Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційності для отримання додаткової інформації.
УподобанняЗаперечуватиПриймати
повернутися
Ексклюзив

Блоги

20
хв

Christmas is all around. Моє британське Різдво

Навіть якщо ви Ґрінч в душі, уникнути різдвяних веселощів в Британії вам не вдасться

Катерина Городнича

Різдво у Вельсі — завжди яскраве та смачне. Фото: приватний архів

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Однією з прикмет Різдва як попсового культу в усьому світі є британський фільм «Love actually». Пам’ятаєте безсмертні співи Білла Найї «Christmas is all around»? Він точно не брехав. Різдво натурально всюди в Британії. 

І починається воно найпізніше 1 грудня. Десь із цього дня радіо ВВС1 починає транслювати пісні виключно різдвяної тематики. У будинках з’являються ялинки і мішура, а в супермаркетах стартує святкова манія полювання за подарунками. 

«Давайте вже після свят» починається з приходом грудня. Щойно закінчується Гелловін. Ялинки в будинках з’являються в проміжку між першим і шостим грудня. Ще раніше на головних площах міст будують різдвяні ярмарки. 

Різдвяний Каубрідж, невеликий населений пункт у Вельсі. Фото: приватний архів

І хоча на всіх рекламних бордах різдвяні активності зображені в засніжених ландшафтах, за зимове свято віддуваються повсюди хіба гірлянди та червоно-зелені кольори з намальованими сніжинками. Сніг у Великобританії вважається стихійним лихом — достатньо лише одного сантиметра зимових опадів, як тут уже закриваються школи, а автомобілісти або лишаються вдома, або потрапляють в хроніку ДТП. Тож снігова казка тут — виключно гіпотетична розвага. 

У Лондоні, в Гайд парку, величезний Вандерленд з атракціонами, ярмарком та льодовими фігурами за грудень акумулює величезні гроші. Більше десяти років у британській столиці взимку будують один з найбільших різдвяних майданчиків у світі. 

Але українці — «Галі балувані». Пам’ятаючи зимові містечка на ВДНГ або на Платформі в Києві [місця, де традиційно відбувались до війни масштабні різноманітні культурні заходи. — Ред.], чи новорічну ілюмінацію в центрі Харкова до 2022 року, нас сірими ландшафтами та каруселями світових столиць не надто вразиш. Гектари розваг закриваються вже 1 січня — і в цьому одна з очевидних відмінностей Сполученого Королівства від України. Наші люди зазвичай викреслюють із життя січень. Тут «пропащим» місяцем можна вважати грудень.

Інша справа — домашні різдвяні традиції. Ми виростали переважно на американських фільмах про Різдво, тому чисто англійські ритуали для мене виявилися цілковитою несподіванкою. 

Другий рік поспіль я і мій син святкуємо Різдво в країні «лівої ноги Бекхема і правої ноги Бекхема», а також Г’ю Гранта і Містера Біна. 

Святковий стіл. Фото: приватний архів

У будинку наших валлійських друзів щороку встановлюється п'ять ялинок. І це не враховуючи решти декору, який у більш скромних умовах і сам міг би грати роль головної ялинки в хаті. Тут досі обов’язковим елементом подарунків є листівки. По всій Британії розкидана мережа спецмагазинів, де продаються виключно поштівки. З українським раціональним підходом, коли листівки — це додаткова макулатура, ми з сином включились в ці «перегони» лише з другого року. Можна сказати, адаптувалися.

Торік наші валлійські друзі запросили нас із сином на обід 25 грудня. Ми повністю відчули флешбеки з дитинства, коли на Новий рік люди були спроможні запхати в себе тижневий запас їжі за декілька годин. Але поїдання їжі почалось задовго до святкового обіду — під час готування та сервіровки столу. Тут немає радянських олів’є чи шуби, але умовний мезим 25 грудня не завадив би й у валлійському селі.

