Ексклюзив
20
хв

Ірина Данилевська: «Протези на подіумі — не модний тренд, а наша нова реальність. І ми готові так жити»

Кольє у формі кола обгорілих колосків — як символічне нагадування про українську пшеницю, яка годує чимало країн світу. Піджак, зшитий з краваток, які зараз не потрібні українським чоловікам, бо вони на фронті. «Дизайнери вміють сказати про війну так, щоб вразити у саме серце», — розповідає співзасновниця й голова оргкомітету Українського тижня моди, який вперше за час війни пройшов у вересні в Києві

Оксана Гончарук

Ірина Данилевська. Фото: Lesha Lich/vogue.ua

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Капелюхи Руслана Багінського на Мадонні, прикраси Guzema в серіалі «Емілі в Парижі», Бейонсе і Дженіфер Лопес у сукнях від Івана Фролова, Гайді Клум у вбранні від Лесі Верлінг'єрі на червоному килимі в Каннах… Цікавість західного світу до українських брендів росте, українців запрошують взяти участь у світових тижнях моди. А у вересні — вперше під час війни — у Києві пройшов модний тиждень — Ukrainian Fashion Week (UFW).

Після двох з половиною років вимушеної відсутності в Україні він повернувся заради підтримки української модної індустрії та посилення голосу України в світі. За чотири дні своє бачення сезону весна-літо 2025 представив 61 бренд, зокрема 10 нових імен. Але в контексті війни показані колекції були не стільки про моду, скільки про незламність і відродження. І сьогодні можна сказати, що цей тиждень моди для України — історична подія.

«Люди хочуть жити, працювати й бути ефективними», — пояснює співзасновниця та голова оргкомітету UFW Ірина Данилевська. Sestry поговорили з Іриною про соціальну складову моди й влучні дизайнерські висловлювання на UFW 2025, а також про 2,5 роки української моди за кордоном.

Молода дизайнерка Aliona Prodan і її нова колекція

«Світ має усвідомити: якщо всіх талановитих українців уб'ють, він збідніє»

Оксана Гончарук: Повернутися в Україну після 2,5 років роботи за кордоном — непросте рішення…

Ірина Данилевська: За ці 2,5 роки ми зробили 29 подій на подіумах у Лондоні, Берліні, Будапешті, Лісабоні, Відні, Копенгагені, підтримавши таким чином українську fashion індустрію. Але модні бренди — це не вся індустрія, тому зрештою ми — попри всі ризики — повернулись додому.

Ми визначили три цілі: підтримати галузь і українців; продемонструвати, що треба бути ефективними для країни під час війни; а також зробити так, щоб Україна продовжувала звучати для світу.

Щоб не тільки заклики наших політиків, не тільки репортажі про зруйновані будинки та вбитих цивільних весь час облітали світ. Натомість показати Україну як країну не тільки мужніх, а й талановитих людей. Аби ті, хто десь за кордоном розглядає фотографії з UFW, яка проходить у Києві у воєнний час, виникло розуміння: якщо всіх цих талановитих людей тут уб'ють, світ збідніє.

— Скільки країн побачили під час війни нашу моду?

— З початку війни ми робили покази в 12 країнах. Це були виключно офіційні події типу тижнів моди або міжнародні великі виставки.

Для нас стало відкриттям, що світова мода, яка вважається дуже конкурентним середовищем, виявилась готовою до солідарності

Нам не просто давали свої подіуми, а створювали спеціальні умови, розуміючи наскільки важко українським брендам виживати під час війни. Лондон, Будапешт, Берлін, Лісабон, Лос-Анджелес — всюди ми мали комфортні умови для проведення показів. Хтось надавав безкоштовний майданчик, хтось оплачував моделей, хтось — як, наприклад, Berlin Fashion Week — міг собі дозволити за підтримки державних структур запросити наших молодих дизайнерів і забезпечити їх квитками та проживанням. Це була потужна підтримка, за яку ми щиро вдячні.

Українські дизайнерки Ksenia Schnaider, Nadya Dzyak, Elena Reva на London Fashion Week в 2023. Фото: Scott Garfitt/Invision/East News

— А де пройшов перший український показ під час війни?

— На Мальті, влітку 2022. Дизайнерка Надія Дзяк взяла участь у Malta Fashion Week. Моделі виходили на подіум з жовто-блакитними хустками і наш пшенично-небесний прапор був на задніку подіуму. Також організатори попросили нас записати відеозвернення з роз'ясненням подій в Україні і постійно його транслювали.

— Хоч раз якісь державні інституції пропонували вам допомогу?

— Все на власній ініціативі і власних зв'язках.

Хоча, звичайно, коли нам треба було, щоб хлопці-дизайнери поїхали в Лондон чи Копенгаген, ми звертались за допомогою до Міністерства культури й інформаційної політики. Ми дуже вдячні USAID (Агентство США з міжнародного розвитку, яке здійснює невійськову допомогу — Ред.), яке реалізує програму «Конкурентоспроможна економіка України». Завдяки грантам Фонду ми провели 5 подій.

Мода, створена у бомбосховищах

— А як ви самі відреагували на початок війни, перш ніж зрозуміли, що треба діяти?

— Я прокинулась одразу. Минув лише тиждень з повномасштабного вторгнення, а ми вже писали листи в усі світові fashion-організації, в яких пропонували шість ефективних кроків підтримки України. Про те, що треба брати на роботу українців з фешн-простору, які вимушено опинилися за кордоном, не співпрацювати з російськими моделями чи брендами. Ми просили співробітників великих фешн-корпорацій писати листи керівництву, щоб ті допомагали Україні. Ми також пропонували кілька конкретних адрес для допомоги, тобто перевірені благодійні фонди.

У березні народилась ініціатива Support Ukrainian Fashion (далі SUF). Ми відправили 16 листів, в яких писали колегам, що українські fashion бренди на межі виживання. І одразу отримали 12 відповідей з готовністю допомагати та приймати. Одними з перших тоді відгукнулися Копенгаген, Берлін, Будапешт, Бухарест і Відень.

— Чи розглядали ви із сімʼєю варіант виїзду з країни?

— Ні, бо знали, що будемо корисними вдома. Це рішення прийняла вся наша сім'я. Я стала займатися fashion брендами, наша донька Дана як професійний психотерапевт продовжила свою практику. А мій чоловік Володимир Нечипорук (генеральний продюсер UFW — Авт.), який з 2014 року має досвід волонтерства і допомоги пораненим військовим, відразу обрав цей напрям діяльності. Ми розподілились, щоб бути максимально ефективними.

На початку війни ми, правда, відправили онуків у Тернопільську область до родичів, але через два місяці вони повернулись. І з того часу ми всі разом живемо в будинку під Києвом. Коли обстріли і небезпечно, ховаємося у гараж, який у нас на три боки вкопаний у землю і служить укриттям.  

Ірина Данилевська з чоловіком Володимиром Нечипоруком, донькою й онуками. Фото: приватний архів

— Як команда Українського тижня моди працює над меседжами? Як нам сьогодні краще говорити зі світом, аби нас почули?

— Це дуже хороше питання, бо думати, що ми хочемо сказати, необхідно весь час. За 2.5 роки війни і чотири fashion сезони ми ці меседжі неодноразово змінювали.

Наприклад, на початку 2023 року ми потребували від світу підтримки і донатів. І на Лондонському тижні моди у нас відбувся спільний показ створених вже під час війни колекцій трьох українських брендів (KSENIASCHNAIDER, PASKAL і FROLOV). У фіналі показу дизайнери вийшли з українським прапором, на якому був логотип UNITED24 (фандрейзингова платформа, яка збирає допомогу Україні в усьому світі — Авт.).

У 2023 році перед кожним показом ми писали для гостей не релізи, а листи, в яких пояснювали, що колекції, на які вони прийшли подивитись, створювались під звуки тривоги, під час вибухів та блекаутів…

Щоб кожен розумів, що колекції зробили мужні й стійкі люди.

Пізніше, коли почали звучати розмови, що «треба домовлятись», ми додали до наших меседжів слова про те, що нас вбивають за те, що ми хочемо бути українцями в незалежній державі.

Важливо весь час тягнути цей місток від емоційного до офіційного про те, що ми в цій війні маємо перемогти — інакше війна буде повторюватись, адже Росія не дасть нам бути вільними.  

А в цьому сезоні ми зробили покази в Будапешті, Берліні й Копенгагені. Копенгагенський тиждень моди — це про sustainability, про екологічну свідомість та сталий розвиток. Данці гостро реагують на питання екології та збереження природи. І коли ми з дизайнерами думали, з яким меседжем звернутися до гостей, то прийшли до ідеї розповісти їм про наш біосферний заповідник Асканія-Нова. Ок, ви вболіваєте за збереження природи — тоді подивіться, як у всіх на очах гине найбільший в Європі степовий заповідник, якій росіяни буквально знищують.

