Ірина Данилевська: «Протези на подіумі — не модний тренд, а наша нова реальність. І ми готові так жити»

Gremi Borsch Fest — найбільший благодійний фестиваль сучасної української культури в Європі, який вже четвертий рік поспіль проходить у різних містах Польщі, кожного разу збираючи мільйони гривень на потреби ЗСУ. 

За чотири роки — з 2022 до 2025 — тридцять фестивалів, проведених фондом Gremi Foundation, об’єднали сотні тисяч учасників і забезпечили понад чотири мільйони злотих допомоги (близько 46 мільйони гривень) — для підтримки 15 тисяч українських військових.

Як Gremi Borsch Fest виріс з локальної ініціативи у масштабну платформу культурного діалогу, руйнуючи стереотипи й ворожі наративи, Sestry розповідає засновниця Gremi Foundation Галина Кіріченко.

‍Діана Балинська: Як давно ви живете за кордоном і що для вас сьогодні означає Україна?

Галина Кіріченко: За кордоном я — зі студентських років. Закінчила університет у Бремені в Німеччині, довго там жила з родиною. Зараз моє життя — між трьома країнами: Німеччиною, Британією та Польщею. Разом з тим тільки Україна для мене — це дім. Навіть коли фізично ти далеко, вона постійно в серці. Це місце сили, яке дає сенс усьому, що я роблю.

— Як ви придумали фестиваль Borsch Fest?

— У перші ж дні повномасштабного вторгнення ми з чоловіком Євгеном вирішили, що не можемо стояти осторонь і маємо використати ресурси нашої компанії для допомоги армії. Спочатку все було просто: власні гроші, швидкі рішення, конкретні дії. Ми створили фонд і почали робити те, що реально могли, з території Польщі.

Одним з перших наших кроків була евакуація 200 жінок з дітьми — родин наших працівників — до міста Домброва-Гурнича неподалік Катовіце. Після кількох тижнів адаптації ми зрозуміли, наскільки складно людям дається розлука з домівкою. І організували маленьку зустріч для українців: зварили 50 літрів борщу, запросили гостей. І сталося несподіване: на подію прийшло майже втричі більше людей, ніж ми планували. Приєдналися українці з усього міста.

Гості проявили ініціативу й зібрали першу суму донатів на ЗСУ. На неї ми закупили 200 турнікетів. Уже наступного дня ми отримали запити з інших польських міст: «Чи можете влаштувати таке у нас?».

Цей досвід показав, що прості неформальні зустрічі можуть стати ефективним інструментом. Навіть якщо ти ще не маєш імені в благодійній сфері.

Через місяць ми повторили зустріч у Гданську. Цього разу зварили вже 200 літрів борщу. І знову — більше гостей, ніж очікували. Стало зрозуміло, що попит на такі ініціативи величезний. Після другого заходу ми вирішили перетворити спонтанні зустрічі на системну роботу й підготували серію заходів по всій Польщі на пів року вперед. Так почалася історія Gremi Borsch Fest і Gremi Foundation.

У 2023 ми провели дев’ять фестивалів у різних містах, але — попри підготовку — всюди стикалися з тим самим викликом: гостей було більше, ніж очікувалось, борщу не вистачало. У 2024 році ми наварили його вже понад 8,4 тисячі літрів

— Якою є головна ідея фестивалю? Що насамперед ви хотіли донести до польської публіки?

— Фестиваль започатковувався як платформа для волонтерства й збору донатів на допомогу армії, зокрема на закупівлю засобів захисту, дронів, РЕБ тощо. Але буквально з перших наших заходів ми поставили перед собою ще одну не менш важливу мету — використати мову культури, щоб об’єднати українців і поляків. Бо підтримати Україну означає підтримати безпеку всієї Європи.

— Чи не закидають вам, що фестиваль борщу може бути спробою «нав’язати» українську культуру?

— Нав’язування — це коли тиснуть, ми ж запрошуємо. І до нас приходить багато поляків — із цікавістю і відкритістю. Вони куштують борщ, слухають музику, розпитують про Україну. Це завжди про взаємність. І тому Gremi Borsch Fest — це не про «нав’язати», а про «поділитися».

— В чому сила культурних проєктів на противагу політичних у донесенні інформації про Україну?

— Політика чи новини — це логіка, цифри, аргументи. Культура ж торкається серця. Коли людина пробує смачний борщ чи слухає красиву українську пісню, вона проживає сильну приємну емоцію. І ось вже Україна перестає бути лише «країною війни». І стає країною людей, творчості, життя.

— Які українські наративи сьогодні найважливіше пояснювати польському суспільству?

— Найголовніший — ми боремося не тільки за себе. Це війна і за Польщу, і за Європу. Бо європейці «втомлюються»: час від часу війна в Україні відходить на другий план, люди поринають в ілюзії. І цього не можна допускати, треба нагадувати. Другий — Україна різна, але нас єднає прагнення жити у свободі та розвиватися. І третій — важливо показувати, що Україна не зводиться лише до війни. Є інша Україна — молода, креативна, сучасна. Вона і є запорукою нашої майбутньої перемоги.

— Чи змінилося ставлення поляків до України за роки проведення фестивалю?

— Дуже.

Якщо спочатку на фестивалі приходили здебільшого українці, то тепер велика частка гостей — поляки. Для них це можливість побачити Україну не через новини, а через музику, мистецтво, їжу, живе спілкування

— З якими стереотипами або міфами про Україну ви найчастіше стикаєтесь у Польщі? Як їх вдається спростовувати?

— Найпоширеніший стереотип — що українці приїхали до Польщі лише як «дешева робоча сила», що вони забирають робочі місця у поляків і не планують інтегруватися. Бо насправді наші співвітчизники відкривають тут бізнеси, працюють у високотехнологічних і креативних галузях, активно сплачують податки та забезпечують суттєвий внесок у місцеву економіку. 

Ще один поширений міф — що українці в Польщі користуються усіма соціальними пільгами і паразитують за рахунок держави. Хоча щонайменше 78% українців легально працюють.

Є й історичні болючі теми. Але саме культура руйнує ці стіни швидше за будь-які політичні заяви.

— Чи відчуваєте ви вплив російської пропаганди у Польщі? Як культурні проєкти можуть цьому протидіяти?

— Відчуваю, особливо під час виборів. Тоді в соцмережах з’являлися тисячі негативних постів про українців. До речі, це фіксують саме польські дослідження. І це типовий приклад пропаганди: мовчати про війну і замінити цю тему на інші страхи й стереотипи. Але тут знову спрацьовує культура. Бо якщо ти особисто зустрівся з українцями на фестивалі, поспілкувався, ти вже не будеш сприймати брехню. У тебе є власний досвід, сильніший за чужі фейки.

— Якою ви бачите роль Gremi Borsch Fest далі, зокрема після перемоги України?

— Gremi Borsh Fest уже є найбільшиим стріт-фестом сучасної української культури в Європі. Але його локація досі обмежена Польщею. Тож у майбутньому ми розглядаємо можливість масштабувати фестиваль на інші країни Європи. Хочемо, щоб Gremi Borsh Fest став для європейців символом того, що Україна вистояла і принесла в Європу свою силу, культуру й натхнення. Щоб ми вже говорили не тільки про біль і втрати, а й про відбудову і нове життя.

На фронті український поет, письменник, музикант і екоактивіст Павло Вишебаба від початку повномасштабної, і зараз він — мінометник батареї «Мінотавр» 68 єгерської бригади. Збірка поезій Павла «Тільки не пиши мені про війну» стала в Україні абсолютним бестселером, а вірш «Доньці» було перекладено вісімнадцятьма мовами. 

«Довго шукав свою частоту»

— Мої роздуми — приєднуватися до війська чи ні, не маючи жодного ані армійського, ані бойового досвіду, тривали десь пів години, — згадує події 24 лютого 2022 Павло Вишебаба. — Я уявлення не мав, що таке військо, до того ж ще з часів Майдану після подій на Грушевського не бачу на одне око. Пам'ятаю, стояв на балконі, спостерігав, як сусіди поспіхом кидають у машину речі, їдуть — і розумів, що не можу зробити те саме. Нікого не засуджую, але я не зміг. Тож вивіз з Києва п'ятирічну доньку й дружину з батьками, а сам пішов до розподільчого центру.

У нас заздалегідь були зібрані тривожні валізи, був повний бак бензину. І хоча я не знаходив логічних аргументів, навіщо Путіну починати повномасштабне вторгнення (мені здавалося, що в той час, на тлі поступово зростаючої популярності проросійських сил в Україні, Росія могла б зробити ставку на захоплення нашої країни політичним шляхом), виключати такий сценарій не можна було. Я розумів, з ким ми маємо справу.

‍— У 2014 ваше рідне місто Краматорськ три місяці було під окупацією…

— Так, в окупації опинилися мої мама, сестра й дідусь. Я тоді відразу перейшов на українську. До цього розмовляв російською, і навіть захищав своє переконання, що патріот України може бути російськомовним. Але коли у прямому ефірі побачив, як озброєні росіяни захоплюють міськраду Краматорська з гаслами «Мы с вами на одном языке говорим», вирішив, що не хочу дарувати їм цей аргумент. У творчості це виявилося складніше, ніж у побуті. 

‍Це як коли твій програвач налаштований на одну частоту, а ти раптово переходиш на іншу — і чуєш тільки шипіння

Я довго шукав свою частоту, щоб чути музику української мови та відтворювати її. І лише у 2017 написав вірш «Картини» — це була перша робота українською, яку мені не захотілося викинути в смітник. Зараз відчуваю, що повністю знайшов себе в українській мові.

‍— Вас відразу взяли до війська?

— Ні. У Києві, дізнавшись про мою сліпоту на одне око й відсутність армійської служби, відмовили. Тоді за порадою знайомих я поїхав до Тернополя, де тоді брали всіх — і так опинився у складі 68-ої окремої єгерської бригади. Вже 21 березня ми були на Донеччині. І тоді я зрозумів, що навчитися воювати можна лише на війні. Підготовка на полігоні, якою б гарною вона не була, не дасть головного — стресостійкості. Якісь навички можна довести до автоматизму, але вони навряд чи допоможуть, якщо не можеш зберігати холодний розум в екстремальній ситуації. Я все життя вчився роботі з емоціями через медитації й інші практики — і мені це зрештою сильно допомогло на війні.

‍— Те, що побачили на фронті, шокувало? 

— Те, що я там побачив, справді сильно відрізнялося від мого уявлення про війну, що сформувалось на основі літератури про Першу і Другу світові війни та кінематографа. 

‍Найбільшим відкриттям було те, що військо — це така держава в державі

Це структура, в якій задіяні люди майже всіх можливих професій — тут і медики, і бухгалтери, і кадровики, і люди на складах, і клінери. Напевно, лише відсотків десять військових вступають у безпосередній контакт з ворогом. 

Наприклад, зараз я — мінометник, і моє завдання — не допустити контакту нашої піхоти з росіянами. Мінометка має моментально реагувати на штурмові дії ворога, щоб придавити росіян до землі, дозволити нашим дронам долетіти й іншим підрозділам підготуватись до бою. Тому більшість військових якраз не в окопах, але їхня робота направлена на те, щоб уберегти побратимів на нулі.

Спочатку, всупереч моїм побажанням, мене записали в діловоди. Я пробув на цій посаді два тижні й виявився максимально неефективним — встиг навіть демотивувати побратимів, сказавши їм, щоб не чекали зарплат, бо в країні війна (я справді так думав, тому новина про те, що нам платитимуть, та ще й непогані гроші, стала приємною несподіванкою). Зрештою я все ж втік і став помічником кулеметника. І не пошкодував, адже став брати безпосередню участь у бойових діях.

«Будь-яка стресостійкість має межі»

‍— Не страшно?

— Страх є завжди. Якщо його немає, це вважається відхиленням. Страх — це адреналін і дофамін, які допомагають виживати, покращують когнітивні функції, завдяки чому тіло й мозок працюють на максимумі. У мене в такі моменти навіть зір покращується. Але питання в тому, як цим страхом керувати. Один з наших командирів якось сказав: «Дивись у темряву не як жертва, а як хижак. Тобі страшно, але й ворогові теж страшно. Ворог небезпечний, але й ти теж. Будь у ролі не того, хто боїться, а того, кого треба боятися». Я це називаю настроєм воїна — і це працює. Завжди раджу цей підхід побратимам, які не знають, як справлятися з емоціями.

‍— А як впоратися з емоціями, коли переживаєш втрату? 

— Є момент, який досі спливає у пам'яті щоразу, коли чую слово «війна» чи «втрати». У моїй новій збірці цьому буде присвячено три вірші. 5 вересня 2022 року загинули тринадцять моїх побратимів. Це був ракетний удар по нашому командному пункту зв'язку під Вугледаром, і навів його американець, який приїхав до села Богоявленка за місяць до повномасштабної війни під виглядом волонтера. Пізніше, коли село захопили росіяни, він дав пресконференцію у Москві, розповівши, що наводив ракети на наші позиції. Я був за триста метрів від місця удару, і ми потім усіх відкопували… У той момент я зрозумів, що будь-яка стресостійкість має межі. Неможливо бути готовим до того, що доведеться відкопувати тіла людей, з якими напередодні щиро говорив і які були для тебе навіть ближчими, ніж друзі.

Цей приліт трапився в ніч, коли наша бригада переходила на інше шифрування, і необхідність завершити процес трохи відволікав мене від першого шоку. А потім допомагала творчість. Це мій спосіб впоратися з травмою. 

‍Я примиряюсь із цим світом і безладом, який в ньому коїться, за письмовим столом. Якщо не примирився, значить недостатньо попрацював

Багато хто кричить про свій біль через творчість, а я радше намагаюся зрозуміти, як цей біль подолати — і хочу розповісти про це читачеві. Пишу, коли мені самому потрібно знайти вихід. Як каже Любко Дереш, видобуваю з темряви світло.

‍— На жаль, вже є цілий список убитих росіянами українських письменників. Ви були знайомі з кимось із них особисто?

—Так, я знав поета й письменника Богдана Слющинського, який загинув у Маріуполі під час обстрілу. Він був деканом мого факультету у Маріупольському державному університеті. З Максимом Кривцовим ми познайомилися вже під час війни на Книжковому Арсеналі. Він був винятковою особистістю і справді видатним поетом. Те, що він не отримав достатньо визнання за життя, я називаю сліпотою нашого суспільства. Дізнавшись, що Максим загинув, я почав метушитися, шукати телефон його бригади — прагнув почути, що це якась помилка. Потім зупинив себе: що я роблю? Навіщо намагаюся заперечити реальність?

‍— Чи працюєте із психотерапевтом? Чимало військовослужбовців не хочуть звертатися за допомогою, бо вважають, що лікар, який не був на війні, їх не зрозуміє.

— Насправді не потрібно, щоби лікар розумів. Завдання психотерапевта — не зрозуміти, що ти відчуваєш, а навчити технікам, які допоможуть тобі жити з твоєю травмою. Був період, коли саме слово «загиблий» миттю повертало мене в минуле, де я викопую загиблого друга. Зараз, завдяки зокрема й роботі з психологом, я навчився з цим справлятися. 

Значна частина людей, яких я зустрічаю у війську, недостатньо знає про те, як працювати зі своїми емоціями — і їм дуже складно. І невідомо, хто з них якої допомоги потребує — чи то психолога, чи психотерапевта, чи психіатра. Чи людина здатна подолати негативні наслідки самостійно, не нашкодивши собі. Звідси зриви, психічні розлади, навіть самогубства. Про останні не заведено говорити, але вони на фронті є. Суїциди є у кожній бригаді. І найбільше їх було у 2022 році.

Влітку 2022 в одній з бригад застрелився командир роти. Напередодні загинули кілька його хлопців. В цьому не було його провини, але у своїй передсмертній записці він написав: «Вибачте мене за те, що не вберіг життя». Молодий командир, якого всі поважали. 

Насправді більшість командирів — це вчорашні цивільні, які максимум закінчили військову кафедру при виші. І тут на них покладають відповідальність за життя людей — сміливих, чудових хлопців, які, на жаль, гинуть. Як із цим жити? Або нещодавно мої побратими Володя й Павло пішли на позиції, і в ногу Павла потрапив ворожий FPV дрон. Володя надав йому першу допомогу, але евакуація була неможлива, і вони то перебігали під деревами, то пересувалися будівельною машиною, намагаючись не потрапити в поле зору ворожого нічного дрону. В якийсь момент Володя просто поклав Павла в посадку — той уже був білий, втратив багато крові. На щастя, обидва хлопці вижили. Володя потім розповідав, що просто став на коліна і молився, щоб Павло вижив. «Якби він не вижив, я не знаю, що б я із собою зробив, — сказав він. — Я б собі цього не пробачив».

Психологічна підтримка потрібна всім — і тим, хто зараз воює, і тим, хто йде з війська. Плюс для всіх, хто списується з армії, має бути обов'язкова психіатрична діагностика — і електронна база, де було б зафіксовано, хто чого потребує: хто має наслідки тривалого стресу, хто ПТСР, хто психічний розлад. Щоб допомога була своєчасною. Поки ж у нас ніхто нікого не перевіряє — людина просто зняла каску і пішла у цивільне життя. І невідомо, хто з цих людей може бути небезпечним — як для оточуючих, так і для себе.

‍Війна впливає на всіх. У мене через тривалий стрес почалися когнітивні проблеми: погіршується пам'ять, іноді я не можу згадати елементарних слів

Як письменник завжди працював зі словниками, але якщо раніше це було для того, щоб збагатити свою мову, то зараз — щоби згадати слово, яке забув. Залишається сподіватися, що після війни когнітивні функції відновляться.

‍— Якось ви сказали, що ваш обрій планування — до двох тижнів. Кажуть, неможливість планувати — це ще один вірний шлях до психічного розладу.

— У моїй новій збірці є вірш: «Зникли сповіщення та анонс на тиждень, на рік, загалом на майбутнє …» 

Особисто я ще з 2022 року налаштований на довгу війну. Коли багатьом людям було комфортніше вірити казкам про «два-три тижні», я сказав, що, на мою думку, це років на сім — і нарвався на купу хейту. Моя думка не змінилася — війна буде продовжуватись і поширюватись на інші країни. І за таких умов єдине, що я можу планувати — це як збільшити ефективність мого підрозділу, як протистояти ворожим FPV. Зараз проходжу навчання на наземних роботизованих комплексах. Якщо ця війна на десятиліття, нам потрібно вчитися в ній жити. Вчити школярів збирати дрони й керувати ними, залучати у військо більше людей — зокрема й жінок, які могли б бути ефективними. Можливо, навіть більше їм платити — аби тільки приходили. Я вже мовчу про тактичну медицину, знання якої мають бути у кожної людини за замовчуванням. Ось таке планування зараз мені зрозуміле.

А щодо іншого, тут мій єдиний план — творити, не ставити життя на паузу. Писати — це мій спосіб підтримувати свою менталку. Якщо не пишу, здається, я не адаптуюсь до життя в цьому світі. Це, до речі, головна метафора моєї нової збірки під назвою «Маргіналії» — тобто нотатки на полях. Здається, ми зараз ніби знаходимось на узбіччі цивілізації, на узбіччі нормальної життя. 

‍Наше завдання вижити — як у найтемніші часи людства

У новій збірці на кожну тему я написав три вірша, з трьох точок зору: як мінометники знаходять точку за допомогою трьох координат (x,y,h), так і автор знаходить себе в цьому просторі — і вчиться у ньому жити.

Фотографії з приватного архіву

 Все почалося з того, що два роки тому гендиректор Метрополітен-опера Пітер Ґелб разом з першою леді Оленою Зеленською узгодили ідею поставити в Америці оперу про українців, щоб допомогти Україні голосніше звучати в світі. Пітер Ґелб — друг України, він принципово відмовився у своєму театрі від співпраці з російськими артистами, які підтримують путінський режим, а ще запросив на стажування та виступи українських оперних виконавців. Лібрето до майбутньої опери написав американський драматург Джордж Брант, а диригенткою стала канадка Кері-Лінн Вілсон, відома завдяки керівництву Українським оркестром свободи (Ukrainian Freedom Orchestra) й ансамблем «Київська камерата». До слова, Пітер Ґелб і Кері-Лінн Вілсон — подружжя з українським корінням.

Постало питання, хто напише музику до нової опери. Оголосили конкурс, було подано понад 70 заявок з України. І переміг 44-річний Максим Коломієць — відомий в Україні гобоїст і композитор, якого багато хто вважає одним з найбільш «західних» сучасних українських композиторів — завдяки його сміливим музичним експериментам. 

Історії українських матерів стають всесвітньою історією

Оксана Гончарук: 14 серпня у Варшаві відбулася світова премʼєра оркестрової сюїти з опери «Матері Херсона», якою відкрився європейський Тур Незламності 2025 від Ukrainian Freedom Orchestra. Глядачі вперше почули музику з опери, премʼєра якої запланована на 2026 рік. До сюїти увійшли найкращі номери з опери?

Максим Коломієць: Скажімо, важливі, бо сюїта — це ж самодостатній твір, він має бути цікавий сам по собі. І писалася сюїта нелегко: я зробив першу версію, надіслав її Кері-Лінн, вона дуже м'яко попросила трішки переробити. і я перероблював, брав інші теми, інакше все компонував. Але сюїта — це важливий крок до промоції майбутньої премʼєри опери «Матері Херсона» під орудою Кері-Лінн Вілсон. Зараз вона разом з Ukrainian Freedom Orchestra поїхала Європою, де дасть вісім концертів, і чи не кожен з них буде відкриватися моєю сюїтою. Це дійсно потужне промо «Матерів Херсона» — американці в цьому сенсі молодці, вони все контролюють, працюють системно.

‍— Як у вас з Кері-Лінн Вілсон складається співпраця і наскільки вона відчуває матеріал, який ви їй пропонуєте?

— Складається все чудово. Вона чуйна, хороша людина і прекрасна диригентка. Я оцінюю це не тільки тому, що ми почали співпрацю. Кері-Лінн на початку війни створила Ukrainian Freedom оркеestra (у склад оркестру входять українські музиканти з різних оркестрів, оперних театрів та ансамблів, розташованих по всій Україні та за кордоном, — Авт.), і я знаю, як цей оркестр звучить. З половиною музикантів, які входять до складу цього оркестру, я особисто грав у концертах — це сильні інструменталісти. Вдячний, що Кері-Лінн уже вчетверте їх збирає. Вона називає своїх музикантів «солдати музики», і ця її маленька армія світла здійснює подвиг. Для розуміння: щоб симфонічний оркестр зазвучав після великої перерви, музиканти щодня десять днів поспіль репетирували у Варшаві по шість годин. 

— Головне, Кері-Лінн відчувала і розуміла вашу музику, бо музика складна. 

— Тому  коли я її писав, ми багато спілкувалися. Взагалі я довго придивлявся до МЕТ. Їздив туди, дивився, що вони виконують, аналізував, як люди сприймають музику, чим вони взагалі живуть, які опери і як ставлять. І намагався скласти якесь своє уявлення про те, яким має бути стиль опери, яка зайде в Нью-Йорку, бо я пишу українську оперу, але премʼєра буде спочатку у Варшаві, а потім в Метрополітен-опера. 

Між Верді й авангардом

‍— Але ж це не привід писати оперу радикальною сучасною музичною мовою… 

— Такого там точно не буде. Я орієнтувався на музичну мову, близьку багатьом. Ну і в принципі, сама тематика опери диктує стиль — це ж історія про матерів. Тобто жінок, яких ми можемо зустріти в поїзді чи маршрутці. Це прості жінки, яким волею тяжкої долі випало стати героїнями. Важко собі уявити, щоб вони співали, наприклад, у стилі Циммермана чи Берга. Має бути емпатія між цими жінками й музикою, що висвітлює їхній характер. 

При написанні музики я орієнтувався на класичну оперу, але назвав би це таким розширеним класичним стилем, який вбирає в себе також і сучасні техніки. 

‍Не можна просто заплющити очі й зробити щось радикально своє, що поставлять два рази й забудуть. Це має бути близьке багатьом, тобто — в хорошому сенсі — популярна музика. Щоб оперу хотіли ставити по всьому світу

‍— Чому ви обрали саме такий сюжет і як працювали з лібрето?

— У МЕТ, коли заходить мова про нову оперу, все відбувається дуже детально й продумано на всіх рівнях. Тему ми обирали кілька місяців. Складність була в тому, що тем війни, гідних висвітлення в опері, тисячі. Це тисячі людських доль і ситуацій, яки хотілося б описати. Саме в той час почала підніматись тема викрадення й депортації росіянами українських дітей, що є одним з найбільших злочинів Росії. І театр обрав цю тему. Аби не просто висвітлити життя героя, цікавого лише українцям, а взяти тему поза часом. А далі пішов процес накопичення матеріалу.

‍— Знаю, що спочатку ви хотіли взяти для лібрето долі конкретних жінок і дітей.

— Так, але відмовились, бо це важко зробити так, щоб всі були задоволені. Тут є нюанси авторських прав і людський фактор — люди, якщо це про них, обовʼязково будуть втручатись у процес. Тож ми вирішили не обмежувати себе конкретними долями й створили збірні образи. Вони повністю достовірні, але узагальнені, бо складаються з багатьох схожих реальних ситуацій жінок, які намагались повернути собі дітей. 

‍— Тема викрадення дітей дійсно страшна. Як американці, для яких сімʼя — це святе, до неї ставляться? 

— Як я бачу, американці — не люди емоцій, а люди дій. Пускати шмарклі — не їхній метод. І те, як вони ставляться до цієї теми, проявляється в тому, що вони витрачають на це зараз шалений ресурс

Вони докладають великих зусиль, щоб ця тема поширювалася, і всюди, де тільки можна, про це розповідають.

‍— Лібретистом опери виступив відомий американський драматург Джордж Брант. Він майстер сучасної опери, я читала, що в нього є опера, де головна героїня — пілотеса F16. Як ви з ним співпрацюєте?

— Він чудовий драматург і неймовірна людина. Буквально за пару місяців прописав цей сюжет. Крім нього, сюжетом займалась Саша Андрусик, а саме вивіряла документальну достовірність: хто, де, коли, куди, які війська відійшли й у який момент. Там багато таких деталей, і вона все вичитувала. Зараз все виглядає струнко. 

Джордж Брант заглибився в документалку. Фондом Save Ukraine йому було надіслано сотні годин різних інтревʼю, купа статей. 

І якщо перші варіанти лібрето виглядали так, що їх написав американець, який ніколи не був у Херсоні, то від остаточної версії вже враження, ніби Джордж все своє життя у Херсоні прожив

Я від його роботи під величезним враженням, бо, читаючи лібрето, відчував, що це за жінки. 

‍— Чому саме херсонські матері стали героїнями опери? 

— Саме в Херсоні було дуже підле масове викрадення дітей, і в опері це детально висвітлюється. Це історія про те, як росіяни підступом це зробили, сказавши, що відправляють дітей до табору в Крим, де їм буде добре, а потім вивезли дітей, забрали в них телефони, щоб ті не могли зв'язатись з батьками. На додачу дітей відправили до таборів, коли місто було під окупацією і між Херсоном і Кримом був зв'язок, а потім наші зайшли, зв'язок було відрізано, і вийшло так, що хоча від Херсона до Криму близько, але матері не можуть туди дістатися. 

‍— Чи в вашій опері щасливий фінал? Матерям вдається повернути дітей? 

— Ні, голлівудського хепі-енду немає. Хтось дітей визволив, а хтось не зміг. А хтось взагалі по дорозі помер. 

Все так, як і було в реальності. Ця історія — про надію, про те, що не можна здаватися

Вона про силу волі й любові. Взагалі, було б дивно, якби був хепі-енд, адже ми зараз живемо у світі, в якому зла забагато — і воно дуже сильне. 

‍— Але у вашій музиці є світло.

— Це правда. Я намагався зробити так, щоб твір не перетворювався на тотальну похмурість і зраду. Жінками рухає любов — почуття досить світле. І це варте того, щоби писати музику з позиції світла всередині нас. 

‍— Чи будуть в опері арії? Хотілося б почути щось такого рівня щемкості, як у Верді чи Пуччіні.

— Арій будуть обовʼязково, і красиві, там досить багато самодостатнього матеріалу. Зараз можна послухати, наприклад, «Faith is hard work» у виконанні американки Ерін Морлі, яка володіє чудовим колоратурним сопрано.

‍— Якщо ми вже заговорили про арії, чи відомо, хто буде співати на прем'єрі? 

— Премʼєр буде дві — у Варшаві й у Нью-Йорку, і ті солістки, які можуть співати премʼєру в МЕТ, не можуть у Варшаві — і навпаки. Я вже там, щиро кажучи, заплутався, але знаю, що партію однієї з головних героїнь буде виконувати чудове ліричне сопрано — польська співачка Александра Куржак, яка є однією з провідних солісток МЕТ. Коли я писав музику, то орієнтувався на неї і на Ерін Морлі. 

Марафон, а не спринт 

‍— Як ви взагалі реагуєте на війну своєю творчістю? Війна випалює душу всім, а музиканти — люди тонкі. Цю страшну тему їм ніяк не обійти. 

— Я про це думав багато, бо бачу, як сприймають тему війни у творчості українці і європейці. Це величезна різниця, бо українці знають, про що йдеться, а європейці — коли заходить мова про нашу війну — дедалі частіше позіхають: «Ох, знову ці українці зі своєю війною, будуть сльози лити». І важко звинувачувати їх у відсутності емпатії, бо, по-перше, вони дійсно не знають, що таке війна. А по-друге, вимагати емпатії від чужих людей дивно. І тому я хочу створювати такі твори, які будуть цікаві не тільки європейцям, а взагалі людям світу. Бо сьогодні тема війни живе, а потім вона зійде нанівець — і разом з цим помруть і твори. 

А не хотілося б, щоб моя музика помирала. Тобто те, що пишеться сьогодні, пишеться не тільки для виконання тут і зараз

‍— Наскільки жанр сучасної опери затребуваний зараз у світі? 

— Я спілкувався з МЕТ з цього приводу, бо вони ж постійно ставлять нові опери. Хоча зі своїм бекграундом можуть ставити Пуччині і ні про що більше не думати. Але в них інший підхід. Співробітники МЕТ мені розповідали, що їхній театр підкосила пандемія ковіду. Адже Метрополітен-опера працює не так, як, наприклад, київська Національна опера. Вони від держави не отримують жодного центу й існують виключно на спонсорські гроші. І тут раптом через ковід театр зачиняється, спонсорських грошей немає, і публіка, яка завжди ходила на класичні опери, не ходить… Що ж робити? МЕТ почав висвітлювати у своїх творах гострі актуальні теми й залучати публіку з різних верств. А Нью-Йорк — гігантське місто, там 27 мільйонів жителів. Тобто потенційно публіка є. І виявилось, що опера дійсно цікава, коли є привʼязка до сьогодення. 

Бо класична опера, по суті, має штучні для сучасного слухача сюжети. Ці опери, наче комахи, залиті золотою бурштиновою смолою мільйони років тому

Я дивився в МЕТ різні опери про сучасний світ, і вони всі йшли з аншлагами, бо людям це близько. 

‍— Ось бачите, а у нас майже не роблять спроб ставити сучасні опери. 

— Ну, тут не варто звинувачувати театри, ту ж Нацоперу. Одна справа ставити нову оперу в мегаполісі на 27 мільйонів жителів, інша — на 3 мільйони. Це неспівставні речі. І щоб ставити сучасні опери, як це робить МЕТ, потрібна потужна команда. У Нью-Йорку є, з кого обирати, а у нас не так багато спеціалістів. Плюс корупційний бекграунд, навіть не пов'язаний з оперою безпосередньо, ну і кумівство, куди ж без нього.

Ще одна проблема — композитори. До МЕТ на конкурс з написання опери було подано 74 заявки. І це практично всі композитори, хто в принципі здатен написати бодай щось. І це не факт, що вони здатні написати саме оперу, вони просто подали заявку. Тобто в Україні нині умовно сотня композиторів. Тоді як в одному тільки Берліні їх тисячі. 

‍— Це ж конкуренція яка... 

— Так у цьому і сенс. Розумієте, як вони там конкурують, як бʼються за гроші, можливості виконання. А в нас конкуренція слабка, залученість композиторів до музичного життя мінімальна. Адже на це ніколи ніхто не дає гроші. Одну оперу комусь замовили, поставили — не пішло, і у всіх залишилося погане враження: «А, ну все, значить композиторів у нас немає, тож краще нічого не робити». Але це так не працює. Адже щоб з'явилась одна хороша опера, треба десятиліттями працювати, замовляти їх десяткам композиторів. Створити оперу — це титанічна праця. І тут потрібен не тільки талант, але й досвід, бо для тих, хто подібного не робив, це надскладне завдання. 

Одна литовська оперна агенція протягом років займалася постановками камерних опер виключно литовських композиторів. А Литва, вона ж невелика, разом з тим там за 20 років поставили приблизно 50 опер. І це агенція, навіть не оперний театр! Зрозуміло, що коли ставиш з пів сотні опер, то серед них обовʼязково зʼявиться дуже хороша.  Якби в опери в Україні почали вкладатися в 90-х, то у нас вже були б три десятиліття розвитку жанру. 

‍Тож українцям треба налаштуватися, що це не спринт, а марафон на багато років. Неможливо за два роки раптом створити шедевр. У це треба вкладатися десятиліттями

‍— Які взагалі тренди в оперному мистецтві? Як змінюється цей жанр?

— Я бачу, що опер створюється багато, тобто про кризу в цьому жанрі говорити смішно. Кількість варіантів, як може виглядати опера, збільшується. Є експериментальні опери. У Європі тема сучасної опери трохи грузне — їм легше виконувати перевірені речі. І я розумію, чому. Все сучасне дуже затратне, а результат геть не прогнозований. Великий ризик, що нове не сприйметься публікою.

І хороший композитор — це ж теж не гарантія. Не всі опери Пуччіні однаково добре ставляться, хітів лише декілька. З Вагнером і Верді та ж історія. Але всі ті нехітові опери ставились колись у театрах, бо хтось брав на себе відповідальність за такий експеримент.

‍— Крім опер «Матері Херсона», «Ніч» і «Еспенбаум», у вас є балет «Драконячі пісні», який рік тому поставили в Харкові в Схід-Опера. Попри війну й обстріли, в Харкові весь час відбуваються якісь культурні й музичні експерименти. 

— Я прямо до сліз радий, що вони це роблять і не здаються. І вони тебе ще й підтримують в цій жахливій ситуації!

«Драконячі пісні» не писалися як балет. Існував мій однойменний електронний альбом, який режисерка Жанна Чапела, яка є шанувальницею моєї творчості,  запропонувала переробити на балет. Вона каже, що прям побачила, як це треба поставити. І тоді вони написали ліберето, продумали драматургію балету, і Антоніна Радієвська його поставила. Моєї роботи там мінімум. 

У балеті задіяно багато артистів, але його ставили в лофті й робили пряму трансляцію для Парижа. Вони дуже круті, тож сподіваюся, все в них вийде. 

‍