Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Ми з Одещини — а це далеко від західного кордону. Мій досвід спілкування з поляками до 2022 року був невеликим, але завжди позитивним. Саме на нього я орієнтувала дітей перед їхнім першим днем у новій школі. Сьогодні бачу іншу реальність: сотні українських батьків, відправляючи дітей до польських ліцеїв чи технікумів, у локальних чатах насамперед запитують: «Чи не ображають в цій школі українських дітей?». Під впливом інтернет-історій і розповідей знайомих багато хто ще на старті налаштовує дітей на можливий негатив і оборону.
Булінг — це страх перед чужими
Розмову про булінг у польських школах варто починати з важливої ремарки: ця проблема не обмежується лише польсько-українськими відносинами. Вона є системною та глобальною, адже об'єктами цькування стають і самі польські діти.
Останній звіт Університету SWPS, Фонду UNIQA та команди RESQL показує:
Близько 62% учнів польських шкіл бодай раз стикалися з булінгом
Дослідження, проведене серед 18 950 школярів у 96 навчальних закладах, засвідчило: найпоширенішою формою цькування, якого зазнають польські діти, є образливі жарти (про це сказали 4371 учень). За ними йдуть поширення пліток або неправди (3627) та соціальна ізоляція — виключення з групи (3340).
— Булінг виростає з глибинних людських інстинктів — страху перед тим, що здається незрозумілим, відмінним чи загрозливим, — говорить психологиня Ірина Овчар.
— До мене на консультації приходять діти з Канади, США, Великобританії, Німеччини — країн, які вважаються толерантними до емігрантів. Проте й вони стикаються з булінгом. Коли перед тобою чужинець, це вже створює потенційний конфлікт. Польщі особливо важко, адже вона десятиліттями була моноетнічною країною. І раптом — мільйон людей з іншою мовою, ментальністю та звичками. Це складно навіть для дорослих, що вже казати про дітей.
Ізоляція — теж форма булінгу
Для багатьох українських дітей найбільш болючим виявляється не відкрите приниження, цькування, образи, а саме соціальна ізоляція.
— Ми потрапили в клас, де всі знали одне одного вже сім років, — згадує 16-річна Кароліна.
— Учителі навіть ділили нас на «своїх українців», які жили тут ще до війни, і «нових», що з’явилися посеред року
Я почувалася загубленою, бо погано розуміла мову: іноді приходила з книжками, коли клас кудись їхав на екскурсію без рюкзаків. Це потім довго згадували й сміялися з мене. В Україні ми користувалися телеграмом чи інстаграмом, а тут усі сиділи у Snapchat, про який я тоді навіть не чула.
Подібні ситуації здаються дрібницями, та саме з них виростає почуття ізоляції. Часто батьки, вислуховуючи скарги дітей, не розпізнають в цьому булінг — адже не було ані відвертих образ, ані фізичної агресії. Проте фахівці наголошують: соціальне виключення — це теж насильство, лише замасковане, «у білих рукавичках», тоді як біль від нього може бути не менш відчутним.
Доктор Пйотр Рицельський, психолог Університету SWPS та співавтор системи RESQL, додає:
— У дослідженнях учні часто зізнаються, що вони воліли б краще зазнати фізичного удару, ніж бути виключеними з групи чи класу
Самотність — це завжди сигнал тривоги
Дан Ольвеус, який у 1978 році ввів у науковий обіг поняття «булінг», спочатку вважав, що роль жертви чи агресора визначається індивідуальними особливостями дитини. Однак реальність довела, що на динаміку в класі впливають і зовнішні фактори. Наприклад, у класі моїх дітей швидко утворилися окремі групи: польські діти, українці, які приїхали до війни, та українці, що прибули після 24 лютого. Перші дві — «успішно» булили третю.
Цей поділ свідчить про те, що булінг — це не лише індивідуальна проблема, але й наслідок групових явищ, які можуть виникати через різницю в культурі, досвіді чи навіть через необережні висловлювання дорослих. Дехто з учнів навіть скаржився, що вчителі ділили їх на «хлопчиків, дівчаток і українців», що лише підкреслює проблему стигматизації та ізоляції, яка веде до булінгу.
Батьки у цей час були зосереджені на вирішенні побутових проблем і адаптації в новій країні. Душевних сил, аби підтримати дітей у школі, бракувало.
— Це одна з найбільших помилок, коли батьки віддають дітей у нове середовище й розраховують, що школа з усім впорається, — каже психологиня Ірина Овчар
— Мама, батько чи опікуючий дорослий мають активно включатися в шкільне життя: знайомитися з іншими батьками, налагоджувати контакт з учителями, підтримувати комунікацію. Це сигнал: я дружелюбна, привітна, не створюю загрози, відповідно мої діти вашим — теж.
Чимало українських мам визнають: часто вони замовчували проблеми, аби не здаватися невдячними «отримувачами прихистку». Але мовчання лише погіршує ситуацію.
Моя донька й досі вважає навчання у польській початковій школі найгіршим досвідом у своєму 16-річному житті: «Найгірше — сподіватися, що булінг зникне сам, — каже вона. — Я пробувала все: не реагувати, агресувала у відповідь, плакала, але проблема почала вирішуватися, тільки коли втрутилася мама, і вчителька змушена була поговорити з кривдником і його батьками».
— Учитель, особливо класний керівник, має підтримувати учнів і знаходити час не лише для викладання, — нагадує професор Малгожата Войчик у дослідженні «Розірвемо коло насилля». — Тоді його вплив на класний клімат стає значним і позитивним.
Але від поведінки дитини теж дещо залежить
Щоб вийти з ізоляції, покінчити із самотністю потрібна не лише підтримка оточення, а й проактивна позиція самої дитини, каже психологиня Ірина Овчар.
Є діти, які з меншою долею вірогідності страждатимуть від булінгу. Переважно це діти-екстраверти, комунікабельні, відкриті, які мають внутрішні опори й не реагують емоційно на чужі коментарі та зауваження. Найскладніше дітям закритим, інтровертним, емпатичним, чутливим, які мають труднощі з комунікацією та побудовою стосунків.
Ангеліна, 14 років, розповідає: «Діти підходили до мене, здається, їх про це просила вчителька, але через слабке знання мови я соромилась відповідати. Водночас бачила іншу українку, яка володіла мовою ще гірше, ніж я, але мала багато друзів».
Важливо спробувати знайти бодай одну-дві людини, з якими справді цікаво, і будувати дружбу з ними. Це вже суттєво зменшує ризик стати «зручною мішенню» для булінгу.
Варто наголосити, що попри домінування в публічному просторі розмов про випадки булінгу українських дітей, існує безліч інших, менш помітних, але не менш важливих історій.
Є випадки, коли польські однолітки беруть під свою опіку українських школярів: допомагають адаптуватися в новому середовищі, підтримують у навчанні та налагоджують справжні дружні стосунки
«Їдьте додому»
Часто батьки, чиїх дітей ігнорують або ображають, обирають зміну школи чи навіть перехід виключно на українське навчання онлайн. Іноді це дійсно спрацьовує: адже саме дорослі відповідальні за атмосферу в колективі, і у різних середовищах одна й та сама дитина може переживати зовсім інший досвід.
Разом з тим український прапор на аватарці чи синьо-жовта стрічка на грудях учителя не завжди гарантують, що в школі не буде цькування. Відомі випадки, коли українських дітей ображали словами з мовчазної згоди чи невтручання вчителів. 16-річний Миколай розповідає, що в його класі польські діти неодноразово говорили українським: «Путін вас усіх знищить», «Ви тут живете на наші гроші», повторюючі, ймовірно, батьківські фрази. Загострення теми спостерігалося й під час виборчих кампаній, коли навіть нейтральні діти починали повторювати політичні меседжі й транслювати антиукраїнські настрої. Вчитель при цьому мовчав.
Інколи самі вчителі стають причиною булінгу дітей. 15-річна Юля розповідає:
— Ми майже рік вчили Волинську трагедію, і кожного разу, коли вчитель згадував про звірства українців, він дивився на мене — і весь клас разом з ним
Потім після уроку мене називали «бандерівкою», залишали лайливі написи на дошці. Я відчувала ненависть лише через те, що я українка».
Така позиція вчителя чи відсутність реакції з боку педагогів призводить до того, що словесні образи переходять у наступну фазу — фізичні дії: штовхання, удари, приниження. І в цьому випадку лише негайна письмова скарга з боку батьків може змусити школу втрутитися в ситуацію і розрулити її.
Як реагувати на тригерні теми
Минулого року я брала участь у форматі «живої бібліотеки», де була «книгою», яку могли «читати» 13-15-річні польські підлітки. Діти ставили мені прямі, часом незручні запитання — і їхня відвертість підтверджувала мої спостереження щодо причин булінгу на національному підґрунті. «Українці здаються нам дивними», «Вони не йшли на контакт», «Вони трималися осторонь», — казали вони. А далі сипалися питання:
«Чому українці в Польщі, а не захищають свій край?», «Чи правда, що українці не працюють, а живуть лише на соціальні виплати?», «Чи дійсно українські жінки хочуть відбирати чоловіків у польок?», «Чому в Україні героїзують сили, які нищили поляків на Волині?», «Навіщо війна, якщо українці та росіяни — “один народ”, бо вони говорять однією мовою?», «Чи знаєте ви особисто тих, хто загинув на війні?», «А може, Путін справді хотів “врятувати Україну” від Європи, яка диктує Польщі свої вимоги?»…
Часто діти просто не володіють необхідною інформацією. Ірина Овчар радить орієнтуватися на контекст: якщо є шанс на діалог — варто спробувати пояснити, але без емоцій. Власне, що я і зробила, оскільки такий формат передбачала наша зустріч.
Якщо ж співрозмовник налаштований агресивно, використовує ці фрази для систематичного булінгу, краще уникати конфлікту і звертатися по допомогу до вчителів і батьків.
Дуже важливо не дати агресору бажаного — сліз, страху чи гніву
Ірина Овчар наводить приклад з англійської школи, в якій зараз працює. Там українську дівчинку цькували саме через війну аналогічними фразами. Мама дитини запропонувала зняти фільм, у якому українські школярі розповіли свої історії — з довоєнними фотографіями та відео, спогадами про евакуацію, бомбардування, втрати та адаптацію в новій країні.
Перегляд цього фільму став моментом переосмислення для всієї школи. Після нього не було жодного випадку булінгу на національному підґрунті.
Психологиня Тася Осадча радить:
— Треба оцінити власний стан, чи є аргументи, сили, бажання щось пояснювати. Якщо їх немає, то треба уникати таких розмов. Якщо сили й бажання є, то треба заздалегідь підготувати аргументи на поширені образливі фрази. Політкоректні, але з правильними меседжами на поширені питання, які розповсюджує проросійська пропаганда.
Важливо, що образливі фрази будуються таким чином, щоб розвести людину на емоції.
Багато хто, почувши ці несправедливі фрази, починає злитися, нервуватися, агресувати у відповідь. Саме цього й добивається пропаганда — показати українців як дикунів, неадекватів, емоційно нестабільних, агресивних
Тому, вступаючи в діалоги, найголовніше тримати себе в руках. Якщо дитина не бачить такої можливості для себе, краще уникати цієї розмови взагалі.
Пропаганда формує переконання, які важко зруйнувати аргументами розуму. Але коли людина сама стикається з реальністю, яка суперечить нав’язаним стереотипам, з’являється шанс спростувати ці стереотипи й змінити її думку.
Механізм булінгу всюди однаковий
Булінг — це не стільки про причину, скільки про механізм приниження та підпорядкування іншої людини. Причини можуть бути будь-які: зовнішність, акцент, соціальний статус, стать, національність, успішність чи навіть просто небажання «бути як усі». Але по суті булінг завжди базується на бажанні створити ієрархію (сильніший — слабший), зробити з жертви «іншого», відмінного від групи, задовольнити потребу агресора в домінуванні або вирішити власні проблеми.
— І тут не важливо, за що дитина піддається булінгу, — каже Тася Осадча. — Чи за те, що вона з України, чи через криві зуби, чи через дешевий чи нечистий одяг, зайву\недостатню вагу, різницю у зрості.
Реагувати на такі випадки у шкільному середовищі мають відповідно до розроблених протоколів з протидії булінгу без огляду на причину. Для того, щоб школа могла їх запустити, батьки чи діти мають повідомити про епізоди булінгу, а не замовчувати їх.
За протоколами, працювати необхідно з усіма учасниками процесу — нападником, жертвою, свідками
Адже булінг руйнує людяність, посилює агресію в спільноті, а це може вдарити зрештою і по решті дітей — як українських, так і польських.
Тому польська школа теж має бути зацікавлена у подоланні проблеми. Говорити про булінг треба не з позиції національного чи політичного питання, а як про факт цькування однієї дитини іншою (іншими).
— Єдине, що варто врахувати, антибулінгові протоколи запускають люди, — наголошує Осадча, — і тут часто вступає в гру людський фактор. Чи хоче директор цим займатися, чи хочуть включатися педагоги. І тут є як кейси успішні, так і ні, зокрема й тому, що педагог теж може піддаватися впливу пропаганди й тиску суспільства.
У таких випадках потрібно залучати кураторів школи, поліцію та інші органи, які можуть вплинути на ситуацію.
Що реально допомагає вийти із ситуації булінгу?
— Початкову школу я ледь «дожила», — згадує моя донька те, як в її випадку все зрештою закінчилося. — Після розмови з вчителькою кривдник перестав активно мене ображати, однак, соціальну ізоляцію я так і не змогла подолати.
І тільки вже у старшій школі нарешті пощастило: з перших днів донька, яка вже добре оволоділа польською мовою, подружилася з кількома дівчатами-польками, які не мали упереджень щодо українців. З першого дня нового року донька намагалась бути з усіма привітною, брала участь у спільних заходах, волонтерських проєктах, соціальних кампаніях, спортивних змаганнях.
Подібні поради дають й інші підлітки: не чекати, поки перший крок зроблять «господарі середовища». Спільні точки дотику варто шукати у спорті, музиці, волонтерстві чи хобі. Знайти собі одного-двох друзів, які зроблять перебування в школі приємним та емоційно безпечним.
Фотографії: Shutterstock
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у межах програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Редакторка та журналістка, авторка текстів про місцеве самоврядування, екологію, людські історії, амбасадорка журналістики рішення, пояснювальної журналістики та соціальних кампаній у ЗМІ. У 2006 році створила міську комунальну газету «Вісті Біляївки». Видання успішно пройшло роздержавлення у 2017 році, перетворившись у інформаційну агенцію з двома сайтами Біляївка.City та Open.Дністер, великою кількістю офлайнових проєктів та соціальних кампаній. Сайт Біляївка.City пише про громаду у 20 тисяч мешканців, але має мільйонні перегляди та близько 200 тисяч щомісячних читачів. Працювала в проєктах ЮНІСЕФ, НСЖУ, Internews Ukraine, Internews.Network, Волинського пресклубу, Українського кризового медіацентру, Media Development Foundation, Deutsche Welle Akademie, була тренеркою з медіаменеджменту для проєктів Львівського медіафоруму. Від початку повномасштабної війни живе і працює у Катовіцах, у виданні Gazeta Wyborcza.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
