Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан запропонував Україні домовитись з Росією про припинення вогню, а після того сісти за стіл перемовин:
— Мир — це важливе питання. Війна, в якій ви зараз живете, дуже інтенсивно впливає і на безпеку Європи. Ми високо цінуємо усі ініціативи Зеленського заради досягнення миру. Але вони потребують багато часу через правила міжнародної дипломатії. Тому я попросив пана президента подумати про те, чи не можна вчинити трошки інакше: зупинити вогонь, а потім вести перемовини з Росією, адже припинення вогню пришвидшило б темпи цих перемовин.
Володимир Зеленський під час зустрічі з Віктором Орбаном. Фото: ОПУ
Президент Зеленський у своєму виступі уникнув теми припинення вогню та потенційних перемовин. Водночас підкреслив, що Будапешт підтримав мирні ініціативи України на саміті у Швейцарії:
— Угорщина взяла участь у першому Саміті миру і підтримала комюніке саміту. Це говорить про готовність Угорщини бути ефективною заради повернення реальної довготривалої безпеки. Ми предметно обговорили, як надалі Угорщина може проявити своє лідерство в підготовці другого Саміту миру.
Ми бачимо можливість організувати другий Саміт миру вже в цьому році, ми б дуже хотіли цього, і всю підготовчу роботу для цього можемо зробити за найближчі місяці
Також, за словами Орбана, Угорщина бажає підписати глобальну угоду про співробітництво з Україною і брати участь у модернізації її економіки:
— Ми намагаємося закрити всі попередні суперечки і сконцентрувати увагу на майбутнє. Ми бажаємо налагодити відносини між нашими країнами.
Ми бажаємо підписати глобальну угоду про співробітництво з Україною, подібну до тих угод, які в нас діють з іншими нашими сусідніми країнами
Український Президент наголосив, що команди продовжать спільну роботу над цим документом:
— Зміст нашого діалогу може стати основою для майбутнього двостороннього документа між державами, який регулюватиме всі наші взаємовідносини та може бути заснований на дзеркальному підході до двосторонніх відносин.
Угорщина та Україна домовились підписати глобальну угоду про співробітництво. Фото: ОПУ
Також, серед іншого, узгодили питання відкриття першої української школи в Угорщині.
— З паном прем’єр-міністром Орбаном ми обговорили усі найбільш принципові питання наших сусідських відносин: торгівлю, транскордонну співпрацю, енергетичні питання, говорили сьогодні про гуманітарну сферу, все те, що стосується життя наших людей і в Україні, і в Угорщині. Зокрема, обговорили відкриття першої української школи в Угорщині. Пан прем’єр-міністр запевнив у підтримці такого проєкту. Дякую, Вікторе, — зазначив Зеленський.
Фінансування цієї школи Угорська держава візьме на себе, наголосив Орбан:
— Буде відкрито стільки українських шкіл, скільки буде потрібно. Для нас важливо, щоб українці почувалися в Угорщині як вдома
Перший візит Орбана до Україна від початку великої війни. Фото: ОПУ
Востаннє Віктор Орбан був в Україні 12 років — у 2012-му —за каденції Віктора Януковича. Примітно, що нинішній візит угорського прем'єра відбувається на другий день від початку голосування Угорщини в Раді ЄС.
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Машина їде швидко. Мені здається, ми летимо над поверхнею, пливемо крізь пісок і пил, який відірвався від наших коліс. Я закриваю ніс шарфом, мружу очі. Вікна відчинені, щоб вчасно почути звук металевого шершня — дрона з вибуховим боєприпасом.
Я сподіваюсь, що антидронна сітка, розтягнута вздовж усієї дороги, нас врятує. Росіяни знають, що саме тут проходить евакуаційна дорога. Вони шукають дірки й щілини в сітці, влітають у тунель дроном, вимикають гучні двигуни, сідають на землю й чекають. Коли поблизу з'являється автомобіль, оператор піднімає дрон і вдаряє ним в машину, що рухається.
Фото Альдони Гартвіньської
Я нервово прислухаюся до звуків за вікном, але в вухах — лише шум вітру. За мить помічаю, як зникають фари позашляховика перед нами. Думаю, що це добре. Це означає, що над нами не висить жоден дрон-камікадзе, інакше він би давно вже в них врізався.
— У Марбельї я їв найкращі морепродукти, — чую розмову Еріка з колегою на передньому сидінні. — Я б поїхав на море. Взагалі я люблю іспанську кухню, вона така яскрава.
Ми поспішаємо польовою дорогою до стабілізаційного пункту, розташованого приблизно за 10 кілометрів від лінії фронту. Ми перебуваємо в зоні досяжності дронів, артилерії та всього, що росіяни вигадали для вбивства. Але бійці розмовляють про смачну паелью.
Дорога здається нескінченна, я повністю втрачаю орієнтацію — ми їдемо на північ чи на південь? Ми точно їдемо довго, бо коли доїжджаємо на місце, вже зовсім темно. Десь над моєю головою я чую металевий звук.
— До бліндажа! — кричить Ерік і штовхає мене в бік замаскованого сіткою і гілками входу під землю. Я чую тріск дверей машини, тріск шишок під ногами, автомобіль, що від'їжджає з ревом двигуна. Хтось хапає мене за руку і затягує всередину, до прихованого під землею дерев'яного лабіринту.
Коли тиск зменшується і зникають мушки перед очима, я бачу підземну фортецю. Коридори тягнуться десятки метрів, блукаючи між операційними залами, місцями відпочинку після операції, складами, кухнею, туалетами... На стіні висить схема цього лабіринту, і я розумію, що сьогодні не тільки я тут заблукаю.
Підземна фортеця
— Ви увійшли в оперативну зону Медичної служби Третьої штурмової бригади, — серйозно каже гладкий чоловік. — Відтепер серйозно слухайте кожен наказ, бо від цього залежить ваше життя. І наше теж.
Фото: Мацєй Зиґмунт
— Що це було? — питаю я його.
— Де, на небі? Шахед. Останнім часом вони атакують наші позиції, — він відповідає абсолютно без емоцій і жестом руки закликає нас йти за ним.
Ми заходимо на кухню, де кілька військових якраз вечеряють — гречану кашу з м'ясом і темно-коричневим соусом. Як вдома. Ми вітаємося з ними кивком голови. Тут стоять два холодильники, поличка з консервами, солодощами, закусками, чаєм і кавою. У великій коробці з прозорою кришкою я бачу свіжий пиріг, напевно, спечений волонтерами.
— Хочете кави? — з посмішкою запитує Ерік, який раптово з'являється на кухні. Він мусив залишити машину трохи далі, щоб вона не привертала увагу дронів надто близько до входу в підземну фортецю.
У його блакитних очах я бачу доброту й величезну втому від років, проведених на війні. Ерік родом з Криму. Він народився в Севастополі, тому вже в 2014 році зрозумів, що означає втратити дім. Хоча тоді він жив у Києві з родиною, він вирішив добровільно вступити до армії, щоб спробувати відбити окуповані території. Він брав участь у звільненні Маріуполя та Мар’їнки, був у Іловайському котлі. Через рік він повернувся до цивільного життя. Почав вивчати фізичну культуру, тренував спортсменів з важкої атлетики. Повномасштабна війна заскочила його в Ірпені. Він встиг вивезти своїх близьких на Закарпаття, щоб повернутися і взяти участь у боях за захист української столиці.
— Моя квартира опинилася в окупованій частині Ірпеня, — Ерік випрямляється на стільці, ніби все це сталося століття тому. — Я почав співпрацювати зі спецпідрозділами. Я знав місто, знав, де вони можуть ховатися, де зберігати військове спорядження. Коли ми нарешті вигнали їх з Києва, я поїхав в Запоріжжя.
Ерік потрапляє до батальйону територіальної оборони «Дніпро–Азов», який незабаром увійде до складу Третьої штурмової бригади. Він починає з піхоти, на власній шкірі дізнаючись, що таке окопи на передовій. Він починає розуміти, як важливо, щоб кожна частина була забезпечена медичним обслуговуванням. Коли тільки може, він вивчає тактичну медицину, щоб у бойових умовах надавати першу допомогу. Він не боїться крові, не боїться бути пораненим, контролює свій страх.
Ерік. Приватний архів
— Я потрапив у дуже гарячу ділянку. За мить до нас принесли одинадцять поранених, деякі в дуже важкому стані. Я латав дірки, накладав турнікети, але зрештою сам отримав поранення. Це був жахливий момент, — очі Еріка блищать у напівтемряві. — Ми вивезли всіх. Я мав легку контузію , але відчув сильний приплив ендорфінів, я був як на кайфі. Мені вдалося врятувати стільки людей! Я прийняв рішення, що хочу почати працювати як бойовий медик.
З гранатометом на спині та аптечкою він йшов пліч-о-пліч з бійцями на бойові завдання. Він брав участь в обороні Авдіївки, яка настільки знекровила бригаду, що батальйони були виведені з боїв на кілька тижнів. Тоді Ерік почав навчати військових надавати першу допомогу собі та пораненим побратимам.
Бо ніщо не болить йому так, як коли він бачить непотрібні ампутації, бо хтось наклав турнікет, хоча в цьому не було необхідності, і нога через зупинений кровообіг через багато годин просто відмерла. Або коли привозять пораненого, якому вже не можна допомогти, але смерть можна було зупинити ще в окопі
Ерік так серйозно підійшов до цього питання, що сьогодні в цій дерев'яній підземній фортеці він є заступником керівника.
— Нью-Йорк Таймс написали, що Путін боїться Білецького, — кажу я йому.
— Білецький — це людина, з якою я звільняв Маріуполь у 2014 році. Це людина, яка була в найгарячіших точках фронту зі зброєю в руках. Це людина, за яку я готовий боротися. Ми всі віримо в нього і тому створили сильну бригаду, — відповідає Ерік. — Завдяки хорошому лідеру ми не віддаємо навіть шматочка землі без бою. Бригада стала корпусом, це величезна кількість солдатів. Тому Путін нас боїться.
Багато бійців «Трійки» підкреслюють, що командири в бригаді, йдучи слідами Андрія Білецького, проходять бойовий шлях від піхоти до командирів. Кожен командир знає, з чим бореться піхота, що таке окопи. Набагато легше керувати машиною, яку розумієш до найдрібніших деталей. І тому ця машина стає дедалі сильнішою. Ерік вважає, що це єдиний спосіб захистити незалежність, а з часом і відбити окуповані території. Україна повинна побудувати сильну і сучасну армію, щоб ніхто більше не наважився на неї напасти. На його думку, переговори служать лише для того, щоб солдати поверталися додому з російського полону.
Фото: Мацєй Зиґмунт
Червоне світло допомоги
— Є поранений — на кухні з'являється Гладкий. Ми швидко піднімаємося на ноги. — Стан легкий.
Ми йдемо у напрямку входу до бліндажа. Команда готується до прийому пацієнта — перевіряє обладнання, одягає гумові рукавички. Хтось вмикає червоні лампи, завдяки яким, коли відчиняться двері, назовні не проникне забагато світла. Червоне світло менш помітне. Всі раптом замовкають, чути лише шепотіння. Біля ноутбука сидить жінка і записує те, що ми знаємо з радіокомунікації: рана живота, оклюзійна пов'язка, пацієнт у свідомості. Рана живота може виглядати непомітною, спочатку не давати поганих симптомів. Але якщо у солдата є навіть маленька дірка в легені, він перебуває в смертельній небезпеці. Йому загрожує один з вбивць на полі бою — пневмоторакс.
Десь над входом до бліндажа я чую вібрацію — у нашому напрямку наближається машина. Хтось підбігає до дверей, а медики стають біля лежанки, на яку за мить покладуть пораненого. Двері відчиняються, всередину вбігають двоє медиків, низький бородань і маленька блондинка. Між ними кульгає молодий хлопець у трусах і футболці. Медики беруть пораненого, зачиняють двері і вмикають звичайні лампи. Повертається галас, обмін повідомленнями, хтось підтягує мобільне обладнання для рентгену, щоб побачити, як глибоко в животі застряг уламок після вибуху дрона–камікадзе.
— Де у вас болить? — запитує один з медиків. — Ви давали йому якісь ліки?
Військові, які принесли пораненого, стоять майже струнко біля стіни. Вони відповідають на запитання, а потім замовкають, втупивши погляд у лікарів. Вони чекають, що буде з їхнім побратимом. Невеликий шматочок металу відразу видно на рентгенівському знімку, над яким схилилися кілька людей. З їхніх облич я бачу, що все буде добре.
Фото: Мацєй Зиґмунт
Медики працюють навколо хлопця, як мурахи. Швидко, ефективно, згідно з протоколом, без зайвих міркувань. По черзі перевіряється кожна частина тіла, бо під час евакуації бойові медики могли щось пропустити. Вся процедура триває кілька хвилин. Врешті-решт приймається рішення: пацієнт стабільний, потрібно змінити пов'язку і підготувати його до евакуації в лікарню, де витягнуть осколок. Двоє медиків відмічаються, на мить люмінесцентні лампи замінюють на червоне світло, щоб вони могли вийти з бліндажа і повернутися на чергування. Знову настає тиша. Але неприємна і незручна, бо в будь-яку мить її може перервати звук військового пікапа, який несподівано привезе сюди пораненого воїна.
— Що таке незалежність? — Ерік робить ковток вже холодної кави, перш ніж відповісти на моє останнє запитання. — Це свобода. Свобода вибору. Свобода вибору способу життя. Свобода — це також те, що я можу зі зброєю в руках боротися за цю незалежність.
Альдона Гартвіньська: Ти ще боїшся? Як взагалі на тебе впливає страх? Мотивує чи паралізує?
Міхал Пшедлацький: Страх є. Повторю досить банальні, але правдиві слова, що якщо його немає, то треба зупинитися. Особливо на фронті. Затягнути ручне гальмо й подумати, що не так. Страх є, але є також багато прорахунків ризику, які вже у мене в крові.
От, наприклад, коли виходиш з-під Антонівського моста у Херсоні, праворуч є рівна місцевість, а за річкою — шматок сірої зони, важко сказати, під чиїм вона контролем. А далі вже російські позиції, з яких тебе видно, як на долоні. Розрахунок ризику полягає в тому, що ти думаєш, чи викажуть росіяни свої позиції — міномет або кулемет, — аби влучити у двох цивільних. Бо виходячи, ти не одягаєш на себе спорядження, щоб не викликати зайвого інтересу. Адже там будь-яка підвищена увага до тебе, чи то військовий одяг, чи то камера, означає смерть.
— Херсон — це не прифронтове місто, це лінія фронту. Щоденна гра у рулетку. Прогулянка без детектора дронів — величезний ризик. І якщо місія дрона добігає кінця, він уже не повернеться до оператора, а в щось вріжеться. І часто це звичайні цивільні. Приміром, літні люди, які їхали вулицею на велосипеді.
— Скрізь, де російські дрони долітають до міст, селищ чи маленьких сіл, де все ще живуть цивільні, люди є ціллю для росіян. Я ще не стикався із ситуацією, і це для мене шокуюче, щоб російський дрон летів у бік людей, а коли переконався, що це цивільні, то не став бити по них, а відлетів у поле. Дрон має очі оператора і рухається від початку до кінця під його керівництвом.
— Звучить жахливо, що «ракета має очі». Вона має камери, через які оператор дрона бачить все в прямому ефірі…
— Тому кажуть, що це сафарі, полювання на людей. Це відбувається на всій лінії фронту.
Херсон у цьому плані є особливим місцем, бо це єдине велике місто області, яке знаходиться буквально на лінії фронту. Тому наліт російських дронів там триває мить.
Ці дрони сідають навіть групами на так званих висотках, тобто на високих точках міста, на кранах, на будівлях і чекають, поки з'явиться ціль. А далі влаштовують вбивче сафарі на цивільне населення. Атакуючи і вбиваючи просто для того, щоб сіяти терор
Кожен із цих операторів дронів, який атакує жінку, яка повертається з магазину, матір з дитиною у візочку, чоловіка, який вигулює собаку, літню подружню пару, яка їде старим пошарпаним автомобілем до свого села, є воєнним злочинцем.
Додамо до цього, що щодня Росія використовує на фронті в Україні кілька тисяч дронів. Щодня. Я навіть не кажу про нічні атаки, в яких до статистики додаються сотні важких дронів типу «Шахед», що несуть до ста кілограмів вибухівки, а ще ракети, керовані авіаційні бомби тощо.
Це війна, в якій всі все бачать. І у випадку з операторами дронів не може навіть мови бути про їхню помилку. Це не артилерія. У випадку дрона FPV (First-Person View — вид від першої особи — Авт.) оператор до останнього моменту бачить, кого атакує.
— Ти мав півтора роки вимушеної перерви у висвітленні подій в Україні через нещасний випадок, який з тобою стався. Початок повномасштабної війни і зараз — це різні війни, зокрема через використання дронів. Як ти готуєшся до роботи зараз?
— Насамперед я готую питання і теми, які хочу записати. Шукаю і знаходжу героїв і героїнь для своїх репортажів. Що стосується підготовки, то я маю — важко тут говорити про щастя — кілька років досвіду роботи в таких складних умовах. Я б розділив це на дві, а насправді навіть на три складові. Перша, ключова, — це власна медпідготовка, щоб вміти надати допомогу потерпілому, якщо він опиниться поруч, або захистити себе. Друга — ми не їдемо в порожнечу. Наші найкращі вчителі та гіди знаходяться на місці. Не має значення, що я провів півтора року в Україні, більшу частину цього часу на фронтових і прифронтових територіях. Це не той досвід, що його має солдат, який перебуває на місці постійно. Викладачів на місці необхідно слухати. І вчитися. Третя складова — це мотивація і розуміння, навіщо ми це робимо. Покійний професор Лешек Колаковський любив говорити, що незнання не звільняє від відповідальності, бо є речі, знати про які є моральним обов'язком. І я думаю, що ці слова саме про це. Я майже 15 років професійно працюю з камерою. Для мене це передача правди, свідченнь з місць, куди журналісту важко дістатися, тому там таких журналістів менше або їх немає взагалі. Камера є інструментом допомоги. Якщо я маю навички та досвід, то вважаю своїм обов'язком передавати це.
Я б волів провести півтора року інакше, ніж на українському фронті. Я б волів, щоб мою машину колись не пробили дронами, я б волів кілька разів не відчувати такого жахливого страху, що аж мороз по шкірі, але те, що там відбувається, впливає на наше повсякденне життя і на наше майбутнє. І на майбутнє наших дітей
Тому суспільство має право очікувати, а журналісти мають обов'язок передавати суспільству достовірну, засновану на фактах, інформацію, щоб суспільство могло приймати соціально обдумані, відповідальні рішення.
— Чи не вважаєте ви, що професія воєнного кореспондента дещо застаріла? Зараз кожен має супертелефон, зараз чи не кожен черпає знання з Telegram. Мешканець околиць, де відбувається якась подія, може бути на місці набагато швидше, ніж журналіст, який повинен доїхати, оформити дозволи на зйомку. Зараз кожен може бути воєнним кореспондентом.
— До цього ще слід додати матеріали, записані з камер дронів або GoPro, встановлених на шоломах солдатів, а також відео та фотографії на телефонах свідків жахливих подій.
З моєї точки зору, я не є воєнним кореспондентом. Я — документаліст, режисер, оператор. Я — репортер і зосереджуюсь на тому, щоб якомога автентичніше розповісти про те, що, на мій погляд, є важливим.
Роль воєнних кореспондентів змінилась, але не змінилися правила, що ми маємо подбати про правдивість ситуації. Слід враховувати, що згадані матеріали, які походять безпосередньо з війни, часто є чиїмось дуже емоційним поглядом. І ми маємо трохи відфільтрувати те, що заявляє людина, яка була свідком жахливого вбивства і воєнного злочину, щоб передати цю інформацію далі світові.
Нашим важливим журналістським завданням є доповнення цієї інформації контекстом. Погляньмо на Ірак. У якийсь момент з Іраку надходила інформація, що сьогодні загинуло 100 осіб у результаті вибухів, наступного дня — 160, 250. Така цифровізація виглядала дегуманізуюче. І ми мали передати, що означає така кількість загиблих, зниклих безвісти.
— Зараз ми маємо справу з цим і в Україні.
— У кожній війні ми маємо з цим справу. У кожній війні в усій її жахливій красі.
— Але про те, що щодня бомблять цивільне населення в Краматорську чи Слов'янську, важко прочитати в мейнстрімних ЗМІ. Тільки коли бомблять дитячу лікарню в Києві, з'являється резонанс. Ніби ми трохи звикли до того, що гинуть цивільні: «Ну що ж, важко».
— Люди стають менш чутливими до повідомлень про війну. Перший напад на цивільне населення завжди викликає набагато сильнішу реакцію, ніж сотий. З точки зору цивільного, який постійно перебуває під цією загрозою, це геть незрозуміло. Натомість інші звикають, я б навіть сказав, що людям стає нудно від повідомлень про атаки й щоденні смерті. І найбільше втомлюються ті, хто нічого не робить.
Бо ті, хто щось робить регулярно, зберігають у собі такий рівень емпатії, що не можуть байдуже пройти повз повідомлення чи звіт про черговий напад.
У мене є хороша подруга, відома італійська репортерка Франческа Боррі. Вона зосереджується переважно на Секторі Газа, але також працювала в Сирії та інших місцях. Якось вона сказала, що бездіяльність під час війни — це зовсім не бездіяльність, а тихе сприяння сильнішим. І саме те, що люди не діють, відвертаються від того, що відбувається поруч, є тією мовчазною підтримкою сильніших. Бо якщо ми не реагуємо зараз, росте ймовірність, що ми опинимося в такій самій ситуації.
— Я багато разів чула, як ти говорив, що Покровськ — це пекло на землі. Це пекло ти показав у своєму фільмі «Янголи Покровська». Фільм розповідає про життя в облозі й евакуацію цивільного населення. Буквально місяць тому моєму колезі Богдану Зуякову, який займається евакуаціями, зателефонувала літня жінка з Покровська. І попросила його забрати її звідти. Але єдине, що він міг зробити, це вибачитися перед нею, бо вже не міг їй допомогти. До Покровська вже навіть не можна в'їхати — солдати пробираються туди пішки, бо кожен транспортний засіб, що рухається, відразу потрапляє під обстріл. Нещодавно Богдан з Костянтинівки евакуював матір з дванадцятирічним сином. Чому ці люди залишаються там?
— Місяць тому я працював у Костянтинівці і був здивований, що, незважаючи на такий сильний обстріл, а також часткове оточення практично з трьох боків, у місті все ще залишалося кілька тисяч людей. Згідно з українським законодавством, вони не повинні там бути, тим паче з дітьми, бо є наказ виїхати, евакуюватися — це порушення Кримінального кодексу батьками неповнолітніх дітей. Цей закон був ухвалений і набрав чинності, здається, ще в 2023 році. Чому ж ці люди не виїжджають?
Кожен з цих випадків є окремою історією. Є люди, які не готові покинути свій будинок, незважаючи на те, що він наполовину зруйнований і знаходиться прямо біля російських позицій. Коли їх запитують, що вони там захищають, вони відповідають, що свій дім. Якого, по суті, вже не існує.
Люди також не вірять, що на них чекає щось хороше, бо не знають іншого світу. Бо бояться. Бо їм бракує сил
Або чекають на росіян, бо таких теж є трохи.
— Але чи дійсно ці люди, виїжджаючи, отримують допомогу, чи буває по-різному? Чи мають вони потім де зупинитися, жити? Чи вони мусять виїхати й стати тягарем для своєї родини, яка живе десь у безпечніших місцях?
— Люди, які евакуюються з прифронтових територій, потрапляють до центрів допомоги, які найчастіше управляються неурядовими організаціями. Звідти вони або їдуть до своїх родин, якщо мають до кого, або, і я був свідком цього, потрапляють до тимчасових пунктів для біженців, внутрішньо переміщених осіб, де їм забезпечують базову допомогу, місце для сну, проживання і харчування. Це інший рівень функціонування — не тільки тому, що це відбувається поза їхнім звичним світом, місцем, яке люди знали все своє життя, але також тому, що зазвичай це великі зали з десятками ліжок.
Я був свідком, коли жінку з Покровська вмовляли евакуюватися разом з чоловіком. Їх вмовляли тричі, аж поки в двір не влетіла ракета й не вбила чоловіка на місці. І тільки тоді його дружина... усвідомила, що настав час.
— Волонтери також розповідали мені, як вивозили людей, які зіткнулися з цією бюрократією, з тим, що раптом вони залежать від допомоги держави... І зрештою вирішили повернутися туди, звідки втекли.
— Я мав справу з такими людьми, які повернулися. Зокрема в Покровську й Вугледарі. Суть в умілому наданні допомоги. А це не так просто. Тому що найчастіше допомогу першими отримують ті, хто найголосніше кричить. Ті, хто в разі якоїсь катастрофи дістанеться до головної дороги, якою рухається конвой ООН. Але часто найбільш постраждалими від цієї катастрофи є не вони, а люди, які залишилися там, на місці, живучи в підвалах. І коли до таких людей добираються, вони вже не мають сил, щоб боротися далі (бо той факт, що хтось доходить до головної дороги, свідчить про те, що він ще має сили). І якщо ми зведемо таку людину із системою допомоги, яка в певному сенсі знеособлює, бо ти лише номер у картотеці, якому присвоєно ліжко, то людина, яка є психічно травмованою, зневіреною, часто також заціпенілою, знеціненою, то що з нею буде? Ці люди у підвалах і зруйнованих будинках потребують більшої уваги.
А увага однакова. І тому вони вирішують взагалі не виїжджати, або повернутися, щоб померти у власному ліжку.
Між обов'язком і емоціями
— Я сама зустрічала людей, які вже тричі мусили тікати, бо, наприклад, вони походять з Луганщини, переїжджали в межах області кудись на захід, потім фронт знову до них дійшов, і знову вони мусять тікати — цього разу з Краматорська. Це важко витримати психологічно. Як, до речі, ти це переживаєш, адже ти пов'язаний в певному сенсі зі своїми героями? Як відокремлюєш роботу від почуттів, емоцій?
— Сам хотів би почути відповідь на це питання. Працюючи над репортажами з території війни, я досі не знайшов такого золотого способу.
— Тобто ти не можеш закінчити репортаж і просто рухатися далі?
— Я намагаюся, але ці стосунки, звичайно, залишаються. Поки ти знаєш, що та чи інша людина, з якою ти пов'язаний, жива, це набагато легше, бо в такому випадку достатньо контактувати час від часу. Найгірше, коли ця людина зникає безвісти. Бо тоді невідомо, чи вона жива. Звичайно, є й такі люди, які загинули. У мене в телефоні є номери, на які ніхто вже ніколи не відповість.
Виїжджаючи з України, я розриваюся між частиною себе там і частиною себе тут. Там мені легше функціонувати, тобто легко контактувати з людьми, я знаю, з чим маю справу. Мені здається, що потрібно будувати свою психічну стійкість до цього і насамперед жити згідно з простими, фундаментальними людськими цінностями: щирістю, чесністю, правдою.
— Але те, що ти практично не повертаєшся з України, свідчить, що ти проводиш свої збори — збираєш гроші на підтримку Білих Ангелів, солдатів, на пікапи для воїнів. Напевно, це неможливо розділити?
— Не зовсім так, бо залежить, що від чого відокремлювати. Я займаюся допомогою, роблю це постійно. Я не припиняю цього і буду намагатися надавати цю допомогу доти, доки не буде досягнуто справедливого миру на українських умовах. Хоча я побоююся, що це може тривати ще довго, а я вкладаю в це час і енергію, які іноді хотів би мати для себе, бо це виснажує.
Але я роблю це і буду робити. Бо піти легко. Легко закрити очі. Легко відвернутися. Тільки в житті головне не те, щоб було легко, а щоб було цінно
Я хотів би робити мільйон інших речей. Але ми не живемо в ідеальному світі, і якщо я заплющу очі, це не означатиме, що те, чого я не бачу, не існує. Те, що відбувається в Україні, все одно триватиме.
Моє завдання — свідчити про те, з чим стикаються українці, захищаючи свою землю, незалежність, свободу і європейський спосіб життя. Бо те, що напало на них, якби його не стримали, зараз стосувалося б нас, в цьому я абсолютно впевнений.
З огляду на завдання, яким я займаюся, моя перспектива трохи нагадує перспективу людини, яка намагається переплисти Ла-Манш під час шторму. Припустимо, я вірю, що маю достатньо сил, щоб спробувати це зробити. Але щоб переплисти цей гігантський, бурхливий, повний холодної води Ла-Манш, я не можу дивитися у кінець, я маю зосередитися і тримати курс, правильний напрямок, завдяки чому зрештою сподіваюсь дістатися пункту призначення. Я зосереджуюсь на тому, щоб права рука слідувала за лівою, а ліва — за правою. Я просто роблю свою роботу. Відпочинемо, коли цю роботу не потрібно буде робити.
Хоча коли це закінчиться і настане час для відновлення, доведеться робити вдвічі більше. Але я пообіцяв собі, що коли цей жах закінчиться і в Україні настане справедливий мир, я сяду на Хрещатику, на сходах, куплю собі квас, з'їм солодку булочку. Просиджу так цілий день, з друзями, знайомими, героями й героїнями моїх репортажів. І, вибачте, мені в цю мить буде зрештою начхати.
<frame>Більше знань, менше страху — це гасло нашого нового циклу публікацій. Адже безпека — це факти, перевірена інформація та обґрунтовані аргументи. Чим більше ми знаємо, тим краще підготуємося до майбутнього.<frame>
Чи готова Польща до кризи? У часи геополітичної невизначеності, війни в Україні та зростання напруженості в Європі освіта та організація суспільства мають вирішальне значення. Прийнявши понад мільйон українських біженців, Польща отримала не лише нових мешканців, але й унікальні знання та досвід людей, які вивчали питання цивільного захисту в найскладніших умовах: під бомбами та ракетними обстрілами. Це капітал, який не можна втрачати.
Новий закон — про цивільний захист та цивільну оборону, який набув чинності з 1 січня, — це конкретна відповідь на реальні загрози. Водночас це можливість для додаткової інтеграції, щоб поляки та українці, які проживають у Польщі, могли разом готуватися до надзвичайних ситуацій.
Польща зробила висновки з трагічних подій останніх років. Новий закон наголошує на трьох ключових елементах: модернізація та будівництво укриттів і місць для переховування, система оповіщення та сповіщення, а також широка громадянська освіта для забезпечення того, щоб кожен громадянин мав базові знання про те, як діяти в надзвичайних ситуаціях. Контекст війни в Україні тут очевидний.
Багато українців, які проживають у Польщі, мають безцінний досвід у сфері цивільного захисту — чи то як безпосередні учасники, чи то як організатори системи евакуації та укриття
Це можливість, якою Польща повинна скористатися. Коли війна застає зненацька, не існує повністю готових систем. І тоді дуже важливо ефективно використовувати те, що вже існує.
Що може бути укриттям? Практичний підхід до цивільного захисту. Знання — це наше перше «укриття»!
19 квітня 2024 р. - Діти заходять у бомбосховище в гімназії «Перспектива», де проводяться заняття у змішаному форматі, Нововасилівка, Запорізька область. Фото: Ukrinform/East News/Dmytro Smolienko
Згідно з новим законом, будь-яке підвальне приміщення, підземний гараж або тунель може стати місцем укриття. Варто вже зараз оглянути своє оточення і відповісти на питання: «Що я буду робити в разі надзвичайної ситуації?». Краще знати заздалегідь, ніж вчитися лише тоді, коли настане хаос.
І саме тут можна побачити потенціал досвіду українців у Польщі. Люди, які пережили повідомлення про замінування, можуть поділитися з поляками своїми практичними знаннями про організацію життя в укриттях, про запаси води та їжі, про психологічні аспекти виживання, про мобільні додатки для оповіщення, які в Україні стали ключовим інструментом оповіщення. Це не теорія. Це реальний досвід тих, кому доводиться стикатися з наслідками війни щодня. Їхні свідчення мають більшу цінність, ніж будь-який підручник.
Освіта в цій сфері є ключем до безпеки, тому варто використовувати потенціал українців. Польща потребує якнайшвидшого проведення широкої освітньої кампанії. Відповідно до закону, органи місцевого самоврядування та пожежні команди повинні відігравати ключову роль у цивільному захисті. Але на практиці система запрацює лише тоді, коли до неї будуть залучені сотні тисяч людей.
Українці, які пережили реальну небезпеку, можуть стати інструкторами, освітянами та лідерами цих змін. НУО вже відіграють величезну роль у навчанні — як для українців, так і для поляків. Це принесе користь усім нам. Польські муніципалітети потребують практиків, які знають реалії надзвичайних ситуацій. Широке навчання населення збільшує шанси на ефективні дії у випадку надзвичайної ситуації. Інтеграція українців у процеси цивільного захисту зміцнить безпеку Польщі.
Держава, органи місцевого самоврядування та жінки будуть на передовій. Новий закон робить ставку на місцеву владу. Саме вони мають впроваджувати систему цивільного захисту, тому саме в місцях проживання українців і поляків розгорнеться найважливіша битва за ефективність нового закону. Важливо, що жінки в Україні відіграли ключову роль в організації системи цивільного захисту — від рятувальників і волонтерів до керівників гуманітарних організацій. Саме вони забезпечили виживання під час хаосу.
У Польщі жінки також можуть стати рушійною силою таких змін, приєднавшись до структур місцевого самоврядування, неурядових організацій та освітніх команд
Чи готова Польща до кризи та цивільного захисту? Сьогодні Польща перебуває в кращій ситуації, ніж кілька років тому. Новий закон є важливим кроком, але однієї інфраструктури недостатньо. Вирішальне значення матиме реальне залучення громадян до навчання та ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій, мудре використання досвіду українців та ефективна співпраця між органами місцевого самоврядування, організаціями та урядом.
1 квітня 2024 р. - Запоріжжя, двоє робітників у новому модульному підземному бомбосховищі на 100 осіб, яке будується у дворі п'ятиповерхового житлового будинку, що був пошкоджений російською ракетою С-300 6 жовтня 2022 року і зараз відновлюється. Фото: Ukrinform/East News/Dmytro Smolienko
Це не сценарій фільму-катастрофи. Це реальність, яку треба розуміти і до якої треба бути готовим. У XXI столітті безпека — це не лише армія, але й поінформоване, організоване суспільство. А його побудова починається з освіти, яка надає факти, а не сіє страх.
Безпека — це наша колективна відповідальність. Це не лише сфера діяльності держави. Це не те, що уряд може нам «надати», як послугу — це те, що ми будуємо і даруємо один одному. Звичайно, інституції, правила, системи сигналізації та притулки дуже важливі. Але те, що насправді визначає виживання в надзвичайних ситуаціях, — це люди. Це наші стосунки, наша готовність допомогти, наша здатність діяти в стресових ситуаціях і усвідомлення того, що ми не самі у важку хвилину.
Кожен є частиною системи безпеки — від вчителя, який навчає дітей принципам надання першої медичної допомоги, до сусіда, який знає, де знаходиться найближчий притулок, і до волонтера, який допомагає новоприбулим біженцям зорієнтуватися в новій реальності. Сила держави полягає в силі суспільства — а суспільство сильне тоді, коли його члени знають, що можуть розраховувати один на одного. Українці є членами суспільства.
У минулому найбільшими переможцями ставали ті, хто розумів, що найкраща лінія оборони — це не стіни та укриття, а добре підготовлені, об'єднані люди
В Україні саме соціальна мобілізація врятувала тисячі життів. У Польщі ми маємо можливість вчитися на цьому досвіді, не чекаючи, поки криза змусить нас діяти.
Розбудова безпеки починається сьогодні — і починається з нас.
Аттіла Демко — угорський експерт з питань безпеки, письменник і колишній дипломат. Працював радником при місії Угорщини в НАТО та Міністерстві оборони, нині відомий як автор роману «Гнів царя», що дає ексклюзивне уявлення про світогляд Володимира Путіна. Яке послання транслює Китай своїм вражаючим парадом? Скільки іноземних військ потрібно, щоб захистити Україну? Чому насправді Будапешт виступає проти вступу України до ЄС? І як Угорщина відбивається від гібридних атак Кремля? Про це пан Демко розповів Sestry.
Аттіла Демко. Фото: Wikicommon
У місті знову два шерифи
Марина Степаненко: Китай провів найбільший в історії військовий парад, продемонструвавши свою ядерну тріаду, а також передові дрони, гіперзвукову зброю та лазерні системи — це було безсумнівним проявом сили Сі Цзіньпіна, якого супроводжували Путін і Кім Чен Ин. Цей союз називають сучасною «віссю зла». Як ви інтерпретуєте стратегічне послання, що стоїть за китайським парадом?
Аттіла Демко: У геополітичному плані — це вільний союз «держав серця Євразії», мета якого — покінчити з домінуванням Заходу, насамперед США. Росія є явно молодшим партнером Китаю, зі співвідношенням один до десяти майже в усьому, крім ядерної енергетики. Північна Корея ще менша за Росію, тож це тріо далеко не рівноправне.
По суті, Пекін каже Москві та Пхеньяну: прийміть моє верховенство, і я буду вас підтримувати. Для України це погана новина, оскільки Китай може й надалі підтримувати російську економіку на плаву. З 2022 року торгівля між цими двома значно зросла, і Китай здатний замінити значну кількість західних технологій, які втратила Росія (через санкції, — Авт.).
Для Сполучених Штатів повідомлення Пекіна інше: я для вас рівня, і я буду йти своїм шляхом. Отже, спостерігаємо повернення двополярного світу — у місті знову два «шерифи».
— Після зустрічі Трампа й Путіна в Анкориджі 15 серпня Білий дім сигналізує про готовність США «підхопити» європейську миротворчу архітектуру: розвідка, ППО/повітряна підтримка, але без введення наземних військ. Наскільки життєздатна така модель без американських солдатів на місцях? Чи зможе вона стримувати РФ?
— Єдина країна в західному світі, яку Росія сприймає серйозно з точки зору безпеки, — це Сполучені Штати. Тож без присутності американських військ на території України сумнівно, що західні гарантії могли б спрацювати
Навіть ідея розгортання європейських військ є проблематичною і навряд чи колись буде реалізована.
Але американці не розгорнуть війська. Тому я б сказав, що ці гарантії не відповідають тим, чого прагне Україна.
— Який мінімальний склад і мандат євроконтингенту потрібен, аби це було не «символічно», а ефективно?
— Участь американських військ на території України була б важливою. Європейські країни можуть розгорнути 30-тисячний контингент, що не є великою кількістю. Вони можуть виступити в ролі запобіжного механізму на випадок продовження російської агресії, але не як реальне підкріплення для оборони України.
Також потрібно враховувати ротацію — 30 тисяч означає 90 тисяч солдатів загалом, тож це не така потужна сила, як здається. І це не буде єдина злагоджена сила, а війська з близько 10 країн, з різними розмірами та можливостями. Це потягне за собою низку питань: чи будуть вони мати однакові правила застосування зброї, як вони будуть діяти, як реагувати?
Тому зараз я розглядаю розгортання радше як політичну заяву, ніж як серйозну військову місію. Параметри, правила ведення бойових дій, що вони можуть і не можуть робити — нічого з цього ще не опрацьовано. Наразі це все залишається у сфері політики, не реальності.
«Замороження» війни в 2015 було вигідним для України»
— Є інформація, що Трамп може просувати угоду без попереднього припинення вогню, навіть з можливими територіальними поступками на сході України. Це виглядає як сценарій часткового замороження конфлікту, який може згодом знову вибухнути. Наскільки великий ризик такого «замороженого, але нестабільного» миру?
— Після 2015 року ми бачили приклад того, як війну можна «заморозити» (після 2015 року інтенсивність бойових дій знизилася, але обстріли, локальні бої, диверсії продовжувались і щороку Україна фіксувала сотні загиблих, — Авт.). Було сім років відносної «заморозки», протягом яких Україна змогла зміцнити армію. Якби повномасштабне вторгнення відбулося у 2014–15 роках, Україна програла б. Тоді її армія була набагато слабшою. Тому твердження, що «замороження» було поганим для України, суперечить фактам — тоді воно було вигідним.
Чи є «замороження» корисним чи шкідливим, залежить від багатьох умов. Але президент Трамп говорить про мир, а це зовсім інше. Росії буде складніше порушити мирну угоду, особливо поки Трамп при владі, адже це означатиме особистий конфлікт між Путіним і Трампом.
Досягти миру дуже складно, бо територіальні поступки є обов’язковими для Росії
Я бачу це переважно як політичну проблему, хоча є й військові причини. Такі міста, як Слов'янськ і Краматорськ, важливі для РФ, бо на папері вторгнення починалось як «порятунок Донбасу». Це було елементом пропаганди, якою Путін тепер загнаний у кут — він не може відмовитися від решти Донбасу, що становить близько 6 тисяч квадратних кілометрів і нелегкий для захоплення.
На жаль, моя думка така: Росія може захопити цей регіон швидше, ніж за «кілька років», як прогнозують деякі західні розвідки.
З огляду на динаміку війни, захоплення росіянами Донбасу може тривати до року
Україна завжди показувала кращі результати, ніж очікувалося, і її стійкість була надзвичайною. Але ситуація на Сході все ще дуже складна для українських сил, є принаймні три кризові точки.
Україні нестерпно здатися, а Росії — відмовитися від претензій. Територіальне питання, мабуть, найважче вирішити, і саме через нього війна може затягнутися, якщо рішення не буде знайдено.
Дональд Трамп і Володимир Путін під час зустрічі на Алясці, 15 серпня 2025. Фото: Julia Demaree Nikhinson/Associated Press/East News
Єдина реальна гарантія
— Після повідомлень про те, що зустріч між Зеленським і Путіним може відбутися в Будапешті, багато хто зазначив, що це була б прикрість — з огляду на Будапештський меморандум. Так, це вже не актуально, а місто як таке не винне, та все ж. Що саме слід прописати на папері, щоб уникнути повторення долі Будапештського меморандуму і забезпечити реальну безпеку, а не лише політичні декларації?
— Дуже важливо підкреслити те, що ви сказали: Угорщина не мала нічого спільного з Будапештським меморандумом. Вона не є його підписантом, не є гарантом України в жодному сенсі — це було лише місце, де документ був підписаний. Але ваше запитання є надзвичайно важливим: що може бути справжніми гарантіями для України?
Найсильнішою гарантією є українська армія. Це єдина реальна гарантія для будь-якої країни
Звичайно, альянси мають значення — НАТО та ЄС надають певні гарантії безпеки — але з огляду на геополітичне становище України та те, хто є потенційним агресором, українська армія залишається найсильнішим гарантом.
Якщо подивитися на Будапештський меморандум або подібні угоди, то все завжди зводиться до того, що хочуть або не хочуть робити найсильніші гаранти. Сполучені Штати не надали Україні військової підтримки в 2014 році, коли меморандум був порушений вперше. Навіть після 2022 року США ніколи не мали наміру вводити війська, незважаючи на те, що надавали значну допомогу. І завжди залишається ядерна проблема — ризик ескалації.
США й інші країни ніколи не ризикнуть ядерною війною заради України
Тому я розумію, чому Україна прагне гарантій — з політичної точки зору вони потрібні, щоб переконати населення прийняти жорстку угоду. Тоді як насправді гарантом є сильніша українська армія, повітряні сили і, можливо, військово-морський флот. Це має значення, коли йдеться про майбутні наміри Росії.
Шлях до ЄС: угорське вето — лише частина картини
— Будапешт продовжує публічно ставити під сумнів готовність України до членства в ЄС і блокує/сповільнює ключові рішення, що вже стало «новою нормою» у ЄС. На вашу думку, така поведінка — це ідеологія чи інструмент торгу, щоб отримати те, що Угорщині потрібно на цей момент?
— Я не представляю угорський уряд, але ви повинні реалістично оцінювати перспективи членства України. Якщо повернутися до прагнення України вступити до НАТО, Угорщина була єдиною країною, яка відкрито заявила, що це не є гарною ідеєю. Але згодом з'ясувалося, що принаймні пів дюжини інших країн також не підтримали цю ідею — коли настав час приймати рішення. Тож у певному сенсі Угорщина була більш чесною з Україною щодо реалій, ніж інші країни.
Однак, з 2017 року двосторонні відносини погіршилися. В Угорщині панує загальне відчуття, що почала Україна. Раніше Угорщина сильно підтримувала Україну — після Польщі ми були другими, хто визнав її незалежність, і до 2017 року була за її членство в НАТО та ЄС. Потім в Україні змінилися закони про мову й освіту, які вплинули на угорську громаду в Закарпатті. Це було початком (в Україні наголошують, що йшлося про забезпечення державної мови в освіті, при цьому збереження прав національних меншин гарантується конституційно — Авт.).
Зараз угорський уряд заявляє, що Україна не готова до членства. Дивлячись на ситуацію реалістично, це не відбудеться за кілька років — це тривалий процес. Після Помаранчевої революції Україні було обіцяно членство в ЄС: хтось говорив про сім років, хтось — про 15. Як показав час, більш реалістичним виявився довший термін. Тому українці повинні замислитися, чи є сьогодні обіцянки «короткого шляху» надійними.
Цей процес є дуже складним навіть для країни, яка не перебуває у стані війни. Україна потребує значної допомоги з боку Європи, і люди повинні розуміти, що це не відбудеться швидко
Угорщина фактично запропонувала стратегічне партнерство з Європою як проміжний крок, але інші країни ЄС відхилили цю пропозицію.
— Навесні в Угорщині відбудуться вибори, які можуть призвести до зміни влади. Які шанси у Орбана залишитися на посаді після 2026 року? І якщо він не залишиться при владі, чи може це стати своєрідним поштовхом до поліпшення відносин між Угорщиною і Україною?
— Не буду спекулювати на результатах виборів. В Угорщині проводиться багато опитувань, і вони показують різне. Можу лише сказати, що після волевиявлення відносини можуть покращитися за будь-якого уряду. Звичайно, деякі партії можуть бути більш відкритими до цього, ніж інші, але до виборів Угорщина залишатиметься зосередженою на собі, і відносини з Україною не будуть головним пріоритетом. Після цього, я вважаю, будь-який уряд при владі — чи то прем'єр-міністра Орбана, чи інший — матиме більше готовності розвивати відносини з Україною.
Збереження взаємин між країнами у їхньому нинішньому стані не відповідає довгостроковим інтересам Будапешта. Водночас чимало угорців вважають, що саме Україна ініціювала напруженість. Існує думка, що вона поводилася, як більша держава по відношенню до меншої, особливо після 2014 року, коли спілкування часто більше нагадувало монолог (тоді Україна різко активізувала мовну та освітню політику, адже Київ сприймав це як частину національної безпеки: потрібно було зміцнити єдність країни й обмежити простір для російської «мовної карти», та у Будапешті сприйняли нові закони як крок проти угорської меншини на Закарпатті, — Авт.).
Тому до 2026 року нам потрібно відновити повноцінний діалог між двома країнами, оскільки обидві сторони потребують одна одної. Відносини не є односторонніми — ми маємо сісти за стіл переговорів і разом вирішити спірні питання.
Віктор Орбан і Володимир Зеленський у Києві, 2 липня 2024. Фото: Zoltan Fischer/Associated Press/East News
Звичайно, багато що залежить від того, чи закінчиться війна в Україні. І є ще один важливий момент:
Ідеї швидкого вступу України до ЄС протистоїть не тільки Угорщина. Це дуже важливо зрозуміти українцям
Якщо люди вважають, що єдиною перешкодою є Будапешт — те, що він говорить або робить — це просто неповна картина.
— Разом з тим коли доходить справа до голосування за українські питання у Брюсселі, ми бачимо лише одне вето — Угорщини…
— Я це розумію, але початок перемовин — це не те саме, що завершення всього процесу. Якщо подивитися на минулий раз, то було кілька країн, зокрема, Нідерланди, які не дуже підтримували це рішення. Ось про що я кажу (У випадку з Нідерландами йдеться радше про історичний референдум 2016 року щодо Угоди про асоціацію Україна–ЄС і загальну обережність уряду, а не про системне блокування переговорів, як це робить Угорщина, — Авт.).
Ви праві, що початок переговорів може залежати від однієї країни, але справжня проблема не в прискореному вступі, а в кінцевому результаті. Саме це я намагаюся підкреслити. Водночас я чітко розумію, чому український народ бачить це інакше.
Дозвольте навести приклад НАТО. Виявилося, що головним противником членства були США — не адміністрація Трампа, а адміністрація Байдена. Були й інші країни, які публічно зберігали мовчання, але за лаштунками не виявляли великого ентузіазму.
І так, іноді між нашими двома країнами відбуваються жорсткі дебати. Але насправді це дуже незначна проблема порівняно з більш широкими викликами, пов'язаними з прискореним членством. Ось чому я прошу людей подивитися на приклад НАТО.
Це часто пропускають у пресі, тому що ЗМІ здебільшого зосереджуються на сьогоденні й на тому, що видно. У деяких випадках важко побачити, що відбувається за лаштунками.
Гібридна війна РФ проти Угорщини
— Пане Демко, чи відчуває Угорщина себе мішенню російської гібридної війни, враховуючи викриття шпигунських мереж, інформаційні кампанії та підозри у втручанні у внутрішню політику?
— Цілком впевнений, що Росія атакує Угорщину — головним чином через інформаційні операції. Найвідоміший випадок стався близько 10 років тому, коли було виявлено, що угорський депутат Європарламенту працював на Росію. Він покинув країну, уникнувши судового переслідування, і, ймовірно, зараз перебуває на території РФ.
Також Росія намагалася запустити свої щупальця в економіку нашої держави, зокрема, спробувала захопити MOL — найбільшу нафтову компанію Угорщини і головного гравця в регіоні. Використовуючи австрійську компанію OMV як прикриття, «Сургутнєфтєгаз» намагався здобути контроль над MOL, але уряд Орбана витіснив їх, позбавивши Росію впливу на цю компанію.
Тож, так, були виявлені операції — і, безсумнівно, є й інші, про які ми не знаємо. Але Угорщина вжила заходів, коли були перетнуті межі, чи то у випадку з депутатом Європарламенту, чи то з MOL.
Водночас гібридні операції тривають, особливо через ЗМІ та соціальні мережі. Росія поширює оманливі або негативні наративи про Україну, часто змішуючи правду з дезінформацією. Це проблема не тільки для Угорщини, а для всього регіону.
— У ЗМІ ми часто чуємо, як прем'єр-міністра Орбана називають «другом Путіна» або навіть «корисним дурнем Кремля». Як ви реагуєте на ці твердження, враховуючи уявлення про те, що Росія має сильного союзника на чолі уряду Угорщини?
— Я б сказав, що в політиці не існує такого поняття, як дружба.
ЗМІ використовують такі ярлики, але реальність інша. Наприклад, саме прем'єр-міністр Орбан витіснив Росію з MOL, найбільшої компанії Угорщини і важливого інструменту впливу
Зв'язки Угорщини з Росією стосуються переважно енергетики — нафти, газу й атомної енергії. Але якщо подивитися на оборону, то уряд Орбана повністю перевів Угорщину із систем радянської епохи на західні. Танки Т-72 були замінені на німецькі «Леопарди», БТР-80 — на бойові машини піхоти Lynx, а російська артилерія — на PzH 2000. Оборонна промисловість Угорщини зараз тісно інтегрована з німецькою компанією Rheinmetall, а також з Ізраїлем, Туреччиною, Чехією та Австрією.
Тож якщо судити за діями, а не за заголовками, безпека Угорщини на 100% ґрунтується на західній співпраці. Насправді в Угорщині будується найбільший в Європі завод з виробництва боєприпасів, який випускає 155-мм і 120-мм снаряди стандарту НАТО, а не російського калібру. І це малює вже зовсім іншу картину, ніж та, про яку часто пишуть у політичних коментарях.
Поки лідери НАТО запевняють у незмінності курсу на підтримку України, а ЄС вкотре демонструє крихкість єдності під тиском Будапешта, Росія не лише не зупиняє агресії, а й посилює свої дії — як на фронті, так і в інформаційній війні. Саміт у Гаазі не приніс прориву: обіцянки без гарантій, розмови про «мир через силу», натяки на діалог із Путіним — і все це на тлі дедалі очевиднішого зниження амбіцій США. Паралельно Угорщина блокує нові санкції, а Кремль запускає складні кібероперації, вдаючи, ніби світ уже змирився з його присутністю.
Про те, як змінилася стратегія Заходу, які ризики несуть за собою ілюзії щодо Росії, що означає нова хвиля дезінформації, і чому саме Європа має взяти на себе провідну роль у стримуванні агресії, Sestry поспілкувалися з Кіром Джайлзом — провідним британським експертом з питань безпеки та Росії, старшим науковим співробітником програми «Росія та Євразія» у Chatham House.
Трамп, НАТО і Росія: альянс на межі компромісів і викликів
Марина Степаненко: Мир через силу був оголошений головною темою переговорів Трампа і Зеленського. Після зустрічі глава Білого дому натякнув на діалог з Путіним і можливі поставки ракет Patriot, але жодних твердих зобов'язань взято не було. У цьому контексті, як на вашу думку, формула «мир через силу» може бути реалізована щодо Росії і наскільки США готові реально взяти на себе роль тиску?
Кір Джайлз: Ми завжди знали, що єдиний спосіб забезпечити безпеку Європи, — це надати Україні максимально можливу підтримку. Тож зараз ми маємо справу з наслідками політики кількох поспіль адміністрацій США, які вирішили, що потрібен інший шлях. Вони глибоко помиляються, і це завдає величезної шкоди не тільки європейській безпеці і, звісно, самій Україні, а й глобальній безпеці.
Саме така стриманість і відмова протистояти агресії призвели до спалаху глобальних конфліктів у всьому світі
Ми бачимо, як ситуація загострюється, гине все більше людей, починається все більше воєн — і все саме через цю нову ідею Сполучених Штатів, що протистояти агресору небезпечніше, ніж дозволити знищити жертву цього агресора.
Саміт НАТО визнав Росію довгостроковою загрозою для всього Альянсу. Фото: CHRISTIAN HARTMANN/AFP/East News
Зустріч лідерів США та України вкотре актуалізувала питання: яку саме модель підтримки Києва бачить для себе Вашингтон? Йдеться про стратегічне партнерство чи радше про контрольоване стримування війни без довгострокових зобов’язань?
Існує серйозне питання, чи взагалі можливе справжнє стратегічне партнерство з Дональдом Трампом. Адже Сполучені Штати прагнули партнерства з Росією — і навіть це не надто добре працює, незважаючи на те, що Трамп готовий зробити все можливе, щоб дати Росії все, що вона хоче. Будь-яка країна, будь-який традиційний друг, союзник або партнер Сполучених Штатів, має пам'ятати, що відносини, на яких будувалися колишнє процвітання та безпека Америки, більше не мають реального значення для Трампа. Ми перебуваємо в абсолютно новому глобальному середовищі.
Це означає, що країни, які серйозно ставляться до європейської безпеки, а отже, і до безпеки та майбутнього України, повинні активізуватися, щоб заповнити прогалину, яку залишають Сполучені Штати. Це насамперед стосується сусідів Європи, але також і ліберальних демократій у всьому світі, які мають спільний інтерес у припиненні агресії.
Останнім часом у Брюсселі ширилися чутки, що Росію можуть прибрати з переліку головних загроз для НАТО, залишивши там лише міжнародний тероризм. Це виглядає дивно на тлі того, що саме Росія продовжує війну в Європі та дестабілізує ситуацію глобально — від Африки до Близького Сходу. У фінльному комюніке Росію визнано довгостроковою загрозою для всього Альянсу. Однак чи бачите ви загалом спробу Заходу «нормалізувати» агресора?
США вже давно роблять вигляд, що Росія не є проблемою, і ми не повинні виключати можливість того, що НАТО, в своїх відчайдушних спробах утримати США в альянсі, може підіграти цій риториці.
Ми вже бачили ознаки того, що НАТО готове піти на надзвичайні заходи, щоб заспокоїти Трампа: візьмемо, наприклад, лист, який генеральний секретар Марк Рютте написав йому, навмисно складений «мовою Трампа». Мабуть, було надзвичайно складно імітувати вербальні вирази п'ятирічної дитини, щоб це зробити.
Тому ми не можемо з упевненістю сказати, як далеко може зайти НАТО, щоб забезпечити подальшу участь США в Альянсі. Але європейські країни не повинні мати ілюзій щодо того, чи перестала Росія бути загрозою, незважаючи на зусилля нинішньої адміністрації США переконати себе в протилежному.
Стійкість режимів і крихкість рішень: що визначить тривалість війни
Попри санкції, втрати на фронті та зростаючу ізоляцію, режим Путіна тримається — принаймні зовні. З огляду на вашу експертизу: що є джерелом стійкості цієї системи сьогодні і що могло б її дестабілізувати зсередини?
Існує мало шансів на те, що російський режим буде зруйнований зсередини, оскільки це режим, яким переважна більшість російського народу, здається, цілком задоволена.
Зрештою, це самодостатня система, в якій особи, що отримали багатство і владу в рамках цього режиму, не зацікавлені в його руйнуванні. Тому зараз немає підстав вважати, що Росія відхилиться від свого агресивного курсу, незважаючи на довгострокові збитки, катастрофічні наслідки для економіки країни та її населення.
Якщо припустити, що кінець війни ще не близько, але й не безнадійно далекий — які саме фактори, на вашу думку, можуть зрушити ситуацію з глухого кута? Внутрішній злам ви окреслили як малоймовірний, а втім, чи може це бути тиск ззовні чи щось третє, про що ми ще не говоримо вголос?
Відповідь на це питання завжди була і буде однаковою: європейські країни повинні надати Україні максимальну фізичну та фінансову підтримку, щоб допомогти їй перемогти Росію — будь-якими доступними засобами. Не обов'язково на передовій, а й за допомогою інших форм підтримки.
Європейські країни повільно усвідомлюють, що їхнє майбутнє тісно пов'язане з майбутнім України, і що вони більше не можуть покладатися на Сполучені Штати як на основного спонсора цих зусиль. Але Європі доведеться докласти набагато більше сил, щоб Україна могла продовжувати утримувати лінію фронту і відбивати агресора.
Росія та Білорусь оголосили про навчання «Захід-2025». У минулому подібні маневри ставали прелюдією до агресії. Чи є нині ризик повторення цього сценарію і чи здатен Захід адекватно реагувати в умовах політичного розпорошення?
Люди завжди хвилюються перед наближенням навчань «Захід» — так було задовго до повномасштабного вторгнення в Україну і навіть до анексії Криму. І так, це завжди створює можливість зробити щось, що не має відношення до самого вишколу.
Але на цьому етапі, коли вже триває інтенсивний конфлікт, ми повинні розглядати «Захід» як ще один елемент заплутування на полі бою, як частину ширшого маскування в рамках триваючої війни, а не як початок нової
Звичайно, західні розвідувальні служби будуть уважно стежити за тим, хто що і де робить в контексті російсько-білоруських навчань — навіть у цій новій реальності, коли значна частина сухопутних військ Росії вже глибоко задіяна в Україні і має обмежені можливості для операцій в інших регіонах.
«Невидимий фронт»: як Росія веде війну проти Заходу в інформаційному просторі
Пане Джайлз, ви самі стали мішенню нової, витонченої фішингової атаки з боку російських хакерів — під виглядом співробітниці Держдепу США. Зловмисники використали функцію Gmail «delegate access», щоб отримати прихований доступ до вашої пошти, оминаючи двофакторну автентифікацію. Це операція, в яку, ймовірно, були вкладені тижні роботи. У цьому контексті, як змінилася російська тактика в інформаційній війні за останній рік? І що це говорить про новий рівень загрози?
Я впевнений, що вся операція зайняла набагато більше часу — лише на її виконання пішло кілька тижнів, тож етап планування, мабуть, розпочався значно раніше.
З одного боку, ця нова техніка, новий підхід до отримання доступу до електронної пошти людей, свідчить про те, що Росія змушена розробляти більш витончені методи, оскільки її попередні, більш примітивні, спроби зазнали невдачі. Протягом багатьох років було зроблено численні спроби зламати мою електронну пошту, деякі з них були смішно примітивними, інші — дуже складними та витонченими.
Але з іншого боку, ця нова методика підкреслює, що ми всі вразливі
Те, як ймовірні російські зловмисники використали вбудовану функцію Gmail, яка є в обліковому записі кожного користувача, щоб створити, по суті, «бічні двері», які обходять усі наші звичайні заходи безпеки (двофакторну автентифікацію, мобільні коди, запити на підтвердження), показує, що ніхто не є по-справжньому в безпеці.
Доки такі компанії, як Google, Microsoft та інші, не виправлять цю лазівку, неминуче, що ця техніка буде використовуватися набагато ширше, не тільки проти таких мішеней, як я.
Цього літа Європа стала свідком хвилі фейкових розсилок від імені західних урядів, маніпуляцій у соцмережах та втручання в передвиборчі кампанії в окремих країнах-членах ЄС. Як саме Росія сьогодні намагається впливати на громадську думку в Європі і які наративи вона просуває в першу чергу?
Деякі з російських наративів є цілком послідовними у часі, тоді як інші пов'язані з конкретними політичними подіями. Важливо пам'ятати, що кампанії, які проводить Росія, є постійними і не обмежуються датами демократичного календаря.
Росія постійно докладає зусиль, щоб підірвати сили, які об'єднують Європу: солідарність між європейськими державами, згуртованість суспільств, довіру до інституцій і, перш за все, підтримку України в протистоянні російській агресії
Ці кампанії є постійними. Крім того, існують цілеспрямовані, термінові заходи, спрямовані на вплив на результати конкретних демократичних процесів у конкретних країнах у конкретні моменти часу.
Санкційна втома. Чи ще працює тиск Заходу на Кремль?
Окрім саміту НАТО відбулася ще одна важлива для України подія — саміт Європейської ради. Там одночасно обговорювалися і новий санкційний пакет проти РФ, і підтримка переговорного процесу України з ЄС — обидві ініціативи заблокувала Угорщина. Санкції — ще й Словаччина. Наскільки такі дії підривають довіру до єдності Євросоюзу — і які механізми самозахисту від внутрішнього саботажу потрібні ЄС?
Це ще одна ілюстрація того, як організації, що базуються на консенсусі — НАТО та ЄС — вразливі до найменшого спільного знаменника. Якщо всередині є саботажник або руйнівник, це може ефективно паралізувати всю організацію — особливо у випадку ЄС, який є в основному торговою організацією, а не структурою, створеною для вирішення геополітичних конфліктів.
Багато в чому сама структура наднаціональних інституцій Європи не відповідає викликам, з якими вони зараз стикаються
Проте вражає те, як далеко вони просунулися в збереженні єдності та спільному розумінні важливості підтримки України. Я сподіваюся і вірю, що знову можна буде знайти обхідний шлях, щоб рухатися вперед, навіть без співпраці таких країн, як Угорщина, Словаччина чи інших.
Саміт ЄС не зміг ухвалити спільну заяву на підтримку України — Угорщина заблокувала. Фото: Geert Vanden Wijngaert/Associated Press/East News
Про що свідчить той факт, що США наразі не збираються посилювати санкційний тиск на РФ зі свого боку?
Ну, повідомлення від Сполучених Штатів було дуже чітким. Зараз вони є партнерами Росії і прагнуть нав'язати Україні умови капітуляції, які диктує Москва. Це реальність, з якою зараз доводиться мати справу Україні та Європі.
І саме адаптація до цієї реальності та швидкість, з якою це відбудеться, визначатимуть майбутню безпеку всього континенту.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
.avif)
