Аґнєшка Дея: «Ні нагород, ні квітів, ні особливої ​​подяки я не очікую. Мені потрібно бачити, що ця допомога важлива»

На годиннику п'ята ранку. Двигун нашого буса, яким ми веземо допомогу для війська, щойно втретє заглох. Після короткої перерви він знову заведеться. Але я знаю, що удача не триватиме довго, а ми зараз, по суті, посеред невідомості. До найближчого великого міста, де ми можемо розраховувати на допомогу механіка, нам їхати півтори години. А ще сьогодні — субота. 

Волонтери з Польщі 

Востаннє наш бус «Доброволець» втрачає потужність одразу за селом Знаменка. Ромек відпускає зчеплення і дозволяє машині котитися з гірки, поки колеса крутяться. Раптом за поворотом перед нашими очима з'являється парковка, кафе і невелика майстерня для вантажівок. Ми паркуємось. На стенді висять кілька оголошень майстерень і компаній, що пропонують евакуатор. Але ми почекаємо, не будемо будити людей у суботу о п'ятій.

Коли стрілки годинника показують восьму, я беру телефон і набираю номер майстерні, біля якої наша машина остаточно зламалася. Відповідає сонний чоловічий голос. Я розповідаю українською, що сталося: мовляв, наш Vito зламався, ми не знаємо, що робити далі, стоїмо тут на вашій парковці. У відповідь чую, що це автосервіс для вантажівок, але він подумає і мені перетелефонує. Минають довгі хвилини, в моїй голові вирують думки: сьогодні ми маємо дістатися до Краматорська, а я навіть не знаю, чи нам взагалі вдасться звідси виїхати. Зрештою Ромек бере телефон і дзвонить на той самий номер, який я набирала пів години тому.  

— Доброго ранку! — хоча він говорить українською, відразу зрозуміло, що він іноземець. — Ми волонтери з Польщі. У нас зламалася машина. Так, Мерседес Віто.

І раптом все змінюється. За кілька хвилин біля автівки з'являються чоловіки. Вони помічають польські номерні знаки, заводять розмову, заглядають під капот, розпитують. Один пропонує каву, інший питає, чи веземо ми допомогу нашим хлопцям. Я здогадуюся, що це працівники або клієнти майстерні. Один з них бере телефон, і я чую, як він каже: «Олександр? Так, це поляки». 

— Через 10 хвилин приїде колега, — звертається він вже до нас. — Він відвезе вас до своєї майстерні.

І дійсно — незабаром з'являються двоє молодих хлопців. Одного з них я впізнаю по голосу, це з ним я розмовляла по телефону. Вони транспортують нас до своєї машини, після чого везуть по вибоїстій дорозі. Я встигаю розплакатися, що ми можемо не встигнути, а нас чекають на фронті. І у відповідь чую, що вони зроблять все, щоб допомогти нам якнайшвидше звідси виїхати. Один з них відразу ж вирушає за необхідними запчастинами до віддаленого Кропивницького, а інші механіки розбирають «Добровольця» на частини. 

— Ідіть прогуляйтеся, попийте кави, — радить власник майстерні. — Я подзвоню, коли все буде готово. 

Ми йдемо через це дивне і трохи забуте світом містечко. Воно оточене об'їздною дорогою, тому рух тут настільки незначний, що мешканці миттєво впізнають туристів. Вони з цікавістю спостерігають за нами, коли ми робимо покупки в місцевому магазині і влаштовуємо пікнік на лавці. 

Ми втомлені, але булочка із сиром і цибулею смакує так, як страва в найкращому ресторані. 

Через чотири або п'ять годин дзвонить власник майстерні: все готово. Ми можемо їхати. Механік пояснює, що сталося і на що потрібно звернути увагу. Але він запевняє, що ми виконаємо місію.

— Скільки я з нас? —  питаю я, дістаючи гаманець.

— Ти жартуєш? Це я повинен вам доплатити. Ви допомагаєте нашим захисникам. Я не зміг би дивитися на себе в дзеркало, якби взяв з вас гроші.

Зрештою ми все ж домовляємося, що заплатимо 450 гривень за куплені запчастини, і їдемо.

З початку великої в.

Січень 2023 року. Вова і Катя чекають на нас на залишках автобусної зупинки. Я бачу їх здалеку, бо місто на цьому боці річки ще мертве, і це єдині живі душі поблизу. Літня пані в синій куртці нервово переступає з ноги на ногу. Чоловік у чорному одязі зі спокійним обличчям вдивляється в нашу машину, що наближається. Йому може бути трохи за сорок, але втома на обличчі і зморшки додають серйозності. Вони знають про нас лише те, що ми — волонтери з Польщі. І вирішують прийняти нас на ніч, бо подорожувати після настання темряви в цьому районі небезпечно. Хоча Ізюм вже звільнений з-під російської окупації, тут все ще трапляються ракетні обстріли. Мене дивує, що хтось хоче прийняти у себе вдома шістьох геть незнайомих людей. І це в будинку, який виглядає невеликим і небагатим. Того вечора вони, здається, віддають нам все, що мають.

Кароліна Кузема, журналістка й волонтерка, перша полька, яка висвітлювала повномасштабну війну в Україні, часто першою добиралася до територій, звільнених з-під окупації, документуючи щойно виявлені російські злочини і неодноразово відчуваючи величезну вдячність за саму лише свою присутність.