Особливий ритуал різдвяного обіду — спільне його приготування. Фото: приватний архів

Головна страва на різдвяному столі — індичка. Але поки до неї дійде справа, організм вже просить пощади. Починати святкову трапезу заведено або з салату, або з супу. Це не враховуючи джину з тоніком, який працює як підбадьорюючий засіб для всіх учасників кухонних клопотів. Суп тут сприймається практично так само, як салат. Це переважно суп-пюре з овочів. Це смачно. Але краще не наїдатись, бо головне ще попереду. 

Традиції дванадцяти страв тут немає. Але є великий ентузіазм валлійців. Тому кількість різновидів їжі впевнено наближається до тих самих 12. Кульмінація — індичка. З останніх сил треба скуштувати запеченого гіганта. А потім із жахом зрозуміти, що після цього ще йде обов’язковий десерт. Це солодкий пудинг, просотаний алкоголем і политий ще більш солодким сиропом. Якщо ви любите навернути чистого цукру столовою ложкою, вам сподобається. Але на місце в шлунку не розраховуйте. 

Втім, їжа — це опціонально і залежить від родини. А от різдвяні ритуали — то святе. Хоча ані зі святістю, ані з народженням Ісуса Христа, вони не мають нічого спільного. Кожен учасник застілля отримує «крекер» — це на вигляд щось середнє між хлопавкою і гігантською цукеркою. Сусіди по столу мають потягнути  цей крекер у різні боки і розірвати його. Всередині буде кольорова паперова корона, маленький подаруночок, а також папірець із жартом або загадкою. Шансів не нап’ясти на себе вишукану корону, що нагадує поробку середньої групи дитсадку, немає ні в кого. Традиція. Далі всі по черзі зачитують свої жарти із крекерів, а далі можуть початись різні застільні ігри. Але при цьому не можна забувати жувати. 

Та сама паперова корона як атрибут валлійського Різдва. Фото: приватний архів

Всі ці традиції, включно з новорічною ялинкою, з’явились в Британії на межі 19 та 20 століття. Їх з Німеччини завіз в країну чоловік королеви Вікторії. Тому ми всі знаємо Санта Клауса, а не Сент Ніколаса. Хоча, на відміну від Америки, Санта Клауса тут давно перейменували в «Тато Різдво» (Father Christmas). Знову ж таки, нагадую, що Різдво — це наче ж день народження Ісуса. Тож хто кому в цьому випадку тато — велике питання. 

26 грудня в країні теж вихідний. Називається це Боксінг дей. Я щиро думала, що після паперових корон, картонних цукерок і Тата Різдва, тут завели традицію проводити різдвяні бої з боксу. Але, виявилось, що до святкової бійки це не має жодного стосунку. У цей день господарі-аристократи видавали своїй прислузі бокси — пакунки з подарунками. А самі зазвичай їхали на полювання. І хоча в сучасних умовах саме вбивати дичину вже мало хто наважується, але ще торік мої валлійські  друзі попередили мене, щоб я цього дня своїх котів не випускала на вулицю. Стріляти не будуть, але ганяти на конях з оравою собак алеями нашого елітного села знайдеться багато бажаючих. Тому пухнастим котикам краще не гратися в зайців чи качок і посидіти 26 січня вдома.

Загалом індустрія Різдва в Британії годує купу бізнесів на рік вперед. Музиканти пишуть цілі різдвяні альбоми, які будуть у ротації на радіостанціях протягом місяця. Платформи і телеканали змагаються у кількості зимових казок — романтичних комедій. У цьому неабияк британцям допомагають американці. Тільки протягом 2023 року телеканал Холлмарк, який спеціалізується на приторних мелодрамах, до свят випустив 42 (!) різдвяних фільми. 

Отже, навіть якщо ви Ґрінч в душі, уникнути різдвяних веселощів в Британії вам не вдасться.

Дата публікації:
24.12.2023
No items found.
Культура
Різдво
Біженки
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.
Катерина Городнича
Каубрідж | Київ

Журналістка, редакторка, продюсерка, сценаристка. Має двадцятирічний досвід роботи на українському телебаченні і в онлайн-виданнях. Членкиня Української кіноакадемії, засновниця Stories production. У 2022-му році переїхала до Великобританії, у Вельс, де разом з колегами заснувала фестиваль українського мистецтва в Кардіффі. Наразі є тьюторкою та редакторкою-консультанткою видання Harbingers’.

