Павло Вишебаба: «Дивись у темряву не як жертва, а як хижак. Тобі страшно, але й твоєму ворогові — теж»

Ілюзія безпеки

Машина їде швидко. Мені здається, ми летимо над поверхнею, пливемо крізь пісок і пил, який відірвався від наших коліс. Я закриваю ніс шарфом, мружу очі. Вікна відчинені, щоб вчасно почути звук металевого шершня — дрона з вибуховим боєприпасом.

Я сподіваюсь, що антидронна сітка, розтягнута вздовж усієї дороги, нас врятує. Росіяни знають, що саме тут проходить евакуаційна дорога. Вони шукають дірки й щілини в сітці, влітають у тунель дроном, вимикають гучні двигуни, сідають на землю й чекають. Коли поблизу з'являється автомобіль, оператор піднімає дрон і вдаряє ним в машину, що рухається. 

Я нервово прислухаюся до звуків за вікном, але в вухах — лише шум вітру. За мить помічаю, як зникають фари позашляховика перед нами. Думаю, що це добре. Це означає, що над нами не висить жоден дрон-камікадзе, інакше він би давно вже в них врізався.

— У Марбельї я їв найкращі морепродукти, — чую розмову Еріка з колегою на передньому сидінні. — Я б поїхав на море. Взагалі я люблю іспанську кухню, вона така яскрава.

Ми поспішаємо польовою дорогою до стабілізаційного пункту, розташованого приблизно за 10 кілометрів від лінії фронту. Ми перебуваємо в зоні досяжності дронів, артилерії та всього, що росіяни вигадали для вбивства. Але бійці розмовляють про смачну паелью.

Дорога здається нескінченна, я повністю втрачаю орієнтацію — ми їдемо на північ чи на південь? Ми точно їдемо довго, бо коли доїжджаємо на місце, вже зовсім темно. Десь над моєю головою я чую металевий звук.

— До бліндажа! — кричить Ерік і штовхає мене в бік замаскованого сіткою і гілками входу під землю. Я чую тріск дверей машини, тріск шишок під ногами, автомобіль, що від'їжджає з ревом двигуна. Хтось хапає мене за руку і затягує всередину, до прихованого під землею дерев'яного лабіринту.

Коли тиск зменшується і зникають мушки перед очима, я бачу підземну фортецю. Коридори тягнуться десятки метрів, блукаючи між операційними залами, місцями відпочинку після операції, складами, кухнею, туалетами... На стіні висить схема цього лабіринту, і я розумію, що сьогодні не тільки я тут заблукаю.

Підземна фортеця

— Ви увійшли в оперативну зону Медичної служби Третьої штурмової бригади, — серйозно каже гладкий чоловік. — Відтепер серйозно слухайте кожен наказ, бо від цього залежить ваше життя. І наше теж. 

— Що це було? — питаю я його.

— Де, на небі? Шахед. Останнім часом вони атакують наші позиції, — він відповідає абсолютно без емоцій і жестом руки закликає нас йти за ним.

Ми заходимо на кухню, де кілька військових якраз вечеряють — гречану кашу з м'ясом і темно-коричневим соусом. Як вдома. Ми вітаємося з ними кивком голови. Тут стоять два холодильники, поличка з консервами, солодощами, закусками, чаєм і кавою. У великій коробці з прозорою кришкою я бачу свіжий пиріг, напевно, спечений волонтерами. 

— Хочете кави? — з посмішкою запитує Ерік, який раптово з'являється на кухні. Він мусив залишити машину трохи далі, щоб вона не привертала увагу дронів надто близько до входу в підземну фортецю. 

У його блакитних очах я бачу доброту й величезну втому від років, проведених на війні. Ерік родом з Криму. Він народився в Севастополі, тому вже в 2014 році зрозумів, що означає втратити дім. Хоча тоді він жив у Києві з родиною, він вирішив добровільно вступити до армії, щоб спробувати відбити окуповані території. Він брав участь у звільненні Маріуполя та Мар’їнки, був у Іловайському котлі. Через рік він повернувся до цивільного життя. Почав вивчати фізичну культуру, тренував спортсменів з важкої атлетики. Повномасштабна війна заскочила його в Ірпені. Він встиг вивезти своїх близьких на Закарпаття, щоб повернутися і взяти участь у боях за захист української столиці.

— Моя квартира опинилася в окупованій частині Ірпеня, — Ерік випрямляється на стільці, ніби все це сталося століття тому. — Я почав співпрацювати зі спецпідрозділами. Я знав місто, знав, де вони можуть ховатися, де зберігати військове спорядження. Коли ми нарешті вигнали їх з Києва, я поїхав в Запоріжжя.

Ерік потрапляє до батальйону територіальної оборони «Дніпро–Азов», який незабаром увійде до складу Третьої штурмової бригади. Він починає з піхоти, на власній шкірі дізнаючись, що таке окопи на передовій. Він починає розуміти, як важливо, щоб кожна частина була забезпечена медичним обслуговуванням. Коли тільки може, він вивчає тактичну медицину, щоб у бойових умовах надавати першу допомогу. Він не боїться крові, не боїться бути пораненим, контролює свій страх. 

— Я потрапив у дуже гарячу ділянку. За мить до нас принесли одинадцять поранених, деякі в дуже важкому стані. Я латав дірки, накладав турнікети, але зрештою сам отримав поранення. Це був жахливий момент, — очі Еріка блищать у напівтемряві. — Ми вивезли всіх. Я мав легку контузію , але відчув сильний приплив ендорфінів, я був як на кайфі. Мені вдалося врятувати стільки людей! Я прийняв рішення, що хочу почати працювати як бойовий медик.

З гранатометом на спині та аптечкою він йшов пліч-о-пліч з бійцями на бойові завдання. Він брав участь в обороні Авдіївки, яка настільки знекровила бригаду, що батальйони були виведені з боїв на кілька тижнів. Тоді Ерік почав навчати військових надавати першу допомогу собі та пораненим побратимам.

Бо ніщо не болить йому так, як коли він бачить непотрібні ампутації, бо хтось наклав турнікет, хоча в цьому не було необхідності, і нога через зупинений кровообіг через багато годин просто відмерла. Або коли привозять пораненого, якому вже не можна допомогти, але смерть можна було зупинити ще в окопі

Ерік так серйозно підійшов до цього питання, що сьогодні в цій дерев'яній підземній фортеці він є заступником керівника. 

— Нью-Йорк Таймс написали, що Путін боїться Білецького, — кажу я йому.

— Білецький — це людина, з якою я звільняв Маріуполь у 2014 році. Це людина, яка була в найгарячіших точках фронту зі зброєю в руках. Це людина, за яку я готовий боротися. Ми всі віримо в нього і тому створили сильну бригаду, — відповідає Ерік. — Завдяки хорошому лідеру ми не віддаємо навіть шматочка землі без бою. Бригада стала корпусом, це величезна кількість солдатів. Тому Путін нас боїться.

Багато бійців «Трійки» підкреслюють, що командири в бригаді, йдучи слідами Андрія Білецького, проходять бойовий шлях від піхоти до командирів. Кожен командир знає, з чим бореться піхота, що таке окопи. Набагато легше керувати машиною, яку розумієш до найдрібніших деталей. І тому ця машина стає дедалі сильнішою. Ерік вважає, що це єдиний спосіб захистити незалежність, а з часом і відбити окуповані території. Україна повинна побудувати сильну і сучасну армію, щоб ніхто більше не наважився на неї напасти. На його думку, переговори служать лише для того, щоб солдати поверталися додому з російського полону. 

Червоне світло допомоги

— Є поранений — на кухні з'являється Гладкий. Ми швидко піднімаємося на ноги. — Стан легкий.

Ми йдемо у напрямку входу до бліндажа. Команда готується до прийому пацієнта — перевіряє обладнання, одягає гумові рукавички. Хтось вмикає червоні лампи, завдяки яким, коли відчиняться двері, назовні не проникне забагато світла. Червоне світло менш помітне. Всі раптом замовкають, чути лише шепотіння. Біля ноутбука сидить жінка і записує те, що ми знаємо з радіокомунікації: рана живота, оклюзійна пов'язка, пацієнт у свідомості. Рана живота може виглядати непомітною, спочатку не давати поганих симптомів. Але якщо у солдата є навіть маленька дірка в легені, він перебуває в смертельній небезпеці. Йому загрожує один з вбивць на полі бою — пневмоторакс.

Десь над входом до бліндажа я чую вібрацію — у нашому напрямку наближається машина. Хтось підбігає до дверей, а медики стають біля лежанки, на яку за мить покладуть пораненого. Двері відчиняються, всередину вбігають двоє медиків, низький бородань і маленька блондинка. Між ними кульгає молодий хлопець у трусах і футболці. Медики беруть пораненого, зачиняють двері і вмикають звичайні лампи. Повертається галас, обмін повідомленнями, хтось підтягує мобільне обладнання для рентгену, щоб побачити, як глибоко в животі застряг уламок після вибуху дрона–камікадзе. 

— Де у вас болить? — запитує один з медиків. — Ви давали йому якісь ліки? 

Військові, які принесли пораненого, стоять майже струнко біля стіни. Вони відповідають на запитання, а потім замовкають, втупивши погляд у лікарів. Вони чекають, що буде з їхнім побратимом. Невеликий шматочок металу відразу видно на рентгенівському знімку, над яким схилилися кілька людей. З їхніх облич я бачу, що все буде добре.

Медики працюють навколо хлопця, як мурахи. Швидко, ефективно, згідно з протоколом, без зайвих міркувань. По черзі перевіряється кожна частина тіла, бо під час евакуації бойові медики могли щось пропустити. Вся процедура триває кілька хвилин. Врешті-решт приймається рішення: пацієнт стабільний, потрібно змінити пов'язку і підготувати його до евакуації в лікарню, де витягнуть осколок. Двоє медиків відмічаються, на мить люмінесцентні лампи замінюють на червоне світло, щоб вони могли вийти з бліндажа і повернутися на чергування. Знову настає тиша. Але неприємна і незручна, бо в будь-яку мить її може перервати звук військового пікапа, який несподівано привезе сюди пораненого воїна.

— Що таке незалежність? — Ерік робить ковток вже холодної кави, перш ніж відповісти на моє останнє запитання. — Це свобода. Свобода вибору. Свобода вибору способу життя. Свобода — це також те, що я можу зі зброєю в руках боротися за цю незалежність.

Надія Сироватко, мати трьох дітей, педагог, стала санітарним інструктором 21 окремої механізованої бригади і вже пів року перебуває в зоні бойових дій. Її чоловік Володимир Сироватко, ветеран АТО й повномасштабної війни, у цей час вдома — виховує трьох їхніх синів. Шість років тому про них писали статті й знімали сюжети українські медіа, адже тоді подружжя усиновило відразу трьох хлопців. До того ж рішення про усиновлення було ухвалене, коли чоловік Надії ще був у зоні бойових дій.

Минули роки — і зараз на лінії фронту вже сама Надя. І вона розповідає Sestry свою історію.

«Якщо збережеш йому життя, ми усиновимо дитину»

— Щонайменше раз на тиждень ми з дітьми зідзвонюємося по відеозв'язку. Це непорушне правило існує ще з часів, коли на війні був наш тато, — розповідає Надія. — Сини вже звикли, що один з батьків на фронті. Хоча коли чоловік повернувся після Іловайська у 2015, я взяла з нього обіцянку, що на війну він більше не піде. Власне, рішення про усиновлення ми ухвалили на тлі цих подій. Якось вночі мені зателефонував побратим Володимира й повідомив, що чоловіка дивом відкопали після обстрілу «градами». У своїй молитві тоді я присяглась: «Боже, якщо збережеш йому життя, ми усиновимо дитину». Як виявилося, Володимир теж про це думав. Після загибелі молодих побратимів він сказав: «Вони навіть не встигли народити дітей, нікого після себе не залишили. Я хотів би, щоб у нас були діти». І ми подумали: навіщо витрачати стільки часу, сил і нервів на безуспішні спроби завагітніти, коли є діти, які потребують любові? 

‍— Ви якось сказали, що свою дитину впізнаєш відразу…

— Так. Коли після року очікування ми з чоловіком приїхали на Одещину, нам дали дві товсті папки з фотографіями дітей. Чоловік гортав одну, я — другу. Побачила одного хлопчика — і серце тьохнуло. «Який гарний», — подумала я. У цей момент чоловік показує мені іншого хлопчика зі своєї папки, який сподобався йому. І з'ясовується, що ці хлопці — рідні брати, і ще є їхній третій брат. Артемчику тоді було п'ять, Максимку — чотири, Миколці — лише 2,8. Ми просто відчули, що це наші діти. Це неможливо пояснити — ти просто знаєш і все.

‍— Як це — раптово стати мамою трьох?

— Найскладніше було навіть не з дітьми, а із соціумом, якому ми змушені були протистояти. За демонстративною толерантністю і «Ой, які ви молодці!» часто криються осуд і мільйон непроханих порад. Тому що для соціуму — і навіть для твоїх рідних — це некомфортні діти, які не відповідають їхнім очікуванням. Це не янголята з інстаграма, а хлопці, які вчилися не жити, а виживати. 

Один з наших синів бив інших дітей і при цьому називав їх друзями, тому що його самого раніше били й казали: «Я з тобою дружу». І він вирішив, що друг — це той, хто б'є. Вони не почувалися братами, тому що поняття братерство, близькість були відсутні в їхньому житті. «Спілкуйся з тим, хто допоможе тобі вижити», «підкоряйся сильним», «знищуй того, хто складає тобі конкуренцію» — такими були їхні «базові налаштування». І один Бог знає, скільки часу та зусиль пішло на те, щоб це змінити. Ці діти жили у страшному світі, який для них створили дорослі. А потім ці ж дорослі — тільки вже інші — захотіли, щоб діти були ніжними та чемними бусинками. Через завищені очікування до дітей я майже перестала спілкуватися навіть зі своїми батьками, яким теж хотілося більш «комфортних» онуків.

Хлопці грали в не за роками дитячі ігри, в які не награлися до цього, опановували на перший погляд елементарні речі. Поступово спогади про минуле стерлися (пам'ять у цьому сенсі цікава штука), і на їхнє місце прийшли нові — зокрема такі, яких у реальності не було. Наприклад, діти почали питати, чи годувала я їх грудьми, коли народила. Хоча ми ніколи не приховували правду. Але те, що було «до» нас, забулося. 

«Мені стало подобатися за кордоном. І це злякало»

‍— Коли почалася повномасштабна війна, ви вивезли дітей до Великої Британії?

— Ми виїхали після російської атаки на Вінницький будинок офіцерів, який знаходиться поруч з нашим будинком (цей ракетний удар 14.07.2022 забрав життя 27 людей, понад 200 отримали поранення. — Авт.). Чоловік пішов на війну першого ж дня. «Ти ж розумієш, що я повинен йти?» — запитав він. І мені не було, що заперечити. Він був у різних гарячих точках. А ми залишалися вдома. Я займалася дітьми й працювала у приватній школі, звідки мене, до речі, хотіли звільнити за «надмірний патріотизм». Якось я попросила старшокласників гідно поводитися, коли лунав гімн України, й нагадала їм, що в країні з 2014 року йде війна, і їхнім батькам це не сподобалося. Мене попросили «не лякати дітей словом “війна”». Після 24 лютого звільняти мене чомусь передумали.

14 липня 2022 року мої діти бачили в небі ті дві ракети, що за кілька секунд влучили в будинок офіцерів. Після цього у молодшого сина почалися панічні атаки, під час яких він не міг дихати. І ми вирішили, що дітей треба вивозити. Тоді ще сім'я одного з побратимів чоловіка опинилась в окупації… і росіяни їх розстріляли. Чоловік боявся за нашу безпеку.

До Великобританії ми, як і більшість українців, приїхали за програмою Homes for Ukraine — допомогла англіканська церква поряд на південному сході Англії. Вже за два місяці після приїзду знайшла роботу у школі: англійці були трохи шоковані активністю українських школярів і вирішили найняти українського асистента. Ми прожили в Англії рівно рік.

‍— А чому вирішили повернутись?

— Тому що зрозуміла, що мені починає там подобатись. Що якщо ми залишимося далі, я можу вже не захотіти повертатися. Це була перша в моєму житті поїздка за кордон, і для мене стало відкриттям те, як багато я, виявляється, можу. Можу вільно говорити англійською, працювати в новій країні, з нуля облаштувати життя — своє та трьох дітей. Іноді валюся з ніг від втоми, але можу. Нам сподобалась англійська школа — там зовсім інші підходи, немає стигматизації дітей. Коли я сказала, що хлопці усиновлені, з ними почали працювати психологи, логопеди. Нове життя почало затягувати. І це змусило замислитися: в чому ж тоді сенс? 

‍Ми всім розповідаємо, як сильно любимо Україну, але живемо чомусь у Британії. Я вчу дітей, що в сім'ї всі повинні триматися разом і одне одного захищати, але тата ми віддали на війну, а самі кудись поїхали

Рішення повертати дітей стало непростим. Але мені здається, правильним. Тоді ж я ухвалила ще одне рішення. Коли ми з дітьми їхали додому з Великої Британії, чоловік, який саме повертався з фронту, поділився, що хотів би звернутися до психолога — але тільки до того, хто сам пройшов війну, адже інший його не зрозуміє. В цю мить я усвідомила, що щоб його зрозуміти, мені необхідно піти на фронт. 

«На війні гинуть, коли перестають боятися»

‍— Як це сприйняв чоловік?

— Спочатку це були цілком передбачувані заперечення. Але коли він зрозумів, що мене не переконати, ми домовилися встановити конкретний термін мого перебування на війні — рік. А далі подивимося. Діти теж не хотіли мене відпускати і, щиро кажучи, мене приємно здивувала їхня реакція. Я надто довго була для них і татом, і мамою — недостатньо м'якою, недостатньо жорсткою, вічно заклопотаною. І мені вже почало здаватися, що ми з хлопцями втрачаємо зв'язок. Але виявилось, що ні. 

‍Діти запитали, чи не через них я йду на фронт. Я відповіла, що йду туди, бо ще є москалі, які на нас напали. «І ти їх знищуватимеш?» — уточнили діти. «Ні, — кажу. — Я допомагатиму нашим військовим жити»

‍— Ви вирішили йти в медики, не маючи ні медичної освіти, ні досвіду…

— Я мати трьох дітей, тож якийсь досвід у мене все ж був (сміється). Але медичної освіти справді не було, тож чоловік казав: «Єдине, про що тебе прошу — не йди в медики. Ти ж гадки не маєш, що там робити». Я й сама так думала, тому спочатку йшлося про те, що я займатимуся загиблими – це вивозити тіла з поля бою, евакуювати в морги. Тобто працювати не з живими, щоб їм не нашкодити. 

Але все склалося інакше. У вінницькій ТРО мене спочатку забракували в принципі: сказали, що у мене неідеальний зір, та й взагалі я жінка. Після цього я пішла скаржитися на них у військкомат. І там познайомилася з рекрутеркою, яка взяла мене до 21 окремої механізованої бригади. Їм потрібен був санітар евакуаційного відділення. Тому з притаманним медикам чорним гумором мене стали переконувати, що «це також збирати руки і ноги, але тільки у живих». 

Я пройшла навчання й зрозуміла, що можу це робити. Насправді це значно більше, ніж просто руки та ноги. Але виявилося, що я можу спокійно різати, зашивати. Засовуючи руку до рани потерпілого (всередині рани, до речі, дуже тепло), я не втрачаю свідомості. 

‍Коли вперше привезли військового з несумісними з життям пораненнями, і він помер у мене на очах, мене вразило усвідомлення того, що ось він лежить, мертвий, а для своїх близьких, які десь там на нього чекають, він ще живий… 

На еваку мені тоді дали пораду, яка збіглася з порадою мого чоловіка: не запам'ятовувати облич. Тоді ти просто виконуєш свою роботу — і що б не трапилося, ти можеш виконувати її далі. І ось я пакую відірвані кінцівки, за нігтями й іншими ознаками знаходжу їхніх власників, але на обличчя поранених намагаюсь не дивитись. Іноді за деякий час зустрічаю цих людей — і вони мене пам'ятають, а я їх — ні. Разом з тим це те, що допомагає мені триматися.

‍— Буває страшно?

— Страх — як навичка, яка може врятувати життя. Як каже мій чоловік, на війні гинуть, коли перестають боятися. Опинившись у зоні бойових дій, я гадки не мала, як звучать КАБи, міномети. Сказала хлопцям, що реагуватиму так, як реагують вони. Мовляв, ви сидите — я теж сиджу, ви падаєте на землю і повзете — так робитиму і я. І ось пам'ятаю, в один з перших своїх днів чую свист і за ним — вибух. Хлопці сидять і спокійно снідають. Потім — ще один вибух. Я обережно питаю, чи бігти в укриття. А хлопці такі: «Так сніданок охолоне!». Кажуть, якщо втретє вдарить, то тоді вже сховаємось. Спочатку це шокує. Але насправді ті два прильоти були через будинок від нас. А на війні це вважається досить далеко — між вами й місцем удару ще ж бо ціле подвір'я!

Ми намагаємось бути обережними. Але все контролювати ти не можеш, тому присутня також певна доза фаталізму: прилетить так прилетить. Якось у нашу машину влетів ворожий дрон. Пам'ятаю, йшов дощ, небо здавалося чистим (від ворожої авіації), ми з побратимом розмовляли про яблуні. І раптом машину підкинуло й розгорнуло. Виявилося, безпілотник раптово підлетів збоку, потрапив прямо під наше авто, і частина машини й два її колеса відлетіли. А наша кабіна вціліла. Це диво, що в машині не було ні поранених, ні, наприклад, газових балонів. Спочатку мені здавалося, що я відбулася переляком, але потім почалися головні болі, нудота. Контузія. Мені пропонували поїхати полікуватись, але куди поїдеш, якщо немає людей на заміну?

Тепер я зрозуміла, що мав на увазі чоловік, коли казав, що не може звідси поїхати. Зрозуміла і його фразу про те, що на війні емоційно спокійніше. Тому що тут, попри небезпеку, відчуваєш неймовірну спорідненість, єдність — з тими, хто разом з тобою робить одну справу. Ніколи б не подумала, що ночуватиму в будинку з якимись чотирма дядьками — і при цьому почуватимуся максимально безпечно. 

У цьому будиночку може не бути води чи електрики. Але до цього пристосовуєшся. Воду є де взяти — і ми з хлопцями домовилися, що щоб не відбувалося, кожен з нас бодай раз на день має помитися. Побратими спочатку сміялися, коли я почала все дезінфікувати, купила аромасвічки й навіть зробила нам маленьку кавозону. А згодом все це оцінили — адже навіть на війні можна створити елементарний затишок і комфорт. Так само з пораненими. Ми створили запас випраних штанів, трусів і шкарпеток і перед відправкою до госпіталю одягаємо на пораненого свіжий одяг замість того, в якому він був в окопі. 

‍Поранений і сам хоче одягнути ці шкарпетки з котиками замість одягу, що пропахнув кров’ю, сечею та землею. Начебто дрібниця, а важлива

Мені здається, з таких дрібниць і складається наше життя. Ось моя кружка — комусь, напевно, може здатися дрібницею. А для мене вона особлива, бо мені її надіслали діти — сини й чоловік залишили на ній свої підписи. І я бережу її як зіницю ока.

‍— А як дає собі раду ваш чоловік — один з трьома дітьми?

— Мені здається, вони там відриваються по повній (сміється). Я завжди намагалася все контролювати: харчування, одяг, гуртки, домашнє завдання. З батьком все трохи простіше. 

‍Запитую, що робили, а діти кажуть: «У ліс з татом ходили». «А що їли?». «Тато сказав, що справжні мисливці їдять те, що вполюють. Але ми нічого не вполювали, тому нічого і не їли». «Та вони й не просили їсти», — додає чоловік

Володимир давно хотів піти у Пласт — і зараз зробив це разом із синами. Їм це подобається. Вони стріляють з лука, вивчають такмед. Весь час разом з татом — а для хлопчиків, особливо у підлітковому віці (Артему вже чотирнадцять), це важливо.

‍— Ви на фронті пів року. Вже знаєте, що буде ще за пів року — коли прийде обумовлений з чоловіком термін повертатися?

— Спрогнозувати складно, але, напевно, повернуся додому. На якийсь час. Адже чоловік демобілізувався, але не факт, що назавжди. Після двох з половиною років на фронті він сам відчув, що треба взяти паузу. Але війна не закінчиться завтра, це гра в довгу. Нам потрібно бути готовими боронити свою країну. І я рада, що не тільки Володимир, а і я тепер до цього причетна.

‍

‍Фотографії з архіву героїні

Долучитися до збору на ремонт евакуаційних автівок для медичної роти Надії Сироватко можна за посиланням

«Що б не відбувалося довкола, важливо одне — чи встигнеш надати пораненому допомогу. Ми навчилися робити це на ходу. Машина їде під обстрілом, а ти у темряві з ліхтариком шукаєш вену людини, щоб поставити крапельницю. Зрізаєш одяг, перемотуєш рани. Взимку поранені мокрі й обморожені. Для них життєво важливо опинитися в теплі, тому ми розігріваємо машину максимально. Сама я при цьому в броні й шоломі, і вся — від куртки до трусів — наскрізь мокра. Але цього не помічаєш. Забуваєш про те, що тобі нестерпно гаряче, задушливо, що перед цим виїздом сама лежала під крапельницею з головним болем після контузії. Адреналін творить дива: коли час йде на секунди, тобі нічого не болить. І ось довозиш пораненого до шпиталю. Медики кажуть, що ще п'ять хвилин — і людина б померла. Але ми встигли. Ми врятували»…

Так описує свої будні на війні 52-річна бойова медикиня 39 окремої бригади берегової оборони Олександра Чорна з позивним «Ластівка». Ластівка — бо, як кажуть побратими Олександри, швидко літає. До війни Олександра працювала бухгалтером, і все її життя було присвячене родині, трьом дітям. Тож рішення йти до військкомату 25 лютого 2022 року здивувало всіх її друзів і знайомих. Але сама Олександра не сумнівалася. Як і зараз не сумнівається в тому, що зробила правильний вибір.

«Наші контузії ми вже давно не рахуємо»

— Спочатку ні до ЗСУ, ні до тероборони мене не взяли, — розповідає Sestry Олександра. — Але я знайшла людей, через яких можна було вирішити це питання. Була налаштована серйозно, хоча напередодні повномасштабного вторгнення була серед тих, хто в принципі заперечував його можливість. І хоч мій чоловік-військовослужбовець не раз попереджав, я нічого не хотіла чути — у мене був день народження, довгоочікуваний відпочинок у Карпатах і геть інші турботи. 

Війна заскочила нас вдома у Чорноморську Одеської області. Чоловіка відразу викликали на службу. І я відшукала військовий квиток, який мала з часів закінчення медучилища у 1992 році. За спеціальністю я майже не працювала (коли в тебе троє дітей, доводиться обирати роботу, де тобі платитимуть), але квиток залишився. 

Ми з донькою (двоє інших дітей були у Києві) почали волонтерити — пекли кілограми фітнес-печива, яке передавали на фронт. Паралельно я чергувала у місцевому добробаті, де були потрібні медики. А 23 березня постало питання, хто з добробату вступає до лав ЗСУ — і я моментально погодилась.

— Чи розуміли ви тоді, що це війна не на місяці, а на роки?

— Так. У мене, на відміну від багатьох наших хлопців, не було ілюзій, що скоро все закінчиться. Напевно, тому, що я як дочка та дружина військового, бачила, якою була й стала галузь за останні 20 років. Бачила, як у довоєнні роки скорочувалась і занепадала українська армія і розуміла, що ворог усі ці роки готував ґрунт для великої війни. Ще у теробороні казала хлопцям, що ми всі опинимося на фронті. Так і вийшло.

— Навички надання першої допомоги не забули?

— Мені не дали їх забути троє дітей з їхніми постійними хворобами й травмами. І ми, звичайно, проходили навчання з інструкторами з такмеда. Після медучилища я якийсь час працювала в кардіореанімації, і ці знання теж стали в пригоді. При цьому операційної я й досі побоююся. Якщо надаю людині допомогу сама — ріжу, зашиваю — сприймаю це нормально. А от коли бачу, як це роблять інші, стає ніяково. Та я і на власний забір крові намагаюся не дивитись. Спокійно колю чужі вени за будь-яких умов, але як проколюють мої… мені це краще не бачити. 

Хоча знову ж таки — бувають ситуації, коли взагалі нічого довкола не помічаєш, крім поранених, яким треба допомогти. Якось я сама була на крапельниці через сильний головний біль. І в цей момент нічний виклик, важкі «трьохсоті». Я перемотала руку, але катетер не зняла і так поїхала на евакуацію. Поки ми піднімали і переміщали пораненого, подряпала собі цю руку. І закінчилося це інфекцією з місячним курсом антибіотиків. Так само в екстремальний момент я можу «не помітити» високого тиску. За моєї норми 90/60, тиск 140/100 мої судини просто не витримують — з носа може піти кров. Якось так дійшло до госпіталізації. Тиск часто піднімається влітку через спеку й задуху в евакуаційній машині без вікон.

— У вас було кілька контузій?

— Офіційно — три. Насправді, думаю, більше — ми їх вже давно не рахуємо. Поболіла голова після близького «прильоту», полежав під крапельницями — і працюєш далі.

Хтось після контузії гостро реагує на кожен звук, а хтось, навпаки, звикає

Я належу до других: поки зовсім поруч не прилетить, не відреагую. Коли ми жили навпроти Кринок на Херсонщині, там прилітало щодня. Місцеві, що залишилися, вже жили по підвалах, а я могла перебувати й у хаті. Хоча якось підвал врятував мені життя від російської ракети, що прилетіла прямо по нам, будинок склався, як картонна коробка, а підвал витримав.

Ми бували в таких місцях, де відстань від окупованого росіянами лівого берега Херсонщини була мінімальною — і там обстріли не припинялися в принципі. Населені пункти один за одним перетворювалися на руїни, і на тлі цього апокаліпсису все одно зустрічалися цивільні, які не хотіли кидати городи й чомусь були впевнені, що саме по них росіяни не стрілятимуть. Зрештою ми потім надавали їм допомогу…

«Дожив до ночі — вже успіх»

— Страшно?

— Буває. Але це радше страх не за моє життя, а за життя інших. Ось вивозимо пораненого цивільного, я в цей час чую по рації, що ворог обстрілює наші позиції — і боюсь за наших. Або потрапили ми з подругою, ротним медиком, під обстріл. Лежимо в хаті на підлозі, на нас летять уламки й цвяхи з карнизів, а я думаю не про нас, а про те, щоб наші хлопці зараз сюди не приїхали й не потрапили під цей обстріл. 

Перші два роки війни думок про себе не було взагалі: я жила одним днем, одним моментом. Заходиш у сільську крамничку, бачиш щось на кшталт ананасу, хурми чи креветок (власники магазинів під обстрілами завозили такі продукти на лінію фронту і робили на цьому неймовірні каси), і тобі взагалі не важливо, скільки це коштує. Ти думаєш: «А якщо сьогодні мій останній день?» І купуєш. Це і є життя у моменті. Дожив до вечора чи до ночі — вже успіх. 

Зараз я працюю над тим, щоб повернути навичку вміння планувати. Починаю з того, щоб хоча б спланувати найближчу відпустку. Нещодавно їдемо з побратимами і бачимо, що в наш бік летить дрон. І здалеку не зрозуміло, хто це: наші, які пролетять повз, чи ворог — і дрон впаде на нас. Мозок миттєво продумує план дій: якщо дрон знижується, ми на ходу вистрибуємо. І також вже проскакують думки — аби нічого не трапилося, у мене ж скоро відпустка.

Напевно, зрозуміти таке життя у моменті може лише той, хто сам це проживав. Чому зараз розпадається так багато сімей, чому так багато розлучень? Коли ти на фронті, ти не хочеш лякати своїх близьких, розповідаючи, як кілька разів на день мало не загинув. Кажеш, що все гаразд. А вони не розуміють: якщо все так добре й спокійно, чому ти не виходиш на зв'язок? Де ти там і з ким? Починаються питання, підозри. Потім ти приїжджаєш у відпустку, і єдине, що ти хочеш — тиші. Щоб ніхто тебе не чіпав. І прірва між тобою і твоїми близькими тільки збільшується. Це одна з причин мого розлучення також. Зараз я вже більше розповідаю дітям, бо не хочу втратити з ними зв'язок. Можу розповісти їм навіть про найскладніші моменти.

— Це які? Що є найскладнішим у роботі медика на війні?

— Коли не встигаєш довезти пораненого. Поки що був один такий випадок. Молодий солдат, тяжке поранення з внутрішньою кровотечою. За хвилину після того, як він опинився в нашій машині, у нього зупинилося серце. Ми його запустили, але врятувати не змогли — там були несумісні із життям травми. 

Від розуміння того, що твоєї провини в його смерті немає, легше не стає — це нестерпно важко

Коли на День Святого Миколая приїжджаєш до хлопців на позицію роздати спеціально надісланий для них зі Швеції шоколад, а ввечері того ж дня вивозиш тіла шістьох із них…  Під час моєї першої евакуації росіяни обстріляли нас «градами», і двоє побратимів загинули. Один — напередодні свого дня народження, інший — у день народження своєї дружини. Встиг зранку її привітати, і це була їхня остання розмова.

«На фронті я знайшла себе»

— Що допомагає триматися?

— Я можу поплакати, іноді сльози приносять полегшення. Працювала із психологом. Не можу сказати, що це була терапія, це було більше схоже на розмову із собою. Але я з нетерпінням чекала на ці зустрічі, бо це була можливість виговоритися. Я пробувала до цього говорити з друзями чи знайомими, але всі чомусь вважали за необхідне дати мені пораду. А порада мені не потрібна — мені потрібно було, щоб мене просто вислухали. Розповідаючи щось психологові, я паралельно сама все аналізувала, розкладала по поличках — і це допомагало. 

Коли «накриває», мене рятує якась діяльність. Якщо ми не на виклику, я можу почати перекладати свої коробочки з ліками або навіть сісти малювати картину за номерами. Ще трохи заспокоює шопінг онлайн. Був період, коли скуповувала військову форму, як дурна. Тепер ще купую подарунки для своєї маленької онуки.

— Дивлячись на вас, важко повірити, що у вас є онуки.

— Мені 52! Але я й сама не почуваюся на цей вік. Побратиму з мого екіпажу 27, він на чотири роки молодший за мого сина. Разом з тим ми з ним, як і з рештою хлопців, абсолютно на рівних. 

Хлопці жартують, що я у свої 52 сильніша за двох по 26 

Вік — це не проблема, я почуваюся чудово. У певному сенсі краще, ніж до служби. Я не пам'ятаю себе до війни як особистість. Пригадую себе як маму, як активну учасницю батьківського комітету, як домашнього кухаря — і все. Мені ніколи нічого не потрібно було для себе, я не знала, що таке самореалізація. А зараз знаю, що те, що роблю, приносить користь. З багатьма хлопцями, яких евакуювала пораненими, спілкуюсь досі. Якось виклала в соцмережу фотографію із залитими кров'ю бронежилетами — і власник одного, якого ми евакуювали, пізнав свій «броник» і сам мене знайшов, щоб подякувати. 

На війні з'являються нові сенси. Я і виглядаю зараз інакше — мені здається, краще, ніж раніше. Парадокс, але саме тут у мене з'явилася купа баночок з кремами й масками для обличчя. Переїжджаючи з однієї позиції на іншу, вожу їх із собою. У відпустці насамперед записуюсь до стоматолога, косметолога, перукаря й майстра манікюру та педикюру. Багатьох це дивує, але чому? Хіба на фронті я маю бути зачуханою? На жаль, цього не розумів навіть мій колишній чоловік, якому важко було повірити, що я все це роблю для себе. 

Але, звичайно, буває чимало моментів, коли і я виглядаю, м'яко кажучи, не дуже — вся спітніла, розпатлана, в крові. Але щаслива, бо врятувала чиєсь життя. Зупиняєшся після складної евакуації на заправці, щоб випити каву — і ця кава здається тобі найсмачнішою у світі. 

Ще я займаюся йогою (так, навіть на фронті) і тому всюди вожу з собою каремат. Для мене йога — чудова альтернатива заспокійливим і снодійним. Останні в нашому випадку не варіант: ти не можеш приймати снодійне, знаючи, що вночі, можливо, доведеться їхати на евакуацію. І тут дихальні практики стають порятунком.

— Про що зараз мрієте? Окрім нашої перемоги, звичайно.

— Хотілося б мати своє житло. Квартиру десь в Одесі. І дуже хотілося б бути на своєму місці після війни теж. Займатися тим, чим хочу і що має сенс. Ось такі мрії. Чи вони більше схожі на плани? Як я вже казала, мріяти і будувати плани — це те, чого мені тепер доводиться навчатися знову.

‍Фотографії 39 окремої бригади берегової оборони й з приватного архіву героїні