Як форму розповіді про Асканію-Нову ми обрали українську витинанку — один з найяскравіших традиційних видів нашого ремісництва. Уявіть: весь простір другого поверху Українського дому в Данії був зайнятий витинанками, на яких зображені зебри, чаплі, інші тварини й птахи, а також рослини із заповідника. І на цьому тлі відбувалась презентація нових колекцій.

— Наскільки ваші меседжі працюють?

— Ми не зламали систему, але зробили свій внесок в те, щоб європейці та американці зрозуміли, що насправді відбувається.

Сила культури саме в тому, що це має звучати постійно, емоційно й щиро. Люди мають всюди натикатися на нагадування: українці воюють за свободу, за право бути українцями. Хтось народився з правом бути вільним, тоді як українцям це право треба відвойовувати.

«Війна підштовхує втілювати давні мрії, адже невідомо, чи буде така можливість завтра»

— Ви говорили, що на початку війни модна індустрія завмерла. Як вона себе почуває сьогодні?

— Завмер ринок, не індустрія. Українські дизайнери у 2022 році просто перелаштували виробництво на військові рейки, стали шити для армії, яка за рахунок добровольців раптом стала великою. Під час війни кожна сфера потерпає, але більшість дизайнерських брендів вижили — за рахунок нашої допомоги, руху в бік експорту і збільшення онлайн-продажів.  

Є феномени, які народились під час війни. Антоніна Белінська — талановита художниця по костюмах у кіно — все життя мріяла про власний бренд одягу.

Переживши перший шок від війни, вона наважилась зрештою реалізувати цю мрію. І створила бренд TONiA. Як на мене, це щемка історія про те, як нерозуміння того, чи буде у нас завтра, підштовхує втілювати свої мрії сьогодні.

— Чи займаються українські дизайнери формою для військових, зокрема жінок?

— Швейний цех Veteranka створює зимову, демісезонну та літню військову форму. За 2 роки цей цех відшив вже 1291 одиницю жіночого тактичного одягу.

З початку великої війни Veteranka отримала сотні звернень від військовослужбовиць, які просили перешити видану їм чоловічу форму. Тому цех сфокусувався на пошитті якісної жіночої військової форми, яку надає на запит захисниць безкоштовно.

Колекція Віктора Анісімова/VIKTORANISIMOV

— Коли ви вирішили, що UFW відбудеться, дизайнери виявились готовими прийняти цей виклик?

— Обговорювати тиждень моди в Україні ми почали ще в листопаді 2023 року. І вже тоді дизанери стали мені писати й дзвонити.

У перший же день, коли ми оголосили прийом заявок, їх було подано 25. Що тільки укріпило нас в думці, що така подія зараз потрібна. Але ми дуже довго не могли виступити з офіційною заявою, яку зробили вже тоді, коли підготовка до заходу йшла повним ходом.

Ми довго придумували, як зробити так, щоб під час тривоги всі спустилися в укриття, а після її відбою могли повернутись до показів, і весь таймінг не полетів при цьому шкерберть. Думали, може, зробити подію не в Мистецькому Арсеналі, а безпосередньо в укритті. Але Мистецький Арсенал переміг, бо це надійна будівля з укриттям на 800 людей.

Ну і, звичайно, нас хвилювала історія з відключенням електроенергії, тож ми підстрахували свою роботу одразу двома генераторами.  

— Скільки тривог сталося на Тижні моди?

— Це диво, але в цей час не було жодної тривоги. Вони були між 1 та 2 днями заходу, і з цього приводу журналіст британського Vogue, який не побоявся приїхати в Україну на подію, написав у своїй статті, що замість вечірки-відкриття у UFW були тривога та вибухи.

— Великий резонанс отримала арт-інсталяція, яка демонструвала реакції наших дизайнерів на війну...

— Це 18 об'єктів, які дизайнери створили як рефлексії на війну. Наприклад, кольє бренду Bevza, яке виглядає як коло обгорілих колосків — символічне нагадування про українську пшеницю, яка годує багато країн світу. Або піджак Ксенії Шнайдер, зшитий з краваток, які вже не потрібні українським чоловікам, адже вони на фронті. Або ще один піджак, який дизайнерка Марія Старчак зробила одразу після маріупольської трагедії — на ньому вишитий розбомблений росіянами театр і внизу напис російською «ДЕТИ».

Від бренду OMELIA — сорочка з квітами. Здавалося б, ну що в ній від війни? Дизайнер Костянтин Омеля розповів, що коли повернувся у 2022 році після вимушеної евакуації до своєї студії, то побачив у вазах висохлі квіти, які його дуже вразили.

Арт-інсталяція з рефлексіями дизайнерів щодо війни

— А як війна проявила себе в нових колекціях?

— Дизайнери вміють сказати про війну так, що пробирає до кісток. Наприклад, у тому, що в показах брендів Andreas Moskin, Gasanova та Nadya Dzyak на подіум вийшли наші ветерани й ветеранки на протезах, було про нашу реальність і війну більше, ніж в одязі в стилі мілітарі.

— Гості показів вітали ветеранів оваціями стоячи. Мене особисто вразила рекордсменка Українки з бальних танців Карина Стащищак, яка в мирному житті професійно танцювала, але війна забрала в неї ногу. Наскільки таким людям важко на подіумі?

— Це теж про мужність. Вони це зробили, щоб показати наше українське життя. Інклюзивність — не тренд, це наша нова реальність, і ми готові так жити. Ми поважаємо і вклоняємось цим людям. Вони ніколи не будуть відокремлені від процесів, які відбуваються у країні. Вони не мають сидіти вдома наодинці зі своїм болем.

Рекордсменка України з бальних танців Катерина Стащищак на показі Nadya Dzyak
Колекція FROLOV «Івасик-Телесик»
Бекстейдж Ukrainian Fashion Week SS25. Фото Сергія Хандусенко
Nadya Dzyak представила колекцію Chromatic, джерелом натхнення якої стали Рожеві озера на півдні України й захоплюючі краєвиди Кінбурнської коси (зараз ця територія окупована росіянами)
Колекція Wozianov під назвою In Apocalypse про сучасний Київ, який характеризується поєднанням війни й креативності
Бекстейдж показу Andreas Moskin

Фотографії: UFW

No items found.
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська журналістка, співачка, композиторка (спочатку була музика, яка нікуди не зникла досі). Роботу в журналістиці починала з дописів у музичний журнал «Галас». Протягом багатьох років працювала культурною оглядачкою газети «КП в Україні», мала також досвід роботи головною редакторкою журналу «Ательє». Кілька останніх років була музичною критикинею у виданні Vesti.ua, а з початком великої війни знайшла себе як журналістка в жанрі соціального репортажу.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Тут українці лікуються від самотності, спілкуються, вчаться, творять, підтримують одне одного й не дають своїм дітям забути рідну культуру. Тут підприємці сплачують податки в польський бюджет, а відвідувачі донатять на ЗСУ й плетуть на фронт сітки. UA HUB — простір, відомий серед багатьох українців у Польщі. 

Керівниця UA HUB Ольга Касьян понад десять років працювала з військовими, правозахисними організаціями й волонтерськими ініціативами, поєднуючи досвід громадських зв'язків, урядових відносин і міжнародних комунікацій. Нині її місія — створити середовище, де українці в Польщі не почуваються ізольованими, а стають частиною сильної, згуртованої спільноти. 

Ольга Касьян (в центрі) з відвідувачами концерту японського піаніста Хаято Суміно в UA HUB

Діана Балинська: Як з’явилась і втілилась ідея створення UA HUB у Польщі?

Ольга Касьян: Ще до війни, після народження моєї доньки, я гостро відчула потребу у просторі, де мами могли б працювати чи навчатися, поки діти займаються з педагогами поруч. Так народилася задумка створити в Києві «Мама-хаб» — жіночо-дитячий простір. Тоді реалізувати ідею завадило повномасштабне вторгнення, але сама концепція залишилась і в думках, і на папері.

Коли ми з донькою опинились у Варшаві, я вже мала значний досвід організаційної роботи — волонтерські проєкти, допомога військовим, адвокаційні кампанії. Я бачила, що тут є українці з підприємницьким досвідом, є люди з навичками, які можуть бути корисними громаді. Але кожен робив щось окремо. Мені здалося важливим створити простір, де ми зможемо об’єднатися: бізнеси — щоб розвиватися, а громада — щоб мати місце зустрічей, навчання та взаємопідтримки.

Саме тоді відбулося знайомство з представниками великої міжнародної компанії Meest Group, створеної українською діаспорою в Канаді (засновник — Ростислав Кісіль). Вони купили у Варшаві будівлю під свої потреби, і оскільки радо підтримують діаспорні ініціативи, стали нашими стратегічними партнерами: надали приміщення і здають його резидентам UA HUB зі знижкою. Це ключовий момент, адже без такого кроку створити подібний центр у Варшаві було б практично неможливо.

Сьогодні ми вже розглядаємо можливість створення подібних просторів і в інших містах Польщі, адже часто отримуємо від української спільноти такі пропозиції.

— Хто сьогодні є резидентами UA HUB і які у них можливості?

— Наші резиденти дуже різні: це мовні школи, дитячі гуртки, танцювальні студії, творчі майстерні, спортивні секції, освітні й культурні ініціативи, а також професійні послуги — юристи, медики, майстри з краси тощо. Усього в хабі працює близько 40 резидентів, і вільних приміщень вже немає.

Послуги наших резидентів платні, але їхні ціни залишаються конкурентоспроможними. 

До того ж у нас є негласне правило: принаймні раз на тиждень у хабі відбувається якась безкоштовна подія чи ініціатива — майстерклас, воркшоп, лекція чи дитяче заняття 

Також до нас приходять жінки, які займаються плетінням маскувальних сіток для ЗСУ — для таких ініціатив оренда в хабі безкоштовна. Таким чином кожен може знайти щось для себе, навіть якщо поки не має можливості витрачати на це гроші.

Плетіння маскувальних сіток, потреба в яких ніколи не закінчується

Усі наші резиденти працюють легально — у них є зареєстрована одноособова господарська діяльність або спілка, вони сплачують податки. Тож вони без проблем користуються соціальними виплатами, наприклад 800+. 

Для нас офіційно оформлені документи є дуже важливим моментом, адже більшість резидентів — це жінки, мами, які поєднують роботу та сім’ю і можуть завдяки такій системі впевнено планувати своє життя за кордоном

Взагалі, для підприємців резидентство в UA HUB означає значно більше, ніж просто оренду кімнати. Це доступ до цілого середовища — підтримка, нетворкінг, обмін досвідом, коло потенційних клієнтів і партнерів. Важливо, що кожен резидент робить свій внесок у підтримку української спільноти за кордоном та допомогу тим, хто зараз стоїть на захисті нашої держави.

А для відвідувачів UA HUB це можливість «закрити всі потреби» у межах однієї локації: від занять для дітей та мовних курсів до відпочинку, зустрічей, консультацій юристів і медиків, культурних подій. 

Жартуємо, що в нас немає хіба що супермаркету

— У чому відмінність UA HUB від інших проєктів і фундацій для українців?

— По-перше, ми — незалежний проєкт, без грантів і дотацій. Кожен резидент робить свій внесок у розвиток простору. 

Це бізнес-модель, а не дотаційна історія

Так ми залишаємося самодостатніми й вільними від сторонніх впливів. 

По-друге, ми поєднуємо бізнес і соціальну місію. Тут можна заробляти й водночас допомагати — як у буденних речах, так і в критичних ситуаціях. Наприклад, коли один з наших співгромадян загинув, саме тут швидко зібрали ресурси й допомогу для його сім’ї. Це — про силу горизонтальних зв’язків.

Діти пишуть листи воїнам

— Ваш слоган — «Свій до свого по своє». Що він означає?

— Для нас це гасло не про відгородження від когось, а про взаємну підтримку. Коли людина опиняється в іншій країні, їй особливо важливо мати спільноту, яка допоможе відчути: ти не сам. У нашому випадку це спільнота українців, які зберігають свою ідентичність, мову, культуру, традиції — і водночас відкриті до співпраці й спілкування з поляками й іншими громадами.

Ми дбаємо про те, щоб українці могли залишатися українцями навіть за кордоном. Наприклад, у нас є курси з української мови для дітей, які тут народилися або приїхали зовсім маленькими. Для них це можливість не втратити коріння, не загубити зв’язок з власною культурою. Ми часто наголошуємо: наші діти — це майбутній генофонд, адже зростаючи в Польщі, вони зберігають українську ідентичність.