— Це було восени 2022 року, в околицях Житомира, — згадує Кароліна. — Люда доглядала за купою дітей, онуками й племінниками, від дошкільнят до підлітків. Мене попросили про їжу й памперси. Вона пригостила мене домашнім обідом і не відпустила, поки я не погодилася взяти дві трилітрові банки домашніх солоних помідорів. Досі не знаю, як я провезла їх через кордон. З того часу регулярно допомагаю їм — до речі, вона щойно написала повідомлення з проханням про їжу. 

Більшу частину свого часу Кароліна проводить у Куп'янському районі, куди надходить значно менше гуманітарної допомоги й підтримки. Це пов'язано з віддаленістю, жахливими дорогами та підвищеною небезпекою: навесні 2023 року тривають потужні обстріли міста Куп'янськ, а російські війська наступають у напрямку стратегічної річки Оскіл, тому життя в прифронтових селах є важким. Дістатися до села Кругляківка відверто важко, оскільки єдиний міст, що з'єднує це місце з Сенкове, неодноразово бомбили. Триває його відновлення, перейти можна тільки пішки. Кароліна просить польських волонтерів про підтримку для мешканців, і ті, незважаючи на небезпеку, доїжджають до села з гуманітарною допомогою.

—  Кілька днів тому я поїхала в гості до місцевих жителів, — розповідає Кароліна. — Це не могло завершитися кавою. Віталій, мій сусід, який допомагає отцю Леоніду з місцевої церкви, по черзі мене з усіма познайомив. Я отримала горіхи в солодкому сиропі, квашений у бочці кавун, а Вова, місцевий художник, подарував мені книгу про Сенкове з автографом. На дорогу я отримала ще й бутерброд, хоча до машини на іншому березі річки мені 10 хвилин пішки, а потім ще 10 хвилин їзди до дома. Того ж дня Віталій приніс мені відро домашніх овочів і мед. Люди віддали чи не останнє, що мали.

Друзі Польщі 

Томаш Сікора, музикант, продюсер і волонтер, який підтримує українську армію, знає Україну ще з довоєнних часів. Ще до 2014 року він давав концерти в межах музичного проєкту Karbido разом з письменником Юрієм Андруховичем, спостерігаючи за формуванням нової ідентичності українців, які прагнули бути частиною Європи та відокремитися від усього російського. У лютому 2022 року він не розмірковував, а відразу почав діяти: збори, благодійні концерти, а зрештою і конвої з гуманітарною допомогою до України. Після визволення Ірпеня з-під окупації Томаш поїхав туди поїздом. Тоді місто ще було повністю зруйноване. Не було електрики, а він мав у сумці стільки павербанків, скільки міг донести.

— Я доїхав до Києва, а звідти ми поїхали на машині до Ірпеня, — розповідає Томек. — Я зустрів тих самих людей, яким раніше ми надсилали з Польщі конвої з гуманітарною допомогою, їжею, одягом, кормом для тварин. Пам'ятаю, там була літня жінка, яка жила в якійсь хатинці поруч зі своїм зруйнованим будинком. Було вже темно, починалася зима. Ми передали їй павербанки, сіли в кімнаті, вона приготувала нам чай. Коли ми вже збиралися виїжджати, вона без слова спакувала цілу сумку своїх домашніх консервів — солінь, грибів.

Вона сама збирала ці гриби в лісі поблизу, а тоді ліси навколо Ірпеня ще були заміновані, тож таке грибництво було смертельно небезпечним. І вона віддала всі ці запаси Томеку, не бажаючи чути відмови, хоча сама мала небагато. Музикант вирішив забрати консерви до Польщі і пригостити ними тих людей і друзів, які допомагали у зборах для Ірпеня і Бучі. Він їхав до України, навантажений тим, що дасть українцям енергію, а повертався з подарунками у вигляді банок з енергією для подальших дій.

— Тоді я відчув, як приємно допомагати. Це також дало мені мотивацію продовжувати. Пізніше все було трохи інакше, бо почалися поїздки на фронт, але це був перший імпульс, що незнайомі люди, які самі мали небагато, бо отримували допомогу від нас, ділилися зі мною тим, що мали. 

Я спеціально роблю помилки, щоб вони запитали, звідки я

Про те, що без нас, поляків, на фронті було б набагато важче, чує кожен волонтер, який потрапляє трохи далі на схід. Про це говорять насамперед військові, які отримують підтримку у вигляді генераторів, дронів чи автомобілів. Але для них також надзвичайно важливо, що їхні дружини, дочки й матері знайшли в Польщі безпечний притулок. Солдати можуть воювати і зосередитися на своїх військових завданнях, бо на голови їхніх жінок не падають ракети. Це має значення для їхнього психічного здоров'я, яке і так сильно страждає в окопних умовах.

Незвичайну теплоту неодноразово відчувала волонтерка Аґнєшка Зах, яку ще називають Відьмою. Аґнєшка доставляє допомогу солдатам на передову, проводячи з ними багато часу, коли вони повертаються з поля бою, часто виснажені та брудні, потребуючи розмови. Вони запитують її про те, що відбувається в Польщі, знаючи, що внутрішня політика нашої країни може мати реальний вплив на їхню долю в окопах. Вони також часто показують світлини своїх дітей, сімей. Іноді вони плачуть. У нашому подкасті Аґнєшка згадувала, як бійці зробили для неї душ з питної води, яку принесли на своїх спинах. 

Марися, ще одна волонтерка з Польщі, живе в Україні майже від початку вторгнення. Вона працює дистанційно, а після роботи волонтерить. Координує допомогу з Польщі, допомагає з документами, підтримує волонтерів з усього світу, які приїжджають на Донбас з гуманітаркою або підтримкою для української армії. Те, що вона є полькою, неодноразово допомагало їй у її волонтерській роботі.

— Що божевільніше те, що потрібно організувати, що важче переконати когось зробити для мене те, чого вони зовсім не зобов'язані робити, то частіше я намагаюся вплести в розмову якусь мовну помилку. Тільки для того, щоб сказати, що я іноземка і ще вчу мову. Тоді люди завжди питають, звідки я. І я знаю, що коли відповім, що з Польщі, то це спрацює, і в людях увімкнеться опція бути корисними та послужливими, — зізнається Марися. 

Марися в Україні постійно. Вона спостерігає за змінами в реальності, за черговими містами, що падають, за наближенням фронту і зникненням людей навколо. Єдине, що не змінилося від початку — пропольські настрої. 

‍В окопах немає великої політики, а для українського воїна поляк — це друг. Без винятків

Одного дня Марія зупинилася, щоб підвезти автостопника до вокзалу. Коли він виходив, вона побачила на його плечі два шеврони: один — з'єднані між собою прапори України й Польщі, а другий… орел, що нагадував про Вермахт. Початковий шок Марії перетворився на сміх:

— Я запитала його, чи він усвідомлює, що поруч з польським прапором носить символ, який ображає поляків. І він мені сказав, що цей орел для того, щоб тролити росіян, особливо їхніх пропагандистів. Він уявлення не мав, що поляки на це негативно реагують. Найважливішими для нього є прапори. Польський він отримав від польських медиків, які рятують військових на полі бою. 

Наостанок він сказав, що після війни на колінах попрямує в паломництво до Польщі, щоб подякувати тим, хто був добрим до його дочки, яка виїхала туди на початку повномасштабного вторгнення.

Час тролів

10 жовтня 2025 року Європол і Євроюст розгромили злочинну мережу в Латвії. За даними слідчих, злочинці створили ферму тролів, в якій було створено аж 49 мільйонів фальшивих акаунтів в мережі. Операція під кодовою назвою «Simcartel» призвела до арешту п'яти осіб, закриття п'яти серверів і вилучення 1200 SIM-боксів, 40 000 активних SIM-карт і сотень карт, які мали бути активовані. 

Сьогодні ми маємо бути дуже уважними й обережними, не давати втягнути себе в маніпуляції, не піддаватися їм. Не давайте себе спровокувати інтернет-тролям, бо це може бути одна з тих 49 мільйонів фейкових сторінок. 

Під опублікованим мною відео з пункту стабілізації, де рятують життя українських бійців, я зіткнулася з неймовірною хвилею ненависті. Мені бажали найгіршого, зокрема смерті. Однак, вивчивши ситуацію, я зрозуміла, що більшість ненависних коментарів походила зі свіжих акаунтів або з акаунтів, ім'я яких було нещодавно змінено. Безумовно, більшість з них фальшива й створена лише для того, щоб розносити в інтернеті одне повідомлення: українці є нашими ворогами. 

З боку українців тим часом лилася лавина подяк, проявів сердечності та пожертв на збір. Мене вразив один з коментарів: «Як добре знати, що є ще хороші поляки, яким не все одно і які переймаються цією війною. Бо в Польщі про Україну можна почути тільки страшні речі».

Йоанна Мосєй: Чому саме Мронгово?

Ірина Шатківська: У 90-х роках мій чоловік працював над реставрацією місцевої православної церкви. У Мронгово він познайомився з Ольгою і Яном Ющуками, сім'єю з українським корінням, нащадками переселенців у межах операції «Вісла». Ми швидко заприятелювали. У 1997 році я приїхала з дітьми на відпустку до Мронгова, а вони відвідували нас в Україні. Так ми підтримували зв'язок протягом багатьох років.

Коли почалося російське вторгнення, мені зателефонувала пані Ольга: «Приїжджайте, у нас для вас є квартира». Я не планувала поїздку — ми жили в Кременці на заході України. Але зять, який відразу зголосився до війська, попросив мене вивезти дочку й онука. Так ми потрапили до Мронгова.

— І ви відразу почали діяти?

— Перші два-три тижні були стресовими й хаотичними. Але я швидко зрозуміла, що мушу щось робити, щоб бути корисною. Я знайшла в Мронгові групу українок, і ми почали діяти разом. Коли приїжджали нові автобуси з біженцями, я ходила по готелях і пансіонатах, організовувала проживання. Для багатьох жінок і сімей я була чимось на зразок «мами на чужині»: шукала житло, допомагала з лікарями й документами тощо. Це була величезна робота, але я знала, що якщо нічого не робитиму, то просто збожеволію.

Так виник невеликий кризовий штаб, а згодом — фундація «Голос жінок з України».

— Ви знали польську?

— Дуже погано, але я знала, що мушу впоратися. Я просто йшла і вирішувала справи. Мені бракувало слів, але я завжди знаходила спосіб домовитися. Це було важко, але дія давала мені силу.

— Звідки в Мронгові стільки українців?

— Спочатку мешканці Мронгова самі їздили на кордон і привозили біженців. Потім біженці кликали інших — завжди легше поїхати туди, де вже є хтось. Я організовувала ночівлю, а потім ходила по місцевих компаніях — до Mlekpol, продовольчих банків чи виробничих підприємств — і привозила молоко, йогурти, макарони, хліб.

Знайомі жартували, що «Ірина забезпечує розкішні умови». Але це не я — це власники місцевих пансіонатів і готелів відчиняли свої двері. Я лише координувала. Згодом я підключила не тільки Мронгово, але й всю мережу вармінсько-мазурських установ і компаній.

Наприклад, за підтримки Карітасу ми відправили до України кілька вантажівок з їжею та одягом. Дуже допомагали місцеві активісти: Спілка українців в Ольштині, Ольга і Ян Ющуки, пан Якуб Дорачиньський — сьогодні він мер Мронгова, Вальдемар Цибуль — староста Мрогова тощо. Вони підказували, до кого ще звернутися, з ким поговорити, кого попросити про підтримку. А я ходила від компанії до компанії й збирала гроші.

Величезну підтримку я отримала також від багатьох місцевих компаній, зокрема Budextan і Wild і її директора Мирослава Міхновича, який передав нашій фундації автомобіль. Завдяки цьому я могла розвозити їжу та іншу допомогу потребуючим сім'ям. Підтримка надходила з багатьох боків, тож я навіть не можу всіх перелічити.

Це був важкий, але й прекрасний час — я бачила, як багато людей об'єднуються, як сильно вони хочуть нам допомогти

Величезну підтримку я отримала також від Катажини Кролік, підприємиці, а сьогодні — депутатки Сейму. Вона завжди була віддана українським справам, багато разів простягала мені руку допомоги.

Мені щастить з людьми. Зараз я відчуваю, що є частиною великої місцевої спільноти. Скрізь — у Мронгові, Гіжицьку чи Ольштині, де активно діє Спілка українців, — мене прийняли як свою і підтримують у моїх ініціативах.

— Тоді й народилась ідея концерту «Відчуй Україну»?

— На хвилі ентузіазму я подумала, що потрібно зробити щось, що дасть людям — українцям і полякам — спільний досвід.

Я організувала в амфітеатрі Мронгова концерт «Відчуй Україну», під час якого виступили, зокрема, Kalush Orchestra, переможці Євробачення, а також Kazka і Jerry Heil. На глядацьких місцях зібралося понад три тисячі людей.

Пам'ятаю ту атмосферу: єдність, сльози, радість. Люди досі дякують мені за цей захід. Вони підкреслюють, що в той час це було для них надзвичайно важливо. Сама досі не вірю, що вдалося це реалізувати. Звичайно, я зробила це не сама — мені допомогла команда фонду і моя мережа підтримки. Без них це було б неможливо.

Однак, коли я вийшла на сцену і побачила всіх цих людей — одні плакали, інші веселилися — я відчула, що те, що я роблю, дійсно має сенс. Це була прекрасна, піднесена подія, яка дала силу і надію як біженцям, так і місцевій громаді.

‍— Наступного року ви організували канікули для тисячі українських дітей.

— Так, в Оструді я організувала табір «Dance Front» — тиждень канікул для тисячі дітей з України. Були заняття, танцювальні майстеркласи, фінал за участю відомих танцюристів, як-от Івона Павлович і Роберт Ровінський. Діти плакали від зворушення. Це був для них необідний перепочинок від війни. Вони поїхали у захваті.

— А ще ви є ініціаторкою Ради жінок при Маршальському управлінні в Ольштині.

— Я так довго займалася підтримкою українських жінок, що добре знала, з якими проблемами вони стикаються. Здебільшого вони є універсальними і стосуються не тільки українок — це також проблеми польок. Тому я вважала, що така рада є необхідною.

— Скільки українців зараз проживає у Мронгові?

— У 2022 році їх було близько двох тисяч, а зараз залишилося близько 600-700 осіб. Багато хто виїхав на роботу до Ольштина або Гданська, частина повернулася в Україну. Найбільше повернень було в перший рік війни.

Сьогодні, через три з половиною роки, ті, хто залишився, вже не планують виїжджати. Вони мають постійну роботу або ведуть власний бізнес. Вони орендують квартири, а їхні діти ходять до місцевих шкіл.

— А ви?

— Я люблю Мронгово. Тут я почуваюся як вдома. Навіть коли їду відвідати дочку в Україну, через тиждень сумую і хочу повернутися сюди. Можливо, це також через мої польські корені, від дідусів і бабусь.

— Чим ви займалися в Україні до 2022 року?

— За освітою я психолог і весь час проводжу онлайн-консультації. Крім того, у мене була фітнес-студія — клуб для жінок, що налічував 120 людей, де я проводила заняття з фітнесу й пілатесу, персональні тренування та організовувала поїздки для розвитку. Разом з тим протягом 15 років я також вела квітковий магазин. Я завжди любила квіти і ту творчу енергію, яка супроводжує складання букетів.

Коли зрозуміла, що, скоріше за все, вже не повернуся на постійне проживання в Україну, я продала квітковий магазин. Спакувала обладнання з фітнес-студії і привезла із собою до Польщі. Мені подобається закінчувати розділи, не застрягати.

Це вже втретє, коли я починаю все спочатку

— А чим ви зараз займаєтеся?

— П'ять разів на тиждень, вечорами, я проводжу заняття з пілатесу та кардіо для жінок. Я також продовжую консультувати клієнток онлайн.

Але для мене цього замало. Проєкти фонду закінчилися, життя повільно повертається до норми і вперше я мушу серйозно подумати про себе, що далі. Бо я вже знаю, що для інших я можу звернути гори. Тепер мушу знайти сенс і стабільність для себе.

Люди постійно підходять до мене і дякують: «Пам'ятаєш, як ти нам допомогла? Як ти підтримала тоді мою маму?». А я не завжди пам'ятаю; тоді відбувалося так багато. Я була страшенно втомлена, але також впевнена, що віддаю себе на сто відсотків. І якщо б я мала завтра померти, я знаю, що той час я прожила повноцінно і в гармонії із собою.

— Чи відчуваєте у Польщі антиукраїнські настрої?

— Ні, я цього не бачу. Всі люди, яких я зустріла, — розумні, підтримують і розуміють, що українці сьогодні є частиною суспільства, важливим ресурсом. Коли ще не було відомо, чи президент Навроцький підпише закон про продовження захисту українців, місцеві підприємці самі почали оформляти посвідки на проживання для своїх працівників. Адже тут у кожній компанії працюють українці. Що б сталося, якби раптом вони не могли працювати або мусили виїхати? Люди в Мронгові це розуміють. Ми підтримуємо і поважаємо одне одного.

Марта Роте, відома у соцмережах як Хельга, 20 років прожила в еміграції. Вона виїхала з Польщі до Німеччини 19-річною дівчиною, не знаючи мови й не маючи жодного уявлення, що на неї чекає. А чекали на неї проблеми з житлом і роботою, дискримінація і навіть насильство. Попри все Марта встала на ноги, закохалася, народила сина і… зрештою повернулась до Польщі. Тепер вона активно підтримує українських біженок, які — як і вона колись — опинилися за кордоном і стикнулися з невиправданою ненавистю.

«Кожен день в еміграції — це боротьба»

Наталія Жуковська: Що спонукало вас свого часу залишити Польщу і переїхати до Німеччини? 

Марта Роте: Я виїхала до Німеччини в 1999 році, коли Польща ще не входила до Євросоюзу. Безробіття, обмежені можливості. А я щойно закінчила школу й стою на порозі дорослого життя. І тут моя подруга, яка вже якийсь час жила у Німеччині, приїхала на канікули до Польщі. І запропонувала мені поїхати з нею на літо — підзаробити. Казала, що знає місце, де шукають продавчиню у кіоск, і може допомогти мені туди влаштуватися. Я була молода, смілива й довірлива. Німецької мови не знала, але повірила на слово, що все вийде. Звичайно, все виявилося зовсім не таким, як вона розповідала. 

Спочатку виявилось, що мені навіть нема де жити. Подруга сказала, що залишитися у неї мені не можна, бо її хлопець проти. Тобто я опинилась в чужій країні без грошей, роботи й навіть місця, де можна було б переночувати. Це був болісний початок. По суті, в той момент почалося моє справжнє доросле життя. Повернутися до Польщі я не могла — грошей на дорогу не було. А ще не хотіла розчаровувати батьків. Та й дорога тоді була непроста, не те, що зараз: прикордонні пункти, довгі перевірки, купа формальностей. Тож я вирішила залишитися й боротися.

— Де ж ви ночували ту першу ніч після приїзду?

— Розгублено блукала містом з валізою, намагаючись зрозуміти, що робити далі. А потім подруга таки домовилася для мене про ночівлю у її сусіда — літнього німця, який жив сам.

Було страшно й соромно, але що я могла зробити? Вибору не було. Спала кілька ночей на матраці на підлозі, тривожно прислухаючись до кожного звуку

Потім мене прихистила полька. Виявилося, вона навіть родом з мого рідного міста — Зеленої Гури. Мені здавалося, що це знак долі, і нарешті починається щось добре. Але за кілька днів ця жінка втекла, забравши з квартири всі мої речі. Я залишилася ні з чим. Плюсом у цій історії було те, що після її втечі звільнилося її робоче місце. І я змогла його отримати. 

Так поступово почала ставати на ноги. З часом познайомилася з багатьма людьми, здебільшого з поляками. Однак, не всі вони були добрими. Дехто приїхав до Німеччини не у пошуках кращого життя, а тікаючи від правосуддя. На жаль, я потрапила у погане товариство. 

На той момент я працювала доглядальницею дітей і жила у працедавиці вдома, де часто бували гості. Серед них був хлопець, в якого я закохалася. Ми почали спілкуватися, згодом — жити разом. Здавалося, він мене розуміє й підтримує. Але згодом виявилося, що його розшукують у Польщі за вбивство…

Пам’ятаю той день, коли все полетіло шкереберть: він прийшов додому разом із приятелем п’яний. Раніше ніколи не вживав алкоголю, але того вечора все було інакше. Вони дуріли, сміялись, а потім раптом напали на мене. Він схопив ніж… Це дуже важко згадувати навіть зараз, стільки років потому. Він хотів перерізати мені горло й тримав ніж біля шиї. Потім передумав і порізав мені шкіру на зап’ястях. 

Взагалі, в той період еміграції я пережила дуже багато зла. Мене принижували, домагалися, били. Навіть поліція одного разу безпідставно заарештувала. Тоді у Німеччині до польок ставилися, як до нелегальних повій. Якось ми з подругою та двома хлопцями їхали на дискотеку, і нас зупинила поліція. Забрали у відділок, провели особистий огляд, допитували всю ніч. Перевіряли телефони, сумки, навіть контакти у записниках. Звинувачували, що я тут заради легких грошей, що працюю нелегально, що перетнула кордон по-чорному. Звичайно, це було неправдою — у мене навіть був зворотний квиток до Польщі на дату через три місяці, бо саме стільки тоді можна було перебувати у Німеччині легально. Зрештою відпустили, але той випадок залишив глибокий слід. 

— Що було найважчим у перші роки на чужині?

— Мабуть, те, що я зовсім не знала німецької мови. Попри це мене чи не відразу поставили за касу в кіоску, який слугував баром. Там продавали пиво, стояли ігрові автомати. Мене просто кинули у воду, і я мусила плисти. Тоді ж не було ні інтернету, ні перекладачів у телефоні. Тому я ходила всюди із блокнотом, записувала кожне слово, яке чула від шефа чи клієнтів, а ввечері, повертаючись додому, перекладала. Так вивчала мову — слово за словом, день за днем, і за рік вже могла вільно розмовляти німецькою. 

Важко, однак, було не лише через мову. Гнітила постійна відсутність відчуття безпеки. Я щодня жила у страху. 

Моє життя залежало від інших — від їхньої волі, настрою, примх. Кожен день був боротьбою — за роботу, безпеку, власну гідність

— Ваші батьки у Польщі знали, що вам доводиться переживати?  

— Контакту з рідними практично не було. Тоді ж не було месенджерів. Щоб подзвонити додому, потрібно було купити спеціальну телефонну картку. Добре пам’ятаю: вона коштувала 12 німецьких марок, і не завжди я могла собі дозволити таку «розкіш». Дзвонила рідним з телефонної будки раз на кілька тижнів. Звісно, я не розповідала всі ті жахливі речі, які переживала. Не хотіла засмучувати батьків. Вони, мабуть, одразу приїхали б мене забрати, якби знали, що все настільки погано. 

Знаєте, можливо, це звучить дивно, але попри все, що мені довелося пройти, я почувалась у Німеччині вільною. І все ж зрештою, після чотирьох років виживання, вирішила повернутися до Польщі. Повернувшись, влаштувалася на офіційну роботу, отримала водійські права й почала нове життя.

— Але потім знову поїхали до Німеччини?

— Так. Здавалося, життя нарешті увійшло в спокійне русло. У Польщі я мала роботу, хлопця, з яким жила. Але після нашого розриву все знову перевернулося. Розгублена, я повернулась до батьків. І тоді в моєму житті знову з’явилася подруга, й історія майже повторилася. Вона казала: «Їдь до мене! У мене у Дрездені все налагоджено, знайдемо тобі роботу». Спочатку я відмовилася. Проте, чим довше залишалася вдома, тим сильнішим було відчуття, що життя проходить повз. Подруга продовжувала вмовляти. А я ж уже знала німецьку мову, мала досвід. До того ж Дрезден знаходиться в кількох годинах від Зеленої Гури. Вірилося, що цього разу буде інакше. 

Завжди щось нагадувало: «Ти тут чужа»

— І як вас зустріла Німеччина цього разу?

— У 2008 році в Дрездені я вже не мала великих очікувань. Просто хотіла стати на ноги. Жила спочатку у подруги і її хлопця. Разом ми працювали у фірмі з логістики. Керівник — елегантний, вихований, завжди усміхнений. Проте з часом я стала помічати, що він дивно поводиться: постійно збуджений, спітнілий. Одного дня ми були в офісі, аж раптом грюкнули двері — у приміщення увірвалась кримінальна поліція із собаками. Виявилося, вона отримала інформацію, що наш шеф торгує наркотиками. Мене кілька разів викликали на допити для надання свідчень. Подруга втекла. У мене ж була причина залишитися — я мала отримати офіційний дозвіл на роботу у Німеччині, а для цього треба було відпрацювати рік в одній компанії. Мені бракувало ще трьох місяців. Тому я приходила до офісу і просто сиділа там сама. Зарплату, звичайно, не отримувала. 

А потім ще бюро праці припустилося помилки й не нарахувало мені допомогу з безробіття. Хаос повернувся у моє життя. 

— А було щось, що приносило радість, давало сили?  

— Саме тоді я познайомилася з дуже хорошим другом. Він — гей, у нього була невелика компанія близьких друзів, і це були неймовірно щирі люди. Саме вони стали для мене справжньою опорою, моєю «маленькою родиною» в чужій країні. 

До найрадісніших моментів я б віднесла знайомство у 2010 році зі своїм чоловіком. Він — німець. Ми разом працювали у великій міжнародній транспортній компанії. Я завжди жартую, що це було, як у трудовому таборі: не можна було сміятися, не дозволяли навіть зробити собі каву. Ми працювали по 12 годин, без перепочинку, під постійним контролем. Він на складі, а я — в офісі. Саме там зародилося наше почуття.

А потім настали події, які змінили моє життя. Я захворіла на професійне вигорання, а згодом несподівано завагітніла. Наш син народився здоровим, але лікарі припустилися помилок. І мені довелося перенести 11 операцій. Після чого я впала у глибоку депресію. 

Мене перевели до психосоматичної клініки для матерів з дітьми, де я провела три місяці. Там я вперше за багато років змогла виговоритися — розповісти про все, що так довго носила у собі. Про дискримінацію, мобінг, ксенофобію, страх і самотність. І тільки тоді почалося зцілення.

— Ви згадали про дискримінацію. Як саме і де вона проявлялася? 

— Дрезден — це східна Німеччина. І там зовсім не така атмосфера, ніж на заході країни. Набагато більше ксенофобії. Можна сказати, що саме східна частина є колискою націоналістичних рухів. Коли я приїхала туди у 2008 році, іноземців у місті було мало. Я почувалася білою вороною. Зовні, можливо, не було зрозуміло, що я полька, але мій акцент мене видавав. 

Найчастіше мене ображали, називаючи «росіянкою». Вони навіть не розрізняли, звідки я. Іноді, особливо коли бачили мої польські номери на машині, кричали: «Забирайся до себе додому!». Навіть на роботі хтось міг кинути жарт про «поляків, які крадуть машини», засміятися, коли я щось не так вимовляла. А коли всі ці нібито дрібні речі відбуваються з дня у день, то зрештою накопичуються і перетворюються на отруту. 

Окремою темою була моя зовнішність. Чимало місцевих жінок взагалі не приділяли уваги своєму вигляду, і будь-яка моя «доглянутість» викликала осуд. Якщо я фарбувала губи — могли сказати, що це «занадто». Якщо приходила на підборах — косо дивилися. Тож я перестала носити підбори. Це страшенно виснажувало. 

Постійно доводилося себе обмежувати — не сміятися голосно, не говорити польською по телефону. Я ніби весь час намагалася втиснути себе в одяг, який мені не підходив

І водночас — робила все, щоб інтегруватися. Я вже досконало володіла німецькою, слухала німецьку музику, читала їхні книжки, дивилася місцеві новини. Мені іноді навіть здавалося, що я вже наполовину німкеня. Але ні — завжди знаходилося щось, що нагадувало мені, що я чужа. Іноді думаю: за всі ті роки, які я там прожила, я мала б отримати компенсацію — бодай моральну. Бо те, що я пережила, — це був справжній іспит на витривалість.

Життя зціпивши зуби

— Складним моментом була також місцева бюрократія. У мене навіть була власна фірма — «Polak w Niemczech» («Поляк у Німеччині»), де я допомагала людям розбиратися з бюрократичними справами.

У Німеччині адміністративна система набагато складніша, ніж у Польщі. Суцільна паперова тяганина. У нас у Польщі принаймні існують терміни — наприклад, що установа має 14 днів на відповідь. У Німеччині такого немає. Ти подаєш заяву, наприклад, на Kindergeld (аналог польської допомоги на дитину), і чекаєш невідомо скільки. Ми, приміром, досі не отримали свої виплати після переїзду. 

— Чи були моменти, коли вам хотілося все залишити й повернутися?

— Дуже часто. Особливо у найважчі періоди, коли почувалася геть самотньою. Прокидаючись вранці, не мала сил навіть встати. Це було життя зціпивши зуби. Плач майже щодня, відчуття безсилля. Але щось мене постійно тримало.

— Що саме?

— Моя психологиня теж мене про це питала. І ми дійшли висновку, що це моя внутрішня сила. Я маю сильний характер, і це бажання не здаватися, пройти через усе, зрештою очиститися від проблем — оце мене тримало.

— Чого вам особисто бракувало найбільше під час життя у Німеччині?

— Батьків і друзів — того теплого кола, яке створює відчуття дому. До речі, страшенно не вистачало не тільки людей, а й польської їжі. Тож я влаштовувала собі «польські дні». Купувала пляшку вина, вмикала улюблену польську музику й могла всю ніч танцювати у квартирі. Це був мій спосіб не зійти з глузду від туги. 

Самотність — ось що з’їдало найбільше. Це, мабуть, найгірше відчуття в еміграції: ти наче живеш, але частина тебе все одно десь там, вдома

— Що ж тоді стало причиною повернення до Польщі?

— Ми не планували повернення, мій син навіть не знав польської мови. Але якось трапився неприємний випадок у дитячому садку: старша вихователька била дітей, зокрема мого сина, і через це я пішла сваритися. І мою дитину… вигнали з садочка! Це остаточно переконало мене, що досить. До того ж орендодавець заборонив нам тримати собаку. І це не було для мене дрібницею. Тоді мій чоловік почав шукати будинок — не у Німеччині, а в Зеленій Гурі. 

І от минуло вже два роки з моменту мого повернення, а я досі ніяк не відчую себе… частиною польського суспільства. Чимало речей для мене неприйнятні — ненависть до іноземців, застаріле мислення співвітчизників, ксенофобія. Це все бентежить і дратує. 

«Страх — найгірший ворог інтеграції»

— З вашого досвіду, хто зазвичай повертається з еміграції, а хто обирає залишитися — і чому?

— Часто за кордоном залишаються ті, хто живе там уже багато років і має дорослих дітей. У мене в Instagram є чимало польок, які пишуть, що не збираються повертатися з Німеччини до Польщі, бо там виросли їхні діти, і вже важко виривати їх із середовища, в якому вони народилися — від друзів, школи, звичного способу життя. Є й інша група — люди, які цінують у Німеччині спокій і стабільність. Там життя дійсно більш передбачуване, можна планувати витрати, відчувати певну впевненість у завтрашньому дні. А коли такі люди приїжджають до Польщі, то часто швидко починають відчувати стрес: через різницю в менталітеті, негативні настрої, ту ж ксенофобію. 

Мені ж у цьому сенсі пощастило. Мій чоловік завжди любив Польщу, йому тут комфортно. Завдяки цьому нам легше адаптуватися — ми робимо це разом. Він уже навіть говорить польською, хоч і не досконало. Наш син спілкується польською вже майже ідеально. Я цим дуже пишаюся. 

Щодо українок, то у них гірша ситуація, бо для більшості еміграція пов’язана з війною, тобто вони виїхали не з власної волі. Прагнути повернутися в такій ситуації — природно.

— Які виклики й можливості можуть чекати українців після повернення додому?

— Мені важко уявити себе на місці українок, бо війна руйнує не лише міста, а й людські долі, стосунки, спогади. 

Після такого потрібно буде відбудовувати не тільки дім, а й себе

Але впевнена — повернення додому принесе велику радість. Це, мабуть, найглибше відчуття, яке може пережити людина: повернутися туди, де все починалося. 

Однак, якщо комфортніше там, де ви зараз, — теж добре. Ми всі живемо у своїх маленьких «бульбашках». Я ось у Польщі: мене часом дратують люди, менталітет, але поруч мій чоловік, дитина, батьки — це і є моє життя. 

Не обов’язково бути прив’язаним до країни. Важливіше знайти місце, де тобі спокійно, де ти почуваєшся вдома

— Чи бачите ви відмінності між тим, як ставилися до польських мігрантів у Німеччині під час вашої еміграції, і тим, як нині приймають українців. Наприклад, у Польщі?

— Так, я бачу різницю і, на жаль, не на користь Польщі. Так, у Німеччині я теж стикалася з расизмом і дискримінацією, але це не було явищем, і це з часом зникло. Німці загалом більш толерантні, спокійніше ставляться до різних національностей. А от у Польщі я бачу страшну ненависть до інших. Мені навіть соромно.

У Німеччині люди здебільшого більш дистанційовані від політики. Чимало інтелігентних сімей не мають телевізорів, дітей виховують без нього. А в Польщі — навпаки: телевізор і політика всюди — вдома, в церкві, на роботі, на вулиці. Від цього буквально нудить. Політики говорять, що українці забирають у поляків місця в лікарнях, отримують допомогу, мають переваги. І саме ці слова сіють ненависть і страх серед людей. Страшно бачити, як пропаганда позбавляє людяності.

— Чи доводилося вам пояснювати або переконувати своїх друзів у протилежному?

— Завжди намагаюся втрутитися у такі розмови. 

Наприклад, кажу: «Знаєш, хто мене у Німеччині на початку обікрав, побив, зґвалтував?». І коли я додаю: «Поляки!», — люди зазвичай ніяковіють

І тоді я пояснюю: справа не в національності. Якщо мене обікрав поляк, то що — всі поляки такі? Звісно, ні. Запитую: «Що поганого зробив особисто тобі бодай якийсь українець?». І у відповідь чую: «Нічого, але мене дратує те чи інше». Переважно те, про що чули по телевізору. 

— Як реагувати на хейт, переслідування, булінг?

— Найголовніше — реагувати. Якщо ваша дитина почула навіть дрібну образу, наприклад, у школі хтось каже: «Дурні українці», — не можна це ігнорувати. Дитина має знати, що може звернутися до батьків, які будуть діяти. Мовчання тільки посилить проблему. 

Після пережитого я можу сказати, що почуття власної гідності — це те, що мене врятувало

Якби не вірила в себе, не витримала б принижень. Я завжди повторювала собі: «Я знаю, хто я. Я не дозволю принижувати себе». Якби можна було навчити цьому інших — не боятися, говорити, стояти за себе. 

— Ви підтримуєте українців у своєму Instagram. Про що вони вам пишуть?

— Українки часто пишуть. Кажуть, що не хочуть бути за кордоном, хотіли б жити у себе в країні, але, на жаль, не можуть. Діляться своїми переживаннями, власними історіями. Як виїжджали, як їхні рідні не можуть тут себе знайти, як їхніх дітей цькують за українську. 

Найбільше моїх підписників вражає те, що я їх підтримую. Дуже часто пишуть, що їм це дає надію, що не всі люди погані. Українці щирі, вдячні, але деякі з нас, на жаль, просто цього не помічають.

— Яку пораду ви б дали тим, хто лише починає життя в еміграції?

— Вивчити мову країни, в якій живеш. Мова — це ключ до всього: до роботи, розуміння людей, почуття безпеки. Друге — важливо не закриватися у своєму середовищі. Я знаю, що легше триматися тільки серед своїх, але варто шукати також контактів з місцевими: записатися на спорт, курси, гуртки, спільні заходи. Третє — уникати політичних тем. Говорити про життя, сім’ю, побутові речі. Саме це допомагає знайти спільну мову. І головне — не боятися нового життя. Так, це нелегко, але страх — найгірший ворог інтеграції.

— Ви колись шкодували про те, що виїхали до Німеччини?

— Часом думаю, що, можливо, і не варто було цього робити. Моє життя було б простішим. А потім я зупиняюсь і розумію: так мало статися. Без того, через що я пройшла, я навряд чи стала б тією, ким є. Зараз ми з рідними людьми разом і щасливі, не живемо у постійному стресі. І для мене це найвища форма спокою й вдячності.

‍Фотографії з приватного архіву героїні