Президентка франко-української асоціації у Ніцці: «Наша мета — розповісти французам правду про війну в Україні»

<frame>Більше знань, менше страху — це гасло нашого нового циклу публікацій. Адже безпека — це факти, перевірена інформація та обґрунтовані аргументи. Чим більше ми знаємо, тим краще підготуємося до майбутнього.<frame>

Чи готова Польща до кризи? У часи геополітичної невизначеності, війни в Україні та зростання напруженості в Європі освіта та організація суспільства мають вирішальне значення. Прийнявши понад мільйон українських біженців, Польща отримала не лише нових мешканців, але й унікальні знання та досвід людей, які вивчали питання цивільного захисту в найскладніших умовах: під бомбами та ракетними обстрілами. Це капітал, який не можна втрачати.

Новий закон — про цивільний захист та цивільну оборону, який набув чинності з 1 січня, — це конкретна відповідь на реальні загрози. Водночас це можливість для додаткової інтеграції, щоб поляки та українці, які проживають у Польщі, могли разом готуватися до надзвичайних ситуацій.

 Польща зробила висновки з трагічних подій останніх років. Новий закон наголошує на трьох ключових елементах: модернізація та будівництво укриттів і місць для переховування, система оповіщення та сповіщення, а також широка громадянська освіта для забезпечення того, щоб кожен громадянин мав базові знання про те, як діяти в надзвичайних ситуаціях. Контекст війни в Україні тут очевидний.

Багато українців, які проживають у Польщі, мають безцінний досвід у сфері цивільного захисту — чи то як безпосередні учасники, чи то як організатори системи евакуації та укриття

Це можливість, якою Польща повинна скористатися. Коли війна застає зненацька, не існує повністю готових систем. І тоді дуже важливо ефективно використовувати те, що вже існує.

Що може бути укриттям? Практичний підхід до цивільного захисту. Знання — це наше перше «укриття»! 

Згідно з новим законом, будь-яке підвальне приміщення, підземний гараж або тунель може стати місцем укриття. Варто вже зараз оглянути своє оточення і відповісти на питання: «Що я буду робити в разі надзвичайної ситуації?». Краще знати заздалегідь, ніж вчитися лише тоді, коли настане хаос.

І саме тут можна побачити потенціал досвіду українців у Польщі. Люди, які пережили повідомлення про замінування, можуть поділитися з поляками своїми практичними знаннями про організацію життя в укриттях, про запаси води та їжі, про психологічні аспекти виживання, про мобільні додатки для оповіщення, які в Україні стали ключовим інструментом оповіщення. Це не теорія. Це реальний досвід тих, кому доводиться стикатися з наслідками війни щодня. Їхні свідчення мають більшу цінність, ніж будь-який підручник. 

Освіта в цій сфері є ключем до безпеки, тому варто використовувати потенціал українців. Польща потребує якнайшвидшого проведення широкої освітньої кампанії. Відповідно до закону, органи місцевого самоврядування та пожежні команди повинні відігравати ключову роль у цивільному захисті. Але на практиці система запрацює лише тоді, коли до неї будуть залучені сотні тисяч людей.

Українці, які пережили реальну небезпеку, можуть стати інструкторами, освітянами та лідерами цих змін. НУО вже відіграють величезну роль у навчанні — як для українців, так і для поляків. Це принесе користь усім нам. Польські муніципалітети потребують практиків, які знають реалії надзвичайних ситуацій. Широке навчання населення збільшує шанси на ефективні дії у випадку надзвичайної ситуації. Інтеграція українців у процеси цивільного захисту зміцнить безпеку Польщі.

Держава, органи місцевого самоврядування та жінки будуть на передовій. Новий закон робить ставку на місцеву владу. Саме вони мають впроваджувати систему цивільного захисту, тому саме в місцях проживання українців і поляків розгорнеться найважливіша битва за ефективність нового закону. Важливо, що жінки в Україні відіграли ключову роль в організації системи цивільного захисту — від рятувальників і волонтерів до керівників гуманітарних організацій. Саме вони забезпечили виживання під час хаосу.

У Польщі жінки також можуть стати рушійною силою таких змін, приєднавшись до структур місцевого самоврядування, неурядових організацій та освітніх команд

Чи готова Польща до кризи та цивільного захисту? Сьогодні Польща перебуває в кращій ситуації, ніж кілька років тому. Новий закон є важливим кроком, але однієї інфраструктури недостатньо. Вирішальне значення матиме реальне залучення громадян до навчання та ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій, мудре використання досвіду українців та ефективна співпраця між органами місцевого самоврядування, організаціями та урядом.

Це не сценарій фільму-катастрофи. Це реальність, яку треба розуміти і до якої треба бути готовим. У XXI столітті безпека — це не лише армія, але й поінформоване, організоване суспільство. А його побудова починається з освіти, яка надає факти, а не сіє страх.

Безпека — це наша колективна відповідальність. Це не лише сфера діяльності держави. Це не те, що уряд може нам «надати», як послугу — це те, що ми будуємо і даруємо один одному. Звичайно, інституції, правила, системи сигналізації та притулки дуже важливі. Але те, що насправді визначає виживання в надзвичайних ситуаціях, — це люди. Це наші стосунки, наша готовність допомогти, наша здатність діяти в стресових ситуаціях і усвідомлення того, що ми не самі у важку хвилину.

Кожен є частиною системи безпеки — від вчителя, який навчає дітей принципам надання першої медичної допомоги, до сусіда, який знає, де знаходиться найближчий притулок, і до волонтера, який допомагає новоприбулим біженцям зорієнтуватися в новій реальності. Сила держави полягає в силі суспільства — а суспільство сильне тоді, коли його члени знають, що можуть розраховувати один на одного. Українці є членами суспільства.

У минулому найбільшими переможцями ставали ті, хто розумів, що найкраща лінія оборони — це не стіни та укриття, а добре підготовлені, об'єднані люди

В Україні саме соціальна мобілізація врятувала тисячі життів. У Польщі ми маємо можливість вчитися на цьому досвіді, не чекаючи, поки криза змусить нас діяти. 

Розбудова безпеки починається сьогодні — і починається з нас.

«І це християнський релігійний край», — з гіркою іронією пише моя польська подруга, дізнавшись результати свіжого опитування: майже 60% поляків підтримують вето президента Навроцького, яке позбавить офіційно непрацевлаштованих українських біженців допомоги на дітей 800+ та безкоштовного доступу до лікарів. Деякі польські та російські коментатори у соцмережах навіть називають за це президента «чоловіком з яйцями». Але проти кого насправді спрямована ця сила?

Нещодавно дві тисячі польських жінок підписали лист-протест до Прем'єр-міністра, Сейму, Сенату та Президента Республіки Польща щодо вето. До протесту приєдналася Рада підприємництва, яка наголосила, що вето «суперечить здоровому глузду» й ризикує «спровокувати хаос». Десятки публікацій польської інтелектуальної еліти апелюють до логіки й наводять як аргумент факти: українці принесли Польщі понад 75 мільярдів євро — це у 8 разів більше, ніж вся допомога Україні; 78% українців працевлаштовані (серед українських біженців працюють близько 70%), вони не забрали роботу у поляків, а закривають потреби ринку й часто взагалі створюють нові робочі місця. 

Безперечно, є й такі українські біженці, чия реальність не вписується в цю статистику. Це люди літнього віку, опікуни хворих і дітей з інвалідністю. І податків працюючих у Польщі українців вистачило б, щоб їх підтримати. Разом з тим через скасування допомоги їхні історії можуть незабаром перетворитися на трагедію.

«Відчуваю себе подвійно зрадженою» 

Щоб повністю усвідомити катастрофічні наслідки цих нововведень, я звернулася до спільноти «Особливий світ. Польща», яка об'єднує матерів, що виховують дітей з найважчими формами інвалідності. Ці жінки та їхні діти опиняться на межі або за межею виживання, якщо соцвиплати 800+ та безкоштовний доступ до медичних послуг їм скасують. 

‍Наталія Єрастова виховує трьох неповнолітніх дітей, один із синів має важку форму інвалідності. До Польщі родина виїхала із Херсона ще в повному складі. Але два роки тому, у 40-річному віці, раптово помер чоловік Наталі, батько дітей і годувальник родини. Він працював далекобійником на польську фірму, у Чехії на паркінгу з ним стався серцевий напад. Відтоді сім'я — виживає.

— Весь дохід нашої родини зараз — це 800+ на трьох дітей, плюс 1300 злотих — допомога через втрату годувальника, а також допомога з України на догляд за дитиною з інвалідністю. У Польщі я тривалий час не оформлювала таку виплату, бо спочатку забезпечував чоловік, потім були сумніви, чи продовжать статус. Чотири місяці тому, коли я зрештою усвідомила, що не витягую утримання родини, син пройшов процедуру визнання інвалідності. Але жодної виплати ще не було, триває розгляд справи, — розповідає Наталія. 

Дохід родини на 4 людей складає близько 4000 злотих, разом з тим оренда житла обходиться Наталії в 3700-3800 злотих. Роботи, яку можна було б поєднувати з доглядом за дитиною з інвалідністю, садочком та школою інших дітей, Наталія знайти не може. І для цієї родини втрата соцдопомоги 800+ означає одне — повернення в Україну під обстріли, або ж переїзд в іншу країну, де доведеться все починати з чистого аркуша, не маючи жодних гарантій. 

Польщу родина Наталії — як і багато інших українців — обрала для тимчасового захисту через те, що країна здалася їм ментально близькою, так само християнською, зі схожим укладом життя. Тепер новий виклик — вирвати дітей, які за три роки інтегрувалися в польську систему освіти, вивчили мову, знайшли друзів — і перевезти кудись далі. 

— Відчуваю себе подвійно зрадженою, бо Польща обіцяла бути солідарною з Європою, стояти з нами разом до стійкого миру, — каже Анастасія, мама 15-річного Данила, який має важку форму ДЦП. — Натомість зараз, по суті, відмовляє у підтримці, і це в той час, коли інші країни, більш соціально орієнтовані, вже не приймають тих, хто мав тимчасовий захист в інших країнах. Відчуваю, що підвела себе та сина, коли довірилася Польщі. Тут є багато хороших людей, яких я відокремлюю від політиків обох таборів, від ксенофобів, але ситуацію це зараз не рятує. 

«Дуже страшно тепер за майбутнє» 

— Відколи дізналася про ймовірність скасування допомоги, я у повному розпачі, — ділиться  Катерина Кісенко, мама 4 дітей, один з яких має важку форму аутизму. — Ми приїхали до Польщі з окупованої частини Запорізької області. Колишній чоловік воює, мама — в окупації, виїхати не може через стан здоров'я. І я — єдина доросла, яка може опікуватися дітьми. 

Вона розповідає, як живе в Польщі. Загальний дохід родини — 7200 злотих. За програмою 800+ вони отримують 3200 злотих, виплати з догляду за дитиною з інвалідністю — 3415,84 злотих. Батько дітей платить аліменти — 6000 гривень (близько 525 злотих). Водночас видатки на оренду й утримання будинку, а також витрати на лікування дитини з інвалідністю такі, що часом не залишається грошей на одяг чи побутові речі.

— Візит до психіатра — 400 злотих. Ліки купую регулярно, без них ніяк. Що робити, якщо нові умови ухвалять, не маю уявлення. Наш будинок в окупації, повертатися немає куди, а працювати не маю можливості, бо син потребує постійного нагляду. Дуже страшно за майбутнє... 

— Я тут з донькою і сином з 1 групою інвалідності, який потребує догляду цілодобово й довічно, — ділиться Лілія Торжок-Марусецька. — З 2022 по 2023 ми жили в хостелі, а разом з нами — інші мами з особливими дітьми. А потім нам сказали виїжджати, бо осередки для українців закривають. З того часу житло ми винаймаємо самі — а це понад дві тисячі злотих за невелику квартиру без ванни, що дуже незручно, адже купати немобільну дитину — складна процедура. Всю соцдопомогу, яку отримуємо в Польщі, ми витрачаємо тільки тут. В Україну за три роки жодного разу не їздили. 

Аналогічні історії розповідають сотні українських матерів, які хотіли б, але не можуть влаштуватися працювати. Саме по них б’є скасування соцвиплат 800+. Вони опинилися в групі тих, хто не зможе легалізувати своє перебування в Польщі через працевлаштування, адже їхні діти вимагають постійного догляду й опіки. 

Лише частина таких жінок виїхала разом з чоловіками, які працюють у Польщі. Багато чоловіків залишаються в Україні — воюють, працюють на оборонних підприємствах. Є чимало сімей, де чоловіки загинули. Є такі, де чоловіки мають право на виїзд (за кількістю дітей), але обрали захищати східний фронт Європи, довіривши європейцям опіку своїх родин. 

Без права на продовження життя 

Рішення про скасування доступу до державної медицини для непрацюючих людей зачіпає й тих, хто не може працювати за станом здоров'я. У 26-річної Тетяни Рожди інвалідність першої групи, вона має спінальну м'язову атрофію (СМА) — генетичне захворювання, через яке людина втрачає здатність керувати своїми м'язами. І пересувається на візку. 

У момент покращення стану жінка спробувала влаштуватися логопедом в одній з польських фундацій. Однак, за станом здоров'я змушена була незабаром відмовитися від роботи.  

— У Польщі я отримую лікування препаратом Spinraza — це перший в історії препарат, що уповільнює прогресування хвороби (я вже бачу невелике покращення). Але справа в тому, що його треба приймати все життя без перерв. Припинення прийому ліків призве до незворотного погіршення стану, — каже Тетяна.

 Протягом двох років молода жінка шукає віддалену роботу, однак через її діагноз їй відмовляють у працевлаштуванні. Коли доступ до медичної системи прив’яжуть до обов’язкового офіційного працевлаштування, Тетяна не зможе більше отримувати своє необхідне лікування. Невідомо також, що буде з її мамою, яка зараз опікується донькою, яка потребує допомоги в звичайних буденних справах, що їх не може виконати самостійно.

Польща, безперечно, має право визначати, чи може вона підтримувати таких людей, кажуть українки. 

Однак, для багатьох, як-от для Тетяни, доступ до NFZ — це питання життя і смерті

Невидимі люди, яких вето прирікає на смерть 

Паліативні хворі — категорія людей, що може опинитися в критичному становищі через законодавчі обмеження. Засновниця фонду Pallium for Ukraine Ганна Поляк наголошує, що це — діти й молоді дорослі, евакуйовані з України, які перебувають у польських хоспісах або на домашньому підтримуючому догляді.

Для цих пацієнтів, які дихають через трахеостоми (хірургічно створені отвори в передній стінці трахеї, які дозволяють повітрю надходити безпосередньо в легені, оминаючи ніс, рот і гортань), а харчуються через спеціальні помпи, що дозовано, крапля за краплею подають їм їжу, — втрата доступу до медицини буквально означає смерть.

— У частини таких пацієнтів є батьки, які йдуть на роботу, щоб легалізуватися, але є й такі, де батьки зараз виконують важливу місію в Україні, — розповідає Ганна. — Одна з них — Вероніка, дівчина з важкою формою СМА. Її тато в Україні працює сапером, тож вони з мамою тут удвох, і жодна з них не може піти працювати.

Зараз всі ці родини у відчаї і із завмиранням серця чекають на рішення польських урядовців і політиків. Дещо схоже українські паліативні хворі переживали, коли уряд скасував компенсацію за проживання будь-де, крім спеціальних центрів. Адже такі пацієнти — найвразливіші. Не лише через свою вразливість до бактерій, а й через сам спосіб життя. Коли поруч з людиною водночас працюють помпа, кисневий апарат і інші прилади, потрібне особливе, пристосоване житло, знайти яке надзвичайно складно.

— У нас була ситуація, коли родина змушена була переїхати в нове помешкання, яке могла собі дозволити фінансово після скасування програми 40+ (компенсації вартості оренди житла — Ред.), — тобто у віддалене село. А туди не могли за необхідності швидко доїжджати лікарі, — розповідає Ганна Поляк. 

Вона наголошує: заклики «зекономити для бюджету» звучать занадто невідповідально, коли йдеться про людські життя. Це не лише фінансове, а й морально-етичне питання

У самих закладах, де перебувають паліативні діти й молоді люди, пояснює Ганна, не знають, що буде після 1 жовтня, і як сказати родинам, що через політичне рішення доведеться відімкнути їхніх дітей від апаратів життєзабезпечення. І як ці родини, які ледве зводять кінці з кінцями, мають раптом шукати гроші, щоб оплачувати лікування своїх дітей. 

Повернення в Україну, поки тривають обстріли, не є варіантом, адже апарати потребують безперебійного живлення. Залишається надія, що законодавці зрештою помітять цих невидимих людей і передбачать їхню підтримку, відмова від якої означає смертельний вирок.

Фотографії з приватних архівів

‍Єнджей Дудкевич: Які були початки ініціативи «Мандрівні Жінки»?

‍Хеді Алієва: Я — політична біженка. Якби мене не змусили, я б ніколи не покинула свою країну, Чечню, і жила б там спокійно. Бувають моменти, коли я думаю: «Навіщо була вся ця боротьба за життя в еміграції? Може, краще було б померти, бути забутою, що є долею багатьох людей у світі?»

Однак, я приїхала до Польщі й щаслива, що тут живу — попри те, що для біженців тут немає раю, багато хто з них навіть стає бездомним. Я розумію, що житла не вистачає, що молоді люди мають проблеми з орендою, що в багатьох країнах Заходу у біженців більше шансів отримати дах над головою. 

Коли я їхала до Польщі, то сподівалась отримати захист, але цього не сталося. Причому під захистом я розумію, наприклад, роз'яснення того, яке право в Польщі. Я приїхала з іншої країни, де інша релігія, інша культура, інша ментальність, в яких я була вихована.

Тільки тут з часом я зрозуміла, що бити жінок не можна. Я родом з дуже патріархального місця, і раніше думала, що це норма

Ще тоді, в 2014 році, коли я розмовляла з журналістом «Дзенніка Балтіцького» (Балтійського щоденника), я вказувала, що варто людям, які прибувають до Польщі, відразу пояснювати речі, пов’язані з демократією, іншими цінностями, щоб вони залишили якісь свої переконання на кордоні. Під захистом я також розумію легальну роботу, навіть у магазині чи на прибиранні. Багато говорять про те, що треба вчити польську, але найважливіша саме робота. Я працюю з багатьма біженками, і багато хто з них дійсно не розуміє, що легальна робота — це медичне страхування і можливість отримати на якийсь час фінансову підтримку у разі звільнення. Нещодавно я прийняла на роботу одну жінку, і коли я їй сказала, що липень — це відпускний місяць, тому може бути менше обов’язків, але вона все одно отримає нормальні гроші — вона не могла повірити.

Я бачила багато жінок з Чечні й України, які нелегально прибирали, але сама я хотіла почати життя з чистого аркуша, повністю легально. Спочатку йшлося саме про це, а також про психологічну підтримку для мене і моєї родини. Це взагалі дуже важлива тема. Я вважаю, що мають бути кошти на те, щоб усім особам, які прибувають до Польщі, забезпечити таку допомогу. Додатково можна було б розповісти про те, як тут виглядає ситуація, які права, які можливості. Це важливо також з точки зору почуття безпеки. В якийсь момент, коли я вже стояла міцно на ногах, я запитала знайомого, що я могла б робити у цьому напрямку. Він сказав: «Залишайся мостом. Перекладай культурні відмінності, розповідай про іслам». А точніше, про певну течію ісламу та чеченське суспільство, бо всередині цієї релігії відмінності досить значні. Так усе це й почалося.

— Тобто «Мандрівні Жінки» почали підтримувати людей, які приїжджають до Польщі з найрізноманітніших держав?

— Так, з таким задумом, що навіть якщо з десяти на ноги стане лише одна, це все одно буде успіх. Сама я отримала величезну допомогу від польок і поляків, тому не хочу це змарнувати. Я хочу щось дати від себе — особливо жінкам, які приїжджають з місць, де їхні права значно менші. Тому значна частина того, що я роблю, — це пояснення, що в Польщі дійсно є демократія і ситуація жінок тут набагато краща.

— Чим займаються «Мандрівні Жінки»?

— З того часу, як ми стали писати проєкти і намагаємося реалізовувати наші ідеї, нам важливо, щоб учасниці отримували винагороду. Нещодавно біженка з Киргизстану сказала мені, що тільки завдяки цьому зрозуміла, що таке рівне ставлення.

Я вважаю, що мову найлегше вчити на практиці — сама, до речі, вивчала польську не на курсах, а читаючи — от навіть оголошення на вулиці. Ми використовуємо компетенції, які мають жінки, і залучаємо їх до дії. Ми зняли, наприклад, фільм, в якому поєднуємо історії жінок — сповнені насильства, торгівлі людьми — щоб показати, наприклад, прикордонникам, чому ці жінки втікають з різних місць.

У всьому, що ми робимо, нас супроводжують польські жінки, що дозволяє будувати стосунки й справжню інтеграцію, показати, що особи, які приїжджають з інших країн, не є загрозою. І йдеться не про те, щоб вони зрікалися своєї культури; сама я не хочу змінювати те, що я чеченка. Однак, коли ми бачимо, як багато нас об’єднує, легше знайти згоду.

Іншими словами, важлива інтеграція, але також надання жінкам, які приїжджають до Польщі з-за кордону, суб’єктності, спроможності діяти й розвивати свої компетенції.

Це дуже важливо. Підтримка — наприклад, продовольча — є важливою, але вона не може тривати надто довго. Набагато більшою допомогою є надання легальної роботи. Завдяки цьому особи з інших країн не тільки заробляють гроші і платять податки, але й набувають більшого контролю над своїм життям, більшої свободи. Таким чином я намагаюся передати іншим жінкам щось від мого досвіду.

Мої цінності змінилися, коли вбили мого чоловіка, я на власні очі побачила війну й залишилася без дому

Я отримала допомогу, але мені хотілося отримати можливість діяти, робити щось самостійно і самій вирішувати. Я також зрозуміла, що це дає спокій, можливість виспатися, неспішно випити кави, безпечно вийти на вулицю. Це те, за що я весь час борюся, хоча це не завжди легко.

— Що ви маєте на увазі?

— У мене в голові ще досить багато стереотипів, зокрема пов’язаних з представниками інших течій ісламу. Буває, що я їх боюся, тому багато про це читаю, і головне — знайомлюся з такими особами. Тоді страх зменшується, хоча я б не хотіла подорожувати до Сирії чи Афганістану. Проте я підтримую родину, яка приїхала до Польщі з Афганістану, у мене є також знайомий з цієї країни, з яким я ділюся досвідом, бо він хоче відкрити бізнес у Польщі. Я знаю, як це — боротися за те, щоб бути вільною, і я хочу, щоб інші теж мали таку можливість.

— Ви згадали, що в проєктах беруть участь також польки, і таким чином інтеграція вдається. У вас є для цього якийсь власний спосіб?

— У нас є ресторан, куди приходить чимало людей з Польщі. Багато хто з них — уже постійні клієнти, часто це літні люди. Інші замовляють у нас кейтеринг. Наша їжа завжжи найвищої якості й свіжа, немає можливості використати в кейтерингу щось учорашнє. Мені здається, що наш успіх полягає також у цьому: ми перемагаємо якістю. Додатково ми співпрацюємо з польським господарством, у якого маємо чудові продукти. Все це, безумовно, допомагає в інтеграції, подоланні стереотипів. Це також дає багато можливостей людям, які приїжджають до Польщі з інших країн. У нас досить велика ротація працівниць і працівників, бо через якийсь час вони йдуть на краще оплачувану роботу. Я знаю людей, які починали в нашому закладі, а сьогодні заробляють більше за мене. І мене це дуже тішить.

— Чому до вас приходить багато літніх людей?

— Недалеко від нас є поліклініка, тому, напевно, вони заглядають до нас до або після візитів до неї. Вони часто кажуть, що в інших ресторанах щось їм не до кінця підходило, а у нас вони почуваються добре. Ми також не беремо грошей за каву чи чай. Зазвичай люди здивовані, літні люди хочуть заплатити. Тоді я кажу, що це моя форма вдячності за все те добре, що трапилося зі мною в Польщі. Мені казали, що ми через це можемо збанкрутувати, але нічого подібного не сталося. Навпаки, вдалося досягти успіху, тому ми намагаємося також підтримувати інші громадські організації. Досить регулярно я отримую у подяку квіти або цукерки, але це не потрібно, достатньо звичайного «дякую». У мене дійсно приємна робота, яка мені подобається. Якщо хтось хотів би побачити щасливу біженку, то це цілком можу бути я.

— Попри все, атмосфера в Польщі останнім часом жахлива. Це не викликає у вас занепокоєння?

— Я можу робити те, що роблю, і це трохи більше нічого. Я вважаю, що слід допомагати, особливо жінкам і дітям, які тікають з України. Дуже близько від себе ми маємо війну. Водночас розумію, що потрібно перевіряти, хто в’їжджає до Польщі, якась верифікація має бути дотримана, бо це питання безпеки. Гарною ідеєю було б залучення на кордонах осіб з різних країн, щоб вони підтримували прикордонників у розмовах з тими, кому вони найближчі культурно чи мовно. Можливо, це також допомогло б трохи знизити напругу, а одночасно біженці й мігранти відразу отримували б набагато більше кращої інформації про ситуацію та можливості в Польщі.

І не дай Боже, щоб війна дійшла до Польщі. Однак, якщо так станеться, я готова стати до боротьби за цю країну.

Фотографії з приватного архіву героїні