"Нова пошта" у Польщі

<span style="display: block;  margin-top: 1rem;  margin-bottom: 1rem;  padding: 1rem;  background-color: rgb(234, 234, 234);">«Разом краще» — це цикл про те, як поляки й українці щодня створюють нову спільноту — на роботі, у сусідстві, культурі та суспільному житті. Ми прагнемо вийти за межі стереотипів і боротися з дезінформацією. Показати, як солідарність, співпраця і взаємна довіра формують соціальну стійкість. Що сила держави починається з людей, які знають, що можуть розраховувати одне на одного. Цикл створено у співпраці зі стратегічним партнером — Фондом PZU.

Понад 253 тисячі українських учнів навчаються в польських школах. Водночас системою освіти Польщі поширюється кризовий дефіцит кадрів: у 2025 році незакритими лишаються понад 20 тисяч вакансій вчителів у школах, і цей показник подвоївся за останні кілька років. Найгостріша потреба — у фахівцях з математики, фізики, інформатики й іноземних мов.

Українські педагоги з їхнім досвідом і високою мотивацією стають надзвичайно затребуваними. Проте шлях до повноцінного працевлаштування залишається непростим. Головною формальною перешкодою є дорога й тривала нострифікація українського диплома. Наприклад, за даними Польського центру міжнародної допомоги (PCPM), у 2024 році в межах програми підтримки лише 130 українських педагогів змогли поповнити викладацький склад, маючи офіційно визнані документи.

Історії тих, хто зумів подолати бар'єри, підтвердити свою кваліфікацію і знайти роботу, яскраво демонструють: попит великий, але ціна інтеграції висока.

«Я обнулилась і знову вдихнула на повні груди»

Тетяна Бірюкова 30 років викладала математику в херсонській школі. Мала вищу категорію, нагороди, визнання. 24 лютого 2022 року мало стати для Тетяни особливим днем — вона збиралася захищати магістерську роботу. Замість цього почалася війна. Херсон відразу опинився під ударом.

Найстрашнішим випробуванням стала окупація. Батьки відмовилися вести дітей до шкіл, тому працювали дистанційно. Тетяна проводила уроки онлайн. Каже, що навчання було схоже на жахливий фільм:

«Проводиш урок і чуєш від своєї учениці: "Я біжу в підвал, у нас танки". Або від учня: "Я сиджу в шафі. Внизу кадирівці виводять маму з татом. Нас знайшли..." І тільки згодом дзвонить мама і заспокоює, що їм вдалося звільнитися і виїхати з міста»

Окупанти приходили додому, виламували двері, забирали людей. Якщо б дізналися про навчання — і вчителів, і батьків покарали б. «Сьогодні дитина на уроці, а завтра її вже немає. Батьки вивозили дітей вночі, щоб ніхто не бачив».

Шоком для Тетяни стало й те, що частина колег — близько 4-5 вчителів — пішла на співпрацю з окупантами. «Коли колаборантами стають вчителі української мови, які до того ходили у вишиванках, проводили патріотичні заходи — я цього не можу зрозуміти». Директорка також стала колаборанткою й почала тиснути на колектив, схиляла до співпраці. Біля школи стояла машина з літерою Z, підручники замінили на російські. Тетяна зрозуміла: треба виїжджати.

У липні 2022 вона вирушила через один з останніх «коридорів». Директорці повідомила вже з Польщі, у відповідь посипалися прокльони. «Після деокупації проти неї відкрили кримінальну справу, але вона встигла втекти до Росії».

У Польщі Тетяна оселилася у Пйотркуві-Трибунальському під Лодзю: вчила мову й нострифікувала диплом. Їй пощастило — закінчила вуз в 1996 році, тож документ визнали без проблем.

Паралельно працювала онлайн одразу в трьох українських школах: «Прокидалась о п’ятій, проводила уроки один за одним — вчителів катастрофічно не вистачало». Після деокупації Херсона частина вчителів повернулася до роботи, навантаження зменшилося. Але Тетяна відчула — їй бракує живого класу. «Онлайн-навчання — це спілкування з комп'ютером, а не з дітьми. Я ловила себе на тому, що на вулиці шукаю очима дітей — так мені їх бракувало».

Стала шукати роботу вже в польській школі — реєструвалася на сайтах, проходила співбесіди «ламаною польською», пройшла курси міжкультурного асистента.

Коли у школі Фундації «Незламна Україна» в Кракові з’явилася вакансія вчителя математики, Тетяна відразу подалась. «Страшенно хвилювалася: місяць їздила з Пйотркува до Кракова, «жила» в поїзді. Але коли мене взяли, відчула, ніби знову вдихнула повітря на повні груди. Сказала президенту фонду: «Дякую вам, що я повернулася в школу і можу спілкуватися з дітьми».

Сьогодні Тетяна офіційно викладає тут математику. Це приватна школа, де українські діти навчаються за польською програмою, але можуть отримати й українське свідоцтво. Зарплата хоч і скромна за польськими мірками, але дозволяє винаймати невелику квартиру й жити самостійно. «В Україні я працювала по 30 годин і мала 18 тисяч гривень. Це ¾ оренди житла».

Наразі уроки проводять двома мовами — польською та українською, але з наступного року навчання повністю переводиться на польську мову й програму. А вона, каже Тетяна, суттєво відрізняється від української: «У Польщі більше самостійності. Учитель пояснює матеріал, працює з дітьми на уроці, відповідає на запитання — а далі все залежить від тебе. Наші діти ж звикли, що вчитель усе розкладає по поличках».

Математика теж подається інакше. «Всі кажуть, що в Польщі легка математика. Це не так. Вона практична. Всі задачі — з життя. Якщо відсотки — то банківські, податкові. Багато статистики. До восьмого класу дають базу, а в ліцеї вже набагато складніша програма».

Мову Тетяна вдосконалює щодня — допомагають і польські колеги, і самі учні. «Читаю книжки, дивлюся телебачення, слухаю все польською. Вранці дорогою до школи вмикаю лекції з математики, щоб знати терміни й не виглядати некомпетентною». Усміхається: «До речі, так само я вивчила й українську з початком війни».

Цього року Тетяна знову сіла за парту — вступила на післядипломну освіту вчителя математики: 

— За досвідом можу багато, але є моменти, які просто не розумію, бо система інша. Тож обнулилась і починаю спочатку. 

В Україні я — вчитель вищої категорії, старший учитель з нагородами. А тут — ніби щойно закінчила університет

Разом з тим найбільший виклик — психологічний стан дітей. 

— Минулоріч одна дівчинка не могла писати — тільки водила ручкою по зошиту. Цьогоріч діти спокійніші, але зриви й досі трапляються. 

Війна нікуди не поділася з їхніх голів. Все ж таки душею вони в Україні. Треба бачити, як горять їхні очі, коли ми говоримо про Україну, про наші свята

Школа навпроти мого вікна

Анна Назарова теж з Херсона. На початку війни вона мала дев’ять років педагогічного стажу, викладала математику й інформатику в школі, виховувала трирічного сина. 

Анна не може забути перші дні окупації Херсона: «Я бачила, як вбивають. Їдуть на машині і розстрілюють людей». Дівчат викрадали, тому одягали страшний одяг, щоб бути менш помітними. У робочих чатах надсилали інформацію і фото з лікарні — як виглядають колеги після згвалтувань, обстрілів.

Зникли продукти, не можна було купити молока, м’яса. Найстрашніше — черга за хлібом. «Стоїш, довго чекаєш, а вони просто проїжджають і стріляють в людей, які виходять з підвалів багатоповерхівок».

Проводити дистанційні уроки Анна відмовилась: «Не дай Боже щось трапиться, коли діти онлайн. Це ж травма для всіх».

Вона намагалася виїхати тричі: з колегою-вчителькою вмовили водія, який вивозив власну родину. Перші дві спроби закінчилися поверненням, бо було небезпечно — або стріляли, або блокпости розвертали цивільних. Син питав: «Мамо, чому вони на нас рушниці наставляють?» На третій pаз зрештою виїхали.

«Проїхали 11 блокпостів — і вже бачимо фронт, місто Станіслав. Танки, заряджання снарядів, розбір дерев’яних ящиків з боєприпасами… Нас пропустили, а наступну машину розвернули. За хвилину почалася стрілянина. Я так затисла сина, що в нього синці залишилися. Потім побачили наших військових, які кричали: "Їдьте швидко!" І от ти їдеш і відчуваєш, як у спину летять кулі. Просто пощастило проскочити».

Потім були Одеса, Львів, волонтери, вокзали, черги, але вже без небезпеки. 

— Я всюди намагалася заплатити за проїзд, а мені казали: “Це безкоштовно”. Не вірила. Тримала гроші в руках, наче це останній доказ, що я можу якось контролювати життя

Анна згадує, як уже в Перемишлі на вокзалі вона в якийсь момент загубила сина. Знайшла за кілька хвилин — він стояв поруч з жінкою-волонтеркою й серйозно пояснював: «Моя мама не їла».

Це був кінець березня 2022. Анна була повністю виснажена — не могла ні думати, ні планувати, ні навіть просто видихнути. Та вже на початку квітня зібрала себе докупи: влаштувала трирічного сина в садок і знайшла роботу викладачки інформатики у Варшавській українській школі. 

— Про зарплату навіть не питала: зачепилася за професію, повернула собі ґрунт під ногами. Бо коли є уроки, діти, відповідальність — стрес відступає

Далі чекала нострифікація диплому. Процедура розтяглася на понад пів року: Анна писала листи, нагадувала про себе, не дозволяла справі зависнути. Зрештою диплом визнали, правда, з пониженням — бакалавр замість магістра і без спеціалізації з інформатики. Але вона не зупинилася. Відразу вступила на післядипломну освіту з інформатики, паралельно вивчала мову й склала B1. Постійно проходила курси й вебінари — брала все, що давало можливість рости, хоч платне, хоч безкоштовне. Вчилася без пауз.

Та влітку Анна раптом відчула, що вперлась у стелю: «Я хотіла викладати математику, а в цій школі мені цього не пропонували. І помітила, що прогрес у вивченні польської зупинився. Але якщо я тут, значить, треба рухатися далі».

Одного вечора Анна сіла й надіслала п’ять резюме. Чотири — у школи з відкритими вакансіями вчителя математики. П’яте — у школу навпроти свого вікна. Відгукнулися всі п’ять!

— Я відвідала співбесіди й зрозуміла, що хочу саме сюди — у школу навпроти мого вікна. На першій зустрічі сказала прямо: так, я українка. Якщо хтось має упередження, я покажу роботою, що вони помилкові». 

Сертифікат мови навіть не подивилися. Директорка сказала: «Ви нормально розмовляєте — цього достатньо

За кілька днів Анна підписала контракт: інтеграційні класи, діти з особливими освітніми потребами. «Я з такими дітками працювала й раніше. Аутизм, Аспергер — курси ще в Україні проходила. І тут продовжую — вже польською».

Найбільше вона хвилювалася не за уроки, а за реакцію батьків: «Боялася, що мене “заклюють”. Бо не всі польські батьки добре ставляться до українців. Чула історії — і підсвідомо чекала на удар».

Перші тижні було напруження: кожен коментар здавався випробуванням на «право залишатися». Але Анна свідомо обрала іншу тактику — відкритість і діалог. Не замикатися, а говорити, пояснювати, показувати, що вона — партнер. Навіть коли діти інколи підкреслювали її походження, намагались «дістати» або звертались російською, вона не йшла на конфронтацію: «Якщо хтось каже російською, я відповідаю: “Вибачте, не розумію”. І спокійно продовжую урок. Діти дуже швидко перемикаються».

З часом Анна відчула, що польська система дає вчителю багато захисту і довіри. «В Україні зараз система на боці дітей і батьків. Тут радше буде правий учитель. Є чіткі правила, спілкування через Librus, немає постійних “перевірок”, ніхто не стоїть за спиною на уроці. Контроль — раз на рік за попередньою згодою. Тебе забезпечують всіма необхідними навчальними інструментами. До того ж праця краще оплачується. У моєму випадку різниця зі ставкою в херсонській школі була в п’ять разів».

«Тато казав: не вийшло з першого разу — вийде з другого. Не здаватися!». Ця проста фраза тепер працює краще за будь-які мотиваційні плакати.

Попереду — магістратура в Польщі, нові курси, гуртки, де вона хоче навчати дітей робототехніки й 3D-друкування. Їй важливо не просто вчити предмет — показувати дітям, що технічні речі можуть бути захопливими.

«Вірю, що колись буду тут вчителем математики й інформатики. Найбільше мене надихає момент, коли показуєш дитині розв’язання задачі чи виразу, і вона раптом розуміє, що це не складно, що математика — це просто хитрість, яку можна осягнути. І коли в неї виходить — це і моя перемога теж».

«Тут у школу беруть тих, у кого горять очі»

Людмила Пришиблюк з Житомирщини — психологиня й вчителька початкових класів з 28-річним стажем в школі. Приїхала до Варшави з донькою та 11-річним онуком. «Спочатку волонтерила в тій школі, куди привели онука. А потім директорка запропонував бути помічником вчителя. Я погодилась і з квітня вже працювала».

Через місяць роботи Людмила зрозуміла, що треба нострифікувати диплом. В Україні вона шість років працювала психологом, пройшла десятки курсів і тренінгів, тож спершу подала документи до Варшавського університету Стефана Вишинського — на психологію. Через місяць отримала відмову: «бракує годин».

Колеги порадили Варшавський університет. Вона подала документи в червні, відповідь прийшла восени: дозволили складати іспит, але вже з дошкільної освіти — психології в її дипломі виявилося замало.

— Я нервувала страшенно. Мені вже було 62 роки, доросла «дівчинка» з директорським стажем, а тут знову — студентка!

Та через рік вона успішно склала іспит, пройшла практику й зрештою отримала нострифікацію диплому — як вчитель початкових класів і дошкільної освіти. Профінансувала нострифікацію біржа праці. Паралельно пройшла післядипломне навчання як міжкультурний асистент: «Я хотіла знати польську так, щоб говорити з колегами на одному рівні».

У 2023 році жінка почала працювати у світлиці — групі продовженого дня для польських дітей, а також як міжкультурний асистент з українськими учнями. Саме там вона зіткнулася з першим серйозним викликом.

«Найважче було з нашими батьками. Частина з них не приводила дітей до школи, ставилась безвіповідально. Хоча дітям для навчання видавали ноутбуки».

Робота у світлиці давалася важко ще й тому, що це постійне перебування з великою кількістю дітей. «Я до того була або керівником, або психологом — не звикла до такого інтенсиву».

Тож Людмила вирішила рухатися далі й за першої ж нагоди подалася на ще одне навчання: післядипломну освіту зі спеціальної педагогіки, з фокусом на роботі з дітьми з аутизмом. За це навчання заплатив міжнародний фонд PCPM.

Зараз вона працює як вчитель-співорганізатор (nauczyciel współorganizujący) у польській школі. До неї прикріплена одна дитина з аутизмом, з якою вона займається щодня. «Мій хлопчик такий класний! Я отримую від цієї роботи масу задоволення. Він мене любить, а я його. “Пані Людмила!” — біжить назустріч, обіймає. Ми граємо, танцюємо, співаємо. Це зовсім інше відчуття — коли ти по-справжньому потрібна».

Окрім індивідуальної підтримки, Людмила разом з основним учителем працює з усім класом, допомагає на уроках та проводить додаткові терапевтичні заняття. Каже, що найбільше її надихає вдячність дітей і батьків: «Тут діти помічають твою працю, малюють сердечка, пригортаються до мене. І я плачу від щастя. Бо це справді від серця».

Людмила розповідає: «Тут у школу беруть тих, у кого горять очі, коли говориш про дітей. Як бачу вчительку, незадоволену життям, вважаю, її не можна допускати до дітей. Учитель має світитися, усміхатися, давати тепло».

Нещодавно у вчительки був ювілей трудового стажу — 40 років. Отримала подяку від дирекції та винагороду. «Сорок років відпрацювала в Україні — а подякували мені тут. У мене сльози виступили.

Мені 63 роки, і я не боюся про це говорити. Я всього досягла сама, ніхто не допомагав. Навчання, практики, іспити — це дійсно важко. Але зате все вмітиму, не дарма пройшла цей шлях. І вік мені не заважає».

Людмила пише вірші — про війну, омріяну перемогу. Ходить на літературні зустрічі, готує власну збірку. Каже, що зараз знову дихає на повні груди: 

— Можу щиро сказати — я тут щаслива. Я тут потрібна дітям — і це дає нові сили

Дуже хотіла б, щоб чоловік був поруч, але поки він тільки приїжджає в гості. Каже, що гордий за мене, підбадьорює і підтримує. Маю надію, що з часом будемо разом».

‍Фотографії з приватного архіву героїнь

На годиннику п'ята ранку. Двигун нашого буса, яким ми веземо допомогу для війська, щойно втретє заглох. Після короткої перерви він знову заведеться. Але я знаю, що удача не триватиме довго, а ми зараз, по суті, посеред невідомості. До найближчого великого міста, де ми можемо розраховувати на допомогу механіка, нам їхати півтори години. А ще сьогодні — субота. 

Волонтери з Польщі 

Востаннє наш бус «Доброволець» втрачає потужність одразу за селом Знаменка. Ромек відпускає зчеплення і дозволяє машині котитися з гірки, поки колеса крутяться. Раптом за поворотом перед нашими очима з'являється парковка, кафе і невелика майстерня для вантажівок. Ми паркуємось. На стенді висять кілька оголошень майстерень і компаній, що пропонують евакуатор. Але ми почекаємо, не будемо будити людей у суботу о п'ятій.

Коли стрілки годинника показують восьму, я беру телефон і набираю номер майстерні, біля якої наша машина остаточно зламалася. Відповідає сонний чоловічий голос. Я розповідаю українською, що сталося: мовляв, наш Vito зламався, ми не знаємо, що робити далі, стоїмо тут на вашій парковці. У відповідь чую, що це автосервіс для вантажівок, але він подумає і мені перетелефонує. Минають довгі хвилини, в моїй голові вирують думки: сьогодні ми маємо дістатися до Краматорська, а я навіть не знаю, чи нам взагалі вдасться звідси виїхати. Зрештою Ромек бере телефон і дзвонить на той самий номер, який я набирала пів години тому.  

— Доброго ранку! — хоча він говорить українською, відразу зрозуміло, що він іноземець. — Ми волонтери з Польщі. У нас зламалася машина. Так, Мерседес Віто.

І раптом все змінюється. За кілька хвилин біля автівки з'являються чоловіки. Вони помічають польські номерні знаки, заводять розмову, заглядають під капот, розпитують. Один пропонує каву, інший питає, чи веземо ми допомогу нашим хлопцям. Я здогадуюся, що це працівники або клієнти майстерні. Один з них бере телефон, і я чую, як він каже: «Олександр? Так, це поляки». 

— Через 10 хвилин приїде колега, — звертається він вже до нас. — Він відвезе вас до своєї майстерні.

І дійсно — незабаром з'являються двоє молодих хлопців. Одного з них я впізнаю по голосу, це з ним я розмовляла по телефону. Вони транспортують нас до своєї машини, після чого везуть по вибоїстій дорозі. Я встигаю розплакатися, що ми можемо не встигнути, а нас чекають на фронті. І у відповідь чую, що вони зроблять все, щоб допомогти нам якнайшвидше звідси виїхати. Один з них відразу ж вирушає за необхідними запчастинами до віддаленого Кропивницького, а інші механіки розбирають «Добровольця» на частини. 

— Ідіть прогуляйтеся, попийте кави, — радить власник майстерні. — Я подзвоню, коли все буде готово. 

Ми йдемо через це дивне і трохи забуте світом містечко. Воно оточене об'їздною дорогою, тому рух тут настільки незначний, що мешканці миттєво впізнають туристів. Вони з цікавістю спостерігають за нами, коли ми робимо покупки в місцевому магазині і влаштовуємо пікнік на лавці. 

Ми втомлені, але булочка із сиром і цибулею смакує так, як страва в найкращому ресторані. 

Через чотири або п'ять годин дзвонить власник майстерні: все готово. Ми можемо їхати. Механік пояснює, що сталося і на що потрібно звернути увагу. Але він запевняє, що ми виконаємо місію.

— Скільки я з нас? —  питаю я, дістаючи гаманець.

— Ти жартуєш? Це я повинен вам доплатити. Ви допомагаєте нашим захисникам. Я не зміг би дивитися на себе в дзеркало, якби взяв з вас гроші.

Зрештою ми все ж домовляємося, що заплатимо 450 гривень за куплені запчастини, і їдемо.

З початку великої в.

Січень 2023 року. Вова і Катя чекають на нас на залишках автобусної зупинки. Я бачу їх здалеку, бо місто на цьому боці річки ще мертве, і це єдині живі душі поблизу. Літня пані в синій куртці нервово переступає з ноги на ногу. Чоловік у чорному одязі зі спокійним обличчям вдивляється в нашу машину, що наближається. Йому може бути трохи за сорок, але втома на обличчі і зморшки додають серйозності. Вони знають про нас лише те, що ми — волонтери з Польщі. І вирішують прийняти нас на ніч, бо подорожувати після настання темряви в цьому районі небезпечно. Хоча Ізюм вже звільнений з-під російської окупації, тут все ще трапляються ракетні обстріли. Мене дивує, що хтось хоче прийняти у себе вдома шістьох геть незнайомих людей. І це в будинку, який виглядає невеликим і небагатим. Того вечора вони, здається, віддають нам все, що мають.

Кароліна Кузема, журналістка й волонтерка, перша полька, яка висвітлювала повномасштабну війну в Україні, часто першою добиралася до територій, звільнених з-під окупації, документуючи щойно виявлені російські злочини і неодноразово відчуваючи величезну вдячність за саму лише свою присутність.

— Це було восени 2022 року, в околицях Житомира, — згадує Кароліна. — Люда доглядала за купою дітей, онуками й племінниками, від дошкільнят до підлітків. Мене попросили про їжу й памперси. Вона пригостила мене домашнім обідом і не відпустила, поки я не погодилася взяти дві трилітрові банки домашніх солоних помідорів. Досі не знаю, як я провезла їх через кордон. З того часу регулярно допомагаю їм — до речі, вона щойно написала повідомлення з проханням про їжу. 

Більшу частину свого часу Кароліна проводить у Куп'янському районі, куди надходить значно менше гуманітарної допомоги й підтримки. Це пов'язано з віддаленістю, жахливими дорогами та підвищеною небезпекою: навесні 2023 року тривають потужні обстріли міста Куп'янськ, а російські війська наступають у напрямку стратегічної річки Оскіл, тому життя в прифронтових селах є важким. Дістатися до села Кругляківка відверто важко, оскільки єдиний міст, що з'єднує це місце з Сенкове, неодноразово бомбили. Триває його відновлення, перейти можна тільки пішки. Кароліна просить польських волонтерів про підтримку для мешканців, і ті, незважаючи на небезпеку, доїжджають до села з гуманітарною допомогою.

—  Кілька днів тому я поїхала в гості до місцевих жителів, — розповідає Кароліна. — Це не могло завершитися кавою. Віталій, мій сусід, який допомагає отцю Леоніду з місцевої церкви, по черзі мене з усіма познайомив. Я отримала горіхи в солодкому сиропі, квашений у бочці кавун, а Вова, місцевий художник, подарував мені книгу про Сенкове з автографом. На дорогу я отримала ще й бутерброд, хоча до машини на іншому березі річки мені 10 хвилин пішки, а потім ще 10 хвилин їзди до дома. Того ж дня Віталій приніс мені відро домашніх овочів і мед. Люди віддали чи не останнє, що мали.

Друзі Польщі 

Томаш Сікора, музикант, продюсер і волонтер, який підтримує українську армію, знає Україну ще з довоєнних часів. Ще до 2014 року він давав концерти в межах музичного проєкту Karbido разом з письменником Юрієм Андруховичем, спостерігаючи за формуванням нової ідентичності українців, які прагнули бути частиною Європи та відокремитися від усього російського. У лютому 2022 року він не розмірковував, а відразу почав діяти: збори, благодійні концерти, а зрештою і конвої з гуманітарною допомогою до України. Після визволення Ірпеня з-під окупації Томаш поїхав туди поїздом. Тоді місто ще було повністю зруйноване. Не було електрики, а він мав у сумці стільки павербанків, скільки міг донести.

— Я доїхав до Києва, а звідти ми поїхали на машині до Ірпеня, — розповідає Томек. — Я зустрів тих самих людей, яким раніше ми надсилали з Польщі конвої з гуманітарною допомогою, їжею, одягом, кормом для тварин. Пам'ятаю, там була літня жінка, яка жила в якійсь хатинці поруч зі своїм зруйнованим будинком. Було вже темно, починалася зима. Ми передали їй павербанки, сіли в кімнаті, вона приготувала нам чай. Коли ми вже збиралися виїжджати, вона без слова спакувала цілу сумку своїх домашніх консервів — солінь, грибів.

Вона сама збирала ці гриби в лісі поблизу, а тоді ліси навколо Ірпеня ще були заміновані, тож таке грибництво було смертельно небезпечним. І вона віддала всі ці запаси Томеку, не бажаючи чути відмови, хоча сама мала небагато. Музикант вирішив забрати консерви до Польщі і пригостити ними тих людей і друзів, які допомагали у зборах для Ірпеня і Бучі. Він їхав до України, навантажений тим, що дасть українцям енергію, а повертався з подарунками у вигляді банок з енергією для подальших дій.

— Тоді я відчув, як приємно допомагати. Це також дало мені мотивацію продовжувати. Пізніше все було трохи інакше, бо почалися поїздки на фронт, але це був перший імпульс, що незнайомі люди, які самі мали небагато, бо отримували допомогу від нас, ділилися зі мною тим, що мали. 

Я спеціально роблю помилки, щоб вони запитали, звідки я

Про те, що без нас, поляків, на фронті було б набагато важче, чує кожен волонтер, який потрапляє трохи далі на схід. Про це говорять насамперед військові, які отримують підтримку у вигляді генераторів, дронів чи автомобілів. Але для них також надзвичайно важливо, що їхні дружини, дочки й матері знайшли в Польщі безпечний притулок. Солдати можуть воювати і зосередитися на своїх військових завданнях, бо на голови їхніх жінок не падають ракети. Це має значення для їхнього психічного здоров'я, яке і так сильно страждає в окопних умовах.

Незвичайну теплоту неодноразово відчувала волонтерка Аґнєшка Зах, яку ще називають Відьмою. Аґнєшка доставляє допомогу солдатам на передову, проводячи з ними багато часу, коли вони повертаються з поля бою, часто виснажені та брудні, потребуючи розмови. Вони запитують її про те, що відбувається в Польщі, знаючи, що внутрішня політика нашої країни може мати реальний вплив на їхню долю в окопах. Вони також часто показують світлини своїх дітей, сімей. Іноді вони плачуть. У нашому подкасті Аґнєшка згадувала, як бійці зробили для неї душ з питної води, яку принесли на своїх спинах. 

Марися, ще одна волонтерка з Польщі, живе в Україні майже від початку вторгнення. Вона працює дистанційно, а після роботи волонтерить. Координує допомогу з Польщі, допомагає з документами, підтримує волонтерів з усього світу, які приїжджають на Донбас з гуманітаркою або підтримкою для української армії. Те, що вона є полькою, неодноразово допомагало їй у її волонтерській роботі.

— Що божевільніше те, що потрібно організувати, що важче переконати когось зробити для мене те, чого вони зовсім не зобов'язані робити, то частіше я намагаюся вплести в розмову якусь мовну помилку. Тільки для того, щоб сказати, що я іноземка і ще вчу мову. Тоді люди завжди питають, звідки я. І я знаю, що коли відповім, що з Польщі, то це спрацює, і в людях увімкнеться опція бути корисними та послужливими, — зізнається Марися. 

Марися в Україні постійно. Вона спостерігає за змінами в реальності, за черговими містами, що падають, за наближенням фронту і зникненням людей навколо. Єдине, що не змінилося від початку — пропольські настрої. 

‍В окопах немає великої політики, а для українського воїна поляк — це друг. Без винятків

Одного дня Марія зупинилася, щоб підвезти автостопника до вокзалу. Коли він виходив, вона побачила на його плечі два шеврони: один — з'єднані між собою прапори України й Польщі, а другий… орел, що нагадував про Вермахт. Початковий шок Марії перетворився на сміх:

— Я запитала його, чи він усвідомлює, що поруч з польським прапором носить символ, який ображає поляків. І він мені сказав, що цей орел для того, щоб тролити росіян, особливо їхніх пропагандистів. Він уявлення не мав, що поляки на це негативно реагують. Найважливішими для нього є прапори. Польський він отримав від польських медиків, які рятують військових на полі бою. 

Наостанок він сказав, що після війни на колінах попрямує в паломництво до Польщі, щоб подякувати тим, хто був добрим до його дочки, яка виїхала туди на початку повномасштабного вторгнення.

Час тролів

10 жовтня 2025 року Європол і Євроюст розгромили злочинну мережу в Латвії. За даними слідчих, злочинці створили ферму тролів, в якій було створено аж 49 мільйонів фальшивих акаунтів в мережі. Операція під кодовою назвою «Simcartel» призвела до арешту п'яти осіб, закриття п'яти серверів і вилучення 1200 SIM-боксів, 40 000 активних SIM-карт і сотень карт, які мали бути активовані. 

Сьогодні ми маємо бути дуже уважними й обережними, не давати втягнути себе в маніпуляції, не піддаватися їм. Не давайте себе спровокувати інтернет-тролям, бо це може бути одна з тих 49 мільйонів фейкових сторінок. 

Під опублікованим мною відео з пункту стабілізації, де рятують життя українських бійців, я зіткнулася з неймовірною хвилею ненависті. Мені бажали найгіршого, зокрема смерті. Однак, вивчивши ситуацію, я зрозуміла, що більшість ненависних коментарів походила зі свіжих акаунтів або з акаунтів, ім'я яких було нещодавно змінено. Безумовно, більшість з них фальшива й створена лише для того, щоб розносити в інтернеті одне повідомлення: українці є нашими ворогами. 

З боку українців тим часом лилася лавина подяк, проявів сердечності та пожертв на збір. Мене вразив один з коментарів: «Як добре знати, що є ще хороші поляки, яким не все одно і які переймаються цією війною. Бо в Польщі про Україну можна почути тільки страшні речі».

Безпека Польщі і країн Балтії

‍Марина Степаненко: Як ви оцінюєте архітектуру безпеки у Східній Європі — передусім у Польщі та країнах Балтії? Наскільки вона стійка до довготривалого тиску з боку Росії?

Моніка Сус: Для Польщі та всіх країн, які межують з Росією, НАТО залишається ключовим гравцем у сфері безпеки. Саме з цього слід починати будь-яку дискусію. У межах НАТО зараз найважливішим є збільшення видатків на оборону й нові інвестиції в потенціал.

Ці процеси тривають, але якщо ви запитаєте, чи можуть ці країни самостійно захиститися від Росії, я б сказала, що їм все ж потрібна підтримка НАТО — особливо країнам Балтії, які не мають, наприклад, систем протиповітряної оборони. Щоб перехоплювати дрони та інші загрози з Росії, вони покладаються на літаки й повітряні сили союзників.

Польща дещо відрізняється — вона більша, сильніша й краще оснащена, має власну систему протиповітряної оборони, тому може протриматися довше, ніж країни Балтії. Зараз ми сильніші, ніж у 2022 році.

‍— Польща дедалі активніше позиціонує себе як «фронтову державу» й одного з головних безпекових акторів Європи. У своїх дослідженнях ви описуєте це як процес пошуку, прагнення статусу (англ. status-seeking). Чи вважаєте ви, що Польща вже досягла того рівня впливу, який відповідає її амбіціям?

— Безумовно. Польща має великі амбіції, і для неї дуже важлива так звана політика статусу. 

Польща не тільки витратить майже 5% свого бюджету на оборону в 2025-2026 роках, але й прагне бути визнаною однією з найсильніших країн на східному фланзі

Я б сказала, що уряд дуже добре усвідомлює, що з партнерами ми сильніші. Ми маємо співпрацювати з НАТО і використовувати інструменти, які застосовує або пропонує ЄС. І найефективнішим захистом, який Польща може мати зараз, як кажуть представники міністерств закордонних справ і оборони, звичайно, є постачання зброї Україні та забезпечення перемоги України у війні. 

— Варшава часто підкреслює свою особливу роль у регіоні й водночас — тісну співпрацю із США. Чи не створює це такої собі дуальності: прагнення автономії й водночас залежності від американського фактора?

— Концепція стратегічної автономії ніколи не була популярною в Польщі, оскільки це була, по суті, французька ідея незалежності від США. 

Зараз у Брюсселі ситуація змінилася — йдеться не стільки про «стратегічну автономію», скільки про здатність Європи діяти без США, коли це необхідно

‍Польща розділилася в цьому питанні. Уряд Туска і міністр закордонних справ Сікорський є проєвропейськими і вважають, що посилення оборони ЄС є способом зміцнення як ЄС, так і НАТО. Це не означає, що вони не хочуть тісної співпраці із США — Європі потрібен час, щоб розвинути здатність діяти незалежно, а це не відбудеться за два-три роки. Тому Польща купує американське обладнання і сподівається, що американські війська залишаться довше на східному фланзі, паралельно розвиваючи європейські можливості.

Якщо ж запитати когось з адміністрації президента, то там наголосять на США як єдиному ефективному стримувальному факторі проти Росії і применшать значення Європи. З експертної точки зору, це недалекоглядно.

Думаю, якби Кароль Навроцький чи інші його однодумці отримали владу — адже президент не може ухвалювати рішення щодо зовнішньої політики та політики безпеки Польщі — вони б також обрали тісну співпрацю з європейськими союзниками, бо для Польщі фінансово дуже вигідно співпрацювати з європейцями, водночас підтримуючи тісні відносини із США.

Ця дихотомія не є унікальною для Польщі — Німеччина також стикається з нею після тривалої залежності від Сполучених Штатів. 

Ми рухаємося в правильному напрямку, але протягом наступних п'яти-семи років США залишатимуться необхідними для забезпечення стратегічних можливостей, поки Європа розвиває власні. Це перехідний період

‍— Моніко, ви згадали про американські війська, і на тлі новин про зменшення їхньої присутності у Румунії Варшава отримала підтвердження, що Сполучені Штати не планують скорочувати свою військову присутність на території Польщі. Як ви оцінюєте значення американських військ для регіональної безпеки? Чи існують сценарії, за яких ця присутність могла б змінитися, і що це означало б для Польщі та країн Балтії?

— Знаю, що Піт Геґсет був у Варшаві в лютому і зустрівся з нашим міністром оборони, запевнивши, що США не планують виводити війська. Але, щиро кажучи, США можуть бути непередбачуваними. Сьогодні вони можуть сказати одне, а через два тижні змінити свою думку — така вже адміністрація Трампа. Я бачу ознак, що вони виведуть війська з Польщі, але щодо країн Балтії я вже не так впевнена.

Присутність США надзвичайно важлива, тому що, як ви знаєте, Росія розуміє мову сили. США є найсильнішим членом НАТО, і їхні війська на східному фланзі змушують Росію двічі подумати, перш ніж діяти

Нещодавнє виведення військ з Румунії не є приємним, але за потреби інші союзники по НАТО (Франція, Велика Британія, Іспанія, Німеччина) могли б легко заповнити цю прогалину. Ми говоримо про приблизно тисячу солдатів, а не про масштабне виведення військ. Мене б дійсно турбувало, якби США зменшили свою присутність у Німеччині, особливо на базі «Рамштайн», яка є ключовою для загальної безпеки Європи.

— Незважаючи на значні оборонні витрати Польщі, існує ризик, що вона готується до «не тієї» війни: приділяє велику увагу дорогій техніці, але слабко захищена від сучасних загроз — як-от масовані атаки дронів чи гібридні операції. Чи поділяєте ви цю оцінку, і які стратегічні корективи могли б посилити оборону Польщі та Балтії?

— Чудове запитання. Я не можу багато говорити про країни Балтії, оскільки не стежу пильно за їхніми інвестиціями в оборону, але Польща все ще схильна мислити категоріями звичайної війни, що є застарілим підходом. Ми бачили це на прикладі дронів — використовувати дорогі ракети для їх збиття не є розумним. 

Слід віддати належне польській оборонній промисловості, яка починає усвідомлювати необхідність вчитися в України — сучасна війна, технології подвійного призначення, стартапи, що виробляють дешевші, швидші й адаптивніші системи. Це дуже важливо. 

Проблема в тому, що близько 90% оборонного бюджету Польщі йде на державні компанії, які є занадто великими і повільними для інновацій

Зараз точиться дискусія — пізня, але необхідна — про залучення більшої кількості приватних компаній і стартапів, які можуть швидше реагувати й ефективно використовувати державне фінансування.

Державні компанії можуть виробляти танки й літаки, а приватні фірми повинні стати рушійною силою інновацій. Військова справа розвивається так швидко, що ми мусимо йти в ногу з часом. Сподіваємося, що країни Балтії — з їхніми меншими бюджетами і сильнішою культурою інновацій — роблять це краще.

Зрештою, якщо Європа хоче стримати Росію, всі системи повинні працювати разом. В ідеалі НАТО і ЄС повинні координувати розподіл праці — різні країни спеціалізуються на різних сферах, співпрацюють у виробництві, зокрема з Україною, яка найшвидше впроваджує інновації.

З моїх розмов у Брюсселі та інших столицях я бачу, що усвідомлення цього зростає. Бюрократія ЄС ускладнює швидке просування, але визнання проблеми є першим кроком — і це вселяє оптимізм.

— Ви досліджуєте міжорганізаційну співпрацю у сфері безпеки. Чи можна сказати, що механізми взаємодії між НАТО, ЄС і Польщею нині функціонують ефективно? Що є вирішальним — формальні структури чи неформальні зв’язки?

— Крім згаданих вами гравців, існують також менші угруповання, як-от формати допомоги країн Північної Європи та Балтії (група «Нордично-Балтійська вісімка» — Авт.) або Рада Балтійського моря. Вони мають значення, оскільки є більш гнучкими — рішення в малих групах приймаються швидше, ніж у НАТО чи ЄС. Менші формати також допомагають створити імпульс, щоб більші організації діяли, отже, вони є важливою частиною європейського безпекового ландшафту.

Загалом, співпраця між НАТО та ЄС відбувається досить добре, хоча вона все ще обмежена таким питанням, як суперечка між Туреччиною, Кіпром і Грецією, що ускладнює обмін розвідданими. Важливо, що ЄС більше не прагне дублювати НАТО. Його роль полягає в тому, щоб спонукати держави-члени ефективніше витрачати кошти на оборону відповідно до планів НАТО, пропонуючи позики або фінансові стимули.

Структура безпеки Європи є складною, і ми, ймовірно, побачимо більш гнучкі, неформальні формати на кшталт «коаліції охочих» для України. Особливо з огляду на те, що деякі союзники зараз не довіряють США. Проте такі коаліції можуть функціонувати лише після припинення вогню і будуть покладатися на логістику НАТО.

Необхідні як офіційні, так і неформальні структури, які повинні доповнювати одна одну. Система безпеки Європи розвивалася поступово після Другої світової війни, і замість того, щоб винаходити її заново, ми повинні максимально ефективно використовувати те, що маємо. Саме це намагаються зробити як НАТО, так і ЄС.

Польща – Україна: кооперація у сфері безпеки

‍— Як ви охарактеризували б сьогодні рівень безпекової взаємодії між Польщею та Україною?

— Польща залишається одним з найсильніших прихильників України в питанні постачання зброї — і це, звичайно, має бути постійним і само собою зрозумілим. На щастя, будь-який серйозний політик, який сьогодні перебуває при владі в Польщі, чітко розуміє, що безпека України йде у тісному єднанні з безпекою Польщі. Україна, по суті, веде нашу війну, від нашого імені, і ми маємо зробити все, що в наших силах, щоб підтримати її.

Я вважаю дуже поганим знаком, що президент Навроцький ще не відвідав Київ

З різних джерел ми чуємо, що президент Зеленський багато разів запрошував його, але досі Навроцький не підтвердив візит — і це велика помилка.

— У якому стані, на вашу думку, перебуває оборонна та промислова співпраця між Польщею і Україною?

— Співпраця між оборонними компаніями стає дедалі інтенсивнішою, але ми можемо зробити більше. Наприклад, Данія вже реалізує декілька спільних проєктів з українськими компаніями — і це сфера, в якій Польща також могла б активізувати свою діяльність.

Дуже вдячна Польщі за те, що саме вона ініціювала місію ЄС з підготовки українських солдатів, і що ця місія частково діє на польській території. Це беззаперечно позитивний крок.

— Які політичні чи соціальні чинники ускладнюють поглиблення військової співпраці між нашими двома державами?

— Мене турбує те, наскільки токсичним стає політичний клімат між нашими двома країнами. 

Деякі представники польського міністерства закордонних справ щиро стурбовані тим, що, наприклад, якщо Польща приєднається до «коаліції охочих» і надішле свої війська, це буде занадто ризиковано з політичної точки зору

‍В обох країнах є націоналістичні сили, які могли б скористатися таким кроком. В Україні дехто міг би сказати, що Польща знову вторглася — це наратив, який активно підживлює Росія. А в Польщі націоналісти могли б стверджувати, що ми втрачаємо солдатів за кордоном і повинні зосередитися лише на захисті власної території, або навіть аргументувати, що віддача України Росії принесе мир — що, звичайно, є брехнею, але така риторика набирає обертів.

Уряд Польщі побоюється, що введення військ може бути використане в політичних цілях і спровокувати звинувачення уряду в захисті України замість Польщі. А це може посилити такі партії, як «Конфедерація» і «Право і справедливість». Тому я розумію, чому уряд є обережним. Разом з тим з експертної точки зору, хотілося б, аби Польща була активнішою.

А ще — щоб і Україна, і Польща були більш чутливими до історичних питань. Так, у нас складне минуле, але зараз ми маємо спільного ворога — і це повинно переважити старі образи.

Скажу дещо оптимістичне: всі, з ким я розмовляла в оборонній галузі, кажуть, що Польща буде активно брати участь у будь-якій «коаліції охочих», оскільки вся логістика — солдати, зброя, транспорт, аеропорти й інфраструктура — проходитиме через Польщу. «Відсутність військ на землі» не означає «відсутність літаків у повітрі». Польща могла б сприяти захисту повітряного простору України, коли буде досягнуто перемир’я. 

Американський фактор і глобальні зміни

‍— Нещодавні кроки адміністрації Трампа, зокрема домовленість із Сеулом про передачу технологій для ядерного підводного флоту, свідчать про посилення Індо-Тихоокеанського вектора. Чи не ризикує Європа, особливо Польща та країни Балтії, опинитися поза фокусом безпекової політики США?

— Коротка відповідь — так. Але я думаю, що це те, що ми вже спостерігаємо в США протягом досить тривалого часу. І це, безумовно, одна з причин, чому Європа повинна бути здатна захищати себе.

Бо навіть якщо, скажімо, демократи повернуться до Білого дому, і навіть якщо вони будуть відданими Європі та прихильними до трансатлантичних відносин — головним супротивником США залишається Китай, і всі це знають.

Я думаю, що в американській адміністрації — як серед демократів, так і серед республіканців — існує широка згода щодо того, що Європа має бути здатною захищатися на випадок, якщо Сполучені Штати будуть змушені перекинути свої сили в Індо-Тихоокеанський регіон. 

— Як тоді Польща могла б адаптувати свою стратегію, щоб зберегти значимість і вагу в очах Вашингтона?

‍— Дуже складно буде зберегти вплив, якщо США дійсно будуть змушені перенести свою увагу з Європи. Вважаю, що найкращим сценарієм для Польщі — і для НАТО в цілому — є максимальне зміцнення європейського стовпа НАТО. 

Я не впевнена, чи просто купівля зброї у Сполучених Штатів — як пропонують деякі наші праві політики — є дійсно правильною стратегією для утримання Америки на східному фланзі. Йдеться радше про те, щоб показати США, що ми витрачаємо достатньо, інвестуємо у власні можливості й доводимо, що можемо бути сильним союзником. Але для цього нам потрібно побудувати набагато сильніші збройні сили по всій Європі, а не тільки на східному фланзі.

— Ми з вами обговорили неформальні формати співпраці на теренах Європи, а втім, ми також маємо чимало подібних історій світового масштабу — від AUKUS до партнерств ЄС із азійськими демократіями. Чи створюють ці «гнучкі альянси» нові можливості для колективної безпеки, чи навпаки — ризик фрагментації глобальної системи?

— Знову цікаве запитання. Спробую дати коротку відповідь: і те, і інше. Ці дрібніші формати потрібні, тому що нам просто необхідна більша гнучкість у цих структурах. 

Ви можете обмежити ризик фрагментації, якщо знайдете способи інформувати та залучати союзників, які не входять до цих невеликих угруповань. За необхідності ви також можете певною мірою підключити до цих гнучких форматів офіційні міжнародні організації, і це цілком реально. Ми вже бачили, як це працює в Європі, і я оптимістично налаштована, що ми можемо побачити це на глобальному майданчику.

Звичайно, це робить світ більш складним, і завжди існує ризик фрагментації, коли зростає складність. Але якщо дивитися на склянку як на напівповну, то наявність більш різноманітних систем безпеки може зробити загальну систему стійкішою.

Уявіть собі сценарій, за яким, наприклад, Угорщина, Словаччина, Чехія і США блокують рішення НАТО, оскільки вони стають більш узгодженими з Росією. У цьому випадку країни-однодумці на кшталт Канади та інших членів НАТО або навіть партнери, як-от Нова Зеландія, Індонезія чи Південна Корея, все одно можуть об'єднатися, щоб сформувати коаліцію і діяти. Саме в цьому полягає перевага цього гнучкого формату.

<span style="display: block; margin-top: 1rem; margin-bottom: 1rem; padding: 1rem; background-color: rgb(234, 234, 234);">Моніка Сус — професорка Інституту політичних досліджень Польської академії наук (Варшава), професорка (сумісник) Центру перспективних досліджень імені Роберта Шумана (Флоренція), ад'юнкт і науковий співробітник Школи Герті (Берлін), редакторка серії Central and Eastern European Perspectives on International Relations видавництва Palgrave Macmillan, членкиня команди Europe Direct Poland.