Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Десь о четвертій годині ранку над Федорівкою пролунав перший свист ракети. Вона пролетіла так низько, що маленька дача Олександри здригнулася. Собаки зірвалися на рівні ноги, і вона одразу зрозуміла: почалося.
Перші дні російського вторгнення в цьому маленькому містечку на Київщині оповиті туманом хаосу. Росіяни наступають, з кожною годиною захоплюючи все більше і більше території. Вони прямують назустріч від білоруського кордону, через Чорнобиль, прямо на Київ. Люди в паніці залишають свої домівки, тікають у безпечні місця, хоча ніхто насправді не знає, де ці безпечні місця. З магазинів зникають продукти і все, чим можна зігрітися.
Але у Саші лише одна думка: у притулку понад три тисячі собак, яких треба нагодувати.
— У мене швидко закінчився бензин, тож я пішки ходила по довколишніх селах у пошуках їжі. Мене довго не було. Коли я повернулася, один з працівників притулку з жахом сказав, що туди зайшли росіяни. Ходять між вольєрами з автоматами, окопуються. Ставлять блокпост на дорозі. Він заборонив мені туди йти. Але я знала, що в притулку є наша колежанка, яка нещодавно перенесла другий інфаркт. Саме там мої улюбленці. Адреналін так вдарив мені в голову, що я просто кинулася бігти в бік російського блокпоста.
Пси з війни
Тварини завжди оточували Олександру Мезінову. Саме батьки навчили її поваги та любові до «братів наших менших». До її родинного будинку під Києвом приходили не лише місцеві безпритульні, а й дикі, поранені тварини, які шукали притулку в родини Олександри. Вони лікували їх і відвозили назад до лісу. Допомагали всім, незалежно від стану чи походження. Вигодовували цуценят і кошенят, а згодом шукали для них домівки. Олександра дуже добре пам'ятає, що отримати цуценя чи кошеня в подарунок від мами, шанованої та улюбленої вчительки в школі, було чимось на кшталт честі.
Коли Олександра виросла, вона зрозуміла, що хоче створити місце, де можна було б дати притулок більшій кількості тварин. Системне рішення, справжній притулок, якого ще не було в Україні. Тоді вона навіть не знала, як він має називатися, адже в Радянському Союзі таких місць не існувало.
Довгий шлях до його створення був сповнений помилок та успіхів. Але нарешті, в жовтні 2000 року, «Сіріус» був створений
— Мені дуже подобається ця зірка, вона яскрава і красива. Я люблю астрономію, вона була, поряд з історією, моїм улюбленим предметом у школі. І моя мама, вчителька історії, розповідала мені красиву легенду про Сіріуса, пса Оріона. Його господаря смертельно вкусив скорпіон, і він разом з ним перетворився на зірки. Сьогодні на небі в сузір'ї Великого Пса з'явився яскравий Сіріус.
Першою з'явилася Ніка, собака зі зламаною лапою. Хоча все починається з одного пса, «Сіріус» росте дуже швидко. Перші три роки все тримається на сімейному бюджеті, зʼявляється ще маленький син. Початок був важким, але впертість Олександри — у спадок від матері. До притулку прибуває все більше тварин, все більше волонтерів, все більше роботи. З'являються перші спонсори, які допомагають побудувати місце її мрії — справжній притулок.
Наприкінці 2013 року спалахує Революція Гідності. Зовсім несподівано, за одну ніч, син Олександри вирішує перейти на українську мову, а коли починається Майдан — їде з батьком до Києва, щоб стати на барикади. Саша не може покинути притулок, але намагається бути активним учасником, приносить їжу протестувальникам. Тоді Олександра ще не знала, що події на Майдані Незалежності матимуть такий великий вплив на її притулок для бездомних тварин.
Коли через кілька місяців починається війна на Донбасі, багато друзів Олександри записуються в армію добровольцями і їдуть в зону АТО. Вони виявляються надзвичайно чутливими до несправедливого становища тварин, яких з кожним днем стає все більше і більше на лінії фронту. І першою, до кого вони звертаються, стає Олександра. Так починається ланцюжок допомоги, створений волонтерами, які працюють на Донбасі, співробітниками «Сіріуса» і солдатами, що перевозять тварин з прифронтових сіл, які знаходять свій новий і безпечний дім у Федорівці.
Ніхто з нас не вірив, що буде повномасштабна війна
Олександра згадує, що вже в грудні 2021 року дедалі частіше говорили про те, що війна буде. Справжня, повномасштабна. Але ніхто не вірив, що в XXI столітті в Європі можна напасти на сусіда з такою силою. 5 грудня, з нагоди Міжнародного дня волонтера, президент Зеленський вручив нагороди. Хоча Олександра отримала «Орден княгині Ольги», найбільше з того вечора їй запам'яталося його напружене та стресоване обличчя.
— Він сказав, що якщо це станеться, ми всі будемо стояти разом, пліч-о-пліч. Я пам'ятаю, що це був дисонанс. Хоча я не хотіла в це вірити, мене це турбувало, я навіть не могла перестати про це думати. Я навіть думала, чи не зробити про всяк випадок запаси їжі... Але люди заспокоювали мене, казали, що нічого такого не станеться. І коли я почула перший свист ракет над головою, то зрозуміла, що дуже погано вчинила, що повірила людям і не вжила заходів обережності на випадок війни.
Спочатку війну почула. На світанку почувся свист ракет, що летіли в бік Києва. Це розбудило зі сну її та її десятьох тварин, собак і котів. Навколо все затремтіло, шибки завібрували, а маленька дача ходила ходуном. Перелякані собаки почали тулитися один до одного, і в Олександри була одна думка: почалася війна. Тисячі думок почали роїтися в її голові, поєднуючись з образами з часів Другої світової війни. Вона думала про бомбосховище, про паніку серед людей, яка ось-ось почнеться, про ракети, що почнуть падати на Федорівку, про хаос, втечі, кілометрові затори на дорогах.
— Я сиділа на дивані, собаки тремтіли, а я обдумувала план евакуації 3500 тварин. І раптом я сказала собі: «Саша, зупинись. Закутайся. Негайно розробляй план. Пункт перший: їжа
З самого ранку вона вирушає на машині в об'їзд найближчих сіл. Заходить у магазини, розпитує сусідів, завантажує в машину все, що собаки можуть з'їсти. Але через півтора дні лунають потужні вибухи — мости зірвані, росіяни беруть село в оточення, унеможливлюючи втечу для тих, хто залишився. Починається повна ізоляція. Вибухи стають дедалі гучнішими, і Олександра починає молитися, щоб ракети не впали на село та укриття. Вона знає, що на місці залишилося дев'ятнадцять людей — персонал і волонтери, які приїхали здалеку, з інших районів, і їм нікуди тікати. Вона також не знає, скільки у них часу і як до них підійдуть росіяни. Люди кажуть, що вони зайдуть у село і розстріляють їх усіх одразу. Вона дізнається про це лише через десяток годин, коли її вириває з панічних роздумів працівник притулку — військові щойно увійшли на територію притулку.
— Все, що я почула, це те, що ні в якому разі не можна туди йти, що треба ховатися. Приїхала військова техніка, вони окопуються, їх дуже багато. Вони бігають по притулку з автоматами, а людей зігнали в крихітну кімнату, яку охороняє солдат з автоматом. Я одразу сказала, що виходу немає, що я біжу до притулку, бо як же люди, як же мої собаки? Я чула, що росіяни агресивно налаштовані і одразу мене вб'ють.
Саша разом із донькою керівнички, яка нещодавно пережила другий інфаркт, пускається в пробіжку селом. У скронях Саші вирує адреналін. Здалеку вже видно, що військові дуже швидко побудували окопи, а в бліндажі стоїть замаскований танк. Також є блокпост, з флангів якого стоять солдати з гвинтівками, стволи яких спрямовані прямо на них. Вони сповільнюють хід і починають йти назустріч. Коли за двадцять метрів до блокпоста солдат перезаряджає зброю, вони зупиняються і виймають руки з кишень, щоб показати, що не озброєні.
— Я почала кричати їм, що мене звуть Олександра і я є директоркою притулку, який знаходиться трохи далі за ними, і мені потрібно туди потрапити. Мені відповіли, що ніхто нікуди не йде і ми повинні йти додому. Я кричала, що там мої люди і мої тварини, але вони лише заперечливо хитали головами. Я вимагала, щоб вони відвели мене до свого командира.
У неї в голові щось на кшталт шаленства — їй абсолютно все одно, чи почнеться стрілянина, чи не почнеться. Вона бачить перед собою ціль, не звертаючи уваги на будь-які перешкоди. Це, напевно, і помічають росіяни — її очі горять, вона розлючена, вона не відпускає. Кивком ствола вони показують їй, щоб вона йшла за ними.
Командир налаштований агресивно, але Саша не звертає на це уваги. Вона починає свою розповідь про притулок, про людей, про брак їжі. Вона прямо каже, що має намір проїжджати через їхній блокпост кілька разів на день, оскільки буде їздити по околицях у пошуках їжі для тварин.
— Наприкінці моєї промови він вибухає сміхом. Він запитує, чи я, на його думку, приїхала сюди, щоб ставити умови? Я прийшла на озброєну вощину, стою перед ним, загинаю пальці, вираховуючи, що мені потрібно, і він повинен мені це дати? Він вперше бачить таке. І, можливо, саме це і спрацювало.
Він погоджується, але зауважує, що машини, які проїжджатимуть повз, щоразу перевірятимуть, і що він сам незабаром зазирне в укриття, щоб перевірити, чи не брешу я. Коли ми залишаємо його і йдемо до притулку, я відчуваю поколювання в хребті — я майже впевнена, що мені вистрілять у спину.
Коли вони дістаються укриття, то бачать переляканих працівників. Росіяни вишикували їх у шеренгу і наказали віддати телефони, щоб ніхто не виходив на зв'язок зі світом і не передавав жодної інформації українській армії. Не всі послухалися. Знайшовши захований телефон, вони кинули раніше знайдені телефони під ноги робітникам і демонстративно розстріляли їх, ледь не поціливши в ноги.
Зникаючі голоси
Коли хтось заходить до притулку і проходить рядами навколо вольєрів, незалежно від того, чи приходить він прихистити домашнього улюбленця, чи принести йому їжу, серед мешканців здіймається галас. Собаки гавкають, виють, перемовляються між собою. Можете собі уявити, який шум зчиняють більше трьох тисяч собак одночасно. Олександра завжди застерігає всіх відвідувачів не бігати поміж рядами, бо це ще більше їх збентежує, а сам собачий галас розноситься на кілометри.
— Російські солдати увійшли до притулку зі зброєю, агресивні, націлені на вбивство. Вони пробігли між рядами і собаками... Ті замовкли. Вони просто завмерли і дивилися на них. До цього дня я не розумію, що сталося, навіть кінологи не можуть пояснити цей феномен. Коли я вийшла з притулку і йшла селом, мене запитали: що, Сашо, перестріляли вам всіх собак?
У цей момент в її свідомість проникає могильна тиша, якої раніше ніколи не було. Вже після звільнення з'ясувалося, що ця реакція врятувала собакам життя. Після деокупації до «Сіріуса» приїжджали власники собак, які втратили своїх улюбленців, колись забраних з «Сіріуса». Були випадки, коли російські солдати, почувши собачий гавкіт, кидали гранату через паркан. Вони могли навіть не бачити собаку, і стріляли наосліп, щоб змусити його замовкнути. Так загинуло багато тварин під Києвом. А в самому притулку тиша тривала до кінця окупації.
Іноді собаки вили, коли чули, що пролітає ракета або літак, але потім забивалися в будки і згорталися калачиком. Голодні і налякані
— У мене був такий звичай з собаками, що я простягала їм руку через сітку, а вони просовували ніс або лапу, і ми так віталися один з одним. Під час окупації також часто доводилося ходити по притулку, перевіряти, чи все гаразд. Я не хотіла цього робити, не могла дивитися на собак. Потім я навчилася не дивитися їм в очі, бо кілька разів подала руку, як завжди. Але вони не розуміли. Вони були такі голодні, а я простягаю їм порожню руку... Я бачила в їхніх очах це питання: де їжа? Чому ви так з нами поводитеся? Біль розривав моє серце. Сьогодні я думаю, що це було найстрашніше і найважче завдання для мене. Навіть розмова з росіянами не була таким кошмаром.
Але зустрічі з солдатами російської армії також були далеко не приємними. Що з того, що завдяки командиру їм щодня дозволяють перетинати блокпости, якщо вони виходять до них з піднятими автоматами і люттю в очах? Момент, коли опускається вікно, — це щоденне ходіння на межі психічної стійкості. Ніколи не знаєш, чи може їм сьогодні щось сподобатися. З плином часу росіяни стають все злішими і злішими, тому що триденна спеціальна військова операція йде зовсім не так, як було заплановано. Солдати починають пити, вживати наркотики, часто безпричинно знущаються над людьми, завдають їм моральної та фізичної шкоди.
Особливо важкий момент настає, коли Він стоїть на блокпосту. Завжди в масці, таємничий, часто дихає алкоголем. Хтось у селі сказав йому, що Олександра гарно співає, і відтоді він не відпускає її від себе. Вона йому сподобалася як жінка, тому перетин блокпостів став для нього психологічним кошмаром.
— Він почав називати мене Примадонною. Сьогодні я сміюся з цього, але це було жахливо. Коли він бачив мене в машині, то кланявся в пояс і казав: Примадонно, прошу проошу, ласкаво просимо. Потім він вирішив, що вони зроблять концерт, де я буду співати.
Саша має заспівати для російських солдатів. Концерт для них на окупованих територіях. Вона одразу зрозуміла, що, зрештою, не може йому відмовити, бо якщо відмовиться, то це може бути останнім у її житті. Хоча вона мала проблеми зі сном від початку вторгнення, зараз вона вже не спить взагалі. У неї постійно болить голова, прискорене серцебиття і темні кола перед очима. Вона починає подумувати про втечу через ліс, бо знає, що там сидять «хлопці з АТО». Але якщо вона втече, то ніколи не повернеться сюди, тварини помруть з голоду, і все, що вона зробила до цього часу, буде втрачене і зроблене даремно. І в цю мить теж чути гарчання. Її голос стає низьким, а горло так стискається, що вона насилу може говорити.
Вона, як сновида в кошмарі, який ніяк не хоче закінчуватися. Саша намагається пояснити солдату в масці, що у неї хрипкий голос, що від цих нервів вона зовсім втратила голос і не може співати
— Одного разу я йому сказала: ти ж не дурень. Я ж українка, як я можу давати вам концерт? І у відповідь він знову запросив мене на шампанське. Стверджував, що я така розуміюча і зі мною можна поговорити про цікаві речі. А це їхнє шампанське, напевно, було вкрадене з якогось магазину. Вони напивалися дорогим французьким шампанським, окупувавши моє місто. Я боялася, що одного дня це може закінчитися для мене дуже погано — коли він нап'ється, а я знову йому відмовлю. Я почала уникати конфронтації вечорами, ховаючись у темряві на задньому сидінні автомобіля.
В ізоляції
Інформація ззовні до Федорівки доходила дуже рідко. Іноді приходили есемески, навіть незнайомі люди запитували Олександру, чи жива вона. Місцеві жителі мало що знали про те, що відбувається в країні, що відбувається на фронті. Щоб зв'язатися з родичами, доводилося ризикувати, під загрозою смерті. У селі було мало місць, де можна було зловити радіозв'язок. Іноді достатньо було відправити повідомлення «я живий», але іноді можна було навіть зателефонувати. Мабуть, росіяни отримали інформацію від когось із мешканців села, тому що вони дуже швидко знайшли ці місця і почали влаштовувати облави. Вони під'їжджали на цивільних машинах, коли їх ніхто не чекав, і вистрибували зі зброєю. Одного разу навіть Сашу зловили.
— Я стояла з подругою, там була ще жінка, яка розмовляла з сином по телефону. Коли я побачила, що вони підходять, я сховала свій у черевик. Але один з них це помітив. Він, звичайно, знав мене. Мені дуже пощастило, бо він зробив вигляд, що не помітив. З іншого боку, у жінки забрали телефон, і вона впала в істерику. Вона почала кричати, що це її єдина можливість зв'язатися з сином, який... служить в нашій армії.
Один із солдатів негайно перезаряджає зброю, переконаний, що жінка передає секретну інформацію ЗСУ. Істерика жінки дратує їх ще більше. Олександра відчуває, що ось-ось станеться трагедія. Вона вирішує підійти до них і спокійним голосом каже: «Подивіться на неї. Це проста сільська жінка. Що вона може знати? Вона просто розмовляє зі своєю дитиною. Хіба мати не хвилюється за вас? Потім, якимось дивом, їй врятували життя, але Олександра більше ніколи не зустрічала цю жінку.
Як і солдата, який збрехав, що у Саші немає телефону, хоча бачив, як вона потайки сховала його в черевик. Одного ранку, на світанку, вона під'їхала до блокпоста, де побачила росіян, які поспіхом вантажили всі свої речі в машини. Вони явно боролися з часом.
— Я зупинилася, відчинила вікно і запитала: куди ви, хлопці, їдете? Додому нарешті? — сказала їм глузливим голосом, бо завжди їх трохи провокувала, — Але вони відповіли, що їдуть на Донбас. Вони були дуже розлючені.
Коли росіяни втекли і окупація закінчилася, до Федорівки та навколишніх сіл приїжджають волонтери з усього світу, в тому числі з Польщі. І хоча Олександра зустрічає їх, дає інтерв'ю і показує багатьом людям притулок, щось дивне відбувається в її голові. Вона розуміє, що окупація закінчилася, але її тіло, її думки, її поведінка все ще там. Саша навіть зупиняється перед блок-постами, яких вже немає. У такій напрузі вона живе ще три місяці, поки погляди світу звернені в цей бік — адже Буча чи Ірпінь, менш ніж за п'ятдесят кілометрів від неї, потрапляють на перші шпальти всіх газет світу. Волонтери та журналісти вже на місці, місцеві жителі повертаються.
Одного ранку Олександра прокинулася і зрозуміла, що сьогодні їй нікуди не треба йти. Ні інтерв'ю, ні бігати за їжею для тварин. І раптом — весь ажіотаж зник. В одну секунду вона зрозуміла, що нарешті вільна. Тільки одна річ ніяк не поверталася на своє місце. Олександра голосно відкашлюється.
— Не знаю, може, колись до мене повернеться голос. Може, колись я знову буду співати, бо я дуже люблю співати. Може, це буде тоді, коли закінчиться окупація — але по всій моїй країні.
Переклад: Анастасія Канарська
Журналістка й авторка книг (зокрема, «Швеція. Де вікінг п'є вівсяний лате»). Доставляє військову допомогу на передову. Вперше побачила війну на власні очі у грудні 2022 року. Саме тоді прийняла рішення їздити на передову з допомогою якомога частіше. Сьогодні про неї говорять, що вона — «чоткий тил». Поки солдати ефективно воюють, вона відчуває обов'язок доносити до людей правду про те, що відбувається. Прагне й надалі допомагати і показувати реальність війни — не завжди в чорних і сумних кольорах
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
