Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Понад 40% українських школярів не мають базового рівня математичної й читацької грамотності, а діти із сільських шкіл на 4-5 років відстають за рівнем знань від тих, що навчаються у міських. Такі результати останнього міжнародного оцінювання учнів в Україні. В чому причина і що можна зробити для покращення ситуації вже зараз — розповідає Ольга Юрчишин з організації «Навчай для України»
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Програма міжнародного оцінювання учнів — Programme for International Student Assessment або просто PISA — була заснована понад 20 років тому. Тест-дослідження проводять у країнах Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) кожні три роки у 80 країнах світу для того, щоб зрозуміти, наскільки ефективно працюють їхні системи освіти.
У 2022-му Україна стала першою країною, де PISA провели у воєнний час. Зокрема, у 18 із 27 регіонів країни оцінювали вміння 15-річних підлітків з математики, читання і природничих наук та перевіряли, як учні застосовують на практиці отримані у школах знання. За словами міністра освіти та науки України Оксена Лісового, заклади освіти проводили тестування попри масовані обстріли й затяжні повітряні тривоги в жовтні 2022 року.
Результати PISA, які були оприлюднені у грудні 2023-го року, сколихнули хвилю обговорення як на локальних, так і на державному рівнях. Виявилось, що понад 40 відсотків українських школярів не мають базового рівня математичної та читацької грамотності.
«Обставини, які визначали останні роки життя українців, зумовили зниження результатів PISA з усіх галузей, а найбільше — із читання. Та спільна віра в майбутнє і наша сила перетворюють цю інформацію на підстави для планування подальших дій, а не на вирок», — прокоментувала результати тесту PISA директорка Українського центру оцінювання якості освіти Тетяна Вакуленко.
Однак окрім очевидних несприятливих для навчання причин в Україні, дослідження PISA висвітлили ще одну, не менш важливу проблему української освіти: гостру нестачу педагогів та матеріальних ресурсів.
Про проблеми української шкільної освіти і можливості для їх розв’язання — ми поговорили з Ольгою Юрчишин, керівницею напрямку співпраці зі школами ГО «Навчай для України».
Громадська організація «Навчай для України» входить до всесвітньої мережі Teach For All. Мета організації — надати кожній дитині в Україні, незалежно від місця народження та проживання, доступ до якісних освітніх послуг та можливостей реалізації потенціалу. Для цього «Навчай для України» залучає молодих спеціалістів різних галузей у малих населених пунктах України, де вони стають рольовими моделями, відкривають нові перспективи в житті дітей, а також сприяють розвитку громади.
Ольга Юрчишин, керівниця напрямку співпраці зі школами ГО "Навчай для України". Фото з приватного архіву
Ганна Типусяк: Як Ви оцінюєте результати останнього тестування PISA?
Ольга Юрчишин: Думаю, важливо зазначити, що на момент тестування велика частина дітей в Україні вже протягом кількох років не навчались оффлайн — через пандемію коронавірусу, одразу після якої почалась війна. Тобто, коли почався карантин — ці діти були у 5-6 класі: це початок середньої школи й адаптація, яку неможливо осягнути онлайн. І так, опитування підтвердило, що із віртуальною освітою не впорались в потрібному обсязі.
Дистанційне викладання — це окрема методика, її потрібно вміти правильно використовувати, грамотно організовувати роботу. І для цього вчителю потрібні ресурси: не лише хороший комп'ютер, швидкий інтернет, але й знання інструментів та навички роботи онлайн
Водночас варто зазначити, що в часі ковіду було створено багато дистанційних курсів та платформ, на які можна опиратися й в часі війни. Цих матеріалів справді є дуже багато, але не всі ними користуються. Причини різні: від відсутності електроенергії (як це було торік через масовані обстріли критичної інфраструктури) до поганого забезпечення ґаджетами — діти часто мають один на всю родину, особливо в малозабезпечених сім'ях.
ГТ: Згідно з оприлюдненими даними PISA, сільські школи в Україні на 4-5 років відстають від міських. З чим це пов’язано?
ОЮ: Так, попереднє дослідження зафіксувало цей розрив на рівні 2,5 років. Зараз він ще більший. Академічна складова, безумовно, дуже важлива, але тут проблема більш глибока. Йдеться й про культуру відвідування музеїв та бібліотек, виїзди на екскурсії і досвід, який там отримують учні. Зараз навіть і у великих містах з цим складно через безпекові моменти. А в селах — тим більше.
Це ще один виклик, на який поки що немає готових рішень. Є думки про те, що в цій ситуації були б корисні впровадження гуртків або позакласних тьюторських занять в малих групах. Але тут знову впираємося в питання оплати праці та мотивації вчителів.
ГТ: Різні дослідження вказують на те, що професія вчителя у багатьох країнах світу стає все менш престижною. В Україні, до того ж, маємо відтік кадрів через війну. Що зараз мотивує українських вчителів працювати у школах?
ОЮ: Це точно не гроші, бо вчительські зарплати невисокі. Окрім того, українські вчителі в часі війни працюють понаднормово і нерідко — безоплатно. Це, звісно, заслуговує на пошану, але людські можливості обмежені, так не може тривати довго.
Не йдеться й про престижність праці, бо професія вчителя у наш час дуже знецінена. Значною мірою на це мав вплив перехід на онлайн-навчання під час пандемії, який для багатьох освітян став викликом — не всі змогли до цього адаптуватись, не кожен вчитель готовий чомусь навчатися сам. Учні, які швидше підхоплюють інноваційні підходи, це бачать і втрачають до педагогів повагу. Ще гірше — коли батьки втручаються в процес навчання посеред онлайн уроку. Наприклад, коментують методи навчання, роблять завдання за дітей.
На мою думку, у наш час часто у школах вчителів утримує лише високе почуття обов’язку. Хотілось би, аби воно поєднувалося і з любов'ю до своєї професії
Однак з цим непросто, оскільки вигорання в теперішніх умовах воєнного стану неминуче. Складно вимагати чогось від працівників, які мають подвійне навантаження, умови постійного стресу, при цьому — дуже низьку оплату своєї праці.
Вчителька проводить онлайн урок на вулиці під час відсутності електроенергії через масовані обстріли з боку Росії взимку 2022 року. Джерело: скріншот з відео
ГТ: За результатами дослідження PISA міністр цифрової трансформації України Михайло Федоров заявив, що підхід до оплати праці вчителів буде змінений. Однак це все — час. З Вашого досвіду, що ми можемо зробити для того, аби мотивувати педагогів вже зараз?
ОЮ: Організація «Навчай для України», наприклад, проводила програми для директорів шкіл. Ми намагались донести їм, що навіть попри відсутність певних державних змін, вони мають можливість впливати на свій педколектив як лідери.
Керівникам освітніх закладів треба бути відкритими до діалогу, створювати простір для самореалізації вчителів, залучати їх до прийняття рішень на локальному рівні.
Робота директора школи в нинішніх умовах в Україні — це поєднання роботи менеджера, завгоспа, інженера з техніки безпеки, адміністратора і навіть піарника своєї школи. А заробітня плата часто нижча, ніж у звичайного вчителя
У тих школах, де директори застосували на практиці інструменти вирішення конфліктів — результати були дивовижні. До прикладу, вчителям пропонували взяти участь у дискусії «Як підвищити свою власну мотивацію роботи в школі». Спочатку така ініціатива директорів викликала спротив колективу, однак пізніше відбувалася справжня довірлива розмова, педагоги пропонували дуже цікаві та ефективні рішення.
Такий досвід дуже надихає, але водночас — потребує від директорів сміливості відмовитися від вертикальної системи управління.
Фото: Shutterstock
ГТ: ГО «Навчай для України» залучає молодих спеціалістів з вищою освітою до викладання в сільських школах. За якими критеріями проходить відбір педагогів?
ОЮ: Відповідно до умов програми, охочі стати вчителями повинні мати вищу освіту, але не обов'язково педагогічну. Передусім вони мають пройти тест на знання предмета, на викладання якого претендують. Вже на цьому етапі відпадає багато кандидатів. Далі є ряд тестів на soft skills — вони дуже важливі для вчителя, адже протягом щонайменше року вчитель не лише працюватиме в одній із наших партнерських шкіл, а й спробує стати повноцінним членом місцевої громади.
Далі кандидати проходять 6-тижневе інтенсивне навчання, під час якого вивчають усе те, що повинен знати сучасний вчитель: вікову психологію, законодавчу базу, педагогічні інструменти. І після цього — практика: двотижнева Академія: робота з дітьми в форматі літнього денного табору. Минулого року такий проводили, наприклад, в Ірпені. Маємо дуже позитивні відгуки від батьків та учасників.
ГТ: Як таких спеціально навчених вчителів сприймають в школах? Чи траплялись цікаві кейси?
ОЮ: В різних школах складається по різному. Найбільш радують ті, де колектив дружній і відкритий до нової людини та нового досвіду. Наприклад, в одній зі шкіл працює наша вчителька, яка звертається до своїх учнів на «Ви». Це незвично не лише для самих дітей, — які раптом усвідомлюють, що до них ставляться з повагою, — а й для вчителів. Колеги не знецінюють таку практику і ставляться до неї з цікавістю.
Цікавий кейс позакласної проєктної роботи маємо в школі у селі Старі Петрівці на Київщині. Там є дві наші вчительки, одна з яких раніше працювала в компанії Apple, зараз викладає англійську, а інша — ветеринар за освітою, викладає біологію. Педагогині спільними зусиллями створили подкаст «Святі Петрівці». Поступово навколо цього проєкту згуртувалися зацікавлені учні, навчилися робити все самостійно. Тепер подкаст виходить майже повністю за їхньою ініціативою. Це чудовий приклад тьюторської роботи в малих групах як один із дієвих інструментів подолання освітніх втрат.
З багатьма учнями в наших працівників складаються теплі довірливі стосунки.
Бо кожній дитині важливо мати поруч наставника, який в неї вірить.
Освітня консультантка, тьюторка для підлітків; мама двох синів-гоумскулерів; багаторічна адміністраторка найбільшої української ФБ-спільноти про альтернативну освіту; пластова виховниця, організаторка сімейних таборів; сертифікована тренерка програми підтримки українських мам у Польщі «Додати сил» від IMID.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Організація «Демагог» підготувала практичний посібник, який крок за кроком показує, як самостійно розпізнавати маніпуляції та не потрапляти в пастку дезінформації.
Що можна знайти в посібнику?
● Реальні приклади дезінформації з підказками, як самостійно їх перевірити.
● Набір надійних джерел, якими варто користуватися.
● Практичні онлайн-інструменти для перевірки контенту.
● Вправи, що розвивають критичне мислення.
● Натхнення та матеріали для подальшого навчання.
Чому цьому варто навчитися?
Тому що це і є критичне мислення. Тому що соцмережі тонуть у фейках, які є сучасною зброєю, і від цієї зброї треба вміти захищатися. Завдяки посібнику ви навчитеся відрізняти правду від брехні, захищати себе та своїх близьких від маніпуляцій і свідомо орієнтуватися у світі інформації.
Посібник базується на конкретних випадках фальсифікацій особи й організацій, а також на неправдивих матеріалах, перевірених і спростованих раніше «Демагогом». Для кожної техніки дезінформації ви знайдете не тільки приклад, але й перевірені інструменти, які допоможуть розпізнати подібні маніпуляції в майбутньому.
Про свою реформу міністр освіти Барбара Новацька говорила, що це зміни, які мають зробити польську школу «найкращою у світі». З моменту, як вона обійняла посаду міністра освіти, особливо багато говорили не тільки про список літератури, скорочення перевантажених навчальних програм, але й насамперед про місце релігії в школі й новий предмет — статеве виховання.
Кількість уроків релігії скорочено до одного на тиждень, оцінка з цього предмета не враховується в середньому балі, а заняття будуть проводитися на першому або останньому уроці
Марія Ковалевська, вчителька, вихователька у варшавській початковій школі та активістка команди «Вільна школа», позитивно оцінює ці зміни: «Це полегшує підготовку плану занять, але насамперед потрібно пам'ятати, що в школі навчаються діти різних віросповідань. Також важко очікувати, що віра чи релігійні знання будуть оцінюватися».
Конституційний суд ставить під сумнів законність постанови Міністерства освіти щодо уроків релігії, однак уряд не оприлюднює це рішення.
Освіта, а не деградація
Хоча «велика» реформа, що стосується навчальних програм, які мають бути прозорими, узгодженими та скороченими, а також іспитів, займе ще деякий час, як каже Барбара Новацька, вже в цьому навчальному році з'являться «вісники весни». Йдеться про два нових предмети, а саме широко обговорювану освіту в галузі охорони здоров'я (для четвертих і старших класів) та громадянську освіту, яка буде введена в середніх школах. «Там у базових програмах з'являються так звані факультативні питання», — каже заступниця міністра освіти Катажина Любнауер. — Це означає, що ми ставимо на те, щоб вчителі не тільки мали вибір методів у своїй роботі, але й мали вплив на те, чому вони хочуть навчати, — додала вона, підкреслюючи автономію вчителів.
Освіта в галузі охорони здоров'я — предмет, який в межах навчальної програми охоплює знання про широке розуміння турботи про своє фізичне й психічне благополуччя, має на меті надати учням та ученицям знання про те, як свідомо приймати рішення, пов'язані зі здоров'ям. «Предмет охоплює не тільки медичну чи біологічну сферу, але й питання, пов'язані з емоціями, стосунками, відповідальністю, цінностями й добробутом. Він вчить приймати свідомі рішення щодо здоров'я. Пропагує здоровий спосіб життя. Він розвиває навички комунікації, емпатії й турботи про себе і оточення. Дозволяє уберегтися від різноманітних загроз — від інфекційних захворювань і залежностей до дезінформації», — пише міністерство на своєму вебсайті. Предмет також стосується сексуального здоров'я, що викликало суперечки і зрештою призвело до того, що предмет не буде обов'язковим. Проти цього предмета виступили консервативні кола, а насамперед — єпископат, який грізно заявив про «розбещення».
Кілька днів тому єпископи знову підняли цю тему, написавши листа. У ньому вони підкреслюють, що в новому предметі «не йдеться про здоров'я учнів». «В основній частині цей предмет містить матеріали, що стосуються так званого сексуального здоров'я, метою яких є повна зміна уявлення про сім'ю і кохання», — пишуть члени президії КЕС, додаючи, що «згідно із задумом нового предмета, учні з наймолодшого віку мають піддаватися еротизації». Вони також закликають батьків не давати згоди на участь дітей у цих «деморалізуючих заняттях».
Марія Ковалевська заперечує: «Якби хтось потрудився прочитати базову програму, то дізнався б, що питання, пов'язані зі статевим здоров'ям, становлять лише 9% базової програми». І це дуже важливі 9%, тому що в класах щороку спливає тема порнографії, а питання, з якими звертаються до Марії учні, свідчать про те, що освіта в галузі охорони здоров'я є необхідним предметом. Той факт, що він залишиться необов'язковим, призведе до того, що багато батьків не запишуть дітей на заняття. На шкоду дітям.
Новацька не хоче повторювати помилок
Про автономію, про яку говорить Катажина Любнауер, важко говорити в разі тих змін, які вже були введені минулого року. Йдеться про зміну в домашніх завданнях: вони стали необов'язковими. Спочатку учні й батьки раділи цьому рішенню Міністерства освіти, тоді як експерти критикували його, звинувачуючи у втручанні в сферу автономії вчителя та підкреслюючи важливість самостійної роботи учнів.
«Якщо діти не пишуть вдома, то вони просто не навчаться писати, але ж на них чекають іспити восьмикласника. Щоб навчитися мови, необхідна самостійна робота, повторення», — каже Марія Ковалевська, яка негативно оцінює цю зміну.
Вся підготовлена реформа передбачає введення нових практичних предметів (згадані громадянська освіта та освіта з питань здоров'я, природознавство в новій формулі, практичні й технічні заняття в новій формулі), нової, узгодженої навчальної програми, більше практичних і проєктних занять, змін в оцінюванні з більшим акцентом на описові оцінки, зворотний зв'язок і розвиток компетенцій, змін в іспитах восьмикласників і випускників (з 2031 року), менше годин у 7-8 класах початкової школи та підтримку для вчителів. Ці зміни будуть впроваджуватися поступово: Барбара Новацька не хоче повторювати помилки своїх попередників, насамперед Анни Залевської та її поспішно підготовленої та впровадженої реформи щодо ліквідації гімназій.
З вересня 2026 року нові навчальні програми предметів почнуть діяти в дитячих садках та 1-4 класах початкової школи. У перший рік вони охоплюватимуть лише два роки навчання: 1-й і 4-й класи початкової школи, а у вересні 2027 року реформа розпочнеться s в середніх школах — ліцеях, технікумах і професійних училищах.
Школа має бути дружньою, чи буде такою держава?
У червні цього року багато говорили про відмову від програми «Школа для всіх», яка передбачала, серед іншого, надання підтримки міжкультурних асистентів дітям (та їхнім батькам) із сімей мігрантів та біженців. Передусім з України, оскільки їх у Польщі найбільше. Після оголошення цього рішення міністерство опинилося під шквалом критики, а з уряду пішла заступниця міністра Йоанна Муха. Наразі уряд повідомляє, що у межах програми вирівнювання освітніх можливостей дітей та молоді «Дружня школа» у 2025-2027 роках будуть виділені кошти на додаткову підтримку учнів з України в початкових та середніх школах, зокрема на підтримку міжкультурних асистентів та підвищення компетентності персоналу в сфері роботи в багатокультурному середовищі.
У контексті нового навчального року важко не згадати про президентське вето на закон про допомогу громадянам України в Польщі. На думку президента, отримання ними допомоги у розмірі 800 злотих має бути пов'язане не тільки з відвідуванням дитиною польських закладів освіти, але і з працевлаштуванням її батьків. Отже, матері — адже це переважно самотні жінки з дітьми, — які не працюють або втратили роботу, не зможуть отримувати цю допомогу.
Це, безсумнівно, вплине не тільки на сімейні бюджети, але й на функціонування українських дітей у школах
Для вчителів найважливішою зміною є поправка до Карти вчителя, завдяки якій має покращитися ситуація молодих вчителів на початку кар'єри та тих, хто вже виходить на пенсію. Зміняться також правила оцінювання роботи вчителів, зникнуть так звані «години черговості», тобто обов'язок вчителя бути доступним у школі додаткову годину на тиждень.
Про свою реформу міністр освіти Барбара Новацька говорила, що це зміни, які мають зробити польську школу «найкращою у світі». З моменту, як вона обійняла посаду міністра освіти, особливо багато говорили не тільки про список літератури, скорочення перевантажених навчальних програм, але й насамперед про місце релігії в школі й новий предмет — статеве виховання.
Кількість уроків релігії скорочено до одного на тиждень, оцінка з цього предмета не враховується в середньому балі, а заняття будуть проводитися на першому або останньому уроці
Марія Ковалевська, вчителька, вихователька у варшавській початковій школі та активістка команди «Вільна школа», позитивно оцінює ці зміни: «Це полегшує підготовку плану занять, але насамперед потрібно пам'ятати, що в школі навчаються діти різних віросповідань. Також важко очікувати, що віра чи релігійні знання будуть оцінюватися».
Конституційний суд ставить під сумнів законність постанови Міністерства освіти щодо уроків релігії, однак уряд не оприлюднює це рішення.
Освіта, а не деградація
Хоча «велика» реформа, що стосується навчальних програм, які мають бути прозорими, узгодженими та скороченими, а також іспитів, займе ще деякий час, як каже Барбара Новацька, вже в цьому навчальному році з'являться «вісники весни». Йдеться про два нових предмети, а саме широко обговорювану освіту в галузі охорони здоров'я (для четвертих і старших класів) та громадянську освіту, яка буде введена в середніх школах. «Там у базових програмах з'являються так звані факультативні питання», — каже заступниця міністра освіти Катажина Любнауер. — Це означає, що ми ставимо на те, щоб вчителі не тільки мали вибір методів у своїй роботі, але й мали вплив на те, чому вони хочуть навчати, — додала вона, підкреслюючи автономію вчителів.
Освіта в галузі охорони здоров'я — предмет, який в межах навчальної програми охоплює знання про широке розуміння турботи про своє фізичне й психічне благополуччя, має на меті надати учням та ученицям знання про те, як свідомо приймати рішення, пов'язані зі здоров'ям. «Предмет охоплює не тільки медичну чи біологічну сферу, але й питання, пов'язані з емоціями, стосунками, відповідальністю, цінностями й добробутом. Він вчить приймати свідомі рішення щодо здоров'я. Пропагує здоровий спосіб життя. Він розвиває навички комунікації, емпатії й турботи про себе і оточення. Дозволяє уберегтися від різноманітних загроз — від інфекційних захворювань і залежностей до дезінформації», — пише міністерство на своєму вебсайті. Предмет також стосується сексуального здоров'я, що викликало суперечки і зрештою призвело до того, що предмет не буде обов'язковим. Проти цього предмета виступили консервативні кола, а насамперед — єпископат, який грізно заявив про «розбещення».
Кілька днів тому єпископи знову підняли цю тему, написавши листа. У ньому вони підкреслюють, що в новому предметі «не йдеться про здоров'я учнів». «В основній частині цей предмет містить матеріали, що стосуються так званого сексуального здоров'я, метою яких є повна зміна уявлення про сім'ю і кохання», — пишуть члени президії КЕС, додаючи, що «згідно із задумом нового предмета, учні з наймолодшого віку мають піддаватися еротизації». Вони також закликають батьків не давати згоди на участь дітей у цих «деморалізуючих заняттях».
Марія Ковалевська заперечує: «Якби хтось потрудився прочитати базову програму, то дізнався б, що питання, пов'язані зі статевим здоров'ям, становлять лише 9% базової програми». І це дуже важливі 9%, тому що в класах щороку спливає тема порнографії, а питання, з якими звертаються до Марії учні, свідчать про те, що освіта в галузі охорони здоров'я є необхідним предметом. Той факт, що він залишиться необов'язковим, призведе до того, що багато батьків не запишуть дітей на заняття. На шкоду дітям.
Новацька не хоче повторювати помилок
Про автономію, про яку говорить Катажина Любнауер, важко говорити в разі тих змін, які вже були введені минулого року. Йдеться про зміну в домашніх завданнях: вони стали необов'язковими. Спочатку учні й батьки раділи цьому рішенню Міністерства освіти, тоді як експерти критикували його, звинувачуючи у втручанні в сферу автономії вчителя та підкреслюючи важливість самостійної роботи учнів.
«Якщо діти не пишуть вдома, то вони просто не навчаться писати, але ж на них чекають іспити восьмикласника. Щоб навчитися мови, необхідна самостійна робота, повторення», — каже Марія Ковалевська, яка негативно оцінює цю зміну.
Вся підготовлена реформа передбачає введення нових практичних предметів (згадані громадянська освіта та освіта з питань здоров'я, природознавство в новій формулі, практичні й технічні заняття в новій формулі), нової, узгодженої навчальної програми, більше практичних і проєктних занять, змін в оцінюванні з більшим акцентом на описові оцінки, зворотний зв'язок і розвиток компетенцій, змін в іспитах восьмикласників і випускників (з 2031 року), менше годин у 7-8 класах початкової школи та підтримку для вчителів. Ці зміни будуть впроваджуватися поступово: Барбара Новацька не хоче повторювати помилки своїх попередників, насамперед Анни Залевської та її поспішно підготовленої та впровадженої реформи щодо ліквідації гімназій.
З вересня 2026 року нові навчальні програми предметів почнуть діяти в дитячих садках та 1-4 класах початкової школи. У перший рік вони охоплюватимуть лише два роки навчання: 1-й і 4-й класи початкової школи, а у вересні 2027 року реформа розпочнеться s в середніх школах — ліцеях, технікумах і професійних училищах.
Школа має бути дружньою, чи буде такою держава?
У червні цього року багато говорили про відмову від програми «Школа для всіх», яка передбачала, серед іншого, надання підтримки міжкультурних асистентів дітям (та їхнім батькам) із сімей мігрантів та біженців. Передусім з України, оскільки їх у Польщі найбільше. Після оголошення цього рішення міністерство опинилося під шквалом критики, а з уряду пішла заступниця міністра Йоанна Муха. Наразі уряд повідомляє, що у межах програми вирівнювання освітніх можливостей дітей та молоді «Дружня школа» у 2025-2027 роках будуть виділені кошти на додаткову підтримку учнів з України в початкових та середніх школах, зокрема на підтримку міжкультурних асистентів та підвищення компетентності персоналу в сфері роботи в багатокультурному середовищі.
У контексті нового навчального року важко не згадати про президентське вето на закон про допомогу громадянам України в Польщі. На думку президента, отримання ними допомоги у розмірі 800 злотих має бути пов'язане не тільки з відвідуванням дитиною польських закладів освіти, але і з працевлаштуванням її батьків. Отже, матері — адже це переважно самотні жінки з дітьми, — які не працюють або втратили роботу, не зможуть отримувати цю допомогу.
Це, безсумнівно, вплине не тільки на сімейні бюджети, але й на функціонування українських дітей у школах
Для вчителів найважливішою зміною є поправка до Карти вчителя, завдяки якій має покращитися ситуація молодих вчителів на початку кар'єри та тих, хто вже виходить на пенсію. Зміняться також правила оцінювання роботи вчителів, зникнуть так звані «години черговості», тобто обов'язок вчителя бути доступним у школі додаткову годину на тиждень.
Лідія Білас створила мережу освітніх проєктів під назвою MRIYDIY, яка поєднує українські слова «мрій» і «дій». Саме під цим гаслом організація прагне повернути молодим українцям віру в можливість творити власну долю.
Лідія Білас — не лише засновниця інноваційної освітньої мережі, але й підприємиця з понад двадцятирічним досвідом, яка десятиліття тому вирішила присвятити себе створенню проєктів у сфері освіти та соціального розвитку. Її шлях від бізнесу до побудови шкіл, таборів і програм підтримки не був випадковим. Спостерігаючи за змінами у суспільстві, особливо за викликами, з якими стикається молодь, Білас усвідомила фундаментальне значення людського капіталу — креативності, психологічної стійкості та здатності активно впливати на реальність. Вона вірить, що майбутнє нації залежить безпосередньо від потенціалу та спроможності її молодих громадян діяти.
У часи війни, яка з 2014 року, а з новою силою з 2022 року, позбавляє молодих людей не лише безпеки й домівок, а й здатності уявити стабільне завтра, місія Білас набуває особливого значення. «Мене лякає, що діти вчаться лише виживати, а не мріяти», — казала вона, вказуючи на ризик виховання покоління згаслиих надій, здатного адаптуватися, але позбавленого сили для творення й змін.
Як сенаторка Українського католицького університету (УКУ) Білас також бере активну участь у розробці стратегічних ідей на академічному рівні, наголошуючи на ролі освітніх інституцій у побудові суспільства, заснованого на цінностях, інноваціях та взаємній довірі. Її філософія «Мрій і дій» (MRIYDIY) — це не просто назва організації, а життєве кредо, яке вона втілює через конкретні освітні проєкти, що сприяють самостійному мисленню, вирішенню реальних проблем і сміливості у втіленні власних бачень.
У країні, де кожен день приносить біль і невизначеність, мрія перестає бути розкішшю чи наївністю. Вона стає актом опору. Інструментом виживання. Але чи зберігається ця здатність мріяти в народі, чиє майбутнє висить на волосині? Чи є українці нацією мрійників?
Останні дослідження, проведені у травні-червні 2024 року Київським міжнародним інститутом соціології (КМІС) спільно з MRIYDIY, дають несподівані результати. Майже половина українців бачить сни щодня, а ще 14% — кілька разів на тиждень.
Дослідження Центру Разумкова підтверджує цей оптимізм: 67% вірять, що найкращі часи для України ще попереду, а показники віри в можливість отримати гарну освіту, роботу чи доступ до якісної медицини значно зросли порівняно з 2001 роком. Попри десятирічну агресію, опитування (наприклад, соціологічної групи «Рейтинг») показують, що 45% громадян очікують покращення ситуації в 2025 році.
Однак дані також виявляють тривожний тренд. Зниження оптимізму та здатності мріяти найбільше помітне серед наймолодшого покоління. Лише 41,4% українців віком 18-29 років заявляють, що бачать сни регулярно, тоді як серед 40-49-річних цей показник перевищує 52%. Це покоління, яке зростало в тіні війни, пандемії та глобального хаосу, навчилося обережності замість сміливості. Хоча вони виявляють більшу рішучість у діях і покладаються на власну працю, дедалі частіше вони також відмовляються від мрій. Як писав професор Ярослав Грицак, багато українців навчилися «ховати мрії у матраці» — за зразком єгиптян, які тримали заощадження в схованках через страх перед нестабільністю.
Це страх перед світом і брак довіри, які паралізують ініціативу та відбивають бажання інвестувати — у політику, у стосунки, у власне непередбачуване майбутнє
Серед статистик і аналізів варто прислухатися до дитячих голосів. Про що мріють сьогодні українські діти, які бачили війну зблизька? Часто не про іграшки чи відпочинок. Вони мріють про мир, про повернення додому, про безпечне небо над головою (за даними репортажів і проєктів, що збирають дитячі свідчення, на кшталт проєкту «Сонечка»).
Тим часом, як підкреслює Лідія Білас, «Мрії — не розкіш, а необхідність». Це перший крок до дії, основа сильного характеру. Це «кисень свободи», як казав Тревор Ноа, комік, чия історія від ПАР до Голлівуду є живим доказом істини: «Свобода — це не просто відсутність кайданів, а здатність мріяти та досягати цілей».
Тімоті Снайдер у своїй книзі наголошує, що справжня свобода полягає не лише у свободі від чогось (від гніту), але передусім у наявності добра, у здатності творити своє життя на основі цінностей.
Як приклад Тімоті Снайдер наводить мешканців села Ягідне, звільненого навесні 2022 року, які не почувалися повністю вільними, доки їхні діти не отримали відновлені майданчики для ігор. Саме можливість грати, сміятися, бути собою повернула їм це відчуття.
Мрія — це той самий майданчик для душі: простір, де можна почутися вільним, творити і бути собою
MRIYDIY створено саме для того, щоб відновлювати цей простір і здатність мріяти й діяти — особливо там, де вона зникає найшвидше, тобто серед молоді. Організація розуміє, що мрія про мир чи повернення додому так само важлива, як і мрія стати кимось або щось створити. «Я хочу стати лікаркою», — каже 4-річна Мілана, біженка з України (Vogue Polska, проєкт «Сонечка»). Ці крихкі на тлі війни прагнення в MRIYDIY підтримують і перетворюють на дії.
Мережа охоплює дитячі садки та школи у Києві та Львові, де діти не лише вчаться знати про світ, а й творять його — проєктують міста, моделюють вибори, розв’язують реальні проблеми. Ключовий MRIYDIY Project Camp — це лабораторія, де ідеї підлітків (10-16 років, онлайн та офлайн) проходять шлях від візії до прототипу. Учасники опановують практичні навички: управління проєктами, комунікацію, фандрайзинг і навіть оцінку ризиків. Мета — формувати «творців власної реальності, які сміливо мріють і сміливо діють». Програми психологічної підтримки допомагають переробляти травму, відновлюючи внутрішній простір там, де страх посів місце уяви.
Масштаби значні: понад 20 000 дітей охоплено проєктами, сотні навчених педагогів. Учасники Project Camp вчаться реалізовувати ідеї в різних сферах — від соціальних до підприємницьких. Як, наприклад, хлопець з табору, який мріяв створити робота для навчання собак української мови — і знайшов підтримку для втілення цієї візії в реальний проєкт.
Батьки бачать результати. Розповідають про дітей, які після занять починають говорити про свої прагнення та плани. Одна з матерів розповідає: «Мій син не лише навчився математики. Він навчився говорити, чого хоче. Я досі не завжди це вмію». Саме в таких конкретних історіях — основа надії.
Лідія Білас розуміє: самі по собі мрії не відбудують Україну. Але без них жодне відновлення не матиме сенсу.
Країні потрібні не лише нові дороги й будинки, але й покоління, яке має сміливість проєктувати майбутнє — із візії, а не лише з цегли
Здатність уявити краще завтра, підкріплена рішучістю діяти, — це фундаментальний капітал.
Робота MRIYDIY — це стратегічна інвестиція в цей капітал. Як показують дослідження та щоденний досвід організації, попри всі виклики, українці все ще вміють мріяти. Ця сила, яка в найважчі часи дозволяла предкам дивитися за обрій, має бути збережена в молодому поколінні. Бо саме ці мрії, перетворені на дії, визначать образ відбудованої України.
Відповідей шукали журналістки з Польщі й України — Едита Іванюк і Юлія Калашник. Протягом кількох тижнів вони намагалися з’ясувати, скільки українських дітей через війну не відвідують жодної школи, мають труднощі з навчанням, залишилися поза українською системою освіти чи не інтегрувалися в систему країни, до якої виїхали. Вони говорили з десятками людей — дітьми, батьками, вчителями, представниками гуманітарних організацій, експертами. Аналізували міжнародні та українські звіти, документи польських і українських міністерств. В умовах війни, постійних переїздів, несумісності освітніх систем, відсутності даних від ZUS чи прикордонників — ніхто не може навіть приблизно назвати кількість дітей, які не охоплені жодною системою освіти. Обережні підрахунки Державної служби якості освіти України свідчать: 30% дітей не мали постійного доступу до навчання (2022-2023).
Журналістки пояснюють, чому всі наявні цифри неповні, і ставлять питання про долю дітей, чиє майбутнє опинилося під загрозою. Чи можемо вже говорити про втрачене покоління? Якими будуть наслідки кількарічної прогалини в освіті?
Якщо немає доступу до школи взагалі — онлайн-навчання рятує
24 лютого 2022 року. Російські танки входять в українські міста, і вся система освіти завмирає. Тисячі дітей — як-от 16-річна Саша з Харкова — дізнаються, що до школи вони більше не підуть. Без останнього уроку, без прощань з учителями й друзями. Замість рюкзака з підручниками — тривожна валіза й поспіхом зібрані речі, аби виїхати й врятуватися.
У перші дні війни було складно зрозуміти, скільки це триватиме. Але швидко стало ясно: це не про кілька днів. Навчання повністю зупинилося приблизно на два тижні. Та завдяки досвіду пандемії школи змогли оперативно перебудуватися — і запрацювала онлайн-система, яка повернула дітей до навчання, хай і в новій, воєнній реальності.
«Схід України зазнав найбільших втрат, тоді як центральні й західні області зіткнулися з меншими порушеннями й зосередилися на адаптації освітнього процесу», — пояснює Олена Лінник, освітня експертка та соавторка дослідження про освіту під час війни для Osvitanalitika.
За даними правозахисної організації Almenda, у 2024 році на окупованих територіях, зокрема в Криму, проживає близько 1,6 мільйона дітей, із них майже 600 тисяч — шкільного віку, без доступу до української освіти. Деякі експерти вважають їх «втраченим поколінням»
Сьогодні в більшості регіонів України школи працюють у трьох форматах: онлайн, очно та у змішаному режимі. Який саме вибрати, передусім вирішує безпекова ситуація. Чи вціліла будівля? Чи є місце, де можна проводити заняття? Чи обладнане укриття й скільки дітей воно здатне прийняти?
Якщо похід до школи загрожує життю — як, приміром, у Харкові, який постійно зазнає обстрілів, — навчання переводять в режим онлайн. Це стало серйозним випробуванням для всієї освітньої системи, але водночас — рятівним рішенням, яке дозволяє школярам продовжувати навчання навіть у прифронтових зонах.
«Якщо доступу до освіти немає взагалі, онлайн-освіта стає порятунком», — каже Олена Лінник.
Але навіть онлайн-освіта — не завжди вихід. У прифронтових селищах часто немає інтернету, зникає електроенергія, а шкільна будівля — вщент зруйнована. Іноді родина не має комп’ютера: діти вчаться зі смартфонів батьків, як можуть. У школах, де ще триває очне навчання, повітряна тривога миттєво змінює ритм дня: учні разом з учителями спускаються в укриття. В онлайн-класах діє інший алгоритм: щойно лунає сигнал, урок переривається, вчитель іде в безпечне місце. Учні теж — якщо тривога в їхньому регіоні. Іноді ці тривоги тривають годинами, що серйозно порушує навчальний процес.
Українська освіта сьогодні проходить через безпрецедентні випробування. Зруйновані школи, розпорошені по країні й за її межами учні, брак вчителів (система втратила понад 54 тисячі педагогів) і падіння охоплення освітою стали одними з найгостріших викликів. Восени 2024 року заступниця міністра освіти Надія Кузьмичова повідомила медіа: внаслідок російської агресії зруйновано 1663 школи, з них 201 — повністю. Ще 879 навчальних закладів опинилися на тимчасово окупованих територіях. І цифри ці — не остаточні. Через постійні обстріли щотижня з’являються нові ушкодження. За іншими офіційними підрахунками, постраждала вже кожна сьома школа в країні.
Вчителька: чи побачу я ще свій клас?
Вчителька української мови з Харкова восени 2022 року викладала для 10-го класу онлайн — єдиний формат, доступний після початку повномасштабного вторгнення. Того дня Росія завдала удару по енергетичній інфраструктурі Харкова, і більша частина міста опинилася без електрики й мобільного інтернету. «Я постійно повторювала собі: “Не здавайся, Олено”, – і зрештою мені вдалося на кілька хвилин зловити зв'язок і надіслати дітям матеріали та домашнє завдання», — каже вчителька. Наступного дня — знову те саме. Але за деякий час вчителька таки побачила на екрані 16 віконець — діти приєдналися до уроку.
Того дня Микита — завжди балакучий — зізнався, що радий повернутись до навчання. «Приємно знову бути частиною чогось знайомого». Світлана додала: «Ми були шоковані, коли дізналися, що нашу школу пошкоджено». Хтось із класу тихо сказав: «Здається, ніби це все відбувається не з нами». На запитання, чи хочуть вони повернутися до Харкова, відповіли хором: «Так! Ми хочемо разом закінчити школу вдома».
Ми зустріли цей клас рівно через два роки — 22 травня 2024.
До випускного залишалися лічені дні, але стало ясно: їхня мрія — бути разом у рідному місті — не здійсниться
Олена знову готувалася до дистанційного уроку. З вікна її квартири на дев’ятому поверсі було видно стовпи диму — на обрії тривали бої. Росія щойно відновила наступ на Харківщині. Того дня у віртуальному класі було лише вісім учнів. Розкидані війною по країні та за її межами.
Сашко й Дмитро залишились у Харкові, Андрій виїхав до Павлограда, Світлана — до Києва, Павло — до Ужгорода. Денис навчається в Чехії, Альона — в Румунії. Решта опановує матеріал асинхронно — з-за кордону. Їхній клас залишився — але вже не в одному місті, і навіть не в одній країні.
По той бік екрана
По той бік екрана — підліток Дмитро, який залишився в Харкові. Він намагається триматися завдяки гумору: «Після важкої ночі з вибухами, дронами-камікадзе й усім іншим я думаю: може, можна завтра пропустити перший урок?» Або так: «Онлайн-навчання має свої плюси: списувати стало набагато легше». Але вже наступної миті хлопець серйознішає: «Насправді вчитися складніше. Важче зосередитися, матеріал засвоюється гірше. І головне — бракує живого спілкування. Я сумую за нормальними уроками. За тим, що сидиш у класі й розмовляєш з іншими людьми».
15-річна Валентина з Ізюма провела в 2022 році сім місяців під російською окупацією: «Ми боялися виходити на вулицю. Навчання не було. Але я багато читала — рятували книжки». Найстрашнішим моментом став звичайний гавкіт собаки. «Одного дня російські солдати почули, як гавкає наш пес, і почали стріляти в землю. Погрожували його вбити. Було дуже страшно».
Саша, 16-річна школярка з Харкова, добре пам’ятає ранок, коли почалася велика війна. Але згадувати його не хоче. За дві години вони з мамою зібрали речі, котів — і виїхали до Словаччини. У перші місяці Саша не мала сил ані навчатися онлайн, ані піти до школи в новій країні. З усього її класу в Харкові залишилися лише п’ятеро учнів — інші роз’їхалися по різних містах і країнах. Саша стала однією з 600 тисяч українських дітей, які, за даними УВКБ ООН (2023–2024), не відвідували закладів освіти в приймаючих державах. Вона залишилася в українській онлайн-школі, а у Братиславі пішла до художньої студії.
Травматичний досвід вона пропрацьовувала з психологом. У 2024 закінчила українську онлайн-школу і тепер готується вступати до вишу в Словаччині.
«Цього не зрозуміють подруги». Історії дітей, які потрапили до Польщі
14-річна Настя з Харкова після початку війни приїхала з мамою до Варшави. Вона навчається у двох школах: польській та українській онлайн. Мріє вступити до хорошого ліцею або технікуму у Варшаві. Ходить до репетиторів, щоб добре скласти іспит після 8 класу. Каже, що гарно дає раду з математикою, хоча іноді плутає польські назви. Любить свою польську школу, але сумує за подругами з Харкова.
«У моєму польському класі всі дуже милі. Особливо мене підтримує мій вчитель. У мене є кілька подруг. Але я знаю, що вони мені не все розповідають, і я теж не зовсім щира. Деяких речей вони не зрозуміють — і я теж. Після уроків я часто спілкуюся в месенджерах із харківськими подругами. Але й вони мене вже не зовсім розуміють. Не знаю, чи ми колись з ними побачимось», — сумно говорить дівчина.
Лізі подобається Варшава, адже вона пропонує багато можливостей, розваг для дітей:
«Ходимо зі школою в басейн. Раз на тиждень їздимо спеціальним автобусом 20 хвилин. Якось я заснула в автобусі — прокинулася одна. Але водій був дуже милим і відвіз мене назад, не помітивши, що не всі вийшли. Вчителька дуже засмутилася, що не порахувала мене. Але це був лиш один такий випадок. Загалом усі дуже добрі. Ми вдячні полякам. Уся школа скидалася на піаніно для однієї талановитої українки. Потім — на віолончель для іншої дівчинки, у якої зруйнували будинок. Я не знаю, чи зібрали, але хтось таки купив їй інструмент. Спочатку всі дуже допомагали, особливо вчителі. Тепер я вже не вирізняюся — ніхто не пам’ятає, що я з України. Мабуть, ми залишимося в Польщі навіть коли закінчиться війна, — нам нема куди повертатися».
«Не кричи так, ти не в Україні»
«Молодшим дітям набагато легше адаптуватися до нових умов. Не знаю, чи мої хлопці взагалі ще пам’ятають життя в Києві», — каже Юлія, мама дошколяти й другокласника, яка виїхала з дітьми до Варшави на початку війни. Вона працює на керівній посаді в міжнародній корпорації.
«Спочатку я не змогла відразу влаштувати хлопців у садок — просто не розуміла, як працює польська система. Не приховую, мені допоміг і досі допомагає друг. З Google Translate далеко не заїдеш». Навіть її подруга Аня, кандидатка наук, не змогла правильно подати заявку на допомогу 800+ для одного із синів через помилку прикордонників у системі.
«Але школа у старшого хороша у Варшаві», — додає Юлія. Вчителі ставляться з розумінням. Якщо трапляються неприємні ситуації, він піднімає руку й питає: «Це нормальна поведінка?» — і завжди отримує пояснення.
«Одного разу хтось із дітей сказав: “Не кричи так, ти вже не в Україні”. Більше інцидентів не було — тільки звичайні дитячі сварки». Її син Даніель має польських друзів і ходить на футбол.
«Польська освіта більш людяна — вона бачить у дитині особистість. Навіть у спорті: більше граються, ніж тренуються. Обидва хлопці записані до шкіл у Києві, мають репетиторку, готуються до іспитів. Вони — в обох системах. Про всяк випадок».
«А Путін уже розбомбив твій дім?»
У молодшого сина Олени, першокласника, особливих проблем з адаптацією немає, а от підліток Андрій не має друзів і часто каже, що хотів би повернутися до Києва. Його віддали до польського восьмого класу.
Олена розповідає: «Він навчався у школі з розвиненою англійською, тому в перші місяці намагався давати раду, спілкуючись англійською. На жаль, це був дуже важкий період: він одночасно навчався в українській школі, а в Польщі готувався до восьмого класу. У нього виникли труднощі з математикою, хімією, фізикою. Те, що чув у школі польською, записував у зошит кирилицею. Проте додаткові уроки польської допомогли, і він швидко підтягнув свій мовний рівень. Йому навіть вдалося добре скласти іспит й вступити до гімназії у варшавському районі Бродно.
Але був і випадок булінгу. Діти в цьому віці можуть бути жорстокими. Вони часто запитували Андрія, чи Путін уже розбомбив його будинок у Києві. Андрій був дуже засмучений переїздом до Польщі, сумував за домівкою. Я поговорила про цей випадок з учителем, і дурні кепкування припинилися.
Ми відмовилися від української онлайн-школи, бо в сина й так багато уроків. Сподіваємося, що якщо він захоче повернутися навчатися в Україну, польський диплом буде зарахований. Він постійно каже: “Мамо, я так хочу додому”.
Разом з тим повернення ми не думаємо. Ми підтримуємо Україну звідси, як можемо. Думаємо про неї з болем, що нас там немає. Але я не можу залишатися в Києві навіть на кілька днів: там постійні тривоги, спуски в укриття.
Ця ситуація — настільки велика травма, що для мене особисто це нестерпно. Я не можу до цього звикнути. Що це за життя для наших дітей? Як можна вчитися в таких умовах?
Між поганим і ще гіршим: освітній вибір у часи війни
У воєнний час усе є кризовим — і освіта також. Онлайн-навчання, хоч яким недосконалим воно є, — краще, ніж повна відсутність освіти.
У 2024 році 53% українських шкіл повернулися до очного навчання, 28% використовували змішаний формат, а 19% дітей у прифронтових районах навчалися виключно онлайн. «Згідно з даними міністерства, 400 тисяч дітей прикордонних і прифронтових регіонів навчаються онлайн», — додає експертка.
Особливо в прикордонні, а також у багатьох інших містах по всій країні, постійні повітряні тривоги, атаки російських дронів і ракетні удари по енергетичній інфраструктурі призводять до вимкнення світла та проблем з інтернетом. За даними організації Save the Children, приблизно дві третини дітей у прифронтових регіонах не можуть відвідувати школу очно. Результат — уривчасте навчання, постійний стрес, фокус не на знаннях, а на виживанні в найбільш уразливих регіонах.
У місті Ірпінь, яке на початку війни зазнало важких бомбардувань, постраждали практично всі школи. Найбільше — ліцей №3, але його вже вдалося відновити. Сьогодні там навчається 1608 учнів, але нове бомбосховище вміщує лише 700 дітей. Тому школа працює у дві зміни. «Звісно, це не повноцінне навчання — коли 700 дітей збираються у бомбосховищі», — каже заступниця директора Лариса Костянтинівна.
Наслідки «пунктирної» освіти
Наслідки онлайн-навчання, стресу, спричиненого війною, а також пандемії, продемонструвало дослідження PISA-2022: 15-річні українські школярі набрали на 38 балів менше з читання порівняно з 2018 роком. Лише 59% досягли базового рівня, а 29% — рівня 3 або вище (тестові бали PISA на рівні 5 або 6 вважаються ознакою високої успішності). Опитування проводилося у 18 з 27 регіонів України.
Українська влада не ігнорує проблему. Точно визначити кількість дітей, які не мають доступу до освіти, складно: офіційна статистика таких дітей не відображає, усі вони формально охоплені навчанням. За даними Державної служби якості освіти України, у 2022/2023 навчальному році 30% учнів не мали постійного доступу до навчання. На півдні країни ця цифра сягала 40%.
Українські школярі відстають від однолітків з країн організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР) на 2,5 роки за стандартами читання PISA. За словамиАнастасії Донської з організації Teach for Ukraine, випускники, які готуються до вступу у виші, часто показують рівень дев’ятикласників, а вступники до профтехучилищ — рівень сьомого класу
Діти із селищ демонструють ще гірші результати: відставання між містом і селом може сягати 4–4,5 року. У травні 2024 року Державна служба якості освіти України провела тестування з української мови та математики для учнів шостих і восьмих класів. Шестикласники показали незначне покращення. Ймовірна причина — зниження частки дистанційного навчання з 39% до 24%.
Міністерство освіти запустило програму «Екосистема для надолуження освітніх втрат» — наразі лише в кількох регіонах. Вона використовує штучний інтелект та інтерактивні кейсові уроки, щоб допомогти учням надолужити прогалини.
Втім, комплексної, централізованої програми від міносвіти досі немає. Натомість — безліч розрізнених ініціатив, проєктів і досліджень, здебільшого від міжнародних, але й українських організацій. «Існує багато ініціатив та проєктів, але вони не узгоджені», — зазначає Олена Лінник.
Складна арифметика: скільки дітей за кордоном не навчається?
Як розповіли представники управління верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН), ніхто не може точно сказати, скільки українських учнів перебувають поза освітніми системами приймаючих країн ЄС. З 1,4 мільйонів дітей шкільного віку за кордоном 600 тисяч не відвідували місцеві школи (2023-2024).
За даними УВКБ ООН, дітей не зараховують до місцевих шкіл, оскільки родини все ще сподіваються повернутися на батьківщину. Мовний бар’єр, додаткові заняття, проблеми зі вступом до школи, страх втратити «один рік» (наприклад, дитина з 4-го класу української школи має піти в 3-й клас польської) — ось найпоширеніші причини.
Діти постійно переміщуються, європейські системи не координуються. Статус 600 тисяч дітей неясний: частина навчається онлайн, частина — ніде
Найбільше українських студентів поза системою освіти як України, так і приймаючих країн — у Молдові (65%), Болгарії (23%), Словаччині (13%), Румунії (12%) і Польщі (11%) — дані УВКБ ООН. Втім, з кожним роком дедалі більше дітей вирішують навчатися в місцевій школі країни, де вони знаходяться. У 2024 році таких школярів вже на 50 тисяч більше, ніж у 2023 році — за інформацією української освітньої омбудсменки Надії Лещик.
За останніми даними, 360 тисяч дітей зареєстровано в українській онлайн-системі з-за кордону. Більшість з них навчається в двох освітніх системах — про це кажуть офіційні джерела. Але неможливо підтвердити, чи всі діти, зареєстровані онлайн, дійсно відвідують заняття. Експерти, батьки й зібрані дані свідчать, що чимало з них залишаються в «сірій зоні» — тобто технічно зареєстровано в системі, але не беруть активної участі в освіті, не відвідують заняття.
«Цифри щодо реального навчання дітей або тих, хто перебуває поза системою (тобто невідомо, чи взагалі бере участь у будь-якій освітній системі), взяті з повітря», — прямо заявила одна з експерток у Польщі у червні 2024 року. Тоді прогнозували, що до польської освітньої системи приєднається близько 80 тисяч дітей з України, хоча дітей шкільного віку, які перебувають у Польщі, вдвічі більше.
Найновіші дані Центру громадянської освіти (CEO), який від початку війни відстежує ситуацію з українськими учнями, свідчать: у поточному навчальному році 2024/2025 до польських шкіл долучилися 18,1 тисячі дітей з України.
Таким чином справдилися прогнози Агнєшки Косович із Польського міграційного форуму, що заохочення батьків за допомогою виплати 800+ не викличе масового напливу нових учнів
Втім, саму ідею запровадження обов’язкового шкільного навчання підтримували провідні неурядові організації, які опікуються освітою дітей — як-от CEO, Форум міграційний чи Care Polska.
І досі складно сказати, де перебувають 157 тисяч дітей — саме стільки дітей з PESEL UKR, за даними CEO, не відвідують польські школи
Чому зменшується кількість учнів у системі освіти України?
Найбільше українських учнів вибуває з перших класів. Дані Українського інституту освітньої аналітики свідчать про суттєве скорочення кількості першокласників у країні з початку повномасштабної війни.
У 2021–2022 навчальному році в Україні навчалося 4 230 358 учнів. У 2024–2025 навчальному році кількість зареєстрованих у системі школярів зменшилася до 3 743 022.
Це означає втрату понад 487 тисяч дітей — близько 11% за три роки війни
Серед основних можливих причин — виїзд родин за кордон, внутрішнє переміщення і перебування дітей на тимчасово окупованих територіях, де окупаційна влада змушує забирати дітей з української системи едукації.
Скорочення учнів у прифронтових та окупованих регіонах
Прифронтові та окуповані регіони зазнали найбільшого скорочення кількості учнів. У Харківській області кількість дітей зменшилася на п’яту частину, у Херсонській — майже наполовину, у Запорізькій — через міграцію та російську окупацію третина дітей вже не перебуває в українській системі освіти. У Луганській області вибуло 63% учнів, у Донецькій — 54%.
Статистика щодо першокласників ще гірша: на Луганщині із системи вибуло 86% першачків, на Харківщині — 45,65%, у Херсонській області — 71,58%, у Запорізькій — 60,32%, на Донеччині — 74%.
Винятком є лише прифронтове Запоріжжя, де зафіксовано зростання кількості учнів на 13,5%. Це пояснюється внутрішньою міграцією — мешканці сіл і прифронтових містечок переїжджають до міста з міркувань безпеки. Згідно зі звітом Osvitanalytica, в Україні офіційно зареєстровано 4,9 мільйона внутрішньо переміщених осіб (ВПО), з яких 221 668 — діти шкільного віку.
Вчителів теж стає менше
Понад 54 тисячі вчителів вибули із системи освіти через війну (оцінка на основі даних Інституту аналітики освіти в Україні). За кордоном перебувають сім тисяч вчителів, з них 1764 — у Польщі, згідно з даними від українського міністерства освіти. Ймовірно, вони продовжують дистанційне викладання в українських школах. На початку війни 3 500 українських учителів подали заявки на працевлаштування в Польщі, повідомляв тодішній міністр освіти Пржемислав Чарнек. У програмах з підтвердження дипломів, які проводить фонд Care Polska, беруть участь 1 800 осіб. Варто додати, що в Польщі зараз є 25 тисяч вакантних посад учителів.
Втрачене покоління? «Не думаю»
Польські експерти обережно ставляться до терміну «втрачене покоління». Вони визнають, що діти, травмовані війною, мають мовні труднощі в польських школах.
Насправді діти лише асимілюються до нових умов, але не повністю інтегруються
І хоча трапляється, що діти стикаються з дискримінацією, польська система мультикультурної освіти далека від ідеалу — вчителі та освітня система не були готові до такої великої кількості іноземців.
Та водночас, за даними Centrum Edukacji Obywatelskiej (CEO) та Care Polska, українські діти все ж отримують підтримку і мають можливості для розвитку.
Всі експерти сходяться на думці:навіть недосконала, але очна школа — найкращий спосіб уникнути сценарію «втраченого покоління»
Міністерство освіти Польщі хоч і діє повільніше, ніж хотілося б практикам, демонструє відкритість до діалогу. Створено робочу групу з представниками неурядових організацій. Саме в результаті цих розмов з’явився «примус» ходити до місцевої школи: польські та міжнародні організації закликають українських дітей відвідувати саме польські навчальні заклади.
Care Polska, UNICEF, Unbreakable Ukraine та багато інших організацій проводять у Польщі програми підтримки українських школярів.
Серед них — корекційні заняття, підготовка до іспитів, уроки польської мови, психологічна підтримка, а також програма мультикультурних асистентів. Окремо допомагають українським вчителям нострифікувати дипломи.
Усі ці зусилля спрямовані на те, щоб якнайшвидше ліквідувати освітню прогалину. Дослідження показують, що підлітки з України дедалі частіше розглядають професійно-технічну освіту. Завдяки підтримці Care Polska та Unbreakable Ukraine нам вдалося поспілкуватися з підлітками з України у Варшаві та Гданську, які беруть участь у корекційних та підтримуючих програмах (імена дітей змінено).
Софія з Полтави, 16 років:
«Ми — не втрачене покоління. У нас є шанс і можливості для навчання й розвитку. Я навчаюсь в українській школі, після уроків маю репетиторів і ще додаткові заняття у вихідні. Неділю залишаю, щоб виспатися. Хочу вчитися і стати тренеркою з флорболу. Мій брат навчався, але кинув — пішов працювати».
Тарас із Дніпра, 16 років:
Навчається в технікумі програмування в Гданську, паралельно — онлайн в українській школі, щоб зберігати зв’язок з друзями. Після школи має додаткові заняття з корекції. Якщо має час, то читає, цікавиться дизайном. «Може, в нас і немає стабільності, як у попередніх поколінь, але завдяки технологіям ми маємо доступ до знань і можливостей, про які раніше лише мріяли».
Олег з Одеси:
Хлопець не ходить до польської школи, але вчиться онлайн в українській в восьмому класі. Його цікавить будівництво. Щодня спілкується зі своїм класом онлайн. Діти знаходяться в різних куточках країни. Часті перебої з електроенергією, але інтернет зазвичай працює у всіх. Хлопець стверджує, що з класу, який нараховує 30 осіб, регулярно відвідують заняття близько 20 осіб. «Шкода, що ховаються за аватарками, — каже він. — Що буде, те буде — втрачене не означає безнадійне».
Валерія з Харкова:
Навчається в обох системах у восьмому класі. Каже, її родині вдалося вивезти собаку з України. «У польській школі я єдина з України. І я тут одна, у мене немає друзів серед поляків. Не можу дочекатися, щоб піти в технікум і почати все спочатку. Хочу вивчати ветеринарну медицину, як мій тато.
І я не вважаю, що ми — втрачене покоління. Наш досвід може бути важким, але він навчив нас бути сильними
Марина з Івано-Франківська:
«На початку війни все було хаотично й жахливо. У школі теж було важко, але в мене був добре організований клас, який допоміг мені пережити ті важкі моменти». Наступного навчального року хоче вступити до польської середньої школи. Наразі навчається онлайн та в «суботній» українській школі у Варшаві.
Іван з Волині:
Відразу пішов у польську школу — у 6 клас. Зараз навчається в польському спортивному ліцеї. Також складає річні іспити в українській школі.
«Це зовсім не складно — ці тести мені розв’язує сестра. Та всі так роблять! Іноді сумую за своїми старими друзями, не знаю, що з ними. Але я не вважаю, що ми — втрачені. Я маю більше можливостей. Я дізнався про нову культуру. Хочу вступити до академії фізвиховання й стати тренером».
Дарія 16 років зі Львова:
«Адаптація до польської системи освіти була для мене надто важкою. Я залишилася в українській онлайн». Дівчина ходить до української школи вихідного дня у Варшаві — саме там її друзі. «Я багато читаю, тому що мені це подобається, хочу вивчати журналістику або психологію в Польщі».
З досліджень польських неурядових організацій випливає, що польська школа не готова до мультикультурності.
Що не спрацювало:
підготовчі відділення;
окремі класи для іноземців;
уявлення, що польська й українська мови схожі і їх можна швидко вивчити;
додаткові уроки польської з надто різнорідними групами;
велика кількість позакласних заходів;
відсутність допомоги з боку вчителів або психологів у питаннях, пов’язаних із травмою та досвідом біженства.
Що спрацювало:
мультикультурні асистенти (яких, на жаль, не вистачає);
додаткова психологічна підтримка;
додаткові уроки польської;
заходи, що об'єднують шкільну спільноту.
Освітній розрив: що загрожує молоді?
Сьогодні неважко уявити можливі наслідки кількарічного розриву та нерівності в доступі до освіти між українськими дітьми — тими, хто залишився на окупованих територіях, у містах, сільській місцевості чи виїхав за кордон. Найбільша цінність навчання зараз — у тому, що воно взагалі відбувається. Уряди, неурядові організації, експерти — усі працюють над тим, аби діти залишалися в освітньому процесі.
Водночас польські експерти застерігають: з огляду на глибокі розбіжності в умовах навчання вже сьогодні, у майбутньому це може призвести до гіркоти й розчарування.
Навіть якщо для випускників українських шкіл будуть створені міжнародні або європейські освітні програми, є ймовірність, що пріоритет надаватиметься тим, хто навчався, наприклад, у Польщі, адже їхній старт був стабільнішим і ресурси — ширшими.
На думку багатьох практиків, з кожним роком такої диверсифікованої освіти ці відмінності можуть лише поглиблюватися. Зростатиме поділ між тими групами, які в Україні обмежені у можливостях, і тими, хто, емігрувавши, мав доступ до якіснішої підтримки. У майбутньому це потенційно може ускладнити побудову спільноти — і в соціальному, і в освітньому вимірі — між тими, хто залишився, і тими, хто виїхав.
Сьогодні неможливо точно сказати, скільки з 4,3 мільйона українців, які нині перебувають у країнах Європейського Союзу, повернуться додому після завершення війни.
Освітні прогалини й нерівність — це наслідки, які, ймовірно, дадуться взнаки через кілька років. Але водночас найбільша цінність тепер — у тому, що освіта триває попри все
Ніхто не сумнівається, що діти мають ходити до школи. Як підкреслює Агнєшка Косович з Польського міграційного форуму, відвідувати школу в чужій країні й навчатися іншою мовою — безперечно складно, але разом з тим сотні дітей, які блукають парками й невідомо чим займаються, — теж не є добрим рішенням. Експертка застерігає, що це може призводити до виникнення наркогруп, проституції та інших криміногенних явищ. «Тож залишати все на самоплив — не вихід. Це пряма дорога до серйозної соціальної проблеми». Експертка жорстко описує можливий сценарій майбутнього, наголошуючи: якщо підлітки не навчаються, то виростають дорослими без жодних перспектив, які не мають, що запропонувати ринку праці. За її словами, це готовий рецепт на кілька тисяч фрустрованих молодих людей, яким до всього байдуже. Вона додає: «За таких умов можуть народжуватися екстремізм, насильство, соціальні девіації, крадійські банди — усе те, чого ми не хочемо мати».
Сьогодні в Польщі ще не видно в статистиці наслідків освітньої прогалини — хоча вже з’явилися дані про бездомність серед українських дітей і незначне зростання підліткової злочинності, але наразі цифри не є тривожними.
За даними Міністерства юстиції Польщі:
2022 рік — 137 українських неповнолітніх охоплені виховними або корекційними заходами;
2023 — 386;
2024 — 482.
Ці заходи застосовуються не лише за злочини, а й у випадках деморалізації дитини.
«Це не втрачене покоління — це сильне покоління», — Анастасія Донська з Teach for Ukraine вірить, що освітні втрати можна подолати зусиллями держав, громадянського суспільства, міжнародних структур, батьків і самих дітей. За даними українського благодійного фонду SavED, загалом 80% планують продовжити навчання після школи. « Я переконана, що сьогоднішні студенти, які опинились у такій складній ситуації, будуть готові до впровадження глобальних змін». А дослідження від українського благодійного фонду SavED показує, що загалом 80% школярів планують продовжити навчання після школи. «Якщо діти усвідомлять власну силу й будуть підтримувати одне одного, вони ще стануть рушієм відбудови України», — резюмує Донська.
Авторки — Julia Kalashnyk, Edyta Iwaniuk Ілюстрації: Олена Поліщук Матеріал створено за підтримки IJ4EU
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