‍

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Блоги

Наша читачка зреагувала інстинктивно. Замість злякатися, вона вирішила перевірити, хто ще із сусідів отримав такий матеріал. Результат її міні-розслідування — жахливий. «Виявилося, що ніхто. Кинули лише нам. Житловий комплекс закритий і охороняється, там чотири будинки. Я зібрала інформацію від сусідів. Нікого це не торкнулося», — пише вона. 

Ця ж сама жінка кількома місяцями раніше була атакована в косметичному магазині. «Полька, наголошуючи, що я українка, почала бити мене, вдарила по нозі й плюнула мені в обличчя. Люди відходили, охорона не реагувала. Але одна жінка, прокурор, все ж втрутилася, і завдяки їй справа потрапила до суду. Поліція часто замітає такі речі під килим».

Ці два інциденти — не окремі випадки. Це чергові акти однієї й тієї ж вистави, де історія стає знаряддям війни, а повсякденність — полем битви. Ніхто з розсудливих людей у Польщі не заперечує трагедії Волині. Десятки тисяч жертв, спогади, які й досі болять, — це частина фундаменту польської пам'яті. Проблема починається тоді, коли цей біль перетворюють на інструмент, а історію 80-річної давності — на кий, яким сьогодні б'ють сусідів.

Листівки, кинуті у поштові скриньки або розвішані на стовпах, як ті, що нещодавно з'явилися також у Мінську-Мазовецькому, Варшаві й інших містах Польщі, не служать історичній освіті. Вони можуть бути використані лише для сіяння страху й підозри. Їхня мова — «українські бандити», «геноцид» — це калька пропаганди 1940-х років, очищена від пилу й використана посеред війни, щоб збудувати новий бар'єр.

1 фото — слід від удару на нозі нашої читачки; 2 фото — листівка на одній з польських вулиць

Це — не випадковість. Такі матеріали з'являються саме тоді, коли в Польщі точаться гарячі дебати про майбутнє союзу з Україною, про роль біженців і соціальну політику. Що сильніші емоції, то легше ними маніпулювати. Це вміло зрежисована вистава, мета якої — розкол, а не правда. Фонд «Волинь пам'ятаємо» на чолі з президенткою Катажиною Соколовською у своїх статутних цілях декларує «відновлення пам'яті про геноцид», але на практиці діяльність організації полягає в поширенні ненависті. Акції фонду, як-от розклеювання плакатів і наклейок, регулярно розпалюють антиукраїнські настрої. 

Аналітики з порталів, що займаються дезінформацією, неодноразово вказували, що риторика фонду «Волинь пам'ятаємо» збігається з ключовими елементами російської пропаганди, мета якої — розпалювання польсько-українського історичного конфлікту й дестабілізація Польщі

Те, що виглядає як спонтанні акції, може бути частиною спланованої операції, яка має за мету використати польські обра́зи.

Сьогоднішня Польща живе у роздвоєнні. З одного боку — голосні офіційні заяви про союз з Києвом, про підтримку народу, що бореться за незалежність. З іншого — зростаюча неприязнь до біженців, яку підігрівають цинічні політики. У передвиборчих кампаніях гасло «українці заберуть у вас роботу і житло» діє швидше й ефективніше за будь-яку програму. Президент [Інституту національної пам'яті] Навроцький накладає вето на закон про виплати для українців, аргументуючи це «справедливістю». Конфедерація [національно-радикальна партія] будує політичний капітал на образах і страху. Праві щоденні ЗМІ постійно підживлюють образ українця як конкурента, а не союзника. В такій атмосфері достатньо однієї листівки, щоб запустити лавину гніву.

Російська пропаганда роками годується історичними ранами. Вона витягує болючі моменти й вмонтовує їх у сьогодення, створюючи нові конфлікти. Те, що поляки й українці мали б опрацювати в діалозі, перетворюється на знаряддя взаємних звинувачень. Листівка у поштовій скриньці — це класичний приклад когнітивної війни — дешевої, важко ідентифікованої, але руйнівної. Її вартість — копійки. Її результат — недовіра, підозра, відчуття загрози й насамперед переконання, що українці в Польщі — не гості й союзники, а потенційні вороги.

Немає сумнівів: проблему пам'яті про Волинь необхідно обговорювати не листівками, не в темних кампаніях, що прикидаються турботою про історію. А у відкритому діалозі, дискусії, щирими словами, через освіту й зустріч різних свідчень. Бо якщо ми погодимося, щоб історією торгували пропагандисти, то дуже швидко станемо заручниками чужих воєн. А сьогодні Польщі потрібні не нові барикади, а мости — особливо з Україною, яка бореться не лише за свою безпеку, але й за нашу.

Історія нашої читачки з Познані — листівка у скриньці, напад у магазині, байдужість людей — показує, що поряд з великою політикою важливим є ще дещо: повсякденна реакція. Хто стане на захист жінки, яку атакують? Хто викличе поліцію? Хто забере з рук пропагандистів або зірве зі стовпа листівку, перш ніж вона спровокує нову хвилю ненависті?

Байдужість — найнебезпечніша. Бо вона дає сигнал, що можна більше, сильніше, жорстокіше

Сьогодні в Польщі вибір не абстрактний. Він відбувається тут і зараз, у магазинах, на вулицях, у наших спільнотах. Від нашої реакції залежить, чи стане історія мостом у майбутнє, чи черговою барикадою.

20
хв

Профанація пам'яті: Як ненависть використовує трагедію дитини

Єжи Вуйцік

Блоги

«На комісії з інвалідності дитини мене розпитували, чи воює мій чоловік»

Я — мама дитини з важким ступенем аутизму й підтвердженою інвалідністю, і в моєму оточенні багато мам особливих дітей. Мені дуже б хотілося вийти на роботу на повний день, ходити на корпоративи та їздити у відрядження, але все, що я можу собі дозволити — це декілька годин роботи на день онлайн. Терапевтичні садки зазвичай працюють до 13:00, додайте до цього лікарняні та постійні форс-мажори, які у мам дітей з аутизмом виникають чи не щодня. Чи багато ви знаєте працедавців, які підпишуть з такою людиною контракт?

У свої 6,5 років мій син не розмовляє, не реагує на своє імʼя, у нього немає зорового контакту з людьми, він не розуміє небезпеку й може просто піти під машину або спробувати вийти з вікна. Ще Марко постійно намагається втекти, тож на вулиці його необхідно постійно тримати за руку. Вдома я замикаю двері на всі замки й ховаю ключ. Син потребує постійної опіки й допомоги буквально в усьому. А коли він хворіє, то не може пояснити свої симптоми, впадає в ступор. Я можу лише здогадуватись, що з ним відбувається.

Офіційно діагноз «аутизм» Марку поставили в 3 роки, і з того часу ми проходимо щоденні терапії, які хоч і дають певні результати, проте так і не зробили мою дитину бодай трохи самостійною. Аутизм не лікується, можна лише полегшити стан і підвищити функціонал дитини. У Польщі — крім терапевтичного садка — син ходить до логопеда й займається вдома. У нього встановлена інвалідність, зокрема тут, у Польщі, але її необхідно підтверджувати кожні 2-3 роки. 

Остання комісія, яка відбулася вже у вересні 2025, відрізнялась від попередніх і сильно мене здивувала. На комісію я прийшла із заключенням польского психіатра, в якому написано, що син невербальний, потребує постійної опіки й взагалі має серйозний прогноз. Проте пані психіатр на комісії стала розпитувати мене не про сина, а чи працюю я, а також де мій чоловік і чи воює він за Україну. І коли почула, що не воює, винесла вердикт, що мій син не розмовляє, бо в садку з ним говорять польською, а вдома — українською. Поки ми з нею говорили, син жодного разу не зреагував на своє їмʼя, не подивився в бік психолога, не відповів на запитання про ім’я й вік, ніяк не контактуючи ні зі мною, ні з комісією. Навіть неозброєним оком тут видно серйозну проблему, а не тимчасову реакцію на різні мовні середовища. 

Чим пояснити таку зміну в ставленні медкомісії і купу дивних запитань? Можливо, тим, що дитині з важким діагнозом доведеться призначати виплати, а дитині без — рекомендувати відвідувати садок, школу й самостійно себе обслуговувати? Щоб мама в цей час пішла працювати на цілий день.

Але ми вже це проходили: жоден садок не бере мого сина на весь день, а школа пропонує навчання онлайн або — якщо пощастить — асистента на пів дня. Тому я була готова подавати апеляцію на рішення медкомісії. 

Якщо ви хочете оскаржити рішення комісії, у вас є 14 днів. Ви подаєте апеляцію там, де подавали внесок на інвалідність і, ймовірно, повторна комісія буде вже у воєвудському зеспулі (обладміністрація). Якщо і там рішення буде не на вашу користь, є ще два варіанти: 

  • Додати нові медичні документи й податися на нову комісію у зв’язку з погіршенням стану або змінами в поведінці (у випадку аутизму це може бути текст на інтелект з сертифікованій порадні та нове заключення психіатра). Це відносно швидкий спосіб, але виплати ви зможете отримати лише з моменту позитивного рішення.
  • Звернутись до суду. Це може тягнутися 1-2 роки, але якщо ви виграєте процесс, то отримаєте всі виплати з моменту негативного рішення.

«Куди далі, якщо ти всюди чужий?» 

У моїх подруг у Польщі ситуація схожа, і багатьох з них сильно лякає можливе скасування соцвиплат і доступу до медицини. 

Катерина самотужки виховує сина з ДЦП. Весь дохід родини складається з мінімальних аліментів, виплат з інвалідності та 800+. Іноді Катя встигає прибрати чийсь офіс і отримати за це якісь гроші, але це буває не часто, до того ж для таких робіт не підписують контракт. А ось в лікарнях вони — постійні пацієнти, бо навіть звичайне ГРВІ для них може закінчитися шпиталем. 

«Кожен наш день — це реабілітація і боротьба за те, щоб син почав бодай трохи ходити. Я його мию, годую, вожу на масажі, зайняття — це займає фактично весь день. Всі мої спроби знайти роботу, яка б дозволила мені оплачувати опекунку для сина й при цьому ще харчуватися, сплачувати оренду житла, провалилися. Потрібна сума, більша за середні зарплати в Польщі. Але в очах польського президента я, напевно, — та сама нахлібниця, яка отримує гроші просто так», — ділиться Катя. 

Моя подруга дуже вдячна Польщі, але те, що дійсно її дратує, це постійні емоційні гойдалки, що дезорієнтують, як будувати навіть найближче майбутнє

Таких історій дуже багато. Я веду інстаграм про аутизм і життя в Польщі, й відразу після вето президента Навроцького десятки мам дітей з РАС стали писати й запитувати: «Що тепер буде з нами?». 

Більшість з цих мам із задоволенням би вийшла на роботу, якби в Польщі була можливість віддати дитину з важкими діагнозами в садок на повний день. Якщо дитина голосно й без упину кричить, у неї істерика, то все одно із садка зателефонують мамі з проханням забрати дитину додому. Що стосується виплат 800+, то ми, особливі мами, витрачаємо ці гроші на оплату спецсадочків, профільних лікарів і реабілітацію. 

За ситуацією, яка складається в Польщі зараз, я спостерігаю без паніки, але із сумом в серці. Бо розумію, що, можливо, вже дуже скоро доведеться сказати: «Польща, це були безцінні три роки. Я завжди буду вдячна тобі за них, але так, як зараз, вижити не можна». Можливо, саме до того, щоб ми виїхали, нас і підштовхують. От тільки куди їхати далі, якщо ти всюди чужий?

20
хв

«В очах президента я — нахлібниця»

Юлія Ладнова

Може вас зацікавити ...

Блоги

Ексклюзив
20
хв

«В очах президента я — нахлібниця»

Суспільство

Ексклюзив
20
хв

Лист протесту польських жінок до Прем'єр-міністра, Сейму, Сенату та Президента Республіки Польща

Суспільство

Ексклюзив
20
хв

День сорому після Дня Незалежності: інструкція з цинізму

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress