Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
<span style="display: block; margin-top: 1rem; margin-bottom: 1rem; padding: 1rem; background-color: rgb(234, 234, 234);">«Разом краще» — це цикл про те, як поляки й українці щодня створюють нову спільноту — на роботі, у сусідстві, культурі та суспільному житті. Ми прагнемо вийти за межі стереотипів і боротися з дезінформацією. Показати, як солідарність, співпраця і взаємна довіра формують соціальну стійкість. Що сила держави починається з людей, які знають, що можуть розраховувати одне на одного. Цикл створено у співпраці зі стратегічним партнером — Фондом PZU.
Понад 253 тисячі українських учнів навчаються в польських школах. Водночас системою освіти Польщі поширюється кризовий дефіцит кадрів: у 2025 році незакритими лишаються понад 20 тисяч вакансій вчителів у школах, і цей показник подвоївся за останні кілька років. Найгостріша потреба — у фахівцях з математики, фізики, інформатики й іноземних мов.
Українські педагоги з їхнім досвідом і високою мотивацією стають надзвичайно затребуваними. Проте шлях до повноцінного працевлаштування залишається непростим. Головною формальною перешкодою є дорога й тривала нострифікація українського диплома. Наприклад, за даними Польського центру міжнародної допомоги (PCPM), у 2024 році в межах програми підтримки лише 130 українських педагогів змогли поповнити викладацький склад, маючи офіційно визнані документи.
Історії тих, хто зумів подолати бар'єри, підтвердити свою кваліфікацію і знайти роботу, яскраво демонструють: попит великий, але ціна інтеграції висока.
«Я обнулилась і знову вдихнула на повні груди»
Тетяна Бірюкова 30 років викладала математику в херсонській школі. Мала вищу категорію, нагороди, визнання. 24 лютого 2022 року мало стати для Тетяни особливим днем — вона збиралася захищати магістерську роботу. Замість цього почалася війна. Херсон відразу опинився під ударом.
Найстрашнішим випробуванням стала окупація. Батьки відмовилися вести дітей до шкіл, тому працювали дистанційно. Тетяна проводила уроки онлайн. Каже, що навчання було схоже на жахливий фільм:
«Проводиш урок і чуєш від своєї учениці: "Я біжу в підвал, у нас танки". Або від учня: "Я сиджу в шафі. Внизу кадирівці виводять маму з татом. Нас знайшли..." І тільки згодом дзвонить мама і заспокоює, що їм вдалося звільнитися і виїхати з міста»
Окупанти приходили додому, виламували двері, забирали людей. Якщо б дізналися про навчання — і вчителів, і батьків покарали б. «Сьогодні дитина на уроці, а завтра її вже немає. Батьки вивозили дітей вночі, щоб ніхто не бачив».
Шоком для Тетяни стало й те, що частина колег — близько 4-5 вчителів — пішла на співпрацю з окупантами. «Коли колаборантами стають вчителі української мови, які до того ходили у вишиванках, проводили патріотичні заходи — я цього не можу зрозуміти». Директорка також стала колаборанткою й почала тиснути на колектив, схиляла до співпраці. Біля школи стояла машина з літерою Z, підручники замінили на російські. Тетяна зрозуміла: треба виїжджати.
У липні 2022 вона вирушила через один з останніх «коридорів». Директорці повідомила вже з Польщі, у відповідь посипалися прокльони. «Після деокупації проти неї відкрили кримінальну справу, але вона встигла втекти до Росії».
У Польщі Тетяна оселилася у Пйотркуві-Трибунальському під Лодзю: вчила мову й нострифікувала диплом. Їй пощастило — закінчила вуз в 1996 році, тож документ визнали без проблем.
.jpg)
Паралельно працювала онлайн одразу в трьох українських школах: «Прокидалась о п’ятій, проводила уроки один за одним — вчителів катастрофічно не вистачало». Після деокупації Херсона частина вчителів повернулася до роботи, навантаження зменшилося. Але Тетяна відчула — їй бракує живого класу. «Онлайн-навчання — це спілкування з комп'ютером, а не з дітьми. Я ловила себе на тому, що на вулиці шукаю очима дітей — так мені їх бракувало».
Стала шукати роботу вже в польській школі — реєструвалася на сайтах, проходила співбесіди «ламаною польською», пройшла курси міжкультурного асистента.
Коли у школі Фундації «Незламна Україна» в Кракові з’явилася вакансія вчителя математики, Тетяна відразу подалась. «Страшенно хвилювалася: місяць їздила з Пйотркува до Кракова, «жила» в поїзді. Але коли мене взяли, відчула, ніби знову вдихнула повітря на повні груди. Сказала президенту фонду: «Дякую вам, що я повернулася в школу і можу спілкуватися з дітьми».
Сьогодні Тетяна офіційно викладає тут математику. Це приватна школа, де українські діти навчаються за польською програмою, але можуть отримати й українське свідоцтво. Зарплата хоч і скромна за польськими мірками, але дозволяє винаймати невелику квартиру й жити самостійно. «В Україні я працювала по 30 годин і мала 18 тисяч гривень. Це ¾ оренди житла».
Наразі уроки проводять двома мовами — польською та українською, але з наступного року навчання повністю переводиться на польську мову й програму. А вона, каже Тетяна, суттєво відрізняється від української: «У Польщі більше самостійності. Учитель пояснює матеріал, працює з дітьми на уроці, відповідає на запитання — а далі все залежить від тебе. Наші діти ж звикли, що вчитель усе розкладає по поличках».
Математика теж подається інакше. «Всі кажуть, що в Польщі легка математика. Це не так. Вона практична. Всі задачі — з життя. Якщо відсотки — то банківські, податкові. Багато статистики. До восьмого класу дають базу, а в ліцеї вже набагато складніша програма».
Мову Тетяна вдосконалює щодня — допомагають і польські колеги, і самі учні. «Читаю книжки, дивлюся телебачення, слухаю все польською. Вранці дорогою до школи вмикаю лекції з математики, щоб знати терміни й не виглядати некомпетентною». Усміхається: «До речі, так само я вивчила й українську з початком війни».
Цього року Тетяна знову сіла за парту — вступила на післядипломну освіту вчителя математики:
— За досвідом можу багато, але є моменти, які просто не розумію, бо система інша. Тож обнулилась і починаю спочатку.
В Україні я — вчитель вищої категорії, старший учитель з нагородами. А тут — ніби щойно закінчила університет
Разом з тим найбільший виклик — психологічний стан дітей.
— Минулоріч одна дівчинка не могла писати — тільки водила ручкою по зошиту. Цьогоріч діти спокійніші, але зриви й досі трапляються.
Війна нікуди не поділася з їхніх голів. Все ж таки душею вони в Україні. Треба бачити, як горять їхні очі, коли ми говоримо про Україну, про наші свята
Школа навпроти мого вікна
Анна Назарова теж з Херсона. На початку війни вона мала дев’ять років педагогічного стажу, викладала математику й інформатику в школі, виховувала трирічного сина.
Анна не може забути перші дні окупації Херсона: «Я бачила, як вбивають. Їдуть на машині і розстрілюють людей». Дівчат викрадали, тому одягали страшний одяг, щоб бути менш помітними. У робочих чатах надсилали інформацію і фото з лікарні — як виглядають колеги після згвалтувань, обстрілів.
Зникли продукти, не можна було купити молока, м’яса. Найстрашніше — черга за хлібом. «Стоїш, довго чекаєш, а вони просто проїжджають і стріляють в людей, які виходять з підвалів багатоповерхівок».
Проводити дистанційні уроки Анна відмовилась: «Не дай Боже щось трапиться, коли діти онлайн. Це ж травма для всіх».
Вона намагалася виїхати тричі: з колегою-вчителькою вмовили водія, який вивозив власну родину. Перші дві спроби закінчилися поверненням, бо було небезпечно — або стріляли, або блокпости розвертали цивільних. Син питав: «Мамо, чому вони на нас рушниці наставляють?» На третій pаз зрештою виїхали.
«Проїхали 11 блокпостів — і вже бачимо фронт, місто Станіслав. Танки, заряджання снарядів, розбір дерев’яних ящиків з боєприпасами… Нас пропустили, а наступну машину розвернули. За хвилину почалася стрілянина. Я так затисла сина, що в нього синці залишилися. Потім побачили наших військових, які кричали: "Їдьте швидко!" І от ти їдеш і відчуваєш, як у спину летять кулі. Просто пощастило проскочити».
Потім були Одеса, Львів, волонтери, вокзали, черги, але вже без небезпеки.
— Я всюди намагалася заплатити за проїзд, а мені казали: “Це безкоштовно”. Не вірила. Тримала гроші в руках, наче це останній доказ, що я можу якось контролювати життя
Анна згадує, як уже в Перемишлі на вокзалі вона в якийсь момент загубила сина. Знайшла за кілька хвилин — він стояв поруч з жінкою-волонтеркою й серйозно пояснював: «Моя мама не їла».
Це був кінець березня 2022. Анна була повністю виснажена — не могла ні думати, ні планувати, ні навіть просто видихнути. Та вже на початку квітня зібрала себе докупи: влаштувала трирічного сина в садок і знайшла роботу викладачки інформатики у Варшавській українській школі.
— Про зарплату навіть не питала: зачепилася за професію, повернула собі ґрунт під ногами. Бо коли є уроки, діти, відповідальність — стрес відступає
Далі чекала нострифікація диплому. Процедура розтяглася на понад пів року: Анна писала листи, нагадувала про себе, не дозволяла справі зависнути. Зрештою диплом визнали, правда, з пониженням — бакалавр замість магістра і без спеціалізації з інформатики. Але вона не зупинилася. Відразу вступила на післядипломну освіту з інформатики, паралельно вивчала мову й склала B1. Постійно проходила курси й вебінари — брала все, що давало можливість рости, хоч платне, хоч безкоштовне. Вчилася без пауз.
Та влітку Анна раптом відчула, що вперлась у стелю: «Я хотіла викладати математику, а в цій школі мені цього не пропонували. І помітила, що прогрес у вивченні польської зупинився. Але якщо я тут, значить, треба рухатися далі».
Одного вечора Анна сіла й надіслала п’ять резюме. Чотири — у школи з відкритими вакансіями вчителя математики. П’яте — у школу навпроти свого вікна. Відгукнулися всі п’ять!
— Я відвідала співбесіди й зрозуміла, що хочу саме сюди — у школу навпроти мого вікна. На першій зустрічі сказала прямо: так, я українка. Якщо хтось має упередження, я покажу роботою, що вони помилкові».
Сертифікат мови навіть не подивилися. Директорка сказала: «Ви нормально розмовляєте — цього достатньо
За кілька днів Анна підписала контракт: інтеграційні класи, діти з особливими освітніми потребами. «Я з такими дітками працювала й раніше. Аутизм, Аспергер — курси ще в Україні проходила. І тут продовжую — вже польською».
Найбільше вона хвилювалася не за уроки, а за реакцію батьків: «Боялася, що мене “заклюють”. Бо не всі польські батьки добре ставляться до українців. Чула історії — і підсвідомо чекала на удар».
Перші тижні було напруження: кожен коментар здавався випробуванням на «право залишатися». Але Анна свідомо обрала іншу тактику — відкритість і діалог. Не замикатися, а говорити, пояснювати, показувати, що вона — партнер. Навіть коли діти інколи підкреслювали її походження, намагались «дістати» або звертались російською, вона не йшла на конфронтацію: «Якщо хтось каже російською, я відповідаю: “Вибачте, не розумію”. І спокійно продовжую урок. Діти дуже швидко перемикаються».
З часом Анна відчула, що польська система дає вчителю багато захисту і довіри. «В Україні зараз система на боці дітей і батьків. Тут радше буде правий учитель. Є чіткі правила, спілкування через Librus, немає постійних “перевірок”, ніхто не стоїть за спиною на уроці. Контроль — раз на рік за попередньою згодою. Тебе забезпечують всіма необхідними навчальними інструментами. До того ж праця краще оплачується. У моєму випадку різниця зі ставкою в херсонській школі була в п’ять разів».
«Тато казав: не вийшло з першого разу — вийде з другого. Не здаватися!». Ця проста фраза тепер працює краще за будь-які мотиваційні плакати.
Попереду — магістратура в Польщі, нові курси, гуртки, де вона хоче навчати дітей робототехніки й 3D-друкування. Їй важливо не просто вчити предмет — показувати дітям, що технічні речі можуть бути захопливими.
«Вірю, що колись буду тут вчителем математики й інформатики. Найбільше мене надихає момент, коли показуєш дитині розв’язання задачі чи виразу, і вона раптом розуміє, що це не складно, що математика — це просто хитрість, яку можна осягнути. І коли в неї виходить — це і моя перемога теж».
«Тут у школу беруть тих, у кого горять очі»
Людмила Пришиблюк з Житомирщини — психологиня й вчителька початкових класів з 28-річним стажем в школі. Приїхала до Варшави з донькою та 11-річним онуком. «Спочатку волонтерила в тій школі, куди привели онука. А потім директорка запропонував бути помічником вчителя. Я погодилась і з квітня вже працювала».
Через місяць роботи Людмила зрозуміла, що треба нострифікувати диплом. В Україні вона шість років працювала психологом, пройшла десятки курсів і тренінгів, тож спершу подала документи до Варшавського університету Стефана Вишинського — на психологію. Через місяць отримала відмову: «бракує годин».
Колеги порадили Варшавський університет. Вона подала документи в червні, відповідь прийшла восени: дозволили складати іспит, але вже з дошкільної освіти — психології в її дипломі виявилося замало.
— Я нервувала страшенно. Мені вже було 62 роки, доросла «дівчинка» з директорським стажем, а тут знову — студентка!
Та через рік вона успішно склала іспит, пройшла практику й зрештою отримала нострифікацію диплому — як вчитель початкових класів і дошкільної освіти. Профінансувала нострифікацію біржа праці. Паралельно пройшла післядипломне навчання як міжкультурний асистент: «Я хотіла знати польську так, щоб говорити з колегами на одному рівні».
.jpg)
У 2023 році жінка почала працювати у світлиці — групі продовженого дня для польських дітей, а також як міжкультурний асистент з українськими учнями. Саме там вона зіткнулася з першим серйозним викликом.
«Найважче було з нашими батьками. Частина з них не приводила дітей до школи, ставилась безвіповідально. Хоча дітям для навчання видавали ноутбуки».
Робота у світлиці давалася важко ще й тому, що це постійне перебування з великою кількістю дітей. «Я до того була або керівником, або психологом — не звикла до такого інтенсиву».
Тож Людмила вирішила рухатися далі й за першої ж нагоди подалася на ще одне навчання: післядипломну освіту зі спеціальної педагогіки, з фокусом на роботі з дітьми з аутизмом. За це навчання заплатив міжнародний фонд PCPM.
Зараз вона працює як вчитель-співорганізатор (nauczyciel współorganizujący) у польській школі. До неї прикріплена одна дитина з аутизмом, з якою вона займається щодня. «Мій хлопчик такий класний! Я отримую від цієї роботи масу задоволення. Він мене любить, а я його. “Пані Людмила!” — біжить назустріч, обіймає. Ми граємо, танцюємо, співаємо. Це зовсім інше відчуття — коли ти по-справжньому потрібна».
Окрім індивідуальної підтримки, Людмила разом з основним учителем працює з усім класом, допомагає на уроках та проводить додаткові терапевтичні заняття. Каже, що найбільше її надихає вдячність дітей і батьків: «Тут діти помічають твою працю, малюють сердечка, пригортаються до мене. І я плачу від щастя. Бо це справді від серця».
Людмила розповідає: «Тут у школу беруть тих, у кого горять очі, коли говориш про дітей. Як бачу вчительку, незадоволену життям, вважаю, її не можна допускати до дітей. Учитель має світитися, усміхатися, давати тепло».
Нещодавно у вчительки був ювілей трудового стажу — 40 років. Отримала подяку від дирекції та винагороду. «Сорок років відпрацювала в Україні — а подякували мені тут. У мене сльози виступили.
Мені 63 роки, і я не боюся про це говорити. Я всього досягла сама, ніхто не допомагав. Навчання, практики, іспити — це дійсно важко. Але зате все вмітиму, не дарма пройшла цей шлях. І вік мені не заважає».
Людмила пише вірші — про війну, омріяну перемогу. Ходить на літературні зустрічі, готує власну збірку. Каже, що зараз знову дихає на повні груди:
— Можу щиро сказати — я тут щаслива. Я тут потрібна дітям — і це дає нові сили
Дуже хотіла б, щоб чоловік був поруч, але поки він тільки приїжджає в гості. Каже, що гордий за мене, підбадьорює і підтримує. Маю надію, що з часом будемо разом».
Фотографії з приватного архіву героїнь
Українська журналістка, редакторка й сценаристка. Працювала головною редакторкою журналів Ліза та Enjoying Club, а також редакторкою провідного українського порталу NV. У творчому доробку — велика кількість глибоких текстів, надихаючих історій і сміливих експериментів. Любить життя, людей, тонкий гумор і щиро вірить у силу слова. Її життєве кредо — «Ніколи не кажи «ніколи»
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
.jpeg)
