Історія про справжню дружбу

На годиннику п'ята ранку. Двигун нашого буса, яким ми веземо допомогу для війська, щойно втретє заглох. Після короткої перерви він знову заведеться. Але я знаю, що удача не триватиме довго, а ми зараз, по суті, посеред невідомості. До найближчого великого міста, де ми можемо розраховувати на допомогу механіка, нам їхати півтори години. А ще сьогодні — субота. 

Волонтери з Польщі 

Востаннє наш бус «Доброволець» втрачає потужність одразу за селом Знаменка. Ромек відпускає зчеплення і дозволяє машині котитися з гірки, поки колеса крутяться. Раптом за поворотом перед нашими очима з'являється парковка, кафе і невелика майстерня для вантажівок. Ми паркуємось. На стенді висять кілька оголошень майстерень і компаній, що пропонують евакуатор. Але ми почекаємо, не будемо будити людей у суботу о п'ятій.

Коли стрілки годинника показують восьму, я беру телефон і набираю номер майстерні, біля якої наша машина остаточно зламалася. Відповідає сонний чоловічий голос. Я розповідаю українською, що сталося: мовляв, наш Vito зламався, ми не знаємо, що робити далі, стоїмо тут на вашій парковці. У відповідь чую, що це автосервіс для вантажівок, але він подумає і мені перетелефонує. Минають довгі хвилини, в моїй голові вирують думки: сьогодні ми маємо дістатися до Краматорська, а я навіть не знаю, чи нам взагалі вдасться звідси виїхати. Зрештою Ромек бере телефон і дзвонить на той самий номер, який я набирала пів години тому.  

— Доброго ранку! — хоча він говорить українською, відразу зрозуміло, що він іноземець. — Ми волонтери з Польщі. У нас зламалася машина. Так, Мерседес Віто.

І раптом все змінюється. За кілька хвилин біля автівки з'являються чоловіки. Вони помічають польські номерні знаки, заводять розмову, заглядають під капот, розпитують. Один пропонує каву, інший питає, чи веземо ми допомогу нашим хлопцям. Я здогадуюся, що це працівники або клієнти майстерні. Один з них бере телефон, і я чую, як він каже: «Олександр? Так, це поляки». 

— Через 10 хвилин приїде колега, — звертається він вже до нас. — Він відвезе вас до своєї майстерні.

І дійсно — незабаром з'являються двоє молодих хлопців. Одного з них я впізнаю по голосу, це з ним я розмовляла по телефону. Вони транспортують нас до своєї машини, після чого везуть по вибоїстій дорозі. Я встигаю розплакатися, що ми можемо не встигнути, а нас чекають на фронті. І у відповідь чую, що вони зроблять все, щоб допомогти нам якнайшвидше звідси виїхати. Один з них відразу ж вирушає за необхідними запчастинами до віддаленого Кропивницького, а інші механіки розбирають «Добровольця» на частини. 

— Ідіть прогуляйтеся, попийте кави, — радить власник майстерні. — Я подзвоню, коли все буде готово. 

Ми йдемо через це дивне і трохи забуте світом містечко. Воно оточене об'їздною дорогою, тому рух тут настільки незначний, що мешканці миттєво впізнають туристів. Вони з цікавістю спостерігають за нами, коли ми робимо покупки в місцевому магазині і влаштовуємо пікнік на лавці. 

Ми втомлені, але булочка із сиром і цибулею смакує так, як страва в найкращому ресторані. 

Через чотири або п'ять годин дзвонить власник майстерні: все готово. Ми можемо їхати. Механік пояснює, що сталося і на що потрібно звернути увагу. Але він запевняє, що ми виконаємо місію.

— Скільки я з нас? —  питаю я, дістаючи гаманець.

— Ти жартуєш? Це я повинен вам доплатити. Ви допомагаєте нашим захисникам. Я не зміг би дивитися на себе в дзеркало, якби взяв з вас гроші.

Зрештою ми все ж домовляємося, що заплатимо 450 гривень за куплені запчастини, і їдемо.

З початку великої в.

Січень 2023 року. Вова і Катя чекають на нас на залишках автобусної зупинки. Я бачу їх здалеку, бо місто на цьому боці річки ще мертве, і це єдині живі душі поблизу. Літня пані в синій куртці нервово переступає з ноги на ногу. Чоловік у чорному одязі зі спокійним обличчям вдивляється в нашу машину, що наближається. Йому може бути трохи за сорок, але втома на обличчі і зморшки додають серйозності. Вони знають про нас лише те, що ми — волонтери з Польщі. І вирішують прийняти нас на ніч, бо подорожувати після настання темряви в цьому районі небезпечно. Хоча Ізюм вже звільнений з-під російської окупації, тут все ще трапляються ракетні обстріли. Мене дивує, що хтось хоче прийняти у себе вдома шістьох геть незнайомих людей. І це в будинку, який виглядає невеликим і небагатим. Того вечора вони, здається, віддають нам все, що мають.

Кароліна Кузема, журналістка й волонтерка, перша полька, яка висвітлювала повномасштабну війну в Україні, часто першою добиралася до територій, звільнених з-під окупації, документуючи щойно виявлені російські злочини і неодноразово відчуваючи величезну вдячність за саму лише свою присутність.

— Це було восени 2022 року, в околицях Житомира, — згадує Кароліна. — Люда доглядала за купою дітей, онуками й племінниками, від дошкільнят до підлітків. Мене попросили про їжу й памперси. Вона пригостила мене домашнім обідом і не відпустила, поки я не погодилася взяти дві трилітрові банки домашніх солоних помідорів. Досі не знаю, як я провезла їх через кордон. З того часу регулярно допомагаю їм — до речі, вона щойно написала повідомлення з проханням про їжу. 

Більшу частину свого часу Кароліна проводить у Куп'янському районі, куди надходить значно менше гуманітарної допомоги й підтримки. Це пов'язано з віддаленістю, жахливими дорогами та підвищеною небезпекою: навесні 2023 року тривають потужні обстріли міста Куп'янськ, а російські війська наступають у напрямку стратегічної річки Оскіл, тому життя в прифронтових селах є важким. Дістатися до села Кругляківка відверто важко, оскільки єдиний міст, що з'єднує це місце з Сенкове, неодноразово бомбили. Триває його відновлення, перейти можна тільки пішки. Кароліна просить польських волонтерів про підтримку для мешканців, і ті, незважаючи на небезпеку, доїжджають до села з гуманітарною допомогою.

—  Кілька днів тому я поїхала в гості до місцевих жителів, — розповідає Кароліна. — Це не могло завершитися кавою. Віталій, мій сусід, який допомагає отцю Леоніду з місцевої церкви, по черзі мене з усіма познайомив. Я отримала горіхи в солодкому сиропі, квашений у бочці кавун, а Вова, місцевий художник, подарував мені книгу про Сенкове з автографом. На дорогу я отримала ще й бутерброд, хоча до машини на іншому березі річки мені 10 хвилин пішки, а потім ще 10 хвилин їзди до дома. Того ж дня Віталій приніс мені відро домашніх овочів і мед. Люди віддали чи не останнє, що мали.

Друзі Польщі 

Томаш Сікора, музикант, продюсер і волонтер, який підтримує українську армію, знає Україну ще з довоєнних часів. Ще до 2014 року він давав концерти в межах музичного проєкту Karbido разом з письменником Юрієм Андруховичем, спостерігаючи за формуванням нової ідентичності українців, які прагнули бути частиною Європи та відокремитися від усього російського. У лютому 2022 року він не розмірковував, а відразу почав діяти: збори, благодійні концерти, а зрештою і конвої з гуманітарною допомогою до України. Після визволення Ірпеня з-під окупації Томаш поїхав туди поїздом. Тоді місто ще було повністю зруйноване. Не було електрики, а він мав у сумці стільки павербанків, скільки міг донести.

— Я доїхав до Києва, а звідти ми поїхали на машині до Ірпеня, — розповідає Томек. — Я зустрів тих самих людей, яким раніше ми надсилали з Польщі конвої з гуманітарною допомогою, їжею, одягом, кормом для тварин. Пам'ятаю, там була літня жінка, яка жила в якійсь хатинці поруч зі своїм зруйнованим будинком. Було вже темно, починалася зима. Ми передали їй павербанки, сіли в кімнаті, вона приготувала нам чай. Коли ми вже збиралися виїжджати, вона без слова спакувала цілу сумку своїх домашніх консервів — солінь, грибів.

Вона сама збирала ці гриби в лісі поблизу, а тоді ліси навколо Ірпеня ще були заміновані, тож таке грибництво було смертельно небезпечним. І вона віддала всі ці запаси Томеку, не бажаючи чути відмови, хоча сама мала небагато. Музикант вирішив забрати консерви до Польщі і пригостити ними тих людей і друзів, які допомагали у зборах для Ірпеня і Бучі. Він їхав до України, навантажений тим, що дасть українцям енергію, а повертався з подарунками у вигляді банок з енергією для подальших дій.

— Тоді я відчув, як приємно допомагати. Це також дало мені мотивацію продовжувати. Пізніше все було трохи інакше, бо почалися поїздки на фронт, але це був перший імпульс, що незнайомі люди, які самі мали небагато, бо отримували допомогу від нас, ділилися зі мною тим, що мали. 

Я спеціально роблю помилки, щоб вони запитали, звідки я

Про те, що без нас, поляків, на фронті було б набагато важче, чує кожен волонтер, який потрапляє трохи далі на схід. Про це говорять насамперед військові, які отримують підтримку у вигляді генераторів, дронів чи автомобілів. Але для них також надзвичайно важливо, що їхні дружини, дочки й матері знайшли в Польщі безпечний притулок. Солдати можуть воювати і зосередитися на своїх військових завданнях, бо на голови їхніх жінок не падають ракети. Це має значення для їхнього психічного здоров'я, яке і так сильно страждає в окопних умовах.

Незвичайну теплоту неодноразово відчувала волонтерка Аґнєшка Зах, яку ще називають Відьмою. Аґнєшка доставляє допомогу солдатам на передову, проводячи з ними багато часу, коли вони повертаються з поля бою, часто виснажені та брудні, потребуючи розмови. Вони запитують її про те, що відбувається в Польщі, знаючи, що внутрішня політика нашої країни може мати реальний вплив на їхню долю в окопах. Вони також часто показують світлини своїх дітей, сімей. Іноді вони плачуть. У нашому подкасті Аґнєшка згадувала, як бійці зробили для неї душ з питної води, яку принесли на своїх спинах. 

Марися, ще одна волонтерка з Польщі, живе в Україні майже від початку вторгнення. Вона працює дистанційно, а після роботи волонтерить. Координує допомогу з Польщі, допомагає з документами, підтримує волонтерів з усього світу, які приїжджають на Донбас з гуманітаркою або підтримкою для української армії. Те, що вона є полькою, неодноразово допомагало їй у її волонтерській роботі.

— Що божевільніше те, що потрібно організувати, що важче переконати когось зробити для мене те, чого вони зовсім не зобов'язані робити, то частіше я намагаюся вплести в розмову якусь мовну помилку. Тільки для того, щоб сказати, що я іноземка і ще вчу мову. Тоді люди завжди питають, звідки я. І я знаю, що коли відповім, що з Польщі, то це спрацює, і в людях увімкнеться опція бути корисними та послужливими, — зізнається Марися. 

Марися в Україні постійно. Вона спостерігає за змінами в реальності, за черговими містами, що падають, за наближенням фронту і зникненням людей навколо. Єдине, що не змінилося від початку — пропольські настрої. 

‍В окопах немає великої політики, а для українського воїна поляк — це друг. Без винятків

Одного дня Марія зупинилася, щоб підвезти автостопника до вокзалу. Коли він виходив, вона побачила на його плечі два шеврони: один — з'єднані між собою прапори України й Польщі, а другий… орел, що нагадував про Вермахт. Початковий шок Марії перетворився на сміх:

— Я запитала його, чи він усвідомлює, що поруч з польським прапором носить символ, який ображає поляків. І він мені сказав, що цей орел для того, щоб тролити росіян, особливо їхніх пропагандистів. Він уявлення не мав, що поляки на це негативно реагують. Найважливішими для нього є прапори. Польський він отримав від польських медиків, які рятують військових на полі бою. 

Наостанок він сказав, що після війни на колінах попрямує в паломництво до Польщі, щоб подякувати тим, хто був добрим до його дочки, яка виїхала туди на початку повномасштабного вторгнення.

Час тролів

10 жовтня 2025 року Європол і Євроюст розгромили злочинну мережу в Латвії. За даними слідчих, злочинці створили ферму тролів, в якій було створено аж 49 мільйонів фальшивих акаунтів в мережі. Операція під кодовою назвою «Simcartel» призвела до арешту п'яти осіб, закриття п'яти серверів і вилучення 1200 SIM-боксів, 40 000 активних SIM-карт і сотень карт, які мали бути активовані. 

Сьогодні ми маємо бути дуже уважними й обережними, не давати втягнути себе в маніпуляції, не піддаватися їм. Не давайте себе спровокувати інтернет-тролям, бо це може бути одна з тих 49 мільйонів фейкових сторінок. 

Під опублікованим мною відео з пункту стабілізації, де рятують життя українських бійців, я зіткнулася з неймовірною хвилею ненависті. Мені бажали найгіршого, зокрема смерті. Однак, вивчивши ситуацію, я зрозуміла, що більшість ненависних коментарів походила зі свіжих акаунтів або з акаунтів, ім'я яких було нещодавно змінено. Безумовно, більшість з них фальшива й створена лише для того, щоб розносити в інтернеті одне повідомлення: українці є нашими ворогами. 

З боку українців тим часом лилася лавина подяк, проявів сердечності та пожертв на збір. Мене вразив один з коментарів: «Як добре знати, що є ще хороші поляки, яким не все одно і які переймаються цією війною. Бо в Польщі про Україну можна почути тільки страшні речі».

Альдона Гартвіньська: Незалежно від того, чи це Бєбжанський національний парк, чи Донецька область, ти всюди ходиш босоніж. От і до нашої варшавської студії ти прийшла без взуття. Як довго ти вже є відьмою, яка ходить босоніж? 

Аґнєшка Зах: Як і для кожної відьми, час для мене є умовним. Не пам'ятаю, може, 10-15 років. А почалося все з комфорту. Я працюю гідом у Бєбжанському національному парку і, по суті, вожу людей по болоту. Неможливо ходити в гумових чоботях, повних багнюки. Тож я вирішила, що краще босоніж. І коли стала так ходити болотами, стала дійсно почуватися комфортніше. Взувала черевики — мені було гірше. Знімала — ставало краще. Так і пішло.

‍АГ: Так, але болото приємне для ніг, а околиці Донецька усіяні осколками, склом, сміттям і хтозна-чим ще.

— Навіть коли горіло, я ходила босоніж. І коли був мороз. І я жива — не опечена, не поранена.

‍Йоанна Мосєй: Розкажи трохи більше про своє внутрішнє «відьомське» я — як стати відьмою? 

— Якось я як гід водила людей парком, і хтось назвав мене так через трюк з лосем, який виліз з густих кущів перед камерою — як на замовлення. Таємниця мови лосів. Спочатку я обурювалась, що хтось з мене сміється, а потім вирішила, що можна зробити з цього свою сильну сторону. Дуже люблю перетворювати ворогів на друзів. А далі стали відбуватися різні дивні речі. До мене приїжджали люди на майстеркласи з виготовлення мотанок. Якось я взяла випадкову ляльку в руки і почала розповідати про людину, яка її зробила. І тут ця людина питає: «Звідки ти все це знаєш?». А я: «Так це ж видно». Отак все і почалося.

‍АГ: Тобто ти бачиш і знаєш певні речі. Бо ти сказала, що спочатку тобі не подобалося, що тебе називали відьмою, але ти сприйняла це як хорошу карту. Але ж є різниця між відьмою і чаклункою. Бо відьма відає, тобто має знання.

— Я їжджу в небезпечні місця, але жива. Коли відчуваю, що над головою занадто багато повітря, то розумію, що час забиратися.

‍АГ: Як ти відчуваєш?  

— Це було рік тому. Ми стояли за Оріхове (Луганської області — Ред.) на зупинці, бо в інших місцях не було зв'язку з хлопцями. Вони сказали мені по телефону, куди їдуть, але коли мали сказати, що там робитимуть, зв'язок обірвався. Мій співрозмовник не встиг сказати, що вони їдуть туди воювати, і ми з гуманітарною допомогою вже були готові їхати до них. І тут я кажу: «Занадто багато простору, збираємося».

‍АГ: Що означає «занадто багато простору»? Що це за відчуття? 

— Ніби немає хмар, немає атмосфери. Я відчуваю, ніби над головою занадто багато місця. Ми поїхали, і незабаром там почався обстріл. І я стала довіряти цьому відчуттю. 

АГ: Ти завжди це мала, чи це з'явилося тоді, коли ти почала ризикувати?  

— Колись траплялося, що я просто таке викидала. Наприклад, коли я була вагітна, під лавкою лежала наша сучка, теж вагітна. Хтось запитав: «Цікаво, скільки буде сучок, а скільки песиків?». Я заглянула під лавку, між свої коліна, де лежала собака, і сказала: «Тільки сучки». Ніхто не повірив, але народилися тільки сучки. Це дрібниця, але на війні я отримала можливість це перевірити. Іноді бувало так, що я казала бійцям, щоб вони сьогодні були обережнішими — і якби не це, все могло бути інакше.  

‍ЙМ: Що ти робила до вторгнення? Чим ти займалася тоді і чим займаєшся зараз? 

— До повномасштабної війни я жила казковим життям. Працювала гідом, заробляла достатньо. Організовувала великі заходи, Ніч на Купала, концерти з класними музикантами.  

Я дарувала радість, мені було приємно ділитися музикою, яку я люблю, з людьми, яких я також люблю

Життя-казка, екскурсії, майстеркласи з травництва, створення мотанок, дайвінг, четверо феноменальних дітей. І ось почалася війна в Україні... Мій знайомий, який з 2014 року їздив як волонтер, вивіз з України біженців. Я віддала їм весь свій будинок. У мене є два будинки, в другому я починала ремонт. Тож я переїхала в той, що ремонтувався, щоб їм було краще. Всього в цьому будинку за час війни вже мешкало близько двадцяти п'яти осіб. Були Маріуполь, Одеса, Харків, Київ. Була бабуся з деменцією. 

‍ЙМ: Чому ти почала їздити на фронт? 

— Бо цей мій знайомий [водій] одного дня приїхав такий змучений, що ледве тримався на ногах. І я сіла за кермо. Думала бути лише водієм на заміну, бо саме тоді мала трохи вільного часу. Це було десь після пандемії, у мене було менше клієнтів, бо люди все ще були налякані. 

Спочатку ми їздили до Львова, але в якийсь момент не було кому їхати на фронт, а там хлопці чекали. І нас відправили під Покровськ, який на той час обстрілювали. Ми отримали інструкції, куди їхати, куди не їхати, на що звертати увагу, чого не дозволено і так далі. І коли приїхали, то побачили повітряну битву над нашими головами. Винищувачі летіли так низько, що машину навіть відкинуло. Я маю дуже дивний тип психіки: мене ніщо не дивує, я маю здатність все зрозуміти. Іноді запитую: чи це нормально, чи це можна прийняти? Маю здатність дуже легко переходити до порядку денного. Навіть травматичні події я переживаю досить легко. 

AH: А як щодо страху? 

— Спочатку був, але я від початку їздила з Павлом, а Павел знав Донецьк з 2014 року. І він грав першу скрипку. Пізніше стала їздити сама. Чому? Бо я знаю, що роблю, можу відповідати і за себе, і за безпеку хлопців — щоб не сталося нічого неконтрольованого, щоб не виказати розташування. Я все це вмію робити. Але я не можу відповідати за іншу людину в машині. Навіть якщо це класна людина, я не знаю, на кого вона може працювати. 

‍АГ: Адже різниця між багатьма волонтерами та тобою полягає в тому, що ти дійсно потрапляєш у місця, недоступні навіть для українських волонтерів. Ти добираєшся до місць, куди бійці приїжджають прямо з окопів і відпочивають. Трапляється, хоча зараз, можливо, рідше, бо, на жаль, такі обставини, що ти потрапляєш на бойові позиції. Ти завоювала довіру серед солдатів. Це для нас складний момент, бо солдати іноді… зникають.

— Я відразу згадала одну ситуацію. Їхала до хлопців, яких обстріляли хімічною зброєю. Вони кричали мені по телефону, що їм потрібні протигази, бо їх там душать. Але коли я приїхала на місце, вже не було кому їх передати. Це дуже важко...

АГ: І це не єдина ситуація. Ти ж практично живеш там з цими людьми. 

— Я тим, хто, наприклад, зник безвісти, іноді пишу смс-ки. Раз на місяць, два, іноді раз на пів року. Пишу: «Як справи, як хлопці?».

АГ: Чому ти це робиш? 

— Бо, може, він повернеться. Може, він не загинув, а перебуває в полоні. А якщо ворог прочитає, нехай знає, що хтось про нього турбується. Що це не безіменні люди. Що за ними хтось стоїть, що хтось чекає.

‍АГ: Чи багато у тебе є таких людей, про яких ти пам'ятаєш і яким пишеш? 

— Ну, кільканадцять. Ті, до яких я іноді пишу і про яких пам'ятаю. Я уявляю, що це може статися з моїми дітьми, з нашими хлопцями в Польщі, що вони також зазнають цієї агресії, яка стає дедалі більш інтелектуальною, технологічною. І тому я там, щоб цього не було тут. 

‍Звичайно, мій вплив, невеликий, але мене мотивує, коли я читаю повідомлення, що «завдяки твоїй допомозі мій підрозділ живий». Я жартую, що я такий собі посол Польщі. Роблю те, про що мене не просили, але також показую українцям, що поляки — це нормальні люди

Що це не ті страшні люди, які з презирством до них звертаються, бо вони ж теж чують ці гасла. Показую, що Польща переймається їхньою долею, бо це наші сусіди, це люди, які дали нам час, це люди, які дають нам досвід. 

ЙМ: Ти говориш, що зараз є послом Польщі в Україні. Деякий час тому ти написала зворушливий пост у Фейсбуці про те, що відбувається з нами, з Польщею. Як швидко наші симпатії перетворилися на антипатії. Хоча я кажу, що це не ті самі люди, бо не вірю, що це ті самі, які відкривали свої серця і домівки в 2022 році. Чи ти також розмовляєш про це зі своїми знайомими? Чи коли ти говориш про Польщу, тобі доводиться пояснювати? Чому те, що сьогодні відбувається в Польщі, є дуже поганим для країни? 

— Коли хтось каже мені, що українці невдячні, я просто сміюся. Я запрошую всіх: «Поїдьте зі мною і подивіться на цю невдячність, подивіться, як вони роблять тобі душ з питної води, яку принесли на спинах». Приїжджаєш у село, кажеш, що з Польщі, і перед тобою відразу відчиняють двері. Нагодують тебе. Навіть якщо мають небагато, знайдуть банку консервів або макарони і зроблять тобі їх із салом. Каву, чай. Немає такого, щоб хтось випустив тебе в Україні, не нагодувавши. Я не бачу невдячності. І про кого вони говорять? Про тих, хто працює, чи про тих, хто влаштовує бійки? Якщо про других, то я кажу: «Перевір, чи він точно українець. А навіть якщо він робить ці бійки, то що? Ти переймаєшся тим, що зробив дезертир? Це показник всієї країни, нації?» Для мене українці — на фронті. Для мене українки плетуть сітки, годують хлопців, роблять все, що тільки можна. Українці захищають або допомагають тим, хто захищає.  

АГ: Чимало волонтерів переконалося, що якщо машина зламається, моментально знайдеться десятеро людей, які прийдуть на допомогу. Варто підкреслити, що українці, які перебувають на фронті і воюють, так само говорять про тих українських чоловіків за кордоном, які влаштовують бешкети: «Ми з вами потім розберемося». 

— Загалом настрої на фронті дуже пропольські. Часто чую, що якби не поляки, то на фронті було б важко.

Ми теж маємо свій фронт. Коли ми отримуємо якісь речі для передачі військовим від фонду, то зрозуміло, що потім потрібно зробити фото. Але ситуації бувають різні. Не всі дозволяють зробити фото, бо йдеться про їхнє життя. А благодійник, наприклад, хоче відео. Ви знаєте: великий палець вгору, вдячність. А хлопці приїжджають після двох тижнів перебування на позиціях, брудні, недоспані, бо постійний обстріл. Вони просто повзають від втоми. Десь там ще є поранені. І я маю сказати таким хлопцям: «Давайте зробимо відео і подякуйте за віфони (їжа швидкого приготування — Ред.)». Іноді просто соромно просити про таке. Для спокою я роблю фотки, на яких не видно обличчя, іноді видно нашивку. І є доказ, що це дійшло до війська. Бо волонтер — як медик: насамперед має не нашкодити. 

AГ: І трохи як психолог, бо вони ж не чекають тільки на ці віфони. Вони чекають тебе.

— Мене запитують іноді: «Навіщо ти там так довго залишаєшся? Чи не краще скинути те, що привезла, і відразу виїхати?» Але хлопці потребують спілкування. Коли я приїжджаю, ми спочатку мовчки гортаємо телефони. Краєм ока я бачу, що він дивиться фотографії своїх дітей. Сідаю поруч і теж починаю гортати галерею — зі світлинами своїх дітей. Нам не потрібно розмовляти. За хвилину помічаю, що він зиркає на мій телефон. Питаю: «Твої?» Він: «Мої». «Скільки ти їх вже не бачив?» «Ну, рік», — і чоловік починає плакати. Він сумує за домом. Ці хлопці — не кіборги, не машини. Вони — люди. 

АГ: Можна так пояснити цей часовий проміжок: якщо у когось народилася дитина на початку повномасштабної війни, то зараз вона вже ходить…

— Буває, що людина навіть не бачила це дитя. Він каже: «Я тримав на руках чотиримісячну дитину, а тепер ця дитина ходить, розмовляє і не знає мене. Вона не впізнає тата».

‍ЙМ: У них немає відпусток, вихідних? 

— Є, але в деяких підрозділах дуже рідко. А зараз дедалі рідше, бо немає ротації, немає кому замінити людей в окопах, а боротьба триває. Я сама іноді одягаю їх для боротьби, навіть у речі, які привожу. Я все це бачу. Бачу їхній психологічний стан після повернення, такий дивний погляд, це збудження, цей адреналін. Бо сам виїзд з позиції іноді небезпечніший, ніж перебування на позиції. Але це не означає, що в окопі можна розслабитися. Там бувають моменти, коли йде рубанина по всій лінії — без перерви. І ті, хто має найбільший бойовий досвід, постійно в стані готовності. І, покладаючись на досвід, вони знають, коли не виходити. Звичайно, зараз все сильно комп'ютеризовано. Кожен знає, де хто сидить, скільки людей де ховається, в якому бліндажі. Хлопець, який йде в штурм, знає, що в першому бліндажі є чотири людини, в другому — шість, а в третьому — двадцять. 

‍АГ: Ти кажеш, що вся війна зараз відбувається в комп'ютері. Ти вже не можеш сховатися в кущах, і ніхто не знатиме, що ти там. Але є одна річ, яка не є комп'ютером. Це людський мозок. Ти так близько до хлопців, які сходять з позицій, спостерігаєш за ними вже довгий час і бачиш, що з ними відбувається, що їхня поведінка змінюється... 

— Часом з'являються деструктивні, саморуйнівні пориви. Якось я вирвала зброю з рук одного хлопця. Була поруч, коли він дізнався, що його покинула дружина. Він довго не був удома, вона подзвонила і сказала, що все скінчено. Він почав кричати: «Я за тебе, сука, воював». Став стріляти в стіну, тож я просто підняла зброю вгору і обійняла його. І він вистріляв увесь магазин у стелю. 

У той момент він втратив все. Я переконалася, що іноді в таких ситуаціях рятує проста річ: код 4.5.0. Тобто: «Все гаразд, все спокійно». Бо вони чують цей код по радіо. Цей код повторюється в розмовах і є інформацією. Все нормально, добре, нічого страшного не відбувається. І якимось чином їхня нервова система реагує, коли ти кажеш: 4.5.0. Я думаю, що ми теж повинні поступово вводити у нас такі коди. 

АГ: Масштаби цієї проблеми в Україні вже зараз є нереальними. Ці люди повернуться додому після війни, і не буде так, що вони пристосуються до суспільства. Це суспільство буде змушене пристосовуватися до ветеранів. Чи розуміє це українське суспільство? 

— Є чимало тих, хто розуміє і йде назустріч, а є люди, які зовсім не намагаються зрозуміти... Знаєте, що найгірше, що можна зробити бійцю, який повертається додому? Запитати: «Ну, коли вже ця війна закінчиться? Скільки це ще триватиме?» Бо це гарантовано викликає гнів. Часто воїни відповідають, що війна триватиме до останнього українського бійця. Вони повертаються додому, як інші люди. Змінені. А вдома гнів: «Скільки це ще триватиме?». Летять ракети, стріляють, тут сусідку вбили. «А коли ти повернешся? Тут треба кран полагодити».

АГ: Тепер я згадала історію, яку розповів один солдат. Вони сиділи після навчання, почався розподіл по батальйонах. Одного з хлопців приписали до «штурмовиків», а оскільки це була десантно-штурмова бригада, можна було здогадатися, що буде важко, і він був у великому стресі. Він написав своїй дівчині: «Мене щойно відправили до штурмовиків і, ймовірно, за годину я вже маю їхати. Не знаю, коли знову зможу з тобою зв’язатися». А вона відповіла: «Тоді перед тим, як поїдеш, кинь мені трохи грошей на картку». І він просто зламався. 

— «Тебе немає, а я маю жити». Ці жінки теж мусять щось із собою робити. Чоловіка немає в хаті вже дуже довго. Ми не бачимо ситуації з усіх боків. Я знаю випадок, коли хлопець вийшов з полону через півтора року, і дружина приїхала повідомити йому, що все скінчено. Тільки для цього вона приїхала до лікарні. А він ще такий слабкий... 

ЙМ: Аґнєшко, оскільки ти є відьмою, я хотіла б запитати тебе про… майбутнє. Ти їздиш на фронт, бачиш все це. Ми не знаємо, як Україна впорається з величезною кількістю ПТСР у солдатів, коли ця війна закінчиться. Мабуть, до цього ще далеко, але сьогодні дрони вже долітають до Польщі. 

— Неважливо, що трапиться. Готуймося до найгіршого. Те, що ми підготуємо та організуємо, можна буде використати будь-яким іншим можливим способом. Знання, які ми отримаємо за цей час, є безцінними знаннями на все життя. Ми не знаємо, коли вони нам знадобляться. 

Давайте вчитися, готуватися. Давайте черпати з українського досвіду, поки вони живі, поки вони хочуть з нами розмовляти. Давайте вчитися у них

Знання — це влада. Якщо ти знаєш, тебе ніщо не здивує. Не шукаймо ворогів там, де їх немає. Зараз військова промисловість Європи, Росії та світу настільки розкручена, що із цим доведеться щось робити. Я бачила, як це виглядає. І не хотіла б, щоб це було в Польщі. 

АГ: Ти дійсно віриш, що якщо Україна не зупинить росіян, вони підуть далі?  

— Подивіться, як розгорілися війни в різних частинах світу. Зараз пів світу палає, а ми сидимо з головою в піску і нічого не робимо. Вибачте, може це звучить як слоган: «Хочеш миру, готуйся до війни». Краще бути надто підготовленим, ніж геть не підготовленим. 

Комусь важливо, щоб ми почали вороже ставитися до України. Комусь важливо, щоб ми не любили Німеччину. Щоб ми залишилися самі, внутрішньо розділені. Щоб ми всюди бачили ворогів, бо тоді нас буде легше розірвати. Не піддавайтеся дезінформації. Не дозволяйте нацькувати народ на народ. Не вірте у всі ці фейкові новини, які зараз просто заливають нас. Російська Федерація геніально працює в інтернеті. Вона має для цього людей, гроші. Тільки разом ми — сила. Але навіть найбільшу силу, якщо її розібрати на частини, легше знешкодити. Розділяй і володарюй. І Росія зараз це робить. А ми, як овечки, бігаємо саме в тому напрямку, в якому вони нас ведуть.

Незалежно від пори року, в купе задуха і тісно. Важко застелити ліжко, а втиснути дорожню сумку під полицю — суцільне фізичне зусилля. 

Усі пасажири розповідають одне одному про своє життя, діляться їжею, показують фотографії близьких. Наступні двадцять годин ми будемо замкнені в одному маленькому просторі, дихатимемо одним повітрям і муситимемо терпіти присутність одне одного. Вибору немає. Якщо чиясь присутність вам заважає, немає можливості змінити купе, оскільки потяг зазвичай переповнений людьми з усього світу, які займають усі вільні полиці. В потягах до України, безумовно, переважають жінки, які повертаються, щоб хоча б ненадовго зустрітися зі своїми коханими на службі. Часто їхні розставання супроводжувалися драматичними обставинами, і їхнє повсякденне життя також проходить у драматичних обставинах — на відстані. 

Ось чому приємна атмосфера, сповнена дружби і відчуття безпеки, так важлива в цьому невеликому просторі.

Моя сім'я на кільканадцять годин 

Я купила верхнє спальне місце, тож, у типово польській манері, піднімаюся прямо нагору, згортаюся калачиком і вдаю, що мене там нема. Заходять мої попутники, я вітаюся з ними і знову вдаю, що тут ніхто не лежить. Я швидко виявляю, що нічого з цього не виходить. Через деякий час на моє простирадло ґвалтовно падає помаранчевий мандарин.

— З'їж його, тобі стане легше, — широко посміхається до мене пухкенька білявка.

Я дякую і дивлюся вниз — на маленькому столику біля вікна розпочинається пікнік. Кожен викладає те, що має. Шматок курки гриль, зварені на твердо яйця, ковбаса, хліб, домашні пиріжки, печиво. Пахне домом. У когось знайшлася маленька пляшка коньяку, яка тепер кочує з рук у руки. 

Пухкеньку білявку звати Людмила. Вона приїхала з Ізраїлю, де живе вже п'ятнадцять років. Тільки зараз я зауважую її м'яку, природну засмагу, яку тут неможливо отримати взимку. Людмила повертається в Україну вперше з початку повномасштабного вторгнення. Їде в самий кінець маршруту — Запоріжжя. Вона знає, що на місто почали падати не лише ракети, а й КАБи — потужні бомби, скинуті з літака, які руйнують центр міста. Я слухаю розповідь про те, як величезна авіабомба впала на Соборний проспект, головну вулицю міста, прямо біля ресторану, де вона колись працювала. Але Людмила мусить їхати, незважаючи на свій страх перед бомбами. Їде до мами. Літня жінка розхворілася, і, можливо, це останній момент, коли вона може її побачити.

Маріанна родом з Вінниці. Сьогодні вона займається езотерикою. Важко сказати, чим вона займалася до повномасштабної війни, бо коли я розповідаю їй історії про прифронтові або вже окуповані місця, які відвідую як волонтерка, вона відповідає: «О, у мене там теж хтось є». Вона розповідає про інші або попередні життя, про самопізнання та вдосконалення душі й тіла. Вона надзвичайно відкрита, лякаючи своїх розсудливих попутників такими словами, як секс, оргазм і свобода. Вона нагадує мені трохи хіпі, але з виглядом пристойної вчительки з католицької школи.

Розмова затягує мене настільки, що я спускаюся вниз і сідаю поруч із Маріанною 

Тут є ще Юрко з Харкова. Худорлявий, простий хлопець, років тридцяти на вигляд. Коротко підстрижене волосся, зморшкувате чоло, ніби знищене роками роботи на сонці. На мої слова про Костянтинівку, що в Донеччині, він раптом випростується і мало не рве зім'яту сорочку, демонструючи великий шрам від шиї до живота.

— Бачиш? Бачиш? Після цього мені дали позивний Лакі. Ти ж розумієш, з англійської, що я везунчик. Довбана Костянтинівка. Потрапили під міномет, нас засипало снарядами так, що я думав, що не виберуся. Побратим загинув, а мені дали третю групу інвалідності. Я не можу нормально повернути голову, а скоро знову воювати... Ну, так треба.

В його очах спалахує світло. Але це не добрий вогник, а радше брама в пекло, вхід у світ, з якого він ніколи не зможе повернутися. Щось схоже на божевілля. Юрко починає випльовувати незрозумілі слова про шматок металу, що застряг у хребті.

Лікарі кажуть, що металошукач в аеропортах буде пищати. Але в яких аеропортах, якщо літаки сюди не літають, а за кордон, де живе дружина і двоє дітей, його, інваліда, не хочуть випускати? Чоловік, вже не хвилюючись, дістає зі свого спортивного рюкзака Reebok скляну пляшку горілки. Відкручує її і, тримаючи в піднятій руці, танцює перед нашими носами, розмахуючи нею, кружляючи колами, заохочуючи нас до випивки. Пропонує, однак, тримаючи пляшку так міцно, що, бува, ніхто не захоче її пити. Він миттю пробігає очима по кожному з нас, потім знизує плечима і робить з десяток важких ковтків.

— Ти хоч ковбасу їж, — Людмила відриває великий шматок і тисне йому прямо в руку. — Бо впадеш.

За 15 хвилин незнайомі люди вже стають близькими, підтримують, розуміють. Юрко продовжує свою розповідь, сповнену вибухів і відрубаних кінцівок, а жінки, як дві добрі тітоньки, впиваються в нього співчутливими очима, дозволяючи алкогольним випарам затягнути себе на дно. Вечеря триває ще довго. Але коли я виходжу з потяга посеред ночі, всі мої попутники вже сплять. Я залишаю пляшку води біля Юркової полиці.

Згадую історію, яку розповіла у книжці «Ні кроку назад, за нами тільки смерть»

Під час однієї з моїх поїздок потягом із Запоріжжя до Перемишля я зустрічаю жінку, років сорока з чимось на вигляд. Відразу відчуваю, що вона має велику потребу виговоритися, бо її щось з'їдає зсередини. 

Не довго думаючи, дістаю з наплечника коньяк і розливаю його в пластикові склянки. Ірина, а саме так звуть співрозмовницю, з околиць Токмака. Її мати родом з Росії, але вони з батьком Ірини вирішили жити в цьому маленькому і тихому містечку. У пошуках кращих перспектив Ірина їде до Запоріжжя на навчання і вирішує залишитися там назавжди. У рідному місті Токмак залишаються її батьки та рідний брат з дружиною.

Востаннє вона приїжджає до рідної домівки у грудні 2021 року, щоб поховати маму, яка багато років хворіла на рак. Сьогодні вона каже, що рада, що її мати померла до того, як побачила б, що буде далі

Коли російські війська окупували Токмак, перші довгі дні з родиною не було жодного зв'язку. Інтернет не працює, а в'їжджати на окуповану територію надто страшно. Ірині залишається лише чекати і сподіватися, що з її близькими все гаразд. Її брат заговорив через кілька днів. Інформація від нього уривчаста, ніби вибіркова, написана похапцем. Він пише щось про бурятів, які прийшли сюди цілими ордами, заходять у порожні будинки, щоб або зайняти їх, або винести всі речі. Вони п'ють, ходять містом зі зброєю, тероризують мешканців. Він також розповідає, що його батькові наказали прийняти російське громадянство під загрозою позбавлення всіх виплат, включаючи дуже скромну пенсію.

— Віталік зателефонував мені одного вечора. Зв'язок був дуже слабкий, постійно обривався. Я зрозуміла лише, що батька вивели з дому, тому що він не хотів відмовитися від українського громадянства. Його виставили на вулицю, на мороз, в одних капцях. Так ми втратили батьківську хату. Татів брат з дружиною прихистили його, жили тоді паркан в паркан. Але Віталік казав, що його теж змушували взяти російський паспорт, а він, зрештою, відповідає за дружину, а тепер ще й за батька.

Ірина затихає. Вона дивиться в стелю, хоча сльози все одно підступають до її очей. Я не розпитую, даю їй глибоко вдихнути. За вікном уже настала ніч, і стукіт залізних коліс по рейках був би заспокійливим, якби не напруга в нашому купе. Я доливаю коньяк і сама допиваю свою склянку до дна. Відчуваю, що фінал історії наближається. 

Віталік набагато молодший за Ірину, і вона здебільшого звертається до нього як до Віті. Насправді вони ніколи не ладнали між собою. Спочатку він був надокучливою малявкою, а потім вона пішла з дому, а це означало, що їй не вдалося побудувати глибші стосунки з братом. Віталій призовного віку. Кілька днів тому йому прийшла повістка до військкомату. Він має одягнути форму Російської Федерації і воювати проти власної країни.

Бар'єр, який потрібно подолати 

Коли ти іноземець, який їде потягом на війну, ти боїшся багатьох речей. Серед іншого, що ти щось не зрозумієш і потрапиш туди, куди не треба. Потяги їдуть по всій Україні, від заходу до далекого сходу, де війну можна побачити і почути на залізничних станціях. Гуркіт артилерії або поодинокі вибухи надають залізничним станціям на Донбасі та Запоріжжі чогось зловісного. Чим далі на схід, тим популярнішою стає російська мова. Її можна почути на вулиці, в магазинах, але протягом багатьох років також і в школах. У таких містах, як Харків, Запоріжжя, Суми та Дніпро, існували школи, де українська мова викладалася майже як іноземна, а всі предмети, такі як хімія та математика, були російською. Сьогодні випускники цих шкіл стикаються з абсолютно новою реальністю, в якій від них вимагають розмовляти рідною мовою, яку вони знають дуже погано.

— Мені все одно. Я закінчила україномовну школу в Кривому Розі, — каже в поїзді Холм-Дніпро 50-річна жінка, імені якої я не пам'ятаю. — Але з донькою я все життя розмовляла російською, вона, в свою чергу, закінчила російськомовну школу, і ця мова просто природно була в нашому домі. Сама вона перейшла на українську після початку повномасштабної війни, коли втекла до Греції. Ох, як їй було важко. Їй довелося вчитися майже з нуля.

Я не можу бачити нашу попутницю, бо вона сидить під моєю полицею. Її сиве волосся і спокійне обличчя лише відбивається у склі

Я бачу, що вона замовкає і дивиться на лисі гілки дерев, що розпливаються за вікном. Нарешті вона говорить пошепки, так що я ледь чую її слова з верхньої полиці. — Я ходила до школи в Дніпрі, де треба було говорити чистою російською мовою, без акценту, без суржику, інакше були б неприємності. Після школи всі поїхали вчитися в Санкт-Петербург, Москву. Дехто з друзів досі там залишився. 

Жінка відкашлюється, роблячи театральну паузу, і починає говорити нормальним голосом: «Всі зараз переходять на українську, а мені так важко. Я намагаюся, але мене дратує, як я плутаюся, як не можу знайти потрібних слів».

Чим довшими реченнями вона говорить і чим більше часу минає, тим більше російської лексики проникає в її мову. Я чую, що вона не контролює це, вставки з'являються автоматично. Спочатку слово, потім речення. Потім мозок перестає боротися і повністю перемикається на російську мову. Дискусія між жінками триває, дедалі більше російської мови, і я повільно втрачаю сенс того, що вони говорять. Раптом одна з них замовкає на пів слові.

— Коли це ми перейшли на російську?

Кажуть, що коли вони починають з кимось сперечатися, коли перебувають у стресовій ситуації і емоції беруть гору, російська мова закрадається, абсолютно непрохана.

Я багато разів чула те саме від колег, які служать в армії. В армії за замовчуванням розмовляють українською — вся офіційна комунікація, соціальні мережі, виступи, інтерв'ю, все рідною мовою. Особливо важливим у зоні бойових дій є радіозв'язок. Розмови між солдатами мають бути українською, в першу чергу, щоб відрізнити себе від ворога.

Неодноразово доводилося чути історії про те, як розмова українською мовою рятувала солдатів від братовбивчого вогню. Однак, коли починається штурм, люди, для яких російська була рідною мовою, автоматично переходять на неї. В умовах стресу їм легше і ефективніше спілкуватися тією мовою, яка завжди була поруч. Сувора реальність воєнної України.

— Війна змінила нас усіх, — зітхає одна із жінок і починає розпаковувати смаколики зі своєї торби на маленький столик біля вікна. Незабаром розпочнеться наступна вечеря в подорожі.

‍

Переклад: Анастасія Канарська