Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
<frame>Менше половини українських школярів, які через війну живуть зараз у Польщі, відвідують польські школи. Але незабаром всі діти мусять піти до них, щоб не мати прогалин у навчальній програмі та інтегруватися в польське суспільство. Для багатьох українських дітей це означає неабиякий стрес, адже чимало з них недостатньо знають польську, мають психологічні травми й іноді зазнають булінгу. Редакція Sestry.eu знає, що це одна з найважливіших проблем біженців. Тому ми починаємо цикл «Школа без дому», в якому описуємо те, що турбує наших дітей, шукаємо хороших прикладів для наслідування, спілкуємося з психологами, вчителями та чиновниками. Тож якщо ви мати, вчителька, волонтер, психолог, чиновник — пишіть нам на redakcja@sestry.eu. Ми тут — для вас.<frame>
Малгожата Пілецька — докторка педагогічних наук, академічна викладачка, професорка Академії ATENEUM у Ґданську, педагогиня-методистка. У своїй науковій роботі займається педагогікою раннього дитинства, дошкільною ранньою мовною освітою, дитячою літературою, загальною дидактикою.
У вашій академічній роботі ви маєте справу з мовою. У контексті дітей з України це здається мені особливо важливим у ситуації, в якій вони опинилися в Польщі. Чим для них є мова? Чому для них так важливо мати можливість вільно користуватись рідною мовою?
Мова — це фундаментальний інструмент для спілкування зі світом, для самовираження, для побудови стосунків з іншими. Особливо ця перша мова, рідна мова, є найбезпечнішим інструментом для розвитку, для входження в структуру світу, реальності в цілому. Зауважимо, що дитина вчиться рідної мови роками, спочатку простому спілкуванню, самовираженню, а потім граматиці, правопису. Це тривалий процес. Повне оволодіння дитиною польською мовою — якщо ми говоримо про польську мову, яку вивчають ті українські діти, які приїхали сюди через війну, — польськими дітьми відбувається в підлітковому віці, тому не можна очікувати, що діти, які її тільки вивчають, будуть розмовляти виключно нею.
Однак у школах трапляються випадки, зовсім не поодинокі, коли українським дітям забороняють спілкуватися між собою українською мовою. Що відбувається з дитиною в такій ситуації?
Діти, які приїхали сюди, відчули на собі реальність війни. Вони залишили свої домівки, друзів, школу, родину. Мова — це їхній дім, де вони почуваються в безпеці, тому забороняти їм — неофіційно, звісно — розмовляти рідною мовою — це чистісіньке насильство і порушення прав дитини. Чомусь декому здається, що безпека — це коли не падають бомби. Можна говорити про різні ступені цього відчуття безпеки, це також усвідомлення того, що мене приймають таким, яким я є, і що оточуючі ставляться до мене доброзичливо. Позбавлення дитини можливості спілкуватися рідною мовою з однолітками одночасно позбавляє її можливості самовиражатися, спілкуватися.
Подумаймо про це: очевидно, що дитина, яка опинилася в чужому місці, буде шукати людину, яка чимось схожа на неї.
Спільна мова — це очевидний вибір, тому що їм легше йти на контакт. Для формування почуття безпеки дуже важлива свобода спілкування
Якщо дитина відчуває себе в безпеці в якійсь ситуації і довіряє стороннім людям, у неї також є відчуття власної гідності, впевненості, вона буде робити ці спроби спілкуватися. Тут треба бути дуже чутливим.
Саме так, здається, що цієї чутливості трохи бракує, тому що польська школа робить ставку на коректність.
Це дуже важливе питання, тому що дійсно в школі, в польській освіті загалом, дуже сильний акцент на первинності мовної правильності. І дуже часто можна почути такі настанови від педагогів, від вчителів: «скажи це повним реченням», «скажи це ще раз», «скажи це правильно». Це треба перефразувати: не «скажи правильно», а «скажи ефективно». Це особливо важливо для дітей, для яких польська мова не є рідною. Змушувати їх говорити правильно або не говорити взагалі — це гнітюче і контрпродуктивно. Ми просто хочемо, щоб діти говорили взагалі: спілкувалися так, щоб ми могли їх розуміти, з'ясувати, що вони мають на увазі, які їхні потреби.
Комунікувати можна не тільки вербально.
Саме так! Ось чому я говорю про необхідність бути чутливими до дітей, адже вони також говорять жестами, малюнками, дотиками, рухами, мімікою. Я думаю, що відповідь полягає в тому, щоб змістити акценти комунікації в освіті від лінгвістичної коректності, використання польської мови, яка є іноземною для цих дітей, до ініціювання різних типів комунікації, підтримуючого, мультимодального, мультисенсорного спілкування. Завдяки цьому українські діти, які приходять до нас, не матимуть жодних проблем з польською мовою, почуватимуться впевнено, адже вони знають ту саму «мову», що й інші діти, можуть робити те саме, що й вони.
Малювати, танцювати, плескати, сміятися. І вони почуватимуться впевнено і безпечно, коли зможуть самовиражатися таким чином
Альтернативою є створення атмосфери страху: або висловлюйся правильно, або сиди тихо. Таким чином ми підштовхуємо цих дітей до культури мовчання. І пам'ятаймо, що чим більший примус, тим більший опір.
Не примушувати, а заохочувати?
Абсолютно так. Стимулювати дітей до самовираження, для чого у нас є багато різних інструментів.
Наприклад?
У нас є всілякі такі заняття, спрямовані на полісенсорність, на дотик, на смак, на нюх. У нас є чудові дитячі книжки, до речі, один із предметів, який я викладаю, — це дитяча література. Є чудові книжки, які дозволяють доторкнутися, відкрити щось, поворушити, запросити до руху, запросити до співу, запросити до декламації, до плескання в долоні. Це перший крок до вивчення себе. І не граматичних правил, і не якихось одразу складних, важких текстів.
Однак я уявляю, що для такої вчительки або вчителя з маленького села, в маленькій школі, яку після вторгнення почали відвідувати діти з України, ймовірно, пригнічені ситуацією, непідготовлені, без інституційної підтримки, це може бути не так очевидно. З одного боку, він або вона має дотримуватися основної навчальної програми, поспішати з програмою, дбати про те, щоб діти йшли далі у своїй освіті. Всі діти. Це складне завдання.
Вчителі залишилися наодинці. Вони опинилися в ситуації, до якої їх ніхто не готував — з одного боку, свій клас, який треба вести і готувати, з іншого — нові учні, з іншої країни, в жахливо складній ситуації. Він хоче, щоб усі почувалися комфортно, безпечно, але не знає, як це зробити. І він несе відповідальність за результати.
Як ми можемо підтримати таких вчителів?
Перш ніж говорити про можливі рішення, дозвольте мені розповісти вам анекдот. У групу дитячого садка прийшла чотирирічна дитина, фактично з фронту. Вона приїхала з розбомбленого міста в дитячий садок у Польщі. Вихователька хотіла запросити її до спортивних занять, допомогти одягнутися. Вона сказала йому: «Руки вгору».
Це був настільки травматичний досвід для дитини, що його не могли заспокоїти кілька годин. Жахливо, чи не так? І все ж ця вчителька не мала на увазі нічого поганого, вона просто не продумала свої абсолютно нейтральні слова. Почуття самотності вчителя — це те, з чим ми, освітяни, маємо справу, це почалося не з приїздом з України, а триває вже багато років. Присутність дітей-біженців лише загострила цю проблему.
Тож які рішення ви пропонуєте?
Я великий такий ентузіаст ідеї проводити супервізії вчителів замість того, щоб їх оцінювати, атестувати і контролювати. Супервізії, яка насправді є стандартом у всіх професіях, де люди працюють з іншими людьми: психологи, терапевти, тренери. У нас же переважає таке мислення: «Якщо ти не справляєшся, зміни роботу. Ти явно не справляєшся».
Нам потрібно це змінити. Я хотіла би пояснити, що освітня програма і навчальна програма — це дві різні речі
Вчителі думають, що вони повинні слідувати освітній програмі, яку їм хтось нав'язує, що це і є базовий навчальний план. Однак базовий навчальний план — це щось набагато більш загальне, це лише своєрідний план змісту, який має бути реалізований в даному році, в даній групі. З іншого боку, програма може і повинна нести на собі відбиток авторської програми. Це означає, що спосіб, у який ми реалізуємо вимоги, що містяться в базовій навчальній програмі, значною мірою залежить від учителя.
У школах можна працювати з методом навчального проекту, який, безумовно, є саме таким методом, в якому дитина є активною. Давайте використовувати такі активізуючі методи, адже це неправда, що всі вчителі повинні працювати абсолютно однаковими методами для досягнення абсолютно однакової мети.
Можна навести приклади?
Це, наприклад, організація зустрічей з експертами, виїздів на природу, відвідування культурних закладів, майстер-класів не як релаксації, а як освітніх можливостей, під час яких учні часто проявляють ініціативу і мають можливість самостійно користуватися доступними їм джерелами. Це використання дитячих книжок, інтернет-джерел, опора на навчальні відео. Дуже важливо, щоб дитину не «вчили», а вона вчилася, щоб вона активно здобувала навички і знання, щоб потім мала можливість активно їх конструювати. Щоб вона була не просто реципієнтом, завданням якого є переробляти і відтворювати, а співтворцем. І найголовніше: освіта — це не короткострокове рішення, а довгостроковий проєкт. Нам потрібно почати думати про неї саме так.
Чи перекладається це на ситуацію українських дітей, які перебувають у польських школах?
Звичайно, так. Я думаю, що ми не вживаємо різних заходів для українських дітей, тому що вважаємо, що їхня присутність тут — це тимчасова ситуація. Тому багато хто може думати: «Я не піду на курси», «не буду вчитися», «вдосконалювати свої навички, здобувати нові», «нічого не буду змінювати», тому що, врешті-решт, ці діти поїдуть через деякий час. Адже війна закінчиться. Таке мислення веде в нікуди, ще й тому, що Польща ніколи не була, не є і не буде культурно і мовно однорідною. Ситуація у світі напружена, і цілком реально, що люди з інших країн будуть приїжджати до нас ще багато років. І це те, до чого ми маємо бути готовими. І саме тому нам потрібно думати про освіту як про проєкт на довгострокову перспективу, а не як про щось ситуативне, моментальне.
Переклад: Анастасія Канарська
Журналістка, редакторка, письменниця. Публікувалася у таких виданнях «Wysokie Obcasy», «Przegląd», «Polska The Times», OKO.press. У своїй журналістській роботі висвітлює права жінок у політичному та соціальному контексті, пише про системне витіснення жінок за межі суспільного життя. Авторка книг «Poddaję się. Reportaże o polskich muzułmankach» та «Znikając. Reportaże o polskich matkach».
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
