Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Після атаки Ірану на Ізраїль головною темою для дискусій в самій Україні та сусідніх з нею країнах було обговорення того, як реакція союзників Ізраїлю відрізняється від реакції союзників України — хоча це ж, за рідкісним винятком, одні й ті ж країни
Спалахи від вибухів у небі над Єрусалимом, коли ізраїльська протиракетна система «Залізний купол» перехоплює ракети та безпілотники з Ірану. Фото: Jamal Awad/Xinhua News/East News
No items found.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Сполучені Штати й Велика Британія знищували іранські дрони і ракети ще до того, як вони потрапляли у повітряний простір Ізраїлю, — й тим самим значно спрощували роботу системи протиповітряної оборони єврейської держави. В Україні, звісна річ, такого не спостерігалося ніколи — хоча російські атаки руйнують критичну інфраструктуру та вбивають мирних мешканців.
Але на Заході й не збираються робити вигляд, що не помічають цих відмінностей. У Білому домі вже після іранського нападу чітко дали зрозуміти, що союзницькі зобов'язання Сполучених Штатів перед Ізраїлем серйозно відрізняються від союзницьких зобов'язань перед Україною (не будемо вчергове згадувати Будапештський меморандум). Але найголовніше — США не будуть робити нічого, щоб загрожувало прямим конфліктом з Російською Федерацією.
Якщо звести цю тезу до трьох слів: Росія — не Іран. І з її ядерною потугою всім варто рахуватися
Так що насправді варто зосередитися не на відмінностях у реакції, вони й так є очевидними, а на тому, що є спільним. А спільною є порада не допускати до ескалації ситуації.
Ізраїльські військові на фоні збитої іранської ракети. Фото: GIL COHEN-MAGEN/AFP/East News
У перші ж хвилини після іранської атаки премʼєр-міністр Ізраїлю Беньямін Нетаньягу та інші ізраїльські урядовці пообіцяли суворо відповісти Ісламській республіці. Але після атаки президент Джозеф Байден у розмові із очільником ізраїльського уряду порадив не завдавати удару у відповідь й підкреслив, що провал іранської атаки — очевидна перемога Ізраїлю. Навіщо тоді доводити справу до ескалації?
Звісно, ми з вами ще не знаємо, як саме відповість Ізраїль і чи відповість взагалі. Але разом із цим не можна не помітити, що це ставлення до конфлікту практично збігається зі ставленням до війни Росії проти України. Американські керівники не тільки постійно підкреслюють, що їхня країна не бажає навіть натяку на прямий конфлікт з Кремлем. Вони ще й радять не переносити війну на територію Російської Федерації.
Державний секретар США Ентоні Блінкен підкреслював, що Сполучені Штати не підтримували і не створювали можливостей для здійснення українських ударів поза українською територією приблизно за два тижні до поради Байдена Нетаньягу. Висловлював сумніви в ефективності таких атак і міністр оборони США Ллойд Остін, який закликав Україну зосереджуватися на військових об'єктах. І ось тут виникає цілком логічне питання. Те, що Іран — не Росія, ми вже зрозуміли.
Але, коли мова йде про удар у відповідь по території агресора, виявляється, ніяких відмінностей між Росією і Іраном немає. Україні варто не переносити війну на російську територію й тим більш не бити по російській нафтопереробці.
І Ізраїлю краще не завдавати відповіді на найбільшу атаку безпілотниками в історії людства. Бо Захід хоче запобігти подальшій ескалації
І тут я змушений відкрити невеличку політичну таємницю, яка відома кожному з нас ще зі шкільних уроків історії. Ескалації сприяє якраз відсутність покарання. І у Москві, і у Тегерані бачать, що західні країни воліють утриматися від ескалації, тобто проявляють слабкість. У Путіна чи аятоли Хаменеї «червоних ліній» просто немає. А у Заходу, як бачимо, вони є. У Вашингтоні не бажають, щоб війна переходила на територію Росії. Не бажають, щоб Ізраїль відповідав Ірану й тим самим нібито спонукав Ісламську республіку до подальших атак. Навіть спроба стратегічної невизначеності, до якої вдався президент Франції Емманюель Макрон, викликала відверте роздратування у Вашингтоні та інших західних столицях.
Путін має точно знати, що військ країн-членів НАТО не буде в Україні. Він має точно знати, що країни Альянсу не наважаться на прямий конфлікт з Росією. А тепер ще й аятола Хаменеї має точно знати: президент Байден переконував ізраїльського прем'єра не бити по Ірану.
А чому? Чому вони мають бути впевнені — саме впевнені — у своїй безкарності
Удар по Ізраїлю. Фото: Shutterstock
Адже ефект безкарності породжує відчуття того, що можна продовжувати. Можна бити по Україні. І можна бити по Ізраїлю. Можна окуповувати чужі території, можна сприяти терору. Найбільший виклик — економічні санкції, до яких вже пристосувалися і Росія, й Іран. Але очільникам терористичних режимів не потрібна економіка. Їм потрібна війна.
Й до того часу, поки вони відчувають, що їх побоюються як небезпечних божевільних вони будуть продовжувати. Якщо не завдавати ударів у відповідь, якщо не демонструвати силу — значить, провокувати на ескалацію і росіян, й іранців. І на жаль, ця формула є повністю зворотною актуальному західному підходу до великих викликів.
Український публіцист, письменник і відомий журналіст, який більше 30 років працює у демократичних медіа Центральної та Східної Європи. Є автором сотень аналітичних статей в українських, білоруських, польських, російських, ізраїльських, балтійських засобах масової інформації. Є ведучим на телеканалі «Еспресо», має свій канал YouTube, а також співпрацює з українською та російською службами Радіо Свобода. У російській редакції Радіо Свобода веде програму «Дороги до свободи», присвячену Україні після Майдану і пострадянському простору. Зараз вона виходить зі Львова як спільний проєкт Радіо Свобода, «Настоящего времени» та телеканалу «Еспресо».
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Наша читачка зреагувала інстинктивно. Замість злякатися, вона вирішила перевірити, хто ще із сусідів отримав такий матеріал. Результат її міні-розслідування — жахливий. «Виявилося, що ніхто. Кинули лише нам. Житловий комплекс закритий і охороняється, там чотири будинки. Я зібрала інформацію від сусідів. Нікого це не торкнулося», — пише вона.
Ця ж сама жінка кількома місяцями раніше була атакована в косметичному магазині. «Полька, наголошуючи, що я українка, почала бити мене, вдарила по нозі й плюнула мені в обличчя. Люди відходили, охорона не реагувала. Але одна жінка, прокурор, все ж втрутилася, і завдяки їй справа потрапила до суду. Поліція часто замітає такі речі під килим».
Ці два інциденти — не окремі випадки. Це чергові акти однієї й тієї ж вистави, де історія стає знаряддям війни, а повсякденність — полем битви. Ніхто з розсудливих людей у Польщі не заперечує трагедії Волині. Десятки тисяч жертв, спогади, які й досі болять, — це частина фундаменту польської пам'яті. Проблема починається тоді, коли цей біль перетворюють на інструмент, а історію 80-річної давності — на кий, яким сьогодні б'ють сусідів.
Листівки, кинуті у поштові скриньки або розвішані на стовпах, як ті, що нещодавно з'явилися також у Мінську-Мазовецькому, Варшаві й інших містах Польщі, не служать історичній освіті. Вони можуть бути використані лише для сіяння страху й підозри. Їхня мова — «українські бандити», «геноцид» — це калька пропаганди 1940-х років, очищена від пилу й використана посеред війни, щоб збудувати новий бар'єр.
1 фото — слід від удару на нозі нашої читачки; 2 фото — листівка на одній з польських вулиць
Це — не випадковість. Такі матеріали з'являються саме тоді, коли в Польщі точаться гарячі дебати про майбутнє союзу з Україною, про роль біженців і соціальну політику. Що сильніші емоції, то легше ними маніпулювати. Це вміло зрежисована вистава, мета якої — розкол, а не правда. Фонд «Волинь пам'ятаємо» на чолі з президенткою Катажиною Соколовською у своїх статутних цілях декларує «відновлення пам'яті про геноцид», але на практиці діяльність організації полягає в поширенні ненависті. Акції фонду, як-от розклеювання плакатів і наклейок, регулярно розпалюють антиукраїнські настрої.
Аналітики з порталів, що займаються дезінформацією, неодноразово вказували, що риторика фонду «Волинь пам'ятаємо» збігається з ключовими елементами російської пропаганди, мета якої — розпалювання польсько-українського історичного конфлікту й дестабілізація Польщі
Те, що виглядає як спонтанні акції, може бути частиною спланованої операції, яка має за мету використати польські обра́зи.
Сьогоднішня Польща живе у роздвоєнні. З одного боку — голосні офіційні заяви про союз з Києвом, про підтримку народу, що бореться за незалежність. З іншого — зростаюча неприязнь до біженців, яку підігрівають цинічні політики. У передвиборчих кампаніях гасло «українці заберуть у вас роботу і житло» діє швидше й ефективніше за будь-яку програму. Президент [Інституту національної пам'яті] Навроцький накладає вето на закон про виплати для українців, аргументуючи це «справедливістю». Конфедерація [національно-радикальна партія] будує політичний капітал на образах і страху. Праві щоденні ЗМІ постійно підживлюють образ українця як конкурента, а не союзника. В такій атмосфері достатньо однієї листівки, щоб запустити лавину гніву.
Російська пропаганда роками годується історичними ранами. Вона витягує болючі моменти й вмонтовує їх у сьогодення, створюючи нові конфлікти. Те, що поляки й українці мали б опрацювати в діалозі, перетворюється на знаряддя взаємних звинувачень. Листівка у поштовій скриньці — це класичний приклад когнітивної війни — дешевої, важко ідентифікованої, але руйнівної. Її вартість — копійки. Її результат — недовіра, підозра, відчуття загрози й насамперед переконання, що українці в Польщі — не гості й союзники, а потенційні вороги.
Немає сумнівів: проблему пам'яті про Волинь необхідно обговорювати не листівками, не в темних кампаніях, що прикидаються турботою про історію. А у відкритому діалозі, дискусії, щирими словами, через освіту й зустріч різних свідчень. Бо якщо ми погодимося, щоб історією торгували пропагандисти, то дуже швидко станемо заручниками чужих воєн. А сьогодні Польщі потрібні не нові барикади, а мости — особливо з Україною, яка бореться не лише за свою безпеку, але й за нашу.
Історія нашої читачки з Познані — листівка у скриньці, напад у магазині, байдужість людей — показує, що поряд з великою політикою важливим є ще дещо: повсякденна реакція. Хто стане на захист жінки, яку атакують? Хто викличе поліцію? Хто забере з рук пропагандистів або зірве зі стовпа листівку, перш ніж вона спровокує нову хвилю ненависті?
Байдужість — найнебезпечніша. Бо вона дає сигнал, що можна більше, сильніше, жорстокіше
Сьогодні в Польщі вибір не абстрактний. Він відбувається тут і зараз, у магазинах, на вулицях, у наших спільнотах. Від нашої реакції залежить, чи стане історія мостом у майбутнє, чи черговою барикадою.
«На комісії з інвалідності дитини мене розпитували, чи воює мій чоловік»
Я — мама дитини з важким ступенем аутизму й підтвердженою інвалідністю, і в моєму оточенні багато мам особливих дітей. Мені дуже б хотілося вийти на роботу на повний день, ходити на корпоративи та їздити у відрядження, але все, що я можу собі дозволити — це декілька годин роботи на день онлайн. Терапевтичні садки зазвичай працюють до 13:00, додайте до цього лікарняні та постійні форс-мажори, які у мам дітей з аутизмом виникають чи не щодня. Чи багато ви знаєте працедавців, які підпишуть з такою людиною контракт?
У свої 6,5 років мій син не розмовляє, не реагує на своє імʼя, у нього немає зорового контакту з людьми, він не розуміє небезпеку й може просто піти під машину або спробувати вийти з вікна. Ще Марко постійно намагається втекти, тож на вулиці його необхідно постійно тримати за руку. Вдома я замикаю двері на всі замки й ховаю ключ. Син потребує постійної опіки й допомоги буквально в усьому. А коли він хворіє, то не може пояснити свої симптоми, впадає в ступор. Я можу лише здогадуватись, що з ним відбувається.
Офіційно діагноз «аутизм» Марку поставили в 3 роки, і з того часу ми проходимо щоденні терапії, які хоч і дають певні результати, проте так і не зробили мою дитину бодай трохи самостійною. Аутизм не лікується, можна лише полегшити стан і підвищити функціонал дитини. У Польщі — крім терапевтичного садка — син ходить до логопеда й займається вдома. У нього встановлена інвалідність, зокрема тут, у Польщі, але її необхідно підтверджувати кожні 2-3 роки.
Остання комісія, яка відбулася вже у вересні 2025, відрізнялась від попередніх і сильно мене здивувала. На комісію я прийшла із заключенням польского психіатра, в якому написано, що син невербальний, потребує постійної опіки й взагалі має серйозний прогноз. Проте пані психіатр на комісії стала розпитувати мене не про сина, а чи працюю я, а також де мій чоловік і чи воює він за Україну. І коли почула, що не воює, винесла вердикт, що мій син не розмовляє, бо в садку з ним говорять польською, а вдома — українською. Поки ми з нею говорили, син жодного разу не зреагував на своє їмʼя, не подивився в бік психолога, не відповів на запитання про ім’я й вік, ніяк не контактуючи ні зі мною, ні з комісією. Навіть неозброєним оком тут видно серйозну проблему, а не тимчасову реакцію на різні мовні середовища.
Чим пояснити таку зміну в ставленні медкомісії і купу дивних запитань? Можливо, тим, що дитині з важким діагнозом доведеться призначати виплати, а дитині без — рекомендувати відвідувати садок, школу й самостійно себе обслуговувати? Щоб мама в цей час пішла працювати на цілий день.
Але ми вже це проходили: жоден садок не бере мого сина на весь день, а школа пропонує навчання онлайн або — якщо пощастить — асистента на пів дня. Тому я була готова подавати апеляцію на рішення медкомісії.
Якщо ви хочете оскаржити рішення комісії, у вас є 14 днів. Ви подаєте апеляцію там, де подавали внесок на інвалідність і, ймовірно, повторна комісія буде вже у воєвудському зеспулі (обладміністрація). Якщо і там рішення буде не на вашу користь, є ще два варіанти:
Додати нові медичні документи й податися на нову комісію у зв’язку з погіршенням стану або змінами в поведінці (у випадку аутизму це може бути текст на інтелект з сертифікованій порадні та нове заключення психіатра). Це відносно швидкий спосіб, але виплати ви зможете отримати лише з моменту позитивного рішення.
Звернутись до суду. Це може тягнутися 1-2 роки, але якщо ви виграєте процесс, то отримаєте всі виплати з моменту негативного рішення.
«Куди далі, якщо ти всюди чужий?»
У моїх подруг у Польщі ситуація схожа, і багатьох з них сильно лякає можливе скасування соцвиплат і доступу до медицини.
Катерина самотужки виховує сина з ДЦП. Весь дохід родини складається з мінімальних аліментів, виплат з інвалідності та 800+. Іноді Катя встигає прибрати чийсь офіс і отримати за це якісь гроші, але це буває не часто, до того ж для таких робіт не підписують контракт. А ось в лікарнях вони — постійні пацієнти, бо навіть звичайне ГРВІ для них може закінчитися шпиталем.
«Кожен наш день — це реабілітація і боротьба за те, щоб син почав бодай трохи ходити. Я його мию, годую, вожу на масажі, зайняття — це займає фактично весь день. Всі мої спроби знайти роботу, яка б дозволила мені оплачувати опекунку для сина й при цьому ще харчуватися, сплачувати оренду житла, провалилися. Потрібна сума, більша за середні зарплати в Польщі. Але в очах польського президента я, напевно, — та сама нахлібниця, яка отримує гроші просто так», — ділиться Катя.
Моя подруга дуже вдячна Польщі, але те, що дійсно її дратує, це постійні емоційні гойдалки, що дезорієнтують, як будувати навіть найближче майбутнє
Таких історій дуже багато. Я веду інстаграм про аутизм і життя в Польщі, й відразу після вето президента Навроцького десятки мам дітей з РАС стали писати й запитувати: «Що тепер буде з нами?».
Більшість з цих мам із задоволенням би вийшла на роботу, якби в Польщі була можливість віддати дитину з важкими діагнозами в садок на повний день. Якщо дитина голосно й без упину кричить, у неї істерика, то все одно із садка зателефонують мамі з проханням забрати дитину додому. Що стосується виплат 800+, то ми, особливі мами, витрачаємо ці гроші на оплату спецсадочків, профільних лікарів і реабілітацію.
За ситуацією, яка складається в Польщі зараз, я спостерігаю без паніки, але із сумом в серці. Бо розумію, що, можливо, вже дуже скоро доведеться сказати: «Польща, це були безцінні три роки. Я завжди буду вдячна тобі за них, але так, як зараз, вижити не можна». Можливо, саме до того, щоб ми виїхали, нас і підштовхують. От тільки куди їхати далі, якщо ти всюди чужий?
Як грім з неба пролунала новина про вихід США зі складу Міжнародного центру з розслідування злочину агресії проти України, до якого входили прокурори, що збирали попередні докази про очевидний злочин росіян. Звісно, на тлі тотальної економії в імʼя прогресу імені Маска це було очікувано. Але неприємно. Речниця Білого дому Керолайн Левітт дуже обтічно прокоментувала, що нічого не чула про це рішення.
Утім, воно цілком вкладається у затяжний медовий місяць між адміністрацією Дональда Трампа та Владіміром Путіним. Дуже хоче 47-й президент укласти угоду з російськими диктатором. Аж настільки — що готовий заплющити очі на те, що вирішувати питання України, ядерної програми в Ірані та співробітництво по копалинах Сибіру треба буде з реальним військовим злочинцем.
Тіла мирних жителів лежать на вулиці Яблунській у Бучі. Фото: RONALDO SCHEMIDT/AFP/East News
Взагалі, коли мова йде про окупантів із РФ, я не вірю в достойні суди. Я вірю в ліквідацію. Красиву, продуману, підступну. Торік у грудні українці відчули деяку сатисфакцію після того, як у Москві ліквідували Ігоря Кирилова — генерала, який наказував застосовувати хімзброю проти ЗСУ. Коли він виходив із дому — біля підʼїзду вибухнув самокат.
«Посадовець відповідальний за використання хімічної зброї на східному та південному фронтах України. За наказом Кириллова з початку повномасштабної війни зафіксовано понад 4,8 тис. випадків використання ворогом хімбоєприпасів», — написали у некролозі фахівці із СБУ.
За наказом Кириллова окупанти використовували боєприпаси з отруйними речовинами у вигляді скидів з FPV-дронів на пункти оборони українських захисників. Після цього чимало бійців потрапляли до лікарень з тяжкими опіками слизових оболонок та дихальних шляхів.
Ліквідація Кириллова стала ударом для Путіна — він кілька разів дав зрозуміти, що його тривожить смерть товариша. Набагато більше за заочні суди, де би вони не були
Тож це вкотре підтверджує, що росіяни мають боятися українців, поляків, литовців — і всіх інших, на кого вони кладуть очі і лапи, — скрізь. На суші, на морі, у барі безлімітного алкоголю у турецьких готелях на пʼять зірочок.
Політична ставка президента Трампа зрозуміла. Якщо вже містер президент хоче переможних зустрічей з лідерами Росії, Ірану та Північної Кореї, то йому, звісно, не потрібно, аби ці чоловіки носили тавро «воєнних злочинці». Інакше не буде рукостискання.
У відкритих джерелах можна знайти інформацію, за що США були відповідальні в групі, звідки їх вивели, — надавали матеріально-технічну допомогу та допомагали нашим прокурорам дещо їх розвантажити. Але основний масив роботи лежить саме на українських фахівцях, яких дуже не багато — і, крім воєнних злочинів, є ще цивільні справи.
Аби осягнути обʼєми роботи, нагадаю, що з початку повномасштабного вторгнення було зафіксовано більше 150 тисяч воєнних злочинів Росії на території України
Усі ці справи треба довести хоч до якогось суду — аби родичі закатованих отримали компенсацію та моральну сатисфакцію. І головне — аби єдиною згадкою про геноцид не був якийсь просто памʼятний хрест і деревʼяна капличка.
Додамо ще кілька неприємних рішень від США, які можуть хіба запевнити диктаторів, що «хто сильний — той і правий». Почалось це з того, що в лютому представники США, ймовірно, відмовилися називати Росію «агресором» на зустрічі Core Group — країн, які готують міжнародний трибунал над Путіним за його воєнні злочини в Україні. Далі Вашингтон різко відмовився бути співавтором заяви Організації Об'єднаних Націй, яка підтримує територіальну цілісність України та вимагає від Москви вивести свої війська з окупованих територій країни.
Адміністрація Трампа також відмовилася підписати заплановане комюніке G7, яке називає Росію «агресором» у війні з Україною на відзначення третьої річниці війни 24 лютого 2025 року
«Європейські чиновники побоюються, що лестощі пана Трампа Путіну можуть призвести до того, що російського диктатора звільнять від наслідків за його вторгнення в межах будь-якого мирного врегулювання», — йдеться у матеріалі британського видання The Telegraph.
Також днями трапилась вкрай детективна історія. 43-річна прокурорка Джессіка Абер, яка розслідувала воєнні злочини РФ, була знайдена мертвою у своєму домі. До приходу до влади Дональда Трампа вона входила у команду фахівців міністерства юстиції США, яка розслідувала воєнні злочини Росії в Україні. Крім того, пані Абер вела низку проваджень щодо кіберзлочинності і відмивання грошей росіянами.
В умовах, коли свідки воєнних злочинів помирають, а вкраденим дітям Росія якісно прошиває мізки проросійською пропагандою — збирати воєнні злочини вкрай тяжко. А кожен втрачений день — це шанс воєнним злочинцям уникнути відповідальності, жити своє краще життя і набиратися досвіду до нових актів геноцидів у майбутніх війнах.
Працівники ДСНС копають могилу цивільного під час ексгумації у районі Ізюма. Фото: Evgeniy Maloletka/Associated Press/East News
Може трапитись так, що США через деякий час змінять своє ставлення до Путіна і Росії, коли мирні переговори закінчаться нічим. Утім, якщо Вашингтон десь відступає з поля гри, це означає лише одне, що європейські країни мають бути більш активними та зубатими. Адже сьогодні російські герої СВО викладають відео, як вбивають українських полонених, а завтра можуть повторити досвіди уже десь в лісах Балтії.
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Костянтин і Влада Ліберови — подружжя фотодокументалістів, які до повномасштабного вторгнення успішно робили зйомки love story, навчали охочих мистецтву фотографії та мали одразу кілька освітніх проєктів. З початком великої війни змінили напрямок роботи. Майже щодня фіксують воєнні злочини російської армії на території України. Вони їздять у деокуповані міста і села, у найгарячіші точки на передовій, ходять на штурми із бійцями, аби задокументувати їхню роботу та війну без прикрас. Їхні світлини облетіли майже весь світ. Фото з гарячих точок часто на перших шпальтах світових ЗМІ.
Фотографії Ліберових облетіли весь світ
Наталія Жуковська: До повномасштабної війни ви займалися здебільшого зйомками весіль та інших святкових подій. Коли і чому вирішили працювати на війні?
Влада Ліберова: Рішення знімати війну прийшло спонтанно, воно не було усвідомленим вибором, принаймні це точно трапилось не одразу. Ми просто хотіли хоч в якийсь спосіб зафіксувати для історії події, що відбуваються навколо. Повномасштабне вторгнення ми зустріли в Одесі — перші дні були шоком, багато часу ми провели у підвалі. Але з часом емоційне виснаження перетворилося на творчий процес. Ми почали знімати автопортрети на тлі стіни, на яку вивели через проєктор кадри російських злочинів. З часом перейшли до документальної зйомки. Першими кадрами, які широко поширились ЗМІ та мережею, стала зйомка на одеському залізничному вокзалі. Костянтин тоді зафіксував, як чоловіки проводжали своїх жінок і дітей на евакуаційний потяг.
Чи проходили додаткову підготовку перед тим, як їздити з військовими?
Влада Ліберова: З часом ми дізнались чимало важливих деталей — і тих, що стосуються безпосередньо власної безпеки під час зйомок на війні, і щодо медичної допомоги. Серйозно зайнялись фізичною підготовкою, зараз коли у нас є така змога — займаємось з тренером. Але все це відбувалось поступово, впродовж наших відряджень. На початку ми знали лише базові речі — на більш ретельну підготовку просто не було часу. Ба більше — наші перші дні поблизу фронту були сповнені постійним відчуттям страху.
Ми не розуміли механіки війни, не розрізняли звуки вибухів. Кожен гучний звук здавався сигналом, що це кінець
Об'єктиви Ліберових фіксують усі жахіття війни РФ
Як справляєтеся зі страхом?
Влада Ліберова: Зараз ми заходимо набагато глибше, ніж на початку зйомок. Страх усе ще є, але тепер він більш усвідомлений і виправданий. Ми чітко розуміємо ризики і знаємо, як їх мінімізувати. Звісно, нам теж буває страшно — це природно, адже страх є одним із базових інстинктів людини, що сприяє самозбереженню. Страх допомагає залишатися пильними і обережними. Важливо розуміти, що навіть військовим, які щодня перебувають під вогнем, також буває страшно.
Але це не слабкість — це лише частина людської природи, яка допомагає продовжувати боротьбу
Як військові в окопах реагують на фотографа?
Костянтин Ліберов: Зараз військові все частіше самі запрошують нас знімати певні підрозділи, найбільше довіряють ті, з ким уже мали успішну співпрацю. Для нас це завжди велика честь. Що стосується самих зйомок, для військових люди з камерами радше тягар, ніж щось приємне, адже вони несуть за нас відповідальність, але вони розуміють важливість таких фото, тому ставляться із розумінням.
Ліберови не приховують, що на війні страшно
Ви весь час працюєте у парі чи роз’їжджаєтеся по різних локаціях? Як вирішуєте, хто куди їхатиме?
Костянтин Ліберов: Досить часто на зйомки я вирушаю сам, коли ці поїздки здебільшого пов'язані з найгарячішими напрямками, де ситуація є надзвичайно небезпечною. Влада інколи також знімає сама, наприклад, так було зі зйомкою евакуації на Покровському напрямку, я в той момент фіксував події на Курщині й просто фізично не міг долучитися. Проте, незалежно від того, наскільки гарячим є напрямок, кожна така поїздка є важливою для того, щоб показати світові правду про російсько-українську війну.
Ми завжди намагаємось зафіксувати важливі моменти, які мають потужний емоційний заряд і документують реалії
За понад два роки, документуючи наслідки російських обстрілів і роботу українських військових, ви об’їхали найгарячіші напрямки фронту. Коли і за яких умов небезпека була максимально близько?
Костянтин Ліберов: Насправді таких ситуацій було багато, адже «на нулі» чи в прифронтових містах смерть завжди поруч. Наприклад, у нас була ситуація, коли разом з волонтерами під час зйомок евакуації «на нулі» попали під мінометний обстріл. Одного разу мені довелося впродовж тридцяти годин бути «на нулі» з піхотою. Ворог — за 50-70 метрів. Нас почали обстрілювати. Щойно хлопці рушили на позиції, майже одразу по рації було чутно крики: двох військових поранило, один — важкий. Щойно завантажили його у броню — почався обстріл. Мене трохи контузило. Ми добігли до укриття і до ранку сиділи у тісному бліндажі 1,5 на 1,5 метри. Спали сидячи. Обстріли тривали всю ніч. Під ранок я зрозумів, що треба виходити, бо як би не було страшно, я приїхав на фронт, аби показати, як хлопці воюють і виживають. Я мусив вийти назовні. Ті 15 хвилин тривали вічність. Найбільший страх з неба — дрони, а під ногами — пелюстки. Та, попри все, я зміг зафіксувати той день.
Загалом за цей час у нас було все — і зустрічі з диверсійно-розвідувальними групами, і стрілкові бої, й поранення Влади. Проте маємо міцних янголів-охоронців
Влада отримала поранення торік у грудні. Як і де це сталося?
Влада Ліберова: Тоді ми працювали на Донеччині, робили фото зруйнованих будівель та інфраструктури, щоб показати світу, що коїть Росія на нашій землі.Насправді все було банально: 22 грудня разом з командою волонтерів ми були неподалік села Новоселівка Перша, й нашу автівку обстріляли. Ми їхали дорогою у Покровському районі і раптом потрапили під ворожий вогонь. Я зазнала осколкового поранення стегна. Для мене це був невдалий виїзд. Для волонтерів, які працюють на гарячих напрямках, це буденність. Мені завжди боляче чути нові історії про те, що хтось вийшов з окупації самотужки й, пройшовши 100 км, нарешті опинився у безпеці. Звісно, я теж рада, що ця людина врятувалась, але я також знаю, що з ймовірністю 99%, ризикуючи власним життям, до неї напередодні приїздили волонтери й вмовляли евакуюватися, а вона відмовилась.
Яка історія війни, знята на фото, вразила вас найбільше?
Влада Ліберова: Певно, це народження донечки Ліни нашого друга — військового з позивним «Дронго». Кості вдалось зафіксувати момент їхньої першої зустрічі. Для мене це історія про те, що життя і любов перемагають навіть під час війни. Ну, і бачити, як військовий з великим досвідом плаче при зустрічі з немовлям, це дійсно вражає.
Народження життя очима Ліберових
На ваших очах буквально зникали міста… Як це?
Костянтин Ліберов: Важко бачити, як українські міста стають руїнами. Бахмут, Вовчанськ, Часів Яр… На жаль, таких міст чимало, і бачити, як Росія стирає їх з лиця землі, дійсно боляче. У нас навіть є серія фото з дрону, яка показує масштаб таких руйнувань. З вересня до середини жовтня ці фото можна було побачити у Венеції, а зараз виставка переїхала у Берлін. Мета експозиції — показати, як виглядає мир з Росією і те, чому «мирні угоди» не можуть бути укладені.
Ви фотографуєте як військових, так і цивільних. Розкажіть про цей досвід. Як реагують люди на об’єктив? Чи важко домовитися з ними про фото? Як вдається це робити?
Костянтин Ліберов: З військовими простіше. Під час виїзду ми цілодобово перебуваємо разом, тому вони зазвичай звикають до камери, а також розуміють важливість документування того, що відбувається, і часто погоджуються на фото без зайвих питань.
З цивільними часто складніше. Вони більш чутливо ставляться до камери, особливо в умовах, коли тільки-но пережили травматичний шок. У таких ситуаціях важливо бути не просто фотографом, а співрозмовником, людиною, якій вони можуть довіряти.
Часто допомагає людяність — просто сісти поруч, поговорити, вислухати
Реакція на об’єктив у всіх різна, проте є одна важлива річ — повага до людини та її історії. Ми ніколи не тиснемо, якщо бачимо, що людині важко. Найкращі фото виходять тоді, коли між фотографом і тим, кого він знімає є довіра.
Камера ЛІберових фіксує знищення українських міст росіянами
Що вас найбільше вразило під час роботи на деокупованих територіях?
Влада Ліберова: На звільнених територіях чи не найповніше розумієш те варварство та темряву, що несе з собою Росія. Весь світ здригнувся від злочинів у Бучі, але це, на жаль, не виняток, а правило і для решти населених пунктів, куди приходять російські війська. Майже у кожного, хто залишився і пережив окупацію, є історії про звірства ворога. І щоразу найбільше вражає розуміння, наскільки росіяни можуть бути жорстокими.
Ви не раз знімали евакуацію людей з різних населених пунктів. Зокрема, з Покровська. Які історії людей запам’яталися?
Влада Ліберова: Евакуація — велике потрясіння для кожної людини. Ти залишаєш все своє життя, все, заради чого працював, і навіть не знаєш, чи зможеш повернутися. Під час таких зйомок ми відчуваємо якісь особливі відтінки суму, жалю, коли люди полишають те, що їм так дорого. Історії людей, яких нам вдається зафіксувати на кадрах, дуже болісні. Покровськ — місто, яке ставало прихистком для тих, хто вже втратив свій дім одного разу через війну. І їм знову довелося його втрачати — хтось у 14-му році у Донецьку, а хтось у 22-му році у Бахмуті. Вони вже збирали своє життя в кілька пакунків. Пам’ятаю пані Антоніну, жінку в кріслі колісному, яка хворіє на цукровий діабет і потребує постійного медичного догляду. Саме тому змушена була їхати, покидаючи свого чоловіка, з яким прожила пів століття. Він їхати відмовився навідріз. Виявилося, що чоловік є глибоко релігійним і навіть не має мобільного телефону. Як вони триматимуть зв'язок, невідомо, як і те, чи побачаться колись знову. Таких історій безліч.
Сльози розставань, прощальні обійми, перелякані дитячі очі — все життя уміщене в кількох сумках. Це відбувається щодня
Ви спілкувалися з російськими полоненими. Що вони вам розповідали? Що про них можете сказати?
Влада Ліберова: Ми не багато спілкувались з самими полоненими, адже це не було ціллю, та й бажання не виникало. Ми зробили ці фото, для того, щоб показати, в яких умовах Україна утримує полонених і як разюче вони різняться від умов, в яких утримуються українці. Полонені росіяни живуть в Україні, наче в санаторії, я впевнена, що навіть не у всіх них удома були подібні умови. Під час полону вони не лише не страждають, а навіть покращують своє здоров’я. Адже тут в них є повноцінний нагляд та догляд. Вони збалансовано харчуються, можуть працювати, отримувати зарплату, регулярно телефонують додому. І насправді це все дуже боляче. Адже це неймовірний контраст зі ставленням до українських військовополонених у Росії. Та водночас ми розуміємо, для чого це робиться.
Україна — цивілізована європейська держава, яка дотримується Женевської конвенції. І для нас, і для наших партнерів та союзників поводження з полоненими — важливий маркер
Фільмуючи реалії війни, що ви самі при цьому відчуваєте?
Костянтин Ліберов: У моменті емоцій зазвичай мінімум. Нам потрібно виконати свою роботу і зробити це чітко, швидко, якісно. Особливо, коли працюємо безпосередньо на лінії зіткнення. Тут важливо зберігати «холодну» голову. Усвідомлення ж приходить пізніше. І хоча війна — це трагедія та постійний біль, ми часто бачимо тут і світло — надію, неймовірну любов, відданість, і намагаємося фіксувати такі моменти.
У вас є найособливіша і найулюбленіша робота?
Костянтин Ліберов: Однозначно, це зйомка наших хлопців та дівчат, які повертаються додому з полону. Кожен обмін надихає і дає надію, що все недаремно і нам є заради чого триматися.
Звільнення українських заручників
Зйомка у червні цього року після чергового обміну була однією з найважчих. Після зустрічі та спілкування з хлопцями ми тиждень не могли оговтатись від побаченого та почутого. Пам'ятаю, як один з них сказав мені: «Ми маємо зробити все, щоб таке ніколи не повторилось знову, з іншими». Але це повторюється щодня. Ще безліч наших людей залишаються в російському полоні. І цьому немає кінця. Частина з тих фотографій поїхала до Швейцарії на Саміт миру, на якому підіймалось питання обміну всіх на всіх. Сподіваємось, ці документальні портрети тих, хто пройшов через найстрашніше пекло, змусять наших партнерів діяти рішуче принаймні в цьому питанні. Ми не можемо переказувати те, що почули від хлопців. Але наші фотографії говорять самі за себе. Важко усвідомити, що вони втратили по 40-50 кг ваги. Однак важливо — їх не вдалось зламати. І це повторював кожен з них.
Наші фото є підтвердженням тому, що тут і зараз відбувається найбільший геноцид з часів Другої світової
Ваші роботи бачить весь світ. Який основний меседж ви надсилаєте суспільству?
Влада Ліберова: Наша головна мета — задокументувати злочини й показати правду. Росія — ворог. У цивілізованому суспільстві немає місця терористичним організаціям, вони мають бути зупинені. Хлопці і дівчата з наших фото мають відчувати, що ми в тилу знаємо, чому і заради чого вони там. І що нам це потрібно, бо інакше ми знову втратимо прекрасну країну, культуру, свою незалежність на декілька поколінь, якщо не назавжди. А ще, поки вони там, боряться за нас, ми маємо боротися за них.
Андрій Смоленський залишився без очей, двох рук та вуха
З корупцією, з випадками безладу та несправедливості в бригадах, з дивними законопроєктами, тендерами, закупівлями, забудовами... Боротись, а не чекати, що військові повернуться і наведуть порядок. Ці процеси мають відбуватись паралельно та одночасно. І тоді, коли перемовини нарешті настануть, вони, по-перше, пройдуть на наших умовах, по-друге, вже ні в кого і ніколи не виникатиме питань, чи держава, за яку ми так боролись, дійсно вартувала того. Так, вартувала. Бо ми самі побудуємо її такою. А ще — потрібно пам’ятати, що щодня наші воїни роблять надлюдські зусилля, щоб в нас з вами просто було життя. Пам’ятати і підтримувати і допомагати — це найменше, що ми можемо зробити аби їм віддячити.
За рік існування простір «Я.Є.» об’єднав сотні жінок. Для організаторів проєкту важливо, аби військові на фронті розуміли, що про їхні родини хтось піклується. А найголовніше — аби жінки знали, що вони не одні.
«Тут ніхто і нічого не скаже зайвого»
Чоловік Дар’ї служив за контрактом ще до початку повномасштабного вторгнення. Коли жінка завагітніла, просила його піти з армії. Та 24 лютого 2022-го року той знову кинувся захищати країну, а Дар’я з 11-місячним сином виїхали в Італію, де перебувала її мама. Та на чужині жінці було не просто. Інший ритм життя, інший клімат. А ще постійний стрес, бо не знала, що х її чоловіком. Поговорити та виговоритися було ні з ким. І вже у травні 22-го вони повернулися додому:
— Я хотіла, щоб чоловік хоч іноді бачив, як росте син. Його раз на три місяці ненадовго відпускали з служби. Коли вони вперше зустрілися після нашого повернення, через півроку, син його не впізнав, не йшов на руки. Лише через 10 днів почав до нього звикати. І це було тяжко.
Дар'я з сином повернулись з Італії додому, аби бути ближче до чоловіка-військового. Фото: приватний архів
До того ж потрібно було вчитися вирішувати справи, якими раніше займався чоловік, а ще взяти відповідальність за побут та виховання сина. Важко було фізично і морально. Не було підтримки серед знайомих. Навпаки, жінка зустрічала певне нерозуміння:
— Люди часто можуть, не соромлячись, запитати: «Скільки людей вбив твій чоловік? А скільки грошей він отримує? А якщо так багато отримує, то чого ви збираєте гроші на допомогу військовим? А чого ти його відпустила на війну? От я не відпущу свого. А чого він не звільниться? Ти його відпустила, щоб він більше заробляв? А чого ви не закордоном? Він, напевне, не боїться за вас раз не відправив у безпечне місце?»
На той момент Дар’ї допомагало волонтерство у благодійному фонді «Рій». Жінка працювала над запуском соціальних мереж. І саме там дізналася про новий проєкт фонду — «Я. Є.». Простір жінок, де всі свої. З цілодобовим чатом підтримки.
— Саме там мені допомогли. Насамперед надали психологічну допомогу та медичні поради. У сина якось була температура, не хотілося викликати швидку, до свого сімейного лікаря посеред ночі ти не подзвониш, а в чаті цілодобово є лікар. Нещодавно мені запропонували вести соціальні мережі вже цього проєкту. Я погодилася
Більшість звернень жінок, розповідає Дар’я, — психологічні. Дружини військових не знають, що робити, як діяти, коли їхні кохані не виходять на зв’язок:
— Мене вражає стійкість дівчат, чоловіки яких або зникли безвісти, або загинули. Для мене це страшно, я цього дуже боюся. Ця підтримка є неоціненою. Ти знаєш, що тут ніхто і нічого не скаже зайвого.
Серед цієї спільноти ти можеш просто бути собою, ділитися своїми болем, настроєм, тривогами, не боятися, що твої проблеми будуть знецінені
«Шукала тих, хто разом зі мною проживати те, що й я»
Щойно почалася повномасштабна війна, чоловік Анни відвіз родину до її батьків на Київщину. А сам 26 лютого пішов добровольцем. У перше відпустку приїхав лише через півроку. Весь цей час його жінка шукала однодумців. Спілкуватися із цивільними, в яких чоловіки перебували не на фронті, було не просто:
— Мене ніхто не розумів, коли я казала, що мені важко самій принести воду, виживати під час частого відключення світла. Не було з ким залишити дитину, випити кави, поговорити з кимось. Ти постійно у стресі, хвилюєшся, нервуєш. Мені постійно ставили питання: «Та чого ти хвилюєшся? Він же заробляє 100 тисяч». І я постійно шукала тих, хто мене зрозуміє, буде зі мною проживати те, що відчуваю я.
Анна та її родина. 6 квітня 2024 року її чоловік загинув на фронті. Фото: приватний архів
Про проєкт «Я.Є.» жінка дізналася із соцмереж. І майже одразу, доєднавшись, почала працювати з психологом. Крім того, постійно має, з ким поговорити. У закритому чаті жінки постійно діляться порадами та підтримують одна одну:
— Мені цей проєкт дав розуміння того, що я не одна така, нас тисячі, можливо навіть мільйони. Ми можемо написати у будь-який момент — і це дуже потужна підтримка. А ще – розуміння і допомога. Нещодавно чоловік однієї дівчини не виходив на зв'язок 8 днів, хоча казав що буде відсутній лише три доби. Ми всі хвилювалися, підтримували її. І він з’явився, з ним все добре.
Знаєте, у нас немає такого, що хтось каже, що мені гірше. Все горе чи біль ділиться між усіма. Всі співчувають і хвилюються
На момент публікації цього матеріалу стало відомо, що чоловік Анни загинув 6 квітня 2024-го року під час виконання бойового завдання.
«Ми об’єднуємо жінок. Тут всі, як одне єдине ціле», — Марина Шимкова,керівниця проєкту «Я.Є.»
Марина Шимкова: «Ніхто так дорого не платить за цю війну, як родини військовослужбовців — дружина, діти, батьки». Фото: приватний архів
Коли ми провели перше опитування — до запуску проєкту — я плакала пів ночі. Жінки писали: «Я хочу, щоб закінчилася війна», «Я хочу, щоб мені повернули чоловіка», «Я не уявляю, як ходитиму вагітна і народжуватиму без нього», «Я боюся за нього». Там було багато болю. З анкет ми зрозуміли, що немає простору в Україні, де жінка могла б прийти, розповісти про це і її ніхто не знецінить. Тут всі, як одне єдине ціле.
Наш простір працює онлайн, бо чимало жінок розкидані не лише по всій Україні, а й далеко за її межами. Об’єднати їх, аби ті не почувалися самотніми, — одне із завдань проєкту. У нас навіть були дівчата, які на той момент перебували в окупації.
І це була єдина ниточка, яка зв’язувала їх з цим світом. Вони писали, що намагаються виїхати, що видаляють все із телефонів. Однак обіцяли знову до нас повернутися
У рамках простору є допомога й вагітним. Організатори проєкту підписали меморандум з асоціацією фахівців природнього батьківства, яка має сертифікованих доул (навчена компаньйонка, що підтримує іншу людину під час вагітності, пологів і післяпологовий період. — Авт.). Вони, за можливості, забезпечують жінкам супровід під час пологів — замість партнера, який на війні.
Там, де дітки щойно народилися, ми забезпечуємо спеціаліста, який за потреби є онлайн на зв’язку з мамою. Питання можуть бути різні, починаючи від грудного вигодовування до купання немовляти. Навіть якщо жінки за кордоном, вони теж отримують допомогу. У чат-бот скидають запит. Наприклад, дитина не спить. У нас є консультанти по сну. Або ж жінка народила в іншій країні. У нас є проєкт у проєкті — «В обіймах». Це означає, що мама пише у чаті, що у неї народилася маленька дитинка, ми одразу даємо їй «фею» — консультанта по новонародженим діткам, який розуміється на догляді, грудному вигодовуванні. І ця людина впродовж місяця весь час з мамою на зв’язку. І це дуже допомагає. Зрозуміло, ми не швидка допомога. Але підтримати і надати консультацію педіатра, психолога чи іншого спеціаліста — все це ми можемо.
Ми щомісяця проводимо опитування про те, що змінилося, чим допомогли чи навпаки — не допомогли. Я добре пам’ятаю той контраст, коли ми робили перше опитування для проєкту і через два місяці. Ми почули від жінок, що вони почали доглядати за собою, що треба бути сильною і дочекатись чоловіка тощо. У нас було три місяці, коли майже всі жінки простору сіли за кермо автівок. У багатьох були права, але вони ніколи не їздили. І в нас був бум, коли ми впродовж місяця отримували повідомлення: «Дівчата, я сіла, я їзджу, я тепер вільна». Так була вирішена проблема їхньої не мобільності.
Ми також проводимо освітні лекції, марафони. Ми продовжуємо об’єднувати жінок. У нашому просторі вони тут серед своїх. Ніхто так дорого не платить за цю війну, як родини військовослужбовців — дружина, діти, батьки.
У нашому просторі тисячі історій, які вражають. Для мене кожна — неймовірна. У нас є родина, де чоловік пішов служити, а його дружина була вагітна.
У день, коли вона народжувала хлопчика, її коханий був під обстрілами, куля пролетіла скрізь його куртку і застрягла у блокноті. Це сталось у той момент, коли народжувався син
Багато історій про те, що не виходить чоловік на зв'язок, дівчата у просторі починають тримати кулачки, будувати так званий «купол» і за годину він пише чи телефонує. Тобто сила сестринства працює.
Доєднатися до нас просто. Проєкт має сторінки у соціальних мережах — Instagram та Facebook. Всюди є посилання на чат-бот. Написавши повідомлення, отримаєте відповідь від координаторів. Перед тим, як надати доступ до чат-боту, треба буде відповісти на кілька питань, пройти ідентифікацію. Ми маємо робити перевірки, щоб у цьому просторі не з’являлися люди, які не просто не підтримують, а й не мають ніякого відношення до українців. Ми намагаємося підтримати жінок, дружин військових. Їм достатньо викликів, які вони й так на сьогодні мають.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