Інший аспект — взаємна підтримка бізнесів. Українці можуть купувати товари й послуги одне в одного. Таким чином ми тримаємо економічну ланку всередині спільноти й водночас допомагаємо кожному бізнесу розвиватися.

— Ви сказали, що UA HUB відкритий для поляків. Як ви працюєте з українцями в умовах наростаючого негативного ставлення частини польського суспільства?

— Дійсно, ми завжди відкриті для поляків. Ми співпрацюємо з фундаціями, лікарями, вчителями та іншими професійними спільнотами з Польщі. Важливо наголосити: UA HUB — це не «гетто», а простір, який приносить користь усім.

Тут можна знайти українські товари й послуги, відвідати культурні й освітні заходи, познайомитися з українською культурою. Це взаємне збагачення і спосіб будувати горизонтальні зв’язки між українцями й поляками.

Заняття із писанкарства

Щодо негативного ставлення: ми розуміємо, що інколи воно проявляється через емоції, політичну риторику чи непорозуміння. Особисто я сприймаю це спокійно, бо маю багатий досвід роботи в стресових ситуаціях з військовими та волонтерськими організаціями. 

Наша стратегія — показувати цінність українців і створювати спільні проєкти. Наприклад, ми плануємо проводити курси першої допомоги польською мовою — зараз ця тема дуже актуальна

Ми живемо у світі, де існують загрози з боку Росії та Білорусі, і це питання безпеки для всієї Європи. Навіть якщо немає прямих зіткнень армій, загроза дронів чи ракет — це терор і це породжує страх, а люди, коли перебувають у страху, стають більш вразливими до маніпуляцій.

Саме тому нам важливо об’єднуватися, ділитися досвідом і підтримувати одне одного. Це стосується не лише культурних і соціальних проєктів, але й навчань, підготовки цивільного населення та, за потреби, навіть військових ініціатив. Польський народ історично вольовий і стійкий, він пережив багато гноблення й випробувань, і це дозволяє будувати партнерство на взаємоповазі й солідарності. Лише разом ми можемо захищати демократичні й гуманістичні цінності, які плекалися десятиліттями, і протистояти будь-яким зовнішнім загрозам.

— Зараз багато говорять про інтеграцію українців у польське суспільство. Як ви це розумієте і що робить UA HUB у цьому напрямку?

— Інтеграцію не варто сприймати як щось примусове, на кшталт «треба змусити людей адаптуватися». Це природний процес проживання в новому середовищі. Навіть якщо в межах однієї країни людина змінює місто — умовно з Донецька переїжджає в Ужгород, — то вона так чи інакше проходить інтеграцію в іншу локальну спільноту, зі своїми традиціями, мовними чи навіть релігійними відмінностями. Так само українці інтегруються у Польщі і, треба сказати, роблять це досить швидко.

Українці — нація, яка легко підхоплює традиції, швидко вчить мову, відкрито взаємодіє. Польща в цьому сенсі є особливо близькою через ментальність і схожість мов. Особисто я польську мову не вчила спеціально, але вже без проблем можу нею спілкуватися у повсякденному житті й по роботі. Це все побутова інтеграція, яка відбувається щодня.

Наші діти — це особлива тема. Вони або народилися тут, або приїхали зовсім маленькими. Вони ходять у польські садки й школи, вчаться польською, переймають традиції. Фактично вони виростають у двох культурах, і це величезний ресурс як для України, так і для Польщі. 

Поляки точно не повинні втратити цих дітей, адже навіть якщо вони колись поїдуть з Польщі, то назавжди збережуть мову й розуміння місцевої ментальності. Це майбутні «містки» між нашими країнами
Заняття з дітьми

Фотографії UA HUB

20
хв

Засновниця UA HUB Ольга Касьян: «Наша стратегія — показувати цінність українців»

Діана Балинська

Йоанна Мосєй: Дрони, потік дезінформації... Чому Польща так незграбно реагує на загрозу з боку Росії, а також на внутрішню, зростаючу ксенофобію?

Марта Лемпарт: Тому що ми — народ пориву. Необхідний привід для героїзму, необхідна війна — ми не вміємо діяти систематично. Зараз ми відклали свої гусарські крила, сховали їх до шафи. Але коли почнеться щось погане, ми підемо голими руками на танки.

— Мені важко в це повірити. Маю враження, що ми скоріше намагаємося заспокоїти себе, що війни у нас не буде.

— Я хотіла б помилятися, але вважаю, що вона буде. Тому ми маємо підготуватися вже зараз. Якщо знову настане час пориву, його треба координувати, підтримувати, використовувати його потенціал. Здатність до пориву не може бути перешкодою — вона має бути основою для створення системи, яка врятує життя багатьом з нас.

— Але як це зробити?

— Насамперед ми повинні вчитися в України. Жоден уряд не підготує нас до війни — ми повинні зробити це самі. Польща — це держава з картону. Я не вірю, що наш уряд, як естонський чи фінський, профінансує масові тренінги з першої допомоги чи цивільної оборони. Тому це буде самоорганізація: підприємці, які нададуть свої товари та транспорт, люди, які поділяться своїми знаннями й часом. Ми — не держава, ми — найбільша громадська організація у світі. І ми можемо розраховувати лише на себе й на країни, які знаходяться чи ризикують опинитись у подібній ситуації.

— А що конкретно ми можемо зробити вже зараз?

— Усі без винятку громадські організації в Польщі повинні пройти навчання з цивільної оборони й першої допомоги. Люди мають усвідомлювати, що може статися, мати готові евакуаційні рюкзаки, знати, як поводитися. Бо наш уряд абсолютно не готовий до війни. Ми не маємо власних дронних технологій, не виробляємо нічого в масовому масштабі, не інвестуємо в цифровізацію. Польща беззахисна в інформаційному плані — у нас не буде так, як в Україні, де війна війною, а виплати все одно здійснюються вчасно. У Польщі, якщо бомба впаде на ZUS, то нічого не залишиться.

— Звучить вельми песимістично. Сама я іноді почуваюсь, як розчарована дитина, якій обіцяли, що буде тільки краще, а стає дедалі гірше.

— Розумію. Але треба пристосовуватися до реальності й робити те, що можливо тут і зараз. Це приносить полегшення. Найближчі два роки будуть важкими, а потім… може бути ще гірше. Разом з тим пам’ятаймо — хороших людей більше. Тих, хто береться до роботи, присвячує свій час, енергію, гроші.

— Але ж чимало людей відступають, бо бояться, коли проросійські наративи так впевнено домінують у публічному просторі.

— Звичайно, може статися й так, що багато людей відступлять від своєї діяльності. І це нормально. Історія опозиції показує, що бувають моменти, коли залишається зовсім небагато людей. Так було в «Солідарності». Зараз у нас таке враження, що колись усі були в цій «Солідарності». Усі постійно билися з міліцією. А Владек Фрасинюк розповідав, що в якийсь момент їх було насправді, може, п'ятнадцять. А тим, хто сидів у в'язницях, іноді здавалося, що про них уже всі забули. Але життя продовжувалося. Богдан Кліх провів, мабуть, п'ять років у в'язниці. І це ж не було так, що протягом цих п'яти років усі щодня стояли під в'язницею і кричали «Випустіть Кліха!».

Тож будьмо готові до того, що будуть періоди тиші й нас залишиться «п'ятнадцять»

І це нормально, бо люди бояться, бо людям час від часу треба відновитися, а деякі взагалі зникають.

Але прийдуть нові, прийде нове покоління, бо так влаштований світ. Я взагалі думаю, що «Останнє покоління» буде тим, хто повалить наступний уряд. Але вони настільки радикальні, що всі їх ненавидять.

Так, їх ненавидять ще більше, ніж нас, що здавалося неможливим. Їм важче, бо вони борються з урядом, який є прийнятним. Їм важче, бо за нами йшли люди, які не любили уряд. 

Дії «Останнього покоління» дратують багатьох. Так, вони радикальні. І готові до жертв. І якщо ця група буде рости й нарощувати свій потенціал, вона змінить Польщу.

Всю розмову з Мартою Лемпарт ви можете переглянути як відеoподкаст на нашому каналі YouTube та прослухати на Spotify

20
хв

Марта Лемпарт: «Польща — це не держава, а велика громадська організація»

Йоанна Мосєй

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

«Голлівудського хепі-енду не буде». Композитор Максим Коломієць про свою оперу «Матері Херсона», яку готує до постановки Метрополітен-опера

Ексклюзив
20
хв

Анна Добриднєва: «На кожному концерті я дивлюсь в очі людям, які щохвилини дивляться в очі смерті»

Ексклюзив
20
хв

«Найбільшим ворогом є думка, що фотографа ж не вб'ють»

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress