Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційності для отримання додаткової інформації.
УподобанняЗаперечуватиПриймати
повернутися
Ексклюзив

Блоги

20
хв

Мені кажуть: «Вертайся». Чи час уже?

Редакція Sestry — це жінки з дітьми. Кожна з нас, як й тисячі українок в світі, щодня чує докірливе «вертайся». Та кожна з нас оберігає своїх дітей. Бо українські діти — це зброя проти Путіна та інших диктаторів. Чи має право хтось засуджувати мати, яка захищає свою дитину, майбутнє нації? Чи заслуговують матері за кордоном на меншу повагу за тих, хто вдома?

Марія Гурська

Марія Гурська та Б'янка Залевська. Фото: Łukasz Sokół

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Я пам’ятаю момент, коли це сталося. Заплакана, з немовлям на руках і старшою дочкою під боком, я сиділа у маленькому старому SEAT, доверху заповненому пакетами з речами. Дорогою зі Львова до Варшави я їхала вже не раз, але у таку довгу подорож ще не вирушала ніколи.

Довга дорога зі Львова у вимушене нове життя. Фото: приватний архів

Я народила дитину на сьомому місяці війни. І допоки була в Україні, щодня працювала журналісткою телеканалу Еспресо. У перші дні вторгнення я та мої колеги — з Києва, Бучі, Гостомеля і Ірпеня — закрили на ключ свої квартири і поїхали до Львова, де щодня висвітлювали події в країні з нашої львівської студії.

Щодня ми наживо спілкувалися з людьми, які втекли з-під окупації, пережили бомбардування і катування в російському полоні. Аж до дня пологів мій величезний живіт не було видно під студійним столом. Тому факт моєї появи у пологовому на Рапопорта [пологове відділення комунальної 3-ої міської клінічної лікарні Львова. — Ред.] ошелешив акушерок. Вони виявилися ревними глядачками нашої з Віталієм Портниковим програми. А потім я не захотіла обтяжувати телеканал необхідністю знімати мені квартиру на період декрету. Варіант повернення додому, до Києва, не розглядався. Небезпека повторного нападу на Київщину не відступила, тож повертатися було безглуздо. Так вималювався єдиний можливий напрямок — на Захід, до сусідньої Польщі, де я спокійно змогла б перечекати декрет.

Глибокої ночі після довгої подорожі я увійшла в холодну чужу квартиру, вимила підлогу, ванну й унітаз, застелила чисту постільну білизну, привезену з дому, і вклала дітей. Навколо безладно, як острови серед океану, стояли наші речі. Що ж, подумала я розпачливо, могло бути й гірше. Кілька тижнів я точно тут протримаюсь.

Діти, які вже майже два роки живуть у Польщі і які за час війни не були в Україні. Фото: приватний архів

Відтоді минуло 512 днів. Перша зима в селі під Варшавою без допомоги рідних була непростою, але я не скаржилася, адже усім в Україні важче, ніж мені. Коли немовляті Амелії виповнилося 6 місяців, я повернулася до віддаленої роботи на Еспресо, а невдовзі об’єдналася з польськими журналістами і запустила онлайн-журнал Sestry.eu, який існує на перехресті — між Польщею і Україною, між Заходом і Східною брамою Європи. Наше видання тримає Україну у фокусі уваги світу, а Україні розповідає — що про нас говорять в ЄС. Медіа створюють журналістки-тимчасові мігрантки з України, серед яких і я.

Коли почалася війна, моїй старшій дочці Олівії було 6, а тепер 8 років. Амелії зараз рік і 5 місяців. Щомісяця я фіксую її дорослішання, публікую у фейсбуці фото дитини і підписую: «Дівчинка, яка ніколи не була вдома». І щоразу до мене приходять коментатори з доброзичливим: «Вертайтесь!». Докори і далеко не найтепліші чую не лише одна я, а й інші дівчата по всьому світу. Багато хто  сьогодні дорікає українкам з дітьми в Європі, що ті покинули рідний дім і відірвалися від української реальності заради європейського комфорту, західних виплат і зарплат, поки вся країна воює. 

Що ж, я розумію ці докори і цей біль через нашу, через мою відсутність. Розумію  гіркоту. Але, повірте, і мені боляче від того, що я зараз не у своєму домі, що самотні квіти в ньому вже от два роки чекають, коли хтось з моїх родичів, проходячи повз, поллє. Я не можу у вихідні влітку сидіти у заміському будинку мого батька на Житомирщині, читати вірші і вдихати аромат польових квітів. Я б хотіла після роботи, піклуючись про свою фігуру, піднятися Бульварно-Кудрявською, пройти Пейзажною алеєю до Андріївського узвозу, довго сходити вниз, купити дорогою дві кави і зазирнути до подруги у майстерню, а потім піднятися вгору фунікулером і побачити мій Київ з Володимирської гірки. Я не просто сумую за домом, я хотіла б бути там з вами, в епіцентрі подій — і битися з Путіним усіма доступними мені засобами! Бути вдома під час ракетних атак. Зла, як сто диких звірів, я сиділа б під час тривоги у моєму коридорі на Галицькій площі (коли востаннє була вдома, вона ще носила назву Перемоги). Або в студії Еспресо на Міцкевича, де в прямому етері дзвонила б усій Україні, питаючи «Як ви там?». Я б ризикувала. Їхала на лінію фронту знімати сюжети, як робила колись на початку російської війни моя мужня подруга, журналістка Еспресо, а зараз Discovery TVN, Б’янка Залевська. У липні 2014 року її поранили на Донбасі, вона одужала і повернулася знімати війну, а я тоді, як зараз, щойно народила дитину.

Дві журналістки Еспресо — Марія Гурська та Б'янка Залевська. Фото: приватний архів

Якби не це, я б зараз робила репортажі з обстрілюваних міст. Говорила б з ДСНС-никами, які розбирають завали. Розбирала б сама. Знімала б сюжети про наших воїнів. Обіймала б тих, хто втратив. Втрачала б сама. Зняла б жилет із надписом «PRESS». Одягнула б звичайний бронік. Взяла б в руки зброю, як ще одна моя колега з Еспресо — раніше журналістка, а тепер пресофіцерка ЗСУ Анастасія Блищик, в якої загинув на війні коханий. Іменем Олександра Махова тепер названа вулиця у Києві. Можливо, якась вулиця колись носила б і моє ім’я. Та замість цього я от вже понад 500 днів не вдома, живу, наче на зачаклованому перехресті, не знаючи, де буду завтра і в який бік плисти, як планувати своє життя, де будувати дім. Перед війною ми купили квартиру в Києві, і тепер на початку кожного місяця, крім польської комуналки, я сплачую рахунки за віртуальне життя вдома. Квартира, в якій ми не живемо. Школа, в яку не ходимо. Няня Олівії, яку не бачили з перших днів війни. 

Всю ніч я думала про це. Вранці, прокинувшись, побачила Амелію, вона сиділа спиною до мене і гралась лялькою. Я вимовила її ім’я. У тиші воно несподівано пролунало надто різко. Дитина злякалася і заплакала. Вона така ніжна! Ми десь вичитали, що ім’я Амелія походить від квітки. Ви б бачили, як вона посміхається — у цей момент і справді ніби розквітає тисяча сонць!

Маленька Амелія, яка ніколи не була вдома. Фото: приватний архів

Я обійняла дочку — і вона заспокоїлася. А я ні. Бо в ранкових новинах — знову ракетний обстріл  України. Іскандери-М, С-300, С-400, Х-22. Восьмеро загиблих у Харкові, серед них восьмирічна, як моя Олівія, дівчинка. Рятівники виносили її тіло у ковдрочці, промовляючи «Обережно, ніжки, ніжки!». Десятки поранених в Києві, в тому числі троє дітей. Я дивлюся на своїх донечок і питаю себе, як би вони реагували зараз на ракетні тривоги, якщо б ми були вдома? Чи пережили б черговий ракетний обстріл? Чи є в мене право наражати на ризик існування моїх дівчаток? 

Моїм іменем не назвуть вулицю. Я не зміню жилет «PRESS» на автомат. Та в мене є зброя. Потужніша, ніж технології усіх спецслужб разом узятих. Зброя, якої дуже боїться Путін й інші монстри. Я повинна її зберегти. Я відповідаю за неї власним життям. І не питайте мене, коли я повернуся. Відповідь очевидна — коли зброя буде у безпеці. Зброя майбутнього. Зброя тисячі сонць. Моя польська подруга Б’янка Залевська мене добре розуміє. Вона зараз у Варшаві, готується стати мамою.

Дата публікації:
25.1.2024
No items found.
Російська агресія
Виховання дітей
Біженки
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.
Марія Гурська
Київ | Варшава

Головна редакторка онлайн-журналу Sestry. Медіаекспертка, телеведуча, культурна менеджерка. Українська журналістка, програмна директорка телеканалу «Еспресо», організаторка міжнародних культурних подій, значущих для польсько-українського діалогу, зокрема, Вінцензівських проєктів в Україні. Була шеф-редакторкою прайм-таймових шоу про життя знаменитостей, які виходили на СТБ, «1+1», ТЕТ, Новому каналі. З 2013 року — журналістка телеканалу «Еспресо»: ведуча програм «Тиждень з Марією Гурською» та «Суботній політклуб» з Віталієм Портниковим. З 24 лютого 2022 року — ведуча воєнного телемаратону на «Еспресо». Тимчасово перебуває у Варшаві, де активно долучилася до ініціатив сприяння українським тимчасовим мігранткам у ЄС —  з командою польських та українських журналістів запустила видання Sestry.

‍

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Блоги

Наша читачка зреагувала інстинктивно. Замість злякатися, вона вирішила перевірити, хто ще із сусідів отримав такий матеріал. Результат її міні-розслідування — жахливий. «Виявилося, що ніхто. Кинули лише нам. Житловий комплекс закритий і охороняється, там чотири будинки. Я зібрала інформацію від сусідів. Нікого це не торкнулося», — пише вона. 

Ця ж сама жінка кількома місяцями раніше була атакована в косметичному магазині. «Полька, наголошуючи, що я українка, почала бити мене, вдарила по нозі й плюнула мені в обличчя. Люди відходили, охорона не реагувала. Але одна жінка, прокурор, все ж втрутилася, і завдяки їй справа потрапила до суду. Поліція часто замітає такі речі під килим».

Ці два інциденти — не окремі випадки. Це чергові акти однієї й тієї ж вистави, де історія стає знаряддям війни, а повсякденність — полем битви. Ніхто з розсудливих людей у Польщі не заперечує трагедії Волині. Десятки тисяч жертв, спогади, які й досі болять, — це частина фундаменту польської пам'яті. Проблема починається тоді, коли цей біль перетворюють на інструмент, а історію 80-річної давності — на кий, яким сьогодні б'ють сусідів.

Листівки, кинуті у поштові скриньки або розвішані на стовпах, як ті, що нещодавно з'явилися також у Мінську-Мазовецькому, Варшаві й інших містах Польщі, не служать історичній освіті. Вони можуть бути використані лише для сіяння страху й підозри. Їхня мова — «українські бандити», «геноцид» — це калька пропаганди 1940-х років, очищена від пилу й використана посеред війни, щоб збудувати новий бар'єр.

1 фото — слід від удару на нозі нашої читачки; 2 фото — листівка на одній з польських вулиць

Це — не випадковість. Такі матеріали з'являються саме тоді, коли в Польщі точаться гарячі дебати про майбутнє союзу з Україною, про роль біженців і соціальну політику. Що сильніші емоції, то легше ними маніпулювати. Це вміло зрежисована вистава, мета якої — розкол, а не правда. Фонд «Волинь пам'ятаємо» на чолі з президенткою Катажиною Соколовською у своїх статутних цілях декларує «відновлення пам'яті про геноцид», але на практиці діяльність організації полягає в поширенні ненависті. Акції фонду, як-от розклеювання плакатів і наклейок, регулярно розпалюють антиукраїнські настрої. 

Аналітики з порталів, що займаються дезінформацією, неодноразово вказували, що риторика фонду «Волинь пам'ятаємо» збігається з ключовими елементами російської пропаганди, мета якої — розпалювання польсько-українського історичного конфлікту й дестабілізація Польщі

Те, що виглядає як спонтанні акції, може бути частиною спланованої операції, яка має за мету використати польські обра́зи.

Сьогоднішня Польща живе у роздвоєнні. З одного боку — голосні офіційні заяви про союз з Києвом, про підтримку народу, що бореться за незалежність. З іншого — зростаюча неприязнь до біженців, яку підігрівають цинічні політики. У передвиборчих кампаніях гасло «українці заберуть у вас роботу і житло» діє швидше й ефективніше за будь-яку програму. Президент [Інституту національної пам'яті] Навроцький накладає вето на закон про виплати для українців, аргументуючи це «справедливістю». Конфедерація [національно-радикальна партія] будує політичний капітал на образах і страху. Праві щоденні ЗМІ постійно підживлюють образ українця як конкурента, а не союзника. В такій атмосфері достатньо однієї листівки, щоб запустити лавину гніву.

Російська пропаганда роками годується історичними ранами. Вона витягує болючі моменти й вмонтовує їх у сьогодення, створюючи нові конфлікти. Те, що поляки й українці мали б опрацювати в діалозі, перетворюється на знаряддя взаємних звинувачень. Листівка у поштовій скриньці — це класичний приклад когнітивної війни — дешевої, важко ідентифікованої, але руйнівної. Її вартість — копійки. Її результат — недовіра, підозра, відчуття загрози й насамперед переконання, що українці в Польщі — не гості й союзники, а потенційні вороги.

Немає сумнівів: проблему пам'яті про Волинь необхідно обговорювати не листівками, не в темних кампаніях, що прикидаються турботою про історію. А у відкритому діалозі, дискусії, щирими словами, через освіту й зустріч різних свідчень. Бо якщо ми погодимося, щоб історією торгували пропагандисти, то дуже швидко станемо заручниками чужих воєн. А сьогодні Польщі потрібні не нові барикади, а мости — особливо з Україною, яка бореться не лише за свою безпеку, але й за нашу.

Історія нашої читачки з Познані — листівка у скриньці, напад у магазині, байдужість людей — показує, що поряд з великою політикою важливим є ще дещо: повсякденна реакція. Хто стане на захист жінки, яку атакують? Хто викличе поліцію? Хто забере з рук пропагандистів або зірве зі стовпа листівку, перш ніж вона спровокує нову хвилю ненависті?

Байдужість — найнебезпечніша. Бо вона дає сигнал, що можна більше, сильніше, жорстокіше

Сьогодні в Польщі вибір не абстрактний. Він відбувається тут і зараз, у магазинах, на вулицях, у наших спільнотах. Від нашої реакції залежить, чи стане історія мостом у майбутнє, чи черговою барикадою.

20
хв

Профанація пам'яті: Як ненависть використовує трагедію дитини

Єжи Вуйцік

Блоги

«На комісії з інвалідності дитини мене розпитували, чи воює мій чоловік»

Я — мама дитини з важким ступенем аутизму й підтвердженою інвалідністю, і в моєму оточенні багато мам особливих дітей. Мені дуже б хотілося вийти на роботу на повний день, ходити на корпоративи та їздити у відрядження, але все, що я можу собі дозволити — це декілька годин роботи на день онлайн. Терапевтичні садки зазвичай працюють до 13:00, додайте до цього лікарняні та постійні форс-мажори, які у мам дітей з аутизмом виникають чи не щодня. Чи багато ви знаєте працедавців, які підпишуть з такою людиною контракт?

У свої 6,5 років мій син не розмовляє, не реагує на своє імʼя, у нього немає зорового контакту з людьми, він не розуміє небезпеку й може просто піти під машину або спробувати вийти з вікна. Ще Марко постійно намагається втекти, тож на вулиці його необхідно постійно тримати за руку. Вдома я замикаю двері на всі замки й ховаю ключ. Син потребує постійної опіки й допомоги буквально в усьому. А коли він хворіє, то не може пояснити свої симптоми, впадає в ступор. Я можу лише здогадуватись, що з ним відбувається.

Офіційно діагноз «аутизм» Марку поставили в 3 роки, і з того часу ми проходимо щоденні терапії, які хоч і дають певні результати, проте так і не зробили мою дитину бодай трохи самостійною. Аутизм не лікується, можна лише полегшити стан і підвищити функціонал дитини. У Польщі — крім терапевтичного садка — син ходить до логопеда й займається вдома. У нього встановлена інвалідність, зокрема тут, у Польщі, але її необхідно підтверджувати кожні 2-3 роки. 

Остання комісія, яка відбулася вже у вересні 2025, відрізнялась від попередніх і сильно мене здивувала. На комісію я прийшла із заключенням польского психіатра, в якому написано, що син невербальний, потребує постійної опіки й взагалі має серйозний прогноз. Проте пані психіатр на комісії стала розпитувати мене не про сина, а чи працюю я, а також де мій чоловік і чи воює він за Україну. І коли почула, що не воює, винесла вердикт, що мій син не розмовляє, бо в садку з ним говорять польською, а вдома — українською. Поки ми з нею говорили, син жодного разу не зреагував на своє їмʼя, не подивився в бік психолога, не відповів на запитання про ім’я й вік, ніяк не контактуючи ні зі мною, ні з комісією. Навіть неозброєним оком тут видно серйозну проблему, а не тимчасову реакцію на різні мовні середовища. 

Чим пояснити таку зміну в ставленні медкомісії і купу дивних запитань? Можливо, тим, що дитині з важким діагнозом доведеться призначати виплати, а дитині без — рекомендувати відвідувати садок, школу й самостійно себе обслуговувати? Щоб мама в цей час пішла працювати на цілий день.

Але ми вже це проходили: жоден садок не бере мого сина на весь день, а школа пропонує навчання онлайн або — якщо пощастить — асистента на пів дня. Тому я була готова подавати апеляцію на рішення медкомісії. 

Якщо ви хочете оскаржити рішення комісії, у вас є 14 днів. Ви подаєте апеляцію там, де подавали внесок на інвалідність і, ймовірно, повторна комісія буде вже у воєвудському зеспулі (обладміністрація). Якщо і там рішення буде не на вашу користь, є ще два варіанти: 

  • Додати нові медичні документи й податися на нову комісію у зв’язку з погіршенням стану або змінами в поведінці (у випадку аутизму це може бути текст на інтелект з сертифікованій порадні та нове заключення психіатра). Це відносно швидкий спосіб, але виплати ви зможете отримати лише з моменту позитивного рішення.
  • Звернутись до суду. Це може тягнутися 1-2 роки, але якщо ви виграєте процесс, то отримаєте всі виплати з моменту негативного рішення.

«Куди далі, якщо ти всюди чужий?» 

У моїх подруг у Польщі ситуація схожа, і багатьох з них сильно лякає можливе скасування соцвиплат і доступу до медицини. 

Катерина самотужки виховує сина з ДЦП. Весь дохід родини складається з мінімальних аліментів, виплат з інвалідності та 800+. Іноді Катя встигає прибрати чийсь офіс і отримати за це якісь гроші, але це буває не часто, до того ж для таких робіт не підписують контракт. А ось в лікарнях вони — постійні пацієнти, бо навіть звичайне ГРВІ для них може закінчитися шпиталем. 

«Кожен наш день — це реабілітація і боротьба за те, щоб син почав бодай трохи ходити. Я його мию, годую, вожу на масажі, зайняття — це займає фактично весь день. Всі мої спроби знайти роботу, яка б дозволила мені оплачувати опекунку для сина й при цьому ще харчуватися, сплачувати оренду житла, провалилися. Потрібна сума, більша за середні зарплати в Польщі. Але в очах польського президента я, напевно, — та сама нахлібниця, яка отримує гроші просто так», — ділиться Катя. 

Моя подруга дуже вдячна Польщі, але те, що дійсно її дратує, це постійні емоційні гойдалки, що дезорієнтують, як будувати навіть найближче майбутнє

Таких історій дуже багато. Я веду інстаграм про аутизм і життя в Польщі, й відразу після вето президента Навроцького десятки мам дітей з РАС стали писати й запитувати: «Що тепер буде з нами?». 

Більшість з цих мам із задоволенням би вийшла на роботу, якби в Польщі була можливість віддати дитину з важкими діагнозами в садок на повний день. Якщо дитина голосно й без упину кричить, у неї істерика, то все одно із садка зателефонують мамі з проханням забрати дитину додому. Що стосується виплат 800+, то ми, особливі мами, витрачаємо ці гроші на оплату спецсадочків, профільних лікарів і реабілітацію. 

За ситуацією, яка складається в Польщі зараз, я спостерігаю без паніки, але із сумом в серці. Бо розумію, що, можливо, вже дуже скоро доведеться сказати: «Польща, це були безцінні три роки. Я завжди буду вдячна тобі за них, але так, як зараз, вижити не можна». Можливо, саме до того, щоб ми виїхали, нас і підштовхують. От тільки куди їхати далі, якщо ти всюди чужий?

20
хв

«В очах президента я — нахлібниця»

Юлія Ладнова

Може вас зацікавити ...

Майбутнє

Ексклюзив
20
хв

Знання — наш перший притулок

Блоги

Ексклюзив
20
хв

«В очах президента я — нахлібниця»

Суспільство

Ексклюзив
20
хв

Лист протесту польських жінок до Прем'єр-міністра, Сейму, Сенату та Президента Республіки Польща

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress