Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
«Мій син зіткнувся з булінгом у польській школі. Вчитель принизив його, діти сміялись»
«Син прийшов додому в сильно пригніченому стані. Він розповів, що діти не вперше сміються і принижують його, говорячи, що Україна слабка і ходить по світу з простягнутою рукою, просячи допомоги. Але образу від вчителя він почув уперше»…
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Ви втратили найближчих людей? Вам довелося покинути всіх і все? Почати жити в іншій країні? З вами немає близьких людей, яким можна довіряти, попросити підтримки? Потребуєте поради, підтримки?
Дозвольте допомогти вам. Напишіть нам (redakcja@sestry.eu), і ми подбаємо про те, щоб психолог або психотерапевт допоміг вам доброю порадою. Це може стати першим кроком, який полегшить ваше життя за кордоном і допоможе почати вирішувати проблеми. Ми публікуємо наступний лист, який отримали від української читачки, а також відповідь психолога.
Реакція класу загострила відчуття нашої беззахисності
Мій син мав прикрий випадок у польській школі. На уроці біології він писав контрольну і здав її в неохайному вигляді. Так, мій син дійсно має проблему з акуратністю. Але слова, які вжив учитель, мене приголомшили.
«Таке відчуття, що ти і твоя сім’я їсте зі смітника! Чи у вас в Україні це нормально?» — кричав вчитель. Після цих слів клас розсміявся.
Син прийшов додому в сильно пригніченому стані. Він розповів, що діти не вперше сміються і принижують його, говорячи, що Україна слабка і ходить по світу з простягнутою рукою, просячи допомоги. Що Україна все одно програє цю війну. Питають, чи на його будинок в Україні вже впала бомба.
Він повернувся після уроків і зачинився у кімнаті, довго був на самоті, а наступного ранку відмовився йти до школи. Мені боляче, що з ним таке відбувається. Я розумію, що діти в сьомому класі просто транслюють те, що чують вдома від батьків. Але такі слова - це антипідтримка і демотиватор, вони збивають з ніг.
Чим я можу допомогти синові? В Україні я б поставила тих, хто образив мого сина, на місце, досягла б вибачення або звільнення цього педагога. Але тут ми чужі і навіть беззахисні. І реакція класу тільки загострила це почуття.
Я вже написала листа вчителю. Готова наступним кроком писати директору. Але навіть якщо вчитель вибачиться, як далі існувати серед тих, хто має такі думки? Як знайти сили знову боротися, аби захистити сина вже не тільки від російських бомб, але й від гострих вбиваючих слів тих, в кому він бачив друзів?
Ольга Берлюта, психолог, психотерапевт, бізнес-тренер:
Ви абсолютно праві: не в тому справа, що з вашим сином щось не так, а в тому, що деякі люди не вміють себе поводити, стомлені, роздратовані, злі, стурбовані або просто хочуть здаватися сильними за рахунок слабших. Ваш син своєю присутністю підсвічує те, що насправді відбувається в головах, душах, серцях тих людей, які дозволяють собі подібні слова. Так може бути в будь-якій країні. І у своїй рідній також.
Інші показують нам, ким ми насправді є
Коли до нас у дитячу психологічну групу приходить нова дитина, яка з різних причин не може себе стримувати, говорить неприємні речі учасникам, не бачить меж і кордонів, інші діти вже знають, що ця дитина — їхній вчитель. Вона допомагає їм навчитися толерантності, співчуттю, розумінню того, що інша людина може себе поводити по-різному і не так, як нам хочеться. А ще вона нам показує, якими насправді є ми самі. Адже від нашої реакції залежить те, ким ми є.
Ситуація, яка сталася з вашим сином, неприйнятна. Вчитель не має права говорити подібні речі жодному учневі будь-якої національності. Це питання педагогічної етики, гідності та професіоналізму. Варто сказати сину, що вчитель неправий. А ще це чудовий приклад того, як не можна себе поводити з іншими людьми. Він відчув на собі, як це неприємно, тож для нього цей випадок стане щепленням від подібної поведінки.
Не жертва булінгу, а господар свого життя
По-перше, ваш син не жертва булінгу — він головна дійова особа свого життя. Тільки він вирішує, що торкатиметься його душі, на що він реагуватиме, на що відгукнеться його серце. Він у позиції того, хто може вирішувати, у нього є вибір, з ким товаришувати, кого точно не брати другом, принаймні до того, як людина не усвідомить і не вибачиться.
Другою важливою складовою у подоланні булінгу є самоцінність. У суспільстві панує думка, що те, що думають про нас інші люди, важливо. Але навіть якщо ви все будете робити ідеально, знайдуться ті, кому ви просто не подобаєтесь. Нам важко сприйняти, коли хтось говорить про нас негативно. У випадку, коли я певен, що мене всі повинні любити, такі висловлювання будуть торкати мене за живе. Але зрештою дитина може навчитися справлятися з такими неприємними моментами, бо, на жаль, вислови в школі — це не останні подібні негативні ситуації в житті, і з ними доведеться зустрітися і впоратися.
Людині не треба відмовлятися від себе, щоб бути прийнятою
Звідси випливає третє — віра у себе. Коротко можна пояснити це поняття так: ваш син не повинен змінитися чи стати іншим, щоб більше не отримувати критичних зауважень. Людині не треба відмовлятися від себе, щоб бути прийнятою. Те, що неможливо чи неприйнятно для одних, не робить його автоматично неприйнятним для інших.
І четверте: Я — не агрессор. Якщо я ненавиджу агресорів за те, що вони зробили мені боляче, то я стаю таким, як вони. Навіть якщо я можу краще управляти своєю ненавистю — я все одно ненавиджу. І чим більше в мені накопичується злості, тим гіршими можуть бути мої вчинки. Злість обов’язково виллється: на агресора, на себе чи на слабших. І що більше дозріває в мені це почуття, то більш фатальними можуть бути мої вчинки.
Проблема не в вас. Ви — просто екран
Отже, підсумуємо. Зазвичай діти повторюють те, що роблять їхні батьки і вчителі, а не те, чому вони їх вчать на словах. І яким буде наше майбутнє, залежить від нас усіх. Це колективна і водночас індивідуальна відповідальність. А перший крок подолання будь-якого булінгу — вийти з позиції жертви, взяти відповідальність на себе за своє відношення, слова і дії у відповідь на образи. І це зробити простіше, якщо пам’ятати правило: «Проблема не в вас. Ви — просто екран». Бо хто чим багатий — той тим і ділиться.
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Адаптація у новій країні стає справжнім випробуванням для дітей і підлітків, особливо якщо вони приїхали лише з одним з батьків. Мовний бар’єр, втрата друзів і відсутність підтримки дорослих часто змушують дітей замикатися в собі й втрачати мотивацію до навчання. Як допомогти їм адаптуватися, не втратити віру у власні сили й знайти своє місце у чужій країні? Sestry розмовляють про це з педагогинею психолого-педагогічного центру у Познані Валентиною Кушнір.
— До нас на консультацію у психолого-педагогічний центр Микиту (ім'я змінене за етичними причинами — Авт.) направила адміністрація польської школи — через труднощі з навчанням, — розповідає Sestry Валентина Кушнір. — У свої 16 він досі навчається у сьомому класі. Третій рік поспіль. Спочатку це його дратувало. Тепер йому байдуже. До школи ходить неохоче, частіше залишається вдома. Польську мову знає слабо, як і його мама. І мабуть, саме це стало першопричиною всіх труднощів. Разом з цим хлопець має здібності, щоб досягати успіхів.
До Польщі Микита приїхав з мамою у 2023 році. Однак, захворів, і хвороба вимагала тривалого лікування. Лікувати мама возила хлопця до України. Коли Микита повернувся, виявилося, що у школі ніхто не знав, чому його так довго не було. Сам він соромився про це розповідати, а мама не поспішала налагоджувати контакт зі школою. Тож за велику кількість пропусків учителі залишили хлопця на другий рік. Один раз, потім другий. На третій мама просто перевела сина до іншої школи. Дирекція якої зрештою направила Микиту до нас на консультацію, щоб зрозуміти, що з ним не так.
Наталія Жуковська: Що вас найбільше вразило у цій історії?
Валентина Кушнір: Як і в багатьох подібних історіях, головна проблема тут — втрата контакту між мамою і школою. У Польщі мама і Микита вдвох. Жінка дуже багато працює, тож більшість часу хлопець проводить наодинці. Разом з тим мама — попри всі труднощі — має знати, як її дитина почувається в школі, бути в контакті з учителями. Навіть якщо є мовний бар’єр, не треба цього боятися — у більшості шкіл працюють українські вчителі чи асистенти, які готові допомогти. На жаль, мама не знала, як функціонує польська система освіти. Якщо дитина, наприклад, захворіла й довго не відвідувала школу, тут необхідно надати документ, що це сталося з поважної причини — довідку від лікаря чи офіційне підтвердження. А так вчителі не знали причин пропусків і не могли належним чином допомогти хлопцю, надати психолого-педагогічну опіку, яку він потребував.
Я бачу дуже багато різних ситуацій. Кожна історія унікальна, але водночас — типова, бо всі вони про одне: адаптацію.
Ми часто говоримо, що адаптація залежить від індивідуальних особливостей дитини — і це справді так. Але є ще один дуже важливий чинник — дорослий поряд з дитиною, її близьке середовище. Ідеально, коли це родина. Якщо дитина переїхала разом із сім’єю, їй набагато легше адаптуватися, бо зберігається «мікроклімат»: зв’язки з мамою, татом, можливо, бабусею чи дідусем. Середовище змінилося, але внутрішнє коло підтримки залишилося.
Найскладніше тим, хто приїхав лише з мамою. Тут дитина втрачає звичне середовище, а мама — своє життя. Вона часто виснажена і не може дати дитині увагу, тепло, підтримку.
Я питаю матерів: скільки часу проводите разом, коли востаннє читали чи обговорювали фільм? Більшість відповідає: «Ну, у неділю трохи»
А цього часто недостатньо, і дитина може ізолюватися.
— Але чому обирають ізоляцію замість спілкування?
— Є кілька причин. По-перше, особливості самої дитини — надмірна сором’язливість або емоційна вразливість. По-друге, труднощі у навчанні. Якщо дитині воно складно дається, особливо у початковій школі, вона часто починає відчувати себе гіршою. Якщо ж до цього додаються насмішки з боку інших дітей, ситуація стає надто болісною. По-третє — мова. Не всі діти швидко опановують польську. А мова — ключовий фактор. Вона або допомагає дитині інтегруватися, або стає великим бар’єром.
Досліджувала це питання на прикладі дітей, які навчаються у польських школах уже три роки. І бачила абсолютно різні випадки. Один хлопчик, наприклад, настільки добре опанував польську, що навіть виграв літературний конкурс, написавши власний твір. Учителі самі дивувалися, бо, згідно з науковими даними, потрібно близько 6-8 років, щоб дитина опанувала другу мову на рівні носія. Разом з тим є й інші історії, коли діти навіть через три роки життя у Польщі польською ледь говорять. І тут зазвичай виявляються певні дисфункції або особливості розвитку. Такі діти потребують професійної допомоги.
— Що в такому випадку мають робити батьки?
— Не чекати, а діяти. Якщо ви бачите, що дитині важко, вона не справляється з навчанням чи соціалізацією — не варто мовчати. У Польщі у таких випадках школи самі скеровують дітей до психологічно-педагогічної консультації, де фахівці визначають причини труднощів і дають рекомендації вчителям, як краще працювати з дитиною. Але часто буває так, що батьки бояться цього кроку.
Батьки думають: якщо дитину направляють до психолога — значить, з нею «щось не так». Це помилка. Тут, у Польщі, зовсім інша культура ставлення до психологічної допомоги. Якщо дитині складно, це не означає, що вона хвора. Це просто сигнал, що їй потрібна підтримка
У пошуках безпечного простору
— Що найчастіше викликає у дітей стрес після переїзду — мова, школа, втрата друзів, нове середовище?
— Все разом. Бо це — велика травма, пов’язана з втратою: дому, звичного життя, кола друзів, мови. І кожна дитина переживає цю втрату по-своєму, залежно від віку, типу нервової системи, індивідуальних особливостей. Велике значення має також досвід навчання. Якщо дитина ще до війни мала труднощі у школі — наприклад, проблеми з концентрацією, пам’яттю, мовленням, — то у новому середовищі все це проявляється ще гостріше.
Є ще один важливий момент — онлайн-навчання. Під час пандемії, а потім війни, багато дітей два-три роки навчалися дистанційно. І тепер ми бачимо, що частина з них просто не має базових соціальних навичок: не знають, як поводитися в класі, як взаємодіяти з іншими, як просити про допомогу чи висловлювати свою думку. Такі діти мають великі труднощі із соціалізацією.
І саме тут найважливіша роль — підтримка дорослих: учителів, батьків, психологів.
Головне — не лише навчити дитину розмовляти, а й допомогти їй відчути себе прийнятою. Бо без відчуття безпеки і прийняття не буде ні мови, ні навчання, ні розвитку
Я працюю у польській системі освіти вже три роки, і можу сказати, що тут робиться дійсно багато для підтримки таких дітей. Є міжкультурні асистенти, які допомагають учням адаптуватися, налагоджувати контакт, розуміти шкільні правила. Але навіть за наявності такої підтримки дитина має власне рішення — відкриватися чи закриватися. І з цими дітьми потрібно працювати делікатно, поступово залучати їх до групи, створювати безпечний простір.
Валентина Кушнір під час занять з дітьми. Фото: приватний архів
— З якими труднощами до вас найчастіше звертаються діти та їхні батьки?
— Найчастіше звертаються з тим, що дитині важко дається навчання. У школі бачать, що дитина старається, але матеріал засвоює повільно, не встигає. Починаємо розбиратися.
Бо не завжди означає, що дитина «ледача». Оце слово я б взагалі виключила з лексикону
Бо зазвичай дитина не працює не тому, що не хоче, а тому, що їй складно. Потрібні додаткові зусилля, а нам може здатися, що вона нічого не робить.
Інші діти мають труднощі з адаптацією, із соціальними навичками — не вміють взаємодіяти з однолітками, не розуміють, як поводитися у групі. Тобто ми бачимо весь спектр проблем — від навчальних до психологічних і соціальних.
У європейській освіті, зокрема в польській, не женуться лише за кількістю знань, а намагаються пристосувати навчання до дитини, щоб їй було комфортно, щоб вона відчувала себе успішною.
У школах запитують: «Які твої сильні сторони? На що ти можеш спиратися?». А наші діти й їхні батьки не можуть відповісти на це запитання
Дорослі приходять і кажуть: «Ну, він грає в ігри». Але це не про це. Важливо, щоб дитина знала свої внутрішні ресурси — що в неї виходить добре, в чому вона сильна. Це основа здорової самооцінки та успішної адаптації. Дуже важливо розуміти, які сильні сторони має дитина, а які слабкі.
— Що робити, коли вчителі нарікають на відставання класу через українських дітей? Як реагувати батькам?
— Вчителі мають розуміти, що засвоєння двомовності — процес тривалий. Дитині потрібен час, щоб опанувати польську на шкільному рівні. Якщо вчителі бачать, що дитина докладає зусиль, працює, але з якихось причин навчання їй дається складно, то скеровує до психолого-педагогічної порадні, де психологи, педагоги, логопеди визначають причини неуспішності. За потреби рекомендують школі забезпечити дитині психолого-педагогічну опіку через терапевтичні заняття з педагогом, додаткові заняття з проблемних предметів, консультації з психологом, заняття для подолання специфічних труднощів тощо. Школи насправді готові допомагати українським дітям. У тих навчальних закладах, де я працювала, нарікань на дітей не було.
Ба більше, польська система передбачає додаткові заняття з мови — зазвичай 10 годин на тиждень. Проблема іноді в тому, що українські діти не відвідують ці заняття. І тому школи поступово відмовляються від них. У моєму досвіді був випадок, коли батьки українських дітей наполягли на додаткових уроках польської мови, і школа організувала їх два рази на тиждень для конкретного класу. Це дало помітний ефект — діти почали наздоганяти шкільну програму.
Якщо поступають нарікання на ваших дітей, діяти потрібно системно:
1. Перший крок — звернутися до вчителя або класного керівника.
Якщо виникають проблеми в школі, незадоволення навчанням чи поведінкою, потрібно бути в контакті з учителем і обговорювати, як дитина функціонує в класі. Часто батьки не знають, як дитина поводиться в школі, бо вдома вона зовсім інша — наприклад, тиха, зайнята телефоном.
2. Розібратися у причинах і разом розробити план дій.
Вчителі цінують активних батьків. Якщо батьки проявляють ініціативу, цікавляться ситуацією і допомагають вирішувати труднощі, вчителі йдуть назустріч і активно підтримують дитину. Якщо дитина має труднощі з навчанням чи поведінкою, важливо розібратися в причинах разом з учителем. Якщо контакт із вчителем не виходить, можна піднімати питання на рівні директора.
Вразливих дітей часто обирають для булінгу
— Через відставання в навчанні та брак друзів дитина може стати об’єктом булінгу. Як тоді діяти?
Жертвою булінгу може стати будь-хто. Найчастіше — ті, хто відрізняється від більшості — наприклад, інша мова, інший стиль поведінки, інші реакції на події. Наші діти теж підпадають під категорію «інші», а також діти з особливими потребами, вразливі, гіперактивні тощо. Це може трапитися з будь-ким.
Проблема булінгу існує скрізь. Європейські країни працюють над тим, як його попередити й протидіяти. Польща також. Вчителі проходять курси, щоб розпізнавати перші ознаки й реагувати на них.
Що можуть робити батьки? Пояснювати дитині, як себе захистити. На жаль, наші діти часто не вміють цього робити.
Я питаю дітей: «Що будеш робити, якщо тебе образять?». Більшість відповідає: «Проігнорую, нічого не буду робити». Пасивне ставлення до себе — перша ознака вразливості
Треба вчитися захищатися словесно. Відповідь повинна бути чіткою. Якщо дитина не може сама, вона має йти до вчителя. У школі мають бути люди, які можуть її захистити. Важливо реагувати відразу — не ігнорувати.
— А як розпізнати перші ознаки булінгу?
— Перші ознаки — це зміна настрою дитини, уникнення спілкування, небажання розповідати, що відбувається. Якщо група однолітків постійно насміхається з дитини, то вона починає вірити, що проблема в ній.
Був випадок у технікумі: з хлопця насміхалися, обливали з іграшкового пістолету. Вчителька побачила, і всіх, хто насміхався, покарали: підлітки працювали на громадських засадах — мили туалети, робили ремонт. Це навчило їх, що приниження людської гідності неприпустиме.
Якщо дитині важко налагодити контакт з однокласниками й вчителями, вона зрештою не хоче ходити до школи
«Боюсь говорити польською перед класом»
— Як часто школи звертаються до вас за підтримкою?
— Безперервно. Я працюю переважно з дітьми іноземців, серед яких багато українських дітей. У Польщі система дуже добре організована: у кожному районі є психологічно-педагогічна порадня. Проте зараз, через три з половиною роки від початку масового приїзду українців, ми дедалі частіше маємо справу вже не з проблемами адаптації, а з проблемами розвитку, соціалізації — зокрема, труднощами у спілкуванні, ізоляцією та конфліктами з оточенням.
— Які психосоматичні прояви ви помічаєте в українських дітей?
— Болить живіт, загальна слабкість. Але якщо проблема соціальна — через те, що погано налагоджені контакти, то дитина просто не хоче йти до школи. Намагається ізолюватися, усамітнитися, замикається. Для підлітка дуже важливо бути визнаним у групі — це часто значить більше, ніж оцінки.
Бачила хлопчика в третьому класі, який цілий рік ходив у вовняних рукавичках без пальців навіть у спеку — це його спосіб самозахисту. Інший хлопчик у другому класі в складних для нього ситуаціях ховався під столом і плакав, бо не міг пояснити, що йому потрібно. Часто діти носять до школи свої іграшки, щоб почуватися безпечніше.
Кожна дитина реагує по-своєму і в своєму темпі. А ще адаптація залежить від соціального та фінансового статусу родини. Маленькі зарплати у батьків, відсутність свого місця для сну — це дуже впливає на самооцінку. Дитина може соромитися своєї родини або житлових умов, що ускладнює соціалізацію.
— Як вік дитини впливає на адаптацію до життя за кордоном?
— Підлітки адаптуються найважче, бо для них критично важливо соціальне визнання. Дитина може почути насмішку на свою адресу і після цього боятися сказати щось вголос польською мовою.
Багато дітей мені кажуть: «Я боюся говорити перед класом»
Бо вони думають, що щось скажуть не так і з них сміятимуться. Це велике випробування — говорити вголос на весь клас іншою мовою. Тут важливо, як працює класний керівник, чи є опікуни, як організована інтеграція.
— Чи можна створити «відчуття дому» на чужині — і що для цього потрібно?
— Відчуття дому на чужині сильно залежить від дорослого, який поруч. Зазвичай це мама. Якщо вона відкрита, налаштована на адаптацію, а не на «все це колись закінчиться і ми нарешті повернемося», це допомагає дитині відчувати себе вдома. Насправді, потрібно усвідомити, що дім — там, де ти і твої діти. Ми вчимося бути щасливими в тих умовах, де опинилися. Дуже важливо усвідомлювати і показувати вдячність людям, які допомагають. Коли дитина чує вдячність у сім’ї, вона теж вчиться її відчувати. Це формує позитивний наратив і допомагає адаптуватися.
Орест Друль: У квітні 2022 року ти казав, що німці неадекватно вважали, що основним почуттям щодо Росії є почуття провини через розв’язану Другу світову війну (вони її розв'язали, власне, в союзі з Москвою). Неадекватно — бо насправді німецький народ більшою мірою керується не виною, а недостатньо усвідомленим почуттям страху перед Росією. І прогнозував, що коли Україна своїм опором покаже, що Росію боятися не варто, то зніме в німців цей страх. Чи сподівався ти, що результатом стане стрибок популярності AfD?
Роман Кечур: Ні, позиції ультраправих посилилися не тому. Вони зміцніли, бо як тільки влада — наприклад, у Німеччині чи тій же Польщі — посунулася в бік конфронтації з Росією, вона залишила колаборантську нішу ультраправим. І ультраправі її зайняли.
— Тобто ця метаморфоза від страху до гніву відбулася в еліті, а у виборцях цей страх трансформується значно повільніше?
— Це тому, що Росія все ще не програла, і Росія все ще становить загрозу, і Росія все ще піднімає градус, все ще ескалує — тому ця позиція гніву на противагу страху ще не перемогла остаточно. Бо якби Захід допомагав Україні достатньо для того, щоб ми могли перемогти у війні, то ця музика вже закінчилася б. І ніхто нині не говорив би про ультраправих і про їхній можливий реванш.
— Бо Європа не вміє конвертувати позбавлення страху на свою користь?
— Так, але не зовсім так.
Європейські еліти виконують одночасно дві партії в тому самому оркестрі. З одного боку — вони допомагають Україні, з іншого боку — уникають війни з Росією. Це речі, які суперечать одна одній, тому ця партія така складна. І через це Росія ще не програла
— Добре, німці чи мадяри пережили травму поразки від росіян. Але звідки такий страх у поляків, в історичній пам'яті яких зафіксовані і перемоги над Росією?
— Тому що поляки за минулі тридцять років стали типовим західним народом, вони стали демократією споживачів. Тобто основний тренд визначають споживачі. А споживачі завжди будуть визначатися не в бік конфронтації із сильнішим ворогом через якісь цінності, — вони будуть голосувати за продовження споживацького раю. Для цього треба небагато: просто потрібно зрадити українців — може, ще й балтійські країни, як вже там вийде. А зрада в споживацькому суспільстві і гріхом не вважається. І виправдання на поверхні: бо «українці — погані люди». Це нехитрий прийом. «Українці влаштували волинську різанину» — і тому їх не шкода зрадити. Ну, так само, як «євреї розіп'яли Христа, і тому їх можна нищити». Завжди є ті, хто буде кричати: «Розіпни його!» Завжди.
А тепер і тут річ не в поляках: практично всі ультраправі й ультраліві рухи в Європі є антиукраїнськими і проросійськими. Заповнюють колаборантську нішу. Вони хочуть домовитися, хочуть капітулювати перед росіянами. Вони їх бояться і погоджуються бути васалами: жили ж колись люди в ПНР чи НДР — і нічого, навіть якісь світлі спогади можна знайти у своїй пам'яті.
— Іншими словами, українці в Польщі стали поганими, бо полякам страшно?
— Це основний суспільний вектор, хоча його суспільство і не усвідомлює: ефект витіснення, бо ж це разить нарцистичне уявлення про себе. Про це не говорять, але вся їхня риторика, всі їхні дії прямо на це вказують. Вони можуть говорити, що не люблять Путіна, але роблять все для того, щоб Путін переміг.
Соціальні психологи кажуть: «Не слухай того, що тобі люди говорять — люди хочуть не того, про що говорять, люди хочуть того, що вони роблять»
А більшість польського суспільства сьогодні атакує українців, послаблює українців, допомагає росіянам. Бо «українці зробили волинську різанину», бо «українці забагато виробляють збіжжя», бо «українці забрали роботу». Хоча в Польщі найнижче в Європі безробіття.
Є ще одна причина: українців стало занадто багато в Польщі. І це об'єктивна причина. Є місця їхнього скупчення — вони там по селах не живуть, вони живуть переважно у великих містах і стають певною культурною загрозою. Їх багато. Вони говорять іншою мовою. Вони мають власну культуру в чужій моноетнічній державі.
Страх — це основна причина, але є ще інші. Наприклад, конкуренція. Кожен народ би хотів бути першим у всьому, найгероїчнішим.
— Тобто заздрість.
— Ну так, наприклад, заздрість.
— Заздрість за фокус уваги?
— Конкуренція ж іде і про те, хто є жертвою — це другий поверх цієї історії. Не ми, українці, є жертвою російської війни, а навпаки — ми є тими, хто робив жертвами поляків. Це змагання за те, хто є жертвою.
— Це прояв нарцисизму, про який писав Міхал Ольшевський?
— Ну, це і є роль жертви, тільки іншими словами. Бо жертва перебуває в епіцентрі історії, все крутиться навколо неї. Бути жертвою — це завжди про нарцистичний тріумф.
— Мислення гри з нульовою сумою: якщо інша нація привертає увагу до своєї трагедії, то польське страждання знецінюється, оце польське zazdrość, тобто ревнощі. Чи конкуренція за роль жертви випливає з логіки споживача, зі страху?
— Це незалежні процеси. Хоча споживачеві всі винні, бо йому належиться. І жертві всі винні, бо вона страждає, коли інші насолоджуються життям. Але генеза оцього «належиться» у споживача і в жертви різна. Споживач насолоджується цим споживанням — нарікає, що завжди мало, але насолоджується. А жертва не усвідомлює насолоди.
Але я би не хотів такої тональності, ніби є якісь погані поляки і чудові українці. По-перше, ми знаємо, що є різні поляки. По-друге, ми знаємо, що і ми не святі, і взагалі не буває святих. Тобто я би не хотів підливати оливи в той вогонь безпідставної конфронтації.
Більшість людей, коли стоїть питання війни і поганого миру, вибере поганий мир. Споживачі — це люди, які легко жертвують переконаннями, цінностями, тому що вони їх не мають, тому що їхні цінності — в споживанні. Їхні ідентифікації формуються навколо Пуми чи Адідас, Мерседес чи BMW. Це «нові» симулякри ідентичності. Ці люди не мислять ціннісними категоріями гідності, переконань, світогляду. Вони далекі від цього. Вони мислять категоріями комфорту, безпеки, забезпеченості. Їм байдуже, з ким домовлятися. І це світова тенденція. Це не лише поляки. Це Грузія… Пів Європи…
Можна обурюватися і засуджувати, але краще зрозуміти цей механізм і використати його. Хоча і в Україні таких не бракує — тих, чия хата скраю, тих, для кого це не «їхня війна» і кому «держава нічого не дала». І які обурювалися, чому Ющенко разом з Качинським полетів захищати Тбілісі від російських літаків. Це тенденція у сучасному світі. Можливо, так завжди було. Війни ж раніше були справою еліт. «Прості» люди намагалися стояти осторонь від «династичних протистоянь».
У давні часи це протиріччя вирішувалося через примус. «Посполитих» просто силою змушували підпорядковуватися. Зрештою, тоталітарні держави роблять так і тепер. Проблема виникає лише у виборчих демократій.
У кризові часи суспільний інтерес потребує заради виживання підпорядкуватися позаматеріальним цінностям, які прямо суперечать «цінностям» споживача. В ліберальній традиції їх неможливо змусити, але заради спасіння смертельно шкідливо підігравати споживачам
Кажу про це не для того, щоб «морально засудити» їх — адже ніхто з нас не є святим. Говорю, щоби зрозуміти соціальний процес. Ми потребуємо сили авторитетів, які сміливо і розумно можуть розмовляти не лише з пасіонаріями, а й зі споживачами. Зрештою, якщо уявити суспільство, де 100% становлять пасіонарії, — то це суспільство постійного громадянського конфлікту. Для своєї стабільності кожна група потребує конформістів.
Ми ж апелюємо до громадянської позиції, забуваючи, що розмовляємо зі споживачами. Якщо Путін є загрозою втрати їхнього раю, вони просто пожертвують іншими народами, як пішаками. Крім того, є скепсис до еліт — споживачі мають великий скепсис до еліт, бо еліти декларують (ще й далеко не завжди чесно) цінності, свободу, демократію, права людини, екологію тощо. А для споживача це обертається обмеженням споживання. Споживачі не розуміють, що коли відмовитися від цінностей, то дуже швидко прийде крах споживацького раю. Отже, споживач не має цінностей. А довгий горизонт планування випливає з наявності переконань і цінностей: якщо в тебе нема переконань, то кого ти тут любив? Ти дієш ситуативно, кожну окрему секунду, як тварина. На неї нападають — вона втікає, вона може кого-небудь з'їсти, вона доганяє. Тобто тривалий горизонт планування, окрім іншого, є результатом ціннісних установ. А без цього немає ніякого добробуту — і, відповідно, споживання.
— А в наші плинні часи, говорив Зигмунд Бауман, єдиною основою планування є саме базування на спільних цінностях, бо решта — технології, способи досягнення цінностей тощо — мінлива. Невже все так безнадійно? Чи щось може бути тригером, який змінить напрям тенденцій у, зокрема, польському суспільстві?
— Ну, та вже є тригер. Ті самі дрони і те, що українці вчать поляків їх відбивати, — це і є тригером.
Якщо буде подальше силове загострення і поляки чи інші європейські країни будуть змушені якоюсь мірою вступити в цю війну — то Україна, очевидно, буде для них рятівником
— Тобто якщо їх таки втягнуть у війну. Іншого рецепта нема?
— Думаю, бракує розмови по суті, розмови державних мужів, правдивої розмови, розумієш? Всі брешуть. Тобто еліти на сьогоднішній день брешуть, бо вони не вірять своєму народу. Вони думають, що якщо сказати народу, цим споживачам, правду, то ті споживачі їх викинуть. Еліти розмовляють з населенням, як з дітьми, не переобтяжуючи повідомлення правдою. Для цього навіть слово окреме придумали — вони комунікують.
— Бракує Куроня (Яцек Куронь — польський політик і видатний діяч антикомуністичної опозиції, один з авторів стратегії діяльності Солідарності — Ред.).
— Бракує авторитетів, які можуть, вміють говорити твердо, ясно, інколи різко, але завжди емпатично. Їхніх голосів я майже не чую.
— Який психологічний механізм переходу суспільних настроїв від страху до гніву?
— Знаєш, це як в медицині: ліки чи отрута — залежить від концентрації. Помірний страх конвертується в гнів, запороговий навпаки паралізує. Русскі добре знають цей рецепт і намагаються весь час піднімати планку ескалації. Але їхня слабкість в тому, що вони думають, що це єдиний рецепт для їхньої перемоги. Завжди знайдеться хтось, хто зрозуміє гру і буде ескалувати назустріч. Так валяться всі імперії.
Адаптація у новій країні стає справжнім випробуванням для дітей і підлітків, особливо якщо вони приїхали лише з одним з батьків. Мовний бар’єр, втрата друзів і відсутність підтримки дорослих часто змушують дітей замикатися в собі й втрачати мотивацію до навчання. Як допомогти їм адаптуватися, не втратити віру у власні сили й знайти своє місце у чужій країні? Sestry розмовляють про це з педагогинею психолого-педагогічного центру у Познані Валентиною Кушнір.
— До нас на консультацію у психолого-педагогічний центр Микиту (ім'я змінене за етичними причинами — Авт.) направила адміністрація польської школи — через труднощі з навчанням, — розповідає Sestry Валентина Кушнір. — У свої 16 він досі навчається у сьомому класі. Третій рік поспіль. Спочатку це його дратувало. Тепер йому байдуже. До школи ходить неохоче, частіше залишається вдома. Польську мову знає слабо, як і його мама. І мабуть, саме це стало першопричиною всіх труднощів. Разом з цим хлопець має здібності, щоб досягати успіхів.
До Польщі Микита приїхав з мамою у 2023 році. Однак, захворів, і хвороба вимагала тривалого лікування. Лікувати мама возила хлопця до України. Коли Микита повернувся, виявилося, що у школі ніхто не знав, чому його так довго не було. Сам він соромився про це розповідати, а мама не поспішала налагоджувати контакт зі школою. Тож за велику кількість пропусків учителі залишили хлопця на другий рік. Один раз, потім другий. На третій мама просто перевела сина до іншої школи. Дирекція якої зрештою направила Микиту до нас на консультацію, щоб зрозуміти, що з ним не так.
Наталія Жуковська: Що вас найбільше вразило у цій історії?
Валентина Кушнір: Як і в багатьох подібних історіях, головна проблема тут — втрата контакту між мамою і школою. У Польщі мама і Микита вдвох. Жінка дуже багато працює, тож більшість часу хлопець проводить наодинці. Разом з тим мама — попри всі труднощі — має знати, як її дитина почувається в школі, бути в контакті з учителями. Навіть якщо є мовний бар’єр, не треба цього боятися — у більшості шкіл працюють українські вчителі чи асистенти, які готові допомогти. На жаль, мама не знала, як функціонує польська система освіти. Якщо дитина, наприклад, захворіла й довго не відвідувала школу, тут необхідно надати документ, що це сталося з поважної причини — довідку від лікаря чи офіційне підтвердження. А так вчителі не знали причин пропусків і не могли належним чином допомогти хлопцю, надати психолого-педагогічну опіку, яку він потребував.
Я бачу дуже багато різних ситуацій. Кожна історія унікальна, але водночас — типова, бо всі вони про одне: адаптацію.
Ми часто говоримо, що адаптація залежить від індивідуальних особливостей дитини — і це справді так. Але є ще один дуже важливий чинник — дорослий поряд з дитиною, її близьке середовище. Ідеально, коли це родина. Якщо дитина переїхала разом із сім’єю, їй набагато легше адаптуватися, бо зберігається «мікроклімат»: зв’язки з мамою, татом, можливо, бабусею чи дідусем. Середовище змінилося, але внутрішнє коло підтримки залишилося.
Найскладніше тим, хто приїхав лише з мамою. Тут дитина втрачає звичне середовище, а мама — своє життя. Вона часто виснажена і не може дати дитині увагу, тепло, підтримку.
Я питаю матерів: скільки часу проводите разом, коли востаннє читали чи обговорювали фільм? Більшість відповідає: «Ну, у неділю трохи»
А цього часто недостатньо, і дитина може ізолюватися.
— Але чому обирають ізоляцію замість спілкування?
— Є кілька причин. По-перше, особливості самої дитини — надмірна сором’язливість або емоційна вразливість. По-друге, труднощі у навчанні. Якщо дитині воно складно дається, особливо у початковій школі, вона часто починає відчувати себе гіршою. Якщо ж до цього додаються насмішки з боку інших дітей, ситуація стає надто болісною. По-третє — мова. Не всі діти швидко опановують польську. А мова — ключовий фактор. Вона або допомагає дитині інтегруватися, або стає великим бар’єром.
Досліджувала це питання на прикладі дітей, які навчаються у польських школах уже три роки. І бачила абсолютно різні випадки. Один хлопчик, наприклад, настільки добре опанував польську, що навіть виграв літературний конкурс, написавши власний твір. Учителі самі дивувалися, бо, згідно з науковими даними, потрібно близько 6-8 років, щоб дитина опанувала другу мову на рівні носія. Разом з тим є й інші історії, коли діти навіть через три роки життя у Польщі польською ледь говорять. І тут зазвичай виявляються певні дисфункції або особливості розвитку. Такі діти потребують професійної допомоги.
— Що в такому випадку мають робити батьки?
— Не чекати, а діяти. Якщо ви бачите, що дитині важко, вона не справляється з навчанням чи соціалізацією — не варто мовчати. У Польщі у таких випадках школи самі скеровують дітей до психологічно-педагогічної консультації, де фахівці визначають причини труднощів і дають рекомендації вчителям, як краще працювати з дитиною. Але часто буває так, що батьки бояться цього кроку.
Батьки думають: якщо дитину направляють до психолога — значить, з нею «щось не так». Це помилка. Тут, у Польщі, зовсім інша культура ставлення до психологічної допомоги. Якщо дитині складно, це не означає, що вона хвора. Це просто сигнал, що їй потрібна підтримка
У пошуках безпечного простору
— Що найчастіше викликає у дітей стрес після переїзду — мова, школа, втрата друзів, нове середовище?
— Все разом. Бо це — велика травма, пов’язана з втратою: дому, звичного життя, кола друзів, мови. І кожна дитина переживає цю втрату по-своєму, залежно від віку, типу нервової системи, індивідуальних особливостей. Велике значення має також досвід навчання. Якщо дитина ще до війни мала труднощі у школі — наприклад, проблеми з концентрацією, пам’яттю, мовленням, — то у новому середовищі все це проявляється ще гостріше.
Є ще один важливий момент — онлайн-навчання. Під час пандемії, а потім війни, багато дітей два-три роки навчалися дистанційно. І тепер ми бачимо, що частина з них просто не має базових соціальних навичок: не знають, як поводитися в класі, як взаємодіяти з іншими, як просити про допомогу чи висловлювати свою думку. Такі діти мають великі труднощі із соціалізацією.
І саме тут найважливіша роль — підтримка дорослих: учителів, батьків, психологів.
Головне — не лише навчити дитину розмовляти, а й допомогти їй відчути себе прийнятою. Бо без відчуття безпеки і прийняття не буде ні мови, ні навчання, ні розвитку
Я працюю у польській системі освіти вже три роки, і можу сказати, що тут робиться дійсно багато для підтримки таких дітей. Є міжкультурні асистенти, які допомагають учням адаптуватися, налагоджувати контакт, розуміти шкільні правила. Але навіть за наявності такої підтримки дитина має власне рішення — відкриватися чи закриватися. І з цими дітьми потрібно працювати делікатно, поступово залучати їх до групи, створювати безпечний простір.
Валентина Кушнір під час занять з дітьми. Фото: приватний архів
— З якими труднощами до вас найчастіше звертаються діти та їхні батьки?
— Найчастіше звертаються з тим, що дитині важко дається навчання. У школі бачать, що дитина старається, але матеріал засвоює повільно, не встигає. Починаємо розбиратися.
Бо не завжди означає, що дитина «ледача». Оце слово я б взагалі виключила з лексикону
Бо зазвичай дитина не працює не тому, що не хоче, а тому, що їй складно. Потрібні додаткові зусилля, а нам може здатися, що вона нічого не робить.
Інші діти мають труднощі з адаптацією, із соціальними навичками — не вміють взаємодіяти з однолітками, не розуміють, як поводитися у групі. Тобто ми бачимо весь спектр проблем — від навчальних до психологічних і соціальних.
У європейській освіті, зокрема в польській, не женуться лише за кількістю знань, а намагаються пристосувати навчання до дитини, щоб їй було комфортно, щоб вона відчувала себе успішною.
У школах запитують: «Які твої сильні сторони? На що ти можеш спиратися?». А наші діти й їхні батьки не можуть відповісти на це запитання
Дорослі приходять і кажуть: «Ну, він грає в ігри». Але це не про це. Важливо, щоб дитина знала свої внутрішні ресурси — що в неї виходить добре, в чому вона сильна. Це основа здорової самооцінки та успішної адаптації. Дуже важливо розуміти, які сильні сторони має дитина, а які слабкі.
— Що робити, коли вчителі нарікають на відставання класу через українських дітей? Як реагувати батькам?
— Вчителі мають розуміти, що засвоєння двомовності — процес тривалий. Дитині потрібен час, щоб опанувати польську на шкільному рівні. Якщо вчителі бачать, що дитина докладає зусиль, працює, але з якихось причин навчання їй дається складно, то скеровує до психолого-педагогічної порадні, де психологи, педагоги, логопеди визначають причини неуспішності. За потреби рекомендують школі забезпечити дитині психолого-педагогічну опіку через терапевтичні заняття з педагогом, додаткові заняття з проблемних предметів, консультації з психологом, заняття для подолання специфічних труднощів тощо. Школи насправді готові допомагати українським дітям. У тих навчальних закладах, де я працювала, нарікань на дітей не було.
Ба більше, польська система передбачає додаткові заняття з мови — зазвичай 10 годин на тиждень. Проблема іноді в тому, що українські діти не відвідують ці заняття. І тому школи поступово відмовляються від них. У моєму досвіді був випадок, коли батьки українських дітей наполягли на додаткових уроках польської мови, і школа організувала їх два рази на тиждень для конкретного класу. Це дало помітний ефект — діти почали наздоганяти шкільну програму.
Якщо поступають нарікання на ваших дітей, діяти потрібно системно:
1. Перший крок — звернутися до вчителя або класного керівника.
Якщо виникають проблеми в школі, незадоволення навчанням чи поведінкою, потрібно бути в контакті з учителем і обговорювати, як дитина функціонує в класі. Часто батьки не знають, як дитина поводиться в школі, бо вдома вона зовсім інша — наприклад, тиха, зайнята телефоном.
2. Розібратися у причинах і разом розробити план дій.
Вчителі цінують активних батьків. Якщо батьки проявляють ініціативу, цікавляться ситуацією і допомагають вирішувати труднощі, вчителі йдуть назустріч і активно підтримують дитину. Якщо дитина має труднощі з навчанням чи поведінкою, важливо розібратися в причинах разом з учителем. Якщо контакт із вчителем не виходить, можна піднімати питання на рівні директора.
Вразливих дітей часто обирають для булінгу
— Через відставання в навчанні та брак друзів дитина може стати об’єктом булінгу. Як тоді діяти?
Жертвою булінгу може стати будь-хто. Найчастіше — ті, хто відрізняється від більшості — наприклад, інша мова, інший стиль поведінки, інші реакції на події. Наші діти теж підпадають під категорію «інші», а також діти з особливими потребами, вразливі, гіперактивні тощо. Це може трапитися з будь-ким.
Проблема булінгу існує скрізь. Європейські країни працюють над тим, як його попередити й протидіяти. Польща також. Вчителі проходять курси, щоб розпізнавати перші ознаки й реагувати на них.
Що можуть робити батьки? Пояснювати дитині, як себе захистити. На жаль, наші діти часто не вміють цього робити.
Я питаю дітей: «Що будеш робити, якщо тебе образять?». Більшість відповідає: «Проігнорую, нічого не буду робити». Пасивне ставлення до себе — перша ознака вразливості
Треба вчитися захищатися словесно. Відповідь повинна бути чіткою. Якщо дитина не може сама, вона має йти до вчителя. У школі мають бути люди, які можуть її захистити. Важливо реагувати відразу — не ігнорувати.
— А як розпізнати перші ознаки булінгу?
— Перші ознаки — це зміна настрою дитини, уникнення спілкування, небажання розповідати, що відбувається. Якщо група однолітків постійно насміхається з дитини, то вона починає вірити, що проблема в ній.
Був випадок у технікумі: з хлопця насміхалися, обливали з іграшкового пістолету. Вчителька побачила, і всіх, хто насміхався, покарали: підлітки працювали на громадських засадах — мили туалети, робили ремонт. Це навчило їх, що приниження людської гідності неприпустиме.
Якщо дитині важко налагодити контакт з однокласниками й вчителями, вона зрештою не хоче ходити до школи
«Боюсь говорити польською перед класом»
— Як часто школи звертаються до вас за підтримкою?
— Безперервно. Я працюю переважно з дітьми іноземців, серед яких багато українських дітей. У Польщі система дуже добре організована: у кожному районі є психологічно-педагогічна порадня. Проте зараз, через три з половиною роки від початку масового приїзду українців, ми дедалі частіше маємо справу вже не з проблемами адаптації, а з проблемами розвитку, соціалізації — зокрема, труднощами у спілкуванні, ізоляцією та конфліктами з оточенням.
— Які психосоматичні прояви ви помічаєте в українських дітей?
— Болить живіт, загальна слабкість. Але якщо проблема соціальна — через те, що погано налагоджені контакти, то дитина просто не хоче йти до школи. Намагається ізолюватися, усамітнитися, замикається. Для підлітка дуже важливо бути визнаним у групі — це часто значить більше, ніж оцінки.
Бачила хлопчика в третьому класі, який цілий рік ходив у вовняних рукавичках без пальців навіть у спеку — це його спосіб самозахисту. Інший хлопчик у другому класі в складних для нього ситуаціях ховався під столом і плакав, бо не міг пояснити, що йому потрібно. Часто діти носять до школи свої іграшки, щоб почуватися безпечніше.
Кожна дитина реагує по-своєму і в своєму темпі. А ще адаптація залежить від соціального та фінансового статусу родини. Маленькі зарплати у батьків, відсутність свого місця для сну — це дуже впливає на самооцінку. Дитина може соромитися своєї родини або житлових умов, що ускладнює соціалізацію.
— Як вік дитини впливає на адаптацію до життя за кордоном?
— Підлітки адаптуються найважче, бо для них критично важливо соціальне визнання. Дитина може почути насмішку на свою адресу і після цього боятися сказати щось вголос польською мовою.
Багато дітей мені кажуть: «Я боюся говорити перед класом»
Бо вони думають, що щось скажуть не так і з них сміятимуться. Це велике випробування — говорити вголос на весь клас іншою мовою. Тут важливо, як працює класний керівник, чи є опікуни, як організована інтеграція.
— Чи можна створити «відчуття дому» на чужині — і що для цього потрібно?
— Відчуття дому на чужині сильно залежить від дорослого, який поруч. Зазвичай це мама. Якщо вона відкрита, налаштована на адаптацію, а не на «все це колись закінчиться і ми нарешті повернемося», це допомагає дитині відчувати себе вдома. Насправді, потрібно усвідомити, що дім — там, де ти і твої діти. Ми вчимося бути щасливими в тих умовах, де опинилися. Дуже важливо усвідомлювати і показувати вдячність людям, які допомагають. Коли дитина чує вдячність у сім’ї, вона теж вчиться її відчувати. Це формує позитивний наратив і допомагає адаптуватися.
Тут українці лікуються від самотності, спілкуються, вчаться, творять, підтримують одне одного й не дають своїм дітям забути рідну культуру. Тут підприємці сплачують податки в польський бюджет, а відвідувачі донатять на ЗСУ й плетуть на фронт сітки. UA HUB — простір, відомий серед багатьох українців у Польщі.
Керівниця UA HUB Ольга Касьян понад десять років працювала з військовими, правозахисними організаціями й волонтерськими ініціативами, поєднуючи досвід громадських зв'язків, урядових відносин і міжнародних комунікацій. Нині її місія — створити середовище, де українці в Польщі не почуваються ізольованими, а стають частиною сильної, згуртованої спільноти.
Ольга Касьян (в центрі) з відвідувачами концерту японського піаніста Хаято Суміно в UA HUB
Діана Балинська: Як з’явилась і втілилась ідея створення UA HUB у Польщі?
Ольга Касьян: Ще до війни, після народження моєї доньки, я гостро відчула потребу у просторі, де мами могли б працювати чи навчатися, поки діти займаються з педагогами поруч. Так народилася задумка створити в Києві «Мама-хаб» — жіночо-дитячий простір. Тоді реалізувати ідею завадило повномасштабне вторгнення, але сама концепція залишилась і в думках, і на папері.
Коли ми з донькою опинились у Варшаві, я вже мала значний досвід організаційної роботи — волонтерські проєкти, допомога військовим, адвокаційні кампанії. Я бачила, що тут є українці з підприємницьким досвідом, є люди з навичками, які можуть бути корисними громаді. Але кожен робив щось окремо. Мені здалося важливим створити простір, де ми зможемо об’єднатися: бізнеси — щоб розвиватися, а громада — щоб мати місце зустрічей, навчання та взаємопідтримки.
Саме тоді відбулося знайомство з представниками великої міжнародної компанії Meest Group, створеної українською діаспорою в Канаді (засновник — Ростислав Кісіль). Вони купили у Варшаві будівлю під свої потреби, і оскільки радо підтримують діаспорні ініціативи, стали нашими стратегічними партнерами: надали приміщення і здають його резидентам UA HUB зі знижкою. Це ключовий момент, адже без такого кроку створити подібний центр у Варшаві було б практично неможливо.
Сьогодні ми вже розглядаємо можливість створення подібних просторів і в інших містах Польщі, адже часто отримуємо від української спільноти такі пропозиції.
— Хто сьогодні є резидентами UA HUB і які у них можливості?
— Наші резиденти дуже різні: це мовні школи, дитячі гуртки, танцювальні студії, творчі майстерні, спортивні секції, освітні й культурні ініціативи, а також професійні послуги — юристи, медики, майстри з краси тощо. Усього в хабі працює близько 40 резидентів, і вільних приміщень вже немає.
Послуги наших резидентів платні, але їхні ціни залишаються конкурентоспроможними.
До того ж у нас є негласне правило: принаймні раз на тиждень у хабі відбувається якась безкоштовна подія чи ініціатива — майстерклас, воркшоп, лекція чи дитяче заняття
Також до нас приходять жінки, які займаються плетінням маскувальних сіток для ЗСУ — для таких ініціатив оренда в хабі безкоштовна. Таким чином кожен може знайти щось для себе, навіть якщо поки не має можливості витрачати на це гроші.
Плетіння маскувальних сіток, потреба в яких ніколи не закінчується
Усі наші резиденти працюють легально — у них є зареєстрована одноособова господарська діяльність або спілка, вони сплачують податки. Тож вони без проблем користуються соціальними виплатами, наприклад 800+.
Для нас офіційно оформлені документи є дуже важливим моментом, адже більшість резидентів — це жінки, мами, які поєднують роботу та сім’ю і можуть завдяки такій системі впевнено планувати своє життя за кордоном
Взагалі, для підприємців резидентство в UA HUB означає значно більше, ніж просто оренду кімнати. Це доступ до цілого середовища — підтримка, нетворкінг, обмін досвідом, коло потенційних клієнтів і партнерів. Важливо, що кожен резидент робить свій внесок у підтримку української спільноти за кордоном та допомогу тим, хто зараз стоїть на захисті нашої держави.
А для відвідувачів UA HUB це можливість «закрити всі потреби» у межах однієї локації: від занять для дітей та мовних курсів до відпочинку, зустрічей, консультацій юристів і медиків, культурних подій.
Жартуємо, що в нас немає хіба що супермаркету
— У чому відмінність UA HUB від інших проєктів і фундацій для українців?
— По-перше, ми — незалежний проєкт, без грантів і дотацій. Кожен резидент робить свій внесок у розвиток простору.
Це бізнес-модель, а не дотаційна історія
Так ми залишаємося самодостатніми й вільними від сторонніх впливів.
По-друге, ми поєднуємо бізнес і соціальну місію. Тут можна заробляти й водночас допомагати — як у буденних речах, так і в критичних ситуаціях. Наприклад, коли один з наших співгромадян загинув, саме тут швидко зібрали ресурси й допомогу для його сім’ї. Це — про силу горизонтальних зв’язків.
Діти пишуть листи воїнам
— Ваш слоган — «Свій до свого по своє». Що він означає?
— Для нас це гасло не про відгородження від когось, а про взаємну підтримку. Коли людина опиняється в іншій країні, їй особливо важливо мати спільноту, яка допоможе відчути: ти не сам. У нашому випадку це спільнота українців, які зберігають свою ідентичність, мову, культуру, традиції — і водночас відкриті до співпраці й спілкування з поляками й іншими громадами.
Ми дбаємо про те, щоб українці могли залишатися українцями навіть за кордоном. Наприклад, у нас є курси з української мови для дітей, які тут народилися або приїхали зовсім маленькими. Для них це можливість не втратити коріння, не загубити зв’язок з власною культурою. Ми часто наголошуємо: наші діти — це майбутній генофонд, адже зростаючи в Польщі, вони зберігають українську ідентичність.
Інший аспект — взаємна підтримка бізнесів. Українці можуть купувати товари й послуги одне в одного. Таким чином ми тримаємо економічну ланку всередині спільноти й водночас допомагаємо кожному бізнесу розвиватися.
— Ви сказали, що UA HUB відкритий для поляків. Як ви працюєте з українцями в умовах наростаючого негативного ставлення частини польського суспільства?
— Дійсно, ми завжди відкриті для поляків. Ми співпрацюємо з фундаціями, лікарями, вчителями та іншими професійними спільнотами з Польщі. Важливо наголосити: UA HUB — це не «гетто», а простір, який приносить користь усім.
Тут можна знайти українські товари й послуги, відвідати культурні й освітні заходи, познайомитися з українською культурою. Це взаємне збагачення і спосіб будувати горизонтальні зв’язки між українцями й поляками.
Заняття із писанкарства
Щодо негативного ставлення: ми розуміємо, що інколи воно проявляється через емоції, політичну риторику чи непорозуміння. Особисто я сприймаю це спокійно, бо маю багатий досвід роботи в стресових ситуаціях з військовими та волонтерськими організаціями.
Наша стратегія — показувати цінність українців і створювати спільні проєкти. Наприклад, ми плануємо проводити курси першої допомоги польською мовою — зараз ця тема дуже актуальна
Ми живемо у світі, де існують загрози з боку Росії та Білорусі, і це питання безпеки для всієї Європи. Навіть якщо немає прямих зіткнень армій, загроза дронів чи ракет — це терор і це породжує страх, а люди, коли перебувають у страху, стають більш вразливими до маніпуляцій.
Саме тому нам важливо об’єднуватися, ділитися досвідом і підтримувати одне одного. Це стосується не лише культурних і соціальних проєктів, але й навчань, підготовки цивільного населення та, за потреби, навіть військових ініціатив. Польський народ історично вольовий і стійкий, він пережив багато гноблення й випробувань, і це дозволяє будувати партнерство на взаємоповазі й солідарності. Лише разом ми можемо захищати демократичні й гуманістичні цінності, які плекалися десятиліттями, і протистояти будь-яким зовнішнім загрозам.
— Зараз багато говорять про інтеграцію українців у польське суспільство. Як ви це розумієте і що робить UA HUB у цьому напрямку?
— Інтеграцію не варто сприймати як щось примусове, на кшталт «треба змусити людей адаптуватися». Це природний процес проживання в новому середовищі. Навіть якщо в межах однієї країни людина змінює місто — умовно з Донецька переїжджає в Ужгород, — то вона так чи інакше проходить інтеграцію в іншу локальну спільноту, зі своїми традиціями, мовними чи навіть релігійними відмінностями. Так само українці інтегруються у Польщі і, треба сказати, роблять це досить швидко.
Українці — нація, яка легко підхоплює традиції, швидко вчить мову, відкрито взаємодіє. Польща в цьому сенсі є особливо близькою через ментальність і схожість мов. Особисто я польську мову не вчила спеціально, але вже без проблем можу нею спілкуватися у повсякденному житті й по роботі. Це все побутова інтеграція, яка відбувається щодня.
Наші діти — це особлива тема. Вони або народилися тут, або приїхали зовсім маленькими. Вони ходять у польські садки й школи, вчаться польською, переймають традиції. Фактично вони виростають у двох культурах, і це величезний ресурс як для України, так і для Польщі.
Поляки точно не повинні втратити цих дітей, адже навіть якщо вони колись поїдуть з Польщі, то назавжди збережуть мову й розуміння місцевої ментальності. Це майбутні «містки» між нашими країнами
Ми з Одещини — а це далеко від західного кордону. Мій досвід спілкування з поляками до 2022 року був невеликим, але завжди позитивним. Саме на нього я орієнтувала дітей перед їхнім першим днем у новій школі. Сьогодні бачу іншу реальність: сотні українських батьків, відправляючи дітей до польських ліцеїв чи технікумів, у локальних чатах насамперед запитують: «Чи не ображають в цій школі українських дітей?». Під впливом інтернет-історій і розповідей знайомих багато хто ще на старті налаштовує дітей на можливий негатив і оборону.
Булінг — це страх перед чужими
Розмову про булінг у польських школах варто починати з важливої ремарки: ця проблема не обмежується лише польсько-українськими відносинами. Вона є системною та глобальною, адже об'єктами цькування стають і самі польські діти.
Останній звіт Університету SWPS, Фонду UNIQA та команди RESQL показує:
Близько 62% учнів польських шкіл бодай раз стикалися з булінгом
Дослідження, проведене серед 18 950 школярів у 96 навчальних закладах, засвідчило: найпоширенішою формою цькування, якого зазнають польські діти, є образливі жарти (про це сказали 4371 учень). За ними йдуть поширення пліток або неправди (3627) та соціальна ізоляція — виключення з групи (3340).
— Булінг виростає з глибинних людських інстинктів — страху перед тим, що здається незрозумілим, відмінним чи загрозливим, — говорить психологиня Ірина Овчар.
— До мене на консультації приходять діти з Канади, США, Великобританії, Німеччини — країн, які вважаються толерантними до емігрантів. Проте й вони стикаються з булінгом. Коли перед тобою чужинець, це вже створює потенційний конфлікт. Польщі особливо важко, адже вона десятиліттями була моноетнічною країною. І раптом — мільйон людей з іншою мовою, ментальністю та звичками. Це складно навіть для дорослих, що вже казати про дітей.
Ізоляція — теж форма булінгу
Для багатьох українських дітей найбільш болючим виявляється не відкрите приниження, цькування, образи, а саме соціальна ізоляція.
— Ми потрапили в клас, де всі знали одне одного вже сім років, — згадує 16-річна Кароліна.
— Учителі навіть ділили нас на «своїх українців», які жили тут ще до війни, і «нових», що з’явилися посеред року
Я почувалася загубленою, бо погано розуміла мову: іноді приходила з книжками, коли клас кудись їхав на екскурсію без рюкзаків. Це потім довго згадували й сміялися з мене. В Україні ми користувалися телеграмом чи інстаграмом, а тут усі сиділи у Snapchat, про який я тоді навіть не чула.
Подібні ситуації здаються дрібницями, та саме з них виростає почуття ізоляції. Часто батьки, вислуховуючи скарги дітей, не розпізнають в цьому булінг — адже не було ані відвертих образ, ані фізичної агресії. Проте фахівці наголошують: соціальне виключення — це теж насильство, лише замасковане, «у білих рукавичках», тоді як біль від нього може бути не менш відчутним.
Доктор Пйотр Рицельський, психолог Університету SWPS та співавтор системи RESQL, додає:
— У дослідженнях учні часто зізнаються, що вони воліли б краще зазнати фізичного удару, ніж бути виключеними з групи чи класу
Самотність — це завжди сигнал тривоги
Дан Ольвеус, який у 1978 році ввів у науковий обіг поняття «булінг», спочатку вважав, що роль жертви чи агресора визначається індивідуальними особливостями дитини. Однак реальність довела, що на динаміку в класі впливають і зовнішні фактори. Наприклад, у класі моїх дітей швидко утворилися окремі групи: польські діти, українці, які приїхали до війни, та українці, що прибули після 24 лютого. Перші дві — «успішно» булили третю.
Цей поділ свідчить про те, що булінг — це не лише індивідуальна проблема, але й наслідок групових явищ, які можуть виникати через різницю в культурі, досвіді чи навіть через необережні висловлювання дорослих. Дехто з учнів навіть скаржився, що вчителі ділили їх на «хлопчиків, дівчаток і українців», що лише підкреслює проблему стигматизації та ізоляції, яка веде до булінгу.
Батьки у цей час були зосереджені на вирішенні побутових проблем і адаптації в новій країні. Душевних сил, аби підтримати дітей у школі, бракувало.
— Це одна з найбільших помилок, коли батьки віддають дітей у нове середовище й розраховують, що школа з усім впорається, — каже психологиня Ірина Овчар
— Мама, батько чи опікуючий дорослий мають активно включатися в шкільне життя: знайомитися з іншими батьками, налагоджувати контакт з учителями, підтримувати комунікацію. Це сигнал: я дружелюбна, привітна, не створюю загрози, відповідно мої діти вашим — теж.
Чимало українських мам визнають: часто вони замовчували проблеми, аби не здаватися невдячними «отримувачами прихистку». Але мовчання лише погіршує ситуацію.
Фото з приватного архіву авторки
Моя донька й досі вважає навчання у польській початковій школі найгіршим досвідом у своєму 16-річному житті: «Найгірше — сподіватися, що булінг зникне сам, — каже вона. — Я пробувала все: не реагувати, агресувала у відповідь, плакала, але проблема почала вирішуватися, тільки коли втрутилася мама, і вчителька змушена була поговорити з кривдником і його батьками».
— Учитель, особливо класний керівник, має підтримувати учнів і знаходити час не лише для викладання, — нагадує професор Малгожата Войчик у дослідженні «Розірвемо коло насилля». — Тоді його вплив на класний клімат стає значним і позитивним.
Але від поведінки дитини теж дещо залежить
Щоб вийти з ізоляції, покінчити із самотністю потрібна не лише підтримка оточення, а й проактивна позиція самої дитини, каже психологиня Ірина Овчар.
Є діти, які з меншою долею вірогідності страждатимуть від булінгу. Переважно це діти-екстраверти, комунікабельні, відкриті, які мають внутрішні опори й не реагують емоційно на чужі коментарі та зауваження. Найскладніше дітям закритим, інтровертним, емпатичним, чутливим, які мають труднощі з комунікацією та побудовою стосунків.
Ангеліна, 14 років, розповідає: «Діти підходили до мене, здається, їх про це просила вчителька, але через слабке знання мови я соромилась відповідати. Водночас бачила іншу українку, яка володіла мовою ще гірше, ніж я, але мала багато друзів».
Важливо спробувати знайти бодай одну-дві людини, з якими справді цікаво, і будувати дружбу з ними. Це вже суттєво зменшує ризик стати «зручною мішенню» для булінгу.
Варто наголосити, що попри домінування в публічному просторі розмов про випадки булінгу українських дітей, існує безліч інших, менш помітних, але не менш важливих історій.
Є випадки, коли польські однолітки беруть під свою опіку українських школярів: допомагають адаптуватися в новому середовищі, підтримують у навчанні та налагоджують справжні дружні стосунки
«Їдьте додому»
Часто батьки, чиїх дітей ігнорують або ображають, обирають зміну школи чи навіть перехід виключно на українське навчання онлайн. Іноді це дійсно спрацьовує: адже саме дорослі відповідальні за атмосферу в колективі, і у різних середовищах одна й та сама дитина може переживати зовсім інший досвід.
Разом з тим український прапор на аватарці чи синьо-жовта стрічка на грудях учителя не завжди гарантують, що в школі не буде цькування. Відомі випадки, коли українських дітей ображали словами з мовчазної згоди чи невтручання вчителів. 16-річний Миколай розповідає, що в його класі польські діти неодноразово говорили українським: «Путін вас усіх знищить», «Ви тут живете на наші гроші», повторюючі, ймовірно, батьківські фрази. Загострення теми спостерігалося й під час виборчих кампаній, коли навіть нейтральні діти починали повторювати політичні меседжі й транслювати антиукраїнські настрої. Вчитель при цьому мовчав.
Інколи самі вчителі стають причиною булінгу дітей. 15-річна Юля розповідає:
— Ми майже рік вчили Волинську трагедію, і кожного разу, коли вчитель згадував про звірства українців, він дивився на мене — і весь клас разом з ним
Потім після уроку мене називали «бандерівкою», залишали лайливі написи на дошці. Я відчувала ненависть лише через те, що я українка».
Така позиція вчителя чи відсутність реакції з боку педагогів призводить до того, що словесні образи переходять у наступну фазу — фізичні дії: штовхання, удари, приниження. І в цьому випадку лише негайна письмова скарга з боку батьків може змусити школу втрутитися в ситуацію і розрулити її.
Як реагувати на тригерні теми
Минулого року я брала участь у форматі «живої бібліотеки», де була «книгою», яку могли «читати» 13-15-річні польські підлітки. Діти ставили мені прямі, часом незручні запитання — і їхня відвертість підтверджувала мої спостереження щодо причин булінгу на національному підґрунті. «Українці здаються нам дивними», «Вони не йшли на контакт», «Вони трималися осторонь», — казали вони. А далі сипалися питання:
«Чому українці в Польщі, а не захищають свій край?», «Чи правда, що українці не працюють, а живуть лише на соціальні виплати?», «Чи дійсно українські жінки хочуть відбирати чоловіків у польок?», «Чому в Україні героїзують сили, які нищили поляків на Волині?», «Навіщо війна, якщо українці та росіяни — “один народ”, бо вони говорять однією мовою?», «Чи знаєте ви особисто тих, хто загинув на війні?», «А може, Путін справді хотів “врятувати Україну” від Європи, яка диктує Польщі свої вимоги?»…
Часто діти просто не володіють необхідною інформацією. Ірина Овчар радить орієнтуватися на контекст: якщо є шанс на діалог — варто спробувати пояснити, але без емоцій. Власне, що я і зробила, оскільки такий формат передбачала наша зустріч.
Якщо ж співрозмовник налаштований агресивно, використовує ці фрази для систематичного булінгу, краще уникати конфлікту і звертатися по допомогу до вчителів і батьків.
Дуже важливо не дати агресору бажаного — сліз, страху чи гніву
Ірина Овчар наводить приклад з англійської школи, в якій зараз працює. Там українську дівчинку цькували саме через війну аналогічними фразами. Мама дитини запропонувала зняти фільм, у якому українські школярі розповіли свої історії — з довоєнними фотографіями та відео, спогадами про евакуацію, бомбардування, втрати та адаптацію в новій країні.
Перегляд цього фільму став моментом переосмислення для всієї школи. Після нього не було жодного випадку булінгу на національному підґрунті.
Психологиня Тася Осадча радить:
— Треба оцінити власний стан, чи є аргументи, сили, бажання щось пояснювати. Якщо їх немає, то треба уникати таких розмов. Якщо сили й бажання є, то треба заздалегідь підготувати аргументи на поширені образливі фрази. Політкоректні, але з правильними меседжами на поширені питання, які розповсюджує проросійська пропаганда.
Важливо, що образливі фрази будуються таким чином, щоб розвести людину на емоції.
Багато хто, почувши ці несправедливі фрази, починає злитися, нервуватися, агресувати у відповідь. Саме цього й добивається пропаганда — показати українців як дикунів, неадекватів, емоційно нестабільних, агресивних
Тому, вступаючи в діалоги, найголовніше тримати себе в руках. Якщо дитина не бачить такої можливості для себе, краще уникати цієї розмови взагалі.
Пропаганда формує переконання, які важко зруйнувати аргументами розуму. Але коли людина сама стикається з реальністю, яка суперечить нав’язаним стереотипам, з’являється шанс спростувати ці стереотипи й змінити її думку.
Механізм булінгу всюди однаковий
Булінг — це не стільки про причину, скільки про механізм приниження та підпорядкування іншої людини. Причини можуть бути будь-які: зовнішність, акцент, соціальний статус, стать, національність, успішність чи навіть просто небажання «бути як усі». Але по суті булінг завжди базується на бажанні створити ієрархію (сильніший — слабший), зробити з жертви «іншого», відмінного від групи, задовольнити потребу агресора в домінуванні або вирішити власні проблеми.
— І тут не важливо, за що дитина піддається булінгу, — каже Тася Осадча. — Чи за те, що вона з України, чи через криві зуби, чи через дешевий чи нечистий одяг, зайву\недостатню вагу, різницю у зрості.
Реагувати на такі випадки у шкільному середовищі мають відповідно до розроблених протоколів з протидії булінгу без огляду на причину. Для того, щоб школа могла їх запустити, батьки чи діти мають повідомити про епізоди булінгу, а не замовчувати їх.
За протоколами, працювати необхідно з усіма учасниками процесу — нападником, жертвою, свідками
Адже булінг руйнує людяність, посилює агресію в спільноті, а це може вдарити зрештою і по решті дітей — як українських, так і польських.
Тому польська школа теж має бути зацікавлена у подоланні проблеми. Говорити про булінг треба не з позиції національного чи політичного питання, а як про факт цькування однієї дитини іншою (іншими).
— Єдине, що варто врахувати, антибулінгові протоколи запускають люди, — наголошує Осадча, — і тут часто вступає в гру людський фактор. Чи хоче директор цим займатися, чи хочуть включатися педагоги. І тут є як кейси успішні, так і ні, зокрема й тому, що педагог теж може піддаватися впливу пропаганди й тиску суспільства.
У таких випадках потрібно залучати кураторів школи, поліцію та інші органи, які можуть вплинути на ситуацію.
Що реально допомагає вийти із ситуації булінгу?
— Початкову школу я ледь «дожила», — згадує моя донька те, як в її випадку все зрештою закінчилося. — Після розмови з вчителькою кривдник перестав активно мене ображати, однак, соціальну ізоляцію я так і не змогла подолати.
І тільки вже у старшій школі нарешті пощастило: з перших днів донька, яка вже добре оволоділа польською мовою, подружилася з кількома дівчатами-польками, які не мали упереджень щодо українців. З першого дня нового року донька намагалась бути з усіма привітною, брала участь у спільних заходах, волонтерських проєктах, соціальних кампаніях, спортивних змаганнях.
Подібні поради дають й інші підлітки: не чекати, поки перший крок зроблять «господарі середовища». Спільні точки дотику варто шукати у спорті, музиці, волонтерстві чи хобі. Знайти собі одного-двох друзів, які зроблять перебування в школі приємним та емоційно безпечним.
Фотографії: Shutterstock
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у межах програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
.JPG)
.JPG)
