграційної кризи на території Білорусі. Відданий союзник Путіна тоді зробив максимум, щоб відволікти увагу від військових приготувань Москви до вторгнення в Україну, — і йому це вдалося.  Лукашенко то звинувачує Польщу у агресивних намірах, то стверджує, що не має намірів воювати з нею. 

Торік відбулася низка вагомих для безпеки регіону подій. 25 березня 2023 року Путін оголосив про розміщення на території Білорусі тактичної ядерної зброї. Лукашенко хіба не танцював публічно від цієї звістки, хоча можливість керувати ядерним арсеналом удвох — небезпечна ілюзія білоруського диктатора. Торік білоруські льотчики пройшли у Росії навчання з поводження з ядерними боєприпасами, а на озброєнні ЗС Білорусі опинився дивізіон ракетних установок «Іскандер», які можуть використовувати ядерні боєголовки. Білорусам, до речі, передали ті самі пускові установки, з яких обстрілювали територію України у 2022 році. Кремль навмисне передав озброєння, з якого вбивали українців. 

Замість бліцкригу

Днями виповниться 800 днів початку широкомасштабного вторгнення Росії в Україні. Попри захоплення майже 20% території найбільшої європейської держави Кремль не може похвалитися тим, що перетворив Україну на підконтрольну територію. Тому вірогідним виглядає наступний сценарій.

Інавгурація Путіна традиційно поєднується з святкуванням дня перемоги над нацизмом у Європі (це, зауважу, не заважає росіянам запозичати різноманітні практики гітлерівців, включаючи вбивства полонених та викрадення дітей). Побєдобєсіє цього разу буде підсилюватися терактом у «Крокус Сіті Холі», де вище політичне керівництво Росії проігнорувало заяви ІДІЛ та розгледіло «український слід».

Проте буде помилковим вважати, ніби Росія змінить статус «спеціальної військової операції» на повноцінну війну проти України, адже це буде означати визнання паритету двох найбільших пострадянських республік за нормами міжнародного права. На це Кремль йти напевне не збирається

Куди більш вірогідним видається спроба Кремля дати геополітичного ляпаса одній з країн НАТО. Швидше за все, використовуючи для цього територію Білорусі, адже в такому разі Путін зможе завбачливо сховатися за спиною Лукашенка. Навряд чи мета Росії розв’язати Третю світову війну. Куди більш вірогідним видається показовий прорив периметру кордону та демонстрація готовності застосувати тактичну ядерну зброю. За розрахунками Москви, це спричинить внутрішню кризу Північноатлантичного альянсу та призупинить надання допомоги Україні, що дозволить росіянам прискорити наступ. 

Що у цій ситуації робити Польщі? Очевидно, підняти швидко рівень боєготовності Війська Польського буде складно, а перекидати армійські підрозділи ближче до кордону може бути пізно. Тому потрібно забезпечити консолідацію суспільства та політикуму, зрозуміти ступінь загрози та напрацювати механізм отримання допомоги від партнерів.

Передчуття війни — важкий виклик для будь-якого суспільства, однак усвідомлення загрози має допомогти підготуватися до відсічі

Колишня уродженка села Носівка на Чернігівщині стала об'єктом критики після дружніх фото з відомою трампісткою Марджорі Тейлор-Грін та кількох правок, якими вона пропонувала прибрати частину допомоги Україні з ухваленого законопроєкту спікера Палати представників Майка Джонсона на майже 61 мільярд доларів. 

У мережі Х Спартц писала, що не готова голосувати за виділення будь-якого іншого фінансування для Києва, окрім як на постачання зброї. Це звучало так, що вона не підтримує «надсилання грошей українському уряду – тільки летальну допомогу». 

Урешті допомогу для України проголосували, хоча проти було аж 112 республіканців. Однак усі запамʼятали лише кейс та заяви етнічної українки. 

У 2020 році Спартц, яка до заміжжя мала питомо українське прізвище Кульгейко, — тріумфально пройшла в Палату представників від одного з округів штату Індіана. Тоді українські ЗМІ масово висвітлювали історію українки, яка досягла нечуваного успіху на чужині і стала яскравою зіркою Республіканської партії. 

Після повномасштабного нападу Росії на Україну Вікторія Спартц одною з перших політиків США закликала американських чиновників всіх рівнів до посиленої підтримки України на тлі російської агресії. 

У промові до Конгресу за 2 березня 2022 року політикиня вперше назвала війну РФ проти України «геноцидом»:

— Я думаю, що нам потрібно зрозуміти ситуацію в Україні. Це не війна. Це геноцид українського народу божевільною людиною, яка не може зрозуміти, що український народ не хоче бути з Радянським Союзом.

Це бійня. Це вбивство українського народу. А вільний світ стоїть і дивиться. Скільки Путін уб’є? Ну, я вам скажу: він уб’є всіх, і скільки зможе, якщо ми щось з цим не зробимо 

Важливий момент — саме тоді, під час цієї промови, левовий шмат Чернігівщини був в окупації — і це додавало важливої переконливості словам американської конгресвумен. 

Далі Спартц була однією з перших, хто закликав Байдена передати Україні ATACМS. Вона була одним з символів боротьби за надання допомоги серед республіканців, була поряд з президентом США під час підписання ленд-лізу. А ще здійснила шість візитів разом із колегами-конгресменами на лінію фронту. 

Уже тоді Офіс президента був не у захваті від того, що міські голови Дніпра та Одеси — Борис Філатов та Геннадій Труханов — особисто зустрічаються з американською політикинею і домовляються з нею про допомогу напряму. Тоді мери  отримали перше попередження від вищого політичного керівництва, що краще не перебирати на себе лаври переможців війни, бо, мовляв, герой має бути один. 

Однак у липні 2022 року, коли Захід почав розуміти, що російсько-українська війна всерйоз і надовго, постала мова про перші серйозні збройні пакети.

І тут стало зрозуміло, що у Спартц є особистий конфлікт із Андрієм Єрмаком

Все почалось із листа представниці Палати представників від 9 липня 2022 року, де вона вимагала у президента США Джо Байдена надати пояснення щодо процедур нагляду, пов’язаних із керівником Офісу президента України.

У цьому листі є коротка згадка про нібито наявність «різноманітної розвідувальної інформації щодо дій пана Єрмака в Україні та його імовірних зв'язків з Росією»:

— Пан Єрмак викликає багато занепокоєнь у низки людей у США і за кордоном, вважається, що про нього високої думки ваш радник із національної безпеки Джейк Салліван.

Українське МЗС, у відповідь на цю заяву, звинуватило Вікторію Спартц у спробі «підіграти російським наративам». Та, у свою чергу, не стала мовчати, навпаки — закликала Єрмака подати у відставку: 

— Якби він був державним діячем, як людина з і без того сумнівною репутацією, він би подав у відставку цієї зими, запевнивши українське керівництво в тому, що жодного нападу з боку Росії не станеться, що знизило готовність України. Однак ніколи не пізно вчинити правильно.

Тодішній головний голос Банкової — Олексій Арестович — знайшов винуватих таких заява. В інтерв'ю російській ліберальній пропагандистці Юлії Латиніній — він заявив, що Спарц накрутили мер Дніпра Борис Філатов та Андрій Білецький — легендарний командир 3-ї штурмової бригади. З обома Спартц мала привітні та тісні робочі контакти. 

Цей особистий конфлікт політиків став впливати на позицію Спартц щодо України. Вже згодом конгресвумен стала одним з найбільших критиків української влади і надання Києву допомоги без належної підзвітності

Утім вона критикувала Байдена за повільне надання допомоги та звинувачувала у надмірній політизації, мовляв, варто було початково іти по процедурі ленд-лізу, а не гратися в контрольовану ескалацію. Далі варто пояснити, чому деякі пункти риторики нинішньої Спартц збігаються з позицією Дональда Трампа. 

В інтерв'ю за травень 2022 року вона публічно заявляла, що не підтримує позицію свого лідера щодо України. Однак тут варто нагадати, що етнічна українка не є українським депутатом, вона — американська політикиня, яка підзвітна своїм консервативним виборцям з 5-го округу штату Індіана. Її округ — заселений фермерами, які займаються кукурудзою та свинарством, вважається найбагатшим в цьому штаті за середнім доходом мешканців.

Останні 30 років на виборах в Палату представників тут перемагають республіканці, а вибори президента у 2016 та 2020 роках тріумфально вигравав Дональд Трамп

І тут починається найцікавіше. У лютому 2023 року Вікторія Спартц раптово заявила, що не балотуватиметься в Конгрес на виборах в листопаді 2024 року. Пояснила вона це тим, що хоче більше уваги приділяти родині, дочкам, приватному бізнесу. Однак згодом вона передумала і заявила, що йде на вибори, бо «роботу ще не завершено». 

Це стало шоком восьми інших кандидатів-республіканців від п'ятого округу Індіани, які почали вкладати кошти у виборчі кампанії. Також вони готувалися по партійних праймеріз без Спартц, а після її повернення в гру довелось змінювати свої передвиборчі кампанії, бо чинний конгресмен — дуже серйозний суперник зі зв'язками та медійністю. 

Головний конкурент Вікторії Спартц — Чак Гудріч, місцевий підприємець і президент компанії Gaylor Electric. Кандидат почав нищівну кампанію проти конкурентки під загальним лозунгом «Для Спартц Україна важливіша за США». Та відповіла інформаційною кампанією, у якій звинуватила Гудріча у зв'язках із Китаєм. Стратеги Республіканської партії поки що не підтримали ані Гудріча, ані Спартц.

Адже на окрузі, де населення дуже прихильне до Дональда Трампа, важливим буде фактор саме близькості до нього та його лозунгів

Фотографії з Марджорі Тейлор-Грін, радикальною трампісткою та поправки проти частини допомоги Україні в Конгресі — саме і є тим елементом виборчої гри, які хоче використати Спартц для перемоги на власних виборах. 

То ж чи варто її різко записувати у вороги України і «канселити» всі звʼязки? Очевидно те, що треба розділяти особистий конфлікт конгресвумен з Банковою. А ще розуміти, що політики можуть змінюватися і тут, і там, а горизонтальні звʼязки мають лишатися. 

Кейс Спартц може стати інструкцією, як на майбутнє працювати з українською діаспорою, яка з часом може стати або потужним інструментом впливу, або перепоною нашому інтересу. За якісь 5-10 років парламенти та уряди західних країн можуть наповнитись новими обличчями з українськими прізвищами.

Однак, це уже буде не українець, який зобов'язаний топити за український інтерес. Це буде польський, чеський чи німецький політик українського походження, який ставитиме в пріоритет власний округ та свого виборця 

Тому нинішню Вікторію Спартц треба сприймати, як хижака на полюванні. Політик в період виборів — слабкий на конструктив, багатий на популізм та емоції, які допоможуть зібрати голоси. Прикро, що тема уваги до України теж стала об'єктом на окрузі Спартц, але такі реалії політики і від них нікуди не подітися.

Колишній посол України в США Валерій Чалий вважає, що Спартц має гарні перспективи на переобрання до Конгресу і варто пошукати з нею дипломатичного діалогу. Адже в умовах нинішньої війни нам точно не потрібні нові вороги, тим паче етнічні українці.

Також варто пам'ятати, що президенти і їхні секретарки змінюються, а зайва американська допомога грошима та зброєю нам потрібна буде завжди

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

‍

‍

‍

‍

‍

Я живу у Києві неподалік гори Щекавиця. Це один зі столичних пагорбів, названий за іменем одного із братів-засновників міста — Щека. Якщо вірити літописам і місцевим переказам, то саме на цій горі похований Віщий Олег, князь київський. Зараз тут ландшафтний парк (ну, як парк — трава по пояс, дерева), мечеть, цвинтар старообрядників. Колись, за часів холодної війни, тут стояла глушилка. 

Можливо, люди б і не знали про цю гору, але восени 2022 року Путін дістав зі своїх куцих штанів головку, даруйте, ядерну боєголовку — і почав нею вимахувати на весь світ, погрожуючи завдати ядерного удару по центрам «прінятія рєшеній» в Києві. Тоді відразу почався ажіотаж щодо закупівлі препаратів йоду, протигазів. А в соціальних мережах і ЗМІ писали, що робити у разі ядерного вибуху.

Проте у світі немає нічого, абсолютно нічого, що українці не могли б перетворити у смішне. Запам'ятайте це. Все, що з нами стається, — ми перетворюємо у смішне. Плачемо, горюємо і регочемо. Це наш спосіб виживання такий. Смійся, поки живеш, і живи, поки смієшся

Так от, на тій першій путінській головці, даруйте, ядерній путінській боєголовці, народився перший чудовий мем — оргія на Щекавиці. Кияни і киянки, гості міста і навіть мешканці інших міст і сіл збиралися у випадку ядерного вибуху влаштувати оргію на Щекавиці. Масову й яскраву. Ми тоді ще з подругою досить серйозно обговорювали, до кого доєднаємося, — до учасників чи до критиків і консультантів. Адже балкон нашої подруги виходить прямо на те місце, де мала б бути оргія, — можна взяти мегафон і керувати процесом. Мені здається, в умовах ядерному вибуху у мене дуже добре вийшло б волати з балкону: «Шо ж ти робиш, дівчинці неудобно».

Ще одна моя приятелька, науковиця, започаткувала традицію — на кожне діставання Путіним тієї гол… ядерної боєголовки писати «йод іще не пити».

І що я мушу вам сказати, що Путін і росіяни уже скільки разів діставали ту ядерну боєголовку як всратого аргумента у цій війні, що якби ми всерйоз реагували на ті погрози, якби не навчилися з цього сміятися, то вже б, певно, передохли всі від смутку, туги і журби

Нещодавно зʼявилися повідомлення, що наші дрони дістали радіолокаційну станцію далекого стеження аж у Мордовії. Для українців ця новина пройшла із реакцією: «А, клас, може, менше ті скоти літатимуть і бомбитимуть, може легше буде діставати їхні виробництва ракет і шахедів. А куди іще наші дрони можуть дістати?». Аж ось, відреагували наші американські партнери: «Українці перетнули червону лінію — і от уже скоро, прямо щас». Тобто виходить, що цього разу ядерну боєголовку у Путіна дістали вже американці. А що українці?

Ми сміємося. Йод ще не пити. Уточнюємо час збору і дрескод на Щекавицю. Домовляємося, де паркуватися, що із собою нести. Ті, хто живуть далеченько, просять у мене місця зайняти і захопити закуски. Я й по собі зрозуміла, що страху немає. Їбане — так їбане.

Їбане — так їбане…

Це фактично наш повсякденний лозунг. Їдемо на роботу, тривога. Моніторингові канали пишуть, що ракети над Києвом. А ти їдеш і думаєш: їбане — так їбане, а на роботу треба. Росіяни через ботів і корисних полудурків розганяють, що знову Київ за три дня, а ти п’єш ранкову гірку каву, згадуєш ту страшну дорогу в евакуацію і подумки така:  «їбане — так їбане, я вже нікуди не поїду».

Ми за ці 10 років війни, так часто приміряли на себе смерть, що вже не страшно

Мій товариш у 2014 жив в Алчевську (Луганщина), місто захопили російські військові і місцеві, так би мовити, сепаратисти, підігріті російською владою. І от товариша здав його ж друг. Забрали його на допит, довго возили з мішком на голові, привезли десь у поле на «розстріл». І він розказує: на першому розстрілі було дуже страшно, на другому — вже однаково, на третьому — сміявся. Не істерично, просто тому, що оця вся катавасія стала смішною. А сам він вже приміряв на себе свою смерть ще тоді — на першому розстрілі. Змирився з нею, прийняв її, зробив її подружкою. 

Ми вже міряли-переміряли ту смерть під час обстрілів міст. Та в кожного, здається, вже був шанс поміряти її й не один раз. І ми вже сміємося їй в обличчя. У цьому є певний фаталізм — прийняти те, що відбувається, приміряти різні сценарії. А тоді читати про «червоні лінії» в американській пресі і сміятися про «йод іще не пити», про «їбане — так їбане, а я піду помию голову», рахувати усі озвучені Росією і партнерами червоні лінії. Сміятися. 

Іноземці чомусь дивуються нашому сміху, розмаїттю мемів і жартів на кожен привід. Вважають це якоюсь легковажністю. Насправді це наш спосіб виживання. Коли ми сміємося, будьте певні — ми тримаємось

А от коли ми перестанемо сміятися, отоді вже бійтесь. Це значить все — ми здалися. А вірогідніше — померли. І, повірте, останній помираючий реготатиме найгучніше за всіх.

Тому шановні іноземні читачі, не дивуйтеся з того, що українці сміються. Ми сміємося, бо а що іще робити, коли в українців стільки різноманітних способів померти, що одним більше, одним менше — уже однаково. Кожен новий спосіб лиш породжує нові меми, нові жарти і сміх.

То що ліпше вдягти на Щекавицю у квітні, якщо таки їбане? Що там нині в моді на випадок ядерки?

<span class="teaser"><img src="https://assets-global.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/661fc871a74ca63b5c9e427e_prawda-ukr-poziom.jpg">Як говорити з дітьми про війну?</span>

Момент, коли росіяни почали нищити енергетичні обʼєкти, був максимально вдалим для них. По-перше, у нас є серйозне виснаження протиповітряної оборони — наші сили одночасно захищають і фронт, і мирні міста. Одна система ППО може в режимі привида прикривати прифронтове місто і групу військових на «гарячій точці». Це додатково утруднює якісну оборону і тилу, і передової. А ще додатково фізично втомлює захисників, які працюють на цих машинах. 

По-друге, Росія зробила висновки з попередніх атак на наші станції та мережі. І вирішила не чекати осені, а бити, поки тепло і сонячно — самі українці не відчувають усього лиха, котре насувається. Крім того, восени 2022 року ми отримали зрушення з надання систем ППО, бо світові ЗМІ облетіли фото і репортажі, як український бізнес працює на генераторах, а українці готують їжу на туристичних грілках. Зараз у західному світі починається сезон пляжного відпочинку і відпусток — і відчуття апокаліпсису так не торкатиме емоційного читача. 

Утім ситуація більш ніж критична і може напряму торкнутись Європи. Президент України Володимир Зеленський у зверненні до Євроради не виключив, що російських атак може зазнати інфраструктура українських АЕС:

— Росія вже знищила майже всю нашу теплову енергетику. Греблі та обладнання гідроелектростанцій, а також газова інфраструктура зазнають терористичних атак. Росія не відмовляється від радіаційного шантажу і, зокрема, продовжує жорстоко гратися з безпекою Запорізької АЕС.

Ми не виключаємо, що інфраструктура інших наших атомних електростанцій і розподільчих мереж також перебуває під загрозою з боку російського терору

Дрони усіх видів і російська балістика неодноразово шкодили розподільчі мережі, наприклад, Хмельницької АЕС. Росіяни прицільно били по ній, бо саме цей обʼєкт стабілізує промисловість та інфраструктуру київської агломерації. Взимку 2022 року росіянам вдалось на 46 годин вибити світло і тепло після масштабної атаки, але тоді вдалось уникнути повного блекауту. Доля кількох мільйонів українців висіла на волосині — якби припинилось подаватись мінімальне тепло в квартири, нас чекала би руйнація цивільної інфраструктури. Ніхто би не ремонтував потріскані від льоду батареї і не розбирався з пліснявою у будинках під час війни. 

Росія цілком розуміє, що головний фундамент опору нинішньої України — це люди. Путіну подобається ефект паніки, страх і нові хвилі біженців. Якщо подивитись статистику прикордонної служби, з 10 жовтня до 21 листопада 2022 року з України до Польщі виїхало 996,8 тисяч українських громадян. Це були в основному матері з дітьми. Тому відрізати ще шмат українського населення від України — дуже важлива ціль російської верхівки. 

Однак це не єдина заготовка армії РФ. У квітні ворог атакував дронами та ракетами два підземні газові сховища у Стрийському районі. У компанії «Нафтогаз України» уточнили, що це це вже третя атака на газові об'єкти у Стрию на Львівщині.

Завдання російських терористів зрозуміле. Україна останній опалювальний сезон повністю провела на власному газі. Якщо ворогові не вдасться зірвати опалювальний сезон 2024/25, то він намагатиметься принаймні добитися суттєвого його подорожчання для нашої країни. Аби втомлені і збіднілі українці під тиском суттєвих платіжок просили у Росії бодай про якийсь мир. А ще купували газ у європейських держав. Звісно, тут окремим країнам могла би запропонувати свої послуги за вигідною ціною та ж Росія. Також свої газосховища з нашими запасами потрібні для наших об'єктів військової промисловості.

Бо ж ми тільки-тільки почали збирати свої дрони, які регулярно кошмарять інфраструктуру армії РФ в глибокому тилу

Аби уникнути газового апокаліпсису наступної зими, Стрию теж потрібна бодай одна система ППО. Зараз в умовах браку систем і снарядів до них, а ще загострення на Донбасі — ми не можемо зняти щось звідти чи із запорізького напрямку й перекинути на Львівщину. А мобільні групи ППО не здатні справитись з балітистикою так, як це зробить IRIS-T чи Patriot. 

Хто винен у цій тривожній ситуації? Найперше західна бюрократія і деяка наївність західних урядовців, що Росія могла піти в діалог. Утім за останні місяці держава-агресор пішла лише в наступ.

А останні вибори Путіна та незрозуміла смерть Алєксєя Навального — лише підкреслюють, що Росія і діалог — це несумісні речі

Володимир Зеленський ще в листопаді 2023 передав конкретним державам-партнерам інформацію про дефіцит систем протиповітряної оборони. Тоді його аргумент звучав так:

— Зрозуміло, що у Києві є дефіцит з ППО. Але є міста, де з протиповітряною обороною є реальні проблеми. Дуже складно містам, де використовується різна зброя, яка долітає. Тобто ми говоримо не тільки про ракети, дрони чи балістику. Говоримо про С-300, артилерію тощо. Тобто прикордонні області з Росією, з Білоруссю або області, які частково тимчасово окуповані, — Запоріжжя, Херсон, Дніпро, донецький напрямок — дуже складно. Тоді президент відзначав, що складна ситуація з протиповітряною обороною на Сумщині, Чернігівщині та Черкащині. Лише удари росіян по житлових будинках в Одесі та Харкові, знищенні кількох ключових ТЕС та спеціальний прицільний удар по лікарні в Чернігові змусили Німеччину, Нідерланди та Чехію активніше шукати ППО для України.

Прямо зараз всі почали перебирати свої склади — і таки щось знаходять 

Українці витримали спробу першого блекауту та погрози підірвати ЗАЕС зразка 2022 року. Чимало тих, котрі були змушені тимчасово виїхати за кордон, повернулись до родин. Але тут є важлива річ — ці два з гаком роки ми берегли небо своїми силами. І нам ніхто не допомагав збивати ракети та дрони, як наприклад, США під час останнього нальоту на Ізраїль. 

Україна береже не лише своє небо. Тут і зараз би зберігаємо небо Європи від російського смертоносного хламу. А ще — українці вдячні кожному нашому західному сусіду за допомогу та підтримку.

Але поповнювати число біженців на зайві 10 мільйонів з найбільших агломерацій Києва, Харкова та Львова — не вигідно ані нам, ані країнам Заходу. Тому ліпше дати нам у користування системи ППО, аби завтра російська ракета не летіла у небі над Брюсселем

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

‍

‍

‍‍‍

Сполучені Штати й Велика Британія знищували іранські дрони і ракети ще до того, як вони потрапляли у повітряний простір Ізраїлю, — й тим самим значно спрощували роботу системи протиповітряної оборони єврейської держави. В Україні, звісна річ, такого не спостерігалося ніколи — хоча російські атаки руйнують критичну інфраструктуру та вбивають мирних мешканців.

Але на Заході й не збираються робити вигляд, що не помічають цих відмінностей. У Білому домі вже після іранського нападу чітко дали зрозуміти, що союзницькі зобов'язання Сполучених Штатів перед Ізраїлем серйозно відрізняються від союзницьких зобов'язань перед Україною (не будемо вчергове згадувати Будапештський меморандум). Але найголовніше — США не будуть робити нічого, щоб загрожувало прямим конфліктом з Російською Федерацією.

Якщо звести цю тезу до трьох слів: Росія — не Іран. І з її ядерною потугою всім варто рахуватися 

Так що насправді варто зосередитися не на відмінностях у реакції, вони й так є очевидними, а на тому, що є спільним. А спільною є порада не допускати до ескалації ситуації. 

У перші ж хвилини після іранської атаки премʼєр-міністр Ізраїлю Беньямін Нетаньягу та інші ізраїльські урядовці пообіцяли суворо відповісти Ісламській республіці. Але після атаки президент Джозеф Байден у розмові із очільником ізраїльського уряду порадив не завдавати удару у відповідь й підкреслив, що провал іранської атаки — очевидна перемога Ізраїлю. Навіщо тоді доводити справу до ескалації?

Звісно, ми з вами ще не знаємо, як саме відповість Ізраїль і чи відповість взагалі. Але разом із цим не можна не помітити, що це ставлення до конфлікту практично збігається зі ставленням до війни Росії проти України. Американські керівники не тільки постійно підкреслюють, що їхня країна не бажає навіть натяку на прямий конфлікт з Кремлем. Вони ще й радять не переносити війну на територію Російської Федерації. 

Державний секретар США Ентоні Блінкен підкреслював, що Сполучені Штати не підтримували і не створювали можливостей для здійснення українських ударів поза українською територією приблизно за два тижні до поради Байдена Нетаньягу. Висловлював сумніви в ефективності таких атак і міністр оборони США Ллойд Остін, який закликав Україну зосереджуватися на військових об'єктах. І ось тут виникає цілком логічне питання. Те, що Іран — не Росія, ми вже зрозуміли.

Але, коли мова йде про удар у відповідь по території агресора, виявляється, ніяких відмінностей між Росією і Іраном немає. Україні варто не переносити війну на російську територію й тим більш не бити по російській нафтопереробці.

І Ізраїлю краще не завдавати відповіді на найбільшу атаку безпілотниками в історії людства. Бо Захід хоче запобігти подальшій ескалації

І тут я змушений відкрити невеличку політичну таємницю, яка відома кожному з нас ще зі шкільних уроків історії. Ескалації сприяє якраз відсутність покарання. І у Москві, і у Тегерані бачать, що західні країни воліють утриматися від ескалації, тобто проявляють слабкість. У Путіна чи аятоли Хаменеї «червоних ліній» просто немає. А у Заходу, як бачимо, вони є. У Вашингтоні не бажають, щоб війна переходила на територію Росії. Не бажають, щоб Ізраїль відповідав Ірану й тим самим нібито спонукав Ісламську республіку до подальших атак. Навіть спроба стратегічної невизначеності, до якої вдався президент Франції Емманюель Макрон, викликала відверте роздратування у Вашингтоні та інших західних столицях. 

Путін має точно знати, що військ країн-членів НАТО не буде в Україні. Він має точно знати, що країни Альянсу не наважаться на прямий конфлікт з Росією. А тепер ще й аятола Хаменеї має точно знати: президент Байден переконував ізраїльського прем'єра не бити по Ірану.

А чому? Чому вони мають бути впевнені — саме впевнені — у своїй безкарності

Адже ефект безкарності породжує відчуття того, що можна продовжувати. Можна бити по Україні. І можна бити по Ізраїлю. Можна окуповувати чужі території, можна сприяти терору. Найбільший виклик — економічні санкції, до яких вже пристосувалися і Росія, й Іран. Але очільникам терористичних режимів не потрібна економіка. Їм потрібна війна.

Й до того часу, поки вони відчувають, що їх побоюються як небезпечних божевільних вони будуть продовжувати. Якщо не завдавати ударів у відповідь, якщо не демонструвати силу — значить, провокувати на ескалацію і росіян, й іранців. І на жаль, ця формула є повністю зворотною актуальному західному підходу до великих викликів.

Я говорю зі своїми дітьми чесно і відкрито. Як з дорослими. Дощ не падає з неба, бо там щось метелики з єдинорожками начаклували, а тому, що волога, хмари, конденсат — оце от усе. І про війну так само — росія, вбивці, терористи, прийшли убивати. Дивишся російський ютуб — своїм переглядом оплачуєш ракету.

За це мені частенько дорікають. Типу, не можна дітям отак все відкрито. Треба берегти їм психіку. Тобто загортати оце от усе лайно війни в цукерку. Я ж притримуюь іншого погляду. ПРАВДА.

— Мам, щось гупнуло, — каже під час тривоги і ракетного удару син Богдан (4 роки).

— Це російські падлюки?

— Вони, синку. Аби їх так підняло і гупнуло.

Крапки над і із дітьми були розставлені ще у лютому 2022 року. Тоді збиралися ненадовго поїхати з дому. Діти питали «що гупає», «чому ми маємо їхати?». Розказала правду.

«Ось карта. Оце величезне ненажерливе утворення на ній — Росія. Росіяни прийшли на нашу землю і нищать усе живе. Танками. Літаками. Вертольотами. Ракетами. Кулями. За цим усим стоїть таке ж злобне, ненажерливе населення того утворення — росіяни. Ми їдемо з дому, бо треба вберегти ваші життя. Ось я пришию вам на одяг бирки  з усією інформацією про нас і про вас. Війна — це страшно. Ви маєте її боятися. Цей страх вас має врятувати. Він зробить вас обережними.»

Я не розраховувала, що діти відразу зрозуміють, що і про що я говорю. Але, на диво, зрозуміли. 

Як говориш з дитиною про війну? Напиши нам. Чекає така ж мама, якій часто бракує влучних слів, щоб озвучити весь цей жах, чи навіть… промовчати. Говорімо разом. Чекаємо листів на: redakcja@sestry.eu 

Мені важливо, щоб вони знали правду, усвідомлювали правду і йшли з нею по життю. Мені важливо, щоб вони виросли тими людьми, для кого росіяни уже ніколи не будуть рожевими і пухнастими «носітєлямі добра», а тими, хто запускав по їхньому дитинству ракети, хто оплачував ці ракети, хто схвалював ці ракети. Це вбереже їх від тих помилок, яких припускалося кілька поколінь в їхній родині. А в результаті має вберегти їхні життя.

А ще це привід навчити їх не легковажити дрібним. Правда про війну така, що війна вбиває. Вона не обирає чи ти зі зброєю і дорослий чоловік, чи ти жінка з квітами на вулиці, чи ти собачниця на прогулянці, а чи дитина. Війна може вбити всіх. Тому, який би прикольний не був самотній рюкзак на лавці, він з високою вірогідністю зараз — небезпечний. Як би не хотілося глянути, що там деренчить за вікном під час тривоги — це небезпечно. 

Чи жорстока я мама? Та цілком напевно жорстока. Але часи зараз теж не мармеладні. І в цукерку не так просто загорнути вбитих пожежників у Харкові, закривавлених дітей, тіла накриті ковдрами. Можна звісно вигадати казку, про чарівну ковдру і оце от усе. Я ж усе таки казкарка і дитяча письменниця. Але як би не загортав війну в мармелад — вона не стане солодкою. І «ні доню, то не кетчуп на іграшці. То росіяни. Іскандер. Ракета. Вокзал в Краматорську. На іграшці кров. Людська кров. Росіяни вбивають. Російське вбиває. Ти мусиш бути сильною. Ти мусиш захищатися. Ти мусиш бути людиною, яка знає, де правда».

Правда рідко коли буває солодкою. Найчастіше вона гірчить, болить, стискає горло, змушує кричати. Але цей біль гартує. Через нього варто пройти. 

Для казок ми знаходимо інші теми й інші пригоди, а війну ніколи не змусиш бути солодкою.

Татуся Бо. Мама двох дітей (дівчинка 12 років, хлопчик — 4 роки)

‍

З кожною новою інформацією щодо заяви президента Франції Еммануеля Макрона про можливість присутності військ країн НАТО в Україні стає очевидним, що це було не спонтанне оголошення, яке мало надати вагу лютневому саміту по Україні у Парижі, й навіть не намагання отримати лідерство серед європейських керівників. Й навіть не спроба використати українську тему у внутрішньополітичному контексті перед виборами до Європарламенту, які завжди є демонстрацією впливу Марін Ле Пен та її прихильників.

Це була спроба кардинально змінити тактику. Замінити демонстрацію неучасті Заходу у конфлікті з Росією за будь-яких умов на політику стратегічної невизначеності, яка мала б примусити Путіна замислитися про наслідки його дій в Україні, почати побоюватися ескалації конфлікту, прямого зіткнення із західними країнами. Не залякувати, а саме примусити потрапити у ситуацію невизначеності — таку саму ситуацію, в якій перебувають західні лідери, коли розмірковують, чи готовий очільник Кремля у вирішальний момент застосувати ядерну зброю або перетнути кордони країн Балтії чи Польщі. 

Але Макрон не знайшов розуміння у президента Сполучених Штатів Джозефа Байдена або федерального канцлера Олафа Шольца. І на рівні двосторонніх консультацій, і на рівні самого саміту у Парижі. Французький президент почув від партнерів, що вони не бажають залишати жодної невизначеності

Навпаки, потрібна повна визначеність. Путін має бути впевнений, що країни Заходу не бажають ніякого прямого конфлікту з Росією, вони не бажають перенесення війни на російську територію. Вони виключно допомагають Україні протистояти агресору. І все. Саме такі заяви прозвучали на самому саміті в Парижі. Саме тому державний секретар США Ентоні Блінкен говорить, що Вашингтон виступає проти ударів по російських нафтопереробних заводах. А федеральний канцлер Олаф Шольц досі відмовляється від поставок «Таурусів», щоб не створити враження прямого конфлікту.

Й таким чином Путін, в якого немає «червоних ліній», усвідомлює, що має справу із Заходом, в якого є численні «червоні лінії». Прямий конфлікт з Росією, удари по російській території, перенесення війни на територію Росії…

«Червоні лінії» є, а стратегічної невизначеності немає. Стратегічна невизначеність залишається монополією Путіна

Таким чином західні лідери заганяють себе у справжню пастку. Президент Байден підтримує Україну, хоче виділення їй допомоги і бачить її в НАТО. Однак виступає проти перенесення війни на територію Росії і підкреслює, що умовою вступу України до Північноатлантичного альянсу має бути її перемога над Росією. А як має виглядати ця перемога, коли війна має відбуватися виключно на українській території? Як країна з населенням у 30 мільйонів, на території якої десять років відбувається конфлікт із руйнуванням інфраструктури і загибеллю людей, має перемогти країну із населенням у 130 мільйонів, на території якої — з точки зору Заходу — має панувати мир. І навіть спроби завдати шкоди економіки якої — ну, ми ж розуміємо, що жодний безпілотник повністю не зруйнує нафтопереробний завод, а от ракета може наполовину зруйнувати ДніпроГЕС — викликають роздратування західних партнерів України.

Так, як і де перемагати? Виключно шляхом витіснення російської армії з української землі? Але якщо ця армія має ресурси на території власної держави, чому вона має поспішати з виходом? 

Макрон намагається вибратися з цієї пастки. Хоча б шляхом появи нових обставин у війні. І не можна сказати, що росіян це не бентежить — бентежить, ще й як. Заяви французького президента у Кремлі зустріли істерикою, Володимир Путін знову почав лякати ядерною зброєю. І от днями вперше за півтора роки поговорили між собою міністри оборони Росії і Франції. Так що, як бачимо, навіть натяк на можливість присутності військ НАТО викликає у Москві переляк. Але західні лідери не хочуть лякати Путіна. Й не хочуть навіть примушувати його замислюватися над майбутнім.

Вони воліють залишатися у пастці ситуації, в якій війна в Україні загрожує тільки Україні — ну, і ще трішки Росії, якщо вона також виснажиться у цій війні

А самим західним країнам не загрожує нічого, їхня головна задача — допомагати, але не створювати небезпеки прямого конфлікту. Й хоча історія всіх війн вчить, що саме таке розуміння ситуації підживлює апетит агресора і зрештою призводить до того самого прямого конфлікту, ніхто не бажає згадувати про історію.

Ну, хіба що за винятком президента Макрона.

У ніч на 24 березня 2024 року трапилось одночасне ураження по головній базі Чорноморського флоту в Севастополі, нафтосховищі у Гвардійському та складу у Джанкойському районі. 

Комбінована атака українських сил оборони не просто підняла моральний дух з моменту відступу з Авдіївки та звільнення Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного. Не так давно це могло бути мрією, але це факт — ЗСУ та СБУ можуть проводити такі операції навіть із застосуванням радянських літаків, які ладнають руками наші авіатехніки пенсійного віку. 

Знищити нафтосховище у Гвардійському — це позбавити палива сусідній аеродром, а отже, убезпечити від керованих бомб та ракетних ударів Херсон, Одесу та Миколаїв

Поцілити у штаб на головній базі — це пустити під ніж амбіції Російської Федерації стати регіональною наддержавою, яка мала бажання зробити Чорне море калюжею внутрішнього користування. 

Ураження цих важливих об'єктів — демонстрація власної вразливості, як би РФ не прагнула показати, що в Криму вона всерйоз та надовго. І за першочерговою задумкою — це головна і стабільна база держави-окупанта на Чорному морі, яка тримає в тонусі натівських сусідів — Туреччину та Румунію. 

Прикметно, що російська сторона і їхні русні воєнкори із мережі Telegram мінімально коментують свої поразки в Криму. Мовляв, розходьтесь, то просто «хлопки» або втрат нема — лише один солдатик загинув випадково. 

Нинішня російська система виграла вибори і укріпила свою диктатуру на дуже зрозумілому лозунгу зразка 2014 року: «Крим же наш! Крим повертається до РФ». Відмовитись від того, що ти продав як найбільше досягнення вторгнення до України, це означає — визнати, що вкрадений Крим не став абсолютно монолітним й оборона твоєї взірцевої бази сиплеться при першому легкому дотику. 

Українська сторона далі наноситиме удари до Криму. Бо, по-перше, українці будь-якого віку і політичних поглядів обожнюють те саме легендарне відео, де росіянка втікає із Алушти. І плаче в таксі, бо не хоче їхати з Криму, де все так було душевно, по-домашньому

А друге, безмежно тішать анонси очільника Служби безпеки України Василь Малюк на 2024 рік низки спецоперацій спецслужби, які болісно вдарять по ворогу безпосередньо в Криму. Так, до цієї операції СБУ готує 35 дронів «Sea Baby», на які донатили всі українці. Варто зауважити, що «Sea Baby» — це абсолютно українська розробка, яка добре показала себе в ураженнях кораблях російського Чорноморського флоту РФ. 

Так, Василь Малюк натякнув, що морські  дрони можуть знову вдарити в Керченський міст. Тим паче очільник СБУ зазначив, що наразі росіяни взагалі не використовують Керченський міст для постачання зброї та засобів ураження

«До наших успішних уражень за добу там проходило від 42 до 46 потягів, які возили зброю та боєприпаси. Сьогодні за добу їх іде чотири-п'ять. Чотири з них — це пасажиропотік, один з них — це товари загального вжитку», — сказав Малюк в інтервʼю «Фактам ICTV».

Цікаво, що свіжа риторика очільника СБУ повністю збігається з оцінкою друга України, колишнього премʼєр-міністра Великої Британії Бориса Джонсона. «Очевидно, раніше всі думали, що Путін ніколи не віддасть Крим. Мовляв, не варто навіть намагатися. Тому думали: давайте спробуємо допомогти Україні відвоювати сухопутний міст. Але зараз люди кажуть собі: по-перше, це можливо! Повернути Крим реально!», — сказав Джонсон в інтервʼю «Європейській правді». 

За його оцінкою, «Путін дуже вразливий у Криму». І якщо додати ЗСУ більше снарядів великої дальності та HIMARS, ATACMS та Storm Shadow, то на окупованому півострові відкриються дуже цікаві перспективи

Прикметно, що ще до початку повномасштабного вторгнення британський ексміністр оборони Бен Воллес зустрічався із російським колегою Сергієм Шойгу. І там обіцяв «надрати зад» російському війську, як це зробили шотландські гвардійці під час Кримської війни 1853 року. Тоді Шойгу, який не дуже цікавиться історією, не зрозумів, на що натякає британський високопосадовець. 

Знищення російського флоту на Чорному морі і враження військової інфраструктури в Криму — може стати для України тим самим сильним козирем за столом майбутніх переговорів із Росією щодо завершення війни. Окрім того, це витискання держави-окупанта з морських вод та убезпечення спокою не тільки України, а й наших сусідів, над якими можуть пролітати ракети з кораблів Чорноморського флоту РФ. 

Сучасна Росія тривалий час ретельно будувала образ непереможної морської держави. Пропагандисти Кремля десять років поспіль хизувались швидкою операцією з захоплення Криму і розбудови там найбільшої військової бази

Однак удари сил оборони показують, що нинішня Росія та її армія — це колос на глиняних ногах. І наша задача — розбити цього боввана аби він не зашкодив нікому більше. 

Офіційні спікери Росії — на кшталт Дмітрія Пєскова чи Ігоря Конашенкова — соромляться коментувати свої військові поразки в Криму і роблять вигляд, що нічого такого не було. Це посилює зневіру у тих, хто чекав Росію на півострові і приїхав туди працювати із депресивних регіонів РФ. Виявляється, Крим — не непереможна фортеця, а дране решето. І слава про Севастополь і його міць скоріше була міфом, аніж константою. 

Триматись на Сході, але влучно бити по Криму — це і є новий план України, яка вийшла на фінал нинішньої війни

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

‍

‍

‍

Колись, у минулому житті, травень був для мене особливим місяцем. Перше невпевнене тепло. Перше пробудження після зими. Ми гуляли з дітьми в лісі, шукали перші проліски і вчились розрізняти птахів по голосам…

Зараз у моєму лісі можна знайти хіба що міни. Мої діти чудово відрізняють «голоси» сповіщень тривоги і чітко знають, коли буде довга тривога, а коли коротка. А травень назавжди став місяцем-фантомом. Весна, яка так ніколи і не настала в моїй країні.

Лютий 2014 року вперше приніс моєму поколінню криваві жнива в боротьбі за свободу. Те, що починалось як мирний протест проти приєднання до союзу з росією і за європейський курс, перетворилось на справжні бої посеред столиці в самому центрі Європи. Перші. Але не останні.

Росія так і не пробачила моїй країні прагнення до свободи. І ще до початку травня захопила Крим і почала перші дії на Донбасі. Світ обережно спостерігав. Росія грала в гру «нас там немає». Перші добровольці йшли на схід прямо з Майдану. В кросівках, спортивних костюмах та без зброї. Волонтери вигрібали по всьому світові каски-броніки-медицину. Війна, ще не дуже схожа на війну, крадькома розповзалась від кордону.

Аби світ побачив цю війну, мала статись Буча. Мав статись Маріуполь і напис «Діти», який нікого не зберіг. Мали статись Оленівка і Бахмут. Мала статись Каховська ГЕС і багато чого ще.

Моя країна на довгі роки застрягла в лютому. І не мало значення, що там кажуть календарі. Свою весну — справжню весну вільної країни — нам ще доведеться виборювати роками. Ми платимо за цю весну найстрашнішу ціну — людськими життями. Життями тих, хто мав би розбудовувати цю країну, хто мав би перетворити її на вільну Європейську державу. Життями дітей, які ніколи не стануть дорослими, і дорослих, які ніколи не народять дітей.

Дуже давно, ще в позаминулому житті, я була режисером. Кажуть, досить непоганим режисером. Герой однієї з документальних стрічок, які я знімала, був одним з тих українців, які пройшли радянські табори за прагнення свободи. Він сказав фразу, яку я тоді погано розуміла: «Ваше покоління не виборювало свободу. Вам її принесли разом з розпадом радянського союзу в подарунок. Ви не вмієте її цінити. І ви її втратите. Або будете змушені заплатити справжню ціну».

З того часу пройшло, напевно, років двадцять. Цього чоловіка давно немає на світі. І мені нема в кого запитати, чи це і є справжня ціна? Чи вона вже достатня? Чи це тільки початок? Чи доведеться свою ціну платити світу, який ніяк не може стати сильним, незважаючи на те, що всі основи стабільності летять шкереберть?

Світ продовжує спостерігати. Інколи підкидаючи нам зброю, аби ми могли оборонятись. Але світ все ще не розуміє, що війна йде не між Україною та росією. Війна йде між тоталітаризмом та демократією. Це не війна територій. Це війна цінностей.

І якщо зараз дозволити перемогти нашому ворогу, то він не зупиниться. Як не зупиняється жоден маніяк, допоки не буде заарештований або вбитий. Допоки він впевнений у тому, що йому нічого не буде і що нікому насправді немає справи до його жертв.

Інколи маніяк робить щось вже зовсім криваве і кричуще. На кшталт Маріупольського Драмтеатру. Тоді світ жахається і вчергове рішуче засуджує його дії. Засуджує і дає трохи зброї, аби ми могли протриматись ще певний час.

Ніби на гладіаторській арені, коли особливо відчайдушному гладіатору нарешті кидають спис, аби він подовше міг боротись з диким вепрем. Не сподіваючись на його перемогу, але віддаючи належне його хоробрості.

Але між глядачами Колізея та диким вепрем стоїть не гладіатор, а стіна, яку звір не може подолати. І зі своїх безпечних глядацьких місць дуже зручно спостерігати за боротьбою. А між цивілізованим світом і навалою диких варварів немає стіни. Є ми. І у кожного з нас є ім’я й історія життя. Інколи занадто короткого…

Максим був поетом. Євген — судинним хірургом. Наталка — мікробіологом. Влад — юристом. Василь — оперним співаком. Олександр — солістом балету. Паша — телеведучим. Давід — скрипалем. Вікторія — соціальним педагогом. Денис — міністром внутрішніх справ. Аліна — важкоатлеткою. Андрій — режисером.

Їх більше немає на цьому світі. Як немає сотень тисяч інших українців. Вони ціною власного життя вибороли світу ще трошки часу, аби він отямився.

Але щодня нас стає менше. І одного дня ми закінчимось. Фізично. І армія варварів опиниться на кордоні Європи. Чи готовий буде світ платити ту ж ціну, що і ми? Не санкціями, не зброєю, а життями? Я не знаю. Та й реальних шансів побачити це у мене немає.

Або я побачу, як прийде весна в мою країну, або буду серед тих, про кого хтось потім скаже: «Її звали Леся. Вона була непоганим режисером і непоганим воїном».

Теракт з нюансами

Ввечері 22 березня у комплексі «Крокус Сіті Холл» пролунали автоматні черги та спалахнула масштабна пожежа. Жертвами нападу групи озброєних осіб стали понад 140 відвідувачів та співробітників цього комплексу. Нападникам вдалося втекти з місця терористичного акту, але вже наступного дня російські силовики прозвітували про затримання у Брянській області білого Renault з чотирма громадянами Таджикистану. За словами Владіміра Путіна, вони намагалися втекти на територію України, проте їхній маршрут та місце затримання не дають можливості підтвердити це припущення.

Терористичний акт стався практично одразу після перепризначення Путіна на посаду президента Росії. Показово, що напередодні дня голосування американські спецслужби попереджали про можливість терористичного акту в Росії, і факт цього попередження в Росії були змушені визнати. Звісно, наголосивши на тому, що воно носило загальний характер та нічим предметно не допомогло. Відповідальність за терористичну атаку взяла на себе організація «Вілайат Хорасан», яку називають філією Ісламської держави в Афганістані. Проте у Росії цьому не повірили.

В будь-якому випадку ситуація виглядає показовою: Путін, який публічно «продає безпеку» громадянам Росії, виявився неспроможним забезпечити її в належних обсягах.

Кривава бійня у «Крокус Сіті Холі» навіть без конспірологічних припущень викликає чимало запитань до російської влади. Щонайменше у тих, хто має хоча б початки критичного мислення.

Кремль (і це надзвичайно показово) відмовився використати принцип «Ворог твого ворога — мій друг». Захід, як відомо, продовжує війну проти ІДІЛ вже протягом тривалого часу, зараз епіцентр протистояння перебуває в районі Червоного моря, де хусіти намагаються зашкодити вільному мореплавству. Теракту в Росії висловили співчуття чимало європейських політиків, так працює західний modus operandi — терористичні акти толерувати не можна, їх жертв вшановують належним чином. Однак скликати позачергове засідання Ради Безпеки ООН Росія не стала, і це виглядає доволі дивно. Натомість РФ показово проігнорувала можливість налагодити діалог з США та ЄС та почала просувати версію про український слід.

І це все про неї. Про Україну

Система російської влади передбачає, що версія, озвучена Путіним, береться на озброєння державними органами РФ практично автоматично. Так і сталося 23 березня, коли володар Кремля заявив, що терористи після бійні у Підмосков’ї рухалися в бік України, де для них «було приготовлене вікно». Це твердження не було підкріплене жодним доказом, який був би публічно оприлюднений. Будь-які свідчення, які були силою вибиті із затриманих підозрюваних (їхній зовнішній вигляд у судовому «акваріумі» був ну дуже показовим), могли задовольнити лише того, хто вважає, що зізнання — цариця доказів. Так було, нагадую, у сталінському СРСР, правонаступницею якого стала путінська Росія. І коли прес-ад’ютант Путіна Пєсков називає Володимира Зеленського «своєрідним євреєм», це лише засвідчує відсутність доказів причетності України до теракту в «Крокус Сіті Холлі».

Невипадково чотирма «вершниками антиукраїнського Апокаліпсису» стали не лише Путін та його прессекретар Пєсков, але також двоє особливо відданих Владіміру Владіміровичу силовиків — секретар Ради безпеки РФ Нікалай Патрушев та директор ФСБ Алєксандр Бортніков. Вони (кожен у різний спосіб) заявили про причетність України до терористичного акту у Підмосков’ї, не надаючи при цьому жодних доказів. Ще один сигнал: Путін згадав про злочини нацистів, наче намагаючись активувати пропагандистські меседжі, раніше засіяні Кремлем у російському інформаційному просторі.

Рефлексіями та страхом

Теракт у «Крокус Сіті Холлі» не став для Росії приголомшуючою несподіванкою, Кремль демонструє власні можливості впливати на світовий порядок денний. Путін використовує у власних цілях шок від розмірів теракту в Підмосков’ї та намагається сформувати власний підхід до ситуації. Звинувачення Україні у підтримці тероризму, підтримані заочним взяттям під варту голови СБУ Василя Малюка та обіцянкою вбити керівника ГУР Кирила Буданова, мають на меті послаблення підтримки нашої держави Заходом. У Кремлі розраховують не стільки на політичне керівництво країн НАТО та ЄС (воно поінформоване про справжніх замовників теракту), як на обивательську думку в Європейському Союзі. Тамтешні політики сильно залежні від громадської думки, і в Кремлі про це добре знають.

Зусилля з публічної «тероризації» України Москва розпочала ще восени 2022 року, коли російські лідери заявили про підготовку Києвом «брудної бомби». Це — потужний боєприпас, вибух якого має супроводжуватися фізичним поширенням радіоактивних часток. Подібні боєприпаси традиційно намагалися набути терористи з ІДІЛ та їхні ідеологічні союзники. Березень 2023 року подарував нагоду запустити їх знову, і це дозволяє припустити причетність Кремля до теракту.

Надумані звинувачення на адресу України варто розглядати в контексті спільних дій з посиленням ракетних обстрілів, інтенсифікацією фейків та дезінформації на адресу України, стратами українських полонених, які помітно почастішали останнім часом. Кремль намагається дестабілізувати Україну зсередини, щоб послабити її позиції на міжнародній арені. Відповідати на цей тиск можна виключно асиметрично, залучаючи партнерів з мусульманського світу та нагадуючи світовій спільноті про численні акти державного тероризму у виконанні Росії. Путін намагається взяти інформаційним тиском. Ми повинні відповісти креативно та з впевненістю у власній правоті